Аннотация: правдива iсторiя з життя зеленої молодi
Продаж
(знижка 85%)
фiлософський трактат про "перший раз"
Спiльний проект Арiни, Дари та Магдалини.
Дара - людина, що пахне зеленими, достиглими, соковитими яблуками. Нагадує тiнь довгої, стрункої постатi. Нiжне, шовковисте волосся де-не-де зачiпає округлi, нiжнi плечi. Великi очi, темно-карi, якщо дивитись на неї, то здається, нiби перед тобою звивається кiшка. Така грацiйна, беззахисна i страшенно приваблива. Опустила руки донизу, розслабилась, вдихнула на повнi груди повiтря i хитро посмiхнулася. Дiстала з джинсового рюкзака передостанню цигарку, запалила сiрник, легко прикрила повiки i затягнулася. Кожен її рух настiльки збуджує, що хочеться розчинитись у повiтрi, яким вона дихає. Пiдняла праву руку, вiдкинула пасмо волосся iз плеча, злегка опустила голову, зробила надзвичайно повiльний жест головою влiво i злегка розтулила свої повнi, насичено-рожевi губи. Доторкнулась своїми довгими пальцями до верхньої губи, провела легко вказiвним по сережцi на нижнiй пелюстцi вуст. Сiла на лавку, закинула ногу на ногу, ще раз затягнулась i згадала, що скоро їй буде шiстнадцять. Можливо, тодi її сприйматимуть старшою, хоча яка рiзниця, якщо вона вже i так не дiвчинка.
Важливий момент у її життi - змiни. Розумiння того, що ти вже не та, що хтось порпався у тобi i заклав нову програму - досить iнтригуюча рiч. Можливо першi днi Дари було важко змиритись з цiєю думкою, але згодом прийшло повне задоволення собою, вiдчуваєш стан зверхностi, так би мовити нiрвани. Змiни починаються з першого дня життя, вони йдуть по спiралi, iнколи повторюються мiсця, моменти, але нiколи все не буває таким самим, як колись.
Перша подорож у свiт є такою приємною i вражаючою - ти випливаєш з утроби матерi, вiдриваєшся вiд неї, вдихаєш вперше повiтря i тебе ослiплює довколишнє свiтло. Дарку це свiтло надто вразило, воно ослiпило її, вперше в своєму iснуваннi вона спiткнулась з таким словом , як життя на Землi. Перше бажання - розчинитись у цьому просторi, розчинитись у любовi ближнiх. Народитись було так важко, хотiлось жити, а органiзм не дозволяв. Але Дара кричала: "Нi!", кричала на повну глотку, нiхто не мiг закрити її ротика, не мiг заспокоїти i сказати: "Все буде добре, заспокойся".
Приймати "Постiнор" ( протизаплiднi пiгулки), вжити половину дози, зрозумiти свою помилку i зупинитись на половинi дороги - перемога добра, такого дивного i банального слова, як чудо. Мама Дари прозрiла, вiдчула першi поштовхи дитяти i зрозумiла, що ця iстота повинна жити. Можливо, Дарцi спочатку було тяжко вiдчувати холод матерi, переживання за те, що вона зможе народитись. Невже це не чудо, коли на свiт з'являється маленьке створiння, що просить про допомогу i хоче вiдчувати любов? У той момент , коли її мама зрозумiла свою помилку i вирiшила, що її дитина житиме, саме у ту мить Дара захотiла жити, вона легко прикрила повiки i вперше усмiхнулась теплою усмiшкою, наповненою радостi i спокою.
Першi хвилини життя, першi днi спустошення i водночас розумiння, що потрiбно жити, принаймнi для матерi, яка не вiдреклася її. Вдома все перемiнилось, дiдусь покинув домiвку, всi вiдвернулись вiд молодої мами з дитиною. Навiть батько працював далеко за межами Львова. Як важко... i тихо...
Спливали години, днi, тижнi, мiсяцi, роки i ось перед нами стоїть наполовину впевнена у собi дiвчина. Вона вже багато перепробувала за свої п'ятнадцять, багато вiдчула. Перший поцiлунок, першi зустрiчi iз хлопцем, перший раз займатись коханням. Такi незабутнi враження...
Захар - рок-зiрка, що переховується за темними i густими хмарами, не зi своєї волi. Суспiльство запхало його на дно каналiзацiї i тримає там, не даючи навiть вдихнути на повнi груди свiже повiтря - радiсть життя. Приємний на дотик ока, нiжнi форми, що не спотворюють свiтосприйняття. Чорне, як смола волосся, яскраво-блакитнi очi, що дивляться проникливим поглядом на людей, що його зацiкавили. Приємна усмiшка на обличчi, що насторожує, починаєш ритися у собi i знаходити причини для цього наївного усмiху. Згодом починаєш здогадуватись, що ти просто сподобався Захару.
Незалежна особистiсть, що живе своїм неповторним життям. Сприймати його, як сформовану особу, що спланувала своє життя до останнього моменту або принаймнi збудувала фундамент для подальшого iснування, просто неможливо. Перед собою бачиш лише хлопця, яки не знайшов мiсця на Землi, де б вiн хотiв провести решту свого життя. Можливо, колись настане момент i вiн побачить сяйво переповнене любовi до нього, можливо вiн закохається у те сяйво i вирiшить зупинитись iз ним до кiнця. Наразi ця особистiсть кочує кожного дня з одного мiсця на iнше i нiколи не зупиняється. Всюди почуває себе непотрiбним або зайвим, можливо просто некомфортне вiдчуття iснування в даному середовищi. Любить багато говорити, нiколи не каже щось просто так. Завжди попадає в тему i до того ж сам створює дану тему. Є центром розмови, зосереджує навколо себе слухачiв, не можливо вiдiрватись повнiстю вiд сказаних ним слiв.
Тяжке дитинство, наявнiсть недосконалого навколишнього середовища - все призводить до деградацiї, винищення певних видiв людей (ми навiть не встигаємо записувати їх до Червоної книги).
Днi наповненi пiдсвiдомою iпохондрiєю, яку неможливо заглушити. Своє розбите "Я" намагається вiднайти в iнших людях.
Самостiйнiсть, вищiсть над iншими, принаймнi думками - втеча вiд усiх, в першу чергу вiд батькiв. Хотiлось довести собi, що щось вмiє, на щось здатен, вважав, що повинен переконатись у недосконалостi свiту, прагнув побачити життя таким , яким воно є, без жодних прикрас. Виїхати з рiдного мiста, де провiв усе своє дитинство, залишити все i поїхати в нiкуди. Напевно так страшно... Бачиш перед собою сiру дорогу i бiльше нiчого, хiба що зеленi дерева обабiч, якi нiчого не обiцяють. Але невiдоме так манить, так хочеться до нього доторкнутись, вiдчути на смак i попектись. Можливо вiн потiм звикне до опiкiв? Це так важко усвiдомлювати свою непотрiбнiсть на першiй стадiї перебування у величезному, переповненому смiтниками Львовi...
Львiв... Безмежна кiлькiсть поворотiв, через якi не можна побачити найближчi п'ять метрiв у довжину. Стара брукiвка, через яку можна поламати шпильки, загубити свiдомiсть п'яному i пролежати так до часу, поки тебе забере Бог, бо нiкого не цiкавить твiй вiдпочинок посеред дороги у центрi мiста. Хiба що мiлiцiї не буде що робити, от i вона вчепиться за вже мертвого громадянина не вiдомо якої країни, i почне вимагати з нього документи. Багато сiрих тонiв, що не збуджують, а навпаки притуплюють усвiдомлення життя в рожевих кольорах. Облупленi старезнi трамваї, якi обклеїли якимсь непотребом з рiзними безглуздими надписами про "Галiму Бланку", "Соса- Соллу" i ще багато незрозумiлих менi речей. Цей пошарпаний, зашкарублий транспорт їздить по колу i якщо кататись на ньому цiлий день, то можна помiчати дуже рiзнi, цiкавi речi. По-перше, на площi Ринок, якщо це вас цiкавить, всi будинки рiзнокольоровi. Це трохи може пiдняти настрiй, але ненадовго, бо площа є дуже короткою. Наступна зупинка - вулиця Дорошенка. Виходиш i бачиш позаду себе велику Жабу. Бiля неї тусуються "трошки" недорозвинутi пiдлiтки, яким нема чого робити, до чого вчепитися. Все ж таки краще посидiти пiд жабою i повтикати у навколишнiх людей - рагулiв ( якi можливо добились набагато бiльше за наших пiджабних героїв, але тi про це не здогадуються).Тупi пики, розмазанi зiницi, потрiсканi жилки на очах, мiшки пiд очами, довго не мите волосся незрозумiлого кольору i довжини, нескладнiсть пропорцiй тiла i кнопка "Гальмо" у всiх рухах... Йдеш далi, бачиш натовп старих пердунiв, яким також нема чого робити вдома, правильно нема чого паскудити хатнє повiтря, краще зiпсувати його на вулицi, там бiльше простору. Стоять всi разом i кричать одне на одного. Той крик збирався до дев'яносто першого року, все ж таки потрiбно викричатись. Ось дiди i бабцi позбирались в "невеличкий" натовп, зайняли меншу половину стометрiвки i кричать одне на одного, на все горло. А ось якесь мале захотiло покататись на роликах, та нi ж потрiбно було на нього накричати i вдарити по головi паличкою, бо воно вiдiтє лi заважає розмовляти на данiй територiї. Весело, правда? Okay, протискаєшся вперед, бо вже задихаєшся. Все ж таки потрiбно хоч iнколи ковтати свiже повiтря. Ну i що ти бачиш? Чорнi шкiрянi куртки, мiнi-спiднички на їхнiх колiнах заполонили всi лавки, ну що за несправедливiсть! "Якась дискримiнацiя" - пролiтає в твоїй головi. А всi сидять i навiть не думають посунутись, навiть старшi пердуни з вiдзнаками, що бавляться в шахи, не хочуть вступитися представнику прогресивно-альтернавтивної молодi. Доведеться йти далi... Ой, що за жах i де таке взялося? Якiсь iстоти незрозумiлої статi у куртках без штанiв чи там хоч якихось спiдниць. То вже навiть не пики, то якiсь розпухлi морди, що дивляться на тебе з неприкритою розпустою. Про що вони думають? Напевно про те, якi у них великi дiрки i скiлькох дiтей вони позбулись (помиляєшся...) їх цiкавить лише одне - де можна дiстати ще одну пляшку горiлки, ну принаймнi сто грам?). Розвалились на останнiх лавках. До речi, бiля них є мiсце, але навiть думка не приходить, щоб сiсти поруч. Робиш висновки, що сифiлiсом можна заразитись посидiвши бiля таких iстот. А що це таке перед нами? Оперний театр... А перед ним купа лахмiття, чи це не лахмiття? Якщо пiдiйти ближче, то можна побачити брухт з м'яких секонд-хендiвських iграшок. Невже малята хочуть сфотографуватись бiля цих неземних iстот? Фу, якесь збоченство! Хех, ледве не збив якийсь шпиндюк на пластмасовому мотоцику... А все-таки так хочеться десь звалитись i вiдпочити. Все, забираюсь геть, досить з мене.
