Шанина Алина Артуровна : другие произведения.

Кохання - що зловiсний трунок

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:

               -     -     -     -     -
  
            Нi, не кохаю. Хоч на хвилину
            Замовкне серця перестук,
            Коли я голос твiй почую.
            Торкаючися твоїх рук
 
           Я затремчу вiд хвилювання
           Що тi зi мною у цю мить.
           I хай здiйсняться сподiвання,
           I серце в радостi щемiть.

          Устами доторкнеш уста,
          Нас поцiлунок об"єднає.
          Розмова нащо ця пуста?
          I лиш розлука нас лякає.

          Не вiрила сама собi,
         А чи боялася страждати?
         Я вдячна долi i тобi,
        Що знов вiдважилась кохати.
 
               -     -     -     -     -

             А щастя забагато не буває.
             I горе також має свiй кiнець.
             Погане, як i добре все, минає.
             I десь далеко блимне каганець,

             Показуючи шлях до мого раю,
             Проводячи над прiрвою невдач.
             У темрявi розлуки я блукаю.
             За довгий шлях, коханий мiй, пробач.

                         -      -     -     -     -

                       А чекання без тебе нестерпне.
                       Смуток плечi мої огорта,
                       Серце в полум"ї спогадiв терпне,
                       Доля аркушi-днi все горта.
                                 
                        Клята доля! Чому ж знов без тебе
                        Тиждень, мiсяць, цей день промайнув?
                        Турбувався лишень ти про себе,
                        Про моє ти страждання забув.

                       Я присплю  свiй неспокiй i бiль.
                       Та вiд себе тiкай - не тiкай,
                       Не сховатись у спогадiв хмiль.
                       Я тебе дочекаюся, знай.
                                              
                            -     -     -     -     -
                      Я пiду вiд тебе в дощ,
                      Щоб нi слiду, нi стежини
                      Ти потомку не знайшов.
                      Це тяжке звання дружини

                      Тягарем на плечi впало.
                      Ну чому в коханнi - бiль?
                      Одночасно в тобi - радiсть 
                      I на рану мою сiль.

                     Не забудеш ти про мене,
                     Ночi кожної наснюсь.
                    Ти лишень чекай на мене.
                    Я з росою повернусь.

                 -     -     -     -     -

             
                  Життя розбилося на скалки,
                  На два великих черепка.
                  Не всi здiйснились забаганки.
                  I доля видалась гiрка.

                  I очi усмiхались хтиво,
                 А серце плакало вiд мук.
                 Життя складалося щасливо,
                 Коли б лишень не зрадив друг,

                  Коли б лишень не чатувала
                 Смерть на порозi моїх мрiй.
                 Та я прощала й забувала.
                 Благала: "Душу ти зiгрiй".

                У лютий холод непогоди
                Середночi мене пустив.
                I не бажав ти нагороди,
                Лишень життя моє розбив.
                              

       
                -     -     -     -     -
           Її називали ви тихо: -Моя загадкова ледi.
           I цiлували нiжно у пурпуровi вуста.
           Звабливе у неї обличчя, волосся - немов iз мiдi.
           Та почуття холоднi, i мова її пуста.

      А я поруч вас тихенько, як та Попелюшка iз казки,
      Нанизую днi - години на нитку свого життя.
      Сную, мов сiренька мишка, i мрiю про море ласки.
      Бо ледi - лиш бiле марево, i з цього не буде пуття.

        Ви знову поряд проходите, кружляючи десь далеко
        Думками, сьогоднi пригорнете до серця знову її.
        I знову забракне повiтря, щоб крикнути, заволати:
        - Коханий, єдиний, милий, кинь її! Кинь її!!!
                        
                     -     -     -     -     -
                    Ти - моя найбiльша таємниця.
                    Ти - мої невиплаканi сльози.
                    Вщент наповнилась душi криниця
                    Почуттям забутим. Знову грози
              Загуркочуть, мов небес пересторога.
             Я ступаю по розпечених вуглинах.
             А попереду ген-ген дорога.
             Небо все у зорях, як жаринах,
                      Осяває шлях. До твого серця?
                      Чи погибелi моєї i невдачi?
                     Очi слiз вже повнi, мов озерця,
                      I душа волає все у розпачi.
               Заховаю свiй бiль - не побачиш.
               А серця, нiби крила, заб"ються.
               За кохання коханням вiддячиш.
               I нехай сльози радостi л"ються.

                       -     -     -     -     -

           Помiж нас не замок, не брама.
           Що ж тримає? Ще можна зайти.
           Помiж нас лиш порiг твого храма.
           Я до тебе хотiла прийти.

          Вiдщукати тебе у великiм
          Недосяжнiм далекiм далi,
          Вознести нову пiсню хвалебну,
          Розповiсти про горе й жалi.

