Я дивлюсь у вiкно своєї маленької квартири. Пiдi мною дев"яносто дев"ять поверхiв. Я бачу нiчне мiсто, в якому кожен другий - це робот, а всi iншi (майже всi) - давно перестали бути справжнiми людьми. Серед бiльшостi людей залишилось мало тих, до кого ще не торкнулася рука хiрурга, який перетворює власника тiла на пiвробота або майже на робота, додаючи мiкрочiпи для надможливостей, сталевi частини для бiльшої сили самого природного органiзму, замiнюючи рiдне ДНК на тваринне, роблячи органiзм власника штучним, несправжнiм, надприродним. В цьому мiстi давно перестали по-справжньому вмирати. А у вiдкриттi нових цвинтарiв нiхто не незацiкавлений: вистачає тих, що є. Бо... Бо тi, у кого є грошi ховають... Нi... це вже не так виходить... Не той змiст набувають такi дiї... Краще так висловитися: залишають своїх рiдних та коханих в крiокамерах для майбутнього їх воскресiння. Саме чим потiм i займаються лiкарi: роблять цих мерцiв напiвроботiв, роботiв з центральним керуванням з людського мозку, розмiщеному в кожному такому роботi, чи iстот, зшитих з кiлькох людей, саме з тих частин, якi залишилися цiлi пiсля якоїсь дурної смертi. Як, наприклад, авто чи авiакатастрофи, чи пiсля активного катання на мотоциклi, при якому у водiя повнiстю не залишилося голови чи вона настiльки вже зруйнована, що нiчого з тим не поробиш. I тодi це майже непошкоджене, майже цiле тiло без цiлої голови використовується для вiдтворення iншої людини, у якої, наприклад, залишилася цiла чи здорова лише голова, яку i пришивають до цього тiла нерозумного чи того, якому не поталанило, власника... вибачте, колишнього власника цього тiла.
А коли лишився лише мозок, тодi для нього роблять робота, в який вживлюють цей мозок. I людина продовжує жити вже в цьому роботi. Не лякайтесь: такий робот на перший, навiть на другий погляд нiчим не вiдрiзняється вiд вигляду людини, навiть точно схожий на ту людину, якою був власник цього мозку, лише має iдеальнi форми та виглядає iдеально.
Не вiдтворювати ж пiвсотнi жиру, якi були у власника мозку, чи його скручену поставу, якщо можна зробити все так, як треба. Ось i отримує власник мозку своє нове штучне тiло, яке набагато краще оригiнального, природного.
Головне, вчасно замiнювати стволовi клiтини, щоб вiдтворювати цей мозок.
Що стосується тих, у кого грошей мало, то їм залишається лише спалювати своїх рiдних, тому що мiсце на цвинтарях, якi залишились, багато коштує iз зв"язком з тим, що населення постiйно збiльшується, а мiсця живим i так не вистачає, щоб ще вiдкривати бюджетнi цвинтарi для малозабезпечених родин. Для них iснують спецiальнi будинки поховань, де залишають у прозорих вазах попiл померлих та спалених, у прозорих ящиках з ключем. За таке мiсце, саме за кожний такий ящик потрiбно платити лише при купiвлi цього мiсця.
Таке життя, такi правила сьогодення.
Коротко це так про основне цього дивовижного чи дивного мiста.
Знайомтесь: це...
Це - мiсто роботiв.
Менi вже час на роботу.
В свої тридцять три роки я поки ще не встигла ощасливити себе своєю власною родиною, ще не народила дитину, про яку так мрiла. Я намагаюся встигнути це все зробити, як бiльшiсть бiдного населення, яке хоче все встигнути за одне життя, яке єдине, одне. Чого не скажеш про багатiїв, якi мають шанс продовжувати своє життя безкiнченнiсть, на скiльки їм позволить це зробити їх гаманець. Багатiї не поспiшають одружуватися, народжувати дiтей: у них багато часу, їх бiологiчнi роки цокають, але завжди є можливiсть повернути стрiлки назад, навiть не тiльки на цiлi роки, але i на десятилiття, а то i сотнi рокiв, коли можна оживити бiологiчний матерiал, омолодити, щоб зробити дитину. Деякi просто його залишають в тих же крiокамерах, поки вони молодi та здоровi своїм власним здоров"ям, саме не штучним, а потiм, коли планують дитину, беруть цей свiй бiологiчний матерiал та заплiднюють, даючи нове життя в цьому контрастному мiсцi, де вiдстань мiж багатими та бiдними кожним разом становиться все ширше та ширше, досягаючи iнодi прiрви. Середнього класу вже нема. А щоб подолати цю прiрву, вже недостатньо добре працювати, маючи вiдмiнну освiту, сталеве прагнення та велику здатнiсть до навчання. Єдиний спосiб подолати цю таку величезну вiдстань мiж бiдними та багатими в нашому свiтi - це вийти замiж за багатого (чи женитися на багатiй жiнцi) представника цього елiтного прошарку населення. Але таких випадкiв мало. Да i познайомитися з багатiями вже крайньо важко, тому що живуть вони виключно окремими районами, до яких можна потрапити через спецiальнi перепуски. Ну, якщо ви там працюєте, обслуговуєте багатих клiєнтiв, будуєте їм житло чи ремонтуєте його, прибираєте чи щось iнше, одним виразом: маєте там роботу, якої там для таких, як я, багато серед безлiчi iншого.
