Андерсен Теро Тинкович : другие произведения.

Вечiр

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

   Вечiр. Точнiше сутiнки. На землю нарештi спустилася прохолода, неначе природа вирiшила хоч трохи зглянутися на своїх дiтей, надавши вiдпочинок вiд неприродної для мiста, майже сорокаградусної, спеки. Останнiми роками природу було не зрозумiти: однiєї зими на вулицi близько 15 вище нуля, а наступної ? пiвнiчний тридцятиградусний мороз. А ця неймовiрна спека прийшла пiсля злив, що тривали три тижнi.
   Вулицею крокував хлопець. Високий на зрiст, з курчавим волоссям, що майже закривало шию. Зелено-сiрi (чи то пак сiро-зеленi, якщо читачевi так бiльш до вподоби) очi рiшуче дивилися на оточуючий свiт з-пiд доволi густих брiв. Оточуючим все у хлопцевi видавало романтика зразка десь так дев'ятнадцятого сторiччя. Поета, ображеного якщо не на весь свiт, то на його половину ? точно. Хоча це враження було дуже далеке вiд дiйсностi. Одяг юнака теж привертав до себе увагу: бiла вишита сорочка, що в народi звалася "вишиванкою", доволi потертi й подертi джинси та кеди. Через вишиванку на нього постiйно озиралися перехожi. Тi погляди дуже рiзнилися.
   Бабусi й дiдусi, розуми яких були ще й досi затьмаренi совдепiвською сталiно-брєжнєвською пропагандою антиукраїзма та ще бозна чого, вбивали його поглядом. А в спину додавали найстрашнiшi, на їхню думку, прiзвиська: "бендера", "нацiоналiст", "оунiвець". Та хлопець не вважав це вартим уваги, адже рiзниця поколiнь дається взнаки. У них була iнша iсторiя. Вiрнiше, для них зробили iншу iсторiю. Зробили тi, кому на той час було дуже вигiдно, щоб увесь "совєтський народ" вважав нацiоналiзм не окремою iдеологiєю, в якiй є свiй позитив та негатив, а злом чи не вселенського масштабу. Iноземцi, побачивши нацiональний одяг не тiльки у музеї культури та побуту, але й наживо, з подивом вигукували: "Ukrainian!". Молоде поколiння дивилося переважно схвально, середнє, тобто люди рокiв 30-55,? з подивом. Але йому було байдуже на всiх: i на iноземцiв i на молоде й середнє поколiння.
   Хоча, це теж невiрно. Є люди, на слова котрих йому було не начхати, до думок яких вiн прислуховувався. Таких було небагато: рiднi й друзi, насправдi близькi люди. Порiвняно з кiлькiстю його знайомств кiлькiсть " довiрених осiб " виявляється мiзерною. Взагалi його визнавали цiкавою особистiстю. Цiкавою насамперед з точки зору спiлкування, та аж нiяк не зовнiшностi. Хоча потворою вiн зовсiм не був.
   Вiн ? неординарна особистiсть. Слухав музику, що не подобалась широкому загалу i читав книжки. Так, просто читав. Бiльшiсть "цивiлiв"( англiйцi таких називають ordinary person) його генерацiї читало тiльки деякi твори, що їх зобов'язує читати шкiльна програма. Про особистiсний розвиток, зростання душi, навiть не йдеться. Хлопцевi їх було вiдверто шкода. Але до цього ми повернемось дещо пiзнiше. Хлопець...
   Хоча давайте далi вiн буде розповiдати сам.
  
  
   1.
   Привiт, Читачу! Я ? Маяк. Нi, у мене не шизофренiя. Я нi в якому разi не вважаю себе навiгацiйною спорудою. Це ? моє прiзвисько, що дане було менi у таборi через мiй високий зрiст. Завдяки цiй моїй анатомiчнiй особливостi наш загiн знаходили завжди. Звичайно, якщо я стояв десь неподалiк. А ще прiзвисько виправдовує те, що останнiм часом почав читати найвiдомiшого радянського футуриста ? Володимира Маяковського, у творчостi якого найбiльше захоплює раннiй перiод (до 1917 рр.). Також полюбляю вiршi Миколи Гумiльова й Володимира Висоцького. Нажаль, нi одного з них давно вже немає серед живих... Уподобання у музицi ? рок и метал. Будь-який. А ще ? пiснi того ж Висоцького, бiльшiсть з яких я знаю хоч трохи напам'ять. Через цю музику я сприймаю свiт, дивлюся у сьогодення. Музика допомагає. Принаймнi менi особисто. Та до теми своїх уподобань я ще повернуся.
   А насправдi мене звуть Андрiєм. В момент, який змальовувався вище, я йшов додому. Там на мене чекали мати й бабуся. А також чай та млинцi.
   Будинок ? звичайна п'ятиповерхiвка, що їх називають "хрущовками", ? був одним iз сотень таких самих по всьому мiсту. Квартира на останньому, п'ятому, поверсi. Крокуючи сходинками, вкотре бачив тривiальне: "Тут був Руля", "Кабан ? лох", та "Свєта ? карова". Також милi оку: "Анархiя ? мати порядку", "Цой живий", "Реп ? лайно" та "Metallica ? forever". Пiсля цiєї галереї настiнного живопису рiдний поверх здався неприродно чистим. I свiжим, незважаючи на стiйкий запах видiлень, смiття та iнших нечистот, що своїм середовищем обрали сусiдню квартиру. Дiставши ключi, я вiдкрив вхiднi дверi.
   ? Усiм привiт! ? вигукнув я. Це вже увiйшло у звичку. Привiтавшись iз бабусею, попрямував до своєї кiмнати, де за комп'ютером працювала мати.
   ? Привiт, мамо!
   ? Привiт. Як справи? Що нового? Нумо, розповiдай! ? сказала мати, нi на хвилину не вiдриваючись вiд своїх справ.
   ? Та, все як завжди. Погуляли непогано. А взагалi ? нiчого нового.
   Так я вiдповiдав завжди. Хто ж у мої шiстнадцять рокiв розповiдає батькам усе, що вiдбувається у життi? Та жоден, я у цьому певен! У пiдлiтковому вiцi всi щось приховують. В бiльшiй чи меншiй мiрi. Так було, є й буде. Нашi батьки приховували своє життя вiд дiдусiв та бабусь, ми приховуємо вiд батькiв, нашi дiти приховуватимуть вiд нас. I з цим нiчого не поробиш. Життя взагалi циклiчна рiч ? в нiй завжди усе повторюється. Тому часто з'являється вiдчуття, що це вже десь було... Де жа вю, хай йому грець!
   Як все ж таки поталанило людству, що розумнi люди винайшли стiльниковий, чи то пак мобiльний, зв'язок! Наразi нiхто не уявляє без нього життя, хоча з десяток рокiв тому стiльниковий був розкошом, а не засобом зв'язку. Ось i я став бiльш нiж пiвтора року тому активним користувачем цього виду сполучення. Завдяки одному з мобiльних операторiв, в серединi мережi якого усi дзвiнки безкоштовнi, я поринув у свiт спiлкування з друзями.
   Розмову було закiнчено, а я поринув у роздуми. Я взагалi-то у якiйсь мiрi мрiйник. Як казав класик, бачу зорi у калюжах буденностi на життєвих шляхах...
   Я дуже полюбляю дивитися на вогонь та дим. Я маю на увазi не вогонь iз газової плити чи запальнички, нi. Там вiн чiтко скерований. Я маю на увазi вогонь багаття чи пожежi, який необмежений рамками буденщини. Для нього немає жодної нездоланної перепони. Воду вiн може випарувати, пiсок чи землю ? переплавити. Тiльки б було джерело живлення, їжа вогню, пожива. Вогонь у мене завжди асоцiюється з почуттями. Не розумiєте? Пояснюю.
   Для себе я серед почуттiв (хлопця до дiвчини, чи навпаки. А взагалi ? кому як подобається) виокремив три види. По-перше це симпатiя. Асоцiюється у мене iз сiрником: опiкiв у душi майже не залишає, спалахує швидко, горить яскраво, та не довго. По-друге ? закоханiсть. Уявляється менi багаттям. Звичайним лiсовим багаттям. Зачинається вiд сiрника (вiд симпатiї), розгорається повiльнiше, та якщо залишить опiки ? то достатньо серйознi. Без поживи багаття саме по собi через деякий час зникає, залишаючи тiльки потемнiлий слiд. По третє ? лiсова пожежа. Кохання. Починається вiд надто сильного багаття, руйнує все на шляху та залишає найстрашнiшi, майже невилiковнi, опiки.
   А дим, як i вогонь -- це просто прекрасно! Ви коли-небудь придивлялися до цигаркового диму у безвiтряну погоду? Чиста анархiчна негеометрiя! Чому анархiчна? Бо не пiдкоряється жодним законам. Жодна сила не здатна направити його (дим) у потрiбний їй напрямок. Над ним нiчого не владно. Дим ? суцiльне скупчення iдеалу свободи вiд обставин, оточуючих його. Тому я дуже полюбляю на нього дивитися. I можу це робити нескiнченно довго.
   А ще я, як усi нормальнi люди, обожнюю своє мiсто. Я в захватi вiд виду вечiрнiх проспектiв, що представляють собою свiтлову рiку, береги якої обрамленi лiхтарями, а течiя складається з автотранспорту. Коли споглядаю її з якогось моста виникає бажання туди пiрнути, розчинитися у тому потоцi, втiкти разом iз ним вiд буденностi, розсiявшись десь на неосяжних просторах Всесвiту. Я закоханий у Київ. У гамiрливi Хрещатик та Майдан, у схожий на величезний сувенiрний базар Андрiївський узвiз, у величнi Лавру та Золотi Ворота, у статичнi вулицi Печерська, у Володимирську гiрку, на якiй кожного року випускники зустрiчають перший схiд Сонця дорослого життя. Я не уявляю Києва без Замкової гори. Це мiсце, як на мене,? серце української столицi. Величний пагорб, що височiє над Андрiївським узвозом, ? мiсце, де збираються так званi "неформали". Маю сумнiви, що хтось незнайомий iз цим поняттям. До них вiдносяться по рiзному: їх не розумiють, ненавидять, зневажають, й в той же час поважають. Не рахуватися з ними в повсякденному життi ? нерозумно. Вони ? активна молодь, iз запалом у душi, iз жагою до дiй, не зiпсована грошима, з планом перетворень i потенцiалом для їх впровадження. Держава, передовсiм влада, майже не звертає уваги на молодь як соцiальну силу в принципi, й на "неформалiв" ? зокрема. Незважаючи на те, що саме молодь допомогла у 2004 - 2005 роках докорiнно змiнити Україну. Без неї у тогочасної революцiї нiчого не вийшло б. Якби вiд мене щось залежало у цiй країнi, першим пунктом моїх дiй стала б заборона на полiтичну дiяльнiсть усiм, хто хоч колись був у складi компартiї СРСР. Партiйна школа нiколи не проходить. Вмiли тодi людям мозок промивати. Якiсно, по саму шию, або й глибше. Вони є нiким iншим, анiж внутрiшнiми ворогами. Пiдлiсть та зрада у них вже у кровi, на генетичному рiвнi. Певен, їх дiти, що завдяки зв'язкам та статкам батькiв (i матерiв) пропхаються до тої ж Ради на мiсця справжнiх молодих професiоналiв, якi б могли змiнити Україну докорiнно. I якщо у нинiшнiх владарюючих є ще залишки спогадiв про тяжке "совєтське" життя, а отже i хоч краплина совiстi, то у їх дiтей, що сформувалися як особистостi у розкошах, й цього немає. Так що ж чекає нас рокiв за двадцять?!? Тими темпами й з тими силами, що наразi при владi ? автономне iснування у складi Єдиної Росiї. Чи iншого утворення, поява якого буде вигiдне дуже багатим панам. Автономне ? у кращому випадку. Гiрший варiант менi навiть уявляти лячно.
   Та повернемося до мене й моїх пригод. Та про однi з найважливiших, мабуть, подiй у моєму життi ? дещо пiзнiше.
   На той момент мене не хвилювало у життi нiчого: до початку навчання майже три тижнi, є достатньо непогана компанiя... Друг нарештi щасливий у особистому життi, а я ? тiльки радий цьому. От тiльки б хоч якiсь грошi в кишенi були... Звичайно ж, прагнув знайти роботу влiтку. Але п'ятнадцятирiчному хлопцевi без знайомств це зробити досить непросто. Тож вийшло так, що увесь час, який був не у таборi сидiв без дiла.
   На таборi хотiв би зупинитися окремо. Як написав на балконi один мiй товариш: "Табiр ? школа життя. I я її пройшов. " Табiр ? закрита модель суспiльства. У нього потрапляють усi верстви населення. У ньому вчишся дипломатiї, адже, природно,що не всi люди, яких ти там зустрiчаєш приємнi тобi у спiлкуваннi. У таборi я багато у чому змiнив свої погляди. Зрозумiв, що люди мають право на свою думку. З нею можна не погоджуватися та сперечатися, але не можна не поважати. Той, хто не поважає думку iншого не гiдний поваги. А ще зрозумiв, що для мене найвищим моральним задоволенням є допомога iншим. Якщо не дiлом, то словами ? точно. Бо свiт кулеподiбний, усе повернеться у спину. I добро, i зло. При чому зло ? у десяти-, а то й стократному розмiрi. Добро ж навпаки ? повертається тiльки десятою чи сотою частиною. А отже добра треба творити в десятки, в стократ бiльше. Звичайно ж, я не прагну бути якимось праведним ченцем, що сповiдує постулат про двi щоки. Бiльше iз Бiблiї менi подобається фраза "Око за око, зуб ? за зуб". Я вмiю робити людям боляче. Не фiзично ? морально. Фiзична бiль швидко минає, рани затягуються й зникають, залишаючи по собi, та й то лише iнколи, шрами. Бiль душi не загоюється нiколи. Вона може зменшитися з часом, або увiйти у звичку. Але моральна бiль нiколи не зникне. Я усвiдомлюю, що менi теж можуть робити боляче iншi люди. Нехай ? це мене загартовуватиме, я буду усе менше перейматися через неприємнi вiдчуття на душi. Так, це деякою мiрою моральний мазохiзм, та в даному випадку вiн у якiйсь мiрi на користь...
   Та ближче до справи. Усi наступнi днi пройшли як по одному сценарiю ? пiдготовка до першого вересня, репетицiї свята " Перший дзвоник ", де я був ведучим, вечорами ? посиденьки у мiсцi з мелодичною назвою ? "Крематорiй", що скорочено звався "Кремом". З компанiї, що там постiйно проводила час, до душi менi припали троє. I, як не дивно, всi ? дiвчата. Нi, нiяких непристойних думок з приводу них не було, навiть близько! З ними було дуже цiкаво спiлкуватися ? усi троє письменницi, себто у чомусь рiднi душею люди. Певне, вони були останнiми бiтниками на усiй земнiй кулi. Останнiми справжнiми бiтниками 21ого сторiччя. Звали їх Виделкою, Агатою та Кумою. Вони на перший погляд здалися менi неймовiрно цiкавими спiврозмовницями. Перше враження виявилося вiрним. Ми з ними достатньо швидко потоваришували, а згодом - здружилися. Нiколи досi у своєму життi я не зустрiчав своїх однолiткiв, що настiльки захопленi справою, яка не цiкава майже нiкому у всьому свiтi. Однолiткiв, що напам`ять читають Маяковського та Жадана, слухаючи Дженiз Джоплiн або "Мєльнiцу". Дiвчат, яким взагалi ВСЕ ОДНО, як на них буде реагувати соцiум. Головне - щоб їм самим було комфортно у свiтi, що вони самi собi створили. Цей маленький свiт, звичайно ж, має дещо спiльне iз реальним. Вiн сам майже реальний. Та до нього немає входу та допуску звичайним людям, не романтикам-асоцiалам. Я поважаю їх. Тому, що вони не пiдлаштовуються пiд свiт, але й не намагаються його змiнити пiд себе. За те, що їм байдуже до усього, що їх не торкається у даний момент. За те, що пишуть виключно заради себе. Я увiйшов до їх свiту. Свiту, з якого можна вийти тому, що тебе у ньому нiхто не тримає. Нiхто не став би у такому разi тобi чимось докоряти. Але якщо ти ЗРОЗУМIЄШ дiвчат-зодчих цього свiту, то тобi просто не буде сенсу звiдти iти. Їх свiт - єдина бiоенергетична система. Таке враження, що їх (кожної окремо) немає. Вони знають одне одного роками, а тому здогадуються про що йтиметься мова не з пiвслова, а скорiше з пiвдумки. Для них дуже мало значить поняття амбiцiй. Для них, як i для мене, грошi - не мета, а спосiб її досягнення. Жодна з них (як менi здається) навiть не намагається мрiяти про пристойну роботу з великою зарплатнею, про заможного чоловiка, власнi машину, квартиру та iншi матерiальнi блага та принади. Головне для них (знову ж таки на мiй погляд) ­-- їх власна субкультура та творчiсть. Пишуть вони не те, щоб погано, але незвично. Незвично для широкого загалу. Та у компанiї їх розумiють.
   Одного вечора я як завше йшов у напрямку "Крему". Там мене чекали знайомi (їх було бiльше) та друзi (їх було менше, та саме заради них я йшов туди). У кишенi - синiй папiрець iз водяними знаками та портретом Богдана Хмельницького на лицевiй сторонi. Бiльше грошей брати немає сенсу: скiльки б не узяв - все одно буде мало. Се ля вi, як кажуть на берегах Сени та Луари. Коли я прямував повз один iз житлових будинкiв, мене перестрiв якийсь старий i промовив нiби у пустоту, та дивлячись на мене: "Стережися тих, що прагнуть бути близькими тобi - вони принесуть лихо. Будь поряд iз тими, котрi не нав'язуються - ви допоможете одне одному у скрутi. Та не тут i не зараз!".
   -- Щоб це могло означати? - мiркував я дорогою. У пророцтва нiколи особливо не вiрив, як i у всiляку мiстику. Та все ж що це: марення мiського юродивого чи осяяння, що прийшло невизнаному пророковi. До речi, де цей старий? На вулицi не так багато людей, а його не видно. Таке враження, що крiзь землю провалився, у безодню якусь. Точно мiстика... "... не тут i не зараз!". А коли й де? Чому зразу не розповiсти? Мовляв ось тодi, ось там чатує на тебе, хлопче, небезпека. Стережися її i не роби того й того, бо буде тiльки гiрше. А то кажуть цi пророки одними загадками. А ти тим часом розшифровуй та вiдгадуй. Теж менi "Що? Де? Коли?" знайшли. Я, мiж iншим, не знавець усiляких там пророцтв!!!
   Мозок, що був переповнений цими невеселими думками, й не помiтив, як ноги доправили мене знайомою дорогою до мiсця, де я проводив посиденьки регулярно вже десь два-три тижнi. Там вже сидiли мої знайомi, з якими я привiтався. Потiм прийшли ще люди. I тодi вже стало не до розмiрковувань про нещодавню дивну зустрiч.
   Про старого я згадав через декiлька днiв. На Майданi Незалежностi, у натовпi, я угледiв його спину. Принаймнi, менi так здалося. До речi, забув описати свого "знайомого". Особа, як то кажуть, надзвичайно колоритна: у чорному довгому (майже до самих п'ят) плащi, зросту вище середнього, iз сивим, навiть неприродно бiлим, волоссям, що спадало на плечi. Також iз юрми його вирiзняли борода та вуса. Довгi, як у справжнього козака. Закралася думка: i що вiн вiд мене хоче? Та скоро я про усе це забув. А дарма!
   Все йшло так, як i мало йти. Наближалось 1 вересня, День Знань, останнiй навчальний рiк у лiцеї. Перед усiма нами, майбутнiми випускниками, вiдкривалися новi горизонти дорослого життя. Всi ставили собi одне-єдине спiльне питання, та вiдповiдь була у кожного своя. Питання звучить, звучало й звучатиме однаково для усiх поколiнь - куди йти навчатися пiсля закiнчення школи, лiцею або ж якоїсь гiмназiї? I тут, як писав поет:

