Першого травня крокую я шляхом,
        Небонько сяє, блакитнуть смереки.
        Сонце співає божественним птахом,
        Павичем дивним, що вісник безпеки.

        Йду я тихенько, і сьорбаю з пляшки
        З медом перцівку, нектар божевільний,
        Салом закусюю; скочуть комашки.
        Дихає мирненько всесвіт повільний.

        Шлях через поле стрілою гуркоче,
        Раптом побачив я натовп за рогом.
        Посеред гущі -- пророк, бога очі
        Та голос неба -- глаголить від бога.

        Начебто каже, "Ви всі індивіди!"
        "Ми індивіди!" юрба йому хором.
        "Ви не юрба, ви не зомбі-сновиди!"
        "Так, ми всі різні!" луна йому бором.

        Швидко сковтнув я солодкого сала,
        Та відгукнувся пророку на слово:
        "Не індивід я! Натура не дала.
        Ви усі різні, а я -- однаковий.

        Я той же самий як всі інші люди,
        Окрім цієї юрби індивідів.
        Різноманітоності в мене не буде,
        Богом не дано для нашенських видів."

        Рухом єдиним звернулись до мене
        Очі юрби, і всі разом сказали:
        "З нами єднайсь! Одна кров в наших венах!
        Будемо різними разом надалі!"

        Я так злякався що кинув горілку,
        Але не сало, бо сало священне.
        Лиш обернувся, стрибнув через гілку,
        Дьору дав полем -- не схопите мене!

        Тут і прокинувся я. Що за мана?
        Сало є поряд, а де моя пляшка?
        Може це правда була іншим станом?
        Не-індивідам буває так важко!