Демина Ольга Георгиевна: другие произведения.

Музеи Приднепровья

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Литературные конкурсы на Litnet. Переходи и читай!
Конкурсы романов на Author.Today

Продавай произведения на
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    В книге рассказывается о провинциальных музеях Днепропетровской области Украины, об истории становления краеведческих музеев за последние 30-50 лет. Приднепровье известно историей запорожских казаков и скифскими курганами. Этот край богат не только полезными ископаемыми, но и прекрасными талантливыми людьми... Издание иллюстрировано цветными фотографиями. Книга издана в 2012 году, написана в соавторстве с Татьяной Малеванной. Издание такого уровня было подготовлено в регионе впервые, по итогам I и II региональных музейных фестивалей Днепропетровщины. (На украинском языке).

  
  
  
  
  
  
  
  
  
  Тетяна МАЛЬОВАНА
  Ольга ДЬОМІНА
   МУЗЕЇ ПРИДНІПРОВ"Я
   Історико-краєзнавчий нарис
  
  Дніпропетровськ
  "ІМА-прес"
  2012
  УДК 069
  ББК 79.1
   М 21
  Мальована Т. Г., Дьоміна О. Г.
  М 21 Музеї придніпров"я. Історико-краєзнавчий нарис. - Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2012. - 144 с.
   ISBN 978-966-331-484-6
  Книга "Музеї Придніпров"я" розповідає про історію виникнення і становлення краєзнавчих музеїв Дніпропетровської області. У них зібрані рідкісні експонати, що повідають відвідувачам історію рідного краю з давних давен, коли неосяжними просторами українських степів кочували войовничі племена скіфів і сарматів, до сьогодення. "Диким полем" звали в народі цей степовий край після страшної монголо-татарської навали й спустошливих набігів кримських татар.
  Особливий наголос зроблено на тому, що в період середньовіччя тут виникли поселення козацької вольниці. На території сучасного міста Нікополь розташовувалось п"ять з семи Запорозьких Січей. Саме в Нікополі у 1648 році козаками був обраний гетьманом України Богдан Хмельницький. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти.
  Читачі зможуть ознайомитись з усіма етапами розвитку прекрасного краю, на долю якого випала унікальна можливість стати одним із визначальних чинників українського відродження; визначити його місце в загальнокультурному процесі.
  Видання такого рівня підготовлено в регіоні вперше, за підсумками I та II Нікопольських регіональних музейних фестивалів, які проходили на базі Нікопольського краєзнавчого музею в 2010 та 2011 рр. вперше в Україні і викликали великий резонанс серед музейних фахівців та ЗМІ. В цьому науково-просвітньому виданні змістовно, на професійному рівні подано розділи з історії виникнення, становлення та розвитку регіональних музеїв за останні 30-50 років.
  Автори з ентузіазмом збирали матеріали про музеї регіону для написання книги та зробили акцент на самовідданій праці музейних фахівців Придніпров"я, які є справжніми патріотами країни та подвижниками музейної справи.
  Видання насичено цікавим ілюстративним матеріалом і викликає інтерес у музейних фахівців, науковців, краєзнавців, широкого загалу населення, всіх не байдужих до музейної справи та історико-культурної спадщини Придніпров"я.
  Рецензент - Л.В. Коцюбинська, історик, головний спеціаліст відділу з питань культури, сім"ї та молоді Нікопольського виконкому.
  ISBN 978-966-331-484-6 No Copyright Мальована Т.Г., Дьоміна О.Г., 2012 р.
  
  П Е Р Е Д М О В А
  Як свідчить досвід, у невеликих, маловідомих музеях насправді триває справжній творчий та науковий пошук. І та ІІ Нікопольські регіональні музейні фестивалі підняли статус працівників музеїв регіону, допомогли їм краще впізнати один одного, зорієнтуватись в непростій сучасній ситуації в музейному середовищі країни, наблизили до інтегрування в музейний простір України та світу. Фестивалі стали неповторною нагодою спільного діалогу музейників і ЗМІ (газет, телеканалів, радіо та Інтернет-порталів).
  Такого роду комплексне централізоване висвітлення проектів дозволило широко та багатогранно ознайомити громадськість з музеями міста і регіону, популяризувати сам музейний рух, підкреслити важливість збереження та примноження історико-культурної спадщини краю.
  Видання "Музеї Придніпров"я" спрямоване на популяризацію історії регіону, духовне та патріотичне виховання молодого покоління, історичне та культурне виховання фахівців і всього населення, людей не байдужих до своєї історії.
  Глибоко переконані, що музеї Придніпров"я можуть відродити національну гордість мешканців нашого краю, підняти авторитет своїх міст і селищ в очах громадськості країни.
  Висловлюємо велику подяку начальнику відділу з питань культури, сім"ї та молоді виконкому міста Нікополя О.І. Пастушок, директорам та завідувачам музеїв Придніпров"я - учасникам І та ІІ Нікопольських регіональних музейних фестивалів, директору Нікопольського краєзнавчого музею О.О. Кушніруку, начальнику відділу культури і туризму Томаківської райдержадміністрації М.Ф. Даровських, директору КЗ "НСЗШ ? 4" В.І. Скрипнику, заступникам директорів з виховної роботи НТ НМетАУ - О.В. Ткач та Нікопольського училища КДПУ - О.В. Юрченко, заступнику директора Олексіївської ЗОШ М.М. Доруді, завідуючій Нікопольським бібліотечно-інформаційним центром "Слово" Л.М. Білоцерковській та Регіональній Академії Козацтва - в сприянні у роботі над цією книгою.
  З повагою, автори -
   завідуюча відділом науково-просвітньої роботи
  Нікопольського краєзнавчого музею, куратор І та ІІ Нікопольських регіональних музейних фестивалів Т.Г. Мальована та письменник і журналіст О.Г. Дьоміна.
  МУЗЕЇ ПРИДНІПРОВ"Я
  Музей - форум, де знаходить відображення геній часу і дух народу. Макагіансар М.
  МУЗЕЙНА СПРАВА. ІСТОРІЯ І РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ
  Музеї - культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження й використання пам"яток природи, матеріальної та духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Основними напрямами їх діяльності є науково-дослідна, культурно-освітня діяльність, комплектування музейних зібрань, експозиційна, фондова, видавнича, реставраційна, виставкова та пам"яткоохоронна робота.
  У світі існують різні музеї - космонавтики, автомобілів, архітектури, військової техніки, етнографії, археології, а ще є музеї музики та кіно, літератури та живопису, музичних інструментів. Для відвідувачів відкриті музеї океану, рідкісних мінералів, берести, бурштину, килимів, тульських самоварів, старовинних годинників. У Бразилії відкрили музей португальської мови, в Росії нещодавно відчинив свої двері музей валянків, у Китаї навіть існує музей шоколаду. Так би мовити, на всі смаки і уподобання. Є музеї столичні з великими та цінними зібраннями, рідкісними археологічними знахідками. В колекціях таких зібрань представлені майже всі регіони країни. У ці музеї завжди стоїть черга туристів і любителів раритетів. У великих залах багатолюдно. Тут справді є на що подивитись. Лувр у Парижі - це мекка туристів з усього світу. Не менш популярні музей Прадо в Мадриді та Ермітаж у Санкт-Петербурзі. Щоб подивитись на експонати стародавньої історії єгипетських фараонів туристи їдуть до Єгипту в Каїр. Греція й Італія - це країни, які називають музеями під відкритим небом. Вони приваблюють туристів античними скульптурами і палацами. Київ притягує своїми архітектурними пам"ятками - Софійським собором, побудованим ще за часів Київської Русі, Києво-Печерською лаврою, Золотими воротами, збудованими за часів правління Ярослава Мудрого (про спорудження Золотих воріт згадується у літопису 1037 року). Золоті ворота являють собою фортечну вежу з широким (до 7,5 м) проїздом. Вінчала Ворота надбрамна церква Благовіщення, щоб кожен подорожній, який під"їжджав до Києва, міг побачити, що це християнський град.
  А є невеличкі провінційні музеї, які неодмінно притягують до себе відвідувачів. І в кожному такому закладі ви знайдете свої перлини. Кожен музей неповторний. Багато з них створювалися не на порожньому місці: загальна частина їх фондів складалася з колекцій місцевих ентузіастів і стараннями краєзнавців, нерідко вони виростали зі шкільних, заводських, "народних музеїв". Музей уособлює в собі культурний центр провінції. Його призначення - зберігати і передавати, в першу чергу, місцеву історико-культурну спадщину, відображати специфіку і самобутність краю. З одного боку, музей покликаний зберігати культурні цінності минулого. Звідси його консервативність і традиційність, що віддаляє його від стрімко мінливого суспільства. З іншого боку, до важливого напрямку діяльності сучасного музею відноситься творча, культурно-просвітня діяльність. Провінційні музеї на сучасному етапі розвитку суспільства в маленьких містах і селах виконують ще функції клубних установ, творчих спілок, суспільних організацій, виставкових майданчиків сучасного мистецтва та зразків місцевих ремесел, художніх галерей сучасних художників та виставкових залів із дитячими малюнками.
  Музеї подібні до бібліотек. Такі музеї, як Лувр, Ермітаж, Прадо, скидаються на багатотомні зібрання. Інші музеї, присвячені певній людині, важливій події, окремій галузі знання, подібні до окремих томів. Проте, великі чи малі, вони мають одну спільну рису - сюди людина приходить поповнити свої знання, збагатити уявлення про минуле, перекинути місток із сьогодення в майбутнє.
  Історично так склалося, що виникнення музеїв пов"язано з так званою "суспільною музейною потребою", яка з"являється вже в ранні періоди розвитку суспільства. Зберігали, скоріш за все, ті предмети, які були пам"яттю, своєрідними доказами (документами), що підтверджували соціальний або професійний стан людини у суспільстві.
  На певному етапі стали зберігати і предмети, пов"язані з релігійними уявленнями та естетичними потребами. Давні цивілізації, спочатку східні, а потім і античні, мали розвинуті колекції музейного типу: давньоєгипетські "будинки життя", колекції Ура (держава шумерів), античні музейони. У середні віки особливо активну роль у зібранні та зберіганні пам"яток відіграли церкви. У монастирях, замках, храмах з"являлися і прамузейні колекції - з творів мистецтв, історичних і наукових цінностей. З епохи Відродження музейні зібрання вже розглядаються як першоджерела науки, які використовуються для освіти і задоволення естетичних потреб: кунсткамери, натуралієнкамери, мюнцкабінети, музеуми.
  У більш пізні часи музейні зібрання формуються з метою фіксації суспільного історичного досвіду, який передається від покоління до покоління, а музеї - як хранителі цього досвіду. Виникнення сучасних музеїв як спеціальних закладів датовано другою половиною XVII ст. Перші виникли на основі приватних колекцій, що збиралися однією людиною або представниками різних поколінь однієї родини. Вони були відкриті для публіки і відтворювали смаки та інтереси окремих колекціонерів. Публічні музеї були не чим іншим, як приватним зібранням, яке дозволяли оглядати в певні часи і на певних умовах ("У понеділок, вівторок та п"ятницю відчинено для всіх, у кого чисте взуття" - Хофбург, Відень, 1792 р. "У середу та суботу, за винятком дощових днів" - Прадо, Мадрид, 1820 р.).
  Діяльність музею вперше почала набувати наукового характеру в другій половині XVIII ст. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-історичної спадщини, наукових цінностей, технічного досвіду. В Україні попередниками музеїв були в княжу добу бібліотеки і ризниці церков і монастирів, скарбниці князів, згодом у XVI-XVIII ст. - колекції гетьманів, козацьких старшин, монастирів. Музеї ж як спеціальні заклади почали з"являтися в першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї.
  Протягом ХХ ст. музейна справа в Україні розвивалась, шукала нові методи та підходи в роботі, завдяки чому стали змінюватись і самі музеї. Із сховищ приватних колекцій вони поступово перетворювалися на центри наукових досліджень, а з часом - і просвітницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попередніх функцій, музеї визнали як заклади культури та дозвілля. Історія музейної справи - це історія людства. Historia est vitae magistra (історія - вчитель життя). Цей вислів видатного давньоримського політичного діяча та оратора Цицерона. Основним призначенням музеїв є збереження пам"яток минулого для майбутніх поколінь, а розвиток музейної справи є найбільш перспективним напрямком для досягнення цієї мети.
  Треба відзначити, що одним з головних показників культури країни, її громадського розвитку є ставлення до музейної справи. Порівняно з багатьма європейськими державами Україна володіє величезним музейним потенціалом, який за кількістю і багатством фондів цілком дорівнюється до французького, грецького та російського. За офіційними даними на державному обліку в Україні понад 130 000 нерухомих пам"яток історії та культури, серед них: пам"яток археології - 57 206; пам"яток історії - 51 364; пам"яток монументального мистецтва - 5 926; пам"яток архітектури та містобудування - 16 800. Значна кількість пам"яток історії (понад 12 млн.) зберігається у фондах українських музеїв. Саме музеї на сьогодні є одним із головних соціальних інститутів, які виконують функцію формування історичної пам"яті українського народу, донесення до всіх українців (особливо молоді) знань про минуле.
  За даними громадських експертів нині в Україні діє близько 5 000 музеїв (для порівняння в Польщі - 1 075, Австрії - 1 600, Великобританії - 1 811, Канаді - 2 500). При цьому лише 450 українських музеїв знаходяться в державній та комунальній власності. Сьогодні при скороченому бюджетному фінансуванні, а іноді, в умовах його цілковитої відсутності, багато міських та селищних музеїв в країні тримаються на ентузіазмі та самовідданій роботі музейних працівників. Будівля нових сучасних приміщень, застосування новітніх технологій в реставрації та консервуванні музейних експонатів, створення уніфікованої системи музейної комп"ютерної каталогізації, а головне, європейський блиск - це все захмарні мрії музейників та всіх не байдужих до розвитку і популяризації музейної справи в Україні та збереження культурної спадщини.
  МУЗЕЇ ПРИДНІПРОВ"Я
  На ниві історії Придніпров"я працювало багато вчених, дослідників, краєзнавців, досягнення яких сприяли його розвитку і залишили глибокий слід в історії. В музеях Придніпров"я широкі кола громадськості, туристи можуть наочно ознайомитись з усіма етапами його розвитку, визначити його місце в загальнокультурному процесі. Тому сьогодні проблема міських і селищних музеїв як осередків історичної і культурної пам"яті краю, історичного та культурного виховання фахівців і всього населення має важливе значення, а привабливість краю не викликає ні в кого сумнівів.
  Музеї Придніпров"я - перлина в усьому надбанні історико-культурної спадщини України, які висвітлюють багату й неповторну природу краю на берегах могутнього Дніпра.
  Дивний край, на безмежному просторі якого перші люди почали оселятися ще 150 000 років тому, про що свідчать унікальні пам"ятки давнини. В добу неоліту (64 тис. років до Р.Х.) та енеоліту (3-2 тис. років до Р.Х.) кількість поселень значно збільшилась. Але, безперечно, золотою сторінкою давньої історії регіону є скіфська доба.
  В VІІ-ІV ст. до Р.Х. степове Подніпров"я стало центром скіфської держави - Великої Скіфії. Видатні пам"ятки давнього прикладного мистецтва, виявлені археологами під час досліджень, знаходяться в музеях Санкт-Петербурга та Києва. Нагрудна прикраса скіфського царя з кургану ІV ст. до Р.Х. Товста Могила, розкопаного у 1971 р. біля м. Орджонікідзе, не має аналогів у світовій археологічній науці і давно вже перетворилась на візитну картку давньої історії всієї України.
  У добу раннього середньовіччя (ІV-ХІІІ ст. від Р.Х.) край став своєрідним коридором, через який з Азії до Європи пройшли кочові народи - авари, гуни, болгари, угорці, печеніги, половці, тюрки. Їх стійбища, поховання та святилища виявлені археологами в степах Подніпров"я. У VІ-VІІІ ст. на берегах Дніпра виникають перші поселення слов"ян. Монголо-татарська навала спустошила Придніпров"я і територія краю дістала назву "Дике поле", саме тут у ХV ст. зародилося запорозьке козацтво.
  Унікальне явище всесвітньої історії - Запорозьке козацтво визначило напрямки економічного, політичного та культурного розвитку України. Завдяки козацтву український народ вижив духовно та розвинувся соціально. На перехресті драматичних подій, в єдиному куточку на землі - омитих Дніпром кручах, під час насильства та середньовічної інквізиції палало вогнище волі й незалежності, людської честі й гідності, осередком яких була Запорозька Січ. Наша земля стала колискою запорозького козацтва. Саме тут виникла одна з перших в Європі демократичних республік, якою і була Запорозька Січ.
  У ХVІ-ХVІІІ ст. на території сучасної Нікопольщини знаходились п"ять з семи Запорозьких Січей: Томаківська (40-ві рр. ХVІ ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638-1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.) та Нова (1734- 1775 рр.). На місці сучасного міста Нікополя була розташована Микитинська Січ. На Микитинській Січі Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України, з нікопольської землі почалась національно-визвольна війна українського народу проти польських гнобителів.
  Основою всього життя козаків був захист віри предків і православної церкви. Запорожці не тільки боронили свою землю, а й розвивали господарство - займалися хліборобством, скотарством, чумацьким промислом та іншим. Запорозькі зимівники можна розглядати як багатогалузеві хутірські господарства фермерського типу, у яких використовувалася наймана праця, оскільки на Запорозьких Вольностях ніколи не було кріпацтва!
  Експозиційні розділи регіональних історико-краєзнавчих музеїв характеризують природу краю, перші поселення людини в місцевості, промисловий розвиток регіону; висвітлюють події громадянської війни, колективізації, голодомору 1932-1933 рр., події Великої Вітчизняної війни, післявоєнної відбудови краю та сучасний період. На жаль, більшість експонатів (цінних і вагомих) свого часу були передані до обласних, республіканських та союзних музеїв, що обумовлювалось неможливістю збереження їх в недостатньо охороняємих міських та селищних музеях. Музеї мистецтв, меморіальні музеї, музеї-садиби - на сьогодні взагалі рідкість.
  І навіть в своєму сучасному стані при обмеженому фінансуванні, музеї Придніпров"я залишаються скарбницями духовних і матеріальних цінностей, які мають бути доступні всім і кожному. В цьому велика заслуга фахівців, які в різні часи створили музеї, розвинули їх діяльність та всіх працівників музеїв, котрі щоденно відкривають їх людям. Люди - головний скарб України. На цьому саме робиться акцент у цій книзі.
  Треба сказати, що саме музеї - загальнонародна світлиця нашої багатої історії та культури, правдивий портрет героїчного минулого, самобутніх звичаїв, вікової мудрості і безцінного досвіду українського народу. Отже, здатність зберігати і примножувати свою культурну спадщину, свідчить про зрілість і розвиненість нації, а ця риса безперечно присутня музейникам Придніпров"я.
  Музеї - одне з найдорогоцінніших надбань культури. Кавєрін В.
  НІКОПОЛЬСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  (м. Нікополь)
  Створення Нікопольського краєзнавчого музею та його директори
  Нікопольський краєзнавчий музей імені М.В. Ломоносова - один з найстаріших музеїв України, створений в радянський період. Його відкрито 18 травня 1919 р. як народний музей витончених мистецтв. Фонди музею складали 688 експонатів (картини, скульптура, меблі, посуд, бібліотека), конфісковані з Лукіївської економії поміщика Нечаєва.
  Ініціаторами створення музею були завідуючий відділом народної освіти Нікопольського райвиконкому С.М. Євдокимов, художники Волошин, Педенко, Таран, Ющенко. Під музей віддали одне з кращих приміщень міста - будинок нікопольського купця Т. Гусєва на розі вулиць Катеринославської та Купецької. В перший місяць його роботи музей відвідало 5 200 чоловік, що склало більше половини населення міста Нікополя. Із року в рік фонди музею поповнювались пам"ятками історії і духовної культури. Це дало можливість у 1929 р. на базі народного музею витончених мистецтв створити Нікопольський Державний краєзнавчий музей. Цього ж року введено посаду археолога і призначено на неї Т.М. Кіранова.
  Першим директором краєзнавчого музею був вихованець Петербурзького університету, талановита й інтелігентна людина, викладач краєзнавства педагогічного технікуму Г.С. Шапошников. Крім викладацької роботи в педтехнікумі, він очолював краєзнавчу роботу в місті та районі. До вивчення свого краю він залучив викладачів, студентів, вчителів, голов сільрад, агрономів, керівників підприємств. Виявлялись і вивчались природні багатства, корисні копалини, будівельний матеріал, флора та фауна регіону, історичні та культурні пам"ятки. Вивчалась господарська діяльність населення, промисловість, сільське господарство, культура, побут.
  Г.С. Шапошников у свій час організував декілька екскурсій з метою збору та вивчення етнографічних матеріалів. Цінний матеріал швидко накопичувався у вигляді колекцій, фотографій, статистичних таблиць, зразків промислової продукції, колекції сільськогосподарських культур, побутових предметів. На базі цих матеріалів восени 1929 р. була проведена перша Нікопольська краєзнавча виставка на території педтехнікуму. На подвір"ї розмістили різноманітну сільськогосподарську техніку: трактор, плуги, борони, культиватори, сіялки, віялки. У приміщенні педтехнікуму експонувалися промислові вироби, колекції сільгоспкультур, діаграми, фотографії, таблиці росту грамотності населення, шкіл, лікарень, бібліотек, клубів, хат-читалень, предмети побуту. В організації виставки брав участь колектив педтехнікуму. Виставка була відкрита декілька тижнів. Потім експонати передали до Нікопольського музею витончених мистецтв, утвореного на базі художніх та культурних цінностей з економії поміщика Нечаєва. За пропозицією Г.С. Шапошникова музею присвоїли ім"я засновника краєзнавства М.В. Ломоносова. Невдовзі Нікопольський краєзнавчий музей (далі - НКМ) став відомим на всю Україну. Георгію Сергійовичу належить пріоритет в установленні дати заснування міста Нікополя (1780 р.). У 1931 р. в "Історико-географічному збірнику" (м. Київ) була опублікована праця Г.С. Шапошникова "Як виникло місто Нікополь". Але за новими матеріалами та дослідженнями науковців музею, а саме, заступника директора з наукової роботи М.П. Жуковського, завідуючої відділом запорозького козацтва та нової історії Л.П. Вариводи історія міста значно довша. У 1639 р. (на території сучасного м. Нікополя) козаками Війська Запорозького була заснована Микитинська Січ. Згодом, біля Січі виникло козацьке поселення Микитин Перевіз, де у 1780 р. утворено повітове місто Нікополь.
  Продовжуючи розповідь про першого директора музею Г.С. Шапошникова, треба сказати, що перебуваючи в евакуації в роки Великої Вітчизняної війни (станиця Петровська, Ставропольський край), з фондами музею він зберіг цінний експонат - золоту готську пластину, але сам помер від голоду.
  У 1941 р., під час окупації Нікополя, музей назвали іменем Івана Сірка. А наглядачем музею призначили М.К. Цегера - співробітника відділу природи. Після звільнення міста від німецько-фашистських окупантів, у лютому 1944 р., в музеї створено відділ "Наш край в роки Великої Вітчизняної війни". Музейну експозицію відкрили 7 листопада 1946 р. У 1945 р. науковці музею взяли участь в археологічних розкопках "Кам"янського городища". Експедицію організував професор Московського державного університету, археолог, доктор історичних наук Б.М. Граков. У 1946-1950 рр. музей очолював фронтовик М.К. Голуб. Він сприяв створенню у 1948 р. панорами Дніпровських плавень за участі дніпропетровських художників та співробітників музею А.І. Аніхнової та М.К. Цегера.
  У 1950 р. на посаду директора був призначений М.В. Жигайло - випускник Дніпропетровського університету. За його активної участі у 1959 р. в музеї організовали першу виставку робіт місцевих художників. Михайло Васильович перебував на посаді директора до 1961 р., а в 1961-1962 рр. обов"язки директора тимчасово виконувала Л.А. Сушкова. З 1962 по 1974 рр. музеєм керував Г.Г. Яснєцов, при ньому у 1967 р. зроблено реекспозицію залу історії радянського часу.
  З листопада 1974 р. музей очолив П.К. Ганжа. Дослідник історії краю, він постійно працював в архівах Москви, Ленінграда, Києва. Провів пошуки колекції Нікопольського музею, яка зникла під час евакуації в місті Моздок у 1941 р. Цю тему він досліджує і сьогодні. При ньому підготовлено матеріали для нарису з історії Нікополя для книги "Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область". Він ініціював створення археологічної секції при музеї, і сам брав найактивнішу участь в археологічних дослідженнях експедиції Б.М. Мозолевського. І сьогодні науковці музею приймають участь в археологічних дослідженнях краю в складі експедицій Дніпропетровського історичного музею та Інституту археології НАН України.
  За ініціативи П.К. Ганжі було відзначено 200-річчя Нікополя, організовано виставку картин відомих нікопольських художників Галичина, Каркоца, Фектістова. Петро Касянович називає Нікопольський краєзнавчий музей міні-Лувром, бо в музейній експозиції виставленні бронзові копії (відлив ХІХ ст.) мармурових статуй відомого італійського скульптора Андреа Верокіо (ХV ст.), які експонуються в паризькому Луврі. У 1982 р. Петра Касяновича на посаді директора змінила С.О. П"ятигорець, молодий науковий співробітник. У 1985 р. під її керівництвом завершено наукову інвентаризацію музейних цінностей. А через рік на її плечі випало найважче - переїзд музею з аварійного приміщення на нову адресу по вул. Електрометалургів, 46 а (напівзруйновану колишню військову казарму). Через тиждень переїзду місцева влада вимагала відкрити музей для відвідування. Умови для цього були надзвичайно складні, але музейникам вдалося за короткий термін відновити експозицію. Музей було відкрито, і нікопольці та гості міста мали змогу ознайомитись з історією славетного козацького краю. Підкреслюємо, в цьому була велика заслуга С.О. П"ятигорець. Саме їй вдалося організувати роботу по збереженню експонатів музею від руйнування, хоча це дуже підірвало її здоров"я. До речі, за адресою переїзду музей перебуває й досі.
  У 1987 р. директором став К.І. Шведков, заслужений працівник культури, капітан ІІ рангу. При ньому створено експозицію "Україна. Шлях до незалежності" (1993 р.), проведено реставрацію стародруків, меблів і картин XIX ст. (1994-1997 рр.). Костянтин Іванович започаткував урочисте відкриття художніх виставок, виступив з ініціативою про присвоєння звання "Почесний громадянин міста Нікополя" двічі Герою Радянського Союзу льотчику П.А. Тарану, В.Д. Бредихіну, І.І. Костенку.
  З вересня 1999 р. директором музею працює О.О. Кушнірук - історик, колишній "афганець", голова Спілки воїнів-інтернаціоналістів міста. У нього завжди багато різних цікавих творчих задумок. За його безпосередньої участі Нікопольський краєзнавчий музей брав участь у І, ІІ та ІІІ Всеукраїнських музейних фестивалях у м. Дніпропетровську в 2005, 2008 та 2011 рр. У 2009 році музей урочисто відсвяткував своє 90-річчя.
  О.О. Кушнірук був ініціатором проведення у травні 2010 р.
  І Нікопольського регіонального музейного фестивалю "Розвиток музейної справи в Придніпров"ї: проблеми та перспективи" та ІІ Регіонального музейного фестивалю "Скульптурний салон" у травні 2011 року. З перших днів свого заснування музей виконував дві соціальні функції: освітню і виховну. В післявоєнні роки музей перетворився в науково-дослідницький і культурно-просвітній центр, відомий не тільки в республіці, але і за її межами.
  Сьогодення музею
  Щорічно музей відвідує понад 50 000 чоловік, а науково-просвітньою роботою охоплюється близько 100 000 мешканців міста і району. Взагалі за роки існування музею його відвідало близько 2 мільйонів чоловік. НКМ має більше 40 000 предметів основного і науково-допоміжного фондів, які розповідають про природу та історію краю з найдавніших часів до сьогодення, про наше минуле, про людей, які створювали і створюють славу Нікопольщини. Серед експонатів є багато унікальних, які представляють значну історичну і художню цінність: чумацький віз, козацька зброя, Запорозька ікона-ставротека та інші культові речі з Січової церкви.
  У фондах музею під пильною опікою головного зберігача І.В. Анцишкіна зберігаються цінні археологічні та етнографічні колекції, архівні матеріали. Ведеться наукова і збиральницька робота, спрямована на подальше розширення експозиції, глибоке вивчення історії краю. Колектив музею проводить також велику науково-дослідницьку, науково-просвітню і методичну роботу. Завдяки наполегливій роботі М.П. Жуковського, заступника директора з наукової роботи, музей провів у 2008 р. Всеукраїнську наукову конференцію "Микитинська Запорозька Січ і початок національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст.". М.П. Жуковський створив Нікопольську групу археологічної розвідки НКМ. Після багаторічної перерви 11 листопада 2000 р. у м. Нікополі відновились археологічні дослідження. З 2002 р. об"єктом пошуків стали залишки земляних укріплень Запорозької Січі середини ХVІІ ст., яка була розташована в урочищі Микитин Ріг (територія сучасного міського парку Перемоги). Під час польових досліджень були виявлені і досліджувались:
  1.Залишки фундаменту Нікопольської Свято-Покровської церкви у східній частині площі Визволення м. Нікополя (з 2003 р.).
  2.Залишки склепу каплиці Св. Варвари Великомучениці (з 2004 р.) і залишки фундаменту Цвинтарної церкви прп. Іоана Дамаскіна та скіфського городища по вул. Лапинській, 49 м. Нікополя (з 2006 р.).
