Монтанари Річард : другие произведения.

Диявольський сад

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  
  
  
  
  
  Диявольський сад
  
  
  Річард Монтанари
  
  ПРОЛОГ
  
  ПІВНІЧНО-СХІДНА ЕСТОНІЯ – БЕРЕЗЕНЬ 2005 р.
  
  
  Олена Кесккула знала, що вони прийдуть опівночі, омиті кров'ю давніх, точно так само, як вона дізналася багато за свої п'ятнадцять років. Як эннустайя з свого села – ворожка і містик, до читання якої зверталися віруючі навіть з Талліна і Санкт-Петербурга, – вона завжди могла зазирнути в майбутнє. У сім років вона побачила, що маленька картопляна ферма її сім'ї кишить паразитами. У десять вона побачила Яака Лінда, що лежить в полі в Нальчику, почорніла плоть його долонь зрослася з ликом Святого Христофора. У дванадцять років вона передбачила повені, які змили більшу частину її села, побачила торф'яні болота, завалені мертвим худобою, яскраві парасольки, пливуть по річках бруду. За короткий час вона бачила терпіння злих людей, розбиті серця дітей, які залишилися без матері, оголені душі всіх оточуючих від сорому, провини, бажання. Для Олени Кесккула даний завжди було минулим.
  
  Чого вона не бачила, чому було відмовлено у жахливому благословення її другого зору, так це муках від того, що вона приносила життя в цей світ, глибині, до якої вона любила цих дітей, яких ніколи не дізнається, горю від такої втрати.
  
  І кров.
  
  Так багато крові...
  
  Він прийшов до неї в ліжко теплим липневим ввечері, майже дев'ять місяців тому, вночі, коли аромат квітів рути наповнював долину, а річка Нарва текла тихо. Вона хотіла боротися з ним, але знала, що це марно. Він був високим і сильним, з великими руками і худорлявим м'язистим тілом, покритим татуюваннями лиходія веннасконда. Наркобарон, лихвар, вимагач, злодій, він пересувався як привид у ночі, правлячи містами і селами Іда-Віруського повіту з безжальністю, невідомою навіть у часи радянської окупації.
  
  Його звали Олександр Савісаар.
  
  Олена вперше побачила його, коли була дитиною, що стоїть на місці сірого вовка. Тоді вона зрозуміла, що він прийде до неї, увійде в неї, хоча в той час вона була занадто молода, щоб зрозуміти, що це означає.
  
  Вранці він ушився так само тихо, як і з'явився. Олена знала, що він залишив у ній своє насіння і що одного разу він повернеться, щоб потиснути те, що посіяв.
  
  Протягом багатьох наступних місяців Олена бачила його очі кожну мить неспання, відчувала його теплий подих на своєму обличчі, жорстоку силу його дотиків. Іноді ночами, коли повітря було нерухоме, вона чула музику. Ті, хто шепотілися про нього, говорили, що в такі ночі Олександр Савісаар сидів на пагорбі Сабер з видом на село і грав на флейті, його довгі світлі волосся розвівалися балтійським вітром. Говорили, що він був дуже обізнаний у Мусоргського і Чайковського. Олена не знала про ці речі. Що вона точно знала, так це те, що багато разів, коли його пісня злітала над долиною, життя всередині неї пробуджувалася.
  
  Пізньої зимової ночі народилися немовлята, дві чудові дівчинки, одна мертвонароджена, кожна загорнута в тонку вуаль - істинний ознака другого зору.
  
  До Олени приходило і йшло свідомість. У своєму гарячковому сні вона побачила чоловіка – фіна, судячи з одягу, манер і акценту, чоловіка з туманно-білими волоссям, – стоїть у ногах ліжка. Вона бачила, як її батько торгувався з цією людиною, взяв його гроші. Мить фін пішов з новонародженими, обидві дитини були загорнуті в чорну вовняну куртку з текке для захисту від холоду. На підлозі, біля каміна, він залишив третій згорток - закривавлені ганчірки млявою купою. Її материнські інстинкти боролися зі страхом, Олена спробувала піднятися з ліжка, але виявила, що не може поворухнутися. Вона плакала, поки не висохли сльози. Вона плакала з-за жахливого усвідомлення того, що ці діти, потомство Олександра Савісаара, зникли. Їх продали вночі, як худобу.
  
  І пекло став би відомий.
  
  Вона відчула його перш, ніж побачила. На світанку він заповнив дверний отвір, його плечі спиралися на косяки, його аура була червоною від люті.
  
  Олена закрила очі. Майбутнє пронеслося через неї, як скажений річка. Вона побачила відрубані голови на стовпах воріт біля дороги, що веде до ферми, обвуглені і розтрощені черепи її батька і брата. Вона побачила їх тіла, складені в сараї.
  
  Коли ранок піднялося над пагорбами на сході, Олександр Савісаар виволік Олену на вулицю, кров між її ніг залишала на снігу нерівну червону смугу. Він притулив її до величної їли за будинком, дереву, навколо якого Олена і її брат Андрес з дитинства обмотували стрічки кожне зимове сонцестояння.
  
  Він поцілував її один раз, потім витягнув ніж. Блакитна сталь блиснула в ранковому світлі. Від нього пахло горілкою, олениною і новою шкірою.
  
  "Вони мої, віщунка, і я знайду їх", - прошепотів він. "Неважливо, скільки часу це займе". Він підніс вістря свого леза до її горла. "Вони мої наставники, і з ними я буду безсмертний".
  
  У цей момент Олену Кесккулу відвідало потужне бачення. У ньому вона побачила іншого чоловіка, доброго чоловіка, який виростить її дорогоцінних дочок як своїх власних, людини, який стояв у саду смерті і вижив, людини, яка одного разу, на залитому кров'ю поле далеко звідси, зустрінеться віч-на-віч з самим дияволом.
  
  
  ЧАСТИНА ПЕРША
  
  ОДИН
  
  ІДЕН–ФОЛЛС, НЬЮ-ЙОРК - ЧОТИРИ РОКИ ПОТОМУ
  
  
  В той день, коли Майкл Роман зрозумів, що буде жити вічно, через п'ять років після останнього дня свого життя, весь його світ став рожевим. Пастельно-рожевий: рожеві скатертини, рожеві стільці, рожеві квіти, рожеві крепові банери, навіть величезний рожевий зонт, прикрашений усміхненими рожевими кроликами. Там були рожеві чашки і тарілки, рожеві, виделки, серветки, тарілка, доверху уставленная рожевими кексами з глазур'ю.
  
  Єдине, що утримувало об'єкт від включення в список нерухомості Candy Land Realty, - це невелика ділянка зеленої трави, ледь помітний під лабіринтом алюмінієвих складних столів та пластикових стільців, трава, яка, безсумнівно, ніколи не буде колишньою.
  
  Потім було інше бачення гріна. Минає грін. Гроші.
  
  Нагадай, скільки все це коштувало?
  
  Стоячи за будинком, Майкл думав про те, як вперше побачив його і яким досконалим він здавався.
  
  Цегляний будинок з трьома спальнями в колоніальному стилі, з віконницями кольору буйволової шкіри і такими ж пілястрами, стояв далеко від звивистої дороги. Навіть для передмістя він був ізольованим, височів на вершині невеликого пагорба, оточений платанами, захищений як від дороги, так і від сусідів живою огорожею заввишки по пояс. За будинком знаходився гараж на дві машини, садовий сарай, широкий двір з гратчастої ґратами. Ділянка швидко змінився лісом, спускавшимся до звивистому струмка, який біг до річки Гудзон. Ночами ставало страшно тихо. Для Майкла, який виріс у місті, зміни далися важко. Спочатку ізоляція доконала його; Еббі теж, хоча вона ніколи б цього не зізналася. Найближчі будинки знаходилися приблизно у чверті милі в обидві сторони. Листя була густою, і влітку здавалося, що живеш у велетенському зеленому коконі. Двічі за останній рік, коли під час шторму відключалася електрика, Майклу здавалося, що він на Місяці. З тих пір він запасся батарейками, свічками, консервами і навіть парою гасових обігрівачів. При необхідності вони, ймовірно, могли б прожити тиждень на Юконі.
  
  "Клоун буде тут за годину".
  
  Майкл обернувся і побачив, що його дружина перетинає двір, несучи повне блюдо рожевого глазурованого печива. На ній були обтягуючі білі джинси і світло-блакитна футболка з емблемою Колумбійського університету Roar Lion Roar, а також пари сандалій-шльопанців з аптеки. Якимось чином їй все ще вдавалося виглядати як Грейс Келлі.
  
  "Твій брат приїде?" - Спитав Майкл.
  
  "Будь милою".
  
  Тридцятиоднорічна Ебігейл Рід Роман була на чотири роки молодша за свого чоловіка. На відміну від робочого дитинства Майкла, вона виросла в маєтку в Паунд-Рідж, в сім'ї всесвітньо відомого кардіохірурга. Там, де терпінню Майкла, здавалося, часом не вистачало межі – його темперамент зазвичай коливався на постійній позначці 211 градусів за Фаренгейтом, часто підвищуючись, – його дружина трималася на плаву. Поки її не загнали в кут. Потім в Калькутті з'явилися гризуни, які схилялися перед її лютістю. Майже десять років роботи медсестрою відділення невідкладної допомоги в центральній лікарні Нью-Йорка зроблять це з вами; десять років неякісного голів, ПХП-запаморочень, підірваних життів, розірваних людей і зламаних душ.
  
  Але це була інша життя.
  
  “ Ти заморозила торт? - Запитала Еббі.
  
  Чорт, подумав Майкл. Він зовсім забув про це, що було на нього не схоже. Він не тільки готував більшу частину їжі в своїй маленькій родині, але і був майстром на всі руки. Було відомо, що його Бієнале змушувало плакати дорослих чоловіків. "Я цим займаюся".
  
  Повертаючись підтюпцем до будинку, ухиляючись від рожевих майларовых кульок, Майкл думав про цей день. З тих пір, як рік тому вони переїхали з міста, вони не влаштовували так багато вечірок. Коли Майкл був маленьким, крихітна квартирка його батьків в Квінсі, здавалося, постійно була заповнена друзями, сусідами і родичами, а також відвідувачами сімейної пекарні, симфонія східноєвропейських і балтійських мов парила над пожежною драбиною і над вулицями Асторії. Навіть за останні кілька років, з тих пір як він стрімко просунувся на посаді окружного прокурора, вони з Еббі виявили, що кожен рік влаштовують принаймні кілька коктейльних вечірок або званих обідів для обраних політичних гостей.
  
  Однак тут, у передмісті, всі сповільнилося, майже зупинилося. Здавалося, все обертається навколо дівчат. Хоча це, можливо, був не найкращий кар'єрний крок, Майкл виявив, що не хоче нічого іншого. В той день, коли в їх житті з'явилися дівчатка, все змінилося.
  
  Десять хвилин, стоячи на кухні з покритий глазур'ю і прикрашеним тортом, Майкл почув, як чотири маленькі ніжки наблизилися й зупинилися.
  
  "Як ми виглядаємо, тато?"
  
  Майкл різко обернувся. Коли він побачив своїх чотирирічних дочок-близнят, що стоять там, рука об руку, одягнених в однакові білі сукні – з рожевими стрічками, звичайно, – його серце злетіла.
  
  Шарлотта і Емілі. Дві половинки його серця.
  
  Може бути, він буде жити вічно.
  
  До полудня вечірка була в повному розпалі. Іден-Фоллс був маленьким містечком в окрузі Крейн, недалеко від берегів річки Гудзон, приблизно в п'ятдесяти милях від Нью-Йорка. Розташований на північ від округу Вестчестер - і, отже, далі від Манхеттена, і, отже, більш доступний для молодих сімей, – він, здавалося, міг похвалитися непомірним кількістю дітей у віці до десяти років.
  
  Майклу здалося, що запрошені були всі до одного. Він замислився: скільки друзів взагалі може бути у чотирирічних дівчаток? Вони ще навіть не ходили в школу. Були в них свої сторінки в Facebook? Вони вели твіттер? Соціальна мережа в Chuck E Cheese?
  
  Майкл окинув поглядом вечірку. Всього на ній було близько двадцяти дітей і підходять за стилем мам, все в тій чи іншій версії J. Crew, Banana Republic чи Едді Бауера. Діти викликали постійний ажіотаж. Всі мами стояли навколо з мобільниками напоготові, тихо розмовляючи, потягуючи трав'яний чай і малиновий асаї.
  
  О дванадцятій тридцять Майкл виніс торт. Серед зітхань та а-а-а-а-а, його дочки виглядали чимось стурбованим, насупивши брови. Майкл поставив величезний торт на один із столів, опустився на їх рівень.
  
  "Добре виглядає?" запитав він.
  
  Дівчата дружно кивнули.
  
  "Однак нам було дещо цікаво", - сказала Емілі.
  
  "Що, люба?"
  
  "Це органічний торт?"
  
  В устах чотирирічної дитини це слово звучало по-китайськи. "Органічний"?
  
  "Так", - сказала Шарлотта. “Нам потрібен органічний пиріг. І без гутена. Це без гутена?"
  
  Майкл глянув на Еббі. - Вони що, знову дивилися “Продовольчий канал"?
  
  "Гірше", - сказала Еббі. "Вони робили для мене повтори "Здорового апетиту" на Tivo з Еллі Крігер".
  
  Незабаром Майкл зрозумів, що потрібна відповідь. Він подивився на землю, на небо, на дерева, знову на свою дружину, але ніде не знайшов укриття. "Ну, добре, я б сказав, що в цьому торті немає гутена".
  
  Шарлотта і Емілі подивилися на нього риб'ячими очима.
  
  "Я маю на увазі от що", - продовжив він, залазячи в свій адвокатський набір трюків. "У нього є гутен-відсутні характеристики".
  
  Дівчатка подивилися один на одного так, як дивляться близнюки, немов між ними передалося таємне знання. "Все в порядку," нарешті сказала Шарлотта. “ Ти добре готуєш святковий торт.
  
  "Спасибі, пані", - сказав Майкл з величезним полегшенням, а також трохи недовірливо, враховуючи, що це був лише третій торт, який він їм спік, і було важко повірити, що вони пам'ятають перші два.
  
  Коли Майкл готувався розрізати торт, він побачив, як мами перешіптуються один з одним. Всі вони дивилися в бік будинку, збивали волосся, поправляли одяг, розгладжували щоки. Для Майкла це могло означати тільки одне. Приїхав Томмі.
  
  Томас Крістіано був одним з найстарших друзів Майкла, людиною, з яким Майкл в яскравому вбранні юності закривав всі бари в Квінсі, і не мало на Манхеттені; єдиною людиною, яка коли-небудь бачив Майкла сумували, і це було в ту ніч, коли Майкл і Еббі привезли Шарлотту і Емілі додому. Донині Майкл стверджував, що це була пилок. Томмі знав краще.
  
  Коли Томмі і Майклу було за двадцять, вони наводили священний жах. Томмі з його смаглявою зовнішністю і плавними лініями; Майкл з його хлоп'ячим обличчям і очима кольору океану. У них були такі Старскі і Хатч, Хол і Оутс, смагляві і світлі. Вони обидва були близько шести футів на зріст, добре одягнені і випромінювали впевненість, яка приходить з авторитетом. Там, де смаки Томмі припали на Міссоні і Валентино, Майклу сподобалися Ральф Лорен і Лендс Енд. Вони були динамічним дуетом.
  
  Але це теж було кілька років тому.
  
  Томмі з поважним виглядом прямувала по галявині за домом, виставлений напоказ, як завжди. Навіть на дитячій вечірці він був на висоті – чорна футболка від Армані, кремові лляні штани, чорні шкіряні мокасини. Навіть на дитячій вечірці, або особливо на дитячій вечірці, Томмі знав, що там буде багато жінок у віці від двадцяти до тридцяти років, і що певна частина буде розлучена, розлучена окремо або відокремленою від сім'ї. Томмі Крістіано підраховував відсотки. Це була одна з причин, по якій він був одним з найбільш шанованих прокурорів округу Квінс, штат Нью-Йорк.
  
  Помічником окружного прокурора номер один в Кью-Гарденс, якого найбільше боялися, був Майкл Роман.
  
  "Міс Ебігейл," сказав Томмі. Він розцілував Еббі в обидві щоки по-європейськи. “ Ти чудово виглядаєш.
  
  "Так, точно", - сказала Еббі, махнувши рукою на свої поношені сандалі і потерті джинси. Тим не менш, вона почервоніла. Не так вже й багато людей могли змусити почервоніти Еббі Роман. "Я виглядаю як щось, тільки що викинуте на берег Рокуэй".
  
  Томмі розсміявся. "Найкрасивіша русалка на світі".
  
  Рум'янець номер два від Еббі, за яким був грайливий ляпанець по плечу Томмі. Враховуючи майже божевільну відданість Еббі пілатесу, Майкл готовий посперечатися, що це було боляче. Томмі швидше помре, ніж покаже це.
  
  “ Білого вина? - запитала вона.
  
  "Звичайно".
  
  Як тільки Еббі повернулася спиною і попрямувала до будинку, Томмі потер плече. "Господи Ісусе, твоя дружина сильна".
  
  “Спробуй пограти з нею в сенсорний футбол. У нас завжди напоготові парамедики".
  
  Протягом наступних півгодини з'явилися кілька людей з офісу мера та окружного прокурора Квінса. Майкл був трохи задоволений і більш ніж трохи здивований, коли Денніс Маккэффри, сам окружний прокурор, з'явився з парою дивовижних великих плюшевих ведмедиків для дівчаток. Майкл нещодавно був на вечірці на честь п'ятирічного сина заступника мера, і на цей захід Денні Маккэффри - дев'ятнадцятирічний ветеран виборної посади і найбільш політично підкована людина, якого Майкл коли-небудь зустрічав, – приніс тільки досить невеликого пінгвіна в шапочці. Здавалося, що по мірі того, як зростала репутація Майкла як самого гарячого адепта в місті, збільшувалися розміри і плюшевих іграшок для його дітей.
  
  В годину дня прибуло подання в особі високою пишнотілу жінки, відомої за професійним прізвисько Клоун Чікі Локшини. Спочатку Майкл подумав, що вона, можливо, занадто захопилася дитячої вечіркою, але виявилося, що вона артистка трупи, у якої більше ніж достатньо енергії і терпіння, щоб впоратися з двадцятьма маленькими дітьми. На додаток до скручування повітряних куль, розфарбовування осіб і чомусь під назвою "Веселі олімпійські ігри шаленців", була також обов'язкова піньята. Діти повинні були вибрати, що вони хочуть, і вибір припав на пиньяту з акулою і пиньяту з метеликом. Діти вибрали метелика.
  
  В голові Майкла миттєво виникли два питання. Перший: що за клоун купує пиньяту у формі акули? І по-друге, що, можливо, більш важливо, що це за діти, яким захотілося взяти пластикову биту і вибити лайно з метелики?
  
  Діти з передмістя, ось хто. Їм слід було залишитися в Квінсі, де було безпечно.
  
  В тридцять два поні прицокнул до місця події, і там запанувало справжнє стовпотворіння, коли Чікі Локшини залишився крутитися в пилу, тримаючи в руках чарку картонних капелюхів-конусів. Один за одним діти покаталися на байдужою шотландці по кличці Лулу по периметру заднього двору. Майкл повинен був визнати, що подання було досить гарним. Власник коня, хлопець, який вів тварина, був невисоким, добродушного виду ковбоєм років шістдесяти, з обвислими сивими вусами, кривими ногами і десятигаллоновым "Стетсоном". Він був схожий на Сема Еліота розміром з Шетландські острови.
  
  В половині четвертого настав час роздавати подарунки. І, чорт візьми, там були подарунки. Майкл подумав, що вони з Еббі будуть купувати відповідні подарунки для кожної дитини на вечірці протягом наступного року або близько того, як звичайна дитина з передмістя.
  
  В середині свята споживчої любові Еббі взяла пару маленьких квадратних коробочок і прочитала листівку. "Це від дядька Томмі".
  
  Дівчата підбігли до Томмі, простягаючи руки. Томмі опустився на коліна для пари міцних поцілунків і обіймів. Настала його черга почервоніти. Незважаючи на два нетривалих шлюбу, у нього не було своїх дітей. Він був хрещеним батьком Шарлоти та Емілі, і цю посаду він зайняв з урочистістю англійської архієпископа.
  
  Дівчата повернулися до столу. Коли вони зняли обгортковий папір з маленьких коробочок, і Майкл побачив логотип з боків, він уважно оглянув їх. Другий раз дивитися було не потрібно. Він дізнався б цей логотип де завгодно.
  
  "Ураааай!" - хором вигукнули близнюки. Майкл знав, що його дочки не мали ні найменшого уявлення про те, що було всередині коробок, але для них це не мало значення. Коробки були загорнуті в блискучий папір, коробки призначалися для них, і купа святкових подарунків зростала в геометричній прогресії.
  
  Майкл подивився на Томмі. “ Ти купив їм айподи?
  
  "А що не так з айподами?"
  
  “ Господи, Томмі. Їх четверо.
  
  “Ти хочеш сказати, що чотирирічні діти не слухають музику? Я слухав музику, коли мені було чотири".
  
  "Чотирирічні діти не скачують музику", - сказав Майкл. "Чому ви просто не купили їм мобільні телефони?"
  
  "Це в наступному році". Він відсьорбнув вина, підморгнув. “Чотири роки - це дуже мало для мобільних телефонів. Що ти за батько?"
  
  Майкл розсміявся, але йому прийшло в голову, що його дочки були не так вже й далекі від мобільних телефонів, ноутбуків, машин і побачень. Він ледве пережив їх похід в дитячий сад. Як він збирався пережити підліткові роки? Він кинув швидкий погляд на Шарлотту і Емілі, які розривали нову пару подарунків.
  
  Вони все ще були маленькими дівчатками.
  
  Слава Богу.
  
  До четвертої години вечірка підходила до кінця. Точніше, батьки сходили з розуму. Діти все ще були по вуха нагодовані печивом, шоколадним тортом, Kool Aid і морозивом.
  
  Збираючись іти, Томмі зловив погляд Майкла. Двоє чоловіків зібралися в задній частині двору.
  
  “ Як дівчинка? - Запитав Томмі, знизивши голос.
  
  Майкл подумав про Фалинн Харріс, тихій дівчині з особою сумного ангела. Вона була головним свідком – ні, єдиним свідком – на наступному процесі у справі про вбивство. “ Вона ще не вимовила ні слова.
  
  “ Суд починається в понеділок?
  
  "В понеділок".
  
  Томмі кивнув, беручи це до уваги. “ Все, що тобі потрібно.
  
  "Дякую, Томмі".
  
  “Не забудь про завтрашній вечірці у Руперта Уайта. Адже ти прийдеш, правда?"
  
  Майкл інстинктивно глянув на Еббі, яка счищала глазур з обличчя, шиї і рук сусідського хлопчика. Дитина була схожа на пухку рожеву фреску. "Я повинен прояснити це з допомогою командування і контролю".
  
  Томмі похитав головою. “ Шлюб.
  
  На виході Майкл побачив, як Томмі зупинився і поговорив з Ритою Ладлоу, тридцятирічної разведенкой з кінця кварталу. Висока, з каштановим волоссям, струнка, вона, ймовірно, в той чи інший час була предметом мрій кожного чоловіка молодше дев'яноста років у Іден-Фоллс.
  
  Не дивно, що всього через кілька секунд балаканини вона дала Томмі номер свого телефону. Томмі повернувся, підморгнув Майклу і з поважним виглядом пішов.
  
  Іноді Майкл Роман ненавидів свого кращого друга.
  
  Оскільки в запрошеннях було зазначено, що з полудня до чотирьох, коли вони почули, як грюкнули дверцята машини перед будинком, це могло означати тільки одне. Брат Еббі Уоллес урочисто з'являвся. Він не просто запізнювався по моді. Останнім часом він був модником. Що було тим більш іронічно, зважаючи на його минуле.
  
  Тоненький, з ангельськими волоссям, веснянкуватий і лисіючий Уоллес Рід був шкільним хлопцем, який гладив обкладинки своїх книг, хлопцем, який грав би в triangle в шкільному оркестрі, якщо б не накурився на прослуховуванні і в підсумку не став другим triangle.
  
  Сьогодні він був головою WBR Aerospace, заробляв близько восьмизначной суми в рік, жив в особняку McMansion в Вестчестере і проводив літо в одному з тих містечок в стилі Гетсбі з морською піною у Сагапонаке, про яких розповідав журнал Hamptons.
  
  Тим не менш, незважаючи на статус власника картки в "Анонімних ботаниках", Уоллес заводив романи з вражаючою кількістю красивих жінок. Дивно, що кілька мільйонів доларів можуть зробити для вашого іміджу.
  
  В цей день його красуня дю жур виглядала ні на день старше двадцяти чотирьох. На ній була сукня на бретельках від Roberto Cavalli і бордові балетки. Це за словами Еббі. Майкл не відрізнив би балетну квартиру від спущеної шини.
  
  "Ось жінка, яка знає, як одягатися для торта і Kool Aid", - сказала Еббі упівголоса.
  
  "Будь милою".
  
  "Я піду з Уїтні," прошепотіла Еббі.
  
  "Я візьму Медісон". Вони уклали парі на п'ять доларів.
  
  "Це моя улюблена сестра", - сказав Уоллес. Це була стандартна репліка. Еббі була його єдиною сестрою. Він поцілував її в щоку.
  
  Уоллес був одягнений у яскраво-сливове поло, бежеві брюки-чиносы з колючими складками і зелені черевики з качиного хутра. Барні зійшов з розуму. Він вказав на дівчину. "Це Медісон".
  
  Майкл не міг дивитися на свою дружину. Він просто не міг. Близнюки підбігли, відчувши нового приятеля.
  
  "А це, мабуть, дівчата години", - сказала Медісон, опускаючись до рівня близнюків. Дівчатка зобразили сором'язливість, приклавши пальці до губ. Вони ще не розібралися в потенціалі дару цієї жінки.
  
  "Так, це Шарлотта і Емілі", - сказала Еббі.
  
  Медісон посміхнулася, встала, погладила дівчаток по головах, як ніби вони були шнауцерами. “Як чарівно. Прямо як сестри Бронте".
  
  Еббі кинула відчайдушний погляд на Майкла.
  
  "Вірно", - сказав Майкл. "Сестри Бронте".
  
  Пауза на вечірці була довша, ніж та, коли Рок Хадсон вийшов з туалету.
  
  "Автори?" Перепитала Медісон, недовірливо моргаючи. "Британські автори?"
  
  "Звичайно", - сказала Еббі. "Вони написали..."
  
  Друга за тривалістю пауза.
  
  - “Грозовий перевал"? "Джейн Ейр"?
  
  "Так", - сказала Еббі. “Я просто обожнювала ці книги, коли зростала. Майкл теж".
  
  Майкл кивнув. І кивнув. Він відчував себе лялькою з круглою головою в задньому вікні машини зі зламаними амортизаторами.
  
  Дівчата оточили четверо дорослих. Майкл майже чув тему з "Щелеп". Подарунки від дядька Уоллеса були схожі на вручення "Оскара". Кращий фільм завжди вручався останнім.
  
  "Ти готова отримати подарунки?" Запитав Уоллес.
  
  "Так!" - скандували дівчинки. "Так, це ми!"
  
  "Вони зовні".
  
  Дівчатка зробили рух, щоб рвонути через двір, але замість цього почекали Уоллеса, взявши його за руку. Вони не були манекенницями. Вони знали, як працювати з видобутком. Хоча Шарлотта одного разу сказала, що дядько Уоллес пахне солоними огірками.
  
  "Він сказав, що вони біля входу", - сказав Майкл, як тільки вони зникли за рогом. “Вони". Тобто "вони".
  
  "Я знаю".
  
  “Він не купував їм велосипеди. Будь ласка, скажи мені, що він не купував їм велосипеди. Ми говорили про це ".
  
  “ Він обіцяв мені, Майкл. Жодних велосипедів.
  
  Подарувати своїм дочкам їх перші дорослі велосипеди було важливою справою, справою батька і дочки, якого Майкл Роман з великим нетерпінням чекав. Він не збирався дозволяти мільйонерові, який користувався туалетною водою "корнішон", відібрати це у нього.
  
  Коли Майкл почув, як над будинком рознеслося "ура", його серце впало. За мить він побачив, як його дочки вибігають з-за рогу на однакових рожевих джипах з мотором для Барбі.
  
  "О Господи", - подумав Майкл.
  
  Вони вже їдуть.
  
  Двадцять хвилин потому останні кілька гостей зібралися на під'їзній доріжці. Були вимовлені слова подяки, поцелованы в щічки, дані обіцянки, заплаканих малюків посадили на позашляховики – вечірка закінчилася.
  
  На задньому дворику Шарлотта і Емілі поділилися шматочком крейди. Вони намалювали на бетоні класики. Емілі знайшла підходящий камінь в квітнику, і дівчатка пограли в справжню гру. Як правило, вони не вели в рахунку, не бажаючи перевершити один одного ні в чому.
  
  Коли їм набридла гра, вони почали малювати на бетоні щось інше, хитромудру фігуру великого синього лева з довгим загнутим хвостом. Вони працювали мовчки.
  
  В шість годин, коли над округом Крейн, штат Нью-Йорк, зібралися темно-фіолетові хмари, мати покликала їх у будинок. Дівчата встали, подивились на свій малюнок. Кожна щось прошепотіла іншого. Потім, по-своєму, вони обнялися і увійшли всередину.
  
  Двадцять хвилин потому почався дощ; величезні потоки води падали на землю, просочуючи траву, даючи життя весняному саду. Незабаром у внутрішньому дворику утворилися невеликі ставки, і символ був змитий водою.
  
  
  ДВА
  
  ПІВДЕННО-СХІДНА ЕСТОНІЯ
  
  
  В той ранок, коли він від'їжджав, в долині панувала тиша, ніби по її нерухомим гілкам, за її беззвучним малиновкам, за принишклим струмкам і позирующим польовим квітам було видно, що тут скоро відбудуться зміни.
  
  Високий чоловік у чорному шкіряному пальто стояв у загорожі з розщеплених перил, оточувала основну частину його власності. Він вже закрив будівля віконницями, включив його системи і запрограмував фоточутливу сітку освітлення. Зовні житло – хоча і не було великою ні в жодному разі, за мірками молодих росіян "минигархов", які почали купувати нерухомість по всій Естонії, – здавалося міцним, але скромним будівлею. Всередині, в серці, у серці свого будівельника і власника, це була фортеця.
  
  Високий чоловік підняв дві свої шкіряні сумки і повісив їх на плече.
  
  Прийшов час.
  
  Коли він почав спускатися по двухмильной гравійної доріжці, петлявшей між пагорбами, Рокко, італійський мастиф, знайшов його на першому повороті. Рокко, схоже, копався в колоді, і від нього пахло гниллю, компостом і екскрементами. Цей аромат миттю наповнив високого чоловіка незрозумілою меланхолією. Незабаром інші п'ять собак вийшли з лісу і задали ритм поруч з ним. Собаки були нервовими, збудженими, сумними, стрибали один на одного, на нього. Вони відчували, що він іде, і, як усі собаки, відчували, що він ніколи не повернеться. Вовкодав Тумнус, що важив вже більше ста фунтів, ставав занадто великим для подібних витівок, але в цей день – день, якого високий чоловік так довго чекав, – це було дозволено.
  
  Свита зробила останній поворот до воріт. Завернув за поворот, чоловік подумав про хлопчика, який жив на краю села, про хлопчика, який щоранку виходив на територію, щоб погодувати, напоїти і доглядати за тваринами в його відсутність. Високий чоловік довіряв хлопчикові. Він мало кому довіряв.
  
  Діставшись до воріт, він відімкнув їх, ступив усередину і знову замкнув. Всі собаки сиділи по другий бік, тремтячи в цей момент, тихо оплакуючи свою скорботу. Найменший з них, альфа-самець мопса по кличці Зевс, поклав лапу на сітчастий паркан.
  
  Орендована "Лада Нива" була припаркована на узбіччі, ключі в замку запалювання, як і було обіцяно і сплачено. За винятком автомобілів, що належать високому чоловікові, ні одна машина не проїжджала ці дві милі до будинку. Жоден інший транспортний засіб ніколи цього не зробив би. Безшумна сигналізація про вагу, встановлена прямо під поверхнею гравійної доріжки, разом з тонкими, як павутиння, розтяжками, натягнутими по всій території – все на висоті сорока восьми дюймів від землі, щоб собаки не спіткнулися про них, – були достатнім попередженням. Периметр ще не був порушений. Можливо, це була швидше репутація цієї людини, яка говорила з будь-якими потенційними порушниками, ніж що-небудь електронне.
  
  Якби в його відсутність спрацювала сигналізація, сусідський хлопчик, Віллем Авік, чотирнадцятирічний хлопець, знав, що робити. Хлопчик, батько якого загинув на війні в Боснії, був сильним і розумним. Алекс навчив її стріляти, що хлопчикові давалося важко, оскільки він втратив палець в результаті нещасного випадку на ливарному виробництві. Він також навчив хлопчика читати в серцях людей. Одного разу він стане вправним злодієм або політиком. Наче була різниця. Можливо, хлопчик, як і високий чоловік, був би веннаскондом.
  
  Високий чоловік поклав свої сумки через плече в багажник і прослизнув всередину машини.
  
  Він подивився на дорогу і почав відчувати радісне збудження, яке відчуваєш до початку подорожі, подорожі, яке давно планувалося, подорожі, яке відкриє для нього саму його душу.
  
  В тиші й темряві утроби їх було троє.
  
  Анна, Марія та Ольга.
  
  Чотири, подумав високий чоловік. Його дівчаткам зараз за чотири роки. Він не спав повноцінно з ночі їх народження, не вдихнув жодного ковтка Божого повітря, не перестав дивитися.
  
  Досі.
  
  Нарешті він знайшов людину, який був там тим вранці, сивочолого фінна, який бродив тінями з його снів, людини, який вкрав його дочок. Він зустрінеться з цією людиною в Талліні, з'ясує, що йому потрібно, і розплата буде відома.
  
  Високий чоловік обернувся, щоб востаннє глянути на хитромудрі ковані залізні ворота – ворота зі складною металевою конструкцією у вигляді синього лева, оточеного дубовими гілками, національного символу Естонії, – і на свій будинок на пагорбі, будова, яке зараз приховане деревами з пишним листям і квітами. Він вірив, що в наступний раз, коли він побачить це місце, його життя буде іншим. Небо стане чистіше, повітря вдвічі тепліше. У лісі будуть співати ніжні голоси, дитячі голоси.
  
  Він торкнувся кришталевого флакона, висів на срібному ланцюжку у нього на шиї, маленької скляної пляшки, наповненій кров'ю Ольги. Там вона м'яко дзенькнула про два порожніх флакона.
  
  Зі своїми дочками, своєї коханої тутред, високий чоловік вірив, що він втілить в життя пророцтво про Кощее Безсмертному, він вірив, що житиме вічно.
  
  Немає. Це було більше, ніж віра. Набагато більше.
  
  Олександр Савісаар знав.
  
  
  ТРИ
  
  
  Через дві години після закінчення вечірки, після того, як натовп розійшлася і безлад був прибраний, Майкл і Еббі посадили своїх дочок за стіл для урочистого розмови про основні правила, що стосуються їх нових маленьких машинок: не виїжджати на вулицю, завжди носити шоломи і, найголовніше, не сідати за кермо після більш ніж двох склянок виноградного соку.
  
  Майклу його репліка здалася цікавою; Еббі це не потішило. Вона не була так вже щаслива зі своїм братом.
  
  Майкл загнав машини в гараж на дві машини. Вечір був тихий. Вечори тут завжди були тихими. Крізь дерева він міг розгледіти вогні будинку Мейснера чверть милі на північ.
  
  Він намагався знайти місця для паркування маленьких рожевих джипів в їх і без того тісному гаражі. Коли він відсунув пару старих двостулкових дверей, то побачив це. Це була вивіска з вітрини пекарні. Як завжди, це потягнула його серце і розум по довгому коридору спогадів.
  
  Коли батьки Майкла, Пітер і Джоанна Романови, емігрував у Сполучені Штати з Естонії в 1971 році, світ був зовсім іншим. До розпаду Радянського Союзу залишалося ще двадцять років, і процес втечі з країни Східного блоку був одночасно небезпечним і дорогим.
  
  Вони оселилися в Асторії, Квінс, в маленькій квартирці над закритим роздрібним магазином на бульварі Дитмарс, недалеко від Кресент-стріт.
  
  У липні 1973 року в лікарні Квінса народився Михайло Романів. На наступний день Пітер подав заяву про зміну прізвища сім'ї на римську, вважаючи, що, оскільки холодна війна все ще вирували, його синові не піде на користь таке по-російськи звучить ім'я, особливо настільки патрицианское.
  
  Два роки потому, отримавши позику від кредитної спілки, батьки Майкла купили торгове приміщення під своєю квартирою і відкрили пекарню. Чутка швидко поширився серед місцевих естонців, росіян і жителів Східної Європи, які проживають по сусідству. У кварталі, де були як грецькі, так і італійські пекарні, тепер з'явилося заклад, де можна було придбати свіжий чорний хліб, імбирні пряники, пирошки, ругалу і, кожну Пасху, їх улюблений паска. Відвідувачам більше не потрібно було їздити в парк Рего за своєю картоплею.
  
  Але що робило пекарню на Пікк-стріт особливою – магазин був названий на честь талліннської вулиці, на якій Петер зробив пропозицію Йоханні, – так це старомодні дерев'яні полиці, лляні скатертини, що світиться вітрина з коробочками для цукерок, наповненими необмеженим вибором солодощів в яскравій упаковці, які втілили в життя фантазію кожної дитини.
  
  Можливо, що зробило його ще більш особливим, особливо для молодих мам по сусідству, так це вишукане естонське мереживо Йоханни Роман. Найтеплішим спогадом про Майкла своєї матері було те, як навесні і влітку вона сиділа на пожежній драбині, виблискуючи сталевими голками, розмовляючи з сусідами, біля її ніг стояла гобеленова сумка-тоут з вишитим на боці естонським будиночком. Пінетки, ковдри, шапочки, светри, особливо її ніжні хаапсалуские шалі – Джоанна завжди дарувала все, що в'язала сама.
  
  Її прізвиськом для Майкла – особистим прізвиськом, яке Джоанна ніколи не вимовляла в присутності друзів Майкла в кварталі – було нупп. Зав'язування було особливо складним маневром у в'язанні, при якому вимагалося, щоб ліва голка виконала п'ять стібків. Деякі жінки з оточення Джоани називали це "внеском сатани в'язання", але Джоанна Роман завжди мала на увазі це як вираз ніжності.
  
  Добраніч, мій маленький напп, - говорила вона своєму маленькому синові.
  
  Майкл завжди добре спав.
  
  У 1980 році, вітряним зимовим днем, Майкл, прийшовши додому зі школи, виявив у їх маленькій кухні над магазином незнайомця - великого чоловіка, схожого на кам'яну купу, з широким лобом, очима кольору цинку і глибокої ямочкою на підборідді. На ньому було вовняне пальто з підкладкою і черевики з закругленими підборами. Він їв сардини з банки. Пальцями.
  
  Цією людиною був Соломон Каасік, друг дитинства його батька з Тарту. Петер Роман спонсорував подорож людини в Америку.
  
  Щонеділі, протягом багатьох місяців, Соломон приходив на недільний обід, часто з невеликим подарунком для Майкла, і ніколи без того, щоб що-небудь не додати в рагу. Він допізна пив горілку "Тури" і курив сигари з батьком Майкла. Іноді вечорами він грав з Майклом в шахи, іноді дозволяючи хлопчикові вигравати.
  
  Навесні, коли Майклу виповнилося вісім років, Соломон перестав відвідувати його. Майкл нудьгував за його гучного сміху, по тому, як він легко підкидав його на своїх широких плечах. Нарешті Майкл запитав: Батько йому не відповів, але в кінці кінців Джоанна одного разу відвела Майкла вбік і розповіла йому, що Соломон зв'язався з якимись поганими людьми, місцевими злодіями. Майкл не був впевнений, що це саме за злодії, але він знав, що їх треба боятися. Після довгих причіпок Пітер розповів Майклу, що Соломон був замішаний у пограбуванні банку в Брукліні, пограбування, в результаті якого загинули люди. Він сказав, що Соломон зараз знаходиться в місці під назвою Аттика і ще довго не повернеться.
  
  Хоча Пітер Роман був глибоко засмучений цими подіями, він часто відвідував Соломона. Коли Майклу виповнилося дев'ять років, його батько вмовив охоронців дозволити Майклу побачитися з Соломоном. Майклу Соломон здавався схудлим, але більш твердим. У нього були нові подряпини на руках. Він більше не посміхався.
  
  4 липня 1983 року, всього за кілька тижнів до десятого дня народження Майкла, він сидів біля вікна, що виходить на бульвар Дитмарс. Під ним сусідські дітлахи кидали вишневі бомби, М80, стріляли пляшковими ракетами. Майклу було заборонено виходити з будинку без супроводу батьків – завжди ходили історії про те, як дитина втрачав палець, очей або що–небудь гірше, - тому Майкл як можна далі висунувся з вікна, і запах відпрацьованого пороху наповнив його голову. Магазин закривався о сьомій вечора. Кожні кілька секунд Майкл поглядав на годинник. Рівно о сьомій він втік вниз по сходах.
  
  Спочатку він подумав, що помилково піднявся по чорних сходах, тому що не почув жодного із знайомих звуків – миття і прибирання каструль, звуку працюючого пилососа, замкнених дверей, закритої каси. Але він був на парадних сходах, та у магазині було тихо.
  
  Щось було не так.
  
  Майкл присів на сходах і заглянув в магазин. Пластикова табличка "ВІДКРИТО" на двері не була повернута. Неонова вивіска у вітрині все ще світилася.
  
  До того часу, коли Майкл обігнув платформу біля підніжжя сходів, він побачив це. Ця картина назавжди залишиться в його пам'яті і серці.
  
  Пекарня була залита кров'ю.
  
  За прилавком, де завжди стояла його мати, розмовляючи з покупцями, наповнюючи білі коробки випічкою і булочками, її сміх солодкою піснею перекривав шум вуличного руху, вся задня стіна була пофарбована в малиновий колір. Касовий апарат був знятий з прилавка і лежав на боці, спустошений, як випотрошена собака. Майкл побачив пом'яті коричневі туфлі свого батька, вічно забруднені білою мукою, що стирчать з-за головною духовки, а навколо них товсті червоні плями від розсипаного цукру.
  
  З почорнілим від страху серцем Майкл перетнув кімнату і підійшов до стікала кров'ю матері. Вона не відкрила очей, але за мить до смерті тихо прошепотіла йому:
  
  "Будемо жити, і не помремо".
  
  Це була давньоруська фраза, яка означає, що якщо ми будемо живі-не помремо.
  
  Тільки набагато пізніше Майкл дізнався, що сталося. Він дізнався, що двоє молодих людей – не сусідів, а українців звідки-то з Ред-Хука – зайшли в магазин і зажадали грошей. Як тільки у них було все по списку, вони холоднокровно застрелили Пітера і Джоанну Роман. Звуки стрілянини були заглушені звуками феєрверку. Поки Майкл сидів нагорі, ображаючись на своїх батьків за те, що вони були настільки старомодні, що не дозволяли йому грати з феєрверками, вони лежали під ним: його батько мертвий, його мати помирає. Навіть у віці дев'яти років він поклявся ніколи не прощати себе.
  
  Поліція розслідувала злочин, але приблизно через шість місяців справу закрили. Майкла прихистили кузени. Він повністю пішов у своє горе, занурившись у світи Джека Лондона і Зейна Грея. Він не розмовляв майже рік. Його оцінки погіршилися, і він страшенно схуд. На одинадцятому курсі він почав приходити в себе, і саме в те літо до його сім'ї дійшли новини. Майкл випадково почув, як його двоюрідні брати говорили про жахливу знахідку, зроблену поліцією. Виявилося, що двоє чоловіків були знайдені повішеними на балці під мостом Пекельні врата недалеко від Дев'ятнадцятої вулиці. Чоловіки були роздягнені, жорстоко побито, їм видалили геніталії. На їх грудях були вирізані дві цифри: 6 і 4.
  
  Пекарня на Пікк-стріт знаходилася за адресою: бульвар Дитмарс, 64.
  
  Коли Майклу виповнилося вісімнадцять, і почалося те, що згодом стало щомісячними відвідинами для гри в шахи з Соломоном Каасиком, традицією, яку двоє чоловіків підтримували протягом багатьох років, він увійшов у кімнату, зустрівся поглядом з вовчими очима Соломона і, по легкому кивнути величезною щелепи Соломона, Майкл зрозумів. Саме Соломон завдав удар по двом чоловікам. Хоча Соломон міг розкрити це багато років тому, він дочекався слушного часу. Він чекав, поки Майкл не став чоловіком.
  
  Саме в цей момент Майкл Роман вперше в житті задумався про справжнє серце правосуддя, як старого, так і нового світла.
  
  Дванадцять років потому, на холодній вулиці Бронкса, коли його світ вибухнув і навколо нього полився білий вогонь, Джоанна Роман прошепотіла йому ще раз, на цей раз з могили, і Майкл зрозумів, що це одне і те ж.
  
  Еббі лежала долілиць на ліжку і читала "Дейлі Ньюс". В кутку кімнати височіла пятифутовая купа подарунків. Сівши на ліжко, Майкл поцілував її в потилицю. Майклу Роману подобалося гладити потилицю своєї дружини.
  
  "Чувак, ти тільки подивися на всю цю здобич", - сказав він. "Може, нам варто влаштовувати для них вечірки чотири або п'ять разів на рік".
  
  "Тобі просто потрібен один з айподов".
  
  Це була правда. Майкл все ще користувався своїм пошарпаним Sony Walkman. І на додачу слухав New York Dolls. Йому доводилося йти в ногу з часом. "Ти дуже добре мене знаєш".
  
  "Це засіб до існування".
  
  "Вони що, сплять?" - запитав я.
  
  Еббі засміялася. “Вони з'їли фунт цукру. Вони заснуть десь в серпні".
  
  “ Думаю, мені треба подзвонити і подякувати твоїх батьків.
  
  Майкл жартував, і Еббі знала це. Доктор Чарльз і Марджорі Рід були в Австрії, або Австралії, або Анахаймі – за ними було важко встежити. Але вони прислали чеки Шарлоти та Емілі на 10 000 доларів кожному, призначені для фінансування їх коледжу. Батьки Еббі завжди були трохи прохолодні по відношенню до Майкла. Вони ніколи не були в захваті від того, що їх дочка блакитних кровей виходить заміж за юриста, особливо за юриста-державного службовця. Але якщо Майклу доводилося вибирати між тим, щоб зустрічатися з ними або поповнювати фонд коледжу своїх дочок, змагання не було.
  
  "Я дозволю твоїй совісті бути твоїм провідником в цьому питанні", - сказала Еббі.
  
  Майкл плюхнувся назад на ліжко, повернувся на бік, обличчям до дружини. “ Як ти думаєш, їм було весело?
  
  "Чотирилітнім дітям завжди весело, Майкл". Вона погладила його по волоссю. “Вони б повеселилися з картонною коробкою і зламаною тарілочкою фрісбі. Крім того, вечірка була не для них, ти ж знаєш.
  
  "Цього не було?"
  
  Еббі закотила очі. "Любов моя, ти така наївна".
  
  "Для кого це було?"
  
  Еббі повернулася до нього обличчям. Його шкіра була чистою і блідою, із легкій розсипом веснянок, очі кольору напівсолодкого шоколаду. Її попелясто-світле волосся були заколоті наверх, але частина їх вибилася і тепер м'яко обрамляла її обличчя. Вона все ще виглядала щонайменше на п'ять років молодший, ніж була насправді, але її досвід – майже десятилітня практика тримати життя і смерть в своїх руках привніс в її очі щось таке, що говорив скоріше про мудрості, ніж про віці. Вона все ще дарувала йому метеликів. “Це було для всіх інших матерів на вулиці, звичайно. Це змагання".
  
  - Якого роду змагання? - запитав я.
  
  Еббі села, повна енергії. "Добре", - почала вона, підраховуючи. Очевидно, вона серйозно про це подумала. “Номер один. Організація харчування. Був у нас дорогою кейтеринг – наприклад, ми обмежилися хот-догами, міні-бургерами і піцою – або ж воліли шоколадний фонтан? Друга. У нас є садові меблі із евкаліпта або ми вибрали твк? Третє. У нас є басейн в землі або над землею? Чотири. У нас була група або тільки клоун?..
  
  "Повинен тобі сказати, це був біса дивний клоун", - сказав Майкл. "Міс куряча локшина 1986".
  
  "Я думаю, що вона не перебувала в профспілці".
  
  “Але у нас був поні. Не забудь про поні".
  
  "Поні був великим плюсом".
  
  “ Навіть незважаючи на те, що він напаскудив в азалії.
  
  "Поні це зроблять".
  
  "Чувак", - сказав Майкл. "Я поняття не мав про що з цього".
  
  Еббі торкнулася його щоки. “ Мій міський хлопчик.
  
  Майкл блиснув очима. “Міський хлопець? Міський хлопець? Хіба ти не бачив мене з Травоїдним сьогодні вранці? Ні в одному з п'яти районів немає людини, який міг би впоратися з таким обладнанням для догляду за газонами ".
  
  Еббі посміхнувся тією посмішкою, яка завжди викликала тремтіння десь в районі чола Майкла і поширювалася по всьому нижнім областях тіла. “ Так, ну, - почала вона, присуваючись ближче і дивлячись на його губи, - я завжди говорила, що ти чоловік, який вміє поводитися зі своїм обладнанням.
  
  Майкл посміхнувся, поцілував дружину в ніс, устав, кинувся у ванну, почистив зуби. Коли він вийшов, Еббі сиділа на ліжку. Єдиною річчю, яку вона носила, був красивий темно-синій шовковий галстук. На ньому все ще був цінник.
  
  "Це той самий?" Спитав Майкл.
  
  Еббі кивнула. У них це був ритуал. Перед кожним великим справою вона купувала йому нову краватку, талісман на удачу, який він одягав під час вступної промови. Вона ще жодного разу не зазнала невдачі. Завдяки чарівному шийному хустці Еббі у Майкла був 100-відсотковий відсоток обвинувальних вироків.
  
  “ Професор Роман? - Запитала Еббі, акуратно розв'язуючи краватку і кладучи його на тумбочку.
  
  “ Так, сестра Рід? - запитав я.
  
  "Я хотів запитати, чи можу я задати вам питання".
  
  Майкл зняв сорочку. Тепер на ньому була лише пара світло-зелених лікарняних халатів. “ Звичайно.
  
  “ Яка з книг сестер Бронте була б вашою улюбленою?
  
  Майкл розсміявся. "Що ж, дай мені подумати про це секунду". Він вислизнув зі своєї медичної форми під простирадла. "Я повинен сказати, що моїм улюбленим був би фільм про фригідною сестри Джейн Ейр".
  
  Еббі пирхнула. “ Фригид Ейр?
  
  “Так. Це історія про пошуки некрасивою англійської дівчиною сексуального пригоди".
  
  Еббі похитала головою. Вона обняла Майкла за шию. “Я не можу повірити, що ми ніколи не знаходили зв'язку. Шарлотта і Емілі. Я маю на увазі, скільки років вищої освіти у нас на двох? П'ятнадцять?
  
  Звичайно, для Майкла це не було рідкістю. Йому було двадцять дев'ять, перш ніж він зрозумів, що мелодія пісні ABC збігається з "Twinkle, Twinkle Little Star". У свій час він підготував заключну промову у справі про вбивство менше ніж за годину - з моторошного похмілля, не менше – і міг напам'ять процитувати статті, внесені в Закон Блека" (Восьме видання). Але тонкощі "Мерехтіння, Мерехтіння" були загублені для нього.
  
  Однак тонкощі тіла Еббі Роман такими не були.
  
  Опівночі. Майкл стояв у дверях кімнати дівчаток. Еббі була права. Обидві дівчинки ще не спали. Він увійшов у кімнату і опустився на коліна між ліжками.
  
  "Привіт, татку," сказала Шарлотта.
  
  "Привіт, пані", - сказав він. "Хлопці, вам сьогодні було весело?"
  
  Вони обидва кивнули в унісон, гармонійно проґавили. Іноді вони були настільки різними за своїм поглядам, навичок вирішення проблем, що здавалося, ніби вони навіть не родичі. Шарлотта з її здатністю відрізняти логіку від хаосу. Емілі з її відчуттям кольору і схильністю до драматизму. В інших випадках, більшу частину часу, здавалося, що у них один розум, серце одне, навіть більшою мірою, ніж ті узи, які пов'язують більшість близнюків.
  
  Майкл кинув погляд у куток кімнати. Їх маленький був накритий столик для чаю. Він, як завжди, був розрахований на трьох. Вони ніколи не садили плюшевого ведмедя або кролика на третій стілець. Вона завжди була просто порожня. Це була одна з багатьох загадок, які складали його дочки.
  
  Він повернувся до дівчаткам, коли Шарлотта відкинула пасмо волосся з очей. Вона зігнула палець, підкликаючи Майкла вперед, ніби хотіла поділитися секретом. Він нахилився між двома дівчатками. Вони часто робили це, коли хотіли сказати йому щось разом, вправа, яке часто закінчувалося поцілунками в обидві щоки. Передбачалося, що частина з поцілунком стане сюрпризом.
  
  "Що це?" Спитав Майкл.
  
  "Та тулеб," тихо промовили дві дівчини.
  
  Спочатку Майклу здалося, що він недочув. Це прозвучало так, ніби вони сказали "татуювання" або "інструмент". Ні те, ні інше тлумачення не мало сенсу. "Що ти сказав?"
  
  "Та тулеб", - повторили вони.
  
  Майкл відкинувся назад, трохи здивований. Він переводив погляд з однієї доньки на іншу, на чотири великих блакитних очі в м'якому світлі каганця. "Ta tuleb?"
  
  Вони кивнули.
  
  Ця фраза повернула Майкла в його раннє дитинство, до вечорами над пекарнею на Пікк-стріт, ночами, коли він читав комікси, поки що повинен був робити домашнє завдання. Коли його мати, виглядаючи з кухонного вікна з довгими сталевими в'язальними спицями в руках, бачила, як Пітер Роман згортає за ріг на бульвар Дитмарс, вона кричала "та тулеб!", піднімаючись по сходах, і Майкл негайно повертався до своїх занять.
  
  "Що ти маєш на увазі?" запитав він.
  
  Шарлотта і Емілі подивилися один на одного, знизали плечима, ковзнули під ковдру. Майкл помовчав трохи, ще трохи збитий з пантелику. Він подоткнул дівчаткам ковдри і поцілував їх в лоб.
  
  Виходячи із спальні, він на мить затримався в дверях, розмірковуючи.
  
  "Та тулеб" - це естонська фраза.
  
  Його дочки не говорили естонською.
  
  Майкл увійшов у маленьку кімнату на другому поверсі, служила йому кабінетом, увімкнув світло, відкрив портфель. Він вивчив фотографію Фалинн Харріс. Їй було лише чотирнадцять.
  
  Фалинн була дочкою Коліна Харріса, флориста з Лонг-Айленд-Сіті, який був застрелений два роки тому в квітні, холоднокровно убитий якимсь Патріком Шоном Геганом. Геган разом зі своїм молодшим братом Ліамом були демонічним кодлом Джека Гегана, колишнього мафіозі середньої ланки з Queens, який в даний час відбуває довічний термін в Даннеморе.
  
  Фалинн, яка потайки курила за магазином, побачила, як все це сталося, через заднє скло. Вона була настільки вражена жахом злочину, що з тих пір не вимовила жодного слова. І вона була головним свідком звинувачення.
  
  Майкл Роман вигравав справи RICO, притягав до відповідальності деяких з найбільш закоренілих професійних злочинців, які коли-небудь проходили через правову систему штату Нью-Йорк, успішно розглядав дві справи про смертної кари, включаючи сумно відомого Вбивцю-астролога, не раз добивався чогось, що набагато перевершувало його можливості, тільки для того, щоб досягти успіху. Але цей був особливим. І він знав чому. Він довго і наполегливо домагався цього.
  
  Питання було в тому, чи зможе він змусити Фалинн поговорити з ним? Чи зможе примусити її згадати протягом наступних сорока восьми годин, коли над ними стоїть привид Коліна Харріса?
  
  Якщо ми будемо живі, ми не помремо.
  
  Кава. Йому потрібен був кави. Ця ніч обіцяла бути довгою.
  
  По дорозі на кухню він зупинився біля підніжжя сходів і глянув на злегка прочинені двері в кімнату дочок.
  
  "Та тулеб", - подумав він.
  
  Це була естонська фраза, яка означала: "Він іде".
  
  Коли Майкл Роман увійшов у кухню і дістав з шафи френч-прес, питання промайнув у нього в голові, як циганський метелик, залучений електричною лампочкою.
  
  Хто йде?
  
  
  ЧОТИРИ
  
  ТАЛЛІНН, ЕСТОНІЯ
  
  
  Олександр Савісаар стояв у центрі жвавої площі. Вечір був не по сезону тепла, лілії були в цвіту, а вулиця Виру Танав являла собою карнавал почуттів.
  
  Він пройшов кілька кварталів, посидів в маленькому кафе на відкритому повітрі, замовив чай, спостерігав за людьми, що проходять повз дівчатами у весняних сукнях, кожна з яких була схожа на квітку з довгими пелюстками. Свого часу він побував у багатьох портах - від Кабула до Москви і короткої поїздки в Шанхай. Ділові справи багато раз приводили його в Гельсінкі, Риги, Санкт-Петербург і за їх межі, але він ніколи не був щасливий в місті, в будь-якому місті. Він міг терпіти все це кілька днів. Можливо, тиждень. Іноді, якщо його потреби задовольнялися, він виявляв, що процвітає. Але він не був і ніколи не буде вдома ні в якому міському оточенні. Його місцем були ліс, долина, пагорби.
  
  Місто Таллінн розташований на північному узбережжі Естонії, на березі Фінської затоки. Як столиця, він був одним з найбільш повністю збережених середньовічних міст у світі. Після падіння комунізму в 1991 році він став одним з самих космополітичних напрямків у Прибалтиці, з його симфонією світового класу, процвітаючим туристичним бізнесом і навіть зростаючим ринком модного одягу.
  
  Алекс їхав по трасі Е20 в Нарву, в центральну Естонію, повз іржавіють залишків радянської окупації, повз старих будівель, що розпалися колективів, іржавих автомобілів і сільськогосподарської техніки, куп шлаку і зупинених конвеєрних стрічок.
  
  Потім він сів на невеликий приміський літак з Нарви у Таллінн, що означало, що йому довелося залишити досить багато речей. У наші дні навіть в невеликих аеропортах, на невеликих авіалініях, безпека була досить суворою.
  
  Це не було проблемою. У нього були зв'язки по всій Естонії. І у нього був бізнес. Бізнес, який був тліючим вуглинкою в його серці протягом чотирьох років.
  
  "Шлоссле" був невеликим елегантним бутік-готелем в самому серці старого міста. Алекс зареєструвався. Він прийняв душ, поголився, одягнув темний костюм з відкритим коміром і білу накрохмалену сорочку. Він подзвонив консьєржу і домовився про столику в ресторані "Стенхус".
  
  У нього було три години до зустрічі з Паулу. До цього він повинен був зробити покупку.
  
  МАГАЗИН розташовувався в старому кам'яному фасаді на жвавій вулиці Мууривахе. У маленькій вітрині зі свинцевого скла, що виходить на вулицю, була виставлена елегантна вітрина - сервіз з чистого срібла, освітлений міні-прожектором. У нижньому лівому куті була намальована від руки вивіска із золотими літерами: VILLEROY TERARIISTAD
  
  Праворуч від товстій дубовій двері перебувала панель з матового хрому з маленькою кнопкою. Алекс натиснув на кнопку. Через кілька хвилин двері тихо загула. Він ступив усередину.
  
  Інтер'єр був довгим, вузьким і тихим, з блискучими скляними вітринами по обом сторонам і піднесеним прилавком в задній частині. Тут пахло полірованим деревом, засобом для чищення стекол і різким ароматом масел для шліфування. Пробираючись в тил, Алекс оглянув товари. Ножі були зі всього світу, самих різних стилів – мисливські, для скотарів, індійські кукрі. У вітрині праворуч були виставлені більш екзотичні товари. Тут були шевські ножі, ножі для підводного плавання, танто і метальні ножі, ефектний, але смертоносний ніж-метелик, навіть розділ, присвячений шийним ножам, які призначалися для носіння в піхвах на шиї.
  
  На стінах висіли стелажі з блискучими ножицями, кухонними столовими приладами, небезпечними бритвами та іншими постриженческими приладдям. Над головою, тягся до центру проходу у вигляді шпалери, була виставлена чудова експозиція мечів – військових, ніндзя, середньовічних і вікінгів, а також самурайських катан.
  
  Коли він дійшов до задньої частини магазину, з-за прилавка вийшов чоловік. Йому було за шістдесят, з олов'яно-сивим волоссям і похилими плечима. Він був щонайменше на голову нижче шести футів трьох дюймів зростання Алекса і ретельно одягнений у темно-коричневі вовняні штани, білу сорочку з тонкого сукна і начищені оксфорди. Кільце на лівій руці говорило про те, що він одружений. Печатка на правій руці говорила про те, що він випускник Московського університету.
  
  "Kas sa raagid inglise keelt?" - Запитав Алекс, поцікавившись естонською, говорить джентльмен по-англійськи. Алекс вільно володів п'ятьма різними мовами, включаючи російську, німецьку та французьку.
  
  Чоловік кивнув і вичікувально склав руки на стійці.
  
  "У вас тут вражаючий вибір", - сказав Алекс.
  
  "Спасибі", - відповів чоловік. "І чим я можу бути корисний сьогодні?"
  
  “Я шукаю ніж що-небудь підходяще як для міста, так і для лісу. Що-небудь дуже корисне".
  
  Чоловік на мить замислився. Він вказав наліво. "Я впевнений, у нас знайдеться що-небудь, що вас порадує". Він зайшов за прилавок, просунув руку під скло і зняв стелаж. Там, на багатому бордовому оксамиті, лежала з півдюжини доладних ножів. Алекс підняв їх один за іншим, відчуваючи їх вагу, їх рівновага. Він розкрив їх, пробуючи дію. Віддавши їм належне, він замінив їх.
  
  "Всі прекрасної якості", - сказав Алекс. "Але я шукаю щось особливе".
  
  Чоловік повернув підставку під кейс, глянув на Алекса. “ Я заінтригований.
  
  "Я шукаю Бархидта".
  
  Чоловік різко зітхнув у відповідь, прийшов в себе. "Я розумію".
  
  Жан-Марі Бархидт був зброярем з Голландії, выпускавшим обмежений тираж, першокласним майстром. Він виготовив одні з найкращих і найбільш затребуваних ножів у світі.
  
  "Боюся, це щось досить дороге", - сказав чоловік. “У нас маленький скромний магазин. Ми не носимо з собою ці товари".
  
  Танець, подумав Алекс. Завжди цей танець. Він на мить затримав погляд на чоловікові, потім поліз у кишеню і дістав три затискач для грошей, в кожному з яких було по пачці різної валюти. Євро, долари США та естонські крони. Він виклав три стопки на стійку, як дорогу карткову гру.
  
  Кілька миттєвостей не було вимовлено ні слова. Чоловік кинув швидкий погляд на двері і вулицю за нею. Вони дійсно були одні. Він поклав вказівний палець правої руки на пачку євро. Алекс прибрав інші валюти, зняв купюри. Він відрахував 3000 євро, приблизно 4500 доларів США. "Якщо б один з цих предметів був доступний тут," сказав Алекс, - було б це адекватною компенсацією?"
  
  Очі чоловіка на мить спалахнули. "Поза сумнівом, так і буде", - сказав він. "Ви мене вибачте?"
  
  "Звичайно".
  
  Чоловік зник у задній кімнаті і з'явився мить. В руці у нього був красивий футляр з горіхового дерева. Він відкрив його. Всередині була прекрасна річ, приголомшливий зразок майстерності. Клинок був з дамаска гарячого вороніння, як і валики. Луска була з високоякісного білого перламутру, титанові накладки були анодовані фіолетовим, задня планка була інкрустована чотирма шматочками морського вушка. Це був справжній Бархидт.
  
  "Я візьму це", - сказав Алекс.
  
  "Дуже добре, сер". Чоловік відніс коробку в задню частину магазину. Він поклав лакований футляр у повстяний пакет, зав'язав золотий шнурок. Кілька митей опісля він обійшов прилавок, несучи господарську сумку на ручці з написом VILLEROY TERARIISTAD збоку. Він простягнув сумку Алексу.
  
  Перед відходом Алекс подивився на свій годинник - золотий браслет Piaget, який він носив на лівому зап'ясті, кристалом всередину. Будучи постачальником вишуканих речей, Алекс знав, що погляд чоловіка буде прикутий до годинника. Алекс хотів, щоб чоловік звернув увагу не на дороге прикраса, а швидше на хитромудру татуювання на зап'ясті Алекса - чорну зірку, выглядывающую з-під манжети сорочки.
  
  Коли Алекс підняв погляд на чоловіка, той дивився прямо на нього. Алексу не потрібно було говорити більше ні слова.
  
  Не було ні коробки, ні мішка. Не було Бархидта. Гроші не переходили з рук у руки, торгівля не велася. Насправді високого чоловіка з блідо-блакитними очима і маленьким рваним шрамом на лівій щоці там ніколи не було.
  
  Паулу був веннаскондом, колегою-злодієм. Але веннасконды були не просто злодіями, вони були братами і дотримувалися суворого кодексу. Вкради у одного, ти вкрадеш у всіх. Веннасконд ніколи не залишався без когось за спиною.
  
  У свої тридцять з невеликим Паулу був худорлявої статури, але досить міцний, з швидкими рухами і нервової енергією, яка ніколи не дозволяла йому всидіти на місці. Він виріс в місті і тому ніколи не відчував себе спокійно. Свої чорні волосся він зачісував назад. Мочку його правого вуха прикрашала пара золотих кілець. Він з безсоромної гордістю демонстрував свої татуювання на передпліччях і шиї.
  
  Вони зустрілися на відокремленій ділянці західного берега озера Улемисте, всього в декількох милях на південь від центру Талліна. Головний аеропорт перебував на східній стороні, і кожні кілька хвилин над головою з ревом пролітав черговий літак. Двоє чоловіків говорили естонською.
  
  "Коли він прибуде?" Запитав Алекс.
  
  “ Одинадцять. Кажуть, він дуже пунктуальний.
  
  "Що ти йому сказав?"
  
  "Небагато", - відповів Паулу. “Я сказав йому, що у вас є донька, дочка, яка вагітна дитиною литовця. Я сказав йому, що ви були на ринку, щоб продати дитину".
  
  “ Та ви впевнені, що це той чоловік, який уклав угоду з продажу моїх Ганни і Марії?
  
  Паулу кивнув. “Через своїх поплічників він уклав угоду. Він багато років торгував дітьми на чорному ринку".
  
  "Чому я не знайшов його раніше?"
  
  “Він дорогий і скритний. Багато людей теж його бояться. Спочатку мені довелося зустрітися з трьома іншими чоловіками. Мені довелося заплатити їм усім ".
  
  Це розлютило Алекса, але він відігнав це почуття. Зараз був не час для гніву. “ Він прийде сам?
  
  Паулу посміхнувся. “Так. Він такий зарозумілий".
  
  Десять хвилин потому яскраві фари розірвали темряву. На вершину пагорба виїхала машина; яскраво-червоний американський позашляховик з хромованими дисками. Звукова система гриміла російським репом.
  
  "Ще одна несмачна злодюжка", - подумав Алекс.
  
  "Це він", - сказав Пауло.
  
  Алекс поліз у кишеню і витяг перев'язану гумкою пачку євро. Він простягнув її Паулу, який засунув пачку в кишеню, навіть не глянувши на неї.
  
  "Де ти хочеш мене бачити?" Запитав Паулу.
  
  Алекс кивнув на пагорб на заході. “ Почекай п'ять хвилин. Потім йди.
  
  Невисокий чоловік обняв Алекса один раз – людини, якого він ніколи не зустрічав до цієї ночі, людини, з яким він був пов'язаний чимось глибшим, ніж кровні узи, - потім сів на свій мотоцикл. За мить він зник. Алекс знав, що він буде спостерігати з сусіднього пагорба набагато довше, ніж п'ять хвилин. Це був шлях веннасконда.
  
  Коли мотоцикл Паулу зник з виду, позашляховик вимкнув фари. Незабаром з'явився чоловік. Фін був великим, майже таким же високим, як Алекс, але м'яким всередині. На ньому був коричневий пильовик і ковбойські чоботи. У нього були рідіють льодово-білі волосся до плечей, тонка, вкритий щетиною шия. Вночі він одягав червоний халат. Він буде діяти повільно.
  
  Його звали Мікко Ванска.
  
  Від Вански пахло американським одеколоном і французькими сигаретами.
  
  "Ви містер Тамм?" - запитав він. "Тамм" по-естонськи означало "дуб". Вони обидва знали, що це несправжнє ім'я.
  
  Алекс кивнув. Вони сердечно, легко потиснули один одному руки. Неприязнь між ними була сильніше, ніж запах відпрацьованого авіаційного палива в повітрі.
  
  "Я розумію, у вас є що продати", - сказала Ванска.
  
  "Що-то", - подумав Алекс. Саме так цей чоловік думав про дітей, про Анни та Марії, як ніби вони були предметами, якимось товаром. Він хотів убити його прямо тут і зараз.
  
  Ванска сунув руку за пазуху, витяг пачку "Гитанес", засунув одну в рот. Потім він дістав золоту запальничку, прикурив цигарку, глибоко затягнувся. Все це досить драматично і не вражає. Все це веде до обговорення грошей.
  
  "З мого боку багато витрат", - почала Ванска, як і очікувалося.
  
  Алекс просто кивнув, промовчавши.
  
  "Я проробив великий шлях, щоб опинитися тут, і є ряд людей – високопоставлених людей, яким потрібно платити". При цих словах Мікко Ванска зняв сонцезахисні окуляри. Його обличчя було блідим, як кістка, з темними колами під очима. Він був наркоманом. Алекс припустив, що це метамфетамін.
  
  "Яка у вас професія?" Запитала Ванска.
  
  "Я коваль", - відповів Алекс. Хоча те, що він сам подковывал своїх коней, було правдою, але щось у тоні його відповіді підказало Ванске, що це не зовсім правда. Чоловік провів рукою по своїм сальним сивим волоссям. Він подивився на озеро, потім назад.
  
  “ У вас взагалі немає дитини, якого можна було б продати, чи не так?
  
  Алекс просто втупився на чоловіка. Цієї відповіді було достатньо.
  
  Ванска кивнув. Він посміхнувся, розчавивши сигарету носком черевика. Цим рухом він відсунув поділ свого пальто. Цей рух не вислизнуло від уваги Алекса.
  
  "Ти знаєш, хто я?" Запитала Ванска.
  
  "Я знаю".
  
  Чоловік перемістив свою вагу. Алекс розслабив масивні м'язи плечей, готуючись завдати удару. “І все ж ти витрачаєш мій час. Ти не робиш так з Мікко Ванської. Таллінн - моє місто. Ти навчишся цього".
  
  Алекс знав, що марно намагатися обходити таких людей, як Ванска. Вони дивилися на нього так, немов він був якимось селюком, провінціалом з південно-сходу Естонії. "Давайте просто скажемо, що це трагічний недолік характеру".
  
  Мікко розсміявся, хрипкий звук луною рознісся серед дерев. "Я збираюся піти зараз", - сказав він. “Але не раніше, ніж ти заплатиш мені за витрачений час. А мій час коштує дуже дорого".
  
  "Я думаю, що ні".
  
  Ванска підняв очі. Було ясно, що він не часто чув такі висловлювання. Перш ніж він встиг поворухнутися або відповісти, Алекс збив чоловіка з ніг, уклавши обличчям вниз на брудну землю, повітря було вышиблен з його легенів. Миттю пізніше Алекс витягнув зброю чоловіки з кобури на попереку. Це був дорогий SIG P210. Він продовжив обшукувати його, але більше нічого не знайшов. Він підняв приголомшеного Ванску назад на ноги.
  
  "Тепер питання в тому, мій фінська друг, - почав Алекс, його обличчя було всього в декількох дюймах від особи Вански, - чи знаєш ти, хто я?"
  
  Посмикування нижньої губи чоловіка видавало його страх. Він мовчав, переводячи подих.
  
  "Я Кощій", - сказав Алекс.
  
  Чоловік посміхнувся, потім зрозумів, що Алекс серйозний і, певно, божевільний. Це робило його подвійно небезпечним.
  
  "Це міф", - сказала Ванска. “Кощій Безсмертний. Казка для дітей і літніх жінок".
  
  Алекс підняв "ЗІГ", дослав патрон у патронник. Він повернув його Ванске. Ванска блискавично схопив його і направив на Алекса, його руки тремтіли. “Пішов ти, витту! Ти не смієш приїжджати в Таллінн і так розмовляти зі мною. Ти не смієш піднімати на мене свої гребаные руки".
  
  Алекс знизав плечима і відступив на крок. - Тоді у тебе немає вибору, крім як застрелити мене. Я розумію.
  
  "Що?"
  
  Алекс відважив Ванске ляпаса. Сильну. Таку сильну, що чоловік відсахнувся на кілька кроків. З його нижньої губи потекла кров. Тепер вже сильно тремтячими руками Ванска звела курок.
  
  Алекс знову вдарив чоловіка; на цей раз з рота Вански вилетів гнилий зуб. Ванска приставила пістолет до чола Алекса і натиснула на курок.
  
  Замість гучного пострілу пролунав лише слабкий, безсилий скрегіт металу об метал. Зброю заклинило.
  
  На мить в Таллінні запанувала тиша. Ні руху, ні літаків. Тільки звук води, набігає на берег озера Улемисте.
  
  З швидкістю блискавки Алекс завдав удар лівою рукою, потрапивши чоловікові прямо під сонячне сплетіння. Ванска випустив зброю, схопившись за здіймається живіт. З рота у нього хлинув потік жовтої блювоти. Алекс підібрав "ЗІГ" і кинув його в озеро.
  
  Коли Ванска віддихався, Алекс витягнув Бархидт з піхов і розкрив його на страхітливу довжину. Очі Вански выпучились від цього видовища. Алекс доторкнувся пальцем до ідеальної сталі. Здавалося, вона розчинилася в чорності ночі.
  
  “Ти повинен знати це про мене, Мікко Ванска. Я людина, яка задає питання лише один раз. Я задам тобі питання. Ти скажеш мені правду. Тоді ми розлучимося".
  
  Ванска спробував випростатись. Цьому завадили його тремтячі коліна. Він промовчав.
  
  "Чотири роки тому, незадовго до Великодня, ви виступили посередником у незаконному удочеріння двох новонароджених естонських дівчаток", - сказав Алекс. “Дівчаток вкрали з ліжка матері в повіті Іда-Вірумаа. Я знаю, що все це правда. Хто був вашим контактом на іншому кінці дроту?"
  
  "Я не розумію, про що ти говориш".
  
  Алекс заніс ножа таким швидким рухом, що це здалося простим коливанням повітря. Спочатку Ванска не зрозуміла, що сталося. Через Секунду все стало дуже ясно. У чоловіка, що стояв перед ним, був раскроен ліве око. Ванска впав на коліна, кров текла в нього між пальцями, його крики луною розносилися по древніх пагорбах. Алекс опустився на коліна, затиснув чоловікові рот. Незабаром рев інший струменя заглушив крики.
  
  "Людина може жити тільки з одним оком, так?" Запитав Алекс, коли рев вірш. “ Він не може жити без свого серця. "Алекс провів кінчиком леза по грудях чоловіка.
  
  "Чоловік", - сказав він. Його дихання було переривчастим, вологим. Його обличчя було вкрите павутиною крові. “Його звуть Харків. Віктор Харків".
  
  "Російська?"
  
  Ванска кивнула.
  
  "Він знаходиться в Росії?"
  
  Чоловік похитав головою. З відкритої рани потекла кров. “ Він у Нью-Йорку.
  
  Сполучені Штати, подумав Алекс. Він ніколи не уявляв собі такого. Анна і Марія тепер були американськими дітьми. Буде потрібно багато, щоб все виправити. І їх звільнення являло собою цілий набір нових проблем. "Нью-Йорк - велике місце", - сказав Алекс. "Де він знаходиться в цьому місті?"
  
  На мить здалося, що Ванска ось-ось впаде в шок. Алекс розколов капсулу з аміаком у нього під носом. Чоловік помовчав, зробив глибокий вдих. “ Він живе в містечку під назвою Квінс, штат Нью-Йорк.
  
  Квінс, подумав Алекс. Він знав декого в Нью-Йорку, людини по імені Костянтин Уденко, людини, з яким він служив у федеральній армії. Костянтин допоможе йому знайти цього Віктора Харкова.
  
  Мить Алекс вивчав особа Вански, або те, що було видно під блиском свіжої крові. Він повірив йому. У нього не було вибору. Він взяв чоловіка руками в рукавичках за підборіддя і пильно подивився в його вціліле око. “Ти сказав мені те, що мені потрібно було знати, і тепер я вважаю тебе мудрим і благородною людиною. Я залишу тебе в живих. Алекс наблизив своє обличчя. “Але я хочу, щоб ви розповіли своїм колегам про мене, про цю людину з Колоссовой, до якого слід ставитися серйозно, про людину, яку не можна вбити. Ви зробите це?"
  
  Ще один повільний кивок.
  
  "Добре". Алекс допоміг чоловікові піднятися на ноги. Чоловік був важким і не запропонував жодної допомоги, але руки і спина Алекса були сильними. Він легко впорався з ним. “ Яка тут найближча лікарня?
  
  Ванска завагався. Цього він не очікував. “Західний Таллінн, центральний. На вулиці Рави".
  
  "У мене є машина", - сказав Алекс. Він вказав на гребінь пагорба. “Відразу за поворотом. Я відвезу тебе. Ти знаєш дорогу?"
  
  "Так".
  
  "Ти можеш йти?"
  
  Чоловікові знадобилося кілька хвилин, щоб прийти в себе. "Я... Я думаю, що так".
  
  Алекс заглянув Ванске через плече. Він побачив, як місяць відбивається від скляної поверхні озера Улемисте. Він згадав, як теплими літніми ночами в його юності переливалася річка Нарва, яку він бачив з вікна своєї задушливій кам'яної кімнати в сирітському притулку, як йому завжди було цікаво, що знаходиться по обидві сторони від неї.
  
  Він подумав про своїх маленьких дівчаток, про це чоловікові перед ним. Гнів спалахнув у ньому, коли...
  
