Аннотация: Устранение недомолвок между друзьями или нефиг поднимать непонятные вещи
Темно синє покривало неба таємниче пiдморгувало зiрками сонному мiсту. Повний мiсяць великим прожектором освiтлював срiбним свiтлом вулицю, i вiд його свiтла все робилося нереальним i примарним. Все затопила особлива тишина присутня тiльки у мiстах: вдалинi чути було п`янi спiви, з якогось iз вiкон гупала сучасна поп-музика, пiд яку часто тепер сходить з розуму i обливається потом у тiсних примiщеннях сучасна молодь, час-вiд-часу проїжджала самотня машина - одним словом благодать.
По вулицi йшли двоє: хлопець i дiвчина. Вони не були парою, а просто друзями, якi разом поверталися додому. I виглядали вони разом досить дивно, оскiльки були незвичайними i поодинцi, а вже разом...Дiвчина була одягнена у все чорне: чорнi джинси, чорна сорочка з закоченими рукавами, чорнi сандалi. У неї було довге темне волосся, довгi нiгтi, помальованi чорним лаком i зелено-коричневi очi, якi iронiчно виглядали з окулярiв. Єдиною не чорною деталлю в її одязi був срiбний браслет, у виглядi дракона, який обвиває руку у один оборот. Багато хто думав, що вона - готка, але це було не так, просто чорний був її кольором. Вона рухалась легко, як кiшка - так само грацiозно i плавно i пiд час руху нiби обтiкала супутника, з`являючись то з одної, то з другої сторони.
Хлопець був досить високим i худим. В нього була майже побрита голова, потертi синi джинси, кросiвки i бiла футболка, з кривавим знаком миру i надписом "make love, not war". На головi у нього була чорна пов`язка з бiлим надписом "Пора".
Йдучи вулицею цi двоє говорили, чи точнiше говорила тiльки дiвчина, а хлопець, з побiлiлим обличчям, мовчки слухав те, що вона говорила, зрiдка задаючи питання.
- Можливо я роблю помилку розповiдаючи це тобi, i можливо пiсля цього ти не захочеш бiльше мене бачити, але якщо я не розповiм, то не зможу бiльше вважати себе твоєю найкращою подругою. Я розповiм все з початку...
... Вона йшла додому пiсля танцiв, на якi ходила з чотирьох рокiв. Дорога до її дому була не довгою, i тому вона ходила пiшки. Крiм того вона любила ходити сюдою - їй подобалася тиша, тихий шепiт придорожнiх тополь i спокiй нiчного мiста. Дорога йшла повз старий цвинтар, але вона нiколи не боялась, - чого боятися мертвих?, треба боятися живих, хоча, i їх вона не боялася також. Вона взагалi мало чого боялася, не розумiючи тих хто боявся звичних речей - темряви, павукiв, мишей, тишi. Їй же всi цi речi, вiд яких у декого мурашки по шкiрi, подобалися. Вона любила темряву, оскiльки в темрявi не треба було прикидатися, не треба було грати якусь роль - темрява м"яким покривалом огортала всiх, приховуючи лиця i скрадаючи рухи. Вона любила тишу, бо тиша нiчого не вимагає, нiчого не просить, i в тишi можна почути багато рiзних звукiв, просто треба навчитись слухати. Саме так вона свої вподобання i пояснювала, не звертаючи увагу майже нi на чию думку.
Отже, вона йшла, насолоджуючись тим , що вона любила i тихий шелест був її супроводом. Вона уже пiдходила до ворiт цвинтаря, а отже i до його кiнця, вiд якого до її дому уже було недалеко, коли вона побачила раптовий вiдблиск. Пiдiйшовши ближче i нахилившись вона побачила, що це був тонкий i дуже гарний, з темного срiбла браслет у виглядi дракона, який охоплював руку в один обхват, з свiтлим камiнцем-оком. Вiн був зроблений дуже майстерно - кожна лусочка, кожна складочка були зробленi так, нiби вiн був справжнiм, здавалося, що вiн зараз клiпне оком, розкриє крила i злетить. Кара, а саме так її звали, пiдняла його, i, не втримавшись надягнула. В ту ж мить вона зрозумiла, що не зможе бiльше з ним розстатись. Вона пiднялась з присядку i пiшла додому думаючи приблизно так: "Хтось загубив його, а я знайшла. Якби я не пiдняла його, то пiдняв би хтось iнший, а так я почекаю, можливо буде якась об`ява про згубу". Помiчу тiльки, що нiякої заяви так i не було.
