Белова Фаина Александровна : другие произведения.

Дочка богiв

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
 Ваша оценка:

   - 1 -ДОЧКА БОГIВ.

1

   -Устино! Устино! Де ця ледаща дiвка? От я їй влаштую! Устино!
   -Так, панi...
   В кiмнату увiйшла дiвчина одягнена у просту тьмяну сукню. Майже все її обличчя було сховане у чорнiм, наче смола, волоссi, i навiть одразу не розбереш гарна вона чи нi.
   -Де ти була, ледащо? Скiлькi можна кликати!?
   -Я щось останнiм часом погано чую...- вiдповiдає.
   -Як ти смiєш так зi мною розмовляти!?-звилася панiя.
   -Що, що? Вибачте, недочула.
   Панi була вродливою молодою жiнкою, але зараз її обличчя аж перекосило. Устина того, наче не помiчала, та дивилась своїй хозяйцi прямо у вiчi.
   -Ви щось казали, панi Олено, чи менi почулося?- а потiм як крикне: Га!!!
   Олена навiть перелякалася- так несподiванно пролунав цей крик. Злiсть точила її, аж серце заходилося. Зовсiм розпустилися крiпаки. Вони вже кричать на власних господарiв.
   Панiя нахилилась над самим вухом Устини та як могла гучно промовила:
   -Я накажу випороти тебе на дворi перед усiма, так щоб ти була ледве жива, гадино.
   -От тепер чую!-зрадiла дiвчина,-можете пороти мене хоч день i нiч. Байдуже. То ви мене за чимось кликали? Вам щось треба?
   -На двiр, на двiр її! Прокопе, негайно пороти! Та збери усiх.
   В кiмнатi з*явився втомлений чоловiк, який давно звик до своєї сумної служби.
   Усi боялися немилосердну панi. Нiкому не дозволялося нiчого, крiм тяжкої працi. Люди ходили сумнi, темнi, наче дощовi хмари. В їх душах жив всепоглонний страх перед панiєю. Не боялася хозяйку лише Устина, лише Устина не втомлювалась на панщинi та нiколи не сумувала, не плакала, не жалiлася.
   Як би молода панi Олена звертала хоч трохи уваги на своїх крiпакiв, а в останнiх залишалися сили, то вони б помiтили дещо дуже дивне в цiй дiвчинi. Але нiхто не помiчав, що Устина, повернувшись пiсля важкої, виснажливої працi на панському полi, не лягає спати, не вечеряє, а сiдає десь неподалiк вiд будинку та усю нiч дивиться на небо сумними очима, наче хоче щось у нього запитати. Скiльки цю дiвчину не били, на тiлi в неї не залишилося жодного слiду вiд того. Вона завжди була сповнена сил, спокiйна та трошки сумна...
   Прокiп вивiв її на двiр та пiдняв тонкiй залiзний кнут, але Устина, наче не бачила його. Дiвчина з нудьгою пiдперла подборiддя та спокiйно чекала удару. Її довго били, аж поки панi Олена не вийшла з будинку. Тiльки зараз вона помiтила вираз обличчя Устини. Анi сльоз, анi страху - одна нудьга.
   Настав темний прохолодний вечiр, а за ним i нiчка пiдкралася. Не спалося сьогоднi панiї. Все думала вона про свою крiпачку Устину. Та думи тi не давали спокою. Не витримала, пiшла на двiр. Походила по дорiжках у садку, подивилася на зоряне небо - аж раптом побачила Устину. Дiвчина вiдкинула волосся, та на свiт божий з*явилося на диво вродливе личко з тонкими бровами та великими очима.
   "Чому вона його ховає?"-подумала Олена.
   -Чому не спиш?-спитала крiпачку.
   -Добрий вечiр, панi. Не спиться.
   -Хiба мало тобi роботи? Ще хочеш отримати?
   -Якщо тут заборонено сидiти, то можете мене покарати,-вiдповiла Устина.
   -Нi, не заборонено,-сказала Олена,-але я вважала, що мої крiпаки достатьньо втомлюються i не мають часу на пустощi.
   -Так... Так воно i є,-промовила Устина, але одразу було видно, що думає вона про щось iнше.
   -Як смiєш!-звилася панi, бо тiльки-но помiтила, що крiпачка навiть не пiдвелась.
   -Що?.. Так. Вибачте. Вранцi пороти будете чи зараз?
   -Хiба не боїся?
   -Знаєте, панi,-сумно проказала Устина,-колись я боялася болю... i темряви. Богато чого боялася i не розумiла того, що легко зрозумiти. Я до чогось прагнула, чогось хотiла. Менi здавалося, що без щастя життя неможливе, що я обв*язково маю бути щасливою, i що жити - значить iснувати. Але одного разу я йшла дорогою, та дорога була дуже пряма та свiтла. Я не бачила... Тодi все зникло... I життя, якщо це можно назвати життям, стало геть iншим. Я бачила дещо... дещо таке, що не можна усвiдомити. Все помарнiло, всi кольори змiнилися. Спочатку я боялася... Ви навiть не можете уявити, панi, як я боялася... А потiм раптом зрозумiла, що нема нiчого: анi болю, анi страху, анi щастя...
   -Нема? Чому?-здивовано спитала Олена.
   -Господи, не зважайте!-схоменулася Устина,-вибачте, маю йти.
   I зникла мiж вiтiв темного садку, а панiя ще довго стояла незходячи з того мiсця i думала про те, що почула.
   2
   Ранок для крiпакiв прийшов напротчет рано, приблизно о п*ятiй. Усi втомленi та чорнi, наче та земля, йшли до чужого поля залишати там свою силу та вроду. Жiнки блiдi, мов примари, не мали змоги навiть плакати, бо сотник дивився, наче той ворон, та випасав непокiрних i слабких. Усiм був один подарунок-залiзний кнут.
   Мовчазнi ряди проминули село та прийшли до безмежних просторiв панських жнив.
   Сама панiя iз молодим чоловiком зустрiчали селян. Олена шукала серед змарнiлих обличь дивну дiвчину Устину, учорашня промова якої дуже зацiкавила панiю та схвилювала. Не спала вона залишок нiчки, усе думала що ж таке неiмовiрне могла бачити Устина, чому нема нi страху, нi болю, i з якого дива вона стверджує, що життя неможна назвати життям.
   От i вона. Йде собi, наче спала вiд раннього вечора до пiзнього ранку.
   -Усте!-покликала її Олена.
   Дiвчина пiдiйшла. Обличчя затуляле густе чорне волосся i вже не було видно його тендiтної краси.
   -Доброго ранку, панечку.
   -Я звiльняю тебе сьогоднi вiд панщини.
   -У мiсто треба?
   -Чому у мiсто?-здивувалася Олена.
   -А чому звiльняєте?
   -Як смiєш питать!-гукнув молодий пан.
   -Зажди, Юрко,-промовила панiя,-менi треба поговорити з тобою, Устина.
   -Добре, панi.
   -Ходiмо! А ти, любий, дивися за цiм темним людом. Нехай знають хто їх хазяїн.
   Вони пройшли до панського будинку. Олена сiла за скляний столик бiля вiдчиненого вiкна, Устина стояла перед нею.
   -Розповiси менi, що ти мала на увазi вночi.
   -Нiчого. Це моє особисте, вам буде не цiкаво. Моє призначення працювати на вашiй землi, а ви не маєте думати про мої проблеми, бо у вас потiм болiтиме голова.
   -Ти казала про втрачене кохання, правда ж?
   -Так, правда,-погодилася Устина.
   -Ти його дуже кохала, а вiн тебе зрадив, так? Довiрся своїй панi.
   -Так. Так воно i було.
   -Як його звали?-продовжувала питати Олена.
   -Кого?
   -Того парубка.
   -А-а, його... Його звали Олесь.
   -Вiн був гарний?
   -Дуже,-вiдповiла Устина.
   -I вiльний,так?
   -Так, так. Вiн обрав собi теж вiльну,-пiдхопила дiвчина.
   -Шкода. Але ж вiн був тобi не рiвний. Крiпаки то не люди, скотина. Iди працюй.
   Устина вийшла i Олена забула про ту розмову.
   Юрiй сидiв у крiслi пiд соковитим листям яблунi. Крiпаки не мали змоги навiть на хвильку видiрватись вiд роботи, за всiм стежило панське око.
   -Гей ти, брудна свиня, куди сiв iз своєю смердючею трубкою! Ще пiдпалиш мої снопи. А ти куди йдеш?
   -Дитинку погодувати треба, панночку. Будь ласка вiдпустiть ненадовго.
   -Нi! Йди працюй.
   -Будь ласка.
   -На лановий пiдеш.
   Бiдна молодиця повернулася до жита.
   Юрiй пiдвiвся з благодатного холодку та вiрiшив походити по полю, подивитися чи нi хто не вiдпочиває, коли треба працювати. Крiпаки не дивилися на свого хозяїна, нiхто не смiв пiдвести очей.
   -Понночку,-аж раптом пролунав жалiстний голос,-далеко ще до ланового, а дитина сама в хатi. Будьте милосерднi, вiдпустiть на хвильку. Сталося щось - серце чує,-то благала та молодиця, що нещодавно проходила повз яблунi. Гарна, але знесилена роботою жiнка, прямо-таки впала до нiг пана, i очима повними слiз дивилася на цього гарного чорнявого стрункого чоловiка, який з огидою проказав, наче вiдрiзав:
   -Ану працюй, ледащо. Менi байдуже до твоєї дитини. А якщо ще раз посмiєш заговорити зi мною отримаєш шпiцрутен, - i грубо вiдштовкнув її.
   Чим далi iшов Юрiй, тим бiльше залишався невдоволений. Селяни жали погано. Все частiше вони падали непритомнi. Снопи були маленьки та рiдкi. Але дванадцять з них суттєво вiдрiзнялися - високi, наче гори, та добре зв*язанi.
   -Гей, чиє це?-спитав Юрiй.
   -Моє,-пролунала вiдповiдь, i пан побачив ту саму дiвчину, з якою вранцi розмовляла його дружина.
   -Тебе ж звiльнили вiд панщини.
   -Нi, пане.
   -Але ж я сам чув.
   -Нi,-повторила крiпачка,-ми з панi поговорили, та вона вiдправила мене працювати.
   -I про що ж ви говорили?-зацiкавився Юрiй.
   -Про моє втрачене кохання.
   -Справдi? Як тебе звуть? Здається, Уляна?
   -Устина.
   -Устина... Добре. А чому панi зацiкавилася тобою?
   -Бо вчора вночi їй не спалося та вона гуляла по садку,-вiдповiла дiвчина,-i ми там зустрiлися. Панi спитала чого я там сиджу, а я була дуже засмучена i почала розповiдати.
   -Про що?
   -Про те як покохала.
   -Розповiси i менi,-попросив Юрiй, бо його дуже здивувало, що Олена спiлкується iз крiпаками. Може, ця iсторiя допоможе виявити непокiрних?
   Вони дiждали до ланового i, коли всi пiшли, сiли коло Устинених снопiв, та дiвчина почала свою розповiдь:
   -Я його дуже кохала. Вiн був вiльний i не захотiв зi мною одружитися. Сказав: "Крiпаки то не люди, худоба, тому я не буду iз тобою одружуватись". Я плакала сорок днiв, i мої батьки плакали. А потiм все змiнилося, i менi стало байдуже до нього, бо через сорок днiв усе мiняється, стає iншим. I мої батьки вже плакали трохи менше. В мене була маленька сестричка, то вони усю свою любов вiддали їй, бо вона теж дуже сумувала.
   -Не зрозумiв. За чим сумувала?
   -За мною. Адже ми завжди ходили разом. Я любила Марийку i вона любила мене, а тепер вже нiхто нiкого не любить...
   -Щось я нiчого не зрозумiв,-здивовано проказав пан.
   -Тобто,-схаменулася Устина,-я хочу сказати, пане, що я була дуже засмучена, нiчого не помiчала, бо вiн спочатку обiцяв одружитися, а потiм каже: "Я знайшов гарнiшу, нiж ти. По-перше, вона бiлявка, по-друге, в неї великi блакитнi очi, а по-третє, вона вiльна, а ти худоба". Кому ж таке сподобається?
   -Так. Але не засмучуйся з приводу її зовнiшностi. Ти теж гарна.
   -Дякую, пане.
   -Звичайно, вiльний не хоче одружуватися з крiпачкою. Ти маєш його зрозумiти,-проказав Юрiй, дивуючись собi. Навiщо вiн намагається втiшити її?
   -Я розумiю його, пане. Тому я йому вiдповiла: "Що б усiх твоїх дiтей водяник повкрадав! Ти менi не потрiбен, козел!"
   -Навiщо ж так...
   -Юра,-почувся голос панi Олени.
   -Я тут,-вiдповiв пан, пiдводячись iз землi.
   -Що це ви тут робите?-спитала здивована панiя, побачивши свого чоловiка iз сiном у волоссi та Устину, яка намагалася почистити спiдницю.
   -Устина розповiдала менi про свого нареченого, який її покинув.
   -Лежачi у сiнi?! Ах, ти ж пiдступне стерво!,- i панi Олена вчапилася у її волосся.
   -Олена, це не те що ти думаєш,-кричав Юрiй,-припини!
   Крiпаки почали вертатися з ланового. Те що вони побачили, дiйсно було неiмовiрно.
   Устина намагалася вiдiгнати вiд себе панiю, аля Олена вчапилася в неї i, розбиваючи снопи, штовхала її та смикала за волосся. Але Устина постiйно ухилялася вiд ударiв, а панi падала у жнива, смiшно задираючи ноги. Десь збоку вiд них стрибав, наче козлик, пан та повторював:
   -Це не те, не те, припини.
   Крiпаки, якi дуже довго не веселилися, почали смiятися, як навiженi, i анi удари шпец рутена, анi гнiвний голос пана, не могли їх зупинити. Панi Олена вiд того тiльки скаженiла i все бiльше намагалася зачапити Устину, але нiчого не виходило. Нахабна крiпачка ухилялася, а панiя падала у жито.
   Нарештi, Юрiй змiг її зiспокоїти та повiв у будинок, пообiцявши крiпакам належне покарання. Роботи пiсля цього на полi не було. Як не старався сотник, розмови та жарти не припинялися, i вперше за багато часу на змарнiлих обличчях селян з*явилися посмiшки.
   3
   -Треба ж було таке утнути! З нас потiшалися усi цi жалюгiднi люди,-казав пан, дивлячись на залите сльозами личко своєї дружини,-Як ти могла подумати, що в мене щось було з цiєю... худобою. Люба моя, менi просто стало цiкаво про що ти розмовляла iз нею. А те що ми сидiли у житi... Так треба ж було десь присiсти. Я втомився стояти i наглядати за цiми небiжчиками. Олена, радiсть моя єдина, не треба плакати.
   Вiн обiйняв панiю i раптом побачив у дверях трохи схвильовану Устину.
   -Зажди, люба, мене десятник чекає.
   -Як ти посмiла,-проказав вiн, коли добре затулив дверi та вiдвiв крiпачку подалi вiд спальнi.
   -Я хотiла дiзнатися як почувається панi Олена. Вона не поранилася?
   -Нi, з нею усе гаразд. Тiльки вона думає...
   -Яке божевiлля! У нашому селi кожнi третi хлопець з дiвчиною сидять у бур янах, i нiхто нiчого не думає.
   -Не смiй так розмовляти!
   -Вибачте, але я спонтиличена. I до того ж хвилююся за панi Олену. Люди вже анекдоти про неї розповiдають.
   -Усiх випороти,-прошипiв знервований пан,-як вони смiють!
   -Як смiють, як смiють... Вони б не смiли, якщо б вона не полiзла битися до мене.
   -I тебе теж накажу випороти!
   -Господи, хоч десять разiв. Тiльки що це змiнить? Зрозумiйте, пане, тих людей стiльки вже пороли, що це їм, наче массаж. А взагалi, ви хазяїн, вам i вирiшувати. Вибачте, що потурбувала.
   -Устино!
   Вона озернулася.
   -Ти менi подобаєся,-проказав Юрiй,-i я бачу, що тебе справдi непокоїть Олена. Я навiть не знаю, що на мене найшло i навiщо кажу все це, але ти незвичайна дiвчина, не така, як тi бруднi барани. Селяни менi завжди були огиднi, а з тобою менi цiкаво та легко. I менi справдi шкода, що все так вийшло, i, що через мою дружину люди будуть думати про тебе погано.
   -Не переймайтеся через мене, пане. Для мене не має значення що думатимуть люди, а от для панiї-має. Тому пiклуйтеся краще про неї. Я бажаю вам щастя. I менi теж шкода.
   Вона пiшла, а Юрiй ще довго стояв на тому ж мiсцi i думав: чи закохався вiн в цю дiвчину.
  
   Олена вже зовсiм зiспокоїлась i здавалося навiть повiрила чоловiковi.
   -Так, мабуть, я переоцiнила ту дiвку. Але, Юра, валятися у сiнi iз крiпачкою...
   -Люба моя, ми просто сидiли на землi i розмовляли. Вона дивакувата. Ти ж сама нею зацiкавилася.
   -Так,-вiдповiла Олена,-вона казала дивнi речi про те, що жити не значить iснувати i щось iще... Наче вона якась примара, а не людина. Звичайно, я не вiрю у всi цi зiлля, якi раскладають у себе в хатах мужицькi баби, але... Розумiєш, Юрко, коли її пороли, вона не кричала не плакала, наче нiчого не вiдчувала, а потiм, пiсля панщини, не втомилася, не спала майже всю нiч, а вранцi працює така свiжа, гарненька. Чи не дивно?
   -Дивно, люба,-сказав Юрiй,-вона ж розповiдала тобi про того хлопця, що одружився з вiльною?
   -Так.
   -Менi вона казала, що плакала сорок днiв, а потiм усе змiнилося. I що її батьки плакали, i сестра сумувала за нею.
   -Може вона божевiльна?
   -Не знаю, Олено, але є в нiй щось незбагненне.
   4
   -Iдiть вечеряти, дiтки мої,-прокричала з порогу хати старенька бабуся.
   На її поклик сходилися люди. Молодi й старi-усiлякi. Всi приходили подiлитися чи то горем, чи то радiстю iз бабусею Мотрею. В неї був цiлющий дотик, ласкавий погляд та тихий зiспокiйливий голос. Селяни любили Мотрю, бо вона, наче добра чародiйка, змушивала приснути бiль та втому. Iнодi приходила i Устина. Звичайно, нiхто i нiколи не зрозумiє її тугу, але ж ця старенька бабуся така лагiдна...
   Подали вечерю. Усi якось забули про свої лиха, от вже i смiх чується. Лише одна молодиця сумна сидить.
   -Чого журишся, Ганно? Чи то пороли знову?-питає Мотря.
   -Захворiла моя донечка,-вiдповiдає,-нiзким її залишити, а на панщину iз собою брати не дозволяють. Кричала увесь день i всю нiченьку, а пан злий не дав пiти навiть на хвильку подивитись.
   --Нiчого, моя пташечка,-вiдповiдає бабуся,-потерпи тпрохи, потiм легше стане,-та й пiшла по галушки.
   Устина присiла поруч iз молодицею. То була гарна жiночка, але очi її наче вицвiли, обличчя пожовхло, стало тьмяним.
   -Добрий вечiр!-привiталася Устина.
   -Добрий, дiвчино.
   -Менi дуже шкода твоєї дитинки. Хочеш я iз нею в ночi посиджу, а ти вiдпочинеш трохи?
   -Дякую тобi, дiвчино! Три ночi вже не сплю. Але ж ти й сама втомилася.
   -Нi, зовсiм не втомилася. Мене Устиною звуть.
   -А мене Ганна.
   -Не сумуй. Я впевнена, iз твоєю донечкою усе буде гаразд.
   -Дякую тобi. Звiдкиля ти узялася, наче янгол серед темної ночi?
   -Що ти,-засмiялася Устина,-я не янгол. А узялася я з села Маренадiвка, воно теж належить паничам. А ти тут народилася?
   -Так. Ще при старому панi жила. Добрий був пан, вiн мене i з моїм чоловiком одружив. А потiм помер, мiй батечко, i прийшов цей. Вiддав мого Iвана у москалi, як непокiрного, а я от залишилася iз моєю Марiчкою сама самiсiнька.
   -Злий пан! А спочатку вiн менi здався нiчого,-промовила Устина.
   -Нiчого той нiчого, але жiнка його справжня змiюка,-вiдповiла Ганна,-я бачила, як вона у тебе вчапилася. Молода, гарна, а така немилосердна, боже!
   Бабуся принесла галушки. Почали вечеряти, i розмова якось перервалася. Устина дивилася зпiд пасмiв свого чорного волосся на усiх цiх людей, i їй дуже хотiлося допомогти кожному, i Ганнi, i її чоловiковi, i отому дiдусевi, якого пороли сьогоднi вранцi. Але вона могла зробити зовсiм мало, дати лише крихту того, на що вони заслуговують.
   Усю нiч Устина просидила iз дитиною Ганни. Колихала, спiвала колискову, виносила на ганок подихати свiжим лiтнiм повiтрям. Коли вона дивилася на маленьке блiде личко, то ясно розумiла, що дарма жалiла панi Олену, дарма їй подобався пан. Нещаснi селяни. От кого треба жалiти. Але ж тодi вона ще не бачила тих людей, не бачила їх страждань, а те, що сталося iз господарями, лише несенiтницi.
   Однак хiба можна дiлити людей, як це роблять пани? Вони усi потребують допомоги, i хiба можна вiдмовляти тим, але допомогати iншим? Де ж та славнозвiсна межа мiж добром i злом, мiж тим що треба робити, а що нi. Чи iснує вона взагалi? Чому неможна кохати панiв, навiть якщо вони поганi i одруженi, адже кохання не питає. Та нi, таки неможна. Їй, Устинi, неможна, бо вона вже давно не жива, бо вже пройшли сорок днiв, i батьки плачуть, а бiдна Марийка аж почорнiла. Меншiй сестричцi потрiбна любов батькiв, а старшiй нiчого не потрiбно, бо пройшли сорок днiв з дня її смертi...
  
   Настав свiтлий ранок. Ганна прокинулась i побачила гарну молоду дiвчину з рожевими щiчками, яка нiжно колихала її дитину. Марiчка мирно спала, i з першого погляду було зрозумiло, що їй набагато краще.
   -Дякую тобi, Устино. Ти точно янгол. Така гарна i добра.
   -Що ти, Ганно, не така я вже i добра, та й не дуже гарна.
   -Ти тiльки подивися на себе у дзеркало!
   Ганна хотiла подати їй дзеркало, але Устина якось дивно струхнулася, затремтiла, наче злякалась.
   -Нi, не треба! Я тобi вiрю...
   -Не треба той не треба,-здивувалася Ганна.
  