  ... їдкий запах палаючої плоті висить над Грізним вологим червоним покривалом смерті. В цей пекельний момент, коли смерть гримить навколо нього, він відчуває своє призначення, століття, які він прожив, століття, які ще попереду. Він бачить фермерський будинок на вершині пагорба. Він чує крики вмираючих тварин і...
  
  ... зарозумілі слова цієї людини.
  
  У вас є що продати?
  
  Алекс обернувся. Одним спритним рухом він розвернувся на 360 градусів, крутний момент руху в поєднанні з його сильними ногами і м'язами спини – а також вишуканою сталлю Бархидта – потрапив Мікко Ванске трохи нижче щелепи, майже відокремивши його голову від тіла. Артеріальна струмінь розлетілася майже на десять футів, коли чоловік переступив поріг. Потім Алекс глибоко встромив ножа чоловікові в пах, піднявши його з величезною силою. Він витягнув його і закінчив боковим розрізом, чому кишки Т. Вански вивалилися в ніч, рожеві, чорні й смердючі, як сама людина. Він був мертвий ще до того, як впав на землю. Від обвислих нутрощів піднімався пар.
  
  Алекс на мить закрив очі, відчуваючи мандрівку душі цієї людини. Він завжди віддавав належне цього моменту. Вдалині, під безмовними пологами лісу, зграя ворон заворушилася, чекаючи своєї години.
  
  Десять хвилин Алекс підійшов до своєї машини і поїхав назад в центр міста. Таллін оживав, і він повною мірою скористається його чарівністю.
  
  Харків, подумав він. Віктор Харків з Куїнса, Нью-Йорк.
  
  Я зустрінуся з тобою дуже скоро.
  
  На наступний ранок Алекс прокинувся рано, прийняв душ і непомітно одягнувся. Він загорнув Мікко Ванска у великий брезентовий плащ, придавив його тіло камінням і втопив в озері улемисте. Пройде всього кілька днів, перш ніж цей чоловік спливе на поверхню, але до того часу Алекса вже не буде в живих.
  
  За сніданком він зайшов в Інтернет і почав планувати свій тиждень. Він купив електронний квиток до Нью-Йорка. Він домовився про нічліг в Нью-Йорку і домовився відправити те, що не зміг взяти з собою, включаючи "Бархидт" і понад сто тисяч доларів США готівкою, через міжнародну компанію FedEx. Він повернувся у свій номер, спакував усе в коробку FedEx і передав її консьєржа.
  
  Можливо, він не був удома в місті, але він користувався кожним досягненням, кожним просуванням. Ноутбуки, мобільні телефони, Wi-Fi, онлайн-банкінг.
  
  За останньою чашкою кави він пошукав в Інтернеті Віктора Харкова. Він без зусиль знайшов його. Віктор Харків, есквайр, був власником фірми під назвою People's Legal Services. Він розпечатав інформацію в бізнес-центрі готелю, переконавшись, що стер всі файли та кеш з комп'ютера готелю. Він поклав дані в свою ручну поклажу.
  
  Під час пересадки в п'ятому терміналі лондонського аеропорту Хітроу, ніжачись в залі очікування British Airways Terraces, відведеному для тих, хто подорожує бізнес–класом, Алекс дозволив собі сеанс масажу в спа-салоні Elemis.
  
  Три години потому він сидів у тій частині залу, звідки відкривався вид на ворота, зі склянкою Johnnie Walker Black у руці. Він опустив погляд і побачив обличчя Олени, спливаюче з глибин прозорою бурштинової рідини. Він згадав, як уперше побачив її, що стоїть в гаю, де він бачив сірого вовка, який у віці семи років вже був эннустад-жителем її села.
  
  Він задавався питанням: були б Ганна і Марія схожі на Олену? Були б у них такі ж чарівні блакитні очі, така ж молочна шкіра?
  
  Він засунув руку в нагрудну кишеню піджака. Дістав три кришталевих флакона на витонченій золотому ланцюжку. Один з флаконів був наповнений кров'ю. Два були порожні. Він надів собі ланцюжок на шию.
  
  Три дівчини, подумав Алекс. Легенда про Кощее і сестер принца. Анна, Марія та Ольга. Коли вся їхня кров, нарешті, буде належати йому, що вони будуть жити вічно.
  
  Він подивився у вікно на вогні злітно-посадкових смуг Хітроу. Міста, подумав він. Як він ненавидів їх і все, що вони породили. Тепер він прямував в найважливіший місто в світі.
  
  Через годину він вмостився в своєму кріслі в літаку, і сила в нього почала рости.
  
  Вона була мініатюрною і гарненькою, з пухким ротом і стрункими хлоп'ячими стегнами. На ній були сувора біла блузка і темно-синя спідниця. На вигляд їй було під тридцять, хоча по руках можна було припустити, що вона старше.
  
  “ Я можу вам щось запропонувати?
  
  Вони перебували в повітрі дві години, їх пригостили вишуканим вечерею. Екіпаж приглушив світло.
  
  Алекс оглянув салон "Клубного світу" великого, потужного Boeing 747-400. Він занадто добре знав про поділ суспільства у життя. Невелика група, яка стояла в окремій, швидко рухається черзі в Хітроу, кілька обраних, яких зустріли на борту теплим рушником і келихом шампанського, подивилися один на одного з розумінням того, що всі вони були тут разом, на голову вище тих, хто подорожував автобусом, обрані всі.
  
  Алекс озирнувся на жінку. Вона не була стюардесою. Вона була попутницею. - Вибачте? - запитав я.
  
  Вона вказала через плече і заговорила приглушеним голосом. “ З кухні. Пасажири "Клубу світу" мають доступ на камбуз, ви знаєте. Хочете соку або келих вина? Вона підняла свій власний порожній келих.
  
  Що за світ, подумав Алекс. Твоя власна кухня в літаку. "Я в порядку, спасибі".
  
  Жінка подивилася на сидінні поруч з Алексом. У бізнес-класі були окремі сидіння, розташовані поруч і спрямовані в протилежні сторони. Сидіння складалися в ліжку і могли приймати десятки положень. Місце поряд з Алексом було незанято. Жінка явно хотіла трохи посидіти і поговорити.
  
  "Мене звуть Джилліан", - сказала вона, простягаючи руку.
  
  Алекс нещиро посміхнувся. Він подорожував по одному з трьох своїх паспортів. Це ім'я було Йорген Петтерсон. Він представився, ретельно підбираючи акцент.
  
  "Мої друзі звуть мене Джордж", - додав Алекс. Коли стало ясно, що жінка не збирається йти, він указав на місце поряд з собою. Перш ніж сісти, вона взяла невелику стопку паперів, які поклав туди Алекс. Він збирався покласти їх назад в сумку. Повинно бути, він задрімав.
  
  Джилліан влаштувалася зручніше на сидінні і посміхнулася. Незважаючи на тьмяний світло, Алекс побачив, що зуби у неї білі й рівні. У неї були ямочки на щоках, бездоганний колір обличчя. Вона оглянула хатину, озирнулася назад.
  
  "Все це досить шикарно, чи не так?" - сказала вона. Алекс відчув кисло-солодкий запах алкоголю.
  
  "Так".
  
  Вона постукала наманикюренным нігтиком по келиху з вином, можливо, в пошуках теми для розмови. “ Ти часто буваєш в Нью-Йорку, Джордж?
  
  Питання, подумав Алекс. Він повинен бути пильним. Якщо він скаже, що часто приїжджає в Нью-Йорк, вона може задати йому питання. "Це мій перший раз".
  
  Джилліан кивнула. “Я пам'ятаю, як вперше виявилася в місті. Це може бути трохи приголомшливо. Зараз я там живу, але виросла в Індіані ".
  
  “ Зрозуміло. Алекс почав шкодувати, що попросив її сісти.
  
  Перш ніж вона змогла відповісти, вона вказала на розкладний столик з боку Алекса за перегородкою. "Що це?"
  
  Вона мала на увазі кілька мармурових яєць, що стояли на столі. Яйця були справжнього розміру, з вигадливою різьбою, що зображає давню російську легенду про яйце всередині качки всередині зайця, байці про Кощее Безсмертному. Алекс замовив їх різьблення в Калінінграді. Він забув покласти їх назад в ручну поклажу. Йому хотілося, щоб жінка їх не бачила. Це була помилка.
  
  "Це для мого дорогоцінного брорсдоттера", - сказав він. "На Великдень".
  
  Джилліан виглядала здивованою.
  
  "Мені дуже шкода", - сказав Алекс. “Це для моїх племінниць. Я з міста під назвою Карлскруна. Це на південно-сході Швеції".
  
  Джилліан взяла одне з яєць, трохи спантеличена. Вона відклала його, переходячи до справи. - Ти любиш музику, Джордж? - запитала я.
  
  "Дуже люблю", - сказав Алекс. "Я трохи граю".
  
  Її очі спалахнули. “ Правда? У що ти граєш?
  
  Алекс зневажливо махнув рукою. “Мій інструмент - флейта. Я схиляю коліна на тисячу футів нижче Гобера і Баррера".
  
  "О, тримаю парі, ти нітрохи не гірше цих хлопців'.
  
  Ці хлопці. Він продовжував мовчати.
  
  - А як щодо джазу? - запитав я.
  
  "Я справжній фанат", - сказав Алекс. “Чет Бейкер, Чарлі Паркер, Оскар Пітерсон. Вибирати для флейти особливо не з чого, але я зіграв дещо з аранжувань Чарльза Ллойда. Боюся, особливого визнання це не викликало".
  
  Джилліан кивнула. Вона не знала Чарльза Ллойда з лондонського магазину "Ллойд". Вона на мить завагалася, подивилася через плече, назад. Велика частина каюти спала.
  
  “Слухай, я ходжу в одне джазове заклад, недалеко від того місця, де я живу. Думаю, тобі б там дуже сподобалося". Вона дістала ручку і взяла серветку для коктейлю з його підноса. "Вони грають багато джазу, як Кенні Джі".
  
  Боже мій, подумав Алекс. Джаз, як у Кенні Джі.
  
  - Я вільна на всі вихідні, Джордж, - прошепотіла вона.
  
  Вона дала йому свій номер.
  
  Через багато часу після того, як Алекс забрав серветку, а Джилліан повернулася на своє місце, він глянув на годинник. Вони були десь над Атлантикою.
  
  Йому стало цікаво, як би виглядав Костянтин. В останній раз, коли він бачив цього чоловіка, той стояв над тілом чеченського солдата з серцем мерця в одній руці і наполовину з'їденим гранатом в інший. Якщо б хтось не знав Костянтина, це могло б здатися, що він їсть людське м'ясо.
  
  Алекс дійсно знав його, і це було цілком можливо.
  
  Він влаштувався у кріслі, відкинувши думки про минуле. На даний момент він спав.
  
  П'ять годин потому він прокинувся від сну, бачення Естонії, фантазії про сонце, блискучому на річці, про жовтих кольорах в долині, про дітей, що біжать серед сосен. Його діти.
  
  Мить літак почав повільне зниження до міжнародного аеропорту імені Джона Кеннеді.
  
  
  П'ЯТЬ
  
  
  Еббі Роман недовірливо дивилася на молодика.
  
  На вигляд йому було років дев'ятнадцять або близько того, він водив наворочений Escalade з тонованими стеклами, що обертаються ковпаками і табличкою на туалетному столику з написом "Твоя МРІЯ". Справжній клас. Він виглядав трохи загрозливо, сидячи високо в позашляховику, але це було лише частиною рутинної роботи білих хлопців-головорізів. Еббі глянула на дівчаток. Вони сиділи на задньому сидінні Acura, все ще пристебнуті. Вони обидва слухали аудіокниги, які Майкл скачав на їх нові iPod. Шарлотта заблукала у Ведмедя по імені Паддінгтон. Емілі хіхікала над чимось під назвою Олександр і Жахливий, Жахливий, Поганий, Дуже Поганий День. Вікна були підняті. Вони б нічого не почули, якби там було чути.
  
  Відпусти це або відступи, Еббі?
  
  Вона глянула на годинник. У неї було сорок вісім годин відпустки в клініці і щонайменше шістдесят годин роботи, але це ніколи не заважало їй зіткнутися з яким-небудь недоумком.
  
  У всякому разі, поки.
  
  Можливо, вона виросла в окрузі Вестчестер, можливо, у неї була коня по кличці Пабло – названа, звичайно, в честь Неруди, а не Пікассо – і вона вивчала балет в Танцювальному центрі Бродвею, але вона провела в місті майже десять років, все це в якості медсестри швидкої допомоги, і тут діяв принцип
  
  Вона потягнула за ручне гальмо і вийшла з машини.
  
  Коли хлопець вийшов з Escalade, виявилося, що йому близько п'яти футів чотирьох дюймів – мішкуваті джинси, футболка, бейсболка Mets задом наперед. "Чим більше позашляховик", - подумала Еббі. Він клацнув кнопкою дистанційного управління замком на зв'язці ключів, замикаючи "Кадилак" звуковим сигналом. Ще одна річ, яка повинна викликати до нього симпатію. Він повернувся, щоб відправитися в магазин, втупившись на свій мобільний телефон, Божий дар у вигляді пари Nike Jordan Six Rings.
  
  "Вибачте мене", - сказала Еббі, принаймні, в два рази голосніше, ніж було необхідно.
  
  Хлопець озирнувся, витягнув навушники з вух. Він подивився на неї, потім наліво і направо. Вона могла говорити тільки з ним. "Так?"
  
  "У мене до тебе питання".
  
  Тепер хлопець оглянув її з ніг до голови, можливо, розуміючи, що для жінки років тридцяти вона в досить хорошій формі, і, може бути, тільки може бути, він збирався підчепити її тут. Він злегка посміхнувся, підняв брови в чеканні. "Звичайно".
  
  "Ти що, блядь, з глузду з'їхав?"
  
  Приберіть посмішку. Приберіть більшу частину крові з його обличчя. Він відступив на дюйм. “ Вибачте?
  
  "Ти зробив це заради паркувального місця?"
  
  На мить малюк став схожий не стільки на оленя у світлі фар, скільки на оленя, якого тільки що переїхали. “ Що зробив?
  
  “Піддав небезпеці моє життя. Життя моїх дітей". Трохи драматично, зрозуміла Еббі, але що з того.
  
  Хлопець глянув на "Акуру", на дівчат. “ Що?... про що ти говориш?
  
  Еббі глибоко зітхнула, намагаючись заспокоїтися. Ця дитина була абсолютно неосвіченим, як і очікувалося. Вона уперла руки в боки. "Добре", - сказала вона. “ Ще одне питання.
  
  Ще крок назад. Тиша.
  
  "Коли ти бачив мене в останній раз?" Запитала Еббі.
  
  Хлопець справив на думці якісь мавпячі підрахунки. Очевидно, він ні до чого не прийшов. "Я ніколи в житті тебе раніше не бачив".
  
  Еббі наблизилася, виставивши палець вперед. “Саме до цього я і веду. Я збирався згорнути в цей простір, а ти втиснувся в нього прямо переді мною. Ти навіть не подивився. Ти навіть не бачив мене. "Тепер Еббі зафіксувала момент, ангел смерті на сльозинці. "Ти так захоплений своїм чортовим MP3, мобільним телефоном, текстовими повідомленнями, світом наслідувачів Джей Зі гангста, що не бачиш нічого далі кінця своїй грьобаній 37-й авеню в Серенгеті".
  
  Хлопець втупився в землю. Значить, вони були несправжніми. Він підняв очі. "Що... що ти хочеш, щоб я зробив?"
  
  "Я хочу, щоб ти відігнав свою вантажівку".
  
  Хлопець скривився. Еббі знала, що слово "вантажівка" зачепило його за живе.
  
  “Це не вантажівка. Це Escalade".
  
  Вау, подумала Еббі. Водій Escalade з характером. Яка рідкість. “Неважливо. Я хочу, щоб ти зайшов всередину, завів машину і поїхав".
  
  Хлопець озирнувся. Приблизно на сотню футів в будь-якому напрямку не було паркувальних місць. - Куди мені йти? - запитав я.
  
  Еббі люто подивилася на нього у відповідь, як би кажучи: "кого це хвилює?"
  
  На секунду здалося, що хлопець збирається стояти на своєму. Він кинув погляд на переднє скло "Акури". На приладовій панелі було дозвіл на паркування офісу окружного прокурора Квінса - великий прямокутник з багатошарового пластику, який, незважаючи на спроби мера скоротити, в цілому дозволяв безкоштовну парковку на будь-якій території, аж до тротуарів.
  
  Хлопець на мить глянув на свої кросівки Nike без шнурівки, зважуючи варіанти. Він поступився. Він натиснув на кнопку, відімкнув машину і, рухаючись дещо повільніше, ніж льодовик, що утворив Ніагарський укіс, відкотився назад і ковзнув усередину. Рухаючись по проходу, він виконав свій гангстерський нахил, кинув на Еббі останній погляд у дзеркало заднього виду, але не показав їй - як Еббі очікувала – середній палець. Очевидно, йому все ще потрібно було зайти в магазин, і він був не зовсім готовий до другого раунду. Крім того, хто отримає мамин мускатний горіх, якщо він піде?
  
  Еббі сіла в свою машину, загальмувала на місці, думка про НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ АКСІОМІ №208 викликала у неї відчуття тепла у всьому тілі, про те, що це:
  
  Паркувальні місця, за які борються, набагато приємніше, ніж зароблені.
  
  Вона відстебнула ремінь безпеки, перевірила сумочку, переконавшись, що гаманець на місці. Перш ніж вона встигла відкрити дверцята, з заднього сидіння пролунав питання. Це була Емілі.
  
  "Мама?"
  
  Еббі обернулася. У обох дівчаток були вийняті навушники з вух, а їх айподи вимкнені. Як їм вдалося так швидко всьому цьому навчитися?
  
  "Так, люба?"
  
  "Хто був цей хлопчик?"
  
  Еббі не змогла втриматися від сміху. Хлопчик.
  
  Боже, вона любила своїх дівчаток.
  
  Місто було кожною фотографією, яку він коли-небудь бачив, кожним фільмом, кожною піснею, кожної листівкою. Алекс взяв таксі з аеропорту Кеннеді до району в центрі Манхеттена під назвою Мюррей-Хілл.
  
  Якщо б він був туристом, то міг би уявити себе любующимся чудесами Нью-Йорка протягом тижня або більше. Він подивився на буклет. Будівля ООН, Центральний вокзал, Статуя Свободи, Центральний парк, Флэтайрон Білдінг, Музей Гуггенхайма. Там було на що подивитися.
  
  Але він не був туристом. У нього тут була справа. Найважливіша справа в житті.
  
  Готель "Сензай" розташовувався на перетині Східної Тридцять Восьмий вулиці і Парк-авеню. Фотографії на веб-сайті не віддавали належного опису цього місця. Пол був мармуровим, стелі високі, оздоблення з латуні приглушеного кольору. Перед вильотом з Талліна Алекс підстригся в салоні краси аеропорту. Він знав, що в такому місті, як Нью-Йорк, подають страви всіх стилів, і потрібно щось досить обурливе, щоб виділитися, але він не хотів ризикувати. Ростом трохи більше шести футів трьох дюймів, з волоссям пісочного кольору до плечей, одягнений в усе чорне, він міг залучити деяку увагу. Так що тепер він виглядав як високий європейський бізнесмен, який приїхав у місто на зустріч. У багатьох відношеннях це було правдою.
  
  Він зареєструвався. Дівчина за стійкою була японкою, років двадцяти п'яти. В її блискучих чорних волоссі виднілися невеликі золотисті пасма.
  
  Вона тепло привітала його, рухаючись з витонченістю і діловитістю, увагою до деталей, що Алекс не тільки передбачав, але і очікував побачити. Це була одна з багатьох речей, якими він захоплювався в японській культурі, і ще одна - те, як багато виражалося невербальним способом. Іноді він тижнями жив в тиші і цінував це.
  
  Перевіривши його кредитну картку, вона поцікавилася його нагальними потребами. На своєму кращому японському – який був досить мізерним, результатом вивчення, яке він провів перед відвідуванням Токіо з R & R у федеральній армії, – він сказав їй, що в даний момент з ним все в порядку. Вона знову посміхнулася, простягнула йому електронний ключ. Він узяв його з легким поклоном, який отримав у відповідь, і попрямував до ліфтів. Не встиг він зробити і двох кроків, як до нього підійшов консьєрж і сказав, що для нього прибула посилка FedEx і що її скоро доставлять в його номер. Він дав на чай продавцю, піднявся на ліфті на восьмий поверх, вставив електронний ключ в замок і вступив у свій номер.
  
  Кімната була невелика, але обставлена зі смаком. В шафі лежали тапочки, пари махрових халатів, парасолька. Він вибрав цей готель з цілого ряду причин, не останньою з яких було те, що на даху готелю був розбитий сад.
  
  Після того, як він розпакував речі, пролунав стук у двері. Посланець вручив йому посилку.
  
  Алекс дав хлопцеві на чай, замкнув двері і замкнув її на ланцюжок. Він включив телевізор – схоже, це було якесь шоу, де люди були замкнені один з одним в будинку, люди, які, здавалося, ненавиділи один одного, – і відкрив коробку. Все було ціле. Він дістав пару паспортів, готівка і Бархидт з обгорненого бульбашковою плівкою кокона.
  
  Прийнявши душ, він одягнувся по-денному, потім піднявся на ліфті на дах.
  
  Незважаючи на те, що це було далеко від найвищої будівлі в полі зору, вид, тим не менше, був хвилюючим. Він побував у кількох містах, але ніколи не був схильний слідувати туристичними маршрутами, відвідуючи оглядові майданчики Ейфелевої вежі, або Тріумфального палацу в Москві, або франкфуртській вежі Commerzbank Tower. Вид зверху його не цікавив. Це був погляд в очі людини, який сказав йому все, що йому потрібно було знати.
  
  Підійшовши до краю даху, він відчув порив теплого повітря. Внизу, на Парк-авеню, гуло рух. Зліва знаходився величезний Центральний вокзал, легендарне місце, про яке він читав і чув все своє життя. Поки що Нью-Йорк здавався багатим легендами.
  
  Він оглянув дах і, побачивши, що залишився сам, відкрив футляр для флейти, підніс інструмент до губ і почав грати "Ввижається" з "Кащея Безсмертного" Римського-Корсакова, спочатку піаніссімо, потім, наростаючи до крещендо. Ноти піднялися в ранковий повітря і попливли над дахами. Закінчивши, він повернув інструмент в шкіряний футляр і ще раз оглянув дах. Він як і раніше був один. Він дістав Бархидт, доторкнувся гострим, як бритва, кінчиком леза до вказівного пальця правої руки. З'явилася блискуча крапля крові.
  
  Алекс підняв палець, як тільки вітер стих. Крапля крові впала на вулицю, розчинившись у мчить внизу місті, назавжди зазначивши це місце як єдине ціле з ним. Це був його ритуал - обагрять полі бою своєю кров'ю. Він знав, що в цьому місці кому судилося померти. Він був у боргу перед ними - змішати свою кров з їх кров'ю.
  
  "Я знайду вас, серця мої", - сказав він, закриваючи ніж. "Я тут".
  
  Зупинка і магазин на бульварі Високих Сосен були переповнені місцевими жителями, запасавшимися на довгі вихідні. Як завжди, дівчата наполягли на тому, щоб штовхати візок. Вони вишикувалися в ряд, кожен взявся за ручку, і Еббі, спостерігаючи, як вони котяться по продуктовому ряду, зрозуміла, що не так давно вони не могли навіть зрушити візок з місця без сторонньої допомоги. Тепер вони робили це з легкістю.
  
  Еббі перекреслила товари зі свого списку, а Шарлотта і Емілі почали збирати речі з нижніх полиць.
  
  Поки вони чекали біля прилавка з делікатесами, Еббі помітила, що обидві дівчата наспівують пісню, яка здалася їй смутно знайомої. Це була класична тема? Було це в аудіокниги, які вони слухали? Вона не могла точно визначити мелодію, але вона звучала так меланхолійно, так задумливо, що вона раптово відчула холодну тремтіння занепокоєння. Це здавалося ознакою чогось, хоча вона й гадки не мала, чого саме.
  
  Еббі перемкнула увагу на музику. В ній не було нічого класичного. Це була інструментальна версія старої пісні Біллі Джоела.
  
  "Що ви, хлопці, співаєте?" Запитала Еббі.
  
  Дівчатка витріщилися на неї, і на мить у них був такий вигляд, наче вони були відірвані від цього, як ніби вони взагалі перебували не в магазині, а швидше захоплені іншим моментом. Вони обидва знизали плечима.
  
  “ Хлопці, ви чули це по радіо або на своїх айподах?
  
  Вони обидва похитали головами. За мить вони, здавалося, вийшли з міні-трансу, в якому перебували.
  
  "Можна нам макарони з сиром?" Запитала Шарлотта, раптово просияв. Вона мала на увазі не сорт "Крафт". Вона говорила про приготованому вигляді. У цьому магазині був приголомшливий відділ готових страв, і там пропонували зити з трьома порціями чеддера. Останнім часом, здавалося, Еббі в повній мірі користувалася перевагами прилавків з готовими продуктами. Вона хотіла готувати для своєї родини кожен вечір – вона дійсно хотіла, – але набагато простіше було придбати це вже приготованим.
  
  "Звичайно", - сказала Еббі. “Em? Макарони з сиром підійдуть?
  
  Емілі тільки знизала плечима. Дівчатка були такими різними у багатьох відношеннях. Шарлотта була інтриганкою. Емілі пливла за течією.
  
  Вони отримали свої пластівці ("Капітан Кранч" для Шарлотки, "Чириос" для Емілі); арахісове масло (м'яке і хрустке відповідно), хліб (вони обидва чомусь вибрали мультизернові; Майклу здалося, що на смак він як деревна кора).
  
  Поки вони стояли в черзі, Еббі переглядала таблоїди.
  
  "Можна нам пиріжки з м'ятою?" Запитала Емілі.
  
  Еббі хотіла сказати "ні". Але як вона могла встояти перед чотирма самими красивими блакитними очима в світі? Іноді магія була занадто сильна, щоб чинити опір.
  
  "Добре", - сказала Еббі. “Але тільки по одній кожному. І ти не можеш їсти їх до закінчення сьогоднішнього вечері. Добре?"
  
  "Добре", - хором. Вони попрямували до відділу з солодощами. За хвилину вони повернулись. Емілі несла товари. Вона поклала їх у візок. Там були три м'ятних пиріжка.
  
  "Знову ці троє", - подумала Еббі.
  
  "Милий, я сказала, по одній кожному", - сказала Еббі. Вона взяла один з шоколадних батончиків. "Ти приніс це для мене?"
  
  Ніякої відповіді.
  
  "Гаразд, давай візьмемо ще по одній", - сказала Еббі. “Одну для папи. Тоді нам всім вистачить".
  
  Здавалося, що це ставало стандартної рутиною і промовою. Не те щоб дівчатка виключали Майкла з рівняння. Еббі багато разів спостерігала, як вони спілкувалися з іншими дітьми. Вони завжди були щедрими усім, чим могли поділитися. Це був перший урок і від неї, і від Майкла.
  
  З іншого боку, дівчаткам було всього чотири. Вона ще не очікувала, що вони стануть чарівницями математики.
  
  Безкоштовна бібліотека Іден-Фолс являла собою невелике, оповита плющем цегляна будівля недалеко від річки в стилі середини Гудзона, в якому також розташовувався громадський театр округу Крейн.
  
  Незважаючи на те, що дівчатка вже трохи освоїлися з комп'ютером, Еббі до смерті боялася залишати їх одних в Мережі. Тому, принаймні, раз на тиждень, якщо дозволяв час, вона водила їх у звичайну бібліотеку. Дівчинкою вона проводила багато часу в бібліотеці Гайд-парку і не відмовляла дівчаткам в цьому досвіді. Було щось у відчутті, запах і купі книг, чого не міг передати жоден комп'ютерний монітор. Ні Шарлотта, ні Емілі не хотіли йти. Через годину жодна з них не хотіла йти.
  
  Коли дівчата розташувалися в дитячому відділенні, Еббі почула сирену швидкої допомоги, що наближається до бібліотеки. Як досвідчений медсестра, це привернуло її увагу. Так було завжди. З самого дитинства від неї очікували, що вона надійде в медичну школу, піде по стопах батька і стане хірургом. Доктор Чарльз Рід знав, що у його сина Уоллеса немає ні дисципліни, ні темпераменту для операції на серці, ні навіть суворості ординатури, але відчував, що його єдиної доньки вони є.
  
  Еббі вступила на перший курс долікарської практики в Колумбійському університеті, коли одного разу вночі на зледенілому тротуарі в Іст-Віллідж посковзнулася і зламала зап'ястя. Перебуваючи на лікуванні у відділенні невідкладної допомоги Нью-Йоркській пресвітеріанської лікарні, вона спостерігала за діями медсестер швидкої допомоги і знала, що це те, чим вона хотіла займатися, - працювати на передньому краї медичної допомоги. Частина її була змушена визнати, що вона знала, що це зачепило б її батька за живе, але коли вона перейшла в Колумбійську школу медсестер, то зрозуміла, що прийняла правильне рішення. Чарльза Ріда потрібна більша частина наступних тринадцяти або близько того років, щоб впоратися з цим, якщо він взагалі коли-небудь справлявся.
  
  Коли машина швидкої допомоги проїжджала повз бібліотеки, Еббі згадала ту ніч, п'ять років тому, коли вона зустріла Майкла.
  
  В той день вона була на зв'язку майже дванадцять годин. У відділенні швидкої допомоги було не більше народу, ніж зазвичай – в ту ніч там була тільки одна жертва вогнепального поранення разом з жменькою домашньої прислуги, включаючи ту, яка закінчилася смертю чоловіка, п'ятдесятидев'ятирічного чоловіка, який, очевидно, отримав удар паровим праскою Westinghouse по голові збоку за те, що сказав своїй дружині в якості прелюдії до сексу: "Ей, товстуха, змирися з цим".
  
  Опівночі до дверей під'їхала швидка допомога. Коли вони викотили втратила свідомість пацієнтку, парамедик подивився Еббі в очі своїм пильним поглядом після 11 вересня з відстані в тисячу ярдів.
  
  "Бомба" тихо сказав фельдшер.
  
  Різні думки пронеслися в голові Еббі. Все це приводило в жах. Її першою думкою було, що на місто напали знову, і це була тільки перша з жертв. Вона гадала, наскільки все буде погано. Поки дві інші чергові медсестри готували кімнату, Еббі увійшла до приймальні. Вона перемкнула телевізор на Сі-ен-ен. Двоє хлопців репетують один на одного через іпотечну кризу. Ніякого нападу.
  
  Коли вона увійшла в сортувальну, то побачила його.
  
  Майкл Роман, чоловік, який стане її чоловіком, кохання всього її життя, навзнак лежав на каталці, його обличчя було припудрено чорним попелом, очі закриті. Вона перевірила його життєві показники. Рівний пульс, високі показники артеріального тиску. Вона вивчала його обличчя, його сильну щелепу, світлий колір обличчя і пісочного кольору волосся, зараз покриті чорним попелом.
  
  За мить він відкрив очі, і її життя змінилося назавжди.
  
  Зрештою у нього було легкий струс мозку і невелика рвана рана на тильній стороні правої кисті. Кілька днів потому, коли Еббі побачила фотографії підірваного автомобіля і того, що він зробив з сусідньою будівлею, вона, як і всі інші, була вражена, що він не загинув на місці.
  
  Звук сирени затих удалині. Еббі глянула на годинник, потім на дітей.
  
  Дівчата пішли.
  
  Еббі схопилася на ноги. Вона підійшла до дитячого відділення, заглядаючи за все низькі стелажі, святкові прилавки з книгами про Великодня. Вона увійшла в жіночий туалет. Ні Шарлотти, ні Емілі. Вона спустилася на нижній рівень, в секцію, де були DVD та компакт-диски. Іноді вони з дівчатками вибирали фільми тут, у родинному відділі. Там вона знайшла чотирьох дітей, жоден з яких не був її власним. Прискоривши крок, вона повернулася на перший поверх і як раз збиралася поговорити з одним з асистентів бібліотеки, коли подивилася на одну з довгих полиць у відділі для дорослих і побачила їх.
  
  Її серце знову забилося в грудях. Дівчатка сиділи пліч-о-пліч, в кінці стопки книг. У них на колінах лежав великий тому, завбільшки з журнальний столик. Еббі йшла по проходу.
  
  "Привіт, пані".
  
  Вони подивилися на неї знизу вгору.
  
  “Ви, хлопці, не повинні так тікати. Мама трохи занепокоїлася".
  
  "Нам дуже шкода", - сказала Шарлотта.
  
  "Що ти читаєш?" Еббі опустилася на підлогу поруч з дівчатами. Вона сіла між ними, взяла книгу Емілі. Вона глянула на обкладинку.
  
  Російські народні казки та легенди.
  
  "Де ти це знайшов?" Запитала Еббі.
  
  Емілі вказала на нижню полицю найближчій стопки.
  
  Еббі повернулася до сторінки, на яку дивилися дівчинки. Зліва була велика кольорова пластина з хитромудрою гравюрою на дереві, зображувала казкову постать - високого, схожого на скелет чоловіка з загостреним підборіддям, шаленими очима і скорченими пальцями. На ньому була чорна оксамитова мантія і потускневшая корона. Праворуч був покажчик історій про Кощее Безсмертному. Еббі перегорнула кілька сторінок, трохи нервуючи.
  
  Здавалося, існувало декілька варіантів цієї легенди. В одній версії фігурували принц і сірий вовк; інша була про жар-птицю. Однак в одному вони були згодні: Кощій був злою людиною, який тероризував сільську місцевість, у першу чергу молодих жінок, і його не можна було вбити звичайними засобами. Це було тому, що його душа була відокремлена від тіла. Поки його душа була в безпеці, він не міг померти. За винятком одного способу, відповідно до одного з варіантів. Якби йому встромили голку в голову, для великого потворного хлопця це був би кінець. Але тільки якщо б голка була зламана.
  
  "Мила дитяча історія", - подумала Еббі. Прямо як в "Мережі Шарлотти".
  
  Доброю новиною було те, що її дочки ще не вміли читати.
  
  Повернувшись в машину, прямуючи додому, Еббі зрозуміла, що не може викинути з голови мелодію, яку дівчинки наспівували в продуктовому магазині. Вона знала це – згадувала музичний твір так, як ви іноді згадуєте особа, як людину, який був присутній при чому щось важливе у вашому житті: весілля, похорони, випускному. Це було так меланхолійно, що Еббі засумнівалася, що це весілля. Пісня була дуже похмурою.
  
  Вона зрозуміла, що єдиний спосіб викинути пісню з голови - це замінити її чимось іншим. Вона включила радіо, набрала номер старої радіостанції дев'яностих. Досить добре.
  
  Двадцять хвилин потому вони звернули на під'їзну доріжку. Визирнуло сонце, і дівчата, як це часто бувало, сміялися над чимось секретним. Вивантажуючи продукти, Еббі виявила, що таємнича мелодія зникла, але з якоїсь причини ніяковість не зникло.
  
  ¦ Завантажено Coral ¦
  
  
  ЧАСТИНА ДРУГА
  
  
  
  ШІСТЬ
  
  Район Куінс - найбільший з п'яти районів Нью-Йорка і другий за чисельністю населення в місті. Він розташований в західній частині Лонг-Айленда і є домом для аеропортів Ла Гуардія і Кеннеді, а також для Відкритого чемпіонату США з тенісу. В той або інший час цей район був резиденцією ряду знаменитостей, як відомих, так і сумно відомих, включаючи Тоні Беннетта, Мартіна Скорсезе, Френсіса Форда Копполу і Джона Готті. Це був, безумовно, самий культурно різноманітний район, в якому проживало понад ста національностей.
  
  Офіс окружного прокурора, сучасне десятиповерховий будинок, розташоване на Кью-Гарденс, виглядало так, як ніби його будували п'ять різних архітекторів і будівельників, що складається з ряду прибудов, доданих в різні епохи, стилізації, матеріалів і методів. Один з найбільш завантажених офісів окружного прокурора в країні, в ньому працювало понад триста адвокатів і п'ятсот чоловік допоміжного персоналу.
  
  Відділи тяжких злочинів, розслідувань, судових процесів, спеціального переслідування та юридичних питань управління відповідали не лише за судове переслідування у справах про арешти, переданим в управління Департаментом поліції Нью-Йорка та іншими правоохоронними органами, але і за активний пошук правопорушників і наполегливе проведення розслідувань передбачуваних злочинних дій.
  
  Офіс окружного прокурора теж міг похвалитися своїми зірками. Френк О'коннор, колишній окружний прокурор Квінса, зіграв помітну роль у фільмі Альфреда Хічкока "Не та людина" 1956 року.
  
  Для деяких, в основному для тих, хто не входив в елітні підрозділи управління, будівля називалася Палацом. Ті, хто працював у відділі тяжких злочинів, ніколи не робили нічого, щоб перешкодити цій практиці. І хоча палац справді може похвалитися лише одним королем – в даному випадку це був окружний прокурор Денніс Р. Маккэффри, – у нього може бути кілька принців.
  
  Коли Майкл Роман, безперечно, самий улюблений принц в колегії адвокатів, прибув у Палац за день до початку процесу над Геганом, там була лише жменька людей. Якщо суботи перетворювали юридичну систему Нью-Йорка в місто-привид, то неділі робили його майже безплідним. Тільки самі нові і амбітні молоді адвокати, а також члени королівської родини, такі як Майкл Роман, наважувалися заходити в офіс. Другий поверх був майже безлюдний.
  
  Як би Майклу не подобалося дзижчання і шум офісу, коли він був у самому розпалі, він мусив визнати, що йому подобалося бути одному. Краще всього він думав по вихідним. Був час, коли відділ по розслідуванню вбивств окружного прокурора розташовувався в маленькому приземистій будівлі на Ямайці, яке виглядало як магазин з інкасування чеків, і для прокурорів, включаючи Майкла, було майже задоволенням розглядати справи там, у глушині, далеко від пильного погляду боса.
  
  Після п'яти років роботи в цих окопах, подолавши шлях від Бюро прийому до Бюро з розслідування кримінальних злочинів, Майкл зміцнив свою репутацію судовим процесом над братами Патреску, парою злісних наркоторговців, холоднокровно вбили шістьох людей в підвалі ресторану швидкого харчування в районі Форест-Хіллз в Квінсі. Майкл і Томмі Крістіано працювали вночі та у вихідні над цією справою за підтримки великої слідчої групи у складі сотень детективів з офісу окружного прокурора і поліції Нью-Йорка.
  
  Марку Патреску в даний час відбував шість довічних термінів у виправній установі Клінтон, більш відомому як Даннемора. Його брат Данте, який натиснув на курок, був страчений у березні того ж року. Після того, як вирок Данте був приведений у виконання, Майкл почав чути цікаві історії від ДАс зі всього міста. Схоже, що затримані підозрювані у скоєнні широкого спектру злочинів – зґвалтувань, нападів, грабежів – посилалися на страту Патреску як на головну причину не носити зброю або не використовувати наявний у них зброї при скоєнні тяжкого злочину. Це було свого роду доказ причини і наслідки, заради яких живуть прокурори.
  
  Та ж команда, яка невпинно працювала над осудом братів Патреску, допомогла відправити Патріка Шона Гегана за ґрати. Суд над Геганом почалася трохи більше ніж через двадцять чотири години. У Майкла все було на місці – балістичні докази, які пов'язують зброю Гегана із злочином, склад злочину, який однозначно ідентифікував Гегана як людини, якого бачили загрозливим Коліну Харрісу у його квітковому магазині, а також запис з камери спостереження, на якому видно, як Геган заходить в магазин за кілька миттєвостей до вбивства.
  
  Єдине, чого не було у Майкла, у всякому разі, не в тому сенсі, в якому він потребував, - це Фалинн Харріс, дочки вбитого людини. Фалинн, чия мати загинула в автокатастрофі, коли їй було всього шість років, не вимовила жодного слова з того дня, як побачила, як її батько загинув під градом куль.
  
  Сьогодні у Майкла була остання можливість розговорити Фалинн.
  
  Майкл знав, чому він так захоплений цією справою. Навряд чи це було секретом в офісі. Історія Фалинн не сильно відрізнялася від його власної. Він детально ознайомив дробовика з кожною деталлю, що призвела до обвинувачення, провів перевірку доказів по відділу вогнепальної зброї, особисто опитав усіх причетних. Майкл Роман був відомий у Палаці як прокурор, який любив погоджувати деталі доказів ще до того, як були пред'явлені звинувачення.
  
  Майкл вже зустрічався з Фалинн шість разів, одного разу привів її в свій будинок в Іден Фоллс, сподіваючись, що, провівши деякий час з Шарлоттою, Емілі і Еббі, вона розкриється. Не пощастило. Кожен раз вона сиділа, згорнувшись в клубок, повністю відгороджена від світу, обійнята холодними руками горя.
  
  Якщо не буде відстрочки, то сьогодні, ймовірно, у Майкла буде останній шанс підготувати її до дачі показань. Захист викликала її до суду, суддя вже виніс рішення по цій справі, і, подобається це Майклу чи ні, вона збиралася виступити в суді.
  
  Вона виглядала молодше чотирнадцяти, навіть молодше, ніж в останній раз, коли Майкл бачив її. Вона була стрункою і грайливою, зі світло-карими очима і кучерявим каштановим волоссям. На ній були вицвілі джинси і бордова толстовка, порвані черевики "Фрай", принаймні, на три розміри більше, ніж їй належало. Майклу стало цікаво, чи належали ці черевики її батька, чи були у неї в шкарпетках зім'яті паперові рушники.
  
  Потім з'явилося це особа. Особа сумного ангела.
  
  Після вбивства Фалинн жила в прийомній сім'ї в Джексон-Хайтс. Майкл попросив патрульну машину, щоб забрати її і відвезти в офіс. Він зустрів її біля чорного входу.
  
  Поки вони піднімалися на другий поверх, Майкл намагався продумати свою стратегію спілкування з дівчиною.
  
  Він знав, що якби йому вдалося змусити її відкритися в суді, змусити її поглянути в обличчя кожному присяжному – хоча б раз, всього один несамовитий раз, – він поклав би Патріка Гегана на каталку з голкою в руці. І він знав, чому йому так сильно цього хотілося.
  
  Поки вони йшли по коридору, Майкл спостерігав за нею. Вона була спостережної, розумною, завжди усвідомлювала, що її оточує. Він знав, що вона бачила різдвяні гірлянди, що тяглися вздовж стіни там, де вона з'єднувалася з стелею, гірлянди, які ніхто не потрудився прибрати більше п'яти років тому.
  
  Вони пройшли через невелику приймальні в кабінет Майкла. Майкл вказав на диван. "Не хочеш присісти тут?"
  
  Фалинн підняла очі. Легка посмішка торкнула її губи, але вона промовчала. Вона сіла на диван, підібгавши під себе ноги.
  
  “ Не хочете содовою? - запитав я.
  
  Тиша.
  
  Майкл потягнувся до маленького холодильника поруч зі своїм столом. Раніше того дня у нього були тільки одна банку содової і пляшка Absolut. Коли Майкл вперше зустрів Фалинн, вона увійшла в кімнату, тримаючи в руках дієтичний "Доктор Пеппер", тому цим ранком він збігав, купив упаковку содової з шести банок. Він сподівався, що їй все ще подобається. Він дістав банку з пластику, простягнув їй. Вона взяла її і, приблизно через хвилину, відкривши, зробила ковток.
  
  Майкл сів на стілець поруч з нею. Він почекає кілька хвилин, перш ніж спробувати знову. Такий був їхній розпорядок дня. За шість їх зустрічей Фалинн вислухала все, що він сказав, але нічого не сказала у відповідь. Двічі вона починала плакати. В останній раз, коли вони зустрічалися в будинку Майкла, він просто тримав її за руку, поки їй не настав час іти.
  
  "Я можу запропонувати тобі що-небудь ще?" - Спитав Майкл.
  
  Фалинн похитала головою і згорнулася в клубок на краю старого шкіряного дивана. Майкл подумав про те, що мер Нью-Йорка коли сидів на тому ж самому місці, піднімаючи тост за успіх Майкла, а зараз це місце займає молода дівчина, яка, можливо, ніколи не проб'є оболонку душевного болю і печалі, яка її оточувала. Він ніколи в житті не бачив нікого настільки замкнутого.
  
  Він глянув на папку, що лежала в нього на колінах.
  
  З моменту вбивства її батька Фалинн тричі тікала з прийомної сім'ї. Востаннє її затримали за магазинну крадіжку. Згідно поліцейському звіту, Фалинн зайшла в магазин a lowe's і поцупила з магазину упаковку наклейок, на зразок тих, що наклеюють на стіни в дитячій кімнаті. На наклейках були жовті маргаритки. Проходячи повз постів безпеки, вона увімкнула сигналізацію.
  
  Згідно зі звітом, охоронці кинулися в погоню, але Фалинн втекла. Охоронці викликали поліцію, дали їм опис. Через годину поліція виявила Фалинн, що сидить під естакадою I-495, в місці, відомому як притулок для бездомних. Згідно зі звітом, Фалинн була чемна і поважна: з офіцерами і була мирно взята під варту.
  
  У звіті також сказано, що поліція знайшла вкрадені наклейки, наклеєні на бетонні колони під естакадою.
  
  Майкл спостерігав за нею. Він повинен був почати говорити. Він повинен був зробити ще одну спробу. Тому що, якщо Фалинн не дасть показань, ймовірність того, що Геган буде засуджений на підставі наукових доказів, буде п'ятдесят на п'ятдесят. Навіть баллистикам може бути пред'явлений імпічмент.
  
  "Як ви знаєте, суд починається завтра", - почав Майкл, намагаючись, щоб його голос звучав невимушено. “Я буду чесний з вами, адвокат захисту в цій справі дуже хороший в тому, що він робить. Я багато разів бачив його за роботою. Його звуть Джон Феретті, і він збирається поставити вам важкі питання. Особисті питання. Було б здорово, якщо б ми могли обговорити деякі з них до завтра. Якщо б ми могли спочатку опублікувати вашу історію, було б набагато краще ".
  
  Фалинн нічого не відповіла.
  
  Майкл відчув, що у нього залишився останній важіль впливу. Деякий час він сидів мовчки, потім встав, підійшов до вікна. Він засунув руки в кишені, погойдався на підборах, ретельно підбираючи слова.
  
  “Коли я була зовсім маленькою, ми жили на Дитмарс, у маленькій квартирі на другому поверсі. Ти знаєш бульвар Дитмарс?"
  
  Фалинн кивнула.
  
  “У мене була своя кімната, але вона була ненабагато більше мого ліжка. У кутку біля мене був маленький старий комод, а поруч з дверима - шафу. Ванна знаходилася в кінці коридору, поруч зі спальнею батьків. Кожну ніч близько опівночі, мені завжди потрібно було у ванну, але я до смерті боялася проходити повз свого шафи. Бачте, двері ніколи не закривалася повністю, а у мого батька так і не знайшлося часу її полагодити. Довгий час я був впевнений, що там щось є, розумієте? Якийсь монстр, готовий вискочити і схопити мене.
  
  Фалинн зберігала мовчання, але Майкл міг сказати, що вона зрозуміла, до чого він хилить.
  
  “І ось одного разу мій батько встановив світло в цій шафі. Я тримав цей світло включеним дуже довго. Місяці і ще місяці. І ось одного разу я зрозумів, що, якщо там коли–небудь і був монстр - а я до сих пір не впевнений, що його там не було, – монстр зник. Монстри не виносять світла ".
  
  Майкл повернувся, щоб подивитися на Фалинн. Він боявся, що приспав її своєю, за загальним визнанням, незграбною аналогією. Однак вона слухала. Вона все ще сиділа, згорнувшись калачиком, але слухала.
  
  “Якщо ви дасте свідчення завтра, ви проллєте світло на Патріка Гегана, Фалинн. Він буде викритий, і всі дізнаються, хто і що він таке. Якщо ви дасте свідчення, ми зможемо відправити його подалі, і він більше ніколи не зможе нікого налякати або заподіяти шкоду ".
  
  Фалинн не підняла на нього очей. Але Майкл побачив, як її погляд перемістився з боку в бік, побачив, як колеса почали повільно обертатися.
  
  Майкл знову виглянув у вікно. Минуло кілька хвилин, протягом яких Майкл зрозумів, що зробив свій кращий знімок і зазнав невдачі. Він уявив собі цю зломлену молоду дівчину, яка сидить на трибуні свідка, спустошену вбивством свого батька, плывущую по океану скорботи, нездатну вимовити ні слова. Він побачив Патріка Гегана, що виходить із залу суду вільною людиною.
  
  "Все так потворно".
  
  Майкл різко обернувся. Звук голосу Фалинн був таким чужим, таким несподіваним, що Майкл на мить подумав, що це прозвучало у нього в голові.
  
  "Що ти маєш на увазі?" запитав він.
  
  Фалинн знизала плечима. На мить Майкл злякався, що вона знову замовкне. Він перетнув кімнату і сів поруч з нею на диван.
  
  "Що потворно?" запитав він.
  
  Фалинн взяла журнал і почала відривати поштову етикетку внизу. "Все", - сказала вона. “Все в світі. Я".
  
  Майкл знав, що вона говорить це, щоб викликати реакцію, але коли він подивився їй в очі, то побачив, що в глибині душі вона вірить в це. “Про що ти говориш? Ти симпатична молода жінка".
  
  Фалинн похитала головою. “Ні, це не так. Насправді немає. Іноді я навіть не можу поглянути на себе".
  
  Майкл вирішив піти на це. Він був змушений. “Повір мені. За винятком, може бути, волосся, ти дуже приваблива".
  
  Фалинн пильно подивилася на нього. Побачивши посмішку на його обличчі, вона розсміялася. Це був чудовий звук. Через кілька секунд – хвилин, протягом яких, свідомо чи несвідомо, Фалинн Харріс провела рукою по своєму волоссю, – вона знов замовкла, але Майкл знав, що стіна впала. Він дозволив їй продовжити, коли вона була готова.
  
  “ Що таке?... що там має статися? - нарешті запитала вона.
  
  Серце Майкла шалено забилося. Так було завжди, коли він здійснював прорив. “Що ж, я піду в зал суду з містером Феретті, і ми представимо будь-які клопотання, які у нас можуть бути – розклад, юридичні питання тощо. У судді може бути постанова про доказах. Для цього не буде присяжних або галереї. Після того, як це закінчиться, присяжні розсядуться і почнеться судовий процес. Після вступних заяв ви будете приведені до присяги, і я збираюся поставити вам питання про те, що сталося в той день. Про те, що ви бачили."
  
  "Що мені потрібно буде зробити?"
  
  "Все, що тобі потрібно зробити, це сказати правду".
  
  "Він збирається там бути?" - запитав я.
  
  Він, звичайно, був Патрік Гиган. “Так, це він. Але він не може заподіяти тобі шкоди. Все, що тобі потрібно зробити, це вказати на нього один раз. Після цього тобі більше ніколи не доведеться дивитися на нього ".
  
  Правда полягала в тому, що Майкл волів би, щоб Фалинн дивилася прямо в очі присяжним. Він знав, що підлітки, особливо дівчатка–підлітки - можуть бути найкращими свідками, або абсолютним кошмаром. Сила Фалинн полягала в тому, наскільки невинної і вразливою вона виглядала, в її проникливих очах. Майкл знав, що Джон Феретті докладе всі зусилля, намагаючись зломити цього свідка – молоду дівчину, яка бачила, як холоднокровно вбили її батька.
  
  "Ми збираємося помістити його туди, де він більше ніколи нікому не зможе заподіяти шкоди", - додав Майкл. Він, звичайно, сподівався на більше. Окружний прокурор збирався вимагати смертної кари у цій справі. Проте зараз було не час піднімати це питання.
  
  Фалинн кілька секунд дивилася у вікно. "Ти обіцяєш?"
  
  "Ось воно, - подумав Майкл. Він вже стикався з подібним моментом раніше, особливо з сім'ями співробітників, убитих в підвалі того "Квикбургера". Він згадав, як Денніс Маккэффри стояв перед цими чоловіками і жінками і давав їм обіцянку – обіцянка остаточності, обіцянка справедливості для їх близьких. Майкл і Томмі стояли плечем до плеча в той день і підтримали обіцянку окружного прокурора. Це обіцянка ледь не коштувало Майклу життя. Саме брати Патреску замовили вибух автомобіля, замах на його життя, яке він чудом пережив. В якомусь збоченому розумінні, безумство цього вчинку принесло Майклу його найбільшу радість: Еббі, Емілі і Шарлотту.
  
  "Так", - сказав він, перш ніж зміг подумати про це ще трохи. "Я обіцяю".
  
  Фалинн просто кивнула. Вона смикала край журналу в руках. Через кілька миттєвостей вона підняла очі. "Скільки часу це займає?"
  
  "Ну, це залежить від кількох речей", - почав Майкл, і його серце злетіла. Це було старе почуття, відчуття, що колеса правосуддя тільки що прийшли в рух, і йому це подобалося. “ Завтра починається перша частина судового процесу. У нього є адвокат ...
  
  "А ти мій адвокат".
  
  У цей момент Майкл подумав про те, щоб спробувати пояснити їй все це. Він подумав про те, щоб пояснити, чому, коли людина стає жертвою вбивства, саме штат Нью-Йорк захищає жертву, а не окремої людини.
  
  Але все, що він міг бачити, було це особа. Особа сумного ангела.
  
  "Так", - сказав Майкл Роман. "Я ваш адвокат".
  
  
  СІМ
  
  
  Алекс гуляв по місту. Від 38-ї вулиці і Парк-авеню він проїхав кілька кварталів на південь і почав петляти по напрямку до Таймс-сквер, минаючи безліч визначних пам'яток, про які він тільки читав. Хвалена Медісон-авеню, Емпайр-стейт-білдінг, macy's, Геральд-сквер, велична Нью-Йоркська публічна бібліотека.
  
  Місто одночасно засліплював і спокушав його. Це був центр світу. Він задавався питанням, який вплив справив таке місце, як Нью-Йорк, на його дочок, і що потрібно зробити, щоб звернути назад цей вплив.
  
  Він знав, що все, що йому потрібно було зробити в такому місці, як Нью-Йорк, - це пройтися по вулиці, прислухаючись до пахощів, звуків, видів, ритмам. Незабаром він вловлював кінець розмови російською, литовською, німецькою, румунською. Він питав про місцях, шукаючи світ світом. Це не зайняло багато часу.
  
  У містечку під назвою Брайант-парк він знайшов пару молодих російських чоловіків, які сказали, що можуть допомогти йому знайти те, що він шукав. За невелику плату.
  
  Вони грали в свої ігри, займали свої позиції, стверджували свою мужність. Зрештою Алекс, який грав для них толстого іноземця, отримав те, що хотів.
  
  Першим баром був call Akatu. Це було брудне, вузьке заклад на Вест-Енд-авеню в районі Шипсхед-Бей в Брукліні, де пахло застарілим жиром і кислим тютюном. Опівдні таверна була заповнена наполовину, і в ній відчувався якийсь місцевий затишок, ніби тут не раді незнайомцям або, принаймні, за ними потрібно доглядати. Алекс зрозумів. Увійшовши, він відчув, що всі погляди спрямовані на нього. Деякі розмови припинилися.
  
  Коли він пробирався в задню частину бару, йому перегородили дорогу двоє тихо розмовляють здорованів. Вони не рушили з місця, коли він наблизився, тримаючи свій маленький клаптик землі, як це роблять жорстокі чоловіки, змушуючи Алекса обходити їх стороною, притискаючись до стіни. Один чоловік був широкоплечим і м'язистим, майже такого ж зростання, як Алекс. Він виглядав роздутим, тільки з рельєфними м'язами, можливо, накачаний тільки що закінчилася тренуванням. Інший був нижчий на зріст, теж міцної статури, але, швидше за все, у нього була зброя. В дуже теплому барі на ньому був дешевий вовняної блейзер великого розміру. Алекс обійшов їх, віддаючи їм належне за їх територію. На даний момент.
  
  Алекс замовив каву по-російськи і шот. Коли він поклав руки на стійку, простягаючи двадцятку, бармен побачив його татуювання - знак веннасконда. Чоловік на секунду розгубився – мітка була далеко не так добре відома, як російські злодії, – але незабаром на його обличчі відбилася правда. З цією людиною доводилося рахуватися. Алекс побачив, як бармен кивнув двом чоловікам позаду Алекса, і в дзеркалі побачив, як вони поступилися йому місцем.
  
  Алекс поставив кілька запитань бармену, зробивши вид, що отримав відповіді, які шукав, але нічого не видав. Після кількох хвилин розмови він виявив, що ця людина не може йому допомогти. Але у бармена було назву бару і ще один чоловік, який міг би допомогти.
  
  Бармен вибачився, посунув кілька стільців і налив ще літній блондинці, яка курила сигарети без фільтра і читала російську газету. Її помада була кольору засохлої крові.
  
  До того часу, як повернувся бармен, двадцятка Алекса перетворилася на полтинник, а великий чоловік у чорному шкіряному пальто зник.
  
  Лікер залишився недоторканим.
  
  Друге місце, ресторан російської кухні на Флэтбуш-авеню, не дало ніяких результатів, за винятком того, що призвело Алекса на третє місце, в кафе в Бэйвью. Це було окремо стояча цегляна будівля, темне і прокурений, і коли Алекс увійшов, його вітали шипіння самовара, звуки старої дорожньої пісні з музичного автомата і крики чоловіків, що грали в карти в задній кімнаті. Він подумки заніс кімнату в каталог: четверо міцних чоловіків навколо більярдного столу ліворуч, праворуч, у кафе-барі сиділа купка старожилів з України. Вони кивнули Алексу, який відповів на привітання.
  
  Він запитав про Костянтина. Чоловіки стверджували, що не знають його. Вони брехали. У списку Алекса було ще два місця, які він повинен був відвідати.
  
  Він обернувся і побачив вивіску "КІМНАТИ ВІДПОЧИНКУ" в задній частині бару. Спочатку він зробить зупинку з комфортом.
  
  Проходячи по таверні, Алекс відчув чиюсь присутність. Коли він обернувся, там нікого не було, ніхто не йшов за ним.
  
  Він продовжував спускатися по сходинках. Він знайшов чоловічий туалет в кінці короткого підвального коридору. Він прочинив двері і ввімкнув світло. Нічого. В кімнаті було темно. Пахло засохлою сечею і дезинфікуючим засобом. Він повністю відкрив двері, перевірив, чи включений світильник, і в ту ж частку секунди з темряви, немов привид, вислизнула тінь, і його погляд привернув блиск стали.
  
  За мить до того, як лезо вп'ялося йому в спину, Алекс зробив крок в сторону. Лезо врізалося у гіпсокартон. Алекс переніс вагу, розвернувся і вдарив лівим коліном в пах нападника, обрушивши передпліччя на руку, що тримає ніж. Чоловік хрокнув, зігнувся, але замість того, щоб впасти на підлогу, він теж перемістив вага, оголивши другий ніж, на цей раз довгий сталевий для оброблення філе. Він був націлений в живіт Алекса. Алекс схопив чоловіка за товсте зап'ясті, відводячи руку назад. Він просунув ногу між ніг супротивника і повалив його на підлогу. Перш ніж він встиг витягнути Бархидт з піхов, нападник вдарив його кулаком в щелепу, на мить оглушивши.
  
  Сплетясь руками і ногами, двоє чоловіків врізалися у стіни темного коридору, кожен в пошуках опори. Миттю пізніше Алекс наніс удар кулаком в щелепу нападника – три потужні удари, які поклали край бійці. Чоловік впав на підлогу.
  
  Стікаючи кров'ю з носа і рота, його руки боліли від удару об кістку, Алекс підвівся, спираючись на прогнилу оштукатурену стіну. Він перевернув чоловіка на спину, склав одну з його рук у замок-ножиці. Коли його очі звикли до тьмяного освітлення, він подивився чоловікові в обличчя.
  
  Це був Костянтин. Але це був не він. У чоловіка був широкий лоб Костянтина, глибоко посаджені очі, але він чомусь не постарів ні на день з тих пір, як вони з Алексом разом служили у федеральній армії.
  
  "Хто ти?" Запитав Алекс.
  
  Молодий чоловік витер кров з носа. "Трахни свою матір".
  
  Алекс трохи не розсміявся. Якщо б він був в Естонії і знав, що його дії не спричинять за собою жодних наслідків, він вихопив свій клинок і перерізав чоловікові горло просто за образу. "Я думаю, ви не розумієте питання". Він міцніше стиснув руку молодої людини, сильніше натиснув вниз. Якби він захотів, він міг би просто докласти вага всього свого тіла, і рука зламалася б. Прямо зараз він хотів цього. "Хто ти?"
  
  Молодий чоловік скрикнув один раз, видавши різкий рик, м'язи на його шиї напружилися, шкіра стала яскраво-малиновим. "Пішов ... ти".
  
  І Алекс знав.
  
  Це був син Костянтина.
  
  Вони сиділи в задній кімнаті на першому поверсі таверни. Кивком голови молодий чоловік, який всього кілька хвилин тому намагався вбити Алекса, очистили кімнату від карткових гравців. Вони сиділи серед картонних коробок з алкоголем, серветок, барною їжі. Молодий чоловік притискав до лиця пакет з льодом.
  
  "Ти дуже схожий на нього", - сказав Алекс. Це була правда. У молодої людини були широкі плечі, широкі груди, низький центр ваги. У нього навіть була крива посмішка. Хоча Алекс не знав Костянтина віком цього молодого людини – можливо, двадцяти двох або трьох років, – подібність, тим не менш, було вражаючим, майже тривожним.
  
  "Він був моїм батьком", - сказав молодий чоловік.
  
  "Був".
  
  Юнак кивнув і відвернувся, можливо, приховуючи свої почуття. “ Він мертвий.
  
  Костянтин мертвий, подумав Алекс. Цей чоловік пережив першу хвилю в Чечні. У це було важко повірити. "Як?"
  
  “Не в тому місці, не в той час. Він отримав двадцять куль з автомата колумбійця", - сказав він. “Не дарма, але колумбієць незабаром приєднався до мого батька в пеклі. Повірте цього".
  
  Алекс добре пам'ятав запальний норов Костянтина Уденко. Він не був здивований.
  
  "Він багато разів показував мені фотографії свого маленького сина", - сказав Алекс. "Ви Миколай?"
  
  Хлопець посміхнувся. Він виглядав ще молодше, якщо не вважати рожевого відблиску крові на його зубах. "Вони називають мене Колій".
  
  Алекс оцінив хлопця. Він повністю очікував знову побачити Костянтина, покластися на його відданість йому, не кажучи вже про його звірячою силою і лисячій хитрощі. Його син повинен був підійти. Він сподівався, що молодий чоловік успадкував частину хитрощі і сили свого батька.
  
  "Мене звуть Алекс", - сказав він. Він закатав рукава пальта, оголивши свої татуювання. Коля побачив відмітини і зблід. Це було схоже на те, як кардинал усвідомлює, що стоїть перед папою римським.
  
  “Ти Савісаар! Мій батько весь час говорив про тебе, хлопче. Ти веннасконд".
  
  Алекс нічого не відповів.
  
  На мить Коля виглядав трохи невпевненою, як ніби був готовий поцілувати перстень Алекса. Замість цього він відкрив найближчу коробку і дістав пляшку горілки.
  
  "Ми вип'ємо", - сказав Коля. "Потім я відведу тебе в свій магазин".
  
  Коля тримав м'ясну лавку у районі green point в Брукліні. Два гаражі, розташовані пліч-о-пліч виходили вікнами в провулок за кварталом магазинів на Північній 10-й вулиці. У обох були сталеві гофровані рулонні двері. Двоє чоловіків стояли у кінці провулка, курили, спостерігали, тримаючи в руках мобільні телефони. Всередині повітря було просякнуте запахом моторного масла та бонда. Під ним відчувався солодкий запах марихуани.
  
  Команда всередині магазину складалася з п'яти молодих людей, чорношкірих і латиноамериканців. З дешевого радіоприймача долинали звуки хіп-хопу. Алекс не бачив відкрито виставленого вогнепальної зброї, але він дізнався характерні опуклості на поясах двох чоловіків.
  
  Гаражі були захаращені наполовину розібраними автомобілями, блоками двигунів, вихлопними системами, бамперами і крилами, кришками вантажівок. Більшість з них, здавалося, були нижньою частиною верхньої частини – BMW, Lexus, Mercedes.
  
  Вони зібралися в останньому відсіку, в тому, де зламався ліфт. Алекс, Коля і молодий чорношкірий чоловік на ім'я Омар. Омар був високим, потужної статури. Він заплітав волосся в короткі дреди. Він також носив зелені камуфляжні штани і сорочку. В місті. Для Алекса це визначало його сумнівну цінність як воїна.
  
  "Так що ти думаєш?" Запитав Коля, гордо вказуючи рукою в простір.
  
  Алекс оглянув гаражі, віддаючи належне питання. "Непогано", - відповів він. Як би сильно він не любив гарні автомобілі, він ніколи не зміг би займатися цим ремеслом. Занадто брудно, дуже шумно, і продукт займав надто багато місця, щоб його можна було сховати. "Ви заробляєте на життя?"
  
  Коля напав. "У мене все в порядку".
  
  Слова прозвучали правильно, вимова, яке Алекс починав чути все більше і більше, зачіпало його почуття.
  
  "Велика частина бізнесу звідси легальна", - додав Микола. "Чорт візьми, ми навіть працюємо на AAA". Коля розсміявся, Омар приєднався. Вони зіштовхнулись кулаками. Це був нервовий сміх. Вони не знали, що їх чекає, і повинні були створити ілюзію єдиного фронту. Що б не приніс їм Алекс, це могло бути добрим чи поганим. Коля вирішив стрибнути у вогонь. "Отже, що тобі потрібно?"
  
  Алекс кинув погляд на Омара, потім знову на Колю. “ Мені треба поговорити з тобою наодинці.
  
  Коля кивнув Омару. Омар помовчав, оцінюючи Алекса, як зробив би секундант будь-якого чоловіка. Коли Алекс не сказав ні слова, не відвів погляду, хлопець передумав кидати виклик. Він повільно встав, підійшов до дверей офісу, увійшов всередину і закрив двері. Мить Алекс побачив, що він спостерігає за подіями через брудну вітрину магазину.
  
  Алекс знову повернувся до Колі, заговорив тихо, хоча звук радіо в поєднанні зі скреготом ріжучого металу був гучним. "Мені потрібно когось знайти".
  
  Коля кивнув, але нічого не сказав.
  
  “ Чоловік. У нього офіс в цьому місці, називається Куїнс. Ти знаєш його?
  
  Миколка посміхнувся, затягнувся сигаретою. “До біса Квінса. Це Бруклін, йоу".
  
  Алекс проігнорував територіальну зарозумілість. “Чоловік, якого мені потрібно побачити, - юрист. Його прізвище Харків".
  
  "Харків," сказав Коля. “ Єврей?
  
  "Я не знаю".
  
  "Але він росіянин".
  
  "Так".
  
  "І гребаной юрист".
  
  Алекс кивнув.
  
  “ І від Квінса. Що б ти не збирався зробити, я з радістю зроблю це за тебе. Три страйку, венд.
  
  Молоді люди, подумав Алекс. На мить він подумав про Виллеме, юнака з села, вернувшемся додому. У цей момент Віллем, ймовірно, годував собак, чистив їх клітини. Якщо б він був американцем, він був би точно таким же, як син Костянтина. Прикраси, нахабні татуювання, ставлення.
  
  "Мені просто потрібно, щоб ти відвіз мене до нього", - відповів Алекс. "Далі я сам". Він дістав з кишені товсту пачку. Американська валюта. Очі Колі розширилися. “Мені знадобиться машина і водій. В машині не повинно бути нічого примітного. Тоновані стекла".
  
  Коля підійшов до вікна, розсунув жалюзі. Він вказав на темно-синій "Форд", припаркований недалеко від вулиці. Машина була виставлена на продаж, і на затемненому лобовому склі була вказана ціна 2500 доларів.
  
  "Це підійде", - сказав Алекс. "У вас є водій?"
  
  "Омар - це той самий чоловік".
  
  "Подивимося", - подумав Алекс. “Ще мені потрібен номер в найближчому мотелі. Що-небудь тихе, але недалеко від швидкісної автомагістралі. Небрендовый".
  
  “Я знаю всі мотелі, йо. Мій двоюрідний брат працює в одному по дорозі".
  
  Алекс відрахував близько десяти тисяч готівкою і простягнув їх Колі. Коля пішов забрати гроші. Алекс витягнув їх назад.
  
  "Твій батько був мені братом", - сказав Алекс. “Веннасконд". Ти знаєш, що це значить?"
  
  Коля кивнув, але Алексу здалося, що молода людина не до кінця розуміє цю зв'язок. Молоді американські чоловіки начебто Колі, чоловіки з околиці кримінального товариства, оцінювали свою віру в життя "банд" і їх тендітну лояльність з того, що вони бачили в кіно і по телебаченню, з того, що вони чули по радіо. Його батько і Алекс пройшли випробування в бою. Він продовжив.
  
  "Я буду ставитися до тебе з довір'ям, з повагою", - сказав Алекс. “Але я не віддам своє життя в твої руки. Ти розумієш це?"
  
  "Так", - сказав він. "Я розумію".
  
  "І якщо ти перейдеш мені дорогу, хоча б раз, ти не побачиш, як я наближаюся, і не побачиш ще одного світанку".
  
  Коля спробував витримати його погляд, але безуспішно. Він відвів погляд. Коли він знову подивився, Алекс діставав гроші.
  
  "Мені потрібні такі речі", - сказав він. "Не записуй їх". Потім він продиктував список, в який входили швидкодіючий портативний комп'ютер, дзеркальна камера з високою мегапиксельностью, портативний кольоровий принтер, папір для фотозйомки і півдюжини мобільних телефонів з передоплатою.
  
  "Ти можеш купити ці речі зараз?" Запитав Алекс.
  
  "Чорт візьми, так".
  
  “ У вас є водійські права? - запитав я.
  
  "Звичайно".
  
  "Чи можу я поглянути на це?"
  
  Коля завагався, мабуть, не звик пред'являти посвідчення на першу вимогу. Потім він дістав об'ємистий гаманець, потертий шкіряний гаманець, прикріплений до ланцюжку. Він витягнув свої права. Перед від'їздом з Талліна Алекс пошукав в Інтернеті нью-йоркські ліцензії, вивчив копію документа у форматі JPEG. Дозвіл Колі виглядало справжнім.
  
  "Ви можете дістати мені таку ліцензію?"
  
  "Без проблем", - сказав Коля. "Назвіть ім'я і адресу?"
  
  "Я ще не знаю", - сказав Алекс. “Коли ти повернешся, ми зробимо знімок. Тоді і почнемо".
  
  Проходячи через гараж, Коля зробив знак Омару, який вийшов з офісу. Кілька митей опісля двоє чоловіків покинули магазин.
  
  Через годину Коля повернувся з чотирма великими сумками в руках. Поки Колі не було, Алекс оглянув всі ящики і картотеки в офісі. У нього була вся необхідна інформація про цю молоду людину – його домашню адресу, номери телефонів, стільникових, номер соціального страхування, банківські рахунки. Він це запам'ятав. Хоча його пам'ять була не зовсім фотографічної, у нього був эйдетический талант до запам'ятовування. Його найбільшою здатністю була ретельність. Він тримав під рукою як своїх ворогів, так і друзів. За його досвідом, один з них мав потенціалом стати іншим у будь-який момент. Часто взагалі без попередження .
  
  "Якісь проблеми?" Запитав Алекс.
  
  Коля похитав головою. "Гроші вирішують все, братан".
  
  Розпакувавши пакети і коробки всередині, Алекс завантажив ноутбук. Він пройшов через усі відкриваються екрани, запустив веб-браузер і почав шукати в Інтернеті те, що йому було потрібно.
  
  Незабаром він знайшов потрібні йому офіційні документи в Інтернеті, підключив принтер і роздрукував їх.
  
  Поки акумулятор ноутбука заряджався, він розпакував дзеркальну камеру Nikon D60. Він вставив картку пам'яті SD великої ємності і, коли акумулятор розрядився достатньо, щоб зробити кілька знімків, попросив Колю зробити п'ять фотографій крупним планом, на яких він стоїть на тлі білої стіни. Він підключив камеру до ноутбука, запустив програму обробки зображень і роздрукував фотографії на високоякісної напівглянсовою папері.
  
  Через годину він був готовий. Він віддав Колі обрізані фотографії. "У якийсь момент сьогодні у мене ім'я і адресу, необхідні для отримання водійських прав".
  
  Коля кивнув. “Я попрошу Омара передати це моєму чоловікові, і він все налаштує. Все, що нам потрібно зробити, це зателефонувати з інформацією, і він відразу приступить до справи. Ми могли б отримати його протягом години.
  
  “ Ти довіряєш цій людині? Цього фальсифікатору?
  
  "Він багато працював для мого батька".
  
  Для Алекса цього було досить. "У тебе все ще є достатньо грошей, щоб покрити це?"
  
  Алекс помітив легку нерішучість у відповіді Колі. Не було ніяких сумнівів в тому, що грошей, що залишилися від того, що Алекс раніше дав молодій людині, було досить, але всі вони були злодіями в цій кімнаті. Коливання говорило про інстинкті, ніж про причини. Можливо, мимоволі, погляд Коли опустився на татуювання Алекса і те, що вони означали.
  
  "Я в порядку", - сказав Коля.
  
  "Добре", - відповів Алекс. Він одягнув пальто. "Ти готовий це зробити?"
  
  Коля схопився на ноги. Він підняв в'язку ключів. “Ми візьмемо H2. Їдь в Квінс з шиком, йо".
  
  Алекс відключив повністю заряджений ноутбук від мережі і сунув його в чохол для перенесення. “ Спочатку нам потрібно зробити ще одну зупинку. Тут поблизу є місця, де продають обладнання? Інструменти? Нам знадобляться ці речі. Алекс простягнув Колі список. Коля переглянув його.
  
  "Хоум Депо", - сказав Коля, повертаючи його.
  
  Алекс забрав список назад, спалив його в попільничці. "У них будуть всі ці речі в одному магазині?"
  
  Коля засміявся. "Братан", - сказав він. "Це Америка".
  
  
  ВІСІМ
  
  
  Пивний ресторан Austin Ale House був знаменитий багатьма речами, не останньою з яких була його схильність вітати будь-яку кількість співробітників окружної прокуратури Квінса біля парадного входу і непомітно допомагати їм вийти через чорний хід через декілька годин. Багато разів, коли вигравався велика справа, офіс окружного прокурора святкував перемогу в барі / ресторані / букмекерському залі поза траси на Остін-стріт.
  
  Це місце також було відомо – або, точніше, сумно відоме як місце вбивства Кітті Дженовезе в 1964 році і подальшої легенди. Кітті Дженовезе була молодою жінкою, яку зарізали на парковці, і вона кликала на допомогу, коли повзла по замерзлому асфальту до своєї квартири. Згідно з численними повідомленнями, сусіди, які почули її благання, не відгукнулися, хоча з роками це поняття піддалося сумніву. Як би там не було, цей синдром став частиною лексикону системи правосуддя, що отримала назву "ефект стороннього спостерігача" або, якщо ви жили в Квінсі, синдром Дженовезе.
  
  Все це ніколи не виходило з голови прокурорів, копів і обслуговуючого персоналу, які штовхали ліктями червоне дерево в "Остін". За минулі роки було піднято багато келихів під ім'я, легенду і пам'ять про Кетрін Сьюзен Дженовезе.
  
  Майкл відвіз Фалинн Харріс в будинок її прийомних батьків в Джексон-Хайтс. Вони проговорили майже дві години. За цей час Майкл двічі уважно ознайомив її з ходом розслідування, і вона показала себе дуже проникливою і кмітливою, набагато старше своїх чотирнадцяти років. Майкл знала, що якби у неї була хоча б половина самовладання і сили на трибуні, захист не похитнула б жодної гілки.
  
  Але на зворотному шляху в її прийомну сім'ю сталося щось дивовижне. Майкл розповів Фалинн про вбивство своїх власних батьків. Здавалося, це просто прозвучало в одному довгому реченні. За винятком Еббі, він ніколи не розповідав ні однієї живої душі всю історію цілком: про свої страхи, своєму безжальному горі, гніві своєму.
  
  Було це неправильно? Перейшов він біса? Він майже не сумнівався в цьому. Але він знав, чому він це зробив. У нього був єдиний шанс довічно посадити Патріка Гегана за ґрати, і цим шансом була Фалинн Харріс. Йому потрібно було, щоб вона була залучена не тільки інтелектуально, але й емоційно.
  
  Коли він закінчив свою розповідь, Фалинн просто дивилася на нього. Вона витирала очі, поки він розповідав, але зараз її очі, хоча і трохи почервонілі, були сухими. Вона виглядала майже дорослою.
  
  "Що означає цей вислів?" - запитала вона.
  
  "Який з них?"
  
  "Те, що твоя мама сказала тобі прямо перед цим, ти знаєш..."
  
  Майкл розповів їй про це, але тут же пошкодував про це. Це було щось, посаджене глибоко в саду його душі, і він не багатьох людей впускали туди. "Будемо живі-не помремо", - сказав він. "Якщо ми будемо живі, ми не помремо".
  
  Фалинн кілька секунд дивилася у вікно з боку пасажирського сидіння. Почався дощ. Вона знову подивилася на Майкла. "Як ти думаєш, що це означає насправді?"
  
  "У мене є кілька ідей", - сказав Майкл. "Як ти думаєш, що це значить?"
  
  Фалинн обдарувала його звабливою усмішкою. “ Я скажу тобі, коли все це закінчиться.
  
  Майкл кивнув. Він дістав свій маленький блокнот і написав на ньому. “Це мій адресу електронної пошти і номер мого мобільного. Ти связываешься зі мною, коли захочеш. Навіть не дивися на годинник".
  
  Фалинн взяла листок паперу. Вона відстебнула ремінь безпеки, нахилилася.
  
  "Можна тебе обійняти?" - запитала вона.
  
  Майкл посміхнувся. "Все в порядку".
  
  Вони обнялися і розійшлися.
  
  Спостерігаючи, як вона піднімається по сходинках, Майкл зрозумів, що все на місці. Вона збиралася повністю свідчити проти Патріка Гегана, і чоловік, що вбив її батька, повинен був, принаймні, піти на все життя.
  
  Майкл Роман збирався перемогти.
  
  Життя була хороша.
  
  Зал був переповнений. Зібрання було присвячене іде на пенсію адепту Руперту Уайту, який, за чутками, збирався приєднатися до фірми по виробництву білої взуття на Уолл-стріт.
  
