Филатов Валентин Викторович : другие произведения.

Ромо, видужуй!

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

  Автор: Фiлатов Валентин Вiкторович, 01.06.1989 р. н.
  Дата початку: 06.08.2009
   Засновано на реальному телепроектi, який проходив на одному з укра§нських телеканалiв.
   На радiаторi машини виблискував новенький значок ВАЗ. "Дев'ятка" прямувала по старiй дорозi. Скрiзь було повно ям i вибо§н, якi мiська рада просто iгнорувала. Тому водiй §хав дуже обережно i намагався об'§жджати всi цi нерiвностi. Хоча це не завжди вдавалось. Дорога була настiльки занехаяна, що водiй уже не об'§жджав ями, а обирав яму менше. Про§хавши добрий вiдрiзок по сiрiй i непривiтнiй вулицi, яка нагадувала постурбанiстичний пейзаж. Всюди були сiрi забори великих заводiв, якi зараз працювали на половину потужностi. Водiй звернув у якийсь провулок, де дорога взагалi складалась iз брукiвки, яку просто розсипали, а потiм утрамбували машини. Дорогу трохи розмило пiсля вчорашнього дощу. Проте машина не грузла, а лише видавала шарудiння брукiвки, що потрапляла пiд колеса. Нарештi машина ви§хала на рiвний вiдрiзок дороги, що був так-сяк заасфальтований. Обабiч дороги росли дерева i розкинувся невеликий парк. Про§хавши ще декiлька хвилин, перед водiєм показались залiзнi ворота i великий сiрий забор. Пiд'§хавши до нього, водiй просигналив охоронцю. Той вийшов зi своє§ кiмнатки i впритул пiдiйшов до водiя i постувкав у вiкно. Той опустив скло.
  - Ви до кого?.. - сухо спитав охоронець.
  - Привiт, Макарович... - сказав водiй.
   Макарович здивувався.
  - Микола? Ти де таку кралю дiстав?!..
  - Пощастило... - гордовито сказав Микола.
  - Ти що в автобусi знайшов мiльйон?! Чи багатеньку кралю знайшов?!.. - не приховував здивування Макарович.
  - Усього по троху... - з тим же гордовитим поглядом сказав Микола.
  - Та годi тобi! Давай, розказуй звiдкiля тобi щастя прийшло?.. - не заспокоювався Макарович.
   Микола тiльки гордовито посмiхнувся.
  - Приходь сьогоднi до голвного лiкаря у кабiнет, там i дiзнаєшся...
  - Так це ми швидко органiзуємо... - радiсно сказав охоронець.
  - До речi, ти о котрiй звiльняешся?..
  - Так уже через три години...
   Микола задумався.
  - Добре приходь за три години.
  - Обов'язково буду... - сказав Макарович i побiг вiдчиняти ворота.
   Ворота швидко вiдчинились i машина в'§хала на територiю. Про§хавши повз великий парк, вона пiд'§хала до велико§ будiвлi. Припаркувавшись, водiй вийшов з машини i увiйшов до будiвлi. Там вiн пiднявся на другий поверх. Там вiн зайшов до кабiнету, де вже сiдiло двоє лiкарiв. Один з них був старенький дiдусь з сивим волоссям, борiдкою i вусами. Другий лiкар був досить привабливою жiнкою.
  - Скажи менi, ти що, когось пограбував?.. - спитала дiвчина.
  - Та нi, вчора познайомився з дочкою мiлiонера... - серйозно вiдповiв Микола.
   Колеги аж зацiпенiли. Микола ж спокiйно зняв куртку i поклав §§ у шафу, а звiдти дiстав халат i одягнув його. Коли ж вiн повернувся i побiчив двi "стату§", то сказав:
  - Заспокiйливого?.. Чи може чогось краще?!.. - i вiн загадково посмiхнувся.
   Миколинi сусiди переглянулись.
  - Це означає, - троохи несмiливо почала дiвчина. - що сьогоднi буде бенкет?..
   Микола посмiхнувся.
  - Ну не бенкет, але невеликий "пiкнiк" в кабiнетi головного лiкаря буде...
  - З нагоди придбання ново§ машини?.. - спитав дiдусь.
  - Ну звiсно, Iван Дмитрович i Ви запрошенi...
  - А я?.. - дещо ображено спитала дiвчина.
  - Ну звiсно, Олю, ти запрошена... - Микола подивився на годинник. - Я думаю ми органiзуємо все це на обiднiй перервi, а зараз я хочу сходити до головного лiкаря i домовитись за кабiнет...
   Великi бiлi дверi з табличкою "Головний лiкар" вiдчинились i з вiдти зi смiхом вiйшов Микола, а за ним теж смiючись, але дещо стримано, головний лiкар.
  - Тож сьогоднi о 12:00?.. - спитав головний лiкар, витираючи слюзи.
  - Так, звiсно...
  - До речi, як там пацiєнти?.. - спитав наостанок головний лiкар.
  - Як вам сказати, Дмитро Петровичу, поки що не дуже надокучають. Та i Ви ж знаєте, у мене в основному конототики . Тому у мене не багато клопоту. Це санiтари з ними бiльше працюють нiж я. Хоча Ви знаєте, я зараз вирiшив випробувати на них нову методику...
  - Сподiваюсь це не електрошок?.. - занепокоєно спитав Дмитро Петрович. - А то минулого разу, нам навiть довелось звiльнити лiкаря через те, що той перетворив пацiєнта на овоч. Тепер вiн живе лише завдяки апарату штучного життєвого забезпечення... Нам бiльше подiбних скандалiв не потрiбно!..
  - Нi-нi, не хвилюйтесь. Я проста привiз з дому телевiзор...
   Дмитро Петрович з недовiрою подивився на свого пiдлеглого
  - Телевiзор? Для конототикiв? Та вiн не дуже-то i звичайним хворим допомагає, а конототикам. Я сподiваюсь, Ви не погладаєте великих надiй на цей свiй дивний експеримент...
  - Не знаю. - задумано сказав Микола. - Я просто хочу спробувати... До того ж це не електрошок, тож негативнi наслiдки будуть мiнiмальнi...
  - Ну, добре, iдiть. Я Вас чекаю о 12:00.
  - Звiсно... - отказав Микола i пiшов до пацiєнтiв.
   Отож годинник показав за опiв на дванадцяту. На вулицю вийшов Микола i пiдйшов до Олi. Та саме розмовляла з санiтарами, даючи §м якiсь настанови. Тодi i пiдiйшов Микола.
  - Оля, пробач, але менi треба з тобою дещо обговорити...
   Оля обернулась до нього, а потiм знов обернулась до санiтарiв i сказала:
  - Ви мене зрозумiли?
  - Так, так... - закивали тi.
  - Я на вас покладаюсь... - сказала вона на останок i обернулась до Миколи. - Щось трапилось?
  - Та нi, нiчого особливого. Просто я хотiв тебе попросити допомогти менi накрити стiл...
   Оля зiтхула i посмiхнулась.
  - Користуєшся ти моєю добротою...
  - Я справдi не хотiв, але ж ти розумiєш, менi ще потрiбно все дiстати з машини... - сказав вiн на ходу.
