Диссертация. Украинский вариант
Самиздат:
[Регистрация]
[Найти]
[Рейтинги]
[Обсуждения]
[Новинки]
[Обзоры]
[Помощь|Техвопросы]
|
|
|
|
Аннотация:
Перевод с русского с некоторыми бюрократическими правками
|
Чернiвецький нацiональний унiверситет
Бескаравайний Станiслав Сергiйович
Становлення феномену технiчної рацiональностi в епоху Нового часу як об'єкт фiлософської рефлексiї
09.00.09. Фiлософiя науки
Дисертацiя на здобуття наукового ступеня
кандидата фiлософських наук
Капiтон Володимир Павлович
Змiст 2
Вступ 3
Роздiл 1. Аналiз лiтератури i методологiя дослiдження з теми дисертацiї. 10
1.1. Огляд лiтератури за темою дослiдженя 10
1.2. Методологiчнi основи дослiдження. 29
Висновки до роздiлу 1 39
Роздiл 2. Рефлексiя технiчної рацiональностi в духовно-онтологiчному вимiрi культури Нового часу. 40
2.1. Хронологiчно-генетичнi рамки дослiджуваного перiоду i визначення поняття "технiчна рацiональнiсть" 40
2.2. Форми технiчної рацiональностi та передумови їх еволюцiї як прояв нової парадигми мислення 55
2.3. Соцiальна детермiнацiя технiчної рацiональностi в структурi наукового i фiлософського знання Нового часу. 73
2.4. Технiчна рацiональнiсть, як онто-гносеологiчна пiдстава системи освiти Нового часу 101
Висновки до роздiлу 2 109
Роздiл 3. Онто-гносеологiчнi засади технiчної рацiональностi в контекстi фiлософських традицiй XVII - початку XVIII ст. 112
3.1. Рефлексiя технiчної рацiональностi в гносеологiчних вимiрах Нового часу. 112
3.2. Аналiз технiчної рацiональностi в онтологiчних побудовах Ф. Бекона, Р. Декарта, П. Гассендi, Б. Спiнози 141
3.3. Вплив феномену технiчної рацiональностi на формування механiстичної картини свiту 158
Висновки до роздiлу 3 178
Висновки 181
Список використаних джерел 186
Актуальнiсть теми дослiдження. Однiєю з найбiльш значущих проблем, якi виникають при аналiзi процесу становлення фiлософських основ науки, є взаємозв'язок мiж рiзними видами знання - фiлософським, науковим i технiчним. Якщо механiзми взаємозв'язку фiлософського i наукового, або наукового i технiчного знання проаналiзованi вiдносно повно, то взаємозв'язок фiлософського i технiчного - залишається недостатньо з'ясованим.
Конкретнi прояви технiчного знання - креслення, схеми, iнструкцiї, правила тощо - це втiлення технiчних iдей, спрямованих на задоволення суспiльних потреб i пiдпорядкованих критерiям утилiтарностi. З огляду на те, що потреби людей часто суперечать одна однiй, обґрунтування технiчних iдей також є суперечливим. Наукове ж знання, навпаки, маючи в своєму розпорядженнi цiлiсну систему фiлософських засновкiв, прагне до несуперечностi. Тому для полiпшення взаємозв'язку мiж видами знання й оптимiзацiї процесiв створення технiчних теорiй необхiдним є розумiння фiлософських основ технiчних iдей. Одна з передумов такого розумiння - виявлення загальних властивостей, вiдмiтних рис, якi притаманнi технiчним iдеям.
Одним iз феноменiв, вiддзеркалених як у технiчних, так i в наукових iдеях, є рацiональнiсть. Однак аналiз рацiональностi в контекстi взаємного впливу науки i технiки порушує проблему гiпертрофованого сприйняття саме наукової рацiональностi. Г.Башляр, а також С.C.Авєрiнцев, П.П.Гайденко, В.Н.Порус, В.С.Стьопiн i багато iнших дослiдникiв осмислювали в основному феномен рацiональностi, виявляючи її рiзнi критерiї, з'ясовуючи еволюцiю уявлень про рацiональне в iсторiї фiлософiї, а також розкриваючи роль наукової рацiональностi в розвитку науки. Проте технiчна рацiональнiсть не була безпосереднiм об'єктом аналiзу. Коли ж фiлософами дослiджується проблема взаємозв'язку наукового i технiчного, або фiлософського i технiчного знання (працi Л.Мемфорда, Р.Мертона, Ж.Еллюля, а також В.I.Бєлозєрцева, Я.У.Сазонова, В.П.Каширiна, А.М.Розiна, В.Г.Горохова й iн.), то феномен рацiональностi не розглядається як основний об'єкт. Його роль у становленнi гносеологiї, методологiї, що лежать в основi проектування й винахiдництва, залишається не повнiстю розкритою.
Оскiльки технiчна рацiональнiсть осмислювалась епiзодично, переважно в межах iнших об'єктiв дослiдження, то аналiз її ролi в розвитку фiлософських основ науки треба здiйснювати, спираючись на дослiдження тих перiодiв iсторiї науки i фiлософiї, коли роль рацiонального була найбiльш значною i коли взаємозв'язок мiж наукою i технiкою виходив на якiсно новi рiвнi.
Новий час в iсторiї фiлософiї став перiодом, коли вiдбувалася радикальна змiна парадигми науки та її методологiї. У XVII-XVIII ст. створювалися сучаснi науки, що визначили подальший розвиток культури i цивiлiзацiї. Однiєю з найважливiших рис означених процесiв було усвiдомлення взаємного впливу науки i технiки, що виражалося в рефлексiї ролi практики в людському пiзнаннi.
Становлення захiдноєвропейської фiлософської думки перiоду Нового часу вiдбувалося значною мiрою пiд знаком рефлексiї процесiв становлення класичних наук. У працях Г.Галiлея, Ф.Бекона, Р.Декарта, П.Гассендi, Б.Спiнози, Дж. Локка, Г.Ляйбнiца, I.Ньютона розв'язувалися проблеми, з якими в процесi змiн стикався свiтогляд учених. Цi проблеми були як теоретичними (удосконалення методiв пiзнання, створення механiстичної картини свiту), так i прикладними (застосування iнструментiв дослiдження i нових методiв отримання технiчного знання). Феномен технiчної рацiональностi, незважаючи на вiдсутнiсть у XVII-XVIII ст. цього термiну, опосередковано вiдображався у фiлософських працях Нового часу й слугував опосередковуючою ланкою зв'язку мiж двома вказаними групами проблем.
Сучаснi процеси взаємного впливу наукового, фiлософського i технiчного знання iстотно iнтенсифiкувалися порiвняно з епохою Нового часу. Проте загальна структура цих процесiв, яка склалася в цей перiод, збереглась. Отже, дослiдження ролi технiчної рацiональностi в генезi фiлософських основ науки XVII-XVIII ст. зберiгає свою нагальнiсть i актуальнiсть. Аналiз особливостей становлення технiчної рацiональностi в епоху Нового часу сприятиме подальшому розвитку сучасної фiлософiї технiки, а також удосконаленню методологiї науки.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацiйна робота виконана в межах науково-дослiдної роботи "Духовнi вимiри фiлософiї науки" (державний реєстрацiйний номер 0102V004409). Дисертацiйна робота тiсно пов'язана з темою наукового дослiдження кафедри фiлософiї Днiпропетровської державної фiнансової академiї "Проблема формування свiтоглядних орiєнтацiй людини в умовах трансформацiї суспiльства" (державний реєстрацiйний номер 0101V005760).
Мета роботи полягає в розкриттi ролi та значення становлення технiчної рацiональностi як складника процесу розвитку фiлософiї Нового часу.
Досягнення поставленої мети вимагає розв'язання таких основних завдань:
- з'ясування специфiки уявлень про феномен технiчної рацiональностi в працях фiлософiв XVII-XVIII ст.;
- застосування визначень рацiональностi, сформульованих А.Уайтхедом, I.Лакатосом, К.Хюбнером, а також М.Мамардашвiлi, С.Аверiнцевим для конкретизацiї поняття технiчної рацiональностi;
- уточнення поняття форми технiчної рацiональностi;
- розкриття передумов становлення форм технiчної рацiональностi в епоху Нового часу через опис способiв взаємозв'язку фiлософського, наукового i технiчного знання;
- дослiдження форм технiчної рацiональностi, сформованих у перiод наукової революцiї Нового часу й iмплiцитно виражених у працях Г.Галiлея, Ф.Бекона, Р.Декарта, їх якiсної вiдмiнностi вiд форм, поширених в епоху Ренесансу;
- виявлення значення процесу становлення форм технiчної рацiональностi в розвитку наукових шкiл XVII-XVIII ст., а також взаємозумовленостi основних методологiй Нового часу;
- розкриття ролi, яку вiдiграє становлення форм технiчної рацiональностi в процесi добору iдеальних об'єктiв науки, що становлять основу механiстичної картини свiту.
Об'єкт дослiдження - феномен рацiонального в контекстi взаємозв'язку фiлософського i технiчного знання епохи Нового часу.
Предмет дослiдження - процес становлення форм технiчної рацiональностi як елемент наукової революцiї XVII-XVIII ст.
Методологiчнi засади дослiдження. Основний метод, застосований у дослiдженнi - дiалектика. У комплексi з ним використанi методи аналiзу й синтезу, дедукцiї та iндукцiї, а також iдеалiзацiї та абстрагування. Дослiдження складних процесiв наукової революцiї Нового часу здiйснювалося, по-перше, за допомогою методiв реконструкцiї iсторичної ситуацiї тiєї доби, по-друге, методiв, якi вiдтворюють хiд мiркувань фiлософiв XVII-XVIII ст. Це, зокрема, принцип єдностi iсторичного та логiчного, порiвняльно-iсторичний метод i системний пiдхiд, а також уявний експеримент i герменевтика.
В результатi дисертацiйного дослiдження було отримано результати, якi мiстять елементи наукової новизни i виносяться на захист:
- показано, що уявлення про технiчну рацiональнiсть в епоху Нового часу ще не були актуалiзованi. В межах фiлософського знання цьому перешкоджала суперечнiсть рацiоналiзму й емпiризму: рацiональнiсть ототожнювалася з дедукцiєю картезiанського зразка i водночас визнавалася розумнiсть, рацiональнiсть усiх методiв (зокрема емпiричних), якi опонують iррацiональностi;
- встановлено, що поняття технiчної рацiональностi перебуває в стадiї становлення. На основi тих пiдходiв, якi склались у фiлософськiй традицiї XIX-XX ст. щодо розумiння рацiональностi (нормативного й критерiйного), технiчну рацiональнiсть можна визначити як якiсть технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосовнiсть, а форму технiчної рацiональностi - як конкретно-iсторичне вираження рацiонального в сукупностi методiв, iдеальних об'єктiв i понять, якi були вживанi в технiчному знаннi;
- видiлено буденну форму технiчної рацiональностi, властиву ренесансному технiчному знанню, що характеризується обмеженiстю в абстрагуваннi та формулюваннi iдеальних об'єктiв, якими користувалися при розв'язаннi iнженерних завдань. Ця форма знайшла своє вiддзеркалення у висунутих П.Гассендi сенсуалiстичних критерiях iстини i в трактуваннi ним атомiстики Епiкура;
- встановлено, що в конкуренцiї наукових шкiл перевагу мали тi, чиї дослiдницькi програми i форми викладу опосередковано сприяли становленню форм технiчної рацiональностi в перебiгу наукової революцiї XVII-XVIII ст.;
- поєднання методiв, яке дозволяло абстрагувати дослiджуваний процес у виглядi моделi та конкретизувати цю модель у межах технологiчних потреб, охарактеризовано як аналiтико-синтетичну форму технiчної рацiональностi, репрезентовану працями Г.Галiлея;
- дослiджено iндуктивно-аналiтичну форму технiчної рацiональностi, виражену в працях Ф.Бекона, в основi якої лежить опис вiдносно стiйких зв'язкiв мiж явищами за допомогою емпiричної iндукцiї без введення якiсно нових понять та iдеальних об'єктiв.
- виявлено дедуктивно-синтетичну форму технiчної рацiональностi, методологiчну основу якої становить рацiоналiстична дедукцiя, що дозволяє формувати природничонауковi закони, застосовнi в технiчному знаннi. Вона починає складатись у працях Р.Декарта й пов'язана своїми загальногносеологiчними настановами з принципом cogito ergo sum. Показано, що ця форма вимагає повного математичного опису технiчного об'єкта;
- у процесi дослiдження передумов онтологiчних побудов Б.Спiнози встановлено, що iдея єдиної субстанцiї спрощувала абстрагування природних явищ i, отже, формулювання iдеальних об'єктiв науки. Проте такi об'єкти не могли бути вираженi математично й, отже, використанi в природничонаукових законах, якi застосовувалися в межах технiчного знання;
- виявлено, що в якостi онтологiчної основи механiстичної картини свiту могли бути використанi абстракцiї - чи то корпускули (I.Ньютон), чи монади (Г.Ляйбнiц). Показано, що вибiр мiж двома гiпотезами був здiйснений завдяки можливостi використовувати корпускули як iдеальнi об'єкти в природничонаукових законах, якi можна було застосовувати в межах технiчного знання.
Теоретичне й практичне значення дослiдження. Розширено й доповнено розумiння процесiв формування механiстичної картини свiту. Уточнено визначення наукової i технiчної рацiональностi, виявлено форми останньої. Встановлено, що потенцiал взаємозв'язку технiчного i фiлософського знання в перiод Нового часу хоч i не був актуалiзований, але знайшов адекватне вираження в становленнi форм технiчної рацiональностi. Матерiали дослiдження надалi можуть бути використанi для написання методичних посiбникiв i навчальних програм з таких дисциплiн, як iсторiя фiлософiї, фiлософiя технiки, фiлософiя науки, соцiальна фiлософiя, а також у процесi пiдготовки i проведення вiдповiдних лекцiй i семiнарських занять.
Апробацiя результатiв дослiдження проведена: Тези дисертацiї обговорювалися
- на засiданнi кафедри гуманiтарних дисциплiн Нацiональної металургiйної академiї України;
- на круглому столi в Днiпропетровському регiональному iнститутi державного управлiння Української академiї державного управлiння при Президентовi України (3-4 вересня 2003 р.);
- на мiському фiлософському семiнарi (17 грудня 2003 р.); на мiжнародних читаннях, присвячених творчостi Б.Паскаля (Мiнськ, 26-27 листопада 2003 р.);
- на конференцiї "Рацiональнiсть i свобода" (Санкт-Петербург, 16-18 листопада 2005 р.);
- на мiжнароднiй науковiй конференцiї "Росiйська фантастика на роздорiжжi епох i культур" (Москва, 21-23 березня 2006 р.);
- на мiжнароднiй науковiй конференцiї "Фiлософiя гуманiтарного знання: соцiокультурнi вимiри" (Чернiвцi, 26-27 жовтня 2007 р.).
Структура й обсяг роботи. Дисертацiя складається зi вступу, трьох роздiлiв, дев'яти пiдроздiлiв i висновкiв; загальний обсяг - 185 сторiнок основного тексту. Список використаної лiтератури включає 280 джерел.
Публiкацiї дисертанта, в яких розкриваються деякi аспекти основної теми, опублiкованi у видавництвах за перелiком ВАК України:
1."Новый Органон" Френсиса Бекона как пособие инженеру /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 2. - Днiпропетровськ, 1998. - С.68-80.
2.Вклад Рене Декарта в инженерию /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 3. - Днiпропетровськ, 1998. - С.64-80.
3.Техническая рациональность в системе ценностей наук Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 10. - Днiпропетровськ, 2001. - С.212-214.
4.Разум человека, как разум инженера в понимании Дж. Локка /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя i соцiологiя в контекстi сучасної культури. - Днiпропетровськ, 2001. - С.114-118.
5.Техническая рациональность как фактор становления образования в период Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 14. - Днiпропетровськ, 2002. - С.112-122.
6.Единство и противоречия научной и технической рациональностей /Бескаравайный С.С. //Вiсник Днiпропетровського нацiонального Унiверситету. Випуск N 10. - Днiпропетровськ, 2003. - С.32-41.
7.Противоречия единства картины мира Лейбница с требованиями технической рациональности /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 24. - Днiпропетровськ, 2004. - С.126-141.
8.Соотношение идей рациональности и религиозного фактора в научной революции Нового времени /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя. Культура. Життя. Мiжвузiвський збiрник наукових праць. Випуск 26. - Днiпропетровськ, 2006. - С.135-142.
9.К вопросу об определении технического закона /Бескаравайный С.С. //Фiлософiя i соцiологiя в контекстi сучасної культури. Збiрник наукових праць. - Днiпропетровськ, ДНУ, 2007 - С.31-39.
10.Свобода iнженера як свобода людини у працях Б.Спiнози /Бескаравайный С.С. //Науковий вiсник Чернiвецького унiверситету: Збiрник наукових праць. Випуск 346-347. Фiлософiя. - Чернiвцi: Рута, 2007. - С.153-158.
Роздiл 1. Аналiз лiтератури i методологiя дослiдження по темi дисертацiї
1.1 Огляд лiтератури за темою дослiдження
Технiчна рацiональнiсть - один з найважливiших чинникiв становлення сучасної технiки. Розумiння iсторiї її розвитку, тiєї практики, що стоїть за нею, дозволить розкрити багато передумов формування механiстичної картини свiту.