Я працюю в такому багатому районi.
Я виховую п"ятирiчну дитину одного багатого чоловiка. Вiн з дружиною розлучився, вигнавши її на призволяще, залишивши у себе дитину. А потiм вона померла. Але так, що нiчого з цим вже не поробиш: нiякого шансу на воскресiння в неї не було. Чоловiк, колишнiй чоловiк дiзнався про це запiзно. Я навiть не знаю, захотiв би вiн воскресити мати своєї дитини. Той чоловiк бiльше за все любить саме себе. I трохи менше свого сина. Батьки його померли давно до того, як вiн розбагатiв. Залишилися лише друзi.
А що стосується мене, то я... Я тепер замiнюю мати тому хлопчику, який залишився без мати з егоїстичним татом, який увесь свiй час витрачає лише на себе та на свою роботу, на свiй власний бiзнес.
Я вже прийшла. Великий роботiзований маєток з вертолiтним майданчиком на даху та смугою зльоту бiля майстернi, де власник всього цього проводить багато часу, поруч ангар з рiзними лiтаками бiзнескласу. Цей маєток - будинок з прозорим дахом та прозорими стiнами, зi сонячними панелями на даху, в самих стiнах по ребрам та периметру, з автоматизованими жалюзями, щоб закрити своє життя вiд стороннiх, та великою площадкою бiля будинку з величезною кiлькiстю сонячних батарей.
Я пройшла контроль роботизованих ворiт.
Пiдходжу до входу до будинку. Великий електромобiль шефа вже покинув свiй гараж. Його старанно миють роботи.
Я заходжу у будинок. Нiкого не має в гостиннiй. Чую шум лише на роботизованiй кухнi, на якiй робот Майкл щось готує.
- Привiт, Майкл. Сергiя ще не бачив сьогоднi? Вiн ще спить? - Питаю я у робота.
- Мабуть. Не можу точно вiдповiсти. Але те, що хлопчик ще не снiдав, це знаю точно. - Вiдповiв Майкл.
На годиннику сiм ранку. Я зазвичай приходжу до семи. I зразу йду будити хлопчика.
Будити хлопчика, допомагати їсти, вiдводити у школу, а потiм на рiзнi курси спроможнi численнi роботи, якi є в цьому будинку. Тiльки вони це i робили вiдтодi, як батько розлучився з мамою свого хлопчика. Зразу пiсля зникнення мами з будинку цього багатого власника хлопчик закрився у собi i нiчого взагалi не хотiв в своєму життi, окрiм своєї мами. Але коли батько хлопчика це зрозумiв i хотiв повернути жiнку заради свого сина, було вже запiзно, її вже не можна було повернути. Якась випадковiсть зашкоджила повернутися матерi до сина. Вона назавжди зникла з його життя не за власним бажанням, а через свою нiкчемну смерть, коли на то помешкання, де жiнка знiмала житло, несподiвано впав пошкоджений супутник. I з її тiла нiчого не залишилось. А потiм ще i втрачений час, за який можна було б знайти вцiлiлий бiологiчний матерiал, з якого можна було би вiдтворити цю жiнку за допомогою клонування.
Був зроблений робот, дуже схожий на цю загиблу жiнку, але дитина впiзнала замiну i не признала цього робота.
Тому батько дитини, до речi, його звуть Михайлом, оголосив конкурс на роботу, де треба було замiнити Сергiю маму.