  3.Залишки земляних укріплень першої Запорозької Січі на о. Томаківка (Дмитрівська сільрада Нікопольського району та
  с. Острів Марганецької міськради) (з 2006 р.).
  Під час польових досліджень протягом 10 сезонів виявлено близько 100 археологічних артефактів різних історичних епох - доби бронзи, скіфського часу, періоду Козацької України та нової і новітньої історії краю.
  Музей має п"ять експозиційних відділів:
   "Природа та екологія"
   "Археологія та давня історія"
   "Запорозьке козацтво та нова історія"
   "Новітня та сучасна історія"
   "Мистецтво"
  Експозиція відділу природи та екології Нікопольського краєзнавчого музею знайомить відвідувачів з характерними рисами природи найпівденнішого району Дніпропетровської області. В цьому степовому краю - значній частині України - з його рослинним і тваринним світом, кліматом і геологічними особливостями природа дуже багата і різноманітна. Панорама краєвидів колишніх плавнів і урочища Дніпра до їх затоплення викликає велику зацікавленість. Завдяки різноманітності рельєфу місцевості, багатьом водоймищам з густими заростями дерев та різнотрав"я, плавні були чудовим притулком і кормовою базою для птахів та звірів. У панорамі виставлені чучела 40 видів тварин, найбільш типових для плавневих лісів: дятел, сорокопуд, орлан-білохвіст, болотна сова, іволга, сойка, водяна курочка, дика косуля та ін. Завідуюча відділом І.Г. Дорошенко постійно займається науково-дослідницькою роботою.
  Експонати відділу археології та давньої історії знайомлять відвідувачів з матеріалами про життя людини первіснообщинного ладу, і процесом формування феодальних відносин у східних слов"ян. Вже в добу неоліту (новокам"яний вік, V-ІІ тис. до н.е.) людина користувалася глиняним посудом. В експозиції - посуд ямної, катакомбної і зрубної культури. У ІV-ІІ тис. до н.е. окремі племена, що проживали на території України, і зокрема в наших краях, займалися землеробством і скотарством. У VІІ-ІІ ст. до н.е. на території теперішнього Нікопольського району жили кочові племена скіфів. Недалеко, на лівому березі Дніпра, була розташована столиця скіфської держави - Кам"янське городище. В залі виставлені різні знаряддя та побутові речі скіфів.
  У ІІ ст. до н.е. скіфів витіснили сармати, кінець пануванню яких поклала навала готів (ІІІ ст. н.е.) і гунів (ІV ст. н.е.). Після гунів почалася епоха великого переселення народів з Азії в Європу. Через степові простори нашого краю пройшли хозари, авари, болгари, угри, половці, печеніги, монголо-татарські орди та інші. У 2001 р. завідуючий відділом В.В. Шатунов створив Капулівську групу археологічної розвідки (КАПГАР), яку й очолив. Під час польових досліджень виявлено вісім курганних насипів ІV-І тис. до н.е. У кургані міді-бронзи ІV-ІІ тис. до н.е. розкопано більше десятка поховань, які належали представникам різних культурноісторичних спільнот.
  У центральному похованні досліджена кам"яна кругла огорожа (кромлех), до складу якої входять окремі антропоморфні та зооморфні стели. Завдяки польовим дослідженням відділ археології поповнив фонди НКМ (група "Археологія") майже п"ятьма сотнями експонатів.
  Експозиція відділу запорозького козацтва та нової історії розкриває історію краю ХV - початку ХХ століть. Історія Нікопольщини тісно пов"язана з історією запорозького козацтва та боротьбою українського народу за свою національну незалежність. У ХVІ-ХVІІІ ст. на території сучасної Нікопольщини знаходились п"ять з семи Запорозьких Січей: Томаківська (40-ві рр. ХVІ ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638- 1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Нова (1734-1775 рр.).
  На місці сучасного міста Нікополя була розташована Микитинська Січ. На Микитинській Січі Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України. З нікопольської землі почалась національно-визвольна війна українського народу проти польської шляхти.
  В експозиції привертають увагу речі побуту нікопольського поміщика Нечаєва - бронзові скульптури, живописні полотна ХVІІІ- ХІХ ст., стіл, крісла, стільці, порцеляновий посуд.
  Окремий розділ експозиції присвячено соціально-економічному та культурному розвитку краю в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Експонати експозиції музею показують, як позаштатне провінційне містечко Нікополь перетворилося в великий промисловий і культурний центр Півдня України. На початку ХХ ст. це було нічим не примітне місто з населенням 20 000 чоловік, більше половини яких були неписьменними. У Нікополі було з десяток двоповерхових будинків місцевих багатіїв, 2 лікарні на 40 ліжок, кілька шкіл, 3 церкви і 2 синагоги, 11 шинків, трактир, 2 платні бібліотеки, купецький клуб. В місті було 9 невеликих підприємств і кустарних майстерень, де працювало до 2 000 робітників. Найбільший завод землеробних машин і знарядь засновано в 1885 р. іноземними капіталістами братами Каршевськими. У 1914 р. на заводі працювало 65 робітників.
  Інтенсивне промислове піднесення почалося після відкриття на Нікопольщині покладів марганцевої руди, будівництва залізниці та підприємств по виготовленню сільськогосподарської техніки і переробці сировини. Завідуюча відділом Л.П. Варивода постійно займається науково-дослідницькою роботою, створює історичні довідки й каталоги.
  Експонати відділу новітньої та сучасної історії розповідають про історію нашого краю з початку ХХ ст. до сьогодення. Фотографії, документи відтворюють революційні події 1917 р. в країні і на Нікопольщині, події громадянської війни, встановлення радянської влади в краї, відбудову і розвиток народного господарства, голод 1932-1933 рр., сталінські репресії, початок Другої світової війни.
  Представлені матеріали розповідають про героїчну боротьбу радянського народу, зокрема мешканців Нікопольщини в роки Великої Вітчизняної війни проти фашистських загарбників.
  В експозиції зберігаються документи, фото, особисті речі учасників Великої Вітчизняної війни, почесних громадян міста Нікополя, які визволяли його від німецько-фашистських загарбників: маршалів Радянського Союзу В.І. Чуйкова, В.А. Судця, Р.Я. Толбухіна, генерала армії Д.Д. Лелюшенка, особисті речі Героїв Радянського Союзу: В.М. Усова, Н.П. Чалого, М.Х. Бриля, І.І. Бабака, двічі Героя Радянського Союзу П.А. Тарана та інших. 16 нікопольчан в роки Великої Вітчизняної війни були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
  Інші документи і фото розкривають історію краю під час відбудови країни та підняття господарства після Великої Вітчизняної війни, розповідають про створення Каховського водосховища в 1953-1956 рр., початок будівництва Нікопольського заводу феросплавів у 1962 р.
  Окремі експозиційні розділи присвячені нікопольцям-учасникам війни в Афганістані, нікопольцям-ліквідаторам наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
  Шлях до незалежності України набув свого завершення 24 серпня 1991 р. Україна скористувалась можливістю вийти зі складу СРСР, щоб влитись в русло сучасної світової історії. Тоді наш народ зробив визначальний поворот у своїй історії і взяв на себе всю повноту відповідальності за майбутнє суверенної держави. Вікові прагнення українського народу знайшли своє відображення в Акті проголошення незалежності України.
  В експозиційному розділі "Сучасний Нікополь" місто представлено, як один з важливих промислових центрів Дніпропетровщини з населенням 123 000 чоловік. Тут працюють великі підприємства. Серед них гігант вітчизняної електрометалургії ПАТ "Нікопольський завод феросплавів" - виробництво марганцевих феросплавів, ТОВ "Інтерпайп НікоТ"юб" - виробництво стальних труб, ЗАТ "Нікопольський завод сталевих труб "ЮТІСТ", НВО "Трубосталь" - многопрофільне підприємство, ЗАТ "Кранобудівний завод" та інші. В експозиції представлені фото і документи керівників і робітників підприємств, виставлені зразки продукції підприємств міста. Завідуюча відділом А.А. Шмалько.
  Відділ мистецтв організовує та експонує тимчасові і стаціонарні художні та етнографічні виставки. Завідуюча відділом Т.А. Недавня співпрацює з митцями й майстрами народно-прикладного мистецтва міста і району.
  Відділ науково-просвітньої роботи на основі комплексних програм проводить екскурсії по експозиціях, виставках, організовує експонування пересувних виставок, культурно-мистецькі акції, тематичні заходи, сеанси відеофільмів, лекції.
  Нікопольський краєзнавчий музей став справжнім центром патріотичного та художнього виховання молоді, духовного та творчого розвитку мешканців міста та району. Завідуюча відділом Т.Г. Мальована. Фонд наукової бібліотеки на 1 січня 2011 р. складає понад 12 000 книг і брошур. Завідуюча - К.В. Кожушана.
  Наукові співробітники музею ретельно проводять роботу з оновлення постійнодіючих експозицій, доповнення їх новими друкованими, документальними і речовими експонатами. Основні форми роботи: екскурсії, виставки, лекції, круглі столи, конференції, фестивалі, дні відкритих дверей, літературні вечори, публікації статей, консультації тощо. Під методичним керівництвом краєзнавчого музею працюють народні, громадські та приватні музеї міста, району і області. У травні 2010 р. на базі Нікопольського краєзнавчого музею організовано і проведено перший в Україні Регіональний музейний фестиваль "Розвиток музейної справи в Придніпров"ї: проблеми та перспективи", який набув статусу Іго Нікопольського Регіонального музейного фестивалю. З 24 музеїв, підпорядкованих Нікопольському краєзнавчому музею, як методичному центру, у фестивалі взяли участь колективи 15 музеїв.
   Цей фестиваль відбувся завдяки підтримці відділу з питань культури, сім"ї та молоді Нікопольського виконкому (начальник відділу - О.І. Пастушок, головний спеціаліст - Л.В. Коцюбинська). Копітку роботу з проведення фестивалю провів відділ науково-просвітньої роботи НКМ (завідуюча Т.Г. Мальована). Велика заслуга у цьому значному заході належить директору Нікопольського краєзнавчого музею О.О. Кушніруку. На відкритті фестивалю він зазначив: "Дата проведення фестивалю обрана не випадково - 18 травня відзначається Міжнародний День музеїв. Він відзначається з 1978 р. більше як у 150 країнах світу. Слід йти на зустріч людям, їх побажанням зустрітися з прекрасними витворами мистецтва, ознайомитися з історією і минувшиною свого краю, свого народу. Саме сьогодні ми дали можливість мешканцям нашого міста і району, а також гостям славетного міста ознайомитись с експозиційними виставками 15 музеїв, розташованих в різних куточках міста Нікополя та Нікопольського району. Не кожного дня випадає така нагода. Самому фестивалю передувала копітка, напружена робота. Це робота не одного дня. Це робота нашого колективу і музейних працівників усіх музеїв, які відгукнулись на наше запрошення і взяли участь в I Нікопольському Регіональному музейному фестивалі. Велика подяка їм за це і велика шана".
  Під час проведення фестивалю у виставкових залах краєзнавчого музею відвідувачі - мешканці й гості Нікополя ознайомилися з виставками різних музеїв Придніпров"я, фестивальною експозицією "Конкурсні видання музеїв", де були показані близько 60 альбомів, каталогів, різноманітних оригінальних музейних видань.
  На виставках представлено особисті речі, фото і документи солдат Великої Вітчизняної війни, знаряддя праці і речі побуту селянина-індивідуала початку ХХ ст., медичні хірургічні інструменти, вироби народних майстрів, раритетні книги і періодичні видання, живопис, фотокартки, які відтворюють минуле, козацьку добу, культурні традиції, духовні цінності, повсякденне життя, побут, майстерність мешканців нашого регіону.
  У 2011 р. професійне музейне свято було відзначене вдруге. З 12 по 30 травня 2011 р. на базі Нікопольського краєзнавчого музею відбулася унікальна культурно-мистецька акція - ІІ Нікопольський регіональний музейний фестиваль "Скульптурний салон", спрямована на стимулювання культурних ініціатив музеїв Придніпров"я.
  За підсумками засідання Експертної ради переможцем ІІ Нікопольського регіонального музейного фестивалю "Скульптурний салон" було визнано Томаківський районний народний історикокраєзнавчий музей ім. 50-річчя Перемоги, який в проекті "Скульптурний салон" представив виставку воєнних скульптур Д.Н. Красняка "Живи, солдате в бронзі та граніті, живи солдате в пам"яті людській". У творчому доробку митця понад 100 робіт станкової та монументальної скульптури героїко-патріотичного спрямування з граніту, бетону, бронзи, гіпсу, склоцементу. На фестиваль музей презентував частину воєнних скульптур талановитого земляка.
  Глядацькі симпатії відвідувачів отримав Музей народного мистецтва ім. Г.С. Мацука Нікопольського технікуму НМетАУ, який представив на конкурс експозицію з 56 робіт: скульптур, барельєфів та малих скульптурних форм (мініскульптур), виконаних з дерева скульптором Г.С. Мацуком - засновником і організатором музею. Переважна більшість експонатів (близько 500) музею народного мистецтва - окраси і предмету гордощів Нікопольського технікуму, була створена творчими зусиллями автора - талановитої, непересічної особистості.
  Нікопольський краєзнавчий музей постійно підтримує тісні зв"язки з 26 школами міста, вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями міста. Плідно співпрацюють з музеєм краєзнавці міста, користуючись матеріалами його фондів.
  У грудні 2010 р. в місті Києві в Мистецькому Арсеналі експонувалася виставка "Шедеври сакрального мистецтва України XVI- XVIII ст.". У сенсаційній десятці унікальних експонатів були представлені срібні шата ікони Троїце-Іллінської Божої Матері з Чернігова та ікона-ставротека Війська Запорозького Низового з Нікопольського краєзнавчого музею. А ще - дивом вцілілі українські пейзажі XIX ст. Колекційні зібрання ведучих антикварних галерей та музеїв.
  Ікону-ставротеку представляв у Києві на Мистецькому Арсеналі директор Нікопольського краєзнавчого музею О.О. Кушнірук. "Ікона-ставротека Війська Запорозького Низового з Покровської Січової церкви є сховищем частки Животворного Хреста. Її основою є срібна овальна пластина з вмонтованим кипарисовим хрестом. Зберігається в Нікопольському краєзнавчому музеї. Біля неї молився Богдан Хмельницький перед обранням на гетьмана. За легендою в кипарисовому хресті знаходиться частка Животворного Хреста, її подарували в Єрусалимі козакам-паломникам. Історики вважають, що це свідчить про авторитет запорожців у християнському світі".
  Під час презентації тоді директор Мистецького Арсеналу Наталя Заболотна відзначила, що на виставці в Мистецькому Арсеналі були представлені артефакти XVI-XVIII ст. з 5 музеїв України. Це саме ті раритети, ті родзинки, котрими пишається вся країна. "Ікона-ставротека війська запорозького низового 1747 р." - поза конкурсом та "Аналой Іоана Златоуста ІV-V ст. від Р.Х. з культового начиння січової Святої Покрови Божої Матері церкви" - в конкурсній програмі, виставлялись в вересні 2011 р. в м. Дніпропетровську на ІІІ Всеукраїнському музейному фестивалі "Музеї України у всесвітньому культурному просторі".
  Як відомо, музеї - це некомерційні установи, що перебувають на службі суспільства та його розвитку, будучи відкритими для людей, вони збирають, зберігають, вивчають, популяризують та експонують з освітньою, просвітницькою метою історичні матеріали, зібрані багатьма поколіннями фахівців музейної справи. Саме такою діяльністю плідно займається Нікопольський міський музей.
  Директор Нікопольського краєзнавчого музею Олександр Олександрович Кушнірук народився у 1958 р. на Волині. Після закінчення педагогічного училища був направлений працювати на Дніпропетровщину, звідки пішов служити до лав Радянської Армії. Проходив службу в Афганістані, Німеччині.
  Після демобілізації приїхав до Нікополя. Отримав вищу освіту в Дніпропетровському державному університеті. Деякий час викладав історію в учбових закладах міста Нікополя, викладав також соціологію і суспільствознавство в педагогічному училищі і металургійному технікумі. З 1999 р. працює директором Нікопольського краєзнавчого музею. Очолює міську спілку воїнів-інтернаціоналістів УСВА. Олександр Олександрович Кушнірук - фахова, талановита людина, поет. Керівник літературного об"єднання "Гелікон". Заснував видавничу діяльність у краєзнавчому музеї.
   Відомі нікопольчани
  Окремим розділом хотілось би розповісти про відомих мешканців міста Нікополя. Наш край багатий не лише на корисні копалини, металургійні підприємства, родючі землі та щедрі врожаї. Наша земля щедра талановитими людьми. Чарівну природу краю, особливо весною, коли цвітуть каштани та акації, коли місто вкривається білим квітом квітучих садів, воспівали в своїх віршах нікопольські поети Ігор Ляпін та Григорій Біленко. Чудові пейзажі, мальовничі краєвиди міста зображені на картинах місцевих художників Н. Луговенка, М. Галичина, Я. Фектистова та Д. Шеремета. Художник В. Живогляд став автором герба міста Нікополя.
  Відомий і знаний не тільки на Нікопольщині, а й на теренах всього колишнього Радянського Союзу, поет Ігор Іванович Ляпін народився у 1941 році на Уралі в місті Каменськ-Уральському, виріс в Україні, в Нікополі. Працював на Південнотрубному заводі, вчився в металургійному технікумі. Закінчив Літературний інститут імені О.М. Горького. Працював редактором, завідуючим відділом поезії в різних видавництвах. Займався перекладами кавказьких поетів. Расул Гамзатов низько кланявся своєму російському колезі. Першу книжку віршів "Междуречье" видав у 1973 році. Потім були книжки "Живу тобой", "Не вешние воды", "Линия судьбы", "Избранное", "Её зовут Россией", "А вечности в запасе нет" та інші видання.
  Ігор Ляпін - лауреат премії Ленінського комсомолу, Всеросійської літературної премії "Сталінград". Багато років був першим секретарем Спілки письменників Росії. У 2005 році після важкої хвороби перестало битися серце видатного поета і мужньої людини Ігоря Івановича Ляпіна. В своїх замітках він писав: "Україна - це і моя батьківщина... Це мій Нікополь. Це дитинство і юність. Це школа з вчителем в старенькій гімнастерці, технікум, до якого їздив на робочому потязі. Старий майдан, на якому три сторіччя тому Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України. Це відроджений з руїн Південнотрубний завод з його гарячими печами, гуркітливими прокатними станами і, незважаючи ні на що, романтичними нічними змінами. Дніпро, річка Лапинка, плавні з вербами в два обхвати, рибацькі вогнища. Перше літературне об"єднання при міській газеті. Співробітник газети, визнаний журналіст Олесь Корнієнко. Милий Олександре Сергійовичу! З яким співчуттям і любов"ю він дивився на нас! Український письменник Степан Чорнобривець - перший, хто розповів мені про Літературний інститут. Відслуживши в армії і вже будучи студентом цього інституту, я тужив за рідним містом. Біленькі хатки-мазанки під солом"яними чи очеретяними стріхами так і стоять перед очима. Потім до усього цього додались батьківська могилка і постаріла мати. А ще додався кордон".
  Отныне Украина
  России - не сестра. Не выразить словами, Куда нас завели. Мы больше не славяне - Хохлы да москали.
  Таким він був, Ігор Ляпін, справжній поет і громадянин, нікопольчанин і москвич, людина з великим серцем, котре зуміло вмістити у собі Україну і Росію.
  Відомий російський політичний і військовий діяч, адмірал
  Володимир Петрович Комоєдов народився в нашому рідному місті Нікополь 14 серпня 1950 року в сім"ї робітника. В 1998-2002 роках командував Чорноморським флотом ВМФ Росії.
  У багатьох куточках нашої країни з теплотою згадують випускники свою вчительку Героя Соціалістичної Праці Н.О. Кириченко. Ветеран Великої Вітчизняної війни, заслужений вчитель УРСР І.І. Костенко неодмінно користувався повагою серед учнівської молоді. Він часто зустрічався з робітниками нікопольських підприємств, студентами металургійного технікуму та педучилища. І ніколи його цікаві розповіді про фронтове життя, спогади про армійських товаришів не залишали слухачів байдужими. Знане на все місто ім"я нікопольського вчителя історії, відомого краєзнавця С.В. Шеремета. Спартак Васильович Шеремет є автором декількох історико-документальних нарисів про місто Нікополь.
  Ось неповний перелік його книжок: "Нікопольське педагогічне училище", "Медицина Никополя в ХХ веке", "Война глазами подростков". У 1960 році викладач Нікопольського педучилища М.А. Білецька підготувала підручник з української мови для III класу російських шкіл. Цей підручник витримав вісім видань... Слід зазначити і той факт, що випускники Нікопольського педучилища працюють не лише в Україні, вони працюють у Росії, Білорусії, Казахстані, Прибалтиці, Узбекистані, на Далекому Сході. І всюди користуються шаною та повагою.
  Далеко за межами міста було відомо ім"я бригадира комплексної бригади тресту "Нікопольбуд", двічі Героя Соціалістичної Праці І.Д. Ганчева. В народі його з повагою називали будівельником міста. Щоденна напружена праця будівельників була ознакою великого сучасного міста з прямими, широкими проспектами, бульварами й вулицями в буйній зелені каштанів, тополь та берізок, зі світлими житловими кварталами багатоповерхових будинків. За спорудження цих чудових житлових будинків Івану Дмитровичу Ганчеву і було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Щороку будівельниками зводились нові висотні будинки в місті, сім"ї нікопольчан справляли новосілля, переїжджаючи з тісних комуналок до світлих просторих квартир. Квартал за кварталом зростали нові житлові масиви з продуманою архітекторами сучасною інфраструктурою - поруч з багатоповерхівками розташовувались магазини, школи та дитсадки, аптеки, дитячі та спортивні майданчики, бібліотеки, поштові відділення, перукарні, ательє з пошиву одягу. Приділялось багато уваги озеленню міста. Робітники зеленгоспу влітку висаджували на клумбах в скверах і парках, і на головних вулицях міста сотні різних сортів квітів та декоративних рослин. Висаджувалось багато кущів троянд, чорнобривців, конвалій, петуній, айстр, канн, антиринумів, півоній, жоржин, лілей. Влітку місто перетворювалось на казку.
  Медицина міста представлена яскравими іменами. В Нікополі сформувались сімейні династії лікарів, в яких майстерність зцілення і принципи клятви Гіппократа передаються з покоління в покоління. Це - родини лікарів Маковецьких, Рябухіних, Шаповалових, Садікових, Кушніренко, Захарових, Фоміних, М"якота-Рудих, Черкасових, Гень, Бевз, Федорових, Ляшенко, Павленко, Касьянових, Дубінських, Лукашових, Сцепур, Цацкіних. Їх поважають, їм довіряють люди. У 70-90-х роках ХХ століття нікопольські медики побували в закордонних відрядженнях. Лікар В.І. Бевз працював в Сьєрра-Леоне та Кенії, А.І. Луценко - в Алжирі та Нігерії, В.А. Піляєв - у Великобританії, М.Я. Голуб - в Алжирі, Є.П. Балєв - в Йємені, В.Т. Шостак - в Анголі. Наші нікопольські лікарі за кордоном лікували місцеве населення, передавали медичний досвід іноземним лікарям, займались влаштуванням шпиталів та організацією охорони здоров"я в цих країнах, нерідко ризикуючи власним життям. Слід зауважити, що нікопольські медики в ближньому і дальньому зарубіжжі користуються великим авторитетом і повагою. Військовий лікар, генерал-лейтенант медичної служби Василь Трохимович Шостак згадує, що доводилось працювати в досить складних умовах в Народній Республіці Анголі. Для цієї країни притаманна незвична для нас суха спекотлива погода, влітку стовпчик термометра піднімається до 50?С. В Анголі в ті роки йшла громадянська війна. Медики з 25 країн надавали медичну допомогу в шпиталях усім, хто потребував медичної допомоги: пораненим на полі бою, мирному населенню і військовим, дорослим, дітям, породіллям... Добре зарекомендували себе німецькі, французькі медики, лікарі з Куби, Японії, Уругваю. В.Т. Шостак був поранений в Анголі. Після одужання працював головним лікарем нікопольського про сухотного диспансеру. Разом з колективом лікарні прикладав багато зусиль, щоб у важкі часи перебудови їх лікарняний заклад залишався "на плаву". Через брак коштів в тогочасний період головному лікарю самому доводилось домовлятися з колгоспами та радгоспами району з приводу постачання харчів для хворих, щоб завчасно завезти борошно, крупи, картоплю, овочі тощо для лікарняної їдальні.
  Відома театральна режисерка Лідія Юхимівна Венцловська народилась у Москві. Вона була репресована, потім реабілітована. Щоправда без права оселятися в Москві та інших великих містах колишнього Радянського Союзу. Чому ця дивовижна жінка обрала наше старовинне козацьке місто, не знаю. Проте цей вибір мав доленосний вплив для розвитку театрального мистецтва в Нікополі. Л. Венцловська майже 20 років очолювала драматичний гурток при Палаці культури Південнотрубного заводу. За її керівництвом театральною трупою колектив народного театру виборов почесне звання "Народний" театр. Підібрався талановитий колектив театралів, однодумців. Це - Віктор Масюткін, Іван Орманджи, Олена Черкун, Ольга Куркова, Дора Гутман, Валентина Плотник, Емма Штейн, Володимир Ковальов, Віктор Черненко, Іван Саблін, Олена Лютая, Василь Білий, Іван Патерін, Леонід Добровольський та інші ентузіасти своєї справи. Вдень вони працювали на заводі, вчились, а щовечора приходили в драмгурток на репетиції, які проходили в кімнаті ?15 та на сцені Палацу культури Південнотрубного заводу. "Ми не народні артисти, а артисти із народу", - так себе називали артисти нікопольського народного театру. Їх талановита гра у виставах збирала аншлаги в великому глядацькому залі. Але самодіяльні артисти виступали не лише на сцені Палацу культури ПТЗ, вони охоче проводили свої концерти на святкових концертах міста та району, виїздили з виставами в села Нікопольського району, виступали з концертними програмами під час жнив перед комбайнерами. В репертуарі театру були такі вистави "Робоча хроніка", "Русский характер", "Ночь перед бессмертием", "Одна береза знает", "Серце Луїджі", "А зори здесь тихие", "Свои люди - сочтемся!", "Женитьба Бальзаминова", ставились п"єси відомих драматургів А. Арбузова, О. Островського, О. Пушкіна, А. Чехова, О. Толстого.
  У березні 2012 року в Нікополі стартував новий телепроект "Будьте здоровы" з Андрієм Шипко, його мета - допомогти людям зберегти своє здоров"я. Андрій Федорович за фахом - лікар, був обраний депутатом Дніпропетровської обласної ради. В новому телевізійному проекті йдеться мова про найсуттєвіші моменти в галузі охорони здоров"я, про розвиток медицини в нашому регіоні, про лікування і профілактику небезпечних хвороб. Проект об"єднує багаторічний досвід нікопольських лікарів. Проте не слід забувати, що ще Сократ сказав: "Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу". Саме для того, щоб жила в нас духовність, щоб не згасала й міцніла, був створений соціальний проект по відродженню духовності серед мешканців краю. Ідея цього проекту належить Андрію Федоровичу Шипку. Мета проекту - видавництво книг, випуск збірок фільмів і музики, телепередач для духовноморальної освіти нашого суспільства. Однією з яскравих сторінок цього проекту стала збірка кращих документальних фільмів "Міжнародної Кіноасамблеї на Дніпрі-2011", котра проходила в Дніпропетровську в 2011 році. Збірка видана на двох компакт-дисках, і складається з 10 фільмів. Тут зібрані найкращі роботи режисерів з України, Росії, Білорусі, які поставили перед собою завдання - знімати кіноленти на актуальні теми духовності та повернення суспільства до морально-етичних принципів. Диски безкоштовно розповсюджувались по всій області, були доставлені в школи, інтернати, бібліотеки, Будинки милосердя та місця позбавлення волі. У 2012 році на черговому кінофестивалі було представлено вже 13 кінострічок. Подібні фільми виховують і зміцнюють віру в душах людей, підтримують духовний розвиток суспільства, дають надію, яка нас надихає. Архієпископ Криворізький та Нікопольський Єфрем зазначив: "У цих фільмах багато світла, багато любові і справжньої життєвої істини. В них розкриваються теми, що глибоко хвилюють кожного з нас. Духовність і культура завжди йдуть по життю поруч, ці моральні цінності завжди доповнюють одне одного. Дуже важливо в наші дні, щоб люди, особливо молодь, навчались на кращих моральних традиціях нашого народу, традиціях, закладених в основу кінофестивалю".