Почалось все два роки тому. Саме весною, коли всi хочуть кохатися, коли сила взаємного притягання дорiвнює сто п'ятдесят восьми балам. Дара вiдчула потяг до молодої особи, що стояла на барикадах i невтомно кричала про сперму i кров. Йшла, вiдчула , як щось калатнуло, зупинилась i побачила його, такого еротично-гарячого i далекого. Чорнi порванi джинси, темна в обтяжку, на короткий рукав футболка прекрасно облягала його тулуб. Дарi захотiлось доторкнутись до нього, вiдчути, як б'ється серце, почути на собi його мiцнi руки, що переповненi жадоби i жаги до неї - такої неповторної i самотньої в даний момент. Навколо купа людей, але вона нiкого не бачить, нiчого не чує, окрiм нього, лише його очi, його рухи, що так не схожi на попсовий ритмiчний танець. Биття в конвульсiях, нарiкання на свою непотрiбнiсть, ненависть до людей, що оточують її, мрiяння про незнайомця, палке бажання поцiлунку.
-Хочу!!! - дивиться довкола i бачить непотрiбних знайомих, що дивляться на неї , широко розкривши свої баньки.
I ось ця маленька людина почала витягувати iнформацiю, почала цiкавитись тим, що її оточувало. Дарка була схожа на черв'ячка, що вилiз з-пiд землi i прагне дiстатися до сонця. Вiн знає, що до сонця далеко, але бажання понад усе. Розум затьмарився i черв'ячок забув , що сонце може його спалити. Дара дiзналась, що Його звати Захаром, що Йому двадцять один, що Вiн приїхав з iншого мiста. Всi говорили, що Вiн просто жахлива особистiсть, яка страждає зiрковою хворобою. Чути свiдомiстю - одна рiч, вiдчувати серцем - зовсiм iнша. Дiвчина почувала себе метеликом, що летить на вогонь, який так манить своїми барвами. Навчання, батьки, друзi, весна - все вiдiйшло на другорядний план, основним став Захар, який так вабив.
Минув рiк, з'явилось радiо "...", почула Його в понедiлок вночi. Кайф розлився по сiрому буттю. Зрада подруги, непотрiбнiсть навчання у задрипаному лiцеї, домашнi проблеми все зникло за мить, лишився тiльки Вiн i Його голос. Програма на радiо вплинула на подальше її iснування. Життя вiд понедiлка до понедiлка, вiд телефонного дзвiнка до роздумiв над тим дзвiнком. Крутиться голова, забуваєш про теперiшнє, минуле i майбутнє, iснує тiльки Вiн, Його пiснi, Його асоцiацiї i сказанi Ним слова для неї поза ефiром. Ще з свого дворiчного життя дiвчина пам'ятає метрополiї, якi вона не пропускала. Почути незабутню музику, побачити , як Вiн танцює, вiдчути Його погляд на собi - блаженство заради якого вартує жити. Входити в стан ейфорiї при перших звуках мелодiї, що є такою близькою. Приходила додому i вiдчувала , як гудить у вухах, як болять ноги, ламає шию i тхне з рота тютюном. Лягала в лiжко i не могла заснути. Хотiлось з кимсь подiлитись враженнями, нажаль не було такої людини. Бажала заснути i побачити сон про Нього, та нiчого не вдавалось, лише тихий , безшумний смiх у подушку...
Ранки завжди були одноманiтними. Завжди те саме лiжко i перина, якi потрiбно застеляти, тi самi двi сестри, що нiчого не розумiють про неї. Майже тi самi снiданки з батьками i довгi нотацiї про те, що потрiбно вчитись , приходити вчасно додому, мити посуд i прибирати по суботах. Кожного дня та сама маршрутка. Незмiнна дорога до Сихова i пустий погляд у брудне вiкно. Весна, лiто, осiнь, зима i так два роки...
Дара звикла з думкою, що все так i повинно бути, що це життя i потрiбно жити, як i всi решта. Захар залишився, як затуманений Еверест, на який вибратись не можливо. Дiвчинi хотiлось чогось земного, бiльш реального. Бачити кожного дня закоханих, вiдчувати весну i розумiти , що вона вже не дитина, надто важко, особливо тодi, коли нiчого не маєш окрiм нездiйсненних мрiй.
Завдяки своїй подрузi з коледжу iм. Труша, познайомилась iз студентом третього курсу - Павлом, вчиться на металi. Павло - несформований пiдлiток, який ще сам не визначився для чого живе i чого вiн хоче вiд життя. Дара з самого початку прекрасно розумiла, що Павло - це не мрiя її життя. Але вибирати приходиться не завжди. Iнколи краще Лису гору пестити в руцi, нiж бачити за горизонтом Еверест. Їй набридло ходити по вулицях Львова i мрiяти про поцiлунки, про зустрiчi з людиною, яка хотiла б її бачити щодня.
Рок концерт, Мертвий Пiвень, дикуватий натовп, що прагне весни i Павло, що стоїть поряд i чекає на неї. Захар? А що Захар? Де вiн зараз? I чи буде вiн взагалi колись? Вiддалась почуттям, злилась в поцiлунку з Павлом, забувши про всi турботи на свiтi. I почалось... Зустрiчi, поцiлунки, болiння стоп, ходiння по затишних куточках рiдного мiста, розмови про музику, життя, почуття, погоду i всiляку фiгню, без якої з Павлом нема про що говорити. Спочатку цiкаво, потiм нормально, а потiм просто пофiг є вiн чи нема. Про Захара думати не хотiлось, радiо поламалось, всi шнурки до Евересту просто-на-всього обiрвались.
I тут удар по головi останнiм зимовим снiгом, Павло на рок концертi говорить одну рiч: "Вибач, ти дуже кльова, але я зараз маю багато проблем, отож не можу бути з тобою..." Лайно, правда? Концерт запльованої Марiчки Бурмаки. Навколо стiльки недоумкiв, а Дара з подругами просто пiшла покурити цигарки, купленi поштучно, i заспокоїтись вiд удару.
Пройшов ще тиждень i два днi...
Субота. Початок нового iснування, вихiднi, якi багато чого обiцяють. Розпочати день з живопису. Вiдчувати перший мазок аквареллю на iдеально-виконаному рисунку - просто неповторнi вiдчуття. Заглиблюєшся у свiй внутрiшнiй свiт, виливаєш його на паперi, бачиш, що ти можеш все. Розумiєш свою могутнiсть у данiй справi, знаєш, що ти є митцем, який може заставити бiлий листок звичайного акварельного паперу перетворитися на твою власну казку. Починаєш творити, в руцi тримаєш пензлик - нiби чарiвна паличка, що чекає твоїх наказiв. На обличчi з'являється широчезна усмiшка, яку неможливо стримати жодними силами. Намагаєшся залишатись серйозною i неприступною, нiчого не вдається, бо вiдчуваєш, як стукотить твоє серце, як б'ється весна за вiкном. Складається враження, що вона зараз проб'є скло наскрiзь i увiрветься в це примiщення, наповнене любовi до неї. Дара переповнена емоцiй дивиться на годинник. Помiчає, що вже пора iти, збирає свої куханi фарби i втiкає, ледве не забувши попрощатись з улюбленим вчителем.
Бiжить нiчого не помiчаючи довкола, лише весну, що струменить крiзь її тiло з усiх щiлин. Забiгає в трамвай, сiдає на останнє вiльне крiсло кондуктора, закриває повiки i полегшено зiтхає. Їде, наче в трансi, в головi крутиться мотив якоїсь пiсеньки, назву якої не може нiяк пригадати. Доїжджає до Iнни, обнiмаються всi гуртом - свята трiйця (Дара, Iнна i Магдалина). Поспiхом вибiгають всi троє на вулицю, бо вiдчувають потяг душi. Доходять до вже згадуваної Жаби, сiдають збоку, щоб не заважати iншим. Вирiшили посидiти на цьому iсторичному мiсцi через те, що скоро повинен початись концерт. Треба ж десь вичекати п'ятнадцять хвилин! Помiчають збоку знайомих, якi тепер в їхньому життi не вiдiграють жодної ролi. ПОВОРОТ ГОЛОВИ НАЗАД... I... Початок нового раю...
Захар стояв з якимсь незнайомим хлопакою. Жваво про щось говорили та iнколи дивились в сторону Дарки з подругами. Дiвчина вiдчула, як маленькi холоднi мурашки пробiглись по її тiлi. На лицi виступила трошки знахабнiла посмiшка, яка нiби-то запитувала : "Ну i що далi?". А далi було так: Захар з незнайомцем пiдiйшов до дiвчат, привiтався i сiв.
Навколишнє середовище було одним не з найкращих, по-перше, злiва стояли ультраси, що дивились "трiшки" скажено на Захара. Приємного мало, особливо, коли тi звiрюги тикали на нього пальцями, наче здичавiлi дiтки в дитсадку для душевнохворих. Дивно так, називають себе пацанами, а самi схожi на ображених природою дiтлахiв. Ну що там говорити, наче нi риба, нi м'ясо. Такi сухi, костi всi можна перерахувати, довгi, як тички, лисi. Хто в камуфляжi, хто просто в спортивних штанах. Перше враження склалось таке, що цi дiтки приїхали з Росiї, бо чогось-то вони всi по-москальськи говорять.
Ну от i почалося. Пiдiйшов якийсь чувак з тiєї групки i почав до Захара чiпатися, приємного мало. Його друг вiдразу зметикував i вирiшив забиратись геть. До того ж хлопець був у дупу п'яний, свої дiї не дуже-то контролював. Давид - знайомий Захара, сказав , що вони йдуть за пивом i зараз можливо прийдуть.