   Оля зайшла до будiвлi, а Микола пiдiйшов до машини, вiдчинивши багажник, вiн дiстав звiдтiля декiлька пакетiв. Йому на зустрiч йшов Макарович.
  - Бог у помiч... - скзав той, пiдiйшовши до Миколи ззаду.
  - А це ти, Макарович. На ось тобi... - сказав Микола i вiддав йому два важезних пакунки.
  - Ого... - сказав той, схилившись пiд §х вагою. - Ти що тут барана привiз чи що?..
  - Неси, неси, я зараз подивлюсь як ти все це з'§си i ще подякуєш... - сказав Микола i взяв ще декiлька пакункiв.
   Пiднявшись у кабiнет голвного лiкаря, вони побачили, що Оля вже хазяйнувала тут. Вона наразала ковбасу для бутербродiв i хлiб.
  - О! Макарович, як справи?.. Не частий ти гiсть тут... - зауважила Оля, не вiдриваючись вiд нарiхзання.
  - Поки що непогано, Оля. Хоча є певнi труднощi з дiтми, точнiше з онуками... - сказав Макарович, опустивши пакунки. - Зовсiм не бажають слухати старше поколiння...
  - Добрий день... - перебивши Макаровича, привiтався Iван Дмитрович.
  - Добрий. - вiдповiв Макарович.
  - Про що це Ви?.. - запитав Iван Дмитрович.
  - Та це я про онукiв, зовсiм не хочуть слухатись старших...
  - O tempora! O mores!.. - сказав Iван Дмитрович. - Звiсно кожне старше поколiння каже, що дiти гiрше вихованi, нiж були вони, а проте я ствежджую, що теперiшнє поколiння зовсiм зiпсоване...
   Оля посмiхнулась.
  - Ну що Ви таке кажете? Нiчого воно не зiпсоване, просто воно почувається вiльнiше нiж ми колись...
  - Олю, Ви ще молода i багатьох речей ще не розумiєте, а варто було б починати §х навчати ще у школi. Повага до всього живого - це основа до нормального iснування... А цi ж як поводяться?.. Їм же зовсiм байдуже до iнших людей. Особливо до старшого поколiння. Хоча, пробачте, я не правий, §м i до себе немає дiла... Менi по роботi часто доводиться бувати в унiверситетi. Так от, я хочу скзати, що освiта зараз, як то кажуть, не в модi... Хоча це основне для майбутньо§ карьери i життя. Для утворення, якщо хочете, здорово§ сiм'§... Хоча варто вiдмiтити, що такий незрозумiлий пiдхiд виходить з виховання. Батьки змушують дiтей iти на "прибутковi" спецiальнстi, якi дуже часто є не цiкавими для них... Хоча тут не обiйшлось i без четверто§ влади... Та i нашi iнженери людських душ. Вони люблять формувати такi душi, що волосся стає дибки...
  - Iване Дмитровичу, вiзмiть... - скзала Оля, даючи йому чарку з коньяком. - Давайте хоч зараз забудемо про весь цей психологiчний гармидер, що вiдбуваєть зараз повсюди, а випьємо за нову покупку нашого колеги...
   Всi пiдняли бокали i стукнулись чарками. Потiм дружно випили i почали закусювати.
  - Пробачте менi мою старечу буркотливiсть... - сказав Iван Дмитрович.
  - Та це нiчого... - сказав Макарович, кусаючи бутерброд. - Менi теж iнодi буває так огидно через все те, що вiдбувається навколо нас. Проте єдине, що рятує - це алкоголь...
   Iван Дмитрович опустив очi.
  - Так, так... Це i є наша одвiчна проблема... Начебто треба вiрiшувати проблеми, а ми §х заливаємо горiлкою... - з гiркотою у голосi сказав вiн.
   Макарович серьогзно подивився на нього.
  - Що Ви маєте на увазi?!..
  - Нi-нi, молодий чоловiче, я не хотiв Вас образити. Просто iнодi менi здається, що ми кимось обдуренi i нiколи не зрозумiємо як i ким...
  - Про що це Ви, професор?.. - здивовано запитав Дмитро Петрович.
  - Та нi, це я так... - сказав професор i одним ковтком допив коньяк, i взяв зi столу шматочок лимону. - До речi, ви знали, що французи взагалi не рекомендують закусювати коньяк лимоном.
  - Це ж чому?.. - здивувалась Оля.
  - Вважається, що терпкий смак i рiзкий запах фрукту перебиває справжнiй смак i запах цього напою... - Iван Дмитрович посмiхнувся, йому подали ще одну чарку. Вiн надпив з не§ небагато i закусив знову ж таки лимоном. - А менi все одно...
   I всi розсмiялись.
   О другi годинi невеликий "пiкнiк" закiнчився. Всi почали виходити з кабiнету головного лiкаря. Першим вийшов Макарович i швидко пiшов геть, за ним вийшла Оля i одразу ж пiшла до жiночо§ кiмнати. За нею вишов професор у супроводi Миколи.
  - То ж, юначе, я чув Ви заходилися проводити пений дослiд... - Микола посмiхнувся. - Не дивуйтесь, Дмитро Петрович мiй колишнiй учень, хоча вiн i зараз зi мною консультується з приводу багатьох питань в яких вiн не дуже розбирається...
  - Зрозумiло... - сказав Микола. - Тож вiн Вам розповiв суть мого методу...
  - Ну звiсно, проте дозвольте дiзнатись мету вашого дослiду...
  - Я думав, що це зрозумiло. Мета дослiду полягає в тому, щоб пробудити хворих, але я думав, що це очевидно, адже заради цього ми тут працюємо...
   Iван Дмитрович посмiхнувся.
  - Ну, заради чого ми тут знаходимось це нiкому не вiдомо. Юначе, мало хто з людей за всю iсторiю мiг похвалитись тим, що знає заради чого вiн живе, а що вже казати про роботу. Та я не про це, я не зрозумiв вашо§ мети саме тому, що у нашiй лiкарнi хворi i так дивляться телевiзор. Проте ще жоден iз них не видужав, тому менi здалась абсурдною така думка i думав, що Ви займаєтесь якоюсь iншою проблематикою, а виявляється... Ну, то пояснiть менi хiд ваших думок, а краще гiпотезу, яку Ви збираєтесь розробляти...
   Микола посмiхнувся.
  - Скажiть, дорогоий професоре, а Ви завжди так розмовляєте?..
  - Як так?.. - здивувався той.
  - Наче лекцiю читаєте...
  - О, юначе, пропрацюєте з моє в унiверситетi i Ви так само будете будувати свою мову. Проте я б хотiв почути гiпотезу...
  - А, так, звичайно... Я давно помiтив, що телевiзор збуджує деяких хворих, а точнiше усiх, просто потрiбна певна передача... Так от, мене зацiкавило це i я почав проводити певнi дослiдження в цiй сферi i помiтив, що певна музика з досить таки вiдвертими клiпами збуджує усiх чоловiкiв. Тому я подумав, а чи не звернутись до наших основних iнстинктiв...
   Професор здивовано кивнув головою.
  - Це таки цiкаво. I Ви вважаєте, що це змусить §х пiти на контакт з оточуючим свiтом?..
