Еваленко Александер Ефимович: другие произведения.

Вулиця Шевченка

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Конкурс фантрассказа Блэк-Джек-21
Поиск утраченного смысла. Загадка Лукоморья
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Перевод на украинский

   Моє улюблене мiсто Біла Церква, вулиця Шевченка... Фактично в самому центрі міста стоїть біла хата-мазанка, яка за своє довге і бурхливе життя бачила і памятає не одного господаря...
   Колись, давним-давно, сто або, може, і всі двісті років тому назад в цій, досить місткій будові з нескінченною вервечкою кімнат, мешкали мої прародичі... Наскільки я розумію, жили вони досить навіть непогано. Шкода, що в ті далекі часи не знайшлося такого дивака, як я! Можливо, тоді наш сучасник міг би набагато детальніше довідатися, що бачили і що пережили стіни цієї, не молодої вже споруди, за минулі століття. Мені ж на долю випало познайомитись з цими стінами в далеко не найкращі часи.
   За бортом на курсі був 1967 рік. Із, свого часу цільного і монолітного будинку, після війни налаштували шість маленьких стандартних кают-квартир. Все відбувалось майже так, як і кругом на безмежних просторах нашої "неосяжної батьківщини" : хто був нічим, той (в)стане в сім, або ж навіть в шість. Рівно о 6-й під звуки мелодії, написаної відомим папашею не менш відомого Нікіти Міхалкова, пробуджувався зі сну наш, колись просторий, дім. А разом з ним і всі шість його квартир з їх славними мешканцями.
   Ми жили в самій найбільшій кімнаті вагон-квартири. Це, напевне, з самого дитинства мені на транспорт так щастить. Ви запитаєте, а чому вагон? Причетні до цих "таїнств" знають, чому, ну а з сучасниками можу поділитись досвідом. Вхід в наш дім починався з темної комори. Зліва при вході стояли масивні полицi, зповнені різноманітним крамом, або просто незрозуміло чим. Це і продуктовий склад, на всю зиму, турботливо і старанно заготовлений бабусею... І, обовязково, бидончик з гасом.
   Поряд чомусь лежало величезне збільшуване скло від телевізора КВН-49. Кругом проникаючий запах гасу ніжно переплітався в повітрі з ароматом нафталіну на фоні легкого амбре тройного одекoлону і ще невідомо чого. Ми памятаємо, це все було зліва. А справа знаходилися двері в перше "купе" нашого "рухомого потягу". І це була кухня. Правда, кухня, це засильно сказано! В малюсінькому приміщенні вміщалась тільки газова плитка і маленький деревянний столик.
   Друге ж "купе" нашого вагону займали мої бабуся з дідусем. Взагалі, по правді сказати, саме вони по- джентельменськи поступилися нам своєю великою кімнатою, а самі "переїхали" в а-ля їдальню.
   Третє "купе" належало моїй любимій Ільці. Якщо повністю і по документах, то це була Лілія Борисівна, мамина рідна сестра, зі своїм сином Йоком. Жінка неописанної краси і шарму, просто красуня! Вона досконало володіла англійською, німецькою і ще Бог його знає, якими мовами. Але найголовніше ж з усіх її хистiв мало дивну назву: слухачка.
   Слово само по собі не є особливо значущим. Та любий украiнськомовний музикант у всьому світі зрозуміє, про що йде мова. Це слово по суті є дань поваги тому музичному даруванню, яке дане нам Всевишнім. А якщо ще раптом людина, яка володіє цим даром, отримає в руки інструмент (неважно, який: балалайка, барабани чи фаґот), то виграють від цього абсолютно всі. Майже всі віртоузи в музиці - слухачі! Чи то Моцарт, який не мав диплому про закінчення консерваторії, чи, скажімо, Томмі Айоммі...
   А ось мені тоді пощастило! У Ільки (Лілії Борисівни) було піаніно. Уявляєте собі: справжнє велике блискуче піаніно! І, стоячи за дверима в останній кімнаті-купе нашої слобідки, я кричав Ільці через фанерну перегородку, що проходила через все її друге "купе": "Не зак-г-гивай две-г-гі!!!" "Я трішечки послухаю і піду спати в своє ліжечко!" Та сама горезвісна перегородка проходила через всю її кімнату. Ну справді, як в спальному вагоні!