   День був важкий, панське жито добре вродило, але серпень видався спекотний. Селяни жали усi в поту, усе частiше жiнки падали непритомнi. Сотник лив на них воду з невеликого залiзного ведра, вони пiдiймалися i проклинали в голос той день, коли народилися на цей немилоседний свiт. Тодi сотник бив їх шпецрутеном, не дуже сильно, щоб знову не знепритомнiли.
   Лише Устина жодного разу не впала, не заплакала. Тiльки жала i жала. Снопи росли за її спиною. Вона допомогала слабким селянам та навiть не пiшла на лановий. Вона не бачила пана, який спостерiгав за нею i не переставав дивуватися її силi та здатностi працювати без почину.
   Мабуть, вона пережала половину поля, i ввечерi, анiтрохи не втомлена, повечеряла та знов усю нiч колихала дитину.
   5
   Субота та недiля були вiльнi. Крiпаки ледве дихали, так їх знесилила праця на панському полi, своє жито осипалося i багато хто мiг залишитися цiєї зими без хлiба.
   -Дядько Михайло,-сказала Устина,-ви вiдпочевайте, я усе зроблю.
   -Втомилася, доню...
   -Нi. Я не втомлююсь, дядько, а от ви-так. Тому йдiть у хату, а я пороблю.
   -Як тобi вiддячити?
   -Iдiть спати-це для мене найкраща подяка.
   -Ти янгол,-проказав Михайло, озирнувшись з порогу,-ти янгол у темрявi.
   За тi два днi богато огородiв обробила Устина, майже всi. Люди називали її янголом i не знали що зробити у вiдповiдь. Але Устинi нiчого не було треба, вони вже вiддячили їй, бо працею прогнали нудьгу та якийсь незрозумiлий сум. Тепер вночi вона не питала щось у неба i не божеволiла потпроху, вона колихала дитину, у суботу та недiлю вона не нудьгувала, процювала на огородi у крiпакiв.
   Устина не вiдчувала щастя, бо вона взагалi нiчого не вiдчувала, але вона знала що працює, а значить iснування не таке вже безглузде.
   Якось ввечерi Ганна ледве вiдiрвала її вiд города та посадила за стiл. Усi дякували дивнiй дiвчинi, яка їм так вiддано допомогала. Селяни уперто називали її янголом, хоча Устина це котегорично заперечувала.
   Дочка Ганни одужала, i сама Ганна повеселiшала, дядько Михайло пiдтягувся i теж став виглядати набагато краще, ще багатьом людям допомогла Устина. Трошки, але допомогла.
   -Скажи чесно, Усте,-промовив Петро, молодий парубок, який все шукав собi гiдну наречену.-як там на небi? Чи погодиться твiй батько, господь всевишнiй, видати тебе замiж за простого крiпака?
   -Так, Петре, мабуть, погодиться,-вiдповiла Устина,-як перерахуєш скiльки дерев у лiсi, скiльки пiску у морi, та принесеш менi диявольськi роги нашого пана. Якщо нi, отримаєш гар...-i замовкла, бо побачила у дверях Юрiя.
   Гомiн одразу припинився.
   -Устино, до тебе є розмова,-проказав пан,-ходiмо.
   -Це був жарт,-сказала Устина, коли вони вийшли надвiр.
   -Смiшно. Я, мабуть, зiпсував веселий вечiр.
   -Не ображайтеся. Я не мала наувазi нiчого поганого.
   -Я не про це прийшов тобi сказати,-промовив Юрiй.
   -Тодi про що ж, пане.
   -Тепер я вже не знаю чи варто, адже ти ненавидиш мене, як вони, тi бруднi барани. Я помилився, ти просто...
   -Так, пане, ви помилилися. Я не та людина, яка може бачити будь-чиї страждання та нiчого не робити. Ви з панi Оленою трохи не вбили дочку Ганни, ви не даєте крiпакам вiдпочити нi в день нi вночi. Вибачте, пане, але це неправельно, навiть бiльше - жорстоко.
   -Мене це не цiкавить,-вiдповiв пан,-Прокопе, негайно сюди! Випороти усiх цiх крiпакiв, а їй... їй у три рази бiльше ударiв.
   Устина мовчки дивилася на нього. Нехай...
   Аж до пiзнього ранку чулися болiснi крики та плач селян. Найпершою били Ганну, потiм дядька Михайла, потiм Петра, Мотрю та всiх, хто був в її хатi. Панi Олена теж вийшла надвiр, щоб подивитися, як її чоловiк хозяйнує у своїх володiннях. Люди благали, плакали, падали у ноги панам, але нiчого не допомогало. Прокоп бив i бив, аж сам знесилился.
   Пiсля цiєї кривавої розправи селян, наче i справдi худобу, погнали на панщину, але мало хто мiг iти. То їх несли... Нiхто не змiг утекти од покарання.
   Устина пiдтримувала пiд обидвi руки напiвмертву Ганну i думала, що тi пани не вартi спiвчуття та допомоги. Тепер вона знала до кого належить-до народу. Але ж сорок днiв вже пройшли, чому ж вона тут? Хоча нудно не буде...
   Пiзно закiнчили роботу, пiд самий ранок. Пан i панiя пiшли спати, а селяни полягали прямо на полi, бо немали сил вертатися додому, адже завтра все одно сюди приходити. Лише Устина та Ганна сидiли у хатi Мотрi та впiвголосу розмовляли.
   -Ти наче i не працювала i не били тебе, Усте. Господи, та й слiдiв вiд пльотки нема! Але ж тебе бiльш за всiх пороли...
   -Нема..,-одказала Устина,-краще тобi того не знати, Ганно, чому. Менi шкода, що так сталося. То через мене. Менi нiчого, а вам... Пробачте. Все-таки люди нарештi зрозумiють, що я не янгол, а лише самi неприємностi.
   -Устино...
   Ганна пiдвелася та кинулася до колиски з Марiчкою, схопила дитину та побiгла до дверей, повторюючи:
   -Вiдьма, ти вiдьма. Що зробила iз моєю дитиною!
   -Зiспокойся, Ганно, я не вiдьма. Та й Марiчка одужала, не померла ж. Але то завдяки Боговi. Якбижто я була вiдьмою, та могла б чимось зарадити. А ти бiжи, розповiси усiм, шо я одержима, що диявол допомогає менi. Нехай спалять, нехай спалять того чорного янгола.
   -Навiжена!
   -Так, навiжена, притчинна. Менi вже геть все одно. Я мертва, мертва, розумiєш. Що не роби, усе марно. Анi болю, анi втоми... Яка б я була щаслива, якби могла вiдчути той шпецрутен, той життєдайний бiль. Щастя... Я обов язково мала бути щасливою, якби не той день, не та весна...
   Ганна повернулася до столу та сiла поруч iз Устиною.
   -Розповiдай!.. I без незрозумiлих реченнь.
   -Добре... Я жила у селi Маренадiвка з матiр ю, батьком та малою сестричкою. Пани приїзджали рiдко, ми їх навiть не бачили. Сотник в нас був добрий, нiколи не образить, поганого слова не скаже. Панщина лише три днi на тиждень, i селяни iз задоволенням працювали, бо праця-це життя. Але наше село оминали люди, бо воно разтошувалося на березi озера Семи Смертей. Кажуть, що те озеро поглинає душi, бо на днi його пекельна брама, портал у iншi свiти. Усi примари та духи збираються на тому мiсцi, тому що почуваються там у безпецi, бо посланцi богiв не можуть їх там схопити та зiбрати з цього свiту. Але ми нiчого такого дивного не помiчали i жили собi щасливо, хоча деякi люди казали, що це прокляте мiсце, що воно не для людей. Вночi з боку озера чулися якiсь незрозумiлi звуки, але ми вважали, що то дивна пташка спiває, яку ще нiхто не бачив.
   Весни у нашому краю були дивовижнi. Нiде не побачиш такого пишного гарного цвiту, ясного неба... Тодi спiвала весна. Я йшла полоскати до невеликої рiчки. Дорога була дуже свiтла та пряма, вона йшла понад прiрвою, а унезу якось нереально блестiло озеро Семи Смертей. Я задивилася на той блиск, у ньому проскользувало щось незбагненне, нежиттєве, як сама смерть. Аж тут почула коней. Екiпаж, наче летiв, прямо на мене. Я кинулася геть з дороги, але конi проїхали дуже близько. Я пом ятаю, що заверещала вiд страху та полетiла у провалля, до озера.
   -Господи..,-ледве промовила Ганна.
   -Я отямилася на зеленiй травi, навкриги квiтли дерева, блестiло озеро, але я вже не вiдчувала свiжого запаху весни. На iншому березi ходили люди. Я впiзнала нашого сотнока i почала щось кричати йому, але вiн не чув. Тодi я побiгла до нього та побачила... На землi лежала я, уся в кровi, вiд голови майже нiчого не залишилося.
   Жiнки плакали, чоловiки познiмали капелюхи. Я намагалася, щось сказати їм, але вони мене не бачили, я повернулася додому, батьки плакали, сестра трохи не померла. Потiм був похорон. Мене ховали у закритiй трунi. Усiх людей моя смерть дуже схвильовала. Всi були впевненi, що мене вбило озеро, спочатку загiпнотизувало, а потiм притягло до себе, адже тiло знайшли у самої води. Мабуть так воно i було... Сорок днiв я ходила по селу, заглядала в очi батькам, промовляла до кожного, але нiхто не бачив, не чув. По закiнченнi сорокового дня я пiшла з Маренадiвки, i раптом люди почали мене помiчати. Тодi я прийшла сюди, нiхто не питав звiдки, чому, наче я завжди тут жила. Але я не жива. Я нiчого не вiдчуваю, менi не потрiбна їжа... От i все, така моя iсторiя.
   -Що ти хочеш, щоб я на це вiдповiла?-промовила Ганна,-може ти просто божевiльна та навигадувала усе?
   -Дивись,-Устина узяла дзеркало, поставила перед собою. У прозорому склi не було вiдображення чорнявої дiвчини, яка сидiла у цiй кiмнатi.
   -Ти не вiдiбражаєшся...
   -Устина Милавина загинула, впала у прiрву бiля озера Семи Смертей. Її поховали у закритiй трунi...
   6
   Ганна не розповiла людям про те, що бачила, але дитину бiльше Устинi не залишала. Селяни зневирили у свого янгола та навiть не вiталися. Знову пустота, нудьга, сум...
   -Не треба було дратувати пана,-якось сказав дядько Михайло,-ми звичайно вдячнi тобi за допомогу, але бiльше вона нам не потрiбна. Не приходь бiльше до Мотрi, Усте, я не хочу, що б люди зробили тобi щось, адже вони вважають тебе винною у тому побиттi. Краще взагалi зроби вигляд, наче тебе не має, роби що пани кажуть, а в нашу купку не лiзь, бо тобi там не мiсце.
   Устина не розумiла за що селяни так образилися на неї. Мабуть, Ганна таки щось сказала їм. Знову перед нею було безкраєє небо, скоро лiто скiнчиться i зелене листячко змiнить жовте. От би повернутися, ще раз подивитися на рiдне село, на батькiв, сестричку i озеро. Озеро... Може воно зможе дати вiдповiдь.
   Вранцi Устина, як завжди, пiшла на панщину, а коли прийшов вечiр, вона вийшла з хутора та попрямувала до Маренадiвки. Вона трохи не бiгла на зустрiч своїй домiвцi. I от майже свiтає. Цiєї ночi було пiвнолуння, мiсяць ще не сховався, але у його жовтий нерухомий свiт переплiтався вже з рожевими барвами свiтанку. Те свiтло тихенько доторкнулося до чистих бiленьких хаток, великого огороженого будинку край села-то панськi покої. А ота крита соломою хата бiля крамницi... Устина дивилася на неї очами повними слiз. То її дiм, там мати їй спiвала колисковi...
   Але дiвчина не побiгла до хати, вона пiшла далi по дорозi. Та дорога була дуже пряма та свiтла, а от i вишня та у зеленому листтi, якою задивилася тодi проста селянка, коли йшла полоскати бiлизну.
   Звiдки узялися тi кони, що так швидко неслися на неї, чому вона почула їх лише коли вони були зовсiм поруч. От край дороги, де росте зелененький плющ, за який нещасна дiвчина схопилася, але вiн її не втримав, вiдпустив та вона полетiла униз, до озера. А от i те величне, незбагненне, що востаннє бачила Устина перед тим як померти. Сiм Смертей було дуже чисте, наче кришталеве, але вода у ньому нiколи не нагрiвалася, навiть на прикiнцi найспекотнiшого лiта. Вiд озера вiяло якимось неземним холодом, наче з могили. Устина пом ятала розповiдь про те, як на березi пасли овець, бо трава тут соковита, добра. Молодий пастушок Миколашка збирав квiти, грав на сопiлцi, аж йому стало дуже жарко. Нiкого поблизу не було, то ж вiн скинув свiтину та полiз купатися. Вода крижана, але хлопця, наче щось тягнуло все далi й далi на середину озера. Вiн плив, плив. Кажуть йому чулися якiсь жiночi голоси, що звали на допомогу. Потiм чумаки бачили, як пастух зупинився i раптом його щось потягло пiд воду. Тiло не знайшли, але його як слiд i не шукали, бо плавцi вiдмовлялися заходити в озеро.
   Пiсля цього випадку пройшов рiк, та новий пастух теж повiв пастися овець до лукiв на березi. Вiн теж зник, i тiло не знайшли. Таке сталося ще з пьятьма пастухами, якi, незважаючи на заборони, йшли до озера та лiзли у воду.
   Але то було дуже давно, i найцiкавiше, що пiсля тих семи хлопцiв бiльше нiхто не пропадав. Тому люди назвали озеро озером Семи Смертей. Устина вважала, що це просто легенда,що не було тих пастухiв, а маренадiвцi придумали цю iсторiю, щоб виправдати дивну назву.
   Але тепер, коли вона дивилася униз i згадувала як впала туди, то вже не здавалося таким неiмовiрним зникнення у глибинi. Звiдкiля могли узятися конi, адже дорога пряма, Устина мала б їх помiтити набагато ранiше, i куди подiвся екiпаж, невже кучер не зупинився побачивши як дiвчина впала у провалля? I нарештi чому Устина кинулася саме до того краю дороги, адже ближче був iнший?
   Озеро притягнуло її, але чому тодi не забрало до себе? Устина подивилася у глибоку прiрву та спокiйну темну воду Семи Смертей. Вона не вiдчувала анi страху, анi хвилювання. Один раз вона вже летiла вниз, вона вже розбила собi голову о камiння i її вже ховали у закритiй трунi. Устина трохи вiдiйшла вiд краю, пiдхопила спiдницю, розбiжалася та стрибнула, наче птах, полетiла в озеро. Вона билася о якись скелi, але болю не було, вона бачила небо усипане зiрками, наче бiсером, i те небо нiби падало вслiд за нею, Устинi здавалося, що вона не в повiтрi, а у тiй темрявi серед зiрок. От i мiсяць промайнув, а потiм удар, сплеск, i все стихло.
   Устина повiльно йшла на дно. Дiвчина усiм тiлом вiдчувала могильний холод, темно-синя вода обхопила її, поралiзувала. Устина намогалася ворухнутися, поплисти вгору, але хтось нiби тримав її за руки та за ноги. Вона вже не могла терпiти той крижаний бiль, який стукав десь у скронях, з горла виривалися якiсь звуки, дiвчина хотiла щось крикнути, заплакати, але вода перетворювала усе це в незрозумiле буркотiння.
   "Я жива, я жива"-думала Устина. Їй нiчим було дихати, вона дивилася навкруги та не бачила нiчого крiм темряви, анi риб, анi водоростей. То не озеро, то якесь пекло, холодне болiсне, самотнє.
   Устина закрила очi i раптом заснула. Вона вiдчувала щось неясне розмите. Весна-захоплення природою, духняними ранками, свiтом сонця, запахом квiтiв. Лiто-збентеження, сум, втома, злiсть, жалiсть, кохання.
   Вона вiдчула, наче в неї на руках тихо спить дитина, тепла, чиста, беззахисна. Устина пригортала її до себе, цiлувала, а далi шпецрутени, стогiн, плач, образа.
   Вона ж намагалася їм допомогти, вiрила, що Юрiй не такий вже поганий. Але усе це немає сенсу, бо вiдбувається у вi снi. Устина ясно чула гуркiт на кухнi, голос матерi, смiх Марийки. Сон, то був страшний сон, а насправдi вона спить у своєму лiжку, вдома i нема нiякого пана Юрiя, Ганни та усiх тих крiпакiв, якi хтозна за що вiдвернулися вiд неї. Тепло. Устина спить, вже цiлу вiчнiсть не спала.
   Раптом вона побачила блиск озера та коней, прозорих, наче привидiв, i прокинулась.
   Устина почала перебирати руками i ногами, нарештi їй вдалося поплисти. Вгору, вгору. Вона винирнула i побачила, що сонце зовсiм високо, мабуть, полудень вже був. Дiвчина ледве вибралася з води та геть виснажена легла на траву. Вона дивилася у неiмовiрно блакитне небо та вiдчувала тепло вiд сонячних променiв. Це було так дивно знову вiдчувати, дихати.
   -Гей, дiвчино, там небезпечно,-почула вона чоловiчий голос та одразу впiзнала. То був сотник Семен Семенович, який знайшов її тодi... Чи не було того?
   -Семен Семенович, чи ви теж тепер вiрите у тi несенiтницi, цо бабцi на ганках кажуть?
   -Устина! Бути того не може,-вiн почав незграбно спускатися до неї.
   -Так, це я, пане сотник. Можете доторкнутися, якщо не вiрете.
   Семен Семенович доторкнувся до її озяблої руки та сiв поруч.
   -Я не вiрю, Устина, все одно не вiрю. Я сам бачив твоє тiло, спотворене, покалiчене. Обличчя усе розбилося. Господи, Устино...
   -Мабуть, то була не я, якась iнша дiвчина.
   -Я сам заплiтав тобi коси, вплiтав у них чорнi стрiчки, бо батьки твої не могли, не могли тебе побачити такою. Я джерельною водою обтерав тобi скривавленi руки, баби переодягали, а я потiм усе стояв бiля тебе та згадував якою ти була, моя бiдолашна дiвчинка.
   Сотник заплакав, обiйнявши схвильовану Устину.
   -Не вбивайтеся так, Семен Семенович, я ж жива, жива, з вами.
   -Устино, Устино, не сиди тут, будь ласка, ходiмо додому, ходiмо.
   Вони пiднялися нагору та пiшли по дорозi до села. Сотник привiв її до своєї хати, жiнка переодягла її у суху сукню та нагодувала. Устина була збентежена та майже не розмовляла, тiльки дивилася на цiх давно знайомих людей, яких вона дуже любить i вони люблять її.
   -Тiтка Параска, не дасте сiль,-почулося з надвору i в хату увiйшла дiвчина, гарна, чорнобрива, але зовсiм молоденька ще, мабуть, п ятнадцятий рiк ще не пiшов. Вона зупинилася на порозi та впустила миску.
   -Усте, Устина,-прошепотiла пересохлими устами,-сестричко моя!
   Та кинулася до неї, учапилася за плечi та не вiдпускає, плаче.
   -Де ж ти була стiльки часу, де ж ти нас покинула? Мати з батьком почорнiли, я поблiдла, а Лев не розмовляє бiльше нi з ким. В криницю стрибнути хотiв. Я не дала, але самiй iз ним дуже хотiлося, що б не жити вже, коли тебе нема.
   -Марийко, сестричко, яка ти доросла стала, аж не вiреться, що ти тут. Я не хотiла покидати вас, ходiм, ходiм же додому.
   -Нi, нi,-вiдповiла Марийка,-мати так зрадiє, що помре. Треба пiдготувати їх.
   Довго вони розмовляли, усе одна однiй розповiли, тiльки про те, як в озеро стрибнула, Устина не розповiла.
   -То ж ти закохалася в того пана?-з цiкавiстю спитала Марийка.
   -Нi, не закохалася. Вiн менi просто сподобався, але ж ти знаєш, що я кохаю лише Лева. Лев... Що з ним?
   -Iз Левом зовсiм погано. Коли ти померла, вiн довго не вiрив. Ходив по селу кликав тебе. А потiм мати його каже:"Одружуватись вже час. Померла твоя Устина, то ж iншу знайдемо, ще кращу". Тодi Лев пiшов геть здому та бiльше нiколи не розмовляв з матiррю. Усюди носить iз собою на серцi твою блакитну стрiчку та мовчить.
   -Як я винна. Я думала вiн забув вже та одружився на кращiй.
   -Нi, Устино, чи може то i є справжнє кохання?
   -Iди, iди, Марiє, скажи йому, що я тут, скажи, хай прийде.
   Через пiв години у хату до сотника увiйшов дуже гарний стрункий парубок, за нього пiшла б кожна, бо такого гарного обличчя не мав нiхто у всiй окрузi та хозяйство в нього заможнє було, що правда характер був трохи гордий, надмiнний, але ж це нiчого.
   -Я знав,-тихо проказав вiн,-я знав, що ти повернешся рано чи пiзно. Я знав...
   -Лев, послухай...
   -В тебе завжди були таємницi, завжди. Я страждав через те, що ти, моя наречена, не розповiдаєш менi, не дiлися. I що, Устина, що з того вийшло.
   -В мене не було таємниць, Левко, я просто не хотiла, що б ти переймався через мої проблеми. Я хотiла кращого для тебе.
   -Я знаю, Устина,але... Ти пом ятаєш, як ми познайомились? Ти єдина не звертала на мене уваги на тому святi, була сумна, непривiтна. В тебе завжди щось траплялося, щось заважало. Я увесь час дивився на тебе i розумiв, що це ТИ, ти моя доля. Коли я взнав тебе бiльше, то полюбив так, що вже жите без тебе не можу...
   -Ти хочеш обвинуватити мене в тому, що я померла?-спитала Устина.
   Левко сiв поряд з нею та узяв за руку.
   -Пробач менi. Ти знаєш, я нiколи не вибачаюсь, але зараз я сказав дурницю i образив найкращу дiвчину в свiтi. Ти цього не заслуговуєш.
   -Нiчого, Лев. Я мала б пом я тати про тебе i про своє кохання.
   -Усте, скажи, скажи це нарештi.
   -Що?
   -Те що ти менi нiколи по-справжньому не казала,-вiн притягнув її до себе i вона бачила його чудовi блакитнi очi зовсiм поруч,-ти мене любиш, Устино, скажи.
   -Так,-промовила вона.
   -Нi, скажи повним реченням,-просив Левко.
   -Так, я тебе кохаю, Лев, i ти це знаєш.
   -Тепер знаю,-вiн поцiлував її та встав на одне колiно,-Устино, ти згодна вийти за мене замiж?
   Їй здавалося, що час бiжить набто швидко. Замiж... Вона кохає Левка. Чи кохає? Адже не згадала про нього жодного разу.
   -Ти дозволиш менi подумати, Лев,-тихо спитала Устина.
   -Ти мене не любиш?
   -Люблю. Але я навiть ще не бачилася з батьками. Їх згода теж має значення, правда?
   -Я не прошу тебе зараз бiгти в церкву, лише скажи ти згодна зв язати зi мною свою долю?
   -Ти набто тиснеш.
   -Устино!-закричав вiн,-я вимагаю вiдповiдi, негайно.
   -Добре. А ти мене кохаєш, Лев?
   -Хiба я не довiв?
   -Нi, не довiв. Тобi подобається страждати та робити мене в цьому винною. Я не просила мене чекати, i ти не маєш права кричати на мене, адже ти робиш менi пропозицiю, а не вимагаєш повернути борг.
   -Ти ображаєш мене.
   -Тепер ми розрахувалися.
   -Як знаєш, але я довго не чекатиму.
   I Лев пiшов, а Устина опустила голову на руки та почала плакати, вона дуже давно не плакала, i як це було чудово вiдчувати цей бiль та сумнiви.
   Такою, щасливою у сльозах, її знайшла Марийка.
   -Батьки готовi,-сказала вона,-ходiмо.
   Устина йшла, наче по слизький землi. Хвилування ставало все бiльше i бiльше, дiвчина уся тремтiла. Нарештi вона тепла, жива.
   Марийка тихо вiдчинила важкi дубовi дверi, та сестри увiйшли в сiнi, де не було свiтла.
   -Почекай тут,-прошепотiла Марика та щезла.
   Через декiлька хвилин Устина почула її голос:"Заходь!" Вона ледве дихала.
   В кiмнатi сидiли мати й батько. Як сильно вони посивiли. На їх очах блестiли сльози. Устина впала їм у ноги, вони обiйняли її та довго сидiли так i плакали вiд щастя.
   7
   Устина дуже довго не дивилася у дзеркало, а тепер подивилася та їй здалося, що вона просто страшна. Уявити таку дiвчину поряд iз Левом було навiть смiшно.
   -Яка ж ти гарна, доню,-сказала мати, коли увiйшла у її кiмнату.
   -Хiба?
   -Звичайно,радiсть моя.
   -Мамо, Лев запропанував менi вийти за нього замiж.
   -Чудово, люба. Ми з батьком згоднi. Левко гарний хлопець, i красивий, i богатий.
   -А я не красива та не багата. До того ж вiн вважає себе найкращим в свiтi.
   -Дорогенька, ти красива, дуже, повiр менi, а те, що не багатi, так i не бiднi ж. Тебе щось iнше турбує, так?
   -Так, мамо. Я була мертвою.
   -Тепер вже нi,-вiдповiла мати,-забудь про те. Ми усi достатньо посивiли за цей час. Зараз iнше життя.
   -Так, мамо, але навiщо мене повернули.
   -Дiзнаєся, Устино, згодом.
   -Мамо, зачекай!
   Але вона вже вийшла та затулила за собою дверi. Настя, мати Устини, нiколи не помилялася, її передвiсття завжди справджувалися.
   Устина йшла вулицею, i всi, хто їй зустрiчався, щиро радiли, що вона повернулася. Нiхто не мав точного пояснення, як це сталося. Що ж значить трапляються дива на свiтi. Так думали люди, але не Устина. Вона знала, що повернулася не просто так.
   Лев читав бiля вiкна. Ранiше вiн не любив читати. Байдуже.
   -Лев.
   -Устино, ти прийшла.
   -Так,-вiдповiла Устина,-я прийшла що б сказати-так.
   -Так?
   -Я згодна вийти за тебе за мiж, i мої батьки згоднi. Я сподiваюся ти не передумав?
   -Нi, ще не передумах, хоча був близький до цього.
   -Добре, Лев.
   Вона хотiла пiти, але Левко затримав її.
   -Ти образилася? Я пожартував. Устино, ти плачеш? Нетреба. Дурний жарт! Не плач, кохана.
   -Нiчого, Левко, нiчого. Я кохаю тебе.
   -I я тебе кохаю, Усте, я дуже щасливий, що ти погодилася стати моєю дружиною, ми будемо дуже щасливi, Усте. Все, все, годi, не плач.
   Вони ще довго говорили, але Устина так i не сказала найголовнiшого, те що вiн мав би знати. Весiлля було призначене на вересень. I усi були щасливi. Чи надовго?
  
   -Мамо, яка тканина краща на сукню?-питає Устина.
   -Не знаю, доню, вибирай сама. Це ж твоє весiлля.
   -Ти радiєш за мене, мамо?
   -Ти будеш щасливою, Устина. Не одразу. У тебе ще багато лиха попереду, але у рештi решт ти будеш щасливою.
   -Iз Левом?
   -Так, iз Левом,-вiдповiла мати та пiшла готувати вечерю.
   Устина пiдiйшла до дзеркала та подивилася на себе. Чорнява, з довгою товстою косою, сумними очима... Але вона бачила iнше:
   Тiло пiдiймають нагору, до дороги. Декiлька парубкiв несуть його загорнутим у брезент. Позаду iде Семен Семенович. Наче спокiйний, навiть якийсь байдужий. Приносять у хату. Настя жахається вiд тiєї страшної посилки, ховає посивiлу голову на грудях у свого чоловiка.
   -Нi,- кричить,-я не обмиватиму!
   Жiнки прийшли, четверо, щоб обмити, переодягти. Беруть чорну сорочку, чорну спiдницю, чорнi стрiчки кладуть на стiл поруч.
   На обличчя мертвої намагаються не дивитись, бо то вже не лице, а якесь криваве мiсиво, на якому нема анi очей, анi рота, анi носа, тiльки темно-червона жижа. Селянки накрили те страшне хусточкою. Заходить Семенн Семенович. Зупиняється у дверях:
   -Закiнчили?
   -Пречесати ще.
   -Йдiть, сам пречешу.
   Баби полегшено зiтхають - нетреба на спотворене обличчя дивитись. Сотник повiльно пiдходить до столу, де лежить схрестивши руки на грудях молода дiвчина с закритим лицем. Вiн одкидає хусточку та дивиться на те, що залишилося вiд колись гарного личка. Пiдiймає волосся, заплiтає коси, вплiтаючи чорнi стрiчки. Гарнi виходять тi коси, наче на весiлля плiте, а не на похорон. Вiльно ходить гребiнець, тiльки кров запекла iнодi падає на пiдлогу, наче пiсок сиплеться. Зачесав, мов наречену, вiнок з червоних макiв почапив, i знову обличчя хусточкою накрив. Узяв бiлу ковдру з вишитими молитвами, аж тут руки затремтiли, впустив ту ковдру та як заплаче, слоьзи капають-капають на пораненi руки спотвореного тiла, хустка закриває найстрашнiше, а сотник бачить леше тi дивовижно гарнi коси. Їх би золотом та срiблом заплести, а вiнок з лютикiв та ромашок одягти. Нi, чорне та червоне, бо нема бiльши в неї обличчя, нема, все камiння зiшкребло.
   Ось вулицею понесли дубову труну. Зачинену. Усi зупиняються, питають:
   -Хто?
   -Устина, Настина дочка.
   А далi хто у бiк кудись побiжить, що б не бачити ту зачинену домовину, хто заголосить на усе село, бо ж така молода була i добра. Лева щось не видно. Де ж вiн? Невже не прийде в останнiй раз на побачення iз нареченою?
   Та нi, йде.
   -Хто?-запитав.
   Усi мовчать. Настав час, Левко. Весiлля твоє, чого ж запiзнюєшся? От i наречену вже несуть. Зустрiчай!
   -Чому не кажете? Хто? Мама?..
   Пiдбiг. Нiхто не встиг йому завадити, вiдкрив труну.
   -Не дивися,-каже Настя,-то вже не вона, не моя дочка, не твоя кохана... Не дивися, то страшне... Нехай воно не нагадуватиме тобi цей день. То не твоя Устина.
   Лев стоїть, не рухається, наче сам помер.
   -Ходiм,-каже батько Устини,-ходiм вже. Земля кличе мою донечку, давайте ж попрощаємось, назавжди попрощаємось...
   Пiшли до кладовища. Попи заспiвали, плачуть усi, лише Настя не плаче, наче байдуже їй до всього. Засипали землею ту страшну зачинену домовину, засипали та пiшли геть, наче то не труна, а ящик якийсь iз смiттям, яке огидно навiть у руки брати.
   Левко вiддався коханню, якого вже не має, бо наречену вiддали за iншого-за холодний дощ, за темнi хмари, за мокру землю...
  
   Усе це Устина, наче побачила у дзеркалi. Спотворене обличчя, матiр, що кричить:"Не обмиватиму! Не обмиватиму!", сотника, який вплiтає чорнi стрiчки у коси, одягає вiнок з червоних макiв та плаче над ковдрою. Все таке безглузде, невчасне. Весна навкруги, великдень скоро, а тут раптом горе, сльози. Навiщо воно було? Випадково чи для того, що б Лев знав, пом*ятав, що вiн може втратити її будь-якої митi, попрощатися назавжди?
   От тепер Устина одягне бiле з золотим, заплiте срiблом коси та буде посмiхатися рожевими устами. Нiхто не плакатиме, бо це ж весiлля, а не похорон.
   Вона вiдiйшла вiд дзеркала та пiшла з хати. Цвинтар розтошували досить далеко. Устина добряче втомилася(не порiвняти з минулими часами). От i могила. Миланина Устина Петрiвна. Молода, лише двадцять один рiк, а вже мертва.
   -Нi, нi, не мертва,-промовляє Устина,-весiлля скоро.
   -Скоро,-вiдповiв Лев,-навiщо ти прийшла сюди. Хiба не годi страждати?
   -Звiдки ти узявся? Я не помiтила, як ти пiдiйшов.
   -Я йшов за тобою. Я не хочу тебе знов втрачати, Устино. Ми маємо нарештi одружитися, що б бути разом, i померти разом. Ти незалишишся самотньою, я з тобою, Усте,-вiн обiйняв її та почав цiлувати у щоки, у губи.
   -Так, Левко, ми будемо дуже щасливi, разом... Але моя могила? Хто там спочиває, якщо не я?
   -Нiхто, це просто згадка про те горе, про гiрку втрату, але тепер iнше життя.
   -Iнше... добре...
   Вони обiйнялися та пiшли додому. До весiлля залишилося десять днiв.
   8
   Усе село радiло за Устину та Лева. На передоднi весiлля до хати Миланiвих заходили рiзнi люди, знайомi, а iнодi навiть просто перехожi.
   -Вiтаємо! Вiтаємо!
   -Дякую, люди добрi,-вiдповiла Настя.
   -А який наречений то гарний!
   -I дiвчина теж,-промовив хтось з подвiрря.
   Усi озирнулися та побачили високого чоловiка повнiстю сивого, хоча на вигляд йому було рокiв сорок, одягненого у красивий дорогий одяг. Одразу зрозумiли, що пан.
   -Дякую, пане,-одповiла Устина,-заходьте, пане, дуже рада, що ви до нас завiтали. От тiльки навiщо?
   -Устина!-грiзно проказав батько,-дай людинi вiдпочити. Бажаєте чогось? Води? Молока? Сiдайте, сiдайте...
   -Нi, дякую. А приїхав я, Устино, на твоє весiлля.
   -Звiдки ви знаєте моє iм*я?-недовiрливо спитала дiвчина.
   -Твiй батько тiльки що його проказав. Не бiйся мене, Устино, я твiй друг.
   -Так, доню,-сказала Настя, яка досi мовчала,-це наш друг Володимир.
   -Дуже приємно,-збентежено промовила Устина.
   -Ви дозволите погостювати у вас?
   -Будемо дуже радi. Правда ж, Петро?-звернулася Настя до свого чоловiка.
   -Звичайно,-вiдповiв той,-тiсно в нас, зате тепло та затишно. Ласкаво просимо, пане Володимир!
   -Дякую,-сказав чоловiк,-тiльки не називайте мене паном, бо я не пан. Звiть мене просто Володимир та й годi.
   -Як же...-почав Петро.
   -Я такий самий, як ви, а на одяг не дивiться, то лише подарунок долi. Головне, яке вбрання тут,-та вiн поклав руку на серце.
   -Ви, мабуть добра людина, Володимир,- задумливо проказала Устина.
   -Не поспiшай iз висновками, дiвчинко. Я приїхав за ради тебе, i ти виявилася набагато кращою, нiж я уявляв.
   -Вiдпочинь, Володимере,-сказала Настя,-у тiй кiмнатi на лавi.
   -Дякую.
  
