Гоніґсман Яків: другие произведения.

Катастрофа львівського єврейства

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс фантастических романов "Утро. ХХII век"
Конкурсы романов на Author.Today

Летние Истории на ПродаМане
Peклaмa
 Ваша оценка:

  
  Яків Гоніґсман
  Катастрофа львівського єврейства (1941–1944)
  
  Початок німецької окупації. Перші єврейські погроми
  
  Історія євреїв у Львові сягає вглиб майже тисячі років. На нинішніх західноукраїнських землях (колишня Червона Русь) єврейські купці, звані раданітами, з’явилися вже у Х столітті. На їхньому торговельному шляху, що вів із заходу на схід і зі сходу на захід, стояли руські городи́ Перемишль (перша згадка про це місто походить із 981 року), Белз (з 1030 р.), Буськ (з 1087 р.) і поселення, що стало зародком Львова.
  
  Середньовічний історик Бартломей Зіморович, пишучи про жителів Львова давньоруських часів, згадує також євреїв:
  
  «У передмістях жили русини, вірмени і жиди. Мали вони свої святині, бо оселилися тут їх предки…»1.
  
  Отже, євреї жили на тих землях ще перед правлінням галицького князя Лева (1293–1301 рр.). Ця громада зросла кількісно за часів Казимира Великого. Король дозволив євреям селитися на польській землі2, взяв їх під державну опіку і надав їм громадянські права3.
  
  Записки про львівських євреїв є в гродських і земських актах 1356 р., коли Львів отримав маґдебурзьке право від Казимира Великого4. Відтоді місто розвивалося значно жвавіше й невдовзі стало великим торговим і ремісничим центром. У цей процес євреї вклали свою важливу пайку.
  
  Від XVI до ХХ століття Львів був одним із осередків европейської науки і культури. Окрім поляків, тут жили й працювали видатні люди єврейського походження – філософи, талмудисти, історики, письменники, поети, публіцисти, правники, математики, медики і фармацевти, астрономи й митці. Століттями вони несли славу свого роду, міста і держави. Крах цієї спільноти настав через вибух Другої світової війни та німецьку окупацію.
  
  22 вересня 1939 року Червона армія зайняла Львів. Як і в инших містах Західної України, тут встановили совєтську владу. Спочатку більшість єврейського люду з ентузіазмом прийняла новий устрій. Євреї почулися рівноправними громадянами. Знизився рівень безробіття, відкрили нові єврейські школи, в яких навчали мовами їдиш, російською та українською. Розпочав діяльність єврейський театр, яким керувала Іда Камінська. Багато євреїв впало в ейфорію. Однак доволі швидко надія, пов’язана з новою владою, стала поступатися місцем розчаруванню.
  
  Наприкінці 1939-го й на початку 1940 року ліквідовано більшість єврейських і неєврейських дрібних підприємств. Багато їх без юридичних підстав націоналізували як капіталістичні5, а їх власників депортували в глибину СРСР6. Вже восени 1939-го розпущено всі єврейські громадські організації, а їх керівників заарештовано.
  
  1940 рік почався облавами й арештами польських та єврейських членів політичних організацій. Ліквідовано всі єврейські партії – релігійні, як-от «Аґудас Ісроель», «Міцрахі», сіоністські, як-от «Поалей Сіон» і «Бунд», а також товариства – наприклад, єврейських студентів і гімназистів. Більшість їх керівників заарештували і відразу стратили або заслали в глибину СССР7. Така доля спіткала віце-президента Львова, колишнього голову «Б’ней б’ріт» («Сини права») і керівника Єврейського громадянського союзу Віктора Хаєса (1875–1941)8.
  
  Заарештовано і депортовано у глибинні території СССР діячів лівих партій – Комуністичної партії Західної України, Комуністичної партії Польщі, Польської соціалістичної партії, инших місцевих комуністів. Терор, який запровадили верховоди НКВД, охопив усі суспільні прошарки. Депортовано єврейських послів та сенаторів Міхала Рінґеля, Цві Геллера (Герша Луцера Геллера), Генріха Розмаріна та инших9.
  
  У 1940-му й у перші місяці 1941 року із Західної України депортовано 64 583 єврейських утікачів з-під гітлерівської окупації10. Серед арештантів і депортованих були також львівські євреї – діячі науки, культури, солдати Війська польського, мобілізовані у серпні 1939 року до боротьби з німецькими окупантами11. Багато євреїв убили енкавеесівці в Катині та инших місцях знищення.
  
  Совєтська репресійна політика настроїла проти нового порядку значну частину його колишніх прихильників, підвела й розчарувала широкі маси суспільства, зокрема і євреїв. Тому-то коли гітлерівська Німеччина напала на Совєтський Союз, більшість західноукраїнських євреїв опинилась у пастці. Багато хто з них, передусім львів’яни, вважали, що тоталітарна совєтська система подібна до гітлерівської, а тому вирішили, що ліпше залишитися під гітлерівською окупацією, ніж евакуюватися у глибину СССР.
  
  Совєтсько-німецька війна почалася 22 червня 1941 року. На дев’ятий день війни о 4.00 до Львова увійшли гітлерівські війська разом із батальйоном «Нахтіґаль», що складався з українських солдатів, і з відділами Sonderkommando 4a, 4b.
  
  На окупованій території встановили військову адміністрацію – Ortskommandatur. Військовим комендантом Львова став полковник Міттерґерст, але за кілька днів його замінив генерал Ренц12. У районних містах організували фельдкомендатури. У такий спосіб під контроль узяли життя всього суспільства окупованого краю.
  
  На той час у Львові було понад 160 тисяч євреїв, зокрема близько 40 тисяч утікачів із Генерал-губернаторства, а також із малих міст та містечок Східної Галичини.
  
  Уже першого дня німецької окупації до Львова прибули вищі офіцери ґестапо, бригаденфюрери СС і поліції – Еміль Отто Раш і Карл Ебергард Шенґарт. Згідно з їхніми розпорядженнями, було створено українську поліцію для Львова й цілого дистрикту. Спільно з німецькими зондеркомандами 4а і 4b вона здійснювала арешти та погроми. Німецькі жандарми гуртом з поліцаями й добровільними помічниками виганяли євреїв із дому, примушували їх чистити вулиці голими руками або своєю одежею. При тому били їх палицями та залізними прутами. Багатьох євреїв убито на місці. До вбивств невинних людей доходило в усьому місті13.
  
  Вже 30 червня 1941-го у будинку львівської «Просвіти»14 зібрались очільники українських організацій і проголосили Акт відновлення Української держави15. Євреї радо прийняли цей документ, сподіваючись, що українська держава зможе якоюсь мірою вберегти своїх єврейських громадян від гітлерівських погромів. Про це митрополит Греко-Католицької Церкви архиєпископ Андрей Шептицький розмовляв із рабином Єхезкелом Левіном. У пастирському листі від 1 липня 1941 року, надісланому голові українського уряду Ярославові Стецьку, митрополит написав:
  
  «Сподіваємося від нашої держави мудрости, справедливости і таких розпоряджень, які візьмуть до уваги потреби і добробут усіх громадян, що живуть у нашому краю, незалежно від їхнього визнання, національности і суспільного становища»16.
  
  Проте творці посталої української держави не прислухалися до заклику глави Греко-Католицької Церкви. Зганьбили Акт відновлення Української держави заявою:
  
  «Відновлена українська держава буде тісно співпрацювати з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною (…), яка під проводом Адольфа Гітлера створить новий лад на світі»17.
  
  Отака «взаємна співпраця» спричинила те, що велика частина українського суспільства перейняла німецький спосіб трактування національних меншин18.
  
  За кілька днів гітлерівці ліквідували урядові органи, що їх створило керівництво Організації українських націоналістів, а самих урядовців заарештували. Попри те, багато колаборантів і далі співпрацювало з окупантами.
  
  2 липня у Львові спалахнув погром євреїв. Німецькі солдати й офіцери із зондеркоманди 4а разом з колаборантами та українською допоміжною поліцією загнали кілька тисяч євреїв на подвір’я львівських в’язниць – на вулиці Казимирівській (відомі Бриґідки, нині частина вулиці Городоцької), на Лонцького (нині вул. Брюллова), на Пелчинській (нині вул. Вітовського), на вулиці Яховича (нині вул. Кучери) й на Замарстинівській, де затриманих катували, багато кого й до смерті. Ось як згадував цю подію один із свідків:
  
  «В’язничні стіни навколо подвір’я були аж по другий поверх облиті кров’ю тортурованих євреїв і обліплені шматками мозку»19.
  
  Того самого дня по міському радіо прозвучало повідомлення, а на стінах будинків і тумбах для оголошень наклеїли плакати з інформацією, що в тюрмах знайдено трупи українців і поляків, замордованих большевиками та євреями. Про євреїв, яких убили енкавеесівці, не згадано, хоч таких було багато20. Наступного дня гітлерівці зібрали на подвір’ях тюрем поляків, українців та євреїв і показували їм останки людей, яких замордували совєти у червні 1941 року. Ґаволовів, що на той час зібралися, повідомили, що це скоїли євреї. Отож натовп заходився бити євреїв. Частина побитих умерла на місці21.
  
  Подібні провокації влаштовували у багатьох місцях зайнятої гітлерівцями Східної Галичини, викликаючи тим вибух погромів, що тривали весь тиждень. Тільки у Львові убили близько 6000 євреїв. Жертвами цих звірячих убивств у перші дні липня 1941-го впали тисячі невинних людей, серед яких були відомий письменник Зоня Фрідман, Д. Ірр, М. Фельд, Зиґмунт Шор – колишній депутат Сейму Польщі, рабин із Ряшева – Аарон Левін, инші рабини – Єхезкел Левін, Мойсей Елханан Альтер, Натан Лойтер, Шмельке Раппапорт і багато инших22.
  
  Уночі проти 4 липня 1941 року було заарештовано кількадесятьох польських учених, викладачів львівських навчальних закладів, передусім університету й політехніки. Їх привезли до гуртожитку на вулиці Абрагамовичів (нині ця вулиця має ім’я Бой-Желєнського, і тут теж гуртожиток – політехніки). Після короткого допиту їх вивели групами на близькі пагорби, що на вул. Вулецькій (нині – вул. Сахарова), і там розстріляли23.
  
  У той час загинуло багато инших інтелектуалів. Убито редактора газети «Chwila» Генріха Гешелеса, лікарів А. Крумана, М. Соболя, сенаторів Якова Бодека, Д. Шрайбера, депутата К. Лернера, письменників А. Бронштейна, Ґ. Гальперіна і А. Кацизне (біля Тернополя)24.
  
  8 липня 1941-го військовий комендант Львова генерал Ренц видав розпорядження, яке зобов’язувало всіх жителів міста дотримуватися порядку, але це не стосувалося євреїв25.
  
  Єврейські погроми вкотре спалахнули 12 липня. Того дня заарештовано кілька тисяч євреїв, що жили на вулиці Святої Анни (нині вул. Леонтовича). Згодом частину їх розстріляли на подвір’ї будинку на вулиці Сонячній (нині вул. Куліша). Решту затриманих вивезли до Кривчицького лісу й там розстріляли.
  
  Масові убивства євреїв супроводжувалися руйнуванням синаґоґ і молитовних домів. Розвалено синаґоґи на вулиці Шайнохи (нині вул. Банківська) й на площі Старий Ринок, Велику приміську синаґоґу з XVI cт. на вулиці Божничій (нині вул. Сянська), Велику міську синаґоґу на вулиці Собеського (нині вул. Братів Рогатинців), гарну старовинну синаґоґу «Золота Роза», фундатором якої був купець Ісаак бен Нахман, а також немало єврейських молитовних домів.
  
  14–15 липня військовий комендант Львова і староста д-р Юрій Полянський видали низку антисемітських розпоряджень. Згідно з цими документами, євреї, що мали понад десять років, були зобов’язані носити розпізнавальний знак – нашиту на рукаві жовту зірку Давида. Для чоловіків 14–60 років запроваджено обов’язок працювати. Євреям заборонили ходити тротуарами, перебувати в середмісті й у скверах, користуватися міськими транспортними засобами, поштою, телеграфом, відвідувати кінематограф і театри26.
  
  Заснування Юденрату
  
  22 липня 1941 року згідно з постановою військового коменданта генерала Ренца та міського старости д-ра Юрія Полянського скликано Єврейську раду (Юденрат). Імовірно, Полянський запропонував, щоб керівником цієї установи став відомий правник, професор Львівського університету імені Яна Казимира Маврикій Аллерганд, але той не прийняв пропозиції, арґументуючи, що надто старий і хворий27. На той час старості дали кандидатуру адвоката, що з лютого 1937-го по 1938 рік працював урядовим комісаром львівського юдейського релігійного угруповання, а також тричі був головою керівництва єврейської філантропічної організації «Б’ней б’ріт», асимілятора, колишнього офіцера австро-угорської армії – д-ра Йосифа Парнаса. Його заступником став адвокат, колишній голова виконавчого комітету східно-галицької сіоністичної організації – д-р Адольф Ротфельд. Склад керівництва Юденрату сформували в серпні й у перших днях вересня. Членами керівництва стали: д-р Генріх Ландесберґ – колишній активіст, член керівництва «Б’ней б’ріт» у Галичині; д-р Освальд Кіммільман, д-р Едмунд Шерцер, інж. Нафталі Ландау, д-р Ісидор Ґінсберґ, Яків Хіґер, Йосиф Гох, д-р Шимон Улам, д-р Марцелі Бубер, д-р Хаїм Зарвінцер28, д-р Абрагам Зайденфрау29. Усі вони мали великий авторитет і довіру в городян. З дозволу німців новоствореній організації передано «автономну владу» над єврейськими мешканцями Львова. Насправді ж Юденрат став виконавчим органом гітлерівського апарату управління євреями на підкореній території й був підпорядкований урядовцям німецької поліції та СС30.
  