  Слід сказати, що наш край завжди славився талановитими людьми. Кажучи про творчий потенціал, не треба забувати про журналістику. Вона представлена дуже цікавими і плідними прізвищами. Це - Віктор Чумак (багато років працював редактором газети "Никопольская правда"), Володимир Глядченко (редактор газети "Південна зоря"), журналісти Анатолій Гринченко, Тетяна Чекмарьова, Людмила Кулик, Едуард Слабких, Юрій Коваль, Павло Жежурін, Леонід Петрішин. У 90-ті роки ХХ століття у читачів користувалась популярністю газета "Никопольские известия". Газета захищала права громадян, представляла інтереси громади. Були в пошані "у народі" статті дописувачів з досить активною життєвою позицією Б. Кривчика, Л. Тихевич, К. Лященко,
  Ю. Бабініна, А. Виноградової, А. Руденко. Користувались популярністю спеціальні рубрики, де велись безкоштовні консультації фахівців: адвоката В. Ажмякова, голови асоціації із захисту прав споживачів В. Ліпко, поради з лікування травами провізора-травника В. Чувіліна. Зараз досить цікаво перегорнути сторінки цієї газети. Це був складний час для нашої країни, коли руйнувались старі цінності радянського періоду і зароджувалась нова система цінностей сучасної європейської країни з ринковою економікою, новою юридичною системою, новими механізмами господарювання. Все ще було в новину, і деяким людям похилого віку було досить складно перебудувати своє мислення. Деяким верствам населення здавалось, що взагалі все ще повернеться "на круги своя". Становлення самостійної України супроводжувалося дуже болючими для людей економічними та фінансовими потрясіннями, деформацією моралі та етичних норм. Економіка України опинилася в глибокій кризі. Зупинялися підприємства, рівень виробництва у промисловості та сільському господарстві упав до критичного стану. З"явилася величезна кількість імпортних промислових товарів і харчових продуктів, часто неякісних, навіть шкідливих для здоров"я людей. Ліки стали дуже дорогими. Були перебої з опаленням будинків взимку, погане освітлення міста, погані дороги, низькі зарплати, відсутність робочих місць, зависокі ціни на комунальні послуги. Люди були вимушені перебиватися випадковими заробітками, або ставати "челноками", отакими сучасними купцями, які торгували на базарах усіляким крамом, привезеним з-за кордону. Ілюзії, народжені гласністю, перебудовою, демократією, швидко зникали. Розчарування, розгубленість, гіркота, біль та гнів охоплювали людей... Все це було. Хто пережив ті часи, той це пам"ятає.
  Спорт є однією з найяскравіших сторінок міста. У 2000 році Нікополь посів перше місце в Дніпропетровській області в оглядіконкурсі на кращу організацію фізкультурно-оздоровчої роботи. Найбільш розвинутими видами спорту в місті є: легка атлетика, футбол, волейбол, вітрильний спорт, кікбоксинг, боротьба дзюдо і самбо, скелелазання. У Нікополі створені необхідні умови для занять спортом для всіх категорій населення. Спортивна база міста нараховує 2 стадіони, 2 спорткомплекси, 32 спортивних зали, 23 футбольних поля, яхт-клуб, 45 приміщень для фізкультурнооздоровчої роботи тощо. Крупними спорудженнями міста є спортивний комплекс "Електрометалург", до складу якого входить стадіон на 7 200 глядачів, критий легкоатлетичний манеж, три спортивних зали, два скеледроми, 7 тенісних кортів, тир, тренажерний майданчик, два тренувальних футбольних поля, поле для легкоатлетичних метань. Стадіон "Металург" імені А.І. Куценка вміщує 12 000 глядачів.
  За радянських часів в місті була футбольна команда "Колос", яка виступала в нижчих лігах чемпіонату СРСР. У 2007 році створена футбольна команда "ФК Нікополь-Дніпряни". Команду очолює заслужений тренер України Григорій Варжеленко. За підсумками 2008 року команда посіла 5 місце в першості Дніпропетровської області з футболу. В Нікополі функціонує 5 дитячо-юнацьких спортивних шкіл. Щорічно в місті проводиться міжнародний турнір з юнацького футболу "Кубок Мерії" з участю 400 молодих футболістів з Польщі, Угорщини, Молдови, Росії та обласних центрів України. Жоден вид спорту в Нікополі не має стільки заслужених тренерів, як легка атлетика. Якщо в області їх працює 35 осіб, то сім з них - це нікопольчани: В.Д. Бредихін, В.І. Воловик, В.І. Грачов, Н.П. Коробко, В.А. Решетников, М.А. Цицарикова та В.Г. Чаус. Наші земляки - відомі футболісти: П.О. Яковенко, С.Д. Шавло, С.В. Закарлюка. В місті Нікополі народився відомий яхтсмен Георгій Іванович Шайдуко, заслужений майстер спорту СРСР, срібний призер ХХVI Олімпійських ігр в Атланті, президент Всеросійської Федерації вітрильного спорту.
  Пам"ятайте, настане час, багато різних установ ліквідуються, а музей - ніколи. Музеї існуватимуть вічно, бо вони показуватимуть майбутнім поколінням, чим людство в своїй творчості було і чим воно стало. Яворницький Д.
  ОРДЖОНІКІДЗЕВСЬКИЙ НАРОДНИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ІМ. М.А. ЗАНУДЬКА
  (м. Орджонікідзе)
  Орджонікідзе - місто обласного підпорядкування, знаходиться на лівому березі річки Базавлук в місці впадіння в неї річок Солона та Кам"янка. Розташоване за 215 км на південний захід від Дніпропетровська і за 5 км від залізничної станції Чортомлик. На сьогодні в місті мешкає близько 40 тис.чоловік.
  Археологічні розкопки на території міста дають підставу твердити про давнє заселення цієї місцевості. В районі Богданівської збагачувальної фабрики Шевченківського кар"єру та екскаваторного парку в 1964 р. археологи дослідили курганні поховання скіфів (ІV-ІІІ ст. до Р.Х.), у яких було знайдено коштовні речі: серги із зображенням богині Афіни, намисто, пасок із золотими бляшками, сагайдак на 180 стріл, а також частину дерев"яного візка, залізну сокиру, спис, бронзовий казан та інші речі.
  Але найбільшою пам"яткою, яка прославила місто Орджонікідзе, стала знайдена 21 червня 1971 р. під час розкопок кургану Товста могила археологом Б.М. Мозолевським всесвітньо відома знахідка - золота пектораль (нагрудна прикраса). Вона належала скіфському царю. Золота пектораль вже давно перетворилась на символ давньої історії України. Ювелірні техніки, що використовувалися для її виготовлення, це - лиття по восковій моделі, волочіння, скань, паяння, емалювання. Вважається, що пектораль була виготовлена грецькими майстрами-ювелірами на замовлення знатних скіфів і датується IV ст. до Р.Х. Композиція пекторалі складається з трьох рівнів. Найнижчий - анімалістичні сцени за участю міфологічних та реалістичних звірів. Середній - флористичні мотиви. Верхній - сцени за участю скіфів та домашніх тварин. Є кілька версій-інтерпретацій зображуваних мотивів. За деякими - на пекторалі зображено побутові сцени із життя скіфів. За іншими - скіфська легенда про Золоте руно та двох братів, що вирушили на його пошуки. Пектораль була виготовлена із золота 958 проби, сягала 30,6 см у діаметрі й важила 1 150 грамів. Робота майстрів викликає захоплення. Мозолевський сам розгадав таємницю пекторалі: то не просто нагрудна прикраса скіфського царя, а символ Нового року, який скіфи святкували навесні, коли пробуджувалася природа.
  У VІІІ-ХІ ст. неподалік від міста Орджонікідзе, на території Каховського водосховища, в старому гирлі Дніпра проходив славетний торговий шлях "Із варяг у греки". Місто знаходиться на колишній території земель козацького війська Запорозького. Саме тут більше як 300 років тому знаходились Базавлуцька та Чортомлицька Січі. З останньою пов"язані життя і військова діяльність національного героя України Івана Сірка, могила якого знаходиться в с.Капулівка (Нікопольський район).
  У 40-х рр. ХVІІ ст. землі, де тепер виросло Орджонікідзе, входили до складу Чортомлицької Січі. В 1775 р., після її ліквідації, на цьому ж місці виникло село Покровське. Згодом землі Чортомлицької Січі разом із селом Катерина ІІ віддала князю Вяземському. У 1802 р. він продав їх барону Штігліцу. У 1861 р. у Покровському було створено економію, власником якої став великий князь М. Романов. Подальша історія Покровської економії нерозривно пов"язана з розвитком гірничодобувної промисловості на Півдні України. Ще в 80-х рр. ХІХ ст. на схилах берегів річки Солоної, що протікала по цій місцевості, геолог Г. Федосєєв виявив на поверхні грунту поклади марганцевої руди. Влітку 1883 р. експедиція Геологічного комітету, яку очолив гірничий інженер В.О. Домгер, вивчила їх більш докладно. Після додаткових досліджень, проведених геологами А. Михальським та М. Коцовським, тут було розпочато промислову розробку марганцевих руд і в 1886 р. засновано Покровські копальні. В перший рік їх експлуатації було видобуто 4,4 тис.тонн марганцевої руди.
  За період з 1886 по 1908 р. у балці річки Солоної на схід від Покровських копалень виникли нові рудники, зокрема у 1892 р. - рудник Брянського товариства, в 1893 р. - рудник Львова. У квітні 1896 р. Покровські копальні орендувало акціонерне "НікопольМаріупольське гірничо-металургійне товариство", засноване американськими та німецькими капіталістами. В 1901 р. видобуток руди тут становив 2,1 млн. пудів. Технічний рівень виробництва на марганцевих рудниках був дуже низьким. Роботи на рудничих шахтах проводились кустарним способом. Лопата і обушок були основним знаряддям праці шахтаря.
  Про перемогу більшовицької Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді шахтарі Покровських копалень довідались 26 жовтня 1917 р., і вже на початку листопада влада перейшла до ревкому у складі І.А. Андріашина (голови), Я.І. Шаповала та П.Т. Кулика. Ревком реквізував запаси продовольчих товарів у підприємців і розподілив їх серед трудового населення. Крім того, він узяв на облік все устаткування та обладнання шахт.
  Після подій громадянської війни, на початку 1921 р. у Покровському руднику водночас із відбудовою шахт проводилися роботи по збагаченню видобутої раніше руди. У 1922 р. тут розпочався видобуток марганцевої руди. За рішенням уряду, в 1924 р. створюється спеціальне управління Нікопольськими марганцевими рудниками. Покровські копальні було перейменовано на Олександрівську дільницю Максимівського рудника, яка дістала назву від розташованого поблизу села Олександрівки. Але розробка родовищ західного крила басейну ще не провадилась у широкому масштабі. У роки індустріалізації країни, у зв"язку з тим, що потреба в марганцевій руді ще більше зросла, роботи розгорнулися і на Олександрівській дільниці. З другої половини 1933 р. Олександрівську дільницю було виділено в самостійне рудоуправління, яке в 1934 р. перейменовано на рудник ім. Орджонікідзе. Коли гітлерівська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз, шахтарі рудника ім.Орджонікідзе всі свої сили спрямували на відсіч ворогу. Вони самовіддано трудилися, щоб дати фронту більше продукції. У липні 1941 р. за рішенням Нікопольського райкому партії на руднику було сформовано винищувальний батальйон, який очолив командир загону гірничорятувальної служби
  Ю.Н. Новицький. Батальйон узяв участь в організації евакуації обладнання шахт до радянського тилу.
  Багато гірників рудника ім. Орджонікідзе боролися проти ворога на фронтах Великої Вітчизняної війни. Про це можна дізнатись, відвідавши міський історико-краєзнавчий музей, "Зал бойової слави", в якому знаходяться "свідки" грізних років Великої Вітчизняної війни - особисті речі, фотографії, документи героїв. Так, відділення під командуванням колишнього вибійника шахти І.Т. Малки в одному з боїв знищило 20 фашистів і взяло в полон 20 німецьких солдатів і офіцерів. За мужність і відвагу, виявлені в боях, а також за вміле керівництво старший сержант І.Т. Малка був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Хоробрий воїн загинув на полі бою в 1944 р.
  Слюсар Орджонікідзевського автопарку Б. Кулемін відважно воював з фашистами у Польщі. В бою танк Б. Кулеміна, прорвавшись у тил ворога, розгромив обоз гітлерівців, знищив ворожу автоколону. Всі члени танкового екіпажу удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 4 лютого 1944 р. частини Червоної Армії визволили рудник ім. Орджонікідзе і селище від німецько-фашистських загарбників. У цих боях особливо відзначилася 79-а гвардійська стрілецька дивізія 8-ї гвардійської армії. Свято шанують гірники ім"я молодшого лейтенанта І.Г. Шатохіна, якому за мужність в бою посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
  Відступаючи під ударами радянських військ, німецько-фашистські загарбники зруйнували та затопили шахти рудника. Все цінне устаткування було вивезене до Німеччини або знищено. У 1944 р. орджонікідзевці повністю відбудували 4 шахти, закінчили спорудження нової шахти, ввели в дію збагачувальну фабрику, відремонтували техніку. Протягом року було видобуто понад 60 тис. тонн марганцевої руди. Вже на кінець першої післявоєнної п"ятирічки рудник ім.Орджонікідзе набагато перевищив довоєнний рівень.
  В 1952 р. на Богданівському кар"єрі рудника було застосовано метод видобутку марганцевої руди відкритим способом, ініціатором якого став Ф.С. Дем"яненко. Працюючи на шахтах з дитячих років, він пройшов трудовий шлях від відкатника до керуючого рудником. Вже в 1953 р. відкритим способом було видобуто більше 81 тис. тонн руди - майже десята частина загального видобутку. За впровадження нових методів, які дали змогу підвищити продуктивність праці, Ф.С. Дем"яненко нагороджено орденами Леніна, Червоної Зірки та "Знак Пошани". В 1956 р. в результаті об"єднання робітничих селищ (Калініна, Гірницького та ін.) та села Олександрівки виникло місто Орджонікідзе. В цьому ж році вперше не тільки в радянській, а й в світовій практиці було запропоновано метод рекультивації (відновлення) колишніх кар"єрних земель. Саме в цей час були об"єднані гірничодобувні підприємства в одне ціле - Орджонікідзевський гірничозбагачувальний комбінат, який став головним підприємством міста.
  Захоплююча екскурсія (розповідь) про давні заселення місцевості, козацькі часи, промислове освоєння краю та про виникнення міста Орджонікідзе не може нікого з жителів та гостей міста залишити байдужими. Кожному з нас властива цікавість до минулого землі, на якій живемо. І найчастіше це є потребою нашої духовності. Потреба якомога більше дізнатись про навколишній світ, пізнати його велич і красу; про людей, що жили і творили безсмертну історію рідного краю; ще - лишити щось по собі на згадку прийдешнім поколінням. Саме таке бажання одного спекотного літнього дня виникло у місцевого журналіста, редактора газети "За марганець" Миколи Андрійовича Занудька.
  Відтоді його помисли і прагнення спрямувались на те, щоб зібрати і зберегти якнайбільше речових пам"яток історії та культури предків. За допомогою любителів-краєзнавців Д.Я. Бондаренка, геолога Г.П. Фоменка, пенсіонерів І.А. Андріашина, О.М. Міненка, заступника керуючого рудником Д.С. Дем"яненка, кінотехніка Г.А. Дерев"янка, фотографа Ф.М. Новикова починає створюватись фонд для майбутнього музею. І у грудні 1967 р. невелике приміщення редакції газети "За марганець" перетворилось і в архів, і в сховище.
  Так у 1967 р. був створений Орджонікідзевський народний історико-краєзнавчий музей ім. М.А. Занудька. У 1969 р. музею надано ім"я "Народний". Рада музею складається з 15 чоловік, ветеранів війни, Почесних громадян міста, істориків та краєзнавців. "Чим міцніші зв"язки з культурою, тим більшого можна чекати від людини, як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних цінностей, патріота", - це слова міського голови І.І. Цупрова. Спливуть роки, з"являться нові покоління, а музей продовжуватиме знайомити всіх небайдужих з історично-культурною спадщиною. Бо саме тут, у скарбниці духовної культури, можна навчитись любити й шанувати рідний край, його мешканців, творців промислової слави регіону, країни.
  "Пам"ятайте, - писав свого часу відомий історик і дослідник Яворницький Д.І., - настане час, багато різних установ ліквідуються, а музей - ніколи. Музеї існуватимуть вічно, бо вони показуватимуть майбутнім поколінням, чим людство в своїй творчості було і чим воно стало". Справді, велика мудрість міститься у народному прислів"ї: "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути", адже наочний приклад навряд чи можна порівняти з розповідями. Саме тому значимість музею для міста та його мешканців важко переоцінити, а особливо для підростаючого покоління. Бо тут, у перлині духовної культури, вони вчаться любити й шанувати рідний край, його історію та творців.
  Експозиція розпочинається з історії створення музею. На меморіальній дошці викарбувано: "Орджонікідзевський історико-краєзнавчий музей засновано з ініціативи любителів-краєзнавців при активній допомозі міського комітету КП України, міськвиконкому, підприємств міста на честь 50-річчя утворення Радянської України. Грудень 1967 р.". На іншій меморіальній дошці читаємо: "Колегія Міністерства культури УРСР за заслуги у створенні експозицій і проведення масово-політичної роботи серед населення присвоїла Орджонікідзевському музею на громадських засадах почесне імення "Народний музей". Липень 1969 р.". З 1993 р. міський народний історико-краєзнавчий музей носить ім"я М.А. Занудька.
  У музеї проводяться виставки робіт з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва учнів шкіл, вихованців Будинку творчості та юнацтва. Постійно ведеться робота з пошуковими групами, які збирають цікавий матеріал з історії рідного міста, його жителів. До кожної історичної події проводяться тематичні екскурсії, зустрічі, виставки, уроки мужності та народознавства. Не зменшується інтерес до вивчення та дослідження історії міста. Члени ради музею: Л.А. Мішина, А.І. Череп, П.О. Гопенко,
  П.Л. Алейніков, Л.А. Казарін, С.В. Костецький, П.П. Шаповал,
  І.В. Меркулова, Г.С. Щербина, О.Г. Жерносік, Л.Г. Жерносік, Н.Ф. Єршова, Ю.Д. Середа, В.І. Алтухов, М.О. Баршунін допомагають працівникам музею знаходити цікаві матеріали. Музей поповнюється новими експонатами, оформлюються нові експозиції, котрі відображають правдиву історію рідного краю. Підтвердженням цьому стала відкрита нова експозиція "Спортивна гордість нашого міста", ініціаторами якої є А.І. Череп і В.І. Алтухов.
  Історія міста Орджонікідзе має багато пам"ятних віх (всі вони знайшли своє висвітлення в музейній експозиції): створення гігантського гірничо-збагачувального комбінату з його величезною інфраструктурою з видобутку окисних і карбонатних марганцевих руд, будівництво плавального басейну (на 50 метрів) союзного значення, зони відпочинку на відпрацьованих кар"єром площах після їхньої рекультивації, створення на рекультивованих землях ландшафтного заказника "Богданівський" площею 1 387 гектарів.
  Заказник "Богданівський" - унікальне поєднання збережених у природному стані і антропогенно змінених екосистем. Тут проводяться дослідження динаміки розвитку флори і фауни в умовах інтенсивного впливу на природу техногенних факторів. Тут зростають ковила Лессінга, ковила волосиста; зустрічаються також дозорець-імператор, вусач земляний хрестоносець, гадюка степова східна, лунь польовий, які занесені до Червоної книги України. У музеї сім залів загальною площею 220 м2, нараховує він 2 770 експонатів, які розповідають про історію рідного краю від часів первісно общинного ладу до сьогодення:
   "Скіфи Придніпров"я".
   "Промислове освоєння краю".
   "Трудова слава Орджонікідзевського ГЗК".
   "Зал бойової слави".
   "Природа рідного краю".
   "З життя української сім"ї".
   "Виставковий зал".
  Зал, у якому ми бачимо фрагменти з життя української родини. У музеї проводяться виставки робіт з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва учнів шкіл, вихованців Будинку творчості дітей та юнацтва. Велика робота ведеться по вшануванню ліквідаторів Чорнобильської трагедії. На базі музею проводиться робота з пошуковими групами, які збирають цінний матеріал з історії рідного міста, його жителів. Музей активно працює зі шкільними музеями міста, Нікопольським краєзнавчим музеєм.
  При плануванні роботи враховуються інтереси населення міста, календар знаменних і пам"ятних дат, як міста, так і держави в цілому. Вся робота працівників музею носить культурноосвітній характер і спрямована на культурний розвиток, особливо дітей та юнацтва, відповідає гострим проблемам сучасності, відродженню духовності, історії та культури українського народу, вихованню любові й пошани до рідного краю, держави, поваги до рідної мови, збереженню історико-культурних цінностей. Працівники музею прикладають максимум зусиль, щоб їх робота носила змістовний доступний інформаційно-цікавий характер. ...Спливуть роки, з"являться нові покоління. Експонати музею розкажуть й їм історію краю подніпровського від давнини і до їх сьогодення.
  Директор Орджонікідзевського народного історико-краєзнавчого музею ім. М.А. Занудька Тамара Іванівна Жежеріна народилась у 1946 р. в родині робочого в селищі Дем"янівка на Донбасі. Там пройшли дитинство і юність. Закінчила Стародубовську школу-інтернат. Тамара Іванівна Жежеріна завжди захоплювалась книгами, роботою в різних гуртках. З активною життєвою позицією вихована на військово-патріотичних традиціях своєї родини. Дід Т.І. Жежеріної - повний Георгіївський кавалер, батько - ветеран Великої Вітчизняної війни, дядько - Герой Радянського Союзу.
  У 1967 р. закінчила Донецьке культпросвітучилище. У 1981 р. - Ленінградську ордена "Знак Пошани" Вищу профспілкову школу культури, за фахом - методист-організатор КПР вищої кваліфікації. Ветеран культури. Т.І. Жежеріна - директор музею з великим досвідом. Кожний образ з музейних експонатів воєнних років і зустрічі з ветеранами пропускає крізь своє серце. Під час проведення І Нікопольського регіонального музейного фестивалю у травні 2010 р. Т.І. Жежеріна була нагороджена грамотою "За музейне подвижництво".  
  Виховує все: люди, речі, події, та насамперед й триваліше за все - люди. Макаренко А.
  МАРГАНЕЦЬКИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  (м. Марганець)
  Місто Марганець стоїть на правому березі річки Дніпро в місці впадіння в нього річок Томаківки й Ревун.
  Мільйони років тому на місці сучасного Марганця було море, підтвердженням цьому слугують знахідки гірників. При вскритті пластів землі під час видобутку руди були знайдені кістки кітів, інших морських тварин, морських мушль, котрі вже не водяться в сучасних морях. Саме відклади морського дна на основі гранітних пластів і спровокували утворення марганцевої руди.
  На території сучасного міста ще за дореволюційних часів археологами було розкопано величезний скіфський курган (ІV- ІІІ ст. до Р.Х.), у якому виявлене багате поховання вождя із золотими прикрасами, зброєю тощо, а також кілька курганів зрубної культури доби бронзи (ІІ-I тис.до Р.Х.) та пізніх кочовиків (ХІV-ХV ст.). На місці сучасного Марганця була утворена перша Запорізька Січ. Розташовувалась вона на острові Томаківка. На жаль, частина острова сьогодні затоплена водами Каховського водосховища, а частина збереглась і знаходиться між річкою Томаківкою та водосховищем в районі "Острова". Острів мав ще декілька назв: Буцький, Дніпровський, Городище та Острів. Займав площу близько 300 га. Його омивали річки Бугай, Русло, Ревун. Томаківська Січ була заснована в 40-60 рр. ХVІ ст. і проіснувала до 1593 р. Це місце вважалось однією з найкращих фортець на Дніпрі.
  Запорозькі козаки під керівництвом Івана Підкови боролись проти турецького гноблення в Молдові. Також острів був базою козацько-селянського повстання (1591-1593 рр.) під проводом Криштофа Косинського. В останній період повстання татари напали на Томаківську Січ. Після героїчної оборони козаки були вимушені залишити острів. Вночі вони вийшли на човнах з облоги і перебрались на острів Базавлук.
  На острові Томаківка з 12 по 15 грудня 1647 р. перебував Богдан Хмельницький з сином Тимофієм і загоном однодумців, де зібрав й сконцентрував повстанські сили для визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. проти польського гноблення. Звідси в січні 1648 р. він напав на Микитинську Січ (територія сучасного міста Нікополь), де розгромив польський гарнізон і взяв владу в свої руки. Отаман Іван Сірко також пов"язаний з марганецькою землею. Уславився кошовий отаман тим, що не програв жодної битви. Він зображений на картині відомого російського художника Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Похований Іван Сірко в с.Капулівка Нікопольського району, неподалік від Марганця.
  У 1880 р. мешканець с. Городище копав колодязь і знайшов незвичайну тверду землю. Згодом, він узнав, що це руда марганцю. Це відкриття зацікавило геологічний комітет гірничого департаменту й власників металургійних заводів. Влітку 1883 р. геолог В.О. Домгер в долині річки Солоної знайшов великі поклади марганцевої руди. Таким чином, він відкрив найбільше в світі родовище марганцю. У 1886 р. була відкрита перша шахта по добуванню руди, а в 1910 р. підприємство стало найбільшим постачальником руди на світовий ринок. У 1926 р. с.Городище було перейменоване в Комінтерн, а в 1938 р., коли до складу селища увійшли ще декілька населених пунктів, набуло статусу міста і отримало назву Марганець. У 1941-1944 рр. місто знаходилось в фашистській окупації. Місцевими жителями велася партизанська війна проти ворога. В центрі міста і досі збереглися будівлі, які пам"ятають ті жахливі роки. В будівлі колишньої дитячої поліклініки в роки окупації було розташоване гестапо, в стінах якого закатовані й вбиті сотні людей. Їх тіла скидали у яму поблизу будівлі (зараз на цьому місці братська могила у вигляді Меморіалу з Вічним вогнем).
  У 50-х рр. ХХ ст. частину острова Томаківка і прилеглих селищ, частину плодючих земель і таємних печер було затоплено водами Каховського водосховища, що призвело до знищення багатьох історичних цінностей й суттєво змінило клімат регіону. У 1970 р. на лівому березі Дніпра почалось будівництво Запорізької ГРЕС, а в 1979 р. - Запорізької атомної електростанції. Це суттєво позначилось на екології міста і прилеглих районів. Обидві станції можна побачити неозброєним оком, стоячи на березі Каховського водосховища з боку Марганця.
  Багата історія краю завжди цікавила істориків і краєзнавців. Свого часу зацікавила вона і Вадима Костянтиновича Сандула, відповідального секретаря Товариства охорони пам"яток історії та культури міста. Він провів велику дослідницьку і пошукову роботу, зібрав багато експонатів та виступив засновником історикокраєзнавчого музею міста Марганця. 29 квітня 1969 р. на вул. Радянській, 76 відкрито музей на громадських засадах. Вже в червні 1971 р. рішенням колегії Міністерства культури УРСР музею було присвоєно почесне звання "Народний".
  Протягом 30 років музей працював на громадських засадах. А влітку 1999 р. виконком Марганецької міської ради прийняв рішення зробити музей структурним підрозділом відділу культури. Та на жаль, і реекспозиція, і початок фінансування музею затяглися до кінця 2006 р. Тільки 8 грудня 2006 р. на останній сесії міської ради прийнято рішення про створення Марганецького міського краєзнавчого музею зі ставкою директора та повним фінансуванням з міського бюджету.
  Сьогодні експозиція музею складається з шости розділів:
   "Геологія та палеонтологія краю".
   "Стародавня археологія Придніпров"я. Скіфи".
   "Край в козацькі часи".
   "Початок рудорозробок у краї". "Народження міста Марганця".
   "Підпільний та партизанський рух у місті (1941-1944 рр.)".
  У розділах "Геологія і палеонтологія краю", "Стародавня археологія Придніпров"я. Скіфи" представлені експонати, які були знайдені у кар"єрах та копальнях Марганецького гірничо-збагачувального комбінату у 1967-1969 рр. Багато експонатів принесли до музею шахтарі цього комбінату. Археологічні дослідження також проводились в цей період. Близько 100 експонатів виставлені у вітринах розділів. Найбільш цікава скіфська добірка з 17 експонатів: наконечники стріл, посуд глиняний побутовий, мідні жіночі прикраси.
  "Край в козацькі часи" висвітлює період існування Томаківської Січі на теренах краю. В розділі експонується колекція речей середини ХVІІІ ст.: козацьки люльки, побутові речі, старожитності, які музею подарував у 2008 р. краєзнавець із Запоріжжя Ю.А. Вілінов. За фахом лікар-терапевт, він є автором багатьох наукових збірок з краєзнавства, з історії Хортиці.
  Розділи "Початок рудорозробок у краї" та "Народження міста Марганець" висвітлюють події на території краю з 1883 р. по сьогодення. Як вище зазначалось, промислове освоєння краю почалося після відкриття в 1883 р. на цих землях покладів марганцевих руд російським геологом В.О. Домгером. В експозиції розділів є також інформація про людей краю, їх фото та особисті речі. Багато експонатів свого часу приносили шахтарі Марганецького гірничо-збагачувального комбінату.
  Серед них: шахтарські каски з ліхтариками та акумуляторами, відбійні молотки післявоєнних часів. Молотки, удосконалені саме в Марганці. Свого часу їх удосконалив керуючий трестом "Нікополь-Марганець" І. Тимошенко. За його розробками почали виготовляти молотки в Марганці і в Україні. За оцінками експертів ці відбійні молотки краще пристосовані до умов роботи в марганцевих шахтах і знімають одночасно 20-30 кг пласту руди. Для порівняння, сучасні більш легкі відбійні молотки знімають тількі 10-15 кг пласту.
  Воєнному періоду історії м. Марганця присвячено розділ "Підпільний та партизанський рух у місті (1941-1944 рр.)". 904 доби Марганець був окупований німецько-фашистськими військами під час Великої Вітчизняної війни з 17 серпня 1941 р. по 6 лютого 1944 р. В експозиції представлені фото і особисті речі партизан, в тому числі, радіоламповий приймач, яким передавали дані на Велику землю; оригінали "аусвайсів" німецькою мовою з печаткою "м. Марганець"; поштові листівки, які німці відправляли своїм родичам в Німеччину. Окупанти були дуже впевнені, що вони прийшли на нашу землю назавжди.