Дара тепер все життя дякуватиме тим скiнам, що вони пiдiйшли до неї i її подруг у той момент. Через декiлька секунд, як хлопцi їх покинули, ультраси вирiшили познущатись з маленьких дiвчаток, що тихенько собi сидять i курять. Ну а закiнчилось все тим, що дiвчатка теж забрались геть i пiшли за хлопцями, що стояли бiля магазину i про щось теревенили. Дiвчата йшли i не думали над тим, що може статися далi. Знали лише одне - їм пощастило, сьогоднi надзвичайний день i потрiбно скористатись всiма можливостями , що трапляться на їхньому шляху...
Магдалина... Чорне хвилясте волосся, що ледве сягає плеч, чорнi густi брови, широка усмiшка, темнi очi i суперова фiгура. Впевнена в собi, показ того, що її нiхто не цiкавить, не потребує другої половини, принаймнi на даному перiодi життя. Любить смiятись, веселитись, стрибати на рокотеках, ненавидить мед i страждає, коли вiдчуває себе непотрiбною. Час вiд часу сидить на деревi i думає про захiд сонця. На рахунок цiєї теми вiд неї не можливо почути жодного слова з вуст. Не може передати вiдчуття словами, але не завжди. Проста i тепла, готова любити, коли вiдчуває, що її також люблять. Вiдкрити її середину ще нiкому не вдавалось, замкненiсть - стиль життя. Цього року повинна закiнчити одинадцятий клас, а далi дорога в невiдоме, про яке вона наразi не дуже багато думає. Можливо її чекає сiре, одноманiтне буття в Богословськiй академiї, можливий такий варiант, що Магдалина поступить на фiлологiчний в Унiвер. А чого насправдi хоче ця дiвчина? Нiкому не вiдомо, навiть їй! Г.М.I. - особистiсть, що живе сьогоднiшнiм днем i намагається не втрачати смак життя.
Iнна - дикобраз, такий великий i м'який, але то тiльки всерединi. Ззовнi лише колючки, лише легке попередження болю, що може настигнути настiльки несподiвано. Ця дiвчина дуже себе любить( пiдсвiдомо). Вона є впевненою в собi. Принаймнi на тi нiчнi години, коли вона нiкого не потребує. Людина, що не любить брехнi, але сама бреше майже кожного дня. Обожнює спокiй i тишу, майже все своє iснування. Враховуючи перший день життя, закохана в когось. Покликана на цю планету для того, щоб любити i вiддавати себе i свою любов повнiстю комусь одному. Знає, що живе не просто так, вона говорить:" Я повинна любити, дарувати, сприймати, вiдчувати...!"
Наразi ця особистiсть навчається в художньому коледжi, в якому страшенно розчарувалась i кожного дня запитує себе :"Що я роблю серед цiєї маси, що не може злiпити двох слiв докупи, лише пензлик в руках i бiльш нiчого!" Запiзно зрозумiла, що художника з неї не вийде, що покликання полягає не в цьому. Але кожного дня радiє, що має людину, якiй можна довiритись повнiстю.
Ще декiлька слiв про Дару, яка є третiм, на даний момент, найважливiшим компонентом цiєї маленької групки людей. Дара - третiй елемент, вогонь, без якого не можливо iснувати , дихати, вiдчувати радiсть життя.
Коли цi дорослi дiти були разом, вони вiдчували повне злиття думок. Практично не iснувало розбiжностей, розумiння одне одного з пiвслова. Часи змiнюються, свiт стає догори дном i хочеться заплющити очi.
I ось тепер почались змiни в життi людей, якi практично ще нiчого не знають про справжнє життя серед людей... Першi тверезi думки з'явились у магазинi. Коли хлопцi купляли десять пляшок пива. Та слухати слово :"забагато" нiхто не хотiв. Пiдсвiдомо Дарка також не хотiла, але боротьба розуму i покликiв серця нiколи не припиняється. Вирiшили всiм разом пiти до Мiцкевича, вiдпочити вiд щойно згадуваної зустрiчi з фанатами футболу -ультрасами.
Мiцкевич - найкращий друг i порадник, бiля якого можна просто вiдпочивати i не потрiбнi зайвi слова, надiї чи сподiвання. Можна просто сiсти чи лягти бiля нього, заплющити очi i розчинитись у стальному просторi. Дарi захотiлось просто змиритись з таким вiдчуттям, як сон. Просто їй не вiрилось, що все , що вiдбувається - звичайне життя п'ятнадцятирiчної дiвчинки, що навчається у незвичайному лiцеї, переповненому звичайнiсiнькими людьми. Бачила перед собою постать, про яку мрiяла два роки, не мала можливостi познайомитись, не те що разом пити пиво i говорити про якiсть вiдчуття, що переповнюють середину.
Вiдкрила очi i побачила реальнiсть - малолiтнi ультраси стояли справа i голодним поглядом оцiнювали Захара з пивом i всiх поряд сидячих. А на перший погляд здавалось, що все так просто i легко.
-Iдемо, Захар, вставай! - тихо говорить Давид i пiдбирає сумку хлопця, що настiльки очманiв вiд пива, що пофiг на все, навiть на збiжжя диких "хлопчикiв".
Всi швидко беруть пiд руки свої торби, дехто береться за руки i всi дружно йдуть до Вiктора...
Вiктор... Щось солодке i крихке. Здається, що кожної митi може розсипатись або просто-на-всього сипнути пiском в оченята i настане капець. Симпатичний молодик, що має якiсь свої особливi принадливi риси. Дехто сприймає, як iдеал краси, дехто, як забавну тему для розмови. Бувають i такi, що просто довго роздумують над сказаними ним словами. Живе окремо вiд родичiв, квартиру завжди переповнює купа незнайомцiв, що iнколи дратують своєю присутнiстю. Заходиш в примiщення Вiктора i бачиш повну темноту. Навiть кроку не знаєш куди ступити. Довгий коридор переповнений несподiванок, iнколи приємних. А потiм бiлi дверi. За якими повна невiдомiсть. Ледве знаходиш клямку, на це затрачуєш добрих п'ять хвилин. До речi, шарудiння в пошуках клямки, нагадують плавнi рухи масажу по спинi. Вiдчиняєш дерев'янi, трiшки скрипучий вхiд... Перша думка : " Вау, де я?" Вiдчуття величезного простору. Електричного свiтла i доповнення вiдбувається завдяки незмiрним вiкнам, якi так i випромiнюють нiчне сяйво зiрок i вiдсутнiсть мiсяця( можливо це доля?).
Думки розбiгаються, голова наповнюється солодким нектаром i цей довершений коктейль розливається по напруженому тiлу дiвчини. Сiдає без запрошення на скрипуче лiжко, яке набирає форми тiла. Намагається оговтатись вiд перенапруження i неймовiрної швидкостi розвивання подiй. Захар дає руку i вони прямують у наступну кiмнату. Iнна лежить на лiжку з другом Захара - Давидом i почуває себе вершиною Альп. Магдалина вивчає навколишнє середовище з неприхованою зацiкавленiстю. Всi мають чим зайнятися, кожен має чого вчепитися...
" Лежу на лiжку, а зверху звивається вiн - такий мiцний, впевнений у собi... Просить згоди, щоб поцiлувати мене. Хоче доторкнутись до моїх губ, вiдчути їх присмак , спочути своїми губами метал на моїх пелюстках солодких вуст. Його очi наполовину прикритi i просять помилування. Бажання настiльки велике, що вiн вже не може чекати моєї вiдповiдi, його плоть розриває всi перепони мiж нами. А я пiддаюсь, бо теж не можу втримати свою похiть, що так i осяює небосхил наших спiльних думок. Лежимо обоє на тому хиткому лiжку i насолоджуємось запахами одне одного. Солодкуватий присмак пива, трави i м'ятної жуйки. За цi речi можу вiддати половину свого царства - половину своєї цноти (але тiльки половину). Його руки нагадують змiй з iдеально гладкою шкiрою. Цi змiї просуваються все далi i далi, не можуть спинитися, перечекати, їхня жертва переховується значно глибше. Але туди потрапити дуже важко, потрiбно здолати довгий i непростий шлях. А втiм той шлях надзвичайно приємний i гладкий , нагадує тихе озеро з оксамитовою поверхнею. Рухи тих змiй доповнюють поцiлунки, а в перервах мiж тим гарячим i ненаситним спiлкуванням губ проскакують комплiменти, признання в досконалостi озера i гiр, що здiймаються над водою. Солодкавi слова, непробивнi цiлунки, все настiльки затьмарює розум, що здається можна втратити останню половину царства.
Вiддавати себе? Дарувати той дарунок, що я так довго несла для Нього... Для кого? Питання, яке гризе кожну дiвчину в такому вiцi. Кому вiддати дарунок? З ким можна подiлитись солодким тортом? Вiн такий великий, вiн рiс i розвивався. Я берегла його, а тепер можу вiддати. Звичайно я отримаю подяку , але чи це замiнить втрату? Боротьба розуму i вiдчуттiв, що збуджують до кiнчикiв пальцiв. Чи вартий той, що лежить перед мною i невтомно просить про те, щоб пiти в окрему кiмнату. Чи варта я його? Згадала книгу, яку читала напередоднi минулої ночi:
"Довкола темнота, вона є обмеженою i гарячою. А вiн запускає свою довгу руку в штани. Вiд цього зiницi пiднiмаються вверх, руки опускаються, губи мiцно стискаються i з очей котяться сльози. Вiн не бачить i не чує їх. Його цiкавить лише сексуальний об'єкт, що стоїть перед ним. Позаду тебе холодна стiна, але твоє тiло з радiстю дiлиться з нею своїм теплом. Ти вiдчуваєш, як вiн iншою рукою, розстiбає собi ширiнку i ти пiдсвiдомо приймаєш у цьому участь. Ти хочеш i боїшся. Ти плачеш i дiстаєш насолоду. А Бога поряд нема, нi лише пустота i нiч, що заполонила твою суть.
Вiн такий великий i мiцний, його погляд настiльки впевнено-сильний i потiм коли вiн пiде...
Дiстає свою зброю, починає запихати тобi кудись глибоко i далеко, туди, де причаїлась пустка i безмежжя водночас. Ти навiть стояти не можеш, все настiльки незнайоме i болюче. В деякi моменти ти не вiдчуваєш нiчого, лише одна думка пронизує: " Що я тут роблю, навiщо це? Невже воно може приносити задоволення?"