  - А чому б i нi?.. - серйозно сказав Микола. - Навiть собаки у цирку роблять дивовижнi трюки за §жу, то чому б нам не спровокувати у них бажання повернутись до реальностi?..
  - Дуже цiкаво. Прошу Вас, iнформуйте мене про перебiг цього дослiду. Якщо вам вдасться, то я Вам гарантую, що Ви одержете, як мiнiмум кандидата...
  - Ви менi лестете... - посмiхнувся Микола.
  - Зовсiм нi... - серйозно сказав Iван Дмитрович. - Це важливе вiдкриття може допомогти нам краще зрозумiти стан катотоникiв. Тож бажаю удачi... - сказав професор i зайшов до кабiнету.
   Микола ж пiшов до свого вiддiлення. Там вiн зайшов до санiтарiв.
  - Хлопцi, менi потрiбна ваша допомога... - тi здивовано подивились на нього. - Вивезiть усiх до четверто§ палати...
   Тi переглянулись, а потiм закивали. Микола тим часом пiшов на вулицю i дiстав звiдти невеликий телевiзор i принiс його до палати. Туди потихеньку звозили пацiєнтiв. Вiн встановив телевiзор на невеликий стiл у кутку, що стояв якраз на рiвнi очей для сидячо§ людини. Далi вiн обрежно пiдключив телевiзор до мережi i до антени. Потiм увiмкнув i знайшов музичний канал. Заграла музика.
  - Непогано. То тепер ми будемо катотоникам вмикати музику?.. - зауважив однин санiтар.
  - Саме так... - задумливо вiдповiв Микола. - Вiд сьогоднi ми по черзi будемо чергувати тут i слiдкувати за реакцiєю хворих...
  - Точнiше за наявнiстю тако§... - посмiхнувся iнший санiтар.
  - Менi не потрiбне постiйне ваше перебування тут, але менi потрiбно, щоб хтось перiодично зсмiнював мене на посту...
   Микола сидiв у крiслi i преглядав папери хворих. Хворi ж сидiли нерухомо, направленi в сторону телевiзора, який показував якийсь клiп. Микола стомлено гортав сторiнки. Вiн вiдкинув ще одну папку i взяв ще одну i почав гортати, але швидко припинив i почав читати. Вiн пiдвiв очi на хворих. Тi як i ранiше сидiли рiвно, очi були спрямованi у порожнечу. Тож Микола знову занурився у своє чтиво. Раптом дверi вiдчинились i до плати зайшла Оля. Вона тихенько пройшла повз хворих i пiдiйшла до Миколи.
  - Ну, як?.. - тихенько спитала вона.
  - Ой, нiяк... - зiтхнувши, сказав вiн. Вiн простяг руку i обняв §§ за талiю. Вона пiдiшла до нього i сперлась на стiл. - А ти чого прийшла?..
  - Просто поцiкавитись як у тебе iдуть справи, а то у мене ця паперова робота забирає останнi сили...
  - То переводся на iншу. Та i взагалi чому ти ще досi працюєш? Ти б уже давно мала вийти замiж i жити у чоловiка на ши§... - з сарказмом сказав Микола.
  - Угу... Дочекаєшся вiд вас пропозицi§... - з деяким докором сказала вона.
   Микола тiльки усмiхнувся.
  - Та годi тобi, така гарна дiвчина i не знайшла собi заможного нареченого?..
   Оля цокнула.
  - Микола, дiстав!.. - i вона зiбралась пiти, але Микола затримав §§.
  - Ну, пробач, пробач, я не хотiв. Менi дуже приємно коли ти зi мною поряд... - сказав вiн, дивлячись у великi Олинi очi.
   Так вони дивилсь декiлька секунд. А потiм Оля опустила очi на папку.
  - Що читаєш?.. - запитала вона тихенько, дивлячись на папку.
   Микола теж опустив очi.
  - Цiкаве чтиво... - сказав вiн серйозно. - Це медична картка одного пацiєнта...
   Оля взяла §§ до рук i почала гортати. Микола ж продовжив:
  - Цей хлопець, як виявилось, потрапив у серйозну аварiю. В нiй загинули його дружина i син, а вiн єдиний хто вижив...
  - Жах... - прошепотiла Оля.
   Микола взяв §§ за руку i, злегка пiдтягнувши, посадив §§ до себе на колiна. Вiн пильно дивився §й у вiчi. I почав наближатись до §§ губ, але раптом Оля вiдвернулась.
  - Боже мiй! Вiн на нас дивиться!.. - перелякалась вона.
   Микола подивився на хворих. I дiйсно один зних пильно дивися на телевiзор. Вiн подивився на екран i побачив, що там показували одну зiрку, яка казала: "Зараз ми всi занепокоєнi його станом. Проте лiкарi кажуть, що там нiчого страшного. Скоро вiн повернеться до нас i радуватиме сво§ми пiснями... Тож, Ромо, ми триматимемо за тебе кулаки... Видужуй швидше!". Далi голос диктора провадив далi: "Сьогоднi о 18:00 вiдбудеться телемарафон "Ромо, видужуй!" Приєднуйтесь до зiрок укра§нського шоу-бiзнесу". Микола пiдiйшов до хворого. Вiн помахав рукою перед його обличчям i той подивився на нього. Микола подивився на Олю очима повними здивування.
  - Ти не повiриш, але це той хлопець, чию медкарту ми щойно читали... - скзала раптом Оля.
  - Тобто... - не мiг отямитись вiд того, що щойно вiдбулось Микола.
  - Ну, так. Це цей пацiєнт, Роман Володимирович Черкашин...
   Оля зупинилась, а Микола поглянув на не§ очима Архiмеда, який щойно винайшов закон про виштовхування об'єму води рiвного його тiлу зануреного у ванну.
  - А як той проект... - одночасно сказали вони i одразу засмiялись.
  - Той проект називався, здається, "Ромо, видужуй!"... - сказала нарештi Оля.
  - Так, так. Отже вiн вiдреагував на цей дивний заклик "Ромо, видцужий!"... - сказв вiн i замислився. Тодi повернувся до хворого. - Ромо, ти м-е-н-е чу-єш?.. - розтягував Микола. - Якщо так, то блимни...
   Рома блимнув. На обличчi Миколи росло здивування.
  - Ти пам'ятаєш як тебе звуть?.. - обережно спитав вiн у нього.
   Знову Роман блимнув.
  - Ти можеш говорити?.. - спитала Оля, що майже впритул пiдiйшла до пацiєнта.
   Роман перевiв свiй погляд на не§. Тодi блимнув раз. Та через скунди 2 ще раз.
  - Не можеш?.. - уточнила Оля, киваючи замiсть нього.
   Роман блимнув...
