Аннотация: Iнколи банальний страх може стати на завадi усьому. Страх признатись, що кохаєш. Присвячується твору Норе "Ненависть".
Тiльки б це був вiн, тiльки б це був вiн! Тiльки б вiн пробачив, тiльки б вiн пробачив, тiльки б вiн пробачив...
Менi було погано. Менi було гидко. Я була огидна сама собi. Я не розумiла, як я могла. Як я могла не розумiти свого щастя, як могла не бачити наскiльки сильно вiн мене любить, як я могла пiти i не боротись, не благати на колiнах прощення??? Я заплакала. Сльози градом котились з очей. З чого я взяла, що вiн i досi кохає мене? Що я ще й досi потрiбна? Так, вiн потрiбен менi, завжди був потрiбен. От тiльки я розумiти цього не хотiла i вiдштовхувала його... Не приймала... Вiн ясно сказав, що ненавидить. Дав зрозумiти, що я бiльше не потрiбна йому. То на що я надiюсь? На те, що вiн зможе пробачити мене? А чи змогла б пробачити я, якби була на його мiсцi?
Вiн був для мене лише другом. Вiн нiколи не показував менi сво§х справжнiх почуттiв, всi знали, що для нього лише друг. Всi - нашi батьки, однокласники, вчителi, його пасi§, мо§ бойфренди i я. Але мене повнiстю влаштовував такий стан справ. Ми знайомили одне одного зi сво§ми половинками, гуляли парами, разом страждали вiд самотностi...
А потiм одного разу я зустрiла iншого. Я закохалась. Принаймнi я думала так. Вони не симпатизували один одному. I навiть не стали друзями, як з бiльшiстю iнших, але я не звертала увагу. А на святкуваннi мого повнолiття вiн прийшов зi своє новою пасiєю - моєю рiдною сестрою. Менi не було боляче. Я тодi була закохана! Ха! Iдiотка. Коли перевалило за пiвнiч я помiтила вiдсутнiсть сестри i свого так званого "коханого". Я зайшла в сестрину кiмнату i побачила §х. Вони навiть не закрили дверi i не боялись, що §х хтось побачить. Я нiчого не сказала. Я просто пiшла шукати його. Єдиного друга кому я могла сказати все. Єдиного хто мiг зрозумiти. Я знайшла його в однiй з вiддалених вiталень батькiвського замiського будинку. Мовчки сiла поруч. Вiн нiчого не сказав. Просто мовчки пив вiскi. Навiть не обiйняв мене, не витер слiз, не спитав, що сталося. Я здивувалось. Спитала, що сталось. А вiн... А вiн лише засмiявся?
- Тепер ти принаймнi знаєш його справжню личину. Знаєш, хто вiн. Вiн ледь не вiдкрито зраджував тобi, а ти нiчого не помiчала. Тобi було все одно. Закохана!
В його словах було стiльку отрути, злорадства. Я не впiзнавала його.
- За що? За що ти так зi мною?
- За що я так з тобою?! Це за що ти зi мною так!
- Як? Що я зробила?,- мiй голос тремтiв вiд ридань. Колись вiн тут же кинувся б мене заспокоювати, а тепер... Я вже нiчого не розумiла...
- А ти не знаєш? Все своє життя я жив лише тобою. Кохав лише тебе. Прикидався i шукав будь-якi способи бути поруч, а ти... А ти бачила в менi лише друга. Користувалась мною i нiколи не намагалась заглянути в середину й побачити правду! А тепер ти менi не потрiбна. Все - пройшла любов - зав"яли помiдори. Ти менi дала лише страждання й бiль,- вiн шпурнув бокал у стiну,- Ненавиджу. Ненавиджу тебе.