   -Мамо, хто вiн?-спитала Устина, коли вони iз матiррю залишилися самi.
   -Друг.
   -Чий друг? Чого вiн приїхав? Ти ж знаєш що йому треба насправдi?
   -Вiн сам тобi скаже, Устино, коли поспить трохи. Вiн не звик до такого життя, але iншого ми надати не можемо,-проказала Настя, наче до самої себе.
   -Так вiн все ж таки пан?
   -Нi.
   -А хто?
   -Вiн сам тобi розкаже.
   -Добре. Нехай прокинеться та розкаже,-вiдповiла Устина,-мамо, коли в тебе з*явилися таємницi?
   -Давно, доню, давно. А скоро i в тебе з*являться, бо iнакше буде неможна.
   -Навiть вiд Лева?-гiрко спитала Устина.
   -Так, навiть вiд нього. Але не журися, дiвчинко моя, ти будеш щаслива, дуже-дуже.
   -Дякую, мамо, що ти вiриш в це. А я сумнiваюсь. Вiн приїхав бо я мертва?
   -Поговори з ним.
   -Поговорю.
   Володимир довго не прокидався, вже повечеряли, коли вiн вийшов та попросив умитись. Устина принесла йому води та рушник. Вiн довго фиркав над тазом, напiв роздягнутий з сивим волоссям, яке стояло, як голки у їжака. Нарештi вiн закiнчив митися та попрямував до кухнi, бо виявилося, що вiн ще й страшенно голодний.
   Батьки вже полягали спати, завтра панський день, треба рано вставати та йти на панське поле. Устина теж вже роздяглася, аж почула, як стукають у вiкно. Вона вiдчинила. То був Володимир.
   -Нам треба поговорити.
   -Так,-сказала Устина,-обов*язково вночi i, коли я втомилася i хочу спати.
   -Вибач, але через тиждень твоє весiлля, i буде гiрше, якщо ти дiзнаєшся за день до того.
   -Дiзнаюся про що?
   -Про таємницю твоєї матерi, а тепер i твою,-вiдповiв Володимир.
   -Зараз я одягнуся та вийду. Зачекайте.
   Устина почала швидко одягатися, але нiчого не виходило. Руки тремтiли, сукня плуталася у ногах. Нарештi їй вдалося натягнути спiдницю, та схвильована дiвчина побiгла у садок.
   -Не треба було для мене так довго чапуритися,-посмiхнувся їй Володимир.
   -Кажiть! Що то за таємниця?
   -От як брутально. Нi добрий вечiр тобi, нi будь ласка.
   -Припинiть! Я померла, я мертва, але жива. Ви прийшли зробити все, як має бути? Так? Я не маю права жити?
   -Маєш, Устино, ти маєш велике право жити, бо за роки свого життя ти врятуєш тисячi людей.
   -Не розумiю.
   -Ходiмо прогуляємось,-запропанував Володимир.
   Вони iшли повз бiленькi хатки, жовто-зеленi дерева, якi так гарно i яскраво вбрала рання тепла осiнь, iшли i мовчали. Устина дихала, i це повiтря здавалося таким солодким та в одночас палючим, нiби золотий дим проникав у легенi. Крiзь темряву дивилися чиїсь очерети, соковита трава, яка вже почала жовхнути, бо холод таки пiдберався до землi i Устинiних голих рук, дiвчина тремтiла, хоча насправдi було недуже холодно. Вона не дивилася на чоловiка, який крокував поруч iз нею, Устина боялася дивитися на нього, тому що здагадувалася хто вiн. Вона знала, що там, де вiн живе, нема анi панiв, анi крiпакiв. Там усi рiвнi. Вона знала, що у тому мiсцi головне щiрiсть. Там нема обману. Якщо це пiдлiсть, то вона щiра, якщо це зло, воно не приховує своє справжнє обличчя. Усе не так, як тут. Нема тих масок, що ховають людей вiд стороннiх поглядiв, i вже не розбереш хто добрий, а хто поганий, кого любити, а з ким боротися. Тут, у цьому свiтi, панує дивовижна рiч, яка робить людей слабшими. Чи сильнiшими? Ця рiч кохання, так часто заборонене, безглузде, невзаємне, i дуже рiдко щасливе.
   За цiми думками Устина не помiтила як вони прийшли до озера.
   -Подивися на нього,-сказав Володимир,-воно таке величне. Всесильне. Сiм Смертей може забирати життя, але може й дарувати його знову. Йому байдуже: добро чи зло, усе на один смак. Воно поглинає усе, а восхрешає лише обраних.
   -Чому воно обрало мене?
   -Бо ти покликана. Я мав прийти ранiше, по три мiсяцi вiд твого двадцятерiччя, але ти... померла. Сiм Смертей поглинуло тебе, а потiм наче виплюнуло.
   -Не часто воно плюється. Менi пощастило.
   -Воно просто зрозумiло,що померла та, що не мала померати,-одказав Володимир.
   -I чому ж я не мала померати?
   -Скоро ти отримаєш силу, дуже велику фiзичну силу. Це надасть можливiсть
   допомогати людям. Також ти зможеш чаклувати, накладати деякi закляття. Тобi даватимуть завдання, так званi мiссiї, i ти повинна їх виконувати. Тi мiссiї спрямованi на добро, перевагу добра у свiтi.
   -Отже є зло,-запитала Устина,-є надприродне зло?
   -Є надприродне, але частiше людей треба захищати вiд того зла, яке вони створюють самi. Бiльшого лиха, нiж люди роблять самi, уявити неможливо. Їм має хтось вказати на помилки, пiдтримати, iнодi покарати. Тому iснують обранi, покликанi захищати та допомогати людям, що б озеро не поглинало невиннi душi та не замикало їх у пеклi.
   -I обрана я.
   -Так, -вiдповiв Володимир,-ти i твоя мати. Але такi люди дiють iнкогнiто.
   -Таємницi...
   -Вiтаю, Устино, бажаю щастя iз твоїм чоловiком. Майбутнiм.
   Устина задивилася на озеро. Велике, чорне, холодне. Ворота у пекло. Коли отямилася, Володимира вже не було. Сiм Смертей... Вона бачила коней, якi неслися прямо на неї, хто знає, що бачили тi сiм хлопцiв. Хiба вони мали загинути?
   9
   -Завтра, завтра, Усте,-казала Марийка, але старша сестра не розумiла, бо ще не встигла прокинутись,-Та прокидайся ж, сестричко, то вже завтра.
   -Маша, будь ласка, ще пiв години сну.
   -Нi, дорогенька, панщина сьогоднi. Семен Семенович звичайно нiчого не скаже, але не можна користуватися цiм, бо станеш ледащою, як та Параска з сусiднього села.
   -Добре, вже пiдiймаюся,-одказала Устина та сiла на лiжку.
   Крiпаки iшли веселi, нiхто не пiдганяв їх. Сотник жартував та голосно смiявся, скрiзь усмiхненi обличчя. Справи у Маренадiвцi йшли добре, адже робота дарувала селянам задоволення.
   Устина iз Марiчкою зв*язали вже четвертий сноп.
   -Добряче попрацювали, еге ж,-спитала у Семена Семеновича молодша сестричка.
   -Молодцi, дiвчата. Як ти, Устина, втомилась?
   -Нi, дядьку Семен,-вiдповiла,-ще декiлько зв*яжемо.
   -В*яжiть, на лановий до нас приходьте.
  
   -Ти щаслива?-спитала Марийка, коли сотник пiшов.
   -Звичайно,-всмiхнулася Устина,-Лев буде моїм. Вiн кохає мене i я його кохаю...
   -Вiн такий гарний! Я теж такого хочу!
   -В тебе буде ще кращий,-сказала Устина, дивлячись на радiсне обличчя сестри.
   От i вечiр прийшов, вже по осiнньому прохолодний. Як завжди Устина сiла перед дзеркалом та почала розплiтати коси, заплiтенi блакитними стрiчками. Але їй увесь час вважалися руки сотника iз чорними. Нi, того не було, тепер iнше життя.
   Волдимир мовчить, з тiєї ночi вони жодного разу не розмовляли, тiльки вiталися з ранку. Вiн смiшно вмивався посеред кiмнати, снiдав та кудись йшов аж до вечора, а коли повертався все шепотiвся iз Настею. Настя теж уникала дочки, нiби почувалася винною. Устина боялася, що батько щось помiтить, але Петро був простим селяньським чоловiком, дуже добрим, та, як наслiдок того, наївним, мов дитина.
   Вiн щiро радiв за дочку, жартiвливо смикав Лева та не звертав уваги на те, що роблять його дружина та дивний гость.
   У цей вечiр, останнiй перед весiллям, щось бентежило серце Устини. Нарештi вона одягла на плечi велику хустину, подарунок Лева, та пiшла у кiмнату, де жив Володимир. Постукала. Увiйшла.
   -Чому ви уникаєте мене?-запитала його.
   -Ти нiколи не вiтаєшся?
   -В нiч перед власним весiллям я прийшла у кiмнату до чужого чоловiка. Що люди скажуть? Тепер менi не байдуже, що говоритимуть...
   -Не засмучуйся у нiч перед весiллям, Усте. Святкуй своє свято.
   -Хто ви?
   -Провiдник,-вiдповiв вiн,-я допомогаю обраним. Ти не подiлилася враженням вiд цiєї новини.
   -Хiба можна вiдмовитись?
   -Нi.
   -То яке значення мають враження? Я не хочу думати про це.
   -То не думай. Поки що.
   10
   Восьма. Устина спала, аж раптом крiзь сон почула лагiдний мамин голос:
   -Прокидайся, люба, вже час...
   -Мамо, вiн буде моїм чоловiком.
   -Так, доню, вставай. Сукня готова, бiла iз золотим, стрiчки срiбнi на столi лежать. Вставай, одягатися треба.
   Устина пiдвелася з лiжка та побачила чудову сукню з широкими рукавами, розшиту золотом. Одягла. Господи, яка гарна стала, наче царiвна. У дверi постукали. На порозi з*явився Семен Семенович.
   -Дозволь розчесати тебе, люба моя.
   -Звичайно, дядьку.
   Вiн бере її розкiшне волосся, заплiтає неiмовiрно гарнi товстi коси, вплiтає в них срiбнi стрiчки, одягає вiнок з лютикiв та ромашок.
   -Яка гарна!!!
   Устина i справдi ще нiколи не була такою вродливою, бо обличчя її свiтилося щастям, радiстю. Дiвчина посмiхається рожевими устами, сукня блещить, стрiчкi у волоссi блищать. От у кiмнату заходить Петро:
   -Пора, доню!
   Устина виходить у вiтальню, люди всмiхаються: така вже прекрасна наречена! Батько бере її пiд руку та усi йдуть на вулицю, проминають село. Перехожi питають:"Хто?"
   -Устина, Настина дочка,-одповiдають.
   -Яка красива! Щастя вам, щастя!!!
   Пiдiйшли до церкви. Попи спiвають. А от i Лев стоїть, схвильований, щасливий. Батько передає з рук в руки свою дочку. Тепер Устину тримає за руку майбутнiй чоловiк. Дiвчина червонiє.
   -Щастя, щастя!!!
   -Дiточок багато!!!
   -I грошi б теж не завадили.
   Смiються.
   От i обвiнчали.
   -Тепер,-каже Петро,-ви належите один одному. Бережи її, Левко, бо моя дочка то справжнiй скарб. I ти, люба, поважай чоловiка, кохай його.
   -Кохатиму, тато,-i плаче, i смiється одночасно.
   Гуляли аж до ранку, потiм ще три днi святкували. Як добре, коли молода гарна дiвчина виходить замiж, а не вмирає.
   11
   -Доброго ранку! Спиш довго, моя прекрасна дружина.
   -Доброго ранку, Левко! Сьогоднi на панщину?
   -Нi, люба,-вiдповiв Лев,-сьогоднi субота. Ти пом*ятаєш?
   -Рiвно три мiсяцi назад ми одружилися,-посмiхнулася Устина.
   -Так, кохана, тому в мене для тебе сюрприз.
   Левко витягає з кiшенi гарний футляр.
   -Вiдкрий!
   Устина вiдкриває. У шовковiй коробочцi лежить чудове намисто.
   -Яке гарне! Дороге, мабуть.
   -Не думай про це. Я такий щасливий, Устина.
   -Я теж! Левко, я так тебе кохаю, що навiть страшно.
   Вiн засмiявся та нiжно поцiлував свою дружину:
   -А я тебе кохаю в десять разiв бiльше!
  
   У той день вони усюди ходили разом, не могли разлучитися навiть на п*ять хвилин. Устина почувалась безконечно щасливою. Вона вже давно забула про покликання та дивного Володимира. Вона так кохала Лева!
   Вже була пiзня осiнь. Листя зiрвав з дерев холодний вiтер, випав перший снiг. Почали пекти хлiб. Устина готувала снiданок, її чоловiк сидiв поруч та не мiг надивитися на неї, таку вправну, струнку, вродливу. Тепер вона розпустила коси та забрала їх пiд яскраву хустину, одягла очiпок.
   -Доброго дня вам,-у дверях стояв сотник.
   -Здраствуйте, Семен Семенович,-вiдповiла Устина.
   -Поганi новини.
   -Що?-з тревогою спитав Лев.
   -Пановi потрiбнi крiпаки на хуторi. Менi шкода, Устино, але вам iз Левком доведеться поїхати.
   -А Марийка та батьки?
   -Нi, Усте, нажаль, вони залишаться тут. З вами поїдуть Параска, Оксана, Милослав та Олександр.
   -Але чому?-вбитим голосом промовила Устина,-Чому вони не хочуть узяти мою родину?
   -Вони старi, дорогенька, а Марийка набто молода. Панам потрiбна робоча сила.
   -Нiчого, кохана,-сказав Левко,-я ж поїду iз тобою.
   -Зберайтеся, голуби мої,-сумно промовив Семен Семенович,-менi дуже не хочеться, що б ви їхали, i що б ти, Устино, була далеко, але то воля панiв, я нiчого не можу зробити.
  
   Усе село прощалося iз Устиною та її чоловiком. Далеко доводилося їхати. Запрягли нарештi, та побiг шлях пiд колесами. Устина все впiзнавала, адже вона бiгла, летiла до рiдного дому звiдти, де її нiхто не зрозумiв, де її звинуватили у тому, що вона казала правду.
   Тi пани такi зухвалi та жорстокi, а люди заляканi. I не тi, не iншi не можуть бути щiрими. А там, куди вiдчиняє дверi озеро Семи Смертей, нема тих перетворень. Там усе легко зрозумiти, але земне життя не таке просте. Зараз дiвчина-крiпачка разгублена, вона не знає що робити та кому вiрити.
   У знайомому дворi їх нiхто не зустрiчав, тiльки сумний Прокiп ходив iз метлою. Нова робоча сила вийшла з повозки та попрямувала до нього.
   -Здраствуй, добрий чоловiк,-привiтався Сашко.
   -Здраствуйте.
   -Ми з Маренадiвки, пани посилали.
   -Зачекайте, покличу пана.
   На Устину вiн навiть не глянув, наче не впiзнав. Але ж те неможливо. Вони довго чекали, особливо Устина. Дiвчина тремтiла вiд хвилювання. Лев розмовляв iз Сашком, дiвчата прижалися одна до одної та перелякано дивилися на дверi, у яких нещодавно щез Прокiп. От Устина побачила знайомуй сiлует. Це пан Юрiй.
   -Чого барилися?-невдоволено запитав вiн.
   -Дорогу розмило, пане Юрiй,-вiдповiла йому Устина. Невже i вiн її забув?
   -Хто ти така, дiвка? Звiдки знаєш моє iм*я?
   -Це моя дружина,-втрутився Левко,-її звуть Устиною. Та ми у Маренадiвцi багато чули про вас, пане.
   -А ти як звешся?
   -Лев, пане. Це Олександр, а он тi дiвчата,-вiн кивнув у їхнiй бiк,-Оксана та Параска.
   -Йдiть до баби,-проказав Юрiй,-вона вам усе розкаже. А ти... Уляна чи як?
   -Устина.
   - Устина. I ти, Лев, ходiть до стайнi, там вас битимуть за нахабство.
   -Як це! Що ми зробили?-здивувався Левко.
   -На майбутне знайте, свинi, що з хазяїном треба розмовляти поважно. Я вам не рiвний. Прокiп! Веди цiх двох!
   -Нi, не смiйте! Нi!!!-кричав Лев.
   -Зв*яжiть його,-наказав Юрiй та пiшов геть.
   Тепер все було по-iншому, зовсiм не так, як тодi, коли її пороли востаннє. Устина вiдчувала пекучий нестерпний бiль, сльози так i лилися. Вона бачила свого чоловiка, якого прив*язали до стовпа та били, били шпецрутеном. Вiн не кричав, не схиляв голови, а з його красивих сильних плечей сочилася чорно-червона кров. Тодi дiвчину охоплював страх. От що воно таке боятися, обурюватися несправедливостi i вiдчувати себе приниженою та бессилою, але... як добре! Як добре, що вона таки може плакати, що вона не байдужа до лиха та болю.
   Пiд вечiр, знесиленi та побитi, вони пошкульгали до Мотрi. Бабуся зустрiла їх лагiдним поглядом, перев*язала Левка, поклала спати. ЇЇ добрi руки наче сцiлили його.
   -Здравствуй, Устино,-промовила вона, коли залишилася iз дiвчиною сам на сам,-от i повернулася.
   -Мене нiхто не пом*ятає...
   -Так, вони не пом*ятають, бо фактично ти тодi не iснувала. Проте ти ж знаєш, що твоє повернення не випадкове?
   -Нi.
   -Ти обрана.
   -Я... я забула про це,-тихо сказала Устина.
   -Не варто, доню. Ти приїхала сюди через Юрiя.
   -Вiн... Вiн козел! Як вiн може таке робити?!
   -Ти маєш показати йому,що це неправельно. Справа стосується не тiльки його, як людини, але й усiх крiпакiв, бо ти ж бачила, як вони живуть. Дитина Ганни померла.
   -Марiчка?-в головi запаморочелося та вона навiть не помiтила,що плаче,-не може бути! Нi, тiльки не це. Це Юрiй, Юрiй винен?
   -Частково,-вiдповiла Мотря,-дитина iзнову захворiла, вiн не пустив Ганну до неї. Було багато гостей, бо панi Олена сама скоро мала стати матiррю. Ганна повинна готувати вечерi, разносити напої, приберати. Марiчка кричала три тижднi, а потiм зiспокоїлась. Назавжди.
   -Як вони могли! В них же самих щойно з*явилася дитина. Як вони могли вбити чужу?
   -Ця дитина повинна була померти.
   -Що?!-закричала Устина.
   -Їй не жити. Ганна страждає, але в неї будуть ще дiти. Проте вони народяться тiльки, якщо ти врятуєш пана.
   -Вiд чого врятую? Вiн сам чудовисько.
   -Так, ти маєш врятувати його вiд внутрiшнього чудовиська. Юрiй страждає, вiн не розумiє як вгамувати цей бiль тому вимiщує злiсть на селянах.
   -Щось я не розумiю,-сказала Устина,-чому вiн страждає?
   -Тому що панi Олена померла пiд час пологiв,-вiдповiла бабуся.
   -Неможе бути! А дитина?
   -Дитину теж не врятували. То була кара, Устина. Кара за те, що вiн дiлить людей на панiв та крiпакiв. Юра мав зрозумiти, але стало тiльки гiрше. Ти повинна вказати йому правельний шлях.
   Устина замислилась. Панi Олена померла. Дiвчина-крiпачка ясно вiдчула як здавило, нiби залiзною рукою, серце. Це бiль вiд втрати хозяйки. Якою б вона не була, жорстокою, зухвалою, Устина любила її, бо панiя перш за все ЛЮДИНА, молода жiнка зi своїми мрiями та своїм коханням. Однак Олена вже встигла пожити, покохати та здiйснити деякi мрiї, а меленька Марiчка? Вона ще навiть не розмовляла. Як можна позбавляти її життя? Ця дитина мала подорослiшати, отримати власну долю. Як це гiрко, коли померають найменьшi, якi ще невстигли дiзнатися що таке щастя, горе, бiль... Невже i Марiчку забрало озеро?
   Пана Юрiя варто пожалiти, хоча вiн заслуговував на покарання, але ж покараний не вiн, а його дружина i ще ненароджений первiнець. Скiльки ж смертей сталося на цьому хуторi? Скiльки невинних душ зачинило в пеклi Сiм Смертей?
   -Навiщо, Мотря?-запитала Устина,-чому не забрати життя у Юри? Чому померти мали його жiнка та дитина?
   -Навiть небо iнодi буває жорстоким, проте воно знає що робить. Укожного своя доля, своя любов навiчно.
   -Яка любов? Поки що я бачу лише чорне обличчя смертi, смертi невинних.
   -Так мало бути,-вiдповiла бабуся,-так мало бути, щоб багато iнших людей отримали змогу стати щасливими.
   -Хто ти?-раптом схаменулася Устина,-звiдки це знаєш?
   -Я провидиця, дiвчинко. Я бачу майбутнє. Зараз воно темне, мов дощова хмара. Через це з*явилася ти, тож все буде добре.
   Устина повернулася до панського будинку, сiла у дiвочiй. Бiдолашна панi Олена! Тепер вона вже не даватиме наказiв, не кликатиме без кiнця покоївок. Її бiльше нема.
   Було тихо-тихо, здавалося навiть чутно як падає перший мокрий снiг. Зiрок не видно крiзь хмари. Нi в кого запитати хто винен у втратi, кому треба допомогти, а кого покарати. Все таке заплутане та безглузде. Земне життя, яке вмiє забирати дорогi речi набагато краще, нiж дарувати радiсть. Дiвчина не помiтила як заснула, поклавши голову на колiна.
   Збудив її удар шпецрутену.
   -Ану встати!-прокричав сотник,-Тут працюють, а не сплять аж до п*ятої ранку.
   -Я пом*ятаю, порутчик Плизевський, вибачте.
   -Звiдки ти знаєш моє iм*я?-здивувався вiн.
   -Не звiдки. Я вже йду на панщину.
   Устина проминула знайомi вулицi та увiйшла в пральню, де жiнки пряли хозяїновi сорочки. Нiхто не привiтався. Одна з тисячьох крiпачок сiла за роботу, рученьки терпли, але вона працювала до пiзньої ночi.
   12
   -Що бажаєте, пане,-спитала Устина, опустивши очi.
   -Будеш новою покоївкою... Прокопе!
   -Так, паннечку...
   -Де ця дурепа Ганна?
   -Нiяк не можу знати, пане,-вiдповiв Прокiп,-я усюди шукав. Нiде нема.
   -Хай тiльки повернеться,-грiзно проказав Юрiй,-А ти,-вiн повернувся до Устини,-маєш виконувати всi мої накази, та швидко виконувати. Часто приїзджатимуть гостi, i ти не повинна лякати їх своїм виглядом, як це робила та безрiдна корова Ганна. Зрозумiло?
   -Так, пане.
   -То йди, дурна худоба, чого чекаєш?
   Дiвчина вийшла з бiблiотеки. Ранiше вiн так не казав. Та яка рiзниця що було ранiше?
   Устина задумалася та не помiтила як до неї пiдiйшла зовсiм змарнiла жiнка з якимось навiть не блiдим, а синiм лицем, напiвбожевiльними очима та незачiсаним сивим волоссям. Неможливо було здогадатися, що це i є та сама Ганна, що колись тримала на руках маленьку донечку та смiялася дивлячись на своє дiтя.
   -Добридень, дивчино! Не знаєш чи пан мене не шукав.
   -Здраствуйте. Не знаю. Пан шукав Ганну.
   -Так, це я.
   -Ганна, не може бути!-збентежила промовила Устина.
   -Ми знайомi?
   -Так.., тобто нi! Господи, ти зовсiм знесилина.
   -Не потрiбнi менi тi сили,-вiдповiла вона,-нема бiльше для кого. Дитинко моя, Марiчка...-а потiм як заголосить, заплаче.
   Устина наче закрижанiла. Вона не могла анi сказати щось, анi поворухнутися. Тай чим можна зiспокоiти матiр, яка втратила єдину дитину?
   -Де ти була?-раптом почувся разлючений голос пана.
   -Не твоє дiло, вбивця!-несподiванно грубо вiдповiла Ганна.
   -Як смiєш?!!!
   Юрiй пiдняв руку та з усiєї сили вдарив нещасну жiнку в обличчя. Ганна, мов лялька, впала на пiдлогу.
   -Не чапайте її!-закричала Устина та штовхнула Юрiя у груди.
   Аж раптом сталося дещо неiмовiрно. Устина штовхала не дуже сильно, але пан вiдлетiв десь на пiв метра та, вдарившись о стiну, повiльно сповз на начищений до блиску паркет.
   Ганна пiднялася та здивована дивилася на нову покоївку. Дiвчина сама нiчого не розумiла, тому вона якнайшвидше побiгла геть.
   -Пане,-тихо позвала Ганна,-ви живi?
   Юрiй поворухнувся:
   -Мабуть, ще не впевнений.
   -Давайте допоможу,-вона протягнула руку своєму хазяїну.
   -Дякую, Ганно,-сказав пан, коли вони йшли тримаючи один одного, до бiблiотеки,-i вибач менi. Ти така добра. У скрутну годину протягнула менi руку,а я... вбив твою дитину.
   Ганна мовчала. Їй нiчого було вiдповiсти.
   -Пробач, менi, я такий дурень. Але, повiр, менi не легше. Олена померла, я залишився сам...
   -Я знаю,-нарештi промовила Ганна,-моя донька однаково померла б, навiть якщо б я сидiла поруч iз нею. Врятувати її було неможливо. Я розумiю це, але ж менi так боляче!
   Жiнка тихо, якось здавлена заплакала. Юрiй пiдiйшов до неї та обережно обiйняв за плечi, пригорнув до себе. Вони обидва плакали.
  
  
   Устина прибiгла в дiвочу та закрила дверi на ключ. "Господи, Господи"-думала вона.
   Дiвчина ходила, ходила по кiмнатi та нiяк не могла зiспокоїтись. Раптом вона трохи незграбно змахнула рукою та зачапила важку дубову шафу. Несподiвано шафа злетiла, так само як пан, аж до стелi, i вже розбита впала.
   -Що там таке?-почувся голос пралi.
   -Нiчаго,-вiдповiла Устина.
   Вона впевнилася, що люди з коридору пiшли та побiгла до Мотрi.
   -Що зi мною?-кричала перелякана дiвчина.
   -Ти отримала силу, дорогенька.
   -Яку силу? Я вбила пана.
   -Нi, вiн живий. I, здається ти допомогла їм нарештi порозумiтися з Ганною.
   -Мотря, вона, наче мрець.
   -Вона страждає,-вiдповiла бабуся,-А ти, люба моя, маєш пiдготуватися. Раз з*явилася сила, то скоро буде перший бiй.
   -Що?!
   -Поспи трохи, Устино, тобi треба вiдпочити,-лагiдно промовила Мотря.
   Устина попрямувала до кiмнати, де стояло лiжно. Раптом їй дiйсно дуже захотiлося спати, вона лягла та провалилася у якусь чорну глибоку яму. Там було дуже темно та сиро.
   -Гей!-крикнула Устина нагору, де мерехтiло тьмяне свiтло.
   -Гей!-вiдповiло ехо. I тиша.
   Дiвчинi стало страшно. Вона нiчого не бачила навкруг себе. Несподiванно до її озяблого плеча доторкнулося щось дуже тепле та нiжне. То мамина рука.
   -Мамо...
   -Доню моя,-прошепотiв далекий Настин голос,-от вже i час. Шкода, я не побачу твого першого випробування. Будь сильною, Устино, позбудбся страху та сумнiвiв. Тiльки тодi ти станеш гiдною називатися обраною. Пом*ятай ти-воїн. Смiливий, вiдчайдушний.
   Устина озирнулася та побачила якусь iстоту iз зеленими свiтлячими очима та латинським знаком на лобi. Той знак значить руйнування. Iстота кинулася на дiвчину, аж тут все щезло.
   Устина тримала великий меч, але вiн не був важким, нiби створений для Устинених рук.
   -Будь смiливою, донечка моя.
  
   -Левко, Левко!
   -Що,кохана?
   -Вже час, час...
   -Нi, люба, зараз нiч. Ще години три вiдпочинемо.
   -Левко!
   -Так, Устино?
   -Тебе били? Тобi погано?
   -Нi, кохана. Усе добре.
   -Левко, я кохаю тебе.
   -I я тебе кохаю, Устино.
  
   Устина тримтiла перед дверима у бiблiотеку. Вона тримала пiднос iз снiданком та не могла увiйти. Тепер їй було не байдуже, вона боялася. Не пана Юрiя, бiльше саму себе. Двома пальцями однiєї руки вона згинала пiдкови, пiдiймала важкi стовбури зпилених дерев, але у душi Устина слабшала.
   Нарештi вона постукала. Тиша. Вона постукала ще раз.
   -Заходьте!
   Увiйшла.
   -Доброго ранку, пане. Я принесла вам снiданок.
   -Дякую, але близько не пiдходь,-вiдповiв Юрiй.
   -Що, вибачте?
   -Менi лiтати не подобається,-пояснив вiн.
   -Я не збираюся вас знову...-почала виправдовуватись Устина,-Це вийшло випадково. Сподiваюся, ви не дуже постраждали.
   -Нi, не дуже, але, будь ласка, бiльше так не роби.
   -Добре. А що Ганна?
   -Звичайно, ти правельно вчинила. Я останнiй негiдник, наче збожеволiв.
   -Я сама трохи не збоживолiла, коли взнала... про все,-зiзналася Устина.
   -Я кохав дружину,-сумно промовив пан Юрiй,-я не завжди пом*ятав про свої почуття, менi подобалися iншi жiнки, але тепер, коли вона померла, я розумiю. В мене могла б бути родина, однак мiй син народився мертвим, Олена загинула вiд кровотечi. Iнодi менi здається, що Бог мене карає за щось...
   -Карає. Ви караєте свою худобу, а бог теж саме робить з вами. I я кажу так не тому що сама крiпачка. Ви ж знаєте, я тiльки-но приїхала, але те i слiпий побачить. Ви помиляєтеся, пане Юрiй, гiрко помиляєтеся. Я розумiю, що селяне вам огиднi, для вас вони брудна худоба, але небу так не здається. Там усi рiвнi, своєрiдна демократiя, там усiх дiлять лише на двi групи: хорошi та поганi, бiльше нiяк. Може це й неправельно, але там життя простiше та щасливiше, бо головний принцип його - щiрiсть. Треба бути щiрими та вiдданими своїм iдеалам i поглядам, мабуть тодi... Хоча не факт. Щастя таке недосяжне та недолговiчне, прагнення до нього робить нас слабшими й жорстокими. Iнодi ми йдемо по трупах, що б отримати те, чого не iснує. Та i кохання теж досить химерна рiч. Чи є воно ознакою щастя? Втiм нам обов*язково треба кохати, бо iнакше не буде порозумiння. Люди так багато не розумiють. Може кохання допоможе. Будь ласка, пане, спробуйте зрозумiти. Це важко, земне життя заважає. Але побачте те, що бачила я, якщо зможете звичайно, побачте красу кожного, нема гiдних та негiдних, є всесильне зло, яке робить людину поганою, але це не означає, що вона негiдна.
   -Рiвнi,-глухим голосом запитав Юрiй,-хiба я можу сiсти поруч iз холопом та подати йому руку? Його доля рити землю. Мою землю. Бо вiн народився в сем*ї селянина, який обрiс тим брудом з голови до нiг, вiн спить у конюшнi, тому сам став худобою, волом. Цей вол паше землю та iнодi реве у ярмi, але ж то ярмо його доля!
   -Можливо,-вiдповiла Устина,-Можливо, можна дiлити людей в залежностi вiд того у який родинi вони народилися, можливо це правельно. Правельно, що дитина Ганни померла, бо вона ж була худобою. Так вважала панi Олена, так вважаєте ви. Тiльки що з того? Ваш син теж мертвий, i вам так само боляче, як i Ганнi. Повiрте, коли помераєш усе стає неважливим, здається просто сном. I тодi можете робити що завгодно, все марно, байдуже, бо на вас дивиться небо, велике, всесильне. Воно не спитає крiпак ви чи пан. Забере до себе. Добро i зло, усе на один смак. I що? Що буде важливо? Хiба походження?
   -Не знаю. Про що ми говоримо?
   -Про смерть,-одказала Устина,-яка приходить завжди невчасно. Менi так шкода, панi Олену, але ще бiльше шкода тих дiтей, обох, якi мали померти, що б ви зрозумiли свої помилки.
   -Помилки? Я повинен обiйматися з холопами?
   -Нi. Просто Ганна пробачила вам, подала руку, а ви, звичайно, нi. Я не знаю, пане, як правельно. Бо менi нiхто нiчого як слiд не пояснив. Коли я летiла униз, менi здавалося, що то всесвiт.
   -Куди ти летiла?-здивовано спитав Юрiй.
   -Забудьте. Мнi страшно i сумно. Це дивне вiдчуття.
   Та Устина пiшла геть. Пан дивився як молода гарна дiвчина крок за кроком вiддяляється, та думав, що вона, мабуть, божевiльна.
   13
   -Мотря, я не можу його переконати,-казала Устина, поклавши голову на плече доброї бабусi,-я сама не розумiю. Рiвнiсть. Це правельно?
   -Усте, дорогенька, справа в тiм, що людей рiвняти не можна, бо вони усi рiзнi, але походження нiкого не вiдрiзняє. Долi рити землю небуває. Думаєш як небо обирає покликаних? Не просто ж тикає пальцем у першого лiпшого. Нi. Воно бачить у кого є схильнiсть сiяти добро та вiддано боротися зi злом. Попри страх, попри втрати, попри небезпеку. Таких людей достатьньо i серед панiв, але та нерiвнiсть походження суттєво зменшує кiлькiсть так званих "гiдних альтруїстiв". Їм важко зрозумiти цiннiсть людського життя. Яка б та людина не була.
   -Я розумiю тебе, але пан... Важко змiнити свiтогляд людини з такими химерними доказами.
   -Зрозумiти йому допоможе кохання.
   -Якщо вiн вмiє кохати,-додала Устина.
   -Вмiє. Усi люди рано чи пiзно вiдчувають це, хоча iнодi то буває лише на мить, але вiдчувають.
  