  Майкл оглянув кімнату. Це був той, хто є хто з верховодів політики Квінса.
  
  Протягом першої години це було стандартне розвага – інші прокурори, адвокати захисту, члени міської ради, судді, всі розповідали історії та анекдоти, частівки з рейтингом PG, які викликали невимушений сміх і м'який докір з боку нібито гідного Руперта Уайта. На другій годині, після того як достатню кількість Джеймсона спливло під мостом пристойності, вульгарність вирвалася на свободу, і історії нагадали про низку епізодів, що не заслуговують уваги громадськості, включаючи випадок, коли Руперта Уайта переслідував схвильований присяжний за старим справі, і, звичайно ж, про незручних романтичних моментах в офісі.
  
  “Поки я живу і дихаю. Томмі Ісус і кам'яний людина".
  
  Голос пролунав з-за спин Томмі і Майкла.
  
  Прізвисько Майкла "Кам'яний людина" виникло з двох джерел. Спочатку він придбав його, тому що був естонцем за походженням, а багато вуличні жителі, яких він знав в перші роки – більшість з яких він переслідував, – поняття не мали, що таке Україна і де вона знаходиться. Вони не могли вимовити це слово. Друге значення з'явилося пізніше, із-за репутації Майкла як досвідченого прокурора. По мірі того, як він намагався вигравати більш великі справи, йому доводилося протистояти зростаючій кількості закоренілих злочинців, принаймні, тим, чиї адвокати захисту були досить тупі, щоб викликати їх на допит. Майкл Роман навіть у ті бурхливі перші дні був незворушний, твердий як скеля. Таким був Кам'яний чоловік.
  
  Для Томмі це прізвисько також мало подвійне значення. Першим з очевидних з'явився Томмі Хесус. Прізвище Томмі була Крістіано. Але в офісі у нього була репутація прокурора, який міг взятися за вмираюче справу і повернути його до життя, як Лазаря з гробу.
  
  Майкл обернувся. Позаду нього стояла нетвереза Джина Торрес. Коли Майкл починав працювати в Бюро судових розглядів по кримінальних справах, Джина Торрес була помічником юриста; струнка, довгонога красуня, обожавшая ділові костюми в обтяжку і дорогі парфуми. Тепер, через кілька років вона перейшла в приватну фірму – як і всі вони, – і додала кілька фунтів, але всі вони виявилися в потрібних місцях.
  
  "Ти виглядаєш біса чудово", - невиразно сказала вона Майклу.
  
  "Джина", - сказав Майкл, трохи приголомшений. "Ти теж". І це було правдою. Шкіра кольору кави з молоком, блискучі чорні волосся, помада пастельних тонів. Ця вузька спідниця.
  
  "Я чула, ти був одружений", - сказала вона.
  
  У Майкла і Джини був короткий, але блискучий роман протягом декількох місяців, коли він приїхав в Кью Гарденс. Все закінчилося так само раптово, як і почалося. Але Майкл пам'ятав кожне побачення, кожен поцілунок в кафе, кожну зустріч в ліфті. Він підняв безіменний палець. Принаймні, він сподівався, що це був його безіменний палець. Він був під кайфом.
  
  Джина нахилилася вперед і засунула один з них, твердий і недбалий, в рот.
  
  Майкл мало не впав з табуретки.
  
  Вона відсторонилася, провела кінчиком мови по його губах. “ Ти не знаєш, чого втрачаєш.
  
  Коли Майкл зміг говорити, він сказав: "Я ніби як хочу".
  
  Джина поклала свою візитку на стійку перед Майклом, взяла одну з повних чарок, осушила її і пішла. Кожен чоловік у барі – насправді, кожен чоловік Austin Ale House - дивився це шоу.
  
  Майкл глянув на Томмі. На мить, вперше в житті, він втратив дар мови.
  
  "Чувак", - сказав Томмі. "Ти мій гребаной герой".
  
  Майкл взяв серветку, стер помаду з губ. Він випив чарку, зіщулився. “ Еббі дізнається, чи не так?
  
  Томмі розсміявся, пригубивши свій напій. "О так", - сказав він. "Вони завжди так роблять".
  
  
  ДЕВ'ЯТЬ
  
  
  На жвавій вулиці в районі Асторія в Квінсі двоє чоловіків сиділи в позашляховику на розі Ньютаун-авеню і 31-ї вулиці, під гуркітливим сталевим навісом El. По дорозі вони зупинилися в магазині товарів для дому, заплативши готівкою в цілому за дванадцять найменувань. Касир був пакистанцем. Олександру Сависаару стало цікаво, чи є насправді в Америці американці.
  
  Алекс дістав усе, що йому було потрібно, з пластикового пакету і поклав у свою шкіряну сумку через плече.
  
  Адреса, який вони шукали, являв собою вузький дверний отвір, розташований між похоронним бюро і магазином, які торгують пейджерами. Потріскані кам'яні сходи і брудна двері підказали Алексу, що цей портал не вів ні до якого процвітаючого підприємства. Поряд з дверима була вкрита зеленню бронзова табличка з написом:
  
  НАРОДНІ ЮРИДИЧНІ ПОСЛУГИ, ТОВ. ХАРКІВ ВІКТОР ЯКОВИЧ, ЕСКВАЙР. КАБІНЕТ 206
  
  
  Вони об'їхали квартал, потім припаркувалися на іншій стороні вулиці. Стара вивіска у вікні на другому поверсі свідчив "Адвокат / нотаріус". Судячи з усього, вона була зроблена в 1970-х роках.
  
  "Перевір, чи є тут чорний хід", - сказав Алекс.
  
  Коля надів темні окуляри, глянув у дзеркало бокового огляду і вийшов з машини.
  
  Алекс поліз в коробку на задньому сидінні. Всередині лежало з півдюжини мобільних телефонів з передоплатою. Він дістав з кишені роздруківку, яку зробив в талліннському готелі "Шлоссле", адреса і номер телефону Віктора Харкова. Він набрав номер. Після п'яти гудков пролунав відповідь.
  
  "Народні юридичні служби".
  
  Це був чоловік старшого віку, з російським акцентом. Алекс прислухався до фонового шуму. Ні звуку набору тексту, ні розмов. Він заговорив ламаною російською. "Я можу поговорити з Віктором Харковом, будь ласка?"
  
  "Я Харків".
  
  Алекс помітив астматичні хрипи в диханні чоловіки. Він був хворий. Алекс глянув на банк на розі. “ Містер Харків, я дзвоню з Першого національного банку і хотів би ...
  
  “У нас немає рахунку в вашому банку. Мене це не цікавить".
  
  “Я розумію. Я просто хотів дізнатися, чи можу я записатися на прийом, щоб– "
  
  Лінія обірвалася. Алекс закрив телефон. Коротка розмова підказав Алексу кілька речей, в першу чергу те, що, якщо тільки чоловік не підписався на переадресацію дзвінків, Віктор Харків дійсно знаходився в своєму офісі і що у нього не було секретаря або секретарки в приймальні. Якщо так, то її не було в офісі, або, можливо, вона була в туалеті. Судячи з вигляду будівлі, вивісок і того факту, що Харків сам відповідав на дзвінки, він сумнівався в цьому. Харків, можливо, і відповідав по телефону з клієнтом в своєму офісі, але Алекс сумнівався і в цьому.
  
  Коля повернувся в машину.
  
  "Є задній вхід, але вам потрібно пройти через задні двері китайського ресторану", - сказав Коля. "Двоє хлопців з автобуса зараз там, виходять покурити".
  
  Алекс глянув на годинник. Він відкрив свій ноутбук. Через кілька миттєвостей підключився до найближчої мережі Wi-Fi. Він ввів адресу People's Legal Services на Картах Google та збільшив зображення. Якщо зображення було точним, в цільове будівлю можна було потрапити по пожежній драбині з даху на верхній поверх. Він вказав на зображення.
  
  "Це все ще там?"
  
  Коля зиркнув на екран. Йому, напевно, потрібні були очки, але він був занадто пихатий, щоб дістати їх. “Я цього не бачив. Я не піднімав очей".
  
  Алекс дав цій людині просте завдання, нетребовательную розвідку задній частині будівлі. Він явно не був його батьком.
  
  Алекс знав, що йому потрібен Коля. Але ненадовго.
  
  "Чекай тут," сказав він. “ І не вимикай двигун.
  
  Народна юридична служба перебувала в кінці довгого коридору на другому поверсі. Алекс увійшов у будинок через двері на схід від будівлі, а потім піднявся по сходах на дах. Опинившись там, він перейшов на інший бік вулиці, спустився по пожежній драбині і увійшов в будівлю Харкова на четвертому поверсі.
  
  Спускаючись по чорних сходах, Алекс оглянув майданчики в пошуках камер спостереження. Він не побачив жодної. Тим не менш, увійшовши, він надів бейсболку і підняв комір свого шкіряного пальто. Він нікого не зустрів.
  
  Дійшовши до дверей в номер 206, він зупинився, прислухався. З кабінету долинали звуки російськомовної радіопередачі. Інших голосів він не почув. Він подивився в обидва боки коридору. Він був один. Він дістав з кишені ганчірку, повернув дверну ручку. Двері відчинилися в маленьку, захаращену приймальню. Збоку стояв старий письмовий стіл з мореного дуба, завалений газетами, журналами і рекламними листівками, пожовклими, покритими багатомісячної пилом. Біля однієї стіни стояв іржавий картотечна шафа. Кімната була порожня. Як він і думав, секретарки не було.
  
  Алекс обережно закрив за собою двері, повернув замок. Коли він з'явився в дверях внутрішнього кабінету, чоловік за столом здавався переляканим.
  
  “ Ви Віктор Харков? - запитав я.
  
  Старий подивився на Алекса поверх своїх прозорих біфокальних очок. Він був худим і мертвотно-блідим, з рідким сивим волоссям та шкірою голови в печінкових плямах. На ньому був сірий костюм з обірваними манжетами, пожовкла сорочка і в'язана краватка. Одяг обвисла на його костлявом тілі.
  
  "Син Якоба і Адель", - сказав старий. "Чим я можу вам допомогти?"
  
  Алекс увійшов у внутрішній офіс. "Я тут, щоб дізнатися про ваші послуги".
  
  Чоловік кивнув, оглянув Алекса з ніг до голови. - Звідки ти? - запитав я.
  
  Алекс зачинив за собою двері. “ Я з Колоссовой.
  
  Фарба відринула від лиця Харкова. “ Я не знайомий з цим місцем.
  
  Чоловік брехав. Алекс чекав цього. "Це маленьке село на південно-сході Естонії". Він глянув на закіптюжені вікна. У будівлях через дорогу вікна виходили на цей офіс. Він перетнув кімнату, опустив жалюзі, все це час не зводячи очей з рук Харкова. Він був би здивований, якби людина у світі Харкова – людина з брудним минулим, пов'язаним з торгівлею людським м'ясом, – не володів вогнепальною зброєю, яке тримав би під рукою.
  
  Алекс сунув руку в кишеню пальто і дістав дешевий, легко упаковуваний плащ, розміром не більше пачки сигарет. “ У нас справа, містер Харків.
  
  "І про який бізнес може йти мова?"
  
  Алекс одяг дощовик та пару тонких латексних рукавичок. "Навесні 2005 року ви виступили посередником в удочерінні двох маленьких естонських дівчаток".
  
  “Я був юридичним консультантом при багатьох усиновлення. Я не пам'ятаю їх всіх ".
  
  "Звичайно", - сказав Алекс. Об'єкт заговорив. Це було добре. Якщо він сказав одне, він може сказати й інше. Він відкрив сумку через плече, дістав рулон клейкої стрічки.
  
  "Скільки тобі років?" Запитав Алекс. "Звичайно, якщо ти не заперечуєш проти мого питання".
  
  Чоловік мить розглядав його, насупивши глибокі зморшки на лобі. “У мій наступний день народження мені виповниться вісімдесят років. Через три тижні".
  
  Алекс кивнув. Він знав, що Віктору Харкову ніколи не досягти цієї віхи. Він прикинув у думці. Віктор Харків був занадто молодий, щоб битися солдатом у Другій світовій війні. Він був не занадто старий, щоб побувати в концентраційному таборі для переміщених осіб
  
  "А ти?" Запитав Харків. "Скільки тобі років?"
  
  Юристи, подумав Алекс. Він не знайшов причин брехати. "Мені тридцять три".
  
  Харків прийняв це до відома. “ Що ти збираєшся тут робити сьогодні?
  
  "Це залежить", - сказав Алекс. “Ти збираєшся відповісти на моє питання? Про двох естонських дівчат?"
  
  “Я не можу вам нічого сказати. Це конфіденційна інформація".
  
  Алекс кивнув. “ Якою рукою ти пишеш?
  
  Тиша.
  
  Алекс потягнувся до столу, взяв снігова куля – святковий зимовий зображення того, що, як тепер знав Алекс, називалося Таймс–сквер, - і кинув його. Чоловік підняв обидві руки, щоб зловити його, віддавши перевагу правій. Він був правшею. Алекс обійшов стіл. Він уперся ногою в праве колесо крісла. Харків спробував повернути крісло, але не зміг. Алекс забрав снігова куля з рук Харкова. Потім він взяв чоловіка за ліву руку, трохи нижче зап'ястя.
  
  Він обмотав скотчем груди чоловіка, його ліву руку, щиколотки, залишивши праву руку вільною. Цю руку він примотав скотчем до стільця, залишивши достатньо місця для руху передпліччя і зап'ястя. Достатньо місця, щоб писати. Він вклав ручку в мляву руку чоловіка, чистий блокнот ліг на стіл перед ним.
  
  На завершення він зрізав з чоловіка штани і брудну білизну. Харків, оголений нижче пояса, тремтів від страху, але нічого не сказав.
  
  “ Ви знаєте Московське радіо, містер Харків?
  
  Харків пильно подивився на нього, але промовчав.
  
  Алекс готовий був посперечатися, що старий знав, що "Радіо Москви" - офіційна міжнародна радіостанція колишнього СРСР, станція, яка в кінцевому підсумку стала "Голосом Росії". Алекс мав на увазі інше.
  
  Зі своєї заплічної торби Алекс дістав пару електричних проводів, кожен довжиною близько шести футів, пару затискачів з шкіри алігатора і пару великих сухих батарей. Харків стежив за кожним його рухом своїми крихітними ястребиными оченятами.
  
  Алекс підняв настільний телефон, відкрутив гвинти в нижній частині, зняв пластину і послідовно підключив телефон до двом великим батареям.
  
  Він дістав дроти, обмотав один дріт навколо великого пальця ноги чоловіки – провід, який повинен був служити заземленням, – а інший прикріпив до кінця млявого пеніса чоловіка. Харків скривився від болю, але не видав ні звуку.
  
  “Деякі назвали це телефоном Такера, я вважаю, з поваги та ввічливості до його винахіднику. Для мене це завжди буде Радіо Москва ".
  
  Харків слабо боровся зі своїми кайданами. Алекс бачив, як з куточка його рота стікає кривава слина. Чоловік прикусив язика.
  
  "Це дійсно досить винахідливо", - продовжив Алекс. “Всякий раз, коли цей телефон дзвонить, він посилає заряд по проводах до ваших геніталій. Я розумію, що це досить болісно. Ми часто користувалися ним у Грозному, але тоді це було тільки для чоловіків, які боролися за праве діло, в що вони вірили". Алекс дістав один зі своїх мобільних телефонів з передоплатою.
  
  “Ти, з іншого боку, винен в чомусь набагато гіршому. Ти вкрав дитину у його матері. По всій природі це карається смертю. Я не розумію, чому людські істоти повинні бути якимись іншими".
  
  Алекс підняв мобільний телефон.
  
  "Ти не можеш цього зробити," видихнув Харків.
  
  “ Дві маленькі дівчинки, містер Харків. Куди вони пішли?
  
  "Я... Я допомагаю людям", - сказав Харків. Його тіло почало тремтіти ще сильніше. Піт виступив у нього на лобі.
  
  "Ти коли-небудь замислювався на мить, що, можливо, руйнуєш життя на іншому кінці своїх операцій?" Алекс натиснув три цифри на своєму мобільному телефоні.
  
  "Ці діти нежеланны".
  
  “ Не все. "Ще три цифри.
  
  “Ти не розумієш. Люди приходять до мене і відчайдушно потребують в дітях. Вони дають їм гарні будинки. Любляче оточення. Багато людей кажуть, що допоможуть. Я вживаю заходів. Я вношу зміни ".
  
  "Дві маленькі дівчинки з Естонії", - сказав Алекс, ігноруючи його. Його палець завис над останньою цифрою.
  
  Харків засовався на стільці. “ Я ніколи тобі не скажу. Ніколи!
  
  "Дзвонить Москва, містер Харків". Алекс набрав останній номер. Через кілька секунд телефон на столі задзвонив, посилаючи струм по дротах.
  
  Помаранчеві іскри спалахнули на лобку Харкова. Чоловік закричав, але незабаром його заглушила засалена гаражна ганчірка, яку Алекс засунув йому в рот. Тіло Харкова на мить здригнулося, потім обм'якнуло. Алекс підняв трубку, поклав її на місце. Він клацнув капсулою з аміаком у нього під носом. Чоловік прийшов в себе. Алекс витягнув ганчірку, підніс ближче до вуха.
  
  “Скажіть мені, де знаходяться файли. Дві маленькі естонські дівчата. Маленькі дівчатка, яких ви вкрали з утроби матері. Дівчатка, вночі у вас був привид людини по імені Мікко Ванска. Я хочу знати імена і адреси людей, які їх усиновили.
  
  Нічого. Голова Харкова опустилася на плечі.
  
  Алекс засунув ганчірку назад в рот чоловіки, знову набрав номер. Телефон задзвонив знову. Харків скрикнув від болю. Перебуваючи так близько, Алекс відчув запах підготовлюваного м'яса. Він також знав, що у Харкова вийшов кишечник.
  
  Ще одна капсула з аміаком.
  
  Алекс на мить відійшов до вікна. Харків щось пробурмотів у кляп. Алекс повернувся, поплескав чоловіка по правій руці. Харків надряпав слово в блокноті. Нечитаний. Алекс натиснув кнопку повторного набору на своєму телефоні. Ще один поштовх. На цей раз загорівся поділ пожовклим сорочки Віктора Харкова. Алекс дав йому розгорітися на секунду, потім загасив полум'я.
  
  Офіс перетворювався на звалище огидних запахів. Жирна плоть, палені волосся, екскременти, пот. Алекс відкинув голову Харкова назад. Обличчя чоловіка було вкрите потом. Алекс затискав м'ясисту частину ніздрів чоловіка, поки той не прийшов до тями.
  
  "Дві маленькі дівчинки," повторив Алекс.
  
  Нічого.
  
  Алекс поліз у сумку, витяг маленьку кліпсу з шкіри алігатора. Він від'єднав кліпсу від геніталій Харкова і під'єднав провід до кліпсі поменше. Це він прикріпив до одного з повік Харків'янина.
  
  На столі стояла фотографія, зроблена, можливо, десь у 1970-х роках, - худорлявий, нервовий на вигляд хлопчик-підліток.
  
  "Це твій син?" Запитав Алекс.
  
  Харків злегка кивнув.
  
  “Якщо я не знайду людей, яких шукаю, я завдам візит цій людині. Вже занадто пізно рятувати себе – дійсно, звіт про цей день був написаний багато років тому, коли ви перейшли мені дорогу, – але у вас є можливість прямо зараз дати мені те, що я хочу. Якщо ви це зробите, даю вам слово, що йому не заподіють шкоди.
  
  Алекс вийняв кляп з рота старого, але Харків нічого не сказав.
  
  Москва знову зателефонувала Віктору Харкову. Заряд випалив все віко під спалаху яскраво-синього полум'я.
  
  Через дві хвилини старий все розповів Алексу.
  
  Алекс знайшов папки в нижньому ящику сталевого шафи в кутку адміністратора. Усередині шафи він зауважив залишки давним-давно забутого обіду - цвілий коричневий паперовий пакет, наповнений випорожненнями гризунів. В цій живій картині жили жахи старості, подумав Алекс, її немочі, хвороби та випробування, тут були перешіптування тих днів перед смертю, почуття, якого він ніколи не дізнається,...
  
  ... торжество над вічністю в той момент, коли він крокує вгору по горбу, поле трупів густо покривається під його ногами, крики вмираючих звучать темної сонатою далеко. Кам'яний фермерський будинок постраждав від безлічі мінометних обстрілів, його поїдений фасад перетворився в викликає глибоку різьблення. Він знає, що всередині знайде відповіді на свої запитання....
  
  Алекс виглянув у вікно, надвір. Коля сидів в хаммері з навушниками у вухах. Він курив сигарету. Світ продовжував обертатися. Світ не збирався сумувати за цим людині, який торгував людським м'ясом, який ночами прикривав дітей.
  
  Алекс знову повернувся до мерця, дістав ніж і закінчив свою роботу.
  
  Перш ніж відкрити двері, Алекс переглянув документи. Там були два файлу, дві сім'ї з дівчатками-близнятами. Обидва були в потрібному часовому інтервалі, за чотири роки до цього. Обидва були оформлені через Гельсінкі. Ніяких додаткових подробиць про цих дітей, крім їх статі і дати переїзду в Сполучені Штати, не надходило.
  
  І, найголовніше, їх імена та адреси.
  
  Перш ніж вийти в коридор, Алекс обернувся до кімнати. Він ні до чого не торкався без рукавичок. На ньому майже весь час були пластиковий дощовик і бейсболка. Хоча офіс був покритий пилом, доріжка від дверей до столу Віктора Харкова була чисто подметена. Алекс не залишив пилу відбитків взуття. Тільки самий складний судово-медичний збір доказів показав би, що він коли-небудь бував в цих кімнатах, і навіть якщо б така людина, як Віктор Харків, заслуговував такої уваги, Алекса би вже давно не було в живих до того часу, коли його впізнали.
  
  І все ж тепер він скоїв вбивство у чужій країні. Він ніколи не зможе цього виправити або взяти свої слова назад. Все змінилося.
  
  В Естонії він знав, де знаходяться всі таємні сховища, мав кілька посвідчень особи в декількох конспіративних квартирах вздовж річки Нарва. Він знав, як діє поліція, як діють політики, кому можна довіряти, кого можна купити. Він знав, коли, де, як і, найголовніше, в якій мірі. Це було по-іншому. Це були Сполучені Штати.
  
  Він повільно пройшов коридором до сходів. Він не скористався поручнями. Діставшись до задньої двері, він відкрив її плечем. Провулок за будівлею був порожній. За мить він завернув за ріг і викинув пластиковий пакет з закривавленим плащем і латексними рукавичками в сміттєве відро.
  
  Коли він сів у машину, Коля уважно подивився на нього, але не сказав ні слова. Алекс кивнув. "Хаммер" повільно влився в потік машин.
  
  Вони зупинилися на парковці "Макдоналдса". Алекс переглянув файли. Він написав адресу на клаптику газети, показав його Колі, який ввів адресу в свою систему GPS. Алекс відобразив це в пам'яті.
  
  "Це недалеко", - сказав Коля. “Може, годину. Може, менше, в залежності від пробок".
  
  Алекс подивився на годинник. “ Пішли.
  
  Вони виїхали з міста і поїхали вздовж прекрасної річки. Це нагадало Алексу Нарву. Він озирнувся навколо, на акуратні будиночки, доглянуті газони, кущі, дерева, квіти. Він міг би оселитися тут. Якби тут виросли його Ганна і Марія, вони були б щасливі в Колоссове.
  
  Відразу після шести вечора вони знайшли потрібну адресу. Будинок стояв далеко від дороги, ледь видимий за деревами, до нього вела довга звивиста під'їзна доріжка, яка змеилась через ліс, облямований ранніми весняними квітами і низьким підліском. На під'їзній доріжці стояла єдина машина. За словами Колі, це була остання модель compact. Алекс нічого не знав про сучасних американських моделях. Для нього всі вони виглядали абсолютно однаково.
  
  За винятком "Хаммера" Колі. Це був несмачний, претензійний танк. Він виділявся.
  
  Америка, подумав Алекс. Він опустив скло, прислухався. Неподалік хтось підстригав газон. Він також почув спів маленької дівчинки. Його серце шалено забилося.
  
  Була це Анна чи Марія?
  
  Олександр Савісаар глянув на темнеющее небо. Сонце скоро повністю сяде.
  
  Вони будуть чекати темряви.
  
  
  ДЕСЯТЬ
  
  
  Еббі спостерігала за дівчатами за обіднім столом. Вони повечеряли, тільки дівчата, і, як на конвеєрі, вимили посуд і поставили її в посудомийну машину.
  
  Коли вони закінчили, вони поставили на плиту дві каструлі з водою, щоб зварити круто дві дюжини яєць. Незабаром вікна заволокло туманом. Емілі намалювала на одному з них смайлик.
  
  Двадцять хвилин потому обідній стіл був накритий газетою, на ньому стояли миски для змішування, дротяні коновки, наклейки і коробки з-під яєць. На кухні пахло теплим оцтом і шоколадом. Це повернуло Еббі в дитинство, коли вони з Уоллесом розфарбовували яйця, вручну зважували шоколадних кроликів, щоб побачити, які з них порожні, а які тверді, билися за крем "Кедбері", забирали шматочки зефіру.
  
  Коли багато років тому Еббі дізналася, що у неї не може бути дітей, це була одна з сцен, похмуро промелькнувших в її свідомості, сцена, якій ніколи не буде, поряд з різдвяними ранками, вечорами Хеллоуїна, вечірками з нагоди дня народження зі занадто солодкими тортами і свічками у формі 2, 3, 4...
  
  Це було одне з мільйона благословень, які випали на долю Шарлоти та Емілі.
  
  В половині сьомого пролунав дзвінок у двері. Еббі нікого не чекала. Вона перетнула кухню, вийшла в передпокій, подивилася у вічко на вхідних дверях.
  
  Це була Діана, її сусідка з будинку навпроти.
  
  Дайан Клірі була досвідченим ріелтором, їй було трохи за сорок. Вона була стрункою і підтягнутою, з темно-русявим волоссям до комірця і була одягнена в темно-синій костюм, який, ймовірно, коштував більше, ніж вся ліва частина гардеробу Еббі. Її син Марк навчався на останньому курсі Прінстонського університету, її молодша дочка Даніель ходила в дитячий сад. Еббі знала її недостатньо добре, щоб питати про нерівність, але у Діани і Стівена Клірі був один з тих шлюбів, які були або пеклом на землі, або ідеальним романом за підручниками. Незважаючи на це, у Діани був такий метаболізм, який дозволяв їй їсти все, що завгодно – Еббі збилася з рахунку, з'ївши чотири шматка святкового торта на вчорашній вечірці, і не набрала ні грама. Вона ненавиділа її.
  
  Еббі відкрила двері. “ Привіт.
  
  "Залишився якийсь торт?" Запитала Діана, підморгнувши. "Жартую".
  
  Діана увійшла всередину і прямо попрямувала на кухню.
  
  “ Час випити кави? - Запитала Еббі.
  
  “Ні, спасибі. Я показую квартиру в Махопаке".
  
  "Передайте привіт місіс Клірі," звернулася Еббі до дівчаток.
  
  "Привіт," привіталися Шарлотта і Емілі, не відриваючись від своїх клопотів з прикрашання яєць.
  
  “ Ти ж знаєш, що у тебе самі милі дівчата в світі.
  
  Тепер дівчата підняли очі і посміхнулися. Такі маленькі діви.
  
  "Ви, хлопці, повинні перестати ставати миліше з кожним днем", - додала Діана. "Вам потрібно приберегти трохи милоты для решти з нас". Діана подивилася на своє обличчя в тостері. Особа з "веселого дому" обернулося. "Мені потрібно стільки милоты, скільки я зможу дістати".
  
  Еббі майже чула, як свинцеве грузило розтинає поверхню води. Дайан Клірі половину часу напрошувалася на компліменти, іншу половину відмовлялася їх вислуховувати.
  
  "О, я не думаю, що у тебе є якісь проблеми в цьому відділі", - сказала Еббі, захоплюючи наживку.
  
  Діана посміхнулася. “ Так хто був той хлопець, який виглядав як більш молодий і високий Енді Гарсія на вечірці?
  
  “Це був друг мого чоловіка, Томмі. Вони працюють разом".
  
  "Він прокурор?" - запитав я.
  
  "Ага".
  
  "Може бути, мене заарештують".
  
  Еббі розсміялася. "Тобі доведеться зробити це в місті".
  
  "До речі, про це," початку Діана, дивлячись у вікно кухні на абсолютну темряву ночі. “ Я ніколи не питала тебе про це, але ти сумуєш за життя в місті?
  
  Еббі не довелося довго роздумувати. “Ну, за винятком шуму, забруднення навколишнього середовища, злочинності, небезпеки та загальної апатії, не так вже й багато. З іншого боку, я не настільки пров. Я ще не спалила свої маленькі чорні сукні.
  
  Діана розсміялася, глянула на свій годинник, які, ймовірно, коштували всю праву частину шафи Еббі. "У будь-якому випадку, я просто хотіла нагадати тобі про завтрашній день".
  
  Завтра? Еббі задумалася.
  
  "Розпродаж кварталу?" Запитала Діана.
  
  "Ах, так, вибачте". Двічі на рік дюжина або близько того сімей по сусідству поєднували своє барахло і влаштовували гаражну розпродаж, організовану залежно від успіху або нещастя розіграшу. Еббі відсиділа свій термін на попередній розпродажу. "Коробки у мене в гаражі".
  
  "Відмінно", - сказала Діана. “Якщо у тебе є що-небудь важливе, дай мені знати. Марк і декілька його друзів приїдуть на Великдень, і вони будуть раді привезти це".
  
  Еббі відчайдушно хотіла позбутися старого буфету з водоспадом, який стояв у них з тих пір, як вони з Майклом одружилися, але це була одна з небагатьох речей, які залишилися у Майкла і належали його батькам. Ймовірно, був невідповідний час або невідповідний спосіб позбутися від нього. "Я дам тобі знати".
  
  "Побачимося завтра".
  
  "Добре".
  
  "Поки що, дівчатка," сказала Діана.
  
  "Поки", - сказали вони.
  
  Еббі зробила замітку про розпродаж the block і прикріпила її до холодильника магнітом Care Bears. У старості вона стала жахливо забудькуватою.
  
  Двадцять хвилин потому, коли на кухонному столі сушилися дві дюжини яскраво розфарбованих яєць, дівчатка переключили свою увагу на розфарбовування малюнка на пасхальне яйце. Або, точніше, частини яйця. Емілі малювала верхню половину, Шарлотта - нижню. Навіть це було не зовсім точно. Кожна з них малювала те, що повинно було вийти як третину яйця – верх і низ, залишаючи центр.
  
  Шарлотта працювала над верхівкою яйця зі своєю звичайною точністю й ретельністю, кольору ніколи не виходили за рамки ліній. Емілі працювала над яйцем зі своїм звичайним талантом – яскраві кольори, сміливі лінії, абстрактні зображення.
  
  Еббі потягувала чай, спостерігаючи за подіями з веселощами і чималою часткою здивування. Дівчатка пропускали середину. Це відбувалося другий рік поспіль. На подив Еббі, вони зробили такі ж малюнки на попередню Великдень (і, тепер, коли вона подумала про це, на попередній Хеллоуїн теж, залишивши центральну третину всіх своїх малюнків з гарбузами).
  
  Коли вони закінчили, Еббі взяла два малюнка і склеїла їх разом. Краю не збігалися, але, ймовірно, збігалися б, якби в малюнка був центр.
  
  Чому у всьому, що робили дівчата, завжди не вистачало третього? Еббі задумалася. Три стільці за чайним столиком в їх кімнаті, три м'ятних пиріжка в магазині напередодні. Еббі повісила велике яйце на холодильник. Дві дівчини стояли, милуючись своєю роботою.
  
  "Це дуже красиво", - сказала Еббі. "Татові це дійсно сподобається".
  
  Дівчата просяяли.
  
  Еббі вказала на дивні форми. Вгорі і внизу яйця були зображені два маленьких істоти дивного вигляду. - Що це? - запитала я.
  
  "Це качка і кролик", - сказала Шарлотта, вказуючи на фігуру вгорі.
  
  "Це кролик і качка", - сказала Емілі, вказуючи на іншу.
  
  Зверху яйця здавалося, що качка знаходиться всередині кролика, а всередині кролика, схоже, було ще одне яйце. Знизу все було з точністю до навпаки.
  
  Еббі це здалося схожим на малюнок, який вона бачила у книзі російських народних казок, яку дівчинки розглядали в бібліотеці. Аж до голки всередині яйця.
  
  Діти схожі на губки, подумала Еббі. Вони вбирають все, з чим стикаються.
  
  Вона поцілувала дівчаток в маківки. "О'кей, мої маленькі качечка і кролик", - сказала вона. "Давайте наведемо себе в порядок".
  
  Дівчатка захихотіли, потім попрямували до сходів і ванною нагорі.
  
  Еббі знову подивилася на малюнок. Яйце всередині качки всередині кролика. Всередині них всіх голка.
  
  Уклавши дівчаток спати, Еббі перевірила повідомлення на своєму мобільному. Від Майкла нічого. Вона знала, що він подзвонить, якщо затримається трохи пізніше півночі. Він був на побаченні з Томмі, і вона знала, що він не стане багато пити – він ніколи не пив в ніч перед початком справи, – але якщо все затягнеться допізна, він зателефонує і, можливо, переночує у Томмі в Литтленеке.
  
  Вона залишила кілька лампочок включеними і попрямувала вгору.
  
  Еббі відкрила для себе пілатес на другому курсі Колумбійського університету. З-за всіх стресів другого курсу вона виявила, що спить по дві години на добу, їсть один раз в день – багато разів під час їзди на велосипеді по кампусу – і випиває пляшку "совіньон блан" тільки для того, щоб заснути настільки, щоб валятися в ліжку дві години і прокинутися з похміллям, щоб проковтнути жменю Адвила і почати все спочатку. Вона знайшла центр йоги недалеко від кампуса, де практикували Сатьянанда-йогу, але з якоїсь причини це не прижилося. Вона була особистістю типу А, і йога здавалася їй занадто пасивною. Вона знайшла клас швидкісного велоспорту в Вест-Віллідж, і на якийсь час це спрацювало.
  
  Але проблеми з тим, щоб дістатися туди – принаймні, двома поїздами, – довели її до такого ступеня, що заняття тільки нейтралізували надмірний стрес.
  
  Потім вона відкрила для себе пілатес. Упор на зміцнення зв'язок і суглобів, підвищення гнучкості і подовження м'язів в поєднанні з якістю, а не кількістю тренувань, здався їй ідеальним рішенням.
  
  Тепер це стало природною частиною її робочого дня.
  
  Вона наділа навушники і почала розминку. Кілька хвилин вона розтягувалася і незабаром повинна була перейти до нахилам тазу і вправ для преса.
  
  Спочатку їй потрібна була майже повна тиша для занять, але коли в будинку є малюки, близька тиша, будь-яка тиша взагалі, була далеким спогадом. В останні два роки вона могла тренуватися з літаком 747, приземляющимся у вітальні. Це були і хороші новини, і погані. Хороші новини, тому що вона могла викроїти двадцять хвилин, коли їй це було потрібно. Погані новини, тому що часом вона, здавалося, відгороджувалася від решти світу. Звичайно, вона все ще могла чути, що відбувається навколо, але іноді це, на щастя, зникало.
  
  В середині сеансу їй здалося, що вона почула шум. Гучний шум. Насправді, вона відчула його. Це було так, ніби хтось впустив щось велике і важке в будинок. Вона витягла навушники.
  
  Тиша.
  
  Вона вийшла зі спальні, пройшла по коридору, заглянула до дівчаток. Обидві міцно спали. Емілі, загорнувшись у ковдру, скрутилася у вузол. Шарлотта лежала, манірно натягнувши ковдру до підборіддя, як в рекламі дитячого постільної білизни в каталозі JC Penney's.
  
  Еббі прислухалася до свого будинку. Якщо не вважати цокання підлогових годин в передпокої, в будинку було тихо.
  
  Повернувся Майкл додому?
  
  "Майкл?" покликала вона гучним шепотом. Досить голосно, щоб почув її чоловік – якщо тільки він не спустився в підвал, – але недостатньо голосно, щоб розбудити дівчаток.
  
  Тиша.
  
  Еббі повільно піднялася по сходах. Ще раз заглянула в кімнату дівчаток. Все ще спала. Нічник Care Bears заливало кімнату теплим рудим світлом. В домі було так тихо, що тепер вона могла чути дихання в унісон.
  
  Еббі наполовину прикрила двері спальні, потім обережно спустилася на сходовий майданчик. У кухні горіло світло, як і в передпокої, невеликому приміщенні біля задніх дверей, де вони зберігали свої черевики, парасольки, плащі, дощовики і непромокальні чоботи. Влітку вони зазвичай залишали цей світ включеним на всю ніч. Взимку, коли було відомо, що сніг заносить половину задньої двері, вони не включали його.
  
  Їй здалося. Ймовірно, це була проезжавшая повз машина, один з рухомих бумбоксів з басовими динаміками розміром з багажник, які, здавалося, останнім часом проїжджали повз все частіше. Вона сподівалася, що це не стає тенденцією. Вони переїхали в Іден-Фоллс саме тому, що там було тихо, і думка про те, що -
  
  Раптово згасло світло. Еббі різко обернулася.
  
  У передпокої тепер було темно.
  
  Серце Еббі пропустило удар. Вона відступила на крок. Гучним шепотом: "Майкл!"
  
  Відповіді не було. Кілька митей опісля на кухні знову згасло світло.
  
  Еббі подивилася вниз по сходах. Вона побачила панель сигналізації на стіні біля вхідних дверей, цифрову панель, яка охороняла три двері і шістнадцять вікон у будинку. Єдиний зелений вогник у правому нижньому куті горів, що, звичайно ж, означало, що система була відключена. Якщо б це був Майкл, він увійшов через двері гаража, через кухню, у фойє та увімкнув панель. Це було звичайною справою.
  
  За останній рік в районі сталося два злому. Оскільки в цьому кварталі були відносно ізольовані, приховані деревами, свідків не було. Ні разу грабіжники не були спіймані, ні що-небудь з вкрадених речей повернуто. В обох випадках обійшлося без насильства – господарів не було в місті, – але все коли-небудь трапляється вперше. Крадіжки зі зломом були однією з причин, по якій вони взагалі встановили сигналізацію.
  
  За вісім місяців, що минули з тих пір, як вони вперше підписались на службу безпеки, Майкл ні разу не забув включити її, як тільки повертався додому. Жодного разу.
  
  Якщо в будинку хтось та був - а Еббі не сумнівалася, що був, – то це був не її чоловік. Більше ні в кого не було ключів.
  
  Вона уважно прислухалася, намагаючись вловити в тиші який-небудь звук: скрип мостини, скрип отодвигаемого стільця, вдих або видих людини.
  
  Нічого. Тільки цокання годинника. Тільки звук її власного серцебиття, відданий в вухах.
  
  Еббі обережно перегнулася через перила і подивилася на тьмяне світло, проникав у вітальню з кухні. Її мобільний заряджався на маленькому столі з висувною кришкою, прямо поруч з бездротовим телефоном.
  
  Рис.
  
  Інша частина кімнати – їдальня і вітальня за її межами – була занурена в темряву, пітьму, яка притягувала обриси і духів в кожному кутку. Вона знала кожен дюйм свого будинку, але в даний момент він виглядав як чужа земля, зловісний, загрозливий пейзаж.
  
  Нагорі не було телефону. У неї і Майкла або були з собою мобільні, або, коли бездротова зв'язок не заряджалася, вони тримали її на прікроватной тумбочці.
  
  Еббі повернулася в хазяйську спальню, подтащила до себе табурет-драбину і залізла на нього. На її верхній полиці шафи стояв алюмінієвий кейс. Вона зняла її, набрала комбінацію, весь час поглядаючи в бік коридору, виглядаючи тіні, прислухаючись до кроків. Вона відкрила коробку. На поролоновою підкладкою ящика з-під яєць лежав браунінг. Напівавтоматичний пістолет 25 калібру. Еббі перевірила, поставлений на запобіжник.
  
  Коли їй було десять років, батько взяв її з собою на ферму дядька Роба в Аштабуле, штат Огайо. Там він навчив її стріляти. Влітку вони полювали на перепелів, восени - на кроликів. Хоча Еббі ніколи не була відмінним стрільцем, коли вона вперше зловила перепела, вона відчула приплив радісного збудження. Звичайно, коли Мортон, їх золотистий красень, приніс птицю назад, Еббі плакала два дні поспіль. Після цього було тренування зі стрільби по мішенях, і в цьому вона досягла успіху. Вона виявила, що стріляти по мішені, навіть за силуетом людини, було легше, ніж з дрібної дичини. Хоча вона любила хороший стейк так само сильно, як і будь-яка інша людина, думка про вбивство живої істоти була для неї анафемою.
  
  Але тут все було по-іншому. Це була її родина.
  
  Вона сунула пістолет у кишеню, вийшла в коридор. Вона увійшла в кімнату дівчаток, вимкнула нічник. Вона перевірила вікна. Все було щільно зачинене. Перш ніж запнути штори, вона виглянула у вікно. З цього місця, з правої сторони фасаду будинку, вона не могла бачити ні під'їзну доріжку, ні майданчик перед гаражем. Якби Майкл повернувся, вона все одно не змогла б побачити його машину. У дворі, на вулиці, в кварталі було тихо, темно, безтурботно.
  
  Еббі вийшла з кімнати, зачинила двері, спустилася по сходах. Перш ніж вона встигла обернутися, вона почула шум, безпомилковий звук чиїхось кроків по дерев'яній підлозі. Поряд з острівцем стояли дві дошки, які збиралися прошити більше року. Еббі подивилася на смужку світла, що ллється з кімнати.
  
  Там. Тінь.
  
  Еббі озирнулася на сходи. Чи повинна вона спробувати зібрати дівчаток і вийти з будинку або ризикнути перетнути фойє, щоб дістатися до телефону і викликати поліцію?
  
  Вона подумала про те, щоб спробувати востаннє покликати чоловіка по імені, але якщо це був не він, їй доведеться зустрітися лицем до лиця з незваним гостем. Вона прослизнула через фойє і згадала. На панелі сигналізації була тривожна кнопка. Натисніть її, введіть код з трьох цифр, і поліція Іден-Фоллс буде попереджена. Все тихо.
  
  Коли вона була всього у футі від неї, то почула кроки, які перетинають кухню. Тінь на підлозі стала більше, менш чіткою. Хто б не був на кухні, він ішов просто до неї.
  
  Вона натиснула на тривожну кнопку, витягла зброю і притулилася спиною до стіни. Тінь стала ще більше, заповнивши дверний проріз.
  
  Вона відчула щось у повітрі, щось знайоме.
  
  Одеколон. Знайомий одеколон.
  
  Вона ввімкнула світло. Непроханий гість закричав.
  
  "Ходи так, ваааай, кажи так, ваа-аа-аай!"
  
  Це був Майкл. Він підписував контракт з Aerosmith. Він слухав iPod однієї з дівчат і не чув, як вона вигукувала його ім'я. Він нічого не чув.
  
  "Привіт, крихітко!" Він притулився до стійки, зняв навушники. Його очі сфокусувалися на. 25. "Чувак", - сказав він, посміхаючись. "Я так запізнився?"
  
  Еббі затрясло. Її очі наповнилися сльозами полегшення. Вона дозволила собі зсунутися по стіні на підлогу.
  
  Дівчатка були в порядку, вона була в порядку, Майкл був у порядку. Все було просто чудово.
  
  "Так що, я думаю, про мінет не може бути й мови", - додав Майкл.
  
  Еббі все одно хотіла застрелити свого чоловіка.
  
  
  ОДИНАДЦЯТЬ
  
  
  Алекс спостерігав. зі свого спостережного пункту, в темряві за будинком, він міг бачити через вікно їдальні те, що, як він уявляв, було вітальні. Тіні танцювали на стінах.
  
  Він обернувся і ще раз окинув поглядом подвір'я. Його очі пробіглися по контурах. Пара триколісних велосипедів, гойдалки.
  
  Це видовище сповнило його тугою, яку він давним-давно загнав в ту частину свого серця, яку заощаджував для слабкості. Він спробував уявити, як виглядали Ганна і Марія, коли вони були немовлятами, зовсім малюками, що роблять свої перші несміливі кроки з цього двору.
  
  Він прослизнув на іншу сторону ділянки, оцінив будова. Це був двоповерховий будинок в колоніальному стилі, доглянуте, але не надто упорядковане для престижу району. Бічний дворик прикрашав одинокий дуб-сосна, дерево, яке одного разу почне простягати свої масивні коріння в підвал, якщо вже цього не зробило.
  
  Коли вони з Колею приїхали, в задній частині будинку горіли три лампи – одна на першому поверсі, дві на другому. Він чекав, спостерігав. Він навчився нерухомості за довгі роки, проведені в лісі, спостерігаючи за хижими птахами, высматривающими свою здобич. При необхідності він міг залишатися в одному положенні годинами.
  
  Він виліз на дерево поряд з південною стороною будинку і прослизнув на ганок верхнього поверху. Він підійшов до вікна. Спочатку йому здалося, що в кімнаті темно або що важкі штори були запнуті, але коли його очі звикли, він побачив, що з кімнати ллється тьмяне світло.
  
  У вікні праворуч від спальні спалахнуло світло. Схоже, це була ванна. Матове скло не дозволяло йому заглянути всередину. Він знову повернувся до вікна спальні.
  
  Ніщо у кімнаті не ворушилося.
  
  Через кілька секунд Алекс підняв вікно. Він безшумно прослизнув у будинок. Якщо не вважати звуку телевізора внизу, в будинку було тихо.
  
  Він стояв у ногах ліжок. Дві маленькі дівчинки спали в затемненій кімнаті, на руках янголів. Вони не прокинулися, не підозрювали про його присутність. Кімната була заповнена плюшевими тваринами – качками, кроликами, плюшевими ведмедиками, черепахами. Біля однієї стіни стояв довгий низький стіл і пара яскравих пластикових стільців. Над ним висіла велика пробкова дошка з колажем з персонажів "Вулиці Сезам".
  
  У тьмяному світлі Алекс міг розгледіти тільки їх маленькі фігурки під ковдрами.
  
  Раптово – шум позаду нього. Метал зачіпає метал.
  
  Двері відчинилися. У мить ока Алекс витягнув Бархидт з піхов, розкрив, тримаючи напоготові.
  
  Перед ним, силуетом, вимальовувалася маленька фігурка.
  
  Алекс ввімкнув верхнє світло і побачив, що це жінка. Вона була схожа на беспритульницу, років під сорок, уродженка Південно-Східної Азії. Алекс подивився на ліжку. Він позадкував через маленьку кімнату, скинув ковдру. Близнюки теж були азіатами.
  
  Дівчатка не були його наставниками.
  
  Він подивився в очі жінки. Там він побачив біль, а також страх і щось схоже на розуміння. Вона не поворухнулася. Алекс закрив ніж і вклав його в піхви. Він приклав палець до губ. Жінка кивнула.
  
  "Це не Анна і Марія", - тихо сказав Алекс. “Я зробив помилку. Якщо я налякав тебе, прийми мої щирі вибачення. Тобі нічого не загрожує".
  
  За мить він уже виліз з вікна, спустився по дереву, перетнув вулицю і сів у машину, що чекала його.
  
  Тепер Алекс знав, куди йому треба йти. Він знав, де живуть його дочки.
  
  Містечко під назвою Іден-Фоллс.
  
  
  ДВАНАДЦЯТЬ
  
  
  Через дві години Алекс стояв на березі Іст-Рівер, в тіні масивної будівлі Організації Об'єднаних Націй. На місто опустився холод, вітер нашіптував, що весна ще не прийшла зовсім.
  
  Він дістав один з одноразових мобільних телефонів, набрав номер, написаний на серветці для коктейлів. Після двох гудків жінка відповіла. Вони поговорили хвилину або дві, танцюючи танець. Нарешті, запитав Алекс. За мить, після того, що в жіночому досвіді могло зійти за кокетство, вона дала Алексу свою адресу. Він запам'ятав його і відключився. Потім він розламав телефон навпіл і викинув обидва уламка в річку.
  
  Прямуючи до проспекту і стоянці таксі, він відчув важкість Бархидта у себе на стегні.
  
  Жінку звали Джилліан Мерфі. Вона сказала, що приготує тапас і відкриє пляшку хорошого бароло. Вона сказала, що з того моменту, як вони зустрілися в літаку, вона знала, що він подзвонить.
  
  Було помилкою дозволити їй побачити мармурові яйця в літаку. Це Алекс знав. Чого він не знав, так це того, побачила вона ім'я Віктора Харкова або адресу Народної юридичної служби, коли прибирала папери з сусіднього сидіння. Вбивство адвоката повинно було дуже скоро потрапити у всі новини.
  
  Коли Алекс сів у таксі на Першій авеню, низько натягнувши кепку "Янкіз" на голову, він назвав водієві адресу у восьми кварталів від квартири Джилліан Мерфі.
  
  Він відкинув голову назад, думаючи про наступний день. Його серце прискорено забилося. Він збирався зустрітися зі своїми дочками, про що мріяв чотири роки.
  
  Але це було завтра.
  
  Сьогодні ввечері він дійсно з нетерпінням чекав Бароло.
  
  
  ТРИНАДЦЯТЬ
  
  
  Найгірше були сни про віскі. у цій версії Майкл був у нижній білизні, на публіці – поки що стандартне шоу жахів, – але цей сон не було про те, щоб опинитися в такому стані в класі молодших класів, з невідомої комбінацією шафки, в оточенні чирлідерш. Це був навіть не той кошмар, який йому снився раніше, коли він був у суді без позову, стоячи перед присяжними, що складаються з вісімдесятилітніх дам з гарден Клаб. Не пощастило.
  
  У цьому сні він біг по вулиці в Асторії, переслідуючи напівроздягнену Джину Торрес. Позаду нього була Еббі, у якої з якоїсь причини в руках був АК-47.
  
  Він відкрив очі.
  
  Джина Торрес?
  
  Його серце раптово підскочила до горла. Він цього не зробив. Він не став би. Він цього не зробив. Правда?
  
  Пульс почастішав, він схопився, обмацав ліжко. Порожньо. Він оглянув кімнату. Його власна спальня. Він проспав, але це була гарна новина.
  
  Дякую тобі, Ісусе. Запиши це на мій рахунок.
  
  Джина Торрес. Він бачив її в барі. Це все, що він пам'ятав. І він пам'ятав, як добре вона виглядала, хоча це було само собою зрозумілим. І що він поцілував її.
  
  Немає. Вона поцілувала мене, ваша честь.
  
  Він не напився, але коли він повернувся додому? Було пізно, він знав це. Все це починало повертатися до нього. Особливо та частина, де Еббі сказала -
  
  Пістолет?
  
  Він неквапливо пройшов у ванну і побачив приклеєну до дзеркала записку, написану швидким почерком, який Еббі приберегла для тих випадків, коли було по-королівськи зла.
  
  Коли ти почала носити джинси Пату?
  
  Він зробив уявну позначку купити квіти.
  
  Дівчата сиділи за столом, коли Майкл спустився вниз. Еббі різала фрукти для нової соковижималки, величезною штуковини з нержавіючої сталі, в якій, здавалося, було більше циферблатів і налаштувань, ніж в апараті магнітно-резонансної томографії. Дівчинки поклали Майклу на тарілку зварене круто яйце. Це було не одне з модних яєць – вони, ймовірно, притримували їх для його кошики, – а швидше тверде синє яйце з написом "Тато" спеціальним жовтим великодніх олівцем, який непомітний, поки не поринеш яйце в миску з таємничим барвником.
  
  Майкл поцілував дівчаток в маківки. Він спробував поцілувати Еббі, але вона вправно ухилилася від нього, холодна, мовчазна іва на вітрі.
  
  "Так що у нас на сьогодні?" Спитав Майкл. Він розбив яйце, очистив його. Воно було твердим, як камінь, але, тим не менш, він із задоволенням з'їв би його.
  
  "Балет," сказала Емілі з набитим пластівцями ротом.
  
  "Я люблю балет", - сказав Майкл. По правді кажучи, він не знав, що вони брали уроки балету. Він дорікнув себе за це.
  
  "Міс Вулф - наша вчителька", - додала Шарлотта. Він зачерпнув ложкою пластівців, витерла губи, потім поклала ложку на серветку, поклавши її поруч з вилкою. Точна геометрична Шарлотка.
  
  "Вона мила?" Спитав Майкл.
  
  Обидві дівчини кивнули.
  
  "Вона кладе зірки на підлогу, і ми повинні тікати від них", - сказала Шарлотта. "Потім вона плескає в долоні, і ми повинні бігти назад".
  
  Майклу це більше нагадувало якусь футбольну тренування. "Звучить кумедно".
  
  "Сьогодні ми збираємося розіграти ляльковий спектакль", - сказала Емілі.
  
  "Підставна п'єса?"
  
  - Це називається "демі пліє", - втрутилася Еббі.
  
  "А, гаразд", - сказав Майкл. "Це як у Демі Мур?"
  
  Дівчата захихотіли, хоча Майкл був впевнений, що вони поняття не мають, хто така Демі Мур. Еббі, з іншого боку, знала, хто така Демі Мур, але в цей день ні в однієї з жахливих жартів Майкла Романа не було гумору.
  
  "Ми робимо це на верстаті", - додала Емілі як ні в чому не бувало.
  
  Майкл з жахом відсахнувся. Він схопився за груди. "Ви, хлопці, надто молоді, щоб ходити в бар!"
  
  Дівчатка закотили очі.
  
  "На відміну від їх батька", - пробурмотіла Еббі собі під ніс.
  
  Майкл взяв газету і підняв її, щоб прикритися.
  
  “Пішли, дівчатка. Давайте складемо посуд у раковину і будемо збиратися", - сказала Еббі.
  
  Поки Еббі одягала дівчат для занять балетом, Майкл проковтнув четвертинку таблеток Адвила, допив каву і переглянув "Дейлі Ньюс". Там була коротка стаття про судовому процесі над Патріком Геганом, в якій викладалася первісна історія про вбивство Коліна Харріса, потрапила на першу смугу як "Дейлі Ньюс", так і її непримиренного конкурента, "Нью-Йорк пост". Було навіть згадка про "впертому помічника окружного прокурора Майкла Романі". В "Таймс" це було не зовсім на першій смузі і не на розвороті, але він це взяв.
  
  Через кілька хвилин Шарлотта і Емілі повернулися на кухню. На обох були рожеві трико і білі стьобані лижні куртки, хоча на вулиці було близько п'ятдесяти градусів. Як правило, Еббі тримала їх у зібраному вигляді приблизно до 1 травня кожного року. Зрештою, саме вона доглядала за дівчатками під час їх нападів ангіни, кашлю, застуди і вушних інфекцій.
  
  "Дай-но я подивлюся", - сказав Майкл.
  
  Шарлотта і Емілі поволі розгорнулися, тримаючись за край столу для рівноваги, як можна ближче до того, щоб стати на пуанти.
  
  "Мої чарівні балерини".
  
  Дівчатка обняли й поцілували Майкла. Еббі цього не зробила. Це сказало Майклу все, що йому потрібно було знати про висоті, глибині і ширині собачого будиночка, в якому він зараз жив.
  
  Спостерігаючи, як машина Еббі від'їжджає від будинку, він зробив ще одну уявну позначку купити коробку шоколадних цукерок "Годіва" в доповнення до квітів.
  
  До пів на одинадцяту у нього склалося якесь подобу дня і все, що йому належало зробити. Він повинен був бути в суді у дві години, а після цього йому потрібно було заїхати і перевірити, як просувається робота в офісі на Ньюарк-стріт. Група друзів-юристів з Квінса і Брукліна відкривала невелику юридичну клініку, яка працює на громадських засадах, і в якості послуги – послуги, про яку він тепер шкодував, – Майкл взяв на себе частину тягаря з надання допомоги в ремонті, фарбування та підготовки приміщення до роботи.
  
  Він сів за комп'ютер, зайшов на захищений веб-сайт офісу окружного прокурора. Схоже, ніч видалася щодо повільної. На додаток до парі пограбувань в 109-му окрузі і передбачуваному підпалу у Форест-Хіллз, було скоєно одне вбивство. Жінка по імені Джилліан Сюзанна Мерфі була зарізана у своїй квартирі. Їй було сорок один рік, біржовий маклер, розлучена, дітей немає. Підозрюваних не було.
  
  Нью-Йорк, подумав Майкл, закриваючи веб-браузер. Місто, яке ніколи не спить.
  
  Майкл вже майже вийшов за двері з бубликом в руці, коли задзвонив його мобільний. Він подивився на ЖК-екран. Це був особистий номер. Це була не Еббі, це був не офіс, так наскільки це могло бути важливо?
  
  Телефон задзвонив знову, голосно, наполегливо і дратівливо. Погоджуватися або не погоджуватися, розмірковував він. Голова розколювалася.
  
  От чорт. Він відповів.
  
  "Алло?"
  
  "Майкл?"
  
  Знайомий голос, хоча Майкл насилу впізнав його. “ Так і є. Хто це?
  
  "Майкл, це Макс Пріст".
  
  Це ім'я повернуло його в минуле. В далеке минуле. Він не розмовляв із священиком майже п'ять років. Пастор провів певну роботу за електронною та фотографічного спостереження для офісу окружного прокурора, підключив більше дюжини конфіденційних інформаторів для Майкла і його команди.
  
  Свого часу Майкл завжди вважав Макса Пріста справжнім професіоналом – передбачливим, чесним і настільки відвертим, наскільки це можливо, і при цьому зберігав анонімність, необхідну для виконання тієї роботи, яку він виконував.
  
  Хоча двоє чоловіків були доброзичливі, завжди сердечны, жоден з них не був тим, кого можна було б назвати друзями. Майкл тут же задався питанням, звідки Священик дізнався номер його мобільного. З іншого боку, враховуючи, що Макс Священик був експертом по всім електронним речей, у цьому не було нічого дивного.
  
  "Як тобі життя в передмісті?" Спитав пастор.
  
  Це був хороший питання, на який у Майкла все ще не було чесної відповіді. "Це зайняло якийсь час, але ми освоїлися", - сказав він. “Життя в передмісті хороша. Ти повинен спробувати це ".
  
  "Тільки не я", - сказав Пастор. "Якщо я не буду чути автомобільний гудок кожні п'ять секунд, я не зможу заснути".
  
  Вони поговорили про роботу ще хвилину або близько того, а потім Майкл повернув розмову назад.
  
  "Так у чому справа?"
  
  Майкл почув, як Пастор глибоко зітхнув. Це прозвучало як прелюдія до чогось. Чогось поганого.
  
  Майкл поняття не мав.
  
  Пастор ретельно підбирав слова, викладав їх у спокійній, обнадійливою манері. Це не допомогло. Підтекстом того, що повинен був сказати Пастор, було те, чого Майкл завжди боявся, але ніколи не думав, що це станеться насправді.
  
  І в третій раз в його житті світ пішов з-під ніг Майкла Роману.
  
  Еббі сказала, що зрозуміла це в ту хвилину, коли вони увійшли в ресторан. Не те щоб вона була наділена якимось передбаченням, просто Майкл Роман – незважаючи на те, що він був одним з найгарячіших молодих АДОв в Нью-Йорку, робота якого майже повністю залежала від гри в карти, що лежить біля грудей, – був жахливий в умінні що-небудь приховувати, коли справа стосувалася сердечних справ. Вона побачила це по тому, як він, здавалося, не міг закінчити жодної пропозиції. Вона бачила це по тому, як він запобігав перед нею, як кубики льоду злегка позвякивали в його склянці з водою, по тому, як його нога, здавалося, свербіла кожні десять секунд або близько того. Вона побачила в його очах.
  
  Як тільки вони сіли, Еббі сказала йому, що вона знає, що він збирається зробити пропозицію. І що їй треба дещо сказати, перш ніж він задасть питання.
  
  Майкл виглядав майже заспокоєним. Майже.
  
  Еббі зібралася з духом і сказала йому, що не може мати дітей.
  
  Мить Майкл нічого не говорив. Зрештою Еббі зізналася йому, що це був найдовший момент у її житті. Вона була готова до цього, сказала собі, що якщо Майкл хоч на мить заколеблется, якщо з'являться якісь ознаки того, що він більше не хоче проводити з нею своє життя, вона зрозуміє.
  
  "Все в порядку", - сказав він.
  
  Це дійсно було так.
  
  Два місяці тому вони одружилися.
  
  Це була ідея Еббі спробувати усиновити естонської дитини. Майкл не міг бути щасливішим. Спочатку все, здавалося, йшло гладко. Вони зв'язалися з агентством в Південній Кароліні, єдиним агентством на східному узбережжі, яке займалося усиновленням в Прибалтиці, і дізналися, що подружні пари і самотні чоловіки і жінки старше двадцяти п'яти років можуть усиновляти дітей з Естонії. Вони дізналися, що є кілька очікують дитину. Їм також сказали, що, перш ніж буде схвалено усиновлення, парі, котра парі необхідно поїхати в Естонію і познайомитися з дитиною. Еббі це влаштовувало, і особливо Майкла. Він давно мріяв побувати на батьківщині своїх батьків.
  
  Але одного разу, коли вони наблизилися до події, до них дійшли погані новини. Вони дізналися, що весь процес, від подачі досьє до моменту, коли прийомні батьки отримують дитини, в середньому займає від шести до дванадцяти місяців. І що очікують дитину діти, як правило, були старше п'яти років.
  
  Вони довго роздумували над цим рішенням, але зрештою погодилися, що, хоча діти п'яти років і старше, безумовно, заслуговують люблячого будинку, вони хотіли дитину.
  
  Процес здавався безнадійним, поки Макс Пріст не звів Майкла з юристом, який знав юриста, людини, який міг прискорити процес і знав, як вони можуть усиновити дитину віком до шести місяців. За певну ціну.
  
  У той час як первинне оформлення виїзду здійснювалося в Талліні, медичне обстеження та підготовка до візі проходили в Гельсінкі. Перевага віддавалася заявникам, які мають етнічні зв'язки з Естонією.
  
  Через шість тижнів після подання заяви Майкл і Еббі вилетіли в Колумбії, Південна Кароліна, і проїхали годину на захід, в невелику клініку в Спрингдейле. У той день, після очікування, яке, здавалося, тривало цілу вічність в маленькій кімнаті очікування, увійшла медсестра з двома маленькими пакунками. Дівчаткам було по два місяці, і вони були прекрасні.
  
  Майкл згадав, як тримав їх у руках в перший раз. Він згадав, як все інше спливло, як звуки на задньому плані злилися в одну далеку симфонію. Саме в цей момент він зрозумів, що все погане, що сталося з ним в його житті, тепер було частиною минулого, похмурим і жахливим прологом до цієї, першої чолі його історії. Це був найщасливіший день у його житті.
  
  Вони назвали дівчаток Шарлоттою і Емілі. Шарлотта, на честь батька Еббі Чарльза. Емілі – і Майкл заперечував би це під присягою – тому що він був беззаветным шанувальником британської актриси Емілі Уотсон.
  
  Дивлячись на їхні дрібні личка, на їх маленькі пальчики, він поклявся, що з ними не трапиться нічого поганого. Спочатку він віддасть своє життя.
  
  За словами всіх, з ким розмовляв Майкл, людина, якій він заплатив десять тисяч доларів за посередництво в усиновленні – юрист з магазину в Квінсі, який спеціалізується на веденні судових справ людей російської та східноєвропейського походження, – був стриманим, що заслуговує довіри і, насамперед, здавався ніяк не пов'язаним зі світом незаконного усиновлення. Принаймні, так вони всі думали.
  
  Цю людину звали Віктор Харків.
  
  І тепер цей чоловік був мертвий.
  
  Макс Священик розповів йому все, що знав. Він сказав, що хтось катував і вбив Віктора Харкова в його офісі і, мабуть, поцупив кілька файлів. Майкл знав, що якби все це було правдою, слідчі почали вивчати мотиви, списки клієнтів, законність і протизаконність угод Віктора Харкова, його досьє, його минуле.
  
  В Шарлотту і Емілі.
  
  Якщо б це сталося, якщо б слідчі виявили, що документи, що стосуються удочеріння його маленьких дочок, були не зовсім чесними, що були зроблені виплати і документи підроблені, – держава могла б забрати його дочок, і життя було б скінчилося.
  
  Він не міг дозволити цьому статися.
  
  Томмі відповів після першого ж гудка.
  
  "Томмі, це Майкл".
  
  "Привіт, кугино".
  
  "Ти можеш говорити?"
  
  По телефону Майкл почув, як Томмі перетнув свій кабінет і закрив двері. “ У чому справа?
  
  Майкл знав достатньо, щоб не вдаватися в подробиці по відкритій лінії. “ Ви чули про вбивство у 114-му? Адвокат?
  
  "Я щось чув", - сказав Томмі. “ Ніяких подробиць. Чому?
  
  Майклу здавалося, що він от-от подолає перший пагорб Циклону, американські гірки Коні-Айленда часів його юності. Він відчув, як його шлунок піднімається і опускається. "Це був Віктор Харків".
  
  Майкл почув короткий подих, а також звуки того, як Томмі сідає за свій комп'ютер. Томмі знав Харкова професійно, кілька разів зустрічався з ним у суді, але він також знав, що Майкл мав справу з цією людиною. "Гребаной місто", - сказав Томмі. “Як ти дізнався? Це було опубліковано на сайті всього, може бути, дві хвилини тому.
  
  Майкл розповість Томмі про виклик Макса Пріста, але не по телефону. "У кого це?"
  
  Майкл почув клацання клавіш на клавіатурі. "Пол Кальдерон".
  
  "Ти думаєш, він відмовиться від цього?"
  
  Томмі помовчав кілька секунд. “ Почекай.
  
  Підлогу Кальдерон був хорошою новиною. Коли близько 4 години ранку пролунав дзвінок, швидше за все, це було повідомлення Сьомої групи – чергового прокурора, головного помічника, виконавчого персоналу. Помічник прокурора, в даному випадку Підлогу Кальдерон, був би розбуджений разом з помічником по верховій їзді, зазвичай юристом першого або другого року навчання. Можливо, за всім доглядав призначений помічник прокурора, але саме помічник по верховій їзді з'ясовував деталі, юридичну обґрунтованість ордера, ймовірну причину, незалежно від того, чи була інформація своєчасною. Затхлість завжди викликала занепокоєння.
  
  Майкл знав, що Кальдерону залишалося не більше місяця або двох до оголошення про свою відставку, а справа, подібне цьому, жорстоке вбивство добре відомої постаті, потребує багато часу і зусиль, зусиль, які, як сподівався Майкл, Кальдерон не захоче витрачати. На даний момент залишалася надія, що Томмі вдасться відібрати цю справу.
  
  Томмі повернувся через цілу хвилину. "Я в справі", - сказав він. "Ми повинні обговорити це з босом, але Кальдерон був радий залишити все як є".
  
  “ Які-небудь ордера?
  
  “Один знаходиться в розробці. Він вже у судді".
  
  "Я хочу покататися на цьому".
  
  Томмі замовк. “ Е-е, хіба ти не дві години в суді?
  
  "Я поясню, коли побачу тебе".
  
  Томмі знав Майкла досить добре, щоб не звертати на це уваги. “ Ти знаєш, де це?
  
  Майкл ніколи не забуде. “Так. 31-я вулиця і Ньютаун".
  
  "Ось і все", - сказав Томмі. - Зустрінемося перед “Анджело".
  
  "Спасибі", - сказав Майкл.
  
  Майкл відключив телефон. Він прийняв ще один Advil, переодягнувся в джинси і футболку і дістав вітровку з логотипом QDA на спині. Він швидко нашкрябав щось на білій дошці на кухні, дістав із сейфа п'ятсот доларів готівкою. Він взяв свій костюм, сорочку і новий галстук, схопив портфель, сів у машину і попрямував на вокзал.
  
  
  ЧОТИРНАДЦЯТЬ
  
  
  Еббі провела початок дня на розпродажі the block, добродушно торгуючись з іншими жінками по сусідству, продаючи скляний посуд, рамки для картин, пазли, столові прилади.
  
  Вона завжди думала, що предмети гаражної розпродажу - це не більш ніж даремний непотріб, який продається і перепродається одним і тим же людям знову і знову. Звичайно, іноді в приміській устриці можна було знайти перли, але рідко.
  
  Раніше в той же день вона принесла з дому три великі коробки, більшу частину яких вона купувала на гаражних розпродажах і блошиних ринках протягом багатьох років, доводячи свою правоту. Одна з коробок була повна книг в м'яких обкладинках; пожовклі примірники книг масового попиту, які вона розставляла по полицях з часів коледжу. Колін МакКоллоу, Гарольд Роббінс, Стівен Кінг. Їй було страшенно важко розлучатися з книгами, але цього разу вона дала собі обіцянку.
  
  На початку другого, розмовляючи з Мінді Стіллман, у якій, здавалося, був незліченний запас анекдотів про зради її колишнього чоловіка, Еббі помахала Шарлоти та Емілі. Їй потрібно було нагодувати їх і підготувати до того, щоб відвезти в будинок няні.
  
  Вона не бачила й не чула, як чорний позашляховик завернув за ріг, проїхав по її довгою під'їзній доріжці і припаркувався за гаражем.
  
  Далеко дим від палаючої соломи креше в небі сільську епітафію. Він відчуває себе живим, пов'язаних з історією кров'ю під своїми чобітьми, все ще наелектризованих безумством битви. Він перевіряє себе на наявність ран. Він неушкоджений. Навколо нього луг, засіяний полеглими.
  
  Він входить в будинок. Він знає кожен камінь, кожна колода, кожен підвіконня. Це місце довгий час жило в його мріях.
  
  Стара відриває погляд від свого заняття. Вона вже зустрічала Кощія раніше, знає століття безумства в його очах. В її домі тепло, він опалюється палаючими полями, пожежами, які поставили Грозний на коліна. На кухні пахне свіжим хлібом і людським м'ясом. Почуття соромляться свого голоду.
  
  "Ти," тихо каже вона, сльози застилають її давні очі. Вона прикладає ніж до власного горла. “ Ти.
  
  Поки Еббі гортала новий випуск Architectural Digest, дівчатка грали на задньому дворі. Приблизно через годину Еббі потрібно було відвезти їх до няні, перш ніж відправитися в клініку. Їй було двенадцатичасовая зміна, і, як би сильно вона не мала виспатися, вона вже втомилася. У ті дні, коли вона працювала, а Майкл був у суді, зазвичай було трьох-або чотиригодинне вікно, коли їм потрібен був хтось, щоб доглянути за дівчатами.
  
  Як би те ні було, їй треба було помити дівчаток перед відходом. В останні дні це ставало все більшим випробуванням, з тих пір як Шарлотта і Емілі відкрили для себе світ засобів по догляду за шкірою. Їй також потрібно було приготувати їм що-небудь перекусити.
  
  Дістаючи арахісове масло і джем, вона почула, як відчинилися і зачинилися двері задня.
  
  "Давайте приготуймося до вашої ванні, дівчатка", - сказала Еббі.
  
  Вона приготувала сендвічі напам'ять, думаючи про майбутню зміну. Вона зрізала скоринку з сендвіча Емілі. Шарлотті сподобалася скоринка. Виноградний джем для Емілі; полуничний для Шарлотти. Вона поклала в пакет недоїдені бутерброди і прислухалась до шуму в будинку.
  
  Приходили дівчата? Якщо так, то вони поводили себе надто тихо. Це могло означати тільки одне з двох. Вони втомилися або щось замишляли.
  
  "Давайте, дівчата".
  
  “ Ти навіть гарніше, ніж я собі уявляв.
  
  Еббі впустила банку з полуничним варенням при звуці чоловічого голосу. Незнайомий чоловічий голос. Вона обернулася. Перед нею, всього в декількох футах, стояв високий широкоплечий чоловік. На ньому було довге чорне шкіряне пальто. У нього було грубе, точені особа з рваним шрамом на лівій щоці. Він не розмахував ніякою зброєю. Замість цього в його правій руці була червона троянда.
  
  Реальність прояснилася. В коридорі був незнайомець.
  
  Незнайомець. У її будинку.
  
  Дівчатка.
  
  Еббі відкрила рот, щоб закричати, але не видала жодного звуку. Як ніби її здатність видавати звуки була якимось чином мертвонародженою всередині неї. Вона кинулася навколо чоловіка, перекинувши при цьому стілець. Десь позаду неї на підлозі розбився ще один стакан. Чоловік не поворухнувся, щоб зупинити її.
  
  "Дівчатка?" вона закричала.
  
  Вона вбігла до вітальні. Їх там не було. Почуття паніки незабаром переросло в непереборне відчуття жаху.
  
  "Дівчатка?"
  
  Вона заглянула в ванну, в спальні на першому поверсі. Вона підбігла до задньої двері, відкрила розсувні скляні двері, що ведуть у внутрішній дворик, її серце готове було розірватися. На задньому дворі вона побачила іншого чоловіка, що сидить за столом для пікніка. Молодий чоловік, сильний на вигляд. Шарлотта і Емілі стояли в задній частині ділянки. Вони трималися один за одного, їх очі розширилися від страху. Кілька секунд потому чоловік у домі підійшов до Еббі ззаду. Він не доторкався до неї, не підвищував голосу. Його голос звучав майже заспокійливо. У нього був акцент.
  
  “ Цей молодий чоловік зі мною. Повір мені, ні тобі, ні твоїй родині не заподіють шкоди, якщо ти зробиш, як я кажу.
  
  Повір мені. Це звучало нереально, як діалоги в кіно. Але Еббі знала, що це було реально. Все, чого вона боялася минулої ночі, тепер було перед нею. Чомусь той факт, що було серед білого дня, анітрохи не полегшував завдання.
  
  "Важливо, щоб ти робив в точності те, що я кажу".
  
  Еббі повернулася до нього обличчям. Він відступив у коридор, що веде на кухню. Всередині неї почав розквітати гнів.
  
  "Забирайся з моєї хати!"
  
  Чоловік не поворухнувся.
  
  Пістолет, подумала Еббі. Її погляд метнувся до сходів. Їй ні за що не пройти повз нього. Вона подивилася на кухонну стійку. Ножиці лежали там, виблискуючи в променях післяполудневого сонця, викликаючи у неї бажання до них дотягнутися. Здавалося, вони знаходяться за сотні миль звідси.
  
  "Ти повинна постаратися зберігати спокій", - сказав він.
  
  "Хто ти, чорт візьми, такий?" Еббі закричала.
  
  Чоловік, здавалося, скривився від її ненормативної лексики. Потім риси його обличчя пом'якшали. “ Мене звати Олександр Савісаар. "Він закрив розсувні скляні двері, засунув засув. Він повернувся до Еббі. “ Перш ніж ми продовжимо, я б хотів, щоб ти щось для мене зробила.
  
  Чоловік говорив зі спокійною владністю, від якої Еббі похолодела до глибини душі. Вона не відповіла.
  
  “По-перше, я б хотів, щоб ти заспокоїлася. Як я вже сказав, нічого поганого не трапиться з тобою, твоїм чоловіком або твоїм прекрасним будинком. Ти можеш заспокоїтися заради мене?"
  
  Еббі спробувала вгамувати дрож. Вона стояла, втупившись на чоловіка. Вона шалено згадала, як її брат Уоллес впав з гімнастичного залу для джунглів на шкільному майданчику, зламавши руку і вивернувши її під неприродним кутом за шию. Еббі тоді було всього п'ять років, і вона знала, що трапилося щось погане, але вона була паралізована видом його руки, робить те, чого вона ніколи не могла зробити. Він був схожий на зламану ляльку.
  
  Вона відчувала те ж саме і зараз. Завмерши від думки про те, що відбувається. Через секунду їй прийшло в голову, що цей чоловік, якому не було місця в її будинку, в її житті, в її світі, задав їй питання.
  
  "Що?" - запитала вона, повертаючись до теперішнього моменту.
  
  "Ти можеш залишатися спокійною за мене?"
  
  Спокій. ТАК. Вона згадала, як допомагала Воллеса – великим, нетямущому, незграбному Воллеса – повернутися додому, де її мати викликала швидку допомогу. Вона взяла відповідальність на себе. Тепер вона візьме на себе відповідальність.
  
  "Так".
  
  Чоловік посміхнувся. “Добре. Тепер я хочу, щоб ти пішов на задній двір і сказав дівчаткам, щоб вони не боялися. Скажи їм, що ми з Колею – Коля – це молода людина - друзі родини, і що дівчатам нічого боятися нас обох. Ти зробиш це?"
  
  Еббі просто кивнула.
  
  Алекс виглянув у вікно, кивнувши чоловікові на задньому дворі, потім знову звернув свою увагу на неї. “ Тобі теж нічого боятися, Ебігейл.
  
  Звук її імені був раптовим поворотом ножа. "Звідки ти знаєш моє ім'я?"
  
  "Я багато чого знаю", - сказав він. Він простягнув троянду. Еббі помітила єдину краплю роси на одному з пелюсток, один з зубців був відламаний.
  
  Цікаво, подумала вона. На що тільки не звертаєш уваги.
  
  "І не потрібно турбуватися". Коли Еббі не взяла у нього квітка, він поставив його на обідній стіл у вітальні, потім ковзнув назад у тінь коридору. Коли він відвернувся від неї, його пальто розкрилося. На стегні у нього висів великий ніж в шкіряних піхвах.
  
  Це було все, чого Еббі коли-небудь боялася, і все це відбувалося. Прямо в цю хвилину.
  
  "Якщо ти будеш робити, що я скажу, - додав чоловік, який назвався Олександром Сависааром, - з Ганною і Марією все буде в порядку".
  
  
  П'ЯТНАДЦЯТЬ
  
  
  "Народна юридична служба" знаходилася на другому поверсі закопченного цегляної будівлі на 31-ій вулиці, недалеко від Ньютаун-авеню. З одного боку був російський ринок, з іншого - цілодобовий поручитель.
  
  В цей день на тротуар була натягнута жовта стрічка для позначення місця злочину, загорнута навколо двох паркувальних лічильників і назад. Тротуар був перекритий, на превеликий незручності і жаху людей, що йдуть по 31-й вулиці. Ненормативна лексика на самих різних мовах витала трохи нижче зводить з розуму спокусливого аромату борщу, доносившегося з ринку.
  
  Майкл доїхав до станції Ардсли-на-Гудзоні в Ирвингтоне і сів на північний поїзд метро. Він вийшов на Центральному вокзалі і сів на поїзд uptown 5 до станції 59th Street / Lexington, потім сів на поїзд R до Асторії. Для жителів Нью-Йорка життя була набором цифр і букв, алфавітним мовою їзди в метро. Здавалося, ви витратили половину свого часу на обговорення кращих і альтернативних маршрутів, щоб дістатися туди, куди ви намагалися потрапити, а іншу половину застрягли в поїздах, нарікаючи про те, що не вибрали інший шлях. Сьогодні Майкл виконав все це напам'ять. Він мало не пропустив свою зупинку.
  