У кожного своя доля, i свiй шлях широкий...

   Кожний обирає ту професiю, яка є покликанням, до якої прямує душа. Це в iдеалi. А у реальному життi все iнакше: деякi професiї взагалi непотрiбнi. Хоча вибачте - невiрно висловився. Деякi професiї не популярнi та не престижнi, та вони потрiбнi. Нiхто зараз не мрiє бути мiлiцiонером, вчителем чи бiблiотекарем. У наслiдок цього до органiв внутрiшнiх справ йдуть тi, що пiсля армiї не втупили до вишу. До мiлiцiї великих мiст - провiнцiали, метою яких є отримати хоча б тимчасову реєстрацiю у мегаполiсi. Як наслiдок - правоохоронець у суспiльствi ? людина, яку не поважають, але смiються над нею. У школi бракує викладачiв, а бiблiотеки поступово, але впевнено поступаються Iнтернету, в якому можна при наявностi бажання знайти усе, що завгодно душi. Натомiсть люди тисячами отримують професiї фiнансистiв та правознавцiв, якi вже рокiв зо п'ять не потрiбнi. Усi прагнуть опинитися бiля "живих" грошей. А егрегор грошей не шкодує жодну людську душу - вiн змiнює її, вичавлює з неї усi iншi прагнення окрiм прагнення до додаткових заробiткiв. Людина перестає бути людиною. Вона стає машиною, для отримання прибутку. Накопичення грошових одиниць безцiльно, щоб було, незважаючи на людей, через долi яких доводиться переступати. Таких особин не назвеш "працеголiками", адже вони працюють не через любов до професiї. Їх не назвеш людьми, що хочуть жити гарно, бо коли у них з'являються машини, вони починають заробляти на квартири; коли з'являються квартири - вони заробляють на замiський будинок; коли є й вiн, починають заробляти ще на щось... Їх не цiкавить кiно, театр та лiтература. Їх друзi у реальностi та увi снах - вiдсотки, ставки, витрати(у кошмарах), та прибутки, прибутки, прибутки... У якiйсь мiрi у цьому векторi живе все наше суспiльство. У свiтоглядi, що радить знищ, розтопчи, переступи через особистiсть, вбий, зрадь, роби, що можеш - жага до грошей виправдовує все. Нiхто нiчого не хоче змiнити, бо усiх усе влаштовує. Журналiсти пишуть те, що вигiдно панам з товстими гаманцями, зводячи наклеп на людей, невигiдних господарям за тими чи iншими причинами. А тi, хто не хоче писати брехню або кидати у суспiльство "качок", або ж не можуть через свою принципiальнiсть знайти постiйну роботу, або ж взагалi не працюють. Адже не може працювати людина з кульовим пораненням у голову чи до смертi забита якимись "вiдморозками" (вибачте за жаргон, та iншого визначення знайти не знайду. Тому що не намагаюся, бо прагну називати речi своїми iменами).
   За усiма цими роздумами я мало не пройшов повз трамвайну зупинку, з якої маленька червоно-жовта модель потягу мала наблизити мене до рiдної домiвки... Вдома я вiдчув, що за день достатньо сильно втомився. Тому майже вiдразу пiсля вечерi лiг спочивати.
  