А йому так добре, вiн шепче щось на вухо i кiнчає... а потiм єхидна усмiшка. Твої ноги стогнуть, починають дрижати, хочеться сiсти i заспокоїтись, а потiм вмерти... I зустрiти пекло належним чином.
- Можна вдягатись?
-Так, - починає натягувати на тебе джинси, обнiмає, - ти була прекрасна, я люблю тебе!
Не можеш нiчого сказати, лише бiль у грудях. Навiть здається, що не зможеш ходити. Все так стогне i тебе ламає, трясе... Вже нiчого не хочеться.
Вiдкриває дверi у свiтлий простiр, можеш побачити його задоволену усмiшку, не маєш сил ступити кроку.
-Я ще побуду тут, зараз прийду.
- Ok., як хочеш, - говорить якось безтурботно, бо йому вже все-одно є ти чи нема. Отримав про те, що мрiяв цiлий день i нiч.
А ти залишаєшся стояти в темнотi, дотягуєшся до вимикача, ледве натискаєш, як з'являється рiзкий потiк свiтла. Спливаєш по стiнцi, вiдчуваєш, як тебе пече, як твоя голова стала тяжкою i пустою. Спробувала зняти штани, побачила на нижнiй бiлизнi кров, таке неприємне вiдчуття, особливо стогiн утроби.
Полежала так ще пiвгодини, вирiшила пiти додому. Встала , вимилась, одяглась, вийшла швидко з квартири, пообiцяв подзвонити.
Йдеш по вулицi, наче примара, не звертаєш жодної уваги на людей, що дивляться на тебе, як на мерця. Ноги не слухаються, заносить. Ще б секунду i ти б була пiд машиною.
Вдома так холодно i якось по-новому... морозить. Лягаєш у лiжко, намагаєшся заснути, бачиш сон про нього, про його очi ,його губи, волосся, руки... (чи варто продовжувати список?). Вiн обнiмає тебе, цiлує, щось незрозумiло, але наполегливо говорить, повторює декiлька разiв. Потiм бачиш рожеве небо, сидиш на однiй з бiлих хмаринок i спiваєш молитву про Бога. Довкола сидять люди, всi усмiхаються, iнколи серед них бачиш своїх старих знайомих, про яких вже давним-давно нiчого не чула.
Зранку прокидаєшся, одягаєш бiлу сукню, замальовуєш все обличчя тональним кремом. Вирiшила пiдiйти до вiкна, подивитись на людей. Чи нiчого не змiнилось? Вiдкриваєш. Вдихаєш свiже повiтря, вiдчуваєш на душi спокiй i радiсть, хочеться жити...
- ЖИВУ!!! - кричиш зi всiх сил i стрибаєш...
Згадуєш вислiв : "Хай падає вниз головою, люблю розмазанi мiзки по брукiвцi!" - вислiв, який вiн бурмотiв тобi у снi - кiнець".
Iнна продовжує цiлуватись з Давидом, Дара розмовляє з дiвчиною Вiктора в iншiй кiмнатi, Магдалина обслiдує балкон. Всi зацiкавленi навколишнiм середовищем. Особливо Дарка, що не може насолодитись нереальнiстю подiй.
- Ну як ти? Хочеш цигарки? -спитав простодушно Захар.
- Нi дякую! Це зараз не вигiдно, - сказала двозначно дiвчина i пригадала свiй останнiй твiр.
" Сидiти вдома... У себе вдома! I насолоджуватись тим, що ти одна. Абсолютно вiльна у храмi твого народження. До сьогоднi ти не цiнувала цього, що так змiнило твоє ставлення до затишку, точнiше домашнього спокою, такого, якого завжди було забагато, а останнiм часом просто не вистачало.
Ти собi танцюєш, в одному халатi, вилiзаєш на стiльчик. Дивишся в дзеркало. У гучних колонках трек вiдомого фiльму "Кримiнальне чтиво"... "Твiст"... Розтираєш недопалок одною ногою, потiм iншою i трясеш шваброю like партнером. Вилазиш на високе i широке пiдвiконня i запалюєш нову цигарку, i бачиш, як в будинку напроти це ж саме зробило твоє дитяче кохання... це було так давно... Боже! Як давно... Ви тодi вилiзли на дах школи, в останнiй день п'ятого класу i принесли в жертву свої щоденники. А потiм вперше поцiлувалися... Вiн поїхав на навчання в столицю... ти лишилася у куханому Львовi i жила далi.
Сьогоднi доля дозволила вам побачитися. Вiн усмiхнувся i злiз з пiдвiконника. Пролунав телефонний дзвiнок, не важко здогадуючись хто це, пiдняла трубку :"Приходи!". Короткi гудки, швидкi кроки i ось вiн бiля тебе. Який вiн красивий! Тобi аж дух заперло... Ти скинула халат i ...
Важко дихаючи вiн попросив тебе пiднятися з лiжка i принести води... Пив швидко, вiд збудження у нього тряслися руки...
- Як в тебе справи? - тихо спитав i посмiхнувся...
Ти мовчала .
- Дивно , що ти вдома. Ти ж здається маєш окрему квартиру? - продовжував вiн, - Невже ти сподiвалася зустрiти мене? - ми розсмiялися i знову вiн сильно обiйняв мене...
- Сьогоднi в мене насичений день... Стiльки подiй... Цiкаво знати їхнiй наслiдок - ледве вимовила ти.
- А якi ще подiї, крiм цiєї, що застав я? - ми знову засмiялися.
Пауза... Ти її перервала:
- В мене померли батьки. Розбилися в машинi їдучи до мене в гостi. Я зразу пiсля похорону прийшла сюди, щоб забрати документи. Хочу приватизувати квартиру. А далi покупалася i почала танцювати, включивши магнiтофон. Закурила i побачила тебе... А далi ти знаєш!
- Слухай, я б тобi не радив приватизувати квартиру. Це зараз не вигiдно!... Iди до мене..."
Прокинутись вiд спогадiв Дарi допомiг Захар, який наполегливо торочив про якусь гру в запитання. Всi сiли колом i почали задавати одне одному асоцiативнi питання . Найбiльше в цьому участь хотiла брати Iнна, нажаль нiчого путнього з того не вийшло, Давид забрав нахабно її в свої палкi обiйми. Питання, що давили на пiдсвiдомiсть дiвчини два роки вилились на поверхню. Дара не могла стримувати своєї зацiкавленостi такою особою, як Захар. Бачити його, розумiти те, що вiн поряд i водночас намагатись не збожеволiти. Кожне запитання звучало з такою обережнiстю i повiльнiстю, наче дiвчина боялась, що хлопець образиться на неї i перестане бавитись у гру. Вiдчуття того, що сьогоднi щось станеться не покидало її на протязi всього вечора.
Згодом всi зiбрались у першiй кiмнатi, посiдали хто-куди, дехто на стiльцях, Iнна з Давидом на лiжку, Дара бiля рок-зiрки, Магдалина за столом. Кожен вiдчував якийсь неповторний момент.
Почались правдивi думки вголос. Дiвчина настiльки насмiлилась, що змогла сказати незнайомим, що їй нестерпно хочеться спробувати трави, але страх настiльки великий, що легше закрити очi i втопитись у власних нездiйсненних бажаннях. Всi починають наполегливо заспокоювати наполохану дiвчину.
- Нiчого страшного в цьому нема, повiр. Перший раз... Та тебе навiть не погребе! - говорить якийсь досвiдчений в цiй справi хлопець. Але щось цi слова не дуже заспокоюють напруженiсть Дари, що починає аж тремтiти вiд думки, що вона куритиме траву вперше. "Перший раз?... Щось така знайома фраза...." - думає дiвчина. Вiд неї вiє теплом вперемiшку з прохолодним вiтерцем, що обпалює розгарячiлi щоки неповнолiтньої особи. Вiктор дiстає баклаху, починається такий звичайний процес для постiйних вiдвiдувачiв цiєї квартири. А двоє дiвчат вiдчували це вперше, окрiм Iнни, яка вже колись пробувала цю чарiвну рiч. Тобi дають таку дивну за формою пляшечку, дивний деформований кшталт, щось на зразок зiгнутого в задумi тiла. Береш цю фiгуру, притуляєш її до нiжних, ненаситних губ, злегка вiдкриваєш рот i на повнi груди вдихаєш трав'яного повiтря. Вiдчуваєш, як заклинює вуха, з очей пробиваються першi гiркуватi сльозинки. Але ти тягнеш далi. Всi дивляться на тебе, як на маленьку дитину. Слiдкують за її реакцiєю. За її рухами, бо вона вперше потрапила у незвичайний, особливий свiт розмов i передавань своїх гострих вiдчуттiв. Злегка вiдтуляєш вiд уст пластмасову матерiю, знехотя передаєш її далi, по колу. Всi з нетерпiнням чекають тимчасового дарунку, що приносить стiльки щастя i наснаги. В руках вiдчуваєш його руку, в поглядi бачиш безмежну посмiшку...
"Людина - творiння Господа Бога, яке має власнi переконання, власний погляд на життя. Коли потрапляє на планету Земля починає втрачати власне "я". Зливається з масою i живе, як належить. Ми забуваємо про те, що центр нашого життя закладений в серединi нас. Не в iнших людях, не у президентах, королях, монархах, навiть не в серединi Бога! Нi ми є самi в собi, наше життя залежить вiд нас, а не вiд iнших людей.
Прокидаєшся зранку, вiдкриваєш широко очi, кричиш на все горло :"Доброго ранку!!!", встаєш з лiжка i починаєш жити. Що таке життя? Можливо, це безнадiйна справа щось змiнити, а може навпаки?
Скiльки я ще думатиму про нього, коли закiнчиться ота епоха безнадiйностi, що затягує мене в самi глибини? Хочу розпростерти широко руки i злетiти на волю. Чую пiсню "Coldplay", стiльки асоцiацiй пронизує неусвiдомлену свiдомiсть, стiльки голосiв зливається в один, бачу Його. Вiдчуваю Його голос поряд, по спинi бiжать мурахи, що пробираються до грудей. Напевно вони зараз залоскочуть мене на смерть. Не хочу вмирати без Нього, боюсь залишитись у кутку i бiльше нiколи нiчого не чути про Нього. Коли Вiн подзвонить? Чи не подзвонить? Так боляче вiдчувати своє тiло, коли все болить, коли стогнуть м'язи, коли знаєш, що бiльше нiчого путнього не буде.