  Юденрат мав розвинену структуру управління й складався з двадцяти трьох відділів, секцій та підвідділів, зокрема: фінансів, оподаткування, соціальний, постачання, праці, господарчий, охорони здоров’я, санітарний, юридичний, житловий, похоронний і підвідділ розподілу меблів (Möbelausteilungen)31. Під час переселення євреїв до «окремої єврейської житлової дільниці», тобто ґетто, найбільш інтенсивно працювали підвідділ розподілу меблів і відділ постачання з комісією заощаджень та подарунків (так званою Sachleistungskommission, яку євреї називали Raubkommission – комісією грабунку). Її члени реквізували з мешкань євреїв дорогі меблі, дивани, дзеркала та инші вартісні предмети, а тоді все це передавали як данину гітлерівцям. У такий спосіб силкувалися завоювати для себе прихильність німців, надіючись, що ті допоможуть їм пережити окупацію. Грабували також працівники господарчих відділів Юденрату.
  
  У той час перенаселеному ґетто допомагали відділи охорони здоров’я, санітарний і соціальний. З ініціативи працівників цих відділів відкрили лікарні на вулицях Кушевича та Замарстинівській, організували поліклініку, вели консультації для дітей із бідних єврейських родин на території міста, а потім також на території ґетто, видавали дешеві обіди й провадили громадську кухню для найбідніших мешканців ґетто.
  
  Продуктивно діяв відділ праці. Уже під кінець липня 1941 року його співробітники склали список євреїв, придатних до роботи, й зазначили вікову групу та фах (основну професію). Виділено три вікові групи: до 16 років життя, 16–20 років, понад 20 років. Юденрат був зобов’язаний за якнайкоротший термін поінформувати владу про результати складання переліку. Цей перелік згодом став основою, на якій організовували робочі групи32. Пізніше, відповідно до вказівок окупанта, складено перелік осіб, зобов’язаних до щоденної роботи.
  
  «Єврейську робочу силу» використовували на очищенні міської каналізації, прибиранні майданів та вулиць, ремонті електромереж, будівництві житла для прибулих до Львова німців, у завантажувально-вивантажувальних роботах на залізничних станціях у місті та його околицях.
  
  Створення Юденрату не запобігло дальшим погромам. Другий погром розпочався вранці 25 липня з подачі гітлерівців. Українські поліцаї та їхні помічники вривались у квартири, обкрадали й убивали невинних, переляканих мешканців-євреїв. Погром тривав до 28 липня 1941 року, а найбільше жертв принесли два перші дні. Загалом у ньому вбито понад дві тисячі осіб. Багатьох заарештували й помістили у львівські в’язниці, переважно в тюрму на вулиці Лонцького, звідки значну частину невдовзі вивезли до Пісків33, що містяться за єврейським кладовищем на Янівській вулиці (нині це вулиця Шевченка), і там вивезених розстріляли34. Серед убитих численну групу становили переселенці, що прибули до Львова з різних місцин, у тому числі й хасиди із Західної Галичини, хасиди з Бобова (містечко у Польщі. – Прим. ред.), а також родина рабина Гальберштама35.
  
  Керівництво Юденрату на чолі з д-ром Йосифом Парнасом 28 липня звернулося до львівських євреїв із закликом внести в касу Юденрату на вулиці Старотандетній, 2 (нині Мулярській) гроші й різноманітні коштовності, аби сплатити накладену на євреїв контрибуцію, що становила 20 мільйонів карбованців36. У відозві зазначено, що сплату контрибуції розкладено на два рази. Першу частку, що становила 10 мільйонів, належало сплатити в міському банку до 2 серпня 1941-го, а другу – до 6 серпня 1941 року. Поінформовано також: якщо контрибуцію не сплатять до визначеного терміну, то влада влаштує репресивну акцію37. У той час було заарештовано близько двох тисяч євреїв – відомих, шанованих у місті громадян – й визнано їх заручниками. Решту євреїв охопила паніка. Кожен поспішав занести до вказаної каси якісь гроші, золоту чи срібну прикрасу, инший цінний предмет, ба навіть сімейну пам’ятку. Допомогу людям у сутузі подавали також представники польської й української інтелігенції. Вони безкорисливо віддавали євреям гроші, золото, не зважаючи на наслідки таких жестів. Ніби бували й випадки допомоги від німецьких офіцерів вермахту38. Ось таким чином 2 серпня сплачено першу частину контрибуції.
  
  Євреї сподівалися, що німці оцінять таку самовідданість і нарешті змилуються. Однак незабаром німці почали вимагати від Юденрату остаточного розрахунку по «боргу». Другу частину контрибуції заплатили 8 серпня 1941 року. Євреї внесли до німецького міського банку 1400 кілограмів срібла, чималу кількість золотих предметів та біжутерії39. Вони вірили, що після сплати належного німецька влада визнає їхні старання й виявить хоч трохи людяности. Одначе знову пересвідчилися, що нацизмові не властива людяність. Спійманих – близько двох тисяч заручників – німці не лише не звільнили, але, як пізніше виявилося, розстріляли усіх уже у перші дні після затримання, тобто під кінець липня 1941 року40.
  
  Варварство гітлерівців не знало меж. Ще наприкінці липня наказано, щоб Юденрат доручив похоронному відділу достачити нагробні плити з єврейського кладовища на виробничу базу відділу міського будівництва. Їх належало використати як матеріал для нових помешкань для німецьких солдатів і цивільних у Львові. Розпочалося нищення цвинтарів – останніх священних пам’яток львівських євреїв. Надгробки – мацеви – стали дешевим будівельним матеріалом. З них викладали хідники та дороги у Львові й инших містах дистрикту, а те, що цінніше, вивозили до Німеччини41. У цьому святотатстві були змушені брати участь, під загрозою розстрілу, самі євреї – працівники похоронного відділу львівського Юденрату й члени робітничих груп – так званих Arbeitseinsatz.
  
  Створення дистрикту Галичина
  
  1 серпня 1941 року постав дистрикт Галичина, що охопив колишні польські воєводства – Львівське, Станиславівське, Тернопільське – і який увійшов у склад Генерал-губернаторства. Над дистриктом встановили цивільне адміністрування. Для євреїв це означало «перехід від масових убивств у реґіонах, де наглядали військові, до екстермінації, згідно з директивами, які розробило відомство Гайнріха Гіммлера42. Того самого дня на львівських вулицях помістили плакати – розпорядження генерал-губернатора Ганса Франка «Про організацію адміністрування у дистрикті Галичина»:
  
  І
  1. Землі, приєднані на підставі декретів Фюрера від 17 і 22 липня 1941 року до адміністрації Генерал-губернаторства, тобто землі колишніх польських воєводств – Львівського, Тернопільського і Станиславівського, стають складовою частиною Генерал-губернаторства.
  2. Вказані в § 1 землі утворюють один дистрикт відповідно до § 4 розпорядження про організацію адміністрування від 26 жовтня 1939 року.
  
  ІІ
  1. На чолі дистрикту Галичина стоїть губернатор. Місце перебування губернатора – Львів.
  2. Губернатором дистрикту призначено д-ра Ляша.
  3. Губернаторові підпорядковується голова уряду губернатора, начальник СС і поліції. Організовуючи адміністрування, губернатор керується указами, виданими для адміністрації керівництва дистриктів у Генерал-губернаторстві.
  
  ІІІ
  1. Дистрикт Галичина поділяється на окружні староства (Kreishauptmannstadt) і міста окружного підпорядкування (Kreisfreistadt). На чолі староства стоїть окружний староста (Kreishauptmann), на чолі міста окружного підпорядкування – міський староста (Stadthauptmann).
  2. Під час організування окружних староств слід керуватися розпорядженнями, виданими в Генерал-губернаторстві.
  
  ІV
  Урядовою мовою в дистрикті Галичина є німецька. Допустимі українська і польська мови.
  
  V
  Укази та инші юридичні акти належить оприлюднювати німецькою, українською і польською мовами.
  
  VІ
  Положення та закони, які були досі чинні, втрачають силу, якщо вони суперечать адміністративним розпорядженням німецької влади.
  
  VІІ
  Розпорядження, які видав головний військовий комендант, а також його місцеві представники, матимуть силу, якщо не втратили свого значення у зв’язку з введенням Галичини у склад Генерал-губернаторства.
  
  VІІІ
  Цей указ набуває чинности 1 серпня 1941 року о 12.00.
  
  Генеральний губернатор
  Ганс Франк
  Львів, 1 серпня 1941 р.43
  
  Від часу опублікування цього указу генерального губернатора юридична сила всіх антисемітських розпоряджень, чинних у Генерал-губернаторстві, поширилася на територію дистрикту Галичина. Євреїв позбавили всіх політичних і громадянських прав. Цих людей можна було безкарно обкрадати, змушувати виконувати будь-яку роботу, депортувати, знущатися з них і вбивати. У липні та серпні 1941 року лише в дистрикті Галичина відкрито для євреїв дев’ять таборів примусових робіт (у Львові, Винниках, Острівці, Куровичах, Якторові, Лацках, Плюхові, Дрогобичі й Бориславі). У вересні й жовтні створено наступні шість великих таборів, зокрема Янівський у Львові. Там євреїв примушували працювати 12–14 годин на добу. Знущалися з них, а згодом убивали. На місце убитих швидко достачали наступних, схоплених в облавах.
  
  Окрім таких таборів, влаштовували й концентраційні – для взятих у полон совєтських солдатів, а також перехідні – для людей инших національностей.
  
  Недотримання елементарних прав людини, голод, ненастанне знущання, побої та розстріли були головною причиною масової загибелі в’язнів у таборах праці й у ґетто44.
  
  На початку серпня губернатор дистрикту д-р Карл Ляш видав низку розпоряджень, які значно погіршили становище євреїв. Щодня їх грабували й убивали. У місті тривали масові облави. Не було дня, щоб у якійсь дільниці Львова когось не зловили. Заарештованих переважно доправляли до Пісків або на околиці села Лисиничі й там їх позбавляли життя. Инколи «щасливців» – молодих і здорових – переводили до таборів примусових робіт.
  
  20 серпня 1941-го група есесівців і німецьких жандармів гуртом із українськими поліцаями з’явилася в лікарні ґетто на вулиці Кушевича. Вони оголосили медичному персоналу, що всіх хворих, які можуть ходити, перепровадять до иншої лікарні, а лежачих пацієнтів почали убивати на місці, дітей же – демонстративно викидати через вікна на поставлені біля будинку автомобілі й на брук. Групу хворих, призначених для «иншої лікарні», вивезли до Пісків і Лисиничів, де всіх розстріляли разом із частиною персоналу. Цього дня гітлерівці вбили понад 400 осіб45.
  
  Убивство євреїв супроводжувалося організованим пограбуванням їхнього добра. Для цього використано відомство опіки (Treuhandstelle). Ця інстанція відала не тільки державним майном, яке опинилося «без власника», але й здійснювала реєстр і конфіскацію всього майна євреїв. Співробітники Treuhandstelle обходили квартири, робили опис, а тоді забирали все, що становило для них якусь цінність. Особливо старалися, щоб євреї віддавали місцеву та закордонну валюту й усі коштовні предмети – наприклад, килими, дорогі меблі, кришталь тощо46.
  
  Створення львівського ґетто
  
  На початку вересня 1941 р. у Львові поширилася новина про виділення спеціальної дільниці для євреїв. 18 вересня губернатор Карл Ляш, беручи участь у господарчій конференції у Львові, сказав:
  
  «Євреїв треба усунути з політичного та економічного життя. У зв’язку з тим створять спеціальне місце задля ізоляції євреїв. Найближчим часом будемо їх переселяти»47.
  
  На територію ґетто визначено невпорядковану дільницю міста – за залізничною лінією Львів – Тернопіль (вулиці Замарстинівська і Знесіння, частини вулиць Варшавської, Пелтевної та инших). У район, де досі мешкало близько 25 тисяч осіб, здебільшого бідноти, тепер належало переселити понад 136 тисяч євреїв.
  
  Антисемітська нагінка, яка на той час набрала розмаху в місцевій пресі, радіо й прокламаціях, повинна була ідеологічно підготувати суспільство до ізолювання євреїв у ґетто, викликати настрій загальної неприязні до них, створити образ євреїв як ворогів громади, пояснити користь від їх відокремлення, викоренити співчуття до їхньої долі, а найважливіше – забезпечити безкарність злочину. По-ґьоббельсівському євреїв звинуватили за вибух Другої світової війни, за ритуальні вбивства дітей, крадіжки харчів, поширювання хвороб і таке инше.
  
  Гітлерівські пропагандисти та колаборанти з місцевих профашистських газет публікували антиєврейські промови, статті й книжки, які закликали читачів до анисемітських «акцій». Атмосфера в місті дуже швидко дозріла до найвигіднішого часу формально «виділити район» для львівських євреїв. 6 листопада 1941 року губернатор Ляш і міський староста Ганс Куят48 видали указ про створення ґетто й про обов’язкове переселення до нього всіх євреїв із міста упродовж одного місяця49. Переселенню підлягало понад 136 тисяч осіб. На території, призначеній для ґетто, було близько 250 дво- і триповерхових будинків, а також 50 чотири- і п’ятиповерхових. Їх мешканці мали переселитися у будинки, які вивільнили євреї50.
  
  Юденрат звернувся до губернатора з проханням збільшити площу створеної «єврейської дільниці», допомогти в будівництві бараків для переселенців, звільнити Юденрат од відповідальності за переселення й подовжити термін переселення до весни 1942 року. Однак це прохання залишилося без відповіді51.
  