   2.
   Ектен сидiв, сумуючи, бiля озера. Вiн не знав, що знаходиться на тому, протилежному, березi. Та дуже хотiв туди потрапити. У руках хлопця була вудка. Його прадiд був рибалкою, як i дiд та батько. Тому хлопець змалечку був навчений розплутувати рибацькi тенета та вправлятися з рибинами будь-яких розмiрiв. Нерест у мешканцiв водойми ще не почався, тож з тралами (великi тенета, дуже мiцнi. Один повний трал риби вважається дуже гарним вловом) та тенетами поменше у вiдкритi води рибалки не виходили, обмежуючись звичними посиденьками з вудкою на березi. За крокiв двадцять вiд нього сидiв його батько, якого звали Ект. Його вiдро було повне рибин, довжина кожної з яких сягала щонайменше долонi дорослого чоловiка. Хлопцю ж сьогоднi не дуже щастило: за декiлька годин на гачок його вудки потрапило менше десяти рибин, та й всi, як одна, були дуже малими. А все тому, що бiльшi рибини зривалися з гачка через надмiрну його мрiйливiсть.
   Вiн, за мiрками свого селища, був дуже розумний: хлопець вмiв читати, рахувати бiльше, чим до сотнi та був писемним. Його батько був проти цього, бо вважав, що грамотнiсть рибалцi, дiти та онуки якого теж мають бути рибалками, у життi буде тiльки заважати. Але мати, прийми Свiтлий її душу, наполягла на тому, щоб хлопця п'ять рокiв тому вiдправили на навчання до найближчого мiстечка, Хогра, до нижчої його княжої свiтлостi початкової школи. Незважаючи на методи, якi застосовують у подiбних навчальних закладах для бiльшого засвоєння знань учнями, Ектену навчатися сподобалось. Вiн захоплювався великими авторами, твори яких були йому доступнi пiд час трирiчного навчання. Десь у глибинi душi пiдлiток марив тим, що й сам зможе колись творити. I творити не заради грошей, як це робили "письмачi", яких у околицях княжого двору вешталася неймовiрна кiлькiсть. Нi, вiн хотiв творити для людей, для того, щоб рятувати душi вiд сiрої iмли, яка їх поглинає, коли думками людей заволодiвають грошi. Та батько вважав це мареннями та нiсенiтницями розбещеного "справами Темного", себто навчанням. I Ект, як вiн сам вважав, знав як "вилiкувати" такого гарного хлопця вiд цiєї "хвороби", за яку вважав захоплення сина навчатися. Цим способом був батiг. Або рiзки. Або ще щось. Усе залежало вiд настрою екзекутора i мiсця "лiкування". Так продовжувалось вже два роки, та Ектен i не збирався полишати свої мрiї. Бо був впевнений у тому, що неграмотнi холопи, що обмеженi професiєю дiдiв-прадiдiв i нiчого окрiм неї у головi не мають, князiвству не потрiбнi. А тому шансiв стати вiдомим i успiшним у них набагато менше, анiж у розумних, навчених та рiзносторонньо розвинутих учнiв нижчих початкових, а тим бiльш вищих його княжої свiтлостi шкiл.
   Ектен не вважав себе якимось особливим. Вiн не був надто сильним. Нi, слабким його теж назвати було тяжко. У вуличних бiйках, що регулярно проходили у їх селищi, вiн нiколи не пас заднiх, ховаючись за спинами сильнiших товаришiв. Нi, навпаки продирався у першi ряди, де отримував добрячих стусанiв, але й противникiв своїх нагороджував величенькою кiлькiстю синцiв, подряпин та дiрок там, де повиннi бути зуби-рiзцi. Його водночас поважали за смiливiсть та завзятiсть, але у той же час не розумiли через його навченiсть та високi прагнення. Вважали у цьому вiдношеннi хвальком. А такi, як вiдомо, вулицi не до вподоби. А тому хлопчаки, трохи старше Ектена були солiдарнi з його батьком у частинi того, що навченiсть з вже майже дорослого мрiйника треба вибивати постiйно, чим вони й займалися.
   Ектен не був слабкодухим. Якщо б вiн рiс ганчiр?ям, то його б вже давно, ще на початку цих постiйних моральних та фiзичних тортур, зламали, зробили б таким, як i усi. Та вiн навiть не збирався якось пiдлаштовуватись пiд навколишнє середовище. Хлопець скорiше хотiв середовище перекроїти на свiй лад. I потихеньку робив усе, щоб вибратися з цього рибацького селища однiєї прекрасної днини, i бiльше нiколи сюди не повернутися. Або все ж вiдвiдати рiднi мiсця, але у якостi високоосвiченого пiдданого, що не шкодуючи себе, працює на добробут князя та всього князiвства.
   Хлопчина ходив по своєму рiдному, та в той же час остогидлому до судом у всьому тiлi, рибацькому селищу постiйно в синцях та якихось подряпинах. Кожна з цих вiдмiтин могла розповiсти свою iсторiю болю та боротьби, боротьби та болю... Його кривдники, натомiсть, теж нiколи не могли надто похизувати вiдсутнiстю рiзноманiтних " прикрас чоловiка", якими їх з дуже великим задоволенням нагороджував Ектен. Хлопчина був єдиним у селi шульгою, а отже його "вiзитiвкою" серед усiєї молодi став синець пiд правим оком у його супротивника. Тому "красивого" парубка вiдразу розпiзнавали серед тих, хто своє отримав у сутичцi, що за традицiєю вiдбувалася кожного вечора останнього дня декади.
   Одного дня, коли Ектен, перебравши усi влови, якi вони з батьком привезли з вранiшньої зорi, вiдокремивши великi рибини для копчення, середнi -- для продажу купцям, що мали от-от приїхати, а малi -- для засолу, сидiв та мiркував йти сьогоднi на вечорницi, чи нi, зайшов батько. Парубок не помiтив його, бо надто замрiявся. До тями Ект привiв сина способом, який завжди використовував у цих випадках -- своїм добрячим стусаном. А у нього, як i будь-якого роботящого чоловiка, рука була розмiром з добрячий камiнь i, вiдповiдно, вага у нього теж далеко не мала...
  -- У чому справа? -- оговтавшись вiд удару спитав Ектен, потираючи потилицю, у якiй все ще пульсувала бiль, -- Щось трапилось? До чого це було? Навiщо?
  -- Було б за що -- давно б вже вбив! -- А взагалi-то я з тобою хотiв важливеньку таку розмову провести, ось... Я оце, як його, навiть як почати не знаю.
  -- Ну почни спочатку. Що там трапилось вже в "широкому" свiтi, який зветься селищем? Чи смiливостi забракне все у очi сказати? Ну, я чекаю.
  -- Ти як з батьком розмовляєш, служник Темного! Я тебе зараз...
   Ектен вже приготувався прийняти чергову порцiю стусанiв. На батька йому було лячно дивитися: Ект почервонiв, потiм побiлiв, а на його шкiрi почали проявлятися якiсь плями незрозумiлого кольору. Молодий мрiйник нiколи не бачив у свого батька в очах полум'я ТАКОЇ лютi. Та в очах у бувалого рибалки була не тiльки лють, але й страх. Вiн, людина, яка самотужки, з одним гарпуном, йшла у негоду на двобiй з кайрантом (велика, завбiльшки 8-10 метрiв, риба, хижак вищого порядку, луска якої дуже цiниться серед зброярiв та франтiв, що у великiй кiлькостi знаходяться недалеко вiд княжого двору) i перемагала у трьохгодинному безперервному двобої. Вiн боявся. При тому, скорiше не за себе. За Ектена? Тодi чому? Що трапилося?
  -- Заспокойся, батько! Заспокойся i спокiйно й послiдовно спробуй розповiсти що ж таке трапилося. -- Хлопець спробував взяти ситуацiю пiд свiй контроль. -- Я тебе уважно слухаю.
  -- Я тiльки що зi старостою у шинку розмовляв. Вiн менi сказав, як таємницю, звичайно, що тебе сватати будуть.
   Ектен мало не зомлiв. Сватати... Страшне слово, принаймнi для нього. У Торонському князiвствi, де пiд могутньою рукою Його княжої свiтлостi Торона ХI й проживав своє життя Ектен, сватали хлопцiв. Хлопчик у сiм'ї -- щастя для батькiв, особливо у селах та селищах. Хлопцiв було набагато менше за дiвчат. I тому всi грошi, що були витраченi на виховання сина вертаються у подвiйнiй, а то й потрiйнiй кiлькостi у випадку вигiдного шлюбу з дочкою якогось багатiя. Навiть дуже старi монахи не пам'ятають року, коли тисячорiчнi звичаї змiнилися докорiнно. Здавалося б: живи й нiчого не бiйся -- наречена сама тебе знайде, грошей батькам теж вдосталь дадуть за тебе... Все виглядає привабливо, але не так просто. Хлопець, який вiдмовить дiвчинi у присутностi свiдкiв пiд час обряду запрошення у дiм, прирiкає нещасну на долю, якiй не можна позаздрити. Її покривають ганьбою, бо вважається, що вона не змогла прив'язати хлопця до себе якимось чином. При тому будь-який спосiб "прив'язування" вважається цiлком моральним. А дiвчина, яка не могла з якихось причин використати хоч один з цих способiв або залишиться до скону незамiжньою, або ж йде до монастиря i стає нареченою Свiтлого. Але є й такi, що не витримують ганьби... Кладовище бiля кожного селища пiсля щорiчного весняного сватання поповнювалося двома-трьома могилами молодих дiвчат, у яких вистачило вiдчаю i духу втопитися чи полiзти до петлi...
   Ектен боявся одного: дiвчина, якiй вiн вiдмовить, вчинить найстрашнiшим з цих способiв. Вiн не хотiв ставати причиною смертi молодої, красивої дiвчини, яка нiчого поганого йому не зробила. Вiн й сам пiсля такого мiг заподiяти собi смерть. На його думку краще вмерти, анiж все життя провести з думкою, що через тебе загинула нi в чому не винна людина.
   А вiдмовить вiн обов'язково. По-перше, вiн вважає, що одружуватись треба тiльки тодi, коли дiйсно кохаєш людину, довго її знаєш, а по-друге, Ектен не хотiв йти до когось у прийми (а це -- обов'язкова умова одруження, чоловiк, за традицiєю, повинен жити у сiм'ї дружини.). Йому було достатньо й себе у якостi своєї ж компанiї, вiн не хотiв нi до кого пiдлаштовуватись.
  -- Хто? Я ж нi з ким тiсно не спiлкуюсь, й зi мною нiхто нiколи не виявляв особливого бажання говорити чи гуляти... Я дуже рiдко ходив на вечорницi й гуляння молодi. Я або пораюсь по господарству, або бiля озера. Весь iнший час сиджу дома! Кому я потрiбен?! -- Хлопчина вже не витримував внутрiшньої напруги, зривався на крик, у його голосi лунали iстеричнi нотки. Вiн не розумiв нiчого. Та щось треба було виясняти, бо зрозумiння проблеми -- подолання половини вiдстанi до її вирiшення. А вирiшити її дуже кортiло.
  -- Тут, синку, ось яка справа. Та ти заспокойся, заспокойся. Горлянку не напружуй, цим нiчого не розв'язати. -- Ект пригорнув сина до себе, заспокоюючи його. -- Розумiєш, до сусiднього села, ну Лiсищi, там де ярмарок щовесни проходить, прийшли три вiщуни-монахи. Було то зо два мiсяцi тому. А там якраз проїздом до мисливського замку на два днi зупинилася Його княжа свiтлiсть Торон ХI з почтом. Князь забажав послухати, що ж напророчать йому й усьому князiвству, i покликав цих монахiв до себе. I сказали вони, що скоро на долю усього князiвства випадуть серйознi випробування i князiвство загине, якщо не вiддасть вiн свою єдину доньку, велику княгиню Ане, за її однолiтка-"дивного", що проживає недалеко вiд Лiсищ. Князь, звичайно, наказав вiщунiв вигнати з села й заборонив вiрити тому, що вони наговорили. Всi про цей випадок майже забули, але...
  -- Давай, розповiдай. Хоча, на мою думку, ти мiг би вигадати й бiльш правдоподiбний жарт... -- Ектен з великою недовiрою дивився на батька.
  -- Свiтлим клянуся, я не жартую! Так ось, тиждень тому царство Росанське, єдинi нашi пiвнiчнi сусiди, немов боягузи, без оголошення вiйни, напали на якесь прикордонне мiстечко. Гарнiзон намагався опиратися, але їх було мало -- такого вiд росанiв нiхто не чекав, адже їх вважали найлiпшими нашими друзями. Зараз хвиля варварiв-воїнiв котиться у бiк столицi, їх не можуть зупинити -- усi вiйська бiля захiдних кордонiв, на маневрах. Князь у панiцi, воєвода теж -- гарно буде, якщо вiйська встигнуть дiйти на маршi до столицi. А якщо нi... Не будемо про сумне. Росани нещаднi до мирного населення. Ось тодi, у першi днi вторгнення, й згадали про пророцтво трьох монахiв. Й почали шукати недалеко вiд Лiсищ "дивних" пiдлiткiв. А їх тут небагато -- аж один. Й той у Рибацькому, бiля озера, син вдiвця Екта, тобто ти!
  -- I що з того? Я нiчого не розумiю! Чому я повинен цьому вiрити? Де докази?
  -- Доказiв буде пре достатньо. Вони, тобто почт, от-от буде тут, вони зранку виїхали з Лiсищ.
  -- Подивимося. -- сказав Ектен i вийшов на двiр подихати повiтрям. Вiн нiчого не розумiв й не мiг повiрити.
   Вулицею пролунало доленосна для хлопчини фраза:
  -- Вiтайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вiтайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителi селища!
  