Пiсля того я втекла з дому. Це просто. Просто пiти. Мене нiчого не тримало. Я почала нове життя, де нiчого не нагадувало про колишнє життя. Майже. Я мала б сказати, де нiчого не нагадувала про нього, але про нього нагадувало все, а в першу чергу я сама. В кожному зустрiчному я бачила його. I цього разу так само. Я знову бачу в чоловiку, який вийшов щойно з ресторану його. Так уже було багато разiв. Щоразу я бiгла, торкала за плече, а коли чоловiк обертався, то я бачила, що це не вiн. Не вiн. Вибачалась i говорила, що обiзналась. I йшла далi. I тепер пiду. Лише переконаюсь, що це не вiн. Я витерла сльози i доторкнулась до плеча. Чоловiк обернувся. Серце пропустило удар, а потiм шалено забилось десь у горлi. ВIН. Це був вiн. Уперше за минулi п"ять рокiв я не обiзналась от тiльки, що це менi дало? Погляд, яким вiн на мене дивися був байдужим. Вiн впiзнав, але не кохав. Йому було все одно. Не збрехав.
- Здрастуй. Ти щось хотiла?
- Привiт. Хотiла переконатись, що це ти. Давно не бачились.
- Так. Давно. Радий був тебе побачити. Бувай.
- Бувай,- ледь витиснула з себе я, але вiн не слухав. Допомiг сiсти в машину дiвчинi, яку весь час обiймав за талiю i сiв сам. Машина рушила з мiсця. А я стояла i дивилася §й вслiд. Я не плакала. Менi було все одно. В душi була якась пустота i сiрiсть. Сiрий. Ненавиджу цей колiр. Колiр байдужостi. Такий колiр мали його очi щойно. Його прекраснi синi очi цього разу були сiрими... Байдужими...
Я повернулась у ресторан, зайшла на кухню, кинула фартухтух на стiйку, а сама сiла обличчя руками. Слiз знову не було... За що? Пiд вухом кричав менеджер ресторану, де я працюю.
- Ще раз, ще раз ти вибiжиш отак iз залу посеред робочо§ змiни - звiльню!,- надривався вiн. Менi було все одно. Хай звiльняє. Байдуже. Я йому не потрiбна, то навiщо все решта? Згадка про нього наче повернула мне до життя. На змiну байдужостi прийшла злiсть на себе. Що б вiн сказав. якби побачив мене зараз, коли б був ще мо§м другом?!
- Гаразд, бiльше не повториться.
- Ти оштрафована. На половину зарплати.
- Заслужила,- погодилась я.- Можна я повернусь ло роботи?
- Радий, що ти визнаєш свою помилку,- вiн наче й не чув мого останнього прохання.- Про що це ти зараз говорила з хазя§ном ресторану?
- Хазя§ном?
- А ти не знал? Ви щойно так мило розмовляли!
- Не знала. Вiн мiй колишнiй однокласник. Я можу йти?
- Йди.
Минуло пiвроку. Я змирилась з усiм i зi сво§м жорстоким покаранням теж. Його байдужiсть робила з мого iснування найсправжнiсiньке пекло. Вiн щовечора вечеряв у своєму ресторанi. Щовечора з iншою дiвчиною. Ми поводились, як просто знайомi - однокласники i бiльш нiчого. Наче й не було рокiв дружби i тих признань у вiтальнi. Але я навiть була вдячна йому за це. Поводься вiн зi мною, як зi старим другом я б не витримала. А так легше. Просто закритись стiною байдужостi i вiдстороненiстю i вже там, у своєму душевному бастiонi, куди нiхто окрiм мене не має доступу i не побачить мо§х страждань розриватися вiд болю. Головне - щоб цього нiхто не бачив. А я витримаю. Я сильна, вiн завжди мене так називав. Колись. Вiд минулого часу нiкуди не дiнешся. Хтось колись сказав: "Не можна жити лише минулим". Цiкаво, що б вiн сказав у цiй ситуацi§? Усi ми мудрецi i фiлософи, коли бачимо вихiд, а коли його нема... А коли його нема, то допомогти може лише доля.