Браслет з кожним днем подобався їй все бiльше i бiльше, тому вона носила його кожний день, i вiн став доповненням до її стилю. Вона вже не уявляла себе без нього, але вона i не хотiла так себе уявляти - браслет став її часткою. Але через декiлька днiв пiсля його находження почали вiдбуватися неочiкуванi речi. Кара поступово стала сильнiшою, витривалiшою, спритнiшою (все це вона визначила, бо ходила на бойовi мистецтва). Рухи її стали плавними, текучими, вона стала спокiйнiшою. У неї з`явилися новi звички (наприклад окидати оком кiмнату, перш нiж заходити, або сiдати так, що вона бачила все, а її не бачив майже нiхто), загострилась швидкiсть думання i аналiзування. Вона мало-помалу почала пов`язувати все це з браслетом, але коли вона спробувала його зняти (їй тяжко далося це рiшення), то новi вмiння нiкуди не зникли, i вона взагалi перестала що-небудь розумiти.
У цього перетворення були i iншi аспекти - вона почала любити небо. Денне, нiчне, вечiрнє, ранкове, захмарене, чисте, дощове - будь яке. Вона дивилась на нього, щоб заспокоїтись i просто так, коли йшла додому i коли йшла в школу. Воно стало для неї не просто озоновим шаром, чи блакитною стелею - воно стало чимось рiдним, але далеким i недосяжним.
Ще через декiлька днiв вона почала скучати, сумувати за чимось, тiльки не знала за чим. Вона дивилась у дзеркало i бачила у своїх очах бiль i сум пiйманої вiльної вовчицi, яка ще пам`ятає нiчний бiг по вiльному степу, але сидить у клiтцi i не може з неї вибратись. Вона тепер часто ловила себе не спогляданнi у вiкно з якоюсь незрозумiлою журбою. I все частiше вона не могла вiдвести погляд вiд мiсяця, який тим часом рiс.
Через два днi журба раптово зникла i появилось передчуття чогось довгоочiкуваного. Так нiби ти все життя повiв у закритiй кiмнатi, i ось - тебе мають випустити з неї. Замiсть того щоб стати зрозумiлiшим все ще бiльше ускладнилось i Карi тiльки й лишалося, що чекати у що це все вильється. I вона дочекалася.
У неї був складний день - уроки, тренування, ще й олiмпiада, i вона вирiшила лягти спати скорше. Але серед ночi вона прокинулась. Глянувши на годинник, вона побачила, що час наближається до дванадцятої. Прямо у вiкно свiтив повний мiсяць, висвiчуючи на фiранках свiтлi прямокутники. Вона пiднялась, вiдкинувши ковдру i пiдiйшла до дверей на балкон, на який виходила її кiмната. Глянувши в небо вона побачила мiсяць i не змогла вiдiрвати вiд нього погляд. Рухаючись, як у снi, вона вiдчкрила дверi i вийшла на балкон. Небо стало надзвичайно глибоким, кличучим, зорi таємниче мерехтiли на ньому, а мiсяць, як око богiв, свiтився своїм мiстичним свiтлом, надаючи речам срiблистого вiдблиску. Кара вiдчула, що з нею вiдбувається щось незвичне. Їй не було боляче, нi, їй було... дивно. Вона усвiдомлювала, що мiняється. "Я перевертень?",- пронеслась на задвiрках розуму думка, -"але як, мене ж нiхто не кусав, i я не пила нiякого зiлля... Як це можливо? Невже браслет? Але ж я знiмала його, нiчого не змiнилося... Але як же тодi?" А тим часом її тiло видовжувалось, кiнцiвки змiнювались, через шкiру проростала... луска?! Перетворення закiнчилось i вона оглянула себе в шклi вiкна. На неї дивився темно-срiбний дракон з абсолютно чорними очима. За спиною компактно складенi великi крила, хвiст оплiтає праву ногу (лапу?), луска матово поблискує на свiтлi... все правильно, дракон. Здивування чомусь не було, як i страху. " Менi здається, перевертнi обертаються в вовкiв, в крайньому випадку - в кiшок (але це вiдьми здається), а до чого тут дракон?" Вона спробувала щось скзати. Слова вимовлялись, але зi страшними свистами, хрипами i риками. " Хм... значить говорити в такому станi не варта." Раптом вона згадала про крила i розвернувши їх глянула в небо з величезною надiєю. Вона вже давно мрiяла полiтати, хоч на лiтаку, хоч якось, а це фактично було сповненням мрiї. Вона дуже обережно (вона вже не помiщалась не балконi) стала на поручнi, i зiбравшись з духом вiдштовхнулась вiд них. Вона вiдчула, як вiтерець нiби пiдхопив її, i час-вiд-часу змахуючи крилами вона почала пiднiматися. Нiчне мiсто свiтилось пiд нею своїми електричними вогнями, i вона вiдчула надзвичяйне щастя, яке аж розпирало її зсередини. Вiд цього щастя, вона не втрималась i заревiла - переможно, щасливо. А потiм на її клич вiдкликнулись iншi голоси, вiтаючи нову, вiтаючи сестру. Вдалинi показались i швидко наблизились троє драконiв - чорний, червоний i бронзова дракона. З нею заговорив чорний, на якiйсь дивнiй шиплячiй мовi, але вона все розумiла.