   -Ти втомився, Левко,-спитала Устина у чоловiка.
   -Чесно?
   -Так.
   -Страшенно!
   -А ще тiльки лановий,-зiтхнула Устина,-важко тут працювати.
   -Ненавиджу панича!-разлючино вимовив Лев.
   -Не треба нiкого ненавидити, коханий. Ненависть приносить лише горе.
   -Ти аж змарнiла, Усте, тут робота з четвертої ранку та до пiзньої ночi.
   -Але живуть же люди i так. Вибач, Лев, ми не мали одружуватися. Тодi б ти залишився у Маринадiвцi.
   -Що ти таке кажеш!-скричав вiн,-невже ти думаєш, що я вiдступлюся вiд тебе тiльки через погане життя! Та мене б могли взяти i не одруженного. Чого ти вирiшала, що я залишився би в Маренадiвцi?
   -Незважай, Лев,-тихо вiдповiла Устина,-я просто... боюся за тебе. Тут дуже важко, чи витримаєш?
   -Я що по-твоєму немовля? Я нормальний силиний чоловiк, i це Я маю за тебе хвилюватися, а не навпоки!
   -Вибач, я не хотiла тебе образити.
   -Нiчого,-Лев пригорнув свою двужину до себе,-я усе розумiю, Усте. Знай, заради тебе я витримаю усе.
   -Дякую, коханий, ти такий... хороший.
   Вiн засмiявся, але насправдi Левовi було дуже важко. Вiн не звик до такої тяжкої працi та постiйних побоїв. Устина трималася набагато краще, i її чоловiк нiяк не мiг збагнути звiдки в неї узялося стiлькi сил, адже ранiше вона була тендiтною мрiйницею, невтомною шукачкою щастя та романтики. А тепер то вже iнша вродлива чорнява жiнка, дуже спокiйна, мовчазна. Лев знав коли Устина так змiнилася, i навiть здогадувався чому, але нiяк не мiг зрозумiти тих змiн.
   Таємницi... Таємницi вiдгороджували її серце вiд навколiшнього свiту та вiд людини з якою вона зв*язала життя та дуже хотiла дiлитися всiм. Устинi часто снилися тi зiрки, серед яких вона летiла униз та здавалося, що це всесвiт. Великий, незбагненний, безкраїй. Про що вона думала тодi, ким вона була. Те вiдчуття не можна розказати словами, тi знання вiд всесвiту можливо отримати тiльки потрапивши в озеро Семи Смерьей.
   З надвору почувся крик. Устина пiдiйшла до вiкна. Ганну пороли. А Мотря сказала, що вони нарештi порозумiлися. Пан стояв поруч та щось казав. Устина вибiгла з будинку.
   -Так буде з кожним брудним бараном,-промовляв Юрiй,-який посмiє пiти проти моєї волi. Зараз цю жiнку битимуть, доки вона не помре. Це мiй наказ! Дивiться, дивiться, свинi, та робiть висновки.
   -Пане,-пiдiйшла до нього Устина,-я хочу вам дещо показати.
   -Що? Теж захотiла пiд шпецрутени?
   -Нi. Ви бачили мою силу, думаєте ви зможете зробити теж саме зi мною? Облиште Ганну. Ми зараз поїдемо в одне мiсце, а потiм робiть iз нею що забажаєте. Та не змушуйте мене застосовувати силу,-додала вона.
   -Добре,-вiдповiв пан,-я поїду, подивимось що я маю зрозумiти.
   Вони їхали пiд сильним снiгом, який бив в обличчя кучеру та iнодi навiть залiтав у каляску. Устина не промовила анi слова. Нарештi конi зупинилися бiля глибокої прiрви, а унизу розкинулося величне Сiм Смертей.
   -Тут я померла,-сказала Устина,-подивiться на озеро. Воно не звичайне.
   -Ти божевiльна!
   -Мабуть. Давайте спустимось.
   Вони почали обережно, щоб не послизнутися, сходити до берега. Нарештi Устина з паном стояли на мiсцi, бiля самої води.
   -Воно не замерзло,-зазначив Юра.
   -Так, бо це не вода. Ходiмо.
   -Що, що ти робиш! Я не полiзу туди! Я не буду пернати!
   Устина силою затягла його в озеро. Вони повiльно потонули у чорнiй безоднi, та раптом усе щезло. Пан Юрiй бачив зiрки на темному небi, i йому справдi здавалося, що то всесвiт. Наче крила виросли, вiн летiв все вниз та вниз.
   Юрi снився сон, нiби вiн сидить бiля Олени та тримає її за руку, а вона плаче. У дверях стоїть дiвчина з схованим у волоссi обличчям.
   -Ти менi подобаєся,-каже пан своїй крiпачцi,-ти не така, як вони, незвичайна.
   -Так, незвичайна, але ви кохаєте не мене. Подивiться у вiкно.
   Надворi били жiнку. Що то за жiнка? Ганна. Так, це Ганна. Якi в неї чудовi великi блакитнi очi, нiби добром свiтяться. Навiщо їй роблять боляче? Юрiй вибiг на вулицю та зупинив руку Прокопа.
   -Пане, тепер менi краще,-каже Ганна,-я так довго страждала, а тепер, коли побачила вас... Я думала, що ненавиджу вас, а насправдi...
   -Я теж думав, що ти огидна менi, а насправдi...
   Дощовi хмари розвiялися та засвiтило сонце. Юрiю стало тепло та затишно, аж раптом з усiх бокiв потекла крижана вода.
   -Давайте, пане, вилiзайте. Ну! Ви що померли?
   -Ганно!
   -Нi. Це я, Устина. Виходьте з води.
   -Менi холодно,-промовив Юрiй.
   -Зараз дiйдемо до каляски, там є ковдра.
   -Менi треба до маєтку, я маю зупинити Прокопа.
   -Зупинете,-вiдповiла Устина.
  
  
   Пан Юрiй прокинувся у хатi Мотрi, тепло укритий дбайливими руками. Вiн пiдняв важкi повiки та побачив незнайому чисто прибрану кiмнату, з великою пiччю та баготьма склянками з зiллям.
   -Тут є хтось?!-крикнув вiн.
   -Так, панночку,-увiйшла старенька бабуся та пiдiбравши спiдницю сiла на край лiжка,-Як почуваєтесь?
   -Я... не знаю. Де я?
   -Вдома, панночку, у моїй хатi. Не впiзнаєте, я баба Мотря.
   -Так, так... А Ганна?
   Мотря лагiдно посмiхнулася.
   -Покликати?
   -Нi,-Схвильовано вiдповiв Юрiй,-з нею все гаразд?
   -Так, вона повнiстю сцiлилася.
   -Сцiлилася?
   -Їй добре,-сказала бабуся.
   -Бабо, я бачив неможливi речi. Я летiв серед зiрок та здавалося, що то всесвiт. А потiм Ганна... Що зi мною? Це, нiби не я.
   -Спiть, спiть. Коли прокинетесь, усе буде, як ранiше. Спiть.
   14
   Устина розумiла, що можливо зробила помилку. Пан мiг загинути, адже вода дуже холодна. Вiн мiг загинути, так нiчого i не побачивши. Та й їй самiй було щось недобре. Голова болiла, в очах мерехтiли якiсь райдужнi кола. Дiвчина страшенно втомилася, але треба було працювати. Робота давалася їй важко, тканина валилася з рук, а Устина все шила, шила.
   От i вечiр прийшов.
   -Iди вже, ти, як не жива,-сказала Параска,-я сама дороблю.
   -Гарно нам жилося у Маренадiвцi, еге ж?-болiсно всмiхнулася Устина.
   -Гарно. То не життя було, мрiя. Але такого вже не буде. Оксана захворiла, чула?
   -Нi, не чула. Важко захворiла?
   -Не дуже,-вiдповiла Параска,-лiкаря не кликали, пан не дозволив. ЇЇ баба Мотря лiкувала. Яка то добра бабуся!
   -Так,-щiро погодилась Устина,-вона лагiдна, нiжна, все розумiє та завжди допомогає.
   -Може й тобi до неї? Зовсiм блiда.
   -Застудилася.
   -Iди, iди, Усте, вiдпочинь трохи.
   Устина увiйшла в порожню хату. Левко ще на панщинi. Їй було дуже жарко та якось тiсно. "Так,-подумала дiвчина,-не треба було купатися у сiчнi. Навiть русалоньки взимку сплять". Устина ледве дiйшла до лави та не змогла лягти, бо їй здавалося, що якщо вона ляже, то засне, а якщо засне, то вже нiколи не прокинеться. За вiкном летiв снiг, такий твердий та холодний. Скажений вiтер гнав його кудись у безкiнечнiсть, а снiжинки опиралися та осiдали на сом*яних дахах, на пожовхлiй мертвiй травi, на замерзлому ганку. Устина стояла посеред кiмнати та дивилася у маленьке вiкоце. Їй хотiлося пiти пiд снiг, щоб хоч трохи охолонути. Усе тiло трясло, ломило, думки замирали у головi, i це було так болiсно. Дiвчина скинула тулуп та побiгла до дверей, але у сiнях впала та заснула, якимось дивним сном.
   Вона стояла посеред дороги та бачила вишню, всю в бiлих духняних квiтах. Та дорога дуже свiтла та пряма. Вона, зовсiм молода дiвчина, яка мрiє про щастя, кохання. Вона любить життя, розумiє подихи природи, для неї не iснує байдужостi та тьмяних кольорiв. I от ця дiвчина легко крокує по дорозi з корзиною для бiлизни. Аж раптом шiсть чорних коней з блискучою шкiрою несуться назустрiч.
   То все менуле, а чи є теперешнє? Навiщо їй сниться той сон? Що означає вiн серед цiєї темряви? Яке болiсне вiдчуття! Невже смерть знову дихає у потилицю?
   -Устино, дiвчинко, не смiй померати. У тебе попереду великi справи.
   Устина вiдкрила очi.
   -Молодець!-сказав Володимир,-я знав, що ти сильна.
   -Я дурепа, Володимере, то була така помилка...
   -Нi, не помилка. Озеро знову прикликало тебе, що б зробити сильнiшою.
   -Я втомлена i нiчого не розумiю,-сказала Устина.
   -Вiдпочевай, дiвченко. Мати передає тобi привiт.
   -Як вона?
   -Чудово. В Маринадiвцi все краще не буває.
   -Хоч десь добре.
  
   Устина була дуже слабка, температура трималася два тижднi. Не один лiкарь не мiг сказати що це за дивна хвороба. Але через три мiсяцi Устинi раптово покращало. Пан Юрiй приходив майже кожного дня, звiдкись приносив яблука та засушенi квiти. Також часто навiдувалась Ганна.
   -Дякую, Устино,-якось сказала вона,-ти врятувала менi життя. Пан став такий добрий. Уявляєш, вiн хоче щоб я переїхала у спальню панi Олени. Я не погоджуюсь.
   -Чому?
   -Бо це означає... Устино, вiн поцiлував мене.
   -Хто?
   -Пан. Я була така здивована, а вiн просив пробачення.
   -Це добре, Ганно, погоджуйся. Мабуть, це любов навiки.
   Пiсля тiєї розмови все змiнилося. Устина ще не могла вставати, але вона бачила це по обличчях Лева, пана, Ганни. Всi вони якось просвiтлили.
   Звичайно, це було добре, i самiй Устинi ставало дадалi кращє. Вона вже iнодi виходила у садок та сiдала на стару лаву. В один з таких сонячних весняних днiв до неї пiдiйшов пан Юрiй та присiв поруч.
   -Як почуваєшся?
   -Чудово, дякую,-вiдповiла Устина,- а ви як?
   -Я теж чудово. Ми з Ганною одружимось в лiтку.
   -Вiтаю! Дуже рада за вас!
   -Дякую, Устино,-сказав пан,-ти менi дуже допомогла, я став iншою людиною пiсля тiєї мандрiвки на озеро. Ти не звичайна дiвчина, не схожа нi на кого в свiтi... Менi здається...,-задумливо промовив Юрiй,-що це колись вже було.
   -Так, ви вже казали менi щось подiбне,-одказала Устина,-тодi ви майже закохалися в мене, але потiм зрозумiли кого кохаєте насправдi. I тепер. Ви кохаєте Ганну?
   -Так, я кохаю її з подвiйною силою, бо в нас буде дитина.
   -Що?!-спитала Устина,-Ганна вогiтна?
   -Так, так,-повторив Юра та було помiтно, що вiн плаче,-менi начхати на те, що скаже громадство, я слухатимусь лише своє серце, а воно менi каже, що я найщасливiша людина в свiтi, бо в мене буде сiм*я, любляча, гарна дружина i нащадок. I... якби не ти, Устино, я б нiколи не зрозумiв де сховане моє щастя.
   -Я рада, що змогла нарештi вас переконати. Звичайно, цього недостатьньо, але далi попрацює Ганна. Бажаю вам всього найкращого!
   -Дякую, Усте. Я пiду, менi треба зустрiтися з кiлькома людьми.
   -Так, йдiть. Бувайте.
   Вiн пiшов, а Устина сидiла та думала, що сiяти добро важко, бо це неможливо без втрат i болю, але все повертається радiстю, посмiшкою людей. Тому ми маємо допомогати людям, чого б це не коштувало.
   День за днем iшли, та з кожною годину Устина сильнiшала. У травнi вона була вже зовсiм здорова. Усi в маєтку готувалися до весiлля пана та Ганни. Юрiй хотiв влаштувати щось неiмовiрне, а Ганна вже мрiяла про дитинку. Часто вони разом з майбутнiм чоловiком сiдали пiд розквiтлою яблунею та розмовляли з своїм ще ненародженим нащадком. Нiхто навiть не здогадувався, що пан Юрiй може бути таким добрим i нiжним.
   Тим часом Устина навпоки все менше i менше бачилася з Левком. Вiн декiлька разiв їздив до Києва, привiз купу дорогих подарункiв, а Устинi купив якусь дрiбничку, i мабуть навiть не в Києвi, а десь вже бiля хутора. Дружина на те i є дружина, тож вiдчуття пiдказувало їй у чому справа, але ж Устина була незвичайною дружиною, тому її бiльш непокоїли iншi речi. Наприклад, бабуся Мотря, яка ставала дадалi уважнiшою до здiбностей обраної.
   -В тебе поганий лiвий удар, ти вагаєся, коли б*єшся.
   -Що сталося, Мотря? Чому ти звертаєш на це стiльки уваги?
   -Устино,-зiтхнула бабуся,-я не хотiла лякати тебе ранiше, нiж це станеться... Ти ще не пройшла посвячення. Перший невинний врятований i ти маєш пройти ретуал.
   -Який саме?
   -Ти повинна битися з демоном.
   -З демоном?! Що... це значить?
   -Декiлька наших єдинодумцiв схопили демона руйнування. Таке часто роблять, що б здiйснити посвячення нової обраної.
   -Навiщо?-спитала Устина,-навiщо ця посвята? Хiба менi мало страху та хвилювань без неї?
   -Ти маєш знати,-вiдповила Мотря,-з чим борешся та заради якої великої мети живеш. Коли ти подивишся в обличч злу, усе стане iнакше, ти станеш сильнiшою.
   -Я вже бачила обличчя смертi, воно досi сниться менi ночами. А якщо я не витримою посвячення?
   -Витримаєш, Усте. Твоє життя чiтко окреслене, озеро не дасть тобi пройти крiзь дверi пекла. Та повiр менi, побачити демона на рингу набагато краще нiж в природнiх умовах, тобто, коли вiн вбиватиме. Ти ще зовсiм слабка i недосвiдчена, тобi подрiбно навчитися бути обраною. З роками вмiння прийде й ти станеш найвиличнiшою з покликаних, легендою, на прикладi якої вчитимуть наступнi поколiння борцiв зi злом.
   -А я?-тихо проказала Устина,-а моє майбутнє, як людини, а не обраної, що буде з ним? Лев пiде, так? Вiн не зможе жити пiд тягарем чужої таємницi.
   -Якщо Лев тебе кохає по-справжньому, вiн не кине тебе, я якщо нi, то вiн тобi не пара, i неварто побиватися.
   -Я не побиваюся, бо я не кохаю Лева...
   15
   У липнi, наче навмисно, була така гарна погода, що всi дивувалися. Цiлiсеньки днини свiтило сонце, але не пекло, а лагiдно грiло шкiру, зелененьке листячко не бруднилося та шорхотiло надиво свiже. Панщину скоротили до трьох днiв на тиждень, селяни повнiстю вiдпочили i ходили веселi. Справи у маєтку пiшли дуже добре, бо крiпаки працювали краще.
   Двадцять перше липня незвичайний день. З самого ранку хутiр ожив, всi бiгали по коредорах та посмiхалися.
   -Пан одружується,-чулося з усiх бокiв.
   Устина зайшла в спальню до Ганни з пiдносом у руках.
   -Доброго ранку! Я принесла тобi снiданок.
   -Дякую, Устиночка, але нетреба було. Я ж не панiя, сама б узяла.
   -Скоро станеш панiєю. Вiтаю!
   -Дякую,-повторила Ганна,-сьогоднi найщасливiший день у моєму життi. Я виходжу замiж!
   -Так, виходиш замiж. Це так чудово!
   -Подивися, будь ласка на сукню. Як тобi вона?
   Устина вiдчинила шафу та побачила скромну, але дуже гарну рожеву сукню.
   -Вона прекрасна, Ганна. Якщо ти не проти, я допоможу тобi одягтися.
   -Звичайно!-сказала Ганна,-нiхто iнший це не може робити. Ти моя найкраща подруга, Устина.
   -Дякую за довiру.
  
   Пан iз Ганною йшли по вулицi, а за ними тяглися килими червоних та бiлих троянд. Церква також була прибрана рiзноманiтними квiтами. Величезна арка вкрашала богатий святковий стiл. Такого пишного та гарного весiлля ще не було на Українi.
   Селяни радiли за свого хозяїна та з задоволенням святкували його весiлля, на рiзнi голоси бажали щастя. Обличчя Юрiя аж свiтилося вiд радостi, вiн навiть боявся вiдпустити руку Ганни, що б все це не виявилося сном.
   Устина теж радiла, але дещо її непокоїло. Лева нiде не було. Чи не сталося щось, якесь лихо? Вже пробило дванадцять. Повний мiсяць свiтив з неба. От вiн усе знає, але мовчить, не каже правди. Устина пiшла на край села, i зустрiла на шляху Лева.
   -Де ти був?-спитала вона,-пан Юрiй сьогоднi одружується. Менi б хотiлося, що б ти був зi мною на святi.
   -Я йду, Устина. I пан про це знає. Вiн дав менi вiльну.
   -Тобто йдеш вiд мене?
   -Так,-вiдповiв Лев,-вибач, але для мене це набто болiсно та незрозумiло. Ти увесь час мовчиш, ми майже нiколи не буваємо разом. Спочатку я думав, що це через важку працю, але ж тi порядки скасовано, а мiж нами нiчого не змiнилося. Я мрiяв не про таку дружину, Усте. В Києвi...,-вiн замовк на хвилину,-я знайшов те, чого нема у тобi. Я йду до неї. Вибач, сподiваюся ти не зненавидиш мене.
   -Нi, Левко, не зненавиджу,-тихо промовила Устина,-йди, бажаю тобi щастя.
   -Як це розумiти?! Невже ти нiколи мене не любила?!
   -Любила. Я i досi тебе люблю, тому вiдпускаю. В нас нiколи не буде нормального життя, Левко. Моя таємниця зажди роздiлятиме нас. Ти не заслужив таку долю. Шукай своє щастя, нажаль зi мною ти не здiйснеш свої мрiї.
   -Чому?
   -Бо я не зможу дiлитися з тобою усiм. Я нiколи не буду просто дружиною, просто дiвчиною чи просто матiр*ю, перш за все я буду тiєю, ким народилася. Я не здатна на щiрiсть, я завжди наче кицька гулятиму сама по собi. Я дуже винна, Левко. Ми не мали одружуватись, я не мала так вчиняти iз тобою. Ти хороший хлопець, добрий, сильний, смiливий, а в мене своє життя, таємниче, самотнє. Я тебе не варта. А та дiвчина, напевно, краща, вона зможе дати тобi те, що не можу дати я.
   -Нi!-закричав Лев,-я нiкуди не пiду. Не тримай мене за дитину! Ти просто... Усте,-раптом тихо та сумно проказав вiн,-я не розумiю.
   -I не зрозумiєш. Прощавай.
   Вона швидко пiшла геть, а Левко стояв та дивився як його дружина йде все далi й далi, як її стрункий стан поступово овиває темрява, i от його вже майже не видно.
   Коли Устина вiдiйшла завсiм далеко Лев розвернувся та попрямував до Києва пiшки. Було недуже далеко. Вiн старався не думати про свою дружину, а навпоки згадував Олександру, його нову дiвчину, але нiчого з того не виходило. Обличчя Устини з*являлося перед очима знову i знову.
   От голосне сiльське свято у Маренадiвцi. Бiля Лева дiвчата так i в*ються, але вiн увесь час дивиться на дiвчину, що сидить на лавi пiд калиною, така сумна та самотня. Вона єдина не танцює, не смiється. Нарештi Лев зважився та пiдiйшов до неї:
   -Бувай здорова, дiвчино!
   -Добрий вечiр.
   -Мене Левом звуть. А тебе як?
   -Устиною.
   -Чого ж ти сумуєш, Устино?
   -Не знаю. Щось сумно.
   -Годi вже! Ходiмо танцювати!
   Дiвчина червонiє та сором*язливо опускає очi, але все ж таки пiдводиться з лави. Танцює вона гарно, майстерно, але все мовчить та мовчинь.
   З того часу Левко заходив до Настиної хати щодня, у рештi-решт вони з Устиною побралися.
   А тепер? Що тепер? Через її дивакуватiсть вiн йде до iншої. Раптом згадалися слова: "Знай, заради тебе я витримаю усе!" Та от, не витримав...
  
   Устина вiдчинила важкi дубовi дверi, увiйшла в свою хату, подивилася на порожню полицю, де колись були Левковi речi. Вона не вiдчувала болю, просто було якось сумно. Сумно через те що вона покохала, коли не мала кохати, через те що вона померла i те кохання зникло. Так, вони обружилися, але Устина не любила Лева, як ранiше. Звичайно, вона любила його, але як неневинного.
   Плакати не хотiлося. Дiвчина легла на лаву, вкрилася з головою та спрбувала заснути, але не могла. Вона билася головою о стiну, аж поки кров не пiшла з розбитого лобу. Той фiзичний бiль допомогав забути про все, про весь свiт. Нарештi вона втомилася та заснула. Несподiванно на Устину кинулося якесь темне чудовисько, меч бличнув у руцi. Дiвчина замахнулася та одним рухом вiттяла голову демоновi. Зеленi очi погасли та голова покатилася в прiрву, а Устина почала видиратися нагору. Вона була така зла на себе, що готова бити усе, що трапиться пiд руку. Але нiчого навкруги, лише темрява. Тож вона почала бити темряву, однак темрява не опиралася, не вмирала...
   -Устино,-почула вона голос пана Юрiя,-Устино, ти спиш?
   -Нi. Що ви тут робите у день свого весiлля?
   -Я повинен був сказати тобi про Лева, але вiн просив мене...
   -Нiчого. Це наша з ним справа. Тобто я хотiла сказати, що не треба хвилюватися через такi дрiбницi.
   -Вiн пiшов назавжди?-спитав Юрiй.
   -Так. Я не побиваюся, просто сумно.
   -Менi шкода.
   -Нi, не треба шкодувати. Так мало бути. Йдiть до своєї дружини, пане, та будьте щасливi.
   -Надобранiч, Устино.
   -Надобранiч.
  
   Тиждень пройшов з того часу, як Лева нема, а Устина навiть не помiчала його вiдсутностi. Пан з Ганною поїхали до Петербурга у весiльну подорож, а крiпаки поралися самi. Устина працювала, потiм приходила в порожню хату, лягала спати, їй снилися якiсь незбагненнi страшнi сни. Мотря багато тринувала свою обрану, Устина билася все майстернiше та майстернiше, сила зростала. Проте десь у глибенi душi їй так хотiлося звичайного щасливого життя, але Устина вiдмовилася вiд мрiй та жила далi своїм дивним таємничим життям. Вона шила бiля вiкна. Лiто шелестiло соковитим листям дерев, тепла пропахла сонцем темрява опускалася на хутiр, ховала великi садки та у сяйвi мiсяця вiдблискувала бiлi стiни хатинок. Всi спали, а Устина все працювала, бо вiдчайдушно намагалася не бачити тих кошмарiв, чудовисько з зеленими очима та голову його, яка котиться кудись у прiрву.
   Раптом у кущах щось почулося, Устина встала та почала вдивлятися у темний садок. От промайнула тiнь. Чи може то була лише галюцьнацiя? Через декiлька сикунд все стихло. Устина швидко, наче кiшка, вистрибнула у вiкно та побiгла у бiк де зникла тiнь. Дорога йшла до лiсу. На мить Устинi стало страшно, але вона незважала на це почуття i бiгла далi в лiс. Попереду бачилося щось темне, воно щезало дуже швидко, але обрана не втрачала його з поля зору. Нарештi це щось зупинилося посеред невеликої галявини.
   -Хто тут?-спитала Устина.
   -До рингу!-вiдповiв тоненький голос,- до рингу!
   -Вже час ритуалу?
   -Iди за мною, обрана.
   Вона пiшла за кимось маленьким та худим, вони увiшли в кам*яний будинок, у величезну кiмнату. В темному кутi стояла людина повнiстю схована в чорний балахон.
   -Пiдiйди,-промовив жрець.
   Устина пiдiшла.
   -Iм*я твоє Обрана, життя твоє Покликання, щастя твоє Боротьба зi злом! Доведи ж що ти гiдна, що ти готова прийняти свою долю! До рингу!
   -До рингу!-погодилася Устина.
   Раптом все щезло, кiмнату оптягали залiзнi дроти. Дверi вiдчинилися та десь у глибинi блиснули зеленi очi. На свiтло вийшло чудовисько iз знаком гамма, що означає руйнування. Воно пiдняло страшну величезну лапу з гострими пазурами та вдарило Устину. Дiвчина впала на пiдлогу, демон встав над нею, готовий завдати ще один удар, але обрана перекатилася та монстр не зачапив її.
   "Твоє iм*я Обрана, твоє життя Покликання, щастя твоє Боротьба зi злом!" В руках Устини бозна звiдки з*явився меч. "Доведи, що ти гiдна!" Устина пiдвелася, але демон вибив меч, та вдарив дiвчину по головi. Було дуже боляче, аж кров носом пiшла.
   -Ти - зло,-промовила Устина i схопила меч.
   Одним рухом вона вiддяла демоновi голову й голова покатилася до її нiг. Дiвчина вiдскочила, на пiдлозi вiдкрилася вогняна дира та поглинула чудовисько.
   Дроти зникли, перед Устиною стояв жрець у чорному балахонi. Вiн обтер кров з її обличчя.
   -Хай ця кров буде клятвою, щiрою обiдницею служити добру. Я помазую тебе, дочка бога Гелекса - справедливiсть i богинi Неодори - жiноча сила. Будь гiдною! З гордiстю неси свiй священий тягар.
   Жрець провiв помазання та таж сама тiнь вивела Устину з будинку. За спиною дiвчини ростворявся у повiтрi кам*яний дiм, той дiм, де вона знайшла свою долю.
  
   -Я народила її i вже знала, знала, що вона не просто дiвчинка, тендiтна i замрiяна, якою здається. Вона - обрана, бо я народила її для того, щоб моя дочка поповнила армiю добра, армiю воїнiв, що вiдчайдушно боряться зi злом. Я знала, що колись її заберуть вiд мене, i, мабуть бiльше я нiколи її не побачу. Я знала та не опиралася, бо така її доля.
  
