Той_що_ногами_ходить : другие произведения.

Асфальтна трiщина

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Мопед не мой, я просто разместил объяву.


Асфальтна трiщина.

(дитяча казка)

Автор: Той_що_ногами_ходить. Редактор: 6с6с6.

  
   Жила собi на звичайнiсiнькому асфальтi пiд звичайнiсiньким небом Трiщина. I звали її Отблiн, а прiзвища у неї не було, бо iменi їй було цiлком достатньо. Зранку її чухав по спинi мiтлою двiрник, трохи згодом штурхали кросiвками i черевиками, поспiшаючи до школи, дiти, лоскотала нутрощi пробиваючись до сонця зелена Трава, кололи в боки, ламаючи каблуки, гарнi i не дуже жiнки, дарували свою увагу зосередженi, з потупленим донизу поглядом, студенти, купав дощ i ховав снiг...
   Так вона жила собi i кожен ранок та день для неї був очiкуваним i бажаним, а нiч самотньою i тихою. Оселилася трiщина у спальному районi невеликого мiста П., а вночi в мiстах, там де сплять, якзаправило рiдко хто ходить. Де-неде коли-неколи якийсь нетверезий, похитуючись та спiваючи вголос пiсень (або ж вiд гарного настрою, або ж засидiвся у старого друга), тикнеться носом у трiщину й захропе. Трiщина його прийме в обiйми i вже якось не так самотньо. А на ранок той прокинеться, кров з носу рукавом витре, пару слiв до трiщини, як завжди, недобрих кине й додому почовгає. Ти, читачу, можеш зауважити, що Трiщину це мало б образити, але ж нi, вона не ображалася - вона вже звикла, вiрнiше, вона навiть вдячна була, що не самiй нiч припало провести, а на ранок хоч i образливi, але ж слова, але ж до неї!
   I от вже знову ранок, от вже i двiрник iз своїм iнструментом-чесалкою. I знову день... I знову дiти до школи... I знову гарнi жiнки у коротких та довгих спiдницях, замрiянi студенти з телефонами i метровими смсками та впевненi i не дуже в собi чоловiки... А також велосипеди з дивними вiзерунками на круглих чоботях, вiдбиток яких до наступного ранку з двiрником зберiгала собi на пам'ять Трiщина - колекцiонувала.
   Весною у нутрощах ставало лоскотно - то зелена молода Травка вiдчувши сонце починала проростати. Травка була дуже сильною i амбiцiйною. Трiщина зранку завше вiталася з нею, на що Травка не звертала уваги, бо дуже була зайнята питанням виживання-проростання i наближення до сонця. Вона так багато i напружено над цим вдень працювала, що вночi в неї не залишалося сил i вона засинала "без заднiх нiг", тому навiть вночi Трiщина не знаходила в травцi спiврозмовника. З таким способом життя Травка була дуже егоїстична i тому, якщо у Трiщину потрапляло насiння якогось дерева або ж квiтки Травка придушувала спробу прорости на самому початку, мовляв, самiй мiсця мало, приперлися тут - хата не гумова.
   Пiд кiнець весни Травка ставала вже темно-зеленою мудрою i їй не потрiбно було вже так напружено виживати. Поступово вона починала звертати все бiльше уваги на Трiщину. Зрання нiби мiж iншим вiдповiдала на її, Трiщини, привiтання, а потiм у перервах мiж сонячними ваннами в них виходило про щось побалакати. Iнiцiатором розмови завше була Трiщина i коли Травка вiдповiдала, - радостi Трiщинiй не було меж. Здебiльшого Травка коротко (одним-двома словами) реагувала на Трiщинi питання або мiркування, тому Травка була нецiкавий, але дуже очiкуваний i бажаний спiврозмовник. I Трiщина могла годинами розповiдати, розповiдати. Так би i розповiдала без упину, але наставала нiч i Травка як завжди засинала.
   Але таке життя продовжувалося недовго i наставав ранок, коли двiрник виривав її разом з корiнням, а потiм кудись забирав. Трiщина хоча i звикла так розлучатися з "подругою", але кожного разу дуже тяжко це переносила через ревнощi. Їй здавалося що двiрник забирав Травку до себе жити, i на душi залишалось болюче вiдчуття, що нею скористалися.
