Аннотация: Вообще планируется как детская фантастика, но что из этого получится дальше - не знаю сама)))
-Мамо! Мамо! Дивись що ми знайшли на горищi! Тут твоє iм'я написане, i фотографiя... Але ти нiби i на себе не схожа! Це правда ти? - в один голос прокричали двоє дiтлахiв забiгаючи водночас в кухню. Допитливi, веселi, трохи лукавi темно-карi очi в обох, темно-русяве волосся, хлопчик на кiлька рокiв старший за дiвчинку. Мої дiти. I, як i в перший день не можу повiрити, що цi два маленьких дива мої. З першого погляду в ще блакитнi, як у всiх немовлят, очi ця неймовiрна любов, безмежна нiби океан. I глибока нiжнiсть, навiть не дивлячись на всi їх шкоди i помилки. Вони дiти, вони вчаться на помилках, а покарання не подобається не тiльки їм а й менi, адже це частинка мене i їх образу вiдчуваю як свою. А вони розумiють мене, як майже нiхто нiколи не розумiв, вони вчаться i помилок не повторюють. I нiби не вiрю, але все ж радiю, нi, я щаслива, що вони мої. Всiх вони дивують, навiть чоловiк iнодi шуткує, що в його роду такої чудасiї, як нашi дiти, не траплялося. Але подивившись на те, що вони менi принесли застигла, немов перетворившись в кам"яну брилу. Серце завмерло, пропустив кiлька ударiв. Нi,це не вiн, не може бути, їм ще ж рано! Боже, чому зараз?! Серце розривається вiд болю i образи. Старенький альбом для малювання, нiби книга зла, якби така iснувала, в руках Юрiя. I,нiби нiчого не сталося суворим тоном питаю:
-Де ви це знайшли? Я вам казала, щоб ви не гралися на горищi, там лише старi речi, нiчого цiкавого! А якби Наталя мишу побачила, ти ж знаєш як вони їх "любить". Ти ж старший, маєш бути вiдповiдальнiшим!
-Дiти не виннi, то я їх попросила допомогти менi знайти деякi мої старi речi, - це вже трохи винувато виправдовувалась мати - старенька, але все ще статна жiнка , точна моя копiя через двадцять вiсiм рокiв, входячи в кухню вслiд за дiтьми. - До речi, я й не знала що ти гербарiєм захоплювалась в дитинствi, скорiш всiм окрiм нього, - закiнчила з деяким сумом мама.
-Те... то... ще коли я до бабусi їздила в дитинствi, тодi й захоплювалась... - червонiючи, i вiдчуваючи нагальне бажання вийти на свiже повiтря. Мама пильно i трохи суворо поглянула на мене, але нiчого не сказала.
-Деякi речi треба залишати на їхнiх старих мiсцях, iдiть i покладiть звiдки взяли, я зараз за вами пiднiмусь. Чую, що без мене ви нiчого не знайдете, - зiтхнула мама, щоб вiдволiкти увагу дiтей вiд старенького альбому. I вже виходячи, тихенько, тiльки для мене, додала, - ти не зможеш вiчно приховувати, рано чи пiзно їх потрiбно буде почати вчити.
Я на кiлька хвилин зацiпенiла, кожною клiтинкою вiдчуваючи невимовний бiль. Потiм зняла фартух, i надягнувши стареньку куртку вибiгла в сад. Зупинилась пiд старою розкидистою яблунею, що радiла новому життю i по цьому приводу причепурилася пухкими сiро-бурими бруньками i новими маленькими зеленими листочками. Весна... Найкраща пора року. Повертаються з теплих країв ластiвки, квiтнуть сади, все нiби кричить про свою юнiсть, красу. Весна завжди була моєю улюбленою порою року. Весною я вперше закохалася, весною я колись розпочала нове життя, весною народилися обоє моїх дiтей, весною я вийшла замiж... весною померла моя бабуся... Бабуся... Вона нiколи не боялася померти, вбачаючи в цьому перехiд до нового кращого i спокiйнiшого життя. Я її в цьому так i не зрозумiла. Мiй мудрий вчитель, моя опора. Вона завжди пiдтримувала, розумiла мене, вчила що з кожної помилки потрiбно виносити для себе урок, i запам"товувати його, щоб у майбутньому цього не повторювалось. Її не стало, коли менi виповнилося п"ятнадцять, але я завжди буду пам"ятати її теплi руки, лагiдну посмiшку, трохи лукавий веселий погляд карих очей, статний образ i безкiнечну жагу до справедливостi.