Як самостiйний об'єкт дослiдження, технiчна рацiональнiсть розглядалася надто рiдко. Переважно як утилiтарний аспект технологiчних рiшень в межах фiлософiї технiки. В межах аналiзу рацiонального технiчна рацiональнiсть розглядалася скорiше як рiзновид наукової рацiональностi. Критерiї технiчної рацiональностi, її форми i механiзми, змiни таких форм трактувалися суперечливо.
Тому огляд лiтератури будуватиметься на таких принципах.
По-перше, використанi працi будуть класифiкованi за фiлософськими напрямками, до яких належали їхнi автори. Таких напрямiв три: марксизм, фальсифiкацiонiзм що протистояв неопозитивiзму, i загальна культурологiчна течiя, що спирається в аналiзi Нового часу на iсторичнi та соцiологiчнi методи. Крiм того, будуть проаналiзованi низка праць фiлософiв, що не належать до жодної з цих груп, але вплинули на загальний розвиток сучасної фiлософiї та формування уявлення про рацiональнiсть.
По-друге, в межах аналiзу цих напрямiв будуть розглянутi такi проблеми: наукова революцiя Нового часу - як культурологiчне явище; роль рацiональностi в становленнi фiлософських пiдстав наукового i технiчного знання; технiчна рацiональнiсть у межах фiлософiї технiки.
Основоположники марксизму розглядали технiку як один з найважливiших чинникiв, що формують людське суспiльство. "Капiтал", "Походження сiм'ї, приватної власностi i держави", "Антi-Дюрiнг"[148, 150, 152] - працi, що зображають картину пiдпорядкування майже всього життя людства взаємодiї науки i технiки. Проте, проблематика цих, чудових у багатьох вiдношеннях творiв, трактувалася актуальними завданнями перiоду їх створення. Тут дослiджувалися в основному технiчнi винаходи другої половини XVIII-го i XIX-го столiть: парова машина i верстати, що приводяться нею у рух, удосконалення в металургiї, досягнення в виробництвi зброї. Авторiв у технiцi i науцi цiкавить їх роль у спiввiдношеннi продуктивних сил i виробничих вiдносин - ручний млин, який породжує феодальне суспiльство i парова машина, що породжує капiталiзм. Економiка, особливостi обiгу капiталу, його походження i розвиток - ось що цiкавило основоположникiв марксизму.
Взаємозв'язок капiталу, технiки i науки, iсторичнi особливостi їх взаємного становлення, були багато в чому дослiдженi основоположниками марксизму. Практична природа цiєї взаємодiї також була встановлена: "Люди науки - оскiльки природнi науки використовуються капiталом як засiб збагачення... - конкурують один з одним у пошуках практичних застосувань цих наук" [154, с.556]. Проте, це один з небагатьох висловiв, присвячених ними технiчної рацiональностi. Швидше основоположники марксизму розглядали технiчну рацiональнiсть як одну з iманентних властивостей промисловостi капiталiстичного суспiльства, притаманних їй вже через конкурентну боротьбу. Рефлексiя технiчної рацiональностi фiлософами обмежено дослiджувалася К. Марксом i Ф. Енгельсом. Спецiальних дослiджень з iсторiї фiлософiї Нового часу основоположники марксизму не створили. Скорiше оцiнювався рiвень технiки - Ф. Енгельсом був проведений аналiз зброї i армiї тiєї епохи [257, с.45-49].
Змiни у фiлософiї Нового часу як еталон основ наукової революцiї неодноразово привертали до себе увагу фiлософiв-марксистiв. З незначними варiацiями цим перiодом вказується XVII сторiччя. Наприклад, М.М. Шульман у статтi "Соцiально-методологiчне формоутворення науки i принцип дiяльностi" [255] називає часовий вiдрiзок 1543-1687рр [255, с.123].
Наукову революцiю Нового часу аналiзували з рiзних точок зору. Перша - спроба аналiзу, що спирається переважно на соцiально-економiчнi чинники розвитку науки. Прикладом цього є праця "Соцiально-економiчне корiння механiки Ньютона" Б.М. Гессена [57]. Автор виявляє i аналiзує величезний перелiк технiчних завдань Нового часу. Даються докладнi характеристики насосiв, шахт, артилерiйських знарядь i т.п. Описуються навчальнi заклади i перераховуються видатнi iнженери того перiоду. Детально висвiтлюється те, як I. Ньютон, намагаючись розв'язати деякi технiчнi проблеми, доходив суто теоретичних висновкiв. Проте, фiлософський аналiз багато в чому був зведений до розгляду статистичних даних.
Прикладом аналогiчного дослiдження є монографiя В. С. Кiрсанова "Наукова революцiя XVII-го сторiччя" [102]. Її автор скрупульозно аналiзує науково-технiчну ситуацiю того перiоду. Йому вдається вiдновити хiд мiркувань кожного вченого, який зробив значуще для науки вiдкриття. Проте основна увага в такiй галузi науки, як приладобудування, придiляється iнструментам дослiджень. Простежується зв'язок конструкцiї нових вимiрювальних приладiв з гiпотезами, для пiдтвердження яких вони були сконструйованi, фiлософськi пiдстави, покладенi в їх основу. Квадрант Тихо Браге, "небесний кубок" I. Кеплера, маятник Г. Галiлея, трубка Р. Бойля - ось основнi об'єкти аналiзу. Але машини, сконструйованi вченими, якi працювали в промисловостi, практично не згадуються. Аналiз фiлософських передумов технiки в цiлому - вiдсутнiй.
Друга точка зору: розгляд наукової революцiї в контекстi основних гiпотез i теорiй, що панували в свiдомостi учених. Вона вiдбита в працях "Iсторiя Європейської фiлософiї i її зв'язку з наукою" [46] i "Еволюцiя поняття науки (XVII-XVIII ст.) Формування наукових програм Нового часу" [47] П.П. Гайденко. Автор цих робiт не вдається до докладного дослiдження обставин вiдкриттiв. Основна увага придiляється мiркуванням учених, їх аргументам. Аналiзуються гносеологiчнi передумови i несуперечливiсть фiлософських концепцiй, розкриваються їх основнi риси. Рушiйнi iдеї науки оцiнюються за критерiєм їх подальших наукових наслiдкiв, але мало уваги придiляється наслiдкам технiчним. А технологiчнi i фiлософськi проблеми стали взаємно визначати одна одну. Твори Френсиса Бекона розглядаються П.П. Гайденко саме пiд таким кутом зору - аналiзується взаємозв'язок методологiчних пiдстав науки i технiки. Проте, ця проблематика не одержує свого розвитку, i при аналiзi праць Р. Декарта, Г. Ляйбнiца, не порушується. Праця В.С. Бiблера "Вiд наукоученiя - до логiки культури" [25] - розвиває цю тематику. Автор детально дослiджує аргументацiю європейських учених з доказу гiпотез, що висувалися ними, обгрунтовує їх зв'язок з культурним середовищем Нового часу. Однак, технiчнi проблеми, що багато в чому формували це середовище, так само i промисловi наслiдки прийнятих фiлософами методологiчних та онтологiчних настанов - не згадуються. Схожий аналiз проводиться в статтi В.I. Пронякiна "Природознавство i фiлософiя - генезис iдейних альтернатив" [195] i монографiї В. Б. Окорокова "Метафiзика епохи трансцендентального мислення: специфiка, суть, тенденцiї" [169].
Б.Г. Кузнєцов у працях, що описують еволюцiю картини свiту, починає простежувати взаємозв'язок мiж проблемами технiки i проблемами фiлософiї. Основною темою тут виступає взаємозв'язок мiж свiтоглядом учених i станом науки - мiж iндивiдуальним розумiнням навколишньої дiйсностi i тiєю картиною свiту, що формувалася у всього суспiльства учених. Вплив науки на технiку неодноразово пiдкреслюється: "Наступне поколiння в особi Бойля прагнуло за допомогою вiдродженої атомiстики вирiшити основнi проблеми хiмiї" [111]. Але обмежено розглядається взаємодiя з технологiчними проблемами, i немає анi найменшої згадки про технiчну рацiональнiсть.
Збiрка "Генезис категорiального апарату науки" включає низку статей, у яких детально розглядається становлення науки Нового часу [56]. Доводиться, що саме становлення нового категорiального апарату математики (зокрема, в аналiтичнiй геометрiї Р. Декарта - впровадження символiки, що об'єднує в собi поняття множинностi i одиничностi [56, с.88]) i фiзики (формування поняття руху, iнерцiї, сили), дозволило сформувати будову дослiдної науки. Наводиться безлiч прикладiв з розвитку найрiзноманiтнiших наук, але такий важливий аспект застосування науки, як технiка, розглядається обмежено. Низку статей мiстить збiрка "Традицiї i революцiї в iсторiї науки" [226], в другому роздiлi якого розглядаються питання формування науки Нового часу. У статтях В.Н. Касатонова, В.С. Черняка дослiджують спiввiдношення змiн у математицi i розумiннi простору з фiлософськими конструкцiями того перiоду.
Третя точка зору в книгах i збiрках, присвячених Новому часу в цiлому, спрямована на вивчення дiяльностi окремих постатей того перiоду. Прикладом такого аналiзу може служити книга В.Ф. Асмуса "Френсiс Бекон" [11]. Ретельно розглянутi соцiальне середовище Англiї, основнi твори засновника англiйського емпiризму, видiленi проблеми, порушенi ним, дослiджена бiографiя Ф. Бекона. Аналогiчна праця В. А. Панфiлова "Фiлософiя математики Декарта" [175], в межах якої дослiджується становлення замкненого циклу взаємодiї фiлософiї i математики; аналiзуючи культурно-фiлософський аспект становлення фiлософiї математики, вона обмежено показує його зв'язки з технiчною проблематикою. Але в працях, спрямованих на дослiдження творiв лише одного фiлософа, неминуче викликає тенденцiю розглянути всю епоху Нового часу крiзь призму його творiв, що знижує об'єктивнiсть аналiзу.
Багато в чому звiльняється вiд спецiалiзованостi всiх трьох напрямiв праця Л.М. Косарєвої "Соцiокультурний генезис науки Нового часу. Фiлософський аспект проблеми" [108]. Видiляються способи i форми впливу соцiокультурного середовища на наукове мислення, формування завдяки їм когнiтивного ядра науки. Але, враховуючи вплив технiки, Л.М. Косарєва вважає особливостi суб'єкта Нового часу основним чинником побудови науки [108, с.9]. Соцiальними чинниками, що визначили формування механiстичної картини свiту, вказує iдеологiчнi i полiтичнi [108, с.91, с.96], але взаємозв'язок з технiкою не простежує.
Технiчна рацiональнiсть також надто рiдко стає об'єктом аналiзу. Зокрема, в збiрцi "Фiлософiя технiки у ФРН" [233] в статтях Р. Кеттера, Р. Iнхтевена, Ф. Раппа проводиться порiвняння наукової i технiчної рацiональностi, а так само вiдношення технiки i природознавства в контекстi рацiонального. Запроваджується поняття технiчної рацiональностi як особливої цiлерацiональностi, яка втiлена в методичному знаннi. Проте цi статтi невеликi за обсягом i не мiстять навiть обгрунтованого iсторико-фiлософського визначення поняття технiчної рацiональностi. Можна констатувати, що проведений рiзнобiчний аналiз дозволив розкрити основнi причиново-наслiдковi зв'язки, яки визначили характер наукової революцiї Нового часу, але повної картини процесу фiлософських пiдстав наук представлено не було.
Сьогоднi вiдсутня навiть загальновизнана дата початку перiоду формування сучасних форм технiчної рацiональностi, критерiї цього формування. Iнколи перiоду античностi в цьому питаннi надається бiльше значення, нiж Новому часу. Це не означає, що iсторики i фiлософи науки абсолютно не звертали уваги на змiни ролi технiчної рацiональностi в перiод Нового часу. Проте переважна їх бiльшiсть не видiляла технiчну рацiональнiсть з наукової рацiональностi.
Книга П.П. Гайденко i Ю.М. Давидова "Iсторiя i рацiональнiсть: соцiологiя М. Вебера i веберовськiй ренесанс" [45] мiстить аналiз змiни розумiння рацiонального в працях самого М. Вебера та його послiдовникiв. Але основною сполучною ланкою мiж соцiумом i рацiональнiстю виступає не технiка, а релiгiя. Тому хоч у визначеннi рацiонального незмiнно присутня i практика [45, с.76], розвиток технiки в книзi не вiдбитий.
У статтi Ю.А. Нарiжного "Iсторичнi типи рацiональностi" [158] видiленi три змiни типiв рацiональностi, змiни того набору дiй, слiдування якому визнавалося рацiональним на даному етапi розвитку: вiд мiфу до логосу (оволодiння iдеальними об'єктами), вiд античного космосу до картезiансько-ньютонiанської картини всесвiту i вiд сталого, жорсткого свiту до синергетичних його моделей. Основним об'єктом його дослiдження виступає людський розум у перiод античної наукової революцiї. Зокрема, автора дуже цiкавить поява мегамашини в раннiх людських суспiльствах. Але сакральнiсть такого механiзму, його "гiперособа", iснування якої намагається обґрунтувати Ю.А. Нарiжний, пов'язана з технiкою лише в описi скромного арсеналу тодiшнiх ремiсникiв.
Л.Б. Баженов у декiлькох своїх працях аналiзує рацiональнi аспекти перетворення гiпотези на теорiю. Зокрема, вiн говорить, що одна з ознак такого перетворення - надання гiпотезою ранiше не очiкуваних фактiв [14, с.21]. Проте, визнаючи, що античнiсть не знала сучасного способу виведення гiпотез, вiн надто мало говорить про побудову гiпотез у Новий час. У Р. Декарта, на його думку, гiпотези вiдiграють допомiжну роль лише для пояснення явищ на основi механiки, а метод Ф. Бекона взагалi перешкоджає висуненню гiпотез [14, с.52].
Збiрка "Рацiональнiсть науки i практики: Закономiрностi зближення" [199] присвячена проблематицi еволюцiї типiв рацiональностi та їх взаємодiї з практикою. Автори статей аналiзують, зазвичай, перехiд вiд донаукових форм рацiональностi до сучасних, при чому визначним перiодом визнається Новий час, перiод зародження капiталiзму. Проте рiзноманiтностi форм наукової рацiональностi не опонують формi технiчнiй - наукова рацiональнiсть розповсюджується на практику як на "пiдлеглу" царину (лише в одному випадку [120, с.107] за практикою визнається наявнiсть "форм рацiональностi", з яких технiчна нiяк не видiляється).
Цiкавий щорiчник РАН "Проблеми рацiональностi"[232]. Однак проблеми, що порушують в цiй збiрцi, переважно стосуються наукової рацiональностi. Наприклад, В.С. Стьопiн дослiджує системнiсть теоретичних моделей ьа операцiї їх побудови в контекстi рiвнiв органiзацiї елементiв у теоретичних системах. Визначена одиниця методологiчного аналiзу науки - це система теоретичних знань вузької наукової дисциплiни. Автор розглядає зростання кiлькостi елементiв у теоретичнiй системi. Як пiдстави науки в нього виступають: картина дослiджуваної реальностi, iдеали i норми пiзнання та фiлософськi обґрунтування [219, с.31]. Одним з елементiв, що формують цю картину, виступає можливiсть використання сконструйованих iдеальних об'єктiв науки, зокрема - атома [219, с.35]. Механiстична картина свiту будувалася на принципах причинностi, закономiрностi природних процесiв та експериментальної перевiрки знання. Але цi принципи її побудови лише постулюються.
Праця Г.Б. Жданова "Вибiр природознавства: 8 принципiв або 8 iлюзiй рацiоналiзму". Її автор аналiзує витоки й сучасне розумiння рацiонального. Використовуючи порiвняльно-iсторичний метод, вiн порiвнює iдеї класикiв XVII-го столiття iз сучасним рiвнем розвитку науки. Вiн прагне показати безсилля експериментальних методiв перед помилками [78, с.35]. Автор розглядає можливостi редукционiзму i детермiнiзму у свiтлi прогресу експериментальної технiки, зачiпає проблему математичного опису технiчних процесiв. Г.Б. Жданов скептично аналiзує принципи об'єктивностi опису, висловленi Ф. Беконом. Вiн захищає картезiанську рацiоналiстичну позицiю [78, с.60], намагаючись довести, що розвиток науки розкрив "дитячi проблеми" i догматизм рацiоналiзму, проте не скасував його як такий. Проте iмплiцитний вплив технiки на цей процес автором не аналiзується.
В.С. Швирьов у працi "Знання i свiтовiдношення" [247] обґрунтовує необхiднiсть переоцiнки розумiння природи i суспiльства - i розглядає форми "рацiонально-рефлекторної свiдомостi" в сучасних умовах. Наука проголошується ним найбiльш яскравою формою такої свiдомостi. В.С. Швирьов акцентує увагу читача на кризi розумiннярацiонального, на тому, що зараз можливостi рацiональностi як такої критикують переважно самi вченi. Автор указує на наявнiсть iсторичних форм рацiональностi, на проблему виявлення ознак цих форм. Але основною проблематикою його дослiдження є питання розрiзнення таких критерiїв i настанов догматично-тоталiтарної свiдомостi радянського перiоду. В.С.Швирьов критикує сучаснi форми наукової рацiональностi, як вираз "галiлеївсько-ньютонiвської" методологiї. Однак простежуються результати фiлософських спроб загальної детермiацiї процесiв, зокрема сцiєнтизм, що зумовив технологiчне розумiння свiту.
