<Одна>
Але ця розбiрлива дiвчина
Церемонно гуляє у квiтнi,
Останнього залицяльника
Раптом вразив нестерпно
Безладний галас птахiв,
I крiзь безлад листя,
Засмучена цим галасом, вона
Побачила, як рухи її коханця порушують рiвновагу повiтря,
Вiн блукає, ходою нерiвною
Йде повз папороть та квiти.
Вона розглядала безлад пелюсток,
На лiто не звертала уваги.
Як вона тодi прагнула зими!
Бездоганно суворий порядок,
чорно-бiла,
Лiд i камiння, кожне почуття - чiтко окреслене,
Холодна витримка серця,
Точна, немов снiжинка.
Але ось - з'являються бруньки,
Досить бурхливо, щоб пофарбувати його п'ять королiвських напоїв
У вульгарний колiр -
Нестерпна зрада. Що за дурнi
Хитаються i завмирають у галасi весни:
Вона вислизнула майстерно,
Навколо свого будинку створила
Таку барикаду перешкод i колючого дроту
Проти Бунтiвної пори,
Щоб жоден заколотник не мiг сподiватись її зруйнувати
Прокльонами, кулаками, погрозами,
Навiть коханням.
***
<Подарунок на день народження>
Що пiд цiєю вуаллю, воно гарне чи потворне?
Воно миготить, у нього є груди, окресленi риси?
Я впевнена, цей подарунок - унiкальний, саме те, чого я хотiла.
Коли я мовчки готую, вiдчуваю його погляд, вiдчуваю, його думки:
'Це - та, для якої я з'явився на свiт,
Саме та єдина обраниця, ось ця - з чорними намистинами очей, з рубцем вiд шраму?
Вiдмiрює борошно, вiдкидає надлишок,
Дотримується правил, правил, правил.
Це про неї - блага звiстка?
Боже милий, що за посмiховисько!'.
Але подарунок тремтить невпинно, я думаю, вiн мене хоче.
Я була б не проти, якби це були кiстки або ґудзик-перлина.
Цього року я не хочу коштовний подарунок.
Зрештою, я жива лише випадково.
Я вбила б себе залюбки того разу будь-яким можливим чином.
А тепер цi вуалi тремтять, мов завiси,
Прозорий атлас сiчневого вiкна,
Бiлий, немов простирадло немовляти, сяє диханням смертi. О, слонова кiстка!
Там має бути iкло, колона-привид.
Невже ти не бачиш - менi все одно, що це.
Не можеш не вiддати його менi?
Не соромся - мене не турбує, що подарунок - маленький.
Це не має значення, я готова до величезностi.
Сядемо поряд з ним, з кожного боку, будемо милуватися сяйвом,
Блиском його, рiзноманiттям дзеркальним.
З'їмо з нього свою останню вечерю, мов з лiкарняної тарiлки.
Я знаю, чому ти не вiддаєш його менi,
Ти злякався.
Свiт закiнчиться зойком, i твоя голова - разом з ним,
Опуклий мiдний щит старовинний,
Диво для твоїх праправнукiв,
Не бiйся - все буде iнакше.
Я просто вiзьму його i вiдiйду мовчки.
Ти навiть не почуєш, як я вiдкриваю подарунок, не буде шурхоту паперу,
Не будуть падати стрiчки, не буде зойку радостi в кiнцi.
Не думаю, що ти довiриш менi це право.
Якби ти лише знав, як вуалi вбивають мої днi.
Для тебе це - лише прозорiсть, чисте повiтря.
Але господи, хмари - немов бавовна.
Їх - легiони. Вони - чадний газ.
Нiжно-нiжно я їх вдихаю,
Мої жили наповнюють невидимки, мiльйони
Можливих пилинок виклацують роки мого життя.
Ти вдягнув срiбне на цей випадок. О, машина для пiдрахункiв...
Ти не можеш вiдпустити щось, повнiстю вiдпустити?
На всьому маєш поставити пурпурове тавро,
Маєш вбити все, що зможеш?
Iснує одна рiч, яку я хотiла б отримати сьогоднi, ти можеш менi її дати.
Вона стоїть пiд моїм вiкном, велика, як небо.
Дихає з моїх простирадл, холодне мертве осердя,
Де трiщина замерзає i застигає для iсторiї.
Не надсилай її поштою, стисни пальцi.
Нехай це не буде слово промовлене, менi буде шiстдесят,
Коли подарунок надiйде повнiстю, вiн зовсiм замерзне, менi з нього не буде зиску.