Того вечора, я як i завжди обслужувала його столик. Вiн завжди залишав щедрi чайовi i поводився дуже коректно. Цього разу вiн прийшов з блондинокою.
- Добрий вечiр.
- Привiт,- тепло посмiхнувся вiн. Лише теплi усмiшки i ввiчливi слова. Але я була вдячна йому за це. Вони зробили замовлення. Все як завжди. Незабаром пiсля того, як вони пiшли закiнчилась моя змiна. Я йшла додому i не помiтила темних фiгур, якi стояли бiля нашого пiд"§зду. Так-так, нашого. Ми до всього ще й сусiди.
- Привiт красуне! Закурити не знайдеться?
- Пробачте, не курю,- я затремiла вiд страху. Що я можу. Я сама, вже далеко за пiвнiч, а §х двоє сильних чоловiкiв. Що я можу проти них? Я мовчки спостерiгала, як вони наближаються до мене. Я спробувала втекти. Марно. Мене наздогнали i повалили на землю i почали копати. Останнє, що я почула перед тим, як знепритомнiти вiд болю i страху його голос.
- Тату, хто це?,- це були першi слова, якi я почула, коли прийшла до тями.
- Це моя давня подруга,- його голос. У нього вже є син...
- Така, як тi з якими ти завжди вечеряєш?,- цього разу голос належав дiвчинцi. Двоє?
- Нi. Вона просто моя давня товаришка.
Я вiдкрила очi. Я лежала на лiжку, а поруч сидiв вiн в оточеннi двох дуже схожих мiж собою i на нього дiтей - хлопчика i дiвчинки. Я хотiла поцiкавитись, що я тут роблю, але змогла лише слабко застогнати.
- Ой! Тобi погано, так? Боляче?
- Ти тiльки не помирай! Ти хороша!,- я мимоволi посмiхнулась. Скiльки разiв я бачила цих дiтей у дворi, давала §м цукерки, навiть гралась деколи з ним, але нiколи не могла навiть припустити, що це ЙОГО дiти.
- Нi, все гаразд. Я не помру,- ледве вимовила я, а потiм поглянула на нього. Вiн витягнувся на лiжку i з лiнивою усмiшкою дивився на нас. Вiн був таким схожим на себе колишнього. Я невпевнено простягнула руку i погладила дiтей по головi. Вони посмiхнулись менi щиро i вiдкрито, так, як вмiють лише дiти i обiйняли.- Що сталось? Як я тут опинилась?
- Аню, Сергiйку, вже пiзно. Вам час спати. Та й Наталя втомилась i хотiла б поспати. Правда ж?
- Так, звiсно. На добранiч.
- На добранiч, тьотю Наталю!
Як тiльки за дiтьми закрились дверi його стурбоване лице схилилось надi мною.
- Як ти себе почуваєш?
- Та нiби нормально, лишень ребра трохи болять,- я поморщилась i спробувала встати. Його руки лягли менi на плечi i вiн вклав мене назад.
- Лежи, тобi потрiбно вiдпочити, можливо, в ребрах є трiщини. Я, на жаль, не був присутнiй вiд початку цього... цього.
- Це ти мене сюди принiс?,- я лише зараз помiтила синяк пiд його оком,- Дуже болить?
- Я. А щодо "Фонаря", то бувало й гiрше.
- Дякую. Якби не ти то..,- голос зiрвався, а я не витримала i заплакала.
Чи§сь, нi, не чи§сь - його сильнi руки обiйняли мене, загорнули у ковдру i почали гладити по головi. Вiн шепотiв щось заспокiйливе, а я... а я плакала i не могла зупинитись. Плакала, бо тiльки зараз усвiдомила, що могло б статися зi мною, якби не вiн. Плакала, бо менi було боляче вiд усвiдомлення того, що зараз вiн мене обiймає i утiшає, тiльки через недевнiй напад. Плакала, уявивиши, що було б, якби тодi у вiтальнi вiн не сказав оте: "Ненавиджу!"... Просто плакала, бо назбиралось. Кажуть, коли ти плачеш - стає легше, сльози забирають бiль. Не вiрте - бiль нiкуди не дiвається, просто сльози допомагають змиритись з ситуацiєю i виходами з не§, якi тебе не влаштовують. Адже безвихiдних ситуацiй не буває - є ситуацi§ вихiд з яких ми просто не хочемо бачити.
