Геральт востаннє визирнув у вiкно замчища. Швидко западали сутiнки, за озером невиразно миготiли вогнi Визими. Довкола замчища була пустка - шмат нiчиє§ землi, яким мiсто за шiсть рокiв вiдгородилося вiд небезпечного мiсця, не залишивши нiчого, крiм кiлькох ру§н, трухлявих балок i решток щербатого гостроколу, який, очевидно, не вигiднобуло розбирати та переносити. Якнайдалi, геть на протилежний край мiста, перенiс свою резиденцiю сам король - його новий присадкуватий палац чорнiв удалинi на тлi темно-синього неба.
Вiдьмак повернувся до запорошеного столу, при котрiм в однiй з пустих сплюндрованих кiмнат без поспiху, незворушно, обережно готувався. Часу, як вiн знав, було вдосталь - упириця не покине склепу до пiвночi.
Перед ним на столi була невеличка, оббита залiзом скринька. Вiн вiдкрив §§: усерединi, у викладених сухою травою вiддiлах, одна при однiй лежали пляшечки з темного скла. Вiдьмак вийняв три.
З пiдлоги вiн пiдняв довгий пакунок, грубо замотаний в овечi шкури i перев'язаний пасом. Розгорнувши його, видобув меча з оздобленою рукояттю у чорних блискучих пiхвах, укритих рунiчними знаками i символами. Оголене лезо спалахнуло дзеркальним блиском. Клинок був iз чистого срiбла.
Геральт прошепотiв формулу, вихилив по черзi вмiст двох пляшечок, пiсля кожного ковтка кладучи лiву руку на рукiв'я меча. А потiм, закутавшись щiльно у свого чорного плаща, сiв. Долi. У кiмнатi не було жодного стiльця, як урештi й у всьому палацi.
Вiн сидiв нерухомо, iз заплющеними очима. Його дихання, спочатку рiвне, тепер прискорилося, стало хрипким i неспокiйним. А потiм припинилося зовсiм. Зiлля, за допомогою якого вiдьмак контролював роботу всiх органiв тiла, складалось в основному з чемерицi, дурману, глоду й молочаю. Iншi його складники не мали назв у жоднiй людськiй мовi. Для людини, яка не була, так як Геральт, призвичаєна до зiлля з дитинства, це було б смертельною отрутою.
Вiдьмак рiзко повернув голову. Його слух, загострений понад усяку мiру, легко вловив у тишi шелест крокiв по зарослому кропивою дворi. То не могла бути упириця - було ще надто свiтло. Геральт закинув меча на плечi, сховав свiй лантух у рештках зруйнованого коминка i тихо, мов кажан, збiг сходами.
На подвiр'§ було ще достатньо ясно, щоб прибулець змiг побачити обличчя вiдьмака. Прибулець - а то був Острiт - гарячково сахнувся, гримаса подиву й огиди мимоволi викривила його уста. Вiдьмак криво усмiхнувся - знав як виглядає: пiсля зiлля з беладони, аконiту й очанки обличчя стає кольору крейди, а зiрницi розширюються на всю радужку. Але мiкстура дозволяє бачити у найчорнiшiй пiтьмi, а це Геральтовi й було потрiбно.
Острiт швидко опанував себе.
- Виглядаєш так, наче ти вже труп, чарiвнику, - сказав вiн. - Напевно вiд страху. Не бiйся. Я принiс тобi помилування.
Вiдьмак не вiдповiв.
- Не чуєш, що тобi кажу, ривiйський ворожбите? Ти порятований. I багатий, - Острiт зважив у руцi величеньку торбину i кинув §§ пiд ноги Геральта. - Тисяча оренiв. Бери це, сiдай на коня й вимiтайся!
Ривiєць мовчав.
- Не витрiщайся на мене! - пiдвищив голос Острiт. - I не марнуй мого часу. Я не збираюся стояти тут до пiвночi, чи не розумiєш? Не хочу, щоб ти знiмав прокляття. Нi, не думай, що здогадався - я не у змовi з Велерадом i Селегiном. Я не хочу, щоб ти §§ вбивав. Маєш просто забратися звiдси. Все має бути по-старому.
Вiдьмак не ворухнувся. Не хотiв, щоб вельможа помiтив, якi прискоренi були у ту хвилю його рухи та реакцiя. Швидко темнiло, i це було зручно, бо навiть такий напiвморок сутiнок був занадто яскравий для його розширених зiрниць.
- А чому це, пане, все має залишитись по-старому? - спитав вiн, намагаючись повiльно вимовляти кожне слово.
- А це, - гордовито пiдняв голову Острiт, - не має тебе в дiдька обходити.
- А якщо я вже знаю?
- Цiкаво.
- Легше буде усунути Фольтеста з престолу, якщо упириця ще бiльше надокучатиме людям? Якщо королiвське божевiлля геть остогидне i вельможам, i простим людям, правда? Я §хав до вас через Риданню, через Новiград. Там багато говорилось про те, що дехто у Визимi вбачають короля Визимира за збавителя i iстинного володаря. Але мене, пане Острiще, не обходить анi полiтика, анi трiумфи престолiв, анi палацовi перевороти. Я тут для того, щоб виконати роботу. Чи ви нiколи не чули про почуття обов'язку i звичайну поряднiсть? А про професiйну етику?
- Зважай, до кого говориш, волоцюго! - люто скрикнув Острiт, кладучи долоню на рукiв'я меча. - З мене годi, я не звик з будь-ким торгуватися! Подивiться на нього - етика, кодекси, моральнiсть! I хто це каже? Убивця, котрий як тiльки над'§хав, замордував людей? Котрий гнувся перед Фольтестом в поклонах, а за плечима в нього торгувався з Велерадом як найманий головорiз? I ти смiєш задирати кирпу, нiкчемо?! Вдавати з себе Вiдаючого? Мага? Чарiвника? Ти, паршивий вiдьмаче! Геть звiдси, поки я тобi писок не розкраяв!
Острiт вiдступив на крок й блискавично дiстав меча.
- Сам того хотiв, чарiвнику. Уб'ю тебе, i не допоможуть тi тво§ штуковини - маю при собi черепашачий камiнь!
Геральт усмiхнувся. Чутки про силу черепашачого каменя були настiльки ж поширенi, наскiльки облуднi. Але вiдьмак i не думав витрачати сили на закляття, а тим паче наражати срiбний клинок на зiткнення з Острiтовою залiзякою. Вiн ковзнув пiд занесене лезо i срiбними шпичаками манжету вдарив вельможу у скроню.