  Переселення розпочалося 24 листопада 1941 р. Перш, ніж покинути свої помешкання, євреї повинні були описати своє майно, яке, звичайно ж, мусили полишити. Робили цей опис на спеціальних формулярах, у двох примірниках і віддавали у Міське управління нерухомости. Із собою дозволялося забрати тільки необхідні речі. Позбавлені останньої власности, люди покидали своє житло, щоб шукати нового притулку в ґетто. За переселенням наглядали німецькі та українські поліцаї й есесівці. Биття й приниження було їхнім головним способом підтримувати дисципліну. «Квартири» й инші приміщення в ґетто розподіляли працівники житлового відділу Юденрату, а свої рішення приймали залежно від величини одержаних хабарів. На одного переселенця мало припадати 2 кв. м житлоплощі, але й цієї «норми» не дотримувалися. В одній квартирі мешкали 15–20 осіб і спали на чотири- чи п’ятиповерхових ліжках. Разом проживали люди, що не знали одне одного, часто різні характером і способом життя. У багатьох житлах не було електроенергії, водопостачання та каналізації. На третій день переселення постала загроза спалаху епідемії тифу. Це змусило старосту тимчасово припинити цю акцію. Попри те, до кінця 1941 року більшість львівських євреїв оселилася в ґетто52.
  
  Частина євреїв – передусім освічені фахівці, працівники німецьких військових і промислових підприємств, науковці, яких протеґували конкретні особи (переважно власники німецьких фірм) – діставала дозвіл тимчасово залишатись у своїх домівках поза ґетто. Тут може стати прикладом Максиміліан Ґольдштейн – видатний знавець нумізматики та етнології, засновник Львівського єврейського музею. До весни 1942 року він міг жити і працювати поза межами ґетто завдяки клопотанню Іларіона Свєнціцького – українського вченого, доцента Львівського університету імені Яна Казимира53.
  
  З перших днів окупації гітлерівці застосовували специфічну ієрархію поділу суспільства на «привілейованих» і «непривілейованих». Найвище місце в цій ієрархії посідали німці, за ними йшли фольксдойчі, українці, поляки, а на останньому місці – євреї. У ґетто лінія поділу суспільства проходила між двома групами – «придатних» і «зайвих». Привілейованими були, між иншим, спеціалісти в галузі техніки, ремесла та медицини. Певні пільги мали працівники військових та цивільних підприємств – власности німців, а також співробітники тих фірм, які працювали для німецької армії. Деяку свободу мали також діячі Юденрату, але й вони поділялися на більш і менш привілейованих. До першої групи належали члени Єврейської ради, гірше стояли чиновники відділів постачання, праці та житлового. У найгіршому становищі перебували особи вільних професій – люди науки й культури. Були серед них такі, що мали так звані тверді посвідки про роботу, – ці документи давали власникам часткову недоторканність; були й такі, що мали «м’які», – ось ці посвідки нічого не забезпечували. Нижче стояли такі, що не мали посвідок про роботу, однак і ці люди поділялися на різні категорії: одні мали до розпорядження кошти на купівлю фальшивих документів, инші не мали нічого – ні роботи, ні грошей, ані посвідки. Саме вони стали першими жертвами вивезення до Пісків чи до таборів, що на практиці означало те саме – смерть.
  
  Серед «привілейованих» євреїв особливе місце належало членам Єврейської поліції порядку (Jüdische Ordnungspolizei)54, створеної на підставі наказу начальника німецької міської поліції безпосередньо перед переселенням євреїв до ґетто. Спочатку вона налічувала 500 осіб, але вже за перші місяці 1942 року це число зросло до 75055. Єврейським поліцаям не видавали вогнепальної зброї, єдиним їхнім озброєнням були ґумові палиці. Носили ці поліцаї темно-блакитні шапки з червоними околишами, блузи з емблемою зірки Давида та з написом «Jüdische Ordnungspolizei». Взамін за певні привілеї єврейська поліція була зобов’язана брати участь у всіх кривавих діяннях гітлерівців. Рабин Давид Кагане, наочний свідок вчинків єврейських поліцаїв, писав:
  
  «Єврейська поліція була органом Юденрату, але накази та вказівки діставала від начальника міської поліції д-ра Ульріха й від уповноваженого ґестапівцями в ґетто – Манфреда»56.
  
  Одним із керівників Єврейської поліції порядку був Крумгольц, відомий у Львові своєю жорстокістю. Він підбирав подібних до себе негідників і разом із ними опускався до грабунку й убивств євреїв. Крумгольца вбила одна з його жертв – доведений до відчаю столяр57.
  
  Незважаючи на те, що єврейська поліція формально підпорядковувалася Юденратові, фактично вона підлягала начальникові міської поліції Ульріху та двом уповноваженим у ґетто – Манфреду58 й Антонові Зіллеру. Насправді це вони керували Юденратом, який був лише «виконавчим органом» ґестапо.
  
  Обов’язком Юденрату було, на вимогу німців, щодня достачати певну кількість робітників. Євреї працювали на німецьких підприємствах, виконуючи замовлення гітлерівської влади. За свою працю, як правило, не отримували платні. Заклади містились і на території ґетто, і поза ним. Хворих або виснажених працівників наглядачі відсилали до табору праці в Пісках, що загалом означало смерть.
  
  У ґетто були в’язниці – на вулиці Джерельній, 45 і на вулиці Вайсенгоффа (у районі вул. Замарстиніської і Хемічної. Тепер не існує), діяв кримінальний відділ Єврейської поліції порядку. Стражниками там служили єврейські й українські поліцаї, а їхні в’язні стали першими жертвами геноциду.
  
  На початку 1942 року в тюрмі на вулиці Вайсенгоффа перебувало багато євреїв, що не мали посвідок про роботу. Була серед них дванадцятирічна Яніна Гешелес – дочка Генріха Гешелеса, редактора львівської єврейської газети «Chwila», убитого на початку липня 1941 року. Їй поталанило вижити й після війни дати свідчення про умови в цій в’язниці:
  
  «Завели нас до тюрми на вулиці Вайсенгоффа, до маленького приміщення, де вже сиділо на підлозі шістдесят осіб – одне на одному, жінки, діти й чоловіки. (…) За їжу для в’язнів платив кожен, тож ніхто не був голодний, але ані мамуся, ані я нічого не могли взяти до рота. У камері було гаряче від поту й задухи, дарма що 22 лютого. У кутку стояв дірявий цебер на нечистоти, у який справляли потребу чоловіки та жінки. Той, хто мав знайомого або заплатив сто злотих, такого виводили на подвір’я»59.
  
  Усі працівники німецьких підприємств одержували посвідки про роботу й продовольчі картки. На ці картки щотижня видавали 1400 грамів хліба, 200–400 грамів борошна з висівками, т. зв. Judenmehl – єврейська мукá. Инколи німці виділяли грамів двісті жиру та двісті п’ятдесят грамів мармеладу. У грудні 1941-го, у відповідь на клопотання Юденрату всім євреям, що працювали на німецьких підприємствах, видали по двадцять п’ять кілограмів картоплі. Инші ж мусили самі нелеґально роздобути запас картоплі на зиму – наприклад, купити її на чорному ринку, де ціна була у 15–20 разів більша, а сама купівля – дуже ризикована. Усі, що старалися потайки занести в ґетто споживчі товари, ризикували життям. Спійматися – таке загрожувало висланням до концтабору або розстрілом на місці.
  
  Наприкінці 1941-го в ґетто запанував голод. Люди масово гинули повільною, болісною смертю. А в грудні там спалахнула епідемія тифу. Голод і хвороби стали тоді головною причиною багатьох сконів, передусім серед бідноти60.
  
  Перед Новим роком у ґетто влаштували акцію ліквідації безробітних. Есесівці разом з єврейськими та українськими поліцаями ходили від дому до дому й перевіряли в мешканців їхні посвідки про роботу. Тих, що не працювали, переважно літніх людей та жінок, гітлерівці й їхні помічники забирали з собою. Заарештованих убивали в Лисиничах та Пісках. Частину затриманих кинули в міські тюрми – на вулиці Пелчинській, де резидувало ґестапо, й на вулиці Лонцького. У цій грудневій акції більшість схоплених становили жінки.
  
  Тимчасом у ґетто далі ширилися хвороби й голод. Члени єврейської соціальної допомоги на чолі з д-ром Нафталі Ландау та д-ром Максом Шефлером не мали ніякої можливости допомагати приреченим умерти, бо не вистачало коштів. Отож звернулися до міської влади з проханням збільшити достачання картоплі й ліків до ґетто. Німці відповіли, що соціальна допомога євреям – це справа самих євреїв61.
  
  Щоб хоч якось допомогти зголодованим, Юденрат організував громадську кухню, яка раз на день давала поживу найнужденнішим. Однак ця допомога була недостатня, бо в ґетто бракувало основних харчових продуктів. Доводилося добувати їх напівлеґально – на чорному ринку, за кошти, які Єврейська рада збирала в заможних євреїв. Вилазки поза межі ґетто завжди були пов’язані з величезною небезпекою.
  
  Юденрат також старався допомагати в’язням таборів праці – євреям зі Львова та инших міст колишнього Львівського воєводства. У грудні 1941 року єврейська інтелігенція заснувала Комітет допомоги арештантам таборів. З ініціативи інспектора єврейської поліції (точніше – Єврейської служби порядку, Jüdische Ordnungsdienst) Нарцизфельда62, а також завдяки допомозі відомих і всюди шанованих Бекермана, Гоффштетера, д-ра Філіппова, Брауна, Бекера та инших, цей комітет реорганізовано. Його члени доклали чимало сил, щоб запобігти ласки в німецьких начальників таборів і могти передавати в’язням невеликі пачки з харчами. Вдалося навіть викупити декого з таборів. Однак таких щасливців було небагато. Усі члени комітету загинули під час так званої великої серпневої акції 1942 року.
  
  20 грудня 1941-го в ґетто почалася кампанія збирання хутра, вовняної одежі та инших теплих речей, які слід було передати німецькій армії. Відповідальним за це збирання став референт ґестапо в єврейських справах штурмбанфюрер Еріх Енґельс. Він поставив вимогу, щоб кампанію провадили керівники Юденрату з допомогою єврейської та української поліції, бо инакше із міста виселять усіх євреїв. Отож Юденрат звернувся до євреїв з проханням віддати всі хутряні й вовняні убори до кінця року. Однак жителі ґетто не могли віддати серед зими свої єдині теплі речі. Унаслідок на початку 1942-го єврейські та українські поліцаї почали самі збирати одяг. Вривалися в оселі й забирали все, що мало якусь вартість або попросту впало їм в око. 4 січня д-р Адольф Ротфельд від імені Юденрату знову закликав, щоб до 10 січня віддати всі хутряні шапки, куртки, вовняні светри, шкіряні зимові чоботи, які мали надійти солдатам Рейху. Причому зазначив: якщо у єврея знайдуть зимову одежу, то його розстріляють63.
  
  Уранці 5 січня жителі ґетто квапилися до відділків єврейської поліції. Підпорядковуючись наказу гітлерівців, віддавали останню зимову одежу й шкіряне взуття. Збирання закінчилося за п’ять днів.
  
  16 січня 1942 року міський староста оголосив наказ №51 «Про збір і реєстрацію єврейських предметів внутрішнього вжитку і майнових цінностей із звільнених жител»64, а 21 січня оголошено наказ №52, який запроваджував заборону євреям виходити на вулиці ґетто після 20.00. Порушення цих наказів загрожувало висланням до таборів праці, але від такого ще можна було вберегтися – за великий хабар65. Кожна новина про наказ, що має вийти, будила страх мешканців ґетто.
  
  Тимчасом по ґетто пішла чутка, що найближчими днями знову почнуть контролювати посвідки про роботу, що всіх безробітних заарештують і вивезуть із міста. Ті, що не працювали, стали масово зголошуватися до Юденрату з проханням дати хоч якесь заняття, хай навіть і безоплатне, аби тільки відповідна посвідка була. Але Юденрат не міг їм допомогти, бо якраз ліквідовано відділ праці. Його функції перейняло новостворене Єврейське бюро праці при міській владі, а керівником став німець Пауль Вебер. Юденрат був зобов’язаний щодня передавати йому визначений континґент робочої сили, ну, а Вебер розпоряджався переданим на свій розсуд. Він мав необмежену владу над робітниками; міг карати й прощати, посилати до таборів праці й залишати (найчастіше за хабар) на роботі в ґетто66.
  
  У лютому 1942 р. губернатор дистрикту Галичина Карл Ляш наклав на євреїв ще одну контрибуцію, однак Юденрат не міг її стягти, бо люди вже нічого не мали. Невдовзі виявилося, що Ляша заарештували за привласнення частини єврейського майна. Новим губернатором став д-р Карл Вехтер, який у 1934-му був співучасником гучного вбивства канцлера Австрії Енґельберта Долльфуса. Начальником усіх відділів поліції та СС призначили бриґаденфюрера СС Фрідріха Кацманна, а начальником міської поліції – д-ра Ульріха, який керував також єврейською поліцією. Посаду міського голови обійняв німець Еґон Геллер. За посередництвом ґестапівця Манфреда він керував також Юденратом. Манфред вважався комендантом ґетто. Тільки з його згоди Юденрат міг організувати якусь соціальну допомогу – наприклад, видавати безплатні обіди для найнужденніших, поліпшити роботу санітарної служби чи сприяти єврейським лікарям та охочим у боротьбі з епідемією тифу. Важливу роль у двократному подоланні такої епідемії відіграв польський учений – професор Рудольф Вайґль, який керував Інститутом боротьби з тифом (Institut für Fleckfieber und Virusforschung des O.K.H.), де вели дослідження й виробляли вакцину проти плямистого тифу. Цю вакцину посилали для німецької армії, але водночас, за допомогою вояків Армії крайової, достачали її в ґетто. Завдяки цьому вдалось опанувати епідемію67.
  
  Деякі чиновники Юденрату намагалися запровадити навчання дітей, письменники та митці запроваджували в ґетто замінник культурного життя, влаштовували літературні вечори. Все це діялося напівлеґально й було небезпечне як організаторам, так і учасникам, адже будь-які збори чи схóдини стояли під забороною.
  
