Iнодi життя стає схожим на переповнену дорогу, яку треба перейти, але не можеш... не можеш, застрягаєш мiж потоками транспорту. Зробиш крок перед чи назад - зiб"ють.
I поки ти стоїш, нiкого не чiпаєш, з"являється людина, яка їде по твоїй смузi i ось-ось викине з життя. I тодi людина бачить тiльки один вихiд... I тiльки його побачила Надя. Вона була впевнена, що немає бiльше жодного шансу, життя її стисло в тиски та все зжимає й зжимає.
Надя йшла по темнiй вулицi, сумно стуча каблуками. Чорне волося вiтер уносив у далеку тьму. А карi очi були готовi наповнитися сльозами. Сьогоднi все було для неї мерзенним: слизька, пiсля дощу, вулиця, погода i, навiть, вона.
Через деякий час Надя дiйшла до мiсця призначення. Ним була недобудована двадцятиєтажна споруда, яка похмуро ухмилялася чорному небу.
- Що я тут роблю? - спитала пошепки вона себе. - Все повинно пройти добре. Я нiчого не вiдчую. А якщо нi, якщо я залишуся живою?.. Це неправильно, я не повинна тут бути.
Надя себе то увiряла, що повина пригнути з шiстнадцятого етажа, то переконувалася в протилежному. Але ж вона стоїть на краю...Один крок i все буде закiнчено. Очi наповнилися сльозами, темна вулиця поплила.
Її потягло на м"який теплий диван, улюблене мiсце. Надя вiдчула теплу втому у всьому органiзму. Кожа доторкнулася до нiжного матерiалу, розум вiдмовлявся про що не-будь думати.
- Що ви тут робите? - чужий голос роздався як гром посеред обiду пiд вiдкритим небом. Надя похитнулася, але чудом залишилася стояти. - Можливо не таке питання ви хотiли почути, але навiщо вам це? У вас все життя попереду.
- Та що про мене може знати незнайома людина?! - Надя сама вiд себе не чекала такої злоби, iз якою почала говорити. Вона дивилася вниз i не бачила хто говорив, але вiдчувала розгубленiсть у кожному словi прибульця.
- Ви правi. Так розкажiть все. Навiщо жити в своєму свiтi? Вiн буде пустий без iнших людей. Послухайте...
- Нi! Я не буду слухати балачки божевiльного.
- Про це можна посперечатися...
- Байдуже! - Надiну шкiру обпекла гаряча сльоза. Гнiв змiнився вiдчаєм i все стало байдужим, не таким. - Я не знаю навiщо сюди прийшла.
- Якщо ви до чогось неготовi, то подiї оповiстять вас про це. Може розкажете свою iсторiю? Вам стане краще. - голос говорив так впевнено! Надя захотiла повiрити всьому, що почує
. - Я не можу... Я не повинна... В моєму життi немає сенсу. - Глотаючи слова прожужала вона.
- Сенсу? Що це, як розумiєте ви це слово? - Надя мовчки дивилася вниз. Незнайомець продовжував. - Можливо, ви не пам'ятаєте для чого живете, забули свою мрiю. Але нiхто не може жити без сенсу, тодi це буде просто iснування.
На кiлька хвилин повстала тиша. Надя все не могла збагнути сказане.
- А як це забути мрiю? - її очi розширились i з них, на мить, зникли сльози.
- Дитина обов"язково хоче стати кимось видатним, майстром своєї справи. Але виростаючи вона губиться в шаленому вирi життя: все йде не так, як планувалося в дитинствi. I тодi, щоб не розчаровуватися, людина забуває свою мрiю. Вiд тодi життя її стає пустим, без смислу та смаку. Правда, з дорослiшанням людини, мрiї можуть трансформуватися, ставати бiльш пристосовуваними к свiту дорослих. Де ваша мрiя?
В Надiнiй головi все ще звучав голос незнайомця i не одразу зрозумiла що її питають.
- Не знаю. Загубилася. Колись я хотiла стати садiвником... Ви правi. Все вiрно.
- Про що зараз мрiєте?
- Я сказала собi, що це трата дорогоцiнного часу. Я була не права. Немає мрiї, не має сенсу, не має життя.
- Нi! - В голосi незнайомця щось затремтiло; вiн подумав, що це передсмертнi слова. Змiна iнтонацiї Надю i лякала, i заставляла думати. Вiн продовжував - Все можливо виправити.
- Навiщо?
- Життя це великий дар, який дається всього один раз...
- ...а вдається ще рiдше. - Надя рiзко перервала прибульця. Хоча вона його досi не бачила, але вiдчула на собi невдоволений погляд. - Моє життя пусте, а це ж великий дар, який я з успiхом марную( у мене талант!).
- Все можна виправити, довiртеся менi. Я допоможу вам, тiльки пiдiйдiть до мене, тут краще i безпечнiше нiж бiля краю. - Незнайомець завмер, чекаючи на реакцiю, але її все не було: Надя просто мовчала потупивши погляд вниз. Вiн почав вже нервувати i хотiв щось сказати, але все не наважувався.