  Загальна площа музею складає 173 м2. На початок 2011 р. у фондах музею нараховувалось 4 510 одиниць експонатів основного та допоміжного фондів. Актив музею складається з 10 чоловік. До нього входять члени міського осередку краєзнавців, відомий краєзнавець із Запоріжжя Ю.А. Вілінов та всі не байдужі до музейної справи мешканці міста.
  Останнім часом в музеї поновлена виставкова діяльність. На рік проводиться до 6-8 різноманітних виставок. Художники, майстри декоративно-прикладного мистецтва активно співпрацюють з музеєм і охоче виставляють свої роботи на огляд місцевих жителів. Серед них, відомі імена в місті: І. Баркаш - художник-аматор - майстер пейзажного живопису, голова ради ветеранів ГЗКу; П. Хохлов - працівник ГЗКу, художник-аматор, майстер з коренепластики; учениці міського професійного ліцею - майстринівишивальниці. Музей на рік відвідує до 2 000 відвідувачів - мешканців і гостей 45-тисячного міста Марганця.
  З 2007 р. директором музею працює Костянтин Дмитрович Бакуров. Він народився 14 жовтня 1959 р. у м. Запоріжжя. В 1987 р. закінчив історичний факультет Запорізького державного університету. В 1991-1995 рр. очолював Запорізький обласний музей народної творчості та етнографії. У 1983 та 1989 рр. був учасником археологічних експедицій у Запорізькій та Київській областях. У 90-х рр. очолював етнографічні експедиції до національних сіл Запорізької області (греків та болгар).
  К.Д. Бакуров - засновник та організатор п"яти Регіональних наукових конференцій "Історико-етнографічні дослідження Нижньої Наддніпрянщини", почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців (з 1993 р.), член Національної спілки краєзнавців України, голова Марганецького міського осередку спілки краєзнавців. Музейний фахівець з великим досвідом, директор Марганецького музею К.Д. Бакуров провів велику пошукову і дослідницьку роботу: суттєво доповнив колекцію козацьких речей в розділі "Край в козацьку добу" та значно збільшив експозиційний розділ "Підпільний та партизанський рух у місті (1941-1944 рр.)".
  У 2007 р. він отримав Почесну грамоту Харківської Національної Академії міського господарства "За підготовку талановитої молоді" за участь у Всеукраїнському конкурсі серед студентів України з екскурсійної роботи. Ним було підготовлено екскурсію "На Томаківську Січ - у місто Марганець". У 2008 р. під керівництвом К.Д. Бакурова музей став дипломантом Другого Всеукраїнського музейного фестивалю з отриманням Диплому учасника та Диплому журі. Був нагороджений цінним призом - диктофоном. У 2010 році Марганецький історико-краєзнавчий музей - учасник І Регіонального музейного фестивалю при Нікопольському краєзнавчому музеї. В 2011 р. взяв активну участь у ІІ Нікопольському регіональному музейному фестивалі "Скульптурний салон". 
  ...Ходжу до музею, неначе на свято,
  Літаю, немов, крізь купальський вогонь, -
  Бо то Батьківщини священні палати, то пам"ять і гени народу мого! Ніколаєнко О.
  ТОМАКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ НАРОДНИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ІМ. 50-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ
  (смт. Томаківка)
  Томаківщина має глибоке історичне коріння. Тут стояла одна з Запорозьких Січей - Томаківська. Знаходилась вона на острові Томаковка посеред плавнів.
  Заснування постійного поселення Томаківка ("Уход Томаковка") датується 1552 р. Є така легенда, що назву йому дала цариця Катерина. Подорожуючи до запорозької слободи, вона побачила квітку маку. Спитала вона, що це за гарні квіти. Відповів цариці старий сивочолий дід-запорожець: "То - Маковка". "Томаковка...", - не зовсім розуміючи, повторила Катерина і додала, що нехай і слобода ця віднині називається Томаковка. Тому недаремно на гербі сучасної Томаківки красується ця яскрава степова квітка.
  В енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона за 1890- 1907 рр. зазначено, що "Томаковка - село Катеринославського повіту Катеринославської губернії, при річці Томаковці. Мешканців 10 813 осіб, 2 православні церкви, 2 земських та 1 церковно-парафіяльна школи, земська лікарня, аптека, ярмарок, до 20 торгівельно-промислових підприємств. Колишнє запорозьке селище (Кайдацької паланки). В наділі селян Томаковки родовище залізної руди".
  Томаківський район - велика скарбниця минулого. На території району розташовані 33 пам"ятники історії та 211 пам"ятників археології, з котрих 207 курганів, 3 поселення доби бронзи і одне поселення Черняхівської культури. Головною галуззю економіки
  Томаківського району є сільськогосподарське виробництво. Господарства району спеціалізуються на виробництві зерна, молока, яєць, вирощуванні технічних культур. Сільськогосподарську діяльність в районі здійснюють різні компанії Томаківки і усього району, серед яких 42 підприємства різних форм власності і 130 фермерських господарств.
  У 1956 році Томаківці був наданий статус селища міського типу. Томаківка - адміністративний центр Томаківського району. Кількість мешканців цього населеного пункту за переписом 2011 року становить 7 280 осіб. В селищі діють маслоробний та комбікормовий заводи, хлібозавод, цегляний завод, агрофірма "Перше Травня" та фермерські господарства. Функціонують об"єкти соціальної сфери: 2 школи та дитсадок, професійний аграрний ліцей та музична школа. Є кілька закладів охорони здоров"я - районна лікарня, 3 аптеки, санепідемстанція. Діють заклади соціально-культурної сфери: Будинок культури, районна картинна галерея, Центр творчості молоді, Будинок школяра, бібліотека, районний історико-краєзнавчий музей.
  Початком заснування Томаківського районного музею став шкільний музей Томаківської СШ, який організував у 1960 р. вчитель географії Василь Данилович Прокопенко. Шкільний музей не міг задовольнити потреб жителів району і в 1967 р. було відкрито Томаківський районний історико-краєзнавчий музей згідно рішення виконкому районної ради народних депутатів ? 48 від 2 листопада 1967 р. "Про відкриття Томаківського районного історико-краєзнавчого музею на громадських засадах на 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції".
  Музей відкрився в окремо пристосованому приміщенні і мав у своїх фондах лише 216 експонатів. Першим директором музею в 1967 р. призначили Є.Т. Федорченка. У 1977 р. виконком районної ради прийняв рішення: розпочати роботу по створенню нового, розширеного музею. Директором музею на громадських засадах було затверджено М.М. Білика, під керівництвом якого і починається збір музейних експонатів. Для оформлення нового музею був підписаний договір з обласним виробничим художньооформлювальним комбінатом. Оформлення музею проводилося до 1980 р. і ним займалися районні художники під керівництвом
  П.І. Бабія. У фондах музею на день відкриття 9 травня 1980 р. вже налічувалося 2 300 експонатів. Саме цього дня був відкритий поновлений розширений історико-краєзнавчий музей. В цей день його відвідало 700 відвідувачів.
  У 1982 р. музею було присвоєно звання "Народного". В цьому ж році Томаківський районний музей було представлено на ВДНГ УРСР. Загальна площа музею складає 274 м2. Музей має такі експозиційні зали:
   "Природа".
   "Найдавніші часи".
   "Від заснування Томаківки до післяреволюційного періоду". "Зал Бойової слави".
  В залі природи представлено карту району, корисні копалини, ґрунти, рослинний та тваринний світ. Це улюблений зал томаківської дітвори, вони не втомлюються майже щодня дивитися на опудало дикого кабана, якого було впольовано в 1980 р. Цікавить їх і стара колекція комах та метеликів, а томаківський люд ходить, щоб дізнатися яка на вигляд та чи інша лікарська рослина, тому що в експозиції представлено дуже багатий гербарій.
  В центральному залі "Найдавніші часи" увагу відвідувачів привертають документальні та речові експонати, які були свідками далекого минулого: макет з картиною життя первісних людей, відкопані кам"яна зброя та знаряддя праці, прялка та гребінь, побутові речі селян, український національний одяг, дерев"яний посуд та багато іншого. З цікавістю розглядають відвідувачі новий експонат - макет хатини під соломою, подарований музею місцевим фермером А.В. Скоруком.
  У 1993 р. було відкрито картинну галерею ім. Д.Н. Красняка, як філія Томаківського районного історико-краєзнавчого музею. З 1993 р. по 2001 р. директором музею був М.Т. Поставець. З 1995 р. за рішенням Томаківської районної Ради народних депутатів музею присвоєно ім"я 50-річчя Перемоги.
  У 2002 р. Томаківський районний музей виборов друге місце в конкурсі, який проводився обласним управлінням культури серед закладів культури сільських районів серед музеїв, та був нагороджений цінним призом - телевізором.
  Кожного року музей відвідує близько 5 000 чоловік, чимало побувало тут земляків томаківчан, які живуть і працюють в різних куточках України, близького та далекого зарубіжжя, а також гостей із Голландії, Німеччини, Франції, Італії. У 2009 р. родина томаківчанки - жительки Італії Олени Кулешової після відвідування музею та картинної галереї, протягом трьох років фінансово допомагала музею з ремонтом експозиційних залів. Художньо обдарована жінка подарувала своє полотно до фонду картинної галереї та надіслала коштовні іграшки в дарунок дітям-сиротам району.
  В ході оглядової екскурсії по музею відвідувачі з цікавістю слухають легенди про назву селища, захоплюючу розповідь про Томаківську Січ. Острів Томаківка, на якому в 1564-1593 рр. була розташована Томаківська Січ, лежить біля сучасного міста Марганець Дніпропетровської області, навпроти однойменної річки. Річка Томаківка, права притока Дніпра, підходила до острова зі сходу і розділялась тут на два рукави. Один зливався з притокою Дніпра - Ревуном, другий - з Річищем.
  В теперешній час, частина острова затоплена Каховським водосховищем, від річок залишилися лише їх річища і острів став півостровом, на якому встановлено пам"ятний хрест.
  Томаківська Січ була заснована на острові Томаківка, який татари влучно назвали "тумак" - шапка (він і справді нагадував шапку). За розповідями старожилів острів у давнину був вкритий величезним лісом, на його околицях росли високі груші, а на самій середині "гойдався високий-превисокий дуб". У стратегічному плані розташування острова Томаківки було дуже зручне: він стояв серед низовинних плавнів і з усіх боків був охоплений ріками й річками. Річки навколо острова Томаківки були достатньо глибокі.
  По острову був добрий степ, де можна було випасати чималі табуни коней, байраки ж на ньому та береги ще у дев"ятнадцятому столітті були рясно вкриті дубом, грушею та кислицею. Доступитися до Січі було нелегко, бо протока Ревун досить широка і перейти її окружною дорогою було неможливо. З гармат же хоч і можна було дострелити до острова, та Січ була захована за високою горою і дістати її там при тодішніх гарматах було неможливо. Доступитися ж до Січі з боку Річища годі було й думати, бо там на цілу милю слалися непроходимі пущі плавнів. Найбільша висота острова 14 метрів, площа 350 десятин, периметр 6 верст. Польський шляхтич Самуїл Зборовський, який був у Січі в ХVІ ст., розповідав, що острів цей "такий широкий, що може вмістити двадцять тисяч чоловік і багато коней"...
  Тремтіння серця у відвідувачів викликає експозиція "Залу Бойової слави". Розірвана бомбою стіна, на вибоїнах жменька рудої землі - це томаківчани брали її заюшену кров"ю радянських воїнів, як святиню. Колючий дріт, світлини з поля бою, пам"ятник 126 дітям-сиротам, особисті воєнні речі томаківчан не залишають байдужим жодного відвідувача.
  Професійно створена експозиція в цьому залі, експонати воєнних часів дозволяють відвідувачам поринути в героїку Великої Вітчизняної війни, дізнатися про тих, хто захищав Томаківщину від ворога, хто поліг на Томаківській землі, та про земляків, які воювали на всіх напрямках фронту. Зрошена кров"ю Томаківська земля, бо бої тут були особливо жорстокі. Дорогою ціною заплатили воїни Радянської Армії, визволяючи Томаківський район від фашистських загарбників, понад 4 000 воїнів залишилися тут лежати навіки. Не можливо назвати їх поіменно, але їх подвиг томаківчани будуть завжди пам"ятати. Історія визволення Томаківщини багатьом слухачам схожа на легенди. За кожною з них, героїчно віддані життя воїнів.
  В експозиції можна побачити "Повідомлення Совінформбюро про жорсткі розправи та знущання німецько-фашистських загарбників над жителями с.Томаківки Дніпропетровської області". Під час окупації фашисти розстріляли 483 мирних жителя, в тому числі 126 сиріт Михайлівського дитячого будинку та 56 пацієнтів Володимирівського будинку інвалідів. За свідченнями старожилів німці підкидали дітей у повітря і розстрілювали. 4 319 юнаків та дівчат силоміць вивезено на рабську працю до Німеччини, звідки багато не повернулися.
  Не хотів ворог покидати Томаківську землю, бо вона займала важливу роль у німецькій обороні Нікопольського басейну, де німці організували видобуток марганцевої руди. Томаківку було визволено від фашистів лише 30 грудня 1943 р. Весь район - 6 лютого 1944 р. "В ніч з 30 на 31 грудня 1943 р. загинув 22-річний командир СА-152 гвардії молодший лейтенант Махмудов Абіджан. Він перебував на борту танка і показував шлях. Його скосила ворожа куля. Падаючи, він потрапив під трак. Коли танк зрушили з місця, Махмудова ніде не було. Виявилось, що його тіло перетерло між кригою, камінням і траком танка. У воді випливло його серце. Командир другої установки П.Г. Байсков поклав його на броню своєї машини і з серцем друга ходили в атаку на ворога. Пізніше, під час візиту до Томаківки П.Г. Байсков напише про це вірш "Серце Махмудова":
  Ты, наверное, помнишь, Томаковка, Новогодний бой за селом. Здесь сегодня, поклавши маки, Я и сердце оставил своё.
  Тому найшановнішими та поважними гостями музею є ветерани та учасники Великої Вітчизняної війни.
  В експозиційному розділі "Сучасна Томаківка" відвідувачі знайомляться з поетами томаківчанами, які в своїх творах славлять рідний край. Поет Г. Зімненко про Томаківку написав так:
  Томаківко моя, козацька сторона, Крім тебе навкруги милішої нема.
  Червоні маки пестить срібна ковила, Духмяні васильки, полин і сон-трава... Тут в давнину на конях отамани Бороли славу гетьману Богдану.
  Тут мирно сплять кургани сивочолі, Сірка славетного вершилася тут доля.
  Щорічно, завдяки жителям Томаківки поповнюються фонди музею та картинної галереї, саме тому музей був і залишається "народним". Двері музейних закладів гостинно відчинені для кожного відвідувача.
  Філія музею - районна картинна галерея ім. Д.Н. Красняка. У творчому доробку митця понад 100 робіт станкової та монументальної скульптури героїко-патріотичного спрямування. Галерея - краса і гордість Томаківщини (з 2008 р. лектором картинної галереї та музею працює Л.О. Колихалова), має один експозиційний зал, де експонуються полотна та скульптури митців Дніпропетровщини і України.
  Відрадно, що Томаківський районний музей і картинна галерея живуть єдиним життям з Томаківським районом. Жодне районне свято не проходить без участі цих закладів культури. Ретельно організовані і проведені працівниками музею тимчасові тематичні виставки та виставки виробів народних майстрів гарно доповнюють ці свята.
  У 2001 р. співробітниками музею було розпочато організацію циклу виставок виробів народних майстрів "Майстрами славиться Томаківська земля". Мешканці району полюбили ці виставки - жодна з них не повторюється. А що тільки не побачиш на них! І вироби з дерева, металу, різноманітні малюнки, живописні полотна, гончарні вироби з томаківської глини, фігурки козаків з гіпсу. Виставляються прекрасні вишиті картини художньою гладдю, народним хрестиком, бісером і кольоровими стрічками.
  Знають та милуються виставками жителі району та зарубіжні гості. Мешканці Дніпропетровської області впізнають томаківські вироби. Неодноразово обласне управління культури відзначало нагородами томаківських майстрів. У 2008 р. працівники музею взяли участь у Всеукраїнському фестивалі "Дзвони Чорнобиля" з виставкою "Чорнобильським дзвоном довіку тривожити людські серця", де вишивка майстрині А.В. Малась "Хатина біля озера" в номінації кращих вишитих творів отримала перше місце.
  До кожного свята в музеї та галереї організовуються тимчасові стаціонарні виставки та тематичні заходи. Розпочинається рік циклом бесід у музеї та галереї "Українським малятам про народні свята". До Дня захисника Вітчизни зазвичай у музеї проходить вечір-зустріч з воїнами різних поколінь, виставка воєнних скульптур Д.Н. Красняка "Живи, солдате в бронзі та граніті, живи солдате в пам"яті людській". До Дня Перемоги проходить цикл масових заходів "Згадаємо поіменно", уроки мужності, бесіди, дитячі ранки, тематичні вечори-зустрічі.
  Працівники музею ведуть науково-просвітницьку і освітньовиховну роботу. Планомірно зберігають, систематизують і популяризують пам"ятки матеріальної і духовної культури, що сприяє залученню людей різних вікових категорій до вивчення історикокультурної спадщини свого народу, забезпеченню єдності та спадкоємності минулого і сучасного поколінь.
  Актив музею з 15 чоловік очолює начальник відділу культури і туризму Томаківської райдержадміністрації М.Ф. Даровських. Вона постійно опікується роботою музею, була у складі музейної делегації на І та ІІ Нікопольських регіональних музейних фестивалях. Марія Феліксівна - працівник культури, як то кажуть, від Бога.
  Директор Томаківського районного музею Олена Іванівна Дмитриченко народилася 2 вересня 1961 р. Закінчила Харківський державний інститут культури. За професією - бібліотекарбібліограф вищої категорії. Загальний стаж роботи 32 роки. Працювала за фахом у Томаківській районній бібліотеці. На посаді директора музею працює з 2001 р. О.І. Дмитриченко - людина талановита і небайдужа до історії рідного краю. До роботи ставиться з великою відповідальністю. Велику увагу в своїй діяльності приділяє вихованню підростаючого покоління, бо вважає, що заради прийдешніх поколінь працюють історики і краєзнавці, а молодим творити історію майбутнього. В 2010 р. під час проведення І Нікопольського регіонального музейного фестивалю Томаківський районний музей було відзначено грамотою "За музейне подвижництво", а в 2011 році під керівництвом О.І. Дмитриченко Томаківський музей став переможцем ІІ Регіонального музейного фестивалю "Скульптурний салон".
  Музей, як велика держава, в ретроспективі історичного розвитку і в контексті культури, є невід"ємною частиною цінностей, збережених людством. Злацен М.
  МУЗЕЙ ТРУДОВОЇ ТА БОЙОВОЇ СЛАВИ ПІВДЕННОТРУБНОГО ЗАВОДУ
  (м. Нікополь)
  Нікопольський Південнотрубний завод (НПТЗ) побудований у 1935 р. на майданчику в 512 га. У 1933-1934 рр. на будівництві заводу працювало понад 9 000 чоловік.
  Це було найбільше підприємство трубної промисловості в Європі, до складу якого входив 61 структурний підрозділ. Щорічно НПТЗ виробляв близько 1 млн. тонн труб - 140 000 стандартних розмірів з 400 сортів сталі.
  У 1959 р. в експлуатацію були введені два нових цехи по виробництву пресованих труб з нержавіючої сталі та сплавів, згідно з вимогами хімічної промисловості, котлобудування, авіабудування, суднобудування та інших галузей.
  У Великій Радянській Енциклопедії за 1969-1978 рр. зазначено: "Нікопольський Південнотрубний металургійний завод ім.50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції, велике металургійне підприємство в м.Нікополі, яке випускає стальні безшовні, електрозварні та відцентрованолиті труби. Став до ладу в 1935 р. (в складі цеху малих агрегатів та трубоволочильного цеху). Випуск труб в 1939 р. перевищив обсяг виробництва труб в царській Росії (1913 р.) більше чим на третину.
  Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. все основне обладнання заводу було вивезене на Урал. Головні будівлі і споруди заводу були зруйновані окупантами. Після визволення Нікополя (лютий 1944 р.) почалось відновлення заводу. В квітні 1945 р. почав випускати труби трубоволочильний цех, в 1947 р. був пущений трубопрокатний цех ? 2 зі станом "350", в 1950 р. змонтований трубопрокатний агрегат "140" трубопрокатного цеху ? 1.
  У 1950-1970 рр. стали до ладу нові цехи (відцентрованого лиття труб, електрозварювальний, обробки геологорозвідувальних труб, трубопресовий, трубоволочильний, стан безперервного прокату труб та ін.). В 1958 р. об"єм виробництва труб зріс порівняно з 1940 р. у 8 разів, за 1959-1965 рр. на 44%, за 1965-1970 рр. на 39,9%. У 1967 р. названий ім"ям 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції. Нагороджений орденом Леніна (1966 р.)".
  Найважчими для працівників заводу були роки Великої Вітчизняної війни. Коли фронт наблизився до берегів Дніпра, почалась евакуація промислових підприємств і установ Нікополя в східні райони країни. На початку серпня 1941 р. металурги Південнотрубного заводу за тиждень демонтували прокатне обладнання і вивезли його в місто Первоуральськ Свердловської області (Росія). Туди ж виїхали з сім"ями робочі, інженери і техніки. Ось як описав роки евакуації заслужений металург України А.П. Тарасенко: "Монтаж нікопольського обладнання вели під відкритим небом, цілодобово. За чотири з половиною місяці був пущений і дав першу продукцію прокатний стан. Катали труби в цеху без даху і стін, під дощем і снігом, поки не накрили, а мороз стояв тріскучий - до мінус 40 градусів. Всі працювали самовіддано. Зміни були 12 через 12 годин на добу, а іноді й 36 годин, коли не було змінника (через хворобу або того, хто пішов на фронт). Не було, звісно, у нас ні вихідних, ні відпусток, але про прогули, навіть про запізнення на декілька хвилин на роботу не було й мови. Умови праці були дуже важкі, ми завжди були втомленими, голодні, хліб на картки вже був з"їдений за 10-15 днів наперед. В їдальні меню воєнного часу: суп з кропиви чи капусти, на друге - горохова чи вівсяна каша, на третє - хвойний напій з сахарином.
  Кусень хліба був на вагу золота, цінували його дуже. За особливі трудові досягнення начальник цеху вручав заохочувані талони на хліб - по 100 грамів. Щоб не марнувати сил, ми не покидали цех, а після роботи спали в бракованих трубах, а взимку біля печей. Але щоб ми не робили, як би не було важко, нашим девізом залишалось: "Все для фронту! Все для перемоги!". (Уривок з книги С.В. Шеремета. "Війна очима підлітків", 1993 р.).
  У лавах Червоної Армії, на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни билось за свободу своєї Вітчизни понад 8 000 нікопольців, більше 4 000 загинуло на полях битв, багато з фронтовиків виявили виключний героїзм.
  Страшними були наслідки "господарювання" гітлерівців у Нікополі. За два з половиною роки окупації (з 17 серпня 1941 р. по 8 лютого 1944 р.) вони вбили і закатували у фашистських катівнях 8 000 радянських громадян, в тому числі 1 500 дітей і підлітків. 4 000 юнаків і дівчат вивезено до Німеччини, де їх кинули на важкі каторжні роботи.
  Місто довелось відбудовувати заново з попелу та руїн. Тільки по місту було зруйновано 919 будинків, 26 заводських цехів, 23 школи, 3 лікарні, 8 дитсадків, 4 готелі, Будинок відпочинку, магазини, клуби, літні кінотеатри та багато іншого. Загальних збитків завдано на 1 мільярд карбованців. Лише збиток, завданий Південнотрубному заводу, де були зруйновані вщент основні та пошкоджені всі інші цехи, склав 123 мільйони карбованців. На будівництві Південнотрубного заводу і його відбудові після Великої Вітчизняної війни брали участь тисячі людей різних національностей з різних куточків величезної країни.
  У 80-х рр. минулого століття на Південнотрубному заводі працювало 25 000 робітників. А кількість населення міста Нікополя в ті роки складала 153 000 чоловік. Отже, кожен шостий мешканець Нікополя працював на цьому промисловому гіганті, флагмані трубної промисловості Радянського Союзу. До речі, і будували цей завод зусиллями всієї країни.
  Про значення заводу в житті нашого народу говориться в інформаційному виданні Нікопольського металургійного технікуму "Випускники - наша гордість" (2008 р.): "Один з первістків трубопрокатного виробництва, який відіграв виключну роль у перетворенні нашої країни з відсталої, аграрної в передову індустріальну державу, Нікопольський Південнотрубний по праву вважався флагманом галузі. За способами виробництва, різноманітності та складності сортаменту продукції він не мав аналогів як у вітчизняній, так і в зарубіжній металургії. Завод забезпечував високоякісними трубами широкого сортаменту близько 20 000 споживачів всередині країни, експортував їх більш ніж у 40 країн світу".
  Спорудження трубного гіганту вплинуло на весь соціальний та культурний розвиток міста. За допомогою трубників в місті побудовано багато сучасних багатоквартних житлових будинків, лікарні, стадіон "Металург", парки відпочинку і сквери з водограями, Палац культури з великим залом для глядачів, бібліотекою, духовим оркестром, драматичним, танцювальним і хоровим гуртками. Був прокладений проспект Трубників (в радянські часи називався проспект Леніна) - це найбільша вулиця міста Нікополя. На проспекті є бульвар, зручний для пішоходів. Довжина проспекту 5 км, ширина - 60 метрів. Головним напрямком проспекту був залізничний маршрут, по якому курсував "Трудовий потяг" станції "ПТЗ - Місто", який возив робочих на зміни і додому після роботи. "Трудовий потяг" служив мешканцям міста близько 30 років до 1958 р. Потім на маршруті залізничної гілки виросла каштанова алея-бульвар.
  На проспекті Трубників біля заводоуправління ПТЗ встановлено пам"ятник трубникам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. Тут завжди багато квітів, молодята в дні одружень відвідують це священне місце в знак пошани до загиблих.
  Нікопольці не тільки будували Південнотрубний завод, вони працювали на будівництві промислових об"єктів в різних країнах - Болгарії, Єгипті, Індії. "Щось ми знаємо, - вважає головний зберігач Нікопольського краєзнавчого музею І.В. Анцишкін, в 1981-85 рр. працював плавильником на ТПЦ ? 1 Південнотрубного заводу, - але ще більше не знаємо, про роль нікопольців, які працювали на будівництвах промислових об"єктів в країнах соціалістичного табору і третього світу - в Китаї, Болгарії, Нігерії, Єгипті; служили в обмежених контингентах Радянської Армії за кордоном; представляли КДБ та МВС в Європі, Азії, Африці та Латинській Америці. Це й досі біла пляма в історії нашого міста".
  На сучасному етапі нашої незалежної України Південнотрубний завод переживає нове народження і розвиток. На базі колишнього ПТЗ утворено 17 трубних підприємств, тут працюють випускники металургійного технікуму і професійних ліцеїв міста, створюються нові робочі місця. Сьогодні Нікополь є одним з найбільших промислових центрів Дніпропетровської області та України, на території якого діє багато різногалузевих промислових підприємств, активно розвивається малий і середній бізнес. Згідно з генеральним планом забудови центральної частини міста, планується побудувати багатоповерхові житлові будинки та торгівельно-розважальні центри.
  Музей трудової та бойової слави Південнотрубного заводу відкрився в 1969 р. у заводському Палаці культури. Тоді це була "Кімната трудової та бойової слави Південнотрубного заводу". У 1978 р. музейні експозиції розташувались в будинку учбового центру. Для виховання молоді музеї підприємств завжди мали велике значення.
  У 1982 р. музею НПТЗ було надано звання "Народний". Заводський музей неодноразово брав участь у різних конкурсах, займав призові місця, і був одним з найкращих в Україні. Працівниками музею постійно проводилась пошукова та експозиційна робота для збільшення кількості експонатів.
  Навіть у нелегкі 90-ті рр., коли багато підприємств культури не фінансувались та зачинялись, музей Нікопольського Південнотрубного заводу вистояв. Сьогодні музей є історичним. Він зберігає як історію НПТЗ, так і трубних ЗАТ, які були засновані на проммайданчику Південнотрубного заводу у 2000 р.
  Музей зараз займає площу 426 м2, а його колекція нараховує більше як 20 000 експонатів. Кожен відвідувач знайде те, що його цікавить з історії заводу в його чотирьох залах. Експозиційні зали займають площу 300,2 м2, фондосховище - 36 м2.
  Екскурсійний огляд експозиції йде за хронологією. У першому залі музею розповідається про часи, коли у 1931 р. керівництво СРСР прийняло Постанову про будівництво в державі Південнотрубного заводу, та початок будівництва заводу. В експозиції - фото будівництва, перших будинків в соцмісті. Далі йде розповідь про завод у роки Великої Вітчизняної війни; відбудову та розвиток заводу в післявоєнні роки у п"ятирічках; технічний прогрес на НПТЗ; будівництво нових цехів.
  У другому залі розповідається про керівництво заводу за всі роки, а також сьогодення. В цьому ж залі представлені зразки продукції трубних ЗАТ.
  В третьому залі експозиційні стенди розповідають про культуру та спорт на заводі.
  В четвертому залі зібрані подарунки до ювілеїв заводу, книги про перебування у Нікополі видатних людей.