  Піднімаючись по бульвару Дитмарс, він виявив, що будівлі, люди і тротуари розтанули, змінившись єдиним уявним чином:
  
  Його батько, посміхаючись, простягав буханець чорного хліба старої місіс Хартстайн, вже тоді постарілої, з рум'янами темно-червоного кольору на білому, як папір, шкірі.
  
  "Тут бродять привиди", - подумав Майкл Роман. Він навіть не глянув на будинок під номером 64.
  
  У роки, що послідували за вбивством його батьків, пекарня і квартира нагорі пустували. Кілька орендарів спробували скористатися приміщенням на першому поверсі, але більшість потенційних орендарів, дізнавшись про жахіття, що сталися на бульварі Дитмарс, 64, переїхали далі. Квартиру нагорі більше ніколи не здавали.
  
  Чотирма роками раніше, в першу річницю їхнього весілля, почалася перша фаза фінансування трастового фонду Еббі, і в той вечір за вечерею вона вручила Майклу документ на право власності на будівлю. Якби батьки Еббі спочатку не були в захваті від того, що Еббі виходить заміж за Майкла, їх реакція на те, що Еббі взяла більшу частину свого чека на 750 000 доларів – один з двох, які вона отримає, інший буде подарований на її тридцять другий день народження, – та купила потворне цегляна будівля в бідному кварталі в Асторії, ледь не викликала у них апоплексичний удар.
  
  Майкл поняття не мав, чи будуть вони коли-небудь що-небудь робити з власністю. Спочатку він навіть не був упевнений, що відчуває з приводу цього жесту. Згодом він прийшов до розуміння, що це якимось чином зблизило його батьків, і через це він ніколи не міг достатньою мірою віддячити свою дружину. Це була найпрекрасніша річ, яку хто-небудь коли-небудь робив для нього.
  
  До цього дня він так і не повернувся всередину.
  
  Томмі чекав його перед "Анджело". У нього було звичайне для корти особа.
  
  "Привіт," сказав Томмі.
  
  "Привіт".
  
  "Гребаной місто".
  
  "Гребаной місто".
  
  Томмі розповів йому все, що знав про цю справу, а це було не так вже й багато. Дзвінок в службу 911 поступив в 4 ранку того ж дня.
  
  Всі дзвінки в службу 911 по всьому місту Нью-Йорк були перенаправлені в центр Манхеттена. Після визначення місця виклику виклик був перенаправлений в місцевий відділок і сектор в ньому. В Асторії це був би 114-ї ділянку.
  
  Детектив, якому доручили цю справу, повинен був стати наступним "кандидатом" на виконання завдання, яке, за традицією, відбиралося по ротації всім відділом. Майкл ніколи не був прихильником системи, яка глибоко вкоренилася в поліції Нью-Йорка, тому що іноді це призводило до того, що найскладніші справи доручалися детективу з найменшим уявою й ініціативою. Детективи були 1-го, 2-го і 3-го класів, причому 1-й був найвищим. Підвищення в класі ґрунтувалося на іншій традиції - поєднанні часу в класі, вислуги років, службових правил, продуктивності і термінів. На жаль, занадто частим результатом була несправедливість.
  
  Коли Майкл побачив високу, царствену фігуру, що стоїть в дверях, що ведуть у Відділ юридичної допомоги People's Legal Services, це були як хороші, так і погані новини. Той факт, що детектив першого класу Дезіре Пауелл була провідним слідчим з підозрілої смерті Віктора Харкова, був хорошою новиною для друзів, сім'ї і близьких покійного, до числа яких, ймовірно, можна було зарахувати Майкла Роману. Це була погана новина для кожного, кому було що приховувати, для будь-якого, хто мав навіть найвіддаленіші відносини з адвокатом, до яких цілком міг належати і Майкл Роман. Якщо б це було там, Дезіре Пауелл знайшла б це. Вона була невблаганна.
  
  Місце події кишіло поліцейськими у формі, костюмах, судовими слідчими, начальством. Справа була не в тому, що Віктор Харків був жертвою знаменитості або що це справа обов'язково потрапляло в заголовки газет більше ніж на день, але Харків знав безліч людей по обидві сторони закону, і всякий раз, коли вбивали адвоката захисту, резонанс поширювався всюди. Поліція Нью-Йорка хотіла якомога швидше оточити цей потенційний цирк.
  
  Коли Майкл і Томмі переходили вулицю, прямуючи до будівлі, в якій розташовувався офіс Віктора Харкова, Пауелл відірвала погляд від звіту, який вона переглядала. Вона злегка вздернула підборіддя, вітаючи Майкла. Майкл помахав у відповідь, знаючи, що в найближчі кілька хвилин він поговорить з Пауеллом і все, що він скаже, стане частиною записи, частиною виру, навколишнього це місце, де побувало зло, і в черговий раз залишила свій незгладимий слід.
  
  
  ШІСТНАДЦЯТЬ
  
  
  Дезіре Пауелл була шикарною жінкою – з м'яким голосом, вишуканою в одязі і речі, легендарної бальною танцівницею. Вона була ямайського походження, народилася і виросла в маленькому селі в Блакитних горах на північ від Кінгстона.
  
  Пауелл пропрацював в поліції двадцять чотири роки, ставши першим сімом поліцейським у формі на вулицях 103-го шосе, патрулюючи Холліс і Південну Ямайку в ті важкі роки, коли тріщина прийшов до південно-східний Квінс.
  
  Коли ви жінка-поліцейський у віці двадцяти з невеликим років, ви чуєте це звідусіль – від підозрюваних, свідків, колег-офіцерів, ADA, суддів, криміналістів, начальників, капітанів, комендантів і, за умови, що це не було вбивством, досить часто від самих жертв. Коли тобі всього шість футів росту, ти стаєш ще вище. Не раз їй доводилося щось плутати, і за всі ці роки вона не втратила цієї переваги.
  
  У ці дні, В хороші дні, коли світло падало прямо на неї і вона проводила свої сорок п'ять хвилин на біговій доріжці, вона могла виглядати на десять років молодше своїх сорока шести. В інші дні вона дивилася і відчувала кожну секунду, плюс. Вона знала, що все ще може повертати голови, але іноді зусилля не коштували свисту.
  
  Стоячи на розі Ньютауна і 31-ї вулиці, контролюючи периметр, Пауелл знала, що, можливо, саме її золотий значок давав їй доступ, але саме її манери надавали їй авторитет.
  
  Те, що вона побачила в тому забрызганном кров'ю кабінеті, було у всіх відносинах неправильно. Чим жахливіше була сцена, тим більше вона цього хотіла.
  
  Підійшли двоє чоловіків з офісу окружного прокурора. Майкл Роман і Томмі Крістіано. Пауелл працював з ними обома. Близнюки Глиммер. Вони були зірками в офісі, і, хоча поліція і офіс окружного прокурора теоретично були на одній стороні, іноді его брало верх над правосуддям.
  
  І, подумала детектив Дезіре Пауелл, на цьому кутку, в цей день, безумовно варто поберегти своє его.
  
  
  СІМНАДЦЯТЬ
  
  
  Пауелл переводив погляд з одного на іншого. На ній був бездоганно пошитий чорний костюм, блуза кольору лаванди, проста золотий ланцюжок на тонкій шиї. Її нігті, які вона завбачливо коротко підстригла – необхідність для роботи в польових умовах – були відполіровані до блиску, під колір її блузки. Вони з Майклом були одного зросту.
  
  "У нас є підозрюваний під вартою, про який я не знаю?" Запитав Пауелл.
  
  Як правило, на місце вбивства може бути викликано будь-яку кількість посадових осіб – командир відділення, начальник детективної служби, криміналіст, судово-медичний експерт. Представників окружної прокуратури зазвичай викликали тільки тоді, коли підозрюваний був затриманий на місці злочину. Однак з цього правила було багато винятків.
  
  "Ні", - сказав Томмі. "Я просто не можу встояти перед жінкою в костюмі".
  
  "Де Підлога?" - запитав я.
  
  Вона питала про Поле Кальдероне, спочатку призначеному помічника прокурора. "Напів потрібно було трохи особистого часу", - сказав Томмі. “Тобі пощастило. Ти дістав мене".
  
  “ Дівчина могла б вчинити і гірше.
  
  "У мене є два колишніх, які б не погодилися".
  
  Пауелл посміхнувся, глянув на Майкла. "І сам Кам'яний людина", - додала вона. "Давненько не бачилися".
  
  Вони з Майклом потиснули один одному руки. Вони не бачились майже рік. Іноді таке траплялося. "Як у тебе справи?" Спитав Майкл.
  
  "Кращі часи". Пауелл вказала через плече на місце злочину. "Якась хуйня, так?"
  
  “ Погано? - Запитав Томмі.
  
  "Погано".
  
  "Що сталося?"
  
  Пауелл подражнив її коротку стрижку. Для початку це було ідеально, але Дезіре Пауелл була дуже вимоглива до своєї зовнішності. Майкл ні разу не бачив її в джинсах і кросівках. “Ми поки знаємо не дуже багато. Але схоже, що його катували. Спалили".
  
  "Згорів?"
  
  Пауелл кивнув. "І це ще не найгірше".
  
  Гірше, ніж замучений, спалений і вбитий, подумав Майкл. Що, чорт візьми, там сталося? Що більш важливо, чому?
  
  “ Це було пограбування? - Запитав Томмі.
  
  Пауелл знизав плечима. “Занадто рано говорити. Будинок не обшукували. В його гаманці були гроші. Тільки один ящик в картотеці був відкритий. Його не розкривали".
  
  Майкл відчув, як його серце пропустило удар. Той факт, що ящик з файлами був відкритий, нічого не значив. Поки що.
  
  "Хто повідомив про це?" Запитав Томмі.
  
  “Син. Він заїхав по дорозі додому з роботи. Він нічний черговий у MTA. Коли він не зміг додзвонитися до свого батька по телефону, він затурбувався ".
  
  "Ми дивимося на сина?" Запитав Томмі.
  
  Пауелл похитала головою. “Не зараз. Хоча, я вважаю, у Віктора Харкова були якісь темні справи. Він знав поганих людей, провертав погані справи. Іноді ці думки повертаються, щоб переслідувати тебе, хіба ти цього не бачиш?"
  
  Майкл забув, як Пауелл іноді переходила на свій растафарианский жаргон. Він багато разів бачив цю жінку в якості свідка, і, коли того потребувало розгляд, Пауелл могла говорити як професор лінгвістики. Проте на вулиці вона іноді говорила на своєму діалекті. Дезіре Пауелл могла працювати з групою, великою чи малою.
  
  Розмова на мить змінився шумом вуличного руху, гулом вулиці, апаратурою на місці злочину. Пауелл глянув на Майкла. "Ну, як у тебе справи?"
  
  "Я в порядку", - сказав Майкл. Він відчував що завгодно, але не.
  
  "Ви обидва працюєте над цим", - сказав Пауелл.
  
  У цій заяві було пряме питання, питання швидше до Майкла, ніж до Томмі. Він повис у повітрі, як дим в затемненому кінотеатрі.
  
  "Я знав його", - сказав Майкл.
  
  Пауелл помовчала декілька секунд, кивнула. Вона, певно, знала це. Вона, певно, знала трохи більше про Майкла і Харкові, але з поваги до позиції Майкла вона не наполягала на цьому. На даний момент. "Я шкодую про втрату вашого друга".
  
  Майкл хотів поправити її – Віктор Харків ні в якому разі не був його другом, – але промовчав. Він знав, що чим менше він зараз скаже, тим краще.
  
  "Що ти дізнався від сина?" Запитав Томмі.
  
  “Син каже, що в останній раз бачив свого батька минулої ночі. Каже, що приніс йому тарілку супу. Я думаю, він знає трохи більше, ніж говорить. Я посаджу його в крісло пізніше сьогодні ".
  
  "Але він тобі подобається не за це", - сказав Майкл.
  
  Пауелл похитала головою. “Ні. Але я думаю, він знає якусь причину, по якій це було зроблено. Я змушу його заговорити. Як кажуть в Кінгстоні, чим вище забирається мавпа, тим більше її викривають, а?
  
  "Des?"
  
  Це був партнер Дезіре Пауелл, Марко Фонтова.
  
  "Вибачте, я відійду на хвилинку," сказала вона, відходячи вбік.
  
  Фонтове було близько тридцяти, він волів костюми в смужку на розмір менше звичайного і трохи зловживав одеколоном для денного часу. Його волосся було коротко підстрижене - зачіска, можливо, років на п'ять молодший, але він справлявся з нею. Майкл не був добре знайомий з ним, але знав, що Марко Фонтова входив у групу слідчих поліції Нью-Йорка після 11 вересня. І це означало для людей, які не знали нічого краще, в основному із засобів масової інформації, що йому чогось не вистачало.
  
  Майкл рано зрозумів, що детективи, хороші детективи, не вчаться тому, що їм відомо з академії, керівництв або начальства. Детективів навчали копи постарше. Методи допиту і розслідування передавалися від досвідчених детективів новачкам в рамках ритуалу, настільки ж древньої, як і саме управління. Але коли відбулося 11 вересня, багато чого змінилося. В той день і на тижні і місяці після цього правоохоронні органи Нью-Йорка - і, певною мірою, злочинна діяльність – припинили свою діяльність. Всі доступні детективи вирушили в епіцентр, щоб допомогти.
  
  У результаті багато детективи, які досягли двадцятирічного кордону, накопичили так багато понаднормових, що в тому ж році пішли на пенсію. Подальшим результатом стало те, що у наступного покоління міських детективів не було рабинів, у яких вони могли б навчатися, і були деякі, хто вважав, що багато слідчих, які працювали протягом останніх семи чи восьми років, не справлялися з цим завданням.
  
  Дезіре Пауелл не була одним з цих детективів. Вона прийшла в себе в той час, коли жінок, особливо чорношкірих, не брали в клуб, яким був детектив "Золотий щит". Майкл не міг пригадати нікого, з ким би він волів працювати. Точно так само він не міг пригадати нікого, з ким би вважав за краще не зустрічатися.
  
  Пауелл відступила туди, де стояли Майкл і Томмі. Вона подивилася на вікно на другому поверсі, потім на Томмі. “Криміналісти закінчують. Довго чекати не доведеться".
  
  "Ми будемо через дорогу," сказав Томмі, вказуючи на піцерію.
  
  Пауелл засунула руки в кишені, повернулася і пішла через вулицю. В цей момент під'їхав фургон з офісу судмедексперта. Двоє втомлених санітарів вийшли, обійшли будинок ззаду, недбало висунули каталку. Вони рухалися так, немов були під водою, і на те були вагомі причини. Стояв чудовий весняний день. Віктор Харків нікуди не збирався йти.
  
  Вони стояли біля прилавка біля вікна в "Анджело". Томмі нарізав скибочку. Майкл не був голодний.
  
  Майкл розповів всю історію, не шкодуючи деталей, починаючи з першого дзвінка в агентство по усиновленню в Південній Кароліні і закінчуючи моментом, коли вони з Еббі отперли двері будинку і привели Шарлотту і Емілі в їх новий будинок.
  
  Розповідаючи цю історію, Майкл спостерігав за обличчям Томмі. Він знав, що це завдасть Томмі біль – у них було мало секретів один від одного, – але Томмі просто слухав, невблаганний, не засуджує.
  
  Як досвідчений юрист, яким він був, Томмі кілька довгих миттєвостей роздумував, перш ніж запропонувати варіанти відповіді. "Ви хочете сказати, що документи були підроблені?" запитав він.
  
  "Тільки один документ", - відповів Майкл, відповідаючи своїм обсягом. “Брокер по усиновленню в Гельсінкі, той, в чиї обов'язки входило затверджувати та погоджувати терміни. Його помічникові заплатили п'ять тисяч доларів за підробку його імені в дозволі. Цей чоловік - чиновник – помер два роки тому. Ми завжди відчували, що, якщо вони не почнуть копати глибше і задавати багато питань, це навряд чи випливе назовні ".
  
  Томмі склав скибочку, відкусив, витер губи. “ Вони почнуть копати приблизно через годину. Адже ти знаєш це, вірно?
  
  Майкл просто кивнув. Він знав, що, якщо б його ім'я було в одному з файлів Віктора Харкова, слідчі дійшли б до нього.
  
  Томмі закінчив їсти, згорнув відро для сміття і поставив в сміттєву корзину. Він уважно оглянув свою сорочку, краватку, брюки. Жиру немає. Він відсьорбнув содової. "Як Харків працював з цими речами, він вів окремі файли?"
  
  "Я не знаю", - сказав Майкл. "Я зустрів його один раз в його офісі, потім другий раз в ресторані в центрі міста".
  
  “ Чи були якісь офіційні документи, які ви підписали?
  
  "Так", - сказав Майкл. “Стандартні документи. Все, що подається в штат Нью-Йорк, абсолютно законно".
  
  Томмі подивився через вулицю на зростаюче присутність офіційних осіб. Він знову подивився на Майкла. “Ти знаєш, що якщо ти підеш туди, тобі доведеться розписатися в журналі. Все це буде занесено в протокол".
  
  "Я знаю". Майкл намагався розібратися у наслідках своєї присутності на цій сцені. Він не міг ясно мислити. Все, що мало значення, - це зберегти свою сім'ю в безпеці.
  
  Пауелл вийшов з будівлі відділу з розслідування злочинів, зловив погляд Томмі й помахав йому рукою.
  
  Томмі одягнув піджак, застебнув манжети. Він простягнув Майклу ключі від його машини.
  
  "Дозвольте мені подивитися, що я зможу з'ясувати".
  
  Майкл дивився, як Томмі переходить вулицю. Він подивився на годинник. Через дев'яносто хвилин йому належало бути в суді.
  
  Майкл стояв на вулиці. Сонце стояло високо і пригрівало, небо було чистим. Дуже хороший день для трупів. Дуже хороший день для кінця світу.
  
  Він згадав перший і єдиний раз, коли відвідав Віктора Харкова в його кабінеті. Він знав, що те, що він робив, було неправильно, що отримання прихованого винагороди, щоб змастити колеса процесу усиновлення, могло якось повернутися і переслідувати його, але в той час він думав, що в його крадіжці була вища мета, благородство.
  
  Стоячи там, спостерігаючи, як поліція виконує свою роботу, підбираючись все ближче до правди, він питав себе, чи варто було воно того. У своїй уяві він бачив своїх прекрасних дівчат. Відповідь була "так".
  
  Він дістав свій телефон, прокрутив вниз до номера мобільного Еббі. Його палець завис над сенсорним екраном. Він повинен був подзвонити їй, але не міг розповісти про це. Поки немає. Можливо, це не мало ніякого відношення до побічного бізнесу Віктора з усиновлення. Можливо, це було просто чергове пограбування, або якийсь сімейний або етнічний конфлікт, який пішов не за планом. Можливо, Віктор Харків був втягнутий в щось більш небезпечне, ніж простий обхід законів про усиновлення. Можливо, їм не було про що турбуватися.
  
  З іншого боку, може бути, так воно і було.
  
  
  ВІСІМНАДЦЯТЬ
  
  
  Він стояв приблизно в десяти футах від мене, у коридорі, що веде до офісу на першому поверсі. Він був наполовину в тіні, але, здавалося, заповнював собою весь одвірок.
  
  Еббі спостерігала за ним. Вона намагалася прикинути, скільки готівки вона могла б зібрати. Чоловік ще нічого не говорив про гроші, але вони повинні були прийти. Про що ще це могло бути? Чоловік, який називав себе Олександром, разом зі своїм напарником, ймовірно, робили це раніше, вистежуючи сім'ю із передмістя, утримуючи їх заради викупу. Вона читала про це.
  
  Як довго вони спостерігали? Скільки вони хотіли? Чому їх обрали? Вони не були багаті. Далеко не так. Чорт візьми, все, що вам потрібно зробити, це перевірити машини на під'їзних доріжках уздовж вулиці. У Мюрреев були Lexus і BMW. У Рінальді був Porsche Cayenne.
  
  Еббі підрахувала. В будинку було менше тисячі доларів. У неї було дуже мало коштовностей. У них не було цінних картин або скульптур. Якщо скласти всі гаджети – цифрову камеру, відеокамеру, комп'ютери, стереосистему, – то вийде не так вже й багато. Чи це спрацює проти них?
  
  Початковий шок від виду незнайомця, що стояв у її будинку, почав зникати, перетворюючись замість цього у щось інше, повільно підкрадається страх, який відчуваєш, коли ситуація повністю виходить з-під твого контролю.
  
  - Триматися разом, Еббі, - подумала вона. Дівчатка. Дівчатка. В -
  
  – Задзвонив мобільний. Еббі підстрибнула. Мелодія дзвінка – дурнуватої пісеньки, яку вони з дівчатками завантажили онлайн, – тепер звучала сардонически комічно, як ніби вони всі перебували в занедбаному парку розваг.
  
  Телефон лежав на кухонному столі, посередині кухні. Чоловік, який назвався Олександром, підняв трубку, глянув на неї. Він підкликав Еббі до себе і показав їй екран.
  
  Це дзвонив Майкл.
  
  Еббі вперше помітила, що на чоловікові були латексні рукавички. Від цього видовища її серце впало ще нижче. Це додавало всілякі можливості, будь-яку кількість варіантів майбутнього до цього сценарію. Все темне. Можливо, це все-таки було не викрадення. Можливо, справа була не в грошах.
  
  "Я хочу, щоб ти поговорила з ним", - сказав він. “Я хочу, щоб твій голос звучав нормально. Я хочу, щоб ти розповіла йому все, що ти кажеш йому в такий прекрасний день, як цей. Він досить скоро дізнається свою роль. Але не зараз. "Алекс вказав за вікно. Чоловік, якого він назвав Миколою, катав дівчат на гойдалках. “ Ти розумієш це? - запитав я.
  
  "Так".
  
  "Будь ласка, переведіть це на гучний зв'язок".
  
  Еббі взяла телефон. Незважаючи на тремтячі руки, вона відкрила його і натиснула на гучний зв'язок. Вона зробила все можливе, щоб в її голосі не було страху. "Привіт".
  
  "Привіт".
  
  "Що сталося?" Запитала Еббі. "Ти в офісі?"
  
  "Так", - сказав Майкл. “Я збираюся застрягти тут на деякий час. "Страшний сон" займає більше часу, ніж я думав".
  
  Якщо і було щось, у чому Еббі Роман і її чоловік досягли успіху в своєму шлюбі, так це еженощное підведення підсумків прожитих днів. Еббі була впевнена, що справа Коліна Харріса – справа, яка, як знала Еббі, було близько Майклу до серця, – завершило відбір присяжних кількома днями раніше. Картина була завершена, панель була встановлена, і ось її чоловік каже їй, що це не так.
  
  "Ти в своєму офісі?" Запитала Еббі.
  
  Пауза, потім: "Так".
  
  Майкл брехав. Вона чула звуки вулиці на задньому плані, гучні вуличні звуки. Він був зовні.
  
  Чому він брехав?
  
  "Щось не так?" Запитала Еббі. Кажучи це, вона подивилася на Алекса, відчуваючи, що він знає, що вона намагається щось повідомити. Тепер він стояв у тіні коридору, уважно прислухаючись до розмови. Вона не могла бачити його очей. Вираз його обличчя було непроникним. “ Ти турбуєшся з-за цієї справи?
  
  "Не зовсім", - відповів Майкл. “Просто кілька деталей в останню хвилину. Нічого особливого".
  
  "Розпродаж кварталу пройшла досить успішно", - сказала Еббі, намагаючись говорити невимушено. “Ми продали картину "Тореадор". Вона пішла за високі однозначні суми".
  
  Картина з тореадором була ходячою жартом. Майкл, чий смак до масел і акрилу варіювався від "Собаки холостяка" до "Напередодні Нового року в Догвіллі", купив його на блошиному ринку, коли вчився в коледжі. Він простояв в їх гаражі весь їхній шлюб – Еббі відмовлялася вішати його в будинку – непроданий ветеран п'яти продажу поспіль у двох різних округах.
  
  "Дитинко?" Запитала Еббі. "Картина?"
  
  Довга пауза. Еббі подумала, не скинули чи дзвінок. Потім: "Вибачте", - сказав Майкл. “Дозвольте мені.... дозвольте мені передзвонити вам".
  
  "Бажаю успіху".
  
  Ще одна довга пауза. “ Спасибі.
  
  Щось було не так. Еббі глянула на Алекса. Він кивнув. Він хотів, щоб вона повісила трубку.
  
  “ Добре. Я люблю тебе. "Еббі ледве вимовляла слова. Вона подумала, що це був останній раз, коли вона розмовляла зі своїм чоловіком. “ І я...
  
  Мертве повітря.
  
  Вона натиснула кнопку дзвінка. Екран повернувся до фотографії, яку Еббі використовувала в якості шпалер: на ній вона сама, Майкл і близнюки сиділи на лавці біля пляжу в Кейп-Мей. Шарлотта і Емілі були в широкополих солом'яних капелюхах від сонця. Сонце стояло високо, вода була блакитний, пісок золотистим. У неї защеміло серце.
  
  Алекс простягнув руки, показуючи, що хоче, щоб Еббі кинула йому телефон. Вона кинула. Він зловив його і поклав у кишеню. “Я ціную твою обережність. Я впевнений, що Ганна і Марія роблять те ж саме ".
  
  Анна та Марія. Він вже другий раз використовував ці імена.
  
  Еббі ковзнула на один з табуретів біля стійки для сніданку. Вона згадала, як купувала табурети в Уайт-Плейнс, намагаючись визначитися з кольором, тканиною, оздобленням. Тоді це здавалося таким важливим. Здавалося, це мало значення. Здавалося, що це було мільйон років тому.
  
  "Що ти збираєшся з нами робити?" - запитала вона.
  
  На мить чоловік виглядав здивованим її вибором слів. “Ми не збираємося нічого робити. Ми збираємося чекати".
  
  Як довго? Еббі хотіла запитати. Для кого? Для чого? Вона промовчала. Вона подивилася на ящик на кухонному острівці, ящик з ножами. Її погляд не вислизнув від її викрадача.
  
  Він обернувся, глянув у заднє вікно, потім знову на Еббі.
  
  “ А тепер, якщо ви зробите мені честь представитися.
  
  Він перетнув кухню, зупинившись всього в декількох футах від Еббі, і вперше вона побачила його обличчя в яскравому післяполудневому сонячному світлі, линучому через велике вікно, що виходило на задній двір, побачила його світлі очі, гострі вилиці, то, як вдові лоб сходився на переніссі. Нудота раптово стала шаленої, пульсуючої всередині неї. Вона знала це обличчя майже так само добре, як своє власне. Вона спробувала заговорити, але слова немов пересохли у неї на губах. “ Це буде знайомство?
  
  Алекс пригладив волосся руками, поправив одяг, немов був сором'язливим шанувальником вікторіанської епохи, вперше зустрічає свою наречену. "Так," сказав він. "Настав час мені познайомитися з Анною і Марією".
  
  "Чому ти продовжуєш вимовляти ці імена?" Запитала Еббі, хоча й боялася відповіді. "Хто такі Анна і Марія?"
  
  Алекс визирнув у вікно на близнюків, що бігають по двору. Тепер його профіль можна було дізнатися безпомилково. Він знову подивився на Еббі.
  
  Від його слів у неї підкосилися ноги.
  
  "Вони мої дочки".
  
  
  ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ
  
  
  Майкл сидів на пасажирському сидінні Lexus RR5 Томмі, його розум випереджав серце. Але ненабагато.
  
  Еббі здавалася розсіяною. Всякий раз, коли вона намагалася зав'язати з ним розмову за коктейлем, щось відбувалося. Він хотів запитати її, чому, але знав, що йому потрібно скоріше покласти трубку, тому що, якщо він цього не зробить, вона прочитає його, і він був би змушений розповісти їй про Віктора Харкові. Він ненавидів брехати їй. Він не брехав їй. Все, на що він міг сподіватися, це на те, що вона не побачить це в новинах до того, як він зможе розповісти їй. Вона рідко дивилася телевізійні новини, так що це було в його користь.
  
  Коли він розповів їй про вбивство, він хотів отримати набагато більше інформації. Це могло статися тільки одним способом.
  
  Томмі пробився крізь потік машин. Він відкрив двері з боку водія, але не прослизнув всередину. Він виглядав трохи враженим. На це пішло кілька секунд. Томмі Крістіано ніколи не витрачав кілька секунд. Особливо з Майклом.
  
  "Що сталося, чувак?" Спитав Майкл. "Поговори зі мною".
  
  Томмі підняв очі. “ Ти впевнений, що хочеш це зробити?
  
  Майкл не хотів цього бачити. Він відчував, що у нього немає вибору. “Так. Давай зробимо це".
  
  Спочатку його вразив запах. Це було не так жахливо, як деякі дозрілі трупи, з якими він стикався за час роботи в офісі, але і цього було достатньо. Багато співробітники з місця злочину входили в офіс і виходили з нього в білих масках.
  
  Вони стояли в коридорі. Вони чекали, коли детективи, що ведуть розслідування, запросять їх увійти. Було час, коли кожен, кому дозволено перебувати на місці злочину, міг з'явитися на місці злочину в будь-який час. Більше немає. Достатня кількість забруднених місць злочинів, призвели до того, що судово-медичні докази були викинуті на суд, змінило все це.
  
  Майкл міг чути розмови всередині офісу. Він напружився, щоб зрозуміти, про що йшла мова. Він чув незв'язних слів: телефон... напруга зазубрений... ... віко... кров доказ.
  
  Майкл нічого не чув про файли, вкрадених чи інших. Він не чув слова "усиновлення". У цьому був проблиск надії.
  
  П'ять хвилин потому детектив Пауелл жестом запросив їх увійти.
  
  Коли Майкл познайомився з Віктором Харковом майже п'ять років тому, ця людина накульгував. Харків, довгий час страждав на діабет і безліччю інших фізичних недуг, вже тоді здавався тендітним тілом. Але не його розум. Хоча Майкл ніколи не виступав проти цієї людини в залі суду, він знав кількох адвокатів, які це робили, включаючи Томмі, і всі вони погоджувалися, що Віктор Харків ніколи не приходив у Кью Гарденс непідготовленим. Він був набагато кмітливішим, ніж здавався. Все це було частиною вистави.
  
  Тепер Віктор Харків чи був схожий на людину.
  
  Мрець обм'як у своєму кріслі за письмовим столом. Видовище було жахливим. Шкіра Харкова була білою, як папір, без всякого кольору. Його рот був відкритий в гримасі жаху, оголюючи пожовклі зуби, ясна були вкриті засохлою кров'ю і слиною. На місці його лівого ока тепер був обвуглений міхур плоті з червоним яблучком в центрі. З однією з його ніздрів витекла тонка цівка слизу.
  
  Коли Майкл проходив ліворуч від столу Харкова, йому довелося двічі подивитися, щоб переконатися, що те, що він бачив, було правдою. Здавалося, що штани Харкова були розірвані. Область навколо його геніталій теж була обпалена, плоть там почорніла й розтеклася. Майкл бачив багато принижень у жертв вбивств – від сексуальних нападів хижаків до бандитських розборок, які майже не залишали слідів для ідентифікації, до майже надлюдської жорстокості вбивств, скоєних в нападі ревнощів, – і в кожному було приниження від того, як ці люди сприймалися після смерті. Можливо, насильницька смерть сама по собі була останнім приниженням, за яке жертва не могла помститися. Майкл завжди думав, що це було частиною його роботи прокурора. Не обов'язково для того, щоб помститися – хоча будь-представник штату, який заперечував, що помста була частиною їх мотивації, збрехав би, – а скоріше для того, щоб виступити в суді і відновити деяку міру гідності тих, хто не зміг піднятися.
  
  Те, що було зроблено з Віктором Харковом, було найжорстокішим приниженням, яке Майкл коли-небудь бачив.
  
  На столі стояв настільний телефон, стара модель з сенсорним екраном, кольору авокадо зеленого кольору з нікотиновими плямами, популярний в сімдесятих. З-під телефону тяглася пара довгих електричних проводів; один змеился по столу і був прикріплений до пальця ноги Харкова. Інший провід, який закінчується затиском з шкіри алігатора, лежав уздовж лівої ноги Харкова. Зажим зі шкіри алігатора був спалений до чорноти.
  
  Але це було не найгірше. Причина, по якій стіл був покритий темною засихаючої кров'ю, полягала в тому, що той, хто катував цього старого, хто вбив цієї людини, вважав, що акту вбивства недостатньо.
  
  Він відрубав йому руки.
  
  Майкл відірвав погляд від понівеченого трупа, його очі блукали по сцені, для чого? Можливо, для деякої перепочинку від жаху. Можливо, для якогось виправдання того, чому цей чоловік був зруйнований на своєму робочому місці. І тут його осяяло. Він шукав щось, що підказала б йому, якою мірою слід турбуватися. На мить він відчув глибокий сором, усвідомивши, що переступає через жах того, що сталося з Віктором Харковом, і подумав про себе. Коли він оглянув кімнату, його погляд зупинився на Дезіре Пауелл. Його серце тьохнуло.
  
  Пауелл спостерігав за ним.
  
  Вони стояли в адміністратора. Майкл подивився на картотечна шафа. Це була сталева модель з п'ятьма висувними ящиками. Нижній ящик був злегка відкритий. Криміналіст протирав картотечна шафа в пошуках відбитків пальців.
  
  "Ось як вони це знайшли?" Спитав Майкл. "Тільки з одним відкритим ящиком?"
  
  Томмі кивнув.
  
  Майкл заглянув під стіл. Там він побачив старий комп'ютер Dell Tower, можливо, модель Pentium II вісімдесятих або дев'яностих. Він теж був покритий чорним порошком для зняття відбитків пальців. Майкл знав, що вони заберуть всю комп'ютерну систему назад у лабораторію для більш контрольованих тестів, включаючи вивчення даних на жорсткому диску, але при такому жорстокому вбивстві, як це, вони провели польові тести, щоб якомога швидше отримати відбитки пальців і ввести їх у систему. Стара приказка про те, що перші сорок вісім годин розслідування вбивства мають вирішальне значення, була не просто прислів'ям, вона була правдою.
  
  Всякий раз, коли Майкл виїжджав на місця вбивств, він завжди стояв в стороні, впевнений у собі і відчуває деякий трепет перед роботою криміналістів. Він спостерігав за тим, як вони оглядали місце події, завжди пам'ятаючи про кожному аспекті та відділі криміналістичної бригади – відбитках пальців, волоссі і волокнах, докази крові, документах. Йому ніколи не хотілося втручатися і допомагати. У кожного була своя робота, і в окрузі Квінс ці люди були одними з кращих у місті. Але зараз, спостерігаючи за крижаним темпом фізичного розслідування, він відчував себе безпорадним і все більш безнадійним. Він хотів поритися в картотечних шафах і подивитися, яких файлів не вистачає. Він хотів переглянути диски в столі Віктора Харкова і видалити будь-яке згадування імен Майкла і Еббі Роман. Йому хотілося кинути сірник посеред цього запорошеного, потворного офісу і зруйнувати саму суть практики. Він хотів зробити все це, тому що, якщо існувала хоч якась ймовірність того, що про його стосунки з Віктором Харковом стане відомо, існувала реальна ймовірність того, що Шарлотту і Емілі можуть забрати. І це було б кінцем його життя.
  
  Все, що він міг зробити в даний момент, це стояти в стороні.
  
  І дивись.
  
  П'ятнадцять хвилин потому, після того як тіло було перевезено в морг, розташований у Південному Квінсі, Майкл і Томмі стояли поруч з машиною Томмі. Кожна друга машина в кварталі отримала штраф. У Томмі на приладовій панелі висів плакат окружного прокурора округу Куїнс.
  
  Довгу хвилину жоден з чоловіків не вимовляв ні слова.
  
  "Йди на роботу," нарешті сказав Томмі. “ Тобі потрібно зайнятися справою.
  
  Перш ніж Майкл встиг відповісти, у Томмі задзвонив мобільний. Він відійшов убік і відповів. Поки він говорив, Майкл дивився вниз по вулиці, в бік Асторія-парку. Він спостерігав, як вони працюють над величезним басейном в парку, готуючи його до літнього сезону. Він згадав безліч спекотних липневих або серпневих днів, коли він був маленьким, стрибав у чисту блакитну воду, ні про що не дбаючи.
  
  Томмі закрив телефон. "Ми поки знаємо не дуже багато", - сказав Томмі. “Спочатку вони вилучили дюжину відбитків з картотеки. Зараз вони їх перевіряють. По-друге, схоже, що в офісі не було резервних копій файлів. Вони швидко переглянули жорсткий диск комп'ютера, і він був стертий начисто ".
  
  "Як ти думаєш, вони зможуть щось врятувати з цього?"
  
  "Вони робили це раніше".
  
  "Значить, це було пов'язано з бізнесом Віктора".
  
  "Ми цього ще не знаємо", - сказав Томмі. “Але зрозумійте це. Вони майже впевнені, що телефон і дроти були встановлені як свого роду пристрій для тортур".
  
  "По телефону?"
  
  “Так. Я чув, що це було підключено таким чином, що якщо телефон дзвонив, по проводах передавався заряд. Вони думають, що той, хто це зробив, прикріпив його до геніталій старого і його лівому оці.
  
  "Господи".
  
  “ Хворий ублюдок. Вони вилучили записи телефонних розмов з офісу, і з'ясували, що робочий телефон Харкова надійшло шістнадцять дзвінків за десятихвилинну період, і всі з одноразового мобільного.
  
  "Боже мій".
  
  "Чого б цей хлопець не хотів від Харкова, старий негідник так легко від цього не відмовився".
  
  “ А що щодо його рук? - запитав я.
  
  “Вони вважають, що це було посмертно. Але просто."
  
  "І ось як син Харкова знайшов його".
  
  "Ти можеш собі уявити?" Сказав Томмі. "Виявляється, Віктор переїхав до свого сина Джозефа рік тому", - продовжив він. "Я думаю, вони були досить близькі".
  
  “ Пауелл вже отримав від нього заяву?
  
  “Тільки попередня заява. І запам'ятайте це. Джозеф Харків сказав Пауеллу, що поліція не може оглянути речі старого ".
  
  "Тому що Віктору Харкову було що приховувати", - подумав Майкл. Він відчував, як його шлунок стискається з кожним подихом.
  
  "Як і слід було очікувати, Пауелл не дуже задоволений цим", - додав Томмі.
  
  "Де цей ордер?" - запитав я.
  
  “ Кальдерон почав працювати з ним близько восьмої ранку. Він був у трубі до того, як ви подзвонили мені.
  
  Майкл знав цей процес. Новий ордер на вбивство буде видано в прискореному порядку, оскільки час підтискав. Його можуть видати в будь-яку хвилину, а можуть і через кілька годин.
  
  "Хто-небудь ще живе в квартирі Харківських?" Спитав Майкл.
  
  "Я так не думаю", - сказав Томмі.
  
  “Як ви думаєте, старий міг щось зберігати в квартирі? Резервні копії файлів, дублікати файлів?"
  
  Томмі мовчить. Він знав, що мав на увазі Майкл. Він глянув на годинник.
  
  "Поїхали".
  
  
  ДВАДЦЯТЬ
  
  
  Алекс стояв у коридорі на другому поверсі. На стінах висіли збільшені фотографії Майкла і Ебігейл Роман і двох прийомних дочок. На одній вони стояли десь на пляжі, а навколо них пробивалися крізь пісок пучки високої трави. На іншій всі вони дивилися в об'єктив, ніби фотограф перебував в якійсь ямі. Ще на одному, коли дівчатка були зовсім маленькими, вони стояли між Ебігейл і Майклом, притулившись до цегляної стіни. Дівчатка ледве діставали дорослим до колін, а фотографія була обрізана у талії батьків. Це явно повинно було бути забавним, показати масштаб. Тепер дівчатка були набагато вище. Це змусило Алекса замислитися, скільки часу пройшло з тих пір, як він прискакав на ферму Кесккуласов тієї темної ночі, скільки часу пройшло з тих пір, як акушерка знайшла його і сказала, що у Олени почалися передчасні пологи.
  
  Він стояв у дверях їх кімнати. Там стояли два ліжка. Стіни були пастельно-рожевими; вікна і двері оздоблені білим. Меблі в кімнаті – тумбочка між ліжками, низький комод, пара письмових столів – теж була білою. Кімната була охайною, враховуючи, що в ній жили чотирирічні дівчинки. На ліжку лежала дивна іграшка, на одному з письмових столів був складний светр. Крім цих речей, кімната була обставлена з недбалою акуратністю.
  
  У дальньому кутку стояв стіл з чотирма маленькими стільцями, стіл, на якому було накрите на трьох.
  
  В кімнаті пахло пудрою і фруктовим шампунем. На стінах висіли плакати і малюнки. На плакатах було зображено хтось на ім'я Дора Дослідник. На малюнках були зображені Валентинки, трилисники і великодні яйця.
  
  Він перетнув кімнату, відкрив один з ящиків комода. У ньому були акуратно складені маленькі футболки, згорнуті шкарпетки шокуюче яскравих кольорів. У другому ящику лежали маленькі пластикові сумочки, складені нейлонові рюкзачки і дві пари білих рукавичок.
  
  Алекс потягнувся до скриньки, потримав рукавички в руці, заплющив очі, відчув їх присутність всередині себе, побачив жінок...
  
  ... вони стоять біля річки, вічні, полонені цієї ефемерної красою, яка не знає ні молодості, ні віку ... Біля їхніх ніг тече чиста вода... безперервні цикли життя. Він сидить на сусідньому пагорбі з флейтою в руці, його безмежна гордість. Поки все навколо них народжується і вмирає, покоління змінюються за секунди, вони залишаються незмінними. Над ними світло до темно-фіолетовому небі. Ольга, яку ніколи не бачили, завжди поруч....
  
  Хазяйська спальня на другому поверсі виходила вікнами на фасад будинку. Вона була обставлена зі смаком, якщо не сказати дорого. Ліжко з балдахіном, комод з РК-телевізором з плоским екраном, велотренажер в кутку. Ця кімната була не такою охайною, як кімната дівчаток. У нього був вигляд і відчуття людей, які проживали своє життя в поспіху.
  
  Алекс порився в шухлядах. Схоже, Ебігейл контролювала три верхніх шухляди в комоді, Майкл - два нижніх.
  
  Шафа був забитий костюмами, сорочками, спідницями, сукнями на дерев'яних вішалках. Полиці були заставлені коробками зі складеними светрами і жилетами. На верхній полиці стояла коробка, повна фотографій і пам'ятних речей. Алекс дістав коробку і поклав її на ліжко.
  
  Він перегорнув кілька фотоальбомів – Майкл і Ебігейл на їх весілля, медовий місяць, Різдво та дні народження. Другий фотоальбом був присвячений дівчаткам. На першій сторінці була велика фотографія Ганни і Марії в ліжечку, в приміщенні, схожому на кабінет лікаря. Їм було не більше кількох місяців. Алекс спробував згадати цей час у своєму житті, перший рік або близько того після того, як у нього вкрали дівчаток. Лють, яку він відчував, ніколи не виходила за межі. Інша частина альбому була присвячена дівчатам на пляжі, дівчатам на задньому дворі, дівчатам на своїх триколісних велосипедах.
  
  На дні коробки було щось на зразок альбоми для вирізок. В кінці книги він знайшов серію статей про Майкла. Найдовша стаття – по суті, стаття для обкладинки – була з журналу New York magazine, датованого п'ятьма роками раніше. Заголовок на першій сторінці:
  
  ПРОКУРОР КВІНСА УНИКАЄ СМЕРТІ, ЩОБ ПОСАДИТИ ГАНГСТЕРІВ
  
  Алекс відкрив зміст, переглянув його, потім звернувся до статті. На лівій сторінці була ще одна фотографія Майкла Роману, на цей раз прислонившегося до машини на бічній вулиці Нью-Йорка. Алекс почав читати. Заголовок був типовим маячнею, але саме в п'ятому абзаці Алекс виявив те, що його зацікавило, те, чого він ніколи не очікував.
  
  30-річний містер Роман п'ять років пропрацював помічником окружного прокурора в окрузі Куїнс. Він народився в Асторії і не новачок у світі вуличного насильства. Коли Романові було всього дев'ять років, його батьки, Пітер і Джоанна, були вбиті в результаті невдалого пограбування їхнього магазину, спеціалізованої пекарні під назвою Пікк-стріт на бульварі Дитмарс.
  
  Випускник юридичної школи Сент-Джонса, Роман прийшов працювати в офіс окружного прокурора Квінса в 1999 році і з тих пір розслідував ряд гучних справ.
  
  Очі Алекса ковзнули вниз по сторінці.
  
  Слідчі вважають, що вибух автомобіля був справою рук братів Патреску в спробі затягнути судовий процес. Неймовірно, але в результаті вибуху, знищила половину міського кварталу, пан Роман отримав лише кілька незначних поранень.
  
  Алекс подивився на фотографію вибуху. Машина являла собою обвуглений кістяк; від будівлі за неї залишилися одні уламки. Це нагадало йому багато вулиці Грозного. Було справді вражаюче, що цей чоловік не був убитий. Диво.
  
  І ось тоді до нього дійшло. Чоловік, який дбав про Анни та Марії всі ці роки, чоловік, якого його дочки називали папою, був таким же, як він. Майкл Роман зустрівся віч-на-віч із дияволом і пішов неушкодженим.
  
  Майкл Роман теж був безсмертний.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ОДИН
  
  
  На задньому дворі Еббі поговорила з дівчатками. Вона побачила страх у очах, але зробила все можливе, щоб розвіяти його. Молодий чоловік стояв в задній частині ділянки і курив сигарету. Той, хто називав себе Алексом – той, хто стверджував, що є біологічним батьком Шарлоти та Емілі, – все ще був у будинку. Еббі не могла бачити його, але вона майже відчувала на собі холодний погляд його хижака.
  
  На даний момент дівчата все ще виглядали стурбованими, але далеко не такими наляканими, як раніше. “Все гаразд, хлопці. Немає причин боятися". Еббі хотіла б вона знати, що це правда. "Добре?"
  
  Дівчатка кивнули.
  
  "Ми йдемо в будинок Британі?" Запитала Емілі.
  
  Бріттані Сэлсер працювала нянею в двох кварталах звідси. Вона також доглядала за хлопчиками-близнюками своєї власної сестри, яким було трохи більше трьох років. "Не сьогодні, милий".
  
  "Але чому?"
  
  “Хлопчики застудилися. Бріттані не хоче, щоб ви, хлопці, захворіли".
  
  “ Ти збираєшся в лікарню? - запитав я.
  
  Насправді лікарня була Медичною клінікою Хадсона, установою невідкладної допомоги на Даулінг-стріт. Коли вони переїхали з міста, Еббі намагалася зберегти свою роботу медсестри швидкої допомоги в центральній лікарні, але дорога на роботу – годину в одну сторону, не кажучи вже про витрати, – вбивала їх. Її робота в клініці була і близько не такою складною, але вона увійшла там у певний ритм. Посіви з горла, рвані рани, щеплення від грипу, обідрані коліна – те, чого не вистачало в роботі challenge, з лишком компенсувалося задоволенням.
  
  "Ні", - сказала вона. "Не сьогодні".
  
  Раптово Еббі помітила рух ліворуч від себе. Вона зауважила, що молодий чоловік в дальньому кінці двору теж це помітив. Яскраво-червона спалах в лісі за будинком.
  
  Еббі озирнулася. Зої Мейснер йшла через ліс, вниз по струмку. Її золотиста лабрадорша Шаста йшла по запаху. Еббі побачила, як пес зупинився, подивився на пагорб, задерши ніс. Відчув він молодої людини? Колю? У мить ока собака вибігла на пагорб, збиваючи листя, копаючи землю, перестрибуючи через колоди. Зоя покликала Шасту, але пес не звернув на неї уваги.
  
  Зої – володарка обурливо яскравих садових халатів в квіточку і ще більш обурливих квіткових духів – зауважила Еббі і дівчаток і помахала їм рукою. Еббі підняла руку, щоб помахати у відповідь, але зупинила себе. Якщо б вона визнала Зої, можливо, жінка сприйняла б це як привід піднятися на пагорб для дівич-вечора через паркан. З іншого боку, якщо Еббі не впізнає її, вона може підійти і дізнатися, чому. Еббі помахала у відповідь.
  
  Через кілька секунд Зої покрокувала через ліс, вгору по горбу, до римського будинку.
  
  Шаста вже вовтузився з дівчатками.
  
  Еббі побачила, як молодий чоловік в дальньому кінці двору викинув сигарету і випростався. Його погляд метнувся від великої собаки до жінки, що піднімається на пагорб, і назад. Він розстебнув куртку.
  
  В будинку розсунулися фіранки.
  
  "Ні", - подумала Еббі.
  
  Немає.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ДВА
  
  
  Квартира Джозефа Харкова знаходилася на третьому поверсі на Двадцять Першій авеню, недалеко від Стейнвея. Згідно зі звітом, Джозеф Харків працював у нічну зміну на станції MTA на перетині Бродвею і 46-ї вулиці.
  
  Майкл і Томмі стояли на іншій стороні вулиці в супермаркеті Super Deli, спостерігаючи за входом. Майкл двічі зустрічався з Джозефом Харковым, але це було кілька років тому і лише мимохідь. Він не був упевнений, що згадав би цієї людини, якби побачив його.
  
  На початку другого Джозеф Харків вийшов з парадних дверей. Майкл миттєво впізнав його. Він виглядав як більш молода версія свого батька і вже придбав согбенную поставу старого, хоча йому, мабуть, було за сорок. Він почекав на автобусній зупинці на розі п'ятнадцять хвилин або близько того, час від часу промокаючи очі серветкою, потім сів у автобус.
  
  Майкл і Томмі почекали п'ять хвилин. Джозеф Харків не повертався. Вони перейшли вулицю й увійшли в будівлю.
  
  У коридорах пахло підсмажуваними продуктами, дезінфікуючими засобами, дезодорантами. Звуки мильних опер долинали не з однієї кімнати.
  
  Томмі Крістіано розробив свої методи злому і проникнення, будучи беспризорником в Брукліні. Він удосконалив їх, працюючи офіцером під прикриттям в 84-му ділянці, перш ніж відвідувати вечірні юридичні курси в CUNY.
  
  Через кілька секунд вони були всередині.
  
  Спальня Віктора Харкова говорила про віці, відчаю та самотності. В ній стояли облуплений комод з червоного дерева і односпальне ліжко з пом'ятими, брудними простирадлами. На столику лежали пара фотографій в рамках, кусачки для нігтів, пара поштових марок без гасіння, вирізаних з конвертів. У шафі було три костюма, всі однакового невиразного сірого кольору. Там була одна пара взуття, нещодавно заштопанная. На підлозі лежала стопка складених пластикових пакетів з хімчистки. Віктор економив. Мати Майкла була такою ж. Навіть щось на зразок пакета з хімчистки мало певну цінність.
  
  "Міккі".
  
  Томмі Крістіано був єдиною людиною, який називав його Міккі, єдиною людиною, якій це було дозволено. І він називав його так тільки тоді, коли щось було важливо.
  
  Майкл вийшов у вітальню. Томмі відкрив нижній ящик на кухні. В ньому була скріплена гумкою стопка 3,5-дюймових дискет і невелика купа чогось на зразок компакт-дисків або DVD-дисків.
  
  "Дивися". Томмі показав три дискети. Вони були помічені роком випуску. Третій диск був позначений як "ТИМЧАСОВИЙ 2005". "Є ідеї, що це означає?"
  
  “Я думаю, по-російськи це означає "приватний". Можливо, по-українськи".
  
  "Особисті файли?"
  
  "Я не знаю".
  
  Томмі подивився на годинник. Майкл послідував його прикладу. Вони пробули в квартирі більше десяти хвилин. Кожна хвилина зволікання піддавала їх ризику бути спійманим.
  
  Томмі глянув на старий комп'ютер в кутку вітальні. "Ти знаєш, як зробити копію одного з них?" - запитав він.
  
  Майкл не працював з дискетами вже кілька років, але вирішив, що це згадається йому, як тільки він сяде за комп'ютер. "Так".
  
  Томмі простягнув йому диск 2005 року і порожній. Майкл перетнув вітальню, сів у старе робоче крісло перед комп'ютером. Коли він сів, в повітря здійнялася хмарка пилу. Він включив монітор, натиснув кнопку ВКЛЮЧЕННЯ на старому робочому столі Gateway. Процес завантаження, здавалося, зайняв вічність. По мірі того, як екрани прокручувалися повз, Майкл зрозумів, що вже давно не бачив підказок DOS.
  
  Поки Томмі чекав, він підійшов до вікна, що виходить на 21-ю авеню. Він розсунув фіранки приблизно на дюйм.
  
  Коли екран, нарешті, перемістився на робочий стіл, Майкл вставив диск. За мить він натиснув на файл з написом "ТИМЧАСОВИЙ". Файл відкрився – запуск електронної таблиці Microsoft Excel. Погляд Майкла просканував дані. Його серце прискорено забилося. Це був список усиновлень за 2005 рік. У списку було всього шість записів. Майкл знав, що Віктор Харків щорічно виступав посередником у десятках усиновлень. Це був окремий список. Особистий список. Це був список людей, які були усиновлені незаконно. Він прокрутив вниз.
  
  Ось. Він бачив це. Майкл і Ебігейл Роман. Отже, була запис, запис, відмінна від юридичної.
  
  "Міккі," сказав Томмі.
  
  Майкл підняв очі. “ Що?
  
  "Пауелл тільки що зупинився на іншій стороні вулиці".
  
  Майкл вставив чисту дискету в дисковод 3.5. Він почув, як повернувся жорсткий диск, почув, як диск з клацанням встав на місце. Кожне клацання віддавався биття його серця.
  
  "Вона тільки що вийшла з машини", - сказав Томмі. “Вона прямує сюди. З нею Фонтова".
  
  Майкл спостерігав, як індикатор виконання повільно переміщується вправо. Здавалося, минула вічність.
  
  Томмі навшпиньки перетнув кімнату і приклав вухо до дверей.
  
  "Підемо," прошепотів він.
  
  "Це ще не зроблено".
  
  "Тоді просто візьми це", - сказав Томмі. "Пішли".
  
  Майкл подивився на решту диски в ящику. Йому стало цікаво, які дані містилися на них. Були резервні копії диска, який він намагався скопіювати? Це було щось більше, ніж простий злом, подумав він. Створення копії – це одна справа, ніхто ніколи не дізнається, але вилучення цього диску було кримінальним злочином. Вони крали чиїсь особисті дані.
  
  Часу на суперечки не було. Він витягнув диск з дисководу, потім вимкнув комп'ютер від мережі. Той виключився з гучним жужжащим звуком, який, Майкл був впевнений, можна було почути з коридору.
  
  Раптово пролунав гучний стукіт у двері.
  
  "Департамент поліції Нью-Йорка," сказала Фонтова. “ У нас є ордер на обшук.
  
  Майкл і Томмі перетнули вітальню і увійшли в маленьку спальню. Вони подивилися на провулок за будівлею. Поліцейських там не було. Наскільки вони могли бачити, нікого.
  
  Другий стукіт. Голосніше. Здавалося, від нього затремтіла вся квартира.
  
  “ Поліція! Ордер на обшук! Відкрийте двері!
  
  Майкл спробував відкрити вікно, але воно було закрашено. Томмі дістав складаний ніж і почав зрізати засохлу фарбу, але Майкл зупинив його. Якщо б вони зрізали фарбу, а потім зачинили за собою вікно, поліція дізналася б, що сталося. На підвіконні і на підлозі були б сліди фарби. І вона була б свіжою.
  
  Позаду них Майкл почув, як ключ повертається в замку.
  
  Двоє чоловіків вислизнули із спальні у ванну. Там було ясно, що вікно відкривали і закривали багато разів. Майкл простягнув руку і відкрив його. Вікно було маленьким, але виглядало досить великим, щоб вони могли пролізти в нього.
  
  Другий ключ повернувся в другому замку, і вхідні двері відчинилися як раз в той момент, коли Томмі виліз з вікна слідом за Майклом.
  
  "Поліція Нью-Йорка!" Майкл почув, як вони з Томмі спускалися по пожежній драбині. Їм довелося залишити вікно відкритим, але з цим нічого не можна було вдіяти.
  
  За мить вони були в провулку за будинком. Незабаром після цього вони опинилися на жвавій вулиці.
  
  Вони обігнули квартал і підійшли до машини Томмі.
  
  Майкл прибув в Кью-Гарденс годину сорок п'ять. У нього було п'ятнадцять хвилин, щоб переодягнутися і потрапити в зал суду. У нього на столі лежало не менше двадцяти телефонних повідомлень. Він увійшов в свій кабінет, зачинив і замкнув двері.
  
  Спочатку йому треба було дещо зробити.
  
  Він сів за свій стіл, відкрив ноутбук. У нього не було вбудованого флоппі-дисководу, але у нього був зовнішній флоппі-дисковод USB 3.5. Десь. Він не часто користувався ним і засунув кудись у свій кабінет. Через кілька хвилин він знайшов його, засунутий за коробку зі старими папками в шафі.
  
  Було 1:46.
  
  Він підключив дисковод, вставив дискету. Екран з'явився набагато швидше, ніж на комп'ютері Віктора Харкова. Через кілька секунд він уже переглядав таблицю. Там було шість рядків, вісім стовпців. Вгорі були очікувані запису – ім'я H, Ім'я W, прізвище, адреса і т. д. останнім записом було A. Майкл вирішив, що це означає "Усиновлена", тому що, коли його погляд пробігся по колонці, записи були F і M. Два записи вискочили назовні. Одна запис для пари з округу Патнем і запис для Майкла і Ебігейл Роман. У обох була запис для 2F в останній колонці.
  
  Дві жінки. Близнюки.
  
  Ще одна пара всиновила близнюків через офіс Віктора в 2005 році. Майкл натиснув на значок принтера. Через кілька секунд у нього була друкована копія файлу.
  
  В 1:49 пролунав стукіт у двері, потім хтось посмикав дверну ручку. Майкл миттєво натиснув кнопку вилучення і витягнув дискету. Потім він узяв дискету, ковзнув по захисному віконця на дискеті, дістав ножиці і розрізав пластиковий диск всередині, розрізавши його на три частини, остаточно знищивши дані. Він викинув все це в сміттєву корзину. Ще один стук.
  
  "Почекай", - сказав Майкл.
  
  Він поклав ножиці в ящик столу, вимкнув комп'ютер, встав і відчинив двері.
  
  Це була Ніколь Ланьє, його невтомна і перевантажений роботою помічник юриста. Ніколь була мініатюрною і підтягнутою сорокарічної дівчиною, ветераном офісу, з пташиними рухами і ведмежою натурою захисника. Якщо тебе не чекали, ти не пройшов випробування, яким була Ніколь Ланьє. Вона подивилася на Майкла, на те, як недбало він був одягнений. “Добре. Чому двері були замкнені?"
  
  “ Де я, по-твоєму, можу викурити тріщина, в холі?
  
  "Чому ні?" Сказала Ніколь. "Як і всі ми". Вона подивилася на годинник. "Ем, хіба ти не повинен бути в суді?"
  
  “ Я займуся цим. - Він зняв вітровку QDA, дістав костюм з пластикового пакету хімчистки. “ Спізнююся.
  
  "Хочеш, я подзвоню туди?"
  
  "Ні, зі мною все в порядку".
  
  “ Ти неважливо виглядаєш.
  
  “ Мила бовтанка. Він простягнув Ніколь свій портфель. “ Просто приведи це в який-небудь порядок для мене. Зверху начерк. Я збираюся переодягнутися і вийти звідси через дві хвилини.
  
  Ніколь взяла портфель, але не рушила з місця. “ Ти впевнена, що з тобою все в порядку?
  
  "Ніколь".
  
  "Добре, добре, бос". Вона взяла у нього портфель, але все ще не йшла.
  
  “ Знаєш, якщо ти не підеш прямо зараз, то побачиш мене голою.
  
  “ Це краще, ніж дивитися в замкову щілину.
  
  Майкл прогнав її. Ніколь підморгнула, розгорнулася на своїх зручних підборах і закрила двері.
  
  Майкл глибоко зітхнув і оглянув свій кабінет. Все було там, де і повинно було бути: його письмовий стіл, книжкові шафи, холодильник розміром з його квартиру, статті в рамках на стіні, навіть фотографія розміром 8 × 10, на якій вони з Томмі в ground zero, зроблена 13 вересня 2001 року. Все було таким же, але раптово стало виглядати зовсім по-іншому, як ніби він був чужинцем у цьому місці, яке він так добре знав, як ніби зручні, поношені речі, складали його життя, тепер були замінені дублікатами.
  
  Зосередься, Майкл.
  
  Так, вбивство Віктора Харкова змінило все. І так, цілком можливо, що штат Нью-Йорк міг виявити незаконність, пов'язану з удочерінням, і почати розгляд, щоб відібрати його дочок. Але це не змінювало того факту, що штат Нью–Йорк – і, що більш важливо, дівчина по імені Фалинн Харріс - сьогодні залежала від нього.
  
  Він зняв футболку, джинси і кросівки, натягнув штани від костюма і парадну сорочку. Він зав'язав свій новий галстук – той, що подарувала йому Еббі в рамках ритуалу, який раптово з'явився йому досконалим тижнями раніше, – потім надів піджак. Він швидко причесався, оглянув себе в дзеркалі. Зачіска була настільки хороша, наскільки могла бути. Він відкрив двері, схопив свій портфель, швидко стукнув Ніколь кулаком на удачу і попрямував коридором. Він вже запізнився на п'ять хвилин.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ТРИ
  
  
  Сидячи за обіднім столом, Еббі відчувала, що її ось-ось вирве. Слова, сказані Алексом, здавалося, все ще дзвеніли в її вухах.
  
  Вони мої дочки.
  
  Коли Зої Мейснер прийшла, Еббі зустріла її на краю ділянки. Еббі пояснила, що чоловіка на ім'я Коля викликали для того, щоб призначити ціну за ландшафтний дизайн. Зої лукаво посміхнулася Еббі – Іден-Фоллс був дуже обережний у своїх різних і денних побаченнях раутах – і, ймовірно, з-за своїх непристойних підозр Зої досить швидко втекла тільки для того, щоб поспостерігати за Еббі і Колею з передбачуваного укриття маленької теплиці на задвірках маєтку Мейснеров.
  
  Вони мої дочки.
  
  Як би Еббі не хотілося вірити, що все це був поганий сон, як би сильно вона не хотіла вірити, що ця людина брехав їй, що це була свого роду пастка, щоб вимагати у них гроші, один погляд на обличчя Алекса сказав їй, що нічого з перерахованого вище не було. Сумнівів у схожості не було. Він був схожий на дівчаток.
  
  Але чому, через стільки часу, він з'явився саме зараз? Чого він хотів?
  
  Еббі спостерігала, як дівчатка грали у квача, кожна по черзі була 'цим'. Здавалося, вони ніколи не дозволяли один одному брати на себе роль нишпорки або шукали дуже довго. Еббі подумала, як це - бути такої самовідданої. Вона любила Майкла всім серцем, але повинна була визнати, що відчувала якесь похмуре радість, перемагаючи його в нардах, шахах або навіть джин-рамми. З близнюками було інакше.
  
  Еббі подивилася в кут стоянки. Вона помітила маленький блискучий предмет. Коли вона зосередилася, то зрозуміла, що це бант, блискучий рожевий бант. Незабаром вітерець підхопив його і розкотив по двору.
  
  "Це з вечірки", - подумала Еббі. Вечірка, яка, здавалося, була сто років тому, у той час, коли її сім'я була ціла, а в містечку під назвою Іден Фоллс, штат Нью-Йорк, не водилися монстри.
  
  Поки Коля спостерігав за нею з заднього двору, Еббі повернула голову на звуки будинку. Вона почула кроки над собою – ледь чутні, Алекс, здавалося, був дуже легкий на ногах. Вона почула, як відчинилися і зачинилися дверцята шафи. Вона спробувала уявити, що він може знайти. Там було небагато. Більшість їх важливих паперів – документи на будинок, страховка, паспорта – зберігалися в картотеці в кабінеті на другому поверсі. На нічному столику стояла скринька для коштовностей, але в ній не було нічого цінного. Вони з Майклом часто жартували, що якщо шкатулка для коштовностей коштує дорожче, ніж самі прикраси, то шкатулка для коштовностей тобі не потрібна.
  
  Потім був пістолет. Пістолет зазвичай зберігався в пенопластовом алюмінієвому футлярі на верхній полиці шафи в спальні, під коробкою зі старими вітальними листівками. Вона замкнула його? Звичайно, замкнула. Вона завжди замикала її.
  
  І тут до неї дійшло. Сигналізація. Тривожна кнопка. Вона перебувала в іншому кінці вітальні, в трьох кроках направо, поруч із вхідними дверима. Якби вона тільки змогла дістатися туди так, щоб Алекс або Коля нічого не помітили, поліція була б уже в дорозі в лічені хвилини.
  
  Чи Правильно це було? Заподіяли б ці люди шкоду їй або дівчаткам, якби поліція просто з'явилася біля дверей? Що б зробив Майкл? Чого б Майкл хотів, щоб вона зробила?
  
  Вона спробувала викинути всі ці питання з голови, повільно піднялася на ноги і, перш ніж змогла придумати причину, щоб зупинити себе, вибігла у фойє.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ
  
  
  Вікно, подумав Пауелл. Чому вікно у ванній було відкрито?
  
  Стоячи посеред убогій квартири Джозефа Харкова, Пауелл намагалася зібрати воєдино останні кілька годин Віктора Харкова. Це було те, що вона була дуже гарна. Вона не завжди розумілася в тонкощах судової експертизи, але була досить вправна у вгадуванні мотивів і рухів людей.
  
  За роки служби в поліції, вона зіткнулася з рядом перешкод, кожне з яких було подолано завдяки її лютою рішучості домогтися успіху і просуватися вперед, її непохитної віри в силу логіки.
  
  Вона виросла в Кінгстоні, Ямайка, соромливою, серйозною дівчиною, однієї з п'яти дочок, народжених у Едварда і Дестіні Уайтхолл. Вони були бідні, але ніколи не голодували, і до своєї смерті від раку у віці тридцяти одного року Дестіні, яка займалася пранням і шиттям для невеликих готелів уздовж затоки, стежила за тим, щоб одяг її дітей завжди була чистою і відпрасованою.
  
  Дезіре вийшла заміж за Люсьєна Пауелла, коли їй було всього п'ятнадцять, долговязую дауту з худими руками і ногами, увінчану, здавалося б, постійним рум'янцем, збентеження виникало при кожному солодкому реченні Люсьєна, починаючи з того, що їй було лише чотирнадцять. День за днем Люсьєн слідував за нею, завжди на шанобливій відстані, проповідуючи пагорбах не зовсім розквітлу красу Дезіре, всім, хто був готовий слухати. Одного разу він подарував їй кошик з ліліями. Вона зберігала квіти живими так довго, як могла, а потім в кінці кінців перетворила їх в пошарпану копію "Білої відьми з Роуз-Холу" Х. Р. де Лиссер, її улюблена книга.
  
  Потім, після більш ніж шести місяців цього гавота, Люсьєн проводив Дезіре додому. Коли вона стояла на ганку будинку своєї матері і Люсьєн Пауелл просто поцілував її в щоку, серце Дезіре було зупинено назавжди. Сім місяців потому, з благословення своїх родин, вони одружилися.
  
  Коли Дезіре залишалося всього три дні до свого шістнадцятиріччя, Люсьєн був застрелений в глухому провулку Кінгстона, ставши жертвою поліцейської вендети. Кислота, як їх називали, жорстоке зброя поліції. У Люсьєна вистрілили чотири рази – по одному в горло, одне в живіт, по одному на кожне плече. Хресне знамення.
  
  Люсьєн був працьовитим хлопцем, каменярем за професією, але він загравав з околицями бандулу, кримінальним існуванням, настільки звичайним для ямайського укладу. Кажуть, останнє, що сказав Люсьєн, було: "Скажи Десу, що я не чув наближається кулі".
  
  Шість місяців потому батько Дезіре перевіз сім'ю в Нью-Йорк. Її батько, сам вже овдовілий, привіз їх у ямайський район Квінса, поняття не маючи, що цей район не має нічого спільного з Карибським островом, на якому він народився. Замість цього, як одного разу дізнався її батько, район отримав свою назву приблизно в 1666 році від британців, запозичене в джамеко, алгонкинского індіанського слова, що позначає бобра. Цей район, хоча зараз і є домом для багатьох ямайців, представляв собою різноманітний, що зазнає труднощі район, розташований всього в милі або близько того від аеропорту Кеннеді.
  
  Охоплена гострим горем, Дезіре з головою поринула у навчання і трохи більше ніж за три роки отримала ступінь бакалавра кримінального правосуддя в CUNY.
  
  За ці роки вона змінила свою частку коханців, завжди дотримуючись свого графіка і умов, зробила помилку, зустрівшись з одруженим лейтенантом з Південного Брукліна років тридцяти п'яти, і самотність взяло гору над здоровим глуздом. Але це було давно. В ці дні у неї була робота, два її бродячих кота Лютер і Вандросс, її трехдюймовая Дика індичка – не більше і не менше - кожен вечір перед Tivo і сном. Але в основному у неї була робота.
  
  Вхідні двері квартири Харкова була нещодавно замкнені на засув, всі вікна були закриті і замикалися на замки-фермуары, а також були оснащені вертикальної сталевий віконної ґратами, яка не дозволяла піднімати подвійні вікна. Всі двері і вікна були зачинені, крім одного. Вікно у ванній.
  
  Чому?
  
  Пауелл проінструктував команду криміналістів роздрукувати підвіконня і скло у ванній, приділивши особливу увагу замку і фурнітурі. Поки два офіцера криміналістичної служби займалися своїми справами, обстежуючи квартиру Віктора Харкова на предмет наявності доказів, а Марко Фонтова опитував інших мешканців будинку, Дезіре Пауелл оглядала територію навколо вікна. Не було ні розбитого скла, ні свіжих сколів на покритому емаллю корпусі, які могли б свідчити про злом.
  
  Так чому вікно було распахнуто навстіж? На ньому не було сітки, а відразу за нею знаходилася пожежна драбина. Будь-хто міг легко проникнути в квартиру. Не те щоб у квартирі було багато дорогих речей, але все ж. У Квінсі ніхто не залишав вікна відкритими.
  
  Чи був хтось в квартирі і виліз у вікно?
  
  І чому комп'ютер був відключений від мережі?
  
  Пауелл повернулася до столу у вітальні. Вона поклала руку на монітор і виявила, що він все ще теплий. Що означало, що його, ймовірно, тільки недавно відключили від мережі. Пауелл знову підключив комп'ютер і монітор і спостерігав, як комп'ютер виконує свій цикл, інформуючи користувача про те, що він був неналежним чином вимкнений. Якщо Джозеф Харків був свого роду параноїком з приводу пожежі або розраховував заощадити кілька пенні на електриці, коли комп'ютер не використовувався, чому б не вимкнути його належним чином? Пауелл задумався.
  
  Фонтова повернулася, наділа рукавички і без особливого ентузіазму почала нишпорити по спальні Харкова. "Нагадай мені ніколи не ходити в юридичну школу", - сказав він. "Це чертовски жахливе місце".
  
  Фонтова закотив очі, витягнув з кишені штанів тонку пачку банкнот, відокремив долар і простягнув Пауелл. Вона мовчки взяла його. Під час Великого посту у них було змагання з бігу. Той, хто виголошував слово на букву "ф", був повинен іншому долар. Приблизно через місяць вони були майже в розрахунку.
  
  "Цей хлопець був вуличним адвокатом", - сказав Пауелл. “І, ймовірно, не дуже хорошим. Заробити такі маленькі гроші практично неможливо".
  
  Фонтова хмикнув, продовжуючи висувати ящики, шафи, піднімати простирадла і спустошувати кишені, так же, як Пауеллу не терпілося скоріше увійти у це похмуре місце і вибратися з нього.
  
  Вони забрали б старий комп'ютер Харкова, а також будь-які файли, документи і паперову тяганину. Хто б це не зробив, у нього була вендета, глибоко укорінена ненависть, і це не відбувається просто за одну ніч. Десь тут була зв'язок. Вони знайдуть її.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЬ
  
  
  Щось було не так. Два зелених вогники з правої сторони були темними. Еббі все одно набрала аварійний код. Двічі. Нічого не сталося. Вона постукала по панелі. Цей звук, здавалося, рознісся по всьому будинку.
  
  Нічого. Ніяких миготливих вогнів. Ніякої реакції будь-якого роду.
  
  "Я розчарований," пролунав голос у неї за спиною. Вона різко обернулася. Алекс стояв всього в декількох футах від неї. Вона не чула, як він спускався сходами.
  
  Алекс повністю спустився у фойє. Він відкрив свою ремінь через сумку, дістав мотузку і клейку стрічку.
  
  “На жаль, - сказав Алекс, “ багато американські системи домашньої безпеки працюють від телефонних ліній. У разі сильного шторму або з якоїсь іншої причини телефонний зв'язок переривається, те ж саме відбувається і зі зв'язком з центром охоронної фірми. Він показав ножиці. Здається, він перерізав телефонну лінію до того, як вони увійшли. “Я говорив вам, що вам або вашій родині не заподіють шкоди, якщо ви будете робити в точності те, що я сказав. Я людина, яка не любить повторюватися".
  
  Він розмитим плямою перетнув фойє, підняв Еббі в повітря, неначе вона була невагомою. Він поніс її через фойє, вниз по сходах у підвал. Він посадив її на старий металевий складаний стілець. Його фізична сила була жахливою.
  
  "Ні", - сказала Еббі. Вона не опиралася йому. “Ти не зобов'язаний цього робити. Мені шкода".
  
  Через кілька миттєвостей Алекс вже прив'язав її руки і ноги до стільця.
  
  Еббі не пручалася. Вона намагалася побороти сльози.
  
  Вона програла.
  
  Алекс спостерігав за дівчатами через вікно підвалу. По його обличчю нічого не можна було прочитати, але Еббі роздивлялася його блідо-голубі очі, коли він стежив за Шарлоттою і Емілі, качающейся на гойдалках. Вираз його обличчя, здавалося, випромінювало глибоку тугу.
  
  Його друг – його спільниця, нагадала собі Еббі, – пішла. З дівчатками, здавалося, все було в порядку, але час від часу вони поглядали на будинок. Вони були яскравими, інтуїтивними дітьми, мудрими далеко не по роках, і Еббі була впевнена, що вони знали, що щось не так, незважаючи на її запевнення, що чоловіки по імені Алекс і Коля були друзями сім'ї.
  
  Вони мої дочки.
  
  У Еббі всередині все перевернулося від цієї думки. Коли вона дивилася на профіль чоловіка, у неї не було сумнівів у тому, що це правда. Цей чоловік був біологічним батьком Шарлоти та Емілі. Вона не хотіла в це вірити, але це, безсумнівно, було правдою.
  
  Вона зловила себе на тому, що хоче, щоб все це було пов'язано з чимось іншим, щоб це було свого роду пограбування з проникненням у будинок і щоб ці люди були там у пошуках викупу, або коштовностей або готівки. Все це вона розуміла і була готова відмовитися в будь-яку секунду, якщо це означало безпеку її сім'ї.
  
  Але одне питання був очевидний. Як цей чоловік дізнався, де вони жили, і хто вони такі? Як він їх знайшов?
  
  Найгірший кошмар Еббі швидко ставав реальністю. Він був тут не для того, щоб побачити своїх дочок. Він був тут не для того, щоб просто встановити контакт або зв'язок.
  
  Він був тут, щоб забрати їх назад.
  
  Алекс нахилився до її вуха. Коли він нахилився, Еббі побачила, як щось блиснуло, відбиваючи світло, що висіло на ланцюжку у нього на шиї. На ланцюжку були три маленьких кришталевих флакона. В одному з них було щось схоже на кров, з маленькими шматочками того, що могло бути плоттю, підвішеній до темно-червоної рідини. Два інших були порожні. Від похмурих перспектив Еббі занудило.
  
  Алекс прошепотів: "Якщо ти ослухаєшся мене ще раз, я вб'ю тебе на очах у дівчаток".
  
  Еббі боролася з мотузками і клейкою стрічкою. Вона не могла поворухнутися. Сльози текли по її щоках.
  
  Не кажучи більше ні слова, Алекс піднявся сходами, відкрив двері і замкнув її за собою.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ
  
  
  Зал суду на другому поверсі був багато прикрашений і церемониален, часто використовувався у гучних справах, що привертають увагу ПРЕСИ. На відміну від залів судових засідань на третьому поверсі – чотирьох залів, відведених для Низки вбивць" суддів, старших, шанованих суддів, які відносилися до приміщень як до символу судового статусу, зал судових засідань 109 вміщував на своїй галереї понад 150 чоловік і використовувався, коли цього вимагали преса і служба безпеки, коли системі потрібна гнучкість.
  
  У відділі було два судді, які розглядали справи про вбивства, кожен з яких називався "частиною". Була частина судді Маргарет Аллингем. Суддя Аллингем була прихильницею жорсткої лінії, народилася і виросла в Південному Бронксі, в сім'ї колишнього агента ФБР. Ходили чутки, що Залізна Мег Аллингем зберігала під халатом шестидюймовый член. Інша була частиною судді Мартіна Грегга. Якщо ви були непідготовлені або яким-небудь чином незнайомі з неймовірно складними деталями процедури кримінального суду, вам не хотілося постати перед суддею Мартіном Греггом, особливо в погожий день, коли він міг відправитися пограти в гольф.
  
  Хай допоможе вам Бог, якщо ви запізнитеся в зал суду №109.
  
  Майкл Роман запізнювався. Він збирався запізнитися ще більше.
  
  Підійшовши до дверей у зал суду, він дістав свій мобільний телефон, щоб вимкнути його. Він запищав у нього в руці. Там було тільки одне повідомлення, смс від Фалинн Харріс. Часовий код на ньому був на п'ять хвилин раніше. Все, що там говорилося, було:
  
  Я не можу цього зробити. Мені шкода.
  
  "О, Боже", - сказав Майкл. "О, ні, ні, ні".
  
  Майкл увійшов в маленький вестибюль, перегорнув телефонні номери на своєму телефоні, набрав номер стільникового телефону Фалинн, потрапив на її голосову пошту. Потім він зателефонував у її прийомну сім'ю. Після двох гудків відповіла жінка. Це була Діна Трент, прийомна мати Фалинн.
  
  “ Місіс Трент, це Майкл Роман. Можу я поговорити з Фалинн?
  
