Коли бiль роздирає серце
Я пригадую всi твоi слова.
Наче в очi пекучим перцем,
Ця новина вже не нова.

Я не одна, поки згадка в серцi жеврiє,
Я не одна, поки вогник надii тлiє.
Та я одна, бо не повернешся ти.
Для тебе легше - просто пiти.

Собi говорю, що нiколи не забуду
I фразу промовчу, до слiз просту.
Лиш пiсля того, що було i буде,
Я буду певна - мене нiхто не забуде.

Бо така любов, як в нас,
В свiтi буває лише раз.
Ii вбивати не збираюсь - 
За неi я боротись маю.

"Любов була, вона - пiшла",
Як вирок знов твоi слова.
Вже iнша релiка моя:
"Та чи надовго? Я не я,

Коли дозволю: iй - пiти,
Бездушностi - перемогти,
Нам - просто не iснувати,
В кого тут дозволу питати?!"

Дивна метафорза сталась з тобою:
"Невже ти знов стала собою?
Та чи надовго? Ось воно:
Камiння розбрату, брехнi зерно!"

I тут нарештi зрозумiла,
I тут нарештi я прозрiла!
Я все змiнитись намагалась,
Собою бути я боялась!

Невже була така слiпа,
Невже була така глуха?
Чому бажань його не чула,
Чому його надii обманула?

Глухе "Пробач" застрягло в горлi,
"Мене пробач,- благать хотiла,-
Я слухати не захотiла!"
I сльози iз очей лились потоком...

Я думала, що ти пiшов.
Нi, ти до мене пiдiйшов.
Мене ти обiйняв i пригорнув,
"Моя дурненька", на вухо шепнув.



Отак з тобою помирились,
I бiльше вже не розходились.
Ми з тобою поговорили
I любов ми воскресили.