  У відвідувачів (особливо у молоді) викликають велику зацікавленість стенди, на яких вони бачать фотографії своїх рідних, сусідів, друзів. Школярі цікавляться зразками труб, які виготовляються в трубних цехах, розділами про спорт. Люди зрілого та похилого віку з хвилюванням роздивляються невелику експозицію про долю робітників заводу, які були репресовані в 30-ті роки ХХ ст. Так, перший директор заводу Петро Петрович Брачко був репресований у 1938 р. Реабілітація дозволила зберегти його добре ім"я для спадкоємців.
  Не залишає нікого байдужим експозиційний розділ, присвячений подіям Великої Вітчизняної війни. В ті роки завод було евакуйовано на Урал. Портретна галерея розповідає про трубників - Героїв Радянського Союзу.
  В музеї ведеться культурно-масова робота. Проводяться зустрічі молоді з ветеранами Великої Вітчизняної війни, які розповідають про своє життя, багаторічну працю на заводі, діляться своїм життєвим досвідом. Проходять музейні творчі вечори ветеранів праці заводу, поетів. Багаточисельні фото і документи, які зберігаються у фондах - допомога студентам при написанні дипломних робіт. До активу музею входять колишні працівники заводу: В.Д. Позігун, І.І. Гузенко, Г.Т. Омельницький, М.І. Карамушко, Н.А. Бірченко. Зберегти експонати, історію для майбутніх поколінь - головне завдання музею. Для всіх відвідувачів музей працює безкоштовно. За роки роботи його відвідало понад 30 000 чоловік.
  З 1991 р. Музей трудової і бойової слави Південнотрубного заводу очолює Т.С. Зеленяк. Вона народилась 11 травня 1947 р. в родині військовослужбовця в м. Луга Ленінградської області (Росія). Але рідним містом вважає Нікополь, бо мешкає в ньому з десяти років. Після закінчення середньої школи почала трудову діяльність на Нікопольському Південнотрубному заводі. У 1973 р. закінчила Херсонське культурно-просвітнє училище на відмінно, отримала професію бібліотекаря. Працювала в профспілковій та партійній бібліотеках ПТЗ.
  Тетяна Семенівна виробничу діяльність завжди сполучала з громадською. Протягом 20 років керувала заводським жіночим клубом "Южанка". З 2003 р. очолює клуб трубників "Ветеран". Постійно співпрацює з міськими засобами масової інформації: газетами "Проспект Трубників", "Репортер", "Візит-Вєнал" та ТРК "Січ". Музейник з великим досвідом, Тетяна Семенівна постійно займається збиральницькою і науково-дослідницькою роботою. Її екскурсії завжди цікаві і викликають захоплення у відвідувачів.  
  Музей - національна скарбниця, національна гордість. Це формування історичної перспективи людини-громадянина. Тверська Д.
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ТРУДОВОЇ СЛАВИ ПАТ "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ"
  (м. Нікополь)
  Нікопольський завод феросплавів (розташований у 3-х км на північний захід від міста Нікополь) є одним з найбільших підприємств металургійного комплексу України, найбільшим феросплавним підприємством в Європі й другим у світі за обсягом виробництва марганцевих сплавів (понад 11% світового виробництва феросплавів). 75 % продукції заводу йде на експорт. Україна, як і інші країни, які входили до складу колишнього СРСР, є країнами з добре розвинутою металургійною промисловістю. Одна з галузей металургійної промисловості пов"язана з випуском феросплавів, тобто одержання сплавів заліза з іншими елементами, такими як Cr, Si, Mn и Ti. Випуском цих сплавів займаються феросплавні заводи, які розкидані по усій території колишнього СРСР. Випуск продукції кожного заводу відрізняється один від одного.
  8 грудня 1961 р. рада Міністрів СРСР прийняла постанову про будівництво в м. Нікополі заводу феросплавів. Будівництво заводу було розпочате у 1962 р., а датою народження прийнято вважати 6 березня 1966 р., коли була виплавлена перша тонна електроплавильного флюсу в цеху ? 9. 27 серпня 1968 р. завод отримав першу продукцію.
  Першим директором заводу був призначений Олександр Іванович Сухоруков. Підібрався дружний надійний колектив спеціалістів та керівників виробництва. Цікавим є той факт, що спершу проклали дорогу - з неї починався завод. Ця дорога тепер з"єднує завод з містом. Завод будували тисячі радянських людей. Багато спеціалістів приїхало з інших міст Радянського Союзу, із
  Запоріжжя, з уральського міста Сєров, з міст далекого Сибіру - Новокузнецька, Кємєрово, з Грузії, Казахстану. Велике будівництво завжди залишає місце для трудового подвигу, це велика школа справжніх людей, мужності та відваги... не на полі брані, а на будівельному майданчику. Журналіст Фелікс Саєнко у книзі про нікопольський феросплавний завод "Надежный сплав" написав такі рядки: "Надо подчеркнуть истину того времени, она неотделима от трудового коллектива: настроение, воодушевление людей, задор и энтузиазм, чувства патриотизма и долга тогда решали многое. Этого отрицать нельзя. Этим наша история неповторима и уникальна. Возьмем на себя смелость утверждать, что ко всему - и поучительна, достойна подражания".
  Рідкісна сировина для виробництва феросплавів йшла в Нікополь з різних куточків: флюорит - з Приморського краю, баделеїт - з Кольського півострова, поташ - з Карелії, магнезит - з Уралу, глинозем - з Миколаївської області. В ті роки навіть головна сировина - марганцева руда - тисячами тонн завозилась з Грузії, з грузинського Чиатурського басейну. Тільки згодом для виробництва завод став використовувати місцеві марганцеві руди. В жовтні 1967 року начальником плавильного цеху ? 2 призначається Борис Федорович Величко. Згодом він очолить завод. Б. Величко багато років керував виробництвом. У 1991 році за великий внесок у підвищенні ефективності феросплавного виробництва Борису Федоровичу Величко присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
  На промислових виставках у Франції та Японії експонувались 22 зразка електрофлюсів нікопольців. Вироби Нікопольського феросплавного заводу охоче купували Болгарія, Румунія, Польща, Індія, Франція, Великобританія, Італія, Японія, ФРН, Швеція... Завод будувався у радянські часи. По-різному зараз історики та політики визначають той час. Зрозуміло одне, той час вже не повернеться ніколи, він канув у Лету. Але як би ми не ставилися до дій радянських вождів, не слід забувати про трудовий героїзм та самовідданість радянських людей - явище неминуще і неповторне. Вони такими були. І земний уклін їм за те, що недаремно жили, не жалкуючи своїх сил і здоров"я, працювали до сьомого поту. Прийдешнім поколінням ще належить зрозуміти своїх батьків та дідів. Багато заводчан нагороджені за свій труд орденами та медалями. Радує той факт, що завод як і раніше провідний у галузі. І сьогодні, в наші часи, є місце трудовому подвигу.
  Максимальна виробнича потужність підприємства становить 1,200 тис. тонн феросплавної продукції на рік. У двох основних величезних цехах (520/50/55 м) порівну розташовані 16 пічних агрегатів потужністю від 23 до 75 мега-вольт-ампер і висотою більше 50 м, що є на сьогодні найпотужнішими феросплавними печами у світі. Чисельність працівників заводу в середині 2011 р. становила близько 7 000 осіб. Основною продукцією заводу є виробництво марганцевих сплавів (силікомарганець та феромарганець), необхідних легуючих елементів для виробництва високоякісних і високоміцних сплавів в чорній та кольоровій металургії та подальшого їх використання в різних виробничих галузях. Також завод виробляє електрофлюси, електродну масу, агломерат, граншлак, щебінь. На території заводу розташована фабрика "Ніка", що виготовляє вироби з трикотажу.
  Головний скарб заводу феросплавів - його люди. Тут працює унікальний, з точки зору професіоналізму та вміння вирішувати поставлені задачі, колектив. За більш ніж чотири десятиріччя історичної біографії підприємства тільки державних нагород удостоєні близько 300 працівників НЗФ. На заводі в різні часи працювало 13 кандидатів наук, 13 лауреатів держпремій, 20 лауреатів інших премій. Багато працівників підприємства були удостоєні звання "Почесний металург". Почесного звання "Заслужений металург України" в різні часи були удостоєні:
  
   Аристов Ігор Борисович, ЦПФ, розливальник.
   Бабенко Михайло Григорович, ЦЕМ, змішувач.
   Бас Іван Григорович, ЦПФ, вогнетривник.
   Безбородов Анатолій Лук"янович, ЦПФ, горновий.
   Биков Микола Костянтинович, ЦПФ, плавильник.
   Бондаренко Сергій Сергійович, ЦПФ, майстер.
   Веремєєнко Сергій Пантелійович, ЦПФ, плавильник.
   Дьомін Валерій Павлович, ПЦ -9, слюсар-ремонтник.
   Дьомін Яків Дорофійович, ЦПФ, старший горновий.
   Дереза Георгій Вікторович, ЦПФ, плавильник.
   Ємельянов Олександр Андрійович, ПЦ-9, начальник цеху. Єрмаков Валерій Олександрович, ЦПФ, помічник начальника цеху.
   Загребельний Володимир Михайлович, ЦПФ, плавильник.
   Лєліков Юрій Михайлович, ЦПФ, плавильник.
   Макагон Віталій Григорович, ПЦ-9, плавильник.
   Надзоров Валентин Миколайович, АГЦ, начальник цеху.
   Ольшанський Володимир Илліч, директор з виробництва і технології.
   Онищенко Павло Петрович, ЦПФ, помічник начальника зміни.
   Осокін Іван Григорович, ЦПФ, плавильник.
   Піпа Анатолій Миколайович, ЦПФ, плавильник.
   Руських Валерій Михайлович, ЦПФ, плавильник.
   Тихонов Володимир Миколайович, начальник ВТК.
   Тронь Михайло Андрійович, ЦПФ, старший майстер.
   Федотов Євген Георгійович, ЦПФ, плавильник.
   Харитонов Адій Олексійович, ЦПФ, плавильник.
   Хоменко Віктор Павлович, ВТК, заступник начальника.
   Цебро Павло Павлович, АГЦ слюсар-ремонтник.
  У трудовій книжці старшого горнового Якова Дорофійовича Дьоміна відзначено, що він працював на двох феросплавних заводах: Кузнецькому заводі феросплавів (Росія) та Нікопольському заводі феросплавів (Україна). Він разом із сім"єю приїхав з далекого сибірського міста Новокузнецька до Нікополя в числі інших досвідчених феросплавників, щоб освоювати феросплавне виробництво на Нікопольщині.
  Колектив заводу націлений на майбутнє. Нікопольські феросплавники щиро пишаються своїм підприємством. Адже в заводському гімні є такі слова:
  Так процветай на славу,
  Ставший для нас судьбой,
  Крепни, завод ферросплавов, Все мы гордимся тобой.
  30 листопада 1999 р. в житті заводу відбулися значні події, які привели до кардинальної зміни його подальшої долі. Відбулися збори акціонерів, тоді ще ВАТ НЗФ, на яких був обраний новий склад правління, а головою правління обрано Володимира Семеновича Куцина, кандидата технічних наук, лауреата премії імені З. Некрасова. В.С. Куцин - талановита та енергійна людина, захоплена технічним новаторством, всіляко підтримує живу думку, творчість заводчан. Він переконаний, що небайдужість працівників до справи приносить реальну користь економіці виробництва та є важливим виховним засобом у формуванні людини праці.
  Багато уваги на заводі приділяється спорту та дозвіллю заводчан. Три з половиною тисячі заводчан є учасниками заводської спартакіади "За здоровий і активний спосіб життя", яка проходить з 12 видів спорту. Тільки за останній рік у спортклубі "Електрометалург" підготовлено 2 майстри спорту, 15 кандидатів в майстри спорту. Тут виховувались призери змагань олімпійського, всесвітнього, європейського рівня, майстри міжнародного класу.
  Вже багато років при профкомі НЗФ працює бібліотека, в якій зібрано чимало навчальної, науково-технічної та художньої літератури. Зараз бібліотека розташована на території спортклубу "Електрометалург" і продовжує приймати відвідувачів. Як зазначає головний бібліотекар Марія Бондар, останнім часом кількість читачів суттєво збільшилась. Сюди звертаються не тільки феросплавники, ветерани й пенсіонери НЗФ, та і їхні діти - учні середніх шкіл, студенти, мешканці Нікополя.
  Палац культури заводу феросплавів заслужено набув репутації справжнього культурного центру і заводу, і усього міста Нікополя. Тут є кіноконцертний зал, два танцювальних зали, один спортивний зал з трибунами для глядачів. В 24 гуртках і секціях займаються близько 1500 осіб. Три творчі колективи мають звання "народний". Протягом року культурно-масові заходи відвідують близько 120 тисяч нікопольців. Тут проводяться новорічні вистави і випускні вечори, вистави драматичних театрів та концерти артистів естради. На шпальтах заводської газети "Електрометалург" про заводські події та міські новини можна дізнатись зі статей відомих журналістів Валентини Прийменко і Володимира Цибенко.
  На заводі приділяється багато уваги патріотичній роботі та увічненню пам"яті загиблих героїв, які визволяли Нікопольщину. При підтримці керівництва і трудового колективу НЗФ у 1993 році був побудований меморіальний комплекс "Висота 167,3 - Могила Нечаєва". Могила Нечаєва це скіфський курган на території Нікопольського району, а мовою військових - висота 167,3 метра увійшла в історію Нікопольщини як район найзапекліших боїв в нашому краї. Життя півтора тисяч солдатів забрав цей невеличкий клаптик землі. Багато років їх імена залишались невідомими, сивий курган зберігав мовчання. Тільки завдяки зусиллям заводської пошукової групи під керівництвом колишнього стропальника НЗФ, а зараз пенсіонера Леоніда Ігнатенка, були відновлені події й імена, зібрані факти тієї трагедії.
  Музей історії Нікопольського заводу феросплавів розміщується в Палаці культури та спорту ПАТ "НЗФ". Він був відкритий після реєстрації за рішенням об"єднаного спільного засідання правління та профкому ВАТ "НЗФ" від 3 липня 1996 р. Площа експозиції складає 77,6 м2. Музей дбайливо зберігає історію Нікопольського заводу феросплавів від "першого кілка" до сьогодення.
  На даний момент в музеї існує чотири експозиційні розділи:
  "Будівництво НЗФ (60-ті рр. ХХ ст.)".
  "Початок виробничої діяльності та розвиток НЗФ в період з 1966 по 2009 рр.".
  "НЗФ - флагман електрометалургії України".
  "Розвиток соціальної сфери заводу".
  Важливість продукції яку виготовляє завод висвітлює експозиційний розділ "НЗФ - флагман електрометалургії України". Під час існування СРСР, НЗФ називали найбільшим в Союзі, а потім у Європі. Завод входить в п"ятірку найбільших заводів феросплавів у світі. На заводі встановлені унікальні печі, які випереджали на той час по своїх параметрах феросплавне устаткування фірм Бельгії, Японії, Німеччини.
  Завод спеціалізується на виробництві марганцевих феросплавів, таких як силікомарганець і феромарганець, які дуже потрібні для отримання якісної сталі. Сплави та флюси НЗФ знаходять застосування в різних галузях економіки України, країн СНД та за кордоном. Продукція експортується більш ніж у 80 країн світу. Вдало сказав свого часу український поет Петро Біба: "Без марганцю - ні сталі, ні машин, ні деталі, ні гармати, ні багнета, ні знаряддя для поета".
  Розділ експозиції "Розвиток соціальної сфери заводу" підкреслює важливе значення заводської профспілкової організації в соціальній сфері робітників. Велику увагу профком надає розвитку соціального партнерства на основі укладання договорів, в яких відбиваються усі сторони життя трудового колективу, у тому числі оздоровлення електрометалургів та їх сімей. Заводчани поправляють здоров"я в санаторіях Хмільника, Трускавця, Моршина. Щороку в заводському профілакторії відпочиває в середньому 2 000 чоловік. Така ж кількість дітей проводить час в оздоровчому таборі ім. В. Усова на березі Чорного моря. Своє дозвілля заводчани та члени їх сімей можуть проводити в культурно-спортивному комплексі "Електрометалург" та чисельних секціях спортклубу "Електрометалург".
  У музеї знаходяться 18 експонатів, які відносяться до музейного фонду України в Дніпропетровській області:
   Пам"ятний знак, який був занесений на Всесоюзну Дошку Пошани ВДНГ СРСР - "За високу ефективність та якість роботи в одинадцятій п"ятирічці" (1981-1985 рр.).
   Перехідний Червоний Прапор із занесенням на Всесоюзну Дошку Пошани ВДНГ СРСР - "Переможцеві у Всесоюзному соціалістичному змаганні" (1984-1989 рр.).
   Перехідний Червоний Прапор - "Переможцеві в соціалістичному змаганні на честь 50-річчя Радянської влади".
   Перехідний Червоний Прапор - "Переможцю в соціалістичному змаганні".
   Червоний Прапор - "МЧМ Нікопольський завод феросплавів".
   Шість портретів директорів заводу феросплавів (художник А. Єгоров).
   Подарунок делегації з Японії - шолом самурая.
   Книги Трудової Слави НЗФ і книги Пошани НЗФ.
  Фонди музею нараховують понад 1 500 експонатів. Щорічно музей проводить близько 30 екскурсій для студентів та учнів, а також гостей заводу й міста. Проводяться тематичні бесіди, експонуються виставки, присвячені заводу і його підрозділам, оформлюються тематичні виставки до знаменних подій заводу, міста й країни. Завідуюча музеєм історії та трудової слави ПАТ "Нікопольський завод феросплавів" Марія Миколаївна Метельченко. М.М. Метельченко народилась у 1968 році в місті Дніпропетровську в родині службовців. Закінчила середню школу у 1985 р., і вступила до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчила у 1992 р., за фахом - інженер-технолог. З вересня 2005 р. Марія Миколаївна очолює Музей історії ПАТ "Нікопольський завод феросплавів". Відновила пошукову роботу музею, збільшила кількість експонатів музейного фонду. При ній збільшилась кількість відвідувачів музею, поновлено експозиційні комплекси. М.М. Метельченко любить активний відпочинок. В вільний від роботи час любить читати і спілкуватися з цікавими людьми.
  Побачити і пізнати свій край можна або своїми очима, або за допомогою книг. Ломоносов М.
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ НІКОПОЛЬСЬКОГО ТЕХНІКУМУ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕТАЛУРГІЙНОЇ АКАДЕМІЇ УКРАЇНИ
  (м. Нікополь)
  У металургійному технікумі знаходяться два музеї - музей історії Нікопольського технікуму Національної металургійної академії України та музей народного мистецтва ім. Г.С. Мацука.
  Музей історії Нікопольської металургійної академії України створено у 1992 р. Тут зібрано багато експонатів про тих, хто стояв на початку створення технікуму, про видатних металургів Нікополя, керівників трубних підприємств. Музей народного мистецтва заснований народним митцем Григорієм Мацуком. Свої чисельні роботи та дослідження він передав у дар музею. Після смерті відомого земляка музей назвали на його честь.
  НМетАУ має багату і славну історію. Технікум заснований у 1944 р., коли Україні так не вистачало спеціалістів народного господарства. У липні 1944 р., коли ще йшла Велика Вітчизняна війна, за наказом наркому чорної металургії СРСР Т. Тевосяном був створений Нікопольський металургійний технікум. Спочатку він був філією Дніпропетровського індустріального технікуму, а з жовтня 1945 р. - філією Запорізького металургійного технікуму. Із серпня 1948 р. НМТ став самостійним навчальним закладом й розташовувався в будинку сільськогосподарського технікуму на площі Б. Хмельницького. Першим директором закладу був призначений Федот Семенович Рудобашта . Чудовий педагог і організатор, він зумів за короткий час створити колектив однодумців-викладачів і вихователів, які у важких умовах почали готувати фахівців для підприємств чорної металургії країни.
  Приміщення не було обладнано для проведення навчальних занять. Не вистачало столів, парт, наочних приладь, навчальних кабінетів і лабораторій. Bеличезне прагнення до знань та велика відповідальність викладачів і керівника технікуму за доручену справу зробили своє діло. Першими викладачами технікуму були:
  Н.Н. Покидін, О.Г. Аронсон, Е.М. Шаркова, Г.А. Кардашов, О.X. Дорменко, К.Н. Ільїнська, І.М. Білий, П.П. Пустовалов,
  Ф.Ш. Рєзник, Н.А. Кочегарів, М.А. Малий, П.І. Качайлов, В.В. Ільяшенко, В.П. Євенко, В.А. Черняк, А.М. Хорєва. У той час технікум готовив фахівців з таких спеціальностей:
   Трубопрокатне виробництво.
   Планування й економіка виробництва.
   Механічне устаткування металургійних цехів.
   Промислове й цивільне будівництво.
   Розробка рудних родовищ (з 1948 р.).
  У 1946 р. відбувся перший випуск молодих фахівців. А за 65 років роботи технікуму - підготовлено більш ніж 15 000 молодших спеціалістів. У 1947 р. технікум перейшов у власне приміщення по вул. Антипова, 5 (зараз там знаходиться медичне училище). У нових приміщеннях були обладнані і почали функціонувати лабораторії з фізики, хімії, електротехніки, кабінети історії, математики, електрометалургії, прокатного виробництва, креслення, російської мови та літератури, будівельних матеріалів та інші. Вечірнє відділення працювало в Нікопольському металургійному технікумі з 1948 по 1993 рр. і внесло значний вклад у підготовку фахівців чорної металургії різного профілю. В 1951-1955 рр. були побудовані актовий і спортивний зали, гуртожиток для студентів, будинок для викладачів. Побудовані й введені в експлуатацію навчально-виробничі майстерні, які забезпечили проходження навчальної практики студентами. Була відкрита бібліотека з читальним залом і фондом літератури в 12 000 томів.
  Сформувалося нове покоління викладачів з потужним науково-технічним і педагогічним потенціалом: А.В. Носик, Л.Н. Дубинський, М.С. Свист, В.К. Костюков, С.Є. Гоберман, Н.Є. Владимирська, Г.В. Пелихов, К.А. Терехов, А.В. Стоянова,
  Л.М. Потьомкіна, Г.В. Топол, В.Г. Паршенков, В.Т. Горбенко, О.С. Гершман, О.В. Йопель, О.М. Гулевська, Л.Я. Чернуха,
  Ю.М. Іщенко - заслужений вчитель УРСР. На все життя став рідним технікум для викладачів Е.П. Стешенко і Б.М. Дем"янова. Обидва вони закінчили Нікопольський металургійний технікум, потім навчалися у вищих навчальних закладах, та повернулися в альма-матер вже як викладачі.
  У 1974 р. Нікопольський металургійний технікум отримав новий комплекс навчальних корпусів по пр. Леніна, 18, де розташовується й досі. Разом з навчальними корпусами технікум отримав новий гуртожиток і кафе-їдальню, спортивний зал, спортивний комплекс (стадіон), бібліотеку з читальним залом, лекційний зал, майстерні. 1996 р. - технікум входить до складу Державної металургійної академії України як структурний підрозділ. 1997 р. - поновлена робота заочного відділення технікуму. 1999-2000 рр. - технікум успішно проходить атестацію та акредитацію, підтвердивши своє право на здійснення освітянської діяльності і отримує статус ВНЗ І рівня акредитації. 1999 р. - Державній металургійній академії України надається статус національної. 2001-2007 рр. - НТ НМетАУ займає перше місце серед технікумів Академії і нагороджується Почесними грамотами. 2003 р. - відкриття на базі технікуму Нікопольського факультету НМетАУ.
  В технікумі розроблена та впроваджена в навчально-виховний процес система формування особистості й колективу навчального закладу. Першочерговою метою якої є підготовка молодшого спеціаліста, освіченої творчої особистості з високим рівнем морального й фізичного розвитку, що є результатом послідовної цілеспрямованої роботи по формуванню особистості від абітурієнта до випускника навчального закладу. З 2006 р. висококваліфікований педагогічний колектив очолює директор технікуму Рубанов Володимир Миколайович. Серед випускників технікуму багато прославлених людей. У їх числі - Герої Соціалістичної Праці, Лауреати Державних премій.
  Переважна більшість експонатів у музеї Нікопольського технікуму НМетАУ представлена у вигляді фотографій, документів, речових предметів об"ємного характеру. В експозиції відображені основні етапи становлення, розвитку і росту навчального закладу. На основі музейних матеріалів, зібраних колективом працівників та студентів технікуму, видано історично-документальний нарис "З турботою про кадри" (до 50-річчя НТ НМетАУ), буклети "Наші випускники - наша гордість" та "Трудові династії металургів у Нікополі" (до 65-річчя НТ НМетАУ). Напрямки роботи музею:
   освітньо-просвітницька діяльність;
   патріотичне виховання;
   професійно-спрямоване виховання.
  Ведеться робота з ветеранами: проводяться зустрічі, вечори, не втрачається зв"язок з випускниками. Експозицію музею історії технікуму відкрито у 1992 р. Загальна площа музею - 50 м2. Кількість експонатів - 705 примірників. Основні тематичні розділи музею:
   "Історія виникнення технікуму".
   "Викладачі і студенти технікуму в роки Великої Вітчизняної війни".
   "Воїни-афганці - студенти і випускники технікуму".
   "Досягнення викладачів та студентів на ВДНГ СРСР та інших виставках технічної творчості".
   "Спортивні досягнення викладачів та студентів".
   "Видатні особистості - випускники та працівники технікуму".
   "Сучасна історія Нікопольського технікуму Національної металургійної академії України".
  Роботою музею постійно опікується заступник директора з виховної роботи технікуму О.В. Ткач, яка очолює громадську раду музею. Оксана Василівна була у складі музейної делегації на І та ІІ Нікопольських регіональних музейних фестивалях і, як голова ради музею Нікопольського технікуму НМетАУ, особисто представляла міні-експозицію музею на І Нікопольському регіональному музейному фестивалі. У 2011 р. дирекція Нікопольського краєзнавчого музею відзначила О.В. Ткач за активну співпрацю з НКМ та вагомий внесок в розвиток музейної справи на Нікопольщині.
  Завідуюча музеєм - Раїса Сергіївна Куропятник, за фахом - викладач фізики, за покликом душі - художник-аматор. У вільний час вона малює картини. В її роботах відображені "її думки і настрій, неспокій, сум і віра у добро й любов!". Народилася Раїса Сергіївна в Нікополі в серпні 1945 р. Школа, інститут, 25 років роботи в Нікопольському медичному училищі. Ще 12 років Раїса Сергіївна пропрацювала заступником директора з виховної роботи СШ ? 25. Увесь цей педагогічний і життєвий досвід використовує зараз при роботі завідуючої музеями історії та мистецтв металургійного технікуму, які очолює з 2003 р. Р.С. Куропятник наполегливо і натхненно веде музейну та виставкову роботу. Це - поклик її душі. Сама про себе вона каже так: "Діти й онуки, проблеми й радощі, вдачі й негаразди, милі серцю спомини, а головне, найулюбленіша робота, - все те, чим прекрасне і дивне наше життя".
  Слід сказати, що музеї в технікумі завжди відрізнялись своєю винятковістю і є затишним джерелом міської культури. 
  Треба, щоб музей став школою великого
  значення: викладачі поведуть туди своїх юних учнів, батько поведе туди сина. Молода людина при спостереженні витворів генія відчує, до якого виду мистецтва чи науки закликає його природа!
  Жак Луї Давид
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ НІКОПОЛЬСЬКОГО УЧИЛИЩА КРИВОРІЗЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ
  (м. Нікополь)
  Історія Нікопольського педагогічного училища розпочалася у 1925 р. За рішенням Народного Комісаріату освіти УРСР Криворізькі вищі педагогічні курси були реорганізовані в педагогічний технікум. Місцем його розташування було визначено м. Нікополь, де Нікопольський педтехнікум і почав свій перший 1925/26 навчальний рік. Розмістився педтехнікум у гарному двоповерховому будинку на березі Дніпра, біля ринку. До 1917 р. цей будинок належав купцям Тимофєєвим, потім тут була семикласна гімназія, після революції - Комісаріатська трудова школа ? 5, зараз - майстерня по ремонту взуття.
  З Кривого Рога прибуло близько 100 студентів I, II, III курсів. Під гуртожиток і квартири викладачів виділили приміщення в Телеграфному провулку ? 1, 2 та по вул. Катеринославській ? 1, 13, 15. З Кривого Рога до Нікополя перебазувалися навчальні кабінети математики та фізики, хімії та природознавства, прекрасна бібліотека, перевезли різне навчальне обладнання, методичний та дидактичний матеріали. Першим директором Нікопольського педтехнікуму було призначено Г.М. Руденка, який до того працював завідуючим Криворізьким окружним відділом народної освіти. Нікополь входив до складу Криворізького округу Катеринославської губернії. У 1926 р. м. Катеринослав було перейменовано в м. Дніпропетровськ.
  На початку 20-х років в країні реорганізовувалась освіта. Колишні церковно-приходські школи стали початковими, гімназія та міські училища перетворилися в семирічні трудові школи. У 1926-1928 рр. відбувалися перші випуски народних вчителів Нікопольського педагогічного технікуму, приблизно по 30-40 випускників щорічно. На той час вже сформувався стабільний і сильний педагогічний колектив. У зв"язку з компанією з ліквідації неписьменності у 30-х роках гостро не вистачало вчителів на селі та на підприємствах для лікбезів (школи ліквідації безграмотності). За вказівкою губернського та окружного відділів народної освіти при педтехнікумі були організовані трьох- та дев"ятимісячні курси для прискореної підготовки вчителів початкових класів і лікбезів. Тут були організовані групи лікбезу, де навчали грамоті техпрацівників, а також робітників із близьких підприємств та домогосподарок.
