Бачкивская Юлия Игоревна : другие произведения.

Хижак

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Звичайна українська дiвчина 15 рокiв (це я) написала розповiдь про досить незвичайного українського журналiста Влада Котєльнiкова, якому щастить зустрiти у життi справжнього друга. Незвичайним є лише те, що його лiпший друг - хижак, а мiсце їхнього знайомства - дикий карпатський лiс.
  Мiй друг - хижак
  I
   Iду, немов ступаючи на перину. Мої ноги ледь не по колiна грузнуть в теплому, вологому, м`якому листi, що вже стiльки рокiв осипається з дерев по осенi. Це листя майже не шелестить. Воно нагадує менi затишок свiжої теплої постелi, яка, як i багато чого iншого, залишилась далеко позаду. В iншому свiтi, в iншому, здається, життi, яке стало огидним менi через свою одноманiтнiсть i постiйнi заборони...
   Таким величним i таким нiкчемним водночас я не вiдчував себе ще нiколи. Хто я тут, у велетенському дикому лiсi з деревами, старими, як свiт? Невже я зможу вiдбитись вiд голодного хижого звiра, повiдомивши йому, що я скандально вiдомий журналiст Влад Котєльнiков? Про це я думав i ранiше, ще тодi, коли iдея втекти вiд рутини мiського життя, бодай на час вiдпустки, була лише повiтряною мрiєю. Та це не зупинило мене: втома вiд людей, метушнi великого мiста i безкiнечних табу на все взяла своє - з величезним, майже непiдйомним портфелем за спиною, я опинився тут...
   Вдихнувши на повнi груди, я зрозумiв, що ранiше, усе життя до того, як я потрапив до цього лiсу, я не дихав, а просто ковтав якусь тяжку сумiш з усiх елементiв таблицi Мендєлеєва. А тут повiтря...Майже бiля вуха я почув швидкий перестук - на вiковiчному кленi сидiв дятел. Так дивно все. Тут теж кипить життя. Хтось народжується, хтось помирає, усi працюють, добувають їжу, радiють, страждають, але роблять це якось по - дивному, незвично для нас i буденно, iнстиктивно для себе.
   Заглибившись у такi роздуми, я не помiтив, як вийшов на мiсце, яке з радiстю зобразив би будь - який художник - пейзажист. З досить високої скелi з шипiнням, клекотом i шаленою швидкiстю летiли стрiмкi потоки холодної i якоїсь казкової води. Я зупинився. Дерев тут майже не було, тому нiчого не заважало багряному захiдньому сонцю гратись iз неслухняним струмком - водопадом. Я вмився, зробив пару ковткiв. Вода справдi була живильною. Менi, стомленому з дороги й голодному, вона надала стiльки сил, що вистачило б на тиждень. Я ще довго просидiв, дивлячись на безперервний плин найцiннiшої й найважливiшої для нас рiдини, яку ми вже розiвчились поважати. А чи багато ще є таких джерел, незабруднених людською рукою, таких, що течуть крiзь вiки й тисячолiття?
   Стало темно. Останнiм часом день усе коротшає: лiто вже наближається до фiнiшу. Я навпомацки пiднявся нагору - туди, звiдки починався водоспад. З`ясувалось, що це пiдземне джерельце дає йому життя. Тут, нагорi, було iдеальне мiсце для ночiвлi: велика галявина, зовсiм недалеко виднiються якiсь ягiднi кущi (завтра розгляну детальнiше), та й гуркоту води, що розбивається об камiння, майже не чути, натомiсть складається враження, що десь неподалiк грає слабка заспокiйлива мелодiя.
   Я швидко розвiв вогнище, розстелив спальний мiшок. Їсти вже не хотiлось, тому я, зручно вмостившись у своєму "ложi", ще деякий час дивився на чисте i, здавалось, таке близьке тепер зоряне небо. Чи не впреше у життi я заснув з легкими думками i легкою душею.
  
  II
  
  
   Я прокинувся вiд тяжкого дихання, спрямованого на моє обличчя. Вiдкривши очi, я мало не скрикнув: пригорнувшись до мене, у моєму ж спальнику мирно сопiв ввi снi молодий вовк. Я обережно пiдвiвся. Якщо десь поруч є хтось iз його родичiв - менi кiнець. Страх пройняв усе моє нутро. Я покрутив головою. Нiкого нiби не було, але страх не покидав мене - що, як вони десь причаїлись? Вовк пiдняв голову i уважно на мене подивився. Жовтi очi якось магiчно притягували до себе. Я обережно доторкнувся до вологого носу. Вовк не злякався, не виявив аґресiї, вiн лише поворушив нiздрями, мабуть, вловлюючи мiй запах.
  - Фобос! Я називатиму тебе Фобос. Страх, у перекладi з латини. Зрозумiй мене правильно - це було перше моє вiдчуття, коли я тебе побачив. - Вовченя зi здивуванням нагострило вуха. Воно, мабуть, уперше почуло людську мову, дивно взагалi те, що воно не злякалось мене. - Отож, Фобосе, зараз ми поснiдаємо залишками мого пайку i пiдемо шукати ягоди i гриби, або, якщо це тобi недовподоби, ми поснiдаємо залишками мого пайку, а потiм ти покличеш своїх i вони поснiдають мною. Хоча, це мене не дуже влаштовує.
   Фобос вiд здивування нахилив голову набiк. Навряд чи вiн мене зрозумiв, але в очах його читалась справжня зацiкавленiсть.
  
   Я роздiлив з ним хлiб i консерви. Фоб з`їв людську їжу з великим задоволенням i апетитом. Потiм ми, як i збирались, вирушили на пошуки їжi. Фоб не вiдставав вiд мене нi на крок. На вигляд йому було сiм - вiсiм мiсяцiв, що було досить дивно, адже вовки приводять потомство лише на початку лiта, а Фоб народися, мабуть, в сiчнi - лютому. Отож, менi попався незвичайний екземпляр! - зробив я висновок, дивлячись на блискучу сiро - буру шерсть i опущений донизу хвiст з загнутим доверху кiнчиком - вовк був налаштований дружньо.
   Ми назбирали повний мiшечок бiлих грибiв та якихось солодких червоних ягiд, якi показав менi Фоб. Їжi мало вистачити до кiнця дня, i я вже хотiв повертатись до галявини, але Фоб, заскигливши, пробiг пару крокiв в iншу сторону i обернувся на мене. Я не знав, що робити - раптом звiр заманює мене до своєї зграї, звiдки живим менi точно не повернутись. Фобос заскиглив. "Буде, що буде!" - майнуло в головi, i я швидкими кроками направився за вовком. Хвилин через десять ми вийшли до маленької галявини, скорiше навiть не галявини, а невеликої полонини - одного з мальовничих куточкiв в Карпатах, де хочеться залишитись навiки, перетворитись на камiнь чи стеблинку трави, щоб безперервно спостерiгати за плином часу з висоти пташиного польоту. Я стояв, дивлячись вдалечiнь, тим часом Фоб розгрiбав якусь купу листя пiд трьома високими соснами - єдиними деревами на всiй гiрськiй рiвнинi. Мене зацiкавило, що вовк там заховав i чому покликав мене з собою. Пiдiйшовши поближче, я побачив, що з-пiд цiєї купи виглядає вовча голова. Фоб лiг поруч i почав облизувати мертвого вовка. Стать вовка, як i стать людини, можна легко визначити з рис морди. Це була вовчиця, причому не дуже молода.
   - Це твоя мати, Фобосе?...Менi жаль, малий!
   Я розгорнув руками листя, яке, мабуть, якимось чином наносив мiй товариш, щоб вкрити мертву матiр. Все тiло вовчицi було в глибоких вiд укусiв ранах. На довгiй шерстi запеклась кров.
  - За що тебе так?
  
  III
  
   Вiд того мiсця я йшов похмурий i сумний. Фоб теж в`яло плентався позаду. Вовчицю ми поховали, як i треба, у землi, котру довелось розривати голiруч. Фобос, як мiг, допомагав менi.
   "Додому" повернулись вже пiд вечiр. Я швидко розвiв вогнище, i, почистивши гриби, поставив їх варитись. Фобос весь час крутився поруч, а коли я сiв перепочити, вiн вмостився у мене на колiнах i лише зрiдка виразно пiдiймав на мене яскраво - жовтi очi.
   - Фобе, ти втратив матiр, але я не знаю, чи зможу тобi її замiнити. Через три тижнi закiнчиться моя вiдпустка i я знову стану звичайною людиною, журналiстом Владом Котєльнiковим. Я з радiстю заберу тебе у свою мiську квартиру, та чи зможеш ти там жити? Адже "скiльки вовка не годуй, а вiн в лiс дивиться".
   Фоб зiскочив з моїх колiн i подивився менi в очi. Якось серйозно i по - дорослому...
   - Ну, добре, ходiмо щось перекусимо.
   Фоб з апетитом їв варенi гриби, а я не зводив з нього очей. Менi здавалось таким дивним, що страшний хижак, нехай ще молодий, але ХИЖАК, зараз сидить плiч - о - плiч з людиною, їсть її харчi i слухає її балачки, довiряючи їй, як комусь рiдному i давно знайомому.
   Небо якось надто швидко стало темним. Iз заходу прямо на нас йшла чорна грозова хмара.
   - Фобе, треба закiнчувати трапезу, зараз, здається, почнеться сильна гроза. - I, немов у пiдтвердження моїх слiв, десь зовсiм недалеко вдарив грiм. Вiд цього удару задрижала земля i Фобос пiдскочив на лапи. Вiд страху вiн пiджав хвоста i мiцно притулив до голови вуха, вiд чого здавалось, що вовк посмiхається.
   - Спокiйно, друже. Мiй спальник нiби - то не промокає, а вiд блискавки якось заховаємось.
   Я взяв спальний мiшок i решту нехитрого пожитку i вiдтягнув все це подалi вiд води i дерев. Фоб теж тягнув за мною казанок iз залишками грибiв. Щойно ми розмiстились, почалась злива. Я залiз у спальник, Фоб заповз до мене. Закриваючи блискавку на спальнику, я дуже сподiвався, що це допоможе менi залишитись сухим. Фобос мiцно до мене притулився. Я вiдчував, як неспокiйно вiн дихає. Закривши очi, я по звукам вгадував, що вiдбувається за межами нашого "кокону", а там - таки розгулялась стихiя. Грiм, здавалось, мав ось - ось викликати землетрус: вiд нього кожною клiтиною дрижала Земля...i ми з Фобом. Мабуть той, хто писав, що цi спальники не промокають, розраховував на легкий лiтнiй дощик, а не на передосiнню зливу.
   - Нi, Фобе, так жити не можна! Завтра ж починаємо будувати яку - не - яку оселю. Хоча б на цi три тижнi. Згода? - вовк задоволено засопiв, i менi вiрилось, що вiн справдi розумiє сенс моїх слiв i пiдтримує iдею!
  
  IV
   Цiєї ночi я майже не спав. Просто не мiг заснути в мокрiй наскрiзь постелi. Щойно на сходi з`явилась перша червона риска, я пiдвiвся, чим викликав сонне невдоволення Фобоса. Вiн по - дитячому спробував закрити очi лапами, але вже остаточно прокинувся.
   - Доброго ранку, друже!
   Фоб невдоволено поглянув на мене i швидко зробив впевнений рух, щоб обтрусити мокру шерсть. Пiсля цього я став ще мокрiшим, зате до мене прийшло розумiння того, що будити вовка так рано не варто.
   Вовчий шерстяний покрiв видався дуже цiкавим - вiн складався нiби з двох шарiв: пухнастого теплого пiдшерстку та довгої жорсткої шерстi. Завдяки цьому Фоб вже через кiлька секунд був практично сухим, зате менi довелось переодягатись. Ми нашвидко поснiдали, роздiливши залишки вчорашнiх грибiв, котрi довелось виловлювати з казанку, доверху був наповненого дощовою водою.