  
   3.
   Ранок прекрасного весняного дня. Ане прокинулася вiд того, що через легкi гардини з боєм пробивалися сонячнi променi. Судячи з кута їх нахилу, сонце вже наближалося до зенiту, а отже снiданок та ранкову гiмнастику, а також заняття з точних наук вона вже пропустила. Князiвна дуже рiдко собi дозволяла подiбнi витребеньки, але якщо вже вирiшувала бути вередливою дiвчиною з вищого свiту, то, як кажуть, вiдривалася на повну. Батько виховував дiвчину по суворим канонам. Вiн сам був аскетом, й вимагав обмежених апетитiв вiд дочки. Вона нiколи не вимагала для себе купи фрейлiн, чи то пак прислужниць, якi б мали допомагати їй одягатися, супроводжувати її скрiзь, де б вона не ходила й мрiяти, щоб вона подарувала їм щось зi свого плеча.
   Найближчими для неї людьми є батько й дiдусь. Мати Ане, делiйська принцеса, була страчена через участь у змовi проти свого чоловiка, яку довели документально. Князь Торон дуже страждав, адже кохав свою молоду дружину, з якою вони не прожили й двох повних рокiв. Та доньку ця пiвденна красуня народити встигла. Вродою, якою захоплювались мало не всi чоловiки якщо не князiвства, то княжого двору -- точно, Ане пiшла в матiр, а ось характером... Їй завжди казали, що вона повинна була народитися хлопчиськом. Князiвнi не було рiвних у метаннi кинджалiв та ножiв, на стрiлецький рубiж з луком проти неї ризикували виходити тiльки найкращi стрiльцi полкiв гвардiї його княжої свiтлостi. Чи сам Торон ХI, який теж гарно знав стрiлецьку справу. З мечем князiвна не надто гарно вправлялася, але, напевно, тiльки тому, що тримати вона навчилася десь рiк тому, коли вона стала здатна утримати цю метрову восьми кiлограмову залiзяку на простягнутiй руцi п'ять хвилин. При чому так, щоб рука не затремтiла. А це вдавалося не всякому юнаковi у чотирнадцять - п'ятнадцять рокiв. Вiйськову справу взагалi жiночою нiколи не вважали, а тут... Аномалiя якась!!!
   Ане пiднялася з лiжка й почала робити комплекс вправ, що допомагав їй розiм'ятися пiсля сну. Вiдразу ж пiсля того, як вона прокинулася, Ане почала розмiрковувати про своє найближче майбутнє. Їй вже шiстнадцять, настав вiк сватання. Кого скаже сватати батько -- того й доведеться прохати стати її чоловiком, їй все одно потрiбен княжич - консорт. Сама вона з усiм князiвством не впорається, й намагатися не варто. Тодi хто? Зрозумiло, що батько намагатиметься змiцнити мiжнародне становище князiвства, а отже наречений буде одним з синiв правителiв найближчих держав. Можливо й не спадкоємцi трону у себе на батькiвщинi, але все ж принци, або князi якiсь там.
   Княжнi було все одно який титул буде носити її наречений. Їй i сама влада була потрiбна тiльки для того, щоб зробити життя народу, який перейде до неї пiд руку через якийсь час, кращим хоч на якусь малу, неймовiрно малу частинку. Ну що гарного у тому ж росанi, цесаревичi? Так, гарний, може навiть i красень: двометрового зросту, з гарною атлетичною поставою, довгим прямим чорним, як пiр'я ворона, волоссям. Вправний стрiлець, хоча її не переможе. Та у душi в нього тiльки жорстокiсть й жага влади. Вiн старше за неї на два роки, а може й бiльше. Через нього вже у монастир пiшла неймовiрна кiлькiсть красунь. Вiн вiдмовляв їм пiд час обряду, прилюдно ображав. I їм нiчого iншого й не залишалося... Вiн думає тiльки про свої бажання, про свої вигоди. У ньому, у цьому Кедорi, немає нiчого людського. Вона з ним жити не зможе. Батько ж цього не розумiє. Чи просто ставить державну необхiднiсть вище, анiж особисте щастя своєї доньки. Можливо це й вiрно. Так, мабуть, й повинен чинити правитель, вiрний своєму народовi. Про молодшого онука короля Делiї, її кузена, й думати не варто було, адже торонський князь ненавидiв делiйського короля за те, що королiвська донька намагалася вбити Торона. Король, у свою чергу, ненавидiв князя за те, що той стратив його єдину доньку. Стратив ганебно, повiсивши привселюдно на майданi посеред столицi. Хто ще? Та нiкого з найвищого свiту й немає. Такого, щоб й за вiком пiдходив, й жив неподалiк. Вона таких й не знає... А може таких й не було. Здається, що друга думка найближче до iстини. Тодi нiчого не залишиться, окрiм як виходити замiж за пiдлого нелюба - росенця. Державна необхiднiсть, хай їй грець!
   Стара служниця - делiйка, яка за старою звичкою зайшла у покої княжни зiгнутою у поклонi до поясу та не дивлячись в очi господарцi примiщення, поставила на стiл тацю iз чи то пiзнiм снiданком, чи то раннiм обiдом. Звичка так заходити до членiв княжої родини у покої залишилася у Ктари ще з часiв її прислужування матерi княжни, принцесi Акiденi. Саме вона так вимуштрувала усiх служниць, пажiв, кухарiв та усiх, хто забезпечував життя княжого двору, що вони її досi пам'ятають. Пам'ятають i бояться.
   Ане, яка стояла й дивилася у вiкно, на внутрiшнiй двiр палацу, який був повнiстю заповнений звуками брязкання зброї, радiсних та болiсних вигукiв та великою кiлькостi ратникiв, полку гвардiї, охоронцiв палацу i, за сумiсництвом, гарнiзону столицi Торонського князiвства, Рорту. Її кiмнати знаходилися у найвищiй баштi палацу. З вiтальнi, однiєю з багатьох прикрас якої було вiкно, що займало собою усю стiну, вiдкривався неймовiрно захоплюючий краєвид. Ане було видно усе мiсто з його ремiсничими кварталами, центральною площею - ринком, вулицями, на яких жила бiднота.
   Мiсто було побудоване навколо пагорба, що височiв над рiвниною на добрячу сотню метрiв. На цьому пагорбi була побудована вiдома на усi навколишнi держави Рортська цитадель. Вiдома тим, що за часи її iснування (а побудував її прапрапрадiд Торона ХI, Вадес I Войовничiй ) нiхто жодного разу не змiг її захопити. Так, декiлька разiв то делiйськi, то полонськi вiйська, а рокiв двiстi тому й орди кочiвникiв, що мешкали у пiвденних степах, якi зараз є частиною князiвства, хоча досi носять назву Кочiвницьких з жорстокими боями доходили до укрiплення, навiть входили у мiсто, руйнуючи мури. Та у сам замок жодного разу не увiйшли. Вiн вважався наймiцнiшою й найвитривалiшою спорудою у князiвствi. Хоча зараз добудовували лiнiю оборони на кордонах з Делiєю та Полонiєю. Фортецi, що будують там обiцяють стати дивом фортифiкацiї та iнженерної технiки. Та до завершення будiвництва, хоч воно йшло надзвичайно швидко, залишалися роки...
   Вiд ринкової площi пiд рiвними кутами розходилися у всi сторони 12 широких вулиць, на яких знаходилися найдорожчi таверни та гостьовi подвiр'я, в яких зупинялися i жили купцi зi всього вiдомого населенню князiвства свiту. Кожна вулиця завершувалася невеликим майданом, який обрамляли прибутковi будинки, подекуди навiть п'ятиповерховi, та будинки, у кiмнатах яких жили люди середнього статку. З'єднувала малi майдани одна широка вулиця, на якiй стояли пам'ятники усiм видатним державним дiячам князiвства. То було улюблене мiсце зустрiчей усiх, а особливо молодих та закоханих, городян. Вiд майданiв до мiських мурiв йшли вулицi, на яких жили чеснi бiднi люди та злодiї, яких бiдними назвати було складно. Були у цьому районi квартали, у якi боялася заходити варта. Найнебезпечнiшими та найбiднiшими були квартали, що знаходилися бiля мурiв. Саме там часто зникали чеснi люди. Деяких з них нiколи не знаходили, а деякi зустрiчалися зi своїми знайомими тiльки на вулицях, на яких не було нормального освiтлення.
   Неподалiк вiд цих кварталiв знаходилася мiська в'язниця. Мабуть саме тут її побудували для того, щоб сидiли злочинцi неподалiк вiд рiдної домiвки. В'язниця була однiєю з найвищих будiвель у Нижньому Рортi. Величезна двадцятиметрова коробка, щоправда вироблена не з картону чи паперу, а з сiрого гранiту. Якщо б у буржуа була можливiсть подивитися на мiсто з висоти пташиного польоту, вони б побачили надмогильну брилу, що затуляє собою сонце для навколишнiх домiвок-квiтiв, тобто нетрей мiста.
   Ане, замрiявшись, стояла бiля широкого вiкна у своїй свiтлицi. На вулицi небо затягувало свинцевими хмарами, наближалася гроза. Небо готувалося не до плачу, а скорiше до iстерики, пов'язаної з жалем за марно витраченi роки. I ця iстерика притаманна бiльше була б жiночцi, що поспiхом вийшла замiж за ненадiйного зрадливого алкоголiка, який за декiлька рокiв не принiс додому нiчого, а його самого приносили iз шинка не один раз. Для Рорту дощi не були якимось дивом чи мiстикою, але так небо готувалося розверзнутися, мабуть, вперше за декiлька мiсяцiв. Ане чекала початку водяного потоку, що от-от кинеться з небес на землю, немов сапсан на бiдного ховрашка чи польову мишу.
   I пiшов дощ.
   Спочатку скрадався, мов несмiливий пiдлiток на побачення вночi, та доволi швидко набрав силу i вже за декiлька хвилин лякав застудою перехожих, що по неоглядностi своїй залишилися-таки на вулицях i потiшав дiтей, яких турботливi батьки вiдразу наполегливо кликали по домiвках.
   Княжна стояла i дивилася на те, як метушаться люди внизу. Як би вона хотiла опинитися зараз iз тими дiтьми, бiгати по брукiвцi, iз задоволенням стрибати у калюжi, бути дитиною. Ане останнiм часом часто-густо про все це мрiяла...
   Вiд мрiй про безтурботне дитинство її вiдволiкла та ж Ктара.
  -- Панна, дозвольте промовити. Рiч важлива i не терпить зволiкання! Панно! Що з вами? -- у голосi служницi лунало справжнi турбота та пiклування, у сумiшi з тривогою.
  -- Нiчого страшного, не зважай, Ктаро. Просто замрiялась трохи, дивлячись на дощ...
  -- Можливо це й не моя справа, ваша свiтлiсть, та мрiйливiсть -- почуття не гiдне майбутньої правительки країни, могутнiсть якої не пiдлягає сумнiву серед сусiдiв. Дозвольте все ж перейти до справи, через яку, власне, й прийшла. -- Ктара увесь час слiдкувала за реакцiєю княжни, аби вчасно замовкнути, щоб не викликати її гнiв.
   Звичку цю служниця здобула ще тодi, коли прислуговувала жiнцi великого князя, княжнi Акiденi. Саме вона могла покарати челядь тiльки за погляд, який, як їй могло здатися, хоч трохи таїв у собi погрозу чи невдоволення. Про хоч найменшу непокору, вимовлену навiть пошепки i не йшлося! А ось княжна -- бiльш м'якою видається, лояльною, чи що? Не має бути правителька такою!
  -- Кажи вже! Та й скорiш -- менi вже набридло чекати, допоки ти щось менi повiдомиш! -- Ане була трохи роздратована нерiшучiстю служницi -- не поважала вона таких людей, хоч ким би вони не були. Княжна вважала нерiшучiсть моральною вадою.
  -- Прошу, панно, не гнiвайтеся! До вас посланець вiд Вашого батька, Великого князя Торона ХI. Гонець чекає на Вас у малiй троннiй залi. У нього якась важлива новина, яку вiн не згоджується переказувати нiкому, окрiм Вас.
  -- Гаразд, я спущуся до зали за декiлька хвилин, нехай зачекає. -- Ане автоматично вiдповiла служницi, у той час як її думки були зайнятi аналiзом ситуацiї. Вона чомусь була впевнена, що посланець приїхав з наказом батька готуватися до вiдправлення у Макву, столицю Росенського царства, щоб сватати цесаревича, майбутнього правителя, Кедора II. I вона пiде на цю жертву, але тiльки задля змiцнення своєї держави. А там подивимося, хто стане чиїм консортом, таким собi опудалом на престолi сусiдської держави, Ане для цесаревича, чи навпаки!
   Сповнена рiшучостi, Ане одягла вбрання для офiцiйних прийомiв та поспiхом згадала правила придворного етикету, що стосуються зустрiчей голови держави iз посланцями. Зi своїх палат княжна виходила сповнена рiшучостi. Та вона ще не знала, яка звiстка чекала на неї у малiй троннiй залi.
   Примiщення, що до нього привели гiнця, вражала своїм аскетизмом. Зала для прийому мiнiстрiв, намiсникiв та вiйськових, тобто всiх бiльш-менш наближених до престолу службовцiв, вражала своїм скромним iнтер'єром. Середнiх розмiрiв кiмната, площею приблизно метрiв сорок, мiстила у собi невеличке пiдвищення, на якому стояв старiй громiздкий кам'яний стiлець iз достатньо дешевого мармуру, що його видобували у копальнях на сходi князiвства. Це були єдинi меблi у всiй залi. Проте, трон спочатку майже не привертав до себе уваги. Людину, що входила до зали бiльше вражали стiни, а вiрнiше їх оздоблення. У цiй кiмнатi розмiщувалася частина колекцiї зброї та знамен, якi захопили рiзнi князi за часiв свого правлiння. Цими свiдками звитяги та смiливостi князiв та їх дружинникiв були завiшенi стiни. Було враження, що стiни з прапорiв та зброї й побудованi, так щiльно висiли трофеї.
   Лейтенант гвардiї його княжої свiтлостi другого Рортського кiнного полку Тiрен Кредт стояв, iз захопленням та подивом роздивляючись хоругву часiв останньої Степової вiйни, особистий прапор останнього вождя якогось там племенi кочiвникiв. Цi вiйни завершилися двi сотнi рокiв тому, отже нiхто з нинi живучих у князiвствi не мiг розповiсти правду про той час. Тому всi уявлення будувалися на переказах старожил та лiтописах, якi переписувалися пiд пильним наглядом кожного князя, що сходив на трон. Тому великої вiри у їх правдивiсть не було. Хотiв би вiн, Тiрен,потрапити на ту вiйну? Так, звичайно! Адже давно прагнув взяти участь у якiйсь вiйнi, а не просиджувати штани у столицi. I, як йому здавалося зараз, цей шанс у нього є -- на князiвство, його Батькiвщину здiйснено пiдлий напад. I, на його думку кожен чоловiк, що мав силу тримати у руках зброю, мав дiзнатися де здiйснюється рекрутчина i записатися у вiйсько Його княжої свiтлостi. Та були усе ж деякi пiдлi страхополохи, що мали нахабство переховуватися вiд влади, що надавала їм честь померти за Батькiвщину, загинути в горнилi бою. Та вони трималися за власну шкуру.
   Вiд думок про пiдлiсть та боягузтво деяких пiдданих князiвства його вiдволiк голос церемонiмейстра.
  -- Вiтайте спадкоємицю престолу, свiтлу князiвну Ане Торонську, майбутню княжну Ане I, iз почтом!!!
   До зали увiйшла дiвчина, якiй можна було б дати рокiв вiсiмнадцять, якщо не знати її справжнiй вiк. Статна, з гарною поставою. Красуня, яких мало у князiвствi: руде волосся майже до поясу, зiбране у хвiст, зеленi очi, що вражали своєю глибиною, достатньо високий лоб. Овал обличчя вражав досконалiстю. Якщо б вона не була княжною, Тiрен на найближчому балу упадав би виключно коло неї, а там... Хто знає, може вона б його i засватала...
   За Ане йшли радники та декiлька фрейлiн.
  -- Та годi вже мрiяти! -- промовив до себе Тiрен. I одразу, схилившись у ритуальному привiтаннi, промовив вже вголос -- Ваша свiтлосте, доброго Вам дня, най Сонце свiтить туди, куди Ви плануєте йти.
  -- I Вам доброго дня, вiрнопiдданий мого батька, а отже й мiй. -- мелодiйний голос князiвни зачаровував. I це стосувалося усiх присутнiх. -- Що Ви хотiли менi повiдомити?
  -- У мене дуже сумна звiстка. На князiвство напали. Розпочалася вiйна.
  -- Хто насмiлився? Та нi у кого, окрiм Росенського царства не вистачить вiйськ, аби вдало провести вiйну, а вони -- нашi друзi. -- у голосi Її свiтлостi лунали тiльки рiшучiсть, злiсть та лють, жодного розпачу або зневiри.
  -- Вони й напали. Росени без оголошення вiйни здiйснили напад силами двох армiй на прикордонну заставу з гарнiзоном у пiвсотнi бiйцiв. Вижив один рядовий, який i сповiстив голубом намiсника, а той вже князя. Його свiтлiсть вiдрядили мене у столицю, для органiзацiї оборони. Також вiн наказав передати вам лист, у якому, як вiн оголосив, мiститься iм'я Вашого нареченого. I ще одне... Князь сказав, щоб коли Ви прочитаєте його послання, то нi в якому випадку i нiяким чином його не знищували, бо воно Вам ще згодиться.
  -- Давай лист сюди, гонець. Дякую тобi за звiстку вiд батька. Хай тобi допомагає Свiтлий. -- за етикетом звертання "на ти" до пiдданого було для нього нагородою.
  -- Я не вартий Вашої вдячностi, панно. Я лише виконував свiй обов'язок. -- промовив лейтенант, хоча не змiг приховати задоволення, яке лунало у його голосi.