- Я терпiти не можу дощ. Тут дуже мокро, слизько... - Вона пiдняла очi i побачила чоловiка, який стояв бiля входу в недобудовану кiмнату. Її вигляд пригнiчував Надю, нiщо не було для неї таким чужим у свiтi, як вона. Незнайомець був нiби намальований, нiби не з цього свiту. Його густий волос був з сивиною i дуже прилизаним, а чорнi очi схожi на безодню. Як тiльки Надя взглянула в них - зразу зрозумiла незвичнi слова. Погляд зачаровував i вона повiрила в те, що все буде добре, її життя налагодиться.
- I все буде краще? - спитала Надя з надiєю в голосi.
- Авжеж. - вiдповiв голос.
Не дивлячись вниз, Надя зробила спробу повернутися, але не втрималася на краю опори, зiслизнула... В одну мить вона стояла, а в iншу вже звисала, тримаючись руками за металевий край будiвлi, а сили її все покидали i покидали.
- НI. Я ПЕРЕДУМАЛА, Я НЕ ХОЧУ ПОМИРАТИ. - Вирвалося з Надiного серця. Вона вiдчула дотик теплих рук, їй хотiли допомогти, але було запiзно... Вона впала.
Надя пам"ятала мiф про те, що помирая людина бачить прожите життя, але вона бачила не свої спогади, а чужi. Ось незнайомий малюк повзає по зеленiй травi... потiм маленька дiвчинка вчиться кататися на велосипедi... йде до школи...пише розкази про звiрiв...
Бiльше Надя нiчого не пам"ятала, хоча бачила ще багато картин з чужого життя, чужого...Вона впала на щось м"яке, спочатку мозок розпiзнав запах молодої трави, але все ж це була затишна постiль. Надя заспокоїлася: "Це був тiльки сон." Через мить вже спала.
2
НЕПРИЄМНА БЕСIДА
Надя прокинулася вiд сонячного променя, яке свiтило їй в обличчя. Вона вiдкрила очi i незрозумiла, що коїться тому, що опинилася не вдома, там де заснула, а в незнайомiй кiмнатi. Бiля бiлих стiн стояли три лiжка. На одному з них лежала вона, а на iнших двох двi жiнки. Одна з них з обличчям закрилася пiд одiялом, а друга - щось буркотiла собi пiд нiс. Надя прислухалася.
- Не треба було їсти ще одну цукерку. - жiнка ледь-ледь шептала. Раптом вона замовкла i притихла. Надя теж стала прислухуватись. В кiмнатi постала цiлковита тиша. В цю хвилину чого вона не очiкувала так це те, що на неї хтось накинеться.
- Чого пiдслуховуєш нашу розмову? Це не дуже чемно з твоєї сторони. - Прокричала жiнка. I поки шок у Надi не пройшов, залiзла на лiжко. Вицвiвше волосся в всесвiтньому хаосi спадало на худi плечi; в її зовнiшньому виглядi було щось вiд собаки. Не дочекавшись реакцiї, вона стала тертися об руку, Надя погладила жiнку, хоча їй було бридко.
- Не йди на вулицю!
- Що? - спитала Надя, не зрозумiвши смислу слiв. Але це була помилка тому, що жiнка маленькими зубами впилася в руку. Потiм з криками впала на пiдлогу i вибiгла з кiмнати.
Надя була приголомшена. Вийшовши з кiмнати, не повiрила своїм очам: вона стояла посеред свiтлого й просторого коридору в якому крiпився сильний запах лiкiв. Без противогазу пройтися по ньому було важко, не дивлячись на вiдкритi вiкна.
- Надю! Що ти тут робиш в такий час? - Хтось заголосив за спиною, вiд цього голосу мурашки пробiгли по спинi. Всiм своїм явством Надя вiдчувала ,що буде щось неприємне. Але жiнка була дивнiша за голос: низенька й пухкенька, товстою її неможливо було назвати, не дивлячись на вагу.
- Напевно хочеш прогулятися по саду. Пiшли я тебе причешу.
Через чверть часу, якi тяглися неймовiрно довго, Надя перехажувала й так затоптану головну алею маленького парку. Вона була перевдягнена, а волося зачесане у коротеньку косу.
- Це правильно, нiчого марнувати такий гарний день. - Жiнка весь час не замовкала. I про що може весь час теревенити людина? Вiдповiдi на це питання, до цiєї зустрiчi, Надя не знала; ця балаканина була заради балаканини. Але час був проведений з користю, тому що вона розглядувала пропливаючi повз неї обличчя.
- Я в лiкарнi? - Спитала Надя, але жiнка не вiдповiдала. - Чому я тут? - вiдповiдi не було й на це питання. Надя бачила божевiльнi вирази тутешнiх мешканцiв i боялася, що вона теж ось так виглядає.
Жiнка з веселої перетворилась на мовчазну: й слова не виронить з вуст.
- То як менi вас називати? - не дивлячись на приєдиний, за останнi кiлька хвилин, голос, Надя хотiла повернути веселiсть попутницi.
- Танею.
Надя вздохнула. Подивилася на сонце й очi боляче ослiпило, нiби викинули жменю пiску в обличчя. Її колiна пiдкосилися та доторкнулися до асфальту. В цю мить у всесвiтi не було нiкого, крiм неї. Надя ледь-ледь вiдкрила очi й побачила освiтлену слiпучим свiтлом вулицю, здавалося, що зовсiм поруч увiмкнули лампочку. Бiля Надi пробiгла маленька дiвчинка, одягнена у жовту сукню, в руках вона тримала сонячну квiтку, ромашку, в русяве волосся заплили лучик сонця, який був їй до лиця.