   Над Трiщиною височiла Шовковиця, яку вона вважала своєю матiр'ю. Саме Шовковиця своїм корiнням проломила асфальт i дала життя Трiщинi. Але Шовковицi нi до асфальту, нi до Трiщини не було дiла. Вона собi височiла над ними, даруючи червонопиким малюкам влiтку чорнi Ягоди i вiд цього радiла, цiлком знаходячи в цьому сенс свого iснування. Iнодi шовковиця вiдпускала свої Ягоди донизу, де їх зустрiчала Трiщина. Ягоди були соковитими i повними життя, веселими i компанiйськими. Зверху вони багато бачили, тому для Трiщини вони були дуже цiкавими спiврозмовниками. Так iнодi бувало - прийде до Шовковицi Вiтер, вiд чого Ягоди веселою гурбою гайда до Трiщини в гостi - танцювати, валятись у пилу i своїх скоромовок вiд Зiрок та Сонця розповiдати. Але вiд спеки вони скоро засихали i помирали, проживши веселе але коротке життя. Для Трiщини коротке, а для них, звично, довге. Ягоди боялися червонопиких малюкiв i птахiв. Не хтiлося їм помирати вiд зубiв людей або перетравлюватися у нутрощах птаха, тому iнодi самi перезрiвши тiкали до Трiщини помирати своєю смертю. В такому життєрадiсному темпi проходило для Трiщини лiто i, завдяки Ягодам, вона до наступної весни цiлком забувала свою образу до двiрника.
   Наставала осiнь i до Трiщини починало злiтатися листя. I чим довше вiд початку осенi тим бiльше. Листки по одному не ходили. Вони завше завалювалися великими компанiями. Хоча компанiєю тi збiговиська було назвати важко, бо вони й самi приходячи разом не знали навiть iмен одне-одного, не говорячи вже про iнтереси. Просто так склалося життя, що в цю саму мить саме цi листочки є разом. Тому головним питанням серед них було: "А Ви звiдки?". А тут вже на пiв року розповiдей у кожного! Але листя було так багато, що часу вислуховувати розповiдь кожного фiзично не вистачало. I в пам'ятi Трiщини залишалося лише: "Я ондо - iз сусiднього клену!", "А я iз яблунi за цим великим будинком, але звiдсiль її вже не побачиш", "А я коли летiв, вдарився головою i не пам'ятаю звiдкiль, блiн, я сирота!". Навiть рiч не в тому, що листкiв було багато i тому з ними не було часу душевно побалакати, справа в тому, що листки нiколи надовго не затримувалися. Так Вiтер повiє - вони навалять з однiєю компанiю, а знову Вiтер дуне - тiкають вже з iншою, новою. А якщо один який i затримається, то ненадовго, - зранку прийде Двiрник i забере його до себе. Так i були листки по життю з Вiтром, не вмiли вони затримуватися, може знали що далi цiкавiше, а може тiльки в русi почували себе живими? Трiщина так i не дiзналася вiдповiдi,бо не встигала спитати. Ось так живо проходила для Трiщини осiнь. I з початком зими вiдповiдi листкiв змiшувалися i їх iндивiдуальнiсть та окремiсть безнадiйно губилася в одному рiзнокольоровому образi втiкача, вiд чого ставало сумно, але залишалася надiя що хтось iз них повернеться (а може там гiрше? а може не потрiбно нiкуди рухатися щоб вiдчути смак життя?).
   З зимою Трiщину вкривав Снiг. Вiн тiльки те й робив, що спав. Такий от лежень. Впав десь згори, всю вкрив, що не продихнеш, i захропiв. Трiщинi Снiг не подобався i навiть за його глобальної присутностi вона почувала себе одинокою. Вiн западав у кожну щiлинку Трiщини, у кожний мiлiметр Трiщиного життя. Куди не подивися - вiн усюди! I тут Снiг i тут Снiг! А там? I там вiн! "А все ж краще - нiж однiй" - заспокоювала себе Трiщина до наступної весни. Вона вже знала, що прийде весна, i Снiг як завше закохавшись у Сонце, яке як завжди пограється з ним i кине, перетвориться на Воду. А потiм ще й випарується не залишивши жодного слiду по собi. Начебто його нiколи й не було. Тiльки коли Трiщина дивилася на весняну Травку, сама собою приходила згадка (за нез'ясованих для Трiщини причин) про бiлий, пухкий i потiм льодяний... хммм...
   Так рiк за роком жила Трiщина втiшаючись вдень i чекаючи вночi. I от її вже можна було б назвати старою. Щось залишилося незмiнним, щось втратило сенс, щось змiнилося. Шовковиця вже всохла. I Двiрник все рiдше заходив.
   I от одного разу зустрiла вона iншу трiщину! Та зайшла до неї у гостi своїм вiдростком! Так ввалилася одного вечора пiсля сильного дощу. "Я НЕОДИНОКА!!! НАРЕШТI!!!" - Трiщина була на сьомому небi вiд щастя. "Доброго вечора, Панi! А Ви звiдкiль? Як ся маєте?" - випалила збуджена вiд зустрiчi Трiщина. Але вiдповiдi не почула. Придивилася i зрозумiла, що то вона вже сама до себе розмовляє. То не iнша трiщина, то вона сама. Вона сама вже стала такою старою i великою, що тепер вкривала весь асфальт. "Шкода..." - промайнуло у думках Трiщини.
   А наступної весни асфальт розбили i встелили тротуарну плитку. Трiщина жила помiтно, а померла тихо. Але про неї ще згадували Двiрник, дiти, студенти, жiнки, чоловiки i велосипеди. Згадували, але недовго...
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"