   Устина вже нiчого не чекала, нi про що не думала. Вона лише хотiла сховатися вiд всепоглинного страху, який охоплював її з голови до нiг, який чорною хмарою проникав в неї, кричав щось, але дiвчина не розумiла. Вона затикала вуха, не бажаючи це чути, а страх продовжував верещати. Мотря дивилася на страждання оброної якось осторонь та займалася повсягденними справами, наче i не була провидецею.
   Устина ходила з кута в кут, не знаючи чим вiдволiктися вiд чорних думок, аж раптом постукали.
   -Заходьте!-з радiстю промовила вона.
   -Доброго дня,-привiтався великий мiцний чоловiк, по виду з простих.
   -Добридень,-одповiла Устина,-ви до кого?
   -До Устини Миланової, Настиної дочки.
   -Це я...
   -Дуже приємно. А я Нестор. Демон.
   -Вибачте, я не розумiю...
   -Я демон, але не лякайтеся. Мене прислали з посланням для воїна добра.
   -Ви не схожi на демона,-разгублено зауважила Устина.
   -А богато ви їх бачили?-поцiкавився Нестор.
   -Одного, з гаммою на лобi. Я його вбила.
   -То не справжнiй демон.
   -Як це?
   -Ретуальне чудовисько, вiн належить до нижчого рiвня, тобто це напiв тварина. Ним керує iнкстинкт, який полягає в тому, що б вбивати. Такого демона дуже легко спiймати та перемогти, це пiд силу навiть смертному.
   -А демони вищого рiвня?
   -А демони вищого рiвня, по-перше можуть приймати людьську подобу та процювати пiд пiдкриттям, в них завжди є певна мета, до якої вони прагнуть. Наприклад, саме банальне - знищити свiт за допомогою потужної магiї, яку треба якось отримати. Можна сiсти?
   -Звичайно сiдайте.
   -Дякую. Так от здобути магiю, яка здатна знищити людський свiт можна шляхом вбивства носiя.
   -Носiя?
   -Так, носiй це щось назразок обраної, тiльки вiн не бореться зi злом, а охороняє добро.
   -Як охороняє?
   -Носiєвi довiрино зберегати певну магiчну рiч, яку зло може використати задля руйнування.
   -Носiй має достатьньо для цього сил?-спитала Устина.
   -Так, носiй має досить потужнi магiчнi сили, також на цiх людей накладенi захиснi закляття. Проте демони iнодi знаходять спосiб дiстати магiчну рiч та вбивають носiя.
   -Яким чином це стосується мене?
   -Братство хоче вбити носiя,-вiдповiв Нестор.
   -Яке братство?
   -Те, до якого я належу. Братство бiлих коней.
   -А чому ти менi видаєш таємницi свого братства?
   -Бо я зрадник,-всмiхнувся демон.
   -Я нiчого не зрозумiла. Зрадник?-збентежено промовила Устина,-серед демонiв бувають зрадники.
   -Так, один з них перед тобою.
   -Я все одно не можу збагнути...
   -Ти недавно стала обраною?-запитав Нестор.
   -Так.
   -Таких одразу видно. Нещаснi смертнi дiвчата, наляканi, розгубленi, не здатнi керувати власною силою... Їх так легко вбити, i демони вбивають...
   -Чому ж ти не вб*єш мене? Це так легко.
   -Бо я зрiкся демонiчного iства. Але мова не про мене.
   -Братство хоче знищити свiт?-несподiвано спита Устина.
   -Нi. Я сказав про це просто для прикладу. У братства дещо iнша мета, хоча схожа на знищення. Розумiєш, Устина,-почав демон,-можна тебе так називати?
   -Звичайно.
   -Так от... Розумiєш, зараз сили добра та зла чiтко зболансованi i перевага на боцi добра. Ясна рiч, злу це не подобається та воно намагається змiнити ситуацiю. Власне воно намагається вже кiлька сот рокiв, але зараз з*явилася реальна можливiсть таке зробити. Зло не знищить людьський свiт, воно просто пiдпорядкує його нижчому свiту, але, повiр, це набагато гiрше, нiж знищення. Люди стануть робами, i навряд колись зможуть звiльнитися, навiть пiсля смертi.
   -В людському свiтi теж є роби,-зауважила Устина.
   -Це зовсiм iнше,-вiдповiв Нестор,-злу не потрiбна ваша фiзична праця, скорiше ви будете схожi на клоунiв, з яких кожен може познущатися. Демони отримують велике задоволення вiд страждань смертних.
   -Добре, яка мета у братства ми з*ясували. Але як вони це зроблять?
   -Я недарма розповiдав тобi про носiїв. Взагалi то добро надiйно охороняє свої релiквiї, та намагається тримати їх iснування у таємницi. Та нещодавно у нiжчому свiтi з*явилися чутки про те, що коло вогню не знищене, а леше розбите на декiлька шматкiв та цi шматки зберегають носiї.
   -Стiй, повiльнiше. Що таке коло вогню?
   -Раджу почитати мiфологiю... Ще до винекнення релiгiй, коли люди вiрили у язичних богiв, жили собi старi дiдугани, якi досить вмiло боролися зi злом. Володар увесь час думав: вониж звичайнi смертнi та ще й старi, як їм це вдається? Тодi вiн послав гонцiв так би мовити на розвiтку. Посланникам стало вiдомо, що старiйшини мають дуже потужну зброю, яка нищить наймогутнiших демонiв. Пiсля цiєї звiстки Володар зiбрав армiю та напав на селеще, де жили старiйшини. Але вiн зробив найбiльшу помилку за всю iсторiю свiту. Армiя була розбита в щент, бо та зброя, яка мала вигляд невеличкого кола з старовинними символами, кидала величезнi струменi вогню та не простого вогню, а священного, його ще називають живим полум*ям, бо це полум*я здатне знощити усе, вiд демона до цiлого свiту. Саме тодi добро отримало велику перевагу, однак коло вогню було втрачене, так усi вважали до найближчого часу. А тепер виявилося, що воно просто розбито на п*ять шматкiв, i все б нiчого, якби зло вже не мало чотири. Ти ж розумiєш, якщо їм вдасться скласти коло, то зло переможе добро i людський свiт покотиться у пекло.
   -I що робити?-спитала вкрай здивована Устина.
   -Захистити останього носiя, звичайно. Це дiвчина, трохи старша за тебе. Живе у селi Зелений Яр. Тобi треба поспiшати.
   -Я маю битися з демонами?
   -Так.
   -Сама?
   -Носiй допоможе тобi.
   -Але ж...
   -Устино,-серьйозно сказав Нестор,-вiд тебе залежить доля свiту. Не час лякатися, як мала дитина.
   Вiн повернувся до дверей та раптом зник у повiтрi. Устина зосталося стояти посеред кiмнати, потiм вона, погано розумiючи що робить, сiла на пiдлогу та сховала обличчя у долонях. Дiвчина не плакала, вона просто не могла прийти до тями пiсля всьго почутого та чомусь боялася навiть повирухнутись. Так вона i сидiла аж поки не прийшла Мотря.
   -Доля свiту залежить вiд мене?-вбитим голосом спитала Устина,-Але я не можу, Мотря, ти ж розумiєш... Так, я дещо незвичайна дiвчина, я бачила дивнi речi, але таке...
   -Це твоя робота, Усте, доведеться звикати. Ходiм до залу. Тринування i ще раз тринування, а потiм ти поїдеш до Зеленого Яру.
   -Мотря!
   -До залу!-сердито промовила провидиця.
   Вона взагалi останнiм часом була чимось дуже занепокоєна. Устина тiльки дивувалася її жортскостi та розлюченому голосу. Куди ж подiлася та добра лагiдна бабуся, яка зустрiла її тут? Три тижднi Устина не спала, билася, билася, та їй здавалося, що це якась боротьба iз темрявою, бо темрява не опирається, не вмирає, тому битися з нею бузглуздо. Зараз вона мовчить, але згодом, сильна та непоранена, пiдведе потворну голову та вдарить її, Устину, i налякана розгублена обрана помре з першого ж удару, а темрява заволодiє свiтом i нiхто її не спинить.
   Але попри всi цi думки Устина боролася iз нею, намагалася перемогти, Мотря все бiльше мовчала, тiльки дивилася.
   Проходили день за днем, тиждень за тижднем, Мотря бачила наскiльки сильно зростають Устинени сили, а самiй Устинi здавалося, що вона тiльки знесилюється.
   Проте потрiбно було їхати та дiвчина зi сльозами на очах попращалася з старенькою бабусею та вирушила до Зеленого Яру.
   16
   З велокого пагорба було видно як сходить сонце. На зеленiй соковитiй травi блищали великi краплi ранкової роси. Село ще спало. Устина вийшла з коляски та попрямувала пiшки до першої хати. Постукала. Довго нiхто не вiдчиняв, дiвчина вже хотiла пiти, аж на порозi з*явилася молодиця з маленьким хлопчиком на руках.
   -Доброго ранку,-привiталася Устина,-пробачте, що збудила...
   -Нiчого,-перервала її молодиця,-я заспалася, пора вже прокидатись. То ви до мене?
   -Власне менi потрiбна Наталья Горбич.
   -Так, ви до мене,-посмiхнулася жiнка,-заходьте, будь ласка.
   Устина опинилася у великiй кiмнатi, де стояли чотири лiжка, три великi та одне маленьке, дiтяче. В кутi бiля дубового столу висiли iкони, на печi - рiзнокольоровi глечики та дерев*янi ложки. У вiкна заглядав крiзь бiленькi фiранки нiжно-рожевий свiтанок, на двох лiжках бiля пiчки рiвно дихали у вi снi чоловiк та жiнка.
   -Заходьте,-повторила Наталя, бо Устина нерешуче зупинилася,-не бiйтеся, не розбудете. Це мiй брат з дружиною, вони вчора з Одеси повернулися, тепер їх горматою не збудить. А ти, Йване,-звернулася вона до хлопчика, який вже злiз з її рук,-iди принеси молока з комерчини та булочок.
   -Що ви! Не треба турбуватися...
   -Сiдайте, ви мабуть сдалеку.
   -Так,-вiдповiла Устина,-власне, я...
   -Обрана?-стихо спитала Наталья,-я знаю, мене попереджали, що ви прийдете, що б захистити священий амулет.
   -Амулет?
   -Так, пiсля того як коло розбилося його осколки стали носити як захiснi амулети, але зло...
   -Знайшло спосiб долати їх захист. Мене звуть Устина,-раптово промовила вона.
   -Дуже приємно! Я рада, що ви тут, адже демони вже приходили, ми вiдбилися насилу. А ви ж бачете я не сама,-i Наталка з занепокоєнням подивилася у бiк брата та його дружини,-ще й Iван, вiн зовсiм беззахисний.
   Нiби почувши її слова, в кiмнату вбiг хлопчик з глечиком в однiй руцi та корзинкою у iншiй. Все це вiн поставив на стiл та полiз до свого лiжечка, але тiтка зупинила його:
   -Годi спати, ходи на двiр.
   Хлопчик ображено похитав головою.
   -Та нi, хай спить,-промовила Устина,-ходiм краще ми. На вулицi чудовий ранок.
   Вони вийшли з хати та порямували до невеликого зеленого луку па березi рiчки, яка весело блищала у перших променях сонця. Дiвчата посiдали на травi та Наталья почала розповiдь:
   -Усi мої родичi вiдперших Горбичiв, що з*явилися на свiт, були носiями та захищали священний амулет. Менi передали цей обов*язок у десять рокiв, коли вiд нещасного випадку померла моя старша сестра. Власне, до недавна я не знала спражню цiннiсть цього шматку скла, вiн для мене був лише пам*ятью про сестру. Але одного разу прийшли вони... Спочатку здалося, звичайнi люди, що правда одягненi дещо дивно... Вони питали мене про якесь коло вогню, але тодi я справдi не знал що воно таке. Пiсля нападу до села приїхав пан, вiн теж був якийсь незвичайний, тодi вiн i сказав менi, що красива легенда, яку розповiдала пробабуся, щира правда. Якби я не бачила тих чоловiкiв, якi трохи не вбили мене та Iвана, я б не повiрила.
   -А що то за легенда?
   -Моя пробабуся казала, що ми не простi селяни, а великi охоронцi священих релiквiй та володарi магiчних сил; що наш рiд з давнiх-давен бореться зi злом та пiдтримує рiвновагу у свiтi. Зосновник нашого роду Омос Колей був володарем щита, який вiдганяв злих духiв, та пiд його керiвництвом люди перемогли величезну чорну силу й у свiтi запанувало добро. А той шматок розмальованного фарфору, що зберегає моя сестра, i є часткою щита. У дитинствi я дуже любила слухати про героїчнi вчинки Омоса Колея, про те як добро перемогало зло, але я i уявити не могла, що бабуся це не вигадує... А тепер, коли я знаю про коло вогню i про те, що на мене полюють демони я взагалi трохи не божеволiю.
   -Так це важко,-промовила Устина.
   -За себе я не боюсь,-стихо та жалiбно сказала Наталья,-тiлькиб iз моєю родиною нiчого не сталося.
   -Нiчого не станеться. Для того ж я i приїхала, що б захистити вас.
   Той впевнений тон, яким Устина це промовила, зовсiм не видавав,що робилося в її душi. Демони, зло... Їй i так важко було усвiдомити, що вона, наче привид, що вона має якiсь обов*язки, що вона незвичайна. Їй було i так сумно, коли через це пiшов Лев, а тепер вона має битися iз нерухомою темрявою, яка от-от оживе i знищить обрану... Треба бiгти звiдци, сховатися, але нi! Нi, бо поруч сидить Наталья, беззахисна розгублина жiнка, яка буде битися, хоча i не має достатньо сил, вона боротиметься по-перше, за амулет, який зберегає рiвновагу, а по-друге, за людей, яких любить. Нi, i Устина не стане ховатися, вона ж обрана. "Життя твоє Покликання, iм*я твоє Обрана, щастя твоє Боротьба зi злом". Так було, є i буде.
   -Ну що ж,-Устина пiдвелася,-поченаємо готуватись.
  
   -Спочатку треба з*ясувати, якi в тебе сили,-говорила Устина Наталцi,-потiм треба їх опанувати, а далi тренування, тренування i ще раз тренування. Це що стосується бiйки, а насам перед ми маємо пiдготувати мiсце, захистити будинок та твою родину. Я дещо привезла iз собою.
   Устина дiстала з сумки декiлька мiшочкiв.
   -Це нам потрiбно, щоб створити захисну сферу навколо будинку, де знаходитимуться Iван, твiй брат, його дружина та головне - амулет. Для амулета ми маємо знайти бiльш надiйний захист. Ходiмо!
   -Куди?-спитала збентежина Наталка.
   -До лiсу. Там росте бузлiч трав, якi стануть нам у пригодi.
  
   Повня. Листя загадково шорхотiло у темрявi, десь у далинi кричала сова. Наталья уся здригалася вiд нiчних незрозумiлих звукiв, а Устина йшла спокiйно та впевнено. Промайнули старе кладовище, позаду залишилися старi хатини лiсничiх. Дiвчата опинилися вже далеко в лiсi. Дерева здавалися велiканами, якi простягають страшнi кiстлявi руки до неба, нiби благаючи про щось.
   -Менi страшно,-промовила Наталка.
   -Майже прийшли.
   Нарештi вони зупинилися на узлiссi, вже по iнший бiк гаю. На них дивилося старе покинуте селеще. Колись воно повнiстю вигорiло, замiсть хат залишилися однi стареннi стiни, бiля них порожнi криницi, зруйнованi очерети.
   -Дивися, отам!-сказала Устина та показала рукою на єдину цiлу хатину, у вiкнi якої мерехтiло тьмяне свiтло.
   -Що це?
   -Тут живе одна людина. Вона нам допоможе. Принаймнi так сказав Володимир.
   Вони зпустилися униз та пiшли до будинку. Дверi були вiдчиненi.
   -Прийшли!-пролунав голос,-що треба вам вiд старої вiдьми? Хiба не знаєте я i проклясти можу!
   -Не треба нас проклянати,-вiдповiла Устина,-ми прийшли по допомогу.
   -Хто ви?
   -Мене звуть Устина, а її Наталка. Ми повиннi захистити священний амулет.
   -Який амулет?
   -Коло вогню.
   -Я не захищаю амулетiв,-проказала вiдьма,-я вже не служе добру.
   -Ходiмо звiдци,-прошепотiла Наталья.
   -Нi,-вiдказала Устина,-ми не пiдемо доки вона не допоможе нам.
   -А, зухвала, дiвчино,-знову почувся голос,-але твоя подруга права, вам краще пiти, бо нiчого не отримаєте, я бiльше не рятую невинних.
   -То врятуй себе. Свiт котиться у пекло.
   -Рано чи пiзно я там все одно опинюся. Йдiть!
   Їм нiчого не залишалося як пiти геть.
   Устина провела Наталью до лiжка, а сама сiла на дворi. Через деякiй час, як завжди несподiванно з*явився Володимир.
   -Поганi справи,-сказала йому Устинина,-чаклунка вiдмовилася.
   -Нiчого, Усте, не можна складати руки. Це твоя перша серьйозна справа. Iнодi обраним доводиться стикатися з страшними рiчами...
   -Iнодi обранi гинуть,-продовжила вона.
   -I таке трапляється, але я вiрю в тебе, Устино, ти впораєшся.
   -Але що ж робити, Володимере?
   -Ти пом*ятаєш демона руйнування? Вiн бив тебе, було боляче, але ж ти пiдвелася та знищила його, бо вiн - зло. Так роби i зараз. Цi демони будуть не такi страшнi, проте набагато сильнiшi. Звiльнися вiд страху, не забувай про мету i ти переможеш.
   -Так...
   17
   Наталя прибирала пiсля вечерi. Всi розiйшлися у своїх справах. Устина сидiла на дворi пiд вербою та читала книжку, яку їй залишив Володимир. Власне, це був щоденник спостерiгача, який бачив як обрана б*ється з демоном. Тут було описане все життя молодої дiвчини, вiд покликання до загибели. Ту частину, де Алiяна, так звали обрану, загинула, Устина прочитала двiчi:
   "Стояла темна-притемна нiч,-писав спостерiгач,-у провулку мерехтiли двi тiнi, одна тендiтна та гарна, iнша потворна та страшна. Перша тiнь явно перемогала, але щось трапилось... Спалахнув лiхтар над головою прекрасної дiвчини та бридкого чудовиська. Свiтло заслiпило їх обох, але потвора оговталася перша. Дiвчина впала, її неiмовiрно вродливе обличчя обливалося кров*ю. Чудовисько стояло над нею, наче сам диявол вистрибнув iз пекла..."
   Устина вiдклала книжку. Щось трапилось... Не варто читати про смерть, коли готуєшся до перемоги. Але демоновi байдуже заради чого ти б*єся iз ним, заради чого здатна померти. Вiн теж сподiвається на перемогу, i отримає її, бо щось станеться.
   Раптом Устина почула крик. З бурегу рiчки бiгла Наталка, але позаду неї нiчого не було.
   -Вони там, вони там!-кричала вона.
   -В дiм,-коротко вiдповiла Устина.
   Молодиця ледве встигла ступити на ганок, як нiзвiдки з*явився чоловiк весь одягнений у чорне. Вiн хотiв схопити носiя, але спрацювало захiсне закляття, сфера, яка була навколо хати, вiдкинула демона. Вiн впав прямо до Устинених нiг, але швидко пiдвiвся та занiс руку для удару. Устина ухилилася та збила його з нiг i вже була готова вдарити ретуальним ножем, який увесь час носила з собою, але демон зник.
   -Нiхто не виходьте,-крикнула Устина, але у ту ж мить вiдчула як її схопили сзаду.
   Той самий чоловiк мiцно тримав її, а iнший демон попрямував до будинку, його вiдкинуло. Тим часом Устина вдарила демона лiктєм та вирвалася з його рук, другий побiг до неї, але його зустрiв нiж.
   Демони все з*являлися i з*являлися. Шiстьох Устина знищила, але вони все йшли i йшли. "Я не впораюся"-промайнуло в головi у обраної. Перед нею встав той самий перший демон, в цю мить Устина вже не могла боротися, вона склала руки та опустила голову, чекаючи, коли вiн занесе над нею меч.
   -Не час здаватися, зовсiм не час,-раптом почула вона.
   Устина подивилася на свого супротивника уважнiше. Стрункий стан, чорне волосся, свiтлi очi, мужнє пiдборiддя...
   -Нестор!
   -Не впiзнала?-посмiхнувся вiн,-Вперед, нас залишилося мало, однак i ваш захист слабшає.
   -I я слабшаю. Дуже...-вiдповiла Устина.
   -Перший бiй завжди важкий, але ти впораєся, недарма ж тебе тренує сама Стела.
   -Хто?
   Раптом до них метнувся якийсь чоловiк, вiн пiдняв меч, Устина вiдчула гострий бiль. Лезо прослизнуло по скронi. Кров потекла зливою, заслiплюючи очi, зор став якийсь туманний та змарнiлий. Устина майже знепритомнiла, але несподiванно, нече через якусь стiну, почула голос Наталки:
   -Нi, нi!!! Я вам не вiддам амулет!
   Вона продовжувала кричати, але демон дiстав ретуальний нiж та вже був готовий штрикнути ним носiя.
   -Не чапай її!-голосно, але надиво спокiйно промовила Устина.
   Щось сталося з нею. Вона, нiби звiр на полюваннi, кинулася до своїх ворогiв. Демони гинули, а Устина все билася i билася з чимось невiдомим. Нестор спостерiгав за нею здалеку. Дiвчина не бачила нiчого навкруг себе. Їй взагалi здавалося, що це хтось iнший бьється з монстром в людськiй подобi. Нерухома досi, темрява обережно пiдвела голову, зворухнулася та вдарила Устину у скроню. Червоний фантан звився в небо, в руцi трiснула кiстка та вона вже не працювала, а обрана не вiдчувала болю.
   Нiкого не залишилось. Лише спустiлий двiр. Наталка в хатi зiспокоювала племiнника. Устина стояла посерединi поля бою, демони згорiли, їх поглинуло пекло, i темрява застигла. Чи надовго?
  
   -Прощавай, Устино. Я так вдячна тобi...
   -Не треба подяки. Я зробила те що мусила, а ти справжнiй герой.
   -Ти виглядаєш такою стомленою...-турботливо зауважила Наталка.
   Устина лише сумно посмiхнулася. В неї була зламана рука у трьох мiсцях, потворна пов*язка затуляла пiв обличчя, очi запали, щьоки поблiдли. Дiвчина втратила багато кровi та три тижднi пролежала вдома у Натальi, уся родина Мотричiв турбувалася про неї, а тепер прийшов час їхати додому. Погляд Устини все ще був тьмяним та байдужим, вона намагалася взагалi нi про що не думати, але думки так i лiзли у голову, змушували її нестерпно болiти.
   Дiвчата обiйнялися та старенька коляска з парою коней поїхала геть вiд подвiр*я та дуже скоро скрилася з поля зору. Якась незрозумiла туга охопила серце Наталi, їй чомусь було дуже лячно вiдпускати вiд себе цю дивну дiвчину.
  
   -Першi бойовi поранення?-спитала Мотря.
   -Ти ж знала, що ця подорож... ця подорож поколiчить мене? Я досi, наче у страшному снi бачу їх обличчя, i те, як в мене щось вселилося, як я долала кожного, але не вiдчувала себе собою. Мотря, я була не готова до такого.
   -До токого не можливо бути готовою,-вiдповiла провидиця,-перший серьйозний бiй завжди важкий. Тобi треба вiдпочити, пройде час i все стане на свої мiстця, а зараз...
   -Усте,-зазирнула у хату Параска,-тебе пан хоче бачити.
   -Iди,-промовила Мотря,-вiн влаштував тобi сюрприз.
   Устина мовчки вийшла. На дворi як завжди метушилися дiтлахи, бруднi, але веселi, ситi. Схоже крiпакам жилося набагато краще, адже Ганна розумiє їх бiди, як нiхто.
   -Господи!-злякався Юрiй,-що з тобою сталося?! Ти така блiда, наче...
   -Наче з труни видерлась,-вгадала його думку Устина.
   -Вибач, але ти така побита.
   -Так, мала битися... Ви навiщось мене кликали, пане?
   -Так, Усте. Власне, ми з Ганною подумали... Ти дуже багато пережила останнiм часом, i, мабуть, втомилася. Ми вдячнi тобi за те що ти розкрила менi очi... Боже, все це непотрiбнi слова... Коротше кажучи, їдь до Маренадiвкi, провiдай батькiв та якслiд вiдпочинь.
   -Дякую, це як раз те, що менi зараз потрiбно...
   -Усте, знаєш... Я не просто вдячний тобi. За недовгий час, що ми знайомi, ти стала для мене другом. Розумiєш, у Петербурзi я почувався таким щасливим, бо поруч зi мною кохана жiнка. Тодi я зрозумiв, що якби не з*явилася ти, нiчого б цього не було, я б i досi жив як слiпий та зривав злiсть на крiпаках. Тому для мене ти не крiпачка, ти друг, тому, Устино, якщо хочеш... в мене є для тебе вiльна.
   -Я навiть не знаю що сказати,-вiдповiла Устина,-я дуже щаслива за вас, що до вiльної... залиште поки що її у себе, далi... я не знаю що буде далi. То я до Маренадiвки?
   -Так,- всмiхнувся їй Юрiй, i якась дивна нiжнiсть розлилася в його серцi,-До зустрiчи!
   -До зустрiчи!
   18
   Серпень. Тиждень пройшов. Устина увiйшла в свою рiдну хату, i раптом вiдчула себе повною сил. Як добре їй було вдома! Соковита трава вкривала великi луки, що тягнулися прямо вiд подвiр*я останнього будинку. Вранцi свiжа роса бринiла на зелених стеблях, а повiтря, наче сяйло нiжним свiтлом. Навколо було, нiби чисте та життєдайне море.
   За пагорбом, всипаним жовтим пилом, розташувався цвинтар. Старi хрести мовчки дивилися на перехожих, наче хотiли сказати їм: "Ви не знаєте нiчого, а от ми стiльки бачили..." А далi за кладовищем розлевалося глибоким холодом озеро Семи Смертей.
   Устино стояла понад могилою, на хрестi ледве можна було розiбрати iм*я: Милованова Устина Петрiвна. Хто лежить там, хто спочиває у її лiжку. Мабуть, труна порожня, а може, там ВОНА, темрява. Але колись, як i власниця цього сховища, вона видереться нагору та почне вбивати, нищити...
   Скiльки забутих спогадiв ворушилося в Устинi: от вона маленькою дiвчинкою, ще не розумiючою що таке смерть, приходить сюди та промовляє до вмерлих. Он там похований дiд Улас. Вона дуже часто розмовляла з ним. Усi таємницi малої Устини знав цей дiдусь. Йому вже тодi мало виполнитися сто сорок рокiв, i вона святкувала його день народження, принесла йому подарунки.
   А що було насправдi? Може, душа старого Уласа сидiла поруч з дiвченкою та посмiхалася. Родичi давно забули про неї, а ця ще зовсiм маленька людина пом*ятає та шанує її.
   -Здравствуйте, дiдусю,-тихо промовила Устина,-бачете яка я стала? Вже доросла, двадцять один рiк виповнився. Давно я не заходила до вас. Пробачте. В мене було стiльки втрат, iнодi сдається - навiщо дорослiшати? Була собi малою та не знала що таке горе, сум, бiль. Ох, дiдусю, я померала та вохресала знову, я виходила замiж за коханого чоловiка, але вiн не любив мене... Я билася зi злом, вiттягнула кiнець, але ВОНА, вона i тут, у моїй трунi. Ви бачили її, дiдусю? Вона сповнена вiдчаєм... Як же її здолати?
   Дiвчина змовкла та прислухалась. Як їй хотiлося, щоб Улас вiдповiв їй. Але чулися лише голоси птахiв, якi тринькали так весело, наче й не знали де знаходяться.
   -Дiдусю,-знову почала Устино,-що покликання зробило зi мною? Я була, наче одержима, може це ВОНА штовхає мене у прiрву?
   Тиша.
   -Будь ласка! Я не можу, не можу... Вiдповiсте менi, дiдусю, бо я здатна кинутись в Сiм Смертей... Я вже не я?
   Вона так i не почула вiдповiдi. Понуривши плечi Устина пiшла геть з кладовища.
   -Дiвчинко,-прошепотiв Улас,-як би ж я мав право допомогти тобi...
   На вулицях гремiло свято, з усiх бокiв чулися пiснi, смiх. Дiвчата танцювали.
   -Гей, сестричка!-покликала її Марийка,-iди до нас!
   -Нi, дякую,-вiдповiла вона,-втомилась дуже.
   Устина увiйшла в хату. Нiкого не було, мабуть, батьки теж подалися на свято. Тихо шелестiло листя за вiкном. "Лев - раптом згадала Устина,- Де ж ти, Лев?"
  
  
   З кухнi чувся дзвiн, клекотання. Лев дивився на неї, та думки, наче стояча вода, повiльно колихалися у його головi. Нова його дружина, Делекта, була гарною бiлявкою з темно-синiми озерами очей, але тi очi здавалися якимись порожнiми, зате жiноча нiжнiсть та лагiднiсть наповнювали Делекту та виплюскувалися з кожним рухом.
   Лев думав, що така спокiйна та вiдкрита жiнка зможе зробити його щасливим, спочатку так воно i було, але потiм щiрiсть, простота, а особливо нерозумнiсть почали набридати. Як вона була не схожа на вдумливу Устину! I як не вистачало таємниць, сили, глибини мислення та якогось схованного суму!
   -Пташечко моя,-промовив Лев,-обiд скоро?
   -Скоро, володарю мiй,-протягнула Делекта, хоча знала, що чоловiковi не подобається, коли вона так його називає.
   Лев змовчав. Вона пiдiйшла до нього, сiла поруч. ЇЇ лице було дуже гарне, привабливе, не забруднене думками.
   -Не сердься, мiй царю звiрiв, я ж не хочу тебе образити. Я кохаю тебе.
   -I я кохаю тебе,-з важкiстю у грудях вiдповiв Лев,-йди, Делекто, я не серджусь, але дуже втомився.
   -Вiдпочивай, мiй добрий батечку.
   "Де вона, що з нею,-тим часом думав вiн,-моя Устина, тиха, ненав*язлива. Хай в домi часом не було вечерi, але вона була така... Хай не дуже вродлива, як Делекта, проте розумна, неповторна..."
   Лев не помiтив як заснув. Йому снилося свято у Маренадiвцi, на якому вони познайомились, тендiтне обличчя Устини... Ще недавно життя з нею здавалося нестерпно безглуздим, а тепер, як не вистачає тих дрiбниць - невмiло приготовлена їжа, вiдсутнiсть вечорами, довге мовчання, неспокiний сон...
   Вiн вiдчув, як його хтось нiжно цiлує...
   -Учтино,-промовив Лев та одразу ж прикусив язика, але було пiзно.
   -Що?-заверещала Делекта,-Хто така Уляна?
   -Не Уляна, а Устина... Це, це моя матiр,- збрехав вiн.
   -Не вiрю!-впевнено, але вже бiльш спкiйно сказала дружина.
   -Ну що з обiдом, сонечко моє?-як можна лагiднiше спитав Лев.
   -Усе на столi.
   Пiд час обiду Делекта постiйно щебетала, наче божевiльна перепiлка, причому казала вона якiсь зовсiм безглузтi, а часом i вiдверто дурнi, речi.
   "Нi, я так не можу"-подумав Лев.
   Наступного дня вiн рано вранцi зiбрав речi та намагаючись не розбудити Делекту пiшов геть.
  