- Йдемо додому? - питає Iнна i кривиться, - їй так хочеться залишитися тут назавжди, поглинути всесвiт i запам'ятати присмак його вуст навiки...
- Варто би було...
Ми живемо в прекрасному свiтi. Нас переповнюють бажання, iнколи вiдчуваємо свою залежнiсть вiд когось. А йому двадцять чотири. А йому бiльше нiкого не треба. Тим бiльше я.
А хто я? Пуголовок, що вистромив свої оченята на поверхню води i намагається покiнчити життя самогубством, вдихаючи, сформованою на даний момент ротовою порожниною, свiже весняне повiтря. Пуголовок, що прагне великою любовi, мрiє про спокiй i взаємне доповнення двох особистостей, що люблять годинами дивитись на обличчя одне одного. I так вiчно я чекатиму заходу сонця, який нiколи не прийде, бо я живу на Українi. Одна жiночка з Iталiї колись запитала мою знайому: "А у вас, в Українi є сонце?" Тяжке запитання, напевно що нема. Невже ви думали, що в Українi є сонце, та хiба це держава? Країна, в якiй може бути сонце? Та нi це ж не можливо, щоб в якiйсь там Українi було сонце! Iдiть тiтонько до глибокої дупи! Люди схаменiться. Вiзьмiться за свої недорозвинутi голiвки i прокажiть "Отче Наш", може тодi в Українi з'явиться сонце? Ну а якщо це навiть не допоможе, то це вже справжнi бiлi капцi. Пiсля Чорнобильської АЕС нам вже нiчого не допоможе.
А дiйсно що таке Україна? Ну iсторiю ми здається всi бiльш-менш знаємо, а от сучаснi подiї? Багато мiст, багато сiл, лiсiв, просторiв, полiв, лугiв, Карпат, рiчок, озер i два моря. I всюди москалi, що наче щурi збiгаються зi своїх ущелин . Починають репетувати на тебе, бо ти нiби на їхнiй територiї. I тобi навiть думка в голову не приходить, що ти на Українi, що ти у столицi рiдної держави. Весело, чи не так? Хочеться пошматувати тих людей. Що не розумiють, коли ти питаєш: "Де Хрещатик?" Ну i де той довбаний Хрещатик? I чуєш вiдповiдь: " Что ? Я вас нє понiмаю! Что ви хотiтє?" Нiчого ми не хотiм. Харите ви всi просто. Прямуєш далi, по Українi. Простiр переповнюють обгорiлi тополi, обрiзанi пеньки i банки з-пiд пляшок "Первак" i т.п. А що вже говорити за спецiальнi вироби контрацепцiї "Первак" ,ну звичайно, як же обiйтись без вислову : "Щоб стояв у кожнiй хатi!"
Продаж... МИ всi живемо у великому Магазинi. Я теж. Ми всi продаємось, кожен має свою цiну. Навколо купа прилавкiв, продавцiв, товарiв, людей, що шукають самi не знаючи чого, деякi просто намагаються стиряти що-небудь, дехто скуповує все пiдряд. Але нiхто не цiнить того, що купляє.
Бачу вивiску "Добро", торкаюсь до неї, вiдчуваю метал, багато слоїв дешевої фарби. Простий звичайний рукописний шрифт, чорне по бiлому, просто вивiска "Добро" i бiльш нiчого. Недавно я дiзналась, що ця вивiска є безкоштовною для всiх i кожного. Можна назбирати п'ятдесят штук i нiчого не змiниться. Одна людина сказала, що в цьому магазинi все можна купити, а iнша , що якщо назбираєш десять вивiсок "Добро", то ти дiйсно зможеш отримати добро. Можна принести до своєї кiмнати цi вивiски, порозставляти їх по рiзних кутках i милуватись. Дозволено покласти їх пiд себе або просто повiсити на стiнку i молитись вiд самого ранку до пiзньої нiченьки. I Нiчого Не Змiниться. Все залишитись на своїх мiсцях.
- Де я можу купити Добро?
- Ти маєш на увазi вивiску "Добро"?, - питає добре подумавши над запитанням заклопотаний продавець великого магазину.
- Нi, я не маю на увазi вивiску. Я хочу отримати в подарунок на день народження справжнє добро, розумiєте?
- В принципi так, але виконати твоє бажання, нажаль, не зможу. Добро не продається у нашому магазинi!
- I що я повинен зробити, де я зможу його купити?
- Не знаю...
МИ живемо у свiтi вивiсок, у свiтi надгробних пам'ятникiв з надписом "Добро". Кожного року люди фарбують бiлою снiжкою цi вивiски. Вони стали такими обшарпаними i де-не-де пробивається iржа. Нам не стає теплiше чи холоднiше вiд цього, просто нам вистачає того, що нас огортають надписи.
Якщо вас цiкавить, як потрiбно знайти добро, то можу порадити лише одну рiч : просто закрийте очi i загляньте в себе. У кожнiй людинi всерединi є так зване добро, воно дуже глибоко i далеко. Але якщо добре пошукати, то його можна вiднайти. Найкраще це робити iз заплющеними очима. Просто йдеш навпростець у тому довбаному магазинi i шукаєш, не звертаючи нi нащо уваги. Звичайно це зовсiм не легко шукати щось, коли простiр переповнюють рiзноманiтнi запахи, вiдчуття, присмаки... Але спробувати варто.
Все життя ми себе продаємо, найважливiший продаж у iснуваннi є вибiр перед Богом i Дияволом. Кому продати себе? Кому так би мовити подарувати? А може просто залишитись атеїстом i сплавити себе собi. Бути егоїстом i думати, що все залежить лише вiд твоєї особистостi, що бiльше нiхто не зможе вплинути на твою свiдомiсть. У кожного свої переконання, свої власнi непохитнi принципи, якi дуже важко змiнити. Коли потрiбно. А чи потрiбно? Фiфтi-фiфтi... Важко знайти вiдповiдь на дане мною запитання. Можливо не потрiбно думати на заданою темою. Але людина створена для того, щоб думати, аналiзувати, вiдчувати, жити iнтуїтивно або iнстинктивно, кожен вибирає власний шлях. Я хочу лише одного - дати вам можливiсть, шанс на ще один роздум : для чого ми живемо у даному магазинi? Вiдповiдь ховається десь дуже глибоко. Але найдивнiше це те, що вона є надто простою. Здається, що простi речi є надто легкими для обґрунтування, або навiть розумiння. Але це не правильно. Ось, наприклад : Ми живемо для того, щоб жити. Це ж дар, величезний сюрприз, який кожного дня дивує нас своїми можливостями i несподiваними переходами вiд одного стану до iншого. Заради цих речей потрiбно жити, все ж таки це все приносить нам пiдсвiдоме задоволення, можливо воно є певною мiрою в сексуальному планi, але над тим краще не думати, так легше жити на данiй планетi. Якщо задумуватись над життям з самого початку нашого буття, то все пiдсвiдоме i iнколи усвiдомлене зводиться до сексуального потягу, не обов'язково це зв'язано з iншою особою. Просто з раннього дитинства ми потребуємо тiлесних вiдчуттiв : смоктання грудi матерi, сечовипускання, видiлення екскрементiв i т.п. Все це приносить нам неймовiрне задоволення ( пiдсвiдомо), принаймнi на першому етапi життя. Можливо навiть заради цього варто продовжувати свої тiльки розпочатi вiдчуття, що пов'язанi iз оточуючою матерiєю. Вiдчувати -означає жити. Науцi невiдомо чи зможемо ми щось почувати пiсля виходу з Магазину. Можливо там краще, можливий такий варiант - там не має суєти, але чи спокiй i тиша це завжди добре? Ви можете зi мною не погоджуватись, ви маєте на це повне право, але матимете ви права там? Там де є невiдомiсть, де причаїлась пустка i безмежжя водночас (спогад про книжку, яку читала Iнна напередоднi своїх фiзiологiчних змiн). Можливiсть думати i робити висновки - не завжди легка справа, всi ми це добре знаємо. Але чи вiдчували ми колись , що означає не мати мозку, що значить не вiдчувати нiчого, не мати права на власну думку та й взагалi не бути собою, не iснувати у будь-якому вимiрi, бути безтiлесною площиною...
У Магазинi є багато вiддiлiв, кожна iндивiдуальнiсть вибирає щось на подобi себе, щось близьке своєму характеру. Менi є близький вiддiл м'яких iграшок. У ньому можна пережити ще раз найприємнiшi моменти свого дитинства. " У Царство Небесне увiйде лише той, що повернувся в стан дитинства" - "трiшки" неточна цитати з Бiблiї. Чому вона є приблизною? Тiльки через те, що менi здається доцiльним у даному висловi саме це словосполучення : "стан дитинства". На тверезу думку я не можу сказати, що в старостi можна стати дитиною, ми можемо лише повернутись у той стан. Але стан дитинства i саме дитинство зовсiм рiзнi речi. Це нiби щось схоже на рiзницю мiж колом i спiраллю. Звичайно щось є спiльне мiж цими поняттями, але є й розбiжностi, якi неможливо приховати вiд людини. Повернемось у мiй улюблений вiддiл, де все нагадує про минулi роки. Бачимо перед собою велику кiмнату наповнену рiзних поличок свiтло- сiрого кольору, м'яких килимiв i багато дерев'яних речей. Дiтей намагаються тримати подалi вiд металевого. На мою думку, це правильно, оскiльки вiд металу вiє холодом , твердiстю, психологiчною жорстокiстю. Дерево - нiжнi кольоровi гами, лагiднiсть i теплота у доторках.
Дозволю собi сказати, що виготовлення металевих iграшок - є неправильним пiдходом у вихованнi дiтей. Нове поколiння : рiзновиди транспорту ( танки, лiтаки, вертольоти, трамваї, автомобiлi i т.д.), роботи... Все сприяє воєнному настрою пiдростаючої дитини. З самого раннього вiку в дитинi закладається думка про вiйну, про битви i вороже ставлення до iнших, незнайомих на даний момент людей.