Просто вiдкинь цю вуаль, цю вуаль, вуаль.
Якщо це - смерть,
Я буду в захватi вiд її статечностi глибинної, вiд її вiчних очей.
Я буду знати, що ти це серйозно.
Як великодушно, день народження буде.
Нiж не рiзатиме, але увiйде,
Чистий, немов крик немовляти,
I всесвiт вислизне з моїх рук.
***
<Урок помсти>
У суворi часи
Келiй, в яких гуляв протяг, холодних замкiв,
Де дракони дихали полум'ям без рами казок,
Святi й королi дiставали шарнiри з перепон
Без жодного дива чи магiї,
Просто за допомогою такого насильства,
Як зле й педантичне викручування гвинтiв,
Що з'єднують душу з м'язами.
Бiлого коня втопили, i всi незавойованi скелi
Господнього мiста i Вавилону
Мають чекати, поки рука С'юзо
Точить цвяхи та голки,
Промиває до самих глибин свої червонi шлюзи,
Щоб позбутися раю, безжально стрибаючи в шпички
Кiнського волосу та вошей його стегон бугристих;
I ось розгнiваний Сайрус
Розкидає лiто i м'язи своїх героїв,
Щоб дорiкнути рiчцi Гiнд, яка поглинає героїв:
Розбиває її на триста шiстдесят струмкiв,
Щоб дiвчина могла перейти, не намочивши гомiлки.
Але сучаснi мудрецi
Посмiхаються, коли бачать таке, пiдкорюють своїх ворогiв
Акуратно, люб'язно, за допомогою зневiри або мостiв,
Нiколи не хапай, як робили твої предки, цього диявола, який хихотить
В зернi кiсткового мозку, в зернах гирла рiки.
***
<Життя>
Торкнися його: воно не звузиться, мов зiниця,
Ця єпархiя у формi яйця, прозора, мов сльоза.
Ось вчорашнiй день, минулий рiк --
Жало долонi й лiлея чiтка, мов рослиннiсть на просторому
гаптуваннi гобелену, де зовсiм немає вiтру.
Вдар нiгтем по склу келиха:
Задзвенить, мов китайський дзвiночок вiд найменшого подиху вiтру,
Але нiхто не пiднiме очей i не спроможеться вiдповiсти.
Мешканцi - легкi, немов корок,
Всi вони - постiйно заклопотанi.
Бiля їхнiх нiг хвилi вигинаються одна за одною.
Нiколи не перетинають кордон в поганому настрої:
Застигають в повiтрi,
На короткому повiдку, б'ють копитом, немов конi на парадi.
Зверху хмари з китицями, чарiвнi,
Немов подушки вiкторiанськi. Ця родина
Облич з валентинок могла б сподобатись колекцiонеру:
Вони дзвенять насправдi, як гарний фарфор.
Будь-де пейзаж вiдвертiший.
Свiтло падає безупинно, слiпить.
Жiнка тягне свою тiнь у коло,
Про пусту лiкарняну миску.
Вона нагадує мiсяць або листок чистого паперу,
Виявляється, вона постраждала вiд чогось на кшталт особистого блiцкригу,
Вона живе непомiтно,
Жодних прихильностей, немов ембрiон у пляшцi,
Старий будинок, море, зведене до картини,
У неї надто багато вимiрiв, у якi потрiбно зайти.
Горе i гнiв з неї вигнали,
Залиште її тепер одну.
Майбутнє - сiрий мартин,
Що базiкає голосом своїм котячим про вiдбуття.
Вiк i жах ходять за нею, немов медсестри,
I потопельник, скаржачись на неможливий холод,
Виповзає з моря.
***
<Таємниця>
Таємниця! Таємниця!
Неймовiрно.
Ти блакитний i величезний, iнспектор дорожнього руху.
Пiдiймаєш долоню-
Чи є рiзниця мiж нами?
У мене - одне око, у тебе - два.
Таємниця стоїть на тобi штампом,
Блiдий хвилястий водяний знак.
Чи проявить його детектор повного поглинання?
Чи проявиться вiн -
Тремтить, його неможливо стерти, справжнiй,
Через африканського жирафа в саду Едему,
Через марокканського гiпопотама?
Дивляться з клiтки, застигли поважно.
Вони - на експорт,
Один - дурень, iнший - дурень.