Отака, заплакана i повна фiлософських думок я заснула. Прокинулась, коли сонце, судячи з промiнчикiв, що пробивались крiзь не щiльно запнутi штори, стояло вже доволi високо в небi. Звiдкись глибини квартири долинав спокусливий аромат оладок i мого улюбленого яблучного варення... Подушка ще й досi зберiгає його аромат... Красота i лiпота! Повiльно встала з лiжка i лише тодi усвiдомила, що повнiстю гола. Так. Стоп.
- Ну i що це все означає?, - спитала я заходячи на кухню, попередньо загорнувшись у простиню безсовiстно стягнену з його лiжка. Вiн роздягав. от хай тепер i мучиться!
- Що снiданок подано! Доброго ранку, до речi.
- Доброго ранку. Мерсi,- сказала я, коли передi мною опинилась тарiлка з паруючими оладками. политими варенням.- А де мiй одяг?
- Вiн був доволi брудним i я його викинув. Якщо хочеш, можу сходити до тебе додому i взяти чистий одяг, щоб ти не ходила у такому виглядi по пiд"§зду, а то сусiди бозна-що подумають...
- Ага, що ти в поривi пристрастi розiрвав на менi весь одяг. Я-бо вiд тебе вийшла.
вiн засмiявся.
- Ти з роками нi трохи не змiнилась. Яблучне. Я ж угадав?
- Так. Спасибi, що не забув.
- Тебе забудеш,- вiн похитав головою i пiдiйшов до мене. Кiнчиками пальцiв погладив по щоцi. Нахилився i поцiлував. Цiлував нiжно, легко, ледь торкаючись сво§ми губами мо§х. Перед мо§ми розширеними вiд здивування очима промайнула сцена у вiтальнi, наша зустрiч пiвроку тому, вчорашнiй вечiр... Цi спогади дали менi силу вiдсторонитися i сказати наступне:
- Послухай. я прекрасно розумiю, що дуже завинила перед тобою i мiж нами вже нiколи не зможе все бути, так як колись. Тодi, коли ми були ще дiтьми я не усвiдомлювала, що теж трохи закохана в тебе. Але час i розлука вилiкували мене вiд цього. Як, я певна, i тебе. Давай не будемо починати мучити одне одного спочатку i визначимось, ким хочемо бути. Друзями, сусiдами, начальником i пiдлеглою... Вибирай.
- А чого хочеш ти?
- Дружби,- збрехала я. Найбiльше в свiтi я хотiла його кохання, але не могла признатися йому у цьому. I не могла прийняти цього, лише тому, що вiн мене жалiє. Ранiше, я нiколи йому не брехала i, можливо, саме тому вiн не змiг вiдрiзнити правду вiд брехнi.
Вiн вiдсторонився i полегшено зiтхнув. Посмiхнувся. Тепло, вiдкрито, чесно.
- Друзi.
- Чудово. До речi, коли ти встиг завести дiтей?
- Та так. Вона залетiла по глупостi, а потiм втекла за кордон, а я залишився з ними, про що нiтрохи не жалкую. До речi. а як тво§ ребра?
- Майже не болять. Спасибi.
Минуло два мiсяцi. Я бiльше не працювала в ресторанi, але й не стала його утриманкою. Нi. Просто вiн розповiв менi про смерть наших батькiв в авiакатастрофi, про не§ розповiдали в новинах, але я §х рiдко слухаю. Там само загинула i моя сестра. Весь спадок дiстався менi, але не знаючи мого мiсцезнаходження не могли повiдомити мене про це. В мене-бо тепер iнше iм"я...