Спочатку було багато вимог до претенденток, обов"язково педагогiчна освiта, така, сяка, те повинно бути i те. А потiм, коли хлопчик нiкого не признавав, почали брати на конкурс вже всiх охочих.
Я спочатку прийшла. Зi мною поспiлкувався охоронник, перевiрив мене, прощупав кишенi, а також, чи не схована зброя у мене пiд шкiрою у м"язах, потiм менi прямо на мiсцi медперсонал зробив обстеження, особливо голови, взяли аналiзи кровi. Все перевiрили, зi мною поспiлкувався психолог, а потiм... лише потiм провели до iгрової кiмнати, де знаходився хлопчик.
Звiсно, нас не залишали на одинцi.
Я спробувала з них погратися, але вiн не звертав на мене увагу.
А потiм я почала гратися сама з собою. Я будувала дiм з середнього за величиною пластикового конструктора.
I хлопчик почав за мною спостерiгати, а потiм i сам включився у цю гру, допомагаючи менi та даючи менi потрiбнi запчастини.
Вирiс величезний будинок, бiльше схожий на замок зi входом та вiкнами, а також з цiкавим дахом, який звужується посерединi все вище та вище.
Нам було весело.
У Сергiя було все, крiм любовi живої людини та уваги когось близького.
Я йому це дала.
Вiн був тим, кого менi завжди не вистачало.
А менi завжди не вистачало своєї дитини.
Сергiй наповнив мою порожнечу.
Я змогла когось постiйно обiймати, цiлувати. I вiн мене любив лише за те, що я люблю його i що я поруч, за те, що я про нього дбаю.
Ось в чому полягала моя робота: любити маленького хлопчика, бути поруч i дбати про нього, допомагаючи йому жити в цьому його маленькому життi.
Я пройшла мимо кiмнати Михайла, який, мабуть, все досi спить (вiн лягав пiд ранок, а прокидався пiсля обiду), а може вiн все ще працював в своєму кабiнетi, який був поруч, попрямувала до спальнi Сергiя, яка починалася спочатку з великої iгрової кiмнати, а потiм переходила у дитячу спальню.
Вiдкрила дверi. Усi iграшки були прибранi: робот, який стояв поруч, про це подбав.
- Привiт, Сеймi. Сергiй ще спить? - Спитала я.
- Так, панi.
Я пiшла до хлопчика у його спальню. Вiн спав мiцно та красиво.
В кутку спальнi стояв ще один робот.
- Привiт, Джорж. - Прошепотiла я.
- Доброго ранку. - Вiдповiв Джорж.
Я пiдiйшла до лiжка та присiла з краю. Поцiлувала Сергiя та почала гладити його по головi.
- Вставай, Сергiю. Пора вставати.
- Зоряно! - Вигукнув хлопчик i зразу ж обняв мене. - Я по тобi скучив.
- Тепер я з тобою буду постiйно, а не лише на шiсть днiв кожної недiлi. Так розпорядився твiй батько. Але! - Я подивилась в очi Сергiю. - У мене є багато вихiдних, якi я можу брати тодi, коли менi це знадобиться, так що намагайся на мене не ображатися, коли я буду виїжджати звiдси по своїм справам.
- Я хочу з тобой. Бери мене з собою. - Попросив Сергiй.
- Навiть на мою зустрiч з друзями?
- Так.
- I по магазинам, якi потрiбнi лише менi?
- Так. Може там ти щось менi купиш. - Запропонував хлопчик.
- Я не знаю. Я краще сама. Але ми ж можемо з тобою пiти по iграшковим магазинам. Тiльки спочатку ти поїси, а потiм я вiзьму грошi у твого батька на покупки i спитаю у нього дозвiл з тобою поїхати по магазинах. А там можемо поснiдати пiцею в пiцерiї, сходити у цирк чи на академiчний оркестр, а може в театр. Але спочатку давай, вставай, вмивайся, снiдай. Там Майкл щось смачне готує. А потiм треба зiбратися та попросити пiдготувати твою машину, на якiй тебе возить Iвана, цей мовчазний робот.
Я прожила мiсяць в маєтку Михайла без вiдриву вiд Сергiя. Ми з ним, з Сергiєм, засинали разом з книжкою у руцi. Коли я прокидалась, я переходила до своєї кмнати (кiмната для гостей), яка була поруч з кiмнатами Сергiя.
А потiм щось трапилось...
Михайло зник, нiкого не попередивши.