   Одразу пiсля снiданку я взяв свою похiдну сокиру i направився в лiс за матерiалами для будiвництва хибари. Фоб, звичайно, йшов поруч. Майже до пiвдня ми носили зрубанi гiлки i стовбури на нашу галявину. Потiм я приступив до роботи. Надаючи деревинi потрiбного розмiру i форми, я для бiльшої впевненостi, скрiплював їх гнучкою корою молодих дерев. Годин до семи стiни були на половину готовi. Ще два - три днi, i ми з Фобом матимемо майже справжню домiвку. Спати ми лягли пiзно, а наступнi два днi пройшли у тому ж дусi. Перерви ми влаштовували лише для того, щоб знайти їжу, її приготувати i з`їсти...Останнього дню я займався дахом. На дерев`яний каркас, скрiплений тiєю ж корою, я настелив товстий шар моху, а зверху прикрив ще й гiлками. Залишок дня я займався "меблями". Без жодного цвяха виготовив iмпровiзованi "лiжко" i щось середнє мiж столом i тумбою.
   Ми з Фобом святкували новосiлля. Вовк iз захопленням вертiв головою, оглядаючи кiмнату розмiром два на два з половиною метри, нюхав вистлану мохом пiдлогу i мало не вив вiд радостi.
   - Ось, Фобе, тепер ми тут житимемо, не царськi хороми, звичайно... - Я окинув оком своє "творiння", бiльше схоже на дитячу халабуду - ...але, знаєш, менi це мiсце здаєтья милiшим i рiднiшим за будь - яке iнше на Землi!
   Фобос стрибнув на "лiжко" - пiдвищення з розколотих надвоє стовбурiв, зв`язане незамiнною корою i вкрите моїм спальним мiшком - i спробував стати лапами менi на груди. Я обхватив його шию i обiйняв, як рiдного сина. Фоб поклав голову менi на плече i заспокоївся. Цей вовк за кiлька днiв став менi ближчим, нiж всi тi, хто були поруч усе життя. Ми розумiли один - одного без слiв, i та тонка ниточка, що виникла мiж нами у першi секунди "знайомства", з кожною хвилиною перетворювалась на мiцний нерозривний канат.
   Я так iстояв з вовком на плечi, коли почув...людськi голоси. Я вiдхилив шматок клейонки, що закривала диру в стiнi - вiкно. Знизу, бiля водоспаду весело розмовляла група з семи чоловiк - чотирьох хлопцiв i трьох дiвчат. На вигляд вони були мого вiку - близько 25 рокiв. Мою халупу не було видно знизу, i я чомусь не мав жодного бажання спiлкуватись з людьми i вiдповiдати на їх безглуздi питання. Але компанiї закортiло пiднятись нагору.
  -Ну, Фобосе, приготуйся. Зараз нас катуватимуть дурними розмовами.
   Фоб навiть голови не пiдняв. Вiн, стомлений будiвництвом, мiцно спав. Я сiв на лiжко i втупився у велику дiру в стiнi - "дверi", якi я завiшуватиму шматком брезенту, що дивом опинився у моїх подорожнiх речах. Першим пiднявся чорнявий хлопець. Вiн зупинився i з неприхованим подивом подивився у бiк моєї оселi. Коли усi семеро вже стояли на галявинi, я вирiшив пiдiйти до них, щоб не спостерiгати до вечора за нерухомими вiд приголомшення "статуями", i пояснити, що я - не Робiнзон Крузо. Добре, що вранцi хоч поголився. Я швидкими кроками наблизився до людей. Фоб лiниво чимчикував злiва вiд мене. Зупинившись, i намагаючись зобразити щиру радiсть, я мовив:
  -Привiт! Будь ласка, припинiть так на мене дивитись, я тут менше тижня, причому так, як i ви, просто вiдпочиваю вiд цивiлiзацiї пiд час вiдпустки.
  -Гарний песик! - першою оговталась висока симпатична брюнетка. Вона нахилилась i протягнула руку, шоб погладити Фоба, але той подивився на неї з такою вiдвертою вiдразою та невдоволенням в жовтих вовчих очах, що дiвчина мало не на метр вiдскочила назад. - Це ж... вовк! Справжнiсiнький вовк.
  -Так, знайомтесь, це мiй друг Фобос. Боятись його не варто, але поводитись фамiльярдно теж не рекомендую .
  -Фобос... - луною повторив хлопчина у великих темних окулярах.
  -До речi, зовсiм забув вiдрекомендуватись. Влад Котєльнiков. - Я протягнув руку чорнявому мускулистому хлопцевi.
  -Вiталiй... - Ледве чутно вiдповiв вiн.
  -Макс! - Хлопчина в окулярах став смiливiшим i вже не тримався осторонь.
  -Вадим. - Майже смiливо представився середнього зросту блондин.
  -Костя. - З легким захiдним акцентом промовив шатен з дивним кольором очей. Вони нiби переливались вiд яскраво - жовтого, як у Фоба, до зеленого.
   Далi я познайомився з дiвчатами. Смiливу брюнетку звали Тiною, скромну шатенку з надзвичайно красивими рисами обличчя - Лесею, а низеньку тендiтну дiвчину з фарбованим яскраво - червоним волоссям - Ларисою.
   Пiсля кiлькох секунд натягнутого мовчання тишу порушив упевнений голос Тiни:
  -Ви сказали "Влад Котєльнiков"?
  -Так. Мене так звати...
  -Я зрозумiла - ображено вiдiзвалась дiвчина. - Я читала вашi матерiали. Мушу зiзнатись, всi вони заслуговують вiдзнак.
  -Дякую, дуже приємно чути такi слова.
  -Думаю, чуєте ви їх не вперше.
   Я стверджувально кивнув головою i запросив усiх на "екскурсiю" до хибари. Усiм там, звiсно, мiсця не вистачило, тому пiсля захоплених "охiв - ахiв" i слiв "Це ви самi зробили?без єдиного цвяха?за три днi?", я запросив усiх на бiлi гриби, зваренi на вогнищi - нашу з Фобом коронну i майже єдину страву.
   Гостi додали до нашого харчу ще й свої пайки. Гриби з консервами здавались справжнiм делiкатесом. Причому ми з Фобом бiльше цiкавились тушонкою, а нашi свiжеприбулi - грибами. Воно й зрозумiло... Набивши шлунки так, що стало важко навiть дихати, ми поволi почали розмовляти. Виявилось, що нашi новi знайомi - студенти iстфаку одного зi столичних ВУЗiв. Вони всiєю компанiєю вирiшили перед початком навчання влаштувати собi "дикий" вiдпочинок. Так, власне, i опинились тут. Я, в свою чергу, розповiв про себе, свої мотиви перебування у цьому лiсi i вислухав з десяток комплiментiв в адресу моєї працi вiд кожного. Дехто згадував такi мої матерiали, що навiть я ледве їх пам`ятаю. Тiна iз захопленням дивилась на мене, вiд чого менi ставало якось нiяково, до того ж, як я зрозумiв, їх з Вiталiєм пов`язують не лише дружнi стосунки. Тому щоразу, коли я ловив на собi її багатозначнi погляди, я намагався якнайшвидше вiдвести очi. Ми розмовляли кiлька годин. Потiм якось рiзко стемнiло. Я поклав у вогнище дров, а Вадим тим часом дiстав з дорожнього футляру чорну гiтару. Я щиро йому посмiхнувся.
  -Протягом усього перебування тут я жалкував лише про те, що не взяв гiтару.
  -Отож, ми знайдемо спiльну мову! - Хлопець посмiхнувся у вiдповiдь. - Зiграєш щось?
  -Звичайно! - Я взяв у нього iнструмент. Пальцi, вiдразу впiзнали знайоме з дитинства вiдчуття i вхопили гiтару мiцно i умiло. В голову вiдразу прийшла пiсня, яку я наспiвував з того самого моменту, коли вперше побачив Фоба:
  Волчий вой да лай собак,
  Крепко до боли сжатый кулак,
  Птицей стучится в жилах кровь,
  Вера да надежда, любовь.
  Заголосуют тысячи рук,
  И высок наш флаг.
  Синее небо да солнца круг,
  Все на месте, да что-то не так...
   В очах у людей i, чомусь, навiть у Фобоса було здивування, але кожен з них пiдспiвував знайомим словам Вiктора Цоя. Хтось спiвав разом зi мною, хтось беззвучно рухав губами, а Фоб майже в такт пiдвивав. Нiч, гiтара i велика компанiя бiля вогню - банальна, але така романтична картина. Єдиною оригiнальною плямою якої був вовк. Вiн, здавалось, був не гiршим за iнших фанатом гурту "Кiно". Дивно, але я, втiкши вiд людей, був у той момент щасливий саме через їх присутнiсть. Менi здавалось, що ми знайшли ту спiльну мову, про яку говорив Вадим, але...
   Спати ми порозходились близько другої ночi. Поскiльки у моєму помешканнi не було де лягти навiть на пiдлозi, моїм знайомим довелось ночувати по старинцi - у спальниках пiд вiдкритим небом. Я швидко заснув, обiйнявши Фобоса, що розлiгся мало не на все лiжко i задоволено сопiв менi на вухо. Але раптом вiн пiдскочив i напружено нагострив вуха, вдивляючись кудись в iнтригуючу невiдомiсть темряви. Я теж пiдняв голову i почав прислухатись. Спочатку, не почувши нiчого, я подумав, що Фобосу просто наснилось щось, але з пiвхвилини i я вловив тихi, повiльнi, вкрадливi кроки. Менi стало трохи моторошно, адже цi кроки цiлеспрямовано наближали когось до моєї хибари. Ще невiдомо, з якими намiрами цей хтось сюди йшов. Втiшало те, що поруч був Фоб.
   Кроки ставали все ближчими, i я вже приготувався до оборони, але занавiска вiдтулилась i у яскравому бiло - зеленому свiтлi мiсяця намалювалась тендiтна фiгура Тiни. Вигляд вона мала однозначний: замiсть джинсiв i спортивної куртки - короткий шорти, вiдкритий топ, темне хвилясте волосся, вдень зiбране у хвiст, зараз спокусливо спадало на плечi.
  -Тiно? Що ти тут робиш...у такому виглядi? - у моєму голосi було бiльше обурення, нiж зацiкавленостi.
  -У якому "такому"?
  -Ти ж мене зрозумiла!
  -Менi зовсiм не хотiлося спати i я вирiшила, що...можливо...ти мiг би скласти менi компанiю цiєї безсонної ночi... - Тiна знала, як дiяти на чоловiкiв. Вона говорила з такою дитячою наївнiстю i безпораднiстю, що я ледве встояв.
  -Вибач, Тiно, це не найкраща iдея, я дуже втомився i хочу вiдпочити.
  -Я i пропоную тобi вiдпочинок, дурненький. - Мене вкiнець роздратувала її фамiль`ярднiсть i я, забувши про делiкатнiсть, просто почав кричати.
  -Геть! Якщо ти прийшла сюди для "вiдпочинку", то можу тобi нагадати, раз у тебе на це мiзкiв не вистачає, що зовсiм поруч знаходиться Вiталiй, який, до речi, покладає на вашi з ним стосунки великi надiї. I якщо тобi на це начхати, то я не хочу бути якось причетним до подiбної пiдлостi. А тепер - геть!
   Тiна, звичайно, чекала вiд мене дещо iншого цiєї ночi, тому вiд фонтану моїх слiв i емоцiй вона знiяковiла i без єдиного звуку пiшла назад. Вже за пiвхвилини вiдновилась тиша. Фоб ще сидiв, переводячи здвований погляд з дверей на мене...Вiн вперше бачив мене таким знервованим. Що не кажи, а вовки i собаки добре вiдчувають настрiй людини. А в менi в той момент вiдбувалось щось неймовiрне. Здавалось, немов хтось полоснув ножем стару рану, а зверху ще й, не жалiючи, притрусив її соллю. Я теж колись був на мiсцi Вiталiя, але мiй "конкурент" виявився не таким толерантним, як я щойно. Тодi я довго лiкував розбите серце, шукав виправдань їй, собi i своєму найкращому до тiєї пори другу, навiть намагався звести рахунки з життям. На щастя, смiливостi не вистачило довести справу до кiнця. I врештi - решт я зрозумiв, що життя не закiнчується на зрадi, нехай навiть зрадi двох найближчих i найдорожчих людей. А на згадку про тi, далеко не найкращi, часи мого життя у мене залишились два глибокi рубцi: один в душi, другий трохи вище кистi. Саме зараз вони, чомусь, особливо болiли i пульсували.