  Викладачі та студенти читали лекції, доповіді, проводили диспути, концерти художньої самодіяльності, брали участь у хлібозаготівлі, організації колгоспів, працювали в групах лікбезу - все на громадських засадах, без платні. Помітною і яскравою особистістю в Нікополі був викладач училища Георгій Сергійович Шапошніков. Крім викладацької роботи в педтехнікумі, він очолював краєзнавчу роботу в місті та районі. До вивчення рідного краю були залучені викладачі, студенти, вчителі, голови сільрад, агрономи, керівники підприємств. Особливої уваги в дослідницькій роботі приділялося господарській діяльності, культурі та побуту населення Нікопольщини, флорі й фауні регіону, історичним та культурним пам"яткам.
  Г.С. Шапошніков організував декілька екскурсій з метою збору та вивчення етнографічних матеріалів, на базі яких восени 1929 р. на території педтехнікуму була проведена перша Нікопольська краєзнавча виставка. На подвір"ї розмістили різноманітний сільськогосподарський реманент: трактор, плуги, борони, культиватори, сіялки, віялки. У приміщенні технікуму експонувалися промислові вироби, колекції сільгоспкультур, діаграми, фотографії міських шкіл, лікарень, бібліотек, клубів, хат-читалень, таблиці росту грамотності населення, предмети побуту. В організації виставки брав участь колектив педтехнікуму. Студенти чергували біля експозицій, давали пояснення, працювали екскурсоводами.
  Виставка працювала кілька тижнів. Потім експонати передали до Нікопольського музею мистецтв, утвореного ще у 1919 р. на базі художніх та культурних цінностей з Лукіївської економії поміщика Нечаєва (картини, скульптури, меблі, посуд, гобелени, бібліотека тощо). Незабаром Нікопольський райвиконком прийняв рішення створити на базі матеріалів краєзнавчої виставки в педтехнікумі та експонатів музею мистецтв єдиний краєзнавчий музей, який всебічно відображав би життя краю. А при педтехнікумі був організований музей історії навчального закладу. Багато років минуло. Музей змінював приміщення, поповнювався все новими експонатами, змінювались його керівники.
  У 2004 р., за ініціативи директора училища, кандидата педагогічних наук Любові Іванівни Крамаренко його було реконструйовано. Оновлений музей відкрито у переддень 60-річниці Перемоги у травні 2005 р. Він став центром пошукової роботи студентів із вивчення історії училища та професійного виховання майбутніх вчителів. На стендах - документи, які розповідають про витоки педагогічної освіти на Нікопольщині. Унікальні матеріали розкривають важливі події минулих часів навчального закладу. Широко висвітлюється шлях випускників училища, починаючи з першого випуску і до сьогодення.
  Художньо оформив музей історії Нікопольського училища Криворізького державного педагогічного університету відомий художник міста, член Спілки художників України В.Д. Валсамакі.
  У 2008 р. музей історії училища було відзначено Почесною грамотою. Тепер це найсучасніший музей міста. На його базі працює гурток "Екскурсовод". Студенти ІІІ курсу проводять екскурсії для студентів, викладачів та гостей училища і міста. Музей завжди в центрі всіх училищних заходів. Фото, документи та інші цінні речі відтворюють історію педагогічного училища за 85 років його існування. Понад 500 експонатів розповідають про викладачів, студентів та випускників найстарішого в місті Нікополі навчального закладу, в якому понад 20 000 молодих людей одержали сучасну освіту, любов до дітей, високе звання вчителя, путівку в життя.
  Зараз музейна експозиція складається з восьми розділів:
   "Організація та становлення педучилища (1925-1941 рр.)".
   "Роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)".
   "У період відбудови народного господарства після війни".
   "Нікопольське педучилище в 50-60-х роках ХХ ст.".
   "Нікопольське педучилище в 70-80-х роках ХХ ст.".
   "Період перебудови та ринкових реформ".
   "В роки незалежності".
   "Наші випускники".
  Хіба можна забути співця козацького краю, сліпого бандуриста Миколу Дем"яновича Топчія. Великий патріот, подвижник української культури в Нікополі, відверта, щира і надзвичайно товариська людина, він був невтомним пропагандистом бандури та української народної музики. Тривалий час керував капелою бандуристів у Будинку культури заводу "Нікра", пізніше організував капелу бандуристок "Нікопольчанка" у педагогічному училищі і більше 20-ти років був її незмінним керівником. А скільки душі вклав він у створення музею бандури в педучилищі...
  Жоден міський захід не проходив тоді без бандуриста Топчія. Скільки разів грав він біля могили Івана Сірка свою думу про кошового, написану разом з відомим краєзнавцем Павлом Богушем. Микола Дем"янович ніколи не відмовлявся від запрошення і говорив: "Треба йти, пограти людям...". Ще й примовляв слова із "Перебенді" Шевченка: "А хто грає, того знають і шанують люди". М.Д. Топчій був шанованою людиною у кобзарському середовищі. Його матеріали увійшли до книги історика кобзарського мистецтва зі Львова Богдана Жеплинського "Кобзарі України".
  Опікується роботою музею заступник директора з виховної роботи Нікопольського училища КНПУ - О.В. Юрченко, яка бере активну участь в житті музею. Вона була у складі музейної делегації на І Нікопольському регіональному музейному фестивалі.
  На громадських засадах посаду завідуючої музеєм обіймає викладач суспільних дисциплін Л.Л. Черкасова. Людмила Леонідівна - послідовниця свого батька історика-краєзнавця Л.Ф. Бурди, засновника музею історії с. Капулівки. Завідуюча музеєм плідно працює в музейній царині. Щороку проводить конференції за участю членів музейного активу - 15 чоловік, краєзнавців наукового товариства "Дослідницько-пошукова робота" та студентів училища, де підбиваю підсумки пошукової роботи активу музею і всіх не байдужих до музейної справи. Людмила Леонідівна Черкасова народилася 27 липня 1961 р. в м. Олександрії Кіровоградської області. Дівчинка добре була підготовлена до школи, тому в 1968 р. пішла одразу у другий клас. Закінчила школу у 1977 р.
  Два роки пропрацювала на заводі, заробляючи робочий стаж. В трудовому колективі її поважали за працелюбність, наполегливість і веселу вдачу. Людмила Черкасова мріяла стати істориком. За свою мрію їй довелось поборотися. З третьої спроби вступила на історичний факультет Дніпропетровського державного університету, який закінчила в 1984 р.
  За направленням працювала спочатку в Кам"янській середній школі, потім в Покровській, Капулівській, а зараз працює в педучилищі викладачем суспільних дисциплін. Студенти поважають її за професіоналізм, велику ерудованість і любов до своєї справи.
  Має сім"ю, трьох дітей. Старша донька продовжила сімейні традиції - закінчила історичний факультет Дніпропетровського національного університету. Як і матуся хоче стати педагогом.
  Дайте мені музей, і я наповню його. Пікассо П.
  ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ ПРИ НІКОПОЛЬСЬКОМУ АГРАРНОМУ КОЛЕДЖІ
  (м. Нікополь)
  Далекого 1922 р. 1-го жовтня на базі напівзруйнованої садиби поміщика Нечаєва, що знаходилася в Залимані між Новопавлівкою і Чернишовою, розпочалося навчання в сільськогосподарській професійній школі. Незабаром вона буде перейменована в Червоногригорівський агрономічний політехнікум імені Т.Г. Шевченка. Навчалося в ньому більше 20 юнаків і дівчат. Уже в 1924 р. одержав дипломи технікуму перший випуск агрономів-садівників. Закінчили профшколу 23 випускники. Технічну допомогу надавало господарство, засноване в Апостолівському районі відомим полярним мандрівником Фрітьофом Нансеном. Воно виділило трактор. У технікумі було відкрито два відділення: землеробства і землевпорядкування. 1927-1938 рр. - це роки великих реорганізацій в житті технікуму. У 1938-1940 рр. - учбовий заклад носив назву Нікопольський технікум агромеліорації. Директором технікуму був С.І. Дідик.
  З початком Великої Вітчизняної війни студентів двох груп старших курсів направили до Нікопольського аероклубу, де в терміновому порядку вивчали основи бойової авіації і парашутну справу. Молодші курси відправили на риття окопів у район Кривого Рогу. В 1944 р. колишню агрошколу було перейменовано в Нікопольський агролісомеліоративний і будівництва малих гідроелектростанцій технікум. У ці важкі часи директором технікуму деякий час був Ф.С. Рудобашта, з 1946 по 1962 рр. - Д.Ф. Бурлін, який збудував приміщення технікуму та гуртожиток ?1. В 1957 р. було відкрито відділення механізації сільського господарства. У 1967 р. технікум став спеціалізуватися на гідромеліорації і механізації сільського господарства, в 1968 р. його було реорганізовано в технікум гідромеліорації, механізації й електрофікації сільського господарства. З 1962 по 1991 рр. директором був М.Г Доброродній, який закінчив цей технікум у 1947 р. Він зробив великий внесок в зростання його матеріально-технічної бази: будівництво лабораторій, гуртожитку ?2, їдальні.
  Історія країни як у дзеркалі відбилася в долях випускників та викладачів технікуму. Останніми з могікан називають Г.П. Григор"єва та Г.Н. Кириченка. Вони бились на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато років Пилипович Григор"єв Гліб та Кириченко Геннадій Никифорович пропрацювали викладачами в технікумі. Студенти поважали їх за мужність, працелюбність та відданість улюбленій справі. Їм вже за вісімдесят, проте вони, як і раніше, такі ж енергійні та бадьорі.
  Студенти І.Г. Мальований, Г.Д. Ляшенко, В.І. Руденко навчались в технікумі у 1951-1955 рр. В ті роки технікум готував спеціалістів агролісомеліорації для здійснення сталінського плану по перетворенню природи: посадці лісосмуг, зрошенні земель на півдні, осушенні земель на півночі країни. У 1953 р. це відділення було спеціалізовано з випуску агрономів-рільників. (У 1955 р. відбувся перший випуск агрономів-рільників).
  Валентина Іванівна Руденко після закінчення технікуму була направлена в Мировську МТС (машинно-тракторну станцію), працювала агрономом в колгоспі ім. Г. Димитрова. Працювала на керівній роботі. З 1970 по 1986 рр. обіймала посаду голови Нікопольського райкому профспілок працівників сільського господарства. Їй доводилось щоденно виїжджати до господарств району. У 1957 р. В.І. Руденко була на Всесвітньому фестивалі молоді у Москві. В 1980 р. була з делегацією Нікопольського району в Москві на ХХII Олімпійських іграх.
  Григорій Данилович Ляшенко багато років працював інженером-механіком на Південнотрубному заводі.
  Випускник технікуму Іван Григорович Мальований був направлений в Томаківський район в Чумаківську МТС, працював агрономом в колгоспі "III-й Вирішальний" (колгосп названий на честь Ш з"їзду партії ВКП(б). Після служби в армії І.Г. Мальований працював агрономом у колгоспі "1-ше Травня" в Томаківському районі, заочно вчився у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті та Московській с/г академії ім. К. Тімірязєва. Він майже 23 роки працював у Нікопольському сільськогосподарському технікумі викладачем економіки та управління сільгоспвиробництва. Його сокурсники, випускники 1955 р., також працювали по спеціальності. М.М. Афанасьєв, кандидат сільськогосподарських наук, після закінчення технікуму працював у Хмельницькій області завідуючим сортодільниці, виводив нові сорти польових культур. Н.П. Калмикова була завідуючою сортодільниці в Апостолівському районі, В.І. Желнін пропрацював усе життя завідуючим сортодільниці в Кам"янсько-Дніпровському районі. У 1959 р. І.Г. Мальований та В.І. Руденко побралися, нещодавно вони відзначили золоте весілля. У них троє дітей і шість онуків. Двоє синів Володимир та Віктор пішли по стопах їх батьків, вони навчались в сільськогосподарському технікумі. Онук Сергій закінчив технікум у 2010 р., зараз навчається в Київській с/г академії.
  В 1979 р. технікум закінчив Олександр Якович Дьомін. Як і інші нікопольці він виконував свій інтернаціональний обов"язок в Афганістані. Нещодавно помер внаслідок поранення і хвороби, одержаних під час бойових дій. Але бойові побратими Сергій Якимов та Володимир Шушмаркін не забувають свого товариша, однополчанина, в їх серцях жива пам"ять про бойового товариша. На все життя Сергій Якимов запам"ятав той день, коли ледве не загинув на афганській гарячій землі. Тоді його врятував земляк Олександр Дьомін. Коли на перевалі в горах перевернувся БТР, підбитий душманами, машина плавала в бензиновій калюжі. Екіпаж ледве заживо не сгорів. Вони опинились в засаді. Кулі свистіли поруч, здіймаючи стовпи пилу. "Мені довелось виконати "танець смерті", ухиляючись від куль, - згадує Сергій Якимов. - Мене прикрив Олександр Дьомін вогнем з кулемета і корпусом бронетранспортера. Він один не розгубився в тій складній ситуації".
  Сьогодні технікум представляє вже вищий навчальний заклад ІІ рівня акредитації, директором якого ось уже більше 15 років є Відмінник аграрної освіти України 3-го ступеню О.О. Свінтозельський. Технікум перейменовано у коледж. Коледж має 96 аудиторій, лабораторій та кабінетів, навчально-виробничі майстерні,
  2 гуртожитки, пункт технічної діагностики, навчальний полігон 7 га, 2 комп"ютерних кабінети на 35 дисплейних місць. Є тут і змістовна бібліотека на 90 тис. примірників - книг, музей бойової та трудової слави, кабінет технічної творчості. У коледжі працює 51 викладач з вищою освітою, 30 інженерів різних спеціальностей. В цьому році відкрито електронну бібліотеку, яка приєднана до Інтернету. Сьогодні коледж готує техніків-механіків з експлуатації й ремонту автотракторної та сільськогосподарської техніки, з 1992 - 1993 рр. техніків-землевпорядників. За роки існування навчального закладу підготовлено більше 15 тис. спеціалістів.
  Історичний музей при Нікопольському коледжі ДДАУ відкрито у 2006 р., як складову системи навчально-виховної роботи з метою залучення студентської молоді до вивчення та збереження історико-культурної спадщини українського народу, виховання патріотизму та любові до України, поваги до народних звичаїв, традицій. Експозицію музею представляє понад 250 експонатів, переважна більшість яких представлена у вигляді речових предметів об"ємного характеру, фотографій, документів. Експозиції музею представлені в чотирьох розділах:
   Перші згадки про Микитин Ріг.
   Нікопольщина - колиска п"яти Запорозьких Січей.
   Випробування українського народу.
   Вічна пам"ять полеглим, доземний уклін сивим.
  В експозиціях відображено основні віхи історії рідного краю. На основі музейних матеріалів, зібраних силами пошукових груп студентів та викладачами, видано історико-документальний збірник "Віхи історії навчального закладу".
  При музеї працює рада, до складу якої входять студенти та викладачі коледжу, ведеться пошукова та дослідницька робота, підготовлені екскурсоводи. Керує роботою історичного музею викладач історії коледжу - Олексій Дмитрович Зиць. Щорічно на початку нового навчального року студенти нового набору знайомляться з історією навчального закладу, його історичними традиціями, досягненнями, видатними випускниками.
  При історичному музеї працює клуб, де проводяться зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, майстрами народної творчості; випускники навчальних закладів зустрічаються з науковими працівниками Нікопольського краєзнавчого музею.
  Експозиції історичного музею являють собою грунтовну матеріальну базу для забезпечення реалізації і впровадження в навчально-виховний процес принципів формування особистості і колективу, є джерелом поглиблення знань про історико-культурну спадщину свого народу. Завідуючий історичним музеєм при Нікопольському аграрному коледжі Олексій Дмитрович Зиць народився 2 серпня 1949 р. на Приазовщині (Запорізька область). Після закінчення школи проходив військову службу в Угорщині в складі Південної групи військ.
  Він закінчив Запорізький педагогічний інститут - історичний факультет. В 1985-1990 рр. працював інструктором ідеологічного відділу Нікопольського райкому партії, в 1990-2005 рр. був на посаді заступника директора з виховної роботи Нікопольського сільгосптехнікуму. З 2005 р. Олексій Дмитрович викладає історію в Нікопольському коледжі Дніпропетровського аграрного університету. З цього ж часу завідує історичним музеєм коледжу. Повністю поновив музей. Зібрав велику кількість експонатів. Як фаховий музейник, О.Д. Зиць ділиться своїм досвідом з іншими музейними працівниками громадських музеїв міста і району.
   Висохле русло річки не знає вдячності до свого минулого. Рабіндранат Тагор.
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ НІКОПОЛЬЩИНИ
  (м. Нікополь)
  На початку 30-х років ХХ ст., у період активного промислового розвитку Нікополя, шахтарських міст Марганця та Орджонікідзе, швидко будувалися лікувальні заклади, які необхідно було своєчасно забезпечувати медичними кадрами. Постійно не вистачало лікарів, фельдшерів, медсестер, провізорів.
  У 1931 р. в Нікополі на базі міського комітету Червоного Хреста відкрилися курси медичних сестер, які стали першоосновою Нікопольського медичного училища. Курси мали вечірню форму навчання, навчалися на них півтора роки без відриву від виробництва. Першим директором медкурсів у Нікополі був І.М. Масловський.
  Заняття проводилися у приміщенні НСШ ? 3 ("Бабушкіна школа"), а практикували поряд, у міській лікарні ? 1. Першим директором медшколи був Михайло Володимирович Пастухов, досвідчений та кваліфікований лікар-гінеколог, дуже популярний і шанований на той час у Нікополі. У 1939 р. 25 випускниць Нікопольської медшколи були відряджені до Ленінградського округу на позиції радянсько-фінської війни, де вони працювали в госпіталях, рятуючи від смерті поранених та обморожених бійців і командирів Червоної Армії.
  У 1941 р. в Нікополі працювали 2 лікарні на 300 ліжок, тубдиспансер, дитяча та жіноча консультації, 6 фельдшерських пунктів на підприємствах, 2 пологових будинки, будинок санітарної освіти. У лікувально-профілактичних закладах міста працювали 54 лікарі та 270 медпрацівників середньої ланки.
  В Нікополі на базі міської лікарні ? 1 та медичної школи був організований військовий шпиталь ? 1792 на 2 000 ліжок. Поранені червоноармійці та командири надходили до шпиталю безперервним потоком і у великій кількості.
  Військовий шпиталь ? 1792 пройшов усю війну, кривавий і драматичний шлях від Нікополя до Сталінграда, від берегів Волги до блакитного Дунаю.
  З розвитком Нікополя, Марганця, Орджонікідзе, активним будівництвом об"єктів охорони здоров"я в містах і районах виникла гостра проблема медичних кадрів, особливо середньої ланки. Тільки в Нікополі в ці роки побудовані стаціонар лікарні ? 2, поліклініка та хірургічне відділення лікарні ? 1, дві дитячі лікарні, протисухотний диспансер, близько двох десятків ясел і дитячих садків. Всі ці медичні заклади та дитячі садки необхідно було укомплектовувати медичним персоналом.
  З 1962-1963 навчального року відкрито медичне училище в м. Нікополі в приміщенні колишнього тубдиспансеру по вул. К. Лібкнехта, ? 33 з корисною площею 530 м2. В останній чверті ХХ ст. у Нікополі працювали 13 лікувально-профілактичних закладів із стаціонарами на 1610 ліжок, дитячий санаторій на 50 місць, Будинок немовляти на 80 місць, 53 дошкільних дитячих заклади, дитячий будинок на 100 місць, 10 аптек.
  У славній та багатій подіями історії медицини Нікопольщини були великі та малі перемоги, прекрасні злети, значні досягнення. Були й важкі, часом надзвичайно тяжкі періоди... Та проходять роки. Змінюються покоління лікарів, медичних працівників. Але кожного року поповнюються їх ряди випускниками медичного училища, які урочисто виголошують клятву Гіппократа: "Присягаємо присвятити все своє життя благородній справі боротьби за життя та здоров"я людини".
  У 1992 р. в медичному училищі був створений "Музей історії медицини Нікопольщини", який є духовним центром виховання майбутніх медиків. Тут зібрані десятки цінних експонатів, близько 400, які пропагують важливість і гуманність професії медика. У центрі музею - "Клятва Гіппократа" та вислів Великого стародавнього лікаря, викарбуваний у бронзі: "Omnium profekto artium medicina nobilissima" ("З усіх наук, безумовно, медицина - найблагородніша").
  Тут же вислови інших великих лікарів: "Медичний працівник повинен володіти руками дівчини, очима сокола, мудрістю змії та серцем лева" (Авіценна), "Сила лікаря - в його серці" (Парацельс). Серед експонатів - монографія доктора медицини, професора В.П. Співака "Діагностика та методи лікування пептичної виразки анастомозу та тонкої кишки" (Київ, 1975 р.), з дарчим написом автора: "Нікопольському медичному училищу з побажаннями великих успіхів".
  Під керівництвом директора медичного училища М.О. Маковецького, у створенні музею брали участь викладачі суспільних дисциплін М.П. Жуковський, С.П. Ляпота, художник І.Д. Зайцев. Не байдужі до музейної справи, вони зібрали і розмістили в музеї відомості про розвиток лікарняної справи в нашому краї зі стародавніх часів до наших днів. Музей історії медицини Нікопольщини має такі експозиційні розділи:
   Медичні знання скіфів.
   Козацька медицина.
   Розвиток медицини у м.Нікополі у ХІХ - поч. ХХ ст.
   Розвиток системи охорони здоров"я у м..Нікополі в сер. 40-х років - до поч. 90-х років ХХ ст.
   Ветерани Нікопольської системи охорони здоров"я.
   Заслужені лікарі УРСР м.Нікополя.
  Загальна площа експозиції - 90 м2.
  У відвідувачів музею медицини Нікопольщини завжди викликає інтерес експозиція, присвячена розвитку медицини у Нікополі у ХIХ - поч. ХХ століття. Під час Кримської війни (1853-1856) в Нікополі розташовувався військовий шпиталь ?30, організований відомим талановитим хірургом Миколою Івановичем Пироговим. На лікуванні в цьому шпиталі побували 5029 поранених солдат і офіцерів. З них виліковано 3777 осіб. Поряд з лікарями доглядали за хворими послідовниці легендарної Даші Севастопольської - сестри милосердя, їм допомагали нікопольчанки. За архівними даними в шпиталі ?30 від хвороб і поранень померло 1252 особи. Поруч з військовим шпиталем розміщувався великий храм і кладовище, на якому ховали померлих воїнів. Цю церкву за радянських часів, відразу після революції 1917 року зруйнували більшовики, а кладовище зрівняли з землею. Згодом там був побудований міський Будинок відпочинку. Нещодавно місцевим археологам вдалось знайти фундамент зруйнованого храма, місцева православна громада планує цю церкву відродити. Поруч, на території колишнього Будинку відпочинку, який за часів перебудови та гласності сам перетворився на руїну, знаходиться невеличка церква Іоанна Дамаскіна. На жаль невеличке приміщення не може вмістити усіх бажаючих парафіян. В нашому місті є ще одне нагадування про події Кримської війни. Це Свято-Троїцька церква, яку побудували воїни-моряки, учасники Кримської війни. Храм був розташований в районі Новопавлівки, зараз це територія районної лікарні. При більшовиках (за радянських часів) церкву було зруйновано атеїстичною владою. Нещодавно на цьому місці був побудований новий Свято-Троїцький храм. Тут зберігається головна святиня храму - величезна ікона Святого Георгія Побєдоносця, на котрій зображений сюжет Кримської війни. Ця ікона - копія загубленого образа, який в 1857 році був написаний кримськими воїнами...
  В останній чверті ХIХ і на початку ХХ сторіччя широкий розвиток здобула земська медицина, що відіграла велику роль в наданні лікарняної допомоги населенню краю. Земські лікарі, намагаючись допомогти своїм землякам, в будь-який час вдень і вночі за першим викликом поспішали до хворого. Самовідданість земських лікарів, їх універсальні знання і безстрашність у боротьбі з інфекційними хворобами захоплювали передову громадськість Європи. У 1913 році в Нікополі мешкали 27 076 мешканців, всі вони мали змогу користуватися безкоштовною медичною допомогою в земських лікарнях. В дореволюційному місті працювало 6 лікарень. В них працювали досвідчені лікарі, фельдшери, медсестри, провізори...
  У попередніх розділах ми вже говорили про ціле сузір"я яскравих імен лікарів, якими пишається Нікопольщина. Не можна не згадати видатну багатогранну людину, талановитого лікаря, так би мовити лікаря від Бога, Любов Яківну Алпатову. Її ім"я знане у Франції, Польщі, Росії, Білорусі, Швеції, Словаччині та інших країнах Європи. Доктор Л.Я. Алпатова до війни працювала хірургом. На початку Великої Вітчизняної війни була мобілізована як воєнлікар, під час бойових дій Червоної Армії під Києвом разом з воїнами своєї частини потрапила в полон до німців, пройшла крізь страхіття фашистських концтаборів, була відмічена рабським номером, яким фашисти таврували людей в таборах... Проте й за колючим дротом виконувала свій обов"язок лікаря: лікувала людей, рятувала від смерті і хвороб сотні радянських військовополонених, будучи сама полоненою. Нашій землячці, лікарю-хірургу Любові Алпатовій присвячені десятки публікацій та книг. В книзі Н. Масленнікова "Смерть победившие" (Ставропольське книжне видавництво, 1974 рік) говориться про діяльність Л.Я. Алпатової в підпільному міжнародному комітеті руху Опору фашизму, який діяв в концтаборі Освенцім.
  Свій обов"язок військових лікарів виконували на фронтах Великої Вітчизняної війни й інші наші земляки - нікопольчани. Це М.В. Луниченко, М.А. Волчек, Ф.Т. Стоянов, Р.Я. Ляховецька. Лікарі військових шпиталів А.С. Антонець, А.Г. Шаповалов, Ф.В. Дрон, В.І. Ігнатьєв, З.І. Скоморовський, Е.Б. Єленсон, Т.Е. Пількіна, фельдшери і медичні сестри П.Н. Соколов, З.П. Лінський, Ф.В. Ліпінський, Є.В. Руденко, Л.А. Дрон, Л.Г. Скрипка, А.Й. Михайлова, А.Г. Автономова, Р.І. Медведовська, В.Я. Львова, М.М. Брустінова, М.І. Данилова, М.В. Калачова та інші разом з воїнами Червоної Армії пройшли по фронтових дорогах всю війну від її початку і до переможного кінця. Тисячі бійців та командирів після поранень повернули вони до життя. За свою героїчну працю вони були нагороджені бойовими орденами й медалями. Під час Великої Вітчизняної війни було поранено близько 22 млн. радянських військовослужбовців. З них медики повернули до строю 76,9%. Як слушно зазначив відомий письменник К. М. Симонов, "Велику Вітчизняну виграли поранені", що повернулись на позиції після лікування в шпиталях. На довгому бойовому шляху Великої Вітчизняної війни залишилось багато могил бійців в білих халатах. На подвір"ї 2-ї міської лікарні встановлено пам"ятник медикам-нікопольчанам, котрі загинули в роки тієї страшної війни.
  В повоєнні часи місто Нікополь прославила ціла плеяда талановитих медиків. Розвиток хірургії в місті пов"язаний з іменем Володимира Платоновича Співака, який став першим кандидатом медичних наук Нікополя, потім - професором і доктором медицини у Дніпропетровську. Багато хворих вилікував
  В.П. Співак за 20 років праці в нашому місті, виконав багато складних операцій. Врятував сотні людських життів. Багато теплих слів хочеться сказати про головного лікаря пологового будинку В.Ф. Федорова, кандидата медичних наук. Багато років він очолював медичний колектив пологового будинку. Багато лікарів-нікопольчан одержали наукові ступені та звання. Заслужені лікарі України в Нікополі - М.З. Дубинська, К.М. Рябухін, Р.А. Халіна. Кандидати медичних наук - В.Я. Ільченко, В.Ф. Федоров, І.Ю. Касьянова, А.В. Бредихін, С.В. Садіков, В.А. Горяной. На слова подяки також заслуговує Іван Якович Вербовий, який в 70-і роки прошлого століття був головою виконкому міської ради. Він приділяв багато уваги охороні здоров"я міста.
  Для сучасної медицини настали нелегкі часи, проте лікарі і медсестри міста як завжди на висоті. Вони виконують свій обов"язок - лікувати людей. Це найгуманніша професія в світі. Відоме і знане в місті своїм фаховим медичним персоналом нейрохірургічне відділення 1-ї міської лікарні. Лікарі-нейрохірурги Олександр Сергійович Волков та Володимир Серафимович Дворніков працють у відділенні багато років. Вони досвідчені фахівці, присвятили цій нелегкій справі все своє життя. Чуйність і увагу до хворих завжди проявляють медичні сестри нейрохірургічного відділення Л.О. Гончарова, Т.М. Харковська, Н.І. Гавриленко. В Нікополі працюють досвідчені лікарі-кардіологи - Н.О. Бредихіна, Т.М. Абакумова, І.В. Біленко, О.М. Петулько; лікарі-ендокринологи - О.І. Червякова, Т.І. Бормат; терапевти - Н.М. Холод, О.О. Свіца, Н.І. Бикова, Л.Г. Величко та інші лікарі, яких поважають за досвід і чуйність до хворих. На жаль, на сторінках цієї книги ми не можемо назвати імена всіх відомих лікарів нашого міста.