Бабуся... Образ старенького пропиленого альбому вiднiс мене у далеке минуле,майже тридцятирiчної давностi...
З поїзда зiстрибнула маленька семирiчна дiвчинка зi свiтлим русявим волоссям, чорними бровами i веселими трохи лукавими карими очима, вiдразу кинувшись в обiйми старенької жiнки:
-Бабусю! Бабусю! Я приїхала! Мене дядько Толя проводжав, але йому в Києв додому треба їхати, тому вiн i не сходить, - не помiчаючи трохи неприязного погляду вбiк махаючого менi на прощання дядька Толi, батькового брата.
-Здраствуй рiдна моя! Ну що,вдвох на цiле лiто? Не будеш за батьками сумувати?
-Звiсно буду! Але ми переписуватимемося, i навiть не встигнемо засумувати одне за одним!
Тихо шелестить пшениця в полi, а двi постатi - одна статна, все ще висока, не дивлячись на вiк, сивоволоса i одна маленька, що постiйно пiдстрибувала вiд переповнюючої її енергiї i щастя, потрохи вiддаляються вiд станцiї по пропиленiй польовiй не заасфальтованiй дорозi...
-Бабусю! Бабусю! Я приїхала! - дев"ятирiчна дiвчинка зiстрибує з поїзда. - Вже сама! Тiльки за мною провiдниця наглядала, але все вже добре, це моя бабуся Iванна Петрiвна, - це вже до провiдницi, стрункої темноволосої жiнки в темно-синiй формi. Провiдниця кивнула i поквапилась назад - станцiя маленька, поїзд стоїть три хвилини i їй потрiбно прослiдкувати, щоб i iншi пасажири встигли вийти i зайти.
-Здраствуй рiдна моя! Ну що, вдвох на цiле лiто? Сумувати не будеш? Все ж мiська, - це вже сказано трохи насмiшкувато з веселим трохи лукавим прищуром лагiдних карих очей.
-Буду, тiльки як вiд тебе поїду - за тобою!
I двi постатi: одна старенька, в цвiтастому платку, i одна дитяча, з величезним ранцем на спинi, потрохи вiддаляються вiд станцiї по ще вологiй вiд недавнього дощика, дорозi...
-Бабусю! Бабусю! Я приїхала! Як завжди на все лiто! I сумувати не буду! Вiд Ганни Iванiвни до батькiв дзвонитиму! - нiби випереджаючи стареньку, весело смiючись, зiскакує прямо з ще не встигшего зупинитися поїзда п"ятнадцятирiчна дiвчинка - майже дiвчина з довгим свiтлим русявим волоссям i карими очима.
-Здраствуй рiдна моя! - такi ж самi карi очi вдоволено поглянули на дорослiючу прямо на очах онучку, таку вже зараз гарну i таку мiську.
Шелестить пшениця перешiптуючись з блакитнооким васильками i пiвниками. А двi постатi, як i в усi минулi року потроху вiддаляються вiд маленької станцiї...
Останнiй рiк. Найщасливiший i найсумнiший рiк мого минаючого дитинства. Нiби передчуваючи бiду, бабуся наповнила його як змогла - навчанням i настановами на майбутнє, знайомствами з новими людьми i зустрiчами зi старими знайомими. Якби я могла його повернути! Але, як завжди, це неможливо...
Веселi, безтурботнi роки мого дитинства. Усi спогади пов"язанi з бабусею. Ось я вперше заговорила. До нас приїхала бабуся: "Баба!Баба!", кричу я тягнучи до неї маленькi рученята. Ось я, "мiська дiвчинка" вперше побачила корову. Живу! Не на малюнку! А позаду смiючись мене пiдштовхує до неї бабуся: "Смiливiше, смiливiше! Ромашка в нас лагiдна, тебе не скривдить!". Ось я сильно захворiла, лiкарi тiльки руками розводять, кажуть що допомогти не в силах. Я марю, у мене сильний жар, i здається нiби я пливу в туманi. Тiльки пливу чогось донизу, не в змозi за щось зачепитися, нiби зiсковзуючи у прiрву. А ось i бабуся - я пропливаю мимо неї. Що вона тут робить? У бабусi лице заклопотане, серйозне. Вона щось нашiптує, обкурюючи мене димом, i заставляючи ковтати щось несмачне, гiрке. Але я не можу опиратися її волi i роблю все як вона каже. Згодом прокидаюся i вiдчуваю себе абсолютно здоровою, радiсно зiстрибую з лiжка i бачу... бабусю яка спить в крiслi поряд зi мною. Невже вона менi не наснилася? Вигляд у нею втомлений i стурбований, навiть увi снi. Невже приїхала заради мене з далекої Василькiвки? Невже це вона мене вилiкувала?