  -Фобосе, а ти що думаєш? Може, я не правий, може, слiд було плюнути на принципи, на мораль, на цi дурнi рубцi i кинутись у вирiй з головою?!...
   Фоб якось дивно подивився, нiби зневажаючи мене навiть за подiбну думку. Все вони знають, тварини, тiльки мовчать чомусь. Я розумiв, що Фоб вiдчуває мене, знає про моє життя бiльше, нiж я сам. Може тому, що у менi вiн iнодi впiзнає себе, так само, як i я - себе у ньому. Ще не зрозумiло, хто iз нас вовк...
   У тяжких спогадах i аналiзi власного життя минула решта ночi, i, разом з пiстрявою стрiчкою ранкового сонця, прийшла єдина розумна за всю нiч думка: "Що б не було - нiчого не змiнити. Треба пишатись тим, що в тебе є, а не картати себе думками про те, як могло б бути."
   Про сон вже не могло бути навiть мови, тому я вийшов надвiр i вдихнув на повнi груди - так, що аж голова пiшла обертом. Взявши у руки дорожню сокиру, я направився углиб лiсу на пошуки сухих гiлок для вогнища. Фоб своєю дивною вовчою ходою бiг поруч, але раптом рiзко повернув налiво, здiймаючи за собою стовп пилу, листя, голок i моху. Наздогнати його було нереально, тому я, все ще перебуваючи в шоковому станi, почимчикував далi на пошуки дров.
   Хвилин через десять я наткнувся на сухий стовбур з гiллям, що лежав на землi. Я почав рубати його, аж раптом почув швидкi вевненi кроки i дике сопiння. Зi страху i знiяковiння я випустив сокиру з рук i повiльно почав повертатись. Побачивши, хто мене так налякав, я почав смiятись без упину. Це був вовк...МIЙ вовк.
  -Фобосе, твоє iм`я справдi пасує тобi на всi сто. Вже вдруге налякав мене мало не до смертi.
   Мiй друг пiдiйшов до мене i притулився шокою до моєї ноги. Я присiв i обiйняв його за сильну шию.
  -Друже! Друже! Ти перший, кого я називаю другом, тому, що я завжди був упевнений, що люди, котрi прикидаються моїми щирими друзями рано чи пiзно мене зрадять. Так завжди i виходило. Люди...вони не заслуговують на те, щоб так називатись. Серед них немає розумiння, поваги, немає навiть кохання, хоча саме вони написали про нього стiльки красивих слiв. Фобе, вони забувають одне - одного так само легко, як вiршi, зазубренi у третьому класi.
   Фоб тяжко дихав, але сприймав кожною клiтиною усi слова, що я йому говорив. А у мене вперше в життi було вiдчуття, що поруч той, хто нiколи не зрадить. Вiн зробив для мене стiльки, скiльки нiхто навiть не намагався. Я не уявляю, як би я жив у цьому лiсi, якби у мене не було Фоба.
  -Ну, друже, пiдемо додому? Хоча, знаєш, пiсля нiчної гостi менi чомусь зовсiм не хочеться бачити не те, що Тiну, але i людей взагалi. Як би їх здихатись...покорректнiше? Може, є iдеї?
   Фоб подивився на мене, i (може, менi здалось) весело пiдмигнув правим оком.
  -Добре, покладатимусь на тебе.
   До "рiдної" галявини я пiдходив без ентузiазму - як поводити себе з людьми, котрих я майже ненавидiв, причому всiх, причому без причини, я не знав. Коли я пiдiйшов, усi вже прокинулись i займались хто чим. Вiталiй, весело поглядаючи на Тiну, намагався розвести вогнище. Вадим пiдбирав якiсь аккорди на гiтарi i щось муркотiв собi пiд носа. Вiн був єдиним, кого я, чомусь, хоч трохи поважав. Макс, знаючи, чим дiяти на жiнок, з оголеним м`язистим торсом грав у волейбол з Лесею та Ларисою.
   Я зупинився. Чому через нерозумну витiвку однiєї особи я зненавидiв усiх iнших, цiкавих дотепних людей? Цього я не розумiв, але зробити зi своєю вiдразою нiчого не мiг. Зiбравши волю, я упевненими кроками вийшов на галявину.
  -О, а ми тебе вже шукали! - Весело сказав Вадим, вiдiрвавшись на мить вiд iнструмента. - А навiщо цi дрова? - Вiн вказав на мою ношу. - В тебе i без того запас немов для зимiвлi.
  -Зайвими не будуть. - Коротко вiдповiв я. - Гриби ще є, тому зараз хтось займеться приготуванням снiданку.
   ...Ми сiли колом, посерединi стояв казанок з їжею i кiлька вiдкритих консервних банок. Розмова не клеїлась. Фобос лежав бiля мене i наминав гриби з тушонкою. З`ївши свою порцiю, вiн рiзко пiхопився з мiсця i направився до казану iз залишками їжi. Максим спробував вихопити вариво у нього з - пiд носа, але отримав за це силький удар лапами в груди, Макс впав, вовк стояв на ньому i, тримаючи оскалену морду бiля його обличчя, хижо клацав зубами. Я мало не аплодував: браво, Фобосе, ти справжнiй актор. Усi сидiли, боючись ворухнутись, i лише менi був вiдомий справжнiй задум Фоба. Через кiлька хвилин милування картиною "Голодний вовк" я тихо i збентежено, щоб не викликати нiяких пiдозр, почав умовляти вовка:
  -Фобе, хороший мiй, може, не треба їсти Макса? Нас з тобою тодi чекатимуть великi неприємностi! Давай краще на полювання сходимо - за вбивство зайцiв хоча б не судять! - Цi слова скорiше не вовка заспокоювали, а ще бiльше лоскотали нерви людям.
   Фобос потихеньку почав вiдступати, але все ще продовжував погрозливо клацати зубами. Для бiльшої видовищностi я зняв паска з джинсiв i накинув його на шию вовковi. Люди сидiли приголомшенi, не здатнi вимовити анi слова, а волохатий актор виривався у мене з рук, щоб залякати бiдолаг ще сильнiше...
   Пiсля шокової паузи першою прийшла до тями Тiна:
  -Хлопцi, дiвчата! Тут, здається, не лише вовк божевiльний, але i його господар.
   Усi здивовано подивились на дiвчину, а вона лише плечами потиснула:
  -Хiба нормальна людина житиме одна в дикому лiсi з диким звiром. Це ж...дико.
  -Дорогенька! - Не знаю чому, але у мене вирвалось саме таке лоаскаве звертання. -Три рази поспiль повторити одне й те ж слово - це вже не просто тавтологiя, але i дiагноз. А щодо Фоба - вiн мiй друг. I менi плювати на те, що мiй друг - хижак, а якщо когось щось не влаштовує - цей лiс великий, галявин у ньому багато i ви, - я викрикнув слово "ви", - можете розмiститись на будь - якiй з них. Я дозволяю!
  -Та хто ти такий, щоб... - Макс спробував вiдстояти свою думку кулаком, але Фоб погрозливо ринув уперед. Я ледве стримав його. Хижак.
   ....Компанiя зiбралась i ретирувалась навiть не попрощавшись, лише гiтарист Вадим легенько вiдсунув занавiску - "дверi" i невпевнено мовив:
  -Ну...ми...ти...не згадуй...словом... лихим...Вибач...якщо...Ми...До побачення... - Прощання вiн навiть не сказав - видихнув.
  -До побачення! Знаєш, ви всi...Майже всi - чудовi люди i я бажаю вам знайти свiй шлях у цьому життi й не сподiватись на легку здобич.
   Вадим мовчав. Потiм невпевнено кивнув i пiшов геть.
  
  V
  
   Ми залишились однi. Я i мiй друх - хижак. Фобос. Страх. Але ж головне не кiлькiсть друзiв, а їх якiсть.
   Сонце знаходилось в зенiтi. Воно розпiкало духмяне вологе гiрське повiтря i заважало дихати, що рiдко буває в горах. Я лежав iз книгою на лiжку. Бiля моїх нiг сопiв вовк. Iдилiя. Гармоня. Дружба.
   Раптом Фоб пiдхопився i побiг бо - зна куди. Я встиг лише крикнути йому вслiд:
  -Фобосе, повернись!
   Але мiй хижий друг краще за мене знав, що йому робити. Тяжко передати, що я вiдчував у наступнi три години. Так непокоїтись, мабуть, здатнi, лише батьки. Та, на полегшення, моє "дитя" повернулось. Щасливе, радiсне, але з брудною, схожою на сотнi малярських валикiв, шерстю.
  -Ну, молодий чоловiче, що ви можете сказати у своє виправдання? - Я намагався виглядати якумога спокiйнiше i не видавати своєї радостi вiд того, що друг повернувся цiлим i неушкодженим. Фоб, знаючи свою провину, понуро дивився вниз, лише iнодi блимаючи на мене яскраво - червоними очима, нiби гiпнотизуючи.
  -Що ж робити з тобою? - Я посмiхнувся ледь помiтно, але цього було достатньо, щоб сiроманець вiдчув, що пробачений. Вiн пiдбiг до мене, пританцьовуючи, з високо пiднятим хвостом, неначе вовчий ватажок. - Але, Фобе, за все потрiбно вiдповiдати: зумiв забруднитись - зможеш i вiдмитись. - Вовк подивився на мене з благанням в очах, а я думав лише про одне - як ось це дике створiння може так дослiвно розумiти все, що я кажу?!...
   Спустившись до низу водопада, ми знайшли мiсце, де можна було зручно стояти, не боючись бути змитим стрiмким гiрським потоком. Фоб стояв зляканий, мокрий вiд крапель води, що вiдривались вiд загальної маси, а я, виливши на нього пiвпляшки свого шампуню, розмилював все це по бруднiй шерстi i не мiг втриматись вiд смiху. Небагатьом, мабуть, доводилось милуватись запiненим хижаком, вiд якого за кiлометр пахне манґо. Фоб злився i мало не вив вiд образи, але я не мiг зупинитись. Насмiявшись досхочу, я нарештi звернувся до ображеного:
  -Зате, Фобе, в тебе тепер нiколи не буде лупи - хоч в рекламi тебе знiмай.
   Змивши усю пiну, Фоб швидко, але обережно дiстався берега. З його довгої шерстi стiкали густi потоки, але вiн чекав на мене...ледве я пiдiйшов до нього, мiй вiрний друг почав витрушуватись, i за пару секунд вже з мене стiкала вода, а Фоб стояв ледь вологий i дуже радий з того, що помстився.
   Залишок дня ми провели у повному спокої - я здебiльшого читав, Фобос спав. Пiсля вечерi я сидiв на травi, звiсивши ноги з обриву i спостерiгав багряний захiд сонця. Вовк метушився поруч, нiби намагаючись сказати щось.
  -Ну, Фобе, невже i ти хочеш, подiбно цим...людям, чи як їх там, заважати менi думати? - Вовк миттево заспокоївся i, нiби засоромлений своєю ж поведiнкою, тихо всiвся зправа вiд мене. Ми обмiнялись поглядами. В очах молодого хижака я побачив якусь невичерпну мудрiсть, якою володiють, мабуть, лише обранi люди. Одиницi на мiльярд.