У статтi О.О. Печенкiна "Основнi теорiї, iндукцiя i критерiї науковостi" [184] розглядається виникнення теорiй. Автор дослiджує структурнi особливостi побудови теорiй, розглядаючи їх як цiлiснi, складнi утворення. Опосередкованим критерiєм їх науковостi оголошується практика - на тiй пiдставi, що теорiї дуже часто не встигають за новими фактами, i ми фактично оперуємо в середовищi, що значною мiрою складається iз застарiлих теорiй [184, с.77].
Проблема рацiональностi та її специфiчних проявiв також розглядається в збiрцi "Рацiональнiсть як предмет фiлософського дослiдження" [198]. В.С. Швирьов вiдкриває його статтею "Рацiональнiсть як фiлософська проблема" [250], основною проблемою якої виступає вiдсутнiсть у вiтчизнянiй фiлософiї семантичного аналiзу значення слiв, зокрема поняття рацiональностi. Рацiональнiсть визначається автором як обговорення проблеми "спiвмiрностi людини та буття". В.С. Швирьов розглядає змiну бiльш конкретних критерiїв, вiдповiднiсть яким у рiзнi iсторичнi перiоди робила мiркування рацiональним. К.В. Рутманiс у статтi "Генезис iдей рацiонального у фiлософiї" [206] намагається дослiджувати саме виникнення iдеї рацiональностi в античнiй фiлософiї i доходить висновку, що в той перiод рацiональнiсть розглядалася як сумiрнiсть людини i буття. Стаття тiєї ж збiрки "Рацiональнiсть: наука, фiлософiя, життя" [4] прагне довести, що плюралiзм у розумiннi рацiонального неправильний, а є два основнi розумiння цього явища людської думки: гуманiстичне i наукоподiбне. Надалi обидвi цi концепцiї зводяться до єдиного визначення - осяжного розумного загального, що здiйснюється як взаємодiя розсудливого i розумного, що повинно привести ще i до об'єднання дрiбно-плюралiстичного i розсудливо-розумного пiдходiв.
Книга В.С. Стьопiна та Л.Ф. Кузнецової "Наукова картина свiту в культурi техногенної цивiлiзацiї" [220], також присвячена питанням рацiональностi. Автори вбачають своє завдання в розглядi наукової рацiональностi, коренi наукової картини свiту, фiлософських образiв свiту та їх взаємозв'язку зi свiтоглядом людини. Розглядається змiна i доповнення системи категорiй наукової картини свiту, основнi свої зусилля автори зостереджують на впливi фiлософiї, впровадженнi цих категорiй. Дослiджується проблема впливу на наукову картину свiту не тiльки фiлософiї, але й натуралiстичної картини свiту. Був здiйснений аналiз процесу впливу емпiричного знання на теоретичнi мiркування - над усе авторiв цiкавили термiнологiчнi аспекти цього процесу: як протокольний опис експерименту перевтiлюється в категорiальну схему понять картини свiту? Розглядаючи взаємодiю досвiду i науки, проблему наукової картини свiту як програми його дослiдження, автори зостереджують свою увагу на експериментах, що привели до наукових вiдкриттiв. Але виключили з аналiзу як технiчнi передумови, так i технологiчнi наслiдки еволюцiї фiлософського знання. Парадокси в розвитку науки розглядаються з позицiї фальсифiкуючих доказiв, i створення нової теорiї починається з пошуку її математичної форми. У монографiї згадується наукова рацiональнiсть у зв'язку з програмою дослiдження науки, але її обґрунтування знайшло своє вираження лише в змiнi культурного середовища.
Загальнонаукова картина свiту, на думку авторiв, виступає iнтегратором картин свiту, що створюються окремими науками, регулює постановку фiлософiєю основних теоретичних проблем. Аби з'ясувати, чи є автономними спецiальнi картини свiту, автори вдаються до iсторичного дослiдження. В його межах розглядаються соцiокультурнi передумови формування першої наукової картини свiту. Згадується залежнiсть науки Нового часу вiд провiдних технiчних проблем, але майже одразу їх увага зосережується на антропоцентризмi культури того перiоду. Саме перехiд до креативного мислення аналiзується авторами. Коли ж аналiзується сам процес створення першої наукової картини свiту, то вiн розподiляється на пiдготовчий етап, на протязi якого створювалися окремi теоретичнi схеми [220, с.110-176], i другий етап, коли з окремих теорiй вiдбувся синтез картини свiту. На першому етапi видiляються працi Г. Галiлея, Р. Декарта, Х. Гюйгенса, другий етап уособлює собою постать I. Ньютона. Автори абсолютизують його свiтогляд, як мiрило робiт його попередникiв. Кожен аспект руху тiл, вiдкритий Г. Галiлеєм, розглядається в межах єдиної механiстичної картини свiту, створеної I. Ньютоном. Єдиним натяком тут виступає субстанцiальна гiпотеза, що розвивається, Р.Декартом, i це лише тому, що теорiя "дальнодiї" I. Ньютона згодом була визнана помилковою.
Автори розглядають експансiю механiстичної картини свiту в iншi спецiальнi науковi картини свiту, яка сталася наприкiнцi XVIII-го - початку XIX-го столiть, i перетворення механiстичної картини свiту в загальнонаукову. Їх взаємодiя аналiзується в контекстi виникнення нових iдей i понять, але знову таки, не у взаємодiї з технiкою. Нарештi, сучасна наукова рацiональнiсть характеризується як надiлена новими вiдмiтними рисами: вiдвертiстю, експлiкацiєю цiннiсно-смислових структур, що включаються в механiзми i результати об'єктивного осягнення дiйсностi [220, с.207].
В.Н. Порус аналiзує питання розумiння рацiональностi у своїй працi "Рацiональнiсть. Наука. Культура" [192]. Вiн робит спробу всебiчно розглянути поняття наукової рацiональностi. Детально тут розглядається цiла низка концепцiй рацiонального, висунутих i застосованих у XX-му сторiччi: неопозiтiвiстiв i релятивiстiв, а також принцип вiдкидання всiх позицiй i плюралiстична рацiональнiсть. Розкриваються суперечностi мiж позицiями I. Лакатоса i П. Фейерабента, С. Тулмiна i Т. Куна. Описуються суперечностi, що визначають характер наукової рацiональностi: мiж "критерiйною" i "критико-рефлексiєю" моделями, вiдповiднiсть встановленим алгоритмам, методам, що вважаються критерiєм рацiональностi, й одночасне заперечення їх при виробленнi нових у межах загального розвитку науки i фiлософiї. Але основною темою дослiдження у своїй книзi В.Н. Порус робить взаємодiю рацiональностi i культури - наукова рацiональнiсть розглядається ним саме в такому контекстi. Питання взаємодiї технiки i фiлософiї В.Н. Порус розглядає обмежено, переважно як складову прагматизму.
В межах фiлософiї технiки достатньо детально дослiдженi проблеми взаємодiї науки i технiки. Але категорiя рацiонального в процесi такого аналiзу використовувалася епiзодично, i наукова революцiя Нового часу не розглядалася як основоположний процес.
В.I. Белозерцев i Я.В. Сазонов у книзi "Фiлософськi проблеми розвитку технiчних наук"[18] проводять аналiз взаємодiї фiлософiї i технiки. Розглядається змiст i структура фiлософських проблем технiчних наук, проблема об'єкту технiчних наук, дослiджується дiалектика розвитку технiки i технiчного знання. Видiляються основнi стадiї розвитку технiки: ручна технiка; технiка, що включає людину; i автоматична технiка. Ця схема дозволяє розглянути вiдношення людини i технiки. Аналiзується мiсце технiчних наук у системi наукового знання - показується, що академiчна наука пов'язана з практикою через технiчнi науки. Так само розглядається виникнення технiчних закономiрностей i методологiї технiчних наук. Доводиться, що цiлiснiсть технiчного пристрою визначається його функцiонуванням. Тут здiйснено якiсний i ретельний аналiз, однак вiн спрямований на дослiдження категорiї рацiонального, технiчна рацiональнiсть у зазначенiй працi не розглядається.
У монографiї "Соцiальнi, гносеологiчнi i методологiчнi проблеми технiчних наук" пiд редакцiєю М.А. Парнюка розглядаються проблеми технiчної творчостi, гносеологiчних засобiв науково-технiчного пiзнання [213]. Вводяться поняття технiчного об'єкту, технiчної iдеї, розмежовуються технiчна проблема i технiчне завдання, виявляється специфiка технiчного пiзнання. Проте проблеми рацiональностi технiчного знання i специфiки фiлософiї Нового часу не аналiзуються.
В.П. Каширiн у книзi "Фiлософськi питання технологiї"[97] прагне осмислити технiку i технологiю як вид руху. Розглядається технiка з моменту становлення людини, проводиться аналiз її вiдмiнностi вiд бiотехнологiї тварин, дослiджується вiдмiннiсть мiж технiкою i технологiєю. Розглядаються навiть штучнi матерiали, якi можна визначити як природну речовину, перетворену цiльовим характером соцiальної дiяльностi [97, с.89]. Наголошується, що розумiння генезису технiки неможливе без загальносоцiологiчних теорiй [97, с.141]. Розглядається i зародження технiчних наук: фактичне знання стає науковим, коли воно заздалегiдь цiлеспрямовано i взаємодiє iз спецiальними формами соцiальної дiяльностi, наприклад, навчанням [97, с.228]. Проте книга В.П. Каширiна не присвячена перiоду Нового часу - цей вiдрiзок iсторiї розглядається лише як епiзод процесу розвитку технiки, що передує становленню технiчних наук у XVII-XIX столiттях.
Книга В.Н. Князєва "Людина i технологiя" [103] також розглядає соцiально-фiлософськi аспекти технiки. Технологiя розглядається як продукт людської дiяльностi та її передумова, а технiка - як результат опредметнення наукових законiв, однак у книзi не аналiзується Новий час.
Книга С.С. Гусєва i Е.О. Гусєвої "Взаємодiя пiзнавальних процесiв в науковiй i технiчнiй творчостi" [65] мiстить детальний аналiз винахiдництва i формування пiзнавального ставлення людини до дiйсностi. Аналiзується винахiдництво i формування пiзнавального ставленнi людини до дiйсностi [65, с.11-12]. Розглядаються вiдмiнностi у ставленнi стародавнього свiту до винахiдництва вiд позицiй сучасного iнженера [65, c.18]. Автори показують, що Вiдродження - епоха зiставлення природного i штучного в технiцi [65, c.28]. У Новий час фiлософи прагнули до пiзнання природи як такої, технiка присутня в них у прихованому виглядi [65, с.29], лише в XIX-му столiттi оформляється фiлософiя технiки. Але авторам можна заперечити, що люди часто висловлюють iдеї, не розумiючи їх до кiнця; i технiка не змогла б розвиватися без хоч би зачаткових уявлень про технiчну рацiональнiсть. Автори книги основнi зусилля зосереджують на сучаснiй фiлософiї i намагаються з'ясувати, як технiчне завдання перетворюється на теорiю [65, с.61-64]. Основним об'єктом аналiзу була вибрана дiалектика творчої i пiзнавальної дiяльностi в процесi технiчної творчостi [65, с.84]. Саме у винахiдницькому процесi автори вбачають квiнтесенцiю взаємодiї науки i технiки. Але деталiзацiю цього процесу практично не подано, категорiального аналiзу технiчного знання не проведено. Можна зробити висновок, що аналiз лише процесу винахiдництва не дозволяє розкрити специфiку технiчної рацiональностi.
У працi В. Г. Горохова "Концепцiї сучасного природознавства i технiки" [61] дослiджуються фiлософськi передумови створення наукової i технiчної теорiї. Порушується питання структури цих теорiй, лiтератури наукової прози, перетворення наукової теорiї в технiчну, iнституалiзацiї наукової i технiчної дiяльностi.
Основним об'єктом iсторико-фiлософського аналiзу виступає "нова наука" Г. Галiлея та її вiдношення до технiки. Розглядається розумiння сучасними методологами - Т. Куном, I. Лакатосом, А. Айером, С. Тулмiном - науково-технiчної революцiї Нового часу. Визначена роль Г. Галiлея у створеннi основ "фiлософiї технiки" - формулювання основ методологiї дослiдження i проектування. У науковiй i технiчнiй теорiї В. Г. Гороховим i видiленi три схеми - функцiональна, потокова i структурна. Розкриття всiх трьох схем вiдкриває можливiсть технiчного використання нової сфери природних явищ. Основною вiдмiннiстю природничо-наукової теорiї вiд технiчної виступають: iнша якiсть абстрактних об'єктiв: у технiчнiй теорiї iдеалiзацiї вiдповiдає стандартним конструктивним елементам; структурна схема, що розкриває теорiю з урахуванням реалiзацiї - порiвняно слабо розвинена в природознавчих дисциплiнах.
Проте В. Г. Горохов у данiй працi не дослiджує поняття рацiонального. Поняття "технiчна рацiональнiсть" згадується, але не розкривається i систематично не використовується. Взаємодiя фiлософського i технiчного знання розглядається як процес, прямо детермiнований економiчною та соцiальною необхiднiстю.
В.С. Стьопiн, В.Г. Горохов, А.М. Розiн у книзi "Фiлософiя науки i технiки" [221], розглянули проблеми технiчної теорiї, її розвитку i загальної взаємодiї науки i технiки, питання рацiонального узагальнення в технiцi. Видiляються три ступенi рацiоналiзацiї технiки наукою: ремiсниче навчання (в перiод Нового часу), коли були органiзованi навчальнi заклади для iнженерiв (вiдсутнiсть зв'язку з фiлософiєю i наукою грунтується на основi вiдсутностi в пiдручниках того часу теоретичних дослiджень); поява технiчних наук, таких, як нарисна геометрiя (початок XIX столiття); i третя - як спроба комплексного узагальнення технiчних наук. Лише двi останнi стадiї рацiоналiзацiї представляють iнтерес для фiлософiї. Обґрунтовується точка зору, що "аж до XIX столiття наука i технiка розвиваються як би по незалежних траєкторiях" [221, с.252].
У пiдручнику "Фiлософськi проблемi технiки", написаном В.П. Капiтоном i В.I. Палагутою [88] у стислiй формi подаються основнi поняття фiлософiї технiки, розглядаються вiдносини технiки i культури, наукового пiзнання i технiки, спiввiдношення законiв i технологiй. Порушуються проблеми формування технiчної та природничо-наукової рациональностей, технiчної теорiї. Але, велика рiзноманiтнiсть тем i форма навчального посiбника не дають можливостi авторам продемонструвати всю глибину аналiзу проблем.
Немарксистська фiлософiя науки першої половини XX-го столiття зазнала потужного вливу неопозiтiвiзму i, багато в чому розвивалася пiд знаком його подолання. Одним з складникiв цього процесу була спроба iсторичного аналiзу наукових революцiй, тiсно пов'язана з концепцiями фальсифiкацiонiзму.
Так Т. Кун провiв аналiз структури наукових революцiй в своїй вiднойменнiй роботi "Структура наукових революцiй"[114]. Наукова революцiя Нового часу розглядається ним як один з перiодiв змiни парадигм в науцi, але якого-небудь першорядного значення вiн їй не надає, аналiзуючи також i науковi революцiї XIX-го i XX-го столiть. Перiоди становлення парадигм класифiкуються скорiше за науковими дисциплiнами в межах яких вони вiдбувалися, нiж за iсторичними перiодами.
У закономiрностях розвитку науки, що видiляються ним, надзвичайно багато уваги було придiлено рацiональностi. Але технiка взагалi, i зокрема рацiональнiсть технiчна, розглядалася Т. Куном як щось вторинне, залежне вiд гiпотез i експериментiв учених. У "Структурi наукових революцiй", наприклад, залишається неясним походження фальсифiкуючого експерименту. Iснує безлiч вказiвок на експерименти чисто науковi, але не розглянуто причин, що призвели до самої їх постановки. Певною мiрою позицiя Т. Куна обгрунтована - адже сучаснi галузi технiки виникли вже пiсля появи вiдповiдних наукових дисциплiн у контекстi вiдповiдних парадигм. Однак, процес змiни парадигм представлений залежним тiльки вiд внутрiшнiх чинникiв розвитку науки, натомисть впливу технiки Т. Кун не аналiзує.
К. Поппер з перших сторiнок працi "Логiка i зростання наукового знання" [189] вiдмовляється обговорювати тему виникнення нових iдей у розумi вченого, перетворюючи цей процес на подiбнiсть "чорного ящика", чим усуває зовнiшнi чинники розвитку науки. З iншого боку, вiн висуває концепцiю оцiнки iстинностi гiпотези за кiлькiстi її вживаних наслiдкiв: чим бiльше успiшно вживаних на практицi наслiдкiв з цiєї гiпотези одержано, тим бiльше вона iстинна. Тобто фальсифiкацiонiзм пiдмiняє двостороннiй зв'язок науки i технiки одностороннiм впливом. Звiдки ж кожного разу виникають новi гiпотези, i навiщо потрiбний сам процес їх висунення, якщо вони все одно будуть спростованi? К. Поппер аналiзує процес змiни теоретичних формацiй у науцi, але до iсторизму в цiлому ставиться скептично [190] i фiлософiю епохи Нового часу як окремий об'єкт аналiзу не видiляє.