   Ане жестом показала, що лейтенант гвардiї може бути вiльний. Чимось вiн їй не сподобався. Скорiш за все тим, що у лейтенанта Кредта не те що на лобi, а на усьому обличчi було написано, що вiн бажає грошей та влади бiльш за усе в цьому свiтi. Вiн не зупиниться нi перед чим, його не зупинять нiякi перепони на шляху до його ганебної мети. Ане була впевнена, що при умовi перемоги росенiв у вiйнi, Кредт, штабний щур, буде одним iз перших ренегатiв, хто присягне на вiрнiсть, як кажуть сьогочаснi вороги, царю та Вiтчизнi. Ну й чiп iз ним! Подивимося як все ще вийде, хто переможе i що з того усього буде. А наразi не завадило б ознайомитися iз листом, який написав батько. Цiкаво, кого батько обрав для неї нареченим у зовнiшньополiтичнiй ситуацiї, що наразi склалася. Невже вирiшив, що Делiя теж непоганий союзник i треба примирятися з тамтешнiм королем? Що ж, навiщо ворожити, як можна дiзнатися все напевне? З цiєю думкою Ане розiрвала сургучеву печатку, на якiй був зображений герб князiвства, i занурилася у читання листа. Тiльки-но почавши читати, князiвна з подивом вiдмiтила, що князь не надиктував лист, як вiн зазвичай робив, а написав власноруч. Це було першою дивнiстю. А їх у листi було чимало, хоча Ане про це ще не здогадувалась.
   Свiтла княгине Ане, спадкоємиця великокняжого престолу та моя донька!
   Звертаюся до тебе з сумними новинами. На нашу спокiйну та мирну країну напали без оголошення вiйни. Скоїли це не тi, кого вважав я ворогами та недоброзичливцями, що тiльки й прагнули захопити рiднi нашi землi та наших пiдданих, не Полонiя та Делiя. Проти нас зi зброєю у руках виступила пiдлота, яку вся наша країна вважали не тiльки союзниками, а й друзями для усього населення Торонського князiвства. Проти нас розпочав вiйну Росенський цар Вiдаль I.
   За королiвським наказом прикордоннi армiї пiд головуванням його сина Кедора перейшли кордон мiж нашими державами i напали на прикордонну заставу. Жоден iз її захисникiв, крiм одного, що й повiдомив про напад, не вижив -- усi до останнього подиху захищали нашу землю, наш народ, його волю.
   Я зараз у скрутному становищi. Вiйська на маршi ледве встигнуть дiйти до Хогра, аби прийняти там першi бої з противником i затримати його до завершення призову та формування нових полкiв. Якщо ми не встигнемо зайняти оборону по лiнiї Хогр -- Лiсищi, затримати Кедора до самого Рорту менi не здається можливим.
   Зараз я iз мисливського замку, що схiднiше Великого озера, прямую вслiд за вiйськами до Хогру. Не буду критися -- у мене є вже людина, яку я б хотiв, аби ти засватала. Та приготуйся до того, що мiй вибiр тебе вразить так, як нiчого ще досi у твоєму життi. Тебе наполегливо прохаю, моя донько, збирати почт, брати iз собою достатньо охорони i вирушати до Лiсищ, де я, сподiваюся, буду за три днi. Там ти дiзнаєшся про свого нареченого. У почт обов'язково включи князя Невала, мого друга та твого хрещеного батька i наставника.
   З великою повагою до тебе твiй батько, Великий князь Торон ХI.
   Ане дочитала листа i зрозумiла, що все ще гiрше, анiж вона думала. Послання не вiдповiло на жодне з її питань, а тiльки створило багато нових. Навiщо вона батьку фактично на лiнiї фронту? Звичайно, вона вивчала i стратегiю i тактику, мистецтво ведення вiйни, та на практицi навряд чи зможе чимось допомогти. Питання з нареченим теж залишається вiдкритим. У малiй троннiй залi пролунав наказ:
  -- Швидко пiдготувати обоз, почту приготуватися до вiд'їзду. Ми вирушаємо завтра на свiтанку. -- у голосi князiвни чулися тiльки владнi нотки. Вона опанувала себе i знову стала не розгубленим дiвчиськом, а донькою свого батька, володаря князiвства. -- Всi вiльнi. Пане Невал, я вас прошу затриматися. Менi треба з вами переговорити.
  -- Так, ваше свiтлосте.
   Князь Невал був статним чолов'ягою рокiв п'ятдесяти. Постава вказувала на те, що вiйськова муштра для нього не була порожнiм словосполученням. Звичайний сiльський хлопець, який почав вiйськову кар'єру тридцять п'ять рокiв тому, коли прийшов босонiж до Рорту. Записався у Перший Рортський полк рядовим бiйцем. За 3 роки став молодшим лейтенантом, згодом, ще через п'ятнадцять рокiв -- був призначений полковником того ж полку. За час служби потоваришував з княжичем Тороном, який служив у тому ж полку, якийсь час навiть пiд головуванням Невала. Потiм княжич став Великим князем, та мiцна чоловiча дружба вiд цього не послабшала. Вiсот (а саме це iм'я носив князь Невал) нiколи не просив нiчого для себе. Але iнколи користувався своїм впливом на Торона для того, щоб "вибити" якiсь пiльги для рядових воякiв, вдiв та сирiт, годувальник яких загинув пiд час служби у вiйську або ж пiсля виходу у вiдставку. Вiсот Невал був головним радником Великого князя, та нiхто жодного разу не змiг йому дорiкнути у казнокрадствi, хапанинi чи ще у якихось протизаконних справах, якими так люблять займатися люди, у руках яких знаходиться реальна влада. Вiн був усiєю душею вiдданий князiвству, її правителю та спадкоємицi влади, його хрещеної доньки. Саме в такому порядку. Для нього є поняття "злочинного наказу" -- в жодному разi вiн би не вiддав таке розпорядження i не виконав би його сам. Навiть якщо б це був наказ Великого князя Торонського. Скорiш би втратив все, що має -- маєтки, титули, майно, грошi, всiляку цю мiшуру, та нiколи не скоїв би чогось, що можна було б трактувати як злочин проти народу князiвства та окремих його представникiв та своєї власної честi.
   Зараз князь чекав, коли ж тронної зали вийдуть останнi охоронцi. Коли двоє гвардiйцiв зачинили за собою дверi до зали, Вiсот Невал зiдхнув з полегшенням -- вiн трохи не любив всiх цих придворних лизоблюдiв.
  -- Що ти хотiла, Ане? -- спитав князь. Мало хто (а вiрнiше тiльки Вiсот та сам Торон) називали княжну "на ти".
  -- Ось, прочитай, князю. Якi думки? I готуйся до вiд'їзду. Хоча спочатку прочитай, там все написано.
   Вiсот заглибився у прочитання листа, iнодi з подивом пiдiймаючи брови. Було видно, що деякi фрагменти вiн перечитує декiлька разiв. Вiн прочитав, вiдiрвав очi вiд листа, трохи постояв мовчки, щось обмiрковуючи. А потiм промовив.
  -- Збирайся. Дорогою поговоримо. -- I пiшов готуватися до вiд'їзду.
   Решта дня пройшла у зборах та приготуваннях. Ане трохи стомилася, бо ввечерi ще пiшла на внутрiшнiй двiр замку-палацу, аби не пропустити тренування. Тому заснула, тiльки-но її тiло торкнулося лiжка.
   Ранок почався з небувалої метушнi, яка завжди йде пiсля зборiв, але перед вiд'їздом. Перевiрялася наявнiсть усього необхiдного та вiдсутнiсть забутого. Гвардiйцi востаннє перед вiд'їздом начищали до блиску обладунки та зброю, гострили її. Конюхи перевiряли справнiсть карет та возiв, наявнiсть пiдкiв у коней. Нарештi все було перевiрено, начищено та вiдремонтовано. I тодi на увесь внутрiшнiй двiр палацу пролунала сурма, яка сповiщала про вiд'їзд.
   За декiлька днiв обоз пiд'їжджав до мiсця призначення -- Лiсищ. Подорож пройшла без надзвичайних ситуацiй та пригод. За час вояжу принцеса багато мiркувала про становище своєї держави i способи його полiпшення. Єдиним виходом вона бачила залучення союзникiв. Невiдомо, чи вислав батько гiнцiв чи листи з голубами до Полонiї чи Делiї, а то й до країн, що не межують по суходолу з Торонiєю (неофiцiйна назва Торонського князiвства) -- Ритенiї чи Альтанiї. Якщо так, то чи згодяться вони? Та й скiльки чекати на допомогу? Вiд Альтанiї до Торонiї озером-морем -- пiвтора - два мiсяцi, а то й бiльше. Чи встигнуть допомогти? На цi питання не може дати вiдповiдi нiхто, окрiм Свiтлого. А той буде мовчати за будь-яких обставин. Тож треба не марно мудрувати, а робити усе, що скаже батько i що допоможе Батькiвщинi. А там -- будь що буде...
   Князь Невал, який в присутностi почту зберiгав нiкому не потрiбний етикет, промовив:
  -- Ваше свiтлосте, ми майже приїхали. Вважаю, що було б непогано передягтися Вам у парадний костюм, аби гiдно в'їхати до селища i зустрiтися iз своїми майбутнiми пiдданими як i належить свiтлiй княгинi, спадкоємицi престолу. -- Промовляючи цi слова, князь iз зацiкавленiстю слiдкував за реакцiєю Ане.
  -- Для моїх пiдданих я залишатимусь спадкоємицею й у лахмiттi, яке носить найбiднiший житель князiвства! -- князiвна усiєю душею ненавидiла парадне вбрання за його пишнiсть i велику кiлькiсть непотрiбних прикрас з тканини та коштовностей. Тому продовжила -- Я й так виглядатиму князiвною Торонською, дочкою видатного правителя, князя Торона ХI. Хiба не так?
  -- Ти надто багато на себе береш, Ане -- впiвголоса прошипiв Вiсот. У його голосi чулася лють. -- Запам'ятай: будь-яка особа, що знаходиться при владi, немає жодного морального права нехтувати звичаями, що залишалися незмiнними впродовж сотень рокiв. Так що будь ласкава, перевдягнися!
  -- Гаразд, княже Невал, я врахую ваше зауваження.
   Обоз дiстався Лiсищ без пригод. Ане таки дослухалась до поради князя i надягла незручний церемонiальний одяг, через що була змушена сидiти на конi по-дiвчачому (при дворi ж казали: як справжня ледi) -- боком, звiсивши ноги на один бiк крупу коня. Поки на новому, зведеному лiченi днi тому, заїжджому дворi розмiщався почт з охороною, княжна Ане разом з князем Невалом пiдходила до будинку, у якому розквартирувався штаб на чолi iз князем. У очах спадкоємицi трону уважна людина зауважила б пересторогу, i якийсь страх перед невiдомим. А пан Невал нiколи не скаржився на розсiянiсть та неуважнiсть. Для вiйськового цi якостi iнодi можуть бути смертельно небезпечними.
   Вартовi, побачивши князiвну-спадкоємицю та найпопулярнiшого вiйськового князiвства, витягнулись по струнцi i пропустили їх без обшуку та навiть питаючи, з якою метою цi двоє йдуть до штабу.
   Князь у кабiнетi розпiкав якогось генерала-iнтенданта за перебої у постачаннi фуражу, зброї та унiформи. Вiзитери почули кiнець фрази:
  -- Мої солдати не будуть ходити у лахмiттi й з постiйно "спiваючим" шлунком! I ви, пане генерале, у протилежному випадку за це вiдповiсте. За законами вiйськового часу. А ваш маєток, у який зараз караваном йдуть обози забезпечення, перейде у власнiсть держави. З усiм вашим майном.
  -- Дозволю собi уточнити, ваша свiтлосте. -- почувся голос ад'ютанта князя, генерала Вiкреса. -- Граф Грiс Цевiн має звання генерал-полковника iнтендантської служби армiї вашої княжої свiтлостi. Ви самi нагородили його цим званням в день народження вашої доньки, князiвни Ане.
  -- Дякую, Резе. Пiдготуй наказ. Пиши:
   Я, князь i правитель Торонського князiвства Торон ХI, владою наданою менi Свiтлим та успадкованої мною вiд моїх пращурiв, наказую: за нехлюйство, крадiжки та хабарництво, якими займався пiд час виконання своїх обов'язкiв генерал-полковник граф Цевiн, розжалувати його до звання капiтана iнтендантської служби з позбавленням усiх орденiв та нагород, а також спадкового титулу i направити капiтана Грiса Цевiна на службу до Крiстера, що на кордонi з Полонiєю.
  -- Ну ось, капiтане. Тепер можете вирушати на своє нове мiсце служби. -- сказав князь. Раптом його погляд натрапив на дверi, у яких стояла його дочка та друг. -- Все, капiтан Цевiн, вiльнi. Вiльний, я сказав!!!
  -- Привiт, тату! -- Ане, забувши про увесь придворний етикет, кинулася до батька. -- Я засумувала за тобою! Як ти тут, розповiдай!
  -- Доброго ранку, ваша свiтлосте. Якi справи? Яке становище на фронтi? -- Князь, давнiй друг правителя, вiдразу вирiшив взятися до справи. -- Коли чекаєте в гостi Кедора разом iз вiйськом?
  -- За тиждень. Щось його в дорозi затримало, на щастя. Вiйська встигли вiдпочити пiсля тривалого переходу i готовi прийняти баталiю.
  -- Вiсот, вийди, будь ласка. Нам з дочкою треба поговорити. Наодинцi.
  -- Гаразд. Покличете, коли закiнчите. Хочу з вами ще порадитись з приводу влаштування урочистої зустрiчi нашим пiвнiчним "друзям" -- є декiлька думок з цього приводу.
  -- Ане, сiдай. Розмова буде довгою i, впевнений, складною. -- сказав князь тiльки-но вийшли князь Невал та генерал Вiкрес. -- I ця розмова стосуватиметься твого весiлля.
  -- Я тебе уважно слухаю, батьку -- князiвна вмить змiнилася. Обидва чолов'яги, що тiльки-но вийшли iз кабiнету, бачили юне дiвчисько, малечу, що побачила батька пiсля достатньо довгої перерви, а потiм очi Ане за одну мить нiби подорослiшали на декiлька рокiв. Наразi вирiшувалась її подальша доля.
  -- Доню, розумiєш, iнодi люди мають робити те, до чого їх примушує доля. Або якiсь надлюдськi сили. Пророцтва, наприклад. Менi напророчили, що друг князiвства стане ворогом. I держава врятується за двох умов: по-перше, ти маєш вийти замiж за "дивного" хлопця, який мешкає неподалiк...
  -- Що? Вибач, просто не очiкувала я ТАКЕ почути. Ти так просто вiддаси мене за звичайного парубка? -- князiвна навiть не намагалася приховати недовiру та неймовiрний подив у голосi. Та водночас їй хотiлося якнайшвидше про все детально дiзнатися. -- I що означає та "дивнiсть" за твоїм пророцтвом? I яка друга умова?
  -- "Дивний" не має надто цiкавитися грошами, владою та усiм iншим, що притягує до себе бiльшу частину людей, допомагати iншим, навiть якщо це не несе йому якихось зискiв. Знайшов (за чутками, звiсно. Та й таємна служба трохи попрацювала.) я на усi околицi цих Лiсищ тiльки одного, Ектеном звуть, з рибацького селища, що тут неподалiк. Так що скоро сватати поїдеш -- тут їзди декiлька годин. За простого парубка, звiсно, не вiддам. Нагороджу його якимось титулом, земель якихось дам...
  -- Ну, з цим зрозумiло. Розберемося детальнiше, коли iз ним познайомлюсь. -- Князiвна перебувала у станi шоку, та все ж Ане зрадiла, що в поняття "дивний" пророки вкладали саме такий змiст. Людиною цей Ектен має бути порядною. А все iнше прийде, певно, з часом. -- А що за друга частина пророцтва? Тобто, яка друга умова благополуччя країни?
  -- Там взагалi мало що можна зрозумiти. Єдине, що розiбрав: прийдуть двоє з далекої далечинi, i будуть вони спочатку серед народу ходити, потiм в них якiсь там вмiння та знання з'являться i вони потраплять до княжого двору. I ще вони допоможуть врятувати Торонiю... Маячня!
  -- Гаразд, зрозумiло. Батьку, пiдготуй наказ про присвоєння цьому Ектину, чи як його там? Ектену, так? Ось, про надання йому титулiв, земель чого там ще треба? Сватати вже з наказом поїду.
  -- Домовилися, доню. Йди вiдпочивай, завтра поїдеш -- не треба надовго вiдтягувати. I поклич сюди дядьку Вiсота, треба менi з ним порадитись...
   Ане вийшла з кабiнету батька, як стверджували всi, хто її тодi бачив, у станi якогось шоку. Як може майбутнє цiлої країни залежати вiд якогось там сина рибалки з безiменного селища? Мабуть, в усьому свiтi не було такого, щоб єдина спадкоємиця престолу виходила замiж за плебея! Вона прославиться у вiках! Щоправда, це буде ганьба, а не слава... Єдиний подiбний випадок був коли королiвна Полонiї, що жила рокiв двiстi тому, вийшла замiж за аристократа у першому поколiннi. Батько парубка був заможним купцем i купив улюбленому синочку титул. А вiн ще й закохав у себе особу королiвської кровi. Ну той хоча б був дворянином, та й вона не була спадкоємицею трону. А в її, князiвни, випадку усе набагато складнiше.
   Ще цi двоє якихось iноземцiв. Звiдки вони прийдуть? Коли це станеться i що вони зможуть зробити? Вони що, будуть вмiти те, що вмiють ( чи народ просто дурять, може) шарлатани, що звуть себе магами? Так чаклунство у княжиш землях заборонено, бо Церква проти виявiв якихось дiй Темного та його прислужникiв. Усiх, кого пiдозрюють у чаклунствi, спочатку доправляють у буцегарню, а потiм чи спалюють живцем, чи розрiзають на частини... Тих хто витримав "допити" священникiв, звичайно. Цi думки не давали Ане спокою до самого свiтанку.
   Вона заснула, ще не знаючи, що за десять годин буде вже за крок до весiлля...
   В той же час два друга сидiли над картами територiй i до зiрваного голосу сперечалися про план дiй пiд час та пiсля бою iз супротивником. За декiлька годин до свiтанку вирiшили дiяти за обставинами, коли побачать розмiр армiй царевича Кедора Росенського. Лягли спати прямо на пiдлозi в кабiнетi, бо до своїх спалень дiстатися сил вже не було. Два князi навiть не уявляли, як змiниться їх життя за декiлька днiв...
  