   Давно забутий хутiр простягався перед ним. От та дорого, яка жовтою годюкою в*ється вдалечинь. Дорога, що увела Лева в iнший свiт до iншою жiнки, а Устина... Устина навiть не озирнулася, вона перша пiшла геть.
   "Чи було їй боляче,-думав вiн,-мабуть, так. Може, вона плакала, а я цiлував Делекту та не припускав думки, що не дивлячись на усю дивакуватiсть Устини, кохаю лише її, одну на свiтi. Але пробачить вона мене пiсля такої зради?
   Сонце було зовсiм високо та нещадно палило. На дворi нiкого не видно. Лев трохи постояв та увiйшов у панський будинок. Першим на шляху йому трапився Милослав, давнiй друг з Моренадiвки.
   -Здравствуй, брате,-привiтався Лев.
   -Очам не вiрю! Я думав ти отримав вiльну та пiшов на завжди.
   -Я теж так думав, але тут залишилася людина, яку я кохаю.
   -Устина,-задумливо промовив Милослав,-Вона поїхала додому, в рiдне село. Неназавжди, мабудь, десь у листопадi повернеться.
   -З нею щось сталося,-спитав Лев.
   -Не знаю, друже, схоже якийсь нещасний випадок, але виглядала вона дуже погано, була поранена. Тому пан вiдправив її до Маренадiвки, сподiваючись, що там вона вiдпочине та одужає.
   -Дякую, Милославе... В мене до тебе одне прохання...
   -Слухаю.
   -Не кажи нiкому, що я був тут, добре. Хай це залишиться таємницею.
   -Як скажеш,-погодився Милослав.
   Лев бiг, не вiдчуваючи пiд собою нiг. Якесь недобре передчуття непокоїло його. Вiн найняв коляску та, наче полетiв, до села, де пройшло його дитинство.
   "Устина, Устина,"-билася занепокоїна думка i гарячими хвилями обдавало тiло. Нарештi! Вже видко першi подвiр*я. Нiби, степний орел, Лев попрямував до Маренадiвки, але не знайшов там Устини. "Господи, де ж вона може бути?"Ним володiло дивне вiдчуття, що вiн кудись спiзнюється. Лев стояв посеред шляху та не знав куди йти. Раптом вiн побачив дивне свiтло, наче блиск вiд сонця, але те свiтло спрямовано рухалося, пройшло повз Лева та попрямовало далi по дорозi. Вiн пiшов за блиском, було вже ясно куди преведе його ця мiфiчна куля. "Хай заберає!-думав Лев,-менi житя без Устини непотрiбне". Попереду вже бринiла нерухома вода. Але що це? Понад прiрвою стоїть дiвчина. Щось знайоме промайнуло у її блiдому, наче крейда, обличчi. Один крок, другий, i от вона вже летить униз.
   -Устино!-скричав Лев та побiг до обриви,-Нi!!!
   Вiн встиг схопити її за руку. Дiвчина була непритомна, мабуть все таки вдарилася о виступаюче гостре камiння. Вiн насилу витяг її та обережно поклав на траву пiд зеленим листтям вишнi, улюбленого дерева Устини. Дiвчина спокiйно дихала, наче спала. Лев пригорнув її до себе.
   -Господи, я майже втратив тебе... Нi, тепер нiколи...
   Вiн заридав. Як вiн каївся, що кинув її заради якоїсь дурної пустоголової ляльки, що його не було поряд, що б пiдтримати свою дружину, пожалiти. А вiн клявся, що вони довiку будуть разом: i в горi, i в радостi, делитимуть сум та бiль навпiл.
   Через деякий час Устина прийшла до тями. Через свiже листячко проникали сонячнi променi та вишня уся сяйла теплом та свiтом. Устина лежала, поклавши голову комусь на колiна, вона не одразу зрозумiла що вiдбувається та що це за чоловiк з неiмовiрно гарним обличчям. Вiн нiжно перебирав її чорне волосся, яке яскраво блестiло на сонцi.
   -Кохана моя, нарештi,-промовив вiн знайомим голосом,-як ти почуваєся?
   -Хто ви?
   -Усте, люба, ти не впiзнала мене. Я Лев.
   -Лев?!-вкрай здивовано спитала Устина.
   -Так, щастя моє, я бiльше нiколи тебе не покину... Пробач, пробач менi, Устино, я так винен. Я навiть не знаю чи гiдний твого пробачення...
   -Тихо,-збентежено проказала Устина,-повiльнiше. Почни з того як ти мене знайшов.
   -Я був на хуторi в пана Юрiя, але там сказали, що ти у Маренадiвцi. Я поїхав сюди та не знайшов тебе, а потiм...
   -Що потiм?
   -Якась свiтла блискуча куля летiла з боку цвинтаря. Я думав, що Сiм Смертей хоче забрати мою душу та пiшов за нею, бо життя не має сенсу без тебе. Усте, я кохаю тебе одну!
   -Почекай з коханням. Куля привела тебе до мене?
   -Так,-здивовано вiдповiв Лев.
   Устина радiсно посмiхнулася та швидко пiдвелася з землi.
   -Дякую, Левко. Тепер можеш розповiдати який ти винний i як мене кохаєш.
   19
   Вони багато говорили. Про все. Вiн розповiдав їй про обмежену Делекту, а вона про те як билася головою о стiну. Обидва були щасливi та веселi. Устина швидко одужувала. Синцi на обличчi зникли, рука загоїлася. I аж у груднi вони разом повернулися до хутора. В останню нiч перед вiд*їздом Устина прийшла на кладовище.
   -Дякую вам, дiдусю,-промовила вона,-я вже мало подумала, що ви мене не чуєте та взагалi вас тут нема. Дякую, що вберегли мене вiд помилки. Знаєте, в четверте стрибнути в озеро було б вже смiшно. Напевно я вам набридла зi своїми вiчними приступами апатiї... Тепер я розумiю, дiдусю, наскiльки була не права, тепер в мене є сили боротися iз НЕЮ та є надiя на перемогу. Я знаю, що моє життя зовсiм не просте i дадалi ставатиме складнiшим, але це моя доля моє покликання та я не вiдмовлюся вiд ньго, не вiдмовлюся вiд болю, бо бiль - нiщо, порiвняно зi щастям рятувати людей, бачити усмiшки на їх обличчях. Я роблю це не тому що мушу, а тому що ХОЧУ це робити, бо вiрю у силу добра. I все це завдяки вам, любий дiду Уласе. Я мрiяла померти тут, вдома, а тепер мрiю про життя та новi пригоди. I ще... я...
   -Моя розумниця,-пролунав голос.
   -Дiдусю...
   -Так, Устино. Моя маленька дiвчинка перетворилася на дорослу гарну людину. Я завжди вiрив в тебе, люба моя. Ти справжня обрана. Будь щаслива,-почулося з далеку та голос стих.
   Устина плакала, але то були сльози щастя.
  
   Не встигли вони з Левом вийти з коляски, як до них пiдбiг Юрiй.
   -Нарештi, Устино,-схвильовано заговорив вiн,-я думав вже не приїдеш.
   -Що? Що сталося? Щось погане?
   -Навпоки! Ганна народжує дитину. Ми хочемо, що б ти була поруч... О, Лев, радий тебе бачити.
   Пан схопив Устину за руку та потягнув до будинку, а Лев залишився стояти бiля коней, посмiхаючись.
   -Якщо народиться дiвчинка,-казав Юра доки вони бiгли коредорами,-ми назвемо її Устина, а, якщо хлопчик... якщо хлопчик ми ще не знаємо, але...
   Через дверi було чутно як Ганна стогне.
   -Господи, господи,-все повторював пан,-їй боляче, бiдолашна...
   -Iдiть геть, пане,-знервовано сказала повитуха,-тiльки заважаєте!
   -Але ж їй боляче...
   -Всiм боляче, Юрко,-посмiхнулася Ганна,-зате потiм буде дитинка. Iди посидь в коридорi.
   Устина хотiла вийти за ним, але Ганна зупинила її:
   -Нi, Усте, залишся, я хочу, що б ти була поруч.
   Вони трималися за руки, та не дивлячись на трохи важкi пологи Ганна виглядала цiлковито радiсною та веселою.
   -Дiвчинка,-крикнула повитуха.
   -Устина,-стиха додала щаслива матiр.
   Пан Юрiй вбiг в кiмнату, почав цiлувати спочатку дружину з донькою, а потiм Устину та повитуху, потiм слуг, якi увiйшли, щоб прибрати.
   Дiвчинка народилася здоровою та гарною, Ганна почувалася надиво добре, а Юра все дякував Устинi за те, що вона вiдкрила йому очi. Так пройшли неiмовiрно радiснi три тижднi.
   -Кохана,-зiтхнув у темрявi Лев,-я б теж дуже хотiв мати дитину.
   -Лев... Я звичайно теж, але поки що це не можливо, i я не знаю чи буде можливо взагалi коли-небудь,-вона трохи помовчала,-тому я i вiдпустила тебе. З iншою ти будеш щасливiший хоча б тому, що ви зможете мати дитину.
   -Я хочу мати дитину з тобою, а не з iншою,-вперто повторив вiн.
   -Неможливо...
   -Але чому?! Чому, Устино?! Я ж твiй чоловiк, менi ти можеш сказати.
   -Нi,-вiдповiла Устина,-не можу.
   -Що це за таємниця. Вона пов*язана з озером? А може,-на сикунду вiн замовк, розумiючи що зараз образить її,-може в тебе самої є iнший?
   Устина рiзко пiдвелася:
   -Краще б ти не повертався! Жив би зi своєю - як її там? - та дорiкав би їй! А менi i без тебе негараздiв вистачає, коли тебе нема хоча б спокiйнiше i не доводиться сидiти наче на гарматi, як от-от вистрiлить.
   -Я iдiот...
   -Це точно!
   -Я ж намагаюся вибачитись,-скепiв Лев,- Я кохаю тебе, Усте, i менi не потрiбна нiяка там... Господи, як її звати? Сам забув. Однак я хочу знати причину. Я змирюся з таким життям, але скажи заради чого.
   -Це не стерпно!-прокричала Устина, узявшися за голову,-я ж кажу - не можу, а вiн знову. Як що бажаєш, змирися без прочини, якщо нi - бiжи до своєї ляльки з дурнуватим iм*ям.
   -Чого ти одразу "бiжи до ляльки", "бiжи до ляльки", я її терпiти не можу.
   -Знайди iншу, нiму чи ще краще глухонiму. I будете жити ви довго та щасливо, як жили жаба та коник.
   -А як жили жаба та коник?-спитав Лев.
   Устина задумалася:
   -Бо зна чого таке сказала... Незважай.
   На тому вони закiнчили та полягали спати. Нiчка була темна та холодна. Невеличкий снiг падав iз неба та вкривав пожовхлу траву. Устинi снився дивний сон: ось вона бiжить, бiжить по якомусь величезному луку, зверху льється рожево-блакитна злива та дихати так легко. Повiтря пахне зефiром, ванiллю та м*ятними цукерками. Поруч з Устиною бiжить Лев, а з iншого боку Нестор. Та останнiй говорить дивнi слова: "Он бачиш слон з комахою здружився, он бачиш кiт мочалкою помився, он бачиш кiнь i жаба - чудовая сiм*я, тобi Лев не потрiбен, тобi потрiбен Я!"
   -Обрана, обрана! Прокинься! Ей, та прокидайся! Мене Володимир прислав.
   -Що? Який слон, яка комаха?
   -Що? В нас нема слонiв, зате є демони. Прокидайся!
   -О, боже,-сiла в лiжку Устина,-таке ж насниться! Несторе? Що ти тут робиш?
   -Намогаюся пояснити тобi,-невдоволено промовив вiн,-що надворi демони. Ти взагалi знаєш, що обрана має полювати?
   -Нi, не знаю,-чесно зiзналася Устина.
   -За що ж менi така кара! Одягайся та ходiмо.
   Нестор вийшов. Устина почала одягатися та, як завжди, швидко це зробити не виходило. Вона тiльки натягувала спiдницю, коли почула жiночiй крик та голос Лева:
   -Я знав!
   -Що?-здивовано питав Нестор.
   -Що вона не чиста!
   -От недоумковатi смертнi!-вигукнув демон та щез.
   На дворi продовжувала верещати якась жiнка. Устина вистрибнула у вiкно та побiгла у бiк, де чулися крики. Здоровенний дядько зi зморшкуватим обличчям притис молоду дiвчину до стiни та казав:
   -Зараз буде вечеря.
   -Але май на увазi,-звернулася до нього Устина,-багато їсти на нiч шкiдливо для здоров*я.
   Чоловiк повернувся до неї:
   -Ти хто?
   -Мисливиця на монстрiв,-зiтхнула Устина.
   У цю мить з*явився Нестор та втиснув їй у руку дерев*яну палицю.
   -Що це?-здивувалася обрана.
   -Ясна рiч, що. Осиновий кiлок. Бий в серце!
   -Кого?
   -Вампiра, кого ж ще!-закричав вкрайзнервований Нестор.
   -Вiн вампiр?
   Дядько швидко пiшов на Устину, готовий вибити в неї з рук кiлок.
   -Потiм питати будеш!-промовив Нестор,-бий.
   -Нi, це набто криваво,-з цими словами Устина вдарила вампiра у лiву частину грудей, але вiн не зник, та показуючи жовтi страшнi зуби, продовжував надвигатися на Устину.
   Дiвчина верещала, Нестор, який намагарся закрити їй рота рукою, все наказував: "Та швидше! Знищ його!"
   Устина впустила кiлок та вiн загубився десь в опалому листтi. Упир схопив її та вштрикнув в неї свої зуби. Устина закричала вiд болю, але раптом вампiр розсипався та попелом впав додолу. За його спиною стояв Нестор з кiлком у руках.
   -Нiчого собi обрана!-всмiхнувся вiн,-якогось нещасного кровопивцю вбити не може.
   Устина мовчки пiшла до хати, тримаючись рукою за поранену шию.
   Вдома на її лiжку сидiв Лев.
   -Що з тобою?-спитав вiн.
   -Вампiр вкусив. Мабуть, iкла вирастуть.
   -А куди подiвся той чоловiк, що був у тебе в кiмнатi?
   -Щез.
   -Устино,-якось жалiбно промовив Лев,-Що то було?
   -Моя таємниця,-вiдповiла вона, втираючи кров з шиї,-Зло, демони, кiнець свiту, от тепер вампiри.
   -А той чоловiк, який щез?
   -Ти що думав вiн мiй коханець?
   -Так, до того, як вiн щез.
   -Лев, кохання будують на довiрi. Я тобi довiряю, незважаючи на твою зраду, а ти менi не вiриш та думаєш, що я маю любаска.
   -Тобi легше довiряти менi,-заперечив Лев,-коли ж тут думати про зраду? Чоловiки якiсь зникають вночi, ще й вампiри... А кiнець свiту вже був?
   -Ти таки iдiот!-розчаровано промовила Устина.
   -Тепер не захочеш - iдiотом станеш. Усте, я нiчого не розумiю.
   -Iди спати. Вранцi поговоримо.
   Вона зав*язала слiди вiд зубiв на шиї та теж пiшла у лiжко, але заснути вже не могла, тiльки-но затуляла очi бачила того дядька, страшнi зуби та попiл, який припорошив землю, вкриту першим снiгом.
   Коли блiде сонце пiднялося над хутiром Устина трохи забулася, проте майже одразу її збудили голоси. То була Мотря. Вона за щось сварила Лева, в iншiм кiнцi кiмнати стояв похмурий Нестор та роздивлявся iкони.
   -А це хто?-iнодi питав вiн, вказуючи на святого.
   -Чудотворець,-вiдповiдав Лев.
   -Дивно.
   Устина накинула блакитну хустину на плечi та вийшла до них.
   -Прокинулась?-турботливо проказала Мотря,-я мала тебе навчити. А вiн...-вона вказала на Нестора,-демон i є демон.
   -Гей, без образ!-крикнув той.
   -Якi ж образи?-невинно спитала провидиця,-я - людина, ти - демон. Усе справедливо.
   -Нi, не справедливо! Ти дорiкаєш менi, хоча знаєш, що я зрiкся демонiчного iства та хочу стати добрим.
   -Хотiти мало. Ти народився злим та залишишся до скiнця вiку.
   -Нi!-знову скричав Нестор.
   -Припинiть!-втрутився Лев,-ми не за тим зiбралися. Правда ж, Мотря?
   -Так,-вiдповiла вона,-ми зiбралися, що б пояснити Левовi ким є Устина.
   -Ким я є?-здивувалася вона,-ти ж казала, що це велика таємниця...
   -Але твiй чоловiк вже бачив демона.
   -Я бiльше не демон!!!-заголосив Нестор.
   -Та змовкнiть!-перервала його Устина,-ти менi ще багато маєш розповiсти про себе, а зараз мене бiльше турбує Лев. Що ти про все це думаєш, коханий?
   -Не знаю,-вiдповiв той,-ще не прийшов до тями.
   Раптом щось дзинькнуло. Нестор розбив глиняну миску.
   -От бачиш,-одразу ж вiдгукнулася Мотря,-ти навiть посуд нищиш.
   -Нiчого, нiчого,-швидко проказав Лев,-ця тарiлка нiкому була не потрiбна. Молодець, Несторе! Як би не ти, я б сам її знищив.
   -Чого вона на мене вiчно гримає?-жалiсно спитав демон,-я ж не навмисне, а вона каже, що моє призначення руйнування.
   -Це призначення усiх демонiв.
   -Але я його зрiкся! Чого ти мене картаєш? У всiх є минуле, той що? Тепер я добрий.
   -Демони не бувають добрi. Ти просто пiдлещуєшся. Тож знай, що б ти не зробив Свiтлана за тебе не пiде. Не буде мого благословенн!
   -Ми кохаємо один одног, а ти лише змушуєш її страждати, розлучаючи зi мною. Таким чином ти не захистиш її, а тильки зробиш гiрше.
   -Про що це вони?-в пiв голосу спитала Устина в свого чоловiка.
   -Про щось своє. Вже години три говорять про якусь Свiтлану, яку нiбито цей Нестор кохає.
   -Нiколи,-тим часом продовжувала Мотря,-я не вiддам її за демона. Я усе життя боролися проти зла, а тепер хочеш, що б я прийняла тебе, як родича?
   -Я не зло!-просто зревiв Нестор,-в менi не залишилося нiчого демонiчного. Та зрозумiйте ж нарештi!
   -Не можна позбутись усього, коли ти був демоном бiльше тисячi рокiв.
   -Кохання вбиває зло.
   -Не вiрю. Таких випадкiв ще не було в iсторiї.
   -Вибачте,-втрутилася Устина,-але нам з Левом вже стає нудно.
   -Так,-проказала Мотря,-Несторе, договоримо iншим разом. Зараз нам треба розiбратися з ними.
   -Дякую.
   Вони довго пояснювали Левовi що значить бути обраною та якi обов*язки має його дружина. Потiм провидиця iз Нестором пiшли, а Устина та Лев залишилися в двох. Вона розповiла йому все вiд початку до кiнця: як померла, як жила тут, наче привид, як отримала покликання, як проходило посвяччення i так далi.
   -Ти можеш кинути мене пiсля цього,-зробила вона висновок,-я не ображуся, бо мiй спосiб життя справдi дуже дивний. Мало того, що я крiпачка, хоча пан Юрiй пропанував менi вiльну, так ще й цi незбагненнi речi...
   -Я не обiцяю тобi,-вiдповiв Лев,-що залишуся, тому що це, твоя правда, дуже дивно та болiсно для мене. Менi потрiбен час на роздуми.
   -Будь ласка. А я пiду навiдаю Ганну.
   Та Устина вийшла. Вона не боялася, що Лев покине її знову, вона вже давно звикла жити без нього. Якийсь тягар впав з її серця. Тепер можна було не брехати коханiй людинi, адже коханим брехати завжди важко. Хай вiн не зможе перетравити таку новину, хай пiде, зате вiн знатиме правду. Раптом Устина згадала про вiльну. Може варто було її узяти? Щось їй пiдказувало, що колишнє життя повiльно щезає. Усi цi пригоди - лише початок довгого та небезпечного шляху. Вiд цiєї думки їй стало лячно. " А що як запропанувати Левовi втекти,-промайнуло у неї в головi,-втекти до якогось далекого мiста та жити звичайним життям. Ми обидва вiльнi. Тодi можна буде народити дитину та стати нормальною щасливою парою".
   Устина йшла все вперед та вперед. Вона навiть не помiтила як вийшла з хутора та попрямувала до великих лукiв. Вони простягалися перед нею, дихали прохолодою та свiжiстю. Дiвчинi хотiлося бiгти якнайдалi звiдци. "Чи кохаю я Лева?-з*явилася несподiвана думка,-адже я просто хочу жити, як усi, мати дiтей, але до самого Лева я повнiстю байдужа. Та й вiн пiсля такого зiзнання. Ввечерi має бути вiдповiдь."
   Устина пiдхопила спiдницi та понеслася до обрiю. Їй було так добре, спокiйно, привiльно. Крiпацтво нiколи не давило її душу. Вона просто знала, що належить пановi, але свiтле дитинство та рання молодiсть не дали їй зрозумiти що таке справжня неволя. А тi часи, коли вона жила у Юрiя пiд жорстким контролем, їй здавалися якимось сном. Тож Устина нiколи не вмiла цiнувати свободу, але зараз вона вiдчула, що нiчим не стягнута, що якщо захоче може все покинути.
   "А як же невиннi?-спитала вона себе,-хто захищатиме їх? Нi, я не маю права це зробити. Але ж як хочеться бути щасливою! Проте ми не завжди повиннi робити те, що хочеться. Хай що там попереду, навiть смерть вiд всесильної темряви. Це моя доля та я пишаюся нею!"
   Устина впала на холодну землю та вiдчула аромат мерзлої пшеницi. Їй хотiлося плакати i смiятися одночасно. Дiвчино тихо лежала i згадувала все що iз нею сталося. Iнодi ставало сумно, iнодi навпоки весело та смiшно, iнодi страшно. "Невже то була я?"-дивувалася Устина, i їй хотiлося жити, чого б це не коштувало та що б iз нею не сталося.
  
   Це знову була сцена прощання, трохи схожа на попередню.
   -Вибач,-казав Лев,-але я не зможу так жити. Мабуть я людина старих поглядiв, про те менi потрiбна дружина, яка спатиме вночi, готуватиме вечерю, кохатиме мене одного. Ти ненавидиш мене пiсля цього, Устино?
   -Нi, я розумiю твiй вибiр.
   -Ти... не любиш мене?
   -Тепер це немає значення.
   -А все-таки? Я хочу знати.
   -Так,-тихо вiдповiла вона,-схоже, що кохаю, але у моєму життi завжди буде дещо набагато важливiше за кохання. Саме цьому я вiддаватиму усi свої сили та почуття, бо воно - моя доля.
   -Менi шкода.
   -Нi, Лев, не шкодуй. Ти ще обов*язково знайдеш своє щастя, в тебе будуть дiти, гарна жiнка - словом сiм*я про яку ти так мрiєш.
   -А ти?
   -А менi буде легше битися зi злом, бо коли в тебе нiкого немає, нiхто не плакатиме над твоїм тiлом, не побиватиметься, набагато простiше ризикувати життям, томущо ти ризикуєш лише своїм майбутнiм, а не чужим, i нiхто через це не постраждає.
   -Ти дуже гарна людина,-схвильовано промовив Лев.
   -Дякую. А тепер йди, тобi вже час.
   -Прощавай...
   Вiн йшов геть з хутора, геть з життя Устини, а їй було байдуже, бо колись вiн вже пiшов, вона звикла до цiєї втрати i вдруге вже не могла її пережити. Лев декiлька разiв озирнувся та побачив неiмовiрно вродливу дiвчину, що стояла понад шляхом, та її чорне, наче смола, волосся розвивав холодний сiчневий вiтер, а вона в однiй тоненький сукнi, дивилася кудись у далечинь замрiяним та трохи сумним поглядом.

20

   У колисцi бiля вiкна спала дитина. ЇЇ рiвне, ледве чутне, дихання розливалося по багато прибранiй кiмнатi та здавалося, що тут назавжди поселилися дружня любов та спокiй. Ганна, поклавши голову на плече Юрiю, теж спала, а пан роздивлявся навкруги та йому ставало так радiсно на душi.
   У дверi легенько постукали.
   -Пане, обiд подавати,-спитала служниця.
   -Так, будь ласка.
   Ганна зiтхнула вiд несподiванного руху та прокинулася:
   -Хто приходив?
   -Обiд питали чи подавати.
   -Маленька Устина спить?
   -Так, кохана,-лагiдно вiдповiв Юра.
   -А ти чув про велику Устину?
   -Що? З нею щось сталося?
   -Лев знову пiшов,-с жалем промовила Ганна,-цього разу мабуть назавжди. Так прикро. Устина заслуговує на щастя.
   -Звичайно!-щiро погодився Юрiй,-Як Лев мiг з нею так вчинити?! Доречi вона сильно страждає?
   -Нi, майже зовсiм не страждає. Говорить, що окремо вони будуть щасливiшi.
   -Як таке можливо! Наприклад, я не уявляю що б робив без тебе.
   -Це тому що ми кохаємо один одного,-посмiхнулася Ганна,-а якщо вони - нi, тодi розлучитися було правельним рiшенням.
   -Все одно менi шкода Устини, вона стiльки для нас зробила.
   -I менi, але нiчого не вдiєш. Запроси її до обiду.
   -Гарна думка,-вiдповiв Юрiй та послав за Устиною.
   Устина прийшла весела, богато смiялася. Ганна з Юрiєм тiльки дивувалися її настрою. Нарештi Ганна не втерпiла та спитала:
   -Ти зовсiм не сумуєш за Левом?
   -Трохи,-вiдповiла Устина,-але з часом я забуду про нього, таке вже в мене життя.
   -Усте,-турботливо промовив Юра,-що з тобою дiється? Ти постiйно в синцях, а минулого разу взагалi зовсiм хвора повернулася.
   -Я просто впала, пане. А синцi... у комерчинi свiтло задуває, тож я постiйно о щось бьюся. Не зважайте.
   -Добре, якщо просиш, незважатиму. Скоро дитину хрестити. Ти ж будеш хрещеною матiррю?
   -Залюбки, але...
   -Що?
   -Я крiпачка, а хiба крiпаки бувають хрещеними матерями у панiв?
   -Я теж була крiпачкою,-нагадала Ганна.
   -До того ж,-додав Юрiй,-менi байдуже що казатимуть.
   -Тодi звичайно буду,-посмiхнулася Устина.
  
   Йшли днi. Зима з весною пролетiли. Червень гуляє по землi.
   Невелика дорiжка вела до криницi. Ось Устина з розпущеними косами йде по воду, за нею тягне ведра Нестор. Вiн ще з весни посилився у її хатi, хоча Мотря була проти.
   -От прийшли,-промовила Устина,-вiшай одне ведро сюди та опускай донизу.
   Нестор виконав прохання.
   -Тепер, коли вода набралася, пiдiймай.
   Нестор витяг одне ведро, потiм опустив друге та зробив з ним теж саме.
   -Дивно люди вигадали,-задумливо сказав вiн.
   -А в нижчому свiтi такого не має?
   -Нi. Мабуть, там немає криниць, тому що не iснує води.
   -А що ж ви п*єте?-здивувалася Устина.
   -Демони не п*ють, втiм i не їдять.
   -Дивно. Ходiмо.
   Вони прийшли до пральнi, вилили воду у велике корито та пiшли знову до криницi. Нестор був мовчазний, таємничий, рiдко вiдповiдав на питання, особливо, якщо вони стосувалися його особистого життя. Мотря чомусь дуже його не любила, але й вона нiчого Устинi не розповiдала.
   До того ж демона потрiбно було ховати вiд людей, що б нiхто не подумав щось погане про Устину. Це було досить важко, бо Нестора цiкавило усе, що пов*язано з людським свiтом.
   -А це що? А це навiщо?-постiйно питав вiн.
   Зате вночi вiн ставав у пригодi. Устина поки що билася поганенько, тому Нестор не раз рятував їй життя.
   А втiм Устинiна доля текла, наче спокiйна, трохи дивна рiчка, не виходячи з берегiв. Мотря тринувала обрану, але дiвчина не сприймала це серьйозно, їй вже здавалося, що вона так i житиме, битиметься з допомогою Нестора з дрiбними демонами, а в вiльний час буде нормальною людиною. Проте це була велика помилка.
   Пiзно ввечерi Устина, як завжди, сидiла на лавочцi пiд густим листтям грушi з свiчкою у руках та читала книжку. Вона вже звикла поєднувати патрулювання з повсягденними справами.
   Раптом ззаду хтось поклав їй руку на плече. Вона швидко обернулася та ударила неспадiванного гостя в обличчя. Той трохи похитнувся та з посмiшкою сказав:
   -Гарна реакцiя, а це не остання рiч для обраної.
   -Володимере!-вигукнула Устина,-вибач, я думала це якийсь демон.
   -Треба дивитися по сторонах, а не читати. По-перше ти псуєш собi зiр, а по-друге ризикуєш, отримати несподiвану зустрiч,-вiдповiв вiн.
   -Вибач,-повторила Устина.
   -На перший раз вибачаю. Але я прийшов не просто так.
   -А навiщо?
   -В мене є для тебе завдання. З попереднiми ти впоралася добре, можна було б i краще, проте я не за тим це кажу. Цьго разу не потрiбно битися з демонами. Ти маєш здолати людське зло.
   -Чудово,-сказала Устина,-ще один злий пан знущається з крiпакiв. Взагалi-то такого зла дуже багато.
   -Так, тому ти маєш знищити не його, бо кожному пану мозок не вправиш,-погодився Володимир.
   -Тодi що?
   -Як би ти мене не переривала я б тобi сказав що. Отже слухай. У невеличкому мiстечку, десь поблизу Харкова, є один чоловiк, вiн вже закiнчений негiдник так що переконати його не вдастся. Робить вiн от що: купує дiвчат, крiпачок, везе їх до себе та вiддяє жiнцi, яка називає себе панi Ляньська. Ця панi змушує їх працювати на себе та обслуговувати клiєнтiв. Ти розумiєш про щоя?
   Устина кивнула.
   -Так от нам треба це зупинити, бо цi чоловiк з жiнкою зкупили вже близько тисячi дiвчат, та тримають їх, немов худобу.
   -Ясно. Тож ти пропонуєш узяти цiх негiдникiв силою.
   -Так,-вiдповiв Володимир,-але спочатку треба опинитися в серединi будинку панi Ляньської.
   -Що?-обурилася Устина,-ти менi пропонуєш... обслуговувати клiєнтiв?!
   -Нi-нi,-зiспокоїв її Володимир,-до цього звичайно не дiйде, ти знешкодиш їх ранiше.
  