   Із освітлення у Ільки з Йоком було тільки одне маленьке віконце на самому початку кімнати. Бо всю центральну частину їх "спального купе" займало піаніно! Напевне, саме тому, я сам того не розуміючи, але чуючи, як моя тітка-слухачка за дві секунди, під три акорди, хвацько і без всяких там нот, видає на-гора всі хіти тодішньої естради, сприймав все, як само собою зрозуміле, як невідємну частину мого життя!. Ілька грала запоями. Центром її життя було піаніно. Навіть обідали на піаніно. Звичайно, при закритій товстій кришці над білосніжною клавіатурою. За піаніно з відкритою кришкою дозволялося їсти тільки Ільці. У маленьких перервах між її музичними ігровими запоями. Що б на льоту вхопити чогось смачненького від бабусі. Спали теж, відповідно, в одному ряду з піаніно, мало не по стійці струнко.
   А ось мій братик-піратик своє "брязкальце" від мене успадкував. Багато честі йому було, щоб я його ім'я Ігорьок повністю вимовляв. Просто Йок. Браток мій, на відміну від мене, сутулого свердловського поселенця, був хлопець, хоч куди козак. Ілька в ньому душі не чула. З самого раннього дитинства він був як Ален Делон. Гарний, як лялька. З біглою англійською та хорошими манірами, з чудовим голосом. Але кому все це потрібне було в далеких 60х-70х роках ...
   Всією цією "воронячою слобідкою" диригувала бабуся. Дідусь звичайно був впевнений, що перша скрипка він, але весь оркестр-то знав, хто у нас диригент. В теплі літні вечори, в такому ж, як маленька трамвайна зупинка, затишному подвір"ї збиралася вся мешпуха кают-квартири номер три.
   Подвір"я було "озеленене" всього трьома фруктовими деревами. На вишні я вивчив вірш про вуйка Леніна, який не міг ніяк вишень наїстися, - так мені тоді це уявлялося. Яблуня на ті часи була виняток. Яблука були кваснющі, аж щелепи зводило. Але мама моя такі любила. Це напевно наслідки добровільного заслання в Свердловськ. Я ж любив третє дерево - велике абрикосове. Воно було майже таке ж старе, як і наш будинок. З кожним роком воно плодоносило все менше і менше, але його маленькі яскраво-помаранчеві плоди були солодші за мед. На пару з Йоком ми ціле літо "обробляли" нашу абрикоску, аж до кісточок, з їх характерним мигдальним присмаком.
   Ніколи не забудеться смак синьоглазки, (це такий сорт картоплі), підсмаженої в товстій чавунній пательнi "на олiї щойно вичавленої з соняшникового насіння олії, з величезним стегном від курочки, яка ще сьогодні зранку безтурботно бігала по-під ринковими ятками. Я сидів на маленькому стільчику перед високою табуреткою, в центрі якої знаходилася величезна біла тарілка, до країв наповнена смачною, пахучою, як смажене насіння, синьоглазкою. (Мається на увазі скибки смаженої картоплі). Бабуся безкомпромісно контролювала ввесь процес прийому їжі, так, ніби я пережовував все для неї. Вона як би диригувала і стимулювала мій жувальний процес. Шматочки ніжної курятини були завбачливо заготовлені про запас. Рот не повинен був закриватися, а щоки - обов'язково, як у хом'яка. Вона відгодовувала нас всіх після майже 5-річного трудового відрядження. Моя кохана бабуся!
   Мій дідусь в молодості міг підкови руками гнути. Косий сажень в плечах. Чорне, закручене, як у цигана, волосся, висока, струнка постава! Чоловік, який пройшов усю війну. Чуть не загинув при форсуванні Дону, отримав декілька поранень, але, тимпаче, все ж зумів вижити в пеклі другої світової... Я - це просто його маленька, жалюгідна копія.
   Володар громового голосу, він вводив в стан резонансу всі кришталеві келихи в старовинному бабусиному секретері (так це тоді називалося). Аж фігурки балерин між келихами починали "танцювати". Артист!
   Дід був ще й "кіт учений". Закінчив мало не до революції гімназію, а часи тоді круті були. Ось і займав він завжди посади не для простих смертних. Одна з найпочесніших, це директор центрального гастроному. І хто мені зараз скаже, де він в Бецику знаходився? Вірно, навпроти центральної перукарні.
   Але 2-га світова залишила все-таки незримі рани у діда в душі. Чув хто притчу про наркомівські 100 грамів? Так ось я вам розповім, що всі наші діди, батьки і брати, всі, хто брав участь в бойових діях на передовій, мали право на свої 100 грамів горілки. Кожен день мали право. Майже 5 років. А тепер перерахуйте швиденько в голові! Скільки вийшло? Правильно, майже дві тонни. Якщо сам не пив, міг віддати сусідові. Або виміняти на махорку. Дід ніколи не палив. Зате випити міг солідно. Як справжній артист!