I. Лакатос намагається показати суперечностi двох цих авторiв [118]. Його концепцiя "захисного поясу", що складається з другорядних гiпотез, якi оточують ядро кожної теорiї й оберiгають її вiд руйнiвного впливу фальсифiкуючого експерименту, частково знiмає гостре протистояння абсолютної iстинностi верiфiкационiзму та нескiнченного скепсису фальсифiкационiзму. I. Лакатос вимушений апелювати саме до людської дiяльностi, але про технiку вiн говорить дуже мало, i його слова зводяться до дiєздатностi або недiєздатностi тих або iнших теорiй, тобто робиться спроба розв'язати суперечнiсть лише на рiвнi гiпотез, але не на рiвнi їх зв'язку з практикою.
Разом з фiлософами, що вiдстоювали прiоритет внутрiшнiх чинникiв розвитку науки, виник напрям, який продовжував соцiологiчну традицiю М. Вебера i представники якого надавали прiоритет зовнiшнiм чинникам. Р. Мертон у книзi "Наука, технiка i суспiльство в Англiї XVII-го столiття" [272], намагався довести, що досвiдчена експериментальна наука виникла пiд впливом пуританства, яка створило систему цiнностей, що сприяла науковим пошукам, - i тим обґрунтувати соцiальне походження генези форм наукового знання. Закладаються основи дослiдження етосу науки. Проте Р. Мертон вiдмовився вiд дослiдження методологiчного змiсту науки - введений їм iмператив унiверсалiзму, як позаперсональностi наукового знання, iмператив колективiзму, як вимоги поширення нових знань, подають науку як цiлком залежне вiд соцiуму явище. Рацiональнiсть не визначає цiннiсть працi ученого. Д. Блур у своїй роботi "Знання i соцiальний образ" намагався вiдстоювати теорiю соцiальної сконструїрованостi наукового факту [263]. Е. Цильзель в окремих статтях спробував виявити соцiальне корiння генезису наукового методу через походження понять "закон природи" i "науковий прогрес", проте роботи його невеликi за обсягом. Їх роботи були розвиненi. Кнорр-Цетiной, Л. Лауданом, i, як помiчає С. Шейпiн, в межах соцiологiї науки суперечка про вплив соцiуму на теорiї давно пiшла в минуле i проблемою є конкретнi механiзми функцiонування наукової культури як соцiальної системи [278].
Проте одностороннє дослiдження зовнiшнiх чинникiв розвитку науки iстотно знижує цiннiсть аналiзу наукової революцiї Нового часу, що проводиться в межах наукової школи Р. Мертона .
Робилися спроби i чисто iсторичного аналiзу Нового часу. Праця Ф. Броделя "Матерiальна цивiлiзацiя i економiка XVI-XVIII ст." [30] викликає шанування кiлькiстю зiбраного в нiй матерiалу. Серед iншого детально розглядається доля технiчних новинок: нова конструкцiя вiтряних i водяних млинiв, розповсюдження доменних печей, полiпшення конструкцiй гармат. Але iсторизм Ф. Броделя зумовлює його висновки. Вiн приводить безлiч фактiв, сотнi їх узагальнень, виводить тенденцiї i на цьому зупиняється. Причини того або iншого явища, якщо вони не були обумовленi соцiально-економiчними або технiчними чинниками, Ф. Броделя майже не цiкавлять. Основним об'єктом його дослiджень є не розвиток технiки i науки, а становлення капiталiстичної економiки. Ф. Бродель у загальних рисах визнає каузальнi пояснення глобальних iсторичних процесiв того часу, хоча у його працi вiдсутнiй аналiз фiлософiї тiєї епохи. Описана технологiчна революцiя в Англiї другої половини XVIII-го столiття, але створення фiлософських концепцiй, становлення наук, наукових шкiл, що зумовили її, практично не показано.
Проблема зв'язку рацiональностi мислення i технiчних можливостей людини була однiєю з центральних проблем фiлософiї починаючи епохи Нового часу. Але трактат Ж.-О. Ламетрi "Людина-машина", не дивлячись на численнi передбачення, висловленi в ньому, не може вважатися зразком фiлософського аналiзу. До XIX-го столiття не iснувало навiть фiлософiї технiки як самостiйної дисциплiни. Сама дiя технiки на життя iндивiдуума i суспiльства розумiлася приблизно, механiзми їх взаємного впливу описаний не був. Окремi гiпотези Х. Вольфа, Ж.Ж. Руссо, Адама Смiта i Г. Гегеля не складалися в чiтку, несуперечливу систему. Лише на прикiнцi XVIII-го столiття Ж.А. Кондорсе пов'язав розвиток науки i технiки у межах самостiйного аналiзу [97, с.247].
Власне, першим фiлософом технiки можна назвати Ернста Каппа (1808-1896), автора працi "Основнi напрями фiлософiї технiки" [62, с.35-38]. Вiн висунув принцип органопроєкцiї - розгляд технiки, як продовження людських органiв чуття i кiнцiвок. Проте, розумiти технiчну дiяльнiсть людини, спираючись на будову її тiла, означає зводити все рiзноманiття об'єктивної дiйсностi до фiзiологiї. А. Еспiнас спробував вивести визначення технологiї як "корисного мистецтва". Аналiзуючи описи правил в технiцi причини виникнення цих правил, вiн висунув гiпотезу про циклiчнiсть розвитку кожної окремої галузi технiки. Проте сам А. Еспiнас розглядав переважно становлення технiки в античний перiод [62, с.38-40].
Ф. Бон розглядав технiку в її взаємодiї з мораллю i обов'язком, але, розглядав розумiння технiки в перiод Нового часу. Вiн говорив, що серед мислителiв цього перiоду панує нерозумiння феномену технiки, i сам проаналiзував структуру наукового i технiчного дослiдження. Також Ф. Бон указував на те, що наука i технiка разом формують будову теорiї - i протистоять в цьому практицi [62, с.41-44].
О. Шпенглер [253] вiдмовившись вiд чисто iнструментального розумiння технiки, об'єднав в цьому поняттi всю цiлеспрямовану дiяльнiсть. У описi процесу становлення технiки з усiх форм кооперацiї людей, необхiдних для цього процесу, найважливiшою видiлив культуру. Проте, в межах "фiлософiї життя" О. Шпенглер використовував в аналiзi технiки iррацiональнi чинники, звинувачуючи технiку в бездуховностi, у вiдривi творчих сил iндивiда вiд предмету творiння. Аналiз технiчної рацiональностi суперечив би цьому iррацiоналiзму.
М. Гайдеггер, один з найбiльших нiмецьких фiлософiв XX-го столiття, присвятив технiцi декiлька робiт. Вiдкинувши iнструментальний характер технiки, вiн зосередився на її цiльовому аспектi, вбачавши в ньому розкриття "потаєного". А розкриття "потаєного" - це сутнiсть "по-става", поняття, що визначає собою технiку. Вiн указує на Новий час, як на перiод, коли почала виявлятися сучасна сутнiсть технiки, тодi зароджується фiзика, яка дозволяє людським зусиллям бути бiльш дiєвiшими. Але його аналiз технiки i науки Нового часу не розгорнутий в окреме значне дослiдження[238].
Х. Ортега-i-Гасет - найбiльший фiлософ Iспанiї XX-го столiття, представник фiлософiї життя, що знаходився пiд впливом екзистенцiалiзму, також аналiзував проблеми технiки [173]. Технiка розглядається ним як "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.40], але весь розвиток технiки пiдпорядкований особливому, специфiчному буттю людини, яке вимагає вiд неї прагнути отримати вигаданi нею самою зручностей. Власне розвиток технiки розкладається гим на три етапи: технiка випадку, коли людина запозичувала винаходи у природи, технiка ремесла, коли винахiдництво розглядається швидше як мистецтво i технiка доби людини-технiки - коли з'являється автоматика, усувається ручна праця, винахiд iнституалiзуєтся. Проте iспанський фiлософ не пояснює, чому природа людини, людське буття так рiзко вiдрiзняється вiд тварини, чому вiн повинен "зберiгати зусилля, щоб присвятити їх надлишок здiйсненню неймовiрного пiдприємства - реалiзацiї свого буття в свiтi" [173, с.47]. Крiм того, технiка визнається ним iманентно рацiональною, але завжди є хiба немає технiчно нерацiональнi вироби.
Л. Мемфорд [273] в роботах "Технiка i цивiлiзацiя" i "Мiф про машину" виступає як представник технологiчного детермiнiзму. Об'єктом його аналiзу є соцiологiя технiки - механiзми бюрократiї i суспiльнi iнститути, необхiднi для розвитку технологiї. Л. Мемфорд вводить i обгрунтовує поняття мегамашини. Рацiональнiсть в його роботах позицiонується як властивiсть технократичної органiзацiї суспiльства. Але Л. Мемфорд не ставить своїм завданням аналiз змiн в технiцi i науцi перiоду Нового часу.
Г. Башляр формулює свою позицiю з питання рацiональностi в роботах "Прикладний рацiоналiзм" i "Рацiональний матерiалiзм" [17]. За допомогою швидше експресивного, нiж послiдовного аналiзу, розглядається наукова рацiональнiсть (переважно як властивiсть формул i визначень), зв'язок якої з технiкою постулюєтся. Рацiональнiсть науки протиставляється буденнiй, донауковiй рацiональностi, проте рацiональнiсть виявляється не як єдина система, а як специфiчна для кожної групи наук властивiсть. Так само протиставляються рацiональнiсть власне науки (механiки) i рацiональнiсть фiлософської течiї, що грунтується на цiй дисциплiнi (механiцизму).
К. Хюбнер, представник сучасної фiлософiї науки, в монографiї "Критика наукового розуму" [244] аналiзує розвиток технiки i поняття її рацiональностi. В цiлому К. Хюбнер розглядає процес змiни методологiчних парадигм в науцi як боротьбу "системних ансамблiв" - систем теорiй i правил наукової роботи. В межах цiлiсного набору гiпотез йому вдається поєднати соцiально-культурний аспект походження наукових теорiй з їх емпiричними передумовами. Конфлiкт, що приводить до розпаду нормальної науки, розглядається не як суперечнiсть мiж теорiєю i досвiдом, а як суперечнiсть в межах самого наукового знання. У той же час наукова рацiональнiсть знаходить вирiшальне значення тiльки в межах техногенної цивiлiзацiї. Але К. Хюбнер переважно лише позначає проблеми, що виникають в межах дослiдження проблеми рацiональностi, а вiдповiдає на поставленi перед собою питання значно обережнiше. Наукова революцiя Нового часу розглядається К. Хюбнером лише як окремий аспект взаємодiї "системних ансамблiв" науки i не є окремим об'єктом аналiзу.
1.2 Методологiчнi основи дослiдження.
Методи, за допомогою яких проводиться аналiз представлених проблем, повиннi вiдповiдати таким вимогам: забезпечувати повне розкриття теми, максимально коротку форму мiркувань i достовiрнiсть висновкiв. Проте, для всебiчного дослiдження об'єкту i предмету роботи необхiдне подолання двох основних теоретико-методологiчних утруднень.
По-перше, це певний дуалiзм технiчної рацiональностi, як предмету дослiдження. З одного боку, вона має онтологiчнi пiдстави в конструкцiї технiчних виробiв, технологiях, тобто виявляється в особливостях iснуючої технiки. Так само її можливо прослiдити в технiчному знаннi дослiджуваної епохи - проектах машин, описах механiзмiв i будiвель. Але фiлософськи - це знання було осмислено надто слабо: не iснувало окремих дослiджень, присвячених методам рацiоналiзацiї iнженерної дiяльностi. Навiть в таких роботах як "Механiка" Г. Галiлея основною проблематикою був, зокрема, пошук законiв збереження iмпульсу, тобто складнощi у формуваннi природничо-наукових уявлень. Методологiя i гносеологiя Нового часу, розробленi в той перiод онтологiчнi гiпотези i створювана механiстична картина свiту, лише iмплiцитно мiстили розумiння фiлософами значення технiчної рацiональностi. Отже, необхiдно засновувати аналiз розвитку фiлософських концепцiй XVII-го сторiччя на об'єктивному процесi збiльшення взаємодiї технiчного i фiлософського знання, i в контекстi розумiння сучасниками цього процесу - виявляти їх уявлення про технiчну рацiональнiсть. А для цього потрiбен опис конкретних якостей, властивостей i проявiв технiчної рацiональностi як в технiчному знаннi, так i в гносеологiчних i онтологiчних гiпотезах.
По-друге, в XIX-XX столiттях в межах iсторико-фiлософської рефлексiї Нового часу пiзнiшими мислителями - технiчна рацiональнiсть не розглядалась основним об'єктом дослiдження. При оцiнцi цiєї рефлексiї необхiдно використовувати методи, що дозволяють видiлити технiчну рацiональнiсть, як предмет дослiдження пiзнiших фiлософiв, з проблематики наукової рацiональностi, загальної структури наукової революцiї, або з передумов становлення фiлософiї технiки. Без цього неможливо зберегти тематику дисертацiйної роботи, оскiльки об'єкт роботи знаходиться на стику цих трьох тем.
Базовою методологiєю дослiдження виступає дiалектика. По-перше, у iсторiї розвитку фiлософiї i науки є окремi перiорди, якi краще за iнших пiддаються дослiдженням за допомогою специфiчного набору методiв. Наслiдком тих наукових i фiлософських суперечностей, якi сформувалися в Новий час, стало створення дiалектики. А матерiалiстична дiалектика виявилася iдеальним iнструментом для дослiдження соцiально-экономический вiдносин того прiода - тому саме вона є методом, которий необхiдно використовивать, аналiзуючи взаємний вплив фiлософських та технiчних iдей. Непрямим показником цього може служити звернення професiйних iсторикiв до до праць фiлософiв. Нариклад Ф. Бродель в працi "Матерiальна цивiлiзацiя i економiка XV-XVIII ст."[30] регулярно порiвнює свої висновки з висновками К. Маркса, частково визнає його правоту, хоча останнiй не мав доступу до того колосального об'єму iсторичного матерiалу, який змiг обробити Ф. Бродель. Матерiалiстична дiалектика ровивалася i у ХХ сторiччi у фiлософiї науки (наприклад, працi Б.М. Кедрова [98, 99]), та у розумiннi суспiльства (працi А. Грамши [64]) А внаслiдок того, що багато успiшних дослiджень в питаннi розумiння iсторiї фiлософiї i фiлософiї науки були проведенi саме з допомогою дiалектики, це дозволяє додатково верiфiкувати результати даної роботи. По-друге, через її унiверсальнiсть i можливiсть опису в її межах практично будь-якого явища або процесу.
Iншi, окремi, вузькоспецiалiзованi методи використовуються в межах дiалектичної методологiї для вирiшення окремих проблем, або розгляду специфiчних для фiлософiї епохи Нового часу, рис. Наприклад, аналiзуються спiввiдношення кiлькостi i якостi у взаємному впливi промисловостi i науки - це дозволяє через оцiнку масштабу дiї окремих наукових вiдкриттiв на загальну сукупнiсть технiчного знання встановити їх значущiсть, а ця оцiнка дозволяє виявити значення тих або iнших понять, iдеальних об'єктiв науки, фiлософських гiпотез.
Використовуються категорiї одиничного, особливого i загального. Роботи кожного з фiлософiв Нового часу унiкальнi за комплексом виражених в них iдей. Проте конкретною формою свого iснування ця сукупнiсть iдей зобов'язана системi зв'язкiв, що закономiрно склалися, всерединi якої вона виникла. Тому розкрити значення кожного з дослiджуваних творiв можна тiльки в контекстi особливого. Особливе - це специфiчнi риси, властивi фiлософiї тiєї епохи, як цiлому, що вiдображають суперечностi мiж проблемами, властивими загальнiй еволюцiї фiлософських iдей i вирiшенням їх в кожному одиничному випадку. Дiя технiчної рацiональностi - одна з таких рис, яку можна прослiдкувати в послiдовностi формулювань понять, спрямованостi теорiй, що висуваються, долях наукових програм. Для дослiджуваного класу робiт вона є загальною, i її прояв пiдкоряється закономiрностям, якi ще не були властивi фiлософiї епохи Вiдродження i вже не мали аналогiчних проявiв в нiмецькiй класичнiй фiлософiї. Аналогiчно виражаються через категорiї одиничного, особливо i загального - вiдношення окремих винаходiв, природничо-наукових законiв i iдеальних об'єктiв технiчних теорiй. Останнi не володiють унiверсальнiстю природничо-наукових законiв, а лише опосередкують вiдношення мiж одиничним технiчним виробом i загальними природними законами.
Використовуються процедури опредметнення та розпредметнення, як iнструмент розкриття зв'язку вiдстороненого фiлософського знання з технiкою, iндустрiєю епохи Нового часу. Цi поняття побiчно вiдображають процеси двох рiвнiв.