  Майкл почув швидкий зітхання. Потім: "Ви юрист".
  
  Це було не питання. "Так," сказав Майкл. “ І якщо б я міг просто сказати...
  
  "Вона пішла".
  
  Майкл був упевнений, що неправильно зрозумів. “ Пішла? Що значить "вона пішла"?
  
  “Я маю на увазі, що вона пішла. Вона взяла свою валізу і пішла".
  
  "Вона нічого не сказала?"
  
  “ Просто записка, в якій говорилося, що вона ніколи не повернеться.
  
  "Куди вона пішла?" - запитав я.
  
  “Я не знаю. Може бути, вона налякана. Ці хлопчики – ті, хто відповідальний за вбивство її батька – може бути, вона їх боїться".
  
  Майкл не вірив своїм вухам. “ З нею нічого не станеться, місіс Трент. Я міг би викликати поліцію через дві хвилини. Ви повинні сказати мені, куди вона пішла. Вона буде в безпеці.
  
  “Я не думаю, що ти чув мене. Я не знаю, куди вона пішла".
  
  “ А щодо її друзів? Ти можеш подзвонити кому-небудь з її друзів?
  
  Діна Трент розсміялася, але в її сміхові не було веселощів. “ Її друзі? Ти з нею зустрічався. Думаєш, у неї є друзі? Ти ж знаєш, це вже четвертий раз, коли вона встає і йде.
  
  “ Місіс Трент, я впевнений, що вона...
  
  “І, по правді кажучи, це набагато більше, ніж я розраховував, коли підписувався на це. Я думав, що просто прихистив дівчинку-підлітка, якій потрібен будинок. Мені це не потрібно. Вона мені не родичка. І, між нами кажучи, гроші не так вже хороші.
  
  "Яка чудова жінка", - подумав Майкл. Він зробив уявну позначку вивчити її кваліфікацію для прийомної сім'ї, субсидується державою. "Послухайте," почав він, голова в нього йшла обертом від наслідків усього цього, " якщо ви почуєте від неї що-небудь...
  
  Але лінія вже була відключена. Майкл довго дивився на телефон. Він спробував пригадати, на що була схожа його життя всього кілька годин тому, як раз в той ранок, перед тим як задзвонив телефон і на іншому кінці був Макс Пріст, Макс Пріст, той, хто дзвонив повідомити йому, що Віктор Харків був убитий.
  
  Тепер його єдиний свідок зник.
  
  Ти обіцяєш? - Запитала Фалинн.
  
  "Так", - відповів він.
  
  Він повинен був рухатися вперед. Він знайде її, змусить передумати. Він не міг дозволити суду дізнатися, що у штату більше немає свідка. Він боявся, що без Фалинн було надто багато шансів, що Гиган піде. Ніхто з присяжних не повинен був знати.
  
  Поки немає.
  
  Підходячи до столу прокурора, Майкл намагався, щоб ця новина не відбилася на його обличчі.
  
  "Містер Роман," сказав суддя Грегг. “ Радий вас бачити. Проблеми?
  
  Майкл обійшов стіл. Він поставив свій портфель. “Ні, ваша честь. Вибачте, я запізнився".
  
  Майкл ніколи не запізнювався до зали суду до судді Греггу. Він ніколи не спізнювався ні в один зал суду.
  
  "Чи готова держава почати, містер Роман?"
  
  Держава не готова, хотів сказати Майкл. Держава стурбоване. Не про справу, ваша честь, а про той факт, що Майкл Роман, есквайр, захисник прав громадян цього справедливого штату, захисник пригноблених, промовець від імені безгласной жертви, порушив закон. Тепер чоловік мертвий, і курчата, які увійшли в приказку, повертаються додому на сідало. Найгірше те, що сама держава, можливо, незабаром прийде за чесним містером Романом, стовпом вищезазначеного співтовариства. Додайте до цього той факт, що головний свідок за поточним справі, що розглядається судом, тільки що прийняв порошок. О, так. Ми в бойовій формі. Краще не буває.
  
  "Так і є, ваша честь".
  
  Суддя Грегг кивнув своєму судового пристава, який відкрив двері в кімнату присяжних. Один за іншим дванадцять присяжних пройшли через двері, за ними пішли чотири заступники.
  
  Майкл насамперед глянув на Джона Феретті, який був прекрасний в зшитому на замовлення темно-синьому костюмі-трійці. Двоє чоловіків кивнули один одному. Потім Майкл глянув на Патріка Гегана, обвинуваченого. На Гегане була біла сорочка з довгими рукавами. Майкл зауважив, що складки від того місця, де сорочка була складена, все ще були на рукавах. Геган був чисто виголений, причесаний, по-янгольському красивий, склавши руки на столі. Він не дивився на Майкла.
  
  Як тільки присяжні розсілися, суддя Грегг почав говорити.
  
  “ Добрий день, пані та панове.
  
  Потім Грегг продовжив давати інструкції присяжним, нагадуючи їм про їх основні функції, обов'язки та очікуваний поведінці, а також про те, що їм не дозволяється читати або переглядати будь-які звіти або обговорення справи, опубліковані в газетах або інших засобах масової інформації, включаючи радіо і телебачення. Коли Грегг був задоволений отриманими інструкціями, він повернувся до Майкла.
  
  "Добре", - сказав Грегг. "Містер Роман, від імені народу".
  
  "Дякую вам, ваша честь". Майкл встав з-за столу, перетнув зал суду і встав перед присяжними. "Добрий день, леді і джентльмени".
  
  Всі дванадцять присяжних і чотири заступника пробурмотіли якусь версію відповіді.
  
  "З поверненням", - додав Майкл. Він помовчав, обводячи поглядом чоловіків і жінок перед собою. Це був один з найбільш важливих моментів в судовому процесі, особливо у справі про вбивство. Майкл часто розглядав це як перший кадр у фільмі. Він задавав тон і спрямованість всього подальшого. Слабке початок зазвичай неможливо було подолати. “Це випробування про двох чоловіків. Шон патрік Гиган і Колін Френсіс Харріс. Більш конкретно, про те, що Патрік Гиган зробив з Коліном Харрісом 24 квітня 2007 року."
  
  Майкл продовжив, розповідаючи присяжним про події злочину, поступово наближаючись до моменту, коли Патрік Гиган направив свій пістолет – крупнокаліберний кольт - в голову Коліна Харріса і натиснув на спусковий гачок.
  
  Приступивши до свого підбиттю підсумків, він підійшов до мольберта, що стояв ліворуч від місця для свідків. На мольберті стояло збільшена фотографія Коліна і Фалинн Харріс, зроблена всього за кілька місяців до вбивства.
  
  Повертаючи велику фотографію на мольберті, Майкл відчув легке зміна атмосфери в кімнаті позаду себе. В той момент це не було чимось особливим, просто передача енергії.
  
  "Пішов ти!" - закричав чийсь голос.
  
  Майкл різко обернувся. Весь зал суду дивився в кінець залу. Там співробітник суду утримував розчервоніле молодої людини - чоловіка, якого Майкл знав як молодшого брата Патріка Гегана Ліама, – який був заарештований.
  
  "Горіти вам в пеклі, гребаные хуесосы!" Ліам закричав. "Всі ви!"
  
  Коли присяжні і члени галереї розбіглися, ще двоє поліцейських кинулися вперед і повалили Ліама Гегана на підлогу. Через кілька секунд на нього наділи наручники. Біля дверей він обернувся і закричав. “А ця сучка? Ця маленька сучка? Вона, блядь, мертва".
  
  "Ось маленька сучка", - подумав Майкл. Він говорив про Фалинн Харріс. Він обвів поглядом зал суду, особливо присяжних. Всі вони, до останньої людини, були приголомшені. Звичайно, всі вони були жителями Нью-Йорка і звикли до різного роду інцидентів. Але в цьому світі після 11 вересня, особливо в муніципальному будинку, нерви постійно були на межі. Майкл задавався питанням, чи зможе він повернути їх назад.
  
  В кіно саме в цей момент суддя стукав молотком, закликаючи до порядку в суді. Це було не в кіно, і Мартін Грегг не був кінематографічним суддею.
  
  "З усіма все в порядку?" Спитав Грег.
  
  Поступово всі в залі суду прийшли в себе, повернулися на свої місця, почали нервово перемовлятися зі своїми сусідами. Хвилину чи дві тому все було так, як ніби нічого не сталося. Але це було.
  
  "У світлі цього невеликого незапланованого денного подання на Бродвеї", - продовжив суддя Грегг. "Ми оголошуємо перерву на одну годину, щоб розглянути наші відгуки".
  
  Добре, подумав Майкл. Перерва - це те, що йому було потрібно. Може бути, він все-таки зможе повернути їх. Може бути, він зможе знайти Фалинн.
  
  Майкл повернувся в свій кабінет незадовго до трьох годин. Зазвичай суд закінчував роботу приблизно о 4:30, і Майкл все ще сподівався завершити своє вступне слово. Тим не менш, якщо Ліам Геган хотів зірвати судовий процес і особливо хід думок присяжних, він, безперечно, виконав цю місію. Повернути присяжних в ритм розгляду справи державою буде непросто.
  
  Майкл почав робити нові записи у своїй заяві, коли тінь перетнула дверний проріз. Це був Томмі.
  
  "Ти чув, що сталося?" Спитав Майкл.
  
  "Я чув", - сказав Томмі. "Можливо, ще через два або три покоління геганы нарешті зможуть ходити на задніх лапах".
  
  “ Зовні були представники ПРЕСИ?
  
  “О, так. Камери зняли, як вони тягнуть Гегана геть, репетує з усіх сил ".
  
  Майкл подумав про це. Це ніколи не було добре. В даному випадку навіть гірше. Якщо Фалинн побачить запис, вона може зникнути назавжди. "Ти можеш зробити мені послугу?"
  
  "Звичайно".
  
  Він розповів Томмі про текстовому повідомленні від Фалинн, а також про розмову з Діною Трент. "Спробуй з'ясувати, куди вона могла відправитися".
  
  Якщо пощастить, Майкл завершить своє вступне слово сьогодні, Феретті виступить вранці – і, якщо вони знайдуть Фалинн, і Майкл зможе умовити її – вона буде давати свідчення до одинадцятої години.
  
  "Ти зрозумів," сказав Томмі.
  
  "Дякую, чувак".
  
  Коли Томмі пішов, Майкл встав, зачинив двері, зняв піджак. Він виявив, що денне напруження обізвалось у його плечах. Він зробив кілька вправ на розтяжку і незабаром відчув себе трохи краще.
  
  Він налив собі кави, пройшовся по своєму маленькому кабінету, намагаючись привести думки в порядок. За всю його кар'єру його лише одного разу перервали під час вступної промови, і це було в юридичній школі, в якості вправи. У той раз у нього нічого не вийшло, але це було давно. До того, як він став принцом у Палаці.
  
  Через кілька хвилин задзвонив його мобільний. Він подивився на екран.
  
  Особистий номер. Він повинен був відповісти. Можливо, секретар судді Грегга сказав йому, що сталася затримка, і це була б перша хороша новина, яку він отримав за весь день. Він клацанням відкрив телефон.
  
  "Це Майкл".
  
  "Містер Роман".
  
  Твердження, а не питання. Це був чоловічий голос. Іноземний.
  
  "Хто це?" Спитав Майкл.
  
  “Я скоро розповім тобі про це. Але спочатку я хочу, щоб ти пообіцяв мені, що будеш зберігати спокій, що б не сталося в наступні кілька миттєвостей ".
  
  Майкл встав. Щось перевернулося у нього в животі, як бувало, коли він викликав свідка для дачі свідчень, і історія цієї людини починала давати тріщину. За винятком того, що в цей момент він знав, що це неправильно, але він не був упевнений, звідки він це знав.
  
  “Хто це? Про що ти говориш?"
  
  "Перш ніж я почну, я хочу, щоб ви запевнили мене в тому, що ви вислухаєте те, що я повинен сказати, повністю".
  
  Майкл не став би нічого обіцяти. “ Я слухаю.
  
  "Мене звати Олександр", - представився чоловік. "Я можу називати вас Майклом?"
  
  Майкл промовчав.
  
  "Я прийму це як згоду", - продовжив чоловік. Він говорив з акцентом, безпомилково впізнавати естонської інтонацією, яку Майкл дуже добре знав.
  
  “ Думаю, ви вже чули про трагічне вбивство людини на прізвище Харків. Юриста, такого ж, як ви.
  
  Шлунок Майкла стиснувся. Цей чоловік телефонував з приводу Харкова. Це був детектив? Немає. Коп не став би грати в ігри. Коп стояв би в цьому кабінеті з наручниками напоготові. Може, це був федерал. Немає. У федералів ще менша терпимість до нісенітниці. "Я чув".
  
  “Я вважаю, що певний час ви користувалися його послугами. Я правий у своїх відомостях?"
  
  "Чого ти хочеш?" - запитав я.
  
  “Я хочу, щоб ви відповіли на моє питання. Це у ваших же інтересах".
  
  Майкл відчув, як у нього закипає старий гнів. “Що, чорт візьми, ти знаєш про моїх найкращих інтересах? Скажи мені, що все це значить, або я вішаю трубку".
  
  "А", - сказав чоловік. "Характер".
  
  “Характер? Що це, в біса, таке? Ми зустрічалися?"
  
  Чоловік на мить завагався. "Ні, ми ніколи не зустрічалися, але за останні кілька годин або близько того я багато дізнався про вас".
  
  "Про що ти говориш?" - запитав я.
  
  "Ти зустрівся лицем до лиця зі смертю", - сказав чоловік. “Ти подивився в обличчя сатани і залишився живий, щоб розповісти про це. Як і я".
  
  Чоловік продовжував, але звуки, здавалося, віддалялися. Майкл не чув, що говорив чоловік, поки той не сказав:
  
  “Я в твоєму домі. З Ебігейл і дівчатами все в порядку, і так буде до тих пір, поки ти будеш слідувати моїм інструкціям".
  
  Мертвущий холод розлився по кінцівках Майкла, ніби йому раптом ввели наркоз. Те, що кілька хвилин тому було похмурою можливістю – що ця людина якимось чином знав про незаконність удочеріння дівчаток, – тепер перетворилося в іншу, більш страхітливу реальність.
  
  Чоловік продовжив. "Не дзвоніть в поліцію, не телефонуйте в ФБР, ні з ким не зв'язуйтеся", - сказав він. “Якщо ти це зробиш, це буде помилкою, за якою будуть вимірюватися всі інші помилки до твого останнього подиху. Залучаю я твою увагу і твою віру?"
  
  Майкл знову почав ходити по кімнаті. “ Так.
  
  “Добре. Я хочу, щоб ви вислухали мене", - сказав чоловік. “Моє повне ім'я Олександр Савісаар. Я хочу, щоб ви називали мене Алексом. Я кажу вам це, бо знаю, що ви не збираєтеся звертатися до влади ".
  
  У Майкла прокинувся обвинувач. Загострення пристрастей. Перш ніж він зміг зупинити себе, він сказав: "Звідки ти знаєш, що я буду чи не буду робити?"
  
  Хвилинку. “ Я знаю.
  
  Майкл перестав ходити, кожен мускул напружився. Кожен інстинкт всередині нього підказував йому звернутися в поліцію. Це було його навчання, це була його віра, це відповідало кожній справі, яку він коли-небудь розглядав, усього, у що він прийшов повірити. Якби подібне відбувалося з другом чи колегою, він би їм дав саме таку пораду.
  
  Але тепер це була його життя, його дружина, його діти.
  
  Майкл зняв трубку робочого телефону. Він набрав свій домашній номер. У будинку в Іден-Фоллс було два домашніх телефону, дві додаткові міські лінії. Один на кухні, інший в спальні. З якоїсь причини він вимкнув запис. Звук безтілесного голоси змусив його похолодеть. Він набрав номер мобільного Еббі. Через секунду він почув, як він задзвонив на задньому плані. Це був особливий рінгтон Еббі. Його серце завмерло. Чоловік був у своєму будинку.
  
  "Тепер у вас є докази", - сказав Алекс.
  
  "Послухай", - почав Майкл, його лють наростала. “Якщо що-небудь станеться з моєю родиною, тобі ніде на землі не вдасться сховатися. Ніде. Ти мене чуєш?"
  
  На мить Майклу здалося й злякалося, що цей чоловік повісив трубку.
  
  "Нікому не треба заподіювати біль", - сказав Алекс. Його спокій був настільки ж бесящим, як і леденить. "Але це повністю залежить від тебе".
  
  Майкл мовчав, поки годинник показував чотири години. У будь-яку секунду міг задзвонити телефон у його офісі. Його будуть шукати.
  
  "Я дивлюся на ваш розклад", - сказав Алекс. “Ви повинні бути в суді. Є проблеми?"
  
  "Ні".
  
  “ Добре. І я бачу, що пізніше сьогодні у тебе призначена зустріч з якимось торговцем на Ньюарк-стріт.
  
  Холод почав поширюватися. Майкл виявив, що за кілька хвилин не поворухнув жодним м'язом. Цей чоловік знав всю його життя.
  
  "Ви повинні провести залишок свого дня так, як ніби все було нормально", - продовжив Алекс. “Ви будете дотримуватися всі призначені зустрічі. Ви ні з ким не будете зв'язуватися з цього приводу і нікого не будете посилати в цей будинок. Ти не будеш дзвонити в цей будинок ні під яким приводом. Ти не повернешся додому".
  
  “ Дай мені поговорити з моєю дружиною.
  
  Чоловік проігнорував його і продовжив. “За тобою стежать, Майкл Роман. Якщо ти зробиш щось незвичайне, якщо тебе побачать разговаривающим з ким-небудь з правоохоронних органів, ти пошкодуєш про це ".
  
  Боже мій, подумав Майкл. Все це було пов'язане. Жорстоке вбивство Віктора Харкова, крадіжка конфіденційних файлів. І тепер у божевільного була його сім'я.
  
  Але чому? Чого він хотів?
  
  “Коли ви вийдете з кабінету, один з людей, з якими ви зіткнетеся, буде тримати в своїх руках життя вашої дружини і цих маленьких дівчаток. Ви не будете знати, хто це. Будьте мудрі, Майкл. Незабаром Я зв'яжуся з вами ".
  
  “ Ти не розумієш. Коли я ввійду в зал суду, там будуть всілякі поліцейські детективи, маршали. Я не можу...
  
  "Ніхто".
  
  Лінія обірвалася.
  
  Те, чого Майкл боявся всього кілька митей тому – можливості того, що він може втратити своїх дочок до довгої, затяжної судової тяганини, – виявилося нічим.
  
  Тепер він боровся за їх життя.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ СІМ
  
  
  Відділ по розслідуванню вбивств Квінса розташовувався на другому поверсі штаб-квартири 112-го ділянки у Форест-Хіллз, квадратному, непоказному будинку з м'ятно-зеленими панелями під вікнами і входом, обробленим чорним мармуром.
  
  З дванадцяти штатних детективів відділу по розслідуванню вбивств лише двоє були жінками, і саме це подобалося Дезіре Пауелл. Хоча у неї було багато подруг на роботі, більшість з них були залучені до роботи в інших відділах – відділ моралі, відділ по боротьбі з наркотиками, судово-медична експертиза. Пауелл знав, що у неї є здібності до цієї роботи, завжди були, навіть у дитинстві. У всьому цьому була логіка, але це було щось більше. Будучи студенткою, вона набагато краще розбиралася в алгебрі, ніж в геометрії. A завжди вело до B, потім до C. Завжди. Якщо це не так, у вас спочатку було неправильне A. Вона не вважала, що у неї є дар – деякі слідчі були обдаровані в розслідуванні. Вона вважала, що це відбувається від інстинкту; у вас або є нюх та чутливість, або їх немає.
  
  Нещодавно вона розслідувала справу в Північній Короні, де жертва, сорокадев'ятирічний білий чоловік, сімейний чоловік з дружиною і трьома дітьми, був знайдений лежачим на задньому дворі свого будинку в розпал погожого літнього дня з проломленою головою. Не було знайдено ні зброї, ні свідків, ні підозрюваних. Однак до задньої стіни його будинку була притулена сходи. Дружина цього чоловіка сказала, що, коли вона йшла у той день на роботу, її чоловік сказав їй, що збирається замінити кілька покрівель. Криміналісти виявили кров на даху, а також в ринві, що привело їх до висновку, що чоловіка побили палицею на даху, а не на задньому дворі, як вони спочатку подумали.
  
  Дезіре Пауелл міркувала: "Хто підіймається по сходах, б'є людини палицею, дивиться, як жертва скочується, а потім спускається назад?" Навіщо ризикувати, що це побачить вся округа? Чому б не почекати, поки хлопець опиниться на землі або у будинку?
  
  Тричі під час опитування сусідів Пауелл виявляла, що їй доводилося зупинятися на мить і чекати, поки літаки пролетять над головою. Район знаходився прямо на траєкторії польоту аеропорту Ла Гуардіа.
  
  Коли справа застопорилася, Пауелл зв'язався зі своїм старим другом в TSA, який, у свою чергу, обдзвонив кілька авіакомпаній і дізнався, що в день смерті чоловіка вантажний літак повідомив про неполадки в двигуні при зльоті з Ла Гуардии. Пауелл відвідала ангар і виявила, що від корпуса двигуна відвалився шматок металу, який так і не був виявлений слідчими. Вона також виявила, що літак пролетів над населеним пунктом Північна Корона. Вона призвела криміналістів, і вони обшукали димар. Всередині вони знайшли шматок металу поруч з димарем, нерівний шматок, який ідеально підходив до корпусу двигуна. Він був покритий запеченою кров'ю мерця.
  
  Літак, Корпус, Димова труба.
  
  Абетка.
  
  Іноді Пауелл лякала саму себе.
  
  Марко Фонтова увійшов в чергову кімнату і опустився у своє крісло по іншу сторону столу, одного з приблизно дев'яти столів в маленькому, заваленому паперами кабінеті. Він кинув погляд на дошки на стіні, на дошці було зазначено, хто був у той день у суді, хто був на стрільбищі. Він перевірив свою поштову скриньку на наявність пошти.
  
  "До речі, гарний костюмчик", - сказав Пауелл. Насправді вона не це мала на увазі, але хлопець був справжнім павичем, і їй подобалося радувати його. "Новий?"
  
  Фонтова усміхнулася, відкрила жакет. Підкладка була з рожево-лілового пейслі. “ Подобається?
  
  Це був особливий сорт потворності. “Дуже до лиця. Що ми маємо?"
  
  В руці Фонтова тримав товсту пачку паперу, а також компакт-диск в прозорому кришталевому футлярі. “ У нас є роздруківка деяких файлів на комп'ютері Харкова, а також копія вихідних файлів з даними.
  
  "Це було швидко".
  
  “ Тобі більшу половину чи маленьку?
  
  “Я візьму все. Ти ж знаєш, я люблю це".
  
  Фонтова віддала його їй.
  
  Пауелл переглянув файли. Це була база даних, список клієнтів Харкова. Дати ставилися до десятирічної давності і повинні були містити триста імен. Там були короткі вказівки щодо характеру роботи, яку Харків виконував для цих людей. В основному це були цивільні справи, але було і кілька кримінальних.
  
  Чи їх вбивця десь тут?
  
  Жорстокість вбивства наводила на думку про щось інше, ніж пограбування. Це була помста. Ніхто не став витрачати час на те, що було зроблено з Віктором Харковом, тільки тому, що у них було кілька вільних годин.
  
  Насправді було всього кілька причин катувати кого-небудь. Насправді, Пауелл міг придумати дві. По-перше, ненависть до жертви була настільки глибока, почуття помсти було настільки сильним, що ніщо інше, як повільна, болісна смерть, не могло пом'якшити це відраза. Інша причина полягала в тому, що ви хотіли отримати від цієї людини інформацію, інформацію, від якої ця людина не був готовий відмовитися. Загалом, так воно і було. Якщо тільки ви просто випадково не звикли до цього, що навіть для Нью-Йорка було досить незвично.
  
  Згідно з базою даних, Віктор Харків був посереднім адвокатом по кримінальних справах. Він виграв тільки половину кримінальних процесів, в яких брав участь. З усіх програних ним справ самим тривалим тюремним терміном, призначеним одного з його клієнтів, був п'ятирічний термін Даннеморе.
  
  Чи був цей термін досить довгим, щоб хтось захотів зробити таку глибину помсти після звільнення? Пауелл припустив, що це можливо, в залежності від людини.
  
  Їх первинний опитування місця події і околиць нічого не дав. І знову привид проплив по велелюдним вулицями Нью-Йорка, скоїв вбивство і виплив назовні.
  
  "Давайте перевіримо людей, чиї справи він програв", - сказав Пауелл. "Можливо, хтось подумав, що він недостатньо переконливо захищався, і мав на нього зуб".
  
  “ Ти маєш на увазі, як на мисі Страху?
  
  Пауелл просто втупився на нього.
  
  - “Мис страху"? Фільм?
  
  Останнім фільмом, який дивилася Дезіре Пауелл, були "Щелепи". З тих пір вона не була ні в кіно, ні на пляжі Рокуэй. "Вірно", - сказала вона. “Точно. Прямо як на мисі Страху".
  
  Пауелл глянула на фотографії з місця злочину. Цей хлопець був монстром. Справжній бугімен. І зараз він ходив по вулицях її міста, дихав її повітрям, що було просто неприйнятно.
  
  "Ненадовго", - подумала вона.
  
  Ненадовго.
  
  Зал суду здавався казковим, інопланетним пейзажем, населених дивними примарами. Так, лава підсудних була там, де була завжди. Столи захисту і звинувачення були приблизно там же, де вони були завжди. Судовий репортер сиділа на своєму місці, з апаратом на тренозі, її спритні пальці були напоготові.
  
  Майкл входив в цю кімнату сотні разів, тримав на волосині життя як жертв, так і підсудних, пробирався по кам'янистих обмілинам правосуддя з майстерністю, точністю та чималою часткою везіння. Але кожен раз він тримав ситуацію під контролем.
  
  Будь мудрий, Майкл. Незабаром Я зв'яжуся з тобою.
  
  Майкл порився в пам'яті, намагаючись згадати голос, який він чув по телефону. Він не міг.
  
  Моє повне ім'я Олександр Савісаар. Я хочу, щоб ви називали мене Алекс. Я кажу вам це, бо знаю, що ви не збираєтеся звертатися до влади.
  
  Він також не дізнався імені цієї людини. Був це хтось, кого він колись переслідував? Був це родич когось, кого він посадив в тюрму, або кому штат Нью-Йорк виніс смертний вирок? Мова йшла про помсту? Про гроші? Цей хтось, незадоволений правовою системою, зганяв це на ньому?
  
  Долею будь-якого співробітника окружної прокуратури або будь-якого іншого підрозділу правоохоронних органів було зберігати постійну пильність. Ви проводите своє трудове життя, саджаючи злочинців за грати, тільки для того, щоб ці люди в один прекрасний день вийшли на свободу, багато разів покладаючи на вас відповідальність за їх жалюгідні життя.
  
  Невже він знехтував або не зміг передбачити, що це станеться, і тепер його сім'я буде розплачуватися за це?
  
  Оскільки всі ці питання залишилися без відповіді, Майкл був упевнений в одному. Чоловік, який подзвонив йому, був відповідальний за звіряче вбивство Віктора Харкова.
  
  Майкл глянув на галерею. У задній частині залу суду він побачив двох детективів з 114-ї ділянки, яким спочатку було доручено розслідувати вбивство Коліна Харріса. Було б так легко перетнути кімнату, нахилитися і розповісти їм, що відбувається.
  
  Будь мудрий, Майкл. Незабаром Я зв'яжуся з тобою.
  
  Кілька митей опісля присяжних повели назад у зал суду. Суддя Грегг резюмував те, що він сказав раніше.
  
  Зазвичай Майкл спостерігав би за обвинуваченим у такий момент, як цей. Замість цього він дивився на обличчя присяжних, на обличчя глядачів, на обличчя офіцерів поліції і судових приставів, розкиданих по залу. Він навіть спостерігав за судовим репортером.
  
  Спостерігав за ним один з цих людей?
  
  "Містер Роман," сказав суддя Грегг. “ Ви можете продовжувати.
  
  Майкл Роман встав, обійшов стіл і почав говорити. Він був упевнений, що вибачився перед присяжними за те, що перервав їх. Не було ніяких сумнівів, що він коротко розповів про те, де він був. Не ставлячи питань, він, по суті, продовжив з того місця, на якому зупинився.
  
  Він просто нічого цього не чув. Ні слова. Замість цього його увага була зосереджена на людях навколо нього. Обличчя, очі, руки, мова тіла.
  
  У першому ряду галереї сидів чоловік років п'ятдесяти. У нього був шрам на шиї, військова стрижка, товсті руки.
  
  Двома рядами далі сиділа жінка. За сорок, занадто багато косметики, занадто багато прикрас. У неї були довгі накладні червоні нігті. На лівій руці не вистачало одного нігтя.
  
  В глибині галереї стояв молодий чоловік, кремезний хлопець років двадцяти з сережкою в лівому вусі. Здавалося, він стежив за переміщеннями Майкла по залу суду з особливо пильною увагою.
  
  Майкл подивився на обличчя присяжних. У нього був ідеальний присяжний – як і у всіх юристів, як захисту, так і в обвинувачів. Завжди хотілося мати присяжного, який співчував би твоїй справі. Всупереч поширеній думці, юристи не хотіли, щоб у журі присяжних був хтось вільний від упередженості. Як раз навпаки. Вам потрібен був хтось, у кого були правильні упередження. Як обвинувач, Майкл хотів, щоб шахрай, водій автобуса, який платить податки громадянин був старше сорока. Він хотів, щоб чоловік був досить дорослим, щоб втомився від злочинності, злочинців і виправдань. Останньою людиною, якого він хотів бачити, була двадцятитрирічна шкільна вчителька з передмістя, яка завжди була істинно віруючою. На думку Майкла, ніж менш ідеалістичний і присяжний, тим краще.
  
  Оглядаючи присяжних, він намагався згадати, що вони обговорювали під час судового засідання. Чого багато людей не знали, так це того, що позірна імпровізованим кепкування над прокурором або адвокатом захисту було настільки ж красномовним, якщо не більш красномовним, ніж прямі запитання. Як правило, все це приходило до Майкла в цілому під час судового розгляду. Але сьогодні все було трохи по-іншому, не так? Він нічого не міг згадати.
  
  Невже Алекс, людина по телефону, людина, що викрав його сім'ю, дістався до когось із присяжних? Хтось із заступників? Хтось з галереї? Невже він добрався до одного з судових приставів?
  
  Хто спостерігав за ним?
  
  “ Містер Роман?
  
  Майкл обернувся. Суддя розмовляв з ним. Він поняття не мав, що той каже, що він тільки що сказав. Більш того, він поняття не мав, як довго його не було. Він обернувся і глянув на присяжних. Всі вони дивилися на нього, вовтузячись, чекаючи, передчуваючи його наступне слово. Яким було його останнє слово? Це був кошмар будь-якого юриста. За винятком сьогоднішнього дня, це було ніщо у порівнянні з справжнім кошмаром Майкла Роману.
  
  "Ваша честь?"
  
  Суддя Грегг жестом запросив його на лаву підсудних. Майкл повернувся і подивився на підсудного.
  
  Патрік Геган посміхався.
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ
  
  
  В своїй уяві, в царстві як близького, так і далекого майбутнього, часто на століття вперед, він не міг бачити самого себе. Не в тому сенсі, в якому людина бачить себе в дзеркалі або вітрині магазину, або навіть злегка примарне бачення свого обличчя у водоймі зі стоячою водою, оглядывающегося тому уві сні тільки для того, щоб бути потривоженим легким вітерцем, несучи брижі.
  
  Ні, його уявлення про себе як про невмирущого більше відповідало сфері бога. У нього не було фізичної присутності, ніякої матерії, що складається з плоті, крові і сухожиль, ні м'язів, ні кісток. Це були органічні речі, земні. Він був з ефіру.
  
  Кажуть, що тридцять три роки тому його знайшли загорнутим в біле вівтарний покривало на кладовищі поруч з напівзруйнованою лютеранською церквою на південно-сході Естонії. Кажуть, одного разу зимовим ранком у двері будинку священика поскребся сірий вовк і привів чоловіка до дитини на кладовищі. Немолодий священик відвіз дитину за шість миль російська сирітський притулок в Тріски. Кажуть, вовк сидів за воротами будинку вдень і вночі, протягом декількох днів, можливо, тижнів. Одного разу один з російських робітників привів хлопчика, до якого почали повертатися сили, до воріт. Кажуть, вовк лизнув хлопчика в обличчя, всього один раз, і зник у лісі.
  
  Кажуть, що до блискучої білої тканини був приколений аркуш жовтого паперу - листівка з єдиним словом, написаним нерівними дівочими карлючками. Aleksander.
  
  В дитинстві, коли він, як привид, блукала по радянським дитячим будинкам, його вважали некерованим, і тому його переводили з одного будинку в інший. Він багато чому навчився. Він навчився збирати їжу і розподіляти її по порціях. Він навчився брехати, красти. Він навчився битися.
  
  Часто його заставали в маленьких класах, в мізерних бібліотеках за читанням книг старших дітей при свічках. Його багато разів били за це, позбавляли вечері, але він так і не засвоїла урок. Він не хотів засвоювати цей урок. Бо саме в цих потертих томах в шкіряних палітурках він відкрив для себе світ за межами кам'яних стін, де він дізнався історію своєї країни, свого народу, де він дізнався про береги Естонії, завойованих датчанами, норвежцями, росіянами. Він вивчав фотографії цих людей, потім вивчав своє власне відображення в дзеркалі. Від кого він походить? Яка кров текла в його жилах? Він не знав. У віці восьми років він вирішив, що це не має значення, він навчиться бути непереможним, єдиною нацією.
  
  У десять років запрошений вчитель на ім'я містер Оскар показав йому, як грати на флейті. Це була перша виявлена до нього доброта. Він навчив Алекса основ і кожне неділю вдень протягом двох років давав йому уроки. Алекс вивчав не тільки естонських композиторів – Еллер, Оджу, Парта, Маги, – але і багатьох російських і німецьких композиторів. Коли містер Оскар помер від обширного інсульту, старійшини не побачили цінності старої пошарпаної флейті. Вони дозволили Алексу залишити її собі. Йому ніколи й нічого не дарували.
  
  У вісімнадцять років Алекс вступив у федеральну армію. При зростанні більше шести футів і могутньому статурі його відразу ж відправили до Чечні.
  
  Незабаром після завершення базової підготовки він був завербований ФСК і навчений методам ведення допитів. Він не стільки брав на себе ініціативу, скільки забезпечував присутність, привид, який переслідував укладених вночі і стежив за ними вдень. Він навчився міцно спати, коли люди навколо нього пронизували ніч своїми криками.
  
  Через шість місяців його визнали готовим до відправлення на фронт. Спочатку його відправили в прикордонне місто Мольков, але це виявилося лише проміжною зупинкою. Через Три тижні його відправили в місце під назвою Грозний.
  
  Вони відправили його в Пекло.
  
  Облога Грозного почалася напередодні Нового 1994 року і обернулася катастрофою для російських військ. Спочатку тисяча осіб з могутнього Майкопського 131-го батальйону, зібраного на північ від міста, зустріли невеликий опір. Вони взяли аеропорт на північ від Грозного з невеликими втратами.
  
  Але їх успіхи були недовгими. Погано навчені, погано забезпечені, російські солдати не були готові до того, що чекало їх у місті. Деяким командирам було всього дев'ятнадцять років.
  
  Чеченці, навпаки, були лютими і рішучими воїнами. У загальному і цілому, вони були навченими і дуже досвідченими стрілками, научившимися стріляти і поводитися зі зброєю з дитинства. Підібравши біжать і збитих з пантелику солдатів, вони спускалися з пагорбів і забирали зброю у вбитих росіян, поповнюючи свої мізерні арсенали. Деяким вдалося поцупити кулемети з бронетранспортерів, направивши їх на приречених людей всередині.
  
  День йшов за днем, чеченські сепаратисти відбивалися, використовуючи все, що могли: реактивні гранатомети російського виробництва, якими стріляли з дахів; російські гранати, кинуті танки; навіть смертоносні кинзбалы, цінні кавказькі фамільні кинджали. Кількість розчленованих і обезголовлених російських солдатів по всьому місту свідчило про ефективність цього порівняно примітивної зброї. Було підраховано, що в битві за Грозний росіяни втратили більше танків, ніж в битві за Берлін у 1945 році.
  
  Протягом січня федеральні сили зазнали б ще більше приниження і поразки.
  
  У кожному непродуманий і разыгранном битві проти явно недооцінених сил чеченських сепаратистів падали тіла. Всюди навколо Алекса були вбиті або вмирали російські солдати і чеченські повстанці. І все ж, багато разів, в той час як кров його товаришів-солдатів, його ворогів, стікала на поля, змішуючись з кістками століть внизу, тільки Алекс залишався на ногах.
  
  Тричі в січні того року, в трьох запеклих перестрілках, він виходив з них з трохи більшою подряпиною. Його легенда почала зростати. Естонець, якого не можна було вбити.
  
  Потім настало 15 січня 1995 року. Сто двадцять солдатів федеральних сховалися на болотах, у віддалених будинках і бункерах на південь від річки Сунжа. Розвіддані, чи то єдине, що вони змогли зібрати з допомогою своїх примітивних радіоприймачів, повідомили їм, що в селі засіла сотня повстанців. Їм було наказано перечекати їх. Три дні, з невеликою кількістю пайків і ще меншою кількістю сну, вони чекали. Потім прийшов наказ наступати.
  
  Незадовго до світанку загін Алекса з двадцяти чоловік почав повільно пробиратися по замерзлому болоту. Деякі йшли, засунувши в черевики газети, щоб зігрітися. Далеко вони не пішли.
  
  Спочатку був мінометний обстріл, величезні 150-міліметрові снаряди. Господарські будівлі та бункери вибухнули при ударі, убивши всіх всередині. Пішов червоний дощ. Обстріл тривав більше шести годин, безперервний гуркіт вибухів був оглушливим.
  
  Коли настала тиша, Алекс наважився глянути. Частини тіл були розкидані по схилу пагорба. Броньовики були знищені. За стаккато автоматних черг біля річки були чутні стогони.
  
  Ніщо не ворушилося.
  
  Потім з'явилися вертольоти і їх міні-ракети НУРС.
  
  Всього було вбито сто дев'ятнадцять російських солдатів. Більша частина села була спалена дотла. Худобу був забитий, а вулиці залило червоним.
  
  Вижив тільки Алекс.
  
  Коли дим розсіявся, а крики припинилися, Алекс приготувався повернутися на свою базу. Він йшов по спорожнілій селі, від якої тепер залишилися лише почорнілі руїни. Запах смерті був нестерпним. В кінці головної вулиці був підйом. Неподалік стояв фермерський будинок, в основному незайманий.
  
  Піднімаючись на пагорб, насторожившись, він почав щось відчувати, що те, що росло в ньому роками. Він випростався на весь зріст, перекинув через плече гвинтівку. Він відчував себе сильним, оцепеневшая втому і страх зникали.
  
  Він заглянув у дверний проріз фермерського будинку і побачив чеченку, можливо, років сімдесяти, що стояла за своїм маленьким кухонним столом. На столі лежала стара книга в шкіряній палітурці. Стіни були покриті вибоїнами глини, підлога - брудом.
  
  Було ясно, що жінка бачила перестрілку, гранати, розірвану плоть і ріки крові. Вона бачила все це. Коли все скінчилося, вона не боялася ні чеченських повстанців, ні російських солдатів. Вона не боялася ні війни, ні навіть смерті. Вона зустрічала багато дияволів.
  
  Вона боялася Алекса.
  
  Він поклав зброю і підійшов до неї, витягнувши руки по швах. Він помирав з голоду і вважав за краще посидіти за столом. Він не хотів заподіяти їй шкоди. Коли він наблизився до жінки, її очі розширилися від жаху.
  
  "Ти", - сказала вона, її руки почали тремтіти. "Ти!"
  
  Алекс увійшов в будинок. Пахло свіжим хлібом. Його скрутило шлунок від голоду.
  
  "Ти знаєш мене?" - запитав він, затинаючись, по-чеченськи.
  
  Жінка кивнула. Вона доторкнулася до потертій книги, що лежала на столі. Поряд з книгою лежали буханець чорного хліба і заточений як камінь обробний ніж.
  
  "Кощій", - сказала вона тремтячим голосом. "Koschei Bessmertny!"
  
  Алекс не знав цих слів. Він попросив її повторити їх. Вона повторила, потім тричі перехрестилася.
  
  У мить ока вона схопила зі столу гострий, як бритва, ніж, піднесла його до свого горла і перерізала яремну вену. Яскрава кров бризнула по кімнаті. Її тіло звалилося на холодну підлогу, здригаючись в передсмертних судомах. Алекс подивився на стіл. Буханець хліба було забризкане темно-карміновим.
  
  Алекс накинувся на просочений кров'ю хліб, жадібно ковтаючи його, відчуваючи смак крові старої разом з дріжджами і борошном - п'янка суміш, яка викликала у нього одночасно нудоту і збудження.
  
  Це був не останній раз, коли він пробував на смак.
  
  У угасающем світлі він прочитав книгу, збірку народних легенд. Він прочитав байку про Кощее Безсмертному. Історій було багато, але найбільше його вразила історія про невмирущого Кощее – людину, який не міг померти, тому що його душа зберігалася в іншому місці, – і сестер царевича Івана: Анни, Марії та Ольги.
  
  Він заплакав.
  
  Після звільнення Алекс повернувся до Естонії, де підробляв випадковими заробітками – теслював, слюсарював, лагодив п'ятдесятирічну погану російську споруду. Він працював на бойнях на півдні, на шахтах в центральній Естонії, на чому завгодно, лише б прогодуватися. Але він завжди знав, що йому призначено щось інше, щось більше.
  
  Алекс подружився з мером міста, людиною, який також володів практично всіма підприємствами в радіусі п'ятдесяти кілометрів.
  
  Цей чоловік взяв його з собою на роботу, на роботу з відібрання у старого російського багатства, накопиченого естонцями. У Алекса не було ні прихильності, ні Бога. Він пішов. І виявив, що жорстокість все ще була глибоко всередині нього. Це далося легко.
  
  Протягом наступних декількох років від Фінської затоки до латвійської кордону на півдні, а іноді і за її межами, не було ні одного власника магазину, бізнесмена, фермера, політика чи злочинного співтовариства, великого чи малого, яке не сплачувало б Олександру Сависаару данину поваги. Він завжди працював сам, його погрози і запевнення ґрунтувалися на його здатності примусити повірити тих, хто сумнівався в його щирості, з допомогою тортур і жорстокості такої інтенсивності, такої швидкості, що його дії ніколи не доводилося повторювати.
  
  До двадцяти семи років його легенда була широко відома. В його кишені були політики, співробітники правоохоронних органів, законодавці. У нього були банківські рахунки і власність у шести країнах. Стан, про який він ніколи не мріяв.
  
  Настав час звернути його увагу на свою спадщину, але, незважаючи на все його багатство і влада, він не знав, з чого і як почати.
  
  Він почав з будівництва будинку, А великого-образного каркаса, розташованого серед високих сосен на вершині пагорба в Колоссове. Ізольований, безпечний і спокійний, він почав рубати необхідні йому колоди. До осені він розпиляв всі пиломатеріали та повністю оформив конструкцію.
  
  Він повернувся до давно занедбаний дитячий будинок Тріски, місце, де його залишили. Ціною величезних витрат він примусив місцевих жителів розібрати його камінь за каменем. Повернувшись в Колоссову, він найняв мулярів, щоб побудувати стіну навколо свого будинку.
  
  Поспішаючи закрити дах до того, як випаде зимовий сніг, Алекс працював допізна. Одного разу вночі, якраз коли сутінки згустилися над днем, він сидів на другому поверсі, дивлячись на долину, де почався справжній снігопад.
  
  Він якраз збирався зібрати свої інструменти, коли йому здалося, що він помітив рух серед блакитних ялин на заході. Він чекав, затамувавши руху, дихання, розчиняючись у навколишньому середовищі, стаючи невидимим. Він помацав гвинтівку, яка висіла у нього на боці, поводив очима взад-вперед, оглядаючи галявину, але не помітив ніякого руху. І все ж там щось було. Пара блискучих перлин, здавалося, висіли на снігу. Він придивився уважніше, і якась постать почала набувати обриси, здавалося, виростаючи навколо блискучих очей. Високий купол, загострені вуха, пильна троянда висунутого язика.
  
  Це був сірий вовк.
  
  "Ні", - подумав він. Цього не може бути. Вовк, який знайшов його на кладовищі, судячи з усього, в той час був дорослим.
  
  Коли він побачив, як старий вовк повільно піднімається на свої жахливо скорчені передні лапи і починає рухатися з повільністю, викликана артритом, Алекс повірив. Стародавній вовк прийшов побачитися з ним перед смертю.
  
  Але в чому полягало це послання?
  
  Кілька днів потому, коли він побачив молоду дівчину, віщунку по імені Олена Кесккула, що стояла на тому ж місці і спостерігала за ним, це було прозріння.
  
  Протягом наступних декількох років, навіть після того, як її сім'я переїхала на північ, він багато раз спостерігав за людьми, що приходять на її ферму з їх підношеннями – грошима, їжею, худобою.
  
  У ті дні він часто уявляв себе на схилі пагорба, дні пролітають непомітно, весна змінюється взимку за секунди, десятиліття народжується за десятиліттям. Він спостерігав, як на полях дозрівають фрукти, як падають поклади. Він спостерігав, як міста виростають з лісових масивів тільки для того, щоб розквітнути, розширитися, досягти висот слави, а потім прийти в занепад і розсипатися в попіл і пил. Він спостерігав, як молоді пагони досягають неба, а потім поступаються місцем сільськогосподарським угіддям. Він спостерігав, як тварини жиріють, отелились, виходжують своїх дитинчат лише для того, щоб побачити, як їх потомство секундою пізніше знову починає чудовий цикл. Небеса чорніють, моря вирують і заспокоюються, земля відкривається і закривається в результаті потужних землетрусів, сосни ростуть з гір в долини, тільки до більш віддалених озер та річок, які, в свою чергу, дали життя садам і фермах.
  
  Незважаючи на все це, через епохи воєн, епідемій і жадібності, покоління беззаконня і жадібності, поруч з ним будуть його дочки. Марія, прагматик, берегиня його розуму. Ганна, художниця його серця. Ольга, ніколи не бачила, але завжди відчувала його якір.
  
  Він помацав три бульбашки у себе на шиї. Разом, так чи інакше, вони будуть жити вічно.
  
  Він спостерігав, як вони грали в свої ігри на задньому дворі, їх тонкі світлі волосся розвівалися на вітрі. Навколо них була атмосфера Олени, аура розсудливості і проникливості.
  
  Він присів навпочіпки до їх рівня. Вони наблизилися до нього, не виявляючи ані страху, ані хвилювань. Можливо, вони побачили в його очах свої власні очі. Можливо, вони побачили у ньому свою долю. Вони були такі прекрасні, що у нього защеміло серце. Він так довго чекав цього моменту. Все це час він боявся, що цього ніколи не станеться, що його безсмертя було щось із казки.
  
  Не кажучи ні слова, він поліз у кишеню і дістав два мармурових яйця. Він простягнув їх дівчаткам.
  
  Дівчатка уважно вивчали яйця, водячи маленькими пальчиками по хитромудрій різьбі. Алекс бачив малюнок, який вони зробили на холодильнику. Він зауважив, що на малюнку не вистачає однієї частини.
  
  Ганна, яку вони назвали Емілі, поманила його до себе. Алекс опустився на одне коліно. Маленька дівчинка нахилилася ще ближче і прошепотіла: "Ми знали, що ти будеш високим".
  
  
  ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ
  
  
  Білий фургон, припаркований перед таунхаусом, був прикрашений розписом "ЕДГАР Роллінз і син" на боці. Майкл під'їхав до нього ззаду і заглушив двигун. Ніщо не здавалося реальним. Це було останнє місце, де він хотів бути, але він не міг ризикувати і порушувати свій розклад. Він у п'ятисотий раз перевірив свій мобільний. Нічого.
  
  Коли суддя Грегг викликав його і Джона Феретті на лаву підсудних, він побачив в очах цієї людини щось схоже на співчуття. Рідкість для діючого судді по розслідуванню вбивств. Він запитав обох адвокатів, не хочуть вони зробити перерву на весь день, враховуючи, що час наближався до 4:30. Як і очікувалося, Джон Феретті хотів продовжити. Кожен раз, коли ваш супротивник тане, останнє, що ви хочете зробити, це зупинити його.
  
  Майкл прийняв пропозицію судді Грегга, і засідання було закрито.
  
  Поки присяжні розходилися, Майкл подивився в очі кожній людині на галереї. Якщо серед них і був викрадач, він його не бачив. Те, що він побачив, було помилкою та чималою часткою недовіри. Майклу потрібно було б переглянути щоденну стенограму судового репортера, щоб точно знати, що він сказав.
  
  Він знав достатньо, щоб розуміти, що адвокат рідко оговтується після невдалого вступного слова. Це заклало основу для всієї справи. Невдалий початок означало гру в догонялки до кінця судового процесу.
  
  Тепер все це не мало значення.
  
  Томмі не зміг знайти Фалинн.
  
  По дорозі на Ньюарк-стріт він дивився на кожну машину, яка зупинялася поруч з ним, на кожного водія таксі, на будь-яку машину, яка, здавалося, йшла за ним більше кварталу. Ніхто не виділявся. Його телефон більше не дзвонив. Він теж не дзвонив. Його палець завис над кнопкою швидкого набору з тих пір, як він покинув офіс, але він не натискав на неї.
  
  Ви не будете дзвонити в цей будинок ні з якої причини.
  
  Отруйний запах латексної фарби зустрів його біля дверей. Він наповнив його голову, на мить позбавивши свідомості. Він знову перевірив свій мобільний.
  
  Художник стояв на площадці другого поверху і курив сигарету. На ньому були білий комбінезон і кепка, на лівій руці латексна рукавичка. Правою він курив.
  
  Побачивши Майкла, він клацанням викинув сигарету у вікно з виразом провини на особу з-за того, що курив у будинку. У Нью-Йорку в ці дні це було мало не злочином. "Ви містер Роман?" - запитав художник.
  
  Майкл кивнув головою. Художник перевірив, не намокла фарба на його руці, і виявив, що вона суха. “Приємно познайомитися. Я Боббі Роллінз. Едгар - мій батько".
  
  Вони потиснули один одному руки. Майкл помітив плями висихає фарби на руках чоловіка.
  
  "Це журавлина". Молодий чоловік розсміявся. "Вона підсихає трохи темніше".
  
  "Слава Богу". Майкл заглянув у двері офісів на другому поверсі. Його серце готове було розірватися. Він повинен був позбутися від цієї людини. Він повинен був тверезо мислити. "Як там у тебе справи?" - запитав я.
  
  “Добре. Той, хто робив твої штукатурні роботи, був досить хороший".
  
  Майкл відступив на мить. “ Послухай, щось сталося. Боюся, мені доведеться попросити тебе зайти в інший раз.
  
  Молодий чоловік на мить озирнувся на офіс на другому поверсі, озирнувся на Майкла, потім на свої годинники. Схоже, час Міллера прийшов трохи раніше. “Звичайно. Без проблем. Мені потрібно кілька хвилин, щоб закрити банки і почистити щітки і валики.
  
  "Я ціную це", - сказав Майкл. Його власний голос звучав відсторонено, ніби він чув себе через довгий тунель.
  
  Боббі Роллінз спустився по сходах, кинувши через плече: "Я вийду звідси через десять хвилин".
  
  Майкл повернувся в офіс на другому поверсі. Меблів там було небагато, тільки письмовий стіл і пара пластикових стільців. Він міряв кроками кімнату, його розум і серце палали від страху. Він повинен був щось зробити. Але що?
  
  Він подивився на довгий книжкова шафа біля стіни, на книги по юридичній доктрині і думок в шкіряних палітурках. Те, що завжди здавалося вирішенням всіх проблем, то, у що він вірив всім серцем, тепер було просто папером і чорнилом. Ні в однієї з цих книг не було нічого, що могло б йому зараз допомогти.
  
  Перш ніж він встиг вирішити, що робити, коли задзвонив його мобільний. Він мало не вистрибнув з власної шкіри. Він взяв телефон, подивився на екран.
  
  Особистий номер.
  
  Пульс почастішав, він розкрив телефон. "Це Майкл Роман".
  
  "Як все пройшло в суді?"
  
  Це був чоловік, у якого була сім'я. Чоловіка звали Алекс.
  
  “ Будь ласка, дайте мені поговорити з моєю дружиною.
  
  “ Вчасно. Ти в новому офісі? В офісі планованої юридичної клініки?
  
  Це було питання, подумав Майкл. Може бути, за ним не спостерігали. Він виглянув у вікно. По всій Ньюарк-стріт були припарковані машини. Всі вони здавалися порожніми.
  
  "Послухай, я не знаю, чого ти хочеш і до чого все це", - почав Майкл, розуміючи, що повинен виговоритися. Він не знав, що збирається сказати, але знав, що повинен спробувати зацікавити цієї людини на якомусь рівні. “Але ви, очевидно, багато знаєте про мене. Ви знаєте, що я судовий виконавець. Я дружу з начальником поліції, комісаром, багатьма людьми в мерії. Якщо справа тільки в грошах, скажіть мені. Ми з цим розберемося ".
  
  Майкл почув, як чоловік глибоко зітхнув і повільно. “ Справа не в грошах.
  
  Так чи інакше, слова прозвучали ще більше лякає, ніж Майкл очікував. "Тоді в чому справа?"
  
  Знову тиша. Потім: "Ти дізнаєшся дуже скоро".
  
  Щось всередині Майкла спалахнуло червоним. Перш ніж він зміг зупинити себе, він сказав: "Недостатньо добре".
  
  Він зачинив телефон, миттєво пошкодувавши про те, що зробив. Через Секунду він відкрив його, але зв'язок був перерваний. Йому потрібна кожна крапля самовладання, щоб не розбити телефон об стіну. Він гарячково оглядав кабінет, намагаючись придумати, що робити, як діяти в такий момент. Він знав, що ніколи не поверне цю хвилину назад, і кожен невірний рух, який він зробить у цей момент, може означати катастрофу, може означати життя його дружини і дочок.
  
  Іди у поліцію, Майкл.
  
  Просто йди.
  
  Він схопив ключі і попрямував до дверей.
  
  Обігнувши платформу, він побачив тінь, що перетинає сходи внизу. Хтось перегородив йому шлях.
  
  Все встало на свої місця. Ця думка не давала йому спокою останні кілька хвилин. Нік Сен-Сір сказав йому, що "Едгар Роллінз і син" насправді були лише однією людиною, що син Едгара Роллінза був збитий п'яним водієм в 2007 році, і у старого не вистачило духу прибрати цю назву з бізнесу. Сен-Сір представляв інтереси старого в судовому процесі проти п'яного водія.
  
  Людина, що називав себе "Боббі Роллінз", взагалі не був художником. Зараз він стояв перед дверима, що вели на вулицю. Він скинув робочий комбінезон маляра, зняв кепку маляра. Він також зняв свою латексну рукавичку.
  
  Тепер він цілився Майклу в голову.
  
  В іншій руці у нього був мобільний телефон. Він простягнув телефон Майклу. Мить Майкл не міг поворухнутися. Але божевілля моменту незабаром підштовхнуло його вперед. Він взяв телефон у молодої людини і підніс його до вуха.
  
  "Його звуть Коля", - сказав Алекс. “Він не хоче заподіяти тобі шкоди, але заподіє, якщо я віддам йому наказ. Його батько був капралом федеральної армії і порочним людиною. Соціопат, судячи з усього. У мене немає причин вважати, що яблуко впало далеко від яблуні. Ти розумієш це?"
  
  Майкл глянув на Колю. Молодий чоловік трохи опустив пістолет і притулився до одвірка. Майкл глибоко зітхнув. "Так".
  
  “Я дуже радий це чути. І, якщо це на мить розвіє ваші страхи, дозвольте мені сказати, що з вашою дружиною і вашими прийомними дочками все в порядку, і вони залишаться такими до тих пір, поки ви будете робити те, що я кажу ".
  
  "Твої приймальні дочки", - подумав Майкл.
  
  “ Можу я, будь ласка, поговорити зі своєю дружиною?
  
  "Ні".
  
  Майклу стало цікаво, що сталося з цим пейнтером. Він здригнувся від нових можливостей. Він спробував заспокоїтися, сказати собі, що у нього була тільки одна робота: повернути свою сім'ю.
  
  "Ви готові слухати?" Запитав Олександр Савісаар.
  
  "Так", - сказав Майкл. "Що ти хочеш, щоб я зробив?"
  
  
  ТРИДЦЯТЬ
  
  
  Сондра Арсено втупилася в телевізор, крижана рука стиснула її серце. За останні двадцять чотири години вона нічого не їла, не виходила з дому, хіба що за поштою, і навіть тоді їй доводилося мало не бігом повертатися на ганок, плескати і замикати двері, наче за нею гналися невидимі демони. Вона не спала ні хвилини. Вона чергувала чашки чорної кави, вітаміни, обпалюючий душ і пробіжки на біговій доріжці. Вона вимірювала свій кров'яний тиск дюжину разів, кожен раз реєструючи більш високі показники. Вона вимила холодильник. Двічі.
  
  Тепер, переглядаючи цей новинний репортаж, вона зрозуміла, що її побоювання були не тільки виправдано, але й жахливо применшені. Був хороший шанс, що до кінця дня її світу настане кінець.
  
  В шість годин Джеймс увійшов у двері, його портфель тріщав по швах, а під пахвою він тримав купу паперів. Як один з нових вчителів середньої школи Франкліна, він викладав не тільки англійську, але й урок цивільного права в четвертому класі, а також працював шкільним футбольним тренером. За останні три місяці він скинув п'ятнадцять фунтів зі свого і без того високого і довготелесого статури. У п'ятдесят один рік він почав ходити, сутулячись, як старий.
  
  Джеймс поцілував Сондру в маківку – Сондра була майже на фут нижче, і вони звикли до цього багато років тому, – поклав свою валізку і папери на обідній стіл і пройшов на кухню.
  
  Діти на кілька днів зупинилися біля матері Сондры в Мамаронеке, і в домі було неприродно тихо, і цей стан ще більше впадало в очі Сондре через скаженого биття її серця. Вона могла поклястися, що чула, як підвищувався і падало її діастолічний тиск.
  
  Джеймс потягнувся до шафки над плитою, дістав пляшку "Мейкерс Марк". Для нього це стало ритуалом. Один ковток, перш ніж піти в приміщення, яке їх трикімнатному будинку в колоніальному стилі вважалося барлогом. Протягом години перед вечерею він перевіряв папери, переглядав електронну пошту. Якщо в той день у школі відбувалося щось незвичайне, це був десятихвилинний проміжок, протягом якого він повідомляв про це своїй дружині.
  
  Це був один з таких днів.
  
  "Ти не повіриш, що сталося сьогодні", - почав Джеймс. “ Один з учнів мого класу з цивільного права, здоровенний четвертокласник, який подумав, що непогано було б принести в школу пару хамелеонів ...
  
  “ Я повинен тобі дещо сказати.
  
  Джеймс перестав наливати свій напій, його плечі поникли. Всі похмурі варіанти того, що могло його чекати, промайнуло на його обличчі – інтрижка, хвороба, розлучення, щось трапилося з дітьми. Скільки Сондра знала його, він ніколи не зустрічав негараздів з гідністю. Він був добрим мужем, хорошим батьком, але воїном він не був. Саме Сондра завжди була напоготові в кожному конфлікті, з якими вони стикалися як пара, як сім'я. Саме Сондра дивилася крізь пальці на небезпеки і нещастя їх життів.
  
  Це була одна з причин, по якій вона нічого не сказала про те, що трапилося. Тепер у неї не було вибору.
  
  "Все в порядку?" Запитав Джеймс тремтячим голосом. "Я маю на увазі, діти ... Діти...?"
  
  "З ними все в порядку, Джеймс", - сказала вона. "Я в порядку".
  
  "Твоя мама?"
  
  “Вона хороша. Всі хороші".
  
  Сондра підійшла до раковини, подивилася на кавоварку. Вона не могла випити ще чашечку. Її нерви були на межі. Її вени нагадували мідний дріт, наелектризовану електрикою. Вона все одно почала готувати горщик. Їй потрібно було щось робити руками.
  
  Обвівши кружком початок історії, яку вона повинна була розповісти своєму чоловікові, – завдання, яка постійно крутилася у неї в голові останні двадцять чотири години, - вона замислилася про те, як дійшла до цього моменту.
  
  Єдиний дитина лаоських іммігрантів, улюблена дочка знаменитого математика і судового антрополога, Сондра зросла у витонченому світі академічних кіл та прикладної науки. Осінь в Новій Англії, літо в Північній Кароліні, принаймні три дні народження, проведені у Вашингтоні, округ Колумбія.
  
  Вона познайомилася з Джеймсом на нічний вечірці в кампусі коледжу Сміт, де він був одним з молодших асистентів викладача, а вона була аспіранткою, яка прямувала в свій MISW. Спочатку вона вважала його начитаним і трохи пасивним, але після третього побачення вона відчула його чарівність і виявила, що закохується в цього тихого молодої людини з Вустера, штат Огайо. Вони одружилися через рік, і хоча обидва зізнавалися в приватному порядку, що їх залицяння і шлюб не палали жаром якоїсь великої пристрасті і що їх нездатність завагітніти була джерелом смутку і розчарування, вони обидва прагнули до задоволенню і заявляли про це.
  
  На вісімнадцятому році їх шлюбу, коли вони вирішили усиновити дитину, дві маленькі дівчинки з Узбекистану, які увірвалися в їх життя, стали підтвердженням – можливо, навіть справжнім відкриттям любові один до одного. Життя була хороша.
  
  До цього моменту.
  
  Джеймс повільно підплив до обіднього столу, висунув стілець і опустився на сидіння, наче був невагомий. Він ще не зробив ні ковтка свого бурбона.
  
  Сондра села навпроти чоловіка. Її руки почали тремтіти. Вона поклала їх на коліна. “ Минулої ночі дещо сталося, - сказала вона.
  
  Джеймс просто втупився на неї. З якоїсь дивної причини Сондра помітила, що у нього не було великого плями на шиї, коли він голився цим ранком.
  
  Незважаючи на всю ретельну підготовку, вона просто розповіла йому, що відбулося, одним довгим пропозицією. Вона розповіла йому, як прала білизну, як тільки що повісила рушники в шафу для білизни на сходовому майданчику другого поверху. Вона розповіла йому, що в той момент думала про їх майбутню поїздку в Колоніальний Уільямсбург і про те, чи сподобається це дівчаткам. Вони були розумними, допитливими дітьми. Коли справа дійшла до поїздки в Діснейленд або в місце, з яким пов'язана справжня історія, їм не знадобилося багато часу, щоб визначитися.
  
  Коли вона відкрила двері в кімнату дівчат, їй раптом здалося, що все повітря у світі змінився, став червоним і перегрітим. Дівчата спали, горів нічник, і все було там, де і повинно було бути. За винятком однієї речі.
  
  "В їх кімнаті стояв чоловік", - сказала Сондра.
  
  Джеймс виглядав так, наче його вдарили в живіт. "Боже мій!" - сказав він. Він почав підніматись на ноги, але, здавалося, ноги не тримали його. Він опустився назад на стілець. Його шкіра набула колір висохлих кісток. “ Він не...
  
  “Ні. Я ж сказав тобі. З дівчатами все в порядку. Я в порядку".
  
  Вона розповіла йому, що сказав цей чоловік, та він вислизнув з вікна, як привид у ночі. В одну мить був там, в наступну мить зник. Вона продовжила розповідати Джеймсу про те, що бачила в новинах. Російський юрист був мертвий. Їх російський юрист. Убитий у своєму офісі. І все виглядало так, ніби файли були вкрадені.
  
  Протягом того, що здавалося годинами, але насправді було всього хвилиною або близько того, Джеймс Арсено не вимовив ні слова. Потім: "О ні".
  
  "Я збираюся зателефонувати в поліцію", - сказала Сондра. Вона репетирувала ці шість слів весь день, придумуючи, здавалося, нескінченну різноманітність фраз, і тепер, вимовивши їх, відчула величезне полегшення. Хоча, як тільки ці слова злетіли з її уст, вона засумнівалася, вимовила вона їх по-англійськи або по-лаоська.
  
  Кілька митей опісля, коли Сондра Саванг Арсено підняла трубку, її чоловік все ще сидів за столом, не доторкнувшись до свого напою.
  
  На задньому плані початку варитися кавоварка.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ОДИН
  
  
  Майкл прикинув, що Колі близько двадцяти трьох. Він був невисоким і міцним, потужної статури, безумовно силовий тренер. Майкл був приблизно на шість дюймів вище його, і вони, ймовірно, важили однаково, але на цьому будь-яке подібність закінчувалося.
  
  Потім з'явився пістолет.
  
  Вони їхали на схід по швидкісній автомагістралі Лонг-Айленда, Майкл за кермом, Коля поруч з ним.
  
  Майкл подумав про тілі Віктора Харкова. За останні десять років він побачив чимало кривавих побоїщ. В той жахливий день в пекарні на Пікк-стріт його самого представили жорстоким чином.
  
  Майкл представив, на що може бути схоже фізичне зіткнення. Пройшло багато років з тих пір, як йому доводилося з кимось битися. Він виріс в Квінсі, і це було звичайною справою, у кожного був свій кут, свій квартал. Звичайно, за ці роки у нього була своя частка бійок у залах суду і довкола них, але нічого такого, що перейшло б стадію поштовхів або збирання сорочок в купу.
  
  Правда полягала в тому, що він регулярно відвідував спортзал. У вдалий день він міг годину позайматися на біговій доріжці, ще тридцять хвилин піднімати вільні ваги і три повних кола працювати з грушею. Він був у кращій фізичній формі у своєму житті. Але це було далеко від фізичного насильства. Чи зможе він постояти за себе? Він не знав, але у нього було похмуре передчуття, що його стан піддасться випробуванню, і скоро.
  
  Поки вони проїжджали через Флашинг Медоуз, Куинсборо і Корона Парк, Майкл думав про людину, який називав себе Олександром Сависааром. Звідки ця людина так багато про нього знає? Дійсно він заподіяв шкоди Еббі і дівчаткам? У Майкла не було вибору, окрім як повірити йому.
  
  Тим часом він знав, що повинен зберігати спокій, зберігати незворушність. Він знайде вихід. До тих пір від цього залежали життя його дружини і дочок.
  
  "Послухай, ти виглядаєш як розумний молодий чоловік", - почав він, намагаючись, щоб у його тоні не було страху. “Тебе звуть Коля? Скорочення Микола?"
  
  Хлопець промовчав. Майкл продовжив.
  
  "Ти повинен знати, що це буде заважати тобі все життя".
  
  Хлопець раніше не вимовив ні слова. Ймовірно, він вже чув цю програму раніше. Після, здавалося, цілої хвилини мовчання, Коля відповів. "Що ти про це знаєш?"
  
  Ось воно. Як би Майклу не хотілося врізатися позашляховиком в огорожу, вихопити пістолет з-за пояса хлопця і приставити його до його голові, він повинен був піти іншим шляхом. Поки що. Він глибоко зітхнув.
  
  “ Адже ти знаєш, що я прокурор, вірно?
  
  Хлопець пирснув від сміху. Значить, він не знав.
  
  Ще до того, як він це сказав, Майкл зрозумів, що це може бути помилкою. Сказати злочинцю, що ти помічник прокурора, може відкрити безліч можливостей, більшість з яких погані. Якби цей хлопець побував у в'язниці – а Майкл був абсолютно впевнений, що так воно і було, – прокурор відправив би його туди. За ці роки Майклу погрожували тюремним ув'язненням.
  
  Хлопець напав. "Прокурор".
  
  "Ага".
  
  “Не-гребаной-справжній. Де?"
  
  "Королеви".
  
  Хлопець знову пирснув від сміху. Він явно був з іншого району. Майкл готовий був посперечатися на Бруклін. Йому довелося підтримувати розмову. "Звідки ти?"
  
  Хлопець закурив сигарету. Кілька довгих секунд здавалося, що він не збирається відповідати. Потім, випустивши цівку диму, він сказав: "Бруклін".
  
  “ Яку частину?
  
  Ще одна довга пауза. “Отже, що тут у нас розмова по душах? Та частина, де ти кажеш мені" що я дійсно не хочу нікому заподіювати біль, або що коли б тільки моя мама могла мене бачити зараз, їй було б соромно? Хлопчик на мить відвернувся до вікна. “Моя мати була грьобаній повією. Мій старий був садистом".
  
  Майклу довелося змінити тему. “Це моя сім'я. У тебе є своя сім'я?"
  
  Коля не відповів. Майкл крадькома зиркнув на ліву руку хлопця. Кільця не було.
  
  "Навіщо ти це робиш?" Спитав Майкл.
  
  Хлопець знизав плечима. "У кожного має бути хобі".
  
  "Послухай, я можу роздобути трохи грошей", - сказав Майкл, і його скрутило шлунок при думці про викуп своєї сім'ї. "Серйозні гроші".
  
  "Не розмовляй".
  
  "Скільки б він тобі не платив, цього недостатньо".
  
  Хлопець подивився на нього. Майкл не міг побачити його очей. Все, що він бачив, було його власне обличчя, відбите риб'ячим оком у круглих сонцезахисних окулярах хлопця. “Скільки він мені платить? Що, чорт візьми, заставляє тебе думати, що це не моя ідея? Моя п'єса. "
  
  Майклу це не приходило в голову, і на те були вагомі причини. Це здавалося неможливим. Коли він вперше оглянув хлопця – в цьому він був вправний, здатність, яку він розвинув у перші роки роботи в офісі окружного прокурора в ті дні, коли йому доводилося головувати на трьох десятках попередніх слухань за один день і зачитувати свідчення обвинуваченого рівно за десять секунд, – він помітив бруд під нігтями хлопця, запах мастила для осей і моторного масла від його одягу. Цей хлопець працював у гаражі або близько нього, і Майкл був готовий посперечатися, що він не обслуговував свій власний парк класичних спортивних автомобілів.
  
  "Ти прав", - почав Майкл, сподіваючись заспокоїти хлопця. “Я не мав на увазі ніякого неповаги до тебе. Все, що я хочу сказати, це те, що, скільки б за це не платили, я сподіваюся, цього буде достатньо ".
  
  Хлопець опустив скло, клацанням загасив сигарету. "Я зворушений твоєю турботою". Він підняв скло. "Тепер веди свою гребаной машину і заткнись нахуй".
  
  Хлопець відтягнув кут куртки. З-за пояса джинсів здалася рукоятка автоматичної зброї. Вона перебувала з правого боку хлопця, далі всього від Майкла, щоб він міг дотягнутися. Хлопець, може, і був бандитом, але він не був дурний. Пістолет - це все, що він міг сказати.
  
  Через Десять хвилин вони звернули з дороги на Хемпстед-авеню, недалеко від іподрому Белмонт, на схід від Холлиса, на стоянку кілька відокремленого мотелю під назвою "Сквайр Інн".
  
  Мотель був Г-подібної форми, пошарпаний, з розбитою асфальтової паркуванням, відсутньої черепицею. Можливо, колись він був частиною мережі, але давно прийшов в занепад. Вони заїхали на стоянку. Коля вказав на вільне місце. Майкл припаркував машину, заглушив двигун. Коля простягнув руку, витягнув ключі із замка запалювання.
  
  "Не виходь з машини", - сказав Коля. “Ні хріна не роби. Ти рухаєшся, я дзвоню, і починається дерьмово дощ".
  
  Коля поліз на заднє сидіння, схопив дві великі сумки з продуктами, вийшов з машини, перетнув доріжку. Він поліз у кишеню, витягнув ключ і відчинив двері номера 118. Майкл перевірив кишені свого пальта, хоча знав, що Коля обшукав його перед відходом з офісу, забравши ключі від будинку, машини, мобільний телефон та гаманець. Все, що в нього залишилося, - це годинник і обручка. Він простягнув руку і спробував відкрити відділення для рукавичок. Воно було зачинене. Він перевірив задні сидіння, консоль, кишені на дверцятах. Нічого. Йому потрібно було щось, що він міг би використати як зброю, що-те, з допомогою чого він міг би узяти гору. Не було нічого.
  
  Хвилину потому Коля вийшов з кімнати, подивився наліво і направо, оглядаючи паркування. Вона була майже порожня. Він жестом звелів Майклу вийти з машини. Майкл вийшов, перетнула тротуар і ввійшов у кімнату. Коля закрив двері.
  
  Номер був стандартним для небрендового мотелю – потертий бірюзово-зелений килим, покривало в квіточку на ліжку і штори в тон, ламінований письмовий стіл, девятнадцатидюймовый телевізор на поворотній підставці. Майкл помітив іржаве кільце на стелі над ліжком. Нещодавно тут протікав дах. Він почув, як за стінами деренчать труби. В кімнаті пахло цвіллю і сигаретами.
  
  Коля замкнув двері. Він вказав на стілець біля столу. “ Сідай сюди.
  
  Майкл на мить завагався. Він не звик, щоб йому віддавали накази, особливо від когось на зразок тих, кого він саджав у в'язниці, заробляючи на життя. Той факт, що у цієї людини було і 9-міліметрове зброю, і його сім'я, змусили його поворухнутися. Він опустився на стілець.
  
  Коля злегка розсунув штори, виглянув на парковку. Він дістав свій мобільний телефон, набрав номер. Через кілька миттєвостей він щось сказав у трубку. Він закрив телефон. Потім він витягнув зброю з-за пояса і притиснув його до боку. Він повернувся до Майкла. "Йди сюди".
  
  Майкл встав, підійшов до вікна. Коля розсунув штори ширше, вказав. “Бачиш он ту машину? Ту, що припаркована під знаком?"
  
  Майкл виглянув у вікно. Під вивіскою мотелю стояв "Форд Контур" десятирічної давності, темно-синій, з тонованими стеклами. Він не міг розгледіти, що всередині. “ Так.
  
  “ Повертайся і сядь.
  
  Майкл зробив, як йому сказали.
  
  "Я зараз піду", - сказав Коля. “Я хочу, щоб ти мене уважно вислухав. Ти слухаєш?"
  
  "Так".
  
  “Ти не виходиш з кімнати. Ти не робиш жодних телефонних дзвінків. Он у тому "Форді" сидить чоловік. Він працює на мене. Якщо ти хоча б відкриєш двері в цю кімнату, він покличе мене, і твоя сім'я загине. Ти розумієш це?"
  
  Ці слова пронизали серце Майкла. "Так".
  
  “Я буду дзвонити тобі по цьому телефону кожні тридцять хвилин. Якщо ти не відповіси протягом двох гудків, твоїй родині кінець". Коля вказав на стіну. “Дівчина, яка працює тут за стійкою реєстрації, - моя двоюрідна сестра. Перед нею комутатор. Якщо ви зробите вихідний дзвінок, вона дізнається. Якщо ти хоча б візьмеш трубку, не отримавши вхідного дзвінка, вона дізнається. Зроби що-небудь з цього, і я осветлю твою сім'ю. Ти розумієш це? "
  
  Страх почав розповзатися по животу Майкла. Ймовірність того, що він, можливо, ніколи не побачить Еббі і дівчаток, була реальною. "Так".
  
  "Добре".
  
  Коля вказав на дві великі продуктові сумки, які він приніс з собою. “Там є їжа. Ви пробудете тут деякий час. Їжте здорову їжу, радник".
  
  Коля розсміявся своїй жарті, потім витримав пильний погляд Майкла протягом незручного проміжку часу, утверджуючи свій авторитет. Майкл зустрічав так багато чоловіків, схожих на Колю, за ці роки. Він не міг відвести погляд. Він би цього не зробив.
  
  Нарешті Коля відступив. Він перетнув кімнату, ще раз все оглянув, відкрив двері і вийшов. Майкл прослизнув до вікна, заглянув крізь фіранки. Він бачив, як Коля підійшов до синього "Форду". Хто б не був всередині "Форда", він опустив скло. Коля вказав на номер, на свій годинник. Через кілька секунд він сів у свою машину, виїхав зі стоянки і незабаром зник у потоці машин на Хемпстед-авеню.
  
  Майкл походжав по кімнаті.
  
  Він ніколи в житті не відчував себе безпорадним.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ДВА
  
  
  Алекс переглянув картотечна шафа з двома висувними ящиками в маленькій спальні, яку Майкл і Ебігейл Роман використовували під домашній офіс. Він переглянув історію їх життів, відзначаючи основні етапи, події. Він дізнався багато нового. Він дізнався, що у них був власний будинок, за який вони заплатили готівкою. Вони також володіли комерційним приміщенням на бульварі Дитмарс. Алекс уважно вивчив фотографії забитих будівлі. Він згадав його з розповіді, який читав про Майкла. Це було місце, де були вбиті батьки Майкла. Пекарня на Пікк-стріт. Всередині конверта лежала пара ключів.
  
  Свідоцтво про шлюб, документи, податкові декларації, гарантії – залишок сучасної американської життя. Незабаром він знайшов документи, що шукав. Постанова про удочеріння дівчаток, бланки, які послужать їм свідоцтва про народження.
  
  Алекс сів за комп'ютер, запустив пошук потрібного йому державної установи. Незабаром він почув, як грюкнули дверцята машини. Він виглянув у вікно.
  
  Коля повернувся.
  
  Вони стояли на кухні. Алекс відчув вихідний від Колі запах марихуани. Він вирішив поки що нічого не говорити.
  
  "Якісь проблеми?" Запитав Алекс.
  
  "Жодного".
  
  “ У вас є ліцензія? - запитав я.
  
  Коля поліз у кишеню, дістав конверт і простягнув його Алексу.
  
  Алекс відкрив конверт, дістав ламіноване пластикове посвідчення. Він підніс її до світла, вловив мерехтіння голографічного зображення. Хороша робота. Він поклав ліцензію в свій гаманець.
  
  “ Де він у вас перебуває? - запитав я.
  
  Коля назвав йому назву і адресу мотелю, а також номер кімнати і телефону. Алекс нічого не записував. В цьому не було необхідності.
  
  Алекс глянув на годинник. “ Я повернуся протягом години. Коли я повернуся, ти повернешся в мотель і переконаєшся, що Майкл Роман не поїхав. Ми домовилися?
  
  Коля напав. "Це не так складно".
  
  Алекс кілька миттєвостей витримував пильний погляд молодої людини. Коля відвів погляд.
  
  "Ти можеш побути там деякий час", - сказав Алекс. "Тобі потрібно буде охороняти його, поки я не поїду з країни".
  
  “З грошима все гаразд, братан. Не турбуйся".
  