   Через тиждень зранку Устина та Володимир поїхали до Харкова. Мiсто кипiло, всi кудись бiгли, стурбованi власними проблемами, їздили конi та екiпажi.
   Устина мала грати роль крiпачки злого пана - Володимира. Вони йшли вулицею. Устина позаду нього, тримаючи його плащ. Волдимир iнодi сварив її та боляче хапав за руку, Устинi вже почало здаватися, що вiн насправдi її хазяїн.
   Вони вийшли на мостову, раптом незвiдки з*явився вершник. Устина розгубилася та потрапила прямо пiд копита лошадi.
   -От недоумкувата дiвка!-закричав Володимир,-Дивися куди преся!
   Вершник злiз з коня та уважно подивився на Устину. Це був товстий зпiтнiлий чоловiк у досить старому подряпаному капелюсi та сюртуцi, вкритому пилом.
   -От дурепа!-продовжував кричати Володимир,-самi збитки вiд тебе! Вибачте, пане. Вже не знаю як її позбутися. Нiхто не бере.
   -А давайте я вiзьму,-несподiвано промовив товстун,-в мене велике село, буде процювати.
   -Справдi вiзьмете? А скiльки дасте?
   -П*ятсот рублiв.
   -Шiсот,-почав торгуватися Володимир, але незнайомець надиво легко погодився.
   Устина вже здогадалася, що це i є той самий пан Хелкiн, про якого Володимир казав їй на хуторi.
   Нарештi чоловiки закiнчили торгуватися. Пан Хелкiн вiддав грошi одразу.
   -Чудово,-задоволено промовив вiн, коли Володимир спiймав коляску та поїхав,-тепер пiдеш зi мною. Гарненька...
   Вiн усадив її позаду себе прямо у седло та через декiлька годин вони пiд*їхали до великого будинку, вхiд до якого перешкоджав великий паркан. У дверях з*явилася недуже молода, але все ще гарна, жiнка у червонiй пишнiй сукнi.
   -Юзафе!-солодким голосом промовила вона,-я вже зачекалася. А з ким це ти?
   -Новенька,-посмiхаючись вiдповiв той,-на чорну роботу не пiде, набто гарна.
   -Справдi,-погодилася панi,-така свiженька... Давай її покищо до решти, а там подивимось.
   Устину провели до якоїсь брудної темної комерчини. Там прямо на пiдлозi сидiли та лежали жiнки, деяки з них були зовсiм молодi, рокiв дванадцять не бiльше.
   -Здраствуйте,-привiталася новенька.
   Нiхто не вiдповiв. Тодi вона пройшла до найближчого кута та сiла поруч з вродливою мулаткою, рокiв двадцяти. Довго усi мовчали, iнодi перериваючи тишу стогнами.
   -Як тебе звуть?-спитала Устина в сусiдки.
   -Емiлiя,-вiдповiла та i знову змовкла.
   -Як ти сюди потрапила?
   -Яке тобi дiло? Усi потрапляють сюди по рiзному, а доля чекає однакова...
   -Яка ж?
   -Будемо працювати на них,-стиха промовила Емiлiя,-доки не постарiємо, а потiм вони нас утоплять чи...
   -Сумне ж у нас майбутнє,-зауважила Устина,-та нiчого. Я його змiню.
   Мулатка уважно подивилася на неї.
   -Дурна...
   -А я думала смiлива... Все таки розкажи про себе.
   -А що розповiдати,-сумно проказала Емiлiя,-жила в пана. Жорстокий пан був, майже кожного дня бита ходила, були в мене батьки та три молодших сестрички i брат старший. Брата в солдати вiддали, найменшу сестру забили до смертi, середня на панщинi померла. А потiм цей приїхав. Поговорили вони з нашим паном та й вiддали мене йому. От i все.
   -Давно це сталося?
   -Рiк потому. Надокучлива ти, дiвко. Нам ще працювати сьогоднi ввечерi, тебе мабуть сьогоднi не вiзьмуть...
   -Доведеться...-задумливо промовила Устина.
   В комерчинi смердiло сирiстю та потом. Жiнки сидiли тихо, нахиливши голови. Час вiд часу заходив чоловiк, як видно, охоронець, та дивився чи все до ладу. За маленьким круглим вiконцем вже сiдало криваво-червоне сонце, за тим стало темно...
   -Гей виходьте!-пролунав грубий голос.
   Усi пiдвелися. Устина хотiла йти з усiма, але пан Хелкiн зупинив її та залишив саму. Вона сидiла на бруднiй пiдлозi та думала чомусь не про те як це зупинити, а проте, що буде попереду, якi ще випробування її чекають. Зовсiм недавно здавалося - життя прекрасне, а тепер воно раптом зробилося сiрим та брудним. Мабуть, Устина його зовсiм не знала, а бачила, наче у вi снi.
   Так пройшло три днi. На четвертий з*явився все той же товстий спiтнiлий Юзоф та перевiв Устину в iншу кiмнату, бiльш простору та свiтлу. Там теж були жiнки, але виглядали вони набагато краще, i сидiли на м*яких диванах та крiслах.
   -Якщо будеш гарно поводитись,-проказав Хелкiн,-залишишся тут,-для цього майже нiчого не потрiбно тiльки гарно працювати ввечерi, бути ввiчливою з панами, що приходитимуть до мене у гостi.
   -Добре,-вiдповiла Устина,-тiльки випустiть мене до тих панiв.
   До вечора ще було далеко, то ж вона iз задоволенням поїла свiжих фруктiв, що принесли двоє офiцерiв, на мудирах яких чомусь не було погонiв. Потiм пришла панi Лянська та наказала двом жiнкам провести Устину в уборну. Там її вимили у ваннi з ароматизованими травами, гарно зачесали волосся та одягли у трохи коротку та вульгарну сукню яскраво-рожевого колiру.
   -Квiтка!-промовила панi Лянська,-такої красунi в нас давно не було!
   Дiйсно, Устинi дуже до лиця був рожевий колiр, вiн вдало вiдтiняв смугляве молоде обличчя дiвчини з свiжим рум*янцем на щоках. Чорне, наче нiч, волосся вiльно спадало на плечi та видiляло правельну форму пiдборiддя, а тугий корсет показував тоненьку талiю, досить вузька та коротка спiдниця допомогала вгадати взагалi гарну фiгуру дiвчини.
   Проте, подивившись у велике дзеркало, Устина зовсiм собi не сподобалася. У рожевому атласi вона здавалася собi якоюсь чорною, нiби негр, спiдниця була набто тiсна та коротка. "А втiм - подумала Устина,-це набагато краще, нiж валятися в бруднiй комерчинi".
   За вiкном, яке було захищене рiшоткою, вже потихеньку починало марнiти нiжно-блакитне небо, освiтлене м*яким червонуватим свiтлом. Велике, наче стигле яблуко, сонце зкатувалося за горизонт. Коли воно зовсiм щезло, настала темрява.
   -Час!-промовив один з офiцерiв,-йдiть до гостинної.
   Дiвчата пiшли, серед них плiлася й Устина, їй чумусь було дуже незручно у своїй сукнi.
   У великiй кiмнатi з баготьма свiчима, давали з першого погляду звичайний бал. Тут були гарно одягненi сивi чоловiки, всi у стрiчках, з медалями та хрестами, панночки в пишних яскравих сукнях та неiмовiрних капелюшках. Грала музика, усi танцювали.
   Устина вже бачила щось подiбне, коли Семен Семенович супроводжував ще дуже молодого пана Юрiя до когось у гостi. Її узяли, як служницю та вона бiльшу частину балу просидила у коретi, але от пановi потрiбно було принести плащ, i дiвчина увiйшла в величезну блискучу залу...
   Тепер зала була трохи менша, та скоро Устина зрозумiла, що це не зовсiм звичайний бал. Доречi її одразу помiтили та почали запрошувати танцювати. Устина не вмiла, але панi Лянська наказала нiкому не вiдмовляти, тож дiвчина старанно танцювала з рiзними панами, досить часто наступаючи їм на ноги. Однак пани цього, нiби-то не помiчали, вони набто близько притискали до себе Устину та шепотiли комплiменти. Дiвчина насилу посмiхалася та намагалася отодвинутись вiд них якнайдалi.
   Та от один старий чоловiк iз рiдкою бородкою, танцюючи з Устиною вже три танця, стихо промовив:
   -Ходiмо догори...
   Устина задумалася. Дiдусь дивився їй прямо у вiчi.
   -Нi,-спокiйно вiдповiла вона, а потiм влiзла на невелику iмпровезировану сцену бiля роялю,-панове,-сказала вона,-нажаль сьогоднiшнiй вечiр закiнчино. За проханням панi Лянської я прошу вас залишити будинок. Дякую, що завiтали.
   Гостi почали розходитися. Серед них з*явилося збiлiле вiд злостi обличчя панi Лянської.
   -Як ти посмiла!-прошипiла вона, боляче схопивши Устину за руку.
   -Крамничка зачиняється,-посмiхнулася та.
   Коли усi пани розiйшлися та у вiтальнi не залишилося нiкого сторонього Ляньська заверещала:
   -Негайно схопiть її та бийте на площi.
   -Нi, от площi не траба.
   Устина одним ударом збила чотирьох чоловiкiв, що бiгли на неї. Всi четверо одразу ж знепритомнiли. В одного з них був пiстолет. Устина витягла його та наставила на панi Лянську:
   -Усе. скiнчилося ваше свiтле безхмарне життя. Вiдпускайте усiх жiнок.
   -Добре.
   Вони пiшли темним коридором. Бiля дверей у комирчину стояли двоє охоронцiв. Лянська подала їм знак. Один чоловiк вибив пiстолет з Устинених рук, проте обрана миттєво поклала його спати, другий якось дивно скрикнув та втiк.
   -Недобре ви вчинили, панi Лянська...
   -Хто ти?
   -Ваша дуже велика невдача.
   Устина обшукала увесь дiм, випустила усiх полонених. Деякi жiнки були радi, деякi невдоволенi, але справедливiсть вiдновилася. Потiм приїхали жандарми та заорештували пана Хелкiна та панi Лянську. Однак цього Устина вже не бачила, бо вони iз Володимиром вже їхали додому.

21

   -Чудово, Усте! Ти дуже добре впоралася,-такими словами привiтала її Мотря.
   -Це було зовсiм не важко, вони всi падали, як ляльки, тiльки штовхнути треба.
   -Все одно ти молодець,-вступив у розмову Нестор,-людьське зло теж дуже важливо карати, бо люди iнодi бувають злiшi за демонiв,-та вiн покосився на провидицю.
   -Проте в людей є хоча б почуття,-вiдповiла вона,-а в демонiв просто iнкстинкт вбивати.
   -Тим бiльше не можна за це їх засуджувати!
   -Годi!-перервала їх Устина,-в мене є до вас питання.
   -Ми слухаємо,-в один голос вiдповiли Нестор та Мотря.
   -Найближчим часом нiчого не станеться?
   -Та не має...
   -Я хочу поїхати... не на довго. Може, на мiсяць, не бiльше. Будь ласка! З дрiбними демонами ви впораєтеся самi, а потiм i я повернуся...
   Мотря задумалася.
   -Мабуть, їдь,-першим промовив Нестор.
   -Тiльки не забувай про своє покликання,-додала провидиця.
   -Хiба ж про нього забудеш,-зiтхнула Устина.
  
   Вона зiбрала небагато речей, попросила в Юрiя якусь стареньку каляску та вирушила до пiвдня.
   Коли пiсля тиждяня досить виснажлевого шляху, вона вийшла з єкiпажу, їй здалося, що вони приїхали у самiсенький рай. Десь далеко шорхотiло море, вiтер трохи торкався великого лисття пальм, повiтря було на диво свiже, прозоре та якесь наче солодке. Вiдчувався запах йоду та смажених горiхiв.
   Устина найняла невеличкий будиночок, майже у самого бурега, з квiтучим садом, де росли мимози, акацiї, магнолiї, бузок та безлiч iнших квiтiв. Тому у вiдчинене вiкно завжди залiтав чудовий аромат змiшаний з морським ароматом.
   У цiй частинi Криму було досить мало людей. Чомусь лiве узбережжя заселяли набагато активнiше, нiж праве, хоча тут умови набагато кращi. А взагалi, Устина про це не думала. Вона насолоджувалася чудесним повiтрям, зранку йшла купатись на пустинне камiння, потiм обiдала, спала... Словом, їй було добре.
   Одного дня на сусiдню дачу в*їхав молодий пан. З ним прибуло не багато слуг. Час вiд часу вiн бачив Устину через огорожу, та жодного разу не привiтався з нею. Вiн майже не виходив з своєї дачi та взагалi був якийсь набто усомiтнений. Згодом i Устина перестала його помiчати.
  
   Це був звичайний день. Сонце вже почало мерехтiти з-за синьої тихої води, прокинулися пташки. Устина вийшла на ганок, ранкове повiтря, наче крешталь, дзвенiло навкруги та переливалося вiд золотих променiв.
   Устина вирiшила пройтися до узбережжя, поки стара кухарка готувала снiданок.
   Вона одяглася та мiрними кроками пiшла по дорозi. От вже попереду показалися пiннi хвилi. Дiвчина доторкнулася до них та вмилася чистою водою.
   -Ви теж гуляєте з ранку?-пролунав голос.
   Устина озирнулася та побачила свого сусiда.
   -Так, iнодi гуляю. А ви?
   -I я iнодi. Чудове мiсце, правда?
   -Так,-вiдповiла Устина.
   -Доречi, мене звуть Марк.
   -Дуже приємно. Я Устина.
   -Чесно кажучи,-посмiхнувся сусiд,-я був дуже здивований, побачивши, що на правому узбережжi хтось живе, окрiм мене звичайно.
   -Що ж тут дивного. Мiсце, як ви самi зауважили, чудове.
   -Так, але ви знаєте що тут сталося пiв року тому?
   -Нi,-вiдповiла Устина.
   -Он, бачите той гарний будинок?-Марк вказав на будиночок з чисто бiлим дахом, обсаджений яблунями.
   -I що?
   -Колись там жила дiвчина. Iноземка. Вона приїхала здалеку, та купила цю дачу. Так i жила там досить щасливо, доки не приїхали сюди троє друзiв. Дiвчина, треба сказати, була дуже вродливою, тому молодi люди звичайно хотiли з нею познайомитись, але iноземка вперто їх не помiчала. Одного чудового запашного вечора - ви ж знаєте якi тут вечори? - друзi випили набто багато вина. Одразу ж схмiлiли та пiшли...-Марк змовк.
   Устина дивилася на нього.
   -Та пiшли,-знову почав вiн,-до iноземки. Вона сказала, що б вони забиралися. Юнаки розсердилися та силою вломилися у будинок.
   -I що було далi?
   -Далi? Не при дамах це казати. Словом, iноземка померла.
   -Вони вбили її?-спитала Устина.
   -Так... З тих пiр на правому узбережжi мало хто зупиняється. Тому я здивувався побачивши вас.
   -А ви? Чому ви тут зупинилися?
   -Я?-сумно посмiхнувся Марк,-у мене тут всi привиди добрi знайомi.
   -Ви снiдали?-проказала Устина.
   -Ще нi.
   -Тодi ходiмо до мене. Палагна вже мабуть приготувала снiданок.
  
   Пiсля тiєї розмови, вони завди гуляли разом. Марк розповiдав про себе дуже мало, та й Устина не офiшувала, що вона крiпачка. Тому найчастiше вони йшли пiд руку та мовчали.
   Одного разу вони пiшли, як завжди, постояли на камiннi, прогулялися повз пальмову алею, але потiм не повернули назад, а попрямували до славнозвiстного будинку, про який розповiдав Марк.
   -Це було тут, - промовив вiн та присiв пiд яблунею,-Вона була трохи схожа на вас, Устина.
   -Хто?
   Не встигла Устина це спитати, як вони почули якийсь звук, нiби щось стукнуло. Несподiванно Устинi здалося, що за чорним розбитим вiкном промайнула якась фiгура уся в бiлому.
   -Що це було?-спитала вона у Марка, але Марк наче замлiв.
   Вiн повiльно пiднявся на ноги та дивився на Устину очами повними жаху.
   -Що?-знову спитала вона.
   -Iде! Вона iде.
   З вiкна вистрибнуло щось повнiстю загорнене у бiлу тонку тканину. Це була дiвчина з довким напiв сивим волоссям. Вона ще раз пiдстрибнула та полетiла над головами Устини та Марка.
   -Нi!-крикнув вiн,-зникни!
   Але летюча дiвчина не послухалася. Навпроти, вона схопила Марка за руку та потягла за собою нагору. Однак Устина встигла схопити його з iншого боку. Деякий час вони так i тягли його, кожна на себе, потiм дiвчина таки вiдступилася та сама злетiла на невисоку скелю.
   -Хто це?-спитала здивована Устина.
   -Привид хозяйки будинка,-тихо вiдповiв Марк.
   Тим часом привiд якось дивно розкинув руки та пiдняв лице до неба. Вiн був у масцi, бiлiй з чорними косими смужками. Та от дiвчина вiдкрила рота та дико завирещала. Вiтер развивав її сиве волосся, а голос нiсся прямо до обрiю. Рiдкi променi сонця крiзь хмари знову освiтили обличчя привiда, та Устина побачила, що то була не маска, шкiра...
   -Тiкаймо,-промовив Марк та схопив її за руку.
   Через пiв години вони вже сидiли на дачi в Устини та розмовляли. Обидва були наляканi, з моря набiгли хмари та почав накрапувати дощ. Вiн лився все бiльше i бiльше, аж поки не перетворився на зливу з сильним вологим вiтром, який нещадно гнув дерева та збивав пелюстки з квiтiв.
   -Пiсля зустрiчi з нею,-сказав Марк,-завжди йде дощ.
   -Що вiдбувалося сьогоднi, Марк? Розкажiть менi.
   -Ви зненавидете мене пiсля цiєї iсторiї, Устино.
   -Нi, навряд,-посмiхнулася вона,-бо я вже майже здогадалася. Ви приймали участь в тому, що розповiдали менi про iноземку, так?
   -Я останнiй негiдник.
   -Розкажiть менi.
   -Нас було четверо,-почав Марк,-ми жили в тому будинку, де я живу зараз. Пiсля важкого року ми вирiшили святкувати початок лiта та рост карьєри. Саме тодi менi дали хрест та зробили порутчиком. Мої друзi теж отримали певнi нагороди. Тож ми багато пили, розважалися.
   Її я помiтив одразу. Вона була така гарна, i самотня, не звертала на нас нiякої уваги, а нам хотiлося нових знайомств. Одного разу до одного з моїх друзiв приїхав дядя та привiз декiлька пляшок доброго кон*яку. Ми зрадiли та ввечерi випили усе одразу.
   Власне, маю спочатку сказати, що Лiлiана, так звали iноземку, менi дуже подобалася, я майже в неї закохався. Знаєте, я звик, що дами помiчають мене, а вона... Я трохи злився, а пiсля кон*яку щось сталося зi мною. Я запропонував друзям пiти до неї та запросити до нас. Ми прийшли, але вона сказала, що б ми забиралися. Я просто озвiрiв та кинувся на неї...
   Вiн змовк, та Устина i сама зрозумiла що сталося далi.
   -Через це вона мене i переслiдує,-продовжував вiн,-iнодi я думаю, що маю пiдкоритися. Хай вб*є, так само як я вбив її. Тому кожного лiта я приїзджаю сюди, посiляюся у тому ж будинку, що б пом*ятати про те який страшний грiх на менi.
   -А вашi друзi? Вона теж їх переслiдує?
   -Вони мертвi,-тихо промовив Марк.
   -Мертвi?-спитала Устина.
   -Вона їх вбила. Одного втопила, iншого знайшли повiшаним у себе в будинку. Це не подалiк звiдци. А iнший впав зi скелi та розбився на лiвому узбережжi. Один я залишився. Знаєте, Устино, я багато думаю про це та розумiю, що, мабуть, кохав її, ми могли б одружитись. А тепер вона навiть пiсля смертi не знає спокою.
   -Марк,-обережна почала Устина,-я думаю, що iстота, яка переслiдує вас, не привiд.
   -Як це?
   -Сама я не бачила привiдiв, але багато читала про них. Розумiєте, привiди це не якесь фiзичне тiло, вони, наче тiнь. Звичайно, iнодi вони можуть пересувати предмети, але виключно силою думки. А те що схопило вас було реальною iстотою, яка має форму.
   -А привiди форми не мають?
   -Нi, не мають, бо справжня людина похована, вона лежить у землi, а привид лише її дух, який з точки зору науки не iснує.
   -То що ж це було?-спитав Марк.
   -Не знаю, можливо, демон,-вiдповiла Устина, та раптом побачила, що Марк трохи не плаче,-послухайте,-проказала вона,-Лiлiан вас не переслiдує, вона, мабуть вам давно пробачила, бо знаєте, коли помераєш все виглядає зовсiм iнакше, тому що погляд бiльше не затуляють земнi правила. Грiх - поняття субто життеве, продиктоване людьми, а пiсля смертi все це здається дрiбним та непотрiбним.
   -Ви так кажете, наче самi помирали.
   Устина мовчала. Марк уважно дивився їй у вiчi.
   -Ви...,-промовив вiн, наче не вiрив у свiй здогад,-привид?
   -Нi,-засмiялася дiвчина,-вже нi. Але мiй випадок особливий.
   -Розкажiть менi,-попросил тепер вже Марк.
   -Я впала у провалля, моє тiло було спотворене, але поруч знаходилося мiфiчне озеро, яке мене матирелизувало для великих справ. Проте нiхто з близьких менi людей мене не бачив, тому я пiшла з дому. Прожила близько року вчуженi i аж тодi здогадалася, що потрiбно знову пернути в озеро, що б звiльнити дух, бо вiн був ув*язнений в неiснуючому тiлi.
   -Я не дуже розумiю. Як можна бути ув*язненим в неiснуючому тiлi?
   -Це важко пояснити, треба вiдчути. Але я спробую. Розумiєте, озеро мало
   властивiсть прикликати до себе недуже чистих людей та замикати їх душi в пеклi, спотворивши земнi тiла, щоб вони не могли вирватись на волю. Так було спочатку, однак декiлька сот рокiв назад сталася природна катаклiзма, яка знищила рiвновагу, так звану межу мiж добром та злом. От тодi озеру i почало здаватися все на один смак. Воно прикликало до себе сiмох невинних людей. З того часу мешканцi назвали його озером Сiми Смертей та вважали проклятим.
   Тож сiм смертей прикликало i мене. Я впала в провалля та розбилася, але десь там у iншому свiтi знали: так не має бути, бо вони вже повнiстю розпланували моє життя. Тодi озеро виплюнуло мене. Проте виникла проблема, бо мiй дух, на вiдмiну вiд привидiв, був живий, тобто не мiг iснувати без тiла. Тодi Сiм Смертей створило його, але практично воно не iснувало, тому що справжню мою форму поховали. Таким чином тi люди, якi знали про мою смерть мене не могли бачити, зате незнайомi бачили, бо ж дух iснує, а значить i тiло реальне. Але насправдi то була тюрма,-Устина зiтхнула,-Я не вiдчувала нiчого, бо форма не є людською, це наче iлюзiя, а насправдi живе тiльки дух.
   -Неiмовiрно!-вигукнув Марк,-Невже таке буває?
   -Так, тож я розказала вам це для того, що б ви не сумнiвалися у моїх словах.
   -Думаєте вона простила мене?
   -Звичайно. А вас переслiдує щось iнше, може, через той вчинок, а може, i нi. У будьякому разi це щось треба знищити, бо воно - зло, а не Лiлiана. I ви маєте це пом*ятати. Хоча... є iнший варiант,-трохи згодом промовила Устина.
   -Який?-спитав Марк.
   -Ви нiкого не вбивали, Лiлiана була демоном у людський подобi.
   -Чому ж вона не захищалася?
   -Не знаю, мабуть, в неї були вагомi причини чи якийсь план.
   -Устино...
   -Що?
   -Чому ви менi допомогаєте?-стихо промовив вiн, дивлячись їй прямо у вiчi.
   -Бо ви невинний.
   -Я вбивця.
   -З магiчної точки зору - невинний,-заперечила Устина.
  
   Устинi було тяжко, бо вона приїхала сюди за для того, що б нарештi вiдпочити вiд свого життя, не бачити демонiв та магiї, хоча б i бiлої.
   Вона написала листа Володимиру iз проханням вислати декiлька потрiбних книжок. З Марком вони проводили разом майже цiлий день. Тепер вiн багато розповiдав про себе. Устина iз жалем дiзналася що вiн має титул графа та два великих маєтка разом iз будинком у Петербурзi, напевно декiлька тисяч крiпакiв.Вона бiльше мовчала та слухала. Так пройшов тиждень. Нарештi привезли книжки. Два великих тома з демонологiї. Слуга приїхав вночi, Устина дала йому дещо попоїсти у дорогу, та, коли вiн поїхав, вiдкрила першу книгу. В нiй було безлiч малюнкiв, на яких були зображенi рiзнi демони. До багатьох сторiнок Володимир зробив переклад, бо вони були написанi латиною. Устина проглядала перший том майже до ранку та так нiчого i не знайшла.
   Коли вже мiсяць почав ховатися у рожевому туманi над морем, дiвчина вiдкрила другий том. Там теж були надрукованi описи демонiв, їх вади, мета iснування i тому подiбне.
   Нарештi, десь у серединi книги, Устина побачила знайомий визирунок на обличчi.
   "Демон Монокайа,-прочитала вона,-чи демон скривджених. Має властивiсть втiлятися у невинно загиблих жiнок, якi потерпiли насильство над своєю молодiстю чи красою. На обличчi в демона маска для пiдтримання iлюзiї, якщо її зняти Монокайа покаже своє справжнє iство. Демон завжди з*явлюється в бiлому широкому одязi. Вiн жорстоко переслiдує вбивцю, аж доки винний не буде покараний смертю.
   Примiтка: Монокайа не знає усього життя загиблої, а пом*ятає лише момент вбивства, вiд початку до кiнця."
  
   Настав надиво свiтлий прозорий ранок. Устина спала, поклавши голову на книгу. Їй снилися якiсь швидкi переплутанi сни, та вона увесь час намогалася прокинутися, але нiчого не виходило й перед очима знову i знову ставали постатi чудовиськ, людей.
   Хтось поклав руку на її плече. Устина пiдняла голову та побачила Марка з букетом якихось блакитних крiтiв.
   -Я ходив до луку та принiс вам це,-проказав вiн.
   -Дякую... А я знайшла вашого демона.
   Вона показала Марковi малюнок. Вiн прочитав переклад з латини, який зробив Володимир та якось дивно подивився на Устину:
   -Ви сидiли над цiм цiлу нiч?
   -Нi, тiльки половину ночi, але це не має значення. Тепер ми знаємо з чим боремось, а таке знання - вже перевага.
   -Дякую вам! Я ще нiколи не зустрiчав такої доброї людини.
   -От позбудимося Монокайа, тодi подякуєте,-посмiхнулася Устина.
   -Але як ми його позбудимося?-спитав Марк,-адже там не написано, як вбити демона.
   -Бо його не треба вбивати. Розумiєте, Монокайа - демон дещо iншого роду. Вiн вбиває не заради задоволення, а для того, щоб помститися. Звичайно, це теж зло, але Монокайа не варто знищувати, скорiше його потрiбно звiльнити.
   -Вiд чого?
   -Вiд постiйної жаги помсти. Я думаю, що колись Монокайа був людиною, скорiше за все дiвчиною. Мабуть, з нею сталося щось подiбне i тепер вона приречена довiку вбивати вбивць.
   -Менi страшно,-раптом сказав Марк,-я нiколи ще не бачив нiчого подiбного, я не можу це збагнути.
   Вони ще довго розмовляли про демона i про те, як йому допомогти. Але бiльше говорила Устина, а Марк дивився в одне мiсце та наче не слухав.
   В рештi решт вони домовилися дiждати ночi, коли буде пiвня та прийти до будинку Лiлiани. До того моменту лишалося два днi.
  
   Устина сидiла та дивилася як на гiлцi акацiї спiває маленька бiла пташка. От до неї прилетiла iнша i вони почали спiвати разом. У вiдчинене вiкно залiтав свiжий вiтер, який приносив iз собою шурхiт моря та жолте сонячне тепло.
   "Я б залишилася тут назавжди" - подумала Устина. Вона вже написала лист до Мотрi, у якому розповiдала про Монокайа та просила залишитися у Криму ще на мiсяць. Лiто вже котилося до осiнi. Наближався серпень. На Українi, мабуть, почалася жатва. Як живi перед очима стали крiпаки, якi в*яжуть сiно у рiдкi снопи. Пiд деревом на крiслi сидить пан, i нiхто у його присутностi не може навiть на хвилинку спочити. "Цiкаво, як Марк поводиться зi своїми крiпаками? - промайнуло в головi у Устини, - вiн так само знущається з них та змушує працювати з останнiх сил?"Вона взагали часто думала про Марка i його вчинок. Звичайно, вiн каїться, просить пробачення, яке може й заслуговує, але вбивство є вбивство. Не дарма ж його переслiдує демон скривджених.
   Кожний наш крок має наслiдки, i нiхто не питатиме у якому станi ти його зробив. За все треба платити, особливо у магiї. Iнодi вона допомагає людям, а iнодi стає жорстокою, непоступною, але справедливою, адже найголовнiше це справедливiсть, навiть якщо i жорстока. Чи отримає Марк прощення?
   Нарштi сплили двi доби, наче два роки. Ще звечора небо затулили чорнi дощовi хмари, та ось прийшла темна-притемна нiчка, нiби хтось залив обрiй чорнилами.
   Марк та Устина швидко йшли до будинку iноземки. Було видно, що Марк теж багато думав. В нього був рiшучий впевнений вигляд.
   От вже забринiв у темрявi бiлий дах. Вони увiйшли в сад та стали пiд яблунею. Довго нiкого не було, аж раптом щось сблиснуло над морем та пiд самим небом з*явилася жiноча струнка фiгура з розпущеним сивим волоссям i в бiлому одязi.
   Монакайа кружляла над будинком, пiдiймала руки до хмар. Вiтер розвивав сиве довге волосся, у нiчнiй чорнотi свiтилися очi.
   Нарештi демон встав на скалу та заверещав диким голосом, таким пронизливим та божевiльним, що навiть море здригалося. Швидко, наче стрiла, Монокайа злетiла в небо, лише бiла тканина розвивалася. Раптом все щезло, а потiм несподiванно вона з*явилася десь позаду та схопила Марка, потягла його за собою.
   Устина не заважала їй. Обрана увiйшла в будинок. У спальнi стояло велике зiм*яте лiжко. Це було тут. Устина присiла на на нього та тихо промовила:
   -Лiлiано, я знаю, що ти тут. Дивися та радiй - Монокайа помститься кривдниковi. Вiн помре i так само, як ти, залишиться самотнiм та нещасним. Менi здається, що ти була доброю людиною, а люди повиннi вмiти пробачати один одного за помилки, бо помста породжує зло, а зла i так багато у нашому свiтi. Ненависть не принесе нiчого, лише застиглий свiт злостi та смертей.
   Тiльки ти можеш зупинити Монокайа. Ще нiхто з загиблих душ не простив свого убивцю, тож Монокайа приречена довiку творити зло, а вона, мабуть, хоче лише спокою. Бо цим кривду не зупиниш, а лише зробиш нещасними вдвiчi бiльше людей.
   Я б могла битися з демоном, могла б вбити його. Але кому стане краще? Тобi? Нi. Марковi? Нi. Вiн так само картатиме себе. Я розумiю, ти хочеш виправити несправедливiсть, але нiчого в тебе не вийде, бо вiд тих смертей несправедливiсть не стане справедливiстю, а горе - щастям. Ти не отримаєш спокою, просто нiкого буде ненавидити.
   Устина змовкла. Вона знала, що Лiлiана вiдгукнеться. Та iноземка вiдповiла:
   -Чому я маю тобi вiрити? Ти кохаєш того негiдника!
   Але обрана з таким сумом подивилася у вiчi привiдовi, що Лiлiана вiдступила назад. У тому поглядi була самотнiсть, потреба любити та врештi решт якийсь бiль та нудьга.
   Iноземка вийшла з будинку та крикнула у простiр "Зупинися!" Монокайа тримала Марка над великою скелею, ще трохи i вона б вiдпустила його, але вiд того крику завмерла, наче якась неiмовiрна скульптура.
   -Опусти його на землю,-промовила Лiлiана.
   Марк встав перед нею.
   -Чому?-спитала вона.
   -Прости менi,-вiдповiв вiн,-я був не при собi та це не виправдання. Насправдi все мало бути iнакше. Господи, ти така гарна! Я так кохав тебе!
   -I я тебе кохала, але ми не могли бути разом, тому я не повинна була дивитися на тебе.
   -Прости...
   -Прощаю. Живи щасливо.
   Крiзь хмари пробилося яскраве свiтло. Монокайа випрямилася пiдвела обличчя догори та зняла маску. Пiд нею ховалося гарне обличчя з темно-синiми очами та рожевими вустами, волосся в дiвчини насправдi було бiле, наче снiг. Вона посмiхнулася Марковi та Лiлiанi i щезла десь у небi.
   -Тепер моя черга,-промовила iноземка й почала пiднiматися нагору.
   А там вже срiблилися зiрочки та повний мiсяць. Привiд ставав все прозорiше та прозорiше i нарештi зник.
  