  -Фобе, Фобе, Фобе...Ти ж знаєш значно бiльше, нiж вдаєш. Тобi не набридло усе це? - Вовк iз здивуванням пiдняв брови. - Хочеш запитати, що я маю на увазi? Подивись навкруги. Ти мудра, обiзнана на життi iстота, якiй немає ще й року, а твоє оточення - наївна майже тридцятирiчна людина, котра, як i всi їйподiбнi, вважає себе центром Усесвiту, вiссю свiту. - Слова палкими iскрами злiтали у мене з губ. Я, не вiдриваючись, дивився на захiд, i, раптом, вiдчув, як щось важке лягло менi на плече. Я розсмiявся, у вiдповiдь на що Фоб невдоволено засопiв менi у вухо. Як пояснити йому, що смiюсь я вiд розумiння того, що в сучасному свiтi лише хижак, мабуть, здатен з такою любов`ю i щирiстю пiдтримати людину. Добре, що хоч вони ще не розiвчились бути людяними, чи.. як це назвати...
  -Знаєш, друже, - сказав я, обiймаючи вовка за шию, - наш вид - людей - наука обiзвала "homo sapiens" - людина розумна, але, дивлячись на "сапiєнсiв" сьогодення, так i хочеться додати до цього термiну ще й заперечення. "Homo non sapiens". Людина нерозумна! Ну як звучить? - я легенько почухав Фоба за вухом. - Звучить, знаю, та головне - що це ще й правда.
   Сонце зовсiм заховалось. Десь в Америцi зараз, мабуть, ранок чи день. Чесно кажучи, менi якось байдуже до цього синтетичного континенту. Головне, щоб вони своїми штучними брудними руками залишки наших справжнiх майже чистих мiзкiв не чiпали. Марно Колумб час i нерви витрачав. Чомусь менi здається, що саме Америка - колиска homo non sapiens, хоча хто знає...Нi, хтось - таки знає...
   Думки обiрвались, менi дико захотiлось спати. I плювати, що лише пiв на дев`яту, що в Америцi хтось зараз тiльки прокидається. Я тут, в українських Карпатах, з якими не зрiвняються бiльше жоднi гори, i я хочу хоч раз у життi виконати той розпорядок, що його вигадала для нас сама Природа: лягати iз заходом, прокидатись iз свiтанком. Так закiнчився дивний, контрастний i незрозумiлий день, що змiшав усi барви вiдчуттiв - вiд яскравих веселощiв до сiрого сплiну.
   Я справдi прокинувся коли сонце ледь зачервонiлось на сходi. Очi я з певними зусиллями, але вiдкрив, та вставати навiть не збирався. В хибарi було досить холодно - я вчора не закрив вiкно. Крiзь нього виднiлось червонувате небо без жодної хмаринки. Я глибого вдихнувчисте повiтря - коктейль з сосни, м`яти, полину i насиченої ранкової прохолоди. Солодко й вiд душi потягнувшись, я видихнув:
  -Доброго ранку, Фобосе! Фобе!!!... - вовка нiде не було. Я миттю пiдхопивсi, мало не впав, заплутавшись у тому, що колись було спальником, а нинi слугувало менi ковдрою.
   В халупi його не було. Босонiж я вискочив надвiр. Фоб там був...вiн спав, але поруч, поклавши голову йому на шию...лежав щн один вовк. Вiн був трохи молодший за Фобоса i, здається, це була дiвчинка. Мiй вовк одразу вiдчув на собi погляд i прокинувся, вовчиця, помiтивши мене, злякано пiдскочила. Фоб повiльно пiдiйшов до мене i лизнув мою руку. Все стало зрозумiло - кохання. Сподiватимусь, що справжнє.
   Я присiв i посмiхнувся своєму другу, а той, повернувшись до вовчицi, виразно по - вовчому на неї подивився. Вона кинула на мене зляканий погляд, але почала несмiливо пiдходити. Опинившись на вiдстанi витягнутої руки вiд мене, вона змiрила мене зацiкавленим, але опасливим поглядом. Я протягнув руку, щоб погладити її, але вона вiдхилилась. I не дивно: менi б теж було страшно, чкби iстота, яку я вперше бачу, протягувала до мене руки.
   Я спокiйно встав i направився у глиб лiсу, взявши iз собою лише нiж i мiшечок, у який зазвичай складав гриби. Йшов я не обертаючись, але ясно чув позаду себе шелестiння листя. Нарештi я наткнувся на те, що шукав. Досi менi ще нiколи не зiстрiчалось стiльки їстiвних грибiв у оюдному мiсцi. Лiс нiби вiдчув, що нас стало бiльше. Я почав швидкими, вже майже автоматичними рухами зрiзати "пiдножний харч", намагаючись не звертати нiякої уваги на вовкiв. Це ж психологiя, i не тiльки людська, до речi: якщо на тебе уваги не звертають, ти ладен зробити що завгодно, аби її привернути. Та волохатi чомусь не поспiшали цього робити - вони, мов по командi "Струнко!" сидiли за кiлька крокiв вiд мене i пильно стежили за кожним моїм рухом. I лише дорогою назад вовчиця раптом мене обiгнала i зупинилась попереду, загородивши собою стежку. "Зараз щось буде!" - майнуло в головi. Якийсь внутрiшнiй голос пiдказував менi, що з твариною не може бути нiякого дружнього контакту, доки ти не на її рiвнi, а вище, тому я присiв. Вовчиця враз пiдiйшла до мене i обнюхала все обличчя. Я затамував подих - що може спасти на думку хижачцi i чию позицiю оборонятиме Фоб? Але сталось те, чого я аж нiяк не очiкував: вовчиця лизнула мене - спочатку несмiливо в нiс, в щоку, а потiм почала облизувати все лице. Менi було лоскотно i весело, лише Фоб ревниво зiтхав десь збоку.
   Додому ми повернулись вже як єдина зграя. Як завжди, я приготував гриби, якимось дивом знайшов банку тушонки i оюдразу ж, на честь "свята", її вiдкрив. Пiсля ситного снiданку ми вляглись на самiсiнькому схилi. Шалено гуркотiв водопад, майже заглушаючи щебетання птахiв. Я вже засинав, але раптом пiдхопився вiд дивної думки - я ж досi не вигадав iменi пожружцi Фоба i тепер нашiй повноправнiй "одноплемiнницi". Я, перекрикуючи шум води, мовив:
  -Гей, мовчазна, - я справдi ще не почув вiд вовчицi жодного звуку, - в мене, здається, є гране iм`я для тебе. Ти будеш Силентою! - вовчиця зацiкавлено пiдняла голову. - Так, Силентою. У перекладi з латинi "Silentium" - це мовчання.
   Фобос i Силента лежали бiк - о - бiк. В уявленнi авторiв жiночих романiв вони були б iдеальною парою - вовки обмiнювались ласкавими поглядами, немов зрозумiвши, що ось воно - щастя, воно поруч, так близько, що можна навiть почути його подих.
  -Щасти вам, друзi! Не так, як менi "щастило", а по - справжньому... - невесело посмiхнувся я.
   Весь день минув спокiйно. Пiсля вечерi я, ловлячи останнi променi червонiючого сонця, спробував записати щось розумне до свого щоденника. Може, вийшло i не дуже розумно, зате щиро: " Всi мої здобутки залишились в iншому, тепер вже чомусь чужому свiтi, де я - це Я, це Ego, це особистiсть. Там хтось хоче взяти в мене автограф, а хтось - вбити. Там я можу заявляти про якiсь права...А тут...Я маю тi ж права i обов`язки, що i найменша комашка цього лiсу. У природи - свої закони. Виживає сильнiший, розумнiший, хитрiший, а не той, хто має бiльше грошей чи можливостей. Як на мене - все вiрно..."
   Бiльше записати я не встиг - сонце сiло, а у моєму випадку це було знаком того, що час засинати. Вiдкритим залишалось лише одне запитання: як у моєму обширi, у кiлька разiв меншому за обшир Василя Стуса, розмiстити двох вовкiв, при цьому не залишившись на вулицi самому. Але все вирiшилось само собою, причому абсолютно несподiвано для мене i Фобоса. Силента зникла. Просто зникла. Шукати абсолютно дику вовчицю у такому ж дикому i, до того ж, темному лiсi, було справою марною i небезпечному. Я з iронiєю заспокоював Фоба:
  -Таки правду люди кажуть: "Скiльки вовка не годуй, а вiн все в лiс дивиться". Ти ж, сподiваюсь, не такий.
   Але Фобос лише сумно пiдвивав. Я ще деякий час постояв надворi, але, зрозумiвши, що вiд цього небагато змiниться, заховався у халупу. Фоб же, мабуть, на знак протесту, залишився спати ззовнi. Що ж, у нас демократiя, правда?...Хоча, у нашiй дружнiй "зграї" скорiше "вовкократiя", адже частiше за все погляди гострозубого населення переважають над переконаннями прямоходячого. Я заснув з невеселою посмiшкою вiд думки, що краще "вовкократiя" у прямому сенсi, нiж коли слово "вовк" стосується життєвої позицiї людини.
   Сон був неспокiйним. Спочатку я нiби впав у забуття - менi ввижались товстопузi можновладцi у бiлих сорочках, дорожчих за мою квартиру, i з вовчими пащами. Вони намагались перегризти шиї один - одному i ще тисячам, мiльйонам людей. З їх оскалених ротiв погрозливо виглядали п`ятисантиметровi iкла, а з горлянок виривались страшнi звуки смертi. Я прокинувся вiд неймовiрного притоку адреналiну. Кiлька секунд менi здавалось, що я все ще сплю - звуки продовжували долинати до мене. Оговтавшись, я вибiг на вулицю.
   Те, що вiдбувалось там було для мене у мiльярди разiв страшнiше, нiж усi кошмарнi сни разом узятi. На галявинi, що iз затишного мiсця перетворилась на поле бою, вбивали мого єдиного друга. Вбивали у прямому сенсi. Мiцний молодий вовк стояв над Фобом, смертельною хваткою тримаюч зкривавлену шию. Фобос хрипiв, його жовтi, неймовiрно яскравi, очi закривались вiд болю, вiн втрачав свiдомiсть.
   Поруч голосно й iстерично вила Силента. Менi було страшно i неприємно, що першим звуком, який я почув вiд неї, став звук безвихiдностi й жаху. У неї було розiрване вухо, з нього текла кров, заливаючи пiвголови. Я не мiг бiльше втрачати час. Вогонь. Менi потрiбен вогонь. Я миттю опинився в халупцi. На тумбi - запальничка, бiля лiжка - щоденник...Не роздумуючи, цвiркнув кременем - усе немов у заповiльненiй зйомцi.
   З палаючим факелом у руцi пiдбiгаю до сiроманця. Фоб вiдкрив очi. Цi очi благали мене про допомогу, цi очi вiрили менi. Вовк, помiтивши мене з вогнем, вiдiрвався вiд Фоба, у цю ж мить догораючий факел пiдсмалив йому морду. Вовк заскавучав i дременув у сторону лiса.
   Фобос бездумно дивився у небо. Його нiздрi натужно i повiльно набирали повiтря. Це супроводжувалось неприроднiм свистом i хрипом. Пiдбiгла Силента. Вона почала облизувати Фобу рани, намагаючись хоч якось допомогти.
   Не можна було втрачати нi секунди. Я забiг в халупу, схопив спальник, що швидко перетворився на великий портфель. Аптечка...Бинти, йод, зеленка, перекис - стандартний i такий важливий тепер набiр.
   Коли кров була зупинена, пов`язки накладенi, найнеобхiднiшi речi зiбранi, а Фоб обережно покладений у рюкзак (так, що лише безвiльна голова лежала ззовнi), до мене нарештi дiйшло, що не зайвим було б зробити запас води - навряд чи ми зможемо попити при кожнiй необхiдностi. Не хотiлось i особливо перевантажуватись - менi належало нести на собi Фоба, а це бiльше 40 кiлограм, крiм того, були ще пакунки з найнеобхiднiшим, що може згодитись у дорозi. Тому я наповнив джерельною водою три дволiтровi пляшки (хоч за це спасибi "гостям") i по - хитрому прикрiпив їх на спину Силентi. Вовчиця не сперечалась, i, хоч i прогнулась в лапах вiд ваги, але розумiла, що без цього нам просто не вижити. Так ми вирушили в путь до цивiлiзацiї. Я намагався не обертатись. Твердий пекучий ком пiдступив до горла. Менi хотiлось кричати. Ноги вiдмовлялись слухати. Я хотiв додому. В маленьку хибару, розмiром два на два, де минули найкращi тижнi мого життя...