   Стояла тепла i гарна погода, що не часто трапляється у кiнцi осенi. I вже не так тепло, хоча i не дуже холодно. Сонце зiгрiває землю i траву, що ще лишилась з лiта, пiсля нiчних заморозкiв. Двiрники i санiтари прибирали жовте листя i смiття з лiкарняного подвiр'я. Його багато нападало пiсля вчорашньо§ грози i вiтру, що §§ принiс. Тепле сонечко дуже нехотя висушувало землю пiсля грози. Здавалось, що воно дiйсно втомилось пiсля цiлого лiта i весни, протягом яких, воно невтомно зiгрiвало i висушувало землю. Тепер же воно хотiло вiдпочити десь у теплих краях, куди i люди хотiли полетiти за ним. Проте Микола i вся лiкарня нiкуди не збирались. Навпаки випадок з його пацiєнтом зацiкавив багатьох. Хоча якщо бути точним, то усiх. От i сьогоднi вiн йшов до Романа пiсля недовго§, проте не дуже цiкаво§ розмови з головним лiкарем.
  - Що ти збираєшся робити?.. - серйозним глосом спитав у Миколи Дмитро Петрович, стоячи коло вiкна спиною до нього. - Уже тиждень ми не маємо жодних змiн... Взагалi це досить безвiдповiально довiряти якiйсь передачi...
  - Що Ви маєте на увазi?.. - здивувався Микола.
  - Я маю на увазi, - сказав вiн повертаючись до Миколи обличчям, - що ми не маємо покладатись на передачу, яку ось-ось напевне закриють... Адже на завжди ж людей буде цiкавити травма цього артиста!..
  - То що ж Ви пропонуєте?.. - з явною нецiкавiстю спитав Микола, заздалегiдь знаючи вiдповiдь.
   Дмитро Петрович посмiхнувся.
  - Це ж елементарно!.. - трiумфував вiн. - Як же ти сам до цього не додумався?! Ти ж молодий, я старий i то додумався, що треба застосувати новiтнi технологi§!.. Просто запиши на диск цю передачу i ти матимеш змогу постiйно застосовувати §§, як тi лiки, до яких ти маєш доступ кожного дня!.. - закiнчив вiн посмiхаючись.
   Микола пiдвiв на нього очi.
  - Добре, я сьогоднi ж цим займусь... - анiсткiльки не враженим голосом вiдповiв той.
  - Отож, - сказав Дмитро Петрович i пiдвiв палець. - в усьому потрiбен нагляд старших i досвiдчених людей... Тож не соромся, приходь до мене, якщо виникнуть труднощi, я твiй начальник, але я не Людмила Прокопiвна, можеш приходити до мене коли схочеш, мо§ дверi завжди вiдкритi...
   Отож Микола йшов собi по коридору. Раптом до нього пiдiйшов Iван Дмитрович.
  - Постривай... - сказав той. - Ти мене вибач, але не щодня у нас стається щось подiбне...
   Микола зупинився i дочекався поки його дожене професор. Той, наздогнавши свого молодогоколегу, вхопився за його плече i трохи вiддихався.
  - Ти пробач, але я хотiв з тобою серйозно поговорити...
  - Про що?.. - здивувався Микола.
  - Про твого пацiєнта, про що ж iще... - i професор посмiхнувся. - Я впевнений, що голоний лiкар розмовляв з тобою про це, чи не так?.. - тут його обличчя набуло серйозностi. - Хоча вiн менi i не подобається останнiм часом...
  - Чому б це?.. - здивувався Микола i почав iти. - Вiн же ваш учень...
  - О нi... - з сумом зауважив той. - Вiн був мо§м учнем колись, проте тепер його вчителi - це тi задолизи, прости Господи, що працюють в мiнiстерствi!.. Вiн уже забув що значить бути вченим. Тепер вiн службовець... - i професор вiдилив це слово. - Вiд слова "служити", i з сумом помiчаю, що в цьому вiн досяг великих успiхiв! Хоча б мав займатись зовсiм iншим... - проте вiн злегка тряхнув головою, наче вiдмахуючись вiд нав'язливо§ думки, i посмiхнувся. - Я не про те хотiв з тобою поговорити. Розумiєш, мене трохи занепоко§ло те, що справа спинилась... Так, я розумiю, що вже i так зроблено багато i варто було б почекати, бо ж якщо аварiя пошколила мовленнєвi центри, то де гарантi§, що iншi центри не пошкоджено так само. А проте це зараз не так важливо... Важливо iнше... - професор рукою, що трималась за плече зупинив Миколу коло вбиральнi. - Рано чи пiзно йому набридне ця гра i ми його втратимо. Ти маєш сам це розмiти, можливо ти женеш цi думки, проте я впевнений, що вони переслiдують тебе з того часу, як вiн все менше ентузiазму почав виявляти, знов i знов передивляючись ту передачу... Передача була лише поштовхом до пробуження, але не бiльше нiж поштовх. Ти розумiєш, що за поштовхом локомотива, що зрушує з мiсця бозна яку кiлькiсть вагонiв, iде робота локомотива, що спрямована на рух всього потягу...
   Микола пильно подивився на нього.
  - Ви пропонуєте продовжити цю гру у §§ логiчнiй послiдовностi?..
  - Ну звiсно... - з посмiшкою сказав Iван Дмитрович.
   Микола сидiв у своєму кабiнетi i дивився на телефон. Тут до кабiнету зазирнула Оля.
  - Ти не зайнятий?.. - спитала вона.
   Микола негативно закивав. Вона пiдiйшла до Миколи.
  - Щось трапилось?.. - спитала Оля.
   Микола набрав повнi груди повiтря, щоб вiдповiсти, але тут же випустив його. Вiн взявся гладити сво§ вуса i борiдку, що зовсiм недавно вирiшив вiдростити.
  - Слухай, якщо тобi потрiбно побути самому, то ти менi одразу скажи, я вийду... - i Оля пiдвелась, розвернулась i пiшла до дверей.
  - Нi, чекай!.. - зупинив §§ раптом Микола. - Не йди, будь ласка... Пробач, просто я зараз дiйсно думаю над тим, що менi робити...
   Оля зволiкала секунд 10, а потiм розвернулась до нього обличчям.
  - То що ж сталось?!.. - як завжди весело спитала вона.
  - Iван Дмитрович навiв мене на цiкаву iдею...
  - Яку ж?.. - перервала вона його.
  - Спробувати погратись iз пацiєтом. Я хотiв, щоб до нього дiйсно при§хала зiрка, що тодi виступала на телебаченнi...
   Оля з гордiстю i здивуванням подивилась на Миколу.
  - Таке не кожен для родича зробить... - вона посмiхнулась своєю чарiвною посмiшкою. - Молодець.
  - Дякую... - сказав вiн з посмiшкою, але зараз же його обличчя набуло серйозного виразу. - Проте я не змiг добитись до нього.
  - В якому розумiннi?.. - здивувалась Оля.
  - В прямому... Менi вiдмовили, сказали, що у них зандто щiльний графiк... - з явним презирством сказав Микола, особливо наголошуючи на словi "них".
   Оля мовчала, бо i не знала щоб сказати в такiй ситуацi§.
  - Тож у нього не має шансу?.. - обережно спитала вона.
   Микола пiдвiв на не§ очi, наче вiдiрвався вiд сво§х потаємних роздумiв. Проте нiчого не сказав, лише знизав плечима.
  - Але ж ти збираєшся щось робити?.. - невпевнено спитала вона. - Це ж твiй пацiєнт...
  - Знаю... А проте що я можу зробити? Йому потрiбна його гра, а не мо§ чи чи§-небуть лiки...