  У лютому 1942-го Юденрат оголосив реєстрацію всіх ремісників і фахівців різного профілю68. Тоді ж засновано спеціальні підприємства під керуванням німців, де трудилося багато ремісників-євреїв. Знайшли там заняття також представники єврейської інтелігенції, люди розумової праці, що, надіючись вижити, подавали себе за ремісників, на яких саме тоді був попит.
  
  28 лютого 1942 року оголошено ще один наказ міського старости. Зокрема, в цьому документі сказано, що єврейська житлова дільниця – це місце перебування тільки євреїв і під страхом смерти їм забороняється перебувати в місті69. Тоді ж із ширшим розмахом, ніж було досі, велися облави й арешти. Почали виловлювати й єврейських громадян тих держав, що були у стані війни з Німеччиною (тобто людей з американськими, панамськими та канадськими паспортами). Спершу затриманих чужоземців тримали під арештом у Львові й Дрогобичі. У березні–квітні 1942-го більшість їх вивезли до концентраційних таборів, а частину розстріляли на території Янівського концтабору і в Лисиничах70.
  
  Депортаційні акції в березні й квітні 1942 р. Допомога «Справедливих»
  
  На початку весни 1942 року гітлерівці разом із приспішниками почали готуватися до ліквідації євреїв у ґетто Львова та инших міст дистрикту Галичина. 8 березня до голови Юденрату Генріха Ландесберґа прибув представник міського ґестапо штурмбанфюрер Еріх Енґельс із вимогою скласти список людей, яких належить послати на Полісся – осушувати болота. Принагідно закинув Ландесберґові, що той обманює німецьку владу, адже в ґетто, за даними ґестапо, є 92 тисячі осіб, а Ландесберґ і Юденрат подають відомості, з яких випливає, що не більше, ніж 76 тисяч. Енґельс наполягав, щоб 16 тисяч осіб, які становлять цю різницю, направити на роботи в инших реґіонах дистрикту. Причому обіцяв голові, що люди будуть живі і здорові, а під час переїзду їх супроводжуватимуть медики, які в разі потреби подадуть першу допомогу. Запевнив також, що на місці, на Поліссі, вже приготовано бараки для новоприбулих робітників. Керівництво Юденрату усвідомлювало, що ці обіцянки брехливі, й намагалося різними способами відтягнути виконання акції. Сам Ландесберґ просив ґестапівців перенести термін переїзду на квітень, коли потепліє. Вони, одначе, на те не пристали, ствердивши, що вже споряджено вагони й зібрано харчі. Отож призначили здійснити цю акцію 15 березня. Голова Юденрату вирішив звернутися до начальника міської поліції (Schutzpolizei) Ульріха, а тоді до командувача СС і поліції – генерала Фрідріха Кацманна й попросити, щоб вивезення людей відкласти на квітень. Три дні Ландесберґ надаремно домагався зустрічі з Кацманном, а той відмовляв. У цей час співробітники Юденрату під наглядом ґестапівців готували списки людей, яких мали вивезти «на роботи». Примушений німцями, 12 березня 1942 року Ландесберґ підписав розпорядження про вивезення 15 тисяч осіб на роботи «в инших районах Генерал-губернаторства»71.
  
  Вранці 14 березня в ґетто вступили німецькі шуц-поліцаї72. Гуртом із єврейськими і українськими поліцаями вони виволікали євреїв із помешкань. Чотири дні тривало полювання у львівському ґетто. Людей заганяли на так звані збірні пункти, зокрема до колишньої школи ім. Яна ІІІ Собеського, переоблаштованої в ґетто на в’язницю, і на залізничну станцію Підзамче. Переважно ж схоплених запроваджували на станцію Клепарів, що на вулиці Янівській, де стояли приготовані вагони для худоби, у які впихали по 100–120 осіб. Коли вагони були вже напхом напхані, їх замикали, забивали дошками, а на додачу все це забезпечували колючим дротом. Люди були певні, що їдуть на роботу. Насправді ж їх повезли до табору в Белжці73, а там відразу ж поморили всіх у газових камерах74.
  
  У Державному архіві Львівської области збереглися численні документи стосовно депортаційних акцій у березні, квітні та серпні 1942 року. В одному з них читаємо, що так звана перша березнева акція розпочалася 14-го числа. У ній брали участь німецькі шуцмани, українські поліцаї з І, ІІ, ІV i VIII комісаріатів, а також група єврейських поліцаїв75. Закінчилася вона 18 березня. По п’яти днях виявилося, однак, що континґент смертників – неповний. Знову почалися облави, криваве полювання на людей – друга березнева акція. Шуцмани, українські та єврейські поліцаї ще раз перешукували оселі жертв. Людей виганяли на вулиці, шикували в колони й провадили на залізничні станції – Клепарів і Підзамче. Деяких молодих і здорових відправляли до Янівського табору, тоді ще табору примусових робіт76.
  
  У рапортах начальника української поліції майора Володимира Путилея є запис:
  
  «Інформую, що під час акції 25 березня [1942 р.], яка тривала від 8.00 до 18.00, поліцаї цих шести комісаріатів, що брали в ній участь, зловили 2257 євреїв»77.
  
  Дізнаємося також, що учасниками акції були 22 українські поліцаї, 12 німецьких і 10 єврейських78. А 27 березня співробітники всіх комісаріатів української поліції достачили до збірних пунктів 1648 євреїв. 30 березня поліцаї з IV комісаріату відвели 118 євреїв до в’язниці в колишньому ліцеї ім. Яна ІІІ Собеського79. За наступні три дні поліцаї з ІІ комісаріату достачили до збірних пунктів 1580 євреїв, у тому числі 389 – 31 березня, 906 – 1 квітня і 285 – 3 квітня80.
  
  Про ці дні рабин Кагане згадував:
  
  «Два тижні перед Пасхою розпочалася акція. (…) Почалося з найбідніших людей. (…) На вулицю витягали літніх людей, дітей, а найбільше жінок – старих і молодих. Кожному дозволялося взяти з собою тільки необхідні речі»81.
  
  Акції не припинялися й під час святкових днів Пасхи. Про це свідчать згадані доповіді й рапорти майора Путилея, які він передавав Ульріхові та Кацманнові. З них випливає, що євреїв забирали як із домівок, так і з синаґоґ. Багато хто був у талесі82 й з молитовником у руці. Упродовж 14 днів акції з Клепарова до Белжця відіслано близько десяти поїздів з майже 15 тисячами людей83.
  
  Друга березнева акція тривала загалом до 2 квітня 1942 року. Наступного дня Кацманн покликав до себе Ландесберґа й повідомив, що таких акцій більш не буде, бо не можна позбавляти підприємства робочої сили. У місті поменшало євреїв, натомість побільшало робочих місць і вільних помешкань, отож відтепер єврейське населення «може спокійно спати»84.
  
  По п’яти днях зондеркоманда, складена з есесівців і шуц-поліцаїв, повторила депортаційну акцію. На цей раз (5–6 квітня) схоплених людей не повезли до Белжця, а розстріляли за містом – у так званих військових частинах Львова, де перед війною були казарми й стрільбища. Тепер уже вбивство вчинили вояки вермахту на чолі з комендантом міста Баухом. Про цей випадок розповів на одному з процесів німецьких воєнних злочинців Ріхард Вернер із 455 полку, звинувачений за масові вбивства львів’ян:
  
  «6 квітня 1942 року комендант Львова полковник Баух наказав розстріляти 6 тисяч євреїв, щоб помститися за вбивство німецької сестри-жалібниці з Червоного Хреста. (…) Ми вивезли з ґетто людей групами по 50 чоловік до північної частини стрільбища, а охорону становили служби СС, СД, солдати 455 і 336 полків, а також місцеві українські поліцаї. Вивозячи євреїв із ґетто, ми не робили ніякого добору й не зважали на стать жертв. Я особисто відпровадив шість таких груп по 200 осіб у кожній. Стратили цих людей 6 і 7 квітня 1942 року в північній частині стрільбища. Кожну колону пильнували 12 солдатів, озброєних автоматами. Коли чергова колона прибувала на стрільбище, обер-лейтенант Фрідлер командував, щоб усі роздяглися, тоді їх підводили до рову і зблизька розстрілювали. (…) Розстріл влаштували так, що люди з новоприбулої колони засипали землею трупи розстріляних раніше. (…) У ті дні розстрілом керували Фішер і гауптфельдфебель Моцерсберґер – обидвоє з 455 полку»85.
  
  Депортаційні акції у березні та квітні показали, що гітлерівці провадять планову політику знищення євреїв і ні на кого, ні на що не зважатимуть. У той час євреї ще не знали про постанови уряду Третього Рейху, прийняті 20 січня 1942 року у Ваннзее (передмістя Берліна), «Про остаточне вирішення (Endlösung) єврейського питання», однак їх наслідки вже відчули на практиці.
  
  Чимало євреїв, переважно асимільованих, пробувало вибратися з ґетто й знайти прихисток на «арійському боці». Для такої справи вони мали роздобути «арійські» документи й перебратися в инші місця краю, де могли б пережити окупацію як поляки чи українці. Це був спосіб і шанс тільки для небагатьох – тих, що мали «арійський» вигляд і когось, хто міг би їм допомогти. Більшість євреїв мусила шукати инші можливості порятунку. Деякі молоді, енергійні й відважні втікали з ґетто до лісу й добиралися до Карпат. Ті теж потребували чиєїсь допомоги, а таких, що ризикували життям задля порятунку євреїв, було небагато. Наслідком порушення заборони допомагати євреям найчастіше був розстріл86. Попри те, знаходилися герої, які важили життям – своїм і родичів, щоб рятувати євреїв. Допомагали – як тільки могли: годували, ховали від поліцаїв, колаборантів і сусідів-донощиків. Допомогу подавали польські й українські інтелігенти, священики, робітники та селяни, словом – люди з усіх суспільних прошарків. З численних архівних документів випливає, що на території Західної України (дистрикту Галичина) гітлерівці розстріляли багатьох, що спробували порятувати євреїв87.
  
  Відомо про діяльність Климентія Шептицького, який доводився братом митрополитові Андрею, настоятельки монастиря студиток Олени Вітер, монахів та священиків Греко-Католицької Церкви й Римо-Католицької Церкви. Отці виписували фальшиві метрики хрещення, рятуючи таким чином сотні єврейських дітей88. Серед дітей, врятованих в Унівському греко-католицькому монастирі, був Адам Данієль Ротфельд, згодом професор, міністр закордонних справ Польщі, батьків якого розстріляно після того, як на них доніс сусід89.
  
  Важко перелічити всіх, що під час окупації щиро й милосердно поставилися до приречених на смерть. Був серед таких великодушних й Омелян Масляк, мій тепер уже покійний приятель, за часів окупації директор міської бібліотеки у Львові. У своїх книгосховищах він тримав кількадесятьох євреїв. Коли співробітник-колаборант закинув Омелянові, що, мовляв, ти, українець, допомагаєш євреям, той відповів: «Передусім я людина, а допіру тоді українець».
  
  Великим героїзмом відзначилася дрогобицька вчителька Марія Струтинська, яка під час війни врятувала 13 євреїв, зокрема 5 дітей90.
  
  У Львові кількасот поляків приховувало євреїв у підвальних сховищах, у гаражах, на горищах, на городніх ділянках і на цвинтарях. Прикладом є Зиґмунт Франковський, який разом із родиною збудував спеціальний бункер для євреїв – під грядками свого саду на вулиці Бічній Джерельній91.
  
  Видатного вченого, історика єврейського права, професора Кароя Корані переховувала асистентка-полька, що після війни стала його дружиною, а инший польський учений – професор Леон Гальбан ховався в жіночому римо-католицькому монастирі на вулиці Театинській (тепер вулиця Кривоноса)92. Ці два науковці перед війною були викладачами Львівського університету імені Яна Казимира, а після неї стали професорами польських університетів.
  
  Два роки поспіль на волоску висіло життя як родини Юлії Щепаняк, так і вісьмох євреїв, яких Юлія разом із чоловіком видобула з бориславського ґетто й переховувала у своєму домі93.
  
  Сава й Ксенія Миронюки врятували кілька єврейських сімей, дали їм дах над головою й шмат хліба94.
  
  Марія й Іван Совала зі Східниці переховували у своєму льоху кількох жінок з дітьми. Хтось доніс про це німцям. Чоловіка та жінку заарештували й вислали до концентраційного табору, а спійманих євреїв убили в Белжці95.
  
  Д-р Володимир Соколовський зі Львова (після війни у США) врятував кількох єврейок, що втекли з депортації із львівського ґетто.
  
  Сім’я Марії Маслянкевич із Самбора врятувала майбутнього професора Варшавського університету, відомого критика польської літератури – Артура Зандауера96. Так само чинили Данута Новаковська, Петро Гук, подружжя Міштаків зі Львова й багато-багато инших97.
  
  Звання «Праведник народів світу», яке надають у Єрусалимському інституті «Яд Вашем», дістали також німці. Велику групу бориславських євреїв урятував директор німецької фірми «Бескіден ердель» Бертольд Байц.
  
  Тут неможливо перерахувати всіх «Праведників». Однак приклад цих кількох великодушних людей переконливо свідчить, що співчуття все ж таки брало гору над страхом. Ті, що, ризикуючи своїм життям, несли поміч цькованим євреям, рятували людей, а тим самим, як виголошує Талмуд, «рятували все людство».
  
  «Малі» акції у червні – липні 1942 року
  
  Після березневих та квітневих депортацій і розстрілів у львівському ґетто настав короткий час відносного спокою. Багато хто ще оплакував своїх найближчих людей, але життя точилося далі.
  
  Тимчасом гітлерівці підготували нові екстермінаційні акції. Напередодні вони вжили деяких заходів, щоб приспати пильність і створити видимість нормального життя в ґетто.
  
  Несподівано комендант ґетто дозволив євреям влаштувати концерт, на якому солістом був старший вахмістр Єврейської поліції порядку Віллі Кац, відомий із виступів по радіо. Концерт відбувся у залі ради старійшин Юденрату, про що повідомив єврейський бюлетень «Mitteilungen für die jüdische Gemeinde»98.
  