   За спиною ж у мене лежав той, заради кого я ладен був вiддати життя, заради нього, власне, ми i повертались - Фоб потребував лiкарської допомоги, причому серйозної. Його голова, тяжка i безвiльна, лежала на моєму плечi. Кожен подих давався йому з неабияким болем i зусиллями. Менi було нестерпно чути, як страждає найрiднiша iстота, хотiлось вiддати йому свої сили, хотiлось померти, щоб не бачити його мук.
  -Боягуз! Боягуз! Боягуз! - у вiдчаї повторював я собi.
   Силента постiйно оберталась на Фоба. Її очi наповнювались сльозами i вона переводила благальний погляд на мене, нiби кажучи: "Ти людина, ти можеш значно бiльше, нiж сам думаєш, а ти iдеш i скиглиш. Врятуй його. Зроби так, щоб вiн жив!!!"
   Сонце сiдало i нам потрiбно було шукати мiсце для ночiвлi. Ми зупинились на абсолютно вiдкритiй полонинi. Тут не було жодного деревця чи кущика, лише десь в далечинi синiв сосновий лiс. Я обережно зняв з плеч портфель з дорогою ношею. Фобос, опинившись на землi, зi значним зусиллям спробував пiдняти голову. Менi було нiяково вiд вигляду кровожерливої i грiзної за своєю природою тварини, що не могла дати ради навiть власному тiлу. Приготувавши традицiйнi гриби я спочатку погодував Фоба (довелось у прямому сенсi примушувати його з`їсти навiть найменший шматочок), а потiм поїли вже ми iз Силентою. Чомусь нам теж шматок не лiз до горла, що при величезних фiзичних навантаженнях могло обернутись для нас справжньою трагедiєю.
   Фоб залишився лежати у спальнику, тому нам iз Силою довелось звернутись кублом навколо нього,щоб не замерзнути вночi. Трава пахла заспокiйливо i м`яко, а зiрки нiби наспiвували пiсню, знайому, здається, усе свiдоме життя.
  Всем, кто ложится спать - спокойная ночь,
  Спокойного сна...
   I все тiло вимагало одного - не змiн, як завжди, а сну. Отого самого освiжаючого i спокiйного сну, з яким зазвичай боришся з допомогою мiцної кави i їдкого сигаретного диму. Я не противився бажанню тiла i розуму i майже миттєво заснув.
   Ранок був по - гiрському свiжим i прохолодним. Я прокинувся вiд напору льодяного вiтру, що дув прямо менi в обличчя i не давав дихати. Силента пiдхопилась на ноги i, тримаючи нiс за вiтром, щось винюхувала. Вiтер безжально дув на Фоба, шерсть на його мордi покiрно розвiювалась, але сам вовк на це нiяк не реагував. У мене на мить навiть з`явились страшнi пiдозри, вiд яких хотiлось кричати i вити... Та Фоб, на щастя, їх розвiяв, вiдкривши очi.
  -Фобе, рiдний, як ти? - найдурнiше запитання, яке могло прозвучати у такiй ситуацiї.
   Фобос спробував пiдняти голову, але вона безсило лежала на вологiй землi. Я вiдвернувся, щоб придавити бажання закричати, кинутись у прiрву. Ну не можу, не можу я дивитись на страждання найдорожчої менi iстоти. Не можу повiрити, що не в силах щось змiнити.
   Скупий снiданок з грибiв, що вже приїлись i свiжих ягiд не допомiг вiдчути себе жвавiшими. Фоба я годував маленькими шматочками, вмовляючи його з`їсти хоч що - небудь. Силента мовчки спостерiгала за цим i я з подивом помiчав, що її очi наповнюються справжнiми сльозами. А, хоча, що тут дивного? Дивнiше, коли плаче людина, котра за природою своєю жорстокiша i кровожерливiша за усiх хижакiв на Землi. От якби людям ще й пащi з iклами, як у вовкiв...одним видом приматiв на планетi стало б менше.
   Дорогу ми продовжили одразу по закiнченню снiданку - втрачати час було б найнерозумнiшим рiшенням. Я вже не вiдчував болю в спинi вiд важкої ношi, я просто йшов. Силента бiгла поруч i щохвилини оберталась на Фоба. Я можу уявити, що вона вiдчувала у тi хвилини. Я забув, що таке кохання, тому мiг лише здогадуватись, про що думала вона. Коли сонце стало у зенiтi я зрозумiв, що, мабуть, зiйду з розуму вiд перевтоми та чорних думок. Щоб якось розрядити ситуацiю, я почав спiвати все, що приходило в голову, не доспiвуючи початi пiснi до кiнця i одразу ж починаючи новi. Ассортi з репертуарiв "Кiно", "Наутiлуса Помпiлiуса", "Акварiума", "Пiкнiка", "Алiси" та iнших моїх улюблених гуртiв хоч трохи, але пiдбадьорили мене. Вовчиця спостерiгала за мною, мов за навiженим, а я розспiвував знайомi рядки, не контролюючи ритм i мелодiю. Менi було начхати абсолютно на все, моє життя зiмкнулось до меж складеного спальника за спиною. Силента...Вона не ображалась, я знаю, вона розумiла, що поки що Фоб для мене - найдорожче у життi. Вовчиця навiть не намагалась вiдсудити право першостi, адже Фобоса любила не менше за мене.
  Это - выстрел в висок изменяющий век,
  Это - черный чулок на загорелой ноге,
  Это - страх темноты, страх что будет потом,
  Это - чьи-то шаги за углом, это ...
  
  Это - камень в руке, это - лезвие бритв,
  Настоящие дни, настоящие дни...
   "Пiкнiковська" пiсня, виконана моїм дурним вiд знервованостi й перевтоми голосом, обiрвалась раптово. Я зрозумiв, що почув звук, вiд якого тiкав кiлька тижнiв тому. Ось...ще i ще...Машини. Десь поруч проходить автодорога, а значить це дає менi право сподiватись, що мiй вовк житиме. Я почув нестерпний для моїх вух хрип за спиною i вiдчув, що моє тiло наповнюється надприродньою силою, яка спонукає мене бiгти, летiти до спасiння. Швидкими але надзвичайно обережними кроками я направився на звук. Скоро стало сутенiти i через численi стовбури сосен пробивалось свiтло фар.
  -Фобе, Фобе, все буде добре! - скоромовкою вимовляв я. Менi самому складно було в це повiрити. Я хотiв i в той же час боявся везти Фобоса до лiкаря. А що, як той скаже, що надiї нема. Що, як вiн вiдмовиться допомагати хижому дикому звiру без документiв та довiдок? Що, як...
   Остоточно вибившись iз сил та зранивши ноги об гострi кущi, ми дiйшли до дороги. Силента не скиглила, але я бачив, що вона закриває очi вiд болю - її лапи повсемiсно кровоточили: за нею залишались кривавi слiди, а на сiро - бурiй шерстi запiкались струмки кровi. Вона намагалась не звертати уваги на такi "дрiбницi", її, як i мене, зараз нiйбiльше хвилював Фоб, котрий, по - моєму, вже не зовсiм розумiв, що з ним вiдбувається. Його погляд, позбавлений жодної думки чи емоцiї, був направлений кудись влiво. Вiн дивився нiби i на мене, але i не на мене водночас. Вiн i не усвiдомлював, мабуть, хто я, i навiщо тримаю його на плечах...
   Силента присiла на землю i несмiливо, трохи гидуючи, почала облизувати зраненi лапи. Це погано - облизувати кров, потiм можуть виникнути неприємнi проблеми зi шлунком, але для вовчицi це був єдиний спосiб знеболювання i дезiнфекцiї.
   Я бачив здивованi погляди водiїв авто та їх пасажирiв, вони, мабуть, ще довго потiшатимуться - ще б пак: дивак з двома вовками...Люди, люди!.. Чому ви не можете подумати, що цi хижаки, можливо, кращi, досконалiшi за вас. Я впевнений, що вовк не кинув би у бiдi ще одного вовка, чи навiть людину. Вiн краще вбив би, але не примушував довше страждати. Моя рука стомилась вiд "голосування", але не було iншого виходу. Фобоса я поклав на траву, Силента згорнулась поруч, їх навiть не було помiтно з дороги. Саме це i допомогло. Старенький мiкроавтобус з подряпаними дверцятами нудно просвистiв гальмами прямо бiля мого носа. Дверята вiдчинились i з них вистромилось давно неголене обличчя сивуватого чолов`яги середнiх рокiв.
  -Доброго здоров`ячка, можу чимось помогти? - цi слова були сказанi з такою щирiстю, що я повiрив у чудеса, крiм того, це були першi слова людини, якi я почув за довгий перiод...
  -Якщо Вам не буде тяжко... - я замовк - менi б теж було тяжко, якби невiдомий тип залiз би в мою машину з двома вовками! - Наврядчи Ви зможете менi допомогти. Мої друзi потрапили в бiду, одного з них серйозно поранено i вiн потребує медичної допомоги, i всi ми дуже вибились iз сил...
  -Так в чому вопрос?! - жвавий суржик чоловiка чомусь примусив посмiхнутись.
  -"Вопрос" в тому, що мої друзi - хижаки...
  -Ти намєкаєш, шо ви з якоїсь бандитської бригади? Чув я про якихось "Хижакiв"... - очi у чолов`яги округлились, вiн зробив рух, щоб при необхiдностi швидко закрити машину i накивати п`ятами.
  -Все не так страшно, хоча, може, навiть страшнiше, нiж ви можете уявити... - я, з недоречною у данiй ситуацiї посмiшкою, спостерiгав, як скорочується кожен м`яз на обличчi i руках водiя. Щоб нарештi пояснити йому iстинну ситуацiю, я крикнув - Силенто!
   Вовчиця, обережно, самими кiгтями торкаючись землi, пiдiйшла до мене. Чоловiк вiдшарнувся. Такого вiн точно не очiкував. Вiн, мабуть, менше здивувався б, побачивши тут якогось мань`яка... Сила покiрно сiла бiля моєї ноги.
  -Ось... - нiби пiдводячи пiдсумок, видихнув я. - А там, у рюкзаку, лежить ще один вовк. Якщо йому вчасно не допомогти, то... - я замовк, бо не хотiв навiть говорити про це.
  -Хлопче, ти... - на цьому словниковий запас чоловiка вичерпався.
  -Так, я навiжений, божевiльний, ненормальний. Я iдiот, якщо вам довподоби так думати. Але я скорiше втрачу своє життя, нiж дозволю загинути їм, розумiєш?! - я кричав. За мене говорили чистi емоцiї, iмпульси. Я зрозумiв, що останнi днi - починаючи з моменту страшної бiйки - я живу лише на iмпульсi. Мене пронизує током щоразу, коли хочеться кинутись у прiрву. Тодi, завдяки цiй енергiї до мене приходить розумiння того, що я вiдповiдаю не лише за себе...Як там казав французський льотчик...
   Волохатий водiй, здавалось, заразився моїми емоцiями. Вiн одним рухом вискочив з автобуса i вiдкрив заднi дверцята:
  -Я їжджу досить швидко. Тобi куди? - вiн промовив цi слова, нiби зомбi, запрограмований на допомогу.
  -Бажано було б в Столицю. Я там прописаний, та i медики там, думаю, бiльш квалiфiкованi.