  - Але ж ти завжди виплутувався з усiляких труднощiв, я пам'ятаю, коли ти прийшов, я одразу побачила твою впевненiсть у сво§х силах... Я тодi подумала: "Цей хлопець не бо§ться труднощiв, бо прийшов сюде не боячиьс анi хворих, анi цiє§ глушини". Тож невже у тебе не має виходу iз цiє§ ситуацi§?.. - i Оля подивилась на нього сво§ми великими i добрими очима з надiєю.
   Микола пiдвiв на не§ свiй погляд з насупленими бровами. Проте потихеньку його погляд ставав все добрiшим, а його губи розпливлись у лукавiй посмiшцi...
   Вранцi Роман пiдвiвся з лiжка ранiше за всiх i з помiшкою на обличчi. Вiн одразу ж пiшов до вбиральнi. Там вiн умився i причесався. Потiм дуже обержно поголився, щоб не лишити жодно§ ранки чи вiдмiтини лезом. Потiм вiн знову умився. Ретельно почистив зуби, щоб нiяко§ жовтизни не лишилось. Вiн подивився в дзеркало i посмiхнувся. У нього перед очима виринуло обличчя лiкарiв Миколи i Олi.
  - Отож, Ромо, на мене покладена вiдповiдальна мiсiя. Я маю повiдомити тебе, що нарештi знiмальна група звiльнилась i скоро прибуде сюди.
  - Ти ж знаєш якi завантаженi цi групи... - зауважила Оля. - Вiчно вони десь §ждять, але нарештi вони знайшли час при§хати сюди...
   Рома дивився на них з деякми здивуванням, проте з неприхованою радiстю.
  - Так, так, тепер покажуть тебе в передачi "Ромо, видужуй!", вони дотримались обiцянки, i вже завтра прибудут сюди зранку... - i Микола посмiхнувся.
   Але його посмiшка перетворилась на посмiшку Романа у дзеркалi. Той розвернувся i потихеньку пiшов до палати. На зустрiч йому санiтари вели якогось хворого, що ледве пересував ноги. Проте йому зараз було байдуже до всього, йому все здавалось доброзичливим i прекрасним. Тож на ходу вiн привiтав §х кивком голови. Санiтари навiть здивовано переглянулись. Проте продовжили далi вести хворого. Рома ж, пройшовши повз них, пiшов собi далi в палату. Там вiн самостiйно прибрав лiжко i, взявши якусь газету, що йому вчора принiс лiкар Микола, всiвся на лiжко став гортати §§, закинувши з гордовитим виглядом ступню право§ ноги на колiно лiво§.
   До лiкарнi пiд'§хала Миколина "дев'ятка", а за нею мiкроавтобус. З ньго вийшли якiсь люди. Вони зайшли до своє§ машини ззаду i вiдчинили §§. В цей час Микола забiг у середину. Вiн швиденько заскочив до свого кабiнету.
  - Вони тут?.. - з захватом спитала Оля.
  - Так... - з усмiшкою вiдповiв Микола, вдягаючи халат.
   Оля вискочила з-за столу i побiгла за ним. В дверях вони мало не збили з нiг Iвна Дмитровича, що саме повертався з обходу хворих.
  - Щось трапилось?.. - здивувався той. - Чи в будiвлi пожежа, про яку я не знаю?..
  - Сьогоднi при§хала знiмальна група до нашого Романа!.. - сказав Микола i побiг донизу.
   Професор трохи постояв, не розумiючи, що вiдбувається. Проте потiм закрив кабiнет i пiшов до вiддiлення для канототикiв.
   Микола вибiг на вулицю i привiтав прибулих.
  - Привiт. Як життя?..
  - Добре. А у тебе?
  - Нормально... - вiдповiв Микола.
  - Знайомся, це Василь... - Микола помис Руку Василю. - А це Микола...
  - Приємно познайомитись. Вже час?.. - спитав той.
  - Так...
   Тодi Василь взяв камеру на плече i сказав: "Веди". Микола повiв знiмальну групу по лiкарнi. Вони йшли до вiддiлення катотоникiв.
  - Щось тихо у Вас тут... - зауважив Василь.
  - Дiйсно... - пiдтвердив Андрiй, що йшов з мiкрофоном. - Миколо, що це у Вас з божевiльня така?..
   Микола посмiхнувся.
  - Буйнi у нас у iншому крилi пiд посиленою охороною, а тут у нас сумирнi, тихi алкоголiки, та i всi вони приймають препарати, що зменшують §х схильнiсть до насильства...
  - Ви що ж робите з них зомбi? Як у "Пролiтаючи над гнiздом зозулi"?.. - здивовано запитав Василь оглядяючи примiщення.
  - Ну, звiсно, що нi. То просто художнє пребiльшення... Вони не зомбi, хоча деяких i вводять у такий стан, що тi навiть §дять з ложечок, але то дуже небезпечнi хворi... Ось ми i прийшли... - сказав Микола зупинившись бiля вiдчинено§ палати.
   Хлопцi зайшли до не§ i побачили Олю, що стояла коло великого чоловiка. Хоча зараз i було видно, що вiн досить сильно схуд. Проте його зрiст i розмiр рук вказували на те, що колись вiн був просто велетнем.
  - Добре, Василю, налагоджуй камеру i свiтло... - Василь одразуж увiмкнув камеру i подивився в окуляр, а Андрiй пiдiйшов до Миколи. - Вiн мене розумiє?..
   Той закивав.
  - Вiн Вас чує i розумiє, - раптом сказала Оля. - проте не може нiчого скзати...
   Андрiй пiднiс руку до рота i подивився кудись на стiнку. По його очах можно було сказати, що вiн про щось напружено думає.
  - Угу... Отож, Ромо, слухай мене уважно... - Рома кивнув на знак згоди. - Добре, на жаль, ти не можеш говорити, тому доведеться весь текст говорти менi... - Рома з розумiнням закивав. - Отож коли я до тебе звернусь, то тобi знадобиться лише вiдповiдати кивками "так" чи "нi", зрозумiв?..
   Рома закивав.
  - Отже, Васю, як там камера?..
  - Добре... Тiльки, як Вас звати, панi медсестро?.. - звернувся вiн до Олi.
  - Оля, але я не медсестра, а лiкар...
  - Пробачте, я не хотiв Вас образити, проте доведеться Вам побути медсестрою. Я Вас прошу станьте позаду нього коло тумбочки, а ти, Миколо зайди в кадр i сядь коло Романа... - Микола зроби як вiн сказав. - Та-ак... - сказав Василь, трохи вiдiйшовши i подивившись оцiнюючим оком. - Тепер гарна картинка... Отож, три... два... один... - i вiн злегка махнув рукою.
   Андрiй посмiхнувся.
  - Добрий день, ми ведемо свiй репортаж з мiсько§ лiкарнi Љ8, що знаходиться за межою нашого прекрасного мiста, де сталось надзвичайне... Рома, за якого ми усi так вболiвали одужав!.. Так, так одужав. I я зараз знаходужусь коло нього... - вiн пiдiйшов до Романа. - Отож, хлопче, тобi тут подобається?.. - той закивав. - Як §жа гарна?.. - i вiн пiдмигнув, так, що i Роман i камера це зафiксували. Роман негативно захитав головою. - Розумiю.. - i Андрiй торкнувся його плеча. - А тепер поговоримо з лiкарем... Добрий день, представтесь...