- Мамо! - прокричала вона, пiдбiгаючи до жiнки. Надя вхопилася за голову й впала на землю: цей крик був жахливий. Коли наважилася вiдчути свiт, то помiтила, що лежить на м'якiй травi посеред темного лiсу. Вона стала придивлятися: все було таким тихим, все клонило в сон. Засинаючи Надя побачила якусь дуже знайому фiгуру, але хто це був?.. Вона не знала.
- Тримайте її! - Почулося Надi, коли вiдчула бiль в руках. Вона вiдкрила очi i побачила якихось лiкарiв, виглядали вони дуже перелякано. Але скоро прийшов морфей i нiчого не вiдчувала.
Надя прокинулася в бiлiй кiмнатi. Вона лежала на лiжку бiля вiкна, хоча кiмната була величезна, але в нiй нiчого бiльше не знаходилося, вона була схожа на пустинний степ з всього одним деревом.
- Як себе почуваєте? - весело почав говорити нещодавно пришедший чоловiк. В його зовнiшньому виглядi було щось невловиме, потаємне. Не можна було сказати точно скiльки йому рокiв, хоча на волосi вже було достатньо iнею. - Я хочу поговорити з вами. - продовжував розмову лiкар - В спокiйнiй обстановцi ви все розкажете.
- А якщо нi?
Лiкар посерйознiшав, iз суворiстю у голосi сказав
- Вам буде краще мене послухатися. Почнемо? - Надя ледь-ледь кивнула. Чоловiк продовжував - розкажiть менi все з початку: коли народилися, чому сюди попали.
Надя недовiрливо покосилася на лiкаря, вона йому нiчого не хотiла розказувати, але все ж почала
- Народилася двадцятьдев'ятого лютого двадцять-сiм рокiв тому. До недавнього часу працювала в банку, але потiм... - вона зупинилася, обмiрковуючи свої слова. - ...потiм я опинилася тут.
Надя вирiшила уникнути розмов про самогубство.
- А де ми?
- В лiкарнi для душевнохворих.
- А чому ви тут? - невдоволено просипiв чоловiк.
- Цього менi нiхто не розказував.. Я хвора душею... напевно.
Лiкар скорчив гримасу i нервово почав виводити закарлючки на папiрi.
- Ви тут тому, що намагалися вбити себе i не один раз.
Надiни очi розширились до розмiрiв Землi, а серце почало нервово колотитися.
- Не правда! - зарепетувала вона, вставаючи з лiжка.
- Якщо ви не заспокоїтесь, доведеться вжити силовi методи. - рiзко випалив лiкар. Надя покiрно лягла в бiле лiжко i вкрилась по самiсiнький нiс.
- Продовжимо. - говорив вже бiльш м'яким голосом - Чому ви думаєте, що ваш вiк зараз саме двадцять сiм рокiв?
Надя посмiхнулася: "Лiкар, а таке скаже..."
- Я знаю коли народилась краще за вас.
Раптово вiдкрилися дверi, привертаючи до себе увагу. В кiмнату зайшов вже не молодий чоловiк, але знайомий чоловiк. Де його могла бачити? На даху будинка, так то була таж людина. Вона, чомусь не розповiла про свою здогадку. Чоловiк поважно пройшов до лiжка, подивився на Надю, яка вже не посмiхалась.
- Добрий день, Надя. Я ваш лiкар. Мене звуть Миколою Давидовичем. Розкажiть, чому ви намагалися покiнчити iз собою?
- Я вам не довiряю. - солгала Надя, тому що чоловiк з першої ж хвилини знайомства вкушав довiру.
- Я медик i не вимагаю довiри, але ви повиннi повiрити в те, що професiонал допоможе. Отож розказуйте все.
- Чому той доктор здивувався, коли я сказала, що менi двадцять сiм рокiв?
- Це медичний гумор. Не треба його сприймати серйозно. Ви пам"ятаєте моє питання чи задати його ще раз?
- Нi - Надя не хотiла повертатися до цiєї теми - Я не хочу про це говорити.
- Тодi вам доведеться розказати про те, що подобається.
- З чого почати?
- З чого бажаєте - безпосередньо вiдповiв лiкар.
- Як вас звуть?
- Миколою Давидовичем. Але ми розмовляємо про вас...
Надя змовкла, нервно шукаючи тему для розмови. А лiкар знову поринув у папiр.
- Я люблю читати книги, але ненавиджу письменникiв.
- Чому ж? -Микола вiдiрвався вiд документiв, на обличчi прочитувався не пiдробний iнтерес.
- Вони дуже пихатi i думають, що знають тайну iснування.
- А це не так?
- Нi! Нiхто не знає цього. - Надя була рада, що її не питають. Вона не знала про що ще розповiсти i це мабуть вималювалося у на обличчi тому, що медик щось написав i хотiв вставати.
- Чому iнший лiкар сказав:" не раз"? - схвильовано спитала Надя. Микола Давидович зам"явся, подивився кристально на неї. Вiд цього погляду Надi здавалося, що її обдуває холодний пiвнiчний вiтер.
- Сiм. - розтягуючи кожний звук вимовив Микола не вiдводячи погляду. Нарештi, подивився на бiлу стiну. - Сiм раз.