   Є у Зіновія Високовського чудовий анекдот про знаменитого шансоньє, який під час вистави за сценарієм напивається вщент. А в останньому акті йому треба вийти на сцену абсолютно тверезим. На всі запитання, як це йому вдається, він відповідав, нахмуривши задумливо брови: "Ну голубчику, ось в цьому саме і вся суть моєї ролі". Як і мій дід.
   Мама набагато пізніше жартівливо скаржилася мені, мовляв йду зі школи додому, бачу стоїть тато (дід) десь під парканом на каштлат "що стоїш хитаючись, тонка горобино". Підходжу, розповідає далі, до нього і запитую: "Тату, ну як так можна?" . Ви б бачили, як він це грав! Перед вами раптом з`явлалася абсолютно інша людина. Дід округляв очі і абсолютно тверезим голосом обурено заявляв: "Хто? Я? Так як тобі не соромно доню! ". І гордою ходою, абсолютно рівним тверезим кроком, віддалявся геть з обуреним виглядом. ...
   Мама потім бідкалася, що вже і сама замислювалась над тим, чи не наговорює вона бува на тата ... Артист тай годі!
   Дід вживав тільки біленьке. Ні-ні, не вино. Мається на увазі тільки світле, навіть не світле, а прозоре. Будь-який продукт винокурні. Древнє слово "винокурня" містить в собі дуже глибокий сенс. Тут мається на увазі цілий ряд різноманітних способів і засобів, як в ті далекі часи роздобути на кожному розі або "казенку", або "паленки" або ще дідько знає чого ... Головне не менше 40 обертів! Ми коли-небудь повернемося ще до теми алкоголю, і я пізніше "ще заспiваю Вам за нашу рiдну українську горілочку "
   Дід мій молодець. Жодного разу в житті не бачив, що б він колись опускався до кольорових напоїв. Маються на увазі вина, лікери, шампанське і вся інша підфарбована лабуда, як він тоді нам пояснював.
   Чомусь панувала думка, що, якщо вживати тільки горілку, то проживеш до 100 років. У той час це була межа мрій. Дідусь Борис тримав удар.
   По обидва боки нашого "трамвайного" дворика були такі ж маленькі дворики наших сусідів.
   З лівого боку жив Фімка. Так його всі називали. Бабусин рідний брат. Дідусь Фіма був маленького зросту, з величезним, як мені здавалося тоді, животом. Так само як і мій дідусь Боря, який пройшов війну і дивом вижив, дідусь Фіма теж вживав тільки біленьку.
   Не беруся стверджувати це як гіпотезу - що всі колишні фронтовики пили тільки "біленьку". Головним антракціоном було, коли смажена, на хорошому шматку сала яєшня з 5 яєць, заливалася міцною самогонкою і підпалювалась. Фімка, як Хоттабич з глечика, в відблиску синюватих вогників полум'я, приступав до трапези. Теж був артист!
   Він і його дружина Ніна були дуже культурні і освічені люди. Тітка Ніна працювала десь секретарем, у якогось крутющого як на ті часи, великого начальника. А Фімку знало все місто. Центральний міський ринок знаходиться як і раніше на своєму старому місці. Так ось найкрутіша пивна, так-так, всі ровесники пам'ятають, біля входу зліва.
   Запах свіжого пива ... мм-м-мм, до речі хто там казав про воблу? Так ось і вобла була там, і раки були. І ті, які по п'ять. І ті, які по три. Усе було. Таки- це не дуже дешево було. І по 3, і по 5 ... але було, - вибирай! Я думаю, що за цей маленький плагіат мій улюблений і шанований, дай йому Бог здоров'я, М.М. Жванецький на мене не образиться. Таке було не тільки в Одесі.
   Вся Біла Церква знала, що єдине місце з нерозведеним пивом - це тільки у Фімки. На той час піти до Фіми, це те саме, якби сьогодні відвідати крутий пивний бар.
   З правого ж боку нашого затишного дворика, "розкинулося поле широке", - то були володіння пані Шуцької з чоловіком. За пліткам в команді яхт-клубу, чи то пак, всі наші зпівмешканці шепотілися, що Шуцькі - колишня польська шляхта.
   Сам пан Шуцький був головою Клубу шахістів. Ми його називали "синя тура". Це через кольору обличчя. А конкретніше, - він весь день з ранку до вечора різався в шахи, по рублю за партію, в парку Петровського, на лавочках на алеї. Був у нас такий парк колись .Памятаю, як пані Шуцька частенько тягнула на собі з того парку по самі вінця або навіть вище брів наповненого, теж, явно не кольоровими, напоями, пана Шуцького. А сам вельможний пан вивергав при цьому чистою польською мовою потік добірних лайок в сторону своєї найніжнішої половини. Пані Щуцька червоніла при цьому, як маківка в полі...