"Перший раз" - дивне словосполучення, але провести чiтке визначення у даному виразi практично не можливо. Просто в кожної людини цей "перший раз" вiдбувається за рiзних умов i в рiзному вiцi. Iнколи дiти можуть ненароком побачити, як батьки займаються коханням або ж просто увiмкнути телевiзор i вздрiти якусь незрозумiлу картинку на екранi. Перше враження - нажаханi очi, не розумiння , що вiдбувається, здається, що чоловiк б'є жiнку i завдає їй цим страшенного болю, бо вона чогось-то час вiд часу стогне. Звичайно не всi дiти саме так реагують на дану ситуацiю. Деякi (прогресивнiшi) при першiй зустрiчi починають iз зацiкавленням спостерiгати. Наступнi роки починають впливати на пiдсвiдомiсть починаючого поколiння: дитсадки, школа, iнститут, все це призводить до близького спiлкування iз протилежною статтю. Звичайно не всi iдуть проти свого страху i сорому, не кожен може плюнути на суспiльнi рамки i просто зробити, те чого хочеш. Не кожний пiдлiток усвiдомлює свої бажання, тi хто не усвiдомлює залишається собою до подружжя або принаймнi до закiнчення унiверситету, чи школи, кожен доходить до цього по-рiзному. Але все-одно доходить...
Ранок. Недiля. Спочатку душ, снiданок, прибирання постелi, одягання, розмови з батьками, церква, гуляння, уроки i сон. Ми всi будуємо плани. Дехто на мiсяць, дехто на день, деякi суб'єкти на рiк або на все життя. Але все обiрвалось iз дзвiнком, почути у трубцi голос Захара , для Iнни це була надзвичайно приємна несподiванка. Щось говорить про те, щоб прийти в гостi о дев'ятiй ранку i т.п. А ти просто вiдчуваєш приплив чогось теплого i насиченого, здається, що зараз утопишся в оксамитовiй пiнi.
- Ми пiсля першої можемо зустрiтися, наразi йдемо до церкви. Ну то як?
- Ok.
Дивишся на стiнку i бачиш голубi очi наповненi добра, вони тобi кажуть, що скоро ти не продаватимешся., що через деякий час усе змiниться i ти будеш вiльною. Розумiєш, що таке бути вiльною? Ну, це так просто! Ти стоїш посеред оранжево-жовтого поля, над головою голубе небо, в руках доля i ти не боїшся , що вона впаде i розiб'ється, що хтось спричинятиме страждання, невтомний бiль...
- Ми сьогоднi з ними зустрiнемось. Я навiть повiрити не могла в таке щастя! - говорить Iнна, iскриться вiд веселого настрою. Хочеться злетiти до стелi i проламати дах головою.
- Супер, Дарцi не потрiбно дзвонити, зараз самi їй розкажемо, вона вже з хвилини на хвилину повинна прийти, - Магдалина.
- Ага, - говорить Iнна а у самої в головi лiтають зiрочки, по тiлу пробiглась судорога i радiсне сп'янiння огорнуло думки.
- До речi, як ми з ними зустрiнемось?
- Вони ще передзвонять!
- А звiдки у Захара твiй номер телефону?
- Я вчора Давиду дала, вiн так благав, ще навiть переживав чи я не збрехала щодо цифр.
- От, тiльки дивно, що вiн сам не подзвонив. Чого це раптом?
- Не знаю, менi якось все-одно, основне, що вони подзвонили => отже, ми їм сподобались... (жiноча логiка )
- Можливо, - якось невпевнено вимовила Магдалина i загадково знизила плечима.
Не встигли дiвчата забiгти до кiмнати, як почали на коридорi пищати , мов навiженi, i все це лише через те, що їм подзвонили, що вихiднi продовжуються. Кiнець самотностi , принаймнi на сьогоднi. Новi пригоди, новiтнiй запах вогню, знову обпаленi крильця i лiкування по кутках ран. Але то лише потiм, а зараз служба Божа, думки про все на свiтi, окрiм Бога (нажаль). Але слово "Нажаль" наступить пiзнiше, всi розчарування потiм. А зараз лише наснага i здiйснення мрiй.
Прийшла Дара...
- Привiт. Як спалось?
- Кльово, хоча з якого боку глянути, трiшки спинки порозтягували на пiдлозi, твердо так, а ти як?
- Нормально.
- До речi, що ти думаєш про вчорашнiй вечiр? -питає iронiчно Iнна.
- Я? Звичайно лише одне - хлопцям не було чого робити, от i вирiшили зняти собi дiвчат. Ми як раз попалися їм по дорозi., от i все, порозважались хлопчики i настав кiнець. Тепер треба жити далi, один вечiр i все...
- Точно? - питає, ледве стримуючись вiд бажання розповiсти про телефонний дзвоник, Магдалина.
- Ти ще й питаєш? Невже ти така наївна, думаєш, що ми їм потрiбнi? Ха!
- Ну смiйся, смiйся, а тiльки що, перед твоїм приходом дзвонив Захар! - гордовито виговорилась на одному подиху Iнна. Пiсля сказаного легенько витягнула язичка i лукаво посмiхнулася очманiлiй подрузi, що не чекала такого повороту подiй.
- Не бреши! Досить мене розводити. Ви, що думали я так дурна i вiдразу повiрю в такi нiсенiтницi?
- Я чесно! - крикнула ображено Iнна.
- Ну звичайно, як же iнакше i ще Захар казав, що запрошує нас знову до Вiктора i т.д. Я знаю...
- Та я правду кажу, скiльки можна не вiрити, як тобi доказати? Та в принципi сама побачиш, що пiсля Служби ми iдемо на зустрiч! - Iнна себе ледве стримувала. Їй так хотiлось , щоб Дара повiрила.
- Дiйсно? Але тiльки не насмiхайся!
- Магдалина, ну пiдтвердь мої слова, ось тобi рука на серцi. Бачиш я не придумую!
- Та нi, Дарко, ми чесно, вiн недавно дзвонив, хотiв прийти, але ж удома батьки i т.д.
- Гаразд, я вам вiрю, до речi дiвчата поспiшайте, а то ми вже запiзнюємося.
Чорний простiр, бiлi дверi вiдкритi перед тобою, але все настiльки розмивчасте, що ти не можеш побачити, що саме за ними знаходиться. Людей тягне на свiтло, нiхто не може встояти перед спокусою, хоча шосте вiдчуття говорить, що це небезпечно. Бажання долають всi стiни, перелазять всi паркани, перепливаються океани i можуть дiстатись неба рукою, а море по колiна. Кiнець подорожi жорстокий i уривчастий, пам'ять з роками стирає його, неприємне пам'ятати чомусь не хочеться.
-Привiт! - бiля пам'ятнику Богородицi на лавцi сидiв Давид iз Захаром i ще двоє незнайомцiв.
- Доброго ранку!
Обрив у пам'ятi, обрив у розповiдi, перед початок кiнцевого iснування. Не маю сил щось ще говорити про нездiйсненнi бажання, про любов, кохання, захоплення, фанатизм, оптимiзм, сраку-мотику, нi лише скажу одне - продовження було. Iнакше i не буває, взагалi нiчого випадкового у даному свiтi не iснує. Нiчого просто так не зникає. I взагалi все залишається на своїх мiсцях доти, поки ти хочеш, щоб воно залишалось. I Дара хотiла, щоб усе залишилося пiсля суботи, щоб вiн не зник, як примара, щоб це не був сон.
Пiшли всi разом до Семена додому. Новий знайомий виявився надзвичайно людиною з якою приємно спiлкуватись. Можу навести приклад думок Магдалини на рахунок Семенової домiвки i цiлковитого погляду на недiлю i суботу :" Стiни облiпленi всякими кайфовими штуками, портрет мами, що схожий на Jon Lennon, комп'ютер, пам'ять якого забита рекламними роликами, музикою i фiльмами. Квартира, в якiй купа незнайомих людей. Як ми сюди потрапили i взагалi навiщо з ними пiшли? Зiрвалися..., можливо, хоча не зовсiм. Хоча чому не зовсiм? Капцi, яка то все нудота. I знову пиво i цигарки, i гаряче вино... Як нас туди занесло? Чи ми зовсiм не думаємо головою? Дури!"
Семен - людина специфiки. Тiльки не треба сприймати його, як негативну особистiсть двадцять першого столiття. Просто вiн є так би мовити iзольованою людиною, що нiчого не потребує окрiм свого комп'ютера. Але хiба таке буває? Сумнiваюсь. Нi. Навiть доречнiше буде сказати :"Заперечую можливiсть сумнiвiв на дану тему!" Кожна людина потребує щось живе. Семен - не виняток. Вiн лише жертва суспiльства, яка не змогла реалiзувати свої пiдсвiдомi мрiї повнiстю. Життя самiтника не найкращий вихiд iз положення, але зробити правильний вибiр у Магазинi дуже важко.
Семен запросив усiх до себе в гостi, нiхто не вiдмовився, оскiльки вибирати не приходилось. Але нiхто не пошкодував за свiй вибiр, оскiльки напiвтемна, затишна кiмна -
та сприяла романтичному настроєвi. Гаряче вино пiсля пива i цигарок зробило свою справу. Людей потягнуло одне на одного, особливо хлопцiв. Стримуватись було чим далi важче, Давид аж кипiв усерединi вiд напруги, Захар не видiлявся особливим обдаруваннями на рахунок гальмування емоцiй. Дара вирiшила, що потрiбно вiдстоювати свою честь до кiнця. Iнна навiть не встигала думати. Давид затьмарював повiтря все бiльше. Магдалина не могла знайти спокою у своєму крiслi i не могла дочекатись, коли це все закiнчиться. Ще з ними була одна молода особа - Алiса, яка шкодувала, що потрапила в дане середовище i хотiла чим швидше змитись. Семен розмовляв iз якоюсь кобiтою i розважав присутнiх показом рекламних роликiв. Було весело.
Розповiдати про сцени в туалетi, в окремiй кiмнатi думаю не варто. Тут i так все ясно, особливо з огляду на те, що обоє дiвчат отримувало шалене задоволення вiд присутностi молодикiв. Давид разом iз Захаром намагались рiзними способами спокусити пiдлiткiв, що лише почали розквiтати у своїх поглядах на теперiшнє життя.
Iнна завжди вважала , що вона готова до вступу у нове iснування, але у недiлю зрозумiла, що їй страшно. Намучившись половину дня iз своїми i їхнiми бажаннями, дiвчата вирiшили пiти геть, бо вiдчули, що сили i наснага боротьби покидають їх.