Очi у Надi розширились. Вона майже нiчого не бачила ними в цю мить. Хоча лiкар дивився в iншу сторону, але весь час вiн нiби слiдкував, в його присутностi вже не було чогось спокiйного, навпаки вiн нiби давив на свою пацiєнтку.
- Це неправда.
- Надю, у нас є факти...
- Це неправда. Такого бути не могло я надто слабкодуха. - воназахвилювалася, а очi запалилися невидимим вогнем. Казалося, що зараз лусне вiд невiдомого почуття.
- Заспокойтеся! - грубим голосом проговорив лiкар. - Я не хочу вживати силовий метод. Почувши це в Надiнiй головi виплили картини iз фiльмiв про божевiльню. Вона щосили старалася втихомирити себе.
- Я тiльки один раз питалася це зробити, але не вийшло, у мене не вистачило мужностi. Я впала...
- Як це було? - почувши ненависне питання, Надя захотiла втекти. Вона найшла спосiб яким користуються всi хворi, а може таке практикують тiльки в фiльмах? Надя зiскочила з лiжка, пiдбiгла до стiни i почала щось кричати, опускаючись на холодну пiдлогу. Лiкар бува хотiв що-небудь зробити, але прийшов до висновку, що її краще залишити.Коли вiн вийшов Надя тихо заплакала. Холоднi сльози не обжигали нi шкiру, нi пiдлогу, а тiлькии душу.
3
неспокiйна нiчка
Надя вже встигла пообiдати i нерiвно ходила по палатi, коли зайшов Микола Давидович з тiткою Танею.
- Надя, ви завтра вранцi переїжджаєте. Збирайтесь. - процiдив лiкар.
- Куди?
- Це вас не повинно турбувати.
Лiкар пiшов, хлопнувши дверi. Люди в палатi слухали зникаючi кроки.
- Може прогуляємося по парку? - сказала Таня, коли звуки розтали у просторi. Надя кивнула.
Вони йшли по просторiй алеї, розглядаючи старовиннi дерева, поважнi квiтки. Все там було неймовiрно свiжим, що обострювало почуття єдностi з природою.
Надя йшла тихо, щоб зрозумiти, що з нею сталося минулого разу. Але на думку нiчого не спадало, а очi бачили тiльки величаву природу. Поступово до розуму стала пiдкрадатися думка, яку вона намагалася щосили вiд себе вiдогнати. "Я хвора. Нi! Цього не може бути. Я здорова, але навiщо мене тут тримають?"
Надя на стiльки углибилась в свої роздуми, що не помiтила змiн у парку. " Крик! Хтось кричав". Пролунало в головi, вона повернулася до природи i не повiрила своїм очам: то був лiс. Надя по-божевiльному все розглядувала, але повсюди були дерева.
Раптом, вона побачила знайому їй маленьку дiвчинку. Дитина була сумна, сидiла на травi i дивилася в сторону. Надя розглядiла її, а потiм перевила погляд туди, куди дивилася дiвчинка. Й завмерла. Там, мiж деревами стояла вона, Надя. Кудись дивилася, а потiм впала на землю, їй було погано, здавалося, її зараз виверне. Щось метнулося мiж деревами, щось показувало їй. Надя не бачила, що це було; вона не могла перевести погляд вiд себе.
- Нi! - крикнула вона, сама вiд себе цього не чекаючи. Людина перевела погляд на Надю й завмерла, на обличчi читався жах.
- Надя! Надя! Що з вами?
Надя обернулася й побачила перелякану тiтку Таню. Що ж сталося? Краще цього не питати. "Я хвора."
Вона встала з лавочки, на якiй виявилося, що сидiла.
- Ну що, пiдемо назад? - схвильовано спитала Таня. Надя на неї подивилася своїми великими очами, вона бува хотiла щось сказати, але передумала. I що з нею сталося тодi?
- Нi не йди туди, Лорд, не треба.
Надю розбудив чийсь крик. Вона вiдкрила очi й завмерла: бiля її лiжка стояв величезний пес. Його чорнi очi горiли мертвим вогнем, злобою. На величавiй статурi поблискували, в свiтлi мiсяця, чорнi перлини. З вiдкритої пащi громихав рик, який пронизував усю кiмнату. Надя себе не пам"ятала вiд переляку: один жест i чудовисько її вб"є. Страшно було, навiть, дихати.
- Лорд, йди сюди. Кли-кли-кли!
Пес почувши клекотання вибiжав з кiмнати. Надя голосно вздохнула, набираючи повiтря. В цю мить вона була схожа на щура, якого майже не спiймала кiшка. Що тiльки в головi не крутилося?! Нарештi жах плавно перелився у гнiв: як таке впустили в лiкарню? як себе можна почувати в безпецi? Надя пiднялася з лiжка. По всьому тiлу прокотилась слабина, ноги не хотiли тримати. Нi краще поспати! Вона вже лягла, коли чийсь смiх пролунав по палатi. Вiн був дитячим i таким щирим!
Надя знову пiднялась, але на цей раз не було нiякої слабостi, було тiльки бажання подивитися на того, хто видає звуки. Вона пiдiйшла до дверей, протягнула вогку руку до ручки... Дверi не хотiли вiдкриватися, товчок, ще один, i дверi, нарештi, пiддалися. Вони розпахнулись, в очi Надi засвiтило сяйво, таке вона бачила тiльки раз, у парку. Вона хотiла вiдвернутись, але сяйво заворожувало та, як не назови, було приємним для очей.