  Арешти і облави хоч і тривали далі, але траплялися рідше і з меншим розмахом.
  
  Євреї почали звикати до депортацій, розстрілів на вулицях і грабунків. Уже нікого не дивувало, що в тому чи иншому районі ґетто чи всього міста, в таборах праці (Янівському, Сокільницькому, Чвартаківському, Винниківському, Великолацькому та инших) гинули невинні люди. Такий стан справ вони вважали неминучим і заспокоювали самих себе. Хотіли вірити, що нацисти позбулися всього лише безробітних – так званого непродуктивного елементу. Мали надію, що працівників та їхніх родин не чіпатимуть, адже під час війни потрібна робоча сила. Сподівалися, що їх використовуватимуть, бо ж це відповідає економічним інтересам німців99. Нове, обнадійливе становище відчутно приспало пильність євреїв. Тепер кожен дбав тільки про те, щоб якнайшвидше знайти роботу й одержати посвідку про зайнятість.
  
  З ініціативи господарчого відділу міської влади заступник міського старости Геллера – д-р Райсп, який водночас мав управляти міськими майстернями (Städtische Werkstätte)100, і начальник господарчого відділу Юденрату Давид Шехтер очолили становлення цих майстерень. Єврейські ремісники, вірячи, що сумлінна праця на німців убереже життя, передали для міських закладів праці швейні машини, різноманітні знаряддя та матеріали. Гарували від ранку до пізньої ночі, по 12–14 годин на добу101. Ось так працювали тисячі жителів ґетто, у тому числі й висококваліфіковані фахівці. Ремісники, їхні молодші та старші помічники, письменники, публіцисти, композитори, музиканти, актори та инші люди культури… Всі шукали можливости влаштуватися в міських майстернях, бо робота давала надію вижити. Багато хто знайшов заняття у відділах фірми В. Креміна та філії берлінської фірми І. Шварца – на території ґетто.
  
  Щоб дістати роботу, люди платили великі гроші посередникам, витрачали останні грошí, бачачи в цьому єдиний порятунок. «Праця і тільки праця вас порятує» – так звучало головне пропагандистське гасло Райспа, Давида Шехтера, а також ґестапівців – Шмідта і Манфреда. Не раз обіцяли, що зайнятих на роботі не чіпатимуть до кінця війни. Люди хотіли вірити і вірили у запевнення німців та чиновників Юденрату. Тим більшими були несподіванка й переляк, коли вранці 24 червня 1942 року до ґетто раптово прибули відділи СС (Rollkommando, Vernichtskommando). Вони почали обшукувати будинки. Виганяли з них усіх, насамперед старих людей, жінок і дітей. Того дня есесівці заарештували понад дві тисячі осіб102 і під конвоєм доправили їх до Янівського табору. Там поділили затриманих на групи й відвели на місце страти – у так звану Долину Смерти, де на них нацькували спеціально навчених псів. Кого не зажерли собаки, того застрілили103.
  
  Наступного дня гітлерівці вивезли кількадесятьох вихованців дитячих садків на вулицях Алембеків (нині – Таманська) і Джерельній. Усіх дітей убили й закопали в гуртовій могилі, у піщано-гравійному кар’єрі біля Лисиничів104.
  
  Нецілий місяць по тому, 16 липня, оголосили нове розпорядження начальника СС і поліції дистрикту генерала Фрідріха Кацманна: до кінця серпня всі, що не євреї й мешкають на терені ґетто, мусять випровадитися за його межі. Натомість євреїв зобов’язали переселитися в ґетто до кінцевого терміну – 7 серпня 1942 року105. Ця дільниця опинилася під особливим наглядом. Входити в ґетто й виходити з нього можна було тільки вдень і тільки групами у супроводі ґестапівців та есесівців.
  
  На той час у ґетто траплялися «малі» екстермінаційні акції та депортації. Щодня есесівці й шуцмани разом із помічниками з місцевої поліції влаштовували облави. Схоплених депортували до Янівського табору або в инші місця страти.
  
  Часто бувало, що коли чоловіки вже пішли на роботу в майстернях чи на фабриках, гітлерівці оточували їхні оселі, забирали їхню рідню – батьків, дружин, дітей – і всіх вивозили на смерть106.
  
  Щодня можна було побачити людей, спійманих на облаві в ґетто, що сиділи у відкритих трамвайних вагонах чи в автомобільних причепах. Багато хто був оголений, що мало б завадити втекти. Згодом їх вбивали в каменеламнях і гравійних кар’єрах за містом. Конвоїри й поліцаї били киями кожного, хто вихилився або навіть тільки поворухнувся. Чимало гинуло ще під час перевезення, зокрема при спробі втекти107
  
  Єврейська робоча сила під орудою СС
  
  У другій половині липня 1942 року гітлерівська влада наклала на євреїв третю контрибуцію, цього разу на суму 10 мільйонів злотих108. Сплатити таке було годі. Більшість жителів ґетто, ба навіть тих «щасливців», що мешкали в місті, вже пограбували дочиста. У ґетто люди пухли й гинули з голоду. Мало не щодня працівники похоронного відділу Юденрату «прибирали» вулиці й тачками вивозили десятки трупів. Ховали їх у гуртових могилах, без надгробних каменів. Увесь липень тривали облави, так звані малі акції, масові вбивства й депортування до таборів смерти. На той час сталися серйозні зміни у структурі Єврейського бюро праці. Цю установу, якою досі керував цивільний чоловік – Пауль Вебер, ліквідували, а справи, що стосувалися роботи євреїв, передали під оруду СС і ґестапо. Підпорядковувалися їм також усі майстерні та допоміжні промислові заклади, в яких працювали євреї109. За кілька останніх днів липня і перших днів серпня офіцери СС докладно проконтролювали робітників цих підприємств110. Контролери прикидали на око, хто годиться до роботи, а кого призначити, як казали есесівці, nach Schmelz. Стан справ додатково ускладнювало те, що нове керівництво постановило не ліквідувати тільки ті підприємства, які виробляли продукцію безпосередньо для німецької армії. Инші ж, тобто всі приватні фірми, не пов’язані з армією, підлягали закриттю111. Унаслідок того звільнено безліч працівників-євреїв. Почуття безпорадности й розпачу охопило жителів ґетто, особливо людей на схилі віку. Для них уже не було рятунку. Тому-то масово спродували останні запаси, а за вторговані гроші купували отруту. Ціанистий калій став у ґетто дуже ходовим товаром. Ціна цього препарату зросла у кілька разів, та все ж його поголовно набували, щоб у разі потреби можна було швидко звести рахунки з життям.
  
  «Велика» акція в серпні 1942 року
  
  Важко описати те, що сталось у Львові гарними, сонячними серпневими днями 1942-го. Не знайти слів, щоб зобразити трагедію Винищення, вчинену тими, які вважали себе представниками цивілізованої – «арійської раси»112.
  
  Головним катом східногалицьких євреїв був не раз уже згаданий генерал Фрідріх Кацманн, колишній тесля. Акцію підготував старанно, подібно як і скоєне рік перед тим знищення київських євреїв у Бабиному яру. Цього разу холоднокровно послав на смерть тисячі старих людей, жінок і дітей – галицьких євреїв113.
  
  Перш, ніж реалізувати план серпневих погромів і депортації до таборів смерти, за ініціативою керівництва ґестапо з Кацманном на чолі, євреїв львівського ґетто поділено на кілька груп. Тим, що працювали, себто «щасливцям», призначили групу А й дали нові посвідки про роботу. До групи В зарахували безробітних, що не мали посвідки, а отже, кандидатів на розстріл у Пісках, Лисиничах або на депортацію до табору114.Той поділ дошкульно вдарив по солідарності ґетто й вигубив у ньому всі зародки руху опору.
  
  Нові документи дісталися тільки кваліфікованим працівникам і тим, що могли втридорога заплатити за таке. На початку серпня до фірм розіслали повідомлення, щоб їх керівники різко зменшили число працівників-євреїв115, і керівництво фірм невдовзі так і вчинило. На посадах залишилися тільки висококваліфіковані співробітники і ті, що могли запобігти ласки в начальства. Представники єврейської інтелігенції переважно не мали фахової кваліфікації. Грошей на хабарі для начальства теж уже не мали. Тому-то більшість їх звільнили з роботи, а внаслідок цього – позбавили посвідок про роботу. Уміння, знання і досвід цих людей ні на що не здалися гітлерівцям. Не маючи посвідок, інтелігенти старалися не виходити в місто, бо на кожному перехресті стояли посилені патрулі есесівців і поліцаїв і прискіпливо перевіряли документи в кожного стрічного. Хто не мав відповідних посвідок, того арештували й доставляли до збірних пунктів або до перехідного табору, що стояв навпроти станції Клепарів116.
  
  31 липня 1942 року керівництво української поліції отримало наказ приготувати план заблокування всіх вулиць міста117. 8 серпня план був готовий. Наступного дня начальник української поліції дав розпорядження № 2, згідно з яким усі комісаріати мали направити співробітників для участі в «єврейській акції» арештів та депортації118. Комісаріати виділили по 12 поліцаїв. Окрім того, прибуло 68 німецьких поліцаїв і 8 членів Єврейської служби порядку. Їм мали допомагати добровольці під керівництвом есесівців. Акція розпочалася вранці й тривала весь день119. У рапорті сотника української поліції Любомира Огоновського зазначено: «До 13.35 всі комісаріати і дільниці достачили до збірних пунктів 1717 євреїв»120. Огоновський нарікав, що з різних причин не прийшло багато українських поліцаїв. Замість запланованих сорока дев’яти було тільки тридцять дев’ять121. Значить, були в українській поліції й такі, що не хотіли брати участі в акції нищення євреїв і намагалися ухилитися від цього обов’язку.
  
  10 серпня і наступними днями поліцаї вривалися в домівки, виганяли з них чоловіків, жінок та дітей, збирали їх у групи й під конвоєм везли або вели до станції Клепарів. Там стояли приготовані вагони для худоби. З немилосердними побоями до вагонів заганяли по 100–150 осіб. Всередині була така тиснява, що неможливо було не тільки сидіти, але й стояти. Відтак замикали набиті людьми вагони, а зовні, як завжди в таких випадках, забезпечували колючим дротом. Підготований таким робом транспорт відсилали просто до газових камер Белжця122.
  
  Цими днями євреїв депортували і в инші місця. Відкритими трамвайними вагонами, вантажівками везли їх на піщану ділянку побіч Янівського табору, до Лисиничів і Винників. В’язні були переважно голі, бо такі рідше втікають. Але й це не стримувало сміливців. Деякі молоді хлопці вискакували з автомобілів, пробуючи дістатися на свободу, але зазвичай їх доганяли автоматні кулі. Після депортації при дорогах лежало багато мерців. Підбирав їх спеціальний підрозділ похоронного відділу123.
  
  Траплялося, що німецькі підприємці, на яких працювали євреї, домагалися звільнення своїх підлеглих. Приносили до есесівців листи від начальників шуц-поліції, щоб звільнити затриманих. Однак верховоди СС нехтували ці заяви.
  
  Ліквідування ґетто тривало два тижні з невеликою перервою.
  
  23 серпня 1942 року частина німців, що брали участь в акції, виїхала до Городка й Рави-Руської – ліквідувати тамтешні ґетто124.
  
  У цю пору на всіх вулицях ґетто, в усьому місті були розклеєні плакати із закликом виловлювати євреїв і віддавати їх у руки поліції чи ґестапо. Німці укотре пригрозили полякам і українцям, що за допомогу євреям каратимуть смертю. Незважаючи на ці суворі попередження, чимало євреїв знайшло схов і допомогу у львів’ян125.
  
  З усіх акцій німецького геноциду в дистрикті Галичина найбільшою, найжорстокішою й найкривавішою була серпнева, що забрала життя понад 50 тисяч львівських євреїв. Більшість їх вислано на смерть до Белжця. Невелику частину розстріляно в ґетто або під час перевезення до Лисиничів і Янівського табору. Певну кількість затриманих убито в Янівському таборі126. Майже чотири тисячі євреїв послано на роботу в таборах на Янівській вулиці, у Винниках, Острові, Куровичах, Лацьках-Мурованих (-Великих), Козаках і Кам’янці127.
  
  Ліквідація Юденрату
  
  Під кінець серпня нацисти учинили чергову провокацію. Пізно увечері есесівці та ґестапівці заарештували в місті якогось єврея – втікача з ґетто, й повели до тюрми на вулиці Лонцького. На розі вулиць 3 Мая (нині – Січових стрільців) й Костюшка заарештований ударив ножем есесівця-конвоїра, через що той помер. Що сталося з цим євреєм – невідомо. Мабуть, його застрілили на місці, а убивство німця стало приводом розправи над Юденратом.
  
  1 вересня 1942 року, близько десятої ранку, до будинку Юденрату на вулиці Локетка (нині її немає: забудована) під’їхали дві автомашини з есесівцями, яких очолювали два штурмбанфюрери – Вепке та Енґельс. Були це типові вихованці нацистського режиму – збоченці-садисти. Зайнявши сходовий майданчик, вони вбивали сокирками кожного стрічного єврея. За якийсь час Вепке вийшов із будинку й побачив, що поблизу стоїть єврейський поліцай років тридцяти. Прикликав його до себе й наказав своїм помічникам повісити цього єврея – без ніяких пояснень. По хвилині поліцай завис на балконі другого поверху резиденції Юденрату. Але шнурок обірвався, повішений упав на хідник. Тоді нещасника повісили вдруге. Ось таким чином есесівці порішили одинадцятьох єврейських поліцаїв128. Тільки з одним поліцаєм, колишнім офіцером польської армії, Вепке обійшовся «поблажливо», замінивши повішення розстрілом129.
  