Ось я вперше на бабусиному подвiр"ї, бiля хати росте величезний кущ бузини, а позаду виднiється вишневий садок - моє улюблене згодом мiсце у всенькому окрузi. Я назавжди залишилася там Iванчиною онукою, отою "мiською дiвчинкою". На диво добрi i благодiйнi люди, з доброю iронiєю сприймаючi мене з моїм абсолютним незнанням сiльського життя, але завжди готовi прийти на допомогу.
Єдиною забороною для мене залишався лiс. Пiдступаючий майже до самого села, вiн водночас причаровував своєю загадковiстю i неприступнiстю, нiби закликаючи розгадати всi його таємницi, i вiдштовхував своєю темрявою i похмурiстю. Головним подвигом у дiтлахiв було пiти до лiсу i повернутися звiдти зi здобичю : суницею, черницею, дикими грушами чи яблуками або грибами. Мене, як не дивно все це обходило стороною. Спочатку це звiсно зачiпало, але згодом я зрозумiла що вони бояться щоб я не заблукала у незнайомому дикому лiсi, а з цим я була цiлком згодна. Я погано орiєнтувалась у рiдному мiстi, що вже казати про мiсце, де дерево було схоже на дерево, а галявини на всi iншi.
Тож не дивно, що про лiс i про те, що в ньому знаходиться я не знала нiчого аж до десяти рокiв. Тодi почалося моє навчання - найдивнiший i найнеймовiрнiший час у моєму життi...
Полудень... Неймовiрна спека, що аж неможливо дихати i ти розплавляєшся, не в змозi чинити будь-який опiр природнiй забаганцi. I я, як i всi мешканцi Василькiвки, включаючи всю домашню худобу, ховаюся в холодку пiд старою вишнею в дальньому кутку бабусиного садочка зi збiркою творiв Марка Твена. Раптом поряд з"явилася бабуся i присiла поряд зi мною. I як вона пiдiйшла так непомiтно i тихо? Мiй втомлений спекою мозок лiниво вiдмiтив дивну подiю, але вiдреагувати нiяк не змiг.
-Нудьгуєш? Не знаєш чим себе зайняти? Хочеш допоможу? - бабуся схилила голову набiк i пильно подивилась менi в очi, нiби намагаючись причитати мої думки.
-Нi, нi! Нудьгуєш! Я точно знаю, що ти цю книжку втретє за останнi два тижнi перечитуєш. Отже, у мене для тебе є завдання. Я знаю, як ти хочеш до лiсу, але саму тебе туди вiдпустити не можу. Та й з собою брати небезпечно, тому що в нас особливий лiс, там можна iнодi натрапити на такi рослини, що у всiй Українi не знайдеш. I не всi вони безпечнi. Тож я приготувала тобi дещо, що ти маєш до завтрашнього вечора вивчити напам"ять. - з цими словами вона простягнула менi... старенький альбом для малювання. Всерединi опинилися засушенi i пiдписанi трави, з їхнiми властивостями i мiсцем де вони можуть рости. Поки я здивовано розглядала гербарiй, бабуся зникла. Я б навiть вирiшила, що вона менi примарилася, якби не реальна матерiальна згадка про раптовий вiзит у моїх руках. Про бабусину пропозицiю навiть i думати не треба було. Ще б трохи, i я б була у мiсцi моїх найзаповiтнiших мрiй i фантазiй.
Як часто я уявляла собi, як виглядає лiс усерединi. От я iду по стежцi, а назустрiч менi бiлоснiжний, виблискуючий неначе снiг на сонцi, єдинорiг... Або чудернацький, схожий на Нафаню з мультика лiсовий, або прекрасна немов водяна лiлiя мавка... Але, ще в дитинствi будучи реалiсткою, я розумiла що мої фантазiї нiколи не зможуть перетворитися у життя. Тож найбiльш цiкаве, що я очiкувала вiд довгоочiкуваного походу - це екскурсiя по найбiльш грибним i ягiдним мiсцям у лiсi. Моя бабуся була найзатятiшою грибницею у селi. Нiхто не мiг перевершити її в улюбленiй справi, тож я очiкувала що вона i мене прагне прилучити до своїх уподобань. Але й цього було достатньо, щоб здобути "авторитет" у мiсцевих дiтлахiв.