За дверима показався не сумний темний коридор вночi, а просторий лiс. Могутнi дерева загороджували один одного. Їх стовбури , величезнi за розмiром, то роздувалися, що було майже непомiтно, то здувалися. На кронах не було жодного жовтого чи сухого листка.
Надя ступила в лiс. М"якенька трава, пiд ногами, приємно пружинила й лоскотала. Все навкруги заворожувало розум й душу. Свiтло вже було приємним для очей. Все: сум, жах, занепокоєння - покинули голову, думати не хотiлося. А в гущi дерев щебетали пташки, усипляли невiдомими чарами звуку. Надя йшла по лiсу, її не хвилювало, навiть, те, що цей лiс взявся з нiчого. В якусь мить вона вiдчула приємну втому. Довго не думаючи лягла на чудову траву й заснула, нi про що не думаючи. А пташки ще довго не могли заспокоїтись та довго-довго сприяли приємному сну.
Надя вiдкрила очi. Голова болiла страшенно, а по усьому тiлу проходили табуни мурашок . Вона пiднялася на ноги, якi не хотiли її тримати. Тiльки зараз побачила, що лiс став iншим. З приємного та заспокiйливого вiн перетворився на жахливого i страхiтливого. Сонце десь сховалось, повiтря тяжким мороком опустилося на гiлки дерев. Листки билися друг об друга, нiби, хотiли поранитися. Пташки не щебетали, все завмерло та, наче, чекали чогось.
Серце забилося швидше, воно ось-ось випригне з грудей. Надя скрутилась вiд холоду, тепер вона нiзащо не засне. В лiсi стало важко рухатись i, навiть, дихати. Треба було знайти вихiд, залишатися тут не хотiлося бiльше нi на хвилинку. Але звiдки вона прийшла? Надя почала озиратися по сторонах, але все було таким однаковим! Дерева походили один на одного, нiде не було й камiнчика.
Надя, з кожною хвилиною, все бiльше лякалася. Очi почали краснiти, лiс поступово став розпливатися. Безвихiднiсть пригнiчувала, давила на розум. В якусь мить з очей полилися ледь теплi струмки солоних слiз. Ноги самi почали її нести, з кожною хвилиною все швидше та швидше. Надя вже нiчого не бачила, нiчого не чула, тiльки вiдчувала безвихiднiсть й жаль до самої себе.
Вона не знала скiльки бiжала, де зараз знаходиться. Це не мало принципового значення. Плюх! Що сталося? Надя не зразу зрозумiла це. I тiльки ударившись об стовбур зрозумiла, що розпласталася на травi. Ноги зачепилися об корiння дерева. Вона застогнала.
- Допоможiть! - крикнула з вiдчаєм у голосi. Не розраховуючи на вiдповiдь.
- Тшшшшшшшшшш.
Надя завмерла: чи їй не почулося? Сльози пропали з очей, серце заколотило.
- Допоможiть! - спробувала ще раз й завмерла.
- Тихiшшшшшше.
Голос казався неземним, приглушеним. Надя стала судорожно озиратися, виглядаючи того, хто таке мiг сказати.
- Тут хтось є? - спитала, коли вiдчаялась знайти незнайомця сама. Все навкруги завмерло, прислухується.
Надя сидiла на травi не рухаючись, все чогось чекала. В цю мить секунди тяглися неймовiрно довго. Нарештi, її серце трошки заспокоїлося i вона встала.
Надя озирнулася: все було одноманiтним та зловiщим.
- Вибачте, але не могли б ви менi пiдказати в якому напрямку знаходиться вихiд? - вона розумом хотiла, щоб їй вiдповiли, а серцем - тiкати далi звiдсiля.
- Будь ласка! - Надя знову ось-ось вдариться в сльози. А голос мовчав, не показував присутностi живої iстоти.
***
Надя вже вiдчаялася вийти з лiсу. Просто ходила по ньому: може щось знайде. Їй весь час казалось, що ходить кругами. I коли вона ще один раз проходила бiля одного й того дерева, бiля якого була хвильку назад. Її нерви не витримали напруги, вона почала винити у всьому дерево. Пiдбiгла i з люттю почала його бити.
- Це все через тебе! Ти у всьому винний.
Не пам"ятаючи себе кричала. Серце нiби завмерло; обличчя завмерло iз виразом злоби й жаху. Все, що зараз iснувало для неї - це гнiв до всього оточення. Руки стали покриватися червоними плямами, а Надя все не могла заспокоїтись. Лють пiдступила до горла, затискаючи людину. Без сил Надя впала на колiна. Вона бiльше нiчого не зможе зробити.
Довгий час нiчого не вiдчувала, не могла думати. А коли прийшла у себе, то зрозумiла, що руки страшенно болять. Вони були розбитi, бiлу шкiру вкривав товстий шар алої краски. Але то була не просто кров, там ще було щось зелене, незрозумiле. Надя з жахом пiдняла великi карi очi на стовбур. Там посеред коричневої кори були зеленi рани, навколо них зелена кров. По iншому побачене назвати не можливо. Надя впала на траву.