  Того самого дня пополудні до будинку Юденрату привезли групу урядовців Єврейської ради разом із її головою – д-ром Генріхом Ландесберґом, якого забрали з тюрми на вулиці Лонцького. Заарештованих завели на третій поверх і усіх повісили на балконах. З Ландесберґом Вепке влаштував подібну «забаву», як і з першим поліцаєм. Спершу повісили на тонкому шнурку, який одразу ж розірвався. Упавши, Ландесберґ дуже покалічився – зламав руку й ногу. Залитого кров’ю, майже непритомного, його затягли на четвертий поверх і повісили остаточно130. Тіло керівника колихалося понад тілами його колеґ із Єврейської ради й поліцаїв, повішених на балконах другого поверху. Трупи висіли ще кілька днів, жахаючи жителів ґетто.
  
  Того ж таки дня неподалік воріт млина Тона розстріляно 65 урядовців Юденрату. Заладували ці останки на вантажівки й завезли на єврейський цвинтар. Закопали їх допіру 10 вересня 1942 року131.
  
  Наступним і заразом останнім головою Юденрату став д-р Едвард Еберзон.
  
  Нове ґетто
  
  Серпневу акцію здійснено за планами, які підготував начальник СС і поліції дистрикту генерал Кацманн. Про це він поінформував 18 серпня 1942 р. оберґруппенфюрера СС Фрідріха Крюґера.
  
  21 серпня опубліковано ще одне розпорядження Кацманна, яке зобов’язувало всіх євреїв, які ще живуть у місті, негайно перебратися в ґетто132. Влаштовано також другу, відокремлену житлову дільницю на території самого ґетто. Терен нового ґетто зменшено до кількох вуличок між вулицями Замарстинівською, Варшавською, Клепарівською і річкою Полтва. На цій площі стояло небагато будинків, та й то щонайбільше триповерхових. Належало в них помістити 36 тисяч євреїв. У квартирах було тісно, в окремих кімнатах мешкало по 12–15 осіб133, і житла усе ще бракувало. Багато хто поневірявся в комірчинах та инших тимчасових приміщеннях.
  
  Перенаселення і брак елементарних санітарних умов призвели у жовтні 1942 року до спалаху ще однієї епідемії тифу.
  
  На той час було оприлюднено нове розпорядження генерального губернатора Макса Франка, де підкреслено, що кожного єврея, який опинився за межами ґетто, розстріляють. Така ж кара загрожувала німцеві, українцеві й полякові за допомогу євреєві, що втік із ґетто або з концентраційного табору134.
  
  16 листопада генерал Кацманн опублікував додаткове розпорядження. Повторив у ньому те, що вже було в документі від губернатора Франка, і додав:
  
  «Кожен, хто переховує єврея поза єврейською житловою дільницею й годує його, підлягає смертній карі. Так само покарають кожного, хто знає місцеперебування єврея поза єврейською житловою дільницею й не донесе про це»135.
  
  У звіті від генерала Кацманна до оберґруппенфюрера СС Крюґера, датованому 30 червня 1943 року й оприлюдненому на Нюрнберзькому процесі, читаємо:
  
  «На 10 листопада 1942 р. переселено136 вже 254 989 євреїв. Згідно з інструкціями Вищого Керівництва СС і поліції «Про пришвидшення цілковитого переселення євреїв», конче треба було виконати підготовчі дії, щоб переселення охопило і тих євреїв, що ще були зайняті на військових підприємствах. Цих євреїв, які вважаються в’язнями Вищого Керівництва СС і поліції, переселили на спеціальні дільниці при підприємствах, де вони працювали, або до додатково створених концентраційних таборів».
  
  Такий табір було створено у Львові, й у ньому постійно перебувало близько восьми тисяч робітників-євреїв137.
  
  До цього рапорту Кацманн долучив копію угоди між начальником СС і поліції в дистрикті Галичина й начальником комендатури Львова. Цей документ містив багато постанов щодо ув’язнених єврейських робітників:
  
  «І (…)
  Єврейські робітники повинні розміститися в казармах і залишатися в таборах під наглядом Начальника СС і поліції дистрикту Галичина або ним уповноважених поліційних постів. (…) Слід допильнувати, щоб ні в якому разі родини єврейських робітників не поселилися разом у тому ж житловому блоці. (…)
  
  II (…)
  Харчування єврейських робітників беруть на себе окремі підприємства. Їжу належить видавати тільки на місці праці… (…)
  
  III (…)
  Від 01.11.1942 робітники-євреї не одержують заробітної платні. Підприємства переказують на користь Начальника СС і поліції в дистрикті Галичина по 5 злотих за чоловіка і 4 злоті за жінку – за кожний календарний день і кожну заміну. (…) Призначену на перерахування суму належить вплачувати на рахунок Начальника СС і поліції в Емісійному банку у Львові… (…)»138
  
  10 листопада 1942 року оголошення на стінах будинків ґетто й усього міста, а також радіо й усі газети-рептильки139 повідомили про додаткове розпорядження генерала Кацманна. Загалом воно повторяло попереднє розпорядження губернатора Франка, а також старости Львова Геллера про те, що євреям виділено «окрему житлову дільницю» й того, хто допоможе євреєві, розстріляють. Крім того, у розпорядженні зазначалося:
  
  «1. Євреї, які без дозволу покинуть виділену для них житлову дільницю, будуть розстріляні; смертній карі підлягають також особи, які нададуть допомогу євреям або сприятимуть у цьому.
  2. За намір допомогти каратимуть так само, як і за допомогу.
  3. Вироки будуть виноситися у спеціальних міських судах (Sondergericht).
  4. Карі підлягають також особи, які знали про таку діяльність і не донесли владі.
  5. Це розпорядження набирає сили у день оголошення»140.
  
  Отож, десятого числа львівське ґетто оголосили закритим єврейським табором праці, тобто Юлаґом (Judenlager – Lemberg), й оточили спеціальним парканом. Уздовж нього прогулювалися поліцаї. Стріляли в кожного, хто пробував дістатися в ґетто або вибратися за його межі. На паркані було наклеєно плакати такого змісту: «Спеціальна зона! Не підходити!» «Небезпека! За парканом смерть!», «Не підходити, небезпека!», «За парканом тиф!» тощо.
  
  Ніхто не міг ані зайти в ґетто, ані вийти з нього. Раніше неєвреї могли по-всілякому дістатися в єврейську житлову дільницю й зустрічатися з його жителями, а з 10 листопада таке стало неможливим. Проте знаходилися сміливці, передусім члени польського підпілля (здебільшого з Армії крайової), а також українці, які, перебравшись у робочу одежу в’язнів Юлаґу, разом із колонами робітників входили в ґетто або виходили з нього. Однак завжди ризикували життям.
  
  18 листопада 1942 року здійснено нову реєстрацію всіх робітників, що проживали в ґетто. Тим, які працювали для військових підприємств, видано нові посвідки, позначені літерою W (Wehrmacht), а ті, що працювали на підприємствах, які виконували додаткові замовлення для армії, отримали посвідки з літерою R (Rüstungswerke). Таких «привілейованих» було не більш, ніж 12 тисяч. Инші ж не дістали посвідок про зайнятість і будь-коли могли стати котрими вже з ліку жертвами. Почався панічний пошук документів про роботу. Часто продавали їх самі німецькі урядовці, поліцаї, а то й деякі чиновники Юденрату. За посвідку люди віддавали все, що ще мали, але невдовзі перекрито й той шлях порятунку.
  
  Наприкінці листопада й на початку грудня було здійснено чергові ліквідаційні й депортаційні акції – до таборів смерти. Цілий місяць тривали облави на людей без посвідки про працю. Знову вулицями колишнього ґетто, а тепер уже Юлаґу, йшли колони виснажених жінок, дітей і старих. Несли з собою рештки манатків. Ішли на станцію Клепарів, звідки їх вивозили до Белжця. Инші колони прямували до Пісків або Білогорського лісу, де гітлерівці з допомогою поліцаїв розстрілювали їх і вкидали тіла в гуртові могили. Земля, якою покривали ті гуртові гроби, якийсь час ще ворушилася, бо поранених засипали живцем. Під кінець 1942 року у Львові залишилося близько 24 тисяч євреїв141.
  
  1943 рік почався облавами і розстрілами євреїв як у самому місті, так і в Пісках, Лисиничах і в Янівському таборі. 5 січня в Юлаґ знову увійшли есесівці гуртом із шуцманами. Почалася ще одна акція виловлювання й депортації євреїв.
  
  5, 6 і 7 січня 1943 року гітлерівці й їхні приспішники зловили ще близько п’яти тисяч жертв. Більшість їх вморено в Белжці або розстріляно в Долині Смерти Янівського табору чи у Лисиничах.
  
  7 січня есесівці спіймали голову Юденрату – д-ра Еберзона і його співробітників142. Наступного дня комендант Юлаґу Йозеф Ґжимек запросив до будинку Юденрату всіх урядників цієї установи, що ще були на волі. Люди гадали, що мета зустрічі – вибори нового голови, й не сподівалися провокацій. Ґжимек зібрав урядовців, а тоді всіх їх заарештував. Частину їх під конвоєм есесівців та поліцаїв відпровадили до Янівського табору, а решту завезли на станцію Клепарів, вкинули у вагони і того самого дня відвезли до крематоріїв Белжця. Кілька членів Юденрату, в тому числі д-р Нафталі Ландау і д-р Едмунд Шерцер, вибралися на «арійський бік». Одначе ґестапівці відшукало їх і 10 січня 1943 року розстріляли. Ґетто залишилося без Юденрату. Тепер у ньому хазяйнували коменданти Юлаґу. Спочатку Манфред і Антон Зіллер, а з 19 лютого – Йозеф Ґжимек, убивця й садист із ґестапівської адміністрації143.
  
  Замість післямови – підсумок Нищення
  
  Після акції в січні 1943 року площа ґетто значно зменшилася. Його поділили на Юлаґ-А і Юлаґ-В. У Юлаґу-А було небагато мурованих будинків, переобладнаних на казарми для робітників-євреїв. У Юлаґу-В мешкали жінки й діти. Ховалися, хто як міг – у підвалах, норах, бункерах і каналізаційних ходах. Щоб виловити євреїв, гітлерівці застосовували різноманітні провокації – підпалювали будинки, вкидали гранати в підвали, засипали стічні канали.
  
  18 травня 1943 року в ґетто розійшлася чутка, що найближчими днями почнеться ще одна акція виселення. У паніці люди силкувалися знайти якісь криївки. Усіх охопив розпач. Того самого дня комендант Ґжимек розпорядився зібрати на майдані в центрі Юлаґу-А всіх євреїв, що мали роботу. Повідомив усіх, які зібралися, що плітки про майбутню акцію – це вигадки провокаторів, а всі працівники потрібні німцям. Ще й дав слово німецького офіцера, що не буде ніяких акцій144.
  
  Одначе вже 21 травня 1943 року відбулася чергова акція. Ґжимек разом із комісаром у справах євреїв у ґетто – офіцером СС Ленартом почав сортувати людей у колоні, що мала вийти на роботу. Вибрали 1500 чоловік й запевнили, що їх направлять на тимчасові сільськогосподарські роботи й що за місяць повернуться до своїх сімей. Повели їх до Янівського табору, а тоді – в Долину Смерти, де всіх розстріляли145.
  
  Від 1 до 23 червня здійснено останню ліквідаційну акцію львівських євреїв. Вулицями ґетто пройшли групи есесівців, обкидаючи будинки, підвали й каналізаційні колодязі гранатами. Люди гинули у вогні. Тих, хто вижив, розстріляли на місці. Деякі пробували врятуватися – перебратися через паркан поза межі ґетто, на волю. Там їх швидко знаходили. Сотні трупів лежало під мурами ґетто. Здебільшого були це дитячі тіла, бо люди намагалися рятувати передусім дітей.
  
  З перших днів цієї акції євреї, що ще залишилися в ґетто, готувалися чинити опір. З вікон, з дахів і підвалів вони стріляли у своїх катів. Мали як справжні гранати, так і власноруч виготовлені пристрої. Не раз траплялося, що в сутичках євреї перемагали й німці відступали. Одначе це була безнадійна боротьба людей, доведених у розпачі до крайності, яким ішлося про одне-єдине – смерть із гідністю.
  
  З особливим героїзмом боронилися люди в глибокому бункері під старою пекарнею на вулиці Локетка. Німці обкидали підвали будинку гранатами, тоді підпалили його, а все ж євреї, сидячи в підвалі, й далі відстрілювалися. Свідок бою гурту сміливців – професор Тадеуш Задерецький так описав цей випадок:
  
  «Об одинадцятій годині я затримався на вулиці Локетка й побачив таку картину. Вулицею мчав молодий єврей. По вбранні було видно, що робітник. За ним бігла молода жінка – очевидно, його жінка. За ними гналися есесівці й стріляли, він відстрілювався. Від його куль упав один ґестапівець, а другий отримав рану, тоді упав ще один. Робітник із жінкою забігли у будинок на вулиці Локетка. За ними назирці – гітлерівці. Робітникові вдалося вибратися на дах. З вікна він стріляв у своїх переслідувачів. Йому допомагала жінка, вона теж стріляла. Падали убиті й поранені гітлерівці. І ось німці з допомогою поліцаїв облили будинок бензином і підпалили. Вогонь охопив усю триповерхову кам’яницю, але стрілянина тривала далі. Наступного дня на згарищі знайшли два обвуглені трупи»146.
  
  Цілий місяць тривала ліквідація львівського ґетто. Щодня вивозили людей на розстріл. Особливо жорстоко мордували дітей робітниць фабрики Шварца. Гітлерівці вривалися в домівки, забирали дітей і вивозили їх на місце страти, а багатьох малюків убили на місці147.
  
  Фрідріх Кацманн інформував:
  
  «Щоб у нас не було втрат, довелось із самого початку діяти брутально. Конче треба було висадити в повітря чи підпалити багато домів»148.
  