А потiм виявилося, що я була з Сергiєм єдиними спадкоємцями всього того, що залишив Михайло.
А ще...
Вiн залишив менi свого сина.
В заповiтi Михайла було сказано, що пiсля його смертi опiкуном свого сина вiн доручає бути менi. Тому все, чим володiє Сергiй, тимчасово стає моїм, а також i та власнiсть та сума грошей, якi залишаться у мене, якщо я вiдмовлюсь стати опiкуном. А якщо я погоджуюсь, то все майно Михайла дiлиться порiвну мiж Сергiєм та мною.
Але я не залишаюсь сама зi своїм спадком та дитиною на руках. Ще Михайло заповiм менi цiлу команду перевiрених фахiвцiв, якi будуть вести справи з його бiзнесом, органiзував оформлення всiх потрiбних документiв на випадок, якщо менi знадобиться втручання лiкарiв для продовження мого життя в iснуваннi в iншому тiлi, у тому числi в тiлi робота. Про те ж саме i про Сергiя подбав його батько.
Якщо все було зроблено заздалегiдь, виходить, вiн навмисне зник. А може це було передчуття. А може Михайло все враховував в своєму життi, перевiряв можливостi i пiдготувався до всього, до кожної випадковостi.
Хто знає. Життя непередбачуване.
А я тепер увiйшла до свiту безсмерних, стала частиною цього мiста роботiв.
Чи мiста безсмертних?
Але iсторiя на цьому не закiнчується, звiсно.
Авжеж, iсторiя тiльки починається.
Тепер стiльки можливостей.
Можна вже нiкуди не поспiшати.
I тепер все моє життя становиться безсмертним.
Але...
Ми прожили п"ять рокiв з Сергiєм без його тата.
Нашi вiдносини стали теплiшими.
Тепер це була моя дитина.
По вiдчуттю я вiдчувала, що вiн мiй. Сергiй менi був сином, коли я працювала в Михайла, по всiм вiдчуттям, емоцiям, дiям. Я вiдчувала, що вiн - моя дитина.
А тепер на паперi Сергiй був офiцiально моєю дитиною.
Я була щаслива.
Я займалася вихованням своєї прийомної дитини, а також вчилася розбиратися зi справами Михайла, щоб не втратити його бiзнес.
Хоча на мене працювала цiла команда фахiвцiв, я все перевiряла. Я намагалася нiчого не впустити повз себе.
I я змогла.
Я тепер сама керую цiлими компанiями Михайла. Авжеж, не без помiчi тих самих фахiвцiв, але я постiйно перевiряю їх дiї.
Тому що я нiкому не вiрю, крiм Сергiя, i нiкому не довiряю.
I ось ще один випадок, що не можна вiрити першiй думцi, яка настiльки очевидна.
Вiн з"явився.
А точнiше сказати...
Вiн повернувся...
Живим.
Неушкожденим.
- Чому ви зникли? - Запитала я в Михайла.
- Менi набридло жити майже двiстi рокiв. - Вiдповiв менi Михайло. - Я хотiв покiнчити з собою. Але не наважувався на цi рiшучi дiї. Тому я зник з новими документами i спробував жити по-iншому, без можливостi вiдтворити себе. Я давав самому життю вбити мене. Але я жив. Не вмирав. Життя мене не вбивало. Думка покiнчити з собою не покидала мене. Я жив одиноким життям. Нi з ким не спiлкувався. Пiшов працювати звичайним iнженером. I побачив заново звичайне життя. Чужi родини, страх перед смертю, за своїх близьких. I я захотiв повернутися. Я хочу мати родину. Повноцiнну. Я зрозумiв, що кохаю тебе. Виходь за мене. I ти народиш менi дiтей. Разом з Сергiєм та iншими дiтьми в нас буде повноцiнна родина. Повноцiнне життя. Якщо ти вiдмовишся, ти залишишся з Сергiєм. Ти залишишся йому матiр"ю. Будемо жити разом, але не як чоловiк та дружина. Ти особлива i така звичайна одночасно. Природна. Твоє мислення ще не забруднене тим порожнiм життям безсмертних. Але ми можемо разом наповнити цю порожнечу безсмертя. Це порожнє безсмертя ми наповнимо змiстом. Та коханням. Виходь за мене.
- Я згодна. Я теж Вас кохаю.
- Тебе... Називай мене на "ти". Я кохаю тебе, Зоряно!