Тож не дивно, що я вiдразу вирiшила вивчити все i про всi рослини, що я знайду у моєму новому пiдручнику. Але, на моє велике здивування, тоненький спочатку альбомчик ставав все пухкiший i товстiший, чим далi я його читала i вивчала. Простенькi спочатку трави i квiти, на кшталт ромашки чи подорожника з часом ставали все дивнiшими i рiдкiснiшими. Iнодi я навiть починала сумнiватися у тому, чи iснують вони взагалi у нашому свiтi.
До наступного вечора голова в мене аж розпухла вiд кiлькостi нових знань. Намагаючись хоча б запам"ятати зовнiшнiй вигляд i назви рослин, я майже пропускала їхнi основнi властивостi, а те де вони можуть рости взагалi не брала до уваги.
Що й казати, що до часу здачi даного бабусею завдання, я була майже не готова i вiд безпорадностi була готова розплакатися. Але, не зважаючи на свiй песимiстичний настрiй, все ж пiшла на кухню, де бабуся поралася, готуючи вечерю.
-Ну що, готова вiдповiдати? Якщо вiдповiси усе правильно, завтра зранку пiдемо з тобою до лiсу, якщо нi дам тобi ще два днi, але це крайнiй срок.
-Я постараюся, - тяжко зiтхнула я, неприязно подивившись на джерело моїх мук. - Але я хотiла спитати...
-Усi питання пiсля вечерi. Зараз поїси, потiм я тобi влаштую опитування, а потiм подивимося, чи заслужиш ти вiдповiдей на свої питання.
Пiсля вечерi я вже ладна була визнати, що нiчого я не запам"ятала, хоча й старалася, але кожного разу коли збиралася сказати це вголос, якось невiдома причина не давала менi й рота вiдкрити.
-Отже розкажи менi що таке чебрець, як вiн виглядає i його основнi властивостi.
-Чебрець це... - я згадала, що про нього читала, але ще вчора вдень, а зараз у мене в головi була така каша, що я ледве власне iм"я згадати могла. Я безпорадно подивилася на жiнку, що раптово iз лагiдної i доброї бабусi перетворилась на сувору i вимогливу вчительку. Раптом у моїй головi нiби клацнув невидимий перемикач i все зразу стало на свої мiсця. Я раптом збагнула, що вiд вчорашнього полудня запам"ятала бiльш нiж тисячу трав, i нiби хтось розклав менi по поличкам їхнi назви, зовнiшнiй вигляд - коротше все що було у моєму "пiдручнику". - Чебрець звичайний - це дрiбний кущик заввишки вiд п"яти до п"ятнадцяти сантиметрiв, з дерев'янистими стовбурчиками. Квiтки в нього яскравi, лiлово-рожевi. Цвiте з червня по вересень i має сильний аромат. Поширений на вiдкритих горбистих мiсцях, на луках, лiсових галявинах. З лiкувальною метою використовують траву з квiтками. Водний настiй трави чебрецю дiє антисептично, - скоромовкою проказала я, i сама здивувалася вiдповiдi. Невже це була я? Поглянула на бабусю. Судячи по її виразу обличчя, вона i сама не очiкувала такої вiдповiдi.
-Правильно, - здивовано промовила вона, - тепер розкажи менi про рокон.
-Рокон це однорiчна рослина з дикої природи Пiвденної Африки, довжиною вiд тридцяти сантиметрiв до двадцяти метрiв. Стебла тонкi, лежачi, в'юнкi. Листя трикутне, iз стрiлоподiбний-списоподiбною пiдставою. Квiтки бiлi або синi, з сильним отруйним запахом. Квiтне у другiй половинi ночi упродовж травня. Можна знайти у лiсi - вiн оплiтає дерева i кущi. Вживається як протиотрута вiд... вампiрiв та... молодих перевертнiв? - останнi слова прозвучали невпевнено. Як це вампiрiв i молодих перевертнiв? Я це читала i не звернула на нього уваги? I взагалi - я ТАКЕ читала?! А бабуся виглядає так, нiби я нiчого дивного i не промовила. Найбiльш за все її цiкавить, як я змогла це запам"ятати i правильно зараз вiдповiсти, адже вона колись цiлий мiсяць вбила на однi назви, не кажучи вже про все iнше. Стоп. А це я звiдки знаю? Вона менi нiчого не казала, сидить, як i ранiше i пильно на мене дивиться. Я почала панiкувати.
-Тихо. Все добре. Ти все правильно сказала, а щодо деяких твоїх нових вмiнь, я тобi спробую зараз усе пояснити.