По-перше "човник iдеальне-реальне", описаний Б. Г. Кузнецовим при аналiзi робiт Г. Галiлея. Перетворення конкретних технiчних проблем в iдеальнi теоретичнi схеми, знаходження вiдповiдi, i подальше втiлення знайденої вiдповiдi в приладах i механiзмах. Лише абстрагування, без розкриття сутi предмету, як соцiально-культурного феномену, без засвоєння i критичного переосмислення його суспiльного значення, тобто розпредметнення - не дозволяє адекватно аналiзувати машини i механiзми. Опредменення, як втiлення в механiзмах людських здiбностей, i тим представлення технiки як цiннiсно наповненого феномена, так само розкриває розумiння Г. Галiлєєм ролi технiки в розвитку фiлософiї. Аналогiчнi процеси представленi i в роботах iнших фiлософiв - Ф. Бекона, Дж. Локка, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона - не так показово, як в творах Г. Галiлея, проте їх можна видiлити i описати.
По-друге, загальне, характерне для фiлософiї епохи Нового часу, як одиницi знання - взаємодiя рiзних видiв знання. Вiдбулося осмислення принципiв функцiонування механiзмiв, створенi фiлософської передумови їх розумiння - внаслiдок чого змiнилося мислення i поведiнка iндивiдiв, тобто розпредметнення. I одночасно тривав процес опредметнення - втiлення в технiцi нових людських здiбностей, i тим обґрунтування iдеалiв, що розвивалися, нових систем цiнностей.
Дослiдження проводилося i на основi принципу спiввiдношення категорiй одиничного, особливого i загального, що вiдображають реальнi процеси, якi вiдбувалися в технiцi i фiлософiї. Одиничного винаходу що, використовувався в безлiчi промислових об'єктiв; окремих, особливих галузей технiки i положення науково-технiчної сфери загалом. Наприклад, спiввiдношення вiдкритого диференцiйного числення i змiни картини свiту необхiдно аналiзувати саме на основi цього принципу.
Аналiз i синтез також виступають необхiдними iнструментами дослiдження. Кожен окремий даний процес був представлений на складовими частинами, а потiм на основi одержаних вiдомостей була встановлена загальна картина розвитку науки i технiки даного перiоду. Аналiз i синтез також застосовуються, оскiльки вони були основними методами, що використанi в методологiї Нового часу. Саме на їх протистояннi будувалася суперечка емпiризму i рацiоналiзму. Необхiдно видiлити явища, якi були б для описуваних процесiв атомарними, простими. Природно, що на процес наукової революцiї Нового часу впливало величезне число чинникiв. Але без деяких передумов наукова революцiя могла вiдбутися, а деякi факти були для неї лише випадковими. Цi передумови необхiдно видiлити i описати як частини єдиного процесу, породженого iсторичними умовами, який обумовив iснування сучасної науки. Формулювання природничо-наукового закону, або iдеального об'єкту технiчної теорiї, конструкцiя нового механiзму, якi дозволяли розширити можливостi людини.
Використання принципу об'єктивностi, як вiдмова вiд бездоказового прийняття за iстину окремих гiпотез, припущень, диктується необхiднiстю мiнiмiзувати суперечностi, як що мiстяться в гiпотезах, якi протистоять одна однiй , так i в теорiях, що претендують на несуперечнiсть. Адже емпiризм i рацiоналiзм у фiлософiї Нового часу - претендували на статус довершеного методу, i альтернативна методологiя розглядалася фiлософами тiєї епохи як помилка. Цей принцип дозволяє уникати використання сумнiвних смислових i лiнгвiстичних конструкцiй, а так само окремих суб'єктивних тверджень - як, наприклад, невизнання Г. Ляйбнiцем закону всесвiтнього тяжiння.
Методи iдеалiзацiї i абстрагування, як створення об'єктiв, що iдеалiзуються, i висунення абстрактних понять - необхiднi як доповнення принципу об'єктивностi. Оскiльки в своїй явнiй, вiдкритiй формi, технiчна рацiональнiсть в епоху Нового часу не дослiджувалася - то необхiдно порiвнювати тi iдеальнi об'єкти науки, що створювалися Г. Галiлеєм, Р. Декартом, Б. Спiнозою та iншими. Це абсолютно рiвна поверхня, неподiльна корпускула, ефiр. По рiзнiй технiчнiй рацiональностi цих iдеальних конструктiв, ми можемо судити про технiчну рацiональнiсть фiлософiї епохи. Метод iдеалiзацiї дозволяє упорядкувати аналiз сукупностi фактiв, наданих iсторичним дослiдженням, проводити його за наперед встановленими принципами. Так само цей метод необхiдний для вiдтворення процесу конструювання iдеальних об'єктiв науки - дозволяє аналiзувати те аргументування, що приводилася прихильниками монадної та корпускулярної гiпотез. Еволюцiя абстрактних понять вiдображає взаємодiю технiчного i фiлософського знання.
Метод сходження вiд абстрактного до конкретного - як спосiб встановлення iстини в реальних ситуацiях. Вiдтворення аналiтичної абстракцiї вживаної в епоху Нового часу, дозволяє встановити, як саме фiксувалися властивостi об'єктiв. Iдеалiзуюча абстракцiя, розкриває способи отримання "iдеальних об'єктiв". Використання подiбних абстракцiя при розв'язаннi iнженерних задач - розкриває взаємодiю фiлософського i технiчного знання, аналiз подiбного використання дозволяє розкрити механiзм переходу природничо-наукових законiв в технiчнi iнструкцiї i правила. Також за допомогою цього методу встановлюється, та яка парадигма - наукова або технiчна - володiє прiоритетом розвитку в даний перiод: у конкретних iнженерних завданнях використовуватимуться абстракцiї, сконструйованi фiлософами чи ж властивi ремiсничому рiвню технiчного знання.
Використовуються категорiї природного i штучного. Вони вказують на рiзнi модуси iснування предметiв гуманiтарного знання i задають принцип дуалiзму в їх вiдношеннях. В межах даної роботи категорiї використовуються для прояснення вiдносин природничо-наукового закону i iдеального об'єкту технiчної теорiї. Першi - вiддзеркалення природних зв'язкiв i вiдносин, об'єктивно присутнiх в природi; другi - свiдомо вiдображають штучно створене середовище, регульоване свiдомо поставленими цiлями. Так само при використаннi цих категорiй враховується специфiчне для Нового часу розумiння вiдносин штучного i природного. Механiцизм в уявленнi про природу, про живих iстот, як про машини, хай i створених Богом, породив, з одного боку, iлюзiю загального пiдпорядкування природи деякому набору правил, що обмежений, тобто примат штучних норм в її розумiннi. З iншого - багато в чому зняв питання про сенс буття, про казуальнiсть становлення законiв об'єктивної дiйсностi, оскiльки природнi механiзми природи, на розумiння яких орiєнтувалося фiлософське знання, iманентно не мiстили в собi смислових навантажень.
Принцип єдностi iсторичного i логiчного що розглядається як вiдношення мiж iсторичною дiйснiстю i її теоретичним осмисленням. Вся та безлiч фактiв, що були представленi в межах роботи, потребує системних пояснень, а викладенi припущення вимагають цiлiсних логiчних обґрунтувань. З одного боку, обсяг роботи просто не дозволив продемонструвати весь зiбраний матерiал, з iншого боку, iсторичнi вiдомостi в значнiй мiрi не повнi (немає доступу до багатьох джерел). Необхiдне було на основi логiки i iсторичних закономiрностей вiдновити або невiдомi автору, або фрагменти картини розвитку фiлософiї i технiки Нового часу, i показати, що приведенi факти укладаються в межах вказаних процесiв,яких бракує, а невiдомi подробицi не можуть мати того, що визначає, для зроблених висновкiв, значення.
Окрiм методiв та принципiв, яки можуть розглядатися як єлементи дiалектичної методологiї, для урахування iсторичної специфiки аргументiв, що висувалися фiлософами, i аналiзу пiзнiшої рецепцiї цих аргументiв необхiдне застосування наступного комплексу принципiв i методiв.
Метод уявного експерименту - дозволяє оперувати iдеальними об'єктами, моделювати складнi багаторiвневi фiзичнi явища. Заснований на принципi гипотико-дедуктивного мiркування, вiн направлений на створення квазiемпiричних об'єктiв i подальший переклад цих образiв на мову теорiї. Уявний експеримент в своєму аналiтичному рiзновидi, орiєнтований на побудову прикладу, який пiдтверджує, або спростовує теорiю - необхiдний для вiдтворення мiркувань Г. Галiлея, Р. Декарта, I. Ньютона, Г. Ляйбнiца. Синтетичний рiзновид уявного експерименту, коли вiн виступає засобом конструювання наукової теорiї, також дозволяє прослiдити вплив технiчного знання на фiлософський. Удосконалення методу уявного експерименту, проведене цими фiлософами в епоху Нового часу, багато в чому обумовило зробленi ними висновки.
Системний пiдхiд дозволяє доповнити використання принципу iсторичного i логiчного. Фiлософське i технiчне знання епохи Нового часу вiдповiдно до принципу системностi розглядаються як цiлiсний об'єкт, оскiльки iнтенсивнiсть взаємодiї мiж ними була вищою, нiж мiж iншими видами знання, або, в усякому разi, мала унiкальну специфiку. Багатоманiтнi типи зв'язкiв складають єдиний механiзм розвитку. Можна видiлити наступнi завдання дослiдження в межах системного пiдходу.
По-перше, розробка засобiв, якi дозволять представити взаємодiю феномену технiчної рацiональностi i методологiї, онтологiї епохи Нового часу - як єдиної системи. Структура цiєї взаємодiї повинна ґрунтуватися на переходi вiд пiдсумовування рiзних видiв знання до виявлення iнтегруючих зв'язкiв - для цього доводиться їх взаємодоповнення, неможливiсть поступального розвитку без взаємодiї iнженерiв i фiлософiв. Також ознакою системностi буде змiна у фiлософських дисциплiнах, безпосередньо не пов'язаних з технiкою. Наприклад, в аксiологiї: поява автономної етики, властивої не тiльки фiлософам, але i iнженерам, i взагалi ученим, що вирiшували технiчнi проблеми.
По-друге, побудова узагальненої моделi становлення феномену технiчної рацiональностi, i моделi прояву її специфiчних властивостей, обумовлених конкретно-iсторичними особливостями дослiджуваного перiоду.
Так само в процесi аналiзу враховується, що системний пiдхiд, як один з елементiв методологiї, приходить на змiну механiцизму ще в XIX сторiччi. Отже, використання системного пiдходу, як бiльш довершеного iнструменту, в порiвняннi з методологiй Нового часу, дозволяє розкривати характернi для неї суперечностi i недолiки. В межах, теми даної роботи цими суперечностями виступають: редукцiя розмаїття методiв лише до одного, найбiльш безпомилкового, абсолютизацiя властивостей субстанцiй або корпускул - якi дозволяють звести розмаїття свiту до лише одного типу системної органiзацiї.
Компаративiстський пiдхiд (порiвняно-iсторичний метод) - як спосiб шляхом порiвняння вiдокремлювати загальне та особливе в iсторичних явищах, досягати пiзнання рiзних iсторичних ступенiв одного явища або декiлькох спiвiснуючих явищ. Використовується в данiй роботi для зiставлення розвитку науки, технiки i фiлософських тенденцiй в декiлькох державах i рiзних культурних традицiях. Наприклад, розкрити яким чином специфiка англiйського емпiризму в розвитку науки i її взаємодiї з технiкою доповнювалася дiєю французького картезiанства. Чому Iталiя, Нiмеччина, Iспанiя не стали центрами розвитку науки та промислової революцiї, аналогiчними Францiї i Англiї? Так само застосування даного методу можна роздiлити на два напрями: до становлення суспiльних iнститутiв (зокрема освiтнiх), i для iсторико-фiлософського аналiзу, зокрема праць перiоду Нового часу.
Компаративiстський пiдхiд доповнюється методом аналогiї - як схожiсть явищ i процесiв в яких-небудь властивостях. Необхiдно, в межах аналiзу наукової революцiї Нового часу, використовувати данi, з вже добре вивченої наукової революцiї початку XX столiття. За допомогою цього виявляються iмплiцитно присутнi у фiлософiї XVII столiття, iдеї, якi в своїй явнiй, вiдкритiй формi, були висловленi пiзнiше - вже в межах становлення фiлософiї технiки. Крiм того, використання методу аналогiї можливо при зiставленнi робiт фiлософiв, гiпотез, що висувалися, i процесiв становлення науки в межах фiлософiї епохи Нового часу. Наприклад, чим гiпотези про корпускули П. Гассендi вiдрiзнялися вiд використовуваних I. Ньютоном припущень про якостi атомiв; та у чому тотожнiсть успiхiв Г. Галiлея в розвитку механiки i механiстичного розумiння природи, що склалося у Дж. Локка.
Метод екстраполяцiї необхiдний для аналiзу можливих альтернатив розвитку iнженерної i фiлософської думки Нового часу. Можлива вiдсутнiсть, занепад традицiї, наприклад, англiйського емпiризму - як могло б воно вплинути на використання в європейськiй фiлософiї картезiанського рацiоналiзму? Наскiльки можливим є вiдхилення вiд вiдомої нам лiнiї розвитку методологiї, якi вiдобразилися б на механiстичнiй картинi свiту, що створюється в ту епоху? I якi альтернативи в розвитку самої онтологiї, що впливала на технiчне знання: чи могла привести вiдсутнiсть "Математических начал натуральной философии" I. Ньютона - до прийняття "Монадологии" Г. Ляйбнiца як засадничого твору для iнженерної думки? I навпаки, чи могло розповсюдження технологiй, недоступних для пояснення за допомогою механiцизму початку XVIII столiття, скажiмо, в хiмiї, забезпечити бiльше емпiричне пiдтвердження вже не корпускулярної, а монадної гiпотези?
Оцiнка таких альтернатив, меж розвитку технiки i варiацiй фiлософських iдей - показує, наскiльки закономiрним, необхiдним був розвиток iдей Г. Галiлея, використання праць П. Гассендi або Б. Спiнози. Вона розкриває стiйкiсть, обґрунтованiсть загальної лiнiї розвитку фiлософiї епохи Нового часу.
Власне, iсторичне дослiдження проводиться в двох напрямах. По-перше для зiставлення часу виникнення i взаємного впливу гiпотез, що висловлювалися, розумiння достовiрнiсть тих або iнших джерел, використання чiткої хронологiчної схеми розвитку iдей, в межах якої проводиться їх подальший аналiз. Використання подiбної iсторичної картини розвитку iдей - дозволяє уникнути плутанини i чiтко розкрити причинно-наслiдковi зв'язки в аргументуваннi фiлософiв Нового часу. По-друге, для встановлення зв'язку iдей Нового часу про необхiднiсть рацiоналiзацiї людського мислення з соцiально-економiчними змiнами, що дiйсно проходили, пiдтвердження iндустрiальних засад технiчної рацiональностi. Зв'язок розвитку технiки, фiлософiї i науки не може бути виражений абстрактно, лише однiєю заявою - вона пiдтверджується фактами, iсторiєю винаходiв i датами виходу знакових книг.
Використання категорiй стихiйного i свiдомого - дозволяє зiставити цiлi, що фiксуються фiлософiєю Нового часу, i їх досягнення в iсторичнiй перспективi. Загальна установка дослiджуваної епохи полягала в iдеї рацiональної органiзацiї всiєї фiлософiї - кожного її роздiлу, загальної структури i застосування, що у результатi повинно було забезпечити усвiдомлений напрям розвитку фiлософського знання. Стихiйнiсть розглядалася Р. Декартом, Б. Спiнозою, Дж. Локком - як прояв незнання, недосконалостi, яка буде усунене у мiру якiсного полiпшення людського мислення. Але крах наукових програм як емпiризму, так i картезiанського рацiоналiзму показав: адекватної рефлексiї i навiть повного опису всiх чинникiв розвитку фiлософського знання - проведено не було. Отже, в стихiйних процесах розвитку фiлософського знань, що фiксуються в роботах епохи Нового часу, але не усвiдомлюваних або таких, що однобiчно розумiються - виступають тi сили, що забезпечували руйнування планомiрностi розвитку науки. Становлення методологiї, онтологiї, аксiологiї йшло на основi величезного масиву розпорошеного в суспiльствi знання, яке не мiг врахувати жоден плануючий суб'єкт. Зараз, post factum, iснує можливiсть створити адекватну модель процесiв Нового часу. Навiть якщо не розглядати чинника iррацiонального, слiд визнати наявнiсть безлiчi локальних рациональностей, якi неприпустимо зводити лише до науки.
Метод герменевтики використовується для аналiзу творiв фiлософiв i iнженерiв Нового часу - i є одним з основних через iсторико-фiлософську специфiку даної роботи. Необхiдний для виокремлення з їх текстiв фрагментiв, що вiдносяться до технiчної рацiональностi, вiдокремлення вiд суб'єктивних полiтичних поглядiв, вимог цензури та моди. Його застосування засноване на тому, що будь-яке саморозумiння опосередковане у виглядi знакiв, символiв i текстiв. Будь-яка людська дiяльнiсть - i створення текстiв зокрема, перш нiж бути доступною зовнiшнiй iнтерпретацiї, складається з внутрiшньої iнтерпретацiї окремих дiй. Отже, будь-яка iмплiцитно виражена в текстi iдея може бути визначена та пояснена.