Таємниця ... Додатковий бурштин,
Палець у брендi,
Вмощується на гiлку i гулить: 'Ти, ти',
Мiж двох очей, в яких не вiдбивається нiчого, крiм мавп.
Нiж, який можна витягти,
Щоб зiстригти нiгтi, ,
Щоб зняти бруд:
'Вiн не вдарить'.
Незаконне дитя -
Ця велика блакитна голова -
Як вона дихає у шухлядi шафи!
'Це - бiлизна, домашня тварина?'.
'Пахне солоною трiскою, тобi б краще
Вирiзати кiлька скибочок з яблука,
Зробити саше або
Або знищити незаконну дитину.
'Знищи це все'.
'Нi-нi, воно там щасливе'.
'Але воно хоче звiдти вийти!
Дивись но! Воно хоче виповзти звiдти'.
Боже милий, ось вам i корок!
Машини на Плас-де-ля-Конкорд -
Обережно!
Панiчна втеча, панiчна втеча!
Горни закручуються, лунають гортаннi звуки!
Вибухнула пляшка мiцного пива,
Пiна застигла на колiнах.
Вивалюєшся на вулицю,
Дитина-гном,
Нiж - у твоїй спинi.
'Погано почуваюся'.
Таємниця розкрита.
***
<Чаклун прощається з уявним>
Я прощаюся з цим величним скляним готелем,
де прикметники грають в крокет з iменниками;
здається я маю зникнути на деякий час
з риторики цих королев рококо.
Питання: вигнати в три шиї королiвське базiкання реквiзиту,
продати з аукцiону всi рiдкiснi дiєслова бiлого кролика;
надiшли мою музу Алiсу запаковану зi святковими клаптиками
схожого гриба i вбрання грифону.
Моє вроджене спотворення фактiв закiнчується:
в капелюх Божевiльного капелюшника не потрапить жодна нова метафора,
i Бармаглот не перекладе свої пiснi:
час зникнути, як Чеширський кiт,
залишитись однiй на справжньому островi,
де капуста - це капуста, королi - це королi.
***
<Зимовий корабель>
На цьому причалi немає великого майданчика, про що говорити.
Червонi та помаранчевi баржi нахиляються, бульбашками ростуть,
Прикутi до доку, немоднi, яскраво кричущi,
Очевидно, їх неможливо зруйнувати.
Море пульсує пiд шкiрою нафти.
Мартин тримається на спорохнiлiй балцi,
Осiдлав приплив вiтру, непохитний,
Мов дерево, вдягнений офiцiйно, в пiджаку з попелу,
Вся гавань пласка - на якорi
У колi його жовтого гудзика ока.
Тюлень пiдпливає, мов мiсяць вдень, або портсигар,
Сигара над його ковзанкою для риб.
Проспект нудний, мов стара гравюра.
Вони розвантажують три бочки з маленькими крабами.
Стовпи хвилерiзу, здається, ось-ось впадуть,
А з ними впаде ця розхитана споруда
Складiв, бурових веж, труб i мостiв
Далеких. Навколо нас водянi прiрви
I плiтки забутою розмовною мовою,
Що переносять запах трiски i дьогтю.
Далi хвилi жуватимуть тiстечка з льоду --
Поганий мiсяць для тих, хто спить у парку, й коханцiв.
Навiть нашi тiнi посинiли вiд холоду.
Ми хотiли побачити, як зiйде сонце,
А натомiсть нас зустрiчає цей корабель з льодяним каркасом,
Бородатий, його несе вiтер, альбатрос морозу,
Залишки погоди поганої, кожна лебiдка i шнур
В обшивцi дзеркальної шкiри.
Сонце зменшить його досить швидко:
Кожна верхiвка хвилi блищить, мов нiж.
***
<Помiж нарцисiв>
Жвавий, насмiшкуватий, блiдий, мов цей березневий хмиз,
Персi блукає в синiй матросцi помiж нарцисiв.
Одужує пiсля чогось в легенях.
Нарциси також схиляються перед чимось величним,
Що лякає їхнi зiрки на зеленому пагорбi, де Шеллi
Лiкує негаразди своїх рубцiв, ходить i ходить.
Тут присутнє почуття гiдностi, присутня формальнiсть -
Квiти яскравi, мов пов'язки, i чоловiк все виправляє.
Схиляються, та непохитнi: вони переживають такий напад!
I восьмидесятирiчний любить маленьке стадо.
Вiн зовсiм синiй, жахливий вiтер випробовує його подих.