Дiвчина... Жiнка... Такi рiзнi слова. Коли ти вперше займаєшся коханням, ти стаєш iншою, вдягаєш шкiру, якогось невiдомого до теперiшнього дня, звiра. Хтось пiсля цього дивиться у твої очi, може прочитати все. Ти просто iстотно змiнилась. Спочатку радiєш, потiм все-одно. Пiзнiше хочеться повернутись у дитинство. До речi вам вiдомий стан "втикання"? Iнколи сiдаєш на крiсло i починаєш дивитись у стелю чи в пiдлогу (одним словом - нема рiзницi). Саме основне те, що тобi нiчого не потрiбно, забуваєш про iснування, про життя, минуле i теперiшнє. Бачиш лише розмитi плями реальностi. Саме таке спiткало Дару, Магдалину та Iнну, коли вони морально втомленi повернулись додому. Сiли разом за стiл i не змогли промовити жодного слова, нiби провалились у глибоку темну яму. Цiлу годину нiхто не мiг вилiзти iз неї, аж поки не прийшов двоюрiдний брат Iнни - Северин. Вони рiдко бачились, але це не заважало їм пiдтримувати нормальнi стосунки. До того ж вiн був на два роки старший, можна було послухати Северина i довiдатись щось нове. Хлопець прийшов напiдпитку, але це не завадило їм, оскiльки вiн пiдняв настрiй дiвчатам i вислухав їхнi проблеми без жодного перебивання чи зауваження. Дiвчатам на якусь мить стало легше, вони пiшли всi разом в кiмнату Iнни i Северин почав розмальовувати стiни масляною фарбою, хотiв написати :"Just Live...". Нажаль, трiшки не вийшло, оскiльки подзвонив Захар i випросив Дарину прийти на зустрiч до Мiцкевича.
- Ти дiйсно хочеш туди йти? - питає здивовано Магдалина.
- Так, я хочу прояснити ситуацiю до кiнця. До речi я б дуже хотiла, щоб ви всi пiшли зi мною. Будь-ласка.
-Ок, ми пiдемо з тобою, але не надовго, - каже втомлено Iнна, якiй вже нiчого не хочеться.
- Та я знаю, що не надовго. Просто ми прийдемо десь на п'ять хвилин i я поїду додому, ну то що?
- Збираймося, через скiльки ти домовилась зустрiтись? -похнюплено питає Магда. Їй так не хотiлось бачити ще раз тих двох нелюдiв, що зiпсували настрiй її найкращим подругам тай i їй самiй.
- Десь через п'ятнадцять хвилин.
Всi вийшли на вулицю, небо було сiрувато-голубого вiдтiнку, з усiх щiлин линуло теплом. Декiлька крокiв уперед i всi бачать свiй улюблений пам'ятник, який нiколи не змiнює свого настрою, мiсце розташування чи поглядiв на теперiшнє життя. А за декiлька хвилин пришкандибали двоє спiвучасникiв злочину " розбещення малолiтнiх!". Але нiхто з них не вiдчував вини, лише похiтлива весна в душi нестримно пульсувала i заважала сiрiй речовинi нормально просуватись вперед.
- Ну i що далi?
А далi нiчого цiкавого не було. Лише Дара намагалась щось прояснити , Iнна
взагалi вирiшила, що краще не парити мозок, Магдалина тихенько плакала Северину в куртку. Весело так...
А потiм були сiрi днi, якi давили на ще дiвчат холодом i солодкою люттю.
Четвер: ранок, навчання, Вiктор, його домiвка, сп'янiння, рожевi мрiї, Давид, Захар, всi разом. Даринина мама виїхала в Київ на декiлька днiв, сестра також вирiшила , що вдома не ночуватиме. А що тодi робити Даринi? Може просто плюнути на свої бажання i попертись у свою холодну постiль? Iнна теж вагалась декiлька хвилин. Оскiльки її батько вчора ввечерi напився в дупу ( у нього було день народження) i був злий, як чорт. Саме через це Iнна вирiшила йти з дому. Оскiльки минулого разу, коли батько був п'яний Iнна його попередила, якщо ще раз таке повториться, вiн її бiльше нiколи не побачить! Ну i ось момент настав, потрiбно виконувати обiцянки. Дiвчина попередила сестру, що вдома не ночуватиме, пiде до Дари.
Прийшли разом до Вiктора. Спочатку було трiшки не зручно, потiм почали вливатись в загальний аромат i згодом вiдчули смак насолоди. Добрий Вiктор видiлив Захару з Даркою свiй зелений диван ( той, що набирає форми твого тiла). Сам розмiстився у сусiднiй кiмнатi разом iз своєю дiвчиною. А Iнну з Давидом поселив у тiй самiй кiмнатi, тiльки на iншому лiжку ( антикварiат, кiнець дев'ятнадцятого столiття).
Якщо Ви вже вiдчували, коли Ваше небуття вилазить вiд задоволення на стелю i починає завивати, оскiльки його огорнуло зi всiх бокiв блаженство, то менi не потрiбно описувати цей неповторний стан. Якщо ж Ви ще не встигли ковтнути повiтря завезеного з космосу, то можу описати всi переживання дiвчат.
Межа мiж дiвчиною i жiнкою є надто не визначеною i притупленою, як i все в цьому свiтi. Але те, що пережила Дара не можна назвати тупiстю або принаймнi простою, звичною справою. Коли ти прокидаєшся зранку i бачиш Його поряд, ти вiдчуваєш, що ти зникла, ти не iснуєш. Тепер є одне *але* , це слово завжди присутнє в таких випадках. Перший раз - не завжди приємне вiдчуття. Саме через це у примiтивних народiв "перший раз" не дозволяється проводити iз законним чоловiком. Пiсля акту з'являється маленька злiсть через те, що протилежна стать забрала дуже важливу ( принаймнi ти так завжди думала) рiч.
Продала себе, вiддала за весняною акцiєю ( 85% знижки) i все... Iнна теж не чекала подорожчання цiн, вирiшила, що хапати момент краще зараз, поки є можливiсть, принаймнi у нього. Можливо, це все не правильно, не будемо зараз аналiзувати ситуацiю, просто так сталося i нiчого мiняти не потрiбно. Принаймнi Дарина цього не хоче ( послухаємось її, хоч єдиний раз).
Лежиш з ним на лiжку у роздягнутому виглядi, торкаєшся його шкiри, губ про якi ти мрiяла два роки, чуєш звуки радiо "Незалежнiсть". Тiло проймають ритмiчнi судороги, ви так би мовити у танку, такому збудливо-еротичному, очi далеко поза орбiтами, на обличчi задоволена посмiшка а все решта у агресивно-солодкому русi. Бiльше нiчого не турбує, знаєш лише одне - сьогоднi ти перейшла дорогу, увiйшла у новi дверi, побачила новий свiт, простягнула тiло за течiєю, побачила темряву пiсля душу.
I починається монолог...
- Я! Вiн! Ми! Обоє! Разом! I що далi? Fuck, та мене це не гребе, основне те, що нас двоє i ми не займаємось груповими оргiями. Ха. Оце я собi гоню, щось мене плющить. А тiльки що ми займались коханням. Ви пробували? Якщо нi, то багато втратили. Для Дари займатись коханням з Ним - це вам не в карти бавитись, це не порно журнал читати i не трахатись (як кажуть люди), це не секс, це вищiсть. Але для кожного це слово несе свiй особистий, неповторний смак, свою якiсть, цiню, мiру... Для Дари - це вершина, це впевненiсть у собi, це Еверест, це дар. Для Iнни - повна торба смiху i любовi ( насмiшкуватої) на рахунок партнера. Це задоволення собою, це розумiння того, що ти пiк Гiмалаїв. А для вас - це ще зовсiм iнша , можливо навiть протилежна рiч. Хочете подiлитись враженнями, дзвонiть по телефону "Довiра" 058 Вас обов'язково вислухають.
Скажу вам одну рiч по-секрету. Вiддати себе i жити далi щасливо i безтурботно дуже важко, це просто-таки не можливо. Чоловiки зазвичай довго добиваються дiвчини, а потiм коли справу зроблено їм вже не цiкаво, лишають її, як маленьке пташеня покидає зозуля в чужих гнiздах. Дiвчата тепер бачать свiт тiльки з Ним, тiльки в тих тонах, якi бачить Вiн. Вона сприймає Його , як Бога, як вершину, як учителя, що показав шлях до нових свiтiв. Але дiвчата не уявляються собi, що можуть жити в цьому новому свiтi самi, без Нього, без Його опiки, любовi, поваги, взагалi без Його iснування.
Пройшло майже два мiсяцi, як Дара i Iнна познайомились з Давидом i Захаром. Спочатку Iнна сприймала Давида - як єство, як чашу з вином , що наповнила її по вiнця. Потiм виявилось , що чаша завжди була пустою, i дiвчина зробила висновки, що Давид заповнив її не вином, нi , лише пустотою, що спричинила потоки гарячих слiз.
Дара бачила все трiшки iнакше, надiя жеврiла, як недопалена цигарка. Любов пекла серце i ще досi пече, хоча очi бачать чорне полотно. " Girl, you will be the woman soon" Tarantino "Pulp fiction". Так, цей час прийшов, це слово " пiзнiше" вже настигло її, навiть не попередивши за наслiдки.
" Спочатку вiн бiгав, просив телефон, обнiмав , шепотiв комплiменти, вiшав лапшу, пхав свого Бена куди попало, купляв пиво, садив на колiна, пестив волосся, намагався завести дотепну розмову, показував свiй нiкудишнiй шарм, давав курити траву, намагався зiгрiти, переживав за мої речi, не мiг просидiти й хвилини без мене, обiцяв зiрки i в той же час заглядав зовсiм не на небо... говорив, що боляче не буде, щось бурмотiв про те, що це рай нiколи не закiнчиться i це тiльки початок, хоча я знала, що це всього-на-всього початок славнозвiсного Кiнця, дарував жувальнi гумки "Orbit" Лiсовi трави, дивився прямо в очi i намагався зачарувати.
Пiзнiше не дзвонив, не бiгав, лише iнколи обiймав i то з моєї iнiцiативи, комплiментiв бiльше не говорив, iнколи пестив по спинi, а за десять хвилин не витримав i трахнув.