Для цього необхiдна реконструкцiя подвiйної роботи текстiв Ф. Бекона, Р. Декарта, Г. Галiлея, Б. Спiнози, Дж. Локка, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона. По-перше - розкриття внутрiшньої динамiки, що визначає структуризацiю творiв; по-друге, розумiння зовнiшнього проектування текстiв - у виглядi уявлень їх авторiв про свiт, про роль в ньому їх праць. Послiдовно, здiйснюючи iнтерпретацiю текстiв, необхiдно вiдтворити внутрiшню логiку авторiв, що вибудовували аргументування, якi розкривали причинно-наслiдковi зв'язки явищ, що висували тези. У свою чергу це вимагає реконструкцiї ситуацiї герменевтики, в якiй творили фiлософи Нового часу - починаючи вiд загального культурного контексту епохи i закiнчуючи моментами їх бiографiй: тобото вiдтворення часу тiєї картини свiту, на яку вони зпиралися [239, 240]. Повинна бути врахована мотивацiя кожного конкретного фiлософа - як результатний вектор мiж зовнiшнiми причинами їх дiяльностi i внутрiшнiм спонуками.
Для визначення iсторико-фiлософської рефлексiї технiчної рацiональностi, як живої традицiї, що не уривається з епохи Нового часу, необхiдно зняти конфлiкт iнтерпретацiй їх робiт пiзнiшими авторами. При порiвняльному аналiзi робiт Р. Декарта та Г. Ляйбнiца, Ф. Бекона та Дж. Локка - треба уникати помилки, що фiлософи могли досконало розумiти змiст робiт своїх попередникiв. Тексти, як семантично автономнi об'єкти, пiсля їх створення вже незалежнi вiд авторiв, тому iррацiональний зв'язок, або дiалог з їх творцями неможливi. Але iнтерпретацiю елементiв тексту, присвячених технiчнiй рацiональностi, так само не можна зводити лише до розшифровки абстрактних мовних кодiв, не враховуючи особливостей мислення кожного конкретного читача. Як результат застосування методу герменевтики, можливо розумiння особливостей породження нових смислiв i формулювань нових понять, що зумовили практичний характер фiлософiї Нового часу.
Висновки до роздiлу. Проблема ролi технiчної рацiональностi в науковiй революцiї Нового часу, її рефлексiї i мiсця в системi цiнностей наук того перiоду, дотепер аналiзується або узагальнено, або з позицiї переважно наукової рацiональностi. У тих випадках, коли об'єктом дослiдження ставав взаємний вплив фiлософського та наукового знання - перiод наукової революцiї Нового часу розглядався епiзодично, як один з обов'язкових елементiв у загальному iсторико-фiлософському оглядi. Роботи, в яких безпосередньо пiднiмалося питання про вплив особливостей технiчного знання на становлення гносеологiчних i онтологiчних уявлень Нового часу i навпаки - розпорошенi i невеликi за обсягом. Пiдбiр методiв, використованих в роботi, здiйснювався виходячи з необхiдностi подолання теоретико-методологiчних ускладнень: подвiйностi технiчної рацiональностi як предмету дослiдження i її вторинностi при пiзнiшiй iсторико-фiлософськiй рефлексiї перiоду Нового часу. Як базова методологiя використовується дiалектика - бо вона найбiльш унiверсальна, а для урахування iсторичної специфiки - метод герменевтики, компаративiстський пiдхiд, принцип єдностi iсторичного i логiчного.
Роздiл 2. Рефлексiя технiчної рацiональностi в духовно-онтологiчному вимiрi культури Нового часу.
Яка була роль технiчної рацiональностi в механiзмi становлення структур фiлософського i технiчного знання Нового часу, в процесах взаємодiї "зовнiшнiх" i "внутрiшнiх" чинникiв розвитку фiлософiї i наукової революцiї, а також наскiльки повно цей процес усвiдомлювався i спрямувався сучасниками?
2.1 Хронологiчно-генетичнi рамки дослiджуваного перiоду i визначення поняття "технiчна рацiональнiсть".
Чи змiнилося як-небудь розумiння рацiонального в перiод Нового часу i якщо так, то якi причинно-наслiдковi зв'язки зумовили цю змiну в контекстi загальної трансформацiї парадигми мислення?
Для аналiзу даного питання необхiдно обмежити площiну дослiдження, ввести i обґрунтувати ключовi поняття, за допомогою яких вiн проводитиметься.
Чим же будуть обмеженi обсяги даної роботи? По-перше, тим часовим перiодом протягом якого вiдбувалася змiна парадигм науки i технiки. Це перiод, що одержав назву Новий час, коли були закладенi моделi становлення наук i вiдбулися змiни в суспiльствi, що зробили найбiльший вплив на сучасну технологiчну цивiлiзацiю. По-друге, деталiзацiєю даного питання. Нечисленнi класики кристалiзували в своїх працях головнi тенденцiї того перiоду, якi i виступатимуть основним об'єктом аналiзу, але через бажання кожного з них створити цiлiсну систему поглядiв та прагнення мiркувати переважно про науку, технiчна рацiональнiсть в їх творах вторинна.
Зараз iснує багато критерiїв обмежень часових меж того перiоду, коли стара парадигма фiлософiї зупинилася в своєму розвитку i стала активно використовуватися нова. У одних випадках, як у А.В. Ахутiна, цей перiод прийнято ототожнювати з часом появи нових наук i революцiйних змiн в старих [13, с.84], в iнших, як у М.М. Шульмана, цей часовий вiдрiзок ув'язується з виходом книг - "Математичних основ натуральної фiлософiї" - сучасникiв, що вплинули на свiтогляд [255, с.119]. Але наукова революцiя починається тодi, коли ученi масово змынюють спосыб мислення, основи науково-пiзнавальної дiяльностi [245, с.94] - виникає питання датування цього моменту.
Епоха Ренесансу не змогла дати таких теорiй, якi остаточно зруйнували б стару картину свiту. Технiчна рацiональнiсть залишалася iзольованою вiд наукової рацiональностi - за словами Дж. Портi пiзнанням природи окремо займалися "тi що знають, але що не творять" i "тi що творять, але що на знають" [76, с.43]. Нескiнченний аналiз i коментування античних i богословських праць перестали бути єдиними завданнями науки, але питання природознавства ще не стали стрижнем її проблематики. Пiдтвердження тому - епiзодичнiсть використання в сумiжних дисциплiнах фiзичних i математичних робiт Н. Орема, Ж. Бурiдана та iнших [251, с.91]. Бернардiно Телезiо - засновник iталiйської фiлософiї природи, сенсуалiст - був передовим фiлософом XVI-го сторiччя [85, с.326], але не змiг надати того, що визначає впливи на науку. Типовий образ думки Тартальї - математика i корифея технiки того часу: вiн схилявся перед авторитетом Архiмеда [172, с.60], працює з механiками, iнженерами, артилеристами [172, с.24]. Але його науковi працi нагадують художнi твори. У науцi критерiї краси, а також вiдповiдностi знання деколи ставилися вище за критерiї достовiрностi. Перший математичний трактат, не пересичений художнiми вiдступами i одночасно позбавлений пихатого академiчного стилю, написав Рафаель Бомбеллi, сучасник Тартальї [172, с.75]. Гелiоцентрична система М. Коперника визнавалася все бiльшим числом вчених, але, по-перше, вона була наповнена такою кiлькiстю суперечностей, що це не дозволяло вважати її бiльш нiж смiливою гiпотезою, по-друге, геоцентризм "нiс" в собi вже розробленi фiлософськi i антропологiчнi установки, що пов'язували його з свiтоглядом людей. Вирiшальнi докази на користь гелiоцентризму вже пiсля 1600-го року, що дозволили змiнити свiтобачення в цiлому, висловили I. Кеплер i Г. Галiлей.
До останнiх десятилiть XVI-го столiття вiдноситься розробка Ф. Вiєтом сучасної символiки алгебри. Початок фiлософських праць Ф. Бекона також припадає на цей перiод. Почався процес не критики, а незворотього замiщення старої наукової парадигми новими структурами знання: так, пiсля публiкацiї праць У. Гильберта вже неможливi старi уявлення про природу магнетизму [102, с.51]. Два десятилiття 1590-1610 дали якiсний стрибок в розвитку загальнонаукової рацiональностi, в цей же час почали висловлюватися i обґрунтовуватися iдеї, несумiснi iз старими фiлософськими концепцiями.
Десятилiття 1720-30 рр. показало, що, не дивлячись на вiдхiд корифеїв: Дж. Локка, Х. Гюйгенса, Г. Ляйбнiца, I. Ньютона, нова фiлософiя i наука як i ранiше розвиваються. Нове мислення не тiльки сформувалося у формах, близьких до сучасних, але i частково отримало економiчну, полiтичну i iдеологiчну незалежнiсть. З погляду фiлософiї науки рiк 1730-й теж знаменний: I. Бернуллi одержав премiю французької Академiї наук за мемуар "Про систему Декарта i визначення з неї орбiт i олiфєєв планет", в якому мiстилася критика переконань I. Ньютона. Це було одним з останнiх значних заперечень механiстичної картини свiту, що затверджувалася, i воно побудоване вже не на схоластичних творах, а на породжених Новим часом же картезiанських гiпотезах про вихоревий рух [168, с.307]. При цьому iдеальнi конструкти, за допомогою яких фiлософи осмислювали свiт - "субстанцiї" i "корпускули" були пiднятi на якiсно новий рiвень, в дискусiях використовувалися принципово новi методи. До 1730-му року наукове знання, що спиралося на нову фiлософiю, стало цiлiсною системою, що не пiдкорялася окремим науковим авторитетам.
Цi 130 рокiв не були однорiдним перiодом поступового становлення нової парадигми мислення. У серединi XVII столiття розвиток фiлософiї супроводжувався надзвичайно важливою змiною прiоритету в зусиллях фiлософiв. Вiд створення нових методiв пiзнання до спроб побудови нової, по можливостi всеосяжної картини свiту. На початку даного перiоду точнi науки чiтко усвiдомлювали свої слабкостi: Г. Галiлей в листi до Т. Кампанелло стверджував: "Я вважаю за краще знайти iстину в нiкчемно малiй речi, але абсолютно, чим говорити про великi речi, не наближаючись до ним". Вченi вважали за краще вести дослiдження в окремих, iзольованих галузях. Тому з'явилася i знайшла безлiч послiдовникiв доктрина, що стверджувала, що Бог залишив людям точнi знання у формi двох книг: священного писання i "книги природи", якою є навколишнiй свiт [63]. I перша половина XVII-го столiття стала часом створення нових гносеологiчних методiв, висуненням вузькоспецiалiзованих гiпотез (за винятком картезiанської програми наукових дослiджень).
Якiсний стрибок, що вiдбувся в 50-х роках XVII-го столiття, в розвитку спiвдружностi фiлософiї i науки був надзвичайно важливий: сума критичних дослiджень окремих гiпотез i фактiв, яка до того могла породжувати як максимум новi методи, або неповнi, суперечливi свiтосистеми, зробила в думках учених i фiлософiв перехiд, що дозволив формулювати не тiльки погляди на свiт, але i його цiлiснi, несуперечливi картини. Слiд пам'ятати, що зсув основного фокусу зусиль фiлософiв i учених на створення нових систем не привiв до вiдмови вiд роботи над методами: вони продовжували взаємодоповнюватися i оснащуватися новими iнструментами аналiзу.
Отже, можна роздiлити даний перiод на двi частини, докладнiше розглянутi нижче: протягом першої половини XVII-го столiття на уламках арiстотелiвсько-теологiчної системи фiлософського i наукового знання, що рушилася, створювалися новi методи дослiдження природи (методологiчний перiод Нового часу), протягом подальших 80-ти рокiв цi методи удосконалювалися i втiлювалися в нову картину свiту (системний перiод).
Визначивши хронологiчно-генетичнi межi даного процесу, необхiдно видiлити структурнi елементи аналiзу, що проводиться. По-перше, технiчна рацiональнiсть - це основне поняття, яке буде розкрите через його вiдношення до близьких за смислом понять. По-друге, буде проаналiзоване спiввiдношення технiчної i наукової рациональностей. По-третє, буде уточнене визначення форми технiчної рацiональностi.
Поняття "технiчна рацiональнiсть" поширене в межах як природничих, так i технiчних наук, але дотепер багато в чому залишається невизначеним. Технiчна рацiональнiсть не може бути зведена до методу створення технiчних пристроїв. Адже кожен окремий метод рацiональний або нерацiональний, залежно вiд обставин. Але в iдеалi технiчна рацiональнiсть супроводжує будь-який процес ухвалення технiчного рiшення. Що означає взагалi "рацiональнiсть" та чи можливо на засадах фiлософiї Нового часу одержати адекватне уявлення про це поняття? За сприятливим збiгом обставин, навiть в межах метафiзичних уявлень того перiоду, рацiональнiсть могла б розумiтися, як властивiсть розуму пояснювати i використовувати дiйснiсть. У цьому значеннi слова "рацiональне" зустрiчається у Ф. Бекона, що шукає "рацiональний шлях пiзнання", як найбiльш короткий. "Рацiональне пiзнання" присутнє i у Дж. Локка в "Дослiдах про людське розумiння" [140, с.17], як необхiдний, хоч i не вичерпний, елемент пiзнання взагалi. I у Г. Ляйбнiца поняття "рацiональнiсть" тим бiльше несе в собi пiзнавальний змiст.
Але в умовах становлення нової парадигми мислення виникла i пiдтримувалася суперечнiсть в прiоритетах - мiж пiзнанням самого розуму (коли створення iнструменту мiркувань ставало метою) i його практичним використанням (коли практичнi результати затуляли розвиток пiзнавальних методiв). Наслiдки цього були надзвичайно багатограннi. Наприклад, Р. Дж. Коллiнгвуд при аналiзi фiлософiї Нового часу, указує, що в процесi вiдкидання концепцiї пробабiлiзму [105, с. 178] - рiзнi напрями по-рiзному вирiшували проблему розвитку уявних образiв i методiв дослiдження дiйсностi, розумiння "видимостi". Iдеал рацiональностi - як наукоцентрiчностi, аргументованостi, що сформувався в XVII столiттi i виражений в класичному картезiанському рацiоналiзмi - негайно почав пiддаватися критицi. Ще до розповсюдження творiв Р. Декарта, Ф. Бекон в "Великому вiдновленнi наук" прямо ототожнює догматизм i рацiоналiзм, софiстику i рацiоналiзм [34, с. 29; 31, с.47]. Вже в епоху Нового часу спостерiгалося протистояння рацiоналiзму i емпiризму - при тому, що їх засновники апелювали до розуму своїх послiдовникiв, до науковостi мислення. Наслiдком цього стало протистояння мiж поняттям "рацiональне", до кiнця не сформульованим, не вираженим, i термiном "рацiоналiзм", пiд якими переважно розумiли картезiанство, забезпечене специфiчним уявленням про матерiю i концепцiєю вроджених iдей. Чiткого розподiлу в епоху Нового часу проведено не було, тому часто критика дедуктивного методу пiзнання зовсiм не є критикою рацiональностi як такий.
Бiльш того, Новий час успадкував цю проблему: античний, грецький рацiоналiзм був чисто дедуктивним [1, с.125], середньовiчний арiстотелiзм теж, тому iндуктивний емпiризм повинен був затверджувати себе як рацiональний метод, протиставляючи себе старим назвам. Н. С. Автономова указує проблему спiввiдношення рацiонального i емпiричного - актуальної в питаннi рацiонального i сьогоднi [3].
Це свiдчить про те, що iдеал рацiональностi, що сформувався в Новий час, не може служити критерiєм аналiзу феномену рацiонального того перiоду.
Якщо мiркувати апофатично, то необхiдно вiдштовхуватися вiд розумiння iррацiонального у фiлософiї. Проте в перiод Нового часу - iррацiональне протистояло розвитку науки, взаємодiї фiлософського i технiчного знання. Навiть спроби добросовiсної рефлексiї науки на iррацiональнiй основi, зробленi Б. Паска лем, привели до фактичного розподiлу його наукової i релiгiйної дiяльностi. Вже в XIX-м столiттi, в межах загальної критики рацiональної фiлософiї, становлення науки почало пiддаватися аналiзу. Проте, тут ми зустрiчаємося з серйозними суперечностями. За А. Шопенгауером головне в науцi - iнтуїцiя: позадоказове здобуття знання вiд безпосереднього тiлесного контакту з дiйснiстю [252, с.681]. Але сам А. Шопенгауер вимушений був одразу визнати недостатнiсть цього джерела знань: "Тiльки розум наочно, безпосередньо i абсолютно пiзнає як дiє важiль, полiпаст, шестерня, як саме собою тримається зведення. Але унаслiдок властивостi iнтуїтивного пiзнання, що тiльки що торкнулася, - звертатися виключно до безпосередньо даного - одного розуму недостатньо... тут повинен взятися за справу розум, на мiсце переконань встановити вiдвернутi поняття, i якщо вони вiрнi, то успiх" [252, с.681].