- Як ти посмiла! - громихало повiтря. Надя почала озиратися. Що робити? Тiкати, поки то не прийшло сюди. Людина тiльки пiднялася, як якийсь вiтер подув. Надя щосили намагалася втриматися на ногах, в її уявi впасти означало вмерти. Нi вона буде триматися до останнього. Але вiтер все мiцнiв, ось очi вже не бачать. Надя вже нiчого не вiдчувала, нiчого не чула, хоча голос говорив.
4
водоворот життя
Вона впала на пiдлогу й вiдразу вiдчула нестерпний бiль в колiнi. Надя не розумiла, що з нею сталося, що робити тепер i де зараз знаходиться. Вона обережно пiднялася на ноги, вглядiвшись в розпливчатi фiгурки зрозумiла, що знаходиться в парку для прогулок. Так це була головна алея, тi ж дерева, квiти. Але все злорадно дивилося на неї, посмiхалося. Надю потягло бажання скритися вiд цього мiсця, стати невидимкою й як найшвидще. Що робити?Чому вона тут? Чому її не лiкують? Надi цi питання казалися абсурдними, але нiчого поробити з цим не могла. Вона не розумiла чому й досi залишається в такому тяжкому станi тому, що дуже хочить вилiкуватися i зробила б для цього все без вийнятку, тiльки б вийти з лiкарнi, жити нормальним життям.Надя вже забула про свої проблеми та про той вечiр, який закинув її сюди.
Весь парк потонув у темрявi. Дерева стояли мовчки, боячись чорного, як розгнiване море, неба. Воно давило не тiльки на безмолвних створiнь, а й на Надю. Казалось, її голова не витримає такого жаху та напруги. "Що робити? Куди йти?" - лунало в думках. Мiсяць не свiтив сьогоднi на землю холодним свiтлом, неможливо було заставити нiчних метеликiв порхати, щоб розiгнати наляканiсть дущi.
Вiд вiдчаю Надя сповзла на колiна. До очей пiдповзли сльози, боротися з ними не було нi сил, нi бажання, повинуясь поклику вона закрила обличчя руками. Пiдступнi сльози ще не встигли викатитися з очей, коли позаду себе Надя почула невiдомий рокот, який пiдбiгав до неї, вiн вже зовсiм близько. Вона повернулася, щоб розвiяти страхи, але вiд побаченого захотiла втратити свiдомiсть.
На неї наповзав смерч з води, залишаючи пiсля себе товщу води, казалося, що розрiзали море посерединi. Смерч пiдхоплював все на своєму шляху й кружляв, уносячи речi в невiдомий простор. Надя бачила, як вода поглинає в своє царство,частинами нiчний парк. Нi, її не повино затопити. Вона пiднялася i з шаленою швидкiстю побiгла, не бачачи куди направляється.
Через час легенi вже вiдмовлялися працювати, а розум казав, що треба бiгти й бiгти вiд загибелi. В цю мить жах охоплював кожну клiтину тiла. Якщо подивитися назад, то ноги бiльше не будуть нестися самi, вiд побаченого вони просто зупиняться. Несподiвано для себе Надя вiдчула затилком холод, а в iншу мить вiн опутав все тiло, ноги вiдiрвалися вiд землi, очi нiчого не бачили крiм мутi. Смерч закрутив її в своєму водоворотi... Для неї кожна хвилина стала протяжнiстю як доба.
Надя не знала скiльки часу пройшло, що з нею сталося. Вона прокинулася на неровнiй дорозi. Все тiло нило вiд болю, який могли чинити тiльки тисячi встромлених голок. Вставати було важче за все на свiтi, лiкарняна одежа вимокла та з бiлого кольору перетворилася на незрозумiлий сiрий з чорними плямами, а невидимi голки все впивалися в шкiру й впивалися. Надя опинилася в незнайомому мiсцi, яке водночас i заспокiювало, i жахало. Вона стояла посерединi широкої та довгої дороги, яку розвезло вiд надлишку води. На обочинi не було нi дерев, нi домiвок. А небо... воно повнiстю почорнiло. Надя нiколи не бачила такого неба, здавалося, що там нiчого немає, тiльки величезна дiра. Це мiсце не балувало теплом, шумом та свiтлом. Здавалося, вона була єдиною людиною на багато кiлометрiв звiдси.I чим бiльше углублялася в тьму дороги, тим бiльше ран залишали коти своїми кiгтями на душi. Надя нiчого бiля себе не помiчала, не помiтила й своїх босих нiг.Вона це обнаружила, коли встала у надто в'язку масу з землi та води, але так була зяйнята своїм визволенням, що не помiтила змiн.
На небi почали проступати лiнiї свiтла, нiби художник-розтяпа на чорне полотно розлив слабкий розчин краски. Маленькi ручейки розтiкалися по всьому наданому їм периметру, не залишаючи без уваги жодний вiльний сантиметр. Поступово вони почали збиратися в один великий комок. Вiн рiс та свiтився ще яскравiще нiж будь коли ранiше. Одна мить i Надю заслiпило. Вона впала на спину, чим забезпечила бездогану чорноту та в'язку мокроту. На неї свiтило ярке, чисте свiтло, озаряючи не тiльки обличчя, а й загадкову тропу та небо, яке стало нiжно синiм.