   Ранком йошов дощ, навкруги усе було якесь змарнiле та невиразне. Марк декiлька разiв заходив до Устини, але служниця його не пускала. Злива продовжувалася три днi, а на четвертий раптово зникла. Чисте синє небо з яскравим колом сонця швидко всушило землю. Вся рослиннiсть, наче розквiтла знову, як на веснi.
   Устина стояла бiля коляски та дивилася у бiк моря, ще каламутного, з нерiвними хвилями, яке стогнало пiсля ненастя. Чайки iнодi проносилися над темною водою, але не зачапали її крилами.
   "От i все. Час їхати." - з сумом подумала Устина та вже хотiла сiсти у коляску, як з будинку вибiг Марк.
   -Стiйте! Устино, не їдьте!-кричав вiн.
   Вона зупинилася.
   -Куди ж ви?-питав Марк,-навiть зi мною не попрощалися... Я маю вам подякувати, але це не найголовнiше. Я хочу сказати...
   Устина приклала палець до губ на знак того, що б вiн мовчав.
   -Ви не повиннi менi нiчого говорити, Марк, бо не знаєте усього.
   -Ви врятували менi життя i я... хочу, що б ви завжди були поруч.
   -Неможливо,-тихо та сумно сказала Устина.
   -Ви замiжня? Пробачте, я не подумав. Хоча б скажiть де ви живете, що б я мiг написати вам.
   -Я не замiжня, Марк, тобто була замiжня, але тепер вже нi. Та справа не в цьому.
   -В чому ж тодi?-радiсно вигукнув вiн.
   -В тому, що я не вiльна. Я крiпачка, Марк.
   Вiн намить застиг:
   -Крiпачка? То ви... ти з паном?
   -Нi, сама, пане граф. Менi треба їхати. З вашого дозволу...
   Устина сiла в коляску та екiпаж помчав по ще сирiй дорозi удаличiнь, а Марк дивився йому в слiд без жалю, але з якоюсь вiдразою.

22

   -Як ти, Усте?-занепокоїно спитав пан Юрiй,-ми так злякалися, коли Мотря сказала, що ти маєш затриматися. Там щось сталося? Ти захворiла?
   -Нi, пане, все добре. Просто я знайшла там не те, що хотiла.
   -Не розумiю...
   -I не треба. Я дуже втомилася у дорозi,-промовила Устина.
   -Звичайно, вiдпочивай...
   Рiднi пейзажi за вiкном, знайомий двiр, полиця пiд iконою, все це викликало в Устини сльози. Дорогою вона все згадувала неприємну останню розмову з Марком. Устина i ранiше вгадувала у ньому гординю та високомiрнiсть, так i мало статися. Лев не змiг жити з нею, тому що вона обрана, а для Марка неприйнятна її соцiальна роль. Мабуть обранi повиннi бути самотнiми, що б краще виконувати своє призначення.
   Устинiна хата стала якоюсь порожньою та завеликою для неї однiєї, тодi дiвчина переїхала до Мотрi та Нестора. Вони так само сварилися.
   -Я добрий!-кричав Нестор,-чому ти хочеш зробити мене нещасним?
   -Демони не бувають нещасними.
   -Люди бувають, чому ж демонам не бути?
   -Бо в демонiв немає усього спектру людських емоцiй, а моя дочка заслуговує на нормального чуйного чоловiка,-проказала Мотря.
   -Дочка?-спитала здивована Устина,-Мотря, в тебе є дочка?!
   -Так,-вiдповiла провидиця,-її звуть Свiтлана. Та от сталося горе. Вона покохала цього... демона.
   -I я її покохав,-додав Нестор.
   -Демони не вмiють кохати!
   -Чого це?!
   -Не починайте знову!-перервала їх Устина,-а де вона, Мотре?
   -У сусiлньому селi. Але скоро має переїхати сюди. От я i хочу до того позбутися демона.
   -Не вийде!-вигукнув Нестор,-ми одружимось зi Свiтланою хочиш ти цього чи нi.
   Устинi набридло слухати їх сварки та вона пiшла до маленької вузької рiчки, де баби полоскали бiлизну. День був спекотний. Зелена, трохи пожовхла трава тяглась i тяглась пiд ногами, а Устина все нiяк не могла дiйти до берега, їй здавалося, що вона стоїть на однiєму мiсцi, а земля пiд нею рухається.
   От нарештi i рiчка. Дiвчина вмилася та сiла пiд грушею iз насолодою витягнувши ноги. Раптом Устина побачила прямо перед собою тiнь, але iстоти, якiй вона належить, не було видно. Обрана пiдвелася. Тiнь швидко промайнула повз неї та щезла у кущах. Бiльше в той день Устина її не бачила.
   Вночi просто нiчим було дихати. Жодний навiть самий легкий ветерець не торкався повiтря. Все навкруги нiби застигло. В баби Степанiвни були iменiни та майже весь хутiр пiшов до неї в гостi. Лише Устина вiдмовилася. Вона ходила по старому цвинтарю. На шляху з*явилися лише три вампiри, яких вона здолала одразу, без бою. Це було зовсiм не цiкаво.
   Обрана присiла на якийсь надгробок та трохи задрiмала, а коли прокинулася побачила молоду бiляву дiвчину в синiй сукнi, яка вкрай перелякана озиралася по сторонах. Устина пiдiйшла до неї, дiвчина скрикнула й знепритомнiла.
   Незнайомка прийшла до тями десь через пiв години. Побачивши Устину вона ще раз скрикнула та хотiла втекти, але наступила на власну спiдницю та впала.
   -Хто ви така? Ви вiдьма?-спитала вона в обраної.
   -Нi. Я йшла з мiста, через цвинтар швидше виходить.
   -Вибачте,-посмiхнулася дiвчина,-я дуже перелякана. Ви живете на хуторi.
   -Так.
   -Я шукаю свою матiр. Її звуть Мотря.
   -Ви Свiтлана!-здогадалася Устина,-Мотря розповiдала менi про вас i Нестора. Дуже приємно познайомитись. Я Устина.
   -Устина? Покликана?
   -Так.
   -Ви ж потрулюєте,-проказала Свiтлана,-як я одразу не здогадалася!
   Дiвчата пiшли до хуторра, де мерехтiли рiдкi вогники вiкон. В хатi у Степанiвни все ще було свято. Гаряче повiтря не рухалося i тому запахи вина та горiлки здавалися нестерпними та пекли очi. Свiтлана i Устина пiдiйшли й постукали у вiкно. Через скло вони побачили червоне обличчя Петра, сина Степанiвни.
   -А, ще гостi,-промовив вiн, вiдчиняючи раму,-заходьте!
   -Нi, дякуємо,-вiдповiла Устина,-поклич Мотрю, будь ласка.
   -Мотря!-голосно закричав Петро,-до тебе.
   З хати вийшла провидиця, як завжди спокiйна та надиво твереза.
   -Свєта!-радiсно вигукнула вона,-я не чекала тебе так швидко.
   -Я вийшла трохи ранiше, матiнко. Власне, у мене до вас розмова є... Але, мабуть, краще завтра.
   -Якщо та розмова про демона, краще взагалi нiколи. Ви не отримаєте мого благословення.
   -Краще завтра,-повторила Свiтлана.
   -Усте,-звернулася Мотря до Устини,-проведи, будь ласкава, Свєту до нашої хати.
   Дiвчата пiшли, а Мотря задумливо дивилася їм вслiд.
   -Чому матiнка така непоступна?-сумно запитала Свiтлана,-ми з Нестором так кохаємо один одного. Я без нього, наче без серця, а мама цього не розумiє чи не хоче зрозумiти. Я... я не можу жити без Нестора, а тепер навiть не знаю де вiн...-дiвчина хотiла заплакати, але Устина швидко промовила:
   -Ми йдемо до нього. Нестор живе разом iз Мотрею.
   -Що?! Це правда? Вiн тут?
   -Так.
   Вони увiйшли в невеличку хатинку Мотрi та побачили Нестора, який спокiйно читав бiблiю.
   -Дивно,-проказав вiн,-чого тiльки смертнi не понавидумували!
   Вiн пiдняв очi та змовк. Свiтлана дивилася на нього та по її щоках котилися великi прозорi сльози.
   -Кохана...
   -Несторе!-вона кинулася йому на шию,-господи, як я боялася, що бiльше нiколи тебе не побачу!
   Устина тихо вийшла надвiр. З неба дивився повний мiсяць, який трохи затуляли чорнi, майже прозорi хмарки схожi на якихось мiфiчних звiрiв. З хати Степанiвни чулася музика та фальшивий спiв, дерева стояли спокiйно, наче спали. Устина повiльно йшла по дорозi до кладовища. Десь спiвала нiчна пташка. Обрана нi про що не думала, лише слухала тихе, майже непомiтне дихання спекотної серпневої ночi...
  
   До хутiра пiдступила осiнь. Вона ще не встигла розмалювати золотом дерева, проте вже вiяв прохолодний вiтер, пожовхла трава зранку вкривалася синiм iнiєм.
   Життя наших героїм бiгло уперед, як i завжди то несподiванно зупиняючись, то миттю рухаючись з неiмовiрною скорiстю. Устина вдосконалювала свої знання з бойових мистецтв, багато тринувалася, пан Юрiй та Ганна виховувала дитину, якiй вже виповнилося чотире мiсяцi, Мотря сварилася з Нестором та Свiтланою та вiдмовлялася погодитись на їх одруження, час вiд часу з*являвся Володимир iз новим завданням, приносив звiстку з Маренадiвки вiд Устинених батькiв, якi писали що усе добре та передавали дочцi привiт. Але таке спокiйне життя закiнчилося, як завжди, коли нiхто цього не чекав.
   Був звичайний для тiєї пори року прохолодний темний вечiр. Небо затуляли густi хмари, вiтер рвав листя з дерев. Устина сидiла на пiдвiконнi, вiдчинивши, не дивлячись на несприятну погоду, вiкно, у своїй великiй порожнiй хатi. На столi наклонялося вiд вiтру полум*я напiв згорiлої свiчки. На пiдлозi лежали якiсь списанi листи поперу, вiдкритi книжки, пом*ятi зошити та покусане пiр*я. Всi полицi були заставленi пляшечками з рiзноманiтного коляру рiдиною, на стiльцях та неприбраному лiжку висiли спiдницi, хустини та корсети. У такому безладi Устина жила з того часу як їй довелося переїхати вiд Мотрi назад, бо стало набто мало мiсця для чотирьох людей у маленькiй хатинцi.
   Надворi ставало все холоднiше. Шурхотiли дерева та кущi, на хуторi було темно та якось лячно. Але Устина байдуже дивилася у вiкно. Раптом вона побачила тiнь. Неможливо було розiбрати анi обличчя iстоти, анi одягу, у який вона була одягнена. Устина вистрибнула й опинилася на вулицi серед густих кущiв, якi ще не встигли скинути листя. Тiнь залишалася нерухомою. Обрана пiдiйшла ближче. Вона хотiла доторкнутися до iстоти, але та раптом шмигнула до кущiв. Устина побiгла за нею. Вона неслася через темний лiс, повз цвинтар, попереду велично пiдводила до неба свої купола покинута церква.
   Великi важкi дверi вiдчинилися перед Устиною. Вона увiйшла. Посеред залу застигла тiнь.
   -Хто ти?-спитала обрана.
   Мовчання. Устина пiдiйшла ближче. Раптом тiнь почала рости. Через декiлька хвилин вона вже дiстовала до стелi, ще мить i зверху посипалося камiння. Одна з важких плит впала на Устину. Лежачi пiд величезним шматом бетону, вона бачила, як тiнь затулила увесь свiт. Та iстота нiби складался з диму. Вiтер гнув дерева, а тiнь стояла та не рухалася i здавалося нiщо не зможе її змусити це зробити.
   Дiвчина втратила свiдомiсть. Коли вона отямилась, круг неї метушилися якiсь люди, намагаючись пiдняти плиту, але в них нiчого не виходило. Тодi Устина спробувала, i надиво легко плита вiлетiла геть, нiби була зроблена з картону.
   Обрана пiдвелася. З лiсу мчав пан Юрiй. Вiн зупинився, злiз з коня та встав навпроти Устини, уважно дивлячись їй у вiчi, але вона нiчого не розумiла, стояла, наче лялька. Блiда з чорним волоссям та величезними очами з довгими густими вiями. Юрiй пiдняв її, нiби пушинку, та понiс до екiпажу, який чекав на узлiссi.
   Остоточно Устина прийшла до тями лише через два днi. Доти вона лежала наче не жива, нiчого не їла та навiть не пила, але поступово Мотрi вдавалося нагодувати її кашею з молоком та напоїти настойкою. Таким чином Устина вийшла з того лiторгiчного сну та розповiла провидицi та Володимиру, який теж приїхав, про тiнь.
   -Я знаю що це таке,-стиха промовив Нестор.
   -Що?-в один голос спитали Мотря та Володимир.
   -Це володар темряви.
   -А що йому вiд мене треба?-ледве рухаючи губами сказала Устина.
   -Вiд тебе нiчого. Вiн прийшов по нас iз Свiтланою.
   -Я так i знала!-скричала Мотря,-ти принесеш нещастя моїй дочцi!
   -Нi, Мотре,-сумно вiдповiв Нестор,-хай я загину, але Свєту нiхто не посмiє скривдити. Я цього не дозволю.
   Та вiн вийшов.
  
   Пройшло три тижднi та напад повторився. Володар з*явився чорною тiнню посеред ночi. Свiтлана спала, сховавши обличчя у ковдру. Чорний дим прослизнув у лiжко та почав душити дiвчину. Вона намагалася крикнути та з грудей виривалося лише хрiпiння, проте у кiмнату вбiгла Устина. Вона облила Свiтланене обличчя якоюсь рiденою, тiнь вийшла з тiла дiвчини та знову почала рости. Устина кинулася на володаря, наче левиця на свою здобич. Вiн вiдкинув обрану, вона впала та вдарилася головою о край столу. Полилася темно-червона кров. Свiтлана, яка ранiше наче оцепенiла, заверещала. Прибiгли Мотря iз Нестором. Нестор шепотiв якесь закляття латиною, а Мотря розвивала срiблястий пил... Володар темряви зник. Всi кинулися до Свiтлани. Дiвчина намагалася щось сказати, але чулися лише ридання.
   -Що, що, кохана?-питав Нестор.
   -Устина!!!-нарештi вигукнула вона.
   Устина лежала на спинi закинувши голову далеко назад, усе її обличчя залилося темною, майже чорною кров*ю...
   Нестор пiдхопив її на руки та щез. Свiтлана продовжувала голосно ридати. Мотря з Володимиром застигли на мiсцi.
   Через деякий час вони нарештi схоминулися.
   -Куди вiн її забрав?-спитала Мотря.
   -Хто-зна,-промовила трохи зiспокоївшися Свiтлана,-але вiн їй обов*язково допоможе. Матiнко, Устина врятувала менi життя... Ми з Нестором не можемо допустити, що б вона померла...
   -Я по книжки,-нiби сам до себе сказав Володимир,-треба як умога бiльше дiзнатися про Володаря темряви.
  
   Вони сидiли та чекали. Нестора не було вже декiлька днiв. Мотря за цей час не промовила жодного слова. Володимир поїхав, та вони з Свiтланою залишилися сами. Провидиця створила захисний бар*єр навкруги хати, але насправдi навiть вона не вiрила, що вiн зупинить Володаря темряви.
   Нарештi в один з похмурих осiннiх днiв надворi почулися якiсь звуки.
   -Володар...-прошепотiла Мотря.
   Але в хату увiйшла весела Устина, за нею маячив Нестор.
   -Усте!-закричала Свiтлана,-жива! Я знала, знала, що Нестор не дасть тобi померти!
   -Так, вiн врятував мене...
   -Це добре,-промовила Мотря,-але хай тепер розкаже, чого нас переслiдує володар.
   -Справдi, про це необхiдно поговорити,-сказав Нестор,-я був у нижчому свiтi, там я дiзнався дещо... Володар Темряви останнiм часом почав дуже слабнути. Це пов*язано з тим, що йому потрiбно багато магiї для здiйснення деяких планiв.
   -Яких саме?
   -Вони не пов*язанi з людським свiтом. Просто унизу намiчається революцiя, багато демонiв вишчого рiвня вiдмовляються служити свому джерелу, тобто вони звичайно продовжують творити зло, але вже не пiдкоряються Володарю. Таким чином влада упливає з його рук.
   -Ближче до сутi,-попросила Мотря.
   -Це i є суть. Що б утримати владу над нижчим свiтом треба довести свою обсолютну силу, а для цього треба убити найнебезпечнiшого зрадника, тобто мене. Тодi iншi зрозумiють, що Володаря неможливо скинути з трону. Але це не все...
   -Що?-спитала перелякана Свiтлана.
   -Справа в Устинi... Володар викликав духiв, якi iснують поза часом, а значить знають мабутнє. За певну виногороду вони погодилися розкрити Володаревi таєну часу.
   -I що це за таєна, Несторе? Не тягни!-скричала Устина.
   -Послухай, Устино, я просто хочу, щоб ти сприйняла це одекватно. Справа в тiм, що духи сказали, що через декiлька рокiв у людському свiтi сформується особистiсть обраної, яка матиме достатньо сил, що б вiдкинути темряву на мiльйони рокiв назад.
   За всю iсторiю свiту така особистiсть сформувалася лише один раз - це був вже вiдомий тобi Омос Колей, який зкинув з трону попереднього Володаря з допомогою кола вогню. Але ти, Устино, набагата сильнiша за Колея, бо твоя сила не в якомусь сторонньому предметi, а в тобi самiй.
   -Я не розумiю...
   -Згодом ти знищиш Володаря, тобто маєш знищити у майбутньому. А вiн у свою чергу не може цього допустити. Радники вирiшили, що задля утримання влади над нижчим свiтом вiн по-перше, повинен знищити тебе, доки твої сили не розвинулися, i нас з Свiтланою, що б iншi знали яка доля чекає зрадникiв.
   -А нам що робити?-запитала Свiтлана.
   -Я думаю, що Устина має прискорити розвиток своїх сил та знищити Володаря вже зараз,-вiдповiв Нестор.
   -Чудово!-посмiхнулася Устина,-все так просто! Прискорити розвиток... Як я по-вашему це зроблю?
   -Я ж просив сприйняти це одекватно.
   -Несторе, я не знаю, може коли тобi тисяча рокiв ти вже будь-яку новину можеш сприйняти, як якесь запрошення на вечерю...
   -Устино,-перервала її Мотря,-а вiн правий.
   -Добре. Ви тут усi так гарно говорете. Це ж не вам битися з володарем.
   -За тисячi рокiв,-проказала провидиця,-не було людини, яка здатна здолати темного вождя. Вiн декiлька столiтть подряд нищить добро та намагається зруйнувати рiвновагу, i якщо ти вiдмовишся, або загиниш...
   -В нас не буде жодної надiї,-закiнчила Устина,-Вже чула це. А хтось подумав про мене, про моє життя? За мене вже все вирiшили, а може треба було все таки спитати чи хочу я такої долi?
   -Долю не обирають.
   -Чудово!
  
   Мотря не давала Устинi навiть на хвилину вiдпочити. В перервах мiж фiзичними вправами вони тринували розумовi та магiчнi здiбностi.
   Сили обраної справдi були неiмовiрними, але все ж недостатнiми для здолання темного вождя. Та велика добра магiя була нiби десь глибоко схована, i треба було швидко придумати як її звiльнити. Але Мотрi це не вдавалося ще й тому що Устина часто вiдмовлялася зусередитися на пiдготовцi. Дiвчина впала в глибоку депресiю. Провидиця злилася та все частiше повторювала, що всi приреченi. Леше Володимир, який приїхав iз купою книжок, був спокiйним та впевненим.
   -Вечеряти!-крикнула Свiтлана.
   Устина зупинилася посеред тринувального залу.
   -Можна?-спитала вона в Мотрi.
   -Звичайно. Не дивися на мене так, нiби я якась садiстка.
   -Гiрша за пана Юрiя у минулому. Тiльки що не б*єш.
   -Устино! Я намагаюся врятувати тобi життя, а за одне i всьому людству.
   -Так,-погодилася обрана,-це велика мета.
   -Iди вечеряти.
   За вечерею усi мовчали. Нестор з Свiтланою якось дивно дивилися один на одного. Нарештi Нестор промовив:
   -Мотре, я дуже кохаю Свєту, i тепер, коли ми можемо назавжди втратити один одного... Будь ласка, дозвольте нам одружитись.
   -Нi.
   -Матiнко,-вступила Свiтлана,-ми хочемо назавжди зв*язати нашi серця. Якщо хтось з нас помре...
   -Нi!!!-наче божевiльна, закричала завжди спокiйна Мотря,-Чуєте, нi! Нiколи я цього не дозволю. А якщо хтось помре, то винен буде вiн!

23

   Посеред великого поля усипаного снiгом стояв великий чорний монстр, готовий поглинути весь свiт. Вiн - i є темрява. Та сама, яка була нерухомою та спокiйною, але свого часу вона пiдвела потворну голову та почала надвигатись на свiт, i скiльки не билися iз нею, вона не падала, не вмирала, навiть не захищалася, а просто приносила смерть, вбивала легко, без жалю.
   У день свого покликання Устина заприсяглася завжди боротися iз нею. Хоч цiною свого життя або щастя, боротися, вiрити в перемогу.
   Тендiтна дiвчина з блiдим обличчям та чорним, наче смола, волоссям стояла навпроти темного вождя та дивилася у його вогнянi очi своїми темними сумними очима. Та може їй лише здалося, але в очах Володаря був страх.
   "Життя твоє покликання, iм*я твоє Обрана, щастя твоє - вiдчайдушна боротьба зi злом. Для того народила тебе мати, для того озеро звiльнило тебе, для того пiшов вiд тебе коханий чоловiк, для того ти самотня. Ти - воїн. Ця вiйна може забрати твоє життя, але дух твiй не забире нiхто. Добро всесильне, завдячуючи йому ти маєш цi сили. Воно освiтить тебе своїм теплим сяйвом, воно сцiлить твої рани. Там де свiтло, немає темряви. Згадай заради чого ти все це робиш! Бо ти не мусиш, якщо в тебе нема такої потреби".
   "Для чого? - запитала себе Устина, i сотнi смертей з*явилися перед очима, сотнi нещасть, напiвбожевiльних вiд горя очей, - для чого? Адже я не мушу... Зараз розвернутися та пiти геть вiд цiєї темряви. Хай вона наздожине мене та вб*є, - вона майже вирiшила, але раптом згадалися щасливi обличчя врятованих людей. "Дякую" - казали вони, i це просте слово дорожче усiх виногород та слави, бо нi за якi грошi не купиш щасливого погляду невинного, бо не якi авацiї не замiнять смiх приреченого у якого щойно з*явилося свiтле майбутнє, - Я не мушу, i я роблю це не тому, що така моя доля. Iншої я i не хочу. Я роблю це заради добра, заради великої мети!"
   З тими словами Устина побiгла уперед до нiг чорного велетня. Вiн простягнув величезну страшну лапу та схопив обрану, стиснув, але очi її засвiтилися мiльйонами вогникiв, а далi усе тiло зайнялося тим праведним вогнем. Рука володаря розжалася. Устина летiла до небес. Потiм вона розкинула руки та бiле тепле свiтло заповнило усе навкруги. Темрява похитнулася. "Там де свiтло немає темряви". Володар якось дико закричав та вибухнув, перетворився на попiл, який повiльно танув у бiльх променях.
  
   Мотря, Свiтлана, Володимир та Нестор спостерiгали за цiєю неiмовiрною сценою.
   Устина, наче зiрка, сяяла в небi. Вся увага була прикута до неї, але раптом звiдкiлясь сзаду з*явився демон. Вiн схопив Свiтлану. Вона скрикнула. Круг неї з*явилося вогняне коло, яке поступово звужувалося. Володимир хотiв стрибнути до неї, але його вiдкинуло.
   -Це захiсна сфера. Вона не пропускає добро,-промовив Нестор,-але я зможу її розiрвати.
   -Ти загинеш,-сказав Володимир.
   -Зате ви матимете змогу врятувати Свiтлану.
   -Несторе, нi!-крикнула вона, але вiн вже стрибнув.
   Його вдарило вогняним струменем, пiдкинуло та усього окровавленого опустило додолу. Тим часом Мотря витягла свою дочку з кола.
   Нестор ледве дихав. Свiтлана кинулася до нього.
   -Я кохаю тебе,-прохрепiв вiн,-ми завжди будемо разом...-та змовк.
   -Нi, нi,-голосно ридала Свiтлана, аж раптом в неї над самою головою з*явилося сяйво.
   -Вiдiйди вiд нього,-промовила Устина.
   Дiвчина вiдiйшла. Устина опустинася та доторкнулася до Несторових ран рукою, вони щезали. Нарештi вона сцiлила його.

24

   -За усi свої тисячу рокiв нiчого подiбного не бачив,-проказав Нестор,-тепер зрозумiло чого Повелитель так непокоївся. Побачивши таке, навiть зло впадає у депресiю.
   -То була не я,-вiдповiла Устина,-я бачила все нiби зi сторони..., але то була не я.
   -То були твої почуття,-сказав Володимир,-та сама життєвонеобхiдна потреба допомагати людям. Мабуть, такого сильного бажання творити добро попри все на свiтi не було ще нi в одної обраної.
   -Справдi, саме тодi я зрозумiла заради чого здатна ризикнути життям.
   -Дякую, Устино,-стиха промовила Свiтлана,-ти врятувала Нестора, як би вiн помер, я б не витримала...-вона подивилася на матiр.
   -Так,-сказала Мотря,- Устина молодець, проте вона змогла врятувати його тому що вiн дiйсно впустив у своє серце добро. Тепер, Несторе,-звернулася вона до нього,-ти насправдi довiв по-перше, що став добрим, а по-друге, що по-справжньому кохаєш мою дочку. Тому..,-Мотря посмiхнулася,-одружуйтесь. У вас є моя згода.
   Нестор та Свiтлана одночасно скрикнули вiд радостi та обiйнялися.
  
   Знову церкву прикрашали квiтками. Щасливi молодята йшли по вулицях, i з кожної хати чулися вiтання. Мотря подала їм хлiб та поцiлувала Нестора у лоб й назвала його своїм сином. Нарештi вони стали перед священником.
   -Цього дня ми єднаємо двох людей...
   Мотря опустила очi. Мабуть, їй все-таки було неприйнятно, що мабутнiй її зять демон, але священник продовживав:
   -... що б вони жили довго та щасливо у коханнi та злагодi, шанували один одного, пiдтримували, дiлили навпiл i горе, i радiсть.
   Вiн почав читати молитви.
   -Чи згодна ти, Свiтлано, узяти в законнi чоловiки перед людьми та богом Нестора?
   -Так,-посмiхнулася дiвчина.
   -Чи згоден ти, Несторе, узяти у законнi дружини перед людьми i богом Свiтлану?
   -Так,-та з цiми словами щось чорне вилiтело у нього з грудей та растануло у повiтрi.
   -Що то було?-спитала в нього Мотря пiсля церiмонiї.
   Нестор дзвiнко засмiявся:
   -Я бiльше не демон, мамо, я людина.
   Та вони усi обiйнялися, щасливi та веселi.
  

Епiлог.

   Устина розтошувалася пiд квiтучою яблунею, по обидва боки вiд неї посмiхалися один одному Ганна та Юрiй. На колiнях в Устини сидiла маленька гарна дiвчинка з бiлявим волоссям великими блакитними очима та рожевими вустами.
   -Ко-тик лап-кою вми-вав-ся...,-читала вона та зусереджено зводила брови.
   -Їй вже сiм рокiв,-тихенько проказала Ганна.
   -Вона така гарна,-додав Юрiй.
   -I розумна,-посмiхнулася Устина.
   -I все це завдяки тобi, Усте,-вiдповiв Юра,-саме завдяки таким людям, як ти, ми маємо стiльки щастя у життi.

Кiнець.

  
  
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"