          Я хотiла знайти в тобi захист,
          Розумiння i прощу грiхiв.
         Душу знову б наповнила радiсть,
         Що мене ти послухать схотiв.

         Та навiщо Тобi моя сповiдь?
         В свiтi безлiч ще злиднiв, скорбот.
         Ти великий, але ж недосяжний.
         Закриваю зневiрено рот.

          I стою я пригнiчена раєм.
         А довкiль благодать i хрести.
         Хор виводить: "Хвалу ми складаєм".
         Та не вiрю я в тебе, прости.


                   -     -     -     -     -
                 
                   I знов мене поглине прiрва
                   Щоденних митарств i зiтхань.
                   Та я своїм надiям вiрна.
                   Ну що ж, сьогоднi вже нехай

                   Про вiчне, неземне, високе
                   Потурбуватись не вдалось,
                   То може завтра. Хоч глибоке
                   Передчуття, що вже збулось

                   Щось таємниче в моїй долi
                   Не полишає нi на мить.
                   Але чомусь цього замало,
                   Бо вдалинi ще майорить

                   Щось загадкове, незбагненне, 
                   До чого йти мо" й  сотнi лiт.
                   I розгадати потаємне,
                   Збагнути мудростi полiт,

                   Заглибитись у вири долi
                   I загубитись в майбуттi
                  Я мрiю. I лишусь на волi
                  Невiльницею у життi.

                      -     -     -     -     -
                         
                           Смуток огортає плечi,
                           Падає камiнням в душу.
                           Ну чому на твої речi
                           Щось вiдповiдати мушу?
                                 Щось таке, про що потому
                                 Сотню раз я пожалкую.
                                 Прожену негоду-втому
                                 I вiд тебе чимчикую
                         По проторенiй дорiжцi
                         У свою печалi хатку.
                         Квiтку на тоненькiй нiжцi
                         Дарував менi на згадку.
                                    Та не втримала бутону
                                    Тонко-нiжна стебелина,
                                    Похилилася додолу.
                                   Чи то жiнка, чи дитина - 
                        Хто я, Господи? За вiщо
                        Мука вiчная кохання?
                        Хоч не знаю я навiщо,
                        Але трепетнi зiтхання,
                               Сльози смутку i розлуки
                               Я на спокiй не змiняю.
                               Почуттiв лишитись - муки.
                               У стражданнi знов кохаю.

                        -      -     -     -     -

                       А чекання без тебе нестерпне.
                       Смуток плечi мої огорта,
                       Серце в полум"ї спогадiв терпне,
                       Доля аркушi-днi все горта.
                           
                       Клята доля! Чому ж знов без тебе
                       Тиждень, мiсяць, цей день промайнув?
                       Турбувався лишень ти про себе,
                       Про моє ти страждання забув.
                       
                       Я присплю  свiй неспокiй i бiль.
                       Та вiд себе тiкай - не тiкай,
                       Не сховатись у спогадiв хмiль.
                       Я тебе дочекаюся, знай.

                     -     -     -     -     -           
                  Вiд мене вiдвернулося Кохання?
                  О нi! Воно заплющило лиш очi,
                  Щоб вiдiгнати страх i злий неспокiй,
                  Й дивитись знов в тривожну темiнь ночi.
        
                      Невже це Щастя дiм мiй покидає,
                      Воно, таке потрiбне над усе?
                      То лише вiтер дверi вiдчиняє.
                      За Щастя турбуватися - пусте.

                       I Доля знову йде в мою господу.
                       Їй не вiдкрию.  Хай лишусь одна.
                       Їй не стояти на моїм порозi.
                       Своє життя я напишу сама.

                         -     -     -     -     -
                        Оце усе, що зветься щастям?
                        Почути голос твiй здаля, 
                        Хоча б побачити, зустрiти,
                        I серце в дзвони вже вдаря,

                       Палахкотить в очах багаття,
                       Душа здiймається у вись...
                       I я прошу так небагато:
                      Лишень на мене подивись.
                     
                      У поглядi моїм побачиш
                      Усе, чим зараз я живу.
                      Тебе, таким як є, коханий, 
                      З недолiками я прийму.

                     Коли кохаєш - цим живеш лиш.
                     Безсоння, жахи - все пусте.
                     Вiд зустрiчей чекаєш чуда.
                     I зветься щастям це усе.
                          
                    -     -     -     -     -
                  Пiд тихий спiв церковних хорiв
                   Дзвонар у вранiшню вдаря,
                    По кам"янiй дорiжцi саду
                     До храму дибає маля.
               Дiвча, п"ятнадцятка вiд роду, 
                 В очах же - смуток тисяч лiт.
                   I слiз вже пролила доволi,
                    Щоб обiрвать життя полiт.
              Але - усмiшка на обличчi,
                Хоч босi ноги - по стернi.
                 ЇЇ це вибiр, а чи долi - 
                  Послушниця в монастирi?..

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"