Нарциси дивляться на нього, мов дiти, з поспiхом бiлим.
***
<Поганi передчуття>
Ось ця бiла стiна, пiд якою утворюється небо -
Безкiнечне, зелене, зовсiм не можна його торкнутись.
Янголи плавають там, i зiрки байдужi.
Це - мої посередники.
Сонце розчиняється на цiй стiнi, кровоточить свiтлом.
Тепер стiна - сiра, з кiгтями кривавими.
Невже неможливо вийти за межi розуму?
Сходи за моєю спиною повзуть по стiнi.
Немає дерев або птахiв у цьому свiтi,
Лише гiркота.
Ця червона стiна здригається постiйно,
Червоний кулак стискається i розкривається,
Два сiрих паперових пакети -
Ось iз чого я зроблена, з цього i з жаху
Того, що мене провезуть пiд хрестами й дощем п'єти.
На чорнiй стiнi птахи невiдомi
Повертають голову i кричать.
Зовсiм не йдеться їм про безсмертя!
Холодна порожнеча наближається до нас,
Наближається швидко.
***
<Вiрш про квiтневий ранок>
Оспiвуй цей свiт настрою акварелей
у скляних пагодах, схованих за вуаллю зеленi,
де дiаманти видзвонюють гiмни в кровi,
i сiк пiдiймається дзвiницями жил.
Святий горобець складає на жаргонi мадригали,
щоб розбудити всiх, хто спить у молоцi свiтанку,
поки тюльпани схиляють голови, мов колегiя кардиналiв,
перед папським нунцiєм - сонцем.
Охрещенi в пiнi морськiй зiрок - пролiскiв,
де ходять голуби на лапках рожевих, мов флейти,
i нарциси ростуть, мов метафори Соломона,
ми з коханим йдемо, прикрашенi гiрляндами трав.
Ось ми знову обдуренi та дiйшли висновку,
що якимось чином стали молодшими, нiж були.
***
<Арiель>
Статична рiвновага в пiтьмi.
Потiм синь беззмiстовна
Ллється з пагорбiв далеких.
Левиця Господня,
Як та, кого ми ростили,
Крутиться на пiдборах й колiнах! - Борозна
Розколюється й минає, сестра
Коричневого вигину шиї,
Яку я не можу впiймати,
Чорнi намистини ягiд розсипаються пiтьмою,
Гачками --
Повнi рти чорної солодкої кровi,
Тiнi.
Щось iще
Тягне мене крiзь повiтря --
Стегна, волосся;
Снiжинки з моїх пiдборiв.
Бiла
Годiва, я вдягаюсь --
Мертвi руки, мертва суворiсть.
I тепер я -
Пiна пшеницi, сяйво морiв.
Зойк дитячий
Тане на стiнi.
I я -
стрiла.
Роса, що летить
Самовбивчо летить
У червоне
Око, казан свiтанку.
***
<Повiтрянi кульки>
З Рiздва вони живуть з нами,
Простi й зрозумiлi,
Овальнi душi-тварини,
Зайняли половину простору,
Рухаються, труться об шовк
Невидимi потоки повiтря,
Вижчать i хлопають,
Коли на них нападають, потiм тiкають вiдпочивати, лише тремтять.
Жовтий крамбол, луфар...
З такими дивними мiсяцями ми живемо
Замiсть мертвих меблiв!
Циновки з соломи, бiлi стiни
I цi бiлi кульки тонкого повiтря
Подорожують - червонi, зеленi,
Неймовiрнi
Серце як бажання чи вiльнi
Павичi благословляють
Стару землю пером,
Перекопану зiрковими металами.
Твiй маленький
Братик змушує
Свою повiтряну кульку вижчати, мов кiшка.
Здається, бачить
Дивний рожевий свiт, який мiг би з'їсти з iншої сторони.
Вiдкушує,
Потiм сiдає
На мiсце, об'ємне горнятко
Замислює свiт, чистий, як вода.
Червоний
Клаптик в його маленькому кулачку.
5 лютого 1963 р.
***
<Безплiдна смокiвниця>
Спустошена, я стаю вiдлунням кожного кроку.
Музей без статуй, велична будiвля з колонами, портиками, ротондами.
У моєму внутрiшньому дворi фонтан бризкає водою i вiдступає у себе,
Бездушна, закрита вiд свiту. Мармуровi лiлеї
Видихають свою блiдiсть, мов аромат.