З ним у нас все по-старому. Лише друзi. Я, мабуть, генiальна актриса або вiн слiпий i глухий, i взагалi обдiлений всiма iншими органами чуттiв бабак.
Ми часто гуляли разом. Так було i того разу. Прекрасний теплий сонячний лiтнiй день. Парк. Навколо купа зеленi. Я гуляла з Анею i Сергiйком. Вони виявились чудовими дiтьми i полюбили мене, як матiр, а я §х, як власних дiтей. Ми домовились зустрiтись з ним у кафе, яке було вiддiлене вiд парку перхрестям. Переходили дорогу ми одними з останнiх i тодi з-за рогу вилетiв джип. Вiн нiсся прямо на нас.Мене ледь вистарчило на те, щоб вiдштовхнути дiтей i трiщки увернутись самiй. Цього разу останнiм, що я побачила перед тим, як знепритомнiти вiд болю було його перекошене вiд жаху обличчя.
Коли я вiдкрила очi перед ними все розпливалося. Бiла стеля, бiлi стiни. Я на лiжку. Навколо, якiсь прибори, що постiйно прищать, а вiд них до мене тягнуться якiсь трубочки. Пахло навколо специфiчним запахо, який буває лише у лiкарнi. По нервам рiзанув останнiй спогад - чорний джип, дiти, бiль, вiн.
Раптом дверi палати вiдчинилися i зайшов вiн. Побачивши, що я цiлком осмисленно дивлюся на нього негайно кинувся до мене.
- Як ти, мила? Нiде нiчого не болить? Ти так налякала мене! Коли цей покидьок збив тебе я думав, що помру. Боже мiй милий, як же добре, що ти жива, кохана моя!
- Кохана?,- ледь змогла видавити з себе я. Перед очима все знову попливло.
- Ти пролежала в комi мiсяць, сонечко моє. I за цей мiсяць я встиг багато чого продумати. I я зрозумiв - нiколи не потрiбно боятися сказати: "ЛЮБЛЮ". Я люблю тебе, мила моя. I я страшенний iдiот. Я мав сказати тобi це ранiше, а не чекати бозна-чого. Я мучив тебе i себе. Пробач. Пробач мене. Тiльки не залишай!
Це трохи незграбне зiзнання вибило мене з коле§. нi, не я генiальна актриса, а вiн генiальний актор. Нiколи не боятись сказати: "Люблю"? Ну що ж, сам напросився.
- Люблю!
Напевне, це дивно, але я люблю те перехрестя. адже, якби не було тiє§ аварi§, хто зна чи сказали б ми тодi тi слова. Нiколи не бiйся сказати: "Люблю". Цi слова стали нашим життєвим кредом, iлюстрацiєю всiх наших стосункiв, адже з самого початку ми боялись сказати одне одному цi слова.
З тих пiр минуло кiлька рокiв. Незабаром пiсля моє§ виписки з лiкарнi ми одружились. Гостi, бiла сукня, вiвтар, квiти... Тодi все розпливалось перед очима i єдиний чiткий спогад це його щасливе обличчя, коли вiн промовляв слова клятви.
Я посмiхнулась спогадам. Вiн мiцнiше стиснув мою руку, пригорнув мене до себе i спитав:
- Що таке?
- Нiчого. Просто думаю, якби я жила не станся тiє§ аварi§.
- Знаєш, якби абсурдно це не звучало, але без не§ я не уявляю свого життя. Хто зна чи зважився я б в iншiй ситуацi§ на тi слова.
- Чш-ш-ш,- я поклала палець на його губи i змусила замовкнути довгим поцiлунком. Нi до чого згадувати минуле, тим бiльше, коли нам на зустрiч уже бiжать три маленькi пiдтвердження нашого щастя - Аня, Сергiйко та маленька Наталя.