В кiнцевому результатi вiн перестав говорити що-небудь, забув про моє iснування цiлком, iнколи вiтався, прощатись було заважко для його особистостi, про якусь близькiсть не могло iти мови. Все вирiшувалося на пiонерськiй дистанцiї. Я витримати цього не могла, рiзати вени надто пошло, вiшатись противно, таблеток не було де дiстати, от i вирiшила написати йому листа.... " - спогади Iнни.
Я б з радiстю процитувала би вам цього листа, нажаль, це конфiденцiйна iнформацiя. Ну можу лише сказати реакцiї на лист не було, Давид взагалi перестав реагувати на Iнну, як на особистiсть з власними розсудами i баченнями на новий мiкрокосмос. Це призвело такий бiль в серцi дiвчини, що життя стало сiрим i непотрiбним.
Дарi було не легше, Захар одного дня напився i показав свої найгiршi сторони, пiсля цього Дара перестала з ним говорити, а вiн вибачатися за скоєне. Всi нитки розмоталися i кожен змiг побачити вишивку, сплетiння рiзнобарвних волокон, якi утворили нове життя. Навiть Магдалина з Алiсою змогли спостерiгати за подiями , якi їх не стосуються ( в певнiй мiрi). Iнну весь час нервувало те, що спостерiгачi в певнiй мiрi радiли, що є такими розумними i не потрапили в так звану халепу. "Перший раз" - халепа? Нi це не правильне визначення, "перший раз" - то велика дiра, що утворилась на протязi двадцяти хвилин i яка заживає що найменше два тижнi.
А дiрка в душi не заживе нiколи, майте це на увазi. Не забувайте про це. Це важливо. Дiра в душi... Через декiлька рокiв зможете вiдчути , що ваша душа - то сито. Подивитесь довкола i заплачете.
Ми ховаємося у побутi, у рiзних вiддiлах Магазину, намагаємось знайти пiдходящий товар, весь час помиляємось, зауважуємо, що нам пiдкидають пiдробки. Нiчого подiяти не можемо, просто змиряємось з долею. Бачиш перед собою нитку, яка простягається перед тобою, намагаєшся пiдiйти до неї впритул, робиш крок , а вона починає рухатись вперед, утiкати вiд тебе, ти женешся невiдомо за чим . Що вона тобi
принесе? Ти бiжиш, спотикаєшся, падаєш, доторкаєшся до неї пальцями, а вона тебе тягне по асфальту, твоє обличчя зачiпається за необтесаний камiнь, подряпини з'являються на молодiй, нiжнiй шкiрi. Кров починає потрапляти на поверхню. Вона виливається повiльно, помiтна грацiйнiсть i гра в фортуну. З очей котяться прозорi краплини, що починають акт iз червоною рiдиною. Нитка? Так, саме та маленька шовкова нитка, що вмiє так стиснути твоє горло, що шия перетворюється на сливове желе, а очi схожi на двi перлини, що викочуються з моря на мiсяць ранiше вiд визначеного часу. Губи просять останнього, передсмертного поцiлунку, але нитка не має почуттiв...
По вулицi йде кобiта : висока постать, рижувато-русяве, пряме, блискуче, шовковисте волосся де-не-де зачiпає плечi, чорнi джинси-кльошi скривають верх босонiжок, металевi шпильки стукотять по львiвськiй нерiвномiрнiй брукiвцi. Лiва... права. Повiльнi кроки закрадаються глибоко в серце, вони вiдбиваються столiттями, пронизують iсторiю i потрапляють пiдсвiдомо в майбутнє. Чорний светр з довжелезними рукавами ховає перламутровi пальцi з довгими срiблястими нiгтями, що час вiд часу тримають довгу цигарку " Vogue". Уста до яких пiдноситься ледве розпочата цигарка схожi на польовий мак, а зуби, що ледве й видно крiзь розтуленi оксамитовi фiранки театру кольору кровi, схожi на рiвнi кришталевi камiнцi, що можуть поранити своєю впевненiстю. Довгi вiї лягають темною тiнню на сметанкове обличчя подорожуючої. Нiс дивує своєю нiжнiстю i прозорiстю шкiри, нiздрi нагадують квiти на веснi, що не можуть насолодитись теплим, ласкавим повiтрям I тут... Вона пiдняла свої повiки... Очi кольору поржавiлої консервної банки, наче хамелеон, переливаються жовтим, зеленим, чорним, фiолетовим з iскрами срiбла. Ти бачиш стiни, що оточують її. Нi тiльки не треба матерiалiзувати. Нiякi це не охоронцi. Вони їй нафiг не потрiбнi, вистачає лише впевненого, жорстокого погляду, що бачив Все.
Зловила твiй ненаситний погляд, скривилась, скрила вiдразу i ненависть окулярами проти сонця ( принаймнi так люди кажуть). Насправдi цi окуляри вiд тебе, чи навiть для тебе, щоб не зробити людинi боляче ми натягаємо окуляри i пускаємо iскри осоруги, огидливостi, непокори через чорне , майже непрозоре скло.
Пiдходить до найближчого смiтника, викидає з легкiстю недопалок, повертає голову вправо i усмiхається комусь... Цiкаво кому? Напевно що не тобi...
Дара росла, розвивалась, набиралась сил, млiла вiд захоплення на першiй стадiї, потiм звикала до розкошi, лиш потiм знайшла себе, згодом його...
Iнна падала в болото, вилазила з допомогою Дари, знову падала i так йшли роки.
Магдалина пiшла по стопах матерi i ховала свої погляди на рахунок того, що життя не цiкаве i сiре. Все залишилось назавжди в серединi i нiхто не змiг побачити справжньої Магдалини. Залишилась печать жалоби, що вже надто пiзно щось комусь розповiдати.
Алiса на першiй фазi впала у яму, падати було приємно, але потiм... згодом виявилось, що це був сон. Насправдi життя прекрасне. "We live in a beautiful world " Cold Play.
* * *
Наснився сон... То було видiння про нього...
Перше , що я побачила то були очi, наповненi небом i морською глибиною. Я так любила його...
Iнколи ми сидiли разом i вивчали будову ока. Ми сидiли так близько одне вiд одного, що свiтло з наших очей вiдбивалось на наших обличчях. Ти мав жовтуватий вiдтiнок, оскiльки мої очi схожi на захiд сонця, що опускається в багряне болото, моє ж обличчя виблискувало голубим, холодним вiдтiнком, але то тiльки лице. Насправдi твої
очi завжди були гарячими, запальними, здавалось, що в них бiгають чортики, якi нiколи не вiдпочивають. Ще у твоїх зiницях я бачила глибокий океан, наповнений рибами, водоростями i кольоровими морськими кониками. На поверхнi води завжди були хвилi, купи кораблiв сновигали туди-сюди i де-не-де можна було побачити затопленi човни, але то якщо довго спостерiгати.
Iнколи я бачила у твоїх зiницях шторм, десь балiв десять, менi ставало так страшно, здавалось, що хвиля мене проковтне; у такi днi я намагалась з тобою поряд не бути. Спасало лише те, що час вiд часу ти клiпав повiками i твої довгi, пухнастi вiї - то пiсок, покривали бурхливу картину внутрiшнього свiту.
Сьогоднi ми знову сiли один навпроти одного i я спробувала заглянути у твою середину. Я не встигла цього зробити - ти нахилив голову i закрив повiки так мiцно, що на обличчi з'явились маленькi зморшки. Пройшло лиш пiвгодини, як ти наважився вiдкрити менi себе. Краще б ти цього не робив, краще б цього дня не було.
Я побачила пустку, мертве дно. Таке спокiйне i його переповнювала мертва тиша, лиш удари хвиль об скелi порушували той спокiй.
Як страшно! Пiсок на днi не рухається, все завмерло, здається , що це не океан, а застигла льодяна вода. Арктика! А навколо тiльки трупи...
Нi , не можу бiльше дивитись, нема сил, нерви не позволяють. Потрiбно зiбратись з думками, я повинна поглянути ще раз, все-таки це мiй останнiй шанс зрозумiти усе до кiнця.
Пустота, нерухомiсть, монотоннiсть i безнадiйна справа щось порушити у данiй статичнiй композицiї. Можливо, я зможу вiднайти щось живе, щось наповнене енергiєю, силою, життям, динамiкою? Нiчого... лише трупи, що розкиданi , як у хаосi. Хаос... незрозумiлiсть i нема вiдповiдi. " Що сталось? " - кричить мiй погляд. А вiдповiдi нема, лише тиша, тiльки сiрi скелi, що стоять непорушно, i якi не зможе зрушити навiть Iсус Христос.
Я жива! Чуєш, я жива! Я дихаю, мiй погляд виразний, мої очi плачуть! Де ти? - кричать мої очi.
Бачу лише труну серед сiрої холодної кiмнати, а у трунi синя вода серед якої плаває великий шмат омертвiлого льоду. " Як розтопити його?" А навколо лише пустота, лiд iнколи торкається своїми гострими кутами до стальної труни. " Чому вiн не топиться?"
I я зрозумiла... Усе навколо - то холод, мерзлота, яку ти так старанно назбирав за той час поки ми не бачились. Ти заморожуєш мене! Ось вже з'являються першi снiжинки на моєму обличчi, такий холод довкола! Ну зупинись, не порушуй природи! Невже захiд сонця не вiдбудеться? Чи ти маєш право на змiни в менi?
Ось вже я покрита твердим шаром льоду, який так виблискує довкола моїх очей. Вiн не змiг взяти їх у полон. Мої очi непiдвладнi йому. Сльози проїдають глибокi канави у цiй холоднечi.
" Головне не втрачати контакту iз тобою, основне не утратити тебе. Можливо я помру, можливо так i повинно було бути... Не знаю i напевно не знатиму. Лише ти керуєш мною, усiм, крiм заходу сонця i мутного болота, що починає палати вiд твого погляду.
Чи я зможу розтопити тебе? О, нi, що я робитиму тодi без тебе, як зможу iснувати далi? Хто повинен пiти iз цього свiту? Хто?
Господи, прости!"
Пiдсвiдомо набралась сил i пiдпалила тебе, силомiць простягла до тебе руки i возз'єднала нашi тiла. Вогонь i лiд стали одним цiлим, нажаль, лише на одну мить.
Пiсля своєї смертi вiн залишив по собi воду, я не хотiла здаватись. Не хотiла програти цю гру - життя, отож залишила пустелю.
Нiл простягнувся широко i на довгу вiдстань закарбував свої володiння, а я заповнила простiр гарячим повiтрям. Ми чудово доповняємо одне одного. В принципi, як завжди...