  -Я до Житомира. Там розберемось. - поки вiн це говорив, я вже нiс Фоба в машину. Вiн прокинувся, але лише байдужим поглядом глипнув на мене, i знову провалився у болючий сон. Силента тим часом вже розмiстилась у салонi. Водiй кинув на одне з двiйних сидiнь якiсь ганчiрки i вовчиця тут же зметикувала i залiзла на них. Коли чоловiк побачив пораненого вовка на моїх руках, почув страшнi хрипи i свисти з його грудей, я зрозумiв, що йому стало нiяково за свої попереднi здогадки i бажання закрити дверцята i поїхати своєю дорогою. Вiн в одну секунду знайшов старе рядно i акуратно постелив його на заднє сидiння. Я поклав туди Фоба, а сам присiв на краєчку.
  -Мене Федя звати. Федiр Степанович, хоча краще просто Федя. - чоловiк невпевнено простягнув менi руку.
  -Влад. - я спробував посмiхнутись, але замiсть цього моє лице перекосила страшна гримаса.
  -Дуже приємно. Жаль, що при таких обстоятєльствах познакомились. - Суржику! Рiдний мiй суржику! Як довго я намагався тебе позбутись, але, вiдчуваю, скоро знову почну вживати улюбленi слiвця. Ще б пак - з таким компанйоном!
  -Федю, давайте поїдемо скорiше, тут справа життя i смертi.
  -Канєшно, канєшно! - Федя вискочив iз салону, сплюнув на асфальт i, швидко перебiгши перед автобусом, впевнено сiв за кермо. З диким скрипом ми зрушили з мiсця.
   Я поклав голову Фобоса собi на колiна. Я бачив i вiдчував, коли його тiло зводив страшний бiль, я витирав сльози, що градом котились з його очей, я намагався хоч якось допомогти.
   Годин у десять, коли настала справжня серпнева нiч, ми заїхали в якесь село. Бiльшiсь вiкон були темними - для села це вже пiзня година. Ми зупинились бiля низенької хатини. Федiр заглушив мотор i повернувся до мене:
  -Я молока вiзьму, тут у баби Ганi таке молоко, що i мертвого пiднiме... - з цими словами Федя вiдчинив дверi й впевненими кроками направився до хати, а хвилин через десять повернувся з п`ятилiтровим бiдоном, якого довiрливим жестом простягнув менi.
   Бiдон був дуже теплим, вiд нього вiяло солодкуватим запахом лактози i якоюсь дiйсно живою силою. Я миттєво вискочив з салону, дiстав з внутрiшньої кишенi куртки флягу, давно пусту й суху, i налив туди молока по самi вiнця. Федя з незрозумiлим поглядом спостерiгав за тим, як я намагаюсь засунути цю флягу в iкласту пащеку пораненого вовка.
  -Слухай, я тут колись пiдвозив одну мамашу з дитятком невеличким, вони у мене бутилочку залишили...забули...ну, знаєш бутилочки такi дитячi з соскою... - Федiр вiдкрив "бардачок", з якого посипались найрiзноманiтнiшi речi - там явно давно не прибирали. Чоловiк довго з незрозумiлими словами шукав пляшечку, i, нарештi, з урочистим виглядом дiстав її, запорошену i бруднувату.
  -Момент, зараз продезинфiкуємо! - Федя побiг до будинку славнозвiсоної баби Ганi i повернувся звiдти з абсолютно чистою i якось дивно пахнучою пляшкою.
  -Баба Ганя сказала, що краще домашньої горiлки нiчого не дезинфiкує! - розплився у добродушнiй посмiшцi Федiр Степанович.
   Я вихопив у нього заповiтну пляшечку, наповнив її молоком i простягнув Фобовi. Вiн, докладаючи значних зусиль, вiдкрив рота, i, по - дитячому прицьмокуючи, почав пити тепло - солодкий вмiст пляшечки. Федя, Силента i я не могли намилуватись таким видовищем. Фоб їсть!!! Вiн за пару хвилин випив одну пляшечку, я наливав ще i ще. Соска стала схожа на решето, а Фоб все їв i їв. Вiн випив бiльше двох лiтрiв молока i ми з радiстю помiтили, що в його очах почали з`являтись хоч якiсь iскри життя. Ми нашвидко перекусили i продовжили дорогу. Я, знесилений i трохи заспокоєний, дуже скоро заснув, а точнiше - вiдключився. Я не вiдчував, скiльки пройшло часу, менi весь час снилось, що я то падаю у темну прiрву, то злiтаю до небес, аж раптом я почув голос Федора:
  -Владе, час вставати!
  -Ми вже у Житомирi? - не вiдкриваючи очей запитав я.
  -Майже.
   Я вiдкрив очi i з вiкна побачив те, чого аж нiяк не очiкував побачити...Ми були у Києвi.
  -Федiр Степанович...Менi не сниться?
  -Нє, можеш вийти на вулицю i вдихнути рiдного вонючого столичного повiтря. - Федя посмiхався, демонстративно скрививши обличчя.
  -Як я можу вiддячити Вам?
  -Давай договоримось: ти зараз показуєш менi дорогу до ветбольнiци, заводиш туди цих зубастих товаришiв, а я, щоб не запiзнюватись додому (у мене не жiнка - фурiя), лечу до Житомира, а потiм ти менi дзвониш, i кажеш, що все дуже добре, а Фобос з Силентою вже бiгають як положено... - Кожне слово Федя вимовляв з душею, не так, як вимагають правила побудови речення, а так, як вимагає серце.
   Я погодився на всi умови, i розказа в Федору приблизний маршрут до ветлiкарнi - я сам не розумiв, звiдки я знаю, що вона там знаходиться. Далi все - як у заповiльненiй зйомцi: забiгаю в прийомну, щось невнятно кричу, за мною на вулицю вибiгають студенти - практиканти, обережно виймають Фоба з машини, Силента, не звертаючи уваги на бiль, вискакує за ними. Я автоматично беру у Федi листок з його телефоном, так же автоматично потискаю йому руку i бiжу в примiщення, де вже вiдбувається щось незрозумiле - люди вiдскакують i верещать при виглядi моїх вовкiв, собаки гавкають i забиваються пiд крiсла, коти намагаються десь втекти, а менi, якщо вiдверто, на все це наплювати, я за практикантами забiгаю в операцiйну, допомагаю вийняти Фоба з рюкзака, намагаюсь пояснити, що з ним вiдбулось...Нас iз Силентою вигнали з операцiйної, i я просто всiвся на пiдлогу, мiцно обхвативши Силу за шию. Занурившись у її довгу шерсть, я не помiчав здивованих i застережливих людських поглядiв. Через кiлька хвилин з операцiйної вийшов хлопчина - практикант. Вiн присiв на крiсло поруч iз нами i тихим стомленим головом вимовив:
  -Як їх звати?
  -Фобос i Силента. - коротко i ще тихiше вiдповiв я.
  -Страх i Мовчання... - "Медики вчать латину" - подумав я.
  -Де ти знайшов їх? - хлопчинi було дiйсно цiкаво, вiн, мабуть, думав, що ми з цирку чи з зоопарку.
  -Колись я, можливо, напишу про це книгу. Книгу про справжнiх друзiв...
  -Розумiю! Ти почекай ще трохи, там досить серйозно все, але у нас лiкар - профi, вiн твого Фобоса зараз заново народить! - Голос хлопчини став бадьорiшим, вiд чого менi трохи покращало.
  -Дякую! - вигукнув я, коли той уже зачиняв за собою дверi операцiйної.
   Я, так i не встаючи з пiдлоги гiпнотизував годиннник на стiнi. Минуло вже двi з половиною години. Невже все дiйсно так серйозно? Нарештi дверi вiдчинились, з них вийшов зтомлений лiкар iз закривавленими рукавами бiлого халату та струмками поту на обличчi. Побачивши мене, лiкар пожвавився i змучено посмiхнувся:
  -Ну що...молодчина твiй Фобос. Зараз трохи вiд наркозу вiдiйде i буде, як новенький.
   Я не мiг вимовити i слова, хотiлось обiйяти цього лiкаря, хотiлось вiддати йому все, що в мене є, аби вiддячити за безцiнну послугу - врятування Фоба.
  -Лiкарю, я...Дякую. Дозвольте я швидко з`їзджу додому. Я... в мене просто слiв немає. - я посмiхався якоюсь дурненькою посмiшкою, але собачий ескулап, мабуть, вже звик до подiбних виявлень емоцiй. Вiн, теж посмiхнувшись, вимовив:
  -Так - так, не маю нiчого проти. От тiльки дiвчинку залиште, у неї проблеми, я бачу, з лапами.
  -Так, звiсно, я миттю.
   Я у дико - лiсовiй одежинi заскочив у метро i на перших хвилинах не мiг зрозумiти, чому вiд мене так шарахаються люди. Але, менi, чесно кажучи, було начхати на людей та їх думку про мене. Я летiв додому i скрегiт лiфту, що пiдiймав мене на двадцятий поверх, здавався менi нестерпним свiдченням повiльностi його дiї. Нарештi я дома...Чи не дома?.. Давно забутий, але ранiше автоматизований рух провертання ключа у замку. Важкi броньованi дверi вiдчинились, я стояв на порозi своєї комфортабельної просторої квартири з недавно завершеним ремонтом у стилi хай - тек i не мiг зрозумiти, що я тут роблю. Чужим стало електричне свiтло, комп`ютер, телевiзор, ванна, обкладена дорогим кафелем. Я дiйсно не мiг зрозумiти, навiщо це все. Нашвидко прийнявши душ (котрий нiколи не зрiвняється з ТИМ водопадом) та переодягнувшись, я схопив ключi вiд машини та п`ять зелених папiрцiв iз шухляди i спустився в гараж пiд будинком. Машина, мiй улюблений залiзний кiнь - всюдихiд, теж стала менi чужою. Я завiв мотор i рiзко рвонув з мiсця. До лiкарнi я приїхав хвилин через двадцять: менi дуже пощастило, що я не потрапив до пробок. На мене у пiсляоперацiйнiй палатi чекала Силента з перебiнтованими лапами, вона сидiла бiля столу, на якому вiднодив вiд сну Морфiуса Фоб. Вiн видавав якiсь незрозумiлi звуки - чи то гавкаючи на когось, чи то плачучи. Я стояв, не зводячи очей з нього. Навiть товстi шари бинта не приховували те, що його постригли - шерсть залишилась лише на животi i трохи на спинi. В деяких мiсцях крiзь марлю просочувалась кров. Менi було тяжко повiрити, що цей жалюгiдний комок бинтiв, перештопаної шкiри, залишкiв шерстi та кровi колись був сильним хижаком. Вовком. Страхом. Фобосом. За цими роздумами я навiть не помiтив, що у кiмнату зайшли. Лiкар кiлька секунд постояв за моєю спиною i тихо сказав:
  -Я розумiю, що вам тяжко дивитись на це, але повiрте, все склалось навiть краще, нiж я мiг собi уявити. А зараз давайте оформимо документи - у нас державна установа, тому з цим строго...
  -Лiкарю, документи ми оформимо, але перед цим я хочу вiддячити вам за те, що врятували мого найкращого друга...i дуже допомогли iншому - я подивився на Силенту, їй було значно краще, вона, здавалось, розумiла, що i з Фобом все буде добре, тому лише вдячно дивилась на лiкаря. Я простягнув лiкарю конверт. - Дмитре Андрiйовичу... - я втупився очима у бейджик, - я прошу Вас прийняти це як найменше, що я можу для вас зробити. - Ветериинар посмiхнувся якоюсь зкривленою посмiшкою. Сивуватi брови здивовано пiднялись над очима.
  -Владе, - лiкар мене впiзнав, - твiй обов`язок - допомагати людям правильно розумiти подiї, що вiдбуваються навколо них, мiй обов`язок - допомагати тваринам вижити, позбавляти їх вiд болю. Тобi за твою працю платить редакцiя, менi - держава, а ось цього,- Дмитро Андрiйович вказав на конверт, - не потрiбно. Я всього лиш виконував свою роботу, хоча випадок, треба сказати, досить незвичайний. Я чув, ти нашому практиканту обiцяв книгу про своїх вовкiв написати - то ти, будь - ласка, дай менi її першому прочитати, це буде справжньою подякою...А грошi - це справа остання.