  Братан, подумав Алекс. Чим швидше він покине це місце, тим краще. "Добре".
  
  "Тоді що ти хочеш, щоб я з ним зробив?" Запитав Коля
  
  Алекс опустив погляд на рукоятку пістолета за поясом Колі. Коля помітив цей погляд. Жоден з чоловіків не вимовив ні слова.
  
  Алекс подивився на фотографії дівчат. Він зробив їх на тлі стіни в кухні, на брудно-білому тлі, який міг бути де завгодно. Він дістав ножиці з ящика столу і розрізав фотографії на квадрати розміром 2? 2 дюйми. Йому потрібні були дві фотографії Анни і дві Марії. Для їх паспортів.
  
  Дівчатка сиділи на дивані перед телевізором. Вони дивилися анімаційний фільм, що-то про що говорять рибах.
  
  Він спустився на рівень дівчаток. "Ми збираємося зайти на пошту", - сказав він. "Це нормально?"
  
  "Мама поїде з нами?" Запитала Марія.
  
  "Ні", - сказав Алекс. "У неї є деяка робота".
  
  "В лікарні?"
  
  “Так, у лікарні. Але на зворотному шляху ми можемо зупинитися і купити що-небудь на вечерю. Ти голодний?"
  
  Анна і Марія кілька миттєвостей виглядали стривоженими, але потім обидва кивнули.
  
  “ Що б ти хотів на вечерю? - запитав я.
  
  Дівчатка обмінялися винними поглядами, озирнулися. "Макнаггетс", - сказали вони.
  
  Еббі дивилася на двері нагорі сходів і чекала. Вона завжди боялася за своїх дочок, як і будь-яка мати. Незнайомець в машині, дитяча хвороба невиліковна. Вона також побоювалася юридичних наслідків того, що вони зробили. Вона навіть відрепетирувала те, що могла б сказати, якби її коли-небудь викликали до судді, - благання жінки, відчайдушно потребує дитину.
  
  Але тільки не це.
  
  Через кілька хвилин Алекс спустився вниз. Еббі вже давно перестала вириватися з пут. Її кінцівки оніміли.
  
  "Тобі що-небудь потрібно?" запитав він.
  
  Еббі Роман тільки сердито подивилася на нього.
  
  “ Ми збираємося ненадовго піти. Ми ненадовго. Він перетнув кімнату, сів на край верстата. Еббі помітила, що він намастив волосся гелем. Що він збирався робити?
  
  “ Коля залишиться тут. Ти будеш коритися їй так само, як мені коришся.
  
  Еббі помітила, що у нього в руках конверт із щільного паперу. Вона побачила свій власний почерк на лицьовій стороні. В цьому конверті були документи про удочеріння Шарлоти та Емілі.
  
  Її кров перетворилася в крижану воду. “ Ти не можеш цього зробити.
  
  “Анну і Марію вкрали з ліжка матері посеред ночі. Вони мої".
  
  Еббі довелося запитати. Можливо, у відповіді вона знайшла те, що їй було потрібно. "Чому ви називаєте їх Ганна і Марія?"
  
  Алекс розглядав її кілька довгих миттєвостей. “ Ти дійсно хочеш знати відповідь на це питання?
  
  Еббі не була впевнена. Але вона знала, що їй потрібно змусити його говорити. Якщо він залишить лазівку, будь-яку лазівку, вона скористається нею. Вона спробувала приховати страх у своєму голосі. “ Так.
  
  Алекс відвів погляд, потім знову подивився на мене.
  
  "Це історія про принца і його трьох сестер..."
  
  Протягом наступних п'яти хвилин Алекс розповідав їй історію. Те, чого боялася Еббі – що вона має справу з небезпечним, але раціональним людиною, – виявилося неправдою. Цей чоловік був божевільним. Він вірив, що він і є цей Кощій. Він вірив, що зі своїми дочками він буде безсмертний. Він вірив, що його душа була в дівчатах.
  
  Те, від чого у Еббі перехопило дихання, те, що налякало її до межі, полягало в тому, що дівчатка знали. Вони розглядали фотографії з тієї ж історії в бібліотеці.
  
  Закінчивши розповідати, Алекс встав і довго дивився на неї, можливо, очікуючи якоїсь реакції. Еббі на мить втратила дар мови. Потім:
  
  “Ти ніколи не вивезеш їх з країни. Хто-небудь тебе зловить".
  
  "Якщо я не зможу отримати їх, я заберу їх сутність", - сказав Алекс.
  
  "Про що ти говориш?" - запитав я.
  
  Алекс доторкнувся до бульбашок, що висіли в нього на шиї.
  
  Боже мій, подумала Еббі. Флакон наповнився кров'ю. Два порожніх. Він збирався вбити дівчаток, якщо буде потрібно.
  
  Коли Алекс піднімався по сходах, Еббі відчула, як у неї розривається серце.
  
  Вона ніколи більше не побачить Шарлотту і Емілі.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ТРИ
  
  
  Дезіре Пауелл була голодна. Що б не готувалося на кухні – пахло смаженою свининою з розмарином і часником, трьома її улюбленими стравами, – у неї потекли слинки. Вона забула поснідати. Таке часто траплялося в перші двадцять чотири години розслідування вбивства.
  
  Поїздка в округ Патнем була вимушеною-за будівництва. Фонтова задрімав - навик, який Пауеллу так і не вдалося розвинути. Вночі вона майже не спала у своєму ліжку, праведно сопучи і беручи 5 мг амбиена в якості снодійного.
  
  Але тепер у повітрі зависло питання.
  
  Пауелл втупилася на жінку, постукивающую ручкою з блокноту, чекаючи відповіді. Детектив Дезіре Пауелл знала, що її напівприкриті очі і непохитний погляд практично неможливо прочитати.
  
  За свою кар'єру Пауелл мала справу з багатьма соціальними працівниками та поведінковими терапевтами. Вона знала образ думок. Вона знала, що Сондра Арсено провела більшу частину свого дорослого життя, досліджуючи мотиви людей, з'ясовуючи їхні плани, розгадуючи їх призначення. Ймовірно, вона була гарна в цих речах. Пауелл знала, що вона повідомила Сондре Арсено шифр. За своєю природою соціальні працівники задавали питання. Сьогодні це була робота Пауелл.
  
  Коли Сондра подзвонила в місцеве поліцейське управління, вони послали туди двох офіцерів у формі, щоб скласти протокол про чоловіка, який проник в її будинок. Коли вона сказала поліцейським у формі, що, можливо, є зв'язок між зломом в її будинку і вбивством нью-йоркського юриста по імені Віктор Харків, вони швидко розібралися у всьому. Вони сказали їй, що хтось скоро зв'яжеться з ними.
  
  Пауелл перепитав. “ Отже, єдиними людьми в будинку були ви та ваші доньки.
  
  "Так".
  
  “ І ви нічого не чули? Ні розбитого скла, ні вибивання дверей?
  
  Пауелл знав, що поліцейські у формі оглянули всі двері і вікна і записали, що злому не було. Ніколи не завадить знову закрити це місце.
  
  "Ні".
  
  “ Ти увійшла в кімнату своїх дочок, і там був він.
  
  "Так".
  
  “ Що робив цей чоловік? - запитав я.
  
  "Він просто стояв там, в ногах ліжка", - сказала Сондра. “Він був".... він спостерігав за ними".
  
  “ Спостерігаєш за ними?
  
  “ Дивлюся, як вони сплять.
  
  Пауелл зробив позначку. “ У спальні горів світло?
  
  “ Ні, просто нічник.
  
  “Я знаю, що ви описали цієї людини поліцейським, але мені потрібно, щоб ви розповіли мені. Ще раз прошу вибачення, що змушую вас проходити через це. Це просто рутина ".
  
  Сондра не вагалася. “Він був високим, білим, широкоплечим. У нього були коротко підстрижені волосся пісочного кольору, майже світлі. На ньому було чорне шкіряне пальто, темні джинси, біла сорочка й чорний жилет. У нього був невеликий шрам під лівою скулою, щетина на кілька днів, світло-блакитні очі. Йому було за тридцять."
  
  Пауелл знову втупився на неї, не кліпаючи. “ Це дивно точний опис, місіс Арсено.
  
  Сондра зберігала мовчання.
  
  “ І ви бачили все це тільки при світлі каганця?
  
  "Ні", - відповіла Сондра. "Після того, як я увійшла в кімнату, він ввімкнув верхнє світло".
  
  Пауелл надряпала ще одну записку, задала ще одне питання, на який у неї вже була відповідь. "Чи можу я запитати, чи ви працюєте за межами дому?"
  
  “Так. Я соціальний працівник. Частина моєї роботи - спостерігати за людьми".
  
  Пауелл кивнув. “ Тут, в окрузі Патнем?
  
  "Так", - сказала жінка. "Не тільки люди у місті потребують консультацій".
  
  Ставлення, подумав Пауелл. Вона залишила це без відповіді. - Ви сказали, він розмовляв з вами?
  
  "Так".
  
  "Що ж він сказав?"
  
  “Він сказав: це не Анна та Марія. Я зробив помилку. Якщо я налякав вас, прийміть мої найглибші вибачення. Вам нічого не загрожує".
  
  Вона вимовила ім'я Ма-РАЙ-а. Пауелл глянув на фотографію близнюків, що стояла на камінній полиці, ззаду. “ Вашу дочку звуть Ліза і Кетрін?
  
  "Так".
  
  “ Хто такі Анна і Марія? - запитала я.
  
  Сондра сказала, що поняття не має. Вираз її обличчя, а також те, як вона крутила один палець навколо іншого, сказали Пауеллу, що глибоко всередині, там, де гніздиться страх, у неї, ймовірно, було передчуття, що вона це з'ясує.
  
  “ Після цього, за вашими словами, він вислизнув у вікно, і ви його більше ніколи не бачили.
  
  "Це вірно".
  
  “ Ви дивилися, куди він поїхав? Ви бачили, сідав він на машину?
  
  "Ні", - сказала Сондра. "Я цього не робила".
  
  "Що ти зробив?"
  
  “Я закрила вікно, опустила штори і вимкнула світло. Потім я обняла своїх дочок".
  
  "Звичайно". Вона зробила ще одну позначку, почекала кілька секунд, потім глянула на Джеймса. "Чи можу я запитати, де ви були, коли це сталося, сер?"
  
  Джеймс прочистив горло. Це прозвучало як пауза. Пауелл знав всі тактики затягування – прочищати горло, почухувати гомілку, просити повторити просте питання.
  
  “Я був у школі, де викладаю. Середня школа Франкліна на Сассекс-авеню".
  
  Пауелл перегорнув кілька сторінок назад. “ Ви були там в дев'ять годин вечора?
  
  “У той вечір у нас були батьківські збори. Я допомагала прибирати".
  
  Пауелл записала це. Вона зв'яжеться зі школою, щоб дізнатися, чи говорить Джеймс правду, а також включить цю інформацію в хронологію подій, пов'язаних з вбивством Віктора Харкова.
  
  “ І скільки ви повернулися додому?
  
  "Я думаю, це було незадовго до десяти".
  
  “ Школа знаходиться в годині їзди звідси?
  
  "Ні", - сказав Джеймс. "Ми зупинилися випити кави".
  
  "Ми?"
  
  Джеймс назвав Пауеллу імена двох своїх колег.
  
  “ І ваша дружина нічого не сказала про цей інцидент, коли ви повернулися додому?
  
  "Ні".
  
  “ Цей чоловік, якого вона описала, здається вам знайомим?
  
  "Ні".
  
  Пауелл повернувся до Сондре. “ Ви прибирали спальню після інциденту, місіс Арсено?
  
  "Ні", - сказала Сондра. Вона виглядала трохи збентеженою цим, як ніби малося на увазі, що це робило її поганою господинею.
  
  "У мене напоготові команда криміналістів", - сказав Пауелл. "Нічого, якщо вони перевірять кімнату на ДНК і відбитки пальців?"
  
  "Так", - сказала Сондра.
  
  Пауелл дістала свій мобільний, набрала прогноз погоди, послухала. Вона не зможе викликати сюди свою власну команду криміналістів принаймні протягом двох годин, але Арсеналтам не потрібно було цього знати. Отримавши прогноз погоди, вона вимовила кілька недбалих, офіційно звучать фраз. Вона відключилася, зробила ковток холодної кави. Вона нахилилася вперед у своєму кріслі, що було вірною ознакою інтимної дружби, і продовжила:
  
  "Ви обидва справляєте на мене враження порядних, розумних людей, тому я думаю, ви знаєте, про що я повинен запитати вас далі".
  
  "Ось воно", - говорило особа Сондры.
  
  "Чоловік вривається в ваш дім", - продовжив Пауелл. “Схоже, він нічого не крав і нікому не заподіював шкоди. Схоже, він думав, що ваші дочки - це маленькі дівчинки на ім'я Анна та Марія. Чи Правильно я все зрозумів досі?"
  
  Сондра кивнула.
  
  “ Так чому ви думаєте, що це якось пов'язано з убивством адвоката у Квінсі?
  
  Сондра не поспішала з відповіддю. "У газетній замітці йшлося, що юрист займається питаннями іноземного усиновлення".
  
  "Так", - сказав Пауелл. "Він це зробив".
  
  “І коли чоловік – цей непроханий гість – заговорив, у нього був акцент. Східноєвропейський, російська, можливо, прибалтійський".
  
  Пауелл на мить прикинувся, що обмірковує це. “Місіс Арсено, при всій моїй повазі, в Нью-Йорку багато росіян. Багато людей з Румунії, Польщі, Литви. Ви вибачте мене, якщо я не бачу безпосереднього зв'язку.
  
  Сондра спробувала витримати погляд Пауелла. Вона схилилася. "Ми ... ми знали містера Харкова".
  
  Пауелл відчула, як її пульс почастішав. “ Ти маєш на увазі професійно?
  
  "Так".
  
  “ Він виконував якусь юридичну роботу для вас та вашого чоловіка?
  
  Сондра взяла Джеймса за руку. “ Можна і так сказати.
  
  “ Що б ви сказали, місіс Арсено?
  
  На очах Сондры виступили сльози. “ Так. Він виконав для нас деяку роботу.
  
  “Я повинен сказати вам, що коли нам зателефонували з вашого місцевого поліцейського управління, ми переглянули файли містера Харкова за дванадцятирічну історію. Ми не побачили вашого імені".
  
  Пауелл не став чекати її відповіді.
  
  “ Розкажіть мені, як ви познайомилися з містером Харковом.
  
  Сондра розповіла йому про процесі. Як вони тричі намагалися усиновити дитину і отримали відмову. Як Сондра почула про Харкові від жінки, з якою подружилася на медичній конференції в Манхеттені. Вона згадала, як Харків сказав, що може обійти деякі речі, враховуючи їх вік, і те, що вони хотіли дитину, а не п'ятирічної дитини. За певну плату.
  
  “Ви хочете сказати, що містер Харків, можливо, зробив щось неофіційне? Щось незаконне щодо удочеріння Лізи і Кетрін?"
  
  Виявилося, що Сондра Арсено могла б сказати мільйон слів, але врешті-решт лише три слова зірвалися з її губ.
  
  "Так", - сказала вона. "Він зробив".
  
  Пауелл подивилася на жінку. Це була перерва, якого вона чекала. Вона глянула на Фонтову, яка спокійно сиділа на досить суворий на вигляд датському сучасному обідньому стільці. Він нахилив голову на дюйм в сторону, а потім назад. Питань немає.
  
  Пауелл встав, підійшов до вікна. Буква "А" тільки що призвела до букви "Б". Він був включений. За всю свою кар'єру вона жодного разу не проходила повз літери "С", та в цьому й не було потреби. Коли вона дісталася до літери "З", вбивця був у неї в руках.
  
  Існувала велика ймовірність, що людина, яка знищила Віктора Харкова, вдерся в цей будинок. Можливо, він залишив відбиток пальця. Можливо, вію або краплину слини. Можливо, його бачив хтось із сусідів. Вони почнуть опитування.
  
  Але ким були Анна та Марія? Була ще одна пара в небезпеці?
  
  І якщо так, то чому? Чому вбивця шукав двох маленьких дівчаток?
  
  На даний момент у Пауелла був ще одне питання.
  
  “ Місіс Арсено, ця жінка, з якою ви познайомилися на медичній конференції, як її звали?
  
  Сондра Арсено подивилася на свої руки. "Я так і не дізналася її прізвища, але пам'ятаю, що вона була медсестрою", - сказала вона. “Медсестрою швидкої допомоги. Її звали Еббі".
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ
  
  
  Майкл приклав вухо до стіни мотелю, прислухався. Він почув приглушений голос, що долинав із сусідньої кімнати.
  
  Він взяв пульт, включив телевізор, весь час утримуйте кнопку зменшення гучності. Через кілька секунд з'явилося зображення. усе ще притискаючи вухо до стіни, Майкл перемикав канали. Послуга була звичайної кабельної, і незабаром він повернувся до каналу, з якого почав. Звук з іншої кімнати не синхронізувався ні з одним з телевізійних каналів. Звук був або ток-шоу на радіо, або розмова іншого відвідувача мотелю по телефону.
  
  Він вимкнув телевізор, знову приклав вухо до стіни, зосередився. Ритм звучав так, ніби людина розмовляв по телефону, ніби людина погоджувався з ким-то. Людина, соглашающийся зі своїм босом. Або його дружина.
  
  Хвилин через п'ять або близько того запанувала тиша. Майкл чув, як по трубі тече вода, але не був упевнений, що звук доноситься з сусідньої кімнати. Потім він почув клацання телевізора, кілька рекламних роликів, потім безпомилково впізнавані ритми ігрового шоу. Ще через п'ять хвилин вимкнули телевізор.
  
  Майкл почув, як відчинилися, потім зачинилися двері. Він швидко підійшов до вікна, на дюйм підняв вертикальну штору. Він побачив, як чоловік середніх років у сірому пом'ятому костюмі вийшов із сусідньої кімнати і попрямував до червоного "Сатурну". Він трохи повозився з ключами, потім відчинив дверцята машини й прослизнув усередину. Майкл побачив, як чоловік розгорнув карту, вивчаючи її цілу хвилину. Незабаром машина дала задній хід, виїхала зі стоянки, згорнула на окраїнну дорогу і попрямувала до проспекту.
  
  Майкл глянув на вивіску мотелю. Синій "Форд" з тонованими стеклами все ще був на місці.
  
  Він перетнув кімнату, знову приклав вухо до стіни. Тиша. Він залишався в такому положенні декілька хвилин, прислухаючись. З сусідньої кімнати не долинало ні звуку. Він постукав у стіну. Нічого. Він постукав голосніше. Тиша. В третій раз він постукав у стіну, досить сильно, щоб зірвати дешеву гравюру в рамці над ліжком у його власній кімнаті і скинути її на підлогу.
  
  Він знову прислухався. Якщо тільки самий міцно сплячий в світі не знаходився в сусідній кімнаті, вона була порожня.
  
  Він провів руками по стіні. На Дотик під дешевими шпалерами було схоже на гіпсокартон, можливо, на полдюймовый шар гіпсу. На підлозі була вінілова основа, на стелі не було ліпнини. Він подумав, не -
  
  Задзвонив телефон. Майкл мало не вистрибнув з власної шкіри. Він пробіг через кімнату, спіткнувшись об стілець біля письмового столу і зняв трубку, перш ніж телефон встиг задзвонити вдруге.
  
  "Так".
  
  “ Просто перевіряю, радник.
  
  Це був той, кого звали Коля. Майкл знав достатньо про світі, щоб зрозуміти, що Коля був спільником, лакеєм, незважаючи на його заяви про те, що він був натхненником. "Я тут".
  
  "Розумна людина".
  
  "Мені потрібно поговорити зі своєю дружиною".
  
  "Цього не станеться, бос".
  
  Бос. В'язниця.
  
  "Мені потрібно знати, що з нею все в порядку".
  
  Відповіді не було. Майкл уважно прислухався до трубки. Фонового шуму не було чути. Було неможливо визначити, звідки телефонував Коля. Після невеликої паузи Коля сказав:
  
  "Вона симпатична жінка".
  
  Майкла охопило дурнотворное почуття. Він ні на мить не подумав, що все може стати ще гірше. Це просто сталося. Він поборов свій гнів. Він програв бій.
  
  “ Клянуся Христом, якщо ти, блядь, торкнешся ...!
  
  “ Через тридцять хвилин.
  
  Лінія обірвалася.
  
  Потрібна була вся його внутрішня дисципліна, щоб не жбурнути трубку. До того ж йому не потрібен був зламаний телефон. Він зробив кілька глибоких вдихів, потім спокійно поклав трубку на важіль.
  
  Він встановив таймер на своїх годинниках-хронографі. Він запустив його. В одну мить показання переключилися з 30: 00 на 29:59. У нього було не так вже багато часу, щоб зробити те, що йому було потрібно.
  
  Він оглянув кімнату в пошуках чогось підходящого. Чогось гострого. Він висунув ящики комода. Всередині одного був пожовклий касовий чек, глянцева накладна на три пари чоловічих колготок від macy's. Від іншого виходив лише слабшає аромат саше з лавандою.
  
  Дві тумбочки були порожні, як і шафи, за винятком пари дротяних вішалок для одягу. Він зняв їх з гачка, потім пройшов у ванну.
  
  Він спробував зняти дзеркало зі стіни. Воно не зрушила з місця.
  
  Він загорнув руку в пальто, відвернув голову і щосили вдарив ліктем в дзеркало. Нічого. Він розставив ноги, спробував знову. На цей раз дзеркало тріснуло. Він обернув руку рушником і відірвав найбільший шматок.
  
  На стіні, зверненій до сусідній кімнаті, були дві електричні розетки, розташовані приблизно в шести футів один від одного. Коли Майкл вчився у середній школі, він три літа пропрацював в лізинговій компанії, яка володіла трьома багатоквартирними будинками в Квінсі. Він придбав кілька навичок, одним з яких було кріплення гіпсокартону в нещодавно відремонтованих квартирах. Як правило, шпильки в стіні розташовувалися на висоті шістнадцяти дюймів по центру. Якщо підрядник хотів зекономити, він іноді розміщував їх на відстані двадцяти чотирьох дюймів один від одного. У більшості житлових будівель ватерлінії проходили через підвал або підсобне приміщення, піднімаючись через плити підлоги до раковин, ванн та туалетів, залишаючи тільки електричний дріт або кабелепровод, що проходить за штукатуркою або гіпсокартоном.
  
  Майкл постало перед однією з електричних розеток і почав постукувати по стіні середнім пальцем правої руки. Розетки завжди кріпилися до вертикального стрижня, з тієї чи іншої сторони. Прямо над розеткою вона здавалася твердою. Коли він просунувся вліво на кілька дюймів, вона показалася пустою. Коли він досяг того, що здалося йому шістнадцятьма дюймами або близько того, вона знову здалася твердою. Він стукнув тильною стороною долоні приблизно на вісім дюймів правіше. Порожнеча.
  
  Ванна кімната перебувала з іншого боку спальні, так що вірогідність наявності санітарної труби або ватерлінії з цього боку була малоймовірна.
  
  Він встромив гострий уламок дзеркала в стіну. Він отклеил шпалери. Під шпалерами, як він і думав, була гіпсокартон, а не штукатурка і дерев'яна рейка. Він натиснув на неї. Вона здавалася тонкою. Він випростався, відкинувся назад, підняв ногу в коліні і штовхнув стіну. Гіпсокартон тріснув, але не прогнувся.
  
  Він глянув на годинник. На табло було 12:50.
  
  Він підняв уламок посрібленого скла і почав різати гіпсокартон. Оскільки він не міг міцно вхопитися за гостре скло, справа просувалася повільно, але хвилин через п'ять або близько того він прорізав весь шлях до іншої сторони. Після ще трьох ударів ногою у нього утворилася діра, достатньо велика, щоб пролізти через неї.
  
  Його годинник показував 3:50.
  
  Він повернувся до вікна, трохи відсунув штору. Синій "Форд" не рушив з місця, червоний "Сатурн" теж не повернувся. Він повернувся до отвору в стіні, заглянув всередину. Кімната була такою ж, як у нього, за винятком відкритого розкладного валізи на ліжку.
  
  Він встав, повернувся, підняв телефонну трубку мотелю, намагаючись не вийняти трубку. Шнур ледве доходив до отвору.
  
  Він штовхнув частину гіпсокартону, протиснувся в утворений отвір. Він пройшов через кімнату до шафи, відчинив дверцята. Всередині був чорний плащ, пара темно-бордових штанів для гольфу і біла сорочка поло. На полиці лежали твідовий кепка і сонцезахисні окуляри.
  
  Перш ніж Майкл встиг зняти одяг з вішалки, задзвонив телефон. Його телефон. Він кинувся через кімнату, просунув руку в дірку в стіні. Він ледве встиг до третього дзвінка.
  
  "Так".
  
  Тиша. Він підійшов до телефону занадто пізно.
  
  "Привіт!" Гукнув Майкл. “Я тут. Я тут!"
  
  "Ви занадто близько підходите до справи, радник", - сказав Коля. "Де ви були?"
  
  “ Я був у ванній. Прости мене.
  
  Довга пауза. “ Ти будеш біса шкодувати про це, ти знаєш це?
  
  “Я знаю. Я не..."
  
  - Наступного разу зателефонуйте ви, містер ПЕКЛА. Один. Не морочте мені голову.
  
  Гудок набору номера.
  
  Майкл простягнув руку через стіну, повернув телефон на місце. Він знову перевів годинник. На цей раз на двадцять вісім хвилин. Він переодягнувся, надівши слакси для гольфу і плащ. І те, й інше було на два розміри більше, але повинно було підійти. Він надів твидовую кепку і темні окуляри, подивився на себе в дзеркало. Він зовсім не був схожий на людину, яку Коля привів у мотель, на людину, якого тримали в полоні у номері 118.
  
  Біля дверей він переконався, що повернув ручку, відмикаючи її. Він поняття не мав, що збирається робити, але що б це не було, йому потрібно було повернутися в цю кімнату через двадцять шість хвилин і шість секунд.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЬ
  
  
  Коля спустився по сходах, закриваючи телефон, з самовдоволеною посмішкою на обличчі. В руці у нього був сендвіч. Еббі відчувала запах твердої салямі з іншого кінця кімнати. Від запаху її мало не знудило.
  
  Коля понишпорив по кімнаті в підвалі, обмацуючи диванні подушки, відкриваючи і закриваючи ящики старого буфету. Він включив маленький телевізор, пробігся по каналах, вимкнув його. Еббі він виглядав як людина на розпродажі будинків, переглядає вміст, який перевіряє, чи що-небудь. За винятком того, що такі люди, як Коля, не ходили на розпродажі будинків.
  
  Він притулився до пральної машини, вивчаюче подивився на неї, відкусив ще шматок від сендвіча. Від його погляду Еббі захотілося в душ.
  
  "Ваш чоловік щось говорив про гроші," нарешті вимовив він.
  
  Слова прозвучали дивно. Гроші, після всього цього. “ Про що ти говориш?
  
  Він взяв пару кришталевих свічників, які Еббі збиралася відполірувати, заглянув під них. Він був схожий на горилу в бутіку року вотерфорді. “Він сказав, що може дістати серйозні гроші. Ти що-небудь знаєш про це?
  
  "Ні".
  
  Він знову оглянув підвал. “ Ну, не просто так, я маю на увазі, це хороший будинок і все таке. Більше, ніж у мене є. Але ти не виглядаєш багатим. У цьому місці є сейф?"
  
  Еббі подумала про сейфі в офісі. Там ніколи не було більше двох тисяч доларів або близько того в будь-який момент часу. Готівкові кошти на випадок непередбачених обставин. Еббі і уявити собі не могла, що такої маленької суми буде достатньо, щоб все це припинити. І все ж вона повинна була спробувати.
  
  "Так".
  
  “Ні хріна собі. Скільки в ньому?"
  
  “Я... Я не впевнений. Може бути, дві тисячі доларів".
  
  Коля насупилася, наче дві тисячі були нижче його гідності. З іншого боку, він не відмовився. Він повернувся до корковій дошці поруч з верстатом. На ньому були календарі, вітальні листівки, сімейні фотографії. Коля витяг шпильку, вивчив фотографію Шарлоти та Емілі з попереднього Хеллоуїна.
  
  “ Значить, маленьких дівчаток удочерили, вірно?
  
  "Так".
  
  Він деякий час розглядав фотографію, потім приколов її назад. “ Що, у тебе не могло бути дітей?
  
  Еббі не сказала ні слова. Коля продовжив.
  
  “ Скільки тобі років? Я маю на увазі, я не хотів здатися грубим або щось в цьому роді. Я знаю, що ти не повинен питати вік жінки. Мені просто цікаво.
  
  “ Мені тридцять один.
  
  “ Так? Тридцять один? Ти на нього не виглядаєш.
  
  Еббі ледь не сказала "дякую", але незабаром зрозуміла, з ким розмовляє і до чого це може призвести. Вона промовчала.
  
  “Бачиш, у більшості жінок твого віку двоє або троє дітей. Я маю на увазі дітей, які у них дійсно були. Їх тіла являють собою гребаное місиво. Розтяжки, відвислі груди. Жінка твого віку, в досить хорошій формі, без розтяжок. Ти можеш мені не вірити, але це моя фішка."
  
  Він знову посміхнувся, і Еббі занудило. Коля перетнув кімнату, виглянув у вікно підвалу, повернувся, дістав складаний ніж. Еббі спробувала відсунути від нього стілець. Вона трохи не впала. Він поклав руку їй на плече.
  
  "Розслабся".
  
  Він відпустив її.
  
  Еббі потерла зап'ястя. Від мотузок залишилися глибокі червоні рубці. Через кілька секунд до неї почало повертатися відчуття в руках.
  
  "Спасибі вам," сказала вона.
  
  Коля сів на барний стілець. “Що я можу сказати? Мені неприємно бачити, як страждає красива жінка. В цьому сенсі я чутливий".
  
  Еббі просто дивилася. Симпатична жінка.
  
  - А тепер знімай свій одяг.
  
  Еббі відчула себе так, немов з її легень викачали все повітря. “ Що?
  
  "Я думаю, ти мене почув".
  
  Еббі схрестила руки на грудях, ніби їй раптом стало холодно. Вона виглянула у високе вікно підвалу. Звідси їй була видна частина під'їзної доріжки. "Він скоро повернеться".
  
  "Він?"
  
  “Так. Алекс".
  
  “Алекс? Ви, хлопці, тепер друзі?" Коля засміявся. “Не хвилюйтеся. Це не займе так багато часу".
  
  Еббі подумала про те, щоб втекти по сходах. Вона поерзала на стільці. - Так ось до чого все це? - запитала я.
  
  “Чорт. Для мене це так. Я всього лише службовець. Ти знаєш, як це буває. Ти береш те, що можеш отримати. Ти розумієш, про що я кажу, чи не так?" Він притишив поділ куртки. Погляд Еббі привернула рукоятка великого пістолета у нього за поясом. “Крім того, я тільки що познайомився з цим хлопцем. Він гребаной динозавр. Стара країна, стара школа. Ненавиджу це лайно. Нагадує мені мого старого, який був настільки страшенно дурний, що довірився колумбійця ".
  
  Еббі знову подивилася на сходинки, її думки плуталися. "Ти не зобов'язана цього робити".
  
  Коля вбив кілька хвилин, переставляючи банки з цвяхами і шурупами на металевій полиці поруч з собою. “ Ти працюєш поза межами дому?
  
  "Так".
  
  "Чим ти займаєшся?"
  
  Найменше Еббі хотіла впускати це тварина в своє життя. Але вона знала, що повинна змусити його говорити. Чим довше вона змусить його говорити, тим швидше Алекс повернеться. "Я медсестра".
  
  “ Медсестра! Про! Джекпот, " сказав він голосом маленької дитини. “ Ти носиш біле і все таке?
  
  Еббі знала, що він мав на увазі уніформу в стилі дрес-коду. Її ніхто не носив. У клініці вона більшу частину часу проводила в однотонній медичній формі. Але вона сказала або зробила що завгодно, лише б вибратися з цього підвалу. “ Так.
  
  Коля потер себе. Еббі хотілося, щоб її вирвало.
  
  “ Так ти хочеш сказати, що у тебе тут є форма медсестри?
  
  По правді кажучи, вона цього не зробила. Три комплекти її форми медичної були в хімчистці. Це мала бути одна з її зупинок по дорозі в клініку. Вона глянула на годинник на верстаті. Скоро у неї повинна була початися зміна. Якщо вона не з'явиться, вони зателефонують. "Так", - сказала вона.
  
  "Де це?" - запитав я.
  
  "Нагорі", - сказала Еббі. Її обличчя горіло від цієї брехні. Вона була впевнена, що він міг прочитати це. Але їй треба було виграти час.
  
  Миколка глянув на годинник. “ Тоді підемо нагору.
  
  Вони піднялися по сходах, пройшли через кухню в передпокій. Коля вказав на сходи. Еббі похитнулася, потім почала підніматися. У неї не було вибору.
  
  Миколка посміхнувся. “ Ти робила це раніше, чи не так? Ти погана дівчинка.
  
  Поки вони піднімалися по сходах, вона відчувала на собі його погляд. Вона була впевнена, що, не будь вона схиблена на пілатесі, у неї підкосилися ноги.
  
  “Чорт візьми, дівчинка. За маленьку худишку ти помстилась".
  
  Відведи мене в спальню, Боже.
  
  “ У більшості жінок твого розміру взагалі немає довбаних стегон. Розумієш, про що я? Складені як хлопчики.
  
  Просто підведи мене ближче до цього шафі.
  
  Вони увійшли в спальню. Коля велів Еббі сісти на ліжко. Він відкрив дверцята шафи, порився в костюмах, сорочках, светрах, брюках. "Тут немає ніякої грьобаній форми".
  
  Еббі встала, притулившись спиною до стіни. “ Я забула. Вони в хімчистці.
  
  "Де квиток?" - запитав я.
  
  Еббі вказала на маленький плетений піднос на комоді - універсальне пристосування для паркувальних квитанцій, квитанцій про відшкодування шкоди. Коля знайшов квитанцію з хімчистки, прочитав її і поклав назад. Потім він почав ритися в комоді, викидаючи нижня білизна, шкарпетки, спортивні костюми. Він дістався до третього ящика знизу. У ньому були акуратно складені кофтинки і плюшеві ведмедики. Він витягнув кілька штук, оглянув їх. Він дістався до червоних сліпів, які Еббі не носила кілька років, одного з улюблених Майклом. Вона відчайдушно намагалася пригадати, коли в останній раз одягала його для свого чоловіка.
  
  "Мило". Коля шпурнув його через усю кімнату. "Одягни це".
  
  Еббі подивилася на шафу. Вона згадала. Минулої ночі вона не замкнула пістолет назад у футляр. Він лежав під її светрами на нижній полиці. Він був менш ніж у п'яти футах від неї.
  
  "У мене є дещо краще цього", - сказала Еббі.
  
  "Ах, так?"
  
  Еббі не поворухнулася. Вона підняла брову, ніби питаючи дозволу. Колі, схоже, це сподобалося. "Так", - сказала вона. “Нове коктейльне плаття. Короткий. Високі підбори в тон.
  
  "Мило," сказав Коля. “ Давай подивимося.
  
  Еббі повільно повернулася і підійшла до шафи.
  
  Вона відчинила дверцята і просунула руку всередину.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ
  
  
  Поштове відділення в Миллервилле являло собою химерне окремо стояча будівля з мансардним дахом, вікнами з безліччю вікон і двома димарями. Уздовж доріжки стояли стовпи з плавника, сполучені білої ланцюгом. На доглянутою галявині стояло щось схоже на гармату часів війни за незалежність. Два великих вічнозелених рослини росли по боках від подвійних головних дверей.
  
  Алекс знайшов три інших поштових відділення, які були ближче до Іден Фоллс, але він не міг ризикувати тим, що дівчат дізнаються. Або, якщо вже на те пішло, його нове ім'я та особистість. Згідно його водійських прав, тепер це був тридцятип'ятирічний мешканець Нью-Йорка на ім'я Майкл Роман. Він увійшов в поштове відділення, обидві дівчата тримали його за руку. Скільки разів він думав про подібних сценах? Скільки разів він уявляв, як куди-небудь зводить Анну і Марію?
  
  В черзі стояли вісім або дев'ять осіб, ще з півдюжини чоловік поралися біля своїх поштових скриньок або роздивлялися стелажі з пам'ятними знаками та поштовими приладдям.
  
  Алекс обвів поглядом стелю. Там були три камери спостереження.
  
  Вони повільно просувалися до початку черги. Дівчата вели себе дуже добре.
  
  “ Я можу вам чимось допомогти?
  
  Жінка була чорношкірою, років сорока з невеликим. У неї були сріблясті тіні для повік. Підійшов Алекс з Анною і Марією. “Привіт. Мені потрібно подати заяву на отримання паспорта".
  
  "Для себе?"
  
  “ Ні, для моїх дочок.
  
  Жінка злегка перегнулася через стійку. Вона помахала дівчатам. “ Привіт.
  
  "Привіт", - відповіли дівчата.
  
  "Це подвоює сміх і посмішки, і подвоює проблеми, якщо тобі пощастило з близнюками".
  
  Анна і Марія захихотіли.
  
  "Скільки вам років?" - запитала жінка.
  
  Дівчата підняли по чотири пальці кожна.
  
  "Чотири роки", - сказала жінка. "Боже мій". Вона посміхнулася, відкинулася назад і подивилася на Алекса. “У моєї сестри близнюки. Вони, звичайно, вже виросли".
  
  Чоловік, що стояв позаду Алекса – наступний на черзі – відкашлявся, можливо, показуючи, що світська бесіда Алекса забирає в нього час. Алекс обернувся і пильно дивився на чоловіка, поки той не відвів погляд. Алекс обернувся. Жінка за прилавком посміхнулася і закотила очі.
  
  "Мені потрібно забрати заяви", - сказала вона. "Я зараз повернуся".
  
  Жінка на кілька хвилин зникла в задній кімнаті. Вона повернулася з парою бланків. "У вас є фотографії дівчаток?"
  
  Алекс показав конверт із щільного паперу. “ Вони у мене прямо тут.
  
  Жінка відкрила конверт та дістала фотографії. "Вони такі чарівні".
  
  "Спасибі", - сказав Алекс.
  
  "Вони виглядають точнісінько як ти".
  
  “ А тепер ти мені лестиш.
  
  Жінка розсміялася. “Добре. Насамперед мені потрібно буде побачити деякі документи".
  
  Алекс потягнувся за гаманцем. Він простягнув жінці свої новенькі водійські права. На них була фотографія Алекса і ім'я Майкла Роману.
  
  Це був перший тест. Алекс спостерігав за очима жінки, поки вона переглядала права. Вона повернула їх. Перешкоду подолано.
  
  "Потім вам потрібно буде заповнити це, і мені потрібно, щоб ви обидва розписалися внизу кожної форми". Вона простягнула Алексу пару бланків заяв на видачу паспорта неповнолітній у віці до шістнадцяти років.
  
  "Обидва?" Запитав Алекс.
  
  "Так", - сказала жінка. Вона оглянула переповнений зал. "Хіба мати дівчаток не тут?"
  
  "Ні", - сказав Алекс. "Сьогодні їй потрібно було працювати".
  
  "О, вибачте", - відповіла жінка. "Ви здавалися таким організованим, я думала, ви знаєте".
  
  "Знав що?"
  
  “ Ваша дружина повинна бути присутньою.
  
  "Нам обом треба бути тут в один і той же час?"
  
  “Так, боюся, що так. Або це, або їй потрібно заповнити форму DS-3053".
  
  "Що це?" - запитав я.
  
  “Це форма заяви про згоду. Її потрібно заповнити, підписати і нотаріально завірити. Ви хотіли б взяти її з собою?"
  
  "Так", - сказав Алекс. "Це було б дуже корисно".
  
  Американська бюрократія, подумав Алекс. Це було принаймні так втомлює, як радянське видання. Тепер він знав, що все змінилося. Він не зможе вивезти дівчаток з країни легально. Він також знав, що дівчатам не знадобиться паспорт, щоб перетнути кордон з Канадою, тільки еквівалент їх свідоцтв про народження, які у нього вже були. Канадська межа знаходилася не так вже далеко.
  
  Жінка через хвилину повернулася з бланком і простягнула його Алексу.
  
  "Я повернуся завтра", - сказав він.
  
  "Це буде чудово". Жінка ще раз крадькома глянула на дівчаток, посміхнулася їм. "Куди ви прямуєте?"
  
  Алекс напружився від цього питання. “ Прошу вибачення?
  
  “У вашій подорожі. Куди ви їдете?"
  
  "Ми їдемо в Норвегії", - сказав Алекс. "У нас там сім'я".
  
  "Як мило".
  
  “ Ви коли-небудь бували в Норвегії?
  
  Жінка підняла очі. "Боже, немає", - сказала вона. “Я була за кордоном всього один раз, і це було під час мого медового місяця. Ми їздили в Пуерто-Ріко. Але це було кілька років тому. Вона підморгнула йому. “ Тоді я була трохи молодше.
  
  “ Хіба всі ми такими не були? Жінка посміхнулася. Алекс глянув на її бейджик. Bettina.
  
  Він простягнув руку. “ Ти була дуже добра і допомогла, Беттіна.
  
  - Залюбки, містере Роман.
  
  Алекс взяв дівчаток за руки і, помітивши камеру спостереження над дверима, опустив голову. Опинившись на парковці, Алекс посадив дівчат на заднє сидіння, пристебнув їх ременями безпеки. Він повернувся в машину.
  
  "Готові?"
  
  Дівчатка кивнули.
  
  Алекс повернув ключ запалювання, завів машину. І тут до нього дійшло.
  
  Він візьме Еббі з собою. Поки у нього її чоловік, і вона зможе переконатися, що дівчатка в безпеці, вона поїде з ним. Це значно спростить перетин кордону.
  
  Канада, подумав він. Як тільки вони благополучно перетнуть кордон, він переріже жінці горло, поховає її, а сам з дівчатками зникне на стільки, на скільки буде потрібно. Він став на крок ближче до своєї долі.
  
  Вони поїдуть сьогодні ввечері.
  
  
  ЧАСТИНА ТРЕТЯ
  
  ТРИДЦЯТЬ СІМ
  
  
  Еббі стояла в ногах ліжка. Плаття було розкладено перед нею разом з парою чорних туфель на шпильках. Коля сидів на стільці в іншому кінці кімнати, поруч з вікнами, що виходять на вулицю. Час від часу він розсував штори.
  
  Еббі повернулася обличчям до Колі, тримаючи чорне плаття перед собою. Віра Вонг. Вона одягала його всього один раз.
  
  “О, так. Це те саме", - сказав Коля. "Одягни це".
  
  Коли вона взяла коробку з-під взуття з полиці, то сунула всередину . 25. Коробка тепер стояла на ліжку.
  
  Еббі відвернулася від Колі, зняла спортивні штани і флісовий топ. Вона була рада, що на ній був ліфчик.
  
  "Не треба мене так соромитися", - сказав Коля.
  
  Еббі крадькома глянула на Колю в дзеркалі на туалетному столику. Він розсунув штори, здається, в десятий раз, дивлячись вниз на під'їзну доріжку. Він турбувався про повернення Алекса.
  
  "Ти ж знаєш, я зроблю все, що в моїх силах, заради моїх дочок", - сказала Еббі.
  
  "Так?" Запитав Коля. "Що-небудь?"
  
  Вона стягнула плаття через голову, присунула коробку з-під взуття ближче до краю ліжка. “ Все, що завгодно.
  
  "У мене є кілька ідей".
  
  Еббі відступила на кілька дюймів, прибрала волосся з дороги. “ Мені потрібно, щоб ти застебнула мені блискавку.
  
  Коля засміявся. “Чому? Ти просто знімеш це через хвилину".
  
  Еббі зсунув кришку взуттєвої коробки, але не відкрила її повністю. "Будь ласка", - попросила вона. "Так і повинно бути".
  
  Вона відчула, як він встав у неї за спиною. Він провів руками по її стегнах. Відраза, яке вона відчула, було повним.
  
  "Чорт візьми, ти дуже красива жінка", - сказав він. "Це навіть краще, ніж форма медсестри". Він простягнув руку, застебнув блискавку на спині її сукні. Вона послизнулася на високих підборах.
  
  Коли Еббі повернулася до нього обличчям, вона взяла маленький пульверизатор духів, двічі бризнула. Вона відклала пульверизатор і обвила руками його шию. "Я не люблю грубості, ясно?"
  
  "Ти можеш отримати це так, як захочеш".
  
  Еббі подивилася вниз, на талію Колі, потім знову вгору. “Не думаю, що зможу розслабитися, якщо у тебе при собі пістолет. Зброя лякає мене".
  
  "Забудь про це".
  
  Еббі провела рукою по його волоссю. “ Послухай. Коля. Що мені робити? У Алекса мої дівчатка. У тебе є я. Я не збираюся робити дурниць. Еббі провела пальцем по його губах. “ Якщо я буду мила з тобою, може, ти будеш милий зі мною. Може бути, ми зможемо що-небудь придумати. Вона присунулася ще ближче. Вона бачила, як ніздрі Коли трохи розширилися, коли він вдихнув її парфуми. “Ти сама сказала, що тільки що зустріла Алекса. Може бути, ти не відчуваєш до нього ніякої відданості. Може бути, ти міг би бути вірний мені.
  
  Коля вивчав її кілька миттєвостей. Він не купився на все це, але всередині нього були задіяні інші механізми. Він ще раз визирнув у вікно і знову повернувся до Еббі. "Спробуєш що-небудь зробити, я чертовски разозлюсь".
  
  "Я знаю", - сказала Еббі. "Я не буду".
  
  Коля витягнув пістолет з-за пояса, витягнув магазин. Він поставив його на запобіжник, пересмикнув затвор, перевірив патронник. Побачивши, що вона порожня, він поклав магазин в кишеню джинсів, пістолет - на комод. Він повернувся до Еббі, обхопивши руками її стегна. Він міцно стиснув її, притягнув до себе. Еббі відчувала його набухающую ерекцію. “ У мене в кишені не повна обойма, леді. Я просто радий тебе бачити. "Він розсміявся власного жарту.
  
  Еббі нахилилася і ніжно поцілувала його в губи. Коли вона відсторонилася, Коли очі на мить скляні, і Еббі Роман зрозуміла, що він у неї в руках. Вона перенесла вагу тіла на ліву ногу, зосередилася і щосили підняла праве коліно, вдаривши ним Колю в пах.
  
  Коля завив від болю, випустивши кислий повітря з легенів, зігнувшись навпіл. Еббі відступила назад, схопила зброю Колі з комода й шпурнула його в коридор. Поки руки Колі прикривали його пошкоджені яєчка, Еббі розвернулася і завдала другий удар, на цей раз правою ногою, з усієї сили в центр його особи. За роки занять пілатесом вона знала, що у неї стрункі та дужі ноги, і коли гострий носок її високого каблука потрапив Колі прямо в щелепу, вона почула, як зламалася кістка. Цівка крові бризнула на покривало. Коля звалився на підлогу.
  
  Еббі розгорнулася, збила кришку коробки з-під взуття і дістала. 25. Коли Коля перекотився на спину, схопившись за живіт, його очі розширилися при вигляді пістолета.
  
  "Ти... Fucking... пизда!"
  
  Еббі наступила йому на промежину своїм шипастым каблуком. Коля скрикнув, перекотився на бік, з рота в нього потекла товста струмінь пінистої рожево-зеленого жовчі. М'язи на його шиї напружилися. Його обличчя було яскраво-червоним, залитим кров'ю.
  
  Еббі скинула туфлі, нахилилася. Вона приставила дуло пістолета до голови Колі.
  
  “ Скажи це слово ще раз.
  
  
  ТРИДЦЯТЬ ВІСІМ
  
  
  Поки криміналісти оглядали будинок Арсено, Пауелл і Фонтова повернулися в офіс. Сондра і Джеймс Арсено пішли за ними в місто і будуть розглядати фотографії в надії впізнати чоловіка, який проник в їх будинок.
  
  Повернувшись в офіс, Пауелл і Фонтова перевірили тридцять п'ять імен і виявили, що багато з людей, чиї справи Харків програв, більше не жили в Нью-Йорку. З сімох, хто це зробив, двоє в даний час перебували у в'язниці, п'ятеро мали більш або менш прибуткову роботу і з моменту укладення тримали ніс у чистоті.
  
  Ні в кого не було записів, які свідчили б про що-небудь близькому до схильності до крайнього насильства, помічену в тій кімнаті. Це не було агрессионным нападом, зайшли занадто далеко, або випадковою смертю, яка сталася в результаті якогось матчу, який пройшов жахливо невдало. Це була робота цього психопата.
  
  Не завжди все було так просто. Нещодавно був випадок, коли співробітника заправної станції пограбували під дулом пістолета. Тридцять хвилин потому, під час допиту детективами, у чоловіка стався серцевий напад, він втратив свідомість і помер на місці події. В іншому випадку, що стався до того, як Пауелл став детективом з відділу по розслідуванню вбивств, на дитячому майданчику в Форест-Хіллз напали на чоловіка поранили ножем. Чоловік впав у кому, де залишався довгі роки. Тим часом нападник був заарештований притягнутий до кримінальної відповідальності і визнаний винним у нападі при обтяжливих обставинах , за яке він відсидів вісім років з п'ятнадцятирічного строку. Через три тижні після звільнення нападника чоловік у комі помер.
  
  Чи це були вбивства? У свідомості Дезіре Пауелл – як, втім, і у свідомості будь-якого детектива, з яким Пауелл коли–небудь працював, - не було ніяких сумнівів, що це були вбивства. Рішення, однак, брала не поліція. Це залежало від окружного прокурора. Крім того, одна справа, коли офіцер поліції був упевнений в чиєїсь вини у вчиненні злочину. Інша справа - вміти це довести.
  
  Пауелл вивчив можливості. Ніхто не вискочив.
  
  Вона простягнула список Марко Фонтове. Адреси були розподілені по Джексон-Хайтс, Элмхерсту, Брайарвуду, Сайпресс-Хіллз. Іншими словами, на всьому протязі округу Куїнс і на півдорозі через Бруклін.
  
  Фонтова засунув руку в кишеню і простягнув Пауеллу долар.
  
  "Для чого це?" - запитала вона.
  
  "Я повинен їхати в гребаные Сайпресс-Хіллз?"
  
  Пауелл кивнув, взяв рахунок. "Зв'яжіться з Бруклінським відділом по розслідуванню вбивств, якщо буде потрібно".
  
  Фонтова скорчила гримасу. Між детективами Брукліна і детективами Квінса не було особливої любові. Іноді їм доводилося працювати разом, але їм це не подобалося.
  
  Бурмочучи собі під ніс, Фонтова схопив пальто і вийшов з кабінету.
  
  Пауелл відкинулася на спинку стільця. Старшинство мало свої переваги, подумала вона, і одне з них, звичайно, не полягала в тому, що вона була старша половини людей, з якими працювала.
  
  Вона перевірила список людей, з якими їй довелося поговорити, потім налила собі кави. Всупереч поширеній думці, кава в поліцейській дільниці в Куїнсі був хороший. Чиясь дружина або подруга - Пауелл ніколи не міг точно вести списки – записала кого-то в клуб типу "Кави місяця", і або з-за програного парі, або під загрозою викриття за якусь службову необережність кави опинився в маленькому холодильнику, який вони зберігали. Сьогодні це була суміш Кона.
  
  Пауелл сів за комп'ютер.
  
  Вона вставила компакт-диск, який був підроблений з жорсткого диска Віктора Харкова. Здавалося, що чоловік зберіг всі, включаючи JPEG-файли меню всіх ресторанів, розташованих поряд з його офісом. Пауелл відіграв весь перший тайм. Нічого.
  
  Вона вже збиралася вийти на вулицю, коли побачила, що в одній з папок захована база даних, яка містить лише кілька імен і адрес. Вона була відокремлена від решти. Воно було домішано до файлів з листами і кореспонденцією. Файл називався NYPL 15.25 ВПЛИВ СП'ЯНІННЯ На ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Але це було зовсім не те. Замість цього це був короткий список імен, адрес та інших даних з підзаголовком "УСИНОВЛЕННЯ в 2005 РОЦІ" (2).
  
  Що у нас тут? Пауелл задумався.
  
  У квітні 2005 року Віктор Харків виступив посередником в усиновленні двох пар близнюків. Один, як вже знав Пауелл, дістався Сондре і Джеймсу Арсено. На додаток до двом маленьким дівчаткам, удочеріння Сондріо і Джеймсом Арсено, пара дівчаток-близнюків, які народилися в Естонії, оброблених у Гельсінкі, удочерили парою, яка жила тоді в районі Уайтстоун в Квінсі. Тремтіння пробігла вгору і вниз по спині Пауелл, коли вона побачила імена. Це було одне з її улюблених відчуттів.
  
  Вона взяла телефон і набрала номер.
  
  "Томмі, це Дезіре Пауелл".
  
  "Привіт," сказав Томмі Крістіано. “ Ти вже готовий прийняти нас?
  
  “ З твоїх уст, з вух Джа, так?
  
  "Що сталося?"
  
  “ Ви знаєте дружину Майкла Роману?
  
  На іншому кінці дроту виникла невелика заминка. Пауелл почекав.
  
  “Звичайно. Вона чудова. Майкл одружився, і це було грандіозно".
  
  "Чим вона займається?"
  
  “ Вона працює в клініці в окрузі Крейн.
  
  "Це там вони зараз живуть?"
  
  "Ага".
  
  "Повинно бути, милий", - сказав Пауелл. "Вона лікар?"
  
  "Ні", - сказав Томмі. “Вона молодший сержант. Чому ти питаєш?"
  
  "Ви знаєте, де вона працювала до цього?" Пауелл продовжив, ухиляючись від відповіді на питання Томмі. Вона знала, що ця тактика не пройде даром для прокурора.
  
  “ Вона була медсестрою швидкої допомоги в центральній лікарні.
  
  "Б" тільки що завернула за ріг, переходячи в "С", - подумав Пауелл. Вона була не зовсім там, але відчувала його запах. Вона відчула приплив сил. Вона зробила свої записи, перевела світську бесіду в інше русло, наскільки це було можливо. Їй хотілося побільше розпитати Томмі про дружину і дітей Майкла Роману, але в даний момент було розумніше проявити скромність. Томмі Крістіано і Майкл Роман були близькі.
  
  “ Майкл, випадково, ще не в офісі? - запитала я.
  
  "Ні, він поїхав на весь день".
  
  "А, гаразд", - сказав Пауелл. “Ну що ж, Томмі. Велике спасибі".
  
  “ Без проблем. Дай мені знати, якщо...
  
  "Я обов'язково це зроблю", - перервав його Пауелл. "Я буду тримати вас в курсі".
  
  Перш ніж Томмі сказав що-небудь ще, Пауелл відключився. Вона знову звернула увагу на монітор комп'ютера. Вона згадала слова Сондры Арсено.
  
  Я так і не дізнався її прізвища, але пам'ятаю, що вона була медсестрою. Медсестра швидкої допомоги. Її звали Еббі.
  
  Пауелл постукала ручкою по столу. Вона повернулася в Інтернет, виконала пошук Майкла Роману. Через кілька секунд вона натрапила на статтю, яка була написана в журналі "Нью-Йорк" кілька років тому, статтю на обкладинці про те, як Роман вижив при спробі вибуху автомобіля. Пауелл добре пам'ятала цей інцидент. Вона ніколи не бачила цієї статті.
  
  Вона почала швидко переглядати текст у пошуках деталей. Він був довгим, тому вона вирішила просто виконати пошук по сторінці. Вона відразу ж отримала збіг.
  
  “ Цікаво, - сказала вона, ні до кого конкретно не звертаючись.
  
  Дружину Майкла Романа звали Ебігейл.
  
  Сондра і Джеймс Арсено сиділи в черговій частині 112-го ділянки. Сондра ніколи раніше не була в поліцейській дільниці і поняття не мала, наскільки невблаганно похмурими вони можуть бути.
  
  За час своєї роботи соціальним працівником вона познайомилася з багатьма типами людей. Звичайно, характер її роботи означав, що багато людей, з якими вона спілкувалася, були в тій чи іншій мірі стурбовані, але для Сондры Арсено це було одночасно радістю і викликом. Хоча це правда, що деякі люди прийшли до сфери психічного здоров'я з комплексом бога – перебільшеним почуттям зверхності, при якому терапевт формує у пацієнта уявлення про нормальність, – більшість колег Сондры в цій області були відданими справі людьми, для яких людина, що приходить на терапію, був не чистим аркушем, який потрібно відтворити в якомусь сенсі нормальності, а швидше тим, що деякі моделі поведінки запрограмовані і що їх можна скорегувати.
  
  До сьогоднішнього дня. Переглядаючи один екран комп'ютера за іншим з фотографіями, вона зрозуміла, що за годину побачила більше зла, ніж за попередні вісімнадцять років роботи в області психічного здоров'я.
  
  Дивлячись на ці обличчя, вона згадала про різницю між роботою в місті і передмісті. Можливо, детектив Пауелл була права, коли запитала її про те, де вона застосовує свою науку, і може бути різниця в тому, що відбувається в місті, на відміну від комфорту і безпеки передмість.
  
  Детектив був прав. Різниця була.
  
  Пауелл увійшов в тісну кімнату без вікон. "Як у вас справи, хлопці?"
  
  Сондра підняла очі. “ Всі ці люди порушили закон?
  
  Пауелл очистив стілець від паперів, сіл. "Деякі більше одного разу", - сказала вона з розуміючою усмішкою. “Деякі більше десяти разів. Деякі опановують абетку – напад, крадіжка зі зломом, викрадення автомобіля, водіння без прав. Вона скривилася від того, що торкнулася цього питання, але, здавалося, ніхто цього не помітив. “ Ви бачили кого-небудь, хто здався б вам знайомим?
  
  "Ось що мене лякає", - сказала Сондра. “Я бачила кількох людей, які здаються знайомими. Або, може бути, я просто проецирую".
  
  “Не хвилюйтеся, якщо серед цих фотографій ви не знайдете людини, який вдерся у ваш будинок. Можливо, його немає в системі. Хоча спробувати завжди варто ".
  
  Пауелл відкрила конверт розміром 9 на 12 дюймів. Вона роздрукувала дві фотографії із статті в журналі "Нью-Йорк". "Якщо ви не заперечуєте, я б хотіла показати вам пару інших фотографій".
  
  "Звичайно," сказала Сондра.
  
  Пауелл простягнув першу фотографію. Це була фотографія Майкла Роману, знята з обкладинки журналу. Він стояв, притулившись до БМВ-купе з відкидним верхом, в чорних штанях і білій розстебнутій сорочці, з перекинутим через плече піджаком, і виглядав цілком пристойно, якщо можна так висловитися самій Пауелл. Пауелл вирізав логотип журналу і все інше, що могло вказувати на те, що він був узятий з журналу. Вона не хотіла створювати у жінки враження, що це якась знаменитість, хоча він, імовірно, був в певних юридичних колах Нью-Йорка. Це могло б вплинути на особистість жінки, хоча Пауелл вважав Сондру Арсено обережним, допитливим професіоналом і не думав, що вона піддасться на обман. “ Ви знаєте цю людину? - запитав я.
  
  Сондра взяла його у неї, уважно оглянула. Вона похитала головою. “ Ні.
  
  “Це було знято п'ять років тому. Ви впевнені?"
  
  “Так. Я абсолютно впевнений".
  
  "Він не здається тобі зовсім знайомим?"
  
  Більш пильний погляд, ймовірно, просто з ввічливості. "Я ніколи в житті не бачив цієї людини".
  
  "Добре", - сказав Пауелл. “Спасибі. Містер Арсено?"
  
  Джеймс Арсено негайно похитав головою. Пауелл зазначив, що його губи потріскалися і побіліли. В руці у нього був маленький флакончик Тайленола. Імовірно, він брав по одній таблетці кожні двадцять хвилин, без води. Цей хлопець був просто руїною.
  
  Пауелл поклав першу фотографію назад у конверт, простягнув жінці другу фотографію. Ця теж була обрізана. "А що щодо неї?" запитала вона. “ Ця жінка не здається вам знайомою?
  
  Сондра взяла кольорову копію журнальної сторінки. "Це вона!" - сказала вона. "Це та жінка, яка дала мені номер телефону Віктора Харкова".
  
  "Це Еббі?"
  
  “Так. Без питань".
  
  “ Та ви не знаєте її прізвища, де вона живе, де працює, що-небудь ще про неї?
  
  "Ні", - сказала Сондра. “Вибач. Я познайомився з нею на конференції, ми поговорили про усиновлення, і вона розповіла мені, що вони з чоловіком тільки що усиновили дитину і що вона знає юриста, який дійсно добре працює. Вона дала мені номер телефону Віктора Харкова, і на цьому все".
  
  “ Вона говорила вам що-небудь про його методи, про те, як він працював?
  
  "Ні", - сказала Сондра, можливо, більш рішуче, ніж їй хотілося б. "Я маю на увазі, пізніше у мене склалося враження, що Еббі, можливо, не знала, що цей хлопець був трохи ..."
  
  "Я знаю, що ви маєте на увазі", - сказав Пауелл, не знаходячи причин забезпечувати Сондру Арсено зневажливим терміном для людини, якого в цей момент препарували на холодному сталевому столі на Південній Ямайці. Всі вони знали, хто він такий і чим займається. Питання, якщо взагалі буде питання, полягав у тому, що Еббі Роман знала про цю людину і коли вона про це дізналася? До того, як вона порекомендувала Харкова в "Арсенал", або після.
  
  У 2005 році за посередництва Віктора Харкова були незаконно придбані дві пари близнюків. Дві пари дівчаток. Якщо вбивця Харкова відвідав будинок Арсено, можливо, зараз він шукає іншу пару близнюків. Можливо, він вже знайшов їх. Можливо, в небезпеці була ще одна сім'я.
  
  "Як на мисі Страху", - подумав Пауелл.
  
  Вона повинна була дістати цей фільм, подивитися його.
  
  Поки арсеналты розмовляли з поліцейським художником і створювали портрет людини, який увірвався в їх будинок, детектив Дезіре Пауелл покинула Відділ по розслідуванню вбивств і зайшла в "Хоумстед" на бульварі Леффертс, щоб з'їсти вишневий штрудель і випити кави.
  
  Через двадцять хвилин вона вже їхала по шосе Ван-Вік, прямуючи до маленького містечка в окрузі Крейн під назвою Іден-Фоллс.
  
  
  ТРИДЦАТЬДЕВЯТЬ
  
  
  На стоянці стояли чотири машини. Пара "Фієст", схожих на взяті напрокат автомобілі, фургон десятирічної давності і синій "Форд".
  
  Майкл повільно підійшов до одного з "Фієст". Він був припаркований через три місця від "Форда". Він швидко глянув на "Форд" і побачив, що чоловік, який сидів за кермом, був чорношкірим, років двадцяти з невеликим, з навушниками у вухах. Швидше за все, він бачив, як Майкл виходив з номера 119, але не звернув ніякої уваги на чоловіка в мішкуватому плащі, твідовому капелюсі і сонцезахисних окулярах. Він сидів з закритими очима, його голова погойдувалася в такт музиці.
  
  Майкл переступив через низьку огорожу позаду машин. Він обшукав територію біля швидкісної автомагістралі в пошуках чого-небудь, чого завгодно. Він знайшов коротку сталеву арматуру, що матеріал, використовуваний для зміцнення бетону. Він підібрав трубку, засунув її за пасок на задньому сидінні, потім зістрибнув на землю за "Фордом". Він почекав цілу хвилину. Чоловік у машині не бачив його ні в дзеркалах заднього виду, ні в бічних. Майкл поповз по землі вздовж правого боку "Форда", потім обійшов машину колом. Діставшись до лівого переднього колеса, він витягнув невеликий уламок розбитого дзеркала. Він загорнув його в ганчірку для миття посуду, але вона прорізала тканина. Його рука кровоточила. Він почав різати вздовж шини, прямо у обода. Приблизно через хвилину він почув, як почав виходити повітря.
  
  Дві хвилини потому, коли шина була майже спущена, Майкл підповз до задньої частини машини, встав і попрямував назад до "Фієсті".
  
  Підійшовши до машини, він поліз у кишеню, наче шукав ключі від машини. Він глянув на водія "Форда". Чоловік озирнувся. Майкл вказав на переднє колесо "Форда", одними губами вимовив кілька слів. Чоловік просто дивився на нього кілька секунд, потім опустив скло.
  
  "У тебе спустило колесо". Сказав Майкл. Він знав, що чоловік не чує.
  
  Чоловік відкрив двері. Він був приблизно такого ж зростання, як Майкл, але молодше. Він був одягнений в зелені камуфляжні штани і чорну толстовку з капюшоном. Майкл знав, що як тільки чоловік вийде, у нього буде всього кілька секунд, щоб діяти.
  
  Чоловік вийшов з машини, витягнув навушники з вух. Він подивився на Майкла з підозрою. "Що?"
  
  "Твоя передня шина", - сказав Майкл, демонструючи свій кращий південний акцент, слово "шина" прозвучало як "дьоготь". "Схоже, у тебе спустило".
  
  Чоловік розглядав Майкла ще кілька митей, потім обійшов відкриту дверцята машини. "Чорт візьми". Він постояв кілька секунд, уперши руки в стегна, немов бажаючи, щоб шина надулася. Потім він заліз у машину, вийняв ключі із замка запалювання. Він підійшов до задньої частини, відкрив багажник. Майкл бочком підібрався.
  
  "Ти хочеш, щоб я подзвонив в "Тріпл А" або щось в цьому роді?" Спитав Майкл. "Я отримав "Тріпл А".
  
  "Я в порядку", - сказав він з виразом, яке говорило: "відвали на хрін".
  
  В той момент, коли чоловік повернувся до Майкла спиною, Майкл витяг люльку з-за пояса і опустив її на потилицю чоловіки, відсмикнувши в останню секунду. Це було далеко від його компетенції, і він не хотів вбивати цієї людини. Це була помилка. Чоловік захрипів від удару і, похитуючись, відступив на кілька кроків, але не впав. Він був сильний.
  
  "Ублюдок". Чоловік потягнувся за голову, побачив кров на пальцях.
  
  Перш ніж він зміг розвернутися до нього обличчям, Майкл втрутився, знову заніс трубу, готуючись нанести другий удар, але коли він опустив руку, чоловік підняв руку, щоб блокувати удар. Він був швидкий. Потім чоловік розвернувся, перенісши свою вагу, і завдав Майклу ковзний удар збоку по обличчю. На мить Майкл побачив зірки. Його ноги підкосилися, але він зберіг рівновагу.
  
  Коли він отямився, то побачив, що чоловік поліз у багажник і повернувся з пістолетом.
  
  Часу зреагувати не було. Майкл щосили махнув трубою. Він потрапив чоловіку в перенісся, перетворивши її в густий туман з крові і хрящів. Майкл побачив, як очі чоловіка закотилися. Його ноги підігнулися. Він упав навзнак, наполовину заліз у багажник. Пістолет, малокаліберний револьвер, випав з його руки на поритий асфальт паркування.
  
  І все було скінчено. Чоловік не рухався.
  
  З якоїсь причини Майкл застиг у бездіяльності. Він боявся, що вбив людину, але незабаром впорався з цим. Він усвідомив, що стоїть на стоянці мотелю, в межах видимості проспекту, з закривавленою сталевою трубою в руці, а в багажнику машини перед ним лежить тіло чоловіка. Він зібрався з думками, з силами. Він кинув трубку в багажник, взяв пістолет, сунув його в кишеню. Він озирнувся, повернувшись на 360 градусів. Побачивши, що за ним ніхто не спостерігає, він дістав з багажника запасне колесо і домкрат. Потім він підняв ноги чоловіки і перемістив тіло повністю в багажник. Він закрив кришку, вийняв ключі із замка.
  
  Десять хвилин потому, змінивши колесо, він сів у машину. Він виявив, що не може віддихатись. Він оглянув переднє сидіння. MP3-плеєр, недоїдений "Воппер", нераспечатанная сорокаунтовая банку. Від запаху вареного м'яса і крові у нього скрутило шлунок.
  
  Він відкрив бардачок. Пара карт, пачка "Салемс", маленький ліхтарик. Нічого, що він міг би використовувати. Що йому було потрібно, так це мобільний телефон. Він заглянув на заднє сидіння, в консоль. Телефону не було.
  
  Він витягнув ключі із замка запалювання, вийшов з машини. Він обійшов машину ззаду, відкрив багажник. Чоловік ще не прийшов до тями, але його обличчя виглядало майже знівеченим. Майкл простягнув руку, доторкнувся до його шиї збоку. Він намацав пульс. Він почав обшукувати чоловіка, обшукуючи його бічні кишені, задні кишені. Він знайшов невелику пачку готівки, маленький пакетик з марихуаною, ще одну в'язку ключів. Але телефону не було. Він спробував перевернути чоловіка на бік, але той був важким і лежав мертвим вантажем. Він спробував знову. Він не зміг зрушити його з місця.
  
  Раптово чоловік застогнав. Майкл поліз далі в багажник, дістав довгий сталевий брухт. Він підсунув його під чоловіка і почав перевертати його. Чоловік закашлявся, випльовуючи кров у повітря.
  
  "Чорт візьми, чувак ..." видавив чоловік. Він приходив у себе. І ставав все голосніше. Майкл поліз у кишеню плаща, дістав тепер вже закривавлену мочалку. Він згорнув його в кульку і засунув чоловікові в рот.
  
  Потім Майкл повернувся до свого завдання перевернути тіло чоловіка на бік. Після ще кількох спроб чоловік перекинувся. Майкл поліз у кишеню своєї флісовій толстовки і знайшов мобільний телефон, а також кілька сотень готівкою і посвідчення особи, за яким чоловік в багажнику був ідентифікований як Омар Кантуэлл. Майкл взяв телефон та готівкові, закрив багажник і повернувся в машину.
  
  На подив впевненими руками, враховуючи те, що він тільки що зробив і збирався зробити, він відкрив телефон, набрав номер і подзвонив Томмі Крістіано.
  
  Томмі замовк. Майкл знав достатньо, щоб перечекати. В голові пульсувало, очі пекло.
  
  "Він мертвий?" Запитав Томмі.
  
  Правда полягала в тому, що Майкл поняття не мав. “Я не знаю. Я так не думаю".
  
  Він розповів Томмі все, починаючи з телефонного дзвінка людини по імені Олександр Савісаар.
  
  "Ти повинен увійти, хлопець".
  
  "Я не можу, Томмі".
  
  “Ти повинен. Ситуація стає все гірше і гірше. Як ти думаєш, скільки часу пройде, перш ніж Пауелл всі складе?"
  
  “Це моя сім'я, чувак. Ми не можемо викликати кавалерію. Принаймні, поки я не впізнаю правила гри".
  
  "Ти не зможеш зробити це в поодинці".
  
  "Це єдиний спосіб".
  
  Томмі знову замовк. Майкл глянув на годинник. У нього було три хвилини, щоб повернутися у номері мотелю.
  
  "Тільки що дзвонила Пауелл", - сказав Томмі. "Вона запитувала про Еббі".
  
  “Що? Еббі? Чому?"
  
  "Вона б не сказала".
  
  Майкл спробував передбачити хід розслідування. “ Про що вона питала?
  
  “Вона запитала про те, де працює Еббі. Про те, де вона раніше працювала".
  
  "Що ти їй сказав?"
  
  "Я сказав їй правду", - сказав Томмі. "Не те щоб вона не могла отримати інформацію десь ще".
  
  Майкл намагався осмислити все це, але, здавалося, все ставало вузьким місцем.
  
  “ Що ти збираєшся робити? - Запитав Томмі.
  
  "Гарне питання", - подумав Майкл. “Я збираюся повернутися в кімнату і дочекатися дзвінка. Потім я піду до себе додому".
  
  “ Ти ніколи не доберешся туди за тридцять хвилин.
  
  "Я збираюся спробувати", - сказав Майкл. "А Томмі?"
  
  "Що?"
  
  “ Пообіцяй мені, що ти не збираєшся нічого робити.
  
  Томмі помовчав, можливо, зважуючи всі шанси. “ Зустрінемося.
  
  "Ні", - сказав Майкл. “Послухай. У мене є цей телефон. У тебе є номер на тому кінці?"
  
  Майкл чув, як Томмі щось строчить в блокноті. "Так", - сказав він. "Я зрозумів".
  
  “Добре. Просто прикладіть вухо до поручня і подзвони мені, як тільки що-небудь дізнаєшся. Якщо Пауелл підійде ще ближче, ти подзвониш ".
  
  "Міккі," сказав він. “ Ти повинен...
  
  “Я знаю, чувак. Я знаю".
  
  Майкл закрив телефон, поставив його на вібродзвінок і сунув у кишеню. Він прислухався. З багажника машини не долинало ні звуку.
  
  Він подивився в дзеркало заднього виду. Видовище, яке він там побачив, вибило його з колії. Його обличчя було в плямах крові, злегка опухле і в синцях. Він поліз у пакет з "Бургер Кінг", витяг жменю серветок. Він відкрив сорокаунтовую упаковку, змочив серветки і зробив усе можливе, щоб витерти обличчя.
  
  Він подивився ще раз. Досить чисто. У вухах все ще дзвеніло від удару по обличчю, серце шалено калатало, голова розколювалася. Він промовив про себе молитву і поклав руку на двері. У нього було шістдесят секунд, щоб увійти в кімнату. Він молився, щоб його годинник були точними – щоб годинник Колі були точними – і щоб він не пропустив дзвінок. Він відкрив дверцята машини, вийшов.
  
  "Підніми руки так, щоб я міг їх бачити!" - пролунав голос у нього за спиною.
  
  Майкл різко обернувся. Спалахують вогні засліпили його очі.
  
  Він був оточений поліцейськими машинами.
  
  
  СОРОК
  
  
  Еббі більше не могла чекати. Кожна секунда відсутності дівчаток, кожна секунда, коли вона не знала, де Майкл, була ще однією стрілою її серце. Тримаючи Колю на мушці, вона зробила кілька телефонних дзвінків. Вона зателефонувала в офіс, і їй сказали, що Майкл виїхав на весь день. Вона подзвонила йому на мобільний і отримала голосову пошту. Вона подзвонила в кілька закладів – пивну "Остін", "Хитрий лис". Його ніхто не бачив. Вона мало не подзвонила Томмі, але Томмі побачив би її наскрізь. Томмі б зрозумів, що то страшенно не так.
  
  Вона хотіла покласти цьому край, побачити заспокійливу присутність поліцейської машини на під'їзній доріжці, спокійні, впевнені манери детективів і агентів ФБР, авторитетних фігур, які могли б забрати це з її тремтячих рук. Вона хотіла обійняти свого чоловіка, своїх дівчаток.
  
  Але поки вона не була впевнена, що її дочки в безпеці, вона не могла ризикувати. Вона виглянула у вікно, напевно, в п'ятдесятий раз за останні десять хвилин.
  
  "Знаєш, він, мабуть, не повернеться", - сказав Коля. Він розвалився в кріслі з м'якою оббивкою у кутку, в кріслі, яке до недавнього часу було вкрите замазанным оксамитом. Тепер вона була запеклася, і з прожилками темно-коричневою крові. Він дихав ротом, що для нього, подумала Еббі, ймовірно, було звичайною справою.
  
  "Заткнися".
  
  “ Знаєте, що я думаю, місіс ПЕКЛА? Я думаю, він забрав ваших дорогоцінних маленьких дівчаток і відправився в шлях. Одному Богу відомо, що він робить з ними в цю секунду. Він, ймовірно...
  
  "Я сказала, заткнись нахуй!" Еббі направила на нього. 25. Коля ніяк не відреагував. Еббі замислилася, скільки разів за ці роки цій людині тикали зброєю в обличчя. “ Я не хочу більше чути ні слова. Ти не маєш права розмовляти.
  
  Коля погодився. На мить. Він засовався на стільці, намагаючись знайти зручне положення. Еббі сподівалася, що йому ніколи не буде зручно до кінця свого життя. Залишалося сподіватися, що він проведе цей час у тюремній камері.
  
  Коля подивився на годинник. “ До біса все це. Я йду звідси. Він насилу піднявся на ноги.
  
  "Що ти робиш?" - запитав я.
  
  "Я йду".
  
  Еббі напружилася. “ Сядь.
  
  Коля стояв обличчям до неї, не більш ніж в десяти футах, заклавши руки за спину. “ Ні.
  
  "Цього не може бути", - подумала Еббі. “Клянуся Богом, я всажу тобі кулю в голову. А тепер сядь".
  
  Миколка посміхнувся. “ Тепер ти вбивця? Ось хто ти? Медсестра-вбивця? Він присунувся до неї на кілька дюймів. “ Я так не думаю.
  
  Еббі позадкувала. Вона звела курок. “ Сядь. Не змушуй мене робити це.
  
  Коля озирнувся. “ Отже, що тебе зупиняє? Тут нікого немає. Хто дізнається, що це було холоднокровне вбивство? Він зробив ще один крок. Тепер він був в п'яти метрах від мене. “ Все, що тобі потрібно зробити, це сказати їм, що я намагався ошукати тебе. Вони тобі повірять. Ти громадянин і все таке.
  
  Еббі відступила ще на дюйм. Тепер вона майже вперлася в шафу. “ Припини.
  
  Коля зупинився, як і раніше тримаючи руки за спиною. “ Знаєте що? Я не думаю, що ви зможете це зробити, місіс ПЕКЛА. Я думаю, ви всі базіки. Зовсім як ваш чоловік.
  
  "Заткнися", - сказала Еббі тремтячим голосом. "Просто мовчи!"
  
  Коля зробив ще один маленький крок вперед, і раптово в кімнаті пролунав інший голос. Хтось говорив про те, що джекпот лотереї досяг 245 мільйонів доларів і що ви теж можете стати переможцем. Якимось чином телевізор з плоским екраном на комоді ожив. Еббі інстинктивно глянула на нього. І зрозуміла. Ось чому Коля тримав руки за спиною. У нього був пульт. Він намагався відвернути її, і це спрацювало. Вона відвернулася лише на секунду, але для Колі цього було досить. Він кинувся через кімнату. Для невисокого, кремезної людини він був неймовірно швидкий.
  
  Еббі притулилася спиною до стіни, підняла пістолет і спустила курок. Двічі.
  
  Нічого. Зброя не вистрілила. Воно було порожнім.
  
  Як тільки Коля зрозумів, що його не застрелять в цьому приміському будинку в Іден-Фоллс, штат Нью-Йорк, Еббі побачила, як тварина проявилося цілком.
  
  Через секунду він був на ній зверху. “Ти, клятий пизда! Я вб'ю тебе, блядь!"
  