Я уявляю, що тут багато людей,
Уявляю себе матiр'ю бiлої Нiки та кiлькох Аполонiв з пустими очима.
Натомiсть мертвi ранять мене своєю увагою, i не може статись нiчого.
Пусте обличчя i мама в якостi медсестри.
***
<Берк-Плаж>
(1)
Це - море, а ось там - велика непевнiсть.
Як сонця припарки викликають у мене запалення.
Шербет електричного кольору, який викопали з холодильника
Блiдi дiвчата, мандрує повiтрям в обгорiлих руках.
Чому так тихо, що вони приховують?
У мене двi ноги, i я йду, посмiхаюсь.
Амортизатор пiску заглушує вiбрацiї.
Пiсок простягається на багато миль, стиснутi голоси
Хитаються без милиць, вдвiчi меншi за те, ким були ранiше,
Обриси ока, ошпаренi цими пустими поверхнями,
Бумеранг - мов резинка на якорi, б'є по своєму власнику.
Отже, чи дивно, що вiн вдягає темнi окуляри?
Чи дивно, що вiн прагне вдягти чорну сутану?
Ось вiн йде помiж збирачiв макрелi,
Якi стають стiною спинами до нього.
Тримають чорнi та зеленi льодяники, мов частини тiла.
Море кристалiзує це все,
Вiдповзає змiєю з довгим посвистом болю.
(2)
Цей чорний чобiт не знає жалю нi до кого.
А звiдки жаль вiзьметься, це - труна ноги татка,
Висока мертва нога цього священика без пальцiв,
Що вимiрює глибину колодязя його книги,
Похилений шрифт розбухає перед ним, немов декорацiї.
Непристойнi бiкiнi ховаються в дюнах,
Груди i стегна - кондитерський цукор
Маленьких кристалiв, якi лоскочуть свiтло,
Поки .зелений басейн вiдкриває око,
Його нудить вiд того, що вiн проковтнув...
Кiнцiвки, образи, зойки. За бетонними бункерами
Закоханi розiмкнули обiйми.
О, морський фаянсовий посуд,
Що за зiтхання чашок, що за сiль у горлi...
Спостерiгач тремтить,
Його розтягують, мов довгу тканину,
Крiзь тиху отруйнiсть
I тютюн, зарослий, немов солдати.
(3)
На балконах готелю блищать речi.
Речi, речi...
Iнвалiднi вiзки з трубчатої сталi, алюмiнiєвi милицi.
Така солона солодкiсть. Чому я маю йти
Повз хвилерiз, всiяний мушлями?
Я - не чергова медсестра в бiлому,
Я не посмiхаюсь.
Цi дiти бiжать за чимось з баграми i криками,
А моє серце - надто маленьке, щоб перев'язати їхнi жахливi провини.
Це - чоловiк, вид збоку: його червонi ребра,
Нерви ламаються, мов дерева, а це - хiрург:
Одне дзеркальне око...
Фасетне око знання.
На смугастому матрацi в однiй кiмнатi
Старий чоловiк зникає.
Не допоможе йому дружина, яка плаче.
Де курячi боги, жовтi та дорогоцiннi,
I язик, сапфiр попелу.
(4)
Обличчя - немов весiльний торт в паперовiй обгортцi.
Який вiн тепер недосяжний.
Це - немов збереження святого.
Медсестри в своїх крилатих каптурах вже не такi прекраснi,
Вони стають коричневими, немов схвильованi гарденiї.
Лiжко вiдкочують вiд стiни.
Це має закiнчитись. Це жахливо.
На ньому пiжама чи фрак
Пiд приклеєним простирадлом, з-пiд якого його напудрений дзьоб
Пiднiмається так бiло нерухомо?
Його щелепу пiдперли книжкою, поки вона не затвердiє.
Склали його руки, що тряслися: прощавай, прощавай.
Тепер випранi простирадла лiтають на сонцi,
Наволочки солодшають.
Це благословiння, благословiння:
Довга труна з дубу мильного кольору,
Цiкавi носiї, i сирi дата
Гравiрується на срiблi неймовiрно спокiйно.
(5)
Сiре небо спускається, пагорби - мов зелене море,
Згортаються i згортаються вдалечинi, маскуючи свої лощини,
Лощини, в яких хитаються думки дружини...
Грубi практичнi кораблi,
Наповненi сукнями, капелюшками, фарфором, замiжнiми дочками.
У вiтальнi кам'яного будинку
Штора тремтить вiд протягу,
Тремтить i розливається, жалiсна свiчка.