  - Мене звуть Дмитренко Микола...
  - I що ж Ви можете сказати про нашого Рому?.. - звернувся вiн до Миколи.
  - Ну, що можна сказати, пацiєнт гарний, iде нам на зустрiч, нiколи не скиглить i до того ж приємно лiкувати таку вiдому людину як Рома... - i вiн посмiхнувся.
  - Ну, звiсно...
  - Щодо його стану, то вiн уже стабiльний i його життю нiчого не загрожує. Проте дещо пошкоджений мозок, але ми нашляху одужання, так?... - спитав вiн, повернувшись до Романа i поклавши йому руку на плече.
   Роман кивнув.
  - Ну, звiсно вiн одужає... - додала Оля. - Адже про нього тут добре пiклуються та i вiн це зробить заради усiх, хто за нього вболiвав...
  - Ну, звiсно, дорогi нашi телеглядачi, - заговорив вiн на камеру, поступово вiдступаючи вiд Роми i наближаючись до камери. - вiн одужає, одужає, бо всi ми в нього вiримо, тож до зустрiчi, Ромо...
  - Стоп!.. - сказав Василь i опустив камеру. - Знято, дякую усiм...
   Андрiй опустив мiкрофон i обернувся до Романа.
  - Молодець, не розгубився. Все було просто супер... - i вiн посмiхнувся. - I Ви, Олю, теж молодець, зумiла увiйти до кадру у необхiдний момент.
  - Дякую, звiсно, проте все вийшло само собою... - сказала Оля, зашарiвшись.
  - Та нi у тебе класно вийшло. Подумай, може ти не ту кар'єру обрала?..
  - Нi, щодо кар'єри я впевнена на всi сто...
  - Як знаєте... - сказав Андрiй. - Отож, Миколо, ми закiнчили i нам уже час §хати...
  - Так-так, звiсно, ходiмо... - i вiн першим вийшов з палати.
  - До побачення, Ромо, - сказав Андрiй i потис йому руку, - сподiваюсь ми ще неодмiнно побачимось... - потiм вiн повернувся до Олi. - До побачення, Олю, менi було дуже приємно з Вами познайомитись... - i вiн пiшов до виходу.
  - Ну, що, друже, я сподiваюсь, що коли ти звiдси вийдеш, ми з тобою ще неодмiнно поспiлкуємось... - сказав Василь, з доброю посмiшкою. - Головне не сумуй i тримай хвоста пiстолетом... - i вiн теж потис Ромi руку.
   Потiм вiн i сам вийшов з палати. Останньою вийшла Оля. Микола провiв §х до машини.
  - Дякую, хлопцi, ви менi дуже допомогли, точнiше не менi, а тому хлопцю... - сказв Микола.
   Василь посмiхнувся.
  - Та що ти таке кажеш, нам було не важко, та i хлопець нормальний на вигляд, тiльки з ним, мабуть, щось сталось?..
  - Так, вiн потрапив у автокатастрофу i втратив всю сiм'ю...
   Андрiй спiвчутливо похитав головою.
  - Так, на свiтi багато страшного... Та i до того ж ми збираємось використати цей матерiаль для нашого IнДЗ...
  - Все нiяк не звикну, що ти все ще вчишся... - сказав Микола. - Такий дядько, а все ще навчається...
  - Та годi тобi... - з посмiшкою обiрвав його Андрiй.
  - Сподiваюсь це уже назавжди?.. - спитав Микола.
  - Ти про що?.. - здивовано спитав Андрiй.
  - Та ти ж i "медичний" кинув, бо тобi, бiчте, не сподобалось, от я тебе i питаю тепер, як подобається? Не збираєшся кинути?..
  - О, нi. Ти знаєш, я нарештi знайшов заняття, яке менi до душi. Та i в цiй роботi є одна важлива риса.
  - Яка саме?.. - зацiкавився Микола.
   Андрiй посмiхнувся.
  - Якщо я помилюсь, то з мене посмiються, чи вирiжуть цей кусок, а якщо ти помилися, то тебе можуть посадити, та i людину не завжди можна врятувати, пiсля лiкарських помилок, а я не хочу на себе брати вiдповiдальнiсть за чиєсь життя. Краще я буду подалi вiд нього...
  - Це твiй вибiр... - сказав Микола. - Ну, добре у недiллю я вас чекаю, буде невелика вдячнiсть за цю послугу... - i вiн по черзi потис обом руки.
   Оля виглянула iз вiкна i побачила, що Микола потис руку Андрiю, а той сiв за кермо машини. В той час як Василь вiднiс камеру назад i поклав до машини. Потiм обiйшов з iншо§ сторони i залiз у машину. Мiкроавтобус завiвся i пот§хав. Микола постояв, а потiм зайшов до корпусу. Через деякий час дверi кабiнету вiдчинились i до кiмнати увiйшов Микола.
  - Вже по§хали?.. - спитала Оля.
  - Так...
   Оля злiзла з пiдвiконня.
  - Слухай, а з якого вони телеканалу?.. - весело запитала вона.
  - Поки що з нiякого... - вiдповiв Микола.
  - Як так?..
  - Так. Все дуже просто. На моєму курсi колись учився такий собi Андрiй Кривонiс. Той ще був гультiпака. Та це не важливо, загалом я допомогав йому вчитись близько 3-х рокiв разом, а за це вiн менi вiдкрив новий свiт, сповнений веселощiв, жiнок, алкоголю i справжньо§ дружби. Ми i досi з ним зутрiчаємось по вихiдним... Але не це головне, на третьому курсi, йому набридло вчити медицину i вiн подався до iнституту культури, де i навчається зараз на факультетi жiрналiстики. Вiн добрий хлопець... Загалом, вчора я зателефонував спочатку на телеканал, що знiмав той проект, але менi повiмили, що, по-перше, у них всi знiмальнi групи зайнятi на проектах, а, по-друге, §х не дуже-то цiкавить нiмий божевiльний, бо це не цiкава хвороба, як виявляється!.. - кривлявся Микола. - Це ж Вам не рак чи СНIД... - вiн закивав головою. - Тодi я вирiшив просто зателефонувати мо§м друзям... Скоро вони зроблять повноцiнний репортаж i передадуть його менi, а я покажу його Ромi. I, дай Боже, вiн повнiстю прийде до тями...
   Микола опустив голову, i зiтхнув. Оля вiдчула,що щось не так. Вона пiдiйшла до нього i погладила по голвi. Микола пiдвiв очi.
  - Що? Що там не так?.. - спитала Оля, стурбовано дивлячись у його очi.
   Микола знову опустив голову. Пауза затягнулась.