Людина не боялася нi свiтла, нi тропи, навпаки їй хотiлося розвiдати все у свiтлi, воно заворожувало її свiдомiсть та тiло. Надя обережно ступала по освiтленiй дорiжцi, хоча при здоровому глуздi знала, що коли ти загубився - не звертай з дороги, тому що тебе не знайдуть. Вона зорвсiм не помiчала того, що на iншiй, неосвiтленiй, частинi неба копошаться невiдомi iстоти, видаючи себе грохотiнням. Незважала на те, як земля швидко нагрiвалася та сохла пiд невiдомим промiнням.
Так вона йшла то на гору, то знову вниз, зовсiм не сознаючи цього. Надiна голова не була забита страхами, некорисними думками, в нiй взагалi нiчого не було. Приємне тепло розслаблювало i зiгрiвало кожну клiтинку стомленого тiла. В такому станi жодна людина не могла противитися, особливо Надя.
На горизонтi час вiд часу стали появлятися дерева, великi каменюки та один будинок. На пустому просторi вiн виглядав величезним хмурим замком iз фiльмiв жахiв. Але насправдi в будiвлi було всього два поверхи, стiни стояли пофарбованi чорнотою. На Надю це зовсiм не справило враження, навiть не здивувалася, тому що знала, як все буде. Вона знала, що тут буде цей будинок, в ньому вона повинна жити деякий час, але її це зовсiм не лякало.
Дiм вже був зовсiм близько i можливо було помiтити, що в ньому немає вiкон. Вiн зияє сплошною чорнотою, тiльки дверi були старi, але чистi. Коли Надя стояла бiля них, то почула густий запах старого плiснявого дому. Вона не встигла постучати в них, якщо б не робила все автоматично, то засумнiвалась, що там хтось може жити, як дверi самi розпахнулися.
- Привiт, дiйшла нарештi. - Весело, як скоромовку, проговорила дiвчина рокiв двадцяти. Вона була вдягнена в дивовижний ансамбль з тiлесного кольору юбки до колiн та свiтло-лимоної кофтинки з ненормальними рюшиками. Волося в неї було свiтлим i нiжно спадало на худi плечi, очi, широко розкритi, дивилися на Надю. Взагалi, весь її зовнiшнiй вигляд був допустимим для хрупкого та романтичного створiння, таких на вулицях можно зустрiти дуже часто, але вона не могла жити тут!
5
дiм у тьмi
- Приємно бачити вас здоровими та цiлими.
Надя вiйшла в дiм. Вона стояла бiля порога, оглядаючи частину дома, вона була маленькою та вичешеною до блиску, що виглядало непристойно i вимушено поряд iз старими стiнами . В примiщенi були двi дверi. На обох весiли таблички i виглядали цiлком однаково, крiм намальованого бiлою краскою креста, який прикрашав правi дверi. А прямо перед Надею красувалися сходи.
- Я...
- Заблукала. - не дала їй договорити дiвчина. - Моє iм'я Елiза.
Елiза замовкла, потупившись на Надю приставучим поглядом. Вона все ще привiтно посмiхалася, хоча у вiдповiдь получала тiльки неприємнi погляди.
- Яка ж ти брудна! - зробила висновок дiвчина. - Нi, нi та нi, у такому виглядi ти не потрапиш до столу. Я тебе проведу до ваної, а потiм познайомишся зi всiми. - побачивши на обличi Надi здивування, поспiшила добавити. - пояснення потiм. А твої ноги!..
Дверi iз скрипом заченились, i тiльки зараз Надя збагнула, що вона у пастцi.
- Я нiкуди не пiду.
Елiзiни очi розширилися, вона бува хотiла щось сказати i для цього вже вiдкрила рот, але передумала, зачекала секунду i, нарештi, на її обличi вирiсовався трiумф думки.
- Вiд тебе я такого не чекала, - вона видавлювала з себе кожне слово - але ти не сядеш у такому виглядi за стiл! Пройди до їдальнi ( НЕ СIДАЙ ЗА СТIЛ!). Касiян тобi все пояснить.
З ображеним виглядом Елiза показала на правi дверi. Надя с опаскою на них покосилася, але все ж таки штовхнула їх. Її взору вiдкрилася просторна та свiтла їдальня без вiкон. За прямокутним столом сидiла жiнка рокiв тридчяти з чорним, заплетеним у довгу косу, волосям. А за iншою частиною стола, потупившись в книгу, сидiв незвичайний дiдок. Велику голову прикрашали густе сiде волося, воно майже закривало широкi брови, а глубоко посадженi сiрi очi знаходили щось цiкаве в думках автора.
- Вона щойно прийшла. В такому виглядi... i не хоче йти до ваної кiмнати, поки не поговорить з кимось. - протеревенiла Елiза вштовхуючи Надю до примiщення.
- Мене звуть Касiян, - сказав дiд - а це - вiн показав на жiнку - Августина.
- Вас, напевно, дивує наша гостеприїмнiсть? Надя, це дiм для заблукавших людей. Вони тут знаходять притулок i їжу. Вам немає чого боятися, ви серед друзiв. Але якщо хочете, то можете пiти, але за багато сотень кiлометрiв не знайдете жодного поселення чи, навiть, дома. Ми звикли приймати у себе в домi заблудшi душi. Вам немає чого боятися.
Надя хотiла пiти, але в пам'ятi сплили картини холодної та непривiтної дороги, де неважко заблукати. Вона не вiрила про те що поблизу не знайде жодного притулку, вона про це знала.