  
   Вулицею неспiшною ходою йшла барвиста мiська нiч. Не та, що знаменує кiнець денних клопотiв i необхiднiсть вiдходу в обiйми Морфея, а та, що символiзує змiну характеру клопотiв. Крiзь сiрi потоки тих, хто закiнчив робочий день i тих, хто тiльки його починає йшла дiвчина. Нiчим собi непомiтна, найзвичайнiсiнька дiвчина, схожi на неї бiгають мiстом тисячами. В очi лише одразу кидався дуже пригнiчений та похмурий настрiй, що його виказувала вся її постать. Хтось з стороннiх, якщо б вiн звернув увагу на дiвчину, скорiш за все подумав що це просто якесь чергове створiння зi звичайними для пiдлiтка проблемами на кшталт: мене нiхто i в грiш не ставить i таке iнше. Дiвчинi було все одно що про неї хтось подумає. Вона ,,усього-на-всього,, прощалася зi своєю мрiєю. Усього лише. Батьки вирiшили що їх дочка вже занадто довго перебувала без усiлякого нагляду i це неподобство потрiбно припинити. Ну що їм вартувало почекати з батькiвським наглядом ще принаймнi рiк?! Вона би встигла поступити на улюблену хiмiю i вже не було би навiть мови про банкiвську справу чи економiку. Ну добре це ще можна пояснити своєрiдною турботою, але за що розбили гiтару? Невже так жахливо те, що дiвчинi необхiдно як повiтря хоч якось проявляти себе, що вона здатна щось створювати? ,,Ти повинна отримати належну, гiдну освiту! Ти не докладаєш достатньо зусиль для цього, iнакше в тебе не було б часу на усiлякi дурницi, на кшталт бренькання на гiтарi! А якщо ти поступиш на економiчний в тебе буде постiйна копiйка в кишенi! Ну чого ти, зрозумiй: це дуже цiкава справа...,, Вона не витримала...
  