  - Вiн був, як би тобi це скзати... - вiн зiтхнув. - Не дуже гарною людиною... Якимось мiсцевим авторитетом... Загалом слiдство так i не довели до кiнця, проте там iснувала версiя, що його просто замовили. Їм начебто перерiзали гальмiвну систему, та i вiн був дуже п'яний i не мiг адекватно реагувати на ситуацiю. Розiгнав машину до надзвичайною швидкостi, а сам не пристебнувся... Йому пощастило... Пiсля зiткнення Романа викинуло через розбите скло у кущi, якi добре зупинили його врятували, а його дружина i син перетворились на суцiльне мiсиво... - Микола протер очi. - I досi моторошно вiд тих фотографiй...
   Оля зi спiвчуттям дивилась на медкарту Роми.
  - То ти бо§шся, що вiн повернеться у попереднiй стан i експеримент закiнчиться?..
   Микола пiдняв на не§ очi.
  - Експеримент, менi до нього байдуже... Хоча дiйсно, якби це було ранiше, то я б боявся саме цього, але не зараз... - Оля присiла до нього на колiна i обiйняля за шию. Микола подивився §й в очi. - Я в нього стiльки вклав, скiльки не вкладав ще у жоден експеримент. Тепер це уже не експеримет,а вiн не пiддослiдний... Вiн менi як родич, як близька людина... Хоча якщо бути справедливим, то треба скзати, що я ще нi для кого не робив нiчго подiбного... Навiть для сво§х родичiв... Iван Дмитрович дивиться на нього як на можливiсть виступити пред ученою спiльнотою i довести, що вiн ще чогось вартий... Головний лiкар хоче показати, що наша лiкарня це центр для "бородьби" з психiчними захворюваннями, а отже йому необхiдне бiльше фiнансування i кращi умови для працi... А про Рому хто ж подбає... - i вiн втупився у стiл. Потiм подивився прямо Олi в очi. - В тебе зеленi очi...
  - Що?.. - здивувалась вона.
  - Я нiколи не помiчав, що у тебе зеленi очi. Завжди зосереджувався на тому що нижче... А найгарiше в тобi - очi...
   Микола обережно нахилив Олю до себе i поцiлував. Потiм вiн опустив очi.
  - Пробач, але менi це було потрiбно...
  - Та нi, менi було приємно... - зашарiвшись вiдповiла вона.
   Микола посмiхнувся i подивився §й у вiчi.
  - Службовий роман, як не крути...
   I вони обоє засмiялись...
   Микола стояв напроти вiкна i дивився кудись вдалечiнь. Як не дивно, але йому було не дуже-то цiкаво спостерiгати за хворими, що прогулювались по парку перед центральною адмiнiстративною будiвлею. Це було досить таки дивно, бо ранiше вiн цим любив займатись, особливо коли треба було подумати, а зараз якраз було про що подумати. Тож вiн просто дивився на хмари, що пропливали повз нього. Гарнi i кудлатi, вони повсякчас нагадували щось нове, щось абсолютно нове i незрозумiле. Хоча деякi з них нагадували найдивовижнiшi предмети, якi змiнювались, вiд змiни ракурсу, через §хнiй рух, та iсам вiтер постiйно розганяв цi дивиовижнi повiтрянi замки. Тож вони то розбивались на крихiтнi хмаринки, то знов збивались до купи, утворюючи новi дивовижнi замки i фiгури.
  - Ну, що ви, сподiваюсь, привезли менi диск?.. - запитав Микола, коли хлопцi допивали першу пляшку.
  - Ой, зовсiм про нього забув, вiн же у мене в кишенi куртки!.. - згадав Василь i, вставши з мiсця, пiшов до вiшалки.
  - Слухай, Миколо, а що то за дивне iнтерв'ю хлопцi записали з тобою?.. - спитала раптом Наталка.
  - Ой, Наташо, це не варте уваги... - знехотя вiдповiв той.
  - Е iн! Хлопцi це iнтерв'ю робили майже два днi, хоча i вiдзняли все ще позавчора... - не припиняла Наталя. - Давай, розповiдай!.. - i вона посмiхнулась хтивою посмiшкю.
  - Та невже ж ти не спромоглась вигтягти всю iнформацiю з нашого бiдолахи Василя? Ти ж ним крутиш як хочеш...
  - Так вiн нiчого не каже!..
  - Дiйсно, Миколо, розкажи, - приєдналась до Наталi Катерина, що сидiла на руках у Андрiя на крiслi, що було приставлене до столу замiсть стiльця. - а то Андрiй менi теж нiчого не розповiдає!..
  - А чому я маю тобi це розповiдати? Це не моя таємниця, навiть не моя справа, а тому вона не стосується i тебе!.. - пребив §х Андрiй. - А якщо вже Микола захоче, то вiн вам сам розповiсть, а не я...
   Дiвчата подивились на нього з явним несхваленням.
  - Ну, от, бачиш?!.. - скзала Катя. - Не хоче i все тут!.. Я з тобою не розмовляю!..
  - Ну чого ти?.. - сказав Андрiй i почав цiлувати §§ в шию. А Катерина вiдсмикнулась. - А тепер ласки захотiв i турботи?!..
   Андрiй скорчив невдоволений вираз обличчя.
  - Катю, ти маєш розумiти, що це не моя таємниця... Тому, пробач, але я не можу... - сказав Микола.
   Тут до кiмнати зайшов Василь.
  - Ось, тримай... - i вiн подав диск Миколi.
  - Дякую... - сказав той i поклав його до шафи, що стояла позаду нього.
  - Слухай, Миколо, розкажи ти §м, а то вони геть оскаженiли!.. - сказав Андрiй. - У мене вчора не було сексу через цю таємницю!..
   Всi разом засмiялись.
  - Ну, не знаю. Там взагалi нiчого розповiдати!.. Я випробовував новий метод на дуже важких хворих, якi зовсiм не контактують з навколишнiм свiтом... Загалом один з мо§х пацiєнтiв прокинувся...
  - Неймовiрно... - прошепотiла Наталя.
  - Саме так... - пiдтвердив Микола. - Це буває дуже рiдко... Проте цей iще дивнiший, бо прокинувся через дивний телепроект пiд назвою "Ромо, видужуй!", уявляєте?..
  - А! Я знаю цей проект. Там начебто якась зiрка потрапила в аварiю. Я точно не знаю. У нас у вiддiлi працює одна схиблена, яка майже поклоняється тiй зiрцi. Хоча я таких не розумiю!.. - потiм Катерина помiтила, що всi дивились на не§ якось не по дружньому. - Ой! Пробачте, я не хотiла!.. - вона рiзкими знаками показала Миколi продовжувати.
  - Дякую... Загалом це i все. Просто цей хлопець уявив, що це про нього зняти той проект i тепер бажає продовжувати цю дивну гру... Хоча як лiкар, я маю повернути його до реальностi, яку вiн покинув через серйозну автокатастрофу, де вiн втратив всю сiм'ю...
   Всi дивились на нього заворожено.
  - Слухай, друже, якщо б зi мною сталось щось подiбне, то я б хотiв у тебе лiкуватись... - нарештi сказав Василь.
  - Годi тобi... - серйозно сказав Микола.
  - Нi, я серйозно, просто я знав, що ти у нас гарний лiкар, але те, що ти зробив для свого пацiєнта те, що мав би зробити кожен лiкар твоє§ лiкарнi, але це зробив, чомусь тiльки ти. Пробач, але в тебе туфтова лiкарня, за вийнятком тебе звiсно...