  У 2002 р. колектив медучилища очолив Володимир Васильович Тархов. Людина талановита і працьовита, умілий керівник, він багато уваги приділяє учбовому процесу і вихованню молоді. В.В. Тархов всіляко сприяє роботі музею і очолює музейний громадський актив.
  Завідуюча музеєм історії медицини Нікопольщини - Ірина Володимирівна Іщенко. Вона народилася 16.01.1972 р. в місті Куляб, Таджикистан. У 1989 р. закінчила середню школу ? 3 м. Нікополя. Навчалась в Запорізькому державному університеті на факультеті історії. Після закінчення вузу працювала викладачем історії та суспільних дисциплін у Нікопольському педагогічному училищі Криворізького педагогічного університету.
  З 1.10.2000 р. по 4.09.2001 р. - викладач суспільних дисциплін в Нікопольському металургійному технікумі Національної металургійної Академії України. З вересня 2001 р. викладач історії та соціально-економічних дисциплін в Нікопольському медичному училищі.
  З 1.09.2009 р. - заступник директора НМУ з виховної роботи. З цього ж часу на громадських засадах очолює музей історії медицини Нікопольщини. Доклала багато зусиль до відновлення роботи музею. Займається пошуковою роботою. Долучає до роботи студентів і викладачів. Взагалі, якщо говорити про виховну роботу в медучилищі, то тут все на вищому педагогічному рівні. В одній "упряжці" працюють викладачі та студентська рада. У Нікопольському медучилищі головна мета виховати не тільки якісного медичного спеціаліста, а порядну, доброзичливу людину, яка не буде байдужою до чужого болю, страждання інших людей.
  Людина, яка один раз пережила великі випробування й перемогла, все життя потім черпатиме сили в цій перемозі. Жуков Г.
  НІКОПОЛЬСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ МІСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ УСВА "СОЮЗ ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ"
  (м. Нікополь)
   Виховування чоловіків - справа спільна і, треба сказати, не проста. Особливо нині, коли і дозвілля і методи навчання стають все більш ігровими, електронними, фантастичними, а в реальному житті залишається все менше доброго, щирого, героїчного, тобто того справжнього, людяного, на чому досі ще тримається світ. На жаль, віртуальний світ все більше панує в думках сучасної молоді.
  Кожному з нас, особливо в юності, як повітря необхідні любов і вірна дружба, правда і справедливість, відвага і честь. Необхідні святині для шанування, заповіді для виконання, справжні справи і подвиги - нехай не великі, проте теж справжні (щоб це не було грою, забавою). Мужність до нас не приходить сама собою. Її не можна придбати випадково чи позичити. З дитинства чоловічий характер загартовується в духовній боротьбі, у подоланні своїх слабкостей та поганих звичок. Добрими справами виховуються почуття, воля зміцнюється дисципліною, на фундаменті совісті зводиться будинок розуму. Сила духу зростає на духовній заквасці, по іншому не буває.
  Стати людиною, справжнім чоловіком - про це мріють юнаки. Кого не спитай, всі згодні, що чоловік має бути мужнім. В чому значення слова мужність, де його початок?
  Знати про це за тисячі років до нас бажало багато відомих мислителів. "Що таке мужність?" - спитав колись у своїх учнів великий грецький філософ Сократ. Один з них, Лахес, відповів, навіть не замислюючись, що мужній в битві той, "хто, залишаючись в строю на своєму місці, намагається відбити натиск супротивників і не біжить з поля бою". Сократ погодився. Витримка і відвага воїнів справді відноситься до мужності. Адже це ще не вся мужність. Вчитель чекав пояснень суті, а не зразків мужнього вчинку. Тим більш, що зразок виявився не дуже вдалим.
  В той час як давні греки на війні намагались триматися щільним строєм, скіфи, навпаки, атакували, розсипавшись по всьому полю, і бились не менш сміливо, коли втікали. Так вони заманювали противника в погоню за собою, щоб потім перемогти, вносячи розлад в лави противника. Навіть самі греки часом діяли також. Спартанці, наприклад, в битві при Платеї своєю втечею спровокували перських воїнів зламати стрій. Коли ті захопились переслідуванням втікаючих, спартанці несподівано повернули назад і перемогли незграбних персів у рукопашному бою. Швидкість та кмітливість тут знадобились грекам більше, ніж завзятий, але нерозумний опір.
  Нагадавши про це Лахесу, Сократ пояснив: "Я хотів від тебе почути про мужніх не тільки в піхоті, але і в кінноті, і взагалі в військовій справі, і не тільки на війні, а також під час небезпеки на морі, у хворобах, бідності або в державних справах, і знову ж таки не про тих тільки, хто мужні та відважні стосовно скорбот і страхів, але і хто сильний в боротьбі з похіттю і розвагами".
  З давніх давен на Русі поряд з іншими чеснотами цінились відвага і мужність, військова майстерність. Славетні билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич і Альоша Попович вірою і правдою служили своєму народові. Їх було багато на Русі - людей мужніх і сильних, відважних і благородних. Не жаліючи ні крові, ні життя свого, бились вони з іноземними загарбниками, котрі хотіли поневолити Древню Русь. Захищаючи рідну землю боролись з ворогами Вітчизни великі полководці Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Георгій Жуков.
  ХХ сторіччя часто називають буремним, жорстоким. Ще на початку сторіччя поет Олександр Блок написав: "И вечный бой! Покой нам только снится...". Дві жахливі світові війни прогриміли в цьому немилосердному столітті, десятки країн були проти волі втягнуті в цей киплячий казан війни. Нашим співвітчизникам довелось зі зброєю в руках відстоювати свою незалежність.
  На різних материках було розв"язано десятки локальних війн. Початок третього тисячоліття теж видався неспокійним. Знову не вщухають війни на планеті, знову ллється кров солдат і мирних жителів. Світу загрожує також ядерна небезпека.
  Колись неосяжними просторами українських степів кочували войовничі племена скіфів і сарматів, це були вправні і хоробрі воїни, добрі наїзники. Скіфи вдосконалили бронзові наконечники стріл, у військовій тактиці перевагу надавали кінноті, ніж піхотинцям. Скіфська тактика засновувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Скіфські стріли укорінились в озброєнні всіх армій Ближнього і Середнього Сходу протягом VII-V ст. до н.е. Звісно, в умовах осілих країн скіфська виключно кінна тактика була неприйнятна, проте покращення балістичних властивостей стрілецької зброї ще більше зміцнило могутність військ стародавніх держав.
  Про скіфів згадували Геродот і Плутарх, скіфську тактику партизанської (малої) війни згадали слов"янські воїни, коли до Росії у 1812 році вдерлися численні наполеонівські війська. На той час Наполеон підкорив Італію і Німеччину, захопив Австрію, Пруссію і Польщу, вдерся до Іспанії. У наполеонівській великій армії воювали французи, баварці, поляки, італійці, іспанці та інші підкорені Наполеоном народи.
  У 2012 році виповнилось 200 років перемоги над армією Наполеона Бонапарта у Вітчизняній війні 1812 року. Це було страшне випробування, яке довелось долати нашим пращурам. Наполеон прийшов до Росії з 600-тисячним військом і 850 гарматами, а втік із 20 тисячами солдат і залишив на полях битв усі гармати і 150 тисяч полонених. Решта колишньої непереможної наполеонівської армії загинула. Великі втрати були і у росіян. У головній битві Вітчизняної війни 1812 року, яка сталася при Бородіно, зустрілися російська і французька армії, чисельність кожної перевищувала 100 тисяч чоловік. Загинула майже половина особового складу обох армій. План Наполеона ведення блискавичної війни і перемоги в єдиному генеральному бої не вдався. Йому протистояв російський полководець, старий і мудрий генерал-фельдмаршал Михайло Кутузов.
  Кутузову на той час виповнилось вже сімдесят років, він був сліпий на одне око через важке поранення під Ізмаїлом; і все ж він, хитрий лис (так називали його французи), переміг зухвалого вискочку Бонапарта, який перекроював мапу Європи за своїм бажанням. Кутузов був новатором у військовій науці. Саме він уперше застосував тактику колон і розсипного строю, що змінила лінійну тактику. Наставала епоха масових армій.
  На території України майже не велись бойові дії з супротивником, проте вклад українських губерній в перемогу над наполеонівською армією досить значний. Україна постачала боєприпаси, провіант і фураж для російської армії. Перед війною в усіх українських губерніях було заготовлено більше, ніж 320 тис. четв. борошна, 30,6 тис. четв. круп та близько 422 тис. четв. вівса та ячменю. Отже, українські запаси складали майже половину кількості продовольства та фуражу, заготовлених в країні перед війною. Україна постачала військам м"ясо, солонину, в"ялену рибу, картоплю, овочі, сухарі та сіль. Декілька тисяч погоничів, коней, волів і підвод поставили українські губернії перед війною. В ході війни Україна поставила армії для перевезення військових грузів більше, ніж 23 тис. погоничів, 34 тис. коней, близько 25 тис. підвод та 20 тис. волів. Це дозволило командуванню не тільки організувати широку мережу пересувних магазинів, але й вивільнити для бойових операцій тисячі солдатів та стройових коней, зайнятих раніш на транспорті.
  При цьому слід враховувати те, що наполеонівська армія, окупувала третину Волинської губернії і вдерлась в північні повіти Чернігівщини та Київщини, завдала українському населенню суттєвий матеріальний збиток. Тільки на Волині французи пограбували і знищили майно на суму 3 517 тис. карбованців асигнаціями та 769 тис. карбованців сріблом.
  Великі кошти український народ витратив на екіпірування, спорядження і забезпечення 70-тисячного козачого та земського ополчення, котре з моменту сформування та до березня 1813 року знаходилось на утриманні населення. Багато українців прославилось доблестю і хоробрістю в боях з французами. Серед славетних генералів - героїв Вітчизняної війни 1812 року багато вихідців із українських губерній. Їх портрети знаходяться у Військовій галереї Зимового палацу в Санкт-Петербурзі. От декілька імен. Це генерал-майор Г.О. Шостаков, із шляхетства Чернігівської губернії; російський полководець малоросійського походження, генералфельдмаршал І.Ф. Паскевич; генерал І.Є. Трощинський, малоросійський дворянин із Полтавської губернії; генерал-ад"ютант М.Г. Репнін-Волконський (з чернігівських дворян); генерал-майор Д.М.Юзефович, із дворян Полтавської губернії; генерал від інфантерії О.Я. Рудзевич (з таврійських дворян); генерал-майор
  В.І. Каратаєв (з Чернігівської губернії); генерал-лейтенант А.С. Уманець (з дворян Чернігівської губернії); генерал-лейтенант Д.П. Неверовський (з Полтавської губернії); генерал-лейтенант М.Ф. Ставицький (з полтавських дворян); генерал-майор С.Г. Волконський (з чернігівських князей); генерал А.О. Єфимович (з Київської губернії); генерал-лейтенант К.М. Полторацький (з духовного сословія Чернігівської губернії).
  Легенди ходили про генерал-лейтенанта артилерії Василя Григоровича Костенецького. Він походив з дворян Чернігівської губернії. Мав неабияку силу, не раз вступав в рукопашну схватку з супротивником, проявив героїзм і відвагу. В ході Бородинської битви стався епізод, характерний для Костенецького. В розпалі бою на одну з наших батарей вдерлися польські улани і почали рубати канонірів. Сорокарічний богатир Василій Костенецький кинувся на допомогу канонірам. Не задовольнившись шаблею, почав валити ворогів гарматним банніком. Одним ударом він скинув з коня першого улана, потім кинувся в натовп, валив на землю одного ворога за другим до тих пір, поки баннік не зламався. Наслідуючи прикладу командира, артилеристи хто чим відбивали атаку улан і через декілька хвилин вже знову відкрили вогонь.
  Друга світова війна (1939-1945 рр.) стала найжахливішою війною в історії людства. В війну було втягнуто 72 країни. В країнах, які брали участь у війні, було мобілізовано до 110 млн. чол. В ході війни загинуло до 55 млн. чол. (в тому числі близько 30 млн. радянських громадян).
  22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Разом з Німеччиною виступили Угорщина, Румунія, Фінляндія, Італія. З того часу радянсько-німецький фронт був головним фронтом війни. На радянсько-німецькому фронті перебувало від 62 до 70% діючих дивізій фашистської Німеччини. Радянські люди стали на захист своєї країни. Це була справедлива визвольна війна проти загарбників. Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років. Багато наших земляків прославились на фронтах Великої Вітчизняної війни мужністю і відвагою.
  За героїзм, проявлений в боях з німецько-фашистськими загарбниками, звання Героя Радянського Союзу удостоєні уродженці міста Нікополя і Нікопольського району: Н.Х. Бриль, І.А. Гончар (посмертно), А.В. Матюк, І.П. Яловой, І.І. Бабак, І.Т. Малка, Н.І. Поддубний, О.І. Мелешко, Н.С. Путько, В.М. Усов (посмертно), Н.П. Чалий (посмертно), А.І. Шульгін, П.М. Гудзь, Н.В. Баранов. Льотчик П.А. Таран удостоєний цього високого звання двічі. Більше, ніж п"ять тисяч нікопольців, учасників Великої Вітчизняної війни, нагороджені бойовими орденами і медалями. Багато хто з них брав участь у визволенні рідного міста.
  Під час окупації німецькими військами дуже постраждало населення і економіка України. Ворог залишив по собі сумну згадку. В роки війни загинув кожен шостий житель України. Збиток, нанесений народному господарству сягав 285 мільярдів карбованців. 714 міст і селищ міського типу, близько 28 тисяч сіл було зруйновано. Без даху над головою залишилось понад 10 мільйонів українців. В руїнах лежали заводи і фабрики, електростанції і шахти, колгоспи і радгоспи, школи й інститути, лікарні і бібліотеки. Таких втрат Україна, як і інші радянські республіки, не знала за всю свою історію. Так, ми врятували світову цивілізацію від чуми фашизму. Але якою великою ціною! (На жаль, сьогодні дехто із західних істориків вже забув уроки Другої світової війни. Вони пропонують переглянути висновки тієї війни, намагаючись применшити вклад нашого народу в Велику Перемогу.)
  Все менше людей залишилось, які пам"ятають ті важки часи нашої країни. Але в серці смуток за загиблими ми носимо й досі. Петро Ганжа відноситься до кагорти старої гвардії. Він - людина старого гартування з високими моральними принципами. Хороший сім"янин, вірний товариш, працьовита порядна людина. Він - патріот своєї країни, свого краю. Хтось скаже, що зараз це слово не модне. Зараз друга доба, вже ніхто не вимагає від молоді великих звершень. Не треба їхати піднімати цілину, не треба зводити Байкало-Амурську магістраль, що в простонародді звалася просто БАМ. Вже побудовані великі будівництва віку. Лютого ворога - фашистську Німеччину - подолано нашими дідами. Але у всі часи країні потрібні порядні, працьовиті люди, віддані своїй справі, своїй країні. На цих стовпах тримається будь-яка країна. Чому ж сьогодні деякі молоді люди стають схожими на пластилінових ворон, здатних лише на те, щоб сподобляти себе до героїв голлівудських блокбастерів та ставати покірними дітьми реклами, що закликає до споживацького виду життя? Чому в їхніх очах байдужість, а на серці порожнеча? Адже вони зростали в країні з великою історією і не зазнали тих нестатків і лихоліть, що випали на долю старшого покоління. Чому досі не подолані алкоголізм та наркоманія?
  Ці та інші питання цікавлять Петра Касяновича, як і багатьох людей похилого віку, але людей молодих душею. Петро Ганжа багато пожив на своєму віку, багато бачив, він умілий оповідач, цікаво розповідає про минувшину рідного краю, часто зустрічається з учнівською молоддю Нікопольщини, збирає нові відомості про наш край. З відомим краєзнавцем Павлом Богушем вони були побратими, багато років дружили, вивчали історію краю. Павлом Богушем написано декілька краєзнавчих збірок про наш край. Книжки користуються популярністю серед місцевих істориків. Павло Богуш писав про козацьку добу, про історію запорозького козацтва, про Кримську війну 1853-1856 років. В Нікополі був розташований госпіталь, де лікувались наші солдати, поранені на Кримській війні.
  Відомий нікопольський художник написав картину про двох товаришів Петра Ганжу і Павла Богуша. Ця картина часто виставляється в виставковому залі Нікопольського краєзнавчого музею. На ній вони зображені обидва замислені, сивочолі. Петро Ганжа тримає в руках бандуру і перебирає струни, награваючи українську мелодійну пісню. Павло Богуш сидить за столом, вкритим білою скатертиною. На столі стоїть глечик з вином, поряд груші, дарунок щедрої нашої землі. Видно, що товариші розуміють один одного з півслова. Життєвий досвід тривалого життя відобразився на їх обличчях. Очі трохи сумні, на чоло лягли зморшки пережитих дум. На стіні висить портрет Тараса Шевченка. Павло Богуш писав в своїй книжці про перебування великого українського поета на Нікопольщині. Поет хотів більше довідатись про славних запорозьких козаків, вивчити їх вдачу. На жаль Павла Богуша вже немає серед нас. Проте його справа живе. Багато хто з молодих краєзнавців продовжують пошукову роботу по вивченню історії Нікопольського краю, находять нові і нові подробиці про перебування на нашій землі великих та відомих людей, вивчають вклад, внесений земляками в історичну скарбницю нашої країни.
  - Ми довго працювали разом з Павлом Михайловичем, - розповів Петро Ганжа. - Я вважаю, що він був і залишиться патріархом краєзнавства в Нікополі. Крім цього, за козацьким звичаєм ми з ним вважаємось побратимами. Нам часто доводилось ділити і приємні, і неприємні миті в житті, сперечатись про щось. Але якби не було, дружба наша була міцною. Павло був товариською, щирою, відвертою людиною.
  Особливі слова подяки хочеться сказати на адресу Петра Касяновича Ганжі, котрий очолював Нікопольський краєзнавчий музей з 1974 року. Дослідник історії краю, він постійно працював в архівах Москви, Ленінграда, Києва. Провів пошуки частини експонатів колекції Нікопольського музею, що загубилась під час евакуації в місті Моздоці в 1941 році. Цю тему він досліджує і сьогодні. Він ініціював створення археологічної секції при музеї, і сам брав активну участь в археологічних дослідженнях експедиції відомого зараз на весь світ археолога Б.М. Мозолевського. І сьогодні співробітники краєзнавчого музею беруть участь в археологічних дослідженнях краю в складі експедицій Дніпропетровського історичного музею та Інституту археології НАН України.
  На зламі двох епох, коли руйнувався Радянський Союз і новоутворювались нові незалежні країни, археолог і поет в душі Борис Мозолевський, з яким Петро Ганжа товаришував, з гіркотою промовив в своєму вірші "Політ стріли" такі рядки:
  Як тільки їхню пам"ять не ламали!
  Аж поки схаменулись: - О-го-го!
  - А звідки ж проститутки й наркомани?
  Та звідти ж, із безпам"ятства того. Якби ж душа високим їм горіла, Хіба б вони топили в чарці світ?
  Самі ж ми підрубали їм коріння,
  А нині ще й клянем за сухоцвіт!..
  Ці рядки присвячені молодим поколінням, що народились і зросли в переломний період нашої країни. Коли руйнувались старі традиції суспільства, а нові ще тільки-но з"являлись на світ. Дехто з тогочасних ідеологів дійшов висновку, що раз будується нова незалежна країна, то можна не замислюючись, без вагань викинути всі надбання культури, історії, літератури, театру. Так би мовити, зруйнувати все вщент. Але, здається, ми все це уже пройшли колись. Слава Богу, своєчасно схаменулись і зрозуміли, що не можна викинути історію свого народу на смітник цивілізації. Історія - це надбання багатьох поколінь, це пам"ять, це тятива, що скріплює прийдешнє з давниною. Тому зараз ми спостерігаємо такий сплеск інтересу молоді до своєї історії, до свого коріння. Люди цікавляться історією скіфів, котрі жили колись на теренах українських безкраїх степів. Непідробний інтерес викликає історія утворення Київської Русі, нашої колиски, з якої ми всі пішли. З цього джерела вийшли три братні народи: українці, білоруси, росіяни. Хіба про це слід забувати? Розповідь про запорозьких козаків викликає у молоді справжній ажіотаж. Бо виходить, що наші козаки були неабиякі лицарі, відважно бились, ні чорта, ні кулі не боялись, та ще володіли мистецтвом кулачного бою, не гірше за східні єдиноборства.
  Все у нас є - і багатолітня історія, і надбання пращурів, і культура, і генії нашого народу. Є в нас свій Тарас Шевченко, Леся Українка і Олесь Гончар, що сказав "бережіть собори душ своїх". А головне, що не переривається цей зв"язок поколінь, що утримує нас усіх разом в лоні великого народу з багаторічною історією.
  Кожна епоха народжує своїх героїв. Але ратний подвиг у всі часи стояв на високому п"єдесталі, вінчаючи собою кращі риси людини - громадянина, патріота. Красиво воюють лише в кіно. Насправді війна - важкий солдатський труд. З лишком на всіх. Близько мільйона радянських людей пройшло крізь горнило Афганістану. Їх називали воїнами-інтернаціоналістами. Чимало полягло їх на тій кам"янистій землі: тисячі загиблих і померлих від ран та хвороб, сотні пропавших безвісти.
  Відлік часу тієї війни для солдат і офіцерів розпочався з 27 грудня 1979 року. А закінчився 15 лютого 1989 року. В тлумачному словнику Т.Ф. Єфремової за 2000 рік сказано: "Воины-интернационалисты - военнослужащие советской армии, принимавшие участие в военных действиях на территории Афганистана в 1979- 1989 гг.". За цими скупими рядками криється доля цілого покоління, на яке випало це нелегке випробування. Сучасні українці свій інтернаціональний обов"язок виконують в складі місій ООН в "гарячих точках" планети.
  Згідно з указом Президента України Леоніда Кучми від 11 лютого 2004 року, на Україні щорічно 15 лютого відзначається День пам"яті учасників бойових дій, воїнів-інтернаціоналістів. Такий же день пам"яті відзначається в Білорусі, Росії, Киргизстані, Таджикистані, Молдові та в інших колишніх радянських республіках. В Афганській війні загинуло 15 тисяч радянських громадян (з них - 2500 військовослужбовців, призваних з території УРСР). Ще більше померло внаслідок поранень і хвороб, одержаних під час бойових дій.
  В Афганістані загинуло 18 воїнів з Нікополя.Через Афганську війну пройшло майже 1000 чоловік з Нікопольщини. Також в Нікопольському педагогічному училищі навчався і загинув уродженець Херсонщини Олег Мироненко.
  Про всіх вісімнадцять нікопольців зібрано інформацію в Нікопольському військово-історичному музеї, який був створений у 2006 році міською організацією УСВА "Союз інтернаціоналістів" на кошти учасників бойових дій, при сприянні підприємств та установ, де працюють учасники бойових дій та при сприянні органів влади.
  Ідею створення музею підтримали організації воїнів-інтернаціоналістів м. Марганця, м. Орджонікідзе, м. Апостолово, смт. Томаківки (Нікопольського району), та обласної організації УСВА. Музей співпрацює з ветеранськими організаціями міста і діє також, як клуб військовослужбовців.
  Структура музею
  1-й зал
  Комплекс А.
  Експозиційні розділи про минуле краю: скіфи, готи, анти, Київська Русь.
  Комплекс Б.
  Експозиційні розділи про козацтво: військове формування, яке народило українську козацьку державу.
  Комплекс В.
  Експозиційні розділи про участь земляків у війнах ХVІІІ- ХХ ст.: Вітчизняна війна 1812 р., Кримська війна, Російськояпонська війна, Перша світова війна, Громадянська війна.
  Комплекс Г.
  Експозиційні розділи про Велику Вітчизняну війну.
  Комплекс Д.
  Експозиційні розділи про локальні війни: Китай, Іспанія, Фінляндія, Японія, Угорщина, Куба, Чехословаччина, В"єтнам та інші.
  2-й зал
  Комплекс А.
  Експозиційні розділи про Афганську війну 1979-1989 рр.: Нікопольщина, м. Апостолово, м. Орджонікідзе, м. Марганець, смт. Томаківка. Вхідний зал Комплекс А.
  Експозиційні розділи про військові формування, частини на території краю.
  Комплекс Б.
  Експозиційні розділи про сучасні військово-патріотичні об"єднання воїнів-інтернаціоналістів на териториї краю.
  Виставковий зал Комплекс А.
  Роботи художників та фотохудожників на військову тематику. Бібліотека. Читальний зал. Відеозал. Зал засідань.
  З великою повагою наші земляки згадують загиблих воїнів, хто віддав своє життя заради миру і стабільності у світі. Вічна їм пам"ять! Про всіх вісімнадцять нікопольців, увічнених на подіумах пам"ятного комплексу "Чорний тюльпан", записано в Книзі пам"яті, яка вийшла в 2009 році при сприянні Нікопольської міської громадської організації "Союз інтернаціоналістів". Голова організації О.О. Кушнірук.
  Довгих років тим, хто пройшов через війну. Загартовані у вогні, вони знають ціну чоловічої дружби, обов"язку і честі. Велика вам шана! А молодим поколінням хочеться побажати більш ретельніше вивчати історію свого краю, своєї Вітчизни. Бо саме зі своєї рідної землі, з її коріння, з її історії ми беремо свою силу, свою наснагу. Директор музею Олександр Олександрович Кушнірук. З 1999 року працює директором Нікопольського краєзнавчого музею. Очолює міську спілку воїнів-інтернаціоналістів УСВА. В 2006 році О.О. Кушнірук. почав створювати Нікопольський військовоісторичний музей міської організації УСВА. Він постійно і наполегливо займається пошуковою, збиральницькою діяльністю, співпрацює з ветеранськими об"єднаннями міста і району, налагодив тісні зв"язки з ветеранськими організаціями України, Росії і Білорусі.
   По суті, музей - це творча лабораторія пошуку істини. Гулець М.
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ С. КАПУЛІВКИ
  (с. Капулівка, Нікопольський район)
  Село Капулівка знаходиться на лівому березі Каховського водосховища. Вище за течією на відстані в 4 км розташоване село Покровське, нижче за течією на відстані в 0,5 км на протилежному березі великої затоки розташоване село Олексіївка. Поруч проходить автомобільна дорога. В 2011 р. в селі мешкало 1977 чоловік.
  В енциклопедичному словарі Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона за 1890-1907 рр. є такі відомості про це українське село: "Капуловка (Капиловка) - село Екатеринославской губернии и уезда, при речках Чертомлыке и Подпольной, против города Никополя. Здесь находится запорожское урочище - городище Старой Сечи, основанной в XVI ст. и называемой в народе "Галагановой сечью", в память того, что сечь в 1709 г., по приказу Петра I, за "измену" Мазепы, была разорена полковником Галаганом. В 1735 г. сечь была возобновлена возвратившимися из Турции казаками".
  Історія села дуже різноманітна. Поблизу Капулівки відомо декілька поселень, курганів та могильників, датуємих 2 тис. - ІІІ ст. до Р.Х. Село Капулівка, напевно, з"явилось з утворенням Чортомлицької Січі у 1652 р. Поблизу села на високому дніпровському березі у 1680 р. був похований кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. В селі є школа, професійно-техничне училище ? 83, дитсадок, будинок культури та історико-краєзнавчий музей. Музей історії - перлина села Капулівки був відкритий 25 травня 1989 р. в приміщенні середньої школи. Відкривали його колишній директор школи, вчитель української мови і літератури І. М. Полянський та колишній вчитель історії школи І. І. Копаниця.
  В основу експозиції ввійшли речі, знайдені і зібрані учнями сільської школи на території села під керівництвом вчителя історії, місцевого краєзнавця Л.Ф. Бурди. Більшість експонатів збирали всі разом більше 20-ти років: експонати приносились з дому мешканцями села, збирались учнями під час археологічних експедицій по берегах Каховського водосховища.
  На сьогодні в експозиції музею 7 відділів:
   Життя первісних людей.
   Скіфський період.
   Відділ Запорозького козацтва.
   Старе село.
   Період революції і громадянської війни.
   Радянський період (становлення колгоспів).
   Період Великої Вітчизняної війни.
  Про історію місцевості в різні історичні епохи, де розташоване село Капулівка, розповідають більше 500 музейних експонатів, деякі з них є раритетні. На подвір"ї школи знаходиться погруддя І. Сірка, виготовлене місцевим майстром за картиною І. Рєпіна "Козаки пишуть листа турецькому султану". Біля цього пам"ятника росте дубочок - "синок" знаменитого Хортицького дуба. За роки існування музею його відвідали кілька тисяч відвідувачів. Серед них - нащадки І.Д. Сірка: Марія Ростиславівна Капніст (Сірко), її дочка Радислава з синами Ростиславом і Юрієм, Григорій Дмитрович і Микола Дмитрович Сірки з Харківщини.
  Шанованими гостями музею є й іноземці, які з захопленням слухають розповіді про славетну козацьку Чортомлицьку Січ та легендарного козацького ватажка Івана Сірка, який з початку заснування Чортомлицької Січі близько 20 років був кошовим отаманом. Ніхто, крім нього, за всю історію існування Запорозького козацтва не удостоївся такої честі.Постійно ведеться книга обліку відвідувачів.
  Перші археологічні дослідження пам"яток козацької доби в районі с. Капулівки провів у середині 80-х рр. XIX ст. видний український історик і археолог Д.І. Яворницький. Через 25 років, у 1910 р., тут працював директор Херсонського міського музею старожитностей Херсонського краю В.І. Гошкевич, а в 1939 та 1941 рр. розкопки укріплень Чортомлицької Січі проводив співробітник Інституту археології АН УРСР М.Л. Макаревич.