- Вiтаємо тебе Нова. Ми радi, що ти тепер з нами.
- Вiтаю i я вас. Ем... чи можна менi задати питання?
- Можеш, звичайно. Про це не потрiбно запитувати.
- Скажiть... А хто я?...
Дракони пирхнули i випустили клубочки диму, i вона зрозумiла, що таким чином вони смiються . Вiдповiла їй дракона, все ще посмiхаючись:
- Ти зможеш задати це питання Старiйшiй. Ти маєш все одно прийти до неї, як цього вимагають традицiї. Полетiли!
I вони полетiли понад мiстом i кудись за нього. Вони летiли досьти довго, майже двi години, i Кара зi здивувунням побачила, що вони пiдлiтають до Карпат. А потiм вона подумала, що значить така вiдстань для швидких драконячих крил? i заспокоїлась. Вони пролетiли ще над декiлькома горами i приземлились перед однiєю з них, яка нiчим не вiдрiзнялись вiд iнших. Червоний вийшов вперед i проспiвав-проговорив якусь фразу, яка складалася, здавалось, з одних горлових, роблячи одночасно рухи всiм тiлом. Коли вiн закiнчив, перед драконами вiдкрився темний тунель, який був дуже подiбним на роззявлену пащу, в який вони i ввiйшли. Пройшовши декiлька метрiв вони вийшли в досить велику округлу печеру. В центрi печери було возвишення, на якому сидiла Старiйша. Вона була золотою, з складним, але природним чорним малюнком на лусцi (як їй пояснили потiм - дракони вибирали собi вожака - найсильнiшого i наймудрiшого в зграї, але у кожного дракона, коли йому виповнялося бiльше нiж десять тисяч рокiв з`являвся специфiчний малюнок на шкурi, цi дракони i ставали Старiйшими, до чиєї думки завжди прислухалися i якi виповнювали обряд наречення iменi) i мудрими фiолетовими очима. Перед її пiдвищенням було ще одне - трохи менше, на який Карi i сказали сiсти.
- Зараз я проведу обряд наречення тобi iменi, дитя. Своїм танцем, я викличу могутнiх духiв i вони заглянувши в тебе, скажуть менi твоє iстинне iм`я, яке я потiм скажу тобi. Пiсля цього ти станеш повноправним членом нашої зграї. Через цей обряд проходить кожний новий дракон, нiчого страшного тут немає. А потiм ти зможеш задати менi питання, якщо вони будуть.