  Коля завдав удар правою рукою, попавши їй високо в лоб. Удар відкинув її спиною до комода, розбивши флакони з парфумами, перекинувши фотографії, скинувши телевізор на підлогу. Перш ніж вона змогла відновити рівновагу, Миколка схопив її за волосся і потягнув до ліжка. Еббі брикала ногами, розмахувала руками, намагаючись з'єднатися, але він був занадто сильний.
  
  "Але спочатку я збираюся ебать її тобі".
  
  Він кинув її на ліжко і вдарив удруге. На цей раз удар був потужнішим, нанесений більш вміло. Еббі відчула, що втрачає свідомість. Вона продовжувала чинити опір. Микола витягнув свій маленький кишеньковий ніж. Він розрізав сукню на її тілі, зірвав його й кинув через всю кімнату.
  
  Еббі, майже без почуттів, знову спробувала впертися коліном йому в промежину, але на цей раз він був готовий. У куточках її очей затанцювали зірочки, і на мить їй здалося, що вона ось-ось втратить свідомість. Вона відчула смак крові в роті.
  
  Коля відкинувся назад, розстебнув блискавку на джинсах. У нього була повна ерекція. "Ти не в своїй грьобаній лізі, сука". Він зрізав з неї ліфчик і трусики, знову заліз на неї, весь цей час міцно тримаючи за волосся. Еббі опиралася йому з усіх сил, але її здолали.
  
  Він схопив її за горло, чинив тиск. “ Ти наставляєш на мене пістолет?
  
  Іншою рукою Коля розсунув їй ноги, влаштувавши своє важке тіло між ними. “ Вам це сподобається, місіс ПЕКЛА. Шкода, що ви не зможете розповісти про це своїм друзям.
  
  Коли Еббі відчула, що світ відступає, вона почула, як щось стукнулось об ліжко поруч з ними, щось металеве. Звук був такий, ніби щось впало зі стелі, але вона не була впевнена, що саме.
  
  Коля на мить зупинився, подивився на стелю, потім на ліжко. На ній лежали п'ять дрібнокаліберних куль. Коля подивився в очі Еббі. І зрозумів.
  
  Перш ніж він встиг поворухнутися, Коля хрокнув один раз, це був вологий тваринний звук. Особа Еббі раптово облила тепла в'язка рідина. Частина її потрапила їй в рот і ніс. Смак викликав у неї блювотний позив, в голові забилося, але повернув її з краю прірви. Її світ став яскраво-червоним.
  
  Це була кров. Тепер її обличчя було в крові.
  
  Перебуваючи на межі марення, Еббі подумала, що це її власна кров, але коли вона подивилася на Колю, то побачила, що його обличчя застигло в гримасі болю, м'язи на шиї були напружені. Що росло в нього з горла. Щось сріблясте і плоске. Коля впав на Еббі тремтячим грудкою, і Еббі тепер побачила обриси чоловіка, що стоїть у ногах ліжка.
  
  Це був Алекс. Він вдарив Колю позаду, і тепер б'ється в конвульсіях чоловік лежав на ній зверху, величезний ніж стирчав у нього з шиї ззаду. Секундою пізніше Алекс нахилився і витягнув ножа.
  
  "Ні!" Еббі закричала.
  
  Щосили вона відштовхнула від себе Миколку. Він перекотився на ліжко, на підлогу, обидва вони тепер були залиті кров'ю.
  
  "Що ти накоїв?" - запитав я.
  
  Еббі схопилася на ноги, світ вийшов з-під контролю. Вона зірвала з ліжка наволочку, зім'яла її і прикрила діру в горлі Колі. Кров хлинула з рани, заливаючи підлогу під головою Колі. Його тіло сіпнулося раз, другий, потім завмерло. Еббі продовжувала тиснути на рану, але знала, що було занадто пізно. Він був мертвий.
  
  Еббі глянула на Алекса. Він стояв у дверях спальні. На його обличчі не було ніякого виразу. Ні гніву, ні каяття, ні навіть задоволення. Він був схожий на хижу птицю, осматривающую свою територію. Тепер Еббі зрозуміла, що Алекс знайшов її пістолет, коли раніше був один нагорі. Він розрядив його.
  
  Довгий час Еббі не могла поворухнутися. Потім вона усвідомила свою наготу. Вона зняла з гачка одну з штор, підібрала її і загорнулася в неї, занурюючись в подвійний жах останніх декількох хвилин.
  
  "Де... де дівчата?" запитала вона. Її голос звучав тихо, побежденно, відсторонено.
  
  Алекс повернув голову, подивився на неї. На мить вона завагалася, що він знає, хто вона така.
  
  "Приведи себе в порядок," сказав він. “ Ми їдемо через двадцять хвилин.
  
  
  СОРОК ОДИН
  
  
  Офіцер поліції нервував. Він був молодий, не більше двадцяти двох або близько того. Його напарник був трохи старше. Може бути, його старший лейтенант, подумав Майкл, його офіцер польової підготовки. Як тільки літній поліцейський переконався, що безпосередньої небезпеки на стоянці готелю "Сквайр Іпн" ні, він сказав двом іншим патрульним машинам, що вони можуть рухатися далі.
  
  Молодий офіцер діяв за інструкцією, спочатку попросив пред'явити посвідчення особи, потім обшукавши Майкла.
  
  Майкл пояснив, хто він такий і що він тут розслідує одну справу. Він сподівався, що, будучи з невеликого містечка, малюк не знав, що, як правило, АДАс насправді не проводила жодної польової роботи. Він не знав.
  
  Офіцер подивився на одяг Майкла, можливо, дивуючись, чому прокурор округу Квінс був одягнений в темно-бордові штани для гольфу і плащ, які були йому явно на два розміри більше. Якщо йому і було цікаво, він нічого не сказав про це. Але Майкл знав образ думок, навіть для молодого поліцейського. Щось було не так. А коли щось було не так, воно не исправлялось саме по собі.
  
  “ А чому у вас немає ніяких документів, сер?
  
  "Це в моїй сумці для гольфу", - сказав Майкл. "Мені зателефонували з приводу свідка, який накинувся на нас, і я просто застрибнув у машину".
  
  Поліцейський подивився на синій "Форд", потім назад. Він глянув на свого напарника, який просто знизав плечима.
  
  За словами офіцера, на 911 надійшов дзвінок про двох чоловіків, що б'ються на парковці мотелю Squires Inn. Майкл сказав, що нічого про це не знає.
  
  Майкл крадькома глянув на годинник. Він пропустив дзвінок від Колі.
  
  "Не могли б ви почекати мене тут?" - запитав поліцейський. Він вказав на задню частину "Форда". Майкл пересів на заднє сидіння машини.
  
  "Звичайно".
  
  Коли Майкл наблизився, він помітив тонку цівку крові, що стікає з кришки багажника. Він перемістився від лівого заднього крила до багажника, притулився до нього.
  
  Поки молодий офіцер спілкувався по рації, він переводив погляд з ноутбука в своїй патрульній машині на Майкла і назад. Здавалося, минула вічність. Майкл знову глянув на годинник. Тепер він запізнився на цілих п'ять хвилин до крайнього терміну.
  
  Офіцер вийшов з машини.
  
  “Вибачте за це, містер Роман. Ви знаєте, як це буває. Вам дзвонять, ви повинні це перевірити ".
  
  "Я розумію".
  
  Хлопець дивився на нього ще кілька секунд, потім на парковку, на сам мотель, все ще не зовсім розуміючи ситуацію. Майкл знав, що у нього будуть дні і страшніше цього.
  
  “ Доброго дня, сер.
  
  Майклу стало цікаво, як офіцери у формі отримали дзвінок. Бачив двоюрідний брат Колі сварку з офісу? Невже вона побачила, що сталося, і зателефонувала Колі, і тепер щось сталося з Еббі, Шарлоттою і Емілі?
  
  Він в третій раз глянув на годинник. Повертатися додому не було сенсу.
  
  Він сів у "Форд", заглушив двигун. Під сидінням лежали пістолет Омара і мобільний телефон. Він був радий, що інцидент з поліцією переросла у обшук автомобіля. Через кілька миттєвостей він виїхав зі стоянки і влився в потік машин.
  
  Він попрямував додому.
  
  
  СОРОК ДВА
  
  
  Алекс не збирався залишати Колю в живих, але і не очікував, що все так закінчиться. Він ненавидів, коли всі запутывалось, а це було настільки заплутано, наскільки це взагалі можливо.
  
  Він був багатьом зобов'язаний батькові Коли Костянтину – дійсно, цей чоловік не раз рятував йому життя, – але син не мав над ним ніякої влади, не заробив таких боргів.
  
  Поки Еббі приймала душ, Алекс затягнув тіло Колі шафа для одягу. Спальня була майже вся залита кров'ю, і при переміщенні важкого, неживого тіла на світлому килимовому покритті залишилися ще більш темно-червоні розводи.
  
  Він обшукав кишені Колі, забравши мобільний телефон вбитого, але залишивши свій гаманець, який був прикріплений до ременя срібним ланцюжком. Він відкрив телефон, перевірив список недавніх дзвінків. Останній дзвінок в мотель був більше сорока хвилин тому. Алекс натиснув на повторний набір. Телефон в мотелі продзвонив двічі, тричі, чотири рази, п'ять. Майкла Романа там більше не було. Якщо б це було так, він би напевно підійшов до телефону. Алекс прокрутив список вниз, поки не дійшов до номера мобільного Омара. Зміркувавши, що у Омара в списку абонентів є Коля, Алекс дістав один із своїх передплачених мобільних телефонів. Він набрав номер Омара. Телефон задзвонив раз, другий...
  
  ... ТРИ РАЗИ. Майкл втупився на телефон у своїх руках. Індикатор повідомив, що надійшов дзвінок з приватного номера. Він увімкнув радіо, потім обігрівач, включивши вентилятор на повну потужність. Він відкрив вікно. На п'ятому гудку він відповів. Він тримав рот в декількох дюймах від телефону і відповів.
  
  "Ага".
  
  На іншому кінці дроту запанувало мовчання. “ Ти все ще в мотелі?
  
  Це був Алекс. Він дзвонив Омару. Він дзвонив Омару, щоб дізнатися, чи все ще Майкл під замком. Чому Коля не подзвонив? Майкл спробував згадати голос Омара. Він був глибоким. Він сподівався, що фоновий шум заглушить його. "Так".
  
  Ще одне коливання. На цей раз Майкл почув, як дівчата розмовляють на задньому плані. Вони були з Алексом. Його серце розбилося вщент.
  
  "Не приходьте сюди, містере Роман", - сказав Алекс. "Якщо ви це зробите, вам не сподобається те, що ви знайдете".
  
  "Послухай", - сказав Майкл. “Скажи мені, чого ти хочеш. Ти можеш взяти все, що є у мене. Тільки не чини шкоди моїй родині".
  
  На мить Майклу здалося, що Алекс повісив трубку. Він цього не зробив. "Якщо ти приїдеш сюди, ти захлебнешься в крові своєї сім'ї".
  
  У телефоні клацнуло. З'єднання було перервано.
  
  Майкл тричі стукнув кулаком по приладовій панелі. Він перевів спідометр на вісімдесят.
  
  Вони були готові. Жінка зібрала пару сумок для себе і дівчаток, а також трохи їжі. Все необхідне Алексу було в його шкіряній сумці через плече. Спорядження було складено біля вхідних дверей.
  
  Через хвилину Алекс забере дівчаток з двору, пояснивши їм, що вони вирушають у невелику подорож. Вони поїдуть на позашляховику Колі. Вони знайдуть місце, де можна сховатися всього на кілька годин, до півночі, а потім попрямують до канадської кордоні.
  
  Завтра до цього часу вони будуть в Канаді, і він стане на крок ближче до того, щоб стати безсмертним. Завтра до цього часу жінка мертва, а Ганна і Марія будуть належати йому. Все пройшло не так гладко, як йому б хотілося, але зараз з цим нічого не можна було вдіяти.
  
  Вам ніколи не вивезти їх з країни. Хто-небудь вас зловить.
  
  Можливо, Ебігейл була права. Він торкнувся двох порожніх кришталевих флаконів на ланцюжку на шиї. Якщо вони нападуть на нього і дівчаток, він знав, що повинен зробити.
  
  Однак зараз у нього все ще були його дочки, і на горизонті не маячило ніяких перешкод.
  
  Потім пролунав дзвінок у двері.
  
  Еббі виглянула у вікно. На під'їзній доріжці стояв темний седан останньої моделі. Вона не чула, як хтось під'їжджав, хоча завжди чула. Вона була налаштована на звуки навколо свого будинку. Але жах цього дня, а також пульсуюча біль у голові робили це неможливим.
  
  Вона подивилася на Алекса. Він нічого не сказав, а просто подивився через заднє скло на дівчаток. Він вийшов у коридор, сховавшись із виду.
  
  Еббі перетнула фойє, відкрила двері. На ґанку стояла висока струнка чорношкіра жінка у темному костюмі. У жінки був владний вигляд. Еббі знала це поведінка, цю позу, і раптом злякалася ще більше.
  
  "Так?" запитала Еббі через сітчасту двері.
  
  “ Ви Ебігейл Роман? - запитав я.
  
  "Так".
  
  Жінка показала гаманець зі значком. Золотий значок. Поліція Нью-Йорка. “ Мене звуть детектив Дезіре Пауелл. Я з відділу по розслідуванню вбивств Квінса. Можу я зайти на хвилинку?
  
  Еббі потрібні всі сили і зосередженість, щоб не дивитися нікуди, крім очей детектива. “ Чи можу я запитати, в чому справа?
  
  “ У мене всього кілька звичайних питань. Я можу увійти?
  
  “ Я зараз страшенно зайнята.
  
  Жінка поклала руку на сітчасту дверну ручку. Еббі відпустила її. Жінка усміхнулася, відкрила двері і увійшла всередину. Вона швидко оглянула передпокій, вітальню, сходи, що ведуть на другий поверх. “Я знаю вашого чоловіка Майкла. Ми разом працювали над декількома справами", - сказала жінка. “ До речі, його випадково тут немає, чи не так?
  
  "Ні", - сказала Еббі. "Він сьогодні в суді".
  
  Пауелл глянула на годинник. “ Вважаю, засідання закрито на сьогодні. Я подзвонила в його офіс, і мені сказали, що він поїхав на день. Ви випадково не знаєте, де він зараз знаходиться?
  
  “ Боюся, що я цього не знаю.
  
  Пауелл уважніше оглянув вітальню, її обстановку. "У вас прекрасний будинок".
  
  "Ось і починається нісенітниця собача", - подумала Еббі. Вона повинна була знайти спосіб виставити цю жінку з її будинку. “Спасибі. Тепер, якщо ..."
  
  "З тобою все в порядку?"
  
  Еббі інстинктивно доторкнулася до свого обличчя. Вона приклала до нього лід, і пухлина виявилася не такою помітною, як вона думала. “Я в порядку. Сьогодні вдень мене вдарили тенісним м'ячем.
  
  Пауелл кивнула, явно не вірячи в цю історію. Вона була поліцейським. Вона стикалася з багатьма заміжніми жінками, які входили в двері, спотикалися в душі, посковзнулися на льоду. Як медсестра, Еббі теж отримала свою частку.
  
  “Я ніколи не грав. Завжди хотів. Ти давно граєш?"
  
  "Усього кілька років", - відповіла Еббі.
  
  "Твої дівчатка тут?"
  
  "Так". Вона вказала на заднє вікно. Шарлотта і Емілі сиділи за столом для пікніка на задньому дворі.
  
  Пауелл виглянув у вікно. “О боже. Вони чарівні. Майкл весь час говорить про них. Скільки їм років?"
  
  “ Їм тільки що виповнилося чотири.
  
  “ Чи можу я запитати, як їх звуть?
  
  "Шарлотта і Емілі".
  
  Пауелл посміхнувся. "Як сестри Бронте".
  
  "Як сестри Бронте".
  
  Пауелл ступив далі в будинок. “ Тобі, напевно, цікаво, що все це значить.
  
  “Так. Насправді, ми якраз збиралися йти через кілька хвилин".
  
  Пауелл глянув на сумки у двері. Дві нейлонові спортивні сумки бузкового кольору, два пакети з продуктами і чоловіча шкіряна сумка-месенджер. “ Збираєшся у подорож?
  
  "Так", - сказала Еббі. "Ми збираємося відвідати моїх батьків".
  
  “Ах так? Місцезнаходження?"
  
  Еббі зробила короткий крок до дверей - рух, що ви робите, коли ви намагаєтеся виставити когось із свого дому. “ Вони в окрузі Вестчестер. Недалеко від Паунд-Ріджа.
  
  “О, там красиво. Особливо в цей час року". Пауелл розгорнулася перед Еббі, тепер спиною до коридору, що веде на кухню. Вона вказала на шкіряну сумку чоловіки. “ Майкл піде з тобою?
  
  "Він збирається зустрітися з нами там, нагорі".
  
  Пауелл кивнув, на мить затримавши погляд на Еббі. Вона не купилася ні на що з цього. Вона дістала з кишені записну книжку, відкрила її. "Що ж, я не затримаю вас надовго". Вона глянула на сторінки своєї книги. "Ви знаєте жінку по імені Сондра Арсено?"
  
  Ім'я було знайоме Еббі. Вона не відразу змогла згадати його. Також за п'ять років спільного життя із прокурором вона знала, що кращий спосіб впоратися з цим - послатися на втрату пам'яті. “Я не впевнений. Хто вона?"
  
  "Вона соціальний працівник", - сказав Пауелл. "Вона живе в окрузі Патнем зі своїм чоловіком Джеймсом".
  
  "Насправді ці імена ні про що не говорять".
  
  “ У них дівчатка-близнючки. Зовсім як ти.
  
  Еббі знала, що цей детектив не став би ставити подібні питання, якщо б у неї вже не було відповідей. І тепер вона знала, про що йде мова. “Вибачте. Я їх не знаю".
  
  "Добре", - сказала вона. "Щодо людини по імені Віктор Харков?"
  
  Еббі піднесла руку до рота, намагаючись утримати емоції всередині. Вона не могла. Все це готове було вирватися назовні, і, здавалося, вона нічого не могла з цим вдіяти. Вона все ще відчувала виходить від себе запах мерця, все ще відчувала смак крові. Вона нахилилася вперед і прошепотіла: “Ти повинен допомогти нам. Він тут. В будинку".
  
  "Хто тут?" - запитав я.
  
  У цей момент Еббі побачила тінь за спиною Пауелла, стрімке сірий силует на стіні. Це був Алекс. В його руці був пістолет Еббі. Напівавтоматичний пістолет 25 калібру. У Еббі не було ніяких сумнівів в тому, що він перезарядив його.
  
  Еббі подивилася через плече детектива. “ Не треба.
  
  Пауелл зрозумів.
  
  Вона різко обернулася.
  
  Перш ніж детектив Дезіре Пауелл повністю повернулася, вона побачила м'яку жовту спалах дула і почула три швидких пострілу. Вона відчувала себе так, немов її вдарили мулом в груди, біль пронизав її тіло, як розпечений до білого товарний поїзд. Повітря вибило з легких. Вона відчула, що падає назад.
  
  Вона сильно вдарилася об підлогу, біль у грудях стала крижаною, ноги оніміли. Вона подивилася на стелю, візерунки на точкової обробці якого почали кружляти, зливаючись в казковий пейзаж Дали.
  
  На мить вона відчула запах моря, почула, як хвилі розбиваються пляж Монтего-Бей, почула безпомилково впізнаваний бій сталевого барабана.
  
  Потім темрява потягнув її вниз, у довгу ніч.
  
  Люсьєн, подумала вона, коли погасло світло. Ти був неправий, мій милий хлопчик.
  
  Я дійсно це чув.
  
  Алекс стояв над жінкою. Еббі звалилася в кутку кімнати. Одна справа - вбити Миколу. Він з самого початку був тягарем. Ніхто не знав, де був Коля або де його очікували побачити. Ніхто не став би шукати його тут.
  
  З поліцейським все було зовсім по-іншому. Навіть в Естонії ви б так не вчинили, якби могли цього уникнути. Там, де був один, їх було багато, і незабаром їх стане більше. Детектив згадав ім'я Віктора Харкова. Незабаром вони встановлять зв'язок з зниклими дівчатами і, можливо, отримають запис з камер на пошті, на якій він зображений з Анною і Марією. Якщо б це сталося, вони б шукали його. Він повинен був рухатися.
  
  Він зняв наручники з пояса впав детектива разом з її ключами.
  
  Вони підуть прямо зараз.
  
  
  СОРОК ТРИ
  
  
  Майкл припаркував синій "Форд" на Криксайд-лейн. Він зупинився по дорозі, з'їхавши з дороги приблизно в милі від свого будинку, в тій частині лісу, де колись був кемпінг. Він залишив там тіло Омара Кантуэлла, вкрите листям і компостом. Чоловік був ще живий.
  
  Проходячи по одному з все ще порожніх ділянок в новій забудові на південь від свого будинку, Майкл побачив чоловіка, якого знав тільки як Натана. Натан і його дружина переїхала в цей район всього кілька тижнів тому. Майкл помахав рукою; Натан помахав у відповідь.
  
  В ході Майкла було щось таке, що підказало Натану, що сьогодні він не буде зупинятися і базікати. Як прокурор, Майкл добре знав, що все, що відбулося в цей день, все, що станеться в цей день, увійшло в тимчасову шкалу, континуум, вражень, фактів, припущень, інтерпретацій. І, в кінцевому рахунку, свідчень.
  
  "Я розмовляв з містером Романом в мотелі", - сказав офіцер. Він видавався дуже схвильованим.
  
  "Я бачив, як він ішов по лісі", - сказав Натан.
  
  Мить Майкл дістався до вершини пагорба, всього в декількох футах від межі ділянки за своїм будинком, кров вирувала в його жилах. Він спробував викинути з голови можливі жахи того, що тут сталося, те, що він міг знайти.
  
  Якщо ви прийдете сюди, містере Роман, ви потонете в крові своєї сім'ї.
  
  Задня частина будинку не давала ніяких зачіпок. Він міг бачити машину Еббі на під'їзній доріжці, але не далі. Але це не означало, що там не було інших машин. Приблизно в двадцяти футах від гаража була пара поворотних пунктів.
  
  Він якраз збирався спуститися з пагорба і обігнути будинок збоку, коли побачив, що праворуч від себе, золоту спалах в променях післяполудневого сонця. Він повернувся, його рука потяглася до пістолета в кишені.
  
  Це була Шарлотта. Шарлотта стояла прямо там. Вона збирала кульбаби і складала їх у маленьку баночку. Прямо перед ним. На якийсь божевільний момент Майкл подумав, що в нього галюцинації. Як таке могло статися? Невже все це було якоїсь божевільної містифікацією? Немає. Він бачив тіло Віктора Харкова. Це було реально.
  
  Майкл засунув револьвер за пояс. Він піднявся на вершину пагорба і ковзнув за високий клен на задвірках ділянки.
  
  Шарлотта підняла очі і побачила його. “ Папа!
  
  Шарлотта кинула кульбаби й побігла через подвір'я. Майкл опустився на коліна й обняв її.
  
  "Дитинко!" сказав він. Він відчув, як на очі набігли сльози. Минуло всього кілька годин, але здавалося, що пройшли роки з тих пір, як він бачив її востаннє. Він відсторонився і подивився їй в очі. "З тобою все в порядку?"
  
  "Так," відповіла вона. Офіційна, достойне Шарлотта.
  
  "Де мама і Емілі?" - запитала я.
  
  Шарлотта вказала через плече на будинок. Майкл взяв її за руку і посадив їх обох за огорожею, так, щоб їх не було видно із задніх вікон. "З ними все в порядку?"
  
  Шарлотта кивнула.
  
  "А що щодо... того чоловіка?" Спитав Майкл. Він не знав, як це висловити. Він не хотів погіршувати ситуацію. "Цей чоловік все ще тут?"
  
  Шарлотта на мить задумалася. Здавалося, щось промайнуло у неї перед очима, щось темне. Потім вона просветлела і знову кивнула.
  
  "Це тільки з-за нього?"
  
  "Так", - сказала вона. "Інший чоловік пішов, я думаю".
  
  "Добре, дитинко", - сказав Майкл. Він знову пригорнув її, швидко оглянувши. Видимих синців не було. Не було схоже, що Шарлотта плакала, і вона не відсторонилася, бо щось боліло. "Добре".
  
  Майкл встав, тримаючи доньку за руку. Він оглянув двір. Здавалося, все було так, як він залишив вранці. Він виглянув з-за огорожі. Там не було ніякого руху. Майкл вирішив, що відведе Шарлотту до машини і повернеться.
  
  "Давай підемо прогуляємося, добре?"
  
  Шарлотта озирнулася на будинок. “ Куди ми йдемо? - запитала я.
  
  “Ми збираємося відвідати Шасту. Тобі подобається Шаста, вірно?"
  
  "Я знаю".
  
  "Ти точно знаєш, де зараз мама і Емілі?"
  
  Шарлотта похитала головою.
  
  “ А що щодо цієї людини? Ви точно знаєте, де він?
  
  Шарлотта, здавалося, пропустила це питання повз вуха. Майкл як раз збирався поставити його знову, коли побачив, що у лівої сторони будинку, поруч з гаражем, з'явилася якась постать. Майкл пригнувся і виглянув з-за живоплоту. Це була Емілі. Вона стояла на розі будинку, дивлячись у бік лісу. Кілька секунд потому Майкл побачив Еббі.
  
  Перш ніж він зміг зупинити себе, Майкл встав і зробив крок з-за живоплоту, ведучи Шарлотту за собою. Еббі побачила його. Вона похитала головою. Майкл міг бачити, як її уста вимовляють слово "ні".
  
  Секундою пізніше з-за рогу вийшов чоловік. Майкл знав, що це Алекс. Він був високим, широкоплечим. На ньому було чорне шкіряне пальто.
  
  Двоє чоловіків побачили один одного і в цей момент дізналися душі один одного.
  
  Майкл подивився на Еббі. Він міг бачити сльози, текли по її щоках. На якийсь нудотний момент вони втрьох виглядали як сім'я – батько, мати, дочка. Вони виглядали як сім'я з передмістя у дворі свого заміського будинку, можливо, готується провести день на пляжі або на пікніку.
  
  Потім Майкл побачив блиск срібла. В руці чоловіка, всього в кількох дюймах від голови Емілі, був великий ніж. Чоловік притягнув Емілі ближче до себе. У Майкла кров застигла в жилах.
  
  Він не знав, як довго вони стояли на протилежних кінцях ділянки. Ніхто не рухався. Майклу довелося прийняти рішення, найважче в його житті. Він не знав, чи було це правильним рішенням, але воно здавалося єдино вірним.
  
  Він підхопив Шарлотту на руки, підняв його в повітря, міцно притиснув до себе і побіг вниз по пагорбу. Він мало не послизнувся, коли вони досягли вузької ділянки струмка, його взуття на шкіряній підошві посковзнулися на слизькому камені. Він відновив рівновагу, коли вони переходили вбрід мілководді. Майкл був впевнений, що чув швидко наближаються кроки позаду них, тріск гілок, що впали, і шльопання по листю, але він знав, що не може зупинитися.
  
  Через кілька миттєвостей вони дісталися до задньої частини будинку Мейснеров. Майкл поставив Шарлотту на землю, і вони разом побігли через задній двір, огинаючи сад. Вони дісталися до заднього дворика і розсувних дверей. Майкл постукав у скло. Через кілька миттєвостей Зої увійшла в столову й подивилася на них. Спочатку здавалося, що вона не знає Майкла, але незабаром її осяяло. Вона перетнула кімнату і прочинила скляні двері.
  
  "Майкл," сказала вона. “ Як мило.
  
  Зої Мейснер була вдовою шістдесят з гаком років. Вона жила заради свого саду, своєї собаки і громадських заходів щодо збору коштів. У такому порядку.
  
  Підстрибом підійшов Шаста. Вона була великою золотистої лабрадоршей, і коли вона дійшла до кінця килима у вітальні, інерція і неабияка дієта понесли її кам'яною плитці фойє, ковзаючи і намагаючись зберегти рівновагу. Вона зупинилась, ледь не збивши Шарлотту з ніг.
  
  Пес замахав хвостом і почала лизати обличчя Шарлотти. Шарлотта хихикнула, і в грудях Майкла щось здригнулося. Звук сміху його дочки. Він зрозумів, що майже почав думати, що ніколи більше не почує цього звуку.
  
  Майкл перевів подих, намагаючись здаватися нормальним. "Е-е, Зої, я хотів запитати, чи можу я попросити тебе про невелику послугу".
  
  "Звичайно", - сказала вона. “Чому б тобі не зайти? Не хочеш чаю?"
  
  "Ні", - сказав Майкл. “Ні, спасибі. Я хотів запитати, чи не могли б ви доглянути за Шарлоттою всього кілька хвилин?"
  
  Зої оглянула його з ніг до голови, можливо, вперше помітивши одяг, яка була на ньому, і бруд на манжетах його темно-бордових слаксов для гольфу, слаксов, які Майкл несвідомо поправляв кожні кілька секунд. Він сподівався, що пістолет не випав у нього з-за пояса.
  
  "З тобою все в порядку?" Запитала Зоя.
  
  "Я в порядку", - сказав Майкл. Просто якийсь ... божевільний день".
  
  Крім того, що Зої Мейснер була місцевим експертом по всьому органічному, вона була джерелом місцевих пліток. Вона скептично подивилася на Майкла, потім подивилася на Шарлоту, яка була зайнята тим, що гладила собаку.
  
  "Звичайно", - сказала вона.
  
  "Я ненадовго", - сказав Майкл, вже наполовину висунувшись за двері.
  
  "Не поспішай," сказала Зої. “ Не квапся.
  
  Майкл перетнув двір і попрямував назад на горб.
  
  Задній двір був порожній, коли Майкл знову дістався до свого будинку. На цей раз він зайшов з південного боку ділянки, за сараєм та гаражем, звідки йому було видно бічні двері. Він нікого не побачив. Він глянув на вікна. Штори за великим панорамним вікном в задній частині будинку були запнуті; горизонтальні жалюзі на вікні над кухонною раковиною були опущені. Він не побачив ні світла, ні тіней. Вертикальні жалюзі, які висіли над розсувними скляними дверима, були опущені лише наполовину. Він поглянув на стіну будинку. Щоб подивитися, чи стоїть машина Еббі – або яка–небудь інша машина - все ще на під'їзній доріжці, йому довелося б перетнути двір. Він був би видний з будь-якого вікна в задній частині будинку.
  
  Майкл спробував уповільнити дихання, своє серцебиття. Кілька божевільних миттєвостей він не міг згадати планування свого власного будинку. Здавалося, все було заблоковано.
  
  Більш того, він не знав, скільки людей перебувало в його будинку. Він не знав, чи були Алекс і Коля єдиними, хто робив це з ними. Але він знав, що більше не міг чекати.
  
  Він бочком підійшов до північного краю ділянки, потім уздовж стіни будинку. Він підійшов до вікна в спальні на другому поверсі, яку вони використовували як кабінет. Всередині він нікого не побачив.
  
  Він повільно рушив уздовж задньої стіни будинку, штовхнув розсувні скляні двері, витяг зброю, потім передумав. Він засунув його назад за пояс штанів. Він увійшов в будинок.
  
  Кухня була порожня. На столі стояли дві склянки з-під соку. Майкл оглянув кімнату, намагаючись усвідомити все це. Він хотів покликати її, але зупинив себе. Він подивився на магніти на холодильник, букви і цифри, які вони з Еббі часто використовували, щоб вчити дівчаток новими словами. Це було досить суворе правило, щоденна рутина. Кожен день Еббі вибирала слово, і вони з дівчатками повторювали його, іноді шукаючи в Інтернеті або у великому словнику в їх домашньому офісі. Еббі завжди залишала це слово на місці до тих пір, поки Майкл не повертався додому. Багато разів дівчатка чекали Майкла у двері, коли він повертався з роботи, схвильовано тягнучи його на кухню, щоб навчити новому слову.
  
  Сьогодні там не було написано жодного слова. Усі літери були збиті в купу в верхній частині дверей, якась нісенітниця. Пара цифр була утащена в самий низ.
  
  Майкл бочком підійшов до вітальні, заглянув всередину. Ще одна порожня кімната. Один з стільців у їдальні стояв перед розсувними скляними дверима.
  
  Наглядова позиція? Майкл задумався.
  
  Він перетнув фойє, безшумно піднявся по сходах. Він заглянув у ванну. Фіранка в душі була отдернута. Кімната була порожня. Він заглянув у кімнату дівчаток. Ліжка були заправлені, в кімнаті, як завжди, прибрано. Він пройшов по коридору і вловив у горлі запах чогось, схожого на теплу мідь. Він заглянув у хазяйську спальню.
  
  Кімната була залита кров'ю.
  
  “О Боже мій. Немає!"
  
  Простирадла були зім'яті посеред ліжка, телевізор звалився з комода, речі були розкидані по всій кімнаті. На стінах, стелі була кров. Кімната, де він спав, де займався коханням зі своєю дружиною, була скотобойней. Він сперся об стіну. Він побачив товсту червону смугу, що веде від задньої спинки ліжка до шафи. Він взяв пістолет тремтячою рукою, обережно відчинив дверцята шафи.
  
  Там, всередині, був Коля. Не було сенсу намагатися визначити, чи живий він ще. Його обличчя нагадувало роздуту сливу, вкриту кіркою крові. На шиї зяяла рана.
  
  Майкл втік вниз по сходах, перестрибуючи через дві сходинки за раз, божевілля майже опанувало ним. Він швидко перетнув вітальню і вже збирався увійти в кухню, коли мало не спіткнувся об щось на підлозі. Він зупинився, подивився вниз. Це було тіло Дезіре Пауелл.
  
  Він поплентався на кухню, і його вирвало в раковину.
  
  У Алекса були Еббі і Емілі. Вони пішли. А його будинок був завалений трупами.
  
  Майкл виглянув у вікно. Біля підніжжя пагорба, ледве помітного за деревами, він побачив машину, сворачивающую на під'їзну алею, безпомилково впізнавану темно-синю машину міської поліції.
  
  Майкл знав, що навіть якщо поліція повірить йому – а шансів на це було мало, враховуючи, що самого Майкла, якщо б позиції помінялися місцями, було б важко повірити, що він не має відношення до цих злочинів, – це потягло б за собою два варіанти дій. По-перше, він буде взятий під варту. По-друге, поліцейське управління, не кажучи вже про ФБР та офісу шерифа округу Крейн, включило б повну потужність, щоб знайти Еббі, Емілі і людини, який тероризував його сім'ю.
  
  І хто знав, що станеться, якщо поліція знайде Олександра Савісаара?
  
  Немає. Він здасться поліції, але не раніше, ніж Еббі, Шарлотта і Емілі виявляться з ним. Він повинен бути в одній кімнаті зі своєю сім'єю. Він ніколи більше не повірить в існування світу до цього моменту.
  
  Він виглянув у вікно. Марко Фонтова якраз виходив зі своєї машини. Доброю новиною було те, що він був один. Він не ввів війська. Поки немає.
  
  Майкл підбіг до задньої двері, оглянув двір, територію за будинком. Копів не було. Вислизнувши на вулицю, він почув дзвінок у двері, револьвер тепер лежав мертвим вантажем у нього в кишені, в голові роїлися похмурі сценарії.
  
  Замкнути розсувні скляні двері зовні було неможливо. Доведеться залишити її відкритою. Він озирнувся на будинок. Він міг бачити ноги Дезіре Пауелл з патіо і знав, що це була б єдина причина, по якій Фонтове знадобилося б увійти.
  
  Майкл рвонувся через двір, побіг вниз по пагорбу, перестрибуючи через повалені дерева. Він перейшов струмок убрід в низькому місці, намагаючись не послизнутися на каменях, весь час чекаючи почути постріл. Через кілька миттєвостей він добрався через ліс до будинку Мейснеров. Він забрав Шарлотту, нічого не сказавши Зої Мейснер. Досить скоро вона почує виття сирен.
  
  П'ять хвилин потому, з Шарлоттою, пристібнутої ременем безпеки на передньому сидінні, він покинув Іден Фоллс і попрямував до 102-му шосе і Озон-парку. Їхати можна було тільки в одне місце. Був тільки один чоловік, який міг йому допомогти.
  
  
  СОРОК ЧОТИРИ
  
  
  "Des."
  
  Люсьєн стояв на розі, його білозуба сліпуча посмішка здавалась маяком в задушливих сутінках кінгстонської літньої ночі. Двоє його худих приятелів – пара забавних хлопців, які ніколи не приносили успіху або прихильності, – ткнули його в ребра.
  
  Ревнує, подумала вона. А хто б не ревнував? Вона була принцесою.
  
  Всередині пурхали метелики. Звідкись долинали звуки "Скляного будинку" Пітера Тоша.
  
  "Des."
  
  Детектив Дезіре Пауелл відкрила очі. Це був не Люсьєн. Це був Марко Фонтова. Якщо б її груди не горіла вогнем, якщо б не було відчуття, що хтось поклав їй на ребра рояль, а потім придушив його ковадлами, а потім змусив всю команду "Нью-Йорк Рейнджерс" потренуватися на ньому, вона могла б розсміятися. Вона знову втратила свідомість, але не змогла знайти Люсьєна.
  
  Зник.
  
  Вона прийшла в себе. Знадобилося деякий час, щоб вона знайшла внутрішній звук. "Як довго я була без свідомості?" - запитала вона. Її голос звучав як чийсь інший, як стара рипучі запис двадцятих років.
  
  Фонтова подивився на годинник. Його обличчя видавало його страх, його занепокоєння за неї. Це було мило. “ Я не знаю.
  
  “ Навіщо ти подивився на годинник, якщо не знаєш?
  
  "Я не знаю".
  
  "Я стікав кров'ю?"
  
  Фонтова похитав головою. “ Ні.
  
  За спиною Фонтовой хтось стояв, світловолоса жінка-парамедик, занадто молода та гарненька, щоб займатися такою роботою. Коли Пауелл спробувала сісти, молодий лікар швидкої допомоги сказав їй залишатися на місці, але цього не сталося. Фонтова допомогла Дезіре прийняти сидяче положення. Відчуваючи сильний біль, вона притулилася до стіни. Кімната почала кружляти, і на мить вона відчула, як підступає нудота. Вона скористалася моментом, щоб перечекати її. Потім вона потягнулася за спину. Щось було не так. "Де мої наручники?"
  
  Фонтова відвела погляд, потім знову подивилася на нього. Він ніколи не вмів повідомляти їй погані новини. "Я думаю, їх забрали", - сказав він. "І твій значок теж".
  
  "Ублюдок".
  
  Фонтова підняв брову. "Я думаю, це може коштувати два долари".
  
  "Мама - це не лайливе слово".
  
  "Хоча я думаю, що вся справа в намірі".
  
  Нудота нахлинула на неї огидним поривом. Пауелл вдавилася жовчю. Вона поглянула наліво і побачила кевларовий жилет, який з неї зняли. Він був розірваний і пом'ятий. "Господи".
  
  "Ти в порядку?" Запитала Фонтова.
  
  Пауелл тільки сердито подивився на нього.
  
  “Гаразд. Що ж. Є дещо, на що тобі варто подивитися".
  
  "Де?"
  
  Фонтова вказала на сходинки. Пауелл підняв очі. “Це може зайняти деякий час. Може бути, тиждень".
  
  "Почекай", - сказав Фонтова. Він встав і, перестрибуючи через дві сходинки за раз, вибіг по сходах, ймовірно, намагаючись покрасуватися перед симпатичною блондинкою-парамедиком. Коли він повернувся через кілька хвилин, він тримав перед собою мобільний телефон. Пауелл глянув на екран. Там, у живому кольорі – в основному червоному – було мертве чоловіче тіло, розпростерте в шафі. Це виглядало так, немов його обличчя було вирізано м'ясорубкою.
  
  "Господи Ісусе".
  
  “ Спальня схожа на бойню.
  
  Пауелл пильніше вдивився в маленький екран. Цією людиною міг бути хто завгодно. - Це Майкл Роман? - запитав я.
  
  Фонтова похитав головою, підняв пакет для доказів. У ньому був великий шкіряний гаманець, прикріплений до ланцюжку. "Його звали Микола Уденко".
  
  "Ти прогнав його?"
  
  Фонтова кивнув. “ Дрібна сошка. Відсидів у Райкерсе за напад. Ні запити, ні ордерів.
  
  “ Тоді чому він мертвий у цьому красивому будинку?
  
  У Фонтовы не було відповіді.
  
  "Мем?"
  
  Пауелл глянув на фельдшера. Вона ненавиділа, коли її називали "мем", але ця дівчина виглядала на двадцять чотири, і Пауелл вирішив, що це правильний термін. "Так?"
  
  “ Мені дійсно потрібно поглянути на ці реберця.
  
  Десять хвилин, поки бригада швидкої допомоги перев'язувала її пошкоджені – ймовірно, зламані –ребра, Пауелл намагалася зібрати все воєдино.
  
  З тих пір як вона отримала завдання, вона була впевнена, що у неї є відправна точка у цій справі. Вона вважала, що це точка, з якої починаються усі розслідування вбивств, тобто з самого вбивства. Елементарно це, чи не так?
  
  Немає. Не завжди.
  
  "Нам зателефонували з 105-го", - сказала Фонтова, сидячи за обіднім столом і дивиться в іншу сторону, у той час як Дезіре Пауелл, на якій зверху був тільки ліфчик, перев'язували бинтами Ace. “Схоже, що офіцер у формі розмовляв з чоловіком в одному з платних мотелів в Хемпстеді. Їм зателефонували та повідомили про двох чоловіків, що б'ються на парковці".
  
  "Що з цим?" Всі три слова завдавали болю. Пауелл скривилася. Парамедик допомогла їй знову надіти блузку.
  
  "Офіцер сказав, що у хлопця не було при собі жодних документів, але він представився прокурором Квінса".
  
  “ Обвинувач? - перепитав я.
  
  Фонтова кивнула. "Хлопець сказав, що його звуть Майкл Роман".
  
  "Добре".
  
  “Вони перевірили його відпустили. Але офіцер сказав, що вони заїхали за мотель і дивилися, як хлопець їде. Він був за кермом Ford Contour 1999 року випуску ".
  
  - Він керував "тарілкою"?
  
  Фонтова переглянув свої записи. “Так. Це повертається до компанії під назвою Brooklyn Stars".
  
  “ Що це, чорт візьми, за команда з ролер-дербі?
  
  “ Невеликий автосалон в Гринпойнте. Напевно, м'ясна лавка. Я перевірив. Вгадай, кому належить цей заклад?
  
  Пауелл сплеснула б руками, якщо б це не викликало її в пароксизм агонії. “Я перебуваю в світі болю. Не змушуй мене гадати".
  
  "Микола Уденко".
  
  "Наш доброзичливий сусід ДОА?"
  
  "Той самий".
  
  Пауелл виглянула у вікно. Її груди палала. Але це не зупинило колеса.
  
  “Отже, дозвольте мені прояснити ситуацію. У нас у 114-му окрузі розкрито вбивство з застосуванням тортур, жертва - сумнівний юрист, пов'язаний з АДОЮ Майкл Роман - чоловік, який, я міг би додати, був помічений сьогодні вдень на Хемпстед-авеню за кермом машини, яка належить чоловікові, якого ми тільки що знайшли искромсанным в прекрасному приміському будинку вищезазначеного містера Роману ".
  
  "Ага".
  
  “ Будинок, усередині якого я розмовляв з його дружиною з кролячими очима, перш ніж зняти три ...
  
  "Чотири".
  
  “ Чотири кулі в бронежилет. "Пауелл поерзала на стільці. З якоїсь причини, дізнавшись про четвертому пострілі, її ребра захворіли ще сильніше. “ А тепер дружини і дочок більше немає.
  
  "На вітрі".
  
  Пауелл подумав, що, можливо, буде потрібно калькулятор, щоб все це скласти. "Якась хуйня".
  
  "Це саме те, що я збирався сказати, але я вимовив це слово у всіх його формах до Великого посту".
  
  Фонтова показала другий пакет для доказів, в якому, як здалося Пауеллу, був напівавтоматичний пістолет 25-го калібру.
  
  "Це був мій квиток в рай?" - Запитав Пауелл.
  
  "Ага".
  
  “Ця маленька штучка? Я майже збентежений". Правда полягала в тому, що калібр. 25 міг скинути тебе так само, як і калібр. 38, залежно від навантаження. Пауелл подякував Господа, що це був всього лише двадцатипятизарядный. На тій відстані, з якого в неї стріляли, жилет, можливо, і не врятував би її, якби це що-небудь побільше.
  
  "Я набрала серійний номер", - сказала Фонтова. “ І виявляється, що цей пістолет зареєстрований не на кого іншого, як на якусь Ебігейл Рід Роман, молодшого лейтенанта, тридцяти одного року, з Іден-Фоллс, штат Нью-Йорк.
  
  Пауелл просто подивилася на свого напарника. "Отже, ви просто довідник поліцейських процедур, чи не так?"
  
  “ Розкажи всьому світу, дитинко.
  
  "Ну, може бути, я багато чого не знаю, але в одному я впевнена", - сказала Пауелл, насилу підводячись на ноги.
  
  "Що це?" - запитав я.
  
  “ Я знаю, що вона не натискала на курок.
  
  Коли знімальна група прямувала в Іден-Фоллс, Пауелл зв'язалася по мобільному телефону з лейтенантом Джоном Тіста, командиром відділу по розслідуванню вбивств Квінса. Тесту була гнучкою шістдесятирічної жінкою з копицею сріблястих волосся і блискучими маленькими сірими очима, які могли змусити вас зізнатися в тому, чого ви ніколи не робили. Він мав нерозділені почуття до Дезіре, і тому зазвичай їй вдавалося обвести його навколо пальця. Запевнивши свого керівника, що з нею все в порядку (це було не так), і благаючи його не втягувати її в це (вона ненавиділа жебрацтво), вона розповіла йому факти такими, які вони були відомі. За винятком подробиць про те, що у неї боліла груди, як ніби її зацідили за золото на дистанції сорок дев'ять ярдів, і було боляче навіть тримати мобільний телефон. Тесту поступилася, дозволила їй залишитися на вулиці.
  
  Як і було обіцяно, через п'ять хвилин він видав ордер на арешт Майкла Роману.
  
  
  СОРОК П'ЯТЬ
  
  
  Майкл проїхав дві милі з перевищенням швидкості, повністю зупинившись перед знаками "Стоп" та червоним світлом світлофора. Зазвичай він був обережним водієм, особливо з дівчатами в машині, але сьогодні було більше причин для обережності. Він не знав, оголошені на нього розшуки і видані чи ордера. Він повинен був бути там, куди прямував, але він повинен був туди потрапити.
  
  Жах від того, що він виявив у своєму будинку, сколихнув його. Місце, де грали його діти, де, як він думав, його родина була захищена, було залито кров'ю. Прямо зараз у божевільного були його дружина і один з його дітей. І цей божевільний міг бути де завгодно в місті.
  
  Він виїхав на Генрі Хадсон Паркуей, прямуючи на південь, гарячково поглядаючи в бічні дзеркала і дзеркало заднього виду, намагаючись побачити, чи йде за ним Алекс. Перші кілька миль він зосередився на пошуку машини Еббі. Він не побачив "Акурас" кольору шампанського. Потім йому спало на думку, що у Алекса могла бути своя машина, незнайома Майклу. Він не зміг розгледіти довжину під'їзної доріжки.
  
  Він подзвонив братові Еббі Воллеса, спочатку в його офіс, потім в його будинок у Вестчестере. Уоллес сказав, що він не розмовляв з Еббі з дня народження, і Майкл не відчував, що Уоллес перебував під якимось тиском. Уоллес Рід міг укладати багатомільйонні контракти з іноземними інвесторами, але коли справа доходила до конфронтації, він був не самим крутим хлопцем з дюжини. Майкл сумнівався, що він взагалі зміг би говорити, якщо б психопат тримав його в заручниках.
  
  Потім Майкл подзвонив батькам Еббі в Паунд-Рідж. Він додзвонився до служби автовідповідача Чарльза Ріда і, представившись, до задоволенню спритною молодої жінки по телефону, дізнався, що Ріди в даний час знаходяться в літаку між Олександрією, Єгипет, і Мадридом. Їх повернення чекали тільки через десять днів.
  
  Охорона навколо закритого селища, в якому жили батьки Еббі, була більш суворою, ніж у Куантіко, і Майкл сумнівався, що Еббі і її викрадач змогли б обманом пройти повз.
  
  Тим не менш, Майкл не знав, що мережа була в цього божевільного, скільки таємних схованок у нього могло бути по всьому місту, округу, країні.
  
  Майкл знав, що Дезіре Пауелл була одним з кращих детективів Відділу по розслідуванню вбивств Квінса, і оскільки у неї були вагомі причини увійти в будинок, враховуючи всі супутні обставини справи на даний момент – в поєднанні з фактами, що ніхто не зможе зв'язатися з Майклом і Еббі Роман, ні в офісі, ні в клініці, – пройде зовсім небагато часу, перш ніж вони складуть два разом.
  
  Була тільки одна причина, по якій Пауелл з'явилася в Іден Фоллс, і це було тому, що вона встановила зв'язок між Майклом і Віктором Харьковыми.
  
  Вони зупинилися на червоне світло на Північному бульварі на 82-ій вулиці. Сонце було теплим, небо синє, як самоцвіт, і люди йшли пружною ходою. Все це було надто сюрреалістично. На серце Майкла ніколи не було так похмуро.
  
  З моменту від'їзду з Іден-Фоллс Шарлотта не вимовила ні слова. Вона сиділа на пасажирському сидінні, склавши руки на колінах, і дивилася у вікно. Майкл поняття не мав, що сталося в його будинку, поняття не мав, що бачила Шарлотта. Виявилося, що вона не плакала. Це був єдиний позитивний момент.
  
  Поки вони чекали, поки загориться зелений, Шарлотта злегка повернулася на своє сидіння, оглядаючи брудне заднє сидіння. Вона подивилася на Майкла.
  
  “ Чия це машина, татку? - запитав я.
  
  Її тоненький голосок вивів Майкла з похмурих роздумів. "Е-е, це належить моєму другові".
  
  "Який з них?"
  
  “ Ти ніколи з ним не зустрічалася, мила. Це людина, з якою я працюю.
  
  Шарлотта зморщила носик.
  
  "Що сталося?" Спитав Майкл.
  
  "Це дивно пахне".
  
  Вона була права. Майкл відчув цей запах в той момент, коли кинув Омара в парку. Чоловік забруднився.
  
  "Куди ми прямуємо?" - запитав я.
  
  “Ми збираємося відвідати ще одного мого друга. Нашого друга".
  
  Шарлотта не стала питати, хто був її другом на цей раз. Емілі запитала б, але не Шарлотта. Як тільки Шарлотта відчула, що виникає закономірність, вона спробувала знайти спосіб обійти її. "Мама і Ем будуть там?"
  
  Майкл подивився на свою дочку. З відкритого вікна волосся впало їй на очі. Він простягнув руку і пригладив волосся доньки. “Ні, дитинко. Ми збираємося зустрітися з ними пізніше ".
  
  Майкл помовчав кілька секунд, приводячи в порядок свої думки. Він знав, що повинен запитати. Ці можливості з'їдали його зсередини. "Той чоловік у домі" почав він, не знаючи, як підняти цю тему. “ Високий чоловік. Він був милим?
  
  Шарлотта тільки знизала плечима.
  
  "Він ... заподіяв шкоди тобі, Емілі чи мамі, чи не так?"
  
  Шарлотта на мить завагалася, і серце Майкла впало. Потім: "Ні".
  
  Був ще мільйон питань, але не було способу задати їх, не злякавши Шарлотту ще більше. Йому доведеться отримати відповіді самостійно.
  
  Поки вони їхали по 94-ій вулиці, Майкл репетирував, що скаже Деннісу Маккэффри, своєму босові. Він зателефонував в офіс і, як і очікувалося, виявив, що Маккэффри все ще там. Майкл представив, як заїжджає на задню стоянку, веде Шарлотту по тротуару. Вона ніколи не була в його офісі. Який це був би перший візит.
  
  Коли вони звернули на Рузвельт авеню, вони пригальмували прямо за машиною поліцейської дільниці Нью-Йорка з увімкненими фарами. Вся вулиця була перекрита.
  
  Майкл подивився повз поліцейської машини. Попереду було розбите крило, можливо, трохи гірше. Дві машини стояли під прямим кутом один до одного. Друга поліцейська машина стояла перед місцем події. Патрульний офіцер об'їжджав його на машинах.
  
  Коли вони наблизилися до поліцейському, перекрывавшему рух, Майкл низько насунув кашкета і надів сонцезахисні окуляри з градієнтними лінзами, які лежали на задньому сидінні. Штори були в жіночому стилі і виглядали дуже жіночно, але це був Нью-Йорк. Майкл випадково глянув поверх рамок. Поліцейський на вулиці був тепер всього в десяти футах від нього і дивився прямо на нього. Його спіймали? Чи витягне коп зброю, накаже чи Майклу вийти з машини і лягти на тротуар?
  
  Майкл провів так багато часу на іншій стороні подій, викликавши так мало співчуття до злочинців і їх способу думок, що
  
  Коп підняв руку. Підійшовши до машини впритул до капоту. Майкл глянув у дзеркало заднього виду. Позаду нього нікого не було. Якщо б він перемкнув передачу на задній хід, натиснув на газ, то зміг би проїхати заднім ходом приблизно двадцять футів, необхідних для того, щоб забратися геть. Вони могли б проїхати кілька кварталів, вийти і сісти в метро.
  
  Поліцейський був тепер всього в декількох футах від мене.
  
  Майкл перемкнув передачу на задній хід, намагаючись, щоб це не було помітно. Поліцейський все ще тримав руку піднятою. Майкл як раз збирався натиснути на газ, коли з-за рогу вивернула машина під'їхала до нього ззаду, темний позашляховик. Він був заблокований.
  
  Поліцейський обережно підійшов до вікна Майкла, водячи пальцем круговими рухами, показуючи Майклу, що той повинен опустити скло. Майкл подумав про незаконне пістолеті під сидінням, про крові в багажнику машини. Він почув, як наступні кілька секунд розгортаються в її свідомості.
  
  Можу я поглянути на ваші права та реєстрацію, будь ласка?
  
  Вибачте. У мене їх з собою немає.
  
  У вас немає при собі документів, що засвідчують особу?
  
  Ні, сер.
  
  Це ваша машина, сер?
  
  Немає.
  
  Будь ласка, вийдіть.
  
  "Добрий день", - сказав офіцер. Йому було під сорок, він був ветераном патрульної служби. Майкл знав багатьох чоловіків, які пропрацювали на роботі більше двадцяти п'яти років, чоловіків, які ніколи не проходили тест, чоловіків, яких не цікавило просування по службі. Вони були в багатьох відносинах досвідченіше половини тутешніх детективів.
  
  "Добрий день".
  
  Коп подивився на Майкла, на Шарлотту, на заднє сидіння. Копи з таким досвідом могли охопити всю сцену за лічені секунди. “Ви знаєте, що у вас ось-ось відвалиться передній номерний знак. Він тримається на одному гвинті.
  
  Майкл відчув, як по ньому пробігла хвиля прохолоди. “ О, пробач. Я не знав.
  
  "Ця тарілка падає, хтось піднімає її, вони можуть використовувати її для всіляких мерзенних цілей".
  
  "Я розумію".
  
  Офіцер ще кілька секунд дивився на нього поглядом копа – прямим, загартованим, не переконаним. Така була його натура. Потім він подивився на Шарлотту. “ Як тебе звуть, малятко? - запитав я.
  
  Шарлотта просяяла. “ Шарлотта Джоанна Роман.
  
  Коп посміхнувся, підморгнув Майклу. Майкл зробив вдих, затримав його. Він знав, що якщо цей коп вирішить перевірити номер, він не буде зареєстрований на когось по імені Роман.
  
  "Це забагато для такого маленького імені", - сказав офіцер.
  
  Шарлотта кивнула. Вона любила вимовляти своє повне ім'я.
  
  Коп окинув поглядом вулицю. Він постукав рукою по даху машини. “ Негайно подбайте про це, сер.
  
  “Я так і зроблю. Спасибі вам, офіцер".
  
  Коли поліцейський пішов, Майкл підняв скло і нарешті видихнув.
  
  Коп щось сказав у свій двосторонній мікрофон, відійшов убік, знову підняв руку, зупиняючи рух. В двадцяти футах вище по вулиці з провулка виїхала вантажівка з бетоном, який перегородив дорогу. Поліцейський повернувся до Майкла спиною і махнув вантажівки, щоб той їхав далі.
  
  Коли Міхаель знову подивився в дзеркало заднього виду, кров захолола у нього в жилах. Людиною за кермом чорного позашляховика позаду нього був Олександр Савісаар. Погляд Міхаеля інстинктивно кинувся до пасажиру. Це була Еббі.
  
  Вони слідували за ним від самого Іден-Фоллз.
  
  Майкл подивився в дзеркало заднього виду. Він був заблокований. Він не міг рухатися вперед і не міг дати задній хід. Чи повинен він повідомити в поліцію? Чи повинен він просто вискочити з машини і повідомити поліції, що чоловік з H2 викрав його дружину і дочку і був відповідальний за ряд вбивств?
  
  Занадто багато чого могло статися в мить ока. Він подумав про Віктора Харкові, і Миколці, і Дезіре Пауелл. Він подумав про ножі. Він не міг ризикувати.
  
  Бетоновоз неквапливо підкотив до узбіччя попереду нього. Поліцейський дмухнув у свисток, махнувши Майклу проїжджати. Не знаючи, що ще зробити, Майкл потягнувся вперед і заглушив машину. Коп знову помахав рукою. Коли Майкл не рушив з місця, КОП нетерпляче подивився на нього. Він неквапливо повернувся.
  
  Майкл відкрив дверцята і вислизнув назовні. Краєм ока він бачив постаті в машині позаду себе. Ніхто не рухався.
  
  "Щось не так?" - запитав поліцейський.
  
  Майкл здійняв руки. "Застопорився".
  
  "Спробуй ще раз".
  
  Майкл вказав на Шарлотту. Вона ковзнула на переднє сидіння, взяла його за руку. “Боюся, акумулятор сів. Мені довелося стрибати на ньому всього кілька хвилин тому. Це не заведеться. Мені доведеться постаратися ".
  
  Коп похитав головою. Він глянув на іншого поліцейського, який регулював рух. До того часу, як він повернувся до них хтось приєднався.
  
  Це був Алекс. Він стояв прямо поруч з ними.
  
  “ Потрібна допомога? - Запитав Алекс.
  
  Коп повернувся, міряє поглядом здорованя. Для поліцейських всякий раз, коли громадяни виходять зі своїх машин посеред вулиці, не чекаючи запрошення, це було сигналом тривоги. Тепер у цього поліцейського були двоє громадян посеред вулиці. Він подивився через плече Алекса на жінку і маленьку дівчинку в позашляховику без водія. "Ні", - сказав поліцейський. "У нас все під контролем, сер".
  
  З такої близької відстані Майкл міг розгледіти, що Алекс приблизно його віку. У нього були блідо-блакитні очі; на лівій щоці був шрам. Вони стояли, мовчки оцінюючи один одного. Між ними стояв поліцейський. Озброєний поліцейський.
  
  Чи скористається Алекс цим шансом? Цікаво, подумав Майкл. Він міцно стиснув руку Шарлотти і відступив на крок назад.
  
  "Я дійсно не заперечую", - сказав Алекс. Коли він зробив крок вперед, Майкл і Шарлотта відступили ще на крок, опинившись за спиною поліцейського.
  
  "Сер, будь ласка, поверніться у свою машину", - сказав офіцер. "Ми впораємося з цим".
  
  Майкл і Шарлотта відійшли до бордюру та тротуару. Алекс не рухався. Майкл побачив, як опустилася права рука Алекса, побачив, як його вказівний палець торкнувся краю пальто. Момент тягнувся. Офіцер напружився, наближаючись до стану підвищеної готовності. Він повністю повернувся до Алекса. “Сер, я не збираюся питати вас знову. Будь ласка, повертайтеся в свою машину".
  
  Алекс простягнув руки долонями вгору, як би кажучи: "Вибач, я просто намагався допомогти".
  
  Коли Алекс зробив це, права сторона його пальто відчинилися. Майкл і офіцер поліції - обидва побачили великий ніж на стегні Алекса.
  
  Офіцер поклав руку на зброю. “Сер, будь ласка, поверніться і покладіть руки на машину. Зробіть це зараз!"
  
  Алекс глянув на пістолет, на Майкла, на офіцера. Він відступив на крок. Поліцейський заговорив у мікрофон на своєму плечі. Через кілька тривожних секунд він отримав відповідь. Майкл знав всі коди. В дорозі були й інші офіцери.
  
  У цей момент Майкл і Шарлотта ступили на тротуар. Майкл глянув на позашляховик, Емілі, побачив, як вона підняла руки, запахнула светр у шиї, здригнулася, ніби замерзла. Це був кумедний жест, внутрішня жарт Майкла і його дочки.
  
  Коли Майкл був маленьким, він зазвичай за кілька хвилин поспіль стояв перед холодильником з відчиненими дверцятами, так і не зумівши визначитися з тим, чого він хоче. Його мати, яка завжди намагалася зекономити кілька пенні на електриці, завжди говорила йому: "Хочеш, я куплю тобі светр?"
  
  Рутина тривала з Майклом і Емілі, яка була такий же, яким Майкл був у дитинстві.
  
  Але чому вона робить це зараз? Майкл задумався.
  
  Перш ніж він встиг подумати про це далі, на вулиці почалося пекло. Все відбулося одночасно. Жінка на тротуарі закричала, коли поліцейський розстебнув кобуру. Перш ніж коп встиг прибрати зброю, Алекс зірвав ніж з його стегна. Одним рухом він полоснув поліцейського, довге лезо потрапило копу в праву сторону шиї. Яскраво-червона кров фонтаном злетіла високо в блакитне небо. Офіцер відсахнувся до машини, його очі розширилися від подиву й жаху. Алекс знову порізав його, на цей раз від плеча до плеча. Коп сповз на землю, залишаючи позаду себе слизьку машину.
  
  Для Майкла всі сповільнилося. Він почув, як інша жінка на іншій стороні вулиці почала кричати. Вдалині він почув гудки автомобіля. Хтось, висунувшись з вікна нагорі, крикнув: "Гей!"
  
  Інший офіцер прибув на місце події, і, здавалося, йому знадобилося мить, щоб усвідомити, на що він дивиться. Він почав діставати зброю, але було занадто пізно. Алекс розвернувся і вдарив чоловіка ногою трохи нижче щелепи, роздрібнивши зуби молодого офіцера. Офіцер врізався назад в "Форд". Коли він падав на землю, Алекс полоснув його ножем. В грудях чоловіка відкрилася велика рана. Через кілька секунд його синя сорочка почорніла від крові.
  
  Майкл і Шарлотта швидко позадкували геть від сцени на вулиці, прокладаючи собі шлях крізь яка збирається натовп.
  
  Далеко завили сирени. Офіцер старший, який лежав тепер на тротуарі з закривавленими обличчям і руками, підняв зброю і вистрілив у Алекса, але куля пройшла повз, потрапивши в бік машини його сектора. Пролунали нові крики, коли Алекс пригнувся і вибив зброю з рук чоловіка. Воно закотилося під припарковану машину.
  
  Алекс, явно дезорієнтований, розвернувся на місці, виставивши величезний ніж перед собою. Він позадкував до позашляховику. По тротуарах бігли, розбігаючись, люди. Алекс розвернувся на 360 градусів, шукаючи Майкла в істеричною натовпі. Він знайшов його майже в п'ятдесяти метрах від себе, розділений безліччю людей.
  
  Алекс і Майкл перезирнулися. Пара машин сектора була тепер всього в полуквартале від них. Вони будуть на місці через кілька секунд, зі зброєю напоготові.
  
  Алекс застрибнув назад у позашляховик. Він дав задній хід, вжал його в підлогу, з шин повалив білий дим. Він здавав назад до 94-ї вулиці і розвернувся, ледь не спровокувавши аварію. Через кілька секунд позашляховик зник.
  
  Майкл повернувся і продовжив шлях по алеї так швидко, як тільки міг, не переходячи на біг. Шарлотта з усіх сил намагалася не відставати. Коли вони дісталися до провулка, він підхопив Шарлотту на руки.
  
  Вони побігли по Рузвельт авеню - Майкл весь цей час чекав, що почує кроки за спиною. Через кілька миттєвостей вони дісталися до станції метро "Джанкшен-авеню" і сіли в поїзд.
  
  
  СОРОК ШІСТЬ
  
  
  Вона була прикута наручниками до внутрішній стороні дверцят машини. Вона тримала Емілі за руку, намагаючись зосередитися. В її кар'єрі було багато випадків, коли у відділенні швидкої допомоги панував хаос, коли приймальня була повна, як і всі чотири відділення. Кров, бедлам, страждання, біль. Рішення цієї проблеми було питанням сортування, процесом визначення черговості лікування постраждалих у відповідності з серйозністю їх стану.
  
  Це те, що вона повинна була зробити прямо зараз. Вона знала, чого хоче, щоб все це закінчилося, щоб вона, дівчатка і Майкл були в безпеці – але це був кінець всьому. Вона повинна була придумати спосіб дістатися туди.
  
  Вона повинна була розставити пріоритети.
  
  Жахи посилювалися. Спочатку Коля, потім детектив Пауелл. Потім поліцейські на вулиці. Вона почула виття сирен, перш ніж вони проїхали квартал. Вона уявила собі наступні кілька хвилин, образ поліції, що оточує їх із зброєю напоготові. Була ймовірність, що ніхто з них – Алекс, Емілі або вона сама – не виживе.
  
  Їдучи по вулиці, проїжджаючи знаки "Стоп" і червоне світло, змушуючи машини кренитися, Еббі відчувала виходить від Алекса запах грубої люті. Кермо був липким від засихаючої крові. Він швидко, але вміло вів машину по 94-ій вулиці в напрямку Ламонт-авеню.
  
  Еббі почула наближення виття сирен. Всього в декількох кварталах. Коли вони дісталися до Ламонт-авеню, Алекс звернув на позашляховику в провулок за чотириповерховим житловим будинком. Він заглушив двигун.
  
  Поліцейські машини проїхали по провулку, звук луною віддавався від цегляних стін. Алекс вийшов з позашляховика, залишив дверцята відкритими і почав ходити взад-вперед. Його очі були маніакальними, божевільними.
  
  "Куди він йде?" він закричав.
  
  Емілі здригнулася від цього звуку. Еббі обняла дочку. "Я не знаю", - сказала Еббі.
  
  "Куди він її везе?" - запитав я.
  
  Алекс кинувся до передньої частини позашляховика. На мить він втупився в небо, роздумуючи. Звук хлопнувшей двері позаду будівлі змусив його розвернутися на підборах. Еббі спробувала розгледіти, що відбувається, але з-за наручників вона не могла бути використана до кінця.
  
  "Він не забере мою дочку!" - закричав він.
  
  Еббі побачила, що хтось йде по провулку. Ззаду були припарковані ще дві машини. Фургон для доставки автозапчастин з магазину на розі і Лінкольн останньої моделі.
  
  Коли чоловік наблизився, Еббі побачила, що це чоловік середніх років, несе сумку з продуктами. Він зупинився і втупився на Алекса, можливо, роздумуючи, чи варто втрутитися й заговорити з цим божевільним чоловіком, горланять на жінку і дитину.
  
  В одну мить Алекс виявився на іншій стороні провулка. Чоловік зблід. Він випустив свої продукти.
  
  "На що ти дивишся?" Закричав Алекс. "У тебе до мене справа?"
  
  “ Я не...... Я не...
  
  "Ні, ти не знаєш". Алекс подивився в кінець провулка на вулицю, знову на чоловіка. Він вказав на "Лінкольн". "Це твоя машина?"
  
  Чоловік просто дивився. Алекс витягнув ніж. Він провів кінчиком під підборіддям чоловіки. Еббі побачила тонку цівку крові.
  
  "Ні!" Еббі закричала.
  
  - В останній раз. Це ваша машина?
  
  Очі чоловіка закотилися. Еббі знала ці ознаки. Вона боялася, що в чоловіка може бути шок. "Так", - тихо сказав він.
  
  "Дай мені ключі".
  
  Чоловік повільно поліз у кишеню. Він витягнув кілька речей: носовичок, пачку жуйки, кілька доларів готівкою. Ключів не було.
  
  Алекс розвернувся на підборах, махнув ногою, штовхаючи чоловіка у груди. Чоловік вдарився об цегляну стіну і впав на землю. Алекс взяв ножа, розпоров кишені чоловіка. Незабаром він знайшов ключі, потім відтягнув чоловіка за сміттєвий контейнер. Він повернувся до позашляховику, витягнув всі сумки з заднього сидіння і поклав їх у "Лінкольн". Він відстебнув наручники Еббі, підняв Емілі. Вони сіли в "Лінкольн".
  
  Алекс пристебнув Еббі наручниками до дверної ручки, потім застрибнув у машину. Він завів двигун, вивчив екран GPS на консолі. Щось, здавалося, уловив. Він відкрив сумку, що лежала на сидінні, витягнув папки, які забрав з дому. Еббі побачила, як промайнули етапи її життя. Документ на будинок, свідоцтво про догляд за хворими, свідоцтво про шлюб. Незабаром Алекс дістав фотографію. Він відсканував документ, потім ввів цифри в GPS.
  
  Він влився в пробку.
  
  Еббі знала, куди вони направляються. Алекс не збирався здаватися. Вона теж. Вона знайде свій момент.
  
  
  СОРОК СІМ
  
  
  Вони доїхали на метро до станції "82-а вулиця", де Майкл зловив таксі. Коли вони прибули до місця призначення, в Озон-парк, Майкл розплатився, оглядаючи вулицю. За ними ніхто не стежив.
  
  Він взяв Шарлотту за руку. Перш ніж вийти з таксі, вона щось поклала в кишеню своєї рожевої флісовій куртки, щось, що тримала в руках.
  
  "Що у тебе там?" Спитав Майкл.
  
  Шарлотта дістала предмет з кишені і простягла батькові. Це було різьблене мармурове яйце. Майкл повернув його до сонця, щоб краще розглянути глибокий друк. Це була химерна картина – курчата, качки, кролики і голка.
  
  "Де ти це взяла?" Спитав Майкл, хоча темне почуття всередині підказало йому відповідь. Вона отримала це від Алекса.
  
  Шарлотта тільки знизала плечима.
  
  "Я залишу це в себе на деякий час, добре?"
  
  Шарлотта кивнула. Майкл закрив дверцята машини.
  
  Майкл і Шарлотта підійшли до бічних дверей будинку на 101-ій вулиці - двоповерхового будинку в колоніальному стилі 1920-х років, обшитого бордовим сайдингом поверх бежевого каменю. Майкл натиснув на дверний дзвінок поруч з лиштвою. Невелика камера над головою спостерігала за ними, а також за парою чоловіків міцної статури, прислонившихся до машини на іншій стороні вулиці. Чоловіки курили, тихо розмовляли, спостерігаючи за Майклом і його дочкою.
  
  Через кілька секунд двері відчинилися, і Соломон Каасік запросив їх увійти.
  
  Майкл не бачив Соломона майже рік. Він був у Чикаго на п'ятиденному конференції у той день, коли Соломона випустили з Аттики.
  
  З нагоди визволення Майкл надіслав Соломона ящик "Тури" – вишуканою естонської горілки - разом з подарункової кошиком від La Guli's. Вони двічі розмовляли по телефону, обидва рази завершуючи розмову обіцянкою Майкла зустрітися з цією людиною найближчим часом і відновити їх щомісячну партію в шахи. Один день змінювався іншим, минали місяці, а Майкл все ще не бачив самого старого друга свого батька, людини, який помстився за вбивство його батьків, коли суспільство не змогло цього зробити.
  
  Він не був готовий до того, що побачив, коли Соломон Каасік відкрив двері.
  
  Соломон помирав.
  
  Двоє чоловіків мовчки обнялися. Для Майкла Соломон був як суха тріска для розтоплення. Майкл збирався подзвонити, зайти. Життя бере своє, подумав він. Тепер вона забрала все.
  
  Він подивився на Соломона. Те, що колись було фортецею і здоров'ям, тепер покрилося покривом могили. Він схуд на сімдесят п'ять фунтів. Його обличчя було худим і блідим, виснаженим. В кутку кімнати, поруч з м'яким кріслом, накритим пледом – афганцем, який, як пам'ятав Майкл, його мати в'язала Соломона, коли його засудили до заслання в Аттику, – стояв кисневий балон.
  
  "Міша," сказав Соломон. "Minu poeg."
  
  Мій син.
  
  "Це моя дочка Шарлотта", - представив Майкл.
  
  З величезним зусиллям Соломон опустився на одне коліно, тримаючись за руку Майкла, щоб не впасти. Шарлотта не стала ухилятися від старого.
  
  "Привітайся з містером Каасиком," сказав Майкл.
  
  "Привіт," сказала Шарлотта.
  
  Соломон кілька секунд розглядав дівчину. Він доклав вузлуватий палець до її щоці, потім знову встав. Знадобилося три спроби. Зібравши всі наявні сили і гідність, Соломон вирушив, як привид, без сторонньої допомоги, через кімнату до себе на кухню. Він повернувся до Шарлотті. - Хочеш соку? - запитала я.
  
  Шарлотта подивилася на батька. Майкл кивнув.
  
  "Так, будь ласка", - сказала вона.
  
  Соломон відкрив холодильник, дістав трохи свіжовичавленого апельсинового соку. Тремтячою рукою він налив склянку.
  
  Поки Шарлотта сиділа за обіднім столом з олівцем у руці і пачкою чистого паперу перед собою, Майкл заговорив з Соломоном. Починаючи з убивства Віктора Харкова, продовжуючи жахом, який він виявив у своєму будинку, і закінчуючи кривавим протистоянням на вулиці.
  
  Соломон виглянув у вікно, на рух на 101-й вулиці. Він озирнувся на Майкла. "Людина з мотелю," тихо сказав він. “ Цей Омар. Де він?
  
  Майкл розповів йому.
  
  Соломон встав і попрямував до дверей. Майкл почув, як старий з кимось розмовляє. Мить Майкл побачив, як один з чоловіків, що стояли перед будинком, сів у припаркований на вулиці фургон і поїхав.
  
  Соломон Повернувся. Настало довге мовчання. Потім: "Що ти збираєшся робити, Міша?"
  
  У Майкла не було відповіді.
  
  "Я можу приставити до тебе людини", - продовжив Соломон. "Дуже досвідченого людини".
  
  Майкл думав про це. Дійсно, ймовірно, це була одна з причин, по якій він звернувся до нас. Він вирішив цього не робити. Він знав, що це були жорстокі люди, і не міг ризикувати на конфронтацію.
  
  "Ні", - сказав Майкл. "Але є дещо, що ти можеш для мене зробити".
  
  Соломон прислухався.
  
  “Мені потрібно знати, чи знає хто-небудь цього Олександра Савісаара. Мені потрібно знати, з чим я зіткнувся".
  
  "Savisaar."
  
  "Так".
  
  “ Він естонець? - запитав я.
  
  "Так".
  
  "Alt eestlane?"
  
  "Я не знаю". Це була правда. Майкл не знав, народився Алекс в Естонії чи ні.
  
  Соломон на мить заплющив очі. Майкл подивився на нього, на мить згадавши, яким великим був колись ця людина, як він заповнював кімнату, його думки. Він насилу піднявся на ноги, на цей раз дозволивши Майклу допомогти йому.
  
  "Я зроблю дзвінок".
  
  Соломон повільно перетнув кімнату, прямуючи до однієї з вільних спалень. Він закрив двері. Майкл виглянув у вікно. Він не побачив поліцейських машин. Він подивився поверх будівель на горизонт міста. Його дружина і дочка могли бути де завгодно. Нью-Йорк ніколи не здавався більшим і неприступніша.
  
  Хоча минуло, ймовірно, всього десять хвилин, Соломонові здалося, що минула година, перш ніж він повернувся. Його обличчя виглядало ще більш безкровним, як ніби він отримав якісь жахливі новини. Майкл не був готовий до цього.
  
  "Ти що-небудь з'ясував?"
  
  "Так". Соломон перетнув кімнату і підійшов до книжкових полиць. “Ця людина з Колоссова. Він служив в армії першої хвилі в Чечні".
  
  "І вижив, щоб розповісти".
  
  "І вижив, щоб розповісти," повторив Соломон. “ Він добре відомий у східній Естонії. Роймар. Мій двоюрідний брат мав з ним справу. Соломон повернувся, сперся про книжковий шафа. Він подивився Майклу в очі. "Це нелегко сказати".
  
  "Тоді я пропоную тобі просто сказати це".
  
  Соломон зробив довгу паузу. “ Шарлотта і Емілі - його діти.
  
  Майклу стало жарко і холодно одночасно, закрутилася голова. Кожна комірка, в яку він намагався вмістити події цього дня, тепер знайшла ідеальний, страхітливий глузд, мудрість, якої він не хотів. Олександр Савісаар був тут, щоб забрати своїх дочок назад. "Ви впевнені в цьому?"
  
  Соломон серйозно кивнув.
  
  Майкл підвівся і почав ходити по кімнаті. Він подумав, що ця новина пролила один тонкий промінь світла, якою б неприємною вона не була за своєю суттю. Якщо Олександр Савісаар вірив, що його дочка Емілі, можливо, це означало, що він не завдасть їй шкоди. З іншого боку, це робило Еббі витратним матеріалом, але, можливо, не раніше, ніж він добереться туди, куди збирався.
  
  "Кажуть, він був одружений на дівчині з Іда-Вірумаа", - продовжив Соломон. “Эннустад. Вона народила йому трьох дітей, але один народився мертвим".
  
  Факти проносилися в голові Майкла, як зірвався з місця локомотив. Три налаштування закладу. Три шоколадні батончики. Три всього.
  
  "Эннустайя?" Спитав Майкл. "Ворожка?"
  
  Соломон кивнув.
  
  Все почало ставати на свої місця, всі пояснення того, що Шарлотта і Емілі були набагато більш співзвучні один одному, набагато більш проникливі, ніж навіть самі розумні близнюки. Могло бути так, що дівчатка володіли даром передбачення, як і їх біологічна мати? Успадкували вони це? Було ясновидіння їх спадщиною?
  
  Та тулеб, подумав Майкл. Він наближається.
  
  Вони знали.
  
  "Боюся, це ще не все", - сказав Соломон. Від цих слів у Майкла кров застигла в жилах.
  
  Соломон повернувся, похитуючись, і попрямував до застекленному книжкової шафи. В ньому стояла колекція видань в шкіряних палітурках. Він відкрив футляр, кілька секунд порився в ньому, потім дістав потерту маленьку книжечку. Він погортав її, потім повернувся до Майкла, в його вологих очах була тисяча страждань. "Кощій", - сказав він. "Ти пам'ятаєш цю історію?"
  