   У зв"язку з будівництвом Каховської ГЕС та загрозою затоплення пам"яток археології, пов"язаних з козацькою добою, Інститутом археології АН УРСР була створена спеціальна група, яка обстежила місця, на яких, згідно історичних джерел, знаходилася Запорозька Січ. На території Чортомлицької Січі археологічні дослідження в 1951 та 1953 рр. проводив співробітник Інституту археології АН УРСР Ф.Б. Копилов. В одній із своїх наукових статей він повідомляє: "До наших днів від місця, де стояла Чортомлицька Січ дійшов лише невеликий острів, який щороку зменшується - розмивається весняними водами Дніпра. Місце, де стояла січова фортеця повністю змите водою. Лишилася тільки невелика частина січової території, що знаходилася за стінами фортеці. Як виявлено розкопками 1941 та 1951 рр. на ній знаходились різні ремісничі майстерні і підсобні січові приміщення".
  Завідуючий відділом археології та давньої історії краю Нікопольського краєзнавчого музею В.В. Шатунов вважає, що "Мис Капулівський (на якому розташоване сучасне село Капулівка) з давніх часів приваблював людину оселитися тут завдяки своєму дуже зручному географічному становищу. Оточений річками та озерами з трьох боків, він надійно захищав її від нападників і далеко вклинювався в Дніпровські плавні, з їх багатющою флорою і фауною. Сама ж Капулівка веде свій родовід ще з козацької доби, а точніше від Чортомлицької Запорозької Січі.
  Вигідне географічне розташування сприяло тому, що в цій місцевості здавна виникали стаціонарні поселення. Це засвідчується наступними пам"ятками археології на території і поблизу с. Капулівка.
  Таким чином, с. Капулівка за концентрацією археологічних пам"яток є унікальним поселенням, порівняно з іншими населеними пунктами Нікопольського регіону. Актуальність археологічних досліджень на території с. Капулівки пояснюється тим, що по-перше, воно має виключне значення у власне археологічній площині, а, по-друге, беззахисністю залишків пам"яток археології, розташованих на його території, перед водами Каховського водосховища, яке знищує їх".
  Під час археологічних розвідок у листопаді 2003 р. на вищевказаній ділянці берегу археологами Нікопольського краєзнавчого музею були знайдені археологічні знахідки періоду існування Чортомлицької Січі. Вони підтвердили гіпотезу Ф.Б. Копилова про розташування на мисі Капулівський козацької ковальні (або декілька ковалень), що розташовувалися за межами самої фортеці. На території села Капулівки знаходяться:
   Могила кошового отамана Чортомлицької Запорозької Січі І.Д. Сірка.
   Братська могила радянських воїнів і партизан.
   Пам"ятний знак в честь перебування в селі у 1880 р. художників І.Ю. Рєпіна і В.А. Сєрова.
   Пам"ятний знак в честь перебування в селі у 1952 р. письменника і кінорежисера О. Довженка.
   Пам"ятний знак на місці старої могили І.Д. Сірка.
   Пам"ятний знак про місцезнаходження Чортомлицької Січі.
   На південь від села, поселення II тис. до Р.Х.
   0,2 км на південь, курган, IV-III ст. до Р.Х.
   0,2 км на півд.-захід, поселення IV-III ст. до Р.Х.
   1,3 км на захід, давній могильник.
   Погруддя І.Д. Сірка, відлите за картиною І.Ю. Рєпіна в 1957 р., у 1980 р. віддане на переплавку і врятоване небайдужими жителями села.
  Іван Сірко (1605-1680 рр.) - козацький ватажок, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Герой багатьох українських пісень і казок. Народився у селі Мурахва, що на Вінничині. Вперше на історичній арені він з"явився як вінницький полковник. Д.І. Яворницький пише, що Сірко був зовсім неписьменний, але знав багато мов і мав великий природний дар полководця. У 1645 році на чолі козацького з"єднання успішно штурмував неприступну іспанську фортецю Дюнкерк.
  Брав участь у війнах Богдана Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків.
  В історичних документах зафіксована участь Івана Сірка у визвольній війні українського народу проти Речі Посполитої, зокрема в битві під Жванцем 1653 року.
  Запорозькі козаки взяли участь у відсічі другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського війська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи після завоювання цього міста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потім й усієї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армія під командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. У 1677 р. після безуспішної тритижневої облоги турки й татари змушені були ретируватися з України.
  У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких і татарських військ, їм протистояли 70-тисячна царська армія й 50 тисяч українських козаків. І цей похід виявився безплідним для турецько-татарських військ, хоч вони й зайняли і зруйнували місто. Під час другого Чигиринського походу запорозьке військо мало завдати ударів по тилах турецько-татарських військ.
  Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв! Його запорожці наводили жах на все північне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси. (Турки і татари прозвали Сірка Урус-Шайтан). Уже на схилі віку він згадує в листі, до російського царя Олексія Михайловича, що наприкінці двадцятих років йому разом із Богданом Хмельницьким випало бути в морському поході запорозьких козаків проти турецької фортеці Трапезунд...
  За заповітом кошового отамана поховали його козаки на січовому кладовищі. Але не було спокою йому й на тому світі. Кілька разів могилу руйнували, та щоразу, спочатку його побратими, а потім їх нащадки, відновлювали її. Сучасна його могила - це вже третє перезахоронення. На громадських засадах посаду завідуючого музеєм історії с. Капулівки обіймає вчитель історії і географії Олександр Леонідович Черкасов. Він народився 17 квітня 1963 р. в п. Беліджи Дагестанської АР. З 1978 по 1982 рр. навчався в Нікопольському педагогічному училищі на відділенні трудового навчання. В 1982 - 1984 рр. - проходив службу в армії, після чого працював вчителем трудового навчання в середній школі с. Кам"янське. У 1985 р. поступив на підготовче відділення Новоросійського вищого інженерно-морського училища на факультет судноводіння. В 1991-1994 рр. працював штурманом далекого плавання в Іллічівському порту. Побував в різних країнах світу... В 2005 р. Олександр Леонідович повернувся працювати в школу. Після спілкування з Леонідом Федоровичем Бурдою - засновником музею історії с. Капулівки, захопився історією і краєзнавством. Закінчив Мелітопольський педагогічний університет за спеціальністю історія-географія.
  З 2007 р. О.Л. Черкасов працює вчителем історії та географії в Капулівській середній школі. З цього ж часу очолює і музей історії с. Капулівки. Постійно займається науково-пошуковою роботою. З членами музейного активу (8 чоловік) зібрав значну інформацію по подіях голодомору 1932-1933 рр., про ветеранів і учасників Великої Вітчизняної війни. Створив в музеї новий розділ "Історія моєї родини". 
   Музей сам має бути витвором мистецтва для увічнення людей та історичних подій в пам"яті нащадків. Кушнірук О.
  ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ІМ. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА Г.С. ЗДАНОВИЧА (КЗ "НСЗШ ? 4" м. Нікополь)
  Історико-краєзнавчий музей імені генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича працює з лютого 1985 р. при комунальному закладі "Нікопольська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. ? 4". В той же рік набув статусу музею при закладі освіти. Відкриттю музею передували два роки плідної пошуководослідницької роботи юних слідопитів під керівництвом вчителя української мови і літератури, учасника Великої Вітчизняної війни Сергія Степановича Капелистого. Це дозволило накопичити достатню кількість експонатів і матеріалів для створення музею.
  Тож, у день визволення міста від німецько-фашистських загарбників 8 лютого 1985 р., напередодні 40-річчя Великої Перемоги музей було відкрито. На урочистому відкритті були присутні учасники Великої Вітчизняної війни, які проживають на Нікопольщині, та гості із Запоріжжя, Одеси, Києва, Полтави, Мінська, Кишинева й Кубані. Рішенням виконавчого комітету Нікопольської міської ради в 1987 р. музею присвоєно ім"я Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Г.С. Здановича, командира 203 стрілецької Запорізько-Хінганської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії, яка визволяла м. Нікополь. Музей розташований в шкільній кімнаті загальною площею 56 м2, придатній для збереження і експонування музейних предметів. Мета створення музею була визначена ще його засновником С.С. Капелистим:
  1.Увічнення бойових подвигів захисників Батьківщини, вивчення героїчних та трагічних подій Великої Вітчизняної війни з позицій історичної правди, об"єктивності.
  2.Залучення учнівської молоді до вивчення та збереження історико-культурної спадщини українського народу.
  3.Розвиток творчих інтересів учнівської молоді до краєзнавчої та пошуково-дослідницької роботи.
  Згідно з тематико-експозиційним планом, робота музею спрямована на:
   екскурсійну та патріотичну роботу;
   удосконалення навчально-виховного процесу;
   розширення і поглиблення загальноосвітньої підготовки учнівської молоді засобами позакласної та позашкільної роботи;
   формування у підростаючого покоління розуміння нерозривного взаємозв"язку минулого, сучасного і майбутнього України;
   розвиток, збереження і збагачення, раціональне використання музейного фонду;
   вивчення, охорону й пропаганду пам"яток історії, культури і природи рідного краю.
   Сьогодні основні форми роботи музею такі:
  1.Зустрічі учнів та вчителів із ветеранами Великої Вітчизняної війни, воїнами-афганцями та батьками загиблих воїнів-афганців. 2.Тематичні екскурсії учнів школи та міста.
  3.Робота пошукових груп, написання рефератів, дослідницьких робіт.
  За 25 років краєзнавчо-пошукової роботи С.С. Капелистим та юними пошуковцями музею було зібрано близько 2 тис. експонатів та історичних довідок про бойові дії у Великій Вітчизняній війні, свідчення про події голодомору, про виконання інтернаціональної допомоги радянськими воїнами.
  Музейний фонд постійно поповнюється. Експонати шифруються, обліковуються в інвентарній книзі та зберігаються у фондосховищі. Умови збереження оригінальних експонатів в експозиції та фондах музею відповідають нормам, вони захищені від забруднення, вологості, вицвітання та механічних пошкоджень. Історико-краєзнавчий музей імені генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича має такі експозиційні розділи:
   Історія рідної школи
   Велика Вітчизняна війна радянського народу.
   Нікополь у роки війни.
   Визволення м. Нікополя.
   Бойовий шлях 203 стрілецької Запорізько-Хінганської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії.
   Ветерани Великої Вітчизняної війни мікрорайону школи.
   Голодомор в Україні 1932-1933 років.
   Афганістан - наш біль.
  В експозиційному розділі історичного музею НСЗШ ? 4 "Бойовий шлях 203 стрілецької Запорізько-Хінганської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії" розміщені матеріали про її бойовий шлях, який можна занести до золотих сторінок славної військової історії Червоної Армії часів Другої світової війни. За Постановою Державного комітету оборони СРСР 203 стрілецька дивізія була сформована на Кубані наприкінці лютого 1942 р. і пройшла бойовий шлях у складі діючої Червоної Армії. Командуючим дивізії було призначено полковника Гаврила Станіславовича Здановича.
  19-22 листопада 1942 р. дивізія брала участь у Великій Сталінградській битві, визволяла населені пункти Ростовської області (12-31грудня 1942 р.), Донбасу, населені пункти Запорізької та Дніпропетровської областей. За майстерне проведення операції зі звільнення Запоріжжя 14 жовтня 1943 р. дивізії було присвоєне звання "Запорізької".
  А на початку лютого 1944 р. дивізія вела жорстокі бої з ліквідації Нікопольського угруповання противника. Взагалі, наступ радянських військ на Нікопольському плацдармі почався вранці 30 січня 1944 р. Запеклі бої не припинялись до 8 лютого 1944 р. В ніч на 8 лютого війська 4-го Українського фронту почали форсувати Дніпро. В цей час війська 6-ї армії 3-го Українського фронту, розвиваючи наступ, увійшли в місто Нікополь з півночі та сходу. Бої в місті вели трі стрілецькі дивізії: 333 - під командуванням генерал-майора А.М. Голоско, 203 - під командуванням генерал-майора Г.С. Здановича та 224 - під командуванням генерал-майора А.Г. Афанасьєва.
  Згодом, у своїх спогадах про ці події генерал-майор Г.С. Зданович напише: "Третього січня дивізія отримала велике поповнення з мешканців Запорізької та Дніпропетровської областей. Більшість була літнього віку і близько 80 відсотків не мали ніякої військової підготовки. Багато з них були незадоволені призовом до армії й заявляли, що вони старі і їм вже не воювати на передовій, а бути тільки в обозі. Політпрацівники ознайомили поповнення із загальними законами й порядками на фронті, з наказом НКО ? 309, каральним законом за зраду чи залишення поля бою. В результаті всієї цієї роботи настрій поповнення підвищився, а нездорові розмови припинились". (Г.С. Зданович Спогади, НКМ, КП-10339, Арх-2801; І.В. Анцишкін Взимку 44-го.). Треба додати, що навіть німці не сприймали серйозно цих ненавчених солдатів. Але вони зробили неможливе: в результаті запеклих боїв, ціною великої мужності й героїзму, звільнили рідну землю від ворога. Дуже багато було загиблих. За спогадами очевидців, учасників визволення Нікополя, вода в Дніпрі була червоного кольору від крові поранених і вбитих радянських солдатів...
  В лютому 1944 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР дивізію було нагороджено орденом Червоного Прапора "За зразкове виконання завдання командування при звільненні міста Нікополь"; командира дивізії Г.С. Здановича нагороджено орденом Леніна. Після важких боїв 19-27 березня цього ж року дивізія звільнила Миколаїв, 10 квітня - Одесу. 15 серпня 203-я стрілецька дивізія вступила до Румунії і у складі радянських військ звільнила Румунію від німецько-фашистських загарбників у вересні, а Угорщину - в жовтні. 27-31 грудня 1944 р. дивізія вступила на територію Чехословаччини, де вела бої аж до Перемоги. За зразкові бойові дії в Чехословаччині і проявлений героїзм дивізія нагороджена орденом Суворова ІІ ступеня. В липні 1945 р. дивізія зробила марш по території Монгольської Народної Республіки до кордону Китаю. 11 серпня, перетнувши кордони Китаю, здійснила перехід через Хінганські гори. За взірцевий марш-маневр Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 вересня 1945 р. дивізії було присвоєно найменування "Хінганської".
  В результаті переможного завершення двох війн на заході і сході, за бойові заслуги перед Батьківщиною, дивізія стала йменуваться "203 стрілецька Запорізько-Хінганська Червонопрапорна ордена Суворова дивізія". 8 вересня 1945 р. командиру дивізії генерал-майору Г.С. Здановичу за вміле керівництво бойовими операціями в боротьбі з японськими імперіалістами Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Про бойовий шлях уславленої дивізії розповідає гостям музею та учнівським групам завідуюча музеєм О.О. Скрипник та юні екскурсоводи. Відвідувачі, затамувавши подих, слухають екскурсію. Їх погляди спрямовані на стенди та експозиційні вітрини з фотоматеріалами, спогадами, листами та нагородами ветеранів; картами-схемами військових операцій.
  У дослідницьких роботах, присвячених 65-річчю Великої Перемоги, підготовлених юними пошуковцями, учнями 9-11 класів школи зібрані фото і матеріали про бійців 203-ої стрілецької дивізії: Івана Йосиповича Вєхова - командира гармати 5-ої батареї 1037-го артилерійського полку; Віктора Івановича Чумаченко - командира відділення роти автоматників 610-го стрілецького полку; Ісака Мойтевича Керпельмана - командира вогневого взводу; Петра Васильовича Бондаренка - зв"язківця-радиста; Андрія Тимофійовича Перевозникова - командира відділення роти стрільців; Василя Михайловича Авраменка - стрільця 2-ї стрілецької роти 392-го стрілецького полку та багатьох-багатьох інших.
  У шкільній музейній експозиції можна також побачити фото, документи, нагороди та особисті речі учасників Великої Вітчизняної війни. Учнівська молодь охоче вивчає історію краю, героїчні та трагічні події Великої Вітчизняної війни, листується з учасниками війни і збирає спогади ветеранів - мешканців мікрорайону школи. За останні роки музей було поновлено завдяки зусиллям директора КЗ "НСЗШ ? 4" В.І. Скрипника. У 2011 р. дирекція Нікопольського краєзнавчого музею відзначила особисто В.І. Скрипника "За активну співпрацю з НКМ та вагомий внесок в розвиток музейної справи на Нікопольщині".
  Музей працює згідно з планом роботи, який складається на рік. Ведеться книга обліку відвідувачів, проведених екскурсій, масових заходів, навчальних занять. Протягом кожного навчального року в музеї згідно з планом роботи проводяться тематичні екскурсії до річниць визволення України та Нікополя від німецько-фашистських загарбників, Дня Перемоги, Дня партизанської слави. Тематика екскурсій різнопланова:
   "Подвигу народу - жити у віках".
   "Партизани та підпільники Нікопольщини".
   "Нікопольці - Герої Радянського Союзу".
   "Визволителі Нікополя".
   "Полководці Великої Вітчизняної війни" тощо.
  Працює музейна група екскурсоводів з числа кращих учнів і тих, які особливо цікавляться бойовими традиціями рідного краю. Останнім часом музей став шкільним навчально-виховним центром, на базі якого здійснюється краєзнавчо-пошукова робота. Результатом цієї роботи є зібрані і оформлені матеріали за темами:
   "УПА - міфи та реальність".
   "Маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни".
   "Відбудова Нікополя у повоєнні роки".
   "Південно-трубний металургійний завод у роки війни".
   "Села Нікопольщини, занесені до "Чорної дошки", "Згадаємо пам"яті негаснучий собор" (до роковин голодомору 1932- 1933 рр.).
  На базі музею діють історико-краєзнавчі групи учнів.
  Дещо з історії краєзнавчого виховання. Краєзнавче виховання в Україні велося ще за часів Київської Русі: підлітки залучались до ремесел і домашньої роботи, вивчали побут, культуру рідного краю, видовий склад та особливості місцевої флори і фауни. Навчальний і виховний вплив на дітей мали промови, написані монахами на честь князів, де звеличувались їхні воєнні перемоги, описувались найважливіші мандрівки землепроходцев і купців, усна народна творчість тощо. Формування краєзнавчих понять нерозривно пов"язувались з образним розкриттям історичних подій, географічних та етнографічних подій рідного краю.
  У XVI-XVII ст. у братських школах південно-західної Русі широко пропагувались краєзнавчі ідеї. Навчальні посібники того часу були фактами про історичні події, етнографію, географічні особливості рідного краю. З метою засвоєння учнями елементів природознавчих знань, проводилися спостереження за погодними умовами, сезонними змінами в природі. Усе це поєднувалося з дослідженнями навколишнього середовища.
  Одне з чільних місць у краєзнавчо-педагогічній спадщині належить українській козацькій педагогіці, головна мета якої - формування козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рідної землі, з українською національною свідомістю, дійовим патріотизмом, високим рівнем духовності. У той час в Україні діяли різні типи навчально-виховних закладів (академії, колегіуми, братські, церковні школи, народні професійні школи мистецтв і ремесел, січові і козацькі школи). Головне місце у них відводилося ідеям і засобам народної педагогіки, українознавства і краєзнавства.
  Працюючи в музеї, беручи участь у пошуково-краєзнавчій роботі, учні школи отримують допрофесійну підготовку екскурсовода й історика-краєзнавця, практичні навички по збору і систематизації історичного матеріалу, вміння описати і оформити дослідницьку роботу, проект.
  Робота шкільного музею неодноразово відзначалась нагородами. Так у 1985 р. музей нагороджено Почесною грамотою як Переможця обласного конкурсу-огляду музеїв бойової слави, Почесною грамотою Дніпропетровського обласного комітету ЛКСМУ, у 1987 р. - Грамотою Радянського комітету ветеранів війни.
  Керує всією роботою музею рада на чолі із завідуючою музеєм О.О. Скрипник, заступником директора школи з виховної роботи.Оксана Олександрівна Скрипник (Яснопольська) народилася 1 січня 1973 р. в смт. Дмитрівка Бахмацького району Чернігівської області. У 1990 р. закінчила Дмитрівську середню школу зі срібною медаллю. В тому ж році вступила до Глухівського державного педагогічного інституту ім. Сергєєва-Ценського на загально-технічний факультет.
  По закінченні інституту у 1995 р., за направленням, приїхала працювати в м.Нікополь в середню школу ? 4, де і працює по цей час заступником директора з виховної роботи й викладає фізику та інформатику.
  О.О. Скрипник очолює з 2005 р. Історично-краєзнавчий музей імені генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича при комунальному закладі "Нікопольська середня загальноосвітня школа І-ІІІ ст. ?4". За цей період музей став справжнім шкільним навчально-виховним центром, на базі якого здійснюється краєзнавчо-пошукова робота. Результатом цієї роботи є зібрані і оформлені матеріали за темами: "УПА - міфи та реальність", "Маловідомі сторінки Великої Вітчизняної війни", "Відбудова Нікополя у повоєнні роки", "Південнотрубний металургійний завод у роки війни", до роковин голодомору 1932-1933 рр.: "Села Нікопольщини, занесені до "Чорної дошки", "Згадаємо пам"яті негаснучий собор". Оксана Олександрівна мріє бачити всіх учнів школи всебічно розвиненими та небайдужими до героїчного минулого та культурної спадщини свого народу, бо на цих принципах її виховали батьки і вчителі. 
   У нас вище за все честь і слава, військова справа, щоб і себе на сміх не віддати, і ворогів під ноги топтати. Прислів"я запорозьких козаків.
  МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ ІМ. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І.І. БАБАКА
  (с. Олексіївка, Нікопольський район)
  Географічна назва Олексіївка зустрічається дуже часто на теренах колишнього Радянського Союзу. Населені пункти з назвою Олексіївка зустрічаються в Азербайджані, Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії та в Україні.
  Село Олексіївка Нікопольського району Дніпропетровської області має неабияку історію. Воно знаходиться на березі затоки Каховського водосховища, вище за течією на відстані 0,5 км розташоване село Капулівка, нижче за течією на відстані 4 км розташоване місто Нікополь. Через село проходить автомобільна дорога і залізниця, станція Нікопольбуд - за 1,5 км. Населення за переписом 2011 року складало 3 800 чоловік. На території України 45 населених пунктів з назвою Олексіївка.
  Музей бойової слави ім. Героя Радянського Союзу І.І. Бабака села Олексіївка був створений 24 жовтня 1979 р. Мета його створення - увічнити бойові подвиги захисників Батьківщини, вшанувати людей, які наближали Перемогу, виховати повагу до історії свого народу та надалі розвивати пошуково-дослідницьку роботу серед учнівської молоді. До експозиції музею входять розділи:
  1. Іван Ілліч Бабак - Герой Радянського Союзу.
  2. Не тільки за свою країну (фотографії односельців, що звільняли країни Центральної та Східної Європи). Скріплені кров"ю навіки (фотоматеріали про участь П.Й. Барабаша у партизанському русі Чехословаччини).
  3. Ветерани Великої Вітчизняної війни (портрети учасників бойових дій).
  4. Фронтова сестра. Нащадки ратної слави (присвячена воїнам-афганцям та землякам, які пов"язали своє життя з військовою справою).
  5. Історія села Олексіївка.
  Найбільш цікаві форми роботи музею:
   тематичні екскурсії.
   збір свідчень очевидців важливих історичних подій.
   організація тематичних виставок.
   проведення тематичних лінійок.
   зустрічі з ветеранами.
   упорядкування братських могил.
   проведення учнівських конференцій.
   організація екскурсій по місцях бойової слави.
  Загальна площа музею 36 м2. В музеї зберігається близько 300 експонатів.
  Іван Ілліч Бабак (1919-2001 рр.) - військовий льотчик, гвардії молодший лейтенант, Герой Радянського Союзу. Народився 26 липня 1919 року в селі Олексіївка в сім"ї селянина. У 1940 році закінчив Запорізький педінститут і аероклуб. Працював вчителем. З 1940 року в Червоній Армії. В 1942 році закінчив Сталінградське військове авіаційне училище льотчиків.
  Згодом, ставши командиром, Бабак вмів розрахувати сили підлеглих, даремно не ризикував. І часто повторював льотчикам слова Покришкіна: "Загинути на полі бою неважко, виконати наказ, знищити ворога і залишитися живим - набагато складніше. В цьому вищий героїзм".
  Іван Бабак всього здійснив 330 бойових вильотів. У 103 повітряних боях збив 35 літаків супротивника особисто і 5 у складі групи. У 25 років командував полком винищувачів. Він воював поряд з легендарним Олександром Покришкіним, який допоміг своєму бойовому товаришу Івану Бабаку звільнитися з німецького полону. (На прикінці війни, 16 квітня 1945 року, при виконанні бойового завдання І. Бабак був збитий вогнем зенітної артилерії супротивника і потрапив у полон, звідки був звільнений після Перемоги).
  Після війни Іван Бабак працював шкільним вчителем в місті Полтаві. Помер 24 червня 2001 року, похований у Полтаві.
  Іван Ілліч Бабак автор книги про військових льотчиків "Зірки на погонах". Є прототипом героя художнього фільму режисера Г. Чухрая "Чистое небо". Саме про таких легендарних льотчиківасів як Іван Бабак і Олександр Покришкін та їх молодших побратимів - льотчиків-новачків був знятий фільм "В бой идут одни "старики". Цей художній фільм, знятий у 1973 р. українським режисером Леонідом Биковим, став дуже популярним серед телеглядачів різного віку.
  Про І. Бабака та інших радянських льотчиків-асів Великої Вітчизняної війни написано багато книг, створені інтернет-сторінки в електронній мережі. Ось невеличкий перелік видань:
   Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь.
  Том 1. М.: Воениз., 1987.
   И генерал, и рядовой. Днепропетровск: Промiнь, 1983.
   Твои освободители, Донбасс! 5-е изд., доп. Донецк, 1976. Сайт "Красные соколы". Русские авиаторы летчики-асы 1914-1953.
  Іван Бабак пропрацював в школі багато років, і майже ніхто з учнів не знав, що їх викладач хімії, скромний та небагатослівний Іван Ілліч Бабак, - один з кращих асів Великої Вітчизняної війни, який знищив 40 ворожих літаків. Дізнавшись про це, Олександр Покришкін обурився: "Ну знаєш, друже, від такої скромності гординею й образою віддає. Золоту Зірку героя тобі вручили не задля того, щоб ти її в шухлядці ховав! Будь ласкавий носи зірку і пацанів на прикладі своїх подвигів виховуй".
  Багато зусиль доклала до поновлення музею колишня завідуюча музеєм, заступник директора з виховної роботи Олексіївської школи Марія Миронівна Доруда. Сьогодні вона очолює актив музею, веде пошукову та дослідну роботу разом з учнівською молоддю, постійно опікується роботою музею. Вона була у складі музейної делегації на І та ІІ Нікопольських регіональних музейних фестивалях. Людина, яка всю свою душу, увесь педагогічний та життєвий досвід вкладає в розвиток музейної справи в Олексіївці. Всі свої знання вона передала своїй наступниці - завідуючій музеєм О.В. Ребровій.
  Завідуюча музеєм бойової слави ім. Героя Радянського Союзу
  І.І. Бабака - Ольга Валентинівна Реброва народилася 13 травня 1969 р. в селі Олексіївка в сім"ї колгоспників.
  Після закінчення Олексіївської середньої школи вступила до Запорізького державного університету на філологічний факультет (російське відділення), який закінчила в 1991 р. У 2005 р. закінчила Дніпропетровський національний університет, де навчалася екстерном на факультеті історії.
  З 1991 р. працює в Олексіївській ЗОШ вчителем історії. З 2010 р. має вищу категорію. Керує учнівським гуртком "Пам"ять", який займається пошуковою роботою, направленою на збір свідчень очевидців та учасників важливих історичних подій. З 2005 року очолює шкільний музей Бойової слави. Організовує і проводить екскурсії. Ольга Валентинівна виховує у відвідувачів музею інтерес і повагу до минулого, щоб криниця пам"яті людської ніколи не обміліла, та вірить, що пам"ять може і має стати пересторогою на шляху насильства і несправедливості. 
   ...прошлое заговорит о походах, боях и победах... Висоцький В.
  МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ КИТАЙГОРОДСЬКОЇ ЗОШ I-III СТУПЕНІВ
  (с. Китайгородка, Томаківський район)
  Село Китайгородка Томаківського району Дніпропетровської області розташоване на одному з витоків річки Камишевата Сура, на відстані 4 км від с. Зелений Клин. Засновано в середині ХVІІІ ст. переселенцями з Китайгорода Полтавської губернії (звідси назва сучасного населеного пункту). Перша письмова згадка про село датується 1863 р. Тоді в селі було 45 дворів і мешкало 300 чоловік.
  Радянська влада в селі була встановлена в лютому 1918 р. Першим головою сільської ради був мешканець села А.С. Опалатенко. Для боротьби з австро-німецькими окупантами він організував партизанський загін з селянської бідноти та солдатів-фронтовиків. Але карателям вдалось заарештувати його. Після жорстких тортур А.С. Опалатенка було розстріляно.
  В роки Великої Вітчизняної війни 144 мешканці села бились проти німецько-фашистських загарбників, 129 з них - нагороджені урядовими нагородами, 105 - віддали своє життя за свободу та незалежність Батьківщини. С.К. Ляпоті за мужність і відвагу, проявлені в боях за місто Мелітополь, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На честь воїнів, загиблих у боротьбі проти гітлерівців за визволення Китайгородки, в центрі села на братній могилі в 1954 р. встановлено пам"ятник на стелах якого викарбовані імена воїнів-односельців, які загинули в боях з фашистами в роки війни.
  У 1965 р. в переддень святкування 20-річчя Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні в школі було створено гурток червоних слідопитів, метою