Кара тiльки ввiчливо поклонилась. Дракониця встала i завмерла на секунду, потiм коротко рикнула i почала танцювати, звиваючись всiм тiлом. Пiд час танцю вона спiвала щось, на тiй же незрозумiлiй мовi, але Кара не чула нiчого, вона заворожено спортерiгала за танцем. А спостерiгати було за чим. Дракона, як крапля ртутi перетiкала в найнезвичнiшi позицiї пiд однiй їй чутну мелодiю. Вона була, то як вiтер - поривчастою i непередбачуваною, то як язик полум`я - гнучкою i швидкою, то як вода - текучою i обволiкуючою, то як земля - рiзкою i обривчатою. Її танець заворожував, вiд нього не можна було вiдiрвати око. Своїм танцем, всiма своїми рухами, всiма жестами вона нiби сплiтала якийсь дивовижний вiзерунок , мреживо на тканинi свiтiв. Видовище цього танцю заворожувало, вводило у гiпнотичний транс, пiд час якого вона не бачила нiчого крiм дракони i її прекрасних рухiв. Вона могла би дивитися на цей танець вiчно, але Старiйша почала заповiльнюватись, поки не зупинилась зовсiм. Втой же час Кара нiби прокинулась i зi здивувванням, змiшаним з повагою, поглянула на драконицю. Та, зiтхнувши втомлено, повернулась на свiй п`єдестал. Потiм вона глянула на Кару:
- Духи вiдкрили менi твоє iм`я, заглянувши тобi в душу. Це iм`я вiдображає твою внутрiшню сутнiсть, як вищий смисл iснування. Думай дуже добре перед тим, як розповiсти його комусь, оскiльки через нього тебе можуть навiть вбити. Розказування свого iменi у нас - це найбiльший з можливих виказ безмежної довiри, розпоряджуйся ним правильно. Воно звучить як Заах`Рiсс`Танi, i означає "Та, що танцює з тiнями". Для всiх же ти - Танi - танцююча. Тепер я слухаю тебе уважно, Танi, Нiхто нас не почує, отже можеш смiливо питась про все що тобi не зрозумiло.
Кара, а тепер Танi, опустила голову, а тодi вирiшивши для себе щось, рiшуче пiднялаїї i поглянула в лице Старiйшiй.
- Скажiть будьласка... Хто я ?
Дракониця посмiхнулась:
- Ти дракон на iм`я Танi.
- Але ж до того я була людиною! Жила звичайним життям, мала звичайнi проблеми, була звичайною дiвчиною... А тепер, я - дракон! Це через браслет, це вiн перетворив мене?Чому це сталось?
Дракониця продовжувала посмiхатися.
-Я вiдповiм по-порядку. По-перше - не браслет перетворив тебе - ти сама себе перетворила. Нi, не говори нiчого, дай менi завершити. Розумiєш, Танi, серед людей часом народжуються дiти, якi в майбутньому можуть стати якимось звiром, який найкраще вiдображає їхню сутнiсть. До деякого часу вони живуть спокiйно серед людей, як звичайнi дiти. А коли їм минає 15 рокiв, вони знаходять Браслет Долi, у виглядi тварини, яка їх характеризує. Деякi обходять його, деякi не помiчають i проходять мимо, деякi беруть, але потiм продають або викидають. Тi ж, хто взяв його, i не знiмаючи деякий час носив його - починає змiнюватись. Браслет не змiнює - вiн тiльки трошки пiдштовхує, все залежить тiльки вiд тебе.Ти знайшла драконячий Браслет, бо дракон, це те, що характеризує тебе найкраще, i ось - ти тут. Не плутай себе з оборотнем, який обертається тiльки в повню, ти дракон, i можеш ставати ним тепер коли захочеш. Просто перший раз тобi легше обернутись пiд свiтлов повного мiсяця, який спияє перетворенням. Зрозумiла?...
- Ми ще багато про що говорили, а коли закiнчили, Старiйша назначила менi Учителя, того самого червоного дракона, який почав вчити мене танцювальнiй драконякiй магiї. З того часу я майже кожну нiч лiтаю зi своїми братами i сестрами, серед них я знайшла собi нових друзiв. Я багато дiзналась, i багато речей вiдкрила для себе заново i я нi про що не жалiю. Це все, а тепер вирiшуй сам.
Хлопець мовчки пройшов декiлька крокiв, а потiм пiдняв на неї очi, якi свiтились образою.
- Чому ти вирiшила , що я вiдрекусь вiд тебе? Чи я хоч раз виказав тобi недовiру чи незрозумiння? За що ти мене ображаєш таким ганебним питанням - чи буду я дружити з тобою пiсля цього? Менi байдуже в кого ти там перетворюєшся, мене цiкавить тiльки, що ти моя подруга, i я в тебе вiрю.
Кара дивтлась на нього очима повними вдячностi, радiсно посмiхалась i подумала: " Як же це добре - мати друзiв, i як же це добре, коли в тебе вiрять!"