Це - язик мерця: пам'ятай, пам'ятай.
Як вiн тепер далеко, його дiї
Оточують його, мов меблi у вiтальнi, як декор.
Блiдiсть накопичується...
Блiдiсть рук i сусiдських облич,
Горда блiдiсть летючої райдуги.
Вони летять у нiщо: пам'ятай нас.
Пустi лавки пам'ятi дивляться на камiння,
Мармуровi фасади з блакитними венами, желе у склянках жовтих нарцисiв,
Тут так красиво, це - привал.
(6)
О, це природньо товсте листя липи!...
Пiдрiзанi зеленi кульки, дерева марширують до церкви.
Голос священика у тонкому повiтрi
Зустрiчає тiло бiля ворiт,
Звертається до нього, поки пагорби згортають нотатки мертвого черева;
Блиск пшеницi i сирої землi.
Як називається цей колiр?...
Сонце зцiлює засохлу кров затвердлих стiн,
Засохлу кров пенькiв кiнцiвок, спалених сердець.
Вдова з чорним клатчем i трьома дочками,
Обов'язково серед квiтiв,
Згортає свої мережива, мов тонку бiлизну,
Щоб не розгортати їх бiльше,
А небо сточене черв'яками, з вдягнутими посмiшками
Хмара за хмарою пропливає повз,
I квiти нареченої витрачають свiжiсть,
I душа - наречена
У тихому мiсцi, наречений - червоний забудько без рис.
(7)
За склом цiєї машини
Свiт мурчить, вимкнений i нiжний.
Я одягаюсь в чорне, але все одно беру участь у цiй вечiрцi,
Повiльно їду за вiзком непомiтно.
А священик - посудина,
Просмолена тканина, нудна i похмура,
Слiдує за труною на прикрашеному квiтами вiзку, мов красива жiнка,
Пiвмiсяць грудей, вiй та вуст
Штурмує верхiвку пагорба.
Потiм з загородженого подвiр'я дiти
Вiдчувають запах крему для чобiт,
Мовчки повертають голови повiльно,
Вiдкривають очi
Перед неймовiрним...
Шiсть круглих чорних капелюхiв у травi та ромб лiсу,
I оголений рот, червоний та незграбний.
Хвилину небо ллється у дiрку, мов плазма.
Надiї немає, поразка.
***
<Чорний грак при дощовiй погодi>
На застиглiй гiлочцi ось там високо
Горбиться змоклий чорний грак,
Пригладжує знову i знову пiр'я своє пiд дощем,
Я не очiкую дива
Або катастрофи
Вiдблиск вогню
В моїх очах, бiльше не намагаюсь
Знайти логiку в погодi, що змiнюється постiйно,
Нехай це листя плямисте падає, як падає,
Без церемонiй та передмов.
Але, мушу визнати, я прагну
Час вiд часу якоїсь вiдповiдi рiзкої
Вiд нiмого неба, я не можу скаржитись вiдверто:
Блiде свiтло може все одно
Падати, розпечене,
З кухонного столу або стiльця,
Немов небесний вогонь iнодi захоплює
Найтупiшi предмети...
Таким чином освячує промiжок часу,
В iнших випадках непослiдовний,
Даруючи щедрiсть, честь,
Можна сказати, кохання. Як би там не було, зараз я йду
Обережно (тому що це може статися
Навiть у цьому нудному зруйнованому пейзажi), скептична,
Але розсудлива, не знаю,
Яким вогнем янгол раптом вирiшить запалити
Мiй лiкоть. Я лише знаю, що грак,
Який приводить до ладу своє пiр'я, може сяяти так яскраво,
Що захопить мої органи сприйняття, пiднiме
Мої повiки, i подарує
Короткий вiдпочинок вiд страху
Повної байдужостi. Якщо пощастить,
Вперто прямуючи крiзь цю пору року
Втоми, я зберу
Докупи весь вмiст
Рiзноманiтний. Дива трапляються.
Якщо хочеш, назви це спазматичними
Фокусами сяйва -
Дива. Очiкування почалося знову,
Довге очiкування янгола.
Вiн приходить так рiдко та безсистемно.
***
<Панування ожини>
Нiкого у провулку й нiчого, лише ожина,
Ожина з обох сторiн, але бiльше - справа,
Провулок ожини веде донизу зигзагами, море
Десь в його кiнцi коливається. Ожина
Велика, мов подушечка мого великого пальця, i дурна, немов очi
Ебонiтовi на тинах, товста,
Сiк її - синьо-червоний. Прискає ним на мої пальцi.