  Це ім'я було знайоме Майклу. Воно витало далеко за горизонтом його дитячих спогадів. Воно мало якесь відношення до бугимену.
  
  "Це стара казка", - сказав Соломон. “Я читав її тобі, коли ти жив на Дитмарсе. Ти злякався, але ніколи не хотів, щоб я зупинявся. Історія про Кощее Безсмертному була твоєю коханою.
  
  Уривки цієї історії спливали в пам'яті.
  
  “Раніше ти думав, що Кощій живе в твоїй шафі. Раніше ти кожну ніч будив своїх батьків своїми кошмарами. Потім ми з твоїм батьком переробили проводку в шафі і поставили туди цей світильник. Ти більше ніколи не боявся.
  
  "Досі", - подумав Майкл.
  
  "Яке це має відношення до цього Сависаару?" - запитав він.
  
  Соломон, здавалося, ретельно підбирав слова. “Він божевільний, Міша. Він вважає себе Кощієм. Він вірить, що буде жити вічно. І це якось пов'язано з дівчатками.
  
  Майкл намагався осмислити все це. Він зберігав мовчання. Тепер, коли у нього було уявлення про те, що все це значить, він міг би знайти спосіб боротися з цим.
  
  Соломон кивнув. “ Що я можу для тебе зробити, Міша?
  
  “Я хочу, щоб ти надивився за Шарлотою. Я не можу уявити собі місця в світі, де вона була б у більшій безпеці в цей момент ".
  
  Соломон повернувся до вікна, зробив знак одному з чоловіків на вулиці. Чоловік подзвонив по мобільному, і через тридцять секунд під'їхала машина, з якої вийшли ще двоє чоловіків. Вони попрямували до заднього двору. Соломон повернувся до Майкла, сунув руку в кишеню штанів і простягнув Майклу єдиний ключ. “ Ти візьмеш цю машину. Це срібляста "Хонда", припаркована трьома будинками далі.
  
  Майкл взяв ключ, встав, зняв свій занадто великий плащ. “ Мені б теж не завадила якась одяг.
  
  Соломон вказав на одну із спалень. Майкл встав, перетнув кімнату, відчинив двері. Всередині від підлоги до стелі громадилися сотні закритих картонних коробок: електроніка, дрібна побутова техніка, дорогі напої. Майкл знайшов коробку з джинсами Guess, порився в них, поки не знайшов свій розмір. Там також була дюжина коробок з толстовками Rocawear. Він знайшов свій розмір, надів їх через голову. У кутку кімнати стояв телевізор з плоским екраном, налаштований на 7-й канал з низькою гучністю.
  
  Новина прийшла, коли Майкл був у дверях. Це була сенсаційна історія. Його серце впало. Під промовистим головою був заголовок.
  
  Прокурор Квінса розшукується у справі про вбивство
  
  На екрані була його "виконавча" фотографія, та, що була зроблена в офісі, та, що була розміщена на веб-сайті офісу окружного прокурора. Поруч з нею був прямий знімок його будинку. Пара машин в секторі Іден-Фоллс блимнули фарами.
  
  Майкл вийшов із спальні, сів на стілець поруч з кріслом Шарлотти. Він подивився на стіл. На ньому лежав аркуш паперу, над яким вона працювала, тренуючись писати від 0 до 9. Всі цифри були намальовані чіткими рядами. При вигляді старанної роботи дочки Майкл трохи не зламався. Але в малюнках було щось ще, що привернуло його увагу. Шарлотта малювала цифри двома різними кольоровими олівцями. У всіх чотирьох рядах цифр всі цифри, крім двох, були намальовані чорним дрібному. Єдиними двома цифрами, намальованими червоним олівцем, були 6 та 4.
  
  Майкл сів на стілець поруч з кріслом Шарлотти. "Це дуже смачно", - сказав Майкл. Він розвернув крісло Шарлотти обличчям до себе. “Дорога, мені треба ненадовго відлучитися. Ону Соломон буде спостерігати за тобою ".
  
  Хоча Шарлотта ніколи не зустрічалася з Соломоном, використання Майклом естонської слова "дядько" і його прихильність були їй відомі.
  
  "Це нормально?" Сказав Майкл.
  
  "Все в порядку".
  
  Майкл міцно притиснув до себе дочку. "Моя велика дівчинка". Він відкинувся на спинку стільця і подивився їй в очі. “Я збираюся забрати маму і Ем, а потім ми всі підемо вечеряти. Я зовсім ненадовго. Добре?"
  
  Шарлотта кивнула. Потім вона простягнула руку, взяла сторінку з цифрами і простягнула її Майклу. Майкл знову подивився їй в очі. Здавалося, вона пливе, перебуваючи в якомусь трансі. Він бачив це раніше, зазвичай у той час, коли вони з Емілі були розлучені.
  
  "У чому справа, мила?"
  
  Шарлотта нічого не відповіла. Замість цього вона почала наспівувати пісню. Майкл не впізнав її. Це звучало як класична тема.
  
  "Шарлотта," покликав Майкл. “ Скажи татові.
  
  Його дочка продовжувала дивитися вдалину, в порожнечу, в яку Майкл не міг зазирнути. Вона перестала наспівувати.
  
  "Ганні сумно", - сказала вона.
  
  Ганна, подумав Майкл. Жахлива казка його юності нахлинула на нього. Дівчина з розповіді.
  
  Майкл переглянув листок паперу в руці цифри. Це були ті ж самі дві цифри на дверцятах холодильника будинку. Знайомі цифри.
  
  Ось що мала на увазі Емілі, коли вдавала замерзлої, подумав він. Вона хотіла, щоб він подивився на холодильник. Вона намагалася йому щось сказати, і Майкл тепер знав, що саме.
  
  
  СОРОК ВІСІМ
  
  
  Він пройшов через будинок, кинзбал був напоготові. Він зняв кинджал з мертвого чеченця, молодого солдата не старше вісімнадцяти. Запах плоті, що розкладається заповнив його голову, його спогади.
  
  У будинку було багато кімнат, кожна з яких була наповнена своїм світлом.
  
  Протягом останніх декількох років він входив, то виходив з часу, з місця, не обмеженого пам'яттю, з місця, яке спочатку лякало і нервувало його, але тепер стало його світом. Він бачив, як піднімаються і опускаються стіни кам'яного будинку, в один момент побудованого з необробленого дерева і будівельного розчину, в інший момент відкритого стихіям, дерев і неба, пологим узгір'ям, що спускається до річки. Він відчув, як підлога під його ногами перетворився з утрамбованої бруду в прекрасну каменоломную плитку, а потім знову в м'яку траву. Всюди навколо себе він чув, як сотні людей кричать, рятуючись від спеки, крові і безумства війни, божевілля незабаром поступилося місце безтурботності кладовища, все це лежало в даний час, час минув, час, який ще належить розгорнути.
  
  Він дивився на стару жінку, вмираючу на кухонній підлозі, відчуваючи на мові свіжий металевий присмак її крові. Раптово він відчув, як земля здригнулася у нього під ногами, побачив тіні величезних предметів, що рухаються в сірому тумані, потім прояснившиеся, відкриваючи пасторальну сцену багатого і хворобливого пишноти.
  
  Він побачив молоду жінку, що сидить біля річки. У неї була довга, тонка шия, витончені руки. Навіть зі спини він знав про неї так багато. Він знав, що у неї, як і у нього, ні віку. Поруч із нею лежали ще два незайнятих каменю.
  
  Наблизившись, він зрозумів, що більше не відчуває сморід мертвих і вмираючих. Повітря тепер був просочений ароматом жимолості і виноградного гіацинта. Молода жінка обернулася і подивилася на нього. Вона була приголомшливою красунею.
  
  "Mis su nimi on?" - Запитав Алекс. Він не був упевнений, чи говорить вона по-естонськи.
  
  Вона відповіла на його питання. "Анна".
  
  "Що сталося?"
  
  Ганна подивилася на річку, потім назад. "Марія сумує".
  
  Неподалік Алекс почув гуркіт автомобіля, звук ревучого клаксона. Коли він подивився на жінку, то виявив, що тепер це була маленька дівчинка, не старше чотирьох років. Вона подивилася на нього знизу вгору з гордістю, з тугою, її блакитні очі сяяли, її душа була ненакрашенным полотном.
  
  Він відчув запах борошна, цукру крові, голод всередині нього наростав. Він відчув, що хтось поруч.
  
  Непроханий гість.
  
  Вони більше не були одні.
  
  Алекс підняв свій ніж і ступив у тінь.
  
  
  СОРОКДЕВЯТЬ
  
  
  Майкл стояв у провулку за будинком на бульварі Дитмарс, 64. У своїй уяві він бачив цифри на малюнку, який зробила Шарлотта, цифри на холодильнику.
  
  В останній раз, коли він стояв на цьому місці, коли його серце було цільним і він відчував себе в безпеці у світі, йому було дев'ять років. В той день він грав в стикбол з чотирма своїми друзями по сусідству. Пізніше тієї ночі, в ніч, коли двоє чоловіків увійшли в парадні двері і вбили його батьків, весь його світ розвалився на частини. З тих пір він збирав його по шматочках.
  
  Майкл приклав вухо до дверей, прислухався. Нічого.
  
  З тих пір як Еббі купила цей будинок, вони змінили всі замки та вдосконалили їх, встановивши засуви на кожну двері, решітки на вікна підвалу та першого поверху.
  
  Майкл повернув ручку, штовхнув двері плечем. Міцно. Він не став би ламати двері і ламати новий замок. Він озирнувся в пошуках чого-небудь, чим можна було б розбити віконне скло, побачив зламаний парасольку, що стирчить зі сміттєвого відра. Він дістав його, просунув крізь вузьку грати на двері, двічі постукав по склу. На рахунку "три" він вдарив по склу. Воно розбилося. Майкл прислухався до інтер'єру приміщення. Його зустріла густа похмура тиша. Через кілька миттєвостей він просунув руку всередину, подряпавши долоню про занадто вузьке отвір, порізавши долоню об бите скло. Він повернув замок.
  
  Майкл подивився по сторонах і, побачивши, що він один, штовхнув двері. Він увійшов в покинуту пекарню, в темні володіння свого минулого.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ
  
  
  Для детектива Дезіре Пауелл це було ризиковано. Вона ненавиділа ризиковані дії. Якби всі її гравці все ще були в Нью-Йорку, для пошуку залишилося всього п'ять районів, сотні кварталів, десятки тисяч вулиць і сто тисяч будівель. Не кажучи вже про світ, який існував під землею – підземеллях, підвалах, тунелях, катакомбах. Тому вона прийняла командне рішення. Вона повинна була десь розмістити себе і свою команду.
  
  Ось чому вона заробляла великі гроші, рівно стільки, щоб вистачало на жетони subway і підробки Jimmy Choo.
  
  Вона припаркувалася на розі Стейнвей-стріт та 21-ї авеню, оглянула квартал, довгий ряд будинків з червоної цегли, розкидані між ними маленькі магазинчики, кожен з яскравою вивіскою, що рекламує їх товари та послуги. У кожному з них, думала вона, розгорталася драма, що змінюють життя комедії, трагедії і фарси, які для зовнішнього світу залишаться незвіданими. Поки не трапився якийсь несподіваний жах, і вони не викликали поліцію.
  
  Розгортався театр трагедії Майкла Роману в одному з цих будинків? Або завісу вже опустився?
  
  Вона поерзала на стільці. Її ребрах ставало все гірше. Вона вже прийняла шість таблеток тайленола. До кінця дня їй знадобляться сильнодіючі препарати.
  
  Коли вона подивилася в бічне дзеркало, то побачила, що до неї прибігає захекана Фонтова. Зібравшись з силами, щоб уникнути нового нападу агонії, Пауелл відкрила дверцята і обережно вислизнула з машини.
  
  "Ти чув про двох поліцейських на Рузвельта?" Запитала Фонтова.
  
  Виклик "Офіцерові потрібна допомога" надійшов по радіо двадцять хвилин тому. Пауелл не чув подробиць. - А що з ними? - запитав я.
  
  Фонтова нахилився, намагаючись віддихатися. Досить прийшовши в себе, він продовжив. “Офіцер у формі регулював рух в районі аварії на 98-й вулиці. Заглухла машина, і коли вони вже збиралися штовхнути її, з машини позаду заглухла вискочив хлопець. Він витягнув ніж і порізав двох поліцейських ".
  
  “ Господи Ісусе. Наскільки все погано?
  
  “Обидва знаходяться на шляху в лікарню. В одного з поліцейських вистрілили, але він промахнувся".
  
  “ У них є різак? - запитав я.
  
  Фонтова похитав головою. “Зник. Оголошений в розшук автомобіль і виконавця. Білий чоловік, років тридцяти, високий. За кермом чорного "Н2".
  
  “ Помітити буде не так вже важко.
  
  "Стає краще".
  
  "Хіба так не буває завжди?"
  
  Фонтова засунув руку у внутрішню кишеню свого піджака і дістав фоторобот людини, вломившегося в будинок Арсено.
  
  "Ти знущаєшся наді мною", - сказав Пауелл.
  
  "Ні", - сказала Фонтова. “І два свідка поклали жінку і маленьку біляву дівчинку в H2 з допомогою різака. Та викопайте це".
  
  Пауелл просто слухав.
  
  - Заглохшая машина була синім "Фордом Контур".
  
  У Пауелла закрутилася голова. “ Наш розшук? Той, на якому Майкл Роман поїхав з мотелю?
  
  “Ага. Інші дотепники казали, що бачили, як інший чоловік та інша маленька дівчинка тікали з місця події ".
  
  “ Ми отримали опис цієї людини?
  
  "Не дуже хороший варіант".
  
  "Повинно бути, римлянин, вірно?"
  
  "Це те, про що я думаю".
  
  “ Що сталося з машиною? - запитав я.
  
  “ Він у 114-го. Все ще на місці.
  
  Пауелл подивилася вниз по дорозі, в бік бульвару Дитмарс, потім знову на свого партнера.
  
  "Де?"
  
  Він тицьнув великим пальцем через плече. - У двох кварталах звідси. Вони також знайшли H2 за будівлею на вулиці Леффертс.
  
  "Сьогодні це центр світу".
  
  Фонтова кивнув.
  
  Пауелл на мить заплющила очі, намагаючись зіставити факти. Кілька митей опісля вона відкрила свій мобільний і зателефонувала на нього. Вони встановлять периметр.
  
  Цей район Куїнса, недалеко від парку Асторія, складався з рядних будинків і невеликих торговельних закладів. По сусідству проживав великий контингент грецьких іммігрантів, але з роками сюди переїхали італійці, поляки та іммігранти зі Східної Європи, і їх вплив можна було побачити в розмаїтті навісів, прапорів і магазинів.
  
  До того часу, коли Пауелл і Фонтова під'їхали до кварталу, на місці стояло з півдесятка машин сектора, близько дюжини поліцейських у формі розходилися віялом. Вони почали стукати у двері, розмовляти з людьми на вулиці. Пауелл і Фонтова розлучилися. Був теплий ранній вечір, і тротуари були забиті людьми.
  
  Пауелл робила все можливе, щоб не відставати від Марко Фонтовы і решти команди, але вона знала, що буде сильно відставати. Першим, з ким вона заговорила, був чоловік, що стояв перед магазином пейджерів. Темношкірий, шістдесятих років, цапина борідка з сивиною, срібні кільця в обох вухах. Можливо, колись він був гравцем, приблизно в ті часи, коли у "Чайлайтз" були хіти.
  
  "Як справи?" Запитав Пауелл.
  
  Чоловік оглянув її з ніг до голови, хтиво посміхнувся. Справжня човен мрії. Пауелл хотіла пустити йому кулю в ребра, подивитися, чи сподобається йому це.
  
  "Все добре, дитинко", - сказав чоловік.
  
  У Пауелл більше не було її значка, але у неї було посвідчення поліцейського управління Нью-Йорка. Вона дістала його і прикріпила до кишені. Раптово це стало марним, дитинко. Тепер цей чоловік страждав сліпотою, глухотою, німотою і амнезією. Пауелл все одно задав питання і рушив далі.
  
  Шостий раз був чарівним. Пара скейтбордистів, худих білих хлопців років чотирнадцяти, байдикували перед крамничкою смузі на розі. Один з них був у футболці з написом "Майстерня прибульців". Інший був одягнений у лаймово-зелену велосипедну майку Mizuno. Пауелл простягнув фотографію Майкла Роману.
  
  “ Хто-небудь з вас бачив цієї людини?
  
  Вони обидва подивилися на фотографію. "Важко сказати", - сказав лайм грін.
  
  "Можливо, він з дівчиною", - припустив Пауелл. "Маленька білява дівчинка".
  
  "Так, так", - сказала Майстерня прибульців. "Він тільки що пробігав тут деякий час назад". Він примружився на фотографію. "Хоча він набагато старше".
  
  "В яку сторону?"
  
  Він вказав у бік парку.
  
  “ З ним була дівчинка?
  
  "Ага".
  
  Пауелл сіла в свою машину з двостороннім рухом і відправила чотирьох поліцейських в Асторія-парк. Вона продовжувала йти по вулиці, кожен крок віддавався новим ударом стилета в бік. Вона пройшла повз крамниць з бубликами, салонів унісекс, відкритого прилавка з фруктами і овочами, повз торгової ярмарки, пральні самообслуговування. Масова присутність поліції в цьому районі привернуло увагу, але це не призвело до припинення торгівлі.
  
  Між 32-й і 33-й вулицями, приблизно в кварталі від станції метро Astoria Ditmars, Пауелл зупинилася. З двох причин. Головною був той факт, що вона більше не могла ходити. Інша полягала в тому, що щось не давало їй спокою, крім ниючого торсу, щось, що випливала з її пам'яті, як перебудована мелодія. Вона стояла на вулиці, розглядаючи будівлі, вікна, людей. Давним-давно вона трохи побродити по цих вулицях, по району, який простягався від парку до Стейнвея, ще в ті часи, коли громадська охорона означала шкіряне взуття та Пепсодент.
  
  Через дорогу знаходилось грецьке туристичне агентство, офіс Джексона Хьюїтта, манікюрний салон.
  
  Що, чорт візьми, не давало їй спокою з приводу цієї ділянки Дитмарса?
  
  Вона високо підняла посвідчення і, накульгуючи, перейшла вулицю. На щастя, рух сповільнився. Деякі люди навіть повністю зупинилися.
  
  Пауелл увійшла в манікюрний салон. Дівчина за стійкою відірвала погляд від журналу.
  
  "Тобі допомогти?"
  
  Дівчині було близько двадцяти, з коротко підстриженими різнокольоровими волоссям і сліпуче яскравими нігтями, посипаними блискітками. У магазині не було покупців.
  
  "У вас є доступ в Інтернет?" Запитав Пауелл.
  
  Нічого. Пауелл постукала по посвідченню у себе на грудях. Дівчина перевела погляд з посвідчення на очі Пауелла. Пауелл запитав знову, на цей раз трохи повільніше, чітко вимовляючи кожне слово.
  
  “ У... тебе... є... Доступ в Інтернет?
  
  Тепер дівчина дивилася на неї так, ніби та була з іншої планети. Може бути, з Майстерні інопланетян. "Звичайно". Вона повернула рідкокристалічний монітор на стійці обличчям до Пауелл, потім висунула клавіатуру і мишу вперед.
  
  “ У тебе є табурет, на який я міг би сісти?
  
  Ще одна пауза. Пауелл почав задаватися питанням, чи не було тут якийсь медикаментозної затримки, викликаної тривалим впливом хімікатів з манікюрного салону. Дівчина згадала, зісковзнула зі стільця, підняла його і обійшла навколо прилавка.
  
  "Спасибі", - сказав Пауелл. Вона опустилася на стілець, відкрила веб-браузер. Вона знову пошукала статтю в "Нью-Йорку" про Майкла Романі. Її очі пробіглися по сторінці. Вона знайшла статтю, яку шукала, і, нарешті, визначила причину сверблячки. Вона сіла на свій двосторонній автобус, піднявши Фонтову. Через кілька хвилин він увійшов в манікюрний салон. До того часу Пауелл вже перейшов до верхньої карті прилеглої території площею в десять кварталів.
  
  Пауелл поінформувала свого партнера. Фонтова подивилася на карту.
  
  "Добре", - почав Пауелл. "У нас тут є первісне місце злочину". Вона встановила віртуальну кнопку у будівлі, де розташовувався офіс Віктора Харкова. “У нас є "Форд Контур", який в останній раз бачили тут у Романа, на якому також наш катер напав на двох поліцейських. І, нарешті, ми знаходимо "Н2", на якому наш передбачуваний псих зробив тимчасовий втеча, кинутий тут ".
  
  Пауелл відкинувся на спинку стільця і подивився на розташування. “Мені подобається ця частина міста. Не зрозумійте мене неправильно. Але що, чорт візьми, такого особливого в Асторії, і особливо в цьому маленькому шматочку раю навколо Дитмарса?"
  
  Вона сунула долар в руку Фонтовы. Він взяв її без коментарів.
  
  "Я не знаю".
  
  "Я думаю, що знаю".
  
  Пауелл розгорнув інше вікно браузера, в якому відображалася стаття з Нью-Йорка. Вона вказала на екран, на абзац, в якому згадувалося дитинство Майкла Романа, про те, як його батьки були вбиті на місці їх роботи, в закладі під назвою пекарня на Пікк-стріт, закладі, який Майкл Роман і його дружина придбали кількома роками раніше.
  
  Заклад, розташований на бульварі Дитмарс, 64.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ОДИН
  
  
  Колишні почуття нахлинули на нього блискучим розквітом. Це було не просто спогад про час, проведений тут, спогад про безтурботне дитинство, про домашньому фільмі, прокручивающемся в його голові, а скоріше відчуття, що йому знову дев'ять років, і він все ще біжить по цьому коридору, щоб допомогти своєму батькові прийняти борошно і цукор, великі коробки патоки у пляшках, сухофрукти та свежеобжаренные горіхи. В повітрі все ще витав аромат щойно спеченого хліба.
  
  З тих пір як пекарня на Пікк-стріт закрилася, лише кілька роздрібних орендарів спробували скористатися приміщенням. Майкл знав, що на короткий час компанія, що пропонує ортопедичні послуги, орендувала перший поверх. Після цього відкрився магазин натуральних продуктів. Ні те, ні інше підприємство не процвітало.
  
  Задній коридор був точно таким, яким Майкл його пам'ятав: дерев'яну підлогу в центрі потертий, над головою пара світильників епохи шістдесятих. Він рушив по коридору на дотик, тримаючись за стіну. Цвях, що стирчав з штукатурки, зачепив його толстовку, порвавши тканину і подряпавши шкіру.
  
  Дійшовши до дверей, що ведуть у вітальню, він зупинився. Він спробував заспокоїтися, вирівняти дихання. Він повільно зайшов за ріг, у кімнату, в якій колись розташовувався офіс пекарні. У дитинстві йому забороняли грати в цій кімнаті, і він входив тільки тоді, коли його мати займалася бухгалтерією, таємничої паперовою роботою, яка, здавалося, тримала дорослих в своєму похмурому полоні раз в місяць. Він згадав, як одного разу його покарали за те, що він залишив розтоплювати лимонний лід на столі. Тепер в кімнаті було затхло, вона була занедбана. У тьмяному світлі він міг розрізнити обриси. Пара картотечних шаф сіруватого кольору, старий металевий стіл на боці, пара пакувальних ящиків.
  
  Він пройшов декілька метрів коридором до вітальні. Коли вони купили будівлю, Еббі зустрілася з ріелтором і розповіла Майклу, що попередні мешканці вивезли велику частину меблів і навіть зробили нерішучу спробу провести прибирання. Майкл оглянув кімнату. Вікна на фасаді були намилені, що робило напівпрозорий світло потойбічним. Кімнату заволокли порошинки.
  
  Майкл повільно піднімався сходами, кожен крок віддавався луною в той жахливий день, сухе дерево протестувало проти його присутності, звуки і запахи повертали його в минуле. Він майже чув шум вибухають петард на вулиці зовні, деякі з них, як він дізнався, були звуками перестрілки, яка зруйнувала його сім'ю.
  
  Він добрався до верху сходів, подивився в кінець коридору. Двері у ванну була прочинена. Через заґратоване вікно долинав убогий світ. Він повернувся до спальні батьків. Він згадав той день, коли його батько і Соломон фарбували кімнату, спекотний літній липневий день, звуки гри "Метс" на задньому плані, затихаючі в старому транзисторном радіоприймачі. Соломон напився в той недільний день і залив фарбою половину вікна, перш ніж Пітер зміг його зупинити. Скло все ще було в синіх плямах.
  
  По спині Майкла струменів піт, шкіра покрилася мурашками. Повітря було сперте, вологим і тихим. Він перетнув коридор і попрямував до приміщення, яке колись було його спальнею. Він штовхнув двері, і стара петля жалібно заскрипіла. Він не міг повірити, якою маленькою була ця кімната, що колись у вигаданому світі його дитячої свідомості вона була його тундрою, його замком, його західними рівнинами, його бездонним океаном. Тут не було ні ліжка, ні комода, ні стільця. Біля однієї стіни стояла пара картонних коробок, покритих багаторічним шаром бруду.
  
  Він закрив очі, згадуючи той момент – рівно сім годин, час закриття пекарні. Протягом багатьох років йому снилися кошмари про цей сценарій, і він навіть відчував напад жаху в ті моменти, коли йому траплялося дивитися на годинник рівно сім. У своїх снах він бачив тіні на стінах, чув кроки. В цей момент все злилося воєдино. Жах у його шафі, двоє чоловіків, які вбили його матір і батька, людина, у якого тепер були його дружина і дочка.
  
  Майкл зупинився, відкрив очі і раптом зрозумів, що це не сон. Кроки були реальними. Він відчув, як злегка прогнулися мостини, як змінився повітря, і зрозумів, що хтось стоїть прямо у нього за спиною. Перш ніж він встиг вийняти пістолет з кишені, заповнила кімнату тінь.
  
  "Міша", - почув він голос матері. Ta tuleb.
  
  Потім в його голові спалахнув вогонь, наднова оранжево-червоної болю.
  
  А потім - нічого.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ДВА
  
  
  Знадобилося деякий час, щоб усвідомити, де він був, коли він був. Реальність повернулася, приправлена глухий болем у голові.
  
  Коли його очі звикли до світла, він розгледів сцену. Він був у вітальні пекарні, сидів на стільці поруч з Еббі. Перед ними був один з маленьких дерев'яних столиків кафе, які раніше стояли біля вітрини пекарні. Майкл міг бачити деякі імена, все ще вирізані на поверхні.
  
  На столі лежав пістолет.
  
  Емілі сиділа в іншому кінці кімнати, на тій стороні, де колись були три прилавка пекарні. Скляні вітрини давно зникли, але дві великі духовки все ще стояли біля задньої стіни. Поруч з ними стояли розібрані столи, стільці, книжкові полиці. Не було ні електрики, ні стельових світильників, але в слабкому світлі, пробивающемся крізь закопчені вікна, Майкл міг ясно бачити свою дочку. Вона сиділа на курній подушці, однією з трьох.
  
  Майкл повернувся до Еббі. Її руки були зв'язані скотчем за спиною, навколо мідної водопровідної труби, пригвинченої до стіни. Її очі були широко розкриті від жаху. В роті у неї був кляп. Руки Майкла були скуті перед ним наручниками, але в іншому він ніяк не був пов'язаний.
  
  Мить Алекс вийшов з тіні. Він встав позаду Емілі. "Ти порушила мої плани", - сказав він.
  
  Майкл подивився на зброю, що лежить на столі. Він засовався на стільці, відкрив рота, щоб заговорити, але виявив, що слова не йдуть з мови. Якщо йому коли-небудь і потрібен був заключний аргумент, то саме зараз.
  
  "Поліція вже біля мого будинку", - сказав Майкл. “Тобі це з рук не зійде. Вони розберуться. Вони будуть тут".
  
  "Вони вже тут". Алекс поліз у кишеню, витяг щось і кинув на підлогу перед Майклом і Еббі. Це був золотий значок детектива. Значок Пауелла. "Де Марія?" - запитав я.
  
  "Я не можу тобі сказати", - сказав Майкл.
  
  В одну мить Алекс опинився в іншому кінці кімнати, складки його шкіряного пальто плескали в нерухомому повітрі. “ Де вона? Він відкинув голову Еббі тому і приставив ніж до її горла.
  
  "Почекай!"
  
  Алекс нічого не сказав, не прибрав лезо від горла Еббі. Його очі змінили колір з блідо-блакитного на майже чорний.
  
  "Вона ... вона з одним", - сказав Майкл.
  
  "Де?"
  
  "Це недалеко".
  
  "Де?"
  
  “Я розповім тобі. Тільки, будь ласка..."
  
  Після довгого мовчання Алекс витягнув ніж. Він поліз у кишеню, дістав мобільний телефон. Він простягнув його Майклу. “Я хочу, щоб ти подзвонив цьому одному. Переключи його на гучний зв'язок. Я хочу почути голос моєї дочки".
  
  Майкл взяв телефон скутими руками, набрав номер Соломона. Коли пролунали гудки, Майкл переключив його на гучний зв'язок. Через мить Соломон відповів.
  
  "Це Міша", - сказав Майкл. “Все в порядку, ону. Все закінчилося".
  
  Соломон нічого не відповів.
  
  "Ти можеш з'єднати з Шарлоттою?"
  
  Знову коливання. Потім Майкл почув шоу Соломона, шаркающие кроки. Кілька секунд потому: "Тато?"
  
  При звуці голосу Шарлотти Майкл побачив, як Емілі підняла голову. Вона все ще виглядала так, наче була зачарована, але звук голосу сестри привів її до тями.
  
  “Так, мила. Це я. Матуся теж тут".
  
  "Привіт, мамочко".
  
  Еббі почала плакати.
  
  “ Ти приїдеш за мною? - Запитала Шарлотта.
  
  “Скоро. Ми будемо там дуже скоро. Не могли б ви знову з'єднати Ону Соломона з телефоном, будь ласка?"
  
  Майкл почув переклад.
  
  "Міша," покликав Соломон. - Ти приїдеш, щоб забрати її?
  
  Майкл знав, що повинен попередити Соломона, але не знав, як це зробити. Розмова по-естонськи не допоміг би.
  
  "Ні", - сказав Майкл. "Я збираюся когось послати".
  
  “ Хто-небудь з вашого офісу?
  
  "Ні", - сказав Майкл. Він глянув на золотий значок на підлозі. “Детектив. Детектив з відділу по розслідуванню вбивств Квінса приїде, щоб забрати її. Я сподіваюся, що все в порядку".
  
  "Звичайно", - сказав Соломон.
  
  Алекс перетнув приміщення, взяв значок і поклав його в кишеню.
  
  "Його звуть детектив Тарраш", - сказав Майкл.
  
  Майкл глянув на Алекса. Він ніяк не відреагував на ім'я.
  
  "Я буду готовий", - сказав Соломон.
  
  "Я буду готовий", - подумав Майкл. "Я не буду чекати". Соломон знав, що щось не так. "Тарраш" був шаховим терміном, варіацією французької захисту, якої Соломон навчив Майкла в 1980-х роках. Якщо Майкл знав Соломона, він знав, що старий уже готується відправити Шарлотту в інше місце.
  
  Перш ніж Майкл встиг завершити розмову, Алекс взяв телефон у нього з рук, закрив його. Він перетнув кімнату і почав складати речі в сумку через плече.
  
  Майкл подивився на Емілі. Вказівним пальцем правої руки вона торкнулася підлоги і прокреслила в пилу пряму лінію.
  
  У декількох милях звідси, у маленькому будиночку в Озон парку, Шарлотта Роман сиділа за обіднім столом, перед нею лежав чистий білий аркуш машинописній папери, веселка коротких кольорових олівців чекала свою музу. На задньому плані по телевізору показували "Колесо Фортуни".
  
  Шарлотта вивчила вибір кольорів. Вона взяла чорний олівець і почала малювати. Спочатку вона провела довгу горизонтальну лінію по низу сторінки, що простягнулася від одного краю до іншого. Вона на мить завагалася, потім продовжила, малюючи спочатку праву сторону того, що повинно було стати прямокутником, потім ліву. Нарешті, вона почала завершувати форму, акуратно з'єднуючи дві сторони вгорі....
  
  ... створюючи конькову лінію даху, хоча Емілі Ебігейл Роман була занадто мала, щоб знати, що таке гребенева лінія. Для неї це була просто дах будинку. Вона провела мізинцем по пилу, намагаючись, щоб лінія була як можна більш прямий. Під лінією гребеня вона намалювала два прямокутника поменше, які, звичайно ж, були вікнами. В центрі кожного вікна був хрест, який утворював чотири вікна поменше. Під вікнами...
  
  ... вона намалювала кілька прямокутників ще меншого розміру, широких і тонких, які були квітковими коробочками. Шарлотта відклала чорний олівець і взяла червоний. Він був майже наполовину витрачено, але це нічого. Міцно стискаючи маленький олівець, вона намалювала маленькі червоні тюльпани в квіткових коробочках, по три квітки у кожній. Коли вона була задоволена, вона взяла зелений олівець і зафарбувала стебла і листя. Все, що залишалося зробити, - це відкрити вхідні двері. Вона вибрала коричневий олівець....
  
  ... і зробила дверний проріз в пилу. Останнім стусаном свого маленького пальчика вона зробила дверну ручку. Двері марна без дверної ручки. Емілі Роман подивилася на свій малюнок. Залишився останній штрих. Вона простягла руку і провела пальцем над трубою. Останнім маленьким завитком був дим.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ТРИ
  
  
  Алекс ходив взад-вперед. Він говорив швидко, переходячи з естонської на російську та англійську. Він тримав ніж у правій руці і, повертаючись, постукував їм по правій нозі, розрізаючи чорну шкіру свого пальто. Для Майкла, який побачив чимало неосудних обвинувачених, Алекс розвалювався на частини.
  
  Алекс стояв прямо біля вікна, спиною до кімнати.
  
  “ У цьому житті все проходить повне коло, не так, Майкл Роман?
  
  Майкл крадькома глянув на Еббі. Вона розгойдувалася взад-вперед, натягуючи трубки позаду себе.
  
  "Що ти маєш на увазі?" Спитав Майкл.
  
  Алекс повернувся до них обличчям. “Це місце. Я відчуваю запах дріжджів в повітрі. Одного разу потрапивши в повітря, вони ніколи не залишають його, ви знаєте. Я чув про пекарні в Парижі, магазині, відомому своїм хлібом на заквасці, у якому не застосовувалася активна культура більше ста років. Він повернувся, щоб подивитися на Емілі, яка стояла позаду. “Ти думаєш, що речі залишаються? Такі речі, як енергія, духи?"
  
  Майкл знав, що повинен підтримати розмову Алекса. “ Може бути. Я...
  
  “ Ти був тут, коли це сталося? Ти бачив це?
  
  Тепер Майкл знав, про що він говорить. Він говорив про вбивство Пітера і Джоани Роман. "Ні", - сказав Майкл. "Я цього не бачив".
  
  Алекс кивнув. “Я читав про вас. Про інцидент з замінованій машиною".
  
  Майкл нічого не відповів.
  
  “Ти повинен був померти в той день, але ти цього не зробив. Ти коли-небудь сумнівався в цьому?"
  
  "З тих пір кожен день", - подумав Майкл. "Я не знаю", - сказав він, сподіваючись знайти спільну мову з цим божевільним. “Може бути, мені призначено щось інше. Може бути, щось краще".
  
  "Так", - сказав Алекс. "Доля". Він знову почав ходити взад-вперед, тепер позаду Емілі. Краєм ока Майкл зауважив, що Еббі почала витягати мідну трубу з кріплення. “Скажи мені. Коли ти був при смерті, що ти відчував?"
  
  "Мені здалося, що нічого особливого", - сказав Майкл. "Це сталося дуже швидко".
  
  "Ні", - сказав Алекс. “Це самий довгий момент в твоєму житті. Він може тривати вічно".
  
  Майкл побачив, як труба зрушилася ще трохи, побачив, як клейка стрічка на зап'ястях Еббі почала стиратися. Алекс обійшов Емілі ззаду.
  
  "Для мене все почалося в місці, схожому на це", - сказав Алекс. “Мені знайоме це почуття. Опинитися на краю прірви і вийти звідти неушкодженим. Я не думаю, що це було випадковістю, що ти приїхала піклуватися про Анни та Марії. Я вірю, що так було визначено. Тепер я повинна відвезти їх додому ".
  
  Перш ніж він зміг зупинити себе, Майкл піднявся зі стільця. Слова, здавалося, просто вилітали з нього. "Я тобі не дозволю!"
  
  Майкл знову глянув на Емілі, на малюнок, який вона зробила в пилу. Він не міг розібрати його зі свого місця.
  
  "Ти повинна знати про їх матері", - продовжив Алекс, присуваючись ближче до Емілі. “Красива молода дівчина. Эннустайя прекрасною сили. Олена. Вона була всього лише дитиною, коли я вперше побачив її. Вона була духом сірої вовчиці. Алекс вказав на стіл перед Майклом. “У цьому зброю дві кулі. Я хочу, щоб ти підняв його.
  
  Майкл завмер. “ Ні.
  
  "Я хочу, щоб ти підняв його зараз же!"
  
  Майкл повільно підняв пістолет. Він здавався важким, свинцевим в його руці. Був він заряджений? І якщо був, то навіщо Алекс це робив? Майкл задумався, чи зможе він направити його на Алекса і натиснути на спусковий гачок.
  
  "Ні", - подумав він. Він не міг ризикувати. Алекс був надто близько до Емілі. "Що ти хочеш, щоб я зробив?"
  
  “Є тільки один вибір. Я збираюся поїхати зі своєю дочкою і не можу ризикувати тим, що мене зупинять".
  
  Майкл поняття не мав, що цей чоловік мав на увазі під "одним вибором". Він промовчав.
  
  “ Спочатку ти візьмеш зброю, спрямуєш його в голову Ебігейл і натиснеш на спусковий гачок.
  
  Серце Майкла впало. “ Що?
  
  “ Тоді ти покончишь з собою. Бачте, це буде сприйнято як вбивство / самогубство, логічні дії людини, яка вбила юриста, який незаконно працював на нього, а потім молодого головоріза, з яким він вів справи. Не кажучи вже про поліцейському детективі, який приїхав розслідувати справу. У своєму безумстві, не бачачи виходу, ви привели свою дружину сюди, на місце найбільшої трагедії у вашому житті, і позбавили життя вас обох."
  
  Думки Майкла почали плутатися. Еббі схлипнула. "Цього ... цього не трапиться".
  
  Алекс присів навпочіпки позаду Емілі. “ Може бути, для тебе є інший вибір. "Він зняв з ланцюжка на шиї один з маленьких порожніх скляних флаконів і поставив його на підлогу перед Емілі. Він тримав кінчик ножа всього в декількох дюймах від потилиці маленької дівчинки. "Для Анни є інші способи піти зі мною".
  
  Еббі закричала крізь кляп у роті. Вона почала люто розгойдуватися взад-вперед, натягуючи трубку.
  
  "Ми живемо не у вашому світі", - сказав Алекс, поглянувши на свій ніж. "Ці тварюки не можуть заподіяти нам шкоди".
  
  "Ні".
  
  “Вибір стоїть між твоїм життям і життям Анни. Що ти готовий зробити для неї?"
  
  "Не треба..." Майкл підняв пістолет.
  
  "Ти готовий обміняти своє життя на її?"
  
  "Припини!"
  
  “ Приставь пістолет до голови Ебігейл, Майкл. Якщо ти любиш дитину, ти не будеш коливатися. Він присунув ніж ще ближче.
  
  "Зачекайте!" - закричав Майкл.
  
  Емілі підняла на нього очі. У цей момент Майкл побачив свою дочку підлітком, молодою жінкою, дорослою. Все звелося до цього моменту.
  
  "Зроби свій вибір зараз, Майкл Роман", - сказав Алекс.
  
  Майкл знав, що він повинен робити. Алекс був прав. Вибору дійсно не було.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ЧОТИРИ
  
  
  За ці роки в нього були й інші шанувальники, багато непроханих гостей в їх житті. Одного разу в маленькому селі в Лівонії молодий хлопець наважився заговорити з ним про його дочки Марії. Хлопчик стверджував, що він син міського пристава. Це було після другої облоги Ревеля. Під проводом Івана Грозного в повітрі витала зараза, стан беззаконня охопило міста Дюнабург, Кокенхаузен і Венденте, і Алекс відправив хлопчика на той світ без яких-небудь наслідків.
  
  Марії в той час було майже сімнадцять, вона була молодою жінкою неперевершеної краси. У міру того як вони з Анною ставали жіночніша, у них почали проявлятися невеликі відмінності не тільки в їх особистостях, але і в зовнішності. З відстані в кілька ярдів для більшості людей вони були відрізняються один від одного – їх волосся кольору меду, бездоганна шкіра, ясні блакитні очі. Але батько знає своїх дітей.
  
  І тепер цей чоловік. Чоловік, який називав себе їхнім батьком. Ще один непроханий гість.
  
  Алекс стояв у церкві, пронизливий вітер гуляв по гірському хребту, провідному до берегів річки. Ганна сиділа перед ним, закутана в хутро. Біля її ніг лежав згорток, запеленутый мертвонароджена дитина.
  
  Алекс подивився на самозванців.
  
  Поряд з мертвою дитиною сидів сірий вовк; первісні сірі очі глибоко сиділи на гладкому куполі його голови.
  
  "Зроби це зараз", - сказав він. "Або я зроблю це за тебе".
  
  Сірий вовк загавкав.
  
  Чоловік підняв зброю і направив його в голову жінки.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТЬ
  
  
  Будівля являло собою комерційний блок з трьох магазинів на вулиці Дитмарс, недалеко від Кресент, з винним магазином, хімчисткою та закритим приміщенням у торці. Справа була під'їзна доріжка, ведуча за будівля. Поруч з ним знаходився двоповерховий житловий будинок на шість квартир. Пауелл багато разів бувала в цьому кварталі, але, як і більша частина Нью-Йорка, вона його не помічала.
  
  Над вітринами магазинів розташовувалися житлові приміщення. Уздовж усього кварталу вікна на верхніх поверхах були відкриті, деякі з прозорими фіранками, розгорнутими теплим весняним ввечері, з деяких долинали звуки підготовлюваного вечері, вечірні новини розповідати про своїх трагедіях.
  
  Пауелл підійшов до головного входу. Він був закритий іржавими сталевими воротами для заворушень. Вікна були намилені, майже непрозорі. Все здавалося простим, порожнім, мирним. Помилялася вона на цей рахунок? Вона отримувала звіти від своїх бригад приблизно кожну хвилину. Не було ніяких ознак Майкла Роману або дівчаток, жодних ознак їх катери.
  
  Фонтова вийшов з-за рогу. Він пішов перевірити задній вхід в будівлю.
  
  "Що-небудь?" Запитав Пауелл.
  
  “ Вікно в задній двері розбите.
  
  "Нещодавно?"
  
  “Так. Скло не виглядає потрісканим від негоди".
  
  “ Які-небудь транспортні засоби?
  
  "Ні, але на землі перед дверима немає скла".
  
  "Він був зламаний зовні".
  
  “Ага. І на ньому кров".
  
  Два детектива розуміюче переглянулися. "Давайте викличемо підкріплення".
  
  Фонтова підніс трубку до рота і викликав його.
  
  Ось тоді-то вони й почули постріли.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ШІСТЬ
  
  
  Постріли були оглушливими в замкнутому просторі. Майкл був приголомшений тим, як легко було зробити те, що він зробив, як мало потрібно зусиль, щоб натиснути на спусковий гачок, наскільки коротким був шлях між життям і смертю. Він говорив про це багато років, засуджував і робив висновки тих, хто говорив такі речі, як "це просто спрацював" і "Я не хотів у нього стріляти", ніколи не маючи ні найменшого уявлення про процес.
  
  Тепер, спустивши курок, він знав, що це не так вже й складно. Важкою частиною було прийняття рішення прицілитися зі зброї.
  
  Майкл направив пістолет в стелю і вистрілив. Він продовжував натискати на курок, але, схоже, Алекс сказав йому правду. У пістолеті було всього дві кулі. Майкл витягнув обойму і розкидав дві частини в різні сторони.
  
  Як тільки луна пострілу почало затихати, Алекс встав. Майкл побачив в його очах люту рішучість довести все це до кінця. Він повільно попрямував до Еббі, тримаючи ніж на боці.
  
  "Ти зробив помилку", - сказав Алекс. “Ти міг би зробити це набагато менш болючим для своєї дружини, для себе, але ти вирішив кинути виклик мені. Кинути виклик своїй долі".
  
  Він зупинився перед Еббі, піднявши ніж. Майкл нічого не міг зробити, щоб зупинити його.
  
  "Іза!" Емілі закричала.
  
  У цю секунду – момент, коли Емілі викрикнула слово "батько" по-естонськи - Алекс повернувся і подивився на Емілі. Майкл знав, що іншого моменту більше не буде. Він кинувся на Алекса, з усієї сили вдарив його в бік, відкинувши назад. Двоє чоловіків врізалися у гіпсокартон з силою, від якої затремтіли кістки. Алекс випростався і наніс удар кулаком, вдаривши Майкла високо по лівій стороні голови, оглушивши його, показавши спалахи яскравого білого світла в нього очима. Майкл впав на дерев'яну підлогу, але зміг перекотитися, прийнявши велику частину удару на себе плечем. Він скочив на ноги і тепер був обличчям до обличчя з Алексом. Алекс рубонув повітря між ними, мало-помалу скорочуючи відстань. Лезо увійшло високо, але Майкл ухилився. Він зловив лезо плиском на передпліччі.
  
  Майкл позадкував через кімнату до своєї дочки. На задньому плані він чув, як Еббі кричить через кляп, як брязкають металеві трубки, коли вона люто намагається вирватися. Майкл важко дихав, від отриманих ударів по голові у нього запаморочилось зір. Алекс знову вдарив його, на цей раз розсік тильну сторону правої руки Майкла. Коли Майкл відсторонився, він спіткнувся об щось на підлозі, на мить втративши рівновагу.
  
  Алекс кинувся до Емілі. Не маючи можливості тверезо мислити, Майкл випростався і кинувся між ними. Ніж встромився в ліву частину живота Майкла, зрізавши великий клапоть шкіри і плоті. Майкл привалился спиною до стіни, біль гострий лавою потекла по його правому боці. Він відчув, як у нього заніміла нога, і зісковзнув по стіні, намацуючи руками опору. Він виявив, що одна з розібраних ніжок столу притулена до стіни в кутку.
  
  Коли Алекс знову рушив до Емілі, Майкл насилу піднявся на коліна і насилу піднявся на ноги. Він високо підняв ніжку стола і описав нею майже повну дугу, вдаривши Алекса по голові збоку, оглушивши його. Звук удару був гучним, довгий іржавий болт, закріплений на ніжці столу, глибоко врізався в шкіру голови Алекса. Очі Алекса закотилися, він відсахнувся і впав, з рани на голові тепер сочилася кров. Майкл опустив палицю ще двічі, трохи не роздробивши Алексу праве коліно.
  
  Майкл, накульгуючи, перетнув кімнату, підняв свої скуті руки над головою Емілі, підняв її, права сторона його тіла стала крижаною. Він озирнувся назад, на вхідні двері пекарні. Вона була зачинена на засув, укріплений залізними прутами. Виходу не було. Алекс опинився між ними і задніми дверима. Він намагався піднятися на ноги.
  
  Майкл подивився на Еббі. Її очі сказали йому все, що йому потрібно було знати. Вона хотіла, щоб він пішов з Емілі, поки може.
  
  Охоплений задушливим страхом, не маючи виходу, Майкл міцно притиснув Емілі до себе і, похитуючись, попрямував до сходів, що вели на другий поверх. Він оперся о поруччя для рівноваги. Один крок, два, три. Кожне зусилля виснажувало його енергію, залишаючи слизькі червоні сліди на зношених сходах. За мить він почув, як Алекс піднімається по сходах позаду них, тягнучи зламану ногу.
  
  "Ти не забереш її!" Алекс закричав.
  
  Ніж опустився, розколюючи сухі ступені, всього в кількох дюймах від ніг Майкла.
  
  "Вона моя дочка!"
  
  Знову опустився ніж, на цей раз розірвавши поділ джинсів Майкла, гаряче лезо прорізала каблук його черевика.
  
  Коли двоє поранених дісталися до верху, Алекс змахнув ножем по свистящей дузі, ледь не знісши стійку перил на сходовій площадці. Лезо пройшло в декількох дюймах від голови Емілі.
  
  Майкл завернув за кут на верхньому майданчику сходів, його почуттєва пам'ять понесла його за коротким коридором в його стару спальню. Він увірвався в двері, підбіг до вікна, трохи не послизнувшись у власній крові.
  
  Він опустив Емілі на землю в дальньому кінці кімнати. Він знав, що на дверях є ковзний засув, і якщо б він тільки зміг повернутися, то зміг би замкнути двері на засув, і це дало б йому кілька дорогоцінних секунд, щоб розбити вікно і привернути увагу кого-небудь на вулиці.
  
  Але коли він повернувся до дверей, Алекс був там. Він кинувся на Майкла, виставивши ніж перед собою. В останню секунду Майкл зміг ухилитися від усієї сили леза, але воно впивається в його ліве плече. Майкл скрикнув від болю, коли Алекс розвернувся і знову кинувся на нього. На цей раз Майкл відбив удар, коли Алекс врізався в нього, інерція атаки відкинула їх обох до дверей шафи, збивши її з петель, і вони задихнулися в пилу і сажі десятиліть. Двоє чоловіків впали на підлогу, намагаючись отримати контроль над собою. Майкл схопив нападника за зап'ястя, намагаючись утримати ніж, але Алекс був занадто сильний.
  
  Коли Алекс підніс лезо ще ближче до свого горла, Майкл відчув, як щось торкнулося його щоки, що в смітті на підлозі шафи. У нього в голові спалахнула образ, малюнок, який Емілі зробила в пилу, грубий начерк маленького будиночка, котеджу з трубою і димом.
  
  Добраніч, мій маленький напп.
  
  Це було щось, що жило у серці Майкла, в його пам'яті: його мати на пожежній драбині, теплий літній вечір, горизонт Манхеттена перед ними, як блискуче обіцянку.
  
  Поруч з ним стояла мамина кошик для в'язання. Кошик з вишитим на боці естонським будиночком.
  
  Майкл відчув, як кінчик ножа наближається до його кадику. З усіх сил він відштовхнув Алекса від себе, виграючи секунди. Його руки все ще були скуті наручниками, він відкрив сумку для в'язання, понишпорив всередині, намацав голку, старовинну двенадцатидюймовую сталеву голку Minerva, яку його мати використовувала для виготовлення мережив.
  
  Коли Алекс прийшов вбивати, Майкл зібрав останні залишки своїх сил. У нього не було часу на роздуми. Він з усієї сили змахнув голкою, встромивши її в ліву скроню Алекса.
  
  Алекс закричав і відсахнувся, з рани текла кров.
  
  Майкл спробував встати, перетнути кімнату і підійти до Емілі, але ноги не тримали його. Почала згущатися тьма. Останнє, що залишилося у Майкла, був Алекс, хитаючийся по кімнаті, червоні очі вилізли з орбіт, вони дико оберталися, кров забрызгивала стіни, його голос нагадував хрипкий тваринний хрип.
  
  "Вибач, любов моя", - подумав Майкл, коли останні сили залишили його, світло завагався, а потім потьмянів. Пробач.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ СІМ
  
  
  Еббі люто потягнула за мідну трубку. Скотч глибоко врізався їй у зап'ястя, і вона ледь відчувала свої руки. Але вона не могла зупинитися. Іржаві труби стогнали під її зусиллями, але, здавалося, їй не вдавалося зламати зварні фітинги.
  
  Вона згадала про своє навчання, про те, як справлятися з кризами, як витримувати цілодобову зміну, звідки черпати сили, енергію і зосереджуватися. Вона закрила очі і побачила Шарлотту і Емілі в їх маленьких ліжечках в той день в Південній Кароліні, вираз обличчя Майкла.
  
  Останнім ривком сили вона вирвалася на свободу. З перерізаною мідної труби високо в повітря бризнула вода. Вона зірвала клейку стрічку з зап'ясть, з рота, пробігла по кімнаті в гарячкових пошуках чого-небудь, що вона могла б використовувати в якості зброї. Вона помітила сумку Алекса в кутку. Вона впала на нього, розірвала. На дні були чотири незакріплених патрона, які Алекс вийняв з магазину пістолета Колі. Еббі витягла їх з сумки, потім почала обшукувати майже темну кімнату в пошуках зброї. Вона поповзла на руках і колінах, не раз послизнувшись у крові. Звуки нагорі перестали надходити, і тиша була ще більш жахливою, ніж самі звуки.
  
  Незабаром вона знайшла. 9-міліметровий пістолет під старою духовкою. Вона спробувала пригадати, куди Майкл кинув обойму. Вона не могла пригадати.
  
  Подумай про Еббі.
  
  Подумай!
  
  Майкл відкинув зброю вправо, обойму - вліво. Еббі встала там, де тільки що стояв Майкл, і стежила очима за траєкторією польоту. Зліва від неї стояла купа дерев'яних піддонів. Вона пробігла через кімнату, почала піднімати важкі піддони, відсуваючи вбік, страх і розчарування прокололи її, як електричний струм. Коли вона підняла останній піддон, то почула металевий брязкіт. У тьмяному світлі вона побачила магазин. Вона впала на коліна, вставила патрони в магазин, її пальці були слизькими від крові і поту.
  
  "Іза!" Емілі знову закричала зверху.
  
  "О, дитинко моя!" - Вигукнула Еббі. Вона вставила магазин в пістолет, дослала патрон і збіг по сходах.
  
  Коли вона піднялася на другий поверх і заглянула в стару спальню Майкла, вона побачила картину, яка, як вона знала, буде переслідувати її вічно. Кімната була залита кров'ю. Емілі сиділа в кутку, прямо під вікнами, склавши руки на колінах. Її трясло. Алекс привалился до стіни поруч з шафою, з чола стирчала довга голка, сочилася кров. Його очі були закриті.
  
  Потім з'явився Майкл. Майкл лежав на підлозі обличчям вниз. Його сорочка ззаду була залита кров'ю. Еббі підбігла до нього, опустила пістолет і спробувала натиснути на рану, але рана виявилася надто глибокою.
  
  О Боже, Майкл! Будь ласка, не помирай! Будь ласка!
  
  Звідкись здалеку вона почула виття сирен. Можливо, це було в іншому світі, в іншому житті.
  
  Телефон, подумала вона. У Алекса був телефон. Вона перетнула кімнату, почала ритися в кишенях пальто Алекса. Вона переглянула їх всі, але нічого не знайшла. Повинно бути, він випав внизу. Перш ніж вона встигла піднятися на ноги, Алекс відкрив очі. Він хитнувся вперед, насилу піднявся на ноги, підняв її високо в повітря. Він шпурнув її в стіну. Штукатурка обсипалася, увірвавшись в кімнату хмарою пилу.
  
  "Тутред!" Алекс закричав, впавши на коліна, і почав повзти через кімнату до Емілі. Він поповз на животі, орудуючи ножем, встромляючи його в підлогу, підтягуючись вперед по калюжах блискучою крові.
  
  "Em!" - Біжи! - крикнула Еббі. “ Іди до матусі. Біжи!
  
  Емілі застигла. Вона не рухалася. Еббі гарячково озирнувся по сторонах, знайшла пістолет в трясовині свого затуманеного зору. Вона підняла його, коли Алекс присунувся ще ближче.
  
  "Ні!" Еббі закричала. "Ні!"
  
  Еббі тремтячими руками тримала пістолет перед собою. Піт заливав їй очі. Алекс був тепер всього в декількох футах від Емілі.
  
  "Припини!"
  
  Алекс піднявся на коліна. Захлинаючись кров'ю, він заніс ножа над головою.
  
  Оглушливий рев пістолета потряс кімнату, позбавивши всіх звуків. Куля потрапила Алексу в спину, виконавши велику дірку в грудях. Він впав на підлогу, глибоко ввігнав довгу голку в череп. Метал хруснув. Він перекотився на спину, його очі були широко розкриті, дикі, неверящие.
  
  В той момент, коли його очі закрилися, Еббі побачила, як щось пробігло по його обличчю, щось темне, схоже на проходження сильного шторму.
  
  Він переходив, ставав. Він відчув запах мокрого хутра, теплий подих на своєму обличчі. Він повернув голову. Сірий вовк сидів поруч з ним – молодий, сильний і повний життя.
  
  За спиною вовка були ворота її будинку. Ворота були відкриті, дорога до дому була усипана сосновими голками, в повітрі відчувався солодкий аромат васильків. Він знав, що якби йому тільки вдалося потрапити всередину, Анна, Марія та Ольга чекали його там.
  
  Він побачив тінь біля воріт. Чоловік у чорному шкіряному пальто, одяг на кілька розмірів більше, ніж треба. Чоловік був молодий, але не настільки, щоб вже не перейти стежку диявола. На його правій руці бракувало пальця. У угасающем світлі Алекс зміг розгледіти обличчя молодої людини, і в ньому він побачив себе.
  
  У цьому він бачив вічність.
  
  Еббі відчула, що в кімнаті є ще хтось. Вона розвернулася, піднявши пістолет. Позаду неї стояла жінка в атакуючій стійці з автоматом в руках. З стовбура пістолета жінки вилася тонка цівка диму. Еббі направила пістолет на жінку, але жінка не відступила, не відсахнулася. Вона також не опустила пістолет.
  
  Жінка заговорила з нею. З-за оглушливого відлуння пострілу Еббі не змогла розібрати слів.
  
  Якимось чином Еббі дізналася цю жінку, цей голос, але не могла згадати її. Все, що вона знала, це те, що це ще не кінець. Жінка була там, щоб забрати її дочка.
  
  "Ні", - сказала Еббі. Вона звела курок пістолета. "Ти не можеш отримати її!"
  
  "Все в порядку", - сказала жінка. "Ти можеш опустити пістолет".
  
  Чоловік підійшов до жінки ззаду. Еббі побачила, що у чоловіка теж в руці була зброя. Він тримав його на боці. Він нервував, і його очі бігали взад-вперед.
  
  "Все скінчено", - тихо сказала жінка, опускаючи зброю. Вона сунула його в ремінь через кобуру. "Будь ласка, опусти пістолет".
  
  Виття сирен наближався. Знову кроки. Вони піднімалися по сходах.
  
  "Будь ласка," повторила жінка. “ Опустіть пістолет, місіс Роман.
  
  Еббі подивилася в очі жінки, почула її слова.
  
  Місіс Роман.
  
  Детектив Дезіре Пауелл зробила кілька кроків уперед, не зводячи очей з пістолета в руці Еббі Роман. Для тих, чий єдиний досвід переживання такого моменту полягав у перегляді "Закону і порядку" або читанні про це в книзі, у Пауелла було послання. Чим довше ви дивитеся в сталеву бочку, тим гірше стає. Ніхто ніколи не сприймає це спокійно.
  
  Вона обережно прибрала зброю і передала його Фонтове. Вона почула, як молодий детектив голосно видихнув.
  
  "Все скінчено", - тихо сказав Пауелл. "Все скінчено".
  
  Еббі Роман зісковзнула на підлогу. Вона пригорнула до себе тремтячу маленьку дівчинку однією рукою, розташувавши своє тіло так, щоб захистити чоловіка. Пауелл на своєму віку бачила чимало кривавих побоїщ, безліч смертельних і навколосмертні поранень. Майкл Роман виглядав неважливо.
  
  Озброївшись, Фонтова вийшла за двері. Коли парамедики увірвалися всередину, Дезіре Пауелл самостійно дісталася до підлоги. У той день на неї направили два пістолети. Їй хотілося б сказати, що вона вже звикла до цього, але вона сподівалася, що ніколи не добереться до цього місця.
  
  За двадцять чотири роки роботи в поліції Нью-Йорка вона чотири рази діставала зброю і двічі стріляла. Сьогодні відбулося її перше вбивство. Вона ніби сподівалася прожити ще один рік, не досягнувши цього рубежу, але цьому не судилося збутися. Коли того ранку вона встала з ліжка, то не знала, що до кінця свого туру стане частиною цього ексклюзивного клубу.
  
  Поки парамедики доглядали за живими, Пауелл закрила очі.
  
  За вікном місто Нью-Йорк займався своїми справами; машини мчали, не звертаючи на це уваги, прямуючи до величним мостах – Трайборо, 59-ій вулиці, Уильямсбергу - до острова Манхеттен з його загадками зі сталі та скла, темними пальцями в похмурому небі. Пауелл якось читав, що щорічно в Нью-Йорк приїжджає більше сорока мільйонів чоловік, кожен зі своїми власними мріями, думками та ідеями про те, як розгадати численні таємниці міста.
  
  Дезіре Пауелл надто добре знала, що деякі з милості чи гніву Божому, ніколи не йдуть.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ВІСІМ
  
  
  Вулиця була заповнена дітьми і батьками. Великдень в Асторії була чарівним часом, часом, коли батько Майкла смягчался і дозволяв йому сходити в La Guli's, легендарну кондитерську на Дитмарс, недалеко від 29-й вулиці. Опинившись там з грошима в руках, Майкл повинен був зробити вибір між пирогом пиньоли або сфольятелле. Життя ніколи не була легкою.
  
  У цю пасхальну неділю Майкл лежав у ліжку з закритими очима, і зводять з розуму аромати запікається шинки, молодої картоплі і горошку з м'ятою опановували його почуттями.
  
  Коли він відкрив очі, був більш ніж трохи вражений, побачивши жінку, схилену над його ліжком. Вона збиралася поцілувати його. Це була не Еббі.
  
  Замість того, щоб поцілувати його, жінка підняла його ліве віко і посвітила всередину яскравим світлом.
  
  Він був у лікарні. Жахи нахлинули знову.
  
  Дівчатка.
  
  Майкл спробував сісти. Він відчув пару сильних рук на своїх плечах. Коли він опустився назад, перед ним попливли образи. Парамедики, завантажили його в машину швидкої допомоги, звук сирен, вогні операційної. Він згадав, як приходила і йшла біль, відчував тяжкість у грудях і животі. Він побачив свою дружину і дочок, що сидять на лавці на мисі Мей. Позаду них здіймалася темна хвиля.
  
  Він заснув.
  
  Кімната була заставлена квітами. Еббі стояла в ногах ліжка. Томмі був поруч з нею.
  
  "Привіт," сказав Томмі.
  
  Томмі виглядав старшим. Скільки часу його не було? Роки? Ні, подумав Майкл. Це просто стрес. Особа Еббі теж було змарнілим і блідим. Її очі були обведені червоним.
  
  Майкл на хвилину закрив очі. Він побачив монстра, який стоїть над Емілі, з ножем біля горла.
  
  "Дівчата," слабо сказав Майкл. Його голос був ледве чутний як шепіт.
  
  Еббі на мить відвела погляд. Серце Майкла заледенелой. Вона озирнулася. “Вони..."... З ними все в порядку. Вони зупинилися біля мого брата. Здається, вони мало що пам'ятають.
  
  Майкл хотів би, щоб так було і з ним. "Це добре чи погано?" Кожне слово, здавалося, висмоктувала рівну частку його енергії.
  
  Еббі трохи помовчала. В коридорі кудись бігли люди в синій медичній формі. “ Я не знаю.
  
  "Той чоловік," видавив Майкл. “ Алекс.
  
  "Він мертвий".
  
  "Невже ти...?"
  
  Очі Еббі зволожилися. Вона похитала головою. “ Ні.
  
  Цього було досить. Майкл заснув.
  
  Майкл відчув нові уколи в руках. Він спробував ковтнути і зрозумів, що це було легше, ніж коли-небудь.... коли? Раніше. Раніше. Те, що було у нього в горлі, зникло.
  
  Він заснув.
  
  Два дні потому його ліжко підняли. Він ненадовго задрімав, а коли прокинувся, перевів погляд на крісло біля вікна. З якоїсь причини там сиділа Дезіре Пауелл. Її права рука була на перев'язі. Майкл знав достатньо, щоб розуміти, що з-за того, що сталося виникне безліч юридичних ускладнень. Він був повністю готовий до наслідків своїх дій. Мертвий чоловік у його будинку, двоє поліцейських на вулиці. Омар. Але, може бути, і немає. Може бути, Дезіре Пауелл була просто галюцинацією.
  
  Немає. Наркотики були не настільки хороші. Вона була справжньою.
  
  "Радник", - сказала вона. "З поверненням".
  
  Майкл кивнув на склянку води на своєму підносі. Пауелл подивився в коридор, назад. Можливо, йому не належало пити воду. Вона встала і здоровою рукою піднесла соломинку до його губ. Прохолодна вода була всім, чого Майкл коли-небудь бажав.
  
  "Я думав, ти помер", - сказав Майкл. Його голос був слабким і хрипким.
  
  "Не пощастило так сильно".
  
  Ще ковток. “ Що сталося?
  
  “Я поки визволю вас від усіх подробиць. Але що привело мене до цього пристрою – яке, до речі, не поєднується ні з одним з моїх нарядів – так це те, що я отримав чотири кулі в жилетку. Зламав два ребра.
  
  "У моєму будинку?"
  
  Пауелл кивнув.
  
  "Мені дуже шкода".
  
  Пауелл знизав плечима. "Просто ще один сонячний день в раю".
  
  Хоча зараз був не час і не місце для цього, Майкл повинен був знати. За останні двадцять чотири години він уявив собі десять варіантів майбутнього. Дев'ять з них були поганими. "Що має статися?" - запитав я.
  
  Пауелл помовчав кілька хвилин. “Це питання для вашого офісу, не для мене, Майкл. Але я можу сказати вам, що результати експертизи хороші. Це був ніж поганого хлопця, яким вбили Миколу Уденко. Ми знайшли вогнепальну зброю на його руці, його відбитки на рукоятці пістолета вашої дружини. До того ж у нас є дюжина свідків, які бачили, що він робив на вулиці з двома поліцейськими.
  
  Майкл знав, що це буде ще не все. Пауелл був ніким іншим, як скрупульозністю.
  
  "Видужуй", - сказала вона. "Ми поговоримо".
  
  Пауелл встав і підійшов до вікна. Через кілька миттєвостей вона знову повернулася до нього. Майкл зауважив, що вперше з тих пір, як він зустрів її майже десять років тому, на ній були джинси і толстовка поліції Нью-Йорка. Повинно бути, це була звичайна п'ятниця. Якщо це була п'ятниця. "Ви вже проходили через це раніше", - сказав Пауелл.
  
  "Що ти маєш на увазі?"
  
  “Я маю на увазі, з тією замінованій машиною і всім іншим. Тобі майже пробили штраф".
  
  Майкл кивнув.
  
  “ Отже, дозволь мені запитати тебе про дещо.
  
  "Звичайно".
  
  Пауелл пройшов назад через кімнату, сів. "Скільки разів ти можеш обдурити диявола?"
  
  Майкл виглянув у вікно. Дерева були в повному кольорі, небо - кришталево блакитним. Далеко річка блищала діамантами. Він озирнувся на детектива. Відповідь була лише одна. “ Стільки разів, скільки зможеш.
  
  Коли Пауелл пішов, Майкл спав. Коли він прокинувся, було темно. Він був один.
  
  Протягом наступних двох місяців Майкл Роман зненавидів фізіотерапію. Більш того, він зненавидів фізіотерапевтів. Всім їм було близько двадцяти шести, вони були у відмінній формі, і у всіх у них були імена на кшталт Саммер і Шайлер. В будь-який день, після п'ятої серії силових присідань, у нього було кілька інших імен на вибір.
  
  Поступово він почав відновлювати свої сили і рівновагу, повертаючись до форми, яка, ймовірно, була у багатьох відношеннях краще, ніж він був раніше.
  
  Під час його одужання вони зупинялися в маєтку батьків Еббі в Паунд-Ріджі. Вони найняли компанію, щоб та приїхала і прибрала будинок в Іден-Фоллс, але і Майкл, і Еббі знали, що більше не зможуть там жити. Що б не було там для них, воно зникло, розчинившись в кислоті зла і темряви, яку не могло замаскувати ніяке кількість дезінфікуючого засобу. Майкл поняття не мав, що вони збиралися робити і куди йти, але на даний момент це було другорядне.
  
  Судовий процес над Геганом відбувся на початку липня, і керував ним прокурор третього курсу. Майкл ознайомив молодого людини з ходом справи, і приблизно за годину до вступних заяв Фалинн Харріс з'явилася в залі суду №109. Два дні потому, після чотиригодинного обговорення, присяжні винесли вердикт про ненавмисному вбивстві. Геган був засуджений до п'ятнадцяти років тюремного ув'язнення. Це було не те, на що сподівався Майкл, не те, на що заслуговував місто, але Гегана прибрали з вулиці. Молодий ад'ютант прийшов провідати Майкла на наступний день після винесення вироку. В його очах Майкл побачив так багато. В основному він сам, кілька років тому.
  
  У середині серпня Майкл повернувся в один будинок у Іден-Фоллс. Час від часу він все ще користувався тростиною, але здебільшого був незалежним. Підійшовши до будинку, він побачив щось прикріплене до колоні поруч з вхідними дверима. Його серце затріпотіло. При найближчому розгляді з'ясувалося, що це була наклейка, трафарет у формі яскраво-жовтою маргаритки. Майкл озирнувся. Інших наклейок не було, тільки цей самотній веселий пластиковий квітка на колоні. Поруч з ним був приклеєний маленький конверт. Майкл відкрив його. Всередині була листівка із запискою і фотографія. Майкл насамперед глянув на фотографію, зображення молодої пари, яка сидить на ганку особняка. Судячи по автомобілях на вулиці, це була, ймовірно, середина дев'яностих. Чоловік, одягнений в яскраво-зелений квітковий халат, був худорлявим і красивим. В його очах блиснув вогник. У жінки були тонкі риси обличчя, світло-каштанове волосся були заколоті пластиковими шпильками. Дитина – насправді зовсім малюк сидів на колінах у чоловіка. У цих сумних очах не можна було помилитися.
  
  Майкл глянув на записку. На звороті був листок паперу. Він перевернув його. Це був чек за наклейки з маргаритками. Він не зміг утриматися від сміху. Вона повідомляла йому, що не крала це в магазині. Він прочитав записку.
  
  Я просто хотів сказати вам, що, здається, тепер я знаю, що це означає. Будемо живі-не помремо. (Я подивився написання.)
  
  Це означає, що все буде в порядку.
  
  Будь здоровий всі свої дні.
  
  Фальенн старпом
  
  Майкл склав записку і поклав її в кишеню.
  
  Через кілька довгих миттєвостей він повернувся і пішов геть від будинку. Він більше ніколи не заходив всередину.
  
  
  П'ЯТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЬ
  
  
  Через рік після жахливих інцидентів в Іден-Фоллс і Асторії, штат Нью-Йорк, молода жінка стояла через дорогу від кафе на Пікк-стріт. Навіть тут, на розі, повітря було насичене ароматами кориці, марципану і темного шоколаду.
  
  Всередині власник кафе, чоловік всього тридцяти шести років, але в його пісочного кольору волоссі вже пробивалася сивина, складав коробки в задній кімнаті. Там ніколи не вистачало місця.
  
  Відразу після дев'ятої ранку, після того як вляглася ранкова метушня, він зайшов за прилавок. За столиками сиділи три відвідувача, кожен з головою пішов у свій кава, випічка і ранковий випуск Eesti Ekspress.
  
  Коли вони вирішили переїхати в Естонію, вони знали, що Майкл ніколи більше не буде займатися юридичною практикою. В той день, коли він повинен був повернутися в офіс окружного прокурора округу Квінс, він стояв у кабінеті Денніса Маккэффри в оточенні своїх колег і друзів. Оскільки не було жодних неспростовних доказів того, що Майкл порушив закон, жодних звинувачень у зв'язку з удочерінням дівчаток пред'явлено не було.
  
  Але помічник окружного прокурора Майкл Роман завжди був настороженим. А офіс окружного прокурора – будь-який офіс окружного прокурора - не міг дозволити собі ані тіні підозри. В той день він подав заяву про відставку.
  
  І хоча вони обидва пройшли бліц-курс берліца по естонському мови, відзначилася Еббі. Вона подала заяву в уряд Естонії, і протягом шести місяців їй належало пройти першу з двох комісій, необхідних для роботи медсестрою в цій країні.
  
  Що стосується мистецтва випічки, Майкл виявив, що звик до нього, як до чогось природного. Він згадав, як спостерігав за своїм батьком перед печами, за хореографією ремісника, майстра своєї справи. Майкл був далекий від вдосконалення свого пирукада, але у нього почали з'являтися постійні клієнти.
  
  Закінчивши виконувати замовлення на обід в довколишні готелі, він налив собі чашку кави. Дівчата сиділи за столиком біля вікна і, як завжди, хихотіли, володіючи якимось таємним знанням справи. Коли Майкл виглянув у вікно, він побачив жінку, що стояла на розі і спостерігала за дівчатками. Його почуття насторожилися, як і завжди, коли справа стосувалася Шарлоти та Емілі, він присунувся ближче. Коли він побачив обличчя молодої жінки, його серце здригнулося, ніби він раптово знайшов другу половинку давно забутого медальйона.
  
  Жінка помітила його і підняла витончену руку, щоб помахати.
  
  Майкл вибіг через парадні двері пекарні, але до того часу, як він добіг до рогу, жінка зникла, загубившись у натовпі пасажирів і туристів на Пікк-стріт.
  
  Коли він повернувся всередину, Еббі чекала його біля дверей.
  
  “ Ви бачили ту жінку? - Запитав він. “ Блондинку в червоному пальто?
  
  "Вона тільки що увійшла", - сказала Еббі. "Вона сиділа в кутку". Вона вказала на столик біля радіатора.
  
  Майкл перетнув кімнату. На столі лежала біла серветка, а на ній було намальовано олівцем чудово деталізоване кладовище на схилі пагорба. У центрі був маленький хрест. Там не було ні надгробки, ні імені, але Майкл знав, чия це місце спочинку і що воно означає.
  
  Кажуть, він був одружений на дівчині з Іда-Вірумаа. Якась эннустая. Вона народила йому трьох дітей, але один народився мертвим.
  
  "Щось не так?" Запитала Еббі, ставши поруч з ним.
  
  Майкл подумав, не розповісти дружині. Замість цього він поклав серветку в кишеню і сказав:
  
  “Сьогодні прекрасний день. Давайте закриємо трохи раніше".
  
  Кілька годин потому вони сиділи на березі пляжу Піриту, недалеко від Олімпійського центру яхтингу, місця проведення Московської Олімпіади 1980 року. Дув сильний вітер, і повітря був трохи прохолодним талліннські пляжі не були переповнені до кінця червня, – але вода блищала, а бриз ніс з собою передвістя нового літа.
  
  Після обіду дівчата спустилися до води. Спина до спини, тримаючи в руках гілочки дерев, вони малювали на мокрому піску. Шарлотта намалювала щось схоже на гору. Емілі намалювала кінь. Або, може бути, це був верблюд.
  
  Майкл дивився на Фінську затоку. За шість місяців до того, як вони покинули Штати, дівчатка пройшли інтенсивну консультацію. За словами лікарів, у них, мабуть, не було якоїсь тривалої травми від подій весни 2009 року, але існувала ймовірність, що одного разу пережитий ними жах повернеться. Тільки час покаже.
  
  Пізніше, коли вони зібрали свої речі і попрямували до машини, Майкл обернувся, щоб востаннє глянути на малюнки на піску, але виявив, що приплив вже почався і змив їх.
  
  В той вечір, в маленькій квартирці над кафе, коли дівчата міцно спали, а його дружина занурилася в книгу поруч з ним, Майкл тримав серветку, яку жінка залишила на столі, і думав про своїх переконаннях, про свою віру в це життя і про знання того, що ні вічності, ні вічності назавжди.
  
  Для сім'ї Романів – Майкла, Еббі, Шарлоти та Емілі, існувало тільки справжнє.
  
  
  ЕПІЛОГ
  
  
  Грудень. Над східною Естонією м'яко падав сніг, покриваючи пагорби, покриваючи пилом високі імператорські сосни. Молодий чоловік без пальця на правій руці стояв і дивився у вікно будинку, розташованого на вершині пагорба в Колоссове. Він прочитав про це в Інтернеті. В газетах писали, що Олександр Савісаар був якимось монстром, що він тероризував сім'ю в Нью-Йорку.
  
  Віллем Аавік знав правду.
  
  Коли Савісаар їхав більше року тому, він багато розповів Віллему, поклав на нього величезну кількість обов'язків, не останньою з яких був догляд за будинком, територією, тваринами. Після смерті обох батьків Віллем бачив у Сависааре щось більше, ніж просто батька. Він був міфічним персонажем. Він був веннаскондом.
  
  Віллем подивився на стіну з ножами в кабінеті, кожен з яких був витвором мистецтва. Він узяв один зі стійки, відкрив його, помацав лезо.
  
  Він прочитав всі книги в маленькій бібліотеці, знав усі імена: Баба Яга, Кощій Безсмертний, Бас Челік, Іван, Марія, Ганна, Ольга. Він багато разів слухав "Жар-птицю" Стравінського, і з кожним прослуховуванням його впевненість зростала. Він вивчив напам'ять кожну ноту з опери Римського-Корсакова "Кащей Безсмертний".
  
  Безсмертний, подумав він. Він був молодий, всього шістнадцять, але ідея привела його у захват.
  
  Назавжди.
  
  Він знову визирнув у вікно, в чорноту зимової ночі. Він втратив палець в результаті нещасного випадку на ливарному виробництві, але байка в кінцевому підсумку буде такою, якою він її назвав. Він вже почав відвідувати рахунку Савісаара у Нарві, маючи справу з провінційним роймаром, який спочатку не сприйняв її всерйоз. Віллем Авік навів приклад однієї людини з фермерської села недалеко від Варски. Згодом легенда про нього буде передувати йому.
  
  І у нас було достатньо часу. У сусідньому містечку жила дівчина, яка, як кажуть, одного разу стане эннустайей. Їй було всього одинадцять років, але люди вже розповідали їй свої історії про невірних чоловіків, вмираючих матерів і лотерейних мріях.
  
  Одного разу вночі, коли на руті цвіли квіти, а річка Нарва текла тихо, він відвідав її.
  
  Віллем сидів перед каміном, його шлунок був повний, будинок та територія безпеки. Через кілька днів повинен був початися новий рік.
  
  Зовні, в беззвучній білизні сільській місцевості, спостерігала пара сріблястих очей. І чекала.
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"