  З рапорту Кацманна відомо, що в останні дні існування ґетто в ньому було 23 тисячі євреїв, із них три тисячі покінчили самогубством у бункерах та инших криївках149. З розвідницьких даних Армії крайової випливає, що в червневій акції вивезено до Пісків, Янівського табору й инших місць убивства сім тисяч євреїв. У самому ґетто вигублено близько 14 тисяч чоловік150.
  
  Ліквідаційна акція львівського ґетто тривала до кінця червня. У згаданому рапорті від 30 червня 1943 року для оберґруппенфюрера СС у Кракові генерала Крюґера Кацманн доповів:
  
  «До 27 червня 1943 р. виселено всього 454 329 євреїв. Табори для євреїв є ще у Львові, Винниках, Острові, Куровичах, Якторові, Лацьках, Плюхові, Козаках, Зборові, Озерній, Тернополі, Глубошках, Борках-Великих, Кам’янці, Дрогобичі, Бориславі, Стрию, Сколе, Болехові, Брошневі, Небелові. Загалом там перебуває 21 166 євреїв. Ці табори будуть своєчасно згорнуті»151.
  
  * * *
  
  Від кінця червня 1941-го до кінця червня 1943 року, на території дистрикту Галичина знищено 550 тисяч євреїв. Більшість розстріляно.
  
  Під час червневої акції 1943 р. групу молодих євреїв перевели до Янівського табору. Частину їх приєднали до бригади робітників майстерень ремонту військового обозу – МРВО (Deutsche Ausrüstungswerke – DAW). У середовищі робітників від початку 1943 року діяла підпільна організація, до якої належали, зокрема, Аврам Варман (Бомек), публіцисти Р. Ґрюн із дружиною Геленою, Давид Франкель, митці П. Клейнман, А. Штенберґ. З ними були зв’язані інженери Ріхард Аксер, Міхал Борвич, Й. Айсман та инші працівники технічного бюро МРВО. Змовникам вдалося ліквідувати кількох зрадників, підкуплених фашистами. Це допомогло розпочати підготовку до втечі з табору. Але на той час, коли до неї лаштувалися, в таборі здійснено чергову ліквідаційну акцію. Тоді загинули, зокрема, Ріхард Аксер, В. Раппапорт. Німці – керівники МРВО – мали намір ліквідувати табір, а заодно й усіх його в’язнів.
  
  У той час було сформовано окремий загін, якому належало затирати сліди злочинів, скоєних гітлерівцями у місті та в околицях, – Бригаду смерти (Sonderkommando 1005), до якої належало 120 молодих євреїв152. Її завзяті члени разом із своїм чільником Херхесом довідалися про плани гітлерівців щодо цього загону, після того, як він виконає завдання. Усіх сто двадцятьох мали убити. Більшість керівництва бригади постановила зорганізувати групу, готову напасти на німців, що пильнували за всіма ста двадцятьма в’язнями. Херхес обговорив план втечі з особами, гідними довіри. Постановлено, що в найближчі дні, тобто в середині листопада 1943 року, євреї нападуть на стражників, відберуть у них зброю й вирвуться на волю153.
  
  19 листопада Херхес наказав усім членам Бригади смерти зібратися в майстерні, де було знаряддя і матеріали для спалювання трупів. Старші члени дістали завдання спостерігати за стражниками, поки решта провадить збори. Бригадир Херхес пояснив людям, що зібралися, драматизм їхнього становища й запропонував їм боротьбу – єдиний вихід, ліпший, ніж добровільно піти на смерть. Також подав їм план дій. Того ж таки дня чотири хлопці з Бригади смерти мали напасти на вартових при брамі, а иншим чотирьом належало ліквідувати німців у вартівному приміщенні. Потім – добратися до місця, де була зброя, взяти її, перебратися через браму й утекти до лісу. План був ретельно підготований, але на ділі вийшло не зовсім так, як сподівались організатори. Змовники убили вартових, шуцманів, есесівців і вибралися на волю. Однак їх наздогнали німці й застрілили більшість відчайдухів. Усього кільком утікачам, у тому числі й Леонові Величкеру, поталанило знайти сховище. Він вижив і дав свідчення діяльности Бригади смерти Sonderkommando 1005154.
  
  Після цих випадків почалася ліквідація Янівського табору разом з усіма його в’язнями. Винищено євреїв у ґетто й у таборах. Львів залишився без євреїв.
  
  Коли через півроку совєтські війська зайняли місто, то в ньому із ста шістдесяти тисяч євреїв залишилося близько восьмиста. За два роки німецької окупації у львівському ґетто загинуло близько 136 тисяч людей, а в Янівському та инших міських таборах – понад 200 тисяч. У концентраційних таборах дистрикту Галичина убито близько 550 тисяч євреїв. З голоду та хвороб у тюрмах померли майже 40 тисяч, а понад 20 тисяч наклали на себе руки. Згідно з Філіпом Фрідманом і Тетяною Беренштейн, на теренах нинішньої Західної України винищено понад 700 тисяч євреїв155.
  
  Жертвами гітлерівського геноциду в самому тільки Львові впали люди, що внесли істотний вклад у польську та світову науку і культуру. Серед них були математики – професор Шимон Ауербах і доцент А. Штернбах, антрополог доктор Саломон Чортковер, германісти – Герман Штернбах, А. Шпает, класичні філологи – професор Мар’ян Ауербах, доктор Яків Гандель, психологи – доктор Ф. Іґель, доктор Леопольд Блауштейн, полоністи – доктор Вільгельм Барабаш, Володимир Ямпільський, фізики – доцент А. Фукс, доцент Е. Ґріффель, доценти Інституту юдаїстичних наук у Варшаві – доктор Ізраель Остерзецер, доктор Мойсей Ґоліґер, історики – доктор Яків Шалль, Фелікс Гафнер, Ізахар Мадфес, гебрайський філолог доктор Яків Віллер (помер з голоду), орієнталіст доктор Леон Ґутман, правники – професор Маврикій Аллерганд, доктор Лейб Ландау, доктор Анзельм Лутвак (редактор «Голосу права»), доктор Генріх Ландесберґ, доктор Макс Шафф, доктор Северин Розмарін, доктор М. Аксер, доктор Е. Шерцер, лікарі европейської слави – професор Адольф Бек, стоматолог доктор Генріх Аллерганд, професор ветеринарії В. Ґізельд, доктор Адольф Розмарін, хірург доктор А. Руфф, окуліст професор В. Рейсс, доктор Й. Вільнер, інтерніст доктор Ґ. Шнейдер, письменники й публіцисти – Давид Кеніґсберґ (перекладач «Пана Тадеуша» мовою їдиш), Янкель Шудріх, С. Ґрюн, С. І. Імбер (загинув в Озерній), Альтер Кацизне (загинув біля Тернополя, під час утечі з Львова), Мойсей Фельд, Зиґмунт Шорр, Маврикій Шимель, Генріх Балк (наклав на себе руки), Александер Дан, Галина Гурська, доктор М. Дрезднер, диригенти – Яків Мунд, Марцелі Горовіц, Альфред Штадлер, музиканти – Леонід Стрікс, Леон Ебер, Едвард Штейнберґер, Йосиф Герман, Леопольд Мюнцер (видатний піаніст), Марк Бауер, Артур Гермелін, художники – Леон Ерб, Фріц Клейнман, Шулім Реттіх, Нафталі Гауснер, сенатори – Яків Бодек, Давид Шрейбер, доктори теології, рабини – Єхезкел Левін, А. Левін, Ізраель Лейб Вольфсберґ, Мойсей Елханан Альтер, Натан Лейтер, Шмельке Раппапорт, М. Ельхман, доктор Кальман Хамейдес – і багато инших.
  
  1 B. Zimorowicz, Pisma z dziejów Lwowa. – Львів, 1899, стор. 17.
  
  2 З ХIII століття в Західній Европі тривали утиски євреїв. 1290 року їх вигнали з Англії, 1306-го – з Франції, а 1492-го – з Еспанії. У XIV ст. почали гнобити євреїв і в німецькій імперії. Найбільший наплив євреїв до Польщі припав на половину XIV ст.
  
  3 Казимир Великий визнав євреїв «слугами скарбниці» й 1334 року поширив на всіх громадян т. зв. Каліський статут, який у 1264 році видав великопольський князь Болеслав Побожний. Дальші привілеї для євреїв ухвалено в 1354 і 1367 роках. Див.: Z. Kaczmarczyk, Polska czasów Kazimierza Wielkiego. – Краків, 1964; J. Wyrozumski, Kazimierz Wielki. – Вроцлав, 1982; J. Kurtyka, Odrodzone królestwo: monarchia Władysława Łokietka i Kazimierza Wielkiego w świetle nowszych badań. – Kраків, 2001.
  
  4 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego / Wydane staraniem Galicyjskiego Wydziału Krajowego, t. 4, poz. 5.
  
  5 У Державному архіві Львівської области (надалі – ДАЛО) є документи, що свідчать про участь совєтської влади у проведенні націоналізації. Навіть маленькі крамнички визнано капіталістичною власністю й націоналізовано. ДАЛО, ф. 221, оп. 1, спр. 149, 152, 242.
  
  6 ДАЛО, ф. 221, оп. 1, спр. 18, 22, 149, 242 та инші.
  
  7 Deportacje i przemieszczenie ludności polskiej w głąb ZSRR 1939 – 1945. Przegląd piśmiennictwa/ red. T. Walichowski. – Варшава, 1989, стор. 16.
  
  8 Див. W. Chajes, Semper fidelis. Pamiętnik Polaka wyznania mojżeszowego z lat 1926–1939/ oprac. P. Pierzchała. – Kраків, 1997, стор. 5–31.
  
  9 M. Fuks, Żydzi w Parlamencie Rzeczypospolitej. – Słowo Żydowskie, 1992, № 16–17, стор. 17, № 20, стор. 10.
  
  10 В. Парсаданова, Депортація населення із Західної України і Західної Білорусії в 1939–1941 рр. – Нова і новітня історія, 1990, № 2, стор. 32.
  
  11 Rok, Tamten tragiczny wrzesień sprzed 53 lat. – Słowo Żydowskie, 1992, № 16–17, стор. 5.
  
  12 G. Hryciuk, Polacy we Lwowie 1939–1944. Życie codzienne. – Варшава, 2000, стор. 193–194.
  
  13 T. Berenstein, Eksterminacja ludności żydowskiej w dystrykcie Galicja (1941–1943). – Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego (надалі – ВŻІН), 1967, № 67, стор. 10; J. Węgierski, Lwów pod okupacją sowiecką 1939–1941. – Варшава, 1991, стор. 274–275; S. Wiener, Zbrodnie hitlerowskie we Lwowie. – «Czerwony Sztandar», 1944, № 15.
  
  14 Українське громадсько-культурне товариство, засноване у Львові 1868 р.
  
  15 В. Кук, Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 р.). – Львів – К., 2004; М. Швагуляк, 30 червня 1941 р. – За вільну Україну, 1992.
  
  16 Центральний державний історичний архів України (надалі – ЦДІАУ), ф. 4628, оп. 3, спр. 378, к. 26–28, 58.
  
  17 Ibidem,, к. 20–22; ф. 3833, оп. 1, спр. 5, к. 3; спр. 7, к. 5–7.
  
  18 Ibidem.
  
  19 F. Friedman,Zagłada Żydów lwowskich. – Лодзь, 1945, стор. 6.
  
  20 Гітлерівці хотіли спровокувати громадськість і довести до вибуху антисемітських погромів. Проголошували, що в органах НКВД служили тільки євреї. Це неправда. У репресивних органах совєтської імперії працювали службовці різних національностей. Серед них євреї становили не більш, ніж кілька відсотків. У той же час євреїв – жертв НКВД було значно більше. Див.: Polish-Soviet Relations 1918–1943. Official Documents. – Вашингтон, 1943, XI (3), стор. 251.
  
  21 Й. Шульмейстер, Гітлеризм в історії євреїв. – К., 1990, стор. 75.
  
  22 Ibidem.
  
  23 Z. Albert, Mord profesorów lwowskich w lipcu 1941 roku, [w:] Kaźń profesorów lwowskich: lipiec 1941. Studia oraz relacje i dokumenty. – Вроцлав, 1989; W. Bonusiak, Kto zabił profesorów lwowskich? – Ряшів, 1989; T. Marcinkowski, Martyrologia profesorów lwowskich w lipcu 1941 roku. – Голенюв, 1992; A. Redzik, Wydział Prawa Uniwersytetu Lwowskiego w latach 1939–1946. – Люблін, 2006, стор. 267–269.
  
  24 К 50-летию убийства А. Кацизне. – Биробиджанер штерн, 08.07.1991.
  
  25 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 7–9; ДАЛО, ф. 8, к. 64.
  
  26 ДАЛО, ф. 24, оп. 1, спр. 389, к. 1–3; ф. 35, оп. 12, спр. 50, к. 1–4. Verordnungsblatt für das Generalgouvernement 1941–1944. – Львів, 1941; Amtsblatt des Gouvernium des Districkt Galizien. – Львів, 1941.
  
  27 Про пропозицію стати керівником Юденрату професор Аллерганд не згадував у своїх щоденниках, і це дозволяє припустити, що такої він не дістав. Див.: A. Redzik, W sprawie okoliczności śmierci profesora Maurycego Allerhanda. – KŻIH, 2005, № 2 (214), стор. 174–183.
  
  28 В Еліягу Йонеса це Песах Зарвінцер, див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa w okresie okupacji 1939–1945. – Лодзь, 1999, стор. 68.
  
  29 ДАЛО, ф. 35, оп. 5, спр. 13, к. 1–5; спр. 50, к. 2–4, див. Е. Jones, Żydzi Lwowa... – стор. 63.
  
  30 Ibidem,оп. 12, спр. 50, к. 2–4.
  
  31 В Еліягу Йонеса наведено відділи: кадрів, житловий, господарчий, праці, податковий, охорони здоров’я і санітарної опіки, соціальний, юридичний, статистичний, будівельний, освітній, похоронний і релігії; див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa... – стор. 66–74.
  