Ф. Нiцше в зiставленнi аполонiйського i дiонiсiйського початкiв, в загальнiй критицi сучасного йому суспiльства, поставив пiд сумнiв iдеал розвитку європейського свiтобачення, закладений в Новий час. Скептицизм, що зруйнував "космологiчнi цiнностi християнства" [162, c.7], пiдiрвав iррацiональнiсть як джерело творчостi. "Казуалiзм", механiцизм в природних науках це межа нiгiлiзму. Традицiя шукати протистояння рацiонального i iррацiонального в розвитку суспiльства, наук, привела до змiцнення iдеї протистояння культури i цивiлiзацiї - в роботах О. Шпенглера, К. Ясперса [261], Х. Ортеги-i-Гассета[173], М. Гайдеггера. Новий час оцiнюється ними суперечливо. О. Шпенглер лише в XIX-му сторiччi вбачає початок занепаду Європи. Хоча XVII сторiччя i надало фаустiвськой душi "центральне поняття "сили" [254, с.616], у Р. Декарта вiн бачить ще лише порив фаустiвськой душi - об'єднання числа i нескiнченностi [254, c.227], а фiзика I. Ньютона - не веде до тлумачення Апокалiпсису. М. Гайдеггер вже зв'язує науку XVII-го сторiччя i розвиток машинної технiки [240, с.93].
Вони одностайно звинувачують пануючу зараз технiку, механiстичне свiтобачення в знищеннi "iнтуїцiї", "творiння речей", в "смертi органiзму в механiзмi". Вiдмiнностi в оцiнцi рацiональностi в епоху Нового часу визначаються рiвнем дослiдження взаємозв'язкiв мiж розвитком науки i промисловою революцiєю - якщо наукова революцiя того перiоду стає об'єктом аналiзу, то саме вона визначається поворотним пунктом в iсторiї технологiї.
В основу технiчних знань можуть бути покладенi рiзноманiтнi iдеї. Наприклад, сприйняття Х. Ортегой-i-Гассетом технiки як надмiрного виробництва [173, с.39]. Проте, у момент переходу до аналiзу, власне, розвитку технiки, або послiдовно побудованих фiлософських систем - форми цього аналiзу стають рацiональними. У Ортеги-i-Гассета технiка - "зусилля ради заощадження зусилля" [173, с.41], i навiть у М. Гайдеггера, де технiка представлена "розкриттям потаєної", заснованим на "по-ставе", деталi цього "розкриття" роз'яснюються за допомогою цiлком рацiональних причинно-наслiдкових зв'язкiв [239, с.231].
Мабуть, в найчiткiше це протистояння виразилося в роботi Е. Гуссерля "Криза європейських наук i трансцендентальна феноменологiя", яка є своєрiдним перехiдним рубежем мiж рiзноманiтними формами iррацiонального, фiлософiї життя i т.п., i рацiоналiстичними дослiдженнями. Розглядаючи Г. Галiлея, як основного математизатора науки, як творця "точних законiв", аналiзуючи механiзм iдеалiзацiї явищ, вiн звинувачує його в забуттi "смислового фундаменту природознавства", у вiдверненнi вiд "безпосереднього тiлесного свiту" [66, с.28]. Почалося протистояння "фiзикалiстського об'єктивiзму" (що втiлював рацiональнiсть точних наук) i "трансцендентального суб'єктивiзму" (що втiлював внутрiшнiй свiт суб'єкта). В результатi математизована методологiя зробилася самодостатньою, вузько утилiтарною - вiдбулося вихолощення смислу математичного природознавства "технiзацiєю". У обмеженостi цiлей, властивої рацiональностi нового європейського мислення i бачить Е. Гуссерль кризу науки. Отже, можна зробити висновок, що iррацiоналiзм не може бути використаний для фiлософського осмислення технiчного знання.
Якщо мiркувати апагогiчно, рацiональний - означає розумний, такий, що вiдштовшується вiд розуму, доступний його розумiнню [235, с.386], то що вважати критерiєм доступностi розуму, джерелом розуму? У фiлософськiй традицiї XX-го столiття спостерiгається суперечнiсть мiж абсолютизмом i релятивiзмом. В.Н. Порус видiляє нормативний i критерiйний пiдходи - для рацiональностi мiркувань необхiдне, або сурове дотримання логiки (вiдповiднiсть розсудливим, встановленим розумом правилам), або слiдування тим цiлям, що ставлять перед собою мислителi i якi задають критерiї.
Еволюцiонував кожний з цих пiдходiв. Роботи Л. Вiтгенштейна - мабуть, найяскравiший вираз нормативностi в розумiннi рацiонального. Поза нормою не може бути взагалi нiчого - "свiт є сукупнiсть фактiв", якi шикуються в чiткi, пiзнаванi логiчнi взаємозв'язки [41], тому цей свiт а priori рацiональний. Роботи А. Н. Уайтхеда мiстять ще одну спробу метафiзично об'єднати рацiональнiсть, iсторiю науки i математику. Основою рацiональностi оголошується повторення явищ[227, с.68]. "Ефективнiсть фiлософiї" XVII-го столiття А.Н. Уайтхед убачає в створеннi понятєвої системи, пов'язаної з математикою, що абстрагує i редукує реальнiсть [227, с.112]. Це столiття назване "столiттям генiїв" - дещо створених ними, вельми рiзнорiдних, але таких, що об'єдналися в межах наукового свiтогляду, течiй, дозволили сформулювати "математичну фiзику", що остаточно перемогла сторiччям пiзнiше. А.Н. Уайтхед вiдзначає характер об'єктiв рацiоналiзацiї (i, вiдповiдно, розумiння рацiональностi), що змiнюється, - "средневековье было одержимо мечтой рационализировать бесконечное; люди XVIII-го века рационализировали социальные отношения... ссылками на природные реалии" [227, с.113]. Рацiональнiсть все так само протистоїть iррацiональностi - i при посиланнi на якийсь вищий порядок речей (визначуваний iнтуїцiєю) "у неї не залишається прав" [227, с. 152]. Смутнi iнтуїцiї, проте, теж повиннi бути "базисом рацiональностi"[228, с.362]. У цьому розумiннi А.Н. Уайтхед вимагає розширення обсягу поняття "рацiональнiсть", її ширшого епiстемологичного тлумачення. Традицiя, що йде вiд Епiкура, пояснювати нашу iнтуїцiю лише iнтерпретацiєю враження - його не влаштовує. Але єдиний раз точно встановлений, цей обсяг рацiонального не повинен бiльш розширюватися.
В межах радянської фiлософiї нормативний пiдхiд досягає свого вищого виразу у М. Мамардашвiлi - формулюється уявлення про нормативне розумiння рацiональностi на рiзних стадiях розвитку фiлософської думки. Становлення рацiональностi, проходило в перiод Нового часу розглядається як становлення способiв спостереження - тих передумов до висновкiв, "онтологiї розуму" що оформилися в перiод тодiшньої наукової революцiї. Це "просторовий вираз фiзичного явища", "матерiальнiсть явищ", їх вiдтворюванiсть [147с.9]. При тому, що оточуюча нас данiсть є очевиднiстю, що не зводиться до iншої сутi. Подiбнi вимоги дозволяють частково зняти суперечностi мiж емпiризмом i рацiоналiзмом. Задаються межi класичної рацiональностi - вони визначаються iснуванням унiкальних явищ (таких, як людськi вiдчуття) [147, с.25] i тим, що при спостереженнях ми маємо справу з "свiдомими явищами" - сприймаємо свiт, обробляючи його картину нашою свiдомiстю [147, с.32]. Обґрунтовується перехiд до нових, некласичних норм розумiння рацiональностi - потрiбне введення принципу "онтологiчної неповноти буття"[147, с.79].
Крах неопозiтiвiзму показав, що нормативний пiдхiд не може бути суворо дотриманий - будь-якi розсудливо встановленi правила рано чи пiзно скасовуються.
Критерiйний пiдхiд в розумiннi рацiональностi передбачає змiну її змiсту як тiльки цього вимагають вирiшуванi задачi. Р. Рортi критикував нормативний пiдхiд на прикладi "рацiональних реконструкцiй" - спроб звести гiпотези фiлософiв минулого до сучасних наукових канонiв [277, с.61]. Критика аналiтичної фiлософiї, всього напряму "репрезентацiонiзму" приводить його до культурно-релятiвiського прагматизму. Рацiональним у фiлософiї стає iнструменталiзм. Проте, iз-за постiйної змiни критерiїв - визначення рацiонального деколи знижується до рацiоналiстичного плюралiзму П. Фейерабента [229], або психологiчному узагальненню спостережень за ментальними процесами У. Куайна [276]. К. Хюбнер характеризує це протистояння нормативностi i крiтерiальностi тим, що "iсторичнi по характеру рацiональнi рiшення", за своєю метою є позаїсторiчнимi, "оскiльки нацiленi на оптимальну узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю" [244, с.288].
Тут виникає питання про спiввiдношення розуму i розсудку, але це настiльки фундаментальна проблема, що вона виходить за межi даної роботи. Досить буде навести визначення, вiдповiдно до якого розсудок - це тип розумової дiяльностi, пов'язаний з видiленням i чiткою фiксацiєю абстракцiй i застосуванням сiтки цих абстракцiй для освоєння мисленням предмету [163, с.418]. Розум - мислення в тiй формi, яка адекватно i в чистому виглядi здiйснює i виявляє його загальну дiалектичну природу [236]. Можна сказати, розум створює якiсь правила мислення, а розсудок вимагає їх дотримання. Проте, наскiльки будуть рацiональнi правила, який механiзм їх змiни, - в цьому предмет суперечностi мiж номiнальним i критерiйним пiдходами.
Це можуть бути логiчна несуперечнiсть системи, мiнiмальне число припущень в гiпотезi i т.д. Але якщо ми вдумаємося в приведене вище визначення розуму, i зiставимо його з поняттям iстини, як тотожностi буття i мислення, то можна сказати, що найбiльш рацiональними є тi критерiї "правильностi" мислення, якi найбiльшою мiрою сприяють наближенню його до буття. Логiчна несуперечнiсть наближає мислення до розумiння об'єктивної дiйсностi, логiку застосовують, аби позбутися помилок - але логiка обмежена. Можливо, це дiалектика, герменевтика або iнший напрям? Проте кожне з них не може вважатися всеосяжним. Висловлюючи визначення того або iншого критерiю, ми обмежуємо себе. Необхiдний загальний критерiй iстини, який постiйно оновлювався б залежно вiд обсягу знань людини i мав тверду прив'язку до об'єктивної дiйсностi (i до технiки як до прояву цiй дiйсностi). Примушував фiлософiв "ставити iстину вище всякої конвенцiї" [6, с.16]. Такий критерiй вiдомий достатньо давно - це практика.
Слiд обмовитися, практика, хоч i суб'єктивно тлумачиться людьми, але вона ж є те єдине, що дає людям критерiй для подолання власної суб'єктивностi. Адже iдеальна мова, мрiя Г. Ляйбнiца, на якiй можна було б достовiрно вести дискусiї, так i залишилася мрiєю. Саме практика, зрештою, спростовує людськi помилки.
На нашу думку, рацiональними можна вважати такi дiї, такий спосiб думки, якi краще за iнших сприяють практичнiй дiяльностi. Напливає висновок ототожнити рацiональнiсть з ефективнiстю, доцiльнiстю. I дiйсно, при рацiоналiзацiї ефективнiсть прямо вважається основним принципом [163, с.421]. Але не можна ототожнювати критерiй iстини з самою iстиною. Прагматизм вимагає визнати iстиною саме те, що вiдповiдає iндивiдуальнiй користi - але практичний досвiд одного iндивiда завжди обмежений, вiдповiдно буде обмежений для нього i критерiй корисностi. I.Т. Касавiн говорить про критерiй ефективного задоволення соцiальних потреб, а соцiальними потребами вважає необхiдними умовами для соцiального прогресу вимоги [93, с.64, 65]. Проте питання сутностi соцiального прогресу вимагає абсолютно окремого дослiдження. Тому необхiдно внести доповнення: якщо ми говоримо "ефективнiсть", то ми повиннi вказати, по-перше, мета дiй, показник яких порiвнюється, по-друге, у жодному випадку не усувати з розумiння рацiонального логiчну несуперечнiсть, цiлiснiсть картини свiту, можливiсть експериментальної перевiрки i iншi iнструменти мислення, що пiзнає. Подiбне вихолощення приведе до позитивiстського розумiння рацiональностi, виключить з неї все, що не вiдповiдає експериментальнiй перевiрцi. Ця проблема розкрита В.В. Iльiним [83, с.34] - абсолютизацiя будь-якого з численних критерiїв рацiональностi приводить до неможливостi її чiткого визначення. Ефективнiсть - лише найзагальнiша ознака, що обкреслює межi рацiональних дiй, i ототожнення з ним рацiональностi приводить до помилки дуже широкого визначення. Логiчна несуперечнiсть, навпаки, буде конкретним виразом рацiональностi, що виявляється при досягненнi тiєї або iншої мети.
Ймовiрно, рацiональнiсть можна визначити як властивiсть вибору мiж альтернативами поведiнки людини, мiж iнструментами його мислення в процесi пiзнання. Схоже формулювання згадувалася Н. С. Автономової [3, с.15] i А. Етционi [259, с.293] Узагальнюючи опис аргументування, одержимо наступну дефiнiцiю. Рацiональнiсть - категорiя знання, що вiдображає його узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю об'єктивної дiйсностi.
Чи можна вiднести рацiональнiсть виключно до процесу або до результату? Результатом рацiональних висновкiв може бути вироблення методу ухвалення рiшень, застосування якого також буде рацiональним. Мiж практикою, що визначає вибiр серед альтернативних форм дiй, i кожної з цих форм - таких як рацiоналiзм, емпiризм - спостерiгається дiалектична єднiсть iсторичного i логiчного. Суворе дотримання одному методу, виконання лише одного набору вимог до висновкiв, буде чiтким дотриманням логiчному. Проте, системи, в межах яких це робиться, при всiй їх несуперечностi, можуть не мiстити в собi багатьох важливих чинникiв - i суб'єкт, що мiркує з їх допомогою, зрештою порушить власнi методологiчнi вимоги. Приклад чого - пiзнiй арiстотелiзм, такий їдко критикований Г. Галiлєєм i П. Гассендi. I для того, щоб методологiя залишалася ефективною, необхiдно змiнити спосiб дiй. I оскiльки практика, "нацiлена на оптимальну узгодженiсть iз загальною цiлiснiстю", завжди системна, необхiдно створити нову систему, яка логiчно пояснювала ту iсторичну спадкоємнiсть, що спостерiгається в наших дiях - так i досягатиметься "узгодженiсть".
Як же формулювання поняття рацiонального проектуватиметься на визначення технiчної i наукової рацiональностей? А. А. Iвiн вказує на "локальнi рацiональностi", в яких i конкретизується загальна рацiональнiсть [234, с.719]. При аналiзi рацiональностi, що вiдноситься до конкретних дисциплiн, ми маємо справу iз спецрацiональнiстю, охарактеризованою Е.П. Нiкiтiним - це особливий рiзновид рацiональностi, властивий тiй або iншiй формi духовної дiяльностi [161]. Але форми духовної дiяльностi на щось направленi. Значить, що про наукову i технiчну рациональностi треба говорити як про цiлерацiональностi, чия форма пiдпорядкована певним завданням.
На початку розглянемо поняття наукової рацiональностi для подальшого конструювання на його основi поняття технiчної рацiональностi. Наука - сфера людської дiяльностi, функцiєю якої є зрозумiння iстини - вироблення i систематизацiя об'єктивних знань про дiйснiсть. I найочевиднiший прийом - ототожнити вимоги рацiональностi з критерiями науковостi. Проте К. Хюбнер доводить неправильнiсть зiставлення "рацiональностi науки" i "рацiональностi мiфу" [244, с.320], тобто рацiональнiсть не властива науцi в силу тiльки її статусу.
Але потрiбно знайти критерiї рацiональнiстi наукових знань. В. Ньютон-Смiт видiляє цiльову ознаку наукової рацiональностi: створення дiйсних теорiй, що пояснюють деякi сфери явищ [274, с.163]. Можна сказати, що безпосередня мета науки - опис i пояснення явищ дiйсностi. Проте, наука повинна не тiльки систематизувати вже iснуючi знання, але i шукати шляхи до їх збiльшення. А.I. Ракiтов порiвнює науку з машиною по виробленню нових наукових знань [197, с.118]. Шлях кiлькiсного збiльшення знань може розрiзнятися: можливо винахiд нових методiв, безсистемне накопичення фактiв i створення нових методик експериментiв. Системнiсть наукового знання показує себе як ефективний iнструмент його збiльшення - адже без системи данi будь-якого експерименту або спостереження важко навiть тлумачити. Те саме можна сказати i про аргументованiсть висновкiв i чiткiсть наукових мiркувань
Наукова рацiональнiсть - якiсть наукового знання, що визначає його гносеологiчнi можливостi.