Я не просила про це кровне сестринство, ожина має мене любити.
Ожина розмiстилася у моїй пляшечцi для молока, cплющилася,
Над головою галки летять чорними зграями какофонiї...
Шматки спаленого паперу кружляють пiсля вибуху неба.
Лише їхнiй голос звучить, протестує i протестує.
Я не думаю, що море з'явиться взагалi.
Високi зеленi луки сяють, немов пiдсвiченi зсередини.
Пiдходжу до одного куща з ягодами, такого спiлого, що це - кущ мух,
Звiсили свої синьо-зеленi черева, крила - скельця на китайськiй ширмi.
Медовий бенкет їх ошелешив, вони повiрили, що рай iснує.
Ще один зигзаг, ожина i кущi закiнчуються.
Єдине, що iснує тепер, це - море.
Раптовий порив вiтру з-помiж двох пагорбiв зосереджується на менi,
Хлопає своє примарною випрасуваною бiлизною менi в обличчя.
Цi пагорби надто зеленi й солодкi, щоб куштувати сiль.
Я прямую овечою стежкою мiж ними. Останнiй зигзаг приводить мене
До пiвнiчного обличчя пагорбiв, це обличчя - помаранчева скеля,
Яка дивиться у нiщо, лише у величезний простiр
Бiлих олов'яних вогнiв, шум такий, немов срiбних справ майстри
Б'ють та б'ють по непохитному металу.
***
<Спалення листiв>
Я розвела багаття, втомившись
Вiд бiлих кулакiв старих
Листiв та їхнього передсмертного хрипу.
Коли я пiдiйшла надто близько до смiтника,
Що знали цi листи, про що я не знала?
Пiщинка за пiщинкою вони розгорталися,
Пустеля, в якiй мрiя про чисту воду
Посмiхалася, мов машина, на якiй тiкаєш з мiсця злочину.
Я - не тендiтна.
Кохання, кохання, ну добре, я втомилась
Вiд упаковок кольору цементу з пiгулками або собачим кормом,
Що стримує ненависть
Похмуро в упаковцi чоловiкiв у червоних пiджаках,
Вiд очей i часiв поштових штампiв.
Цей вогонь може облизувати i пiдлещуватись, але вiн - безжальний:
У вiтрину
Мої пальцi проникнуть, хоча
Вони тануть, висять безсило, їм сказали
Не торкатися.
I ось тут - кiнець письма,
Верткi зигзаги вигинаються й кланяються, i посмiшки, посмiшки,
Принаймнi, це буде гарне мiсце тепер - горище.
Принаймнi, мене не пiдвiсять прямо пiд поверхнею -
Дурну рибу
З одним олов'яним оком,
Що дивиться на спалахи,
Їду по своїй арктичнiй пустелi
Мiж цим бажанням i тим бажанням.
Отже, я запхала картонних пташок у свою домашню сукню.
Вони красивiшi за мою безтiлесну сову,
Вони мене втiшають...
Здiймаються i лiтають, але вони заслiпленi.
Спорхують, чорнi й блискучi, вони стануть янголами вугiлля,
Але вони не мають що сказати комусь.
Я це бачила,
Обухом грабель
Я розпушую папери, що дихають, як люди,
Вони розлiтаються
Мiж жовтим салатом i нiмецькою капустою,
В полонi божевiльного смутку снiв,
В оболонцi зародка.
Iм'я з чорними обрисами
В'яне бiля моїх нiг,
Зiгнутi зозулинi сльози
У гнiздi корiння та нудьги -
Блiдi очi, гортаннi звуки лакованої шкiри!
Теплий дощ мастить моє волосся, не заливає нiчого.
Мої вени палають, мов дерева.
Собаки розривають лисицю. Ось на що це схоже -
Червоний вибух i крик,
Що виривається з розiрваного мiшка i не припиняється
Цим мертвим оком
I фаршированим виразом, все триває,
Фарбуючи повiтря,
Розповiдаючи часточкам хмар, листя й води,
Що таке - безсмертя. Що вони - безсмертнi.
***
<Свiчки>
Вони - останнi романтики, цi свiчки:
Перевернутi серця свiтла торкаються воскових пальцiв,
I пальцi, захопленi власними ореолами,
Стають молочного кольору, майже прозорi, наче тiла святих.
