***
Ми заходимо в нiч без зiрок i вогнiв
Вдалинi вiд людей, вiд дорiг, вiд дому.
Зашумiли дерева в безвiтряну нiч:
Обережно: попереду - невiдоме.
Пробiгає по спинi холодний бриз:
Що там? Спалахи зiр чи пiтьма бездонна?
Знали ми: нас чекає страшний сюрприз,
Та магнiтом притягувало невiдоме.
Отвариненi мозки нам жах затис,
Викарбовував крок на руцi годинник.
Знали ми, що у цiй найстрашнiшiй з тиш
Не ступала нiколи нога людини
Нам було не до жартiв i не до гри,
Нашi рухи непевнi були i дикi.
Пролунав божевiльно жахливий крик,-
Заспокойтеся, нерви. Це нашi крики.
Щось судомило, мов незборимий вир,
Ми звивались, мов змiї, в скажених корчах,
I робилися круглими, як у сови,
Й на очах божеволiли нашi очi.
...Ми хитались, мов п'янi, чи знятi з хреста,
Повертаючись знов до людей i звичок
З дурнуватими посмiшками на вустах
На мертвотнозеленоблiдих обличчях.
В божевiльних очах не було думок -
Нас за руку додому вела дорога.
Що спалило наш розум? Не бiль, не монстр.
Найстрашнiше, що там не було нiчого.