   Я не знав, що вiдповiсти лiкаревi, тому лише мовчки кивнув. Дмитро Андрiйович вийшов, а Фоб почав приходити до тями. Вiдкривши очi i побачивши мене, вiн спробував пiдскочити вiд радостi, але ще не мав стiльки сил. Навiть через пелену наркозу я помiтив в його очах грайливi iскорки. Фоб знову був тим Фобом - веселим i життєрадiсним вовком, якого я знав.
  -З поверненням, друже! - я обережно потиснув йому лапу. Вiн радiсно пiдняв догори хвоста, нiби вiдповiдаючи на мiй привiт.В кiмнату зайшов той же хлопчина - практикант, котрий заспокоював мене бiля операцiйної:
  -Ну, я ж вам обiцяв, що все з вашим Фобом буде гаразд. У мене до вас лише проханнячко... - хлопець зам`явся, -Словом, я одразу вас не впiзнав, але лiкар сказав, що ви - той самий Влад Котєльнiков...не могли б... - практикант простягнув менi клаптик паперу.
  -Давай краще ти менi даси автограф! - весело, але цiлком серйозно сказав я.
  -Навiщо? Я ж... - хлопчина не знав, що вiдповiсти.
  -Ти допомагав рятувати життя iстотi, вiд якої залежить моє життя. Знаєш, у Висоцького є пiсня "Тот, который не стрелял". Переслухай її i зрозумiєш, як ти допомiг менi вижити....
  -Це ж мiй обов`язок. - розгублено сказав хлопець.
  -Так от уяви - писати - це теж мiй обов`язок. Це для мене так же звично, як для тебе перебiнтувати лапу котенятi, ти ж не вимагаєш за це слави та автографiв. Давай домовимось, що другим читачем моєї книги станеш ти, добре?
  -З`явились "конкуренти" на першiсть? - спiврозмовник повеселiшав.
  -Дмитро Андрiйович.
   Обмiнявшись веселими розумiючими посмiшками, ми попрощались.
   Зi значними зусиллями та допомогою санiтарiв я привiз вовкiв додому. Опинившись у незвичнiй обстановцi, дикi тварини опасливо оглядали мою квартиру. Фобовi, який ледь вiдiйшов вiд наркозу усе, мабуть, здавалось маревом. Нехай для початку буде так. Їм до наших умов призвичаїтись набагато складнiше, нiж нам до їхнiх, адже людина, яка опиняється наодинцi з природою, згодом починає згадувати рiдну мову - мову природи. Що ж накажете згадувати хижакам серед синтетичного блиску пластмаси, нiкелю i кахелю?...
  VI
   Фоб i Силента вже звикли до постiйної уваги. Два дорослих вовка на повiдках - явище досить дивне навiть для нашої країни парадоксiв. Моя квартира тепер теж мало нагадувала те творiння дизайнерiв - футуристiв, якою була пiвтора мiсяцi тому. Всюди слiди вiд кiгтiв, шматки шерстi i крихти вiд кiсток та iншої вовчої їжi. Ми звикли. До всього звикаємо - ще Достоєвський помiтив.
   Наше життя ввiйшло у звичну течiю. Свiтська хронiка писала, що Влад Котєльнiков з`їхав з ґлузду i вирiшив переплюнути самого Байрона, який хоча б одну дику тварюку тримав... Нехай пишуть. Усi з такого починають. Останнiм часом мене хвилювало iнше...
   Якось я мав необережнiсть, побачивши у супермаркетi бiлi гриби, купити їх, щоб згадати наше дике i несамовите, але таке справжнє життя...З того моменту, коли вовки вiдчули їх смак, у їх пам`ятi дiйсно чiтко вималювались обриси тих днiв, але це не призвело до приємних спогадiв, навпаки - до жорсткої безвихiдної ностальгiї. Фоб i Силента практично вiдмовились вiд їжi, прогулянки не викликали в них такого захвату, як ранiше. Навiть увiснi вовки хутко перебирали лапами, нiби бiжучи безкрайнiми полонинами. Апогей бажання повернутись на волю настав у день мого народження. Так - сяк прибравши квартиру i замовивши якоїсь їжi, я чекав на запрошених. Першим завiтав як завжди пунктуальний i до ненормального товаристський жовтогазетник i мiй хороший знайомий Гоша Папенюк. Почувши дзвiнок у дверi, Фоб рiзко зiстрибнув з дивану. Така поведiнка мене i насторожила i, в той же час, приємно здивувала - останнiми днями вiн взагалi був абсолютно апатичним i не раеґував нi на що. Я вiдчинив дверi i вже вiдкрив рота, щоб привiтатись, але Фобос опередив мене. Вiн кулею вискочив з дверей i повлив Гошу на спину. На щастя, я встиг зреаґувати i вiдтягнув вовка за вуха ще до того, як той встиг нанести удар.
   ....Гостi пробачать, квартира замкнена, Гоша образиться i напише якусь нiсенiтницю. Нехай так. Мотор реве i фари розрiзають нiч. Нехай так. Сльози котяться по обличчю i крупними краплями падають додолу. Нехай так. Найважливiше, що на задньому сидiннi лежать двi iстоти, якi останнi мiсяцi замiняли менi все, але природа взяла своє. Вони менi видались потрiбнiшими, нiж я їм.
   На свiтанку я зупинився на тому самому мiсцi, де нас iз пораненими вовками пiдiбрав щиродушний Федя. Я вийшов з машини, вiдчинив заднi дверцята, випускаючи вовкiв. Вони несмiливо, дивлячись менi увiчi вилiзли з авто. Ми, нiби змовившись, одночасно зiтхнули. З обох бокiв вiд дороги - лiс, прямо за обрiєм синiють мiцнi гiрськi хребти. Люблю вас, Карпати! Ви стали для мене доленосним мiсцем i вiд вашої присутностi у моїй душi я не позбавлюсь, мабуть, нiколи...
   Вовки не наважувались вiд мене вiдiйти - вони з сумом переводили погляд з лiсу на мене...
  -Ну, друзi, хто для вас рiднiший? Не йдiть проти природи. Зрозумiйте, я дуже помилився, пiшовши у той похiд. Для людини у природi немає мiсця. Висловлюючись мовою мiста i бiзнесу: людина забрала свої акцiї з натурального свiту, побудувавши для себе синтетичний i несправжнiй. Так само i вам немає мiсця у нашому свiтi. Нашi дороги розходятья. Зазвичай, вони навiть не перетинаються: не кожна ж людина на своєму вiку зустрiчає вовкiв. Ще менше з ними заводять дружнi вiдносини. I лише одиницi перестають уявляти своє життя без жовтооких сiроманцiв. Значить, я маю усi пiдстави вважати себе особоливим, обраним...
   Вовки обережно, з острахом дивились на мене. Силента тремтiла усим тiлом. Вона намагалась поближче пiдiйти до мене, немов прохаючи прощення, хоча i розумiла, що я не тримаю на них жодної образи. Я звик усе завжди розумiти i входити в положення всих i кожного - робота така. Раптом, немов за командою, на очах у вовкiв з`явились сльози. Глянцева пелена застеляла жовтi очi, схожi на п`ятидесятикопiйковi монети, а менi здавалось, що за тiєю пеленою ховається усе моє життя. Я почав тихо наспiвувати:
  " В наших глазах крики "Вперед!"
  В наших глазах окрики "Стой!"
  В наших глазах рождение дня
  И смерть огня.
  В наших глазах звездная ночь,
  В наших глазах потерянный рай,
  В наших глазах закрытая дверь.
  Что тебе нужно? Выбирай!"
   А очi Фоба й Силенти, подiбно вiдеоклiпу, вiдображали сенс слiв Вiктора Цоя.
  -Прощавайте! - без тiнi емоцiй промовив я - Будьте щасливi й нiколи не забувайте мене, благаю! Може, я i не принiс вам нiчого хорошого, може, навiть навпаки, але не забувайте мене хоча б тому, що я був у вашому життi. I...я люблю вас! - так, я тримався, я намагався говорити байдужим голосом, але я зiрвався на останнiй фразi. Я просто впав на колiна i, з усiєї сили притиснувши до себе друзiв, почав голосно ридати, зариваючись обличчям у їх густу шерсть, що все ще мала запах собачого шампуню, яким я їх купав. Повз нас проносились автомобiлi, хтось пригальмовував, щоб роздивитись незвичну картину, хтось навпаки прискорювався, хтось сигналив. А менi...нам було начхати на усiх цих чужих i непотрiбних. Три серця бились однаково, три серця розривались вiд болю у передчуттi розлуки. Шiсть пекучих струмкiв слiз падали додолу, залишаючи вологi слiди.
  -Я люблю вас! Будьте щасливi! Нiколи не розлучайтесь! - мов зачарований повторював я.
  VII
   Червень був жарким i надзвичайно задушливим. Я дивився з вiкна свого двадцятого поверху на розпалене, розпатлане мiсто i вкотре ловив себе на думцi, що я тут чужий. Минуло п`ять мiсяцiв з того часу, вiдколи я розпрощався з вовками, а перед очима все ще стояла болiсна картина: вони удвох, обертаючись пiсля кожного кроку, бiжать в сторону лiсу. Моя квартира залишилась такою ж, якою була, коли вони її покинули. Я пiдiйшов до подряпаної i проколотої у кiлькох мiсцях канапи. Бруд в`ївся глибоко в тканину - Фоб завжди пiсля прогулянки у першу чергу бiг не до ванної мити лапи, як хотiлося менi, а на канапу їх витирати у своє задоволення. Я чiтко побачив перед очима його задоволену єхидну морду. Мовчки погладивши диван, я пошкандибав на кухню. Кут на поворотi до неї був обшарпаний мало не до штукатурки - вовки любили бiгати по коридору поки мене не було в дома, i, чомусь, рiдко вписуваись в цей поворот. Я доторкнувся до стiни i без сил сiв на пiдлогу. Усе в цiй квартирi безслiвно нагадувало про Фоба i Силу. На стiнi висiло велике фото - двоє вовкiв, що сидять плiч-о-плiч i я з пришелепкуватим, але щасливим виразом обличчя притулився на задньому планi йставлю їм "рiжки". Нiiiiiiiiii! Я не продовжуватиму iснувати. Я жити хочу, а як без них? Робота перетворилась iз стилю життя на рутину, спосiб заробити грошей. В друзях почали проявлятись рiзко негативнi якостi, на якi я ранiше просто не звертав уваги...
   Мотор весело завивав, з динамiкiв виривались звуки улюблених пiсень, а я мчав, передчуваючи зустрiч. От тiльки якою вона видаться, та i взагалi, чи вдасться менi знайти своїх вовкiв у дрiмучому лiсi? Я ладен дорого заплатити, аби знову побачити їх, питання лише - чи не сприйняли вони нашу розлуку як навмисну з мого боку, чи не образились на мене за неї... Я рiзко загальмував на знайомому мiсцi. Вимкнув магнiтофон, вийняв заготований рюкзак, перехрестився, грюкнув дверима...противий подвiйний звук ввiмкнення автомобiльної сигналiзацiї став немов кордоном мiж моїми тяжкими роздумами i початком безпосереднього пошуку. Знайома дорога. Якщо, звичайно, ледь помiтну звiрину тропку мiж кущами можна було назвати дорогою. Лiс - це стабiльнiсть. Тут нiчого не змiнюється, хiба що випадає i тане снiг. Навiть якщо дерево зпопелиться вiд потрапляння блискавки, це не здасться неприроднiм. Воно у ту ж хвилю впишеться в попередню картину лiсу, i здається, що так тут було завжди. Руйнiвнi змiни приносять лише сокири у людських руках, але до цих дерев вони, на щастя, ще не дiбрались. Я йшов, втрачаючи рiвновагу на прiлому листi, що, мов сипучi пiски, затягувало до свого теплого i духмяного дна. Я пiдсковзався i падав на слизьких глиняних стежках - у горах, мабуть, недавно пройшов дощ. Я був на всi сто впевнений у вiрностi свого шляху i повертав назад, зайшовши в глухий кут. Менi не було вiдомо, де мої вовки, та серце кликало мене до хибари. Я боявся, але вiдчайдушно хотiв вiдтулити її брезентову занавiску - дверi (якщо вони, звiсно, залишились). Хотiв знову пережити тi щасливi хвилини...