- Я боюся,що менi немає чим заплатити вам. - ця дрiбниця могла все попортити, тому що в Надя вже вирiшила зупинитися тут на деякий час.
- Нехвилюйся, - подала голос Ама - ми допомогаємо людям не через винагороду. Це наша мiсiя.
- Елiзо, будь-ласка, проведи нашу гостью до ванної.
Касiян встав та пiдiйшов до iншого краю стола, де спокiйно лежала ще одна книга. Вiн виявився дуже високого зросту та худощавої статури, а вдягнений був у землистиго кольору балахон.
Надя пройшла за Елiзою на другий поверх. Там було багато дверей, на одних були крести, на нших - тiльки таблицi.
- А що це? - спитала Надя.
- На табличках назва кiмнати, а крести обозначають, що туди не можно заходити. Зрозумiла? Тобто не суй свого довгого носу у крестами - це може бути небезпечно.
* * *
В їдальнi майже нiчого не змiнилося, тiльки замiсть книг на столi лежали полнi тарiлки та крiм Елiзи в примiщенi нiкого не було. Побачивши Надю, вона дуже зрадiла.
- Приємно бачити людину в чистому одязi. Сiдай, скоро iншi прийдуть.
I як тiльки вона встигла це сказати, в їдальню вiйшла Ама, вона вдягнена в дуже войовничий одяг, та Касiян. Вiн був невисокого зросту з чорним волосям, вдягнений у коричневий одяг.
Всi сiли за рiзнi частини столу. Надя вже встигла зголоднiти, але те, що було у тарiлцi прогнало її апетит.
- Неприємне, правда? - спитала Елiза, побачивши вираз обличя. В тарiлцi лежала щось схоже на переварену овсянку. Цю кашу Надя ненавидiла, а в такому станi вона виглядала ще мерзенiще нiж могла.
- Я думаю, Надя залишиться жити в нас. - поспiшила перевести розмову Ама, але побачивши засуджуючi взгляди, поспiшила добавити - ... на деякий час.
- Тобi сподобається в нас. - продовжила тему Елiза - Августино...
- МЕНЕ ЗВАТИ АМА. - вiд такого грубого тону дiвчина здрогнулася, було помiтно, що їй чужде така груба поведiнка.
- А чому саме так? - робко спитала Надя.
- Ама - це скороченя вiд амазонка.- побачивши здивований вираз обличчя, добавила - Це жiнка-воїн.
- Чим погана Августина?
- Нiчим, просто не вiдповiдає моєму внутрiшньому стану.
- Менi здаєтьсяi, що всiм треба йти вiдпочивати. - Касiян говорив правду: за цей короткий час на обличях людей з'явилася усталiсть. - Надя, випий води, щоб не снилися кошмари.
Вiн протягнув склянку з водою.Надя взяла її i одразу пальцi ощутили криштальну прохладу, яка розпространялася по-всьому органiзмi з великою швидкiстю. Вона одразу захотiла пити, у горлi постав сухий комок. Надя зробила один ковток, по тiлу поповзла гаряча струйка. Нi, щось не гаразд, хотiла покласти склянку, сказати, що їй подобаються кошмари, тiльки б не пити цю рiдину.Але не змогла, невидима сила заставляла її пити до кiнця. Надя почала боротися з собою, на це уходили всi сили. Нарештi, сила вiдпустила її, в ту ж секунду склянка полетiла через всю їдальню, вдарившись об стiну з шумом розкололася на кiлька частин. В той вечiр вона не пам'ятала як добралася до спальнi i як заснула.
Надя прокинулась в незнайомiй кiмнатi. Серед полумраку стояв маленький стiл, на якому стояла ще одна склянка води та годиник, та лiжко, на якому лежала. Вона пiднялася i одразу вiдчула холодне повiтря, яке заповняло кiмнату. Ось вiд чого вона прокинулася!
В коридорi було ще морознiше. Надя розглядувала дверi, таблички на них видавали те, що було всерединi. "Спальня Елiзи", "галерея картин", "дерево"... Нiчого цiкавого не могло бути пiд такою назвою.А ось "бiблiотека". Надi було цiкаво, що можуть читають цi диваки?
- Агов! Хтось є в цьому домi? Люди!
Надя хотiла перевiрити чи хтось знаходиться в домi, що б визначити, чи можно їй заходити в цю кiмнату. У вiдповiдь почула тiльки тишу. На дверях не було креста, тому вона легенько штовхнула дверi. Перед Надею постала кiмната завалена повнiвтю книгами, деякi з них були вiдкритi та розбросанi товстим шаром по пiдлозi. В цiй маленькiй кiмнатцi не було меблiв, крiм старенького столу, який прогинався пiд тяжiстю книг. Мешканцi цього дому читали рiзноманiтну лiтературу вiд "Краткого курсу по психологiї" до романiв про дурних красунь. Людинi було вже не цiкаво i вона вийшла.
На iншiй дверi була табличка "дзеркало", в кiмнатi могло бути що завгодно. Але представити неможливо було, що там буде всього одне дзеркало. Надя до нього пiдiйшла, але не побачила себе. Воно вiдзеркалювало все в кiмнатi, крiм однiєї людини. Вона дотронулась до серебристої поверхнi, але i зараз не побачила свого двiйника.
- Що ж це коїться?! - це її дуже перелякало, тому поспiшила покинути цю кiмнату.