Зворушливо як вони iгнорують
Цiлу родину видатних предметiв,
Щоб просто зануритись у глибини ока,
В її безодню тiней, на її околицi очерету,
Власницi вже за тридцять, зовсiм нiякої краси.
Денне свiтло буде розсудливiшим,
Чесно вислухає кожного.
Вони мають вилетiти з проектором на аеростатi.
Приватна точка зору зараз не на часi.
Коли я запалюю їх, мої нiздрi коле.
Їхнiй тимчасовий жовтий колiр
Витягає обман, едвардiанську сентиментальнiсть,
I я згадую бабусю по материнськiй лiнiї з Вiдня.
Школяркою вона подарувала троянди Францу-Йосипу.
Бюргери потiли. Дiти були вдягненi в бiле.
А мiй дiдусь нудьгував у Тиролi,
Уявляв себе метрдотелем в Америцi,
Який пливе у церковнiй тишi
Помiж вiдерець з льодом i морозних серветок.
Цi маленькi шарики свiтла солодкi, мов грушi.
Добрi до iнвалiдiв та сентиментальних жiнок.
Вони заспокоюють оголений мiсяць.
У них душi монахинь, полум'я здiймається догори, нiколи не виходять замiж.
Очi дитини, яку я заколисую, ледь вiдкритi.
У двадцять рокiв я буду ретроградкою,
Як цi ефемериди на протязi.
Я дивлюсь, як їхнi сльози ллються хмарнi та нуднi, немов перли.
Як я зможу взагалi щось сказати
Цьому немовлятi досi в дрiмотi народження?
Цiєї ночi, немов шалик, м'яке свiтло огортає її,
Тiнi схиляються над гостями у хрещеннi.
***
<Кришталева куля>
Герда сидить, зiгнулась, мов веретено, в темному наметi,
Худе обличчя засмагло за стiльки рокiв,
Шкiра стерлася до кiсточок
Вiд суворої працi, без жодних плям часу
Полiрована куля запалює вогонь в її руках, лiнза
Плавить три горизонти часу.
Двоє заходять i затуляють вiд неї свiт, зелена пара
Молодят прохає: 'Розкажи нам,
Як ми будемо жити разом,
У злi чи в мирi'. Герда поспiхом дивиться на кожного з них, кожен -
Найдорожчий для iншого, тканина ховає вiд суворої погоди.
Вона повiльно крутить кулю:
'Бачу двi мiцнi яблунi,
З'єднанi переплетеними гiлками,
Вони ростуть, не зважаючи нi на що,
Хоробрi юнi дерева, в цей будинок днi процвiтання
Принесуть збiльшення врожаю, i дозрiють плоди
На доброму вiтрi'.
'Отже, нiяких труднощiв? - питає вiн. - Ми приймемо
Будь-якi випробування, отже, кажи правду'.
Наречена повторює вiдлунням його слова. Тут
Герда починає крутити палаючу кулю: 'Жорстока буря, - буркотить вона, - може принести шкоду
Нiжним гiлкам, але це
Зробить сад лише сильнiшим'.
Сплативши невелику цiну, молодята
Вийшли на вулицю, залиту сонячним свiтлом, поспiшали
Наповнити свiй короткий час квiтненням.
Вiдсторонена, мудра, мов мумiя, Герда вдивляється
В цей пророчий кристал, який одного разу, за її бажанням,
Подарував їй перший простий нарис саме цiєї митi.
Потiм бродила скрiзь вiльно юна особа, Герда
Хотiла побачити бiльше, нiж дається жiнцi
Лише завдяки розуму: хотiла передбачити долю коханого
Та їхню майбутню долю, не боялася
Церковної анафеми, прочитала це нечестиве закляття,
Що застосовують для виклику демона.
Блискавка, немов рука долi, розриває темряву ночi:
Творiння Бога надiйне у цьому сяйвi
Збирає свiтло дня всiх часiв у фокус,
Щоб жебрачка Герда могла спрямувати погляд
На проспекти медуз Горгон, якi здатнi перетворити на камiнь
Серця тих, хто проштрикнув осердя часу.
Те, що побачила Герда, викарбувалося в її свiдомостi -
Слiди вiд вiспи, мов на поверхнi мiсяця: кожен пуп'янок
Засихає до вугiлля свого початку,
Кожне кохання яскраве слiпе до свого спаленого кiнця...
I у фокусi кришталевого центру посмiхається безжально
Вiчнозелений череп Землi.