   Захiд сонця завжди тихiший, нiж схiд. Вранцi прокидається уся лiсова живнiсть i вiд їх пробудження лiс гомонить на рiзний мотив. Натомiсь вечором усi замовкають у передчуттi нiчного вiдпочинку. О такiй порi нескладно почути навiть...власнi думки. У кого вони є, звичайно. Я втомився думати, тому почув зовсiм iнше. Десь близько мiцними потоками грав знайому мелодiю гiтарист - водопад. Мiй мiнi - Анхель. Вiн програвав вiдомому велетню лише розмiрами, зате для мене був не менш величним. Вiн зiграв у моїй долi одне з провiдних значень. Бурхливi води кликали до себе. У знесилених ногах з`явилось дивне вiдчуття приливу енергiї. Я не йшов, я бiг. Посмiшка не зникала з обличчя. У мене було вiдчуття пораненого вояки, що пiсля запеклої вiйни та тортур у концтаборi повертався нарештi додому. Я вмився цiлющими водами, змиваючи пил, пiт i темнi думки, пов`язанi з мiстом. Впевненими кроками направився догори. З кожним сантиметром схилу, що залишався за моєю спиною у грудях i животi зростало дивне почуття тривоги. Що вiдкриється моїм очам через хвилину?...
   О Боже мiй! Галявина не змiнилась. Трава мала той же свiжий запах, що i майже рiк тому. Хибарка безтурботно стояла злiва вiд мене, гостинно розвiюючи вицвiвшу i трохи порвану занавiску за вiтром. На тремтячих i нiби чужих ногах я направися додому. Руки неслухняно вiдхилили "дверi". Я несмiливо подивився всередину i мало не зомлiв. На моєму лiжку, дбайливо застеленому листям i мохом згусками запеклася калюжа кровi. Вона пролилася давно i вже встигла набути темно - коричневого кольору. По хибарi повсюди лежали шматки вовчої шерстi. Я пiдняв один з них. Сумнiвiв не було. Лише Фоб та Сила могли мати таку м`яку шерсть - за час мiського життя вони звикли купатись у собачих шампунях регулярно, тому згодом цiлком могли знiматись у рекламi цього засобу. Навряд чи ще якийсь дикий сiроманець мiг похвалитись тим же. Але чому кров? Серце калатало, мов скажене. Невже мисливцi? Полювання тут забороненi, але закони в нашiй державi, схоже, вже не мають належної влади. Бракон`єри. Мої вовки повернулись додому. Вони так само, як i я сумували за хатиною над водопадом, а потiм заявились якiсь нелюди з рушницями i, мабуть шалено зрадiвши легкiй здобичi, вби... Я не хочу продовжувати. У холодному поту я вибiг надвiр. Вiдчай i нiчна темрява залiпили менi очi i я впав доiлиць на траву, де, здається, ще недавно грався з вовками. Зi своїми вовками. Сльози текли з очей. Я не мiг i не хотiв себе контролювати. Я закричав. Дико, жахливо, пронизливо. Я рвав траву, що потрапляла пiд руки. Менi хотiлось знищити увесь свiт, а, в першу чергу, себе. Ненависть i огида до створiння з моїм iм`ям пронизала кожну клiтину мого тiла. Це я дозволив їм померти. Це я приручив їх, а потiм вiдправив назад до лiсу. Це я...
  -Ненавиджу!!! - щосили заверещав я у темряву.
   Минуло з пiвтори години поки я оговтався i, докладаючи зусиль, змiг пiдвестись. Сидячи на колiнах я тремтячими руками дiстав сигарету. Не курив вже майже три роки, проте завжди носив iз собою пачку цигарок...Просто законом для мене були слова "если есть в кармане пачка сигарет, значит всё не так уж плохо на сегодняшний день"... Я iстерично засмiявся - не так вже й погано... Мiцно затягнувши дим до легенiв, я закашлявся. Гидота! Але здоровим помирати жаль.
  -Помирати? - запитав я самого себе, - Владе, ти хочеш померти? Дурень! Мало того, що вже маєш набуту шизофренiю, то ще i по життю дурень. Треба ж. Ти кинеш усе? (Хоча, насправдi, що тобi кидати). Добре, пiдемо складним шляхом: ти вiзьмеш на душу грiх? У тебе вистачить смiливостi пiти у вiчнiсть з каменюкою на душi? Вперед! Хоча, чисто теоретично в тебе є шанс. Шанс померти не вiд власних рук. Подумай логiчно: ти сидиш у лiсi. Дикому - дикому, справжньому - справжньому. А де лiс, там i хижаки... - я замовк на словi "хижаки". Я перестав вiрити у хижакiв, як дiти перестають вiрити у "бабайку". Точнiше я, як i вони, перестав їх боятися, бо зрозумiв, що є загрози й бiльш реальнi. Наприклад шизофренiя. Я посмiхнувся вiд власних думок. Але посмiшка через мить почала перетворюватися на перелякану гримасу - позаду мене почулися вкрадливi кроки. Я повiльно повернув голову. В цей момент блимнули два жовтих вогника i сiра фiгура стрибнула менi в обличчя. Наврочив. Це був вовк. Яскраве мiсячне сяйво добре освiтлювало все навколо i я зрозумiв, що знаю його. Пiдпалена, зкалiчена вогнем морда говорила про одне - це той самий хижак, котрий намагався вбити Фоба. Гострi зуби мертвою хваткою вчепились менi в лице. Iнстинкт самозбереження i розумiння того, що вже нiчого не тримає за життя мов спалахи контрастного свiтла вiдвiдували мою голову. В одну мить менi хотiлось схопити вовка за вуха, тим самим збивши його з пантелику, хотiлось зробити щось, аби врятувати себе, позбавитись пекучого болю. Та одразу за цим промайнула думка: "Я ж сам цього хотiв. Це, мабуть, щось на кшталт виконання останнього бажання. Хоч в останнi хвилини життя усе складається за моїм сценарiєм!". Я вже приготувався прийняти смерть. Чесно! Пропали страх i тривога. Менi чомусь здавалось, що так має бути, але...Через ричання мого сiрого ката я почув шелестiння трави. Хтось четвероногий швидко наближався до мiсця нашого бою. Ще мить - i я вiдчув, що цей хтось вiдштовхнувся вiд землi. Стрибок. Мiй кат завлився пiд масою нападаючого. Кров заливала менi очi. Я не мав сил пiдвесись, лише намагався руками витерти густi солонi потоки i повернути голову направо. Звiдти доносились жахливi звуки: хрипи, ричання, завивання. Невже вовки так боряться за здобич, чи то пак - за мене?! Ранiше це робили лише редактори i ласi до грошей дiвчата... Отож, зправа бiйня, а злiва чути ще якiсь швидкi четверолапi кроки. Вони наблизились до мене i вологий шорсткуватий язик мовчки почав вилизувати моє зкровавлене обличчя. Я вiдкрив очi. Мiсячне свiтло намалювало надi мною знайомий силует.
  -Силента! - скрикнув наскiльки вистачило сили я.
   Звуки бою зтихали. Я боявся думати, хто бився за моє життя. I, тим паче, лякало мене те, чим все закiнчилось. Той сiроманець, я добре пам`ятаю, сильний i досвiдчений боєць... I вiн, здається, одинак. А такi завжди бiльш аґресивнi. Та ще й по вiдношенню до давнiх ворогiв. Усе замовкло. На фонi цвiркотiння числених коникiв чувся лише тихий хрип. У той же момент надi мною намалювалась ще одна фiгура.
  -Фоб!!!!!!!!!!!!! - я верещав щодуху. Вiдчував, що голова набрякла i нестерпно болить, але верещав. Я обiйняв обох друзiв. По розпухлому, немов гарбуз лицю текли гарячi сльози. - Я люблю вас! Я люблю вас! - повторював, як закляття.
   Нiч минула у турботах про обличчя i радiсному спостерiганню за кожним рухом моїх вовкiв. Я вмивався джерельною водою, навпомацки шукав серед трави подорожник i тулив його до загальної рани, якою стало обличчя. Йод, зеленка, бинти, i Влад Котєльнiков став скидатися на погано мумiфiцiйованi доiсторичнi рештки. Та хiба це головне? На свiтанку ми втрьох поховали вовка - одинака. Фоб кидав на позбавлене життя тiло злi погляди, а менi було щиро жаль свого теоретичного вбивцю. Йому просто не пощастило зустрiти на своєму шляху того, хто змiг би зрозумiти його, прийняти таким, який вiн є. Тобто був.
   Силента поводилась неспокiйно i весь час бiгала кудись до лiсу. Я не мiг нiчого зрозумiти, зате Фоб реаґував на це абсолютно спокiйно. Коли пiсля снiданку вовчиця знову кудись дременула, я спiймав себе на дивнiй здогадцi. Початок лiта, кров на пiдстилцi, зтурбована i весь час втiкаюча вовчиця...
  -Фобе! - весело покликав я друга, - ти не хочеш менi сказати нiчого з приводу поповнення жовтооких рядiв?
   Вовк весело задер догори хвоста. Запишався! Батько... Вiн пiдскочив i очима звелiв йти за ним. Хвилин через десять ми пiдiйшли до лисячої нори. Вовки часто "окуповують" чужi домiвки. Фоб впевнено залiз до нори i через хвилину на поверхнi показалась його задоволена морда з мiнiатюрним клаптиком пуху в зубах. У клаптика видiлялись коротенькi лапки, хвостик i закритi щiлинки очей. Фобос нiжно тримав щеня за загривок i обережним рухом запропонував менi взяти його в долонi. Я пiдставив тримтячi руки i ласкаво прийняв дорогоцiнну ношу. З нори вийшла Силента i принесла менi ще один "скарб". Скоро на моїх долонях опинилось п`ятеро карапузiв. Усi, як один, сонно сопiли. Я посмiхнувся. Заради цього варто жити! Життя заради життя! Не заради тупого вiдтворення, як у деяки комах, а заради ось такого мирно сплячого життя. Може, зараз їм сниться грандiозне полювання, де кожен з них, звiсно, є ватажком, лiдером. Це все буде потiм. Вони стануть ватажками. Дiти таких батькiв не можуть бути рядовими. Усе ще буде. Я позбавлюсь свого столичного ярма i куплю хатину на схилах Карпат. Я нiколи бiльше не розлучусь з Фобом i Силою...i ще з дивною п`ятiркою, яка, я вiдчуваю, подарує ще немало пригод i переживань усiм нам. Буду жити працею власних рук. Причому не складаючи опуси, а вирощуючи життя на нивi. Я не кину писати, нi. Не зроблю це хоча б тому, що це не професiя, а дiагноз. Я напишу таки книгу про сiроманцiв, зроблю першими читачами лiкаря i практиканта, напишу i створю ще багато чого (сподiваюсь корисного). А ще я навчусь любити i знайду таку ж шалену людину, як i я сам. I ми теж подаруємо свiтовi життя!!!...
   Та це все потiм. Зараз на моїх долонях лежить найцiннiший скарб, який Господь дав людинi. Початок. Дитинство. Поки iснуватиме дитинство, iснуватиме й життя. Я поцiлував малюкiв i заглянув увiчi їх батькам. Фоба i Силу давило щастя i гордощi. А я раптом повiрив у кохання. Я зрозумiв - воно не повинно нести руйнування i смерть. Воно на те й вигадане, щоб творити, вдихати життя, дарувати його. I я знайду його, справжнє, не таке, як у Ромео i Джульєтти, а таке, як у Фобоса i Силенти...
  27.08.2005 - 27.03.06
  
  у творi використанi слова пiсень Вiктора Цоя
  та гурту "Пiкнiк"
  
  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"