Розумiння ролi наукової рацiональностi, що склалося, в науковiй революцiї Нового часу вiдобразила дискусiя, що розвернула мiж К. Поппером, Т. Куном i I. Лакатосом. Всi три вiдстоювали нормативний пiдхiд до наукової рацiональностi - вважали рацiональним певний набiр методiв i висновкiв. Але сутнiсть суперечностi криється в змiнi цього набору вимог до мислення - в критицi ступеню релятивiзму або, навпаки, негнучкостi. К. Поппер в своїй роботi "Логiка i зростання наукового знання" сформулював тi норми, яким повинна вiдповiдати наукова теорiя: простота, прогноз принципово нових явищ i проходження принципово нових перевiрок [189, с.164]. У результатi головною вимогою до теорiй - фактично, до їх рацiональностi - стає поєднання евристичностi i несуперечностi. I оскiльки несуперечнiсть оголошується приоритетною, то сам кумулятивний розвиток науки ставиться пiд сумнiв. Бiльш того, всякi конвенцiалiстичнi прийоми, що рятують теорiю вiд фальсифiкацiї, вiдкидаються К. Поппером. Ефективнiсть присутня лише post factum, як бiльше число "iстинних наслiдкiв" тiєї або iншої теорiї. Наукова революцiя Нового часу при таких передумовах аналiзу стає всього лише одним з виткiв нескiнченної спiралi фальсифiкацiї, i цей виток абсолютно неможливо вiдокремити не тiльки вiд iнших, порiвняного масштабу, але i вiд дрiбнiших фальсифiкацiй.
Т. Кун, формулюючи концепцiю наукових революцiй, задав критерiй рацiональних дiй - це дiї в межах прийнятої в даний момент парадигми науки. Здавалося б, чисто нормативний пiдхiд. Але цей критерiй вже не зводиться до логiчної несуперечностi - якби це була тiльки несуперечнiсть, наукова парадигма змiнювалася б негайно з появою фальсифiкуючого експерименту. На рацiональнiсть рiшень впливає процес розвитку науки: виникає перехiдний перiод наукової революцiї, коли йде пошук засадничих метафiзичних пiдстав науки [114, с.170]. У результатi парадигма постає як набiр розпоряджень для наукової групи [114, с.233]. Нормативнiсть рацiональностi при цьому розмивається, але вiдмови вiд неї не вiдбуваються. Новий час постає як один з поворотних пунктiв в iсторiї науки i фiлософiї - перiод формулювання парадигм механiки, фiзики i астрономiї [114, с.165-170].
I. Лакатос розробив гнучкiший пiдхiд до поняття i ролi наукової рацiональностi. Вона з'явилася як змiна якостi еврiстики в науководослiдницьких програмах. Перехiд вiд позитивної, сприяючої пiзнанню, еврiстики, до негативної, направленої лише на збереження iснуючих теорiй - i позначає вiдхiд вiд рацiонального образу дiй. В цьому випадку нормативне розумiння рацiональностi зберiгається лише формально: "Всупереч фальсифiкационiстськой моралi Поппера ученi нерiдко i цiлком рацiонально стверджують, що... експериментальнi результати ненадiйнi i що розбiжностi мiж ними i теорiєю будуть знятi подальшим її розвитком" [118, с.371]. У роботi "Iсторiя науки i її рацiональнi реконструкцiї" перераховується низка рацiональних "логiк вiдкриття", спiввiдношення рацiональностi яких вже залежить вiд спiввiдношення зовнiшнiх i внутрiшнiх чинникiв розвитку науки. Перiод Нового часу для I. Лакатоса стає епохою, коли ученi ще "сподiвалися, що методологiя забезпечить їх зведенням механiчних правил для вирiшення проблем" [119, с.458] - тобто, перiодом розвитку нормативного пiдходу.
Отже, фiлософська рефлексiя наукової рацiональностi тiсно пов'язана з її iсторичним розумiнням. Проте, рецепцiя наукової рацiональностi мислителями, що жили в Новий час, сучасними авторами кожного разу трактуючи в межах достатньо вузьких, наукоцентричних, концепцiй. У результатi серiя блискучих аналiзiв виродилась у суперечки про спiввiдношення логiки вiдкриття i психологiї дослiдження. Це говорить про наявнiсть неврахованого чинника в становленнi парадигм науки. Еволюцiя фiлософських iдей виявляється такою, яка вiдбита неповно - це не дозволяє вивести розумiння наукової рацiональностi з безвиходi, i не дає вiдповiдь на питання про унiкальнiсть Нового часу, як епохи становлення сучасної науки.
Перейдемо вiд поняття наукової рацiональностi - до поняття рацiональностi технiчної. Для того щоб виявити її цiльовий характер необхiдно спиратися на поняття технiки. Скористаємося таким формулюванням: технiка - сукупнiсть засобiв людської дiяльностi, створених для здiйснення процесiв виробництва i обслуговування невиробничих потреб суспiльства [188, с.525]. Iнодi в це визначення включають знання i навички, за допомогою яких люди створюють i використовують цi засоби [164, с.61]. За М. Вебером, формальна рацiональнiсть - є мiра технiчно використовуваних в господарствi обчислень [45, с.76], але таке визначення вузько i неадекватно. У технiцi ефективнiсть завжди спрямована на розв'язання якоїсь задачi, i всяка технiчна iдея - є "знання способiв використання природних закономiрностей для задоволення суспiльних потреб" [213, с.205]. Цей аспект рацiональностi вiдокремлює функцiональнi технiчнi вироби вiд рiзноманiтних чудернацтв i виробiв.
Р. Кеттер прямо описує технiчну рацiональнiсть - як особливу цiлерацiональность, втiлювану в методичному знаннi [101, с.343]. Зрозумiло, що рацiональний спосiб вирiшення технiчної задачi повинен бути заснованим на методi, адекватному її складностi, i виражений в лапiдарному алгоритмi мiркувань. Але якi критерiї адекватностi методу i чому необхiдно обмежуватися лише методологiчним знанням? Можливо, для вiдповiдностi цьому методу потрiбно витрачати "суспiльно необхiдну кiлькiсть працi", коли з появою нової технологiї використання старої технологiї стає економiчно нерацiональним [148, с.398-406]. Проте, "суспiльно необхiдна кiлькiсть працi" лише опосередковано не пов'язує технiчну рацiональнiсть з технiчним знанням.
Синтезуючи поняття технiки з поняттям наукової рацiональностi, можна одержати таке, можливо адекватне визначення. Технiчна рацiональнiсть - якiсть технiчних iдей, що визначає їх утилiтарну застосованiсть.
Технiчна рацiональнiсть значима для взаємодiї фiлософського i технiчного знання, тому що саме вона визначатиме доцiльний рiвень рефлексiї в практичнiй дiяльностi. Мiра необхiдного для виробництва аналiзу мiркувань iнженера за допомогою фiлософських категорiй - буде технiчно рацiональною.
2.2. Форми технiчної рацiональностi та передумови їх еволюцiї як прояв нової парадигми мислення
Формою прояву технiчної рацiональностi буде конкретно-iсторичне втiлення технiчного знання. Проте якi будуть складовi його елементи i яка iсторiя становлення таких форм? Довершена форма технiчної рацiональностi повинна забезпечувати усунення неефективних технiчних рiшень: iнженер повинен приймати рiшення, мiркуючи в межах технiчної картини свiту, спираючись на закони, використовуючи при цьому вiдповiднi методи, iдеальнi об'єкти i поняття для формулювання висновкiв. Результатом його мiркувань повиннi бути алгоритми дiй робiтникiв, вираженi як термiнологiчно, так i в кресленнях, схемах, iнструкцiях.
Об'єднуючи всi цi вимоги, можливо одержати визначення. Форма технiчної рацiональностi - її конкретно-iсторичний вираз в сукупностi iдеальних об'єктiв, понять i методiв. Природно, що для створення такої форми необхiднi передумови, що забезпечують культуру мислення: необхiдно створити вiдповiднi методи, сконструювати iдеальнi об'єкти. Технiчне знання необхiдно рефлексувати за допомогою фiлософського. До перiоду Нового часу фiлософiя такої взаємодiї i вiдповiдної культури мислення забезпечити не могла.
Якщо порiвняти малюнки з механiки Л. да Вiнчi i сучаснi креслення, то видно, що в малюнках можна говорити про технiчну рацiональнiсть самого процесу малювання, форми малюнка, але змiст малюнка, що вiдображає уявлення про предмет, якiсть малюнка як проекту - менш рацiонально, оскiльки зображення наповнене надмiрними деталями. Замiсть єдиного аналiзу є нагромадження подробиць [170, с193-194]. Тому iнтуїцiя у вiдкриттях Л. да Вiнчi вiдiграє таку велику роль [170, с.219]. У художнiх малюнках лiнiя позбавлена однозначностi, а для креслення кожна лiнiя i кожен знак цiнний не сам по собi, а зв'язками з iншими знаками, що виражають точну думку iнженера [213, с.220]. Сучаснi креслення, таблицi, графiки вiдображають технiчну рацiональнiсть в розумiннi технологiчних процесiв. Креслення буде настiльки рацiональним, наскiльки будуть iдеальнi об'єкти, "елементи теоретичних конструктiв, графiчно вираженi у кресленнi" [16, с.110], вiдображатимуть технiчну iдею, що сприяє розв'язання iнженерного задавдання.
Аналогiчне питання створення технiчно рацiонального методу. Емпiрична iндукцiя i рацiоналiстична дедукцiя, створенi Ф. Беконом i Р. Декартом, диктують прямо протилежнi способи мiркувань. Для розв'язання проблеми фахiвець або емпiрично перебирає варiанти, або робить розрахунки, що взагалi позбавлять його експериментiв, або поеднює цi два методи. Вибiр методу, що був використаний iнженером, значною мiрою залежить вiд вiдомостей, якi є у нього, фактично, вiд онтологiчних передумов. I створення картини свiту, що дозволяє поєднати природничо-наукове i технiчне знання при розв'язаннi технiчних задач, стало одним iз завдань фiлософiї Нового часу. Також необхiдно врахувати те, що форма технiчної рацiональностi повинна бути внутрiшньо несуперечливою - тобто бути позбавленою безсистемностi буденно-ремiсничого технiчного знання.
Проте, для розкриття iсторичних особливостей становлення форм технiчної рацiональностi, необхiдно виявити вiдмiнностi наукової i технiчної рациональностей. Форма наукової рацiональностi - сукупнiсть прийомiв аналiзу явищ i процесiв для вироблення рiшення при вiдшуканнi нового в картинi об'єктивної дiйсностi. Предмет наукової рацiональностi: пiдбiр i вимога таких методологiчних настанов, якi наближають людське мислення до буття. Вiдмiнностi в науцi необхiдно визначатимуться її цiлевстановленням - пiзнанням об'єктивної дiйсностi. В технiчнiй рацiональностi значно гострiше виявляється внутрiшня суперечнiсть мiж створенням, удосконаленням методу i дисциплiною в застосуваннi методологiчних настанов. Завдання технiчної рацiональностi - розумне створення i використання технiки, вдосконалення технологiй. Чи можна сказати, що хоча технiчна рацiональнiсть сама по собi i не несе пiзнавального навантаження (iнженер не забов'язан дослiджувати), але опосередковано, вона здiйснює вiдбiр складових елементiв гносеологiчного апарату?
Методологiчнi настанови, яки повиннi дотримуватися рацiональний учений або iнженер - вiдрiзняються. Р. Кеттер називає це вiдмiнностями в цiлевстановленнi [101, c.350]. Вимоги, що пред'являються технiчною рацiональнiстю: технологiчнiсть рiшення, швидкiсть його прийняття. Прагматизм висуває тi самi вимоги по вiдношенню до iстини. Мета iнженерної дiяльностi не iстина, виражена в абстрактних формулах, а обмежений технiчний результат. Розумiння iстини висуває значно жорсткiшi вимоги - наукове знання прагне до тотожностi буття i мислення. Проте, носiй технiчного знання прагне об'єднання мислення i буття в межах практики.
Наукове знання, як i технiчне, мiстить елементи утилiтарностi: коли виникає необхiднiсть не стiльки в iстинi, скiльки в методицi розрахунку, не в кiнцевому результатi, але в працездатнiй гiпотезi, наука цiлком може видати ученому i iнженеру напiвфабрикат. Вже в перiод Нового часу затвердилася практика (найбiльш яскраво виражена в працях Г. Галiлея i I. Ньютона) прийняття за iстину найбiльш вiрогiдної гiпотези. Г. Кеттер вказує на вiдмову науки Нового часу вiд пробабiлiзму, успадкованого середньовiчною наукою з часiв античностi [101, с.348]. Навiть коли ученi i фiлософи, що закладали основи механiстичної картини свiту, були упевненi в можливостi вiдшукати абсолютнi i остаточнi закони природи (як зазначила Х. Патнем - фiзика з XVII столiття була метафiзикою, точнi знання розглядалися як можливiсть повного i остаточного опису всесвiту) [183, с.30]), то вони не абсолютизували iстиннiсть всiх використовуваних ними законiв. Тобто можна ставити питання про взаємодiю технiчної рацiональностi - i фiлософського знання.
Гiпотеза, як елемент наукової картини свiту, надзвичайно гнучка - i її змiна спричиняє за собою загальнi змiни науки. Iсторiя науки показує, що у будь-який момент свого розвитку вона не володiє абсолютною iстиною, до якої нескiнченно прагне (виявляється дiалектика абсолютної i вiдносної iстини [150, с.138]), але вона так само говорить, що частка дiйсних положень в науцi зростає. Методологiя науки i технiчної творчостi складалися багато в чому незалежно одна вiд одної i їх вiдмiнностi лише знiмаються їх генетичною спiльнiстю, "єдиною сутнiстю - пiзнанням законiв навколишнього свiту i їх цiлеспрямованим використанням" [213, с.237]. Механiзм можна вважати iдеальним не через бездоганну конструкцiю, а через достатнє виконання функцiй. Гiпотеза принципово не може вважатися абсолютною iстиною. Тому наукове знання, зрештою, не приймає п'ятипроцентної погрiшностi звичайних iнженерних розрахункiв, i його точнiсть, не є абсолютна як така, абсолютизована в порiвняннi з технiчним знанням.
Вiдмiннiсть форм технiчної i наукової рациональностей виявляється в порiвняннi цiлiсностi наукового i технiчного знання. Проблема цiлiсностi наукового i технiчного знання не може бути розкрита в обмеженому обсязi даної роботи, проте деякi очевиднi висновки зробити можна. Цiлiснiстю знання можна визнати вiдсутнiсть в ньому суперечностей i унiверсальнiсть елементiв - так закон, вiдкритий i двi тисячi рокiв тому, може використовуватися зараз в найскладнiших розрахунках, i навпаки, суперечностi, невiдчутнi зараз, можуть завтра набути вирiшального значення. I якщо в розв'язаннi нового завдання можливо задiяти весь накопичений досвiд, то знання вважається цiлiсним.
Наукове знання значно бiльш цiлiсна система порiвняно з технiчним знанням - через прагнення до повного розумiння, до досягнення абсолютної iстини, закладеної в основi: всяке роздiлення сукупностi вiдомостей означає її збитковiсть, помилковiсть. Тут прихована найважливiша суперечнiсть прагматизму i наукової рацiональностi: ототожнюючи критерiй iстини з самою iстиною, прагматизм фактично усуває з людських мiркувань картину свiту. У. Джемс [74] вимагав, щоб фiлософськi суперечностi, що не мають реального вiддзеркалення в нашiй практицi, були взагалi виключенi з обговорення. Але якщо пiдкоритися цiй вказiвцi, то методологiчнi настанови, якi повiдомляють людинi алгоритм її дiй, розсипаються. Адже для того, щоб абстрагувати ситуацiю, необхiдно мати якусь iдеальну модель. Природно, шо в такiй моделi виникатимуть суперечностi, i не всi вони матимуть вiдношення до практики - абстракцiя не може повнiстю вiдповiдати дiйсностi. I оскiльки У. Джемс вимагає взагалi вiдмовитися вiд їх розв'язання, то наука для прагматистiв у результатi перетвориться в "промптуарiй" - набiр вже розв'язаних завдань, описаний Ф. Беконом.
Технiчне знання не має такої цiлiснiстi. Цiлiснiсть його визначається можливiстю використання технiчних прийомiв в рiзних галузях практики: з огляду на те, що повна унiверсальнiсть а priori неможлива, нерацiонально зводити технiчне знання в єдину систему. Цiлiснiсть присутня i в технiчному знаннi: безлiч технiчних прийомiв в межах однiєї галузi виробництва зведенi в єдине цiле, iснує стандартизацiя, теорiя машин. Проте якщо в науковому знаннi який-небудь закон стає виключенням, що суперечить загальнiй теорiї - це сприймається як недосконалiсть i недолiк, то емпiрично одержанi аспекти технологiї можуть вважатися досягненням, над теоретизуванням якого працювати нiхто не буде.
Цим пояснюється обмеженiсть фiлософської рефлексiї технiчного знання в епоху Нового часу. Неможливiсть його цiлiсного осмислення як такого, i призвела до парадоксу: з одного боку визнається необхiднiсть збiльшення могутностi людини, з iншого - фiлософи, говорячи про "початки" знання, надто слабо застосовують його в спробах класифiкацiї машин i механiзмiв, їх удосконалення. Фактично, лише Ф. Бекон i Г. Галiлей намагалися аналiзувати власне технологiї або розглядати продуктивнiсть окремих дисциплiн (як, наприклад, астрологiї). В iнших випадках - технiчне знання згадується рiвно настiльки, наскiльки воно служить пiдтвердженням фiлософських висновкiв. Так, у Б. Спiнози приклад з пасовою передачею лише пiдтверджує iснування тiльки одного виду руху [215, с. 179]. Парадокс був частково усунений тiльки завдяки роботам I. Ньютона: з'явилася можливiсть редукувати розумiння технiки до уявлення про використовуванi в нiй закони - рефлексiя технiчного знання стала зводитися до рефлексiї наукового.