  - Нi, не треба так казати, я ж бо спершу теж ставився до нього як до пiддослiдного кролика, а потiм... Я не знаю, загалом, вiн став для мене як рiдний... Хто ж про нього потурбується крiм мене, окрiм того вiн же мiй пацiєнт. Тому нiчого благородного я не зробив. Просто виконував свою роботу...
  - Хлопче, - приєдналась Катерина, - послухай мене, якби кожен у цiй кра§нi виконував би свою роботи як ти, то може б ми жили як у тiй Європi!..
   Тут вiдчинились дверi i Микола виринув зi спогадiв.
  - Чого ти тут сто§ш?.. - здивовано (але явно зрадiла) спитала Оля.
  - Думаю... - хрипло вiдповiв Микола, наче не розмовляв зранку.
  - Про що?..
  - Так, про пацiєнта... - сказав Микола i вiдчув, що його ззаду обхопили Олинi руки.
  - То ти ще йому не показував запис?..
   Микола тiльки захитав головою. Оля поклала голову йому на спину i заплющила очi.
  - А коли збираєшся?.. - не припиняла вона.
   Микола тiльки знизав причима.
  - Слухай, там до нас прихав вчорашнiй мiкроавтобус з тво§ми друзями...
   Микола розвернувся i взяв Олю за плечi.
  - Якi ще друзi?.. - здивовано запитав вiн.
  - Як це якi друзi? При§хали Андрiй i, як його... Василь! I з ними ще чоловiк п'ять... А що ти хiба §х не запрошував?.. - здивувалась Оля.
   Микола нiжно вiдсунув Олю i пiшов до виходу. Оля здивовано подивилась йому в слiд, а потiм сама пiшла слiдом за ним. Микола спустився вниз i дiйсно побачив, що з мiкроавтобусу виходять якiсь незнайомi люди i здивовано роздивляються все навкрги. Попереду всiх стояла Катерина. Побачивши Миколу, вона одразу пiдiйшла до нього.
  - Привiт працiвникам охорони здоров'я... - сказала вона i поцiлувала його в щоку. - Ми вирiшили тобi трохи допомогти... - додала Катерина i вказала рукою на людей, що вилiзли з автобуса.
  - Оце називається трошки?..
  - Ну, ти ж мене знаєш, я люблю широкi жести...
  - Це помiтно... - сказала Оля, яка беззвучно пiдiйшла ззаду.
   Микола обренувся i здивовано сказав:
  - Ой, а що ти... - потiм усмiхнувся. - Катя, знайомся - це Оля. Олю, знайомся - це Катя...
  - Дуже приємно познайомитись... - сказала Катя. - А Ви дiйсно гарна...
  - Що Ви маєте на увазi?.. - з якоюсь недовiрою у глосi спитала Оля.
  - Та менi про Вас Микола розповiдав. Казав, що Ви - найгарнiша, з тих, кого вiн бачив...
  - Катю, я тебе прошу... - перебив §§ Микола.
  - А що таке, це ж правда.
  - Це правда?.. - посмiхнулась Оля.
  - Що?.. -нiяково перепитав Микола.
  - Що ти таке казав...
  - Нi... - заматляв головою той. Проте, побачивши, що Оля явно засмутилась, додав. - Проте правда, що ти найгарнiша...
   Оля пiдiйшла i поцiлувала його.
  - Гей! Гей! Що це у нас тут вiдбувається?!.. - прозвучав раптом голос Андрiя. - Потiм будете цiлуватись! Зараз у нас важлива мiсiя, ми маємо допомогти однiй людинi, а ви себе отак поводите!..
  - Андрiю... - невдоволено сказав Микола.
  - А що Андрiй?! Ходiмо нам треба гарну справу зробити!..
  - Ви про що?.. - зацiкавилась Оля.
  - Як про що, нам треба показати оце, - сказав Василь, дiстаючи диск з кишенi, - одному пацiєнтовi...
  - Але ж ти уже менi передав диск... - сказав Микола.
  - Миколо, - сказав Андрiй i обiйняв його за плече, - то була не правильна i неповна версiя, а це повна i правильна... Тож ходiмо краще до палати i покажемо §§ нашому спiльному другу...
   Микола бiльше нiчого не став говорити, а просто повiв галасливу компанiю до палати. Коли всi зайшли до палати, то Роман мало не впав з лiжка. Всi потяглись до нього з рукостисканнями i словами: "Привiт!.. Як справи!.. Менi дуже приємно з тобою познайомитись!.. Ромо, я дуже довго чекав тако§ нагоди!.. Як ти тут?!.. Годують добре?!..". Роман на всi цi жести здивовано кивав головою i не розумiв що вiдбувається.
  - Тихо всi! Тихо всi!.. - заспоко§в усiх Андрiй. - Ромо, сьогоднi ми покажемо тобi дуже важдливий запис, який зробили всi разом... - вiн нахилився i вставив диск до DVD-програвача. - Ну i, звiсно, ти разом з нами...
   На екранi з'явився напис Play, а потiм великими лiтерами напис "Ромо, видужуй!". Тодi пiшов кусок, який записали в лiкарнi з Ромою. Вiн посмiхнувся. Пiсля цього на екранi з'явились всi люди, якi сидiли навколо Роми зараз.
  - Привiт, Ромо, сьогоднi у нас незвичайний день!.. Пiсля показу нашо§ перидачi люди, що у мене за спиною захотiли з тобою позайомитись! Тож друже знайомся це мо§, а вiдтепер i тво§ друзi!..
   Камера стала пiдходити i наводитись на людей.
  - Привiт, мене звуть Анна. Ромо, менi дуже приємно з тобою познайомитись... Видужуй!..
  - Привiт, мене звуть Петро. Респект тобi, чувак, не здавайся!..
  - Привiт мене звуть Галина. Я би дуже хотiла б з тобою познайомитись, Ромо. Будь сильним...
  - Привiт, Ромо, мене звуть Вiктор. Я би дуже хотiв з тобою позайомитись, бо ти надзвичайна людина. Я впевнений нам є про що поспiлкуватись. Тож дочекайся...
  - Привiт, мене звуть Наталя. Я би дiйсно хотiла теж з тобою позанайомтись, хоча це и так завтра станеться, якщо ти тiльки нiкуди не по§деш... Тож не §дь! Дочекайся мене...
   Люди на запису засмiялись. По це бiк екрану Рома разом з усiма теж розсмiявся.
  - Привiт, мене звуть Катерина. Я теж маю намiр з тобою познайомитись. Тож дочекайся нас усiх, бо ми б дуже хотiли б з тобою познайомитись. Ти дуже вiдважна людина, з такими людьми хочеться знайомитись i дружити... До речi, таких чоловiкiв нам саме не вистачає!.. - всi посмiхнулись. - А якщо серйозно, то ми за тебе вболiваємо. Хай тобi щастить! Ми тебе бедемо провiдувати... А загалом ми хотiли сказати тобi...
   I на екранi з'явився велитеньський рiзнокольоровий напис: "Ромо видужуй!"
  - Р... Ро-мо... Ви-ду-жуй... - сказав раптом Рома.
  17.08.2009 р.
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"