  32 ЦДІАУ, ф. 4620, оп. 3, спр. 289, к. 31–33.
  
  33 Піщана ділянка за Янівським цвинтарем у Львові, під час німецької окупації – місце масових страт, переважно євреїв.
  
  34 F. Friedman, The Destruction of the Jews of Lwow 1941–1944. – Нью-Йорк – Філадельфія, 1980, стор. 244–321.
  
  35 ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 37, к. 2–6, спр. 39, к. 2–4, спр. 40, к. 3.
  
  36 Ibidem.
  
  37Ibidem.
  
  38Ibidem.
  
  39 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 8–10.
  
  40 T. Berenstein, Eksterminacja ludności… –стор. 5–12.
  
  41 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 8.
  
  42 Создание и гибель львовского гетто. – Шофар, 1992, № 15, стр. 3. – 2003, № 6, стр. 5–8.
  
  43 Боротьба трудящих Львівщини проти німецько-фашистських загарбників. 36 документів. – Львів, 1949.
  
  44 ЦДІАУ, ф. 4620, оп. 3, спр. 310, к. 2, спр. 289, к. 31; Archiwum Głównej Komisji Badania Zbrodni Hitlerowskich w Polsce (надалі – АGKBZHP), z. 97, шифр 338, стор. 120, шифр 332, стор. 141.
  
  45 «Czerwony Sztandar» (Львів) від 29.08.1944 і 16.08.1945.
  
  46 ДАЛО, ф. 35, оп. 12, спр. 15, к. 1–5; спр. 127, к. 122–127, ф. 37, оп. 2, спр. 13, к. 2, 26.
  
  47 ДАЛО, ф. 37, оп. 4, спр. 913, к. 29; ф. 37, оп. 2, спр. 15, к. 7.
  
  48 Ганс Куят був старостою Львова від 01.08.1941 до початку 1942-го, коли його місце посів Еґон Геллер; див.: G. Hryciuk, Polacy we Lwowie… – Стор. 216–217.
  
  49 E. Йонес подає, що наказ про переселення євреїв видав генерал СС Фрідріх Кацманн, див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa... – стор. 89.
  
  50 ЦДІАУ, ф. 4628, оп. 3, спр. 289, к. 32–34.
  
  51 ДАЛО, ф. 35, оп. 2, спр. 155, к. 2–5, 25–27 і ин.
  
  52 Ibidem, к. 28.
  
  53 Ibidem,ф. 35, оп. 13, спр. 146, к. 1–20; 28–33.
  
  54 Єврейська поліція у Львові складалася з чотирьох головних відділів і кількох допоміжних підвідділів. Це були Ordnungsdienst (служба порядку), Kriminalpolizei (кримінальна поліція), Spezialabteilung (спеціальний відділ) і єврейська жандармерія, див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa... – стор. 76–77.
  
  55 Rubinsteinowa, Pamiętnik ze Lwowa. – BŻIH 1967, № 61, стор. 92–94.
  
  56 D. Kahane, Joman ghetto Lwow. – Тель-Авів, 1978, стор. 12–15.
  
  57 ДАЛО, ф. 35, оп. 12, спр. 50, к. 2–6.
  
  58 Wilhelm Mansfeld у F. Katzmann’a, Rozwiązanie kwestii żydowskiej w dystrykcie Galicja/ oprac. A. Żbikowski. – Варшава, 2001, стор. 11, а також у E. Jones’a, Żydzi Lwowa... – стор. 119.
  
  59 J. Heszeles, Oczyma 12-letniej dziewczynki… – Лодзь, 1946, стор. 38–39.
  
  60 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 56–76.
  
  61 ЦДІАУ, ф. 4620, оп. 3, спр. 289, к. 31–35.
  
  62 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 65–66.
  
  63 Аrchiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego w Warszawie (надалі – AŻIH), шифр 212.
  
  64 ДАЛО, ф. 37, оп. 8, спр. 16, к. 2–6.
  
  65 Ibidem, ф. 24, оп. 1, спр. 389, к. 1–3.
  
  66 ДАЛО, ф. 37, оп. 5, спр. 112, к. 2–5.
  
  67 Див., м. ин.: D. Naspiak, Z. Ojrzyński, Lwowianin i Polak z wyboru – profesor Rudolf Stefan Weigl,[w:] Rudolf Stefan Weigl (1883–1957). Profesor Uniwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie. Twórca szczepionki przeciw tyfusowi plamistemu. – Вроцлав, 1994, стор. 8–9; J. Złotorzycka, Profesor Rudolf Weigl (1883–1957) i jego Instytut. – Analecta, 1998, № 1.
  
  68 ДАЛО, ф. 37, оп. 9, спр. 155, к. 1–3; ф. 35, оп. 12, спр. 50, к. 12.
  
  69 Ibidem, ф. 24, оп. 1, спр. 389, к. 1–3.
  
  70 Ibidem, ф. 35, оп. 12, спр. 19, к. 42–48, 52, 67–69.
  
  71 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 101–102.
  
  72 ДАЛО, ф. 16, оп. 1, спр. 37, к. 1–3.
  
  73 Станція Белжець міститься на південному сході від Томашева-Любельського. Восени 1941 року частина відділу Sonderkommando 4a заклала тут табір – перший осередок моментального знищення, створений у рамках акції «Райнгард». Його територію (6 га) забезпечили потрійною огорожею з колючого дроту під електричною напругою. У таборі була залізнична станція, на яку приїжджали потяги з жертвами. Не було ніякої можливости втекти звідси. У 1942-му, від середини березня по грудень, тут убито близько 600 тисяч євреїв, у тому числі майже 225 тисяч із Східної Галичини. Див.: R. Reder, Bełżec. – Kраків, 1999, стор. 16–19; [w:] Encyclopedie des Holocaust. – Мюнхен – Цюрих, 2001, стор. 214–215.
  
  74 Cz. Madajczyk, Polityka III Rzeszy w okupowanej Polsce. – т. 2, стор. 316.
  
  75 ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 37, к. 1–3, 8, 10, 14–28.
  
  76 Ibidem, спр. 39, к. 13.
  
  77 Ibidem, спр. 37, к. 9.
  
  78 Ibidem, к. 3.
  
  79 Ibidem, к. 15, 78, 86 і ин.
  
  80 Ibidem.
  
  81 D. Kahane, Joman ghetto… – Cтор. 14.
  
  82 Ритуальний шарф, який використовують на ранкових молитвах.
  
  83 A. Krugłow, Deportacje ludności żydowskiej z dystryktu Galicja do obozu zagłady w Bełżcu w 1942 r. – BŻIH 1989, № 3 (151), стор. 102.
  
  84 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 101–102.
  
  85 Й. Шульмейстер. Гітлеризм в історії євреїв. – К., 1990, стор. 98.
  
  86 Archiwum Akt Nowych w Warszawie (надалі – AAN), Der Stadthauptmann, z. 540 (1), шифр 47/222.
  
  87 «Високий Замок» (Львів) від 27.10.1992.
  
  88 D. Kahane, Joman ghetto… – Cтор. 16; R. Torzecki, Wspomnienia z okupowanego Lwowa. – Варшава: Dzieje Najnowsze, 1987, № 3, стор. 148.
  
  89 Див. «Cracovia Leopolis», 2005, № 2, стор. 43; A. Redzik, рец.: Adam Daniel Rotfeld, Polska w niepewnym świecie, Варшава, 2006. – Palestra, 2007, № 5–6, стор. 154–157.
  
  90 ДАЛО, ф. 35, оп. 13, спр. 146, к. 7–33; ф. 24, оп. 3, спр. 57, к. 2–4.
  
  91 J. E. Wilczur, Do nieba nie można od razu. Dramatyczne zapiski z okupowanego Lwowa. – Варшава, 2002, стор. VII.
  
  92 A. Redzik, Wydział Prawa... – Стор. 246.
  
  93 «Високий Замок» (Львів) від 27.10.1992.
  
  94 Ibidem.
  
  95 ДАЛО, ф. 2042, оп. 1, спр. 155, к. 74–75.
  
  96 «Fołks-Sztyme», від 02.01, 02.06 i 09.09.1985.
  
  97 Ibidem.
  
  98 AAN, Der Stadthauptmann, z. 540 (1), шифр 47/222, стор. 7.
  
  99 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 67.
  
  100 У Е. Йонеса пишеться не Reisp, a Rajsp; див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa... – Стор. 95, 98.
  
  101 F. Friedman, Zagłada Żydów... – Стор. 8–10.
  
  102 ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 40, к. 3.
  
  103 F. Friedman, Zagłada Żydów... – Стор. 18; T. Berenstein, Eksterminacja ludności… – Стор. 14; AŻIH, Pamiętnik № 61 (Uri Lichtera).
  
  104 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 67–70.
  
  105 AŻIH, Колекція плакатів. Плакат № 114.
  
  106 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 68.
  
  107 Ibidem.
  
  108ДАЛО, ф. 35, оп. 12, спр. 76, к. 1–2.
  
  109 Ibidem, ф. 12, оп. 1, спр. 39, к. 1–3; спр. 37, к. 10.
  
  110 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 73, 189.
  
  111 ДАЛО, ф. 35, оп. 4, спр. 16, к. 24–26.
  
  112 Розпорядження Г. Франка від 20.01.1943 про реорганізацію й ліквідацію підприємств. Regierungs Verordnungsblatt 1, шифр 2077. 93; ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 39, к. 78, спр. 40, к. 2–3.
  
  113 F. Katzmann, Rozwiązanie kwestii... – Стор. 35–39, 87.
  
  114 ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 40, к. 3, спр. 37, к. 83.
  
  115 AŻIH, z. 212/74, шифр 59; F. Friedman, Zagłada Żydów... – Стор. 16.
  
  116 ДАЛО, ф. 12, оп. 1, спр. 39, к. 6.
  
  117 Ibidem, спр. 40, к. 3.
  
  118 Ibidem, к. 2.
  
  119 Ibidem, спр. 39, к. 6; спр. 37, к. 3.
  
  120 Ibidem, спр. 40, к. 4.
  
  121 Ibidem.
  
  122 A. Krugłow, Deportacje ludności… – Стор. 103–104.
  
  123 ДАЛО, ф. 12, оп. 40, спр. 4.
  
  124 Ibidem.
  
  125 ДАЛО, ф. 2042, оп. 1, спр. 155, к. 74–75, 77–97; див. M. Allerhand, L. Allerhand, Zapiski z tamtego świata. – Kраків, 2003; J. E. Wilczur, Do nieba nie można... – Стор. VII.
  
  126 У Янівському таборі на той час убито Маврикія Аллерганда – видатного польського правника, знавця цивільного, цивільно-процесуального й торговельного права, професора Львівського університету імени Яна Казимира; див.: A. Redzik, W sprawie okoliczności… – Стор. 174–183.
  
  127 ДАЛО, ф. 2042, оп. 1, спр. 155, к. 77–97.
  
  128 Серед повішених були також літератор Людвіґ Рат і хірург д-р Таффет; див. F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 20.
  
  129 Пор. F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 20; Е. Jones, Żydzi Lwowa... – Стор. 92.
  
  130 АŻIH, Pamiętnik № 24 (J. Heszeles). – Стор. 32.
  
  131 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 21.
  
  132 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 21 – 24.
  
  133 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 189.
  
  134 ЦДІАУ, ф. 4620, оп. 3, спр. 289, к. 31–36.
  
  135 AŻIH, Колекція плакатів. Плакат № 114.
  
  136 Тобто депортовано на смерть.
  
  137 F. Katzmann, Rozwiązanie kwestii... – Стор. 35.
  
  138 Ibidem, стор. 36–37.
  
  139 Тобто пропагандистські видання.
  
  140 ДАЛО, ф. 37, оп. 4, спр. 414, к. 26.
  
  141 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 23.
  
  142 Ibidem, стор. 24.
  
  143 Ibidem, стор. 22, 25, див.: Е. Jones, Żydzi Lwowa... – Стор. 119.
  
  144 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 196.
  
  145 Ibidem.
  
  146 T. Zaderecki, Gdy swastyka… – Стор. 196–197.
  
  147 Ibidem.
  
  148 F. Katzmann, Rozwiązanie kwestii... – Стор. 87.
  
  149 Ibidem.
  
  150 P. Lisiewicz, Największa wyspa podziemia żydowskiego we Lwowie. – Życie Literackie, 1983, від 04.09 і 30.10, стор. 6.
  
  151 F. Katzmann, Rozwiązanie kwestii... – Стор. 39.
  
  152 L. Weliczker, Brygada Śmierci. (Sonderkommando 1005). Pamiętnik. – Лодзь, 1946.
  
  153 T. Berenstein, Eksterminacja ludności… – Стор. 30; L. Weliczker, Brygada Śmierci… – стор. 114–120.
  
  154 L. Weliczker, Brygada Śmierci…
  
  155 F. Friedman, Zagłada Żydów… – Стор. 23–24; T. Berenstein, Eksterminacja ludności… –Стор. 30–31.
   Переклав Олег Король
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com В.Пылаев "Видящий-4. Путь домой"(ЛитРПГ) Б.лев "Призраки Эхо"(Антиутопия) А.Ардова "Брак по-драконьи. Новый Год в академии магии"(Любовное фэнтези) М.Тайгер "Выжившие"(Постапокалипсис) Н.Александр "Контакт"(Научная фантастика) Н.Любимка "Алая печать"(Боевое фэнтези) С.Казакова "Своенравная добыча"(Любовное фэнтези) Wisinkala "Я есть игра! #4 "Ни сегодня! Ни завтра! Никогда!""(Киберпанк) Д.Сугралинов "Мета-Игра. Пробуждение"(ЛитРПГ) Е.Мэйз "Воровка снов"(Киберпанк)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Д.Иванов "Волею богов" С.Бакшеев "В живых не оставлять" В.Алферов "Мгла над миром" В.Неклюдов "Спираль Фибоначчи.Вектор силы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"