   * * *
  
  
   Так, я не витримала. Останньою краплею був хрускiт моєї гiтари на колiнi батька. Я просто спокiйно i без слiв вiдвернулася вiд батька, що продовжував щось менi розповiдати про блага, якi дає банкiвська справа, взяла рюкзак, який я так i не розпакувала пiсля прогулянки за книгами i вийшла з квартири, обережно i без грюкоту зачинив дверi. Ну що ж, я скорiш за все повернусь, але не сьогоднi.
   Так, а тепер потрiбно вирiшити куди дiвати свою тушку на нiч. Друзiв, якi могли б надати менi притулок на нiч, в мене немає. Здається. Хоча нi, є така людина. Моя давня подруга, що з нею ми ще у пiсочницi вели затяжнi бої на дитячих лопатках. Вона зараз повинна бути на другому курсi iнституту, i живе здається сама, без батькiв. Угу, залишилося лише подзвонити їй та сповiстити радiсну звiстку що до неї прямую я. Залишається лише сподiватися на те, що вона не скаже менi йти за дужої цiкавою адресою.
   Я набрала номер Алiки. Менi вiдповiла лише тиша, що зрiдка розривалася неприємними довгими гудками. Нарештi до вельмишановної панни Олександри дiйшло, що до неї дзвонять. I вона нарештi взяла трубку.
   -- Так, слухаю, щось сталося?
   -- Як завжди ти вгадала. -- Трохи знiяковiвши, вiдповiла я -- Ми з батьками ущент побили глеки i я пiшла на деякий час з дому...
  -- I тобi нiде переночувати, сиротинко ти моя?-- Трохи насмiшливо закiнчила за мене Аля.--Я права?
   -- Угу. -- тiльки i зумiла видавити з себе моя многословнiсть.
   -- Звичайно, хiба я зможу кинути тебе на призволяще? Все чекаю на тебе.
   -- Дякую тобi велике!!!--В мене наче камiнь з душi впав. -- Вже їду, буду приблизно за сорок хвилин! -- сказала я, i вiдключилась. Чудово! I не треба шукати бiльше куди б приткнутися. Тiльки єдина неприємнiсть: вона живе майже на iншому кiнцi мiста. Це менi спочатку своїми нiжками, потiм на тролейбусi, метро i знову нiжками. Ну нiчого, що я зовсiм слабка, чи що? З такими думками я повiльно пiшла по напрямку до найближчої зупинки. Ну яка ж я дурна!!! Замрiявшись, не почула позаду себе чиїсь кроки. Забула, що район не дуже спокiйний, i молодiй дiвчинi у вечiрнiй час ходити по погано освiтленим вулицям категорично забороняється. На грiшну землю мене спустив чийсь доволi грубий оклик.
  -- Дiвчино! Постiйте дiвчино! Можна з вами познайомитись?--Не дуже тверезий молодий чоловiк нетвердою ходою наближався до мене.--Куди ж ви така гарна так поспiшаєте?
   Менi стало огидно вiд одного його вигляду. Ну не витримую я коли людина не в змозi не те що втримати себе в руках, а й банально втриматись на ногах. Просто не розумiю навiщо доводити себе до такого стану. Але стою перед фактом, i менi потрiбно якось вiд цього факта здихатись.
   -- Що ж ви така сувора? Не вже не маєте змоги придiлити менi хоч трохи уваги? -- Так я знову вiдволiклась, а оце хто знає що вже досить близько.
   -- Ну ти що зовсiм глуха, чи що? -- Я вiдчула, як на моєму плечi стискається чиясь рука -- Я з ким розмовляю?
   Якби вiн був трохи менш не тверезий, то помiтив би мiй судорожний рух до кишенi. Але на моє щастя це було не так. З силою вдаривши його зажатими у долонi ключами в сонячне сплетiння, вiд душi, вклавши увесь свiй страх , додала ще колiном у найболючiше для чоловiкiв мiсце, я з найбiльшою доступною менi швидкiстю припустила до зупинки.
   Менi було дуже, дуже страшно. Мабуть я ще в життi нiколи не лякалась. Стоячi на зупинцi i чекаючи на тролейбус, я намагалася заспокоїти подих i зробити так щоб не сильно було помiтно як я тремтять в мене колiна. Ну чому це все сталося саме зi мною i саме в цей час?! Звичайно менi нiхто не вiдповiв.
   Пiд'їхав тролейбус. Як завжди цей час в транспортi дуже багато народу. Менi подобається їздити в громадському транспортi. Це заспокоює, як би це парадоксально не звучало. Абсолютно незнайомi люди яким ти абсолютно нiчого не винний i вони нiчого не виннi тобi. Крiм того при такому скупченнi люду всi намагаються строїти з себе надзвичайно втомлених, загружених роботою людей, i побоюватися тiльки за вмiст своїх кишеней. Цiкаво, а чому люди так не люблять, я би навiть сказала бояться, погляду. Ну що поганого в тому що менi подобається просто роздивлятися такi рiзнi обличчя людей, що мене оточують? Ну ось, хлопець пiд тяжкiстю мого погляду починає знервовано i, як йому здається, непомiтно оглядати себе, шукаючи що ж могло привернути в ньому мою увагу. Чи то ґудзик вiдiрвався, чи то в фарбу десь влiз. Не буду бентежити бiдолашного хлопця, до того ж ми пiд'їжджали до моєї зупинки.
   Зайшовши до вагону метро я, як завжди, почала роздивлятися пасажирiв. Та ось мої очi затримали свiй погляд на знайомiй книжцi, що її тримав якийсь хлопець. Рiдна сестра цiєї книги спочивала зараз у мене за плечима у портфелi.
   За звичкою я почала роздивлятися хазяїна даного примiрника. Н-да, такi вражаючi постатi менi ще не траплялися. Високий, незграбний, зi скуйовдженим, волоссям, що закривало шию. За сутулою спиною висiв чохол для гiтари, на лiвому плечi -- сумка iз зображенням солiста однiєї з моїх улюблених груп, що звалася "АлiсА". Навушники, якими були затуленi вуха, вiдверто натякали оточуючим, що їх власник знаходиться у якомусь iншому вимiрi.
   Вiдволiкшись на споглядання цього iндивiдуума, я не звернула уваги на те, що теж стала об'єктом ретельного вивчення. Хлопець чомусь пiдiйшов дещо ближче, при тому не вiдволiкаючись вiд читання книги. Я вже збиралася виходити iз вагону метро на черговiй зупинцi, як зрозумiла, що хлопець стоїть поряд зi мною. Потяг зупинився, вагон розчинив свої дверi i я вийшла на перон станцiї. Бiля ескалатору хлопець, який (як я вже потiм зрозумiла) йшов за мною крiзь людську стрiмку рiку через усю станцiю, все ж вирiшив звернутися до мене. I той оклик вiдрiзнявся вiд вищезгаданого як пiр'їна птаха вiдрiзняється вiд дюралюмiнiєвого листа на крилi чи фюзеляжi лiтака.
  -- Дiвчино, зачекайте, будьте ласкавi! Придiлiть менi хоч пiвхвилини свого, без сумнiву, дорогоцiнного часу! -- у його гучному, не надто приємному голосi чулися (може менi примарилось?) благальнi нотки.
  -- Я... Я вас уважно слухаю. -- зупинилася я з деяким острахом. Не мала я вiри до охочих познайомитися зi мною на вулицi. Вистачило одного разу. Та молодик пiдходив все ближче. Тепер я мала змогу роздивитися кiлькаденну щетину на його щоках i очi, в яких побачила втому та надiю. Вiн менi сподобався, принаймнi на перший погляд. -- Що вам треба?
  -- Розумiєте, я тiльки-но зрозумiв: якщо я наразi з вами не познайомлюсь, то ще довго буду жалкувати. Мене до вас ще у потягу неначе магнiтом притягнуло. Щось менi пiдказує, що ми з вами у чомусь схожi. Мене Андрiєм звати. А вас?
  -- Марiєю. Мене ви здивували, молодий чоловiче. Давно не зустрiчала настiльки ввiчливого хлопця. -- Вiн подобався менi все дужче i дужче. Менi закортiло познайомитися з ним дещо ближче. Та, напевно, цей хлопець, не зважаючи на свою якусь вроджену (скорiш набуту, але давно) iнтелiгентнiсть, схожий на всiх моїх колишнiх залицяльникiв, якi намагалися познайомитись у транспортi чи на вулицi. Повинна визнати, що нiяких приємних вражень у життi вони не додавали. Тому треба поки бути обережнiшою. А чи не замилює вiн менi очi?
  -- Марiє, дозвольте одне питання. А точнiше, мабуть, два. ­­­­-- Хлопець, запитавши свою нову знайому, зацiкавлено дивився на неї.
  -- Ну задавайте, якщо сильно хочете. Не страшно буде, коли вiдповiм?
  -- А у вас гарне почуття гумору! Питання перше: ви кудись квапитесь?
  -- До подруги, хочу в неї переночувати. Та й не бачилися давно... -- вiдповiла я. Не хотiлося все ж таки вiдкривати усю правду вiдразу, бо хто знає, як вiн на це вiдреагує... I про що почне мiркувати, коли дiзнається справжню причину її подорожi до подруги у iнший кiнець мiста. I тут я згадала, що новий знайомий щось казав про два питання. - Так що до ще одного питання. Яким буде воно?
  -- Чи так сильно ви поспiшаєте, щоб придiлити хоча б годину на те, аби провести її у моєму товариствi?
  -- А Ви, юначе, доволi нахабний... Навiть дуже. -- Нi, так не можна, не можна, вiн ще не знайомий, нi... -- Звiдки я знаю, що у вас на думцi? Можливо хочете лише скривдити нещасну дiвчинку...
  -- Як ви могли таке подумати. Гаразд, якщо ви менi не вiрите, то є iнша пропозицiя. Давайте я проїдуся з вами до дому вашої подруги. Допоможу iз торбиною, побалакаємо... Тим бiльше пiзно вже... Дiвчина без супроводу - гарна тим бiльше - для нетверезої худоби краще i не вигадаєш. Нумо, погоджуйтеся
  -- Гаразд, гаразд, вмовили. - Сказала я, все одно бiльш кепсько за сьогоднi бути вже не могло. - Ризикну. Нам туди.
   I неспiшною ходою ми пiшли у напрямку дому, де жила моя давня подружка. Хоча йти було далеченько, та шлях ставав барвистим i легким через постiйнi теревенi мого нового знайомого.
  
  
  
   Ранок видався задушливим. Волога стовпом пари стояла бiля вiкон, де прокинулася Ане. Хмари вказували на близькiсть дощу та багато неприємностей. Сьогоднi вона побачить свого нареченого, сьогоднi буде сватати рибацького сина. Сьогоднi вперше спiлкуватиметься з простими людьми не з високого балкону княжого палацу, а стоячи поряд, на одному рiвнi з ними. I ще одне питання хвилювало молоду князiвну: чи дiє на неї стародавнiй звичай, чи має вона йти до монастирю у разi вiдмови цього рибака-селянина на нiй одружитися? Чи для князiв звичай - не закон? Але про це вона дiзнається потiм. Покликавши служницю дочка Торона одяглася та причепурилася i вiддала наказ виїжджати до рибацького поселення. На зустрiч своїй долi. А за кiлька годин по вулицям сполоханого селища бiля Великого озера лунав гарно поставлений голос мажордома палацу:
  -- Вiтайте Велику княгиню Ане Торонську з почтом! Вiтайте майбутню правительку, спадкоємицю престолу, жителi селища!
  