   Якось, в одну з коротких теплих зим (в порівнянні з "улюбленим" Свердловським "звичайно), дідусь подарував мені фігурні ковзани. Уявляєте собі?! Це в той час, коли все ще більшість їздила на прикручених мотузками до черевиків смужках вузького заліза. То були гарні високі чобітки кавового кольору, з запахом свіжої шкіри і металу. Серце дитини від щастя чуть не вискакувало з грудей. І ми пішли на каток.
   Каток в ті часи був, напевне, єдиним місцем, де справді було дуже весело. Збиралася там майже половина всіх мешканців міста. Заливали водою увесь стадіон "Спартак", і всі бігові доріжки. Як в "Сніговій королеві"! Гриміла гучна музика, горіли різнобарвні ліхтарики. У центрі ковзанки, зазвичай, випробовували свої сили в хокеї чоловіки, ну, а жіноче населення і закохані парочки носилися по колу, на бігових доріжках.
   Кволеньке свердловське створіння до катка ще якось доповзло, ну і на тому все й скінчилось... Подальший процес катання - тільки верхом на дідусеві! Після незабутньої прогулянки мокрого до нитки юного фігуриста посадили відігріватись під грубкою, а найдорожче - фігурні ковзани повісили в кухні-комірчині, над відкритим вогнем газової плити. І ось тут сталася непоправима катастрофа. Від сильного вогню пальника один з ковзанів зморщився і став майже на два розміри меншим. По цій банальній причині мої фігурні катання закінчилися, навіть не встигнувши як годиться розпочатися. Більше у мене вже ніколи не було фігурних ковзанів ...
   Незабаром мене віддали до дитячого садка. Садок наш знаходився якраз на місці сьогоднішніх каруселей в парку Петровського. Запам'яталося те, як під час обіднього сну пішов сильний дощ, і у нас в дітсадковій спальні почала протікати і падати стеля. Може тому і знесли той садок ...
   "Піратіко Йок" інколи забирав мене з садка на своєму "Орльонку". І ми удвох їхали дивитися на танка, який стояв біля польського костьолу. Саме цього танка пізніше поставили на зупинці "Піонерській" (там, де у нас тролейбусний відстій пізніше був).
   Як правило, Йок віз мене на рамі і це залишилося в моїй пам'яті, як один з найяскравіших спогадів дитинства. Теплий зустрічний вітер доносив запах міського пилу, злегка зкропленого жовтими поливальними машинами. Якось мій Йок приперся (іншого слова тяжко вбрати), зі своїм "Орльонком", і в нього, точніше, в його "Орльонка" щось там зламалося. В результаті я на зворотньму шляху додому змушений був працювати в нього двигунчиком. Тобто, штовхав його, з його ідіотським великому разом, до самого будинку. А потім ми ще разом ремонтували там щось. Під час ремонту я втрапив вставити вказівного пальця акурат між ланцюгом і великою зірочкою. Було дуже боляче ...
   На яхті, звичайно, оголосили повний аврал, мене кудись возили, лікували... І в пам'ять про наш історични і незабутній велоремонт я досі ношу маленький шрам, це вже на все життя.
   А взагалі Йок у нас був хлопець хоч куди. Як Еней в Котляревського: "...був парубок моторний, і хлопець хоть куди козак, удавсь на всеє зле проворний, завзятійший од всіх бурлак..."! Не буду з себе корчити Мальчиша-Кибальчиша, але ось Ігорюня у нас був справді вилитий Мальчиш-Плохиш. Мама досі боїться мені розповідати про всі його рiзноманiтнiшi забави наді мною за роки, прожиті в нашій "воронячій слобідці".
   І ось так мирно і дружно, прожили ми в нашому теремку ще цілих три наповнені пригодами і щасливі для всіх нас роки. Милі серцю, незабутні роки, які назавжди залишуться в наших спогадах!....
   Усiм гарного настрою.
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Н.Любимка "Долг феникса. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) В.Чернованова "Попала, или Жена для тирана - 2"(Любовное фэнтези) А.Завадская "Рейд на Селену"(Киберпанк) М.Атаманов "Искажающие реальность-2"(ЛитРПГ) И.Головань "Десять тысяч стилей. Книга третья"(Уся (Wuxia)) Л.Лэй "Над Синим Небом"(Научная фантастика) В.Кретов "Легенда 5, Война богов"(ЛитРПГ) А.Кутищев "Мультикласс "Турнир""(ЛитРПГ) Т.Май "Светлая для тёмного"(Любовное фэнтези) С.Эл "Телохранитель для убийцы"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
И.Мартин "Твой последний шазам" С.Лыжина "Последние дни Константинополя.Ромеи и турки" С.Бакшеев "Предвидящая"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"