   Церемонiя запрошення у дiм (воно ж сватання) являло собою достатньо просту рiч: вдягнена у найкраще вбрання дiвчина iз двома дружками крiзь усе селище (у мiстi - увесь квартал) iде до дому парубка, якого хоче бачити своїм чоловiком. Вже бiля хвiртки процесiя (родичам та просто споглядачам не забороняється супроводжувати наречену, адже потрiбнi свiдки згоди або вiдмови) зупиняється i наречена тричi стукає, привертаючи увагу мешканцiв дому. Найчастiше хвiртку вiдчиняє мати парубка, або ж сестра - найстарша жiнка у домi. У разi вiдсутностi в домi жiнок вхiд до господи залишаються вiдчиненим навстiж i старший чоловiк у домi тiльки з хати дозволяє зайти.
   На подвiр'я першими заходять дружки, якi питають чи є у господi парубок красивий статний та хазяйновитий, про якого мало не все селище торочить i у чоловiки усi дiвчата взяти хочуть.
   Вiдтак першими на подвiр'я звичайного будиночку рибалки Екта зайшли головна (мабуть тому, що єдина) фрейлiна та компаньйонка княжої доньки Маро' та її доглядальниця та покоївка Ктара. Й та i iнша знали звичаї князiвства. Тому на вiрно задане питання Ект вiдповiв як i вимагав звичай, мовляв немає тут нiкого, люди помиляються i живе тут не такий уже i добрий, статний та хазяйновитий, а лише звичайний парубок, прямо таки найзвичайнiсiнький. Тому такiй добрiй та гожiй дiвчинi варто було б пошукати кращого кандидата. Тодi дiвчина заходила сама i прохала вийти парубка на рундук його хатини. Аби хоча б подивився на ту, яку вiдсилає нi з чим. Тодi вже власне хлопець, якого сватають, за звичаєм каже, що дивлячись на таку красу i знаючи, що ця дiвчина хазяйновита, вважає, що вiн не гiдний навiть крихти уваги. Тодi вже, на третє запрошення, хлопець виходить на ґанок. Тодi дiвчина запрошує парубка до своєї господи. I в разi його згоди вже нареченими вони йдуть до священика, який вже узаконює їх шлюб перед обличчям Єдиного. Як правило, батьки вже знають що цього року їх сина будуть сватати(з iншої сторони дiвчина теж готує частування). I ось тодi починаються гуляння...
   Тому Ектен навiть не бачив до якогось моменту свою наречену. Та коли вiн вийшов на рундук, то мало не зомлiв вiд краси княжої доньки. Саме такою, напевно уявлялася йому та, одна, єдина i неповторна... На якiйсь час для нього перестало iснувати усе навколо i Ектен навiть не почув запрошення.
  
   Ане стояла на бiдному ґанку рибацької хатини i чекала. Чекала невiдомо на що. Зараз має вийти цей "дивний" парубок. Яким вiн буде? Що являтиме собою той, з ким доведеться разом жити? Єдиний, за якi провини випало таке на її долю? Вiйна, замiжжя... За декiлька днiв надто багато подiй. Та про це треба помiркувати потiм. Хтось виходить iз хати...
   На ґанок вийшов мало не двометровий юнак зi скуйовдженим смоляно-чорним волоссям. У звичайнiй простiй сорочцi. Звичнi для селян штани грубого покрою пiдперезанi поясом. На обличчi, а точнiше на вилицi, фiалкове нагадування про нещодавну зустрiч з двома односельцями. Нiчого особливого, здавалося б... Але очi... Вони загарбували усю увагу, наказували слухати себе та свого господаря. Вони були повнi-повнiсiнькi якоїсь мудростi, не по роках розумнi чи що... Вона, як не банально б це лунало... Перелякалася вiд цих очей, в неї з'явилася якась агресiя по вiдношенню до бiдолашного Ектена. Щось з ним, на думку доньки Торона, було не так. Але обов'язок є обов'язок, як треба кликати його у чоловiки, то так воно й буде. А там подивимось - сказала собi наречена. I вже вголос продовжила - Товаришу-брате, красивий та статний, запрошую тебе чоловiком стати, у дiм мiй увiйти господарем та помiчником батьку моєму вiд зараз i по всяк час зi мною життя своє дiлити, всi труднощi та принади його? - здається, усе правильно сказала, дякувати Свiтлому. Тепер залишається чекати вiдповiдi...
  
   Я розмовляв, розмовляв, розмовляв... Дякувати Боговi та добрiй пам'ятi - у мене в арсеналi було надзвичайно багато цiкавих, дивних, фантастичний, та переважно веселих та смiшних iсторiй. Я набрид вже, напевно, своїй новiй знайомiй тим, що постiйно точу ляси, але нiчого з собою зробити не можу - я такий, який я є, i iншим бути не збираюся. Можливо (хоча б надзвичайно не хотiлося) це буде наша перша i остання прогулянка. Можливо мене просто вiдiшлють якнайдалi, та про це не хочеться навiть мiркувати... Будемо сподiватися на краще.
   Марiчка видалася дуже цiкавою спiврозмовницею. Хоча знав я її дуже мало, але якесь вiдчуття спорiдненостi внутрiшнiх свiтiв... Воно менi спокою не давало. Таке буває рiдко, достатньо мало людей можуть мене зрозумiти та пiдтримати... Хоча це не важливо.
   Виявилося, що ми читаємо однакову лiтературу, слухаємо однаковi стилi музики... Нам було про що навiть мовчати.
   Ми йшли, не помiчаючи майже нiчого навкруги себе. Мiсяць виблискував своєю повнотою, поводячи себе достатньо дивно - вiн частково ховався за хмарами, нiби споглядав на грiшну Землю i йому було соромно перед Ним. За те, що допустив. За те, що вiн, один iз наглядачiв за дорослими дiтьми, створiннями, що населяють планету, не змiг нiчого протиставити жорстокостi та користi, яку виховали у собi самi люди...Ми йшли майже над водою, фактично берегом Днiпра.
   Як красиво споглядати величний Борисфен надвечiр! Майже суцiльна, в'язка темрява зелених схилiв, величний Володимир - хреститель, що просто нiби висить над пагорбом. Лаврська дзвiниця, яка бiло-золотавим лiхтарем Вiри, своєю банею, затьмарює недоречнi та незграбнi пам'ятники перiоду варварської величi - епохи соцреалiзму. Залiзно-сталевi пам'ятки, що мали б символiзувати могутнiсть радянської iмперiї, зараз виглядають щонайменше недоладно. Навiщо було калiчити величнi пагорби Днiпра-Славути величезною тiткою з мечем та щитом? Так, це представлялося як пам'ятник Матерi-Батькiвщинi. Але ж з давнiх-давен матiр - найчуттєвiша, найлагiднiша, найдобрiша... Саме такою її змальовує народ. Такою, а не залiзною ледi iз страшним кутастим обличчям! Складається враження,що киян та гостей мiста радянськi архiтектори вирiшили налякати... При тому на все життя. Це ж треба було комусь ТАК не любити матiр... Iнша "велична пам'ятка" - арка "дружби народiв".Спробую пояснити для людей, що або зовсiм не бували у центромiстi Києва, або ж (на щастя для свого естетичного смаку) не бачили цього витвору архiтектурних збочень радянської епохи. Це пiвколо, зроблене iз чи то залiза, чи то сталi, дiаметром метрiв 30. Виконана у виглядi веселки. Пiд нею стоять два перекачаних бодiбiлдера (за задумкою мали б бути робiтник з селянином) i тримають якусь бляху (орден скорiш за все). А поряд козак, московський боярин та два "братнi" народи, що усiма своїми кам'яними обличчями демонстрували жагу до об'єднання...
   Та думки мої були занадто далеко вiд усiх тих справ днiв, що давно вже минули. Я все бiльше розумiв, що вiдпускати її я не хочу. Та й не вiдпущу. Принаймнi зi своєї напiвзруйнованої душi. Напiвспаклюженої, не вартої й крихти її уваги, сплюндрованої, але живої та нескореної душi, що має здатнiсть кохати. Так, ще має. Поки що, напевно... Я читав вiршi. Я мало що вмiю в цьому життi, але я здатен декламувати. Мабуть, це набридло їй ще задовго до того як я з цього приводу тiльки почав мiркувати. Але що поробиш. Коли я до когось гарно (чи надто гарно) ставлюся на моєму обличчi усе написано. В прямому сенсi уся гамма вiдчуттiв. Це доволi не складно помiтити для уважних людей. Чим вони (цi люди) й користуються. Та це не надто важливо, як на мене. Нехай, якщо їм так буде зручнiше.
   I тут на порожнiй набережнiй несподiвано з'явився мiй старий сивий знайомий у потертому плащi...
  
  
  
   Ект був вперше у життi по-справжньому щасливий. Минуло три днi по тому, як княжна приїхала сватати його до селища. Вчора минув останнiй день весiлля (зазвичай його святкували тиждень, але через ситуацiю, що склалася, святкування скоротили), а вже сьогоднi вiн зi своєю дружиною прибув до Лiсищ, до резиденцiї Його княжої Свiтлостi. У той же день, при сватаннi герольд оголосив, що Ектен, син Екта у посаг за Ане, княжну Торонську, отримує титул графа Хогрського та владарювання у Хогрi та селищах, що знаходяться навкруг. Оскiльки це було зроблено до згоди Ектена, то фактично було уникнено розмов про нерiвний незрозумiлий шлюб. Все за звичаєм - дочка князя сватає графа. Знать порiднитися бажає зi знаттю, що природно. Ане виявилася дуже цiкавою спiврозмовницею, вiн iз надзвичайно великим задоволенням вчився в неї. Як поведiнцi у вищiй верствi суспiльства, взаємовiдносинам мiж родинами всерединi князiвства та держави з iншими, так i звичайного володiння зброєю.
   Ект не знав ну зовсiм нiчого, що мав знати граф, що виховувався чи то при княжому дворi, чи у вiддаленому маєтку свого роду. Але Ане дивувалася тому, як швидко вiн "схоплює", немов губка вбирає потрiбнi знання. Вона вже навiть якоюсь мiрою звикла до свого "дивного" чоловiка. Вiн почав приваблювати її як своїми людськими якостями, так i зовнiшнiстю. Ане було страшно, але здається цей син рибалки починав їй подобатися... Так, саме так. В першу чергу внутрiшнiм свiтом. Так, у них було досить багато спiльного саме у поглядах на життя, та рiзниця виховання все одно давалася в знаки... Але все у цьому життi можливо. Тому, мабуть, можливе i те, що син рибалки стане принцом-консортом великої країни. Та тiльки колись, коли навчиться усьому, що має знати справжнiй монарх. А допоки цей незграбний хлопчик з неймовiрним хрускотом у, здавалося, усiх суглобах одночасно мав iти на тренування до гарнiзонних наставникiв. Бо справжнiй правитель має володiти досконало декiлькома видами зброї - бажаючих посунути князя, звiльнивши для себе престол - бiльш нiж достатньо. Так було, є й буде, напевно, допоки людьми керуватимуть якiсь егоїстичнi принципи, доки люди мiркуватимуть в першу чергу про себе а не про iнших... Не сьогоднi - завтра повиннi дiйти до цих мiсць вiйська росенiв пiд проводом Кедора.У цi днi без перебiльшення вирiшується доля всього князiвства Торонського. Це розумiли всi, а свiтлий князь хвилювався ще й дивлячись на "обранця своєї доньки". Хлопчик пнеться, намагається щось зробити, чомусь навчитися - впертий, одразу видно. Та ще й здiбний. Тi, хто його тренують казали, мовляв сили в ударах немає, але системи нападу та оборони запам'ятовує вiдразу. Спритний, як дiдько озерний. Та практики не вистачає... А скоро саме цей хлопчик, рибалка Ект, керуватиме цiлим князiвством. От тобi й "дивний"... Хотiлося б ще дiзнатися про тих iноземцiв, що повиннi прийти на допомогу. Скорiше б...
   Правителя вiд його роздумiв вiдволiк гамiр, у якому чулося лише єдине: "Росени!!!!"
   Почалося...
  
  
   -- Ну ось ми вже майже дiсталися до дому моєї подруги - чи то з полегшенням, чи то з жалем сказала Марiчка.
   -- Зрозумiло... Сподiваюся, ти будеш не проти зi мною ще раз зустрiтися колись.
   -- Нi, чого ж? Телефонами ми обмiнялися... Дзвони якщо буде бажання.
   Я знав, що бажання буде. Тому довiв Марiю до сходiв, фактично до домофону. Коли збирався прощатися, почув голос того сивого:
   "Ви скоро розстанетесь навiки, але коли зустрiнетесь, то нiколи бiльше одне одного не вiдпустите." До мене обернулася Марiя i я побачив у її очах подив змiшаний з нерозумiнням.
   -- Що це було? Точнiше хто? I що вiн мав на увазi? - кiлькiсть питань зростала у геометричнiй прогресiї. Це й зрозумiло... Мало хто витримає i не здивується подiбнiй фразi. Та що я їй мiг пояснити за умови, що сам нi дiдька лисого не розумiв...
   -- А я й сам не знаю. Певно якийсь мiський юродивий. Або нетверезий. Що, мало таких мiстом вештається? - Я анiчогiсiнько не мiг iншого їй сказати, хоча душа вже починала щось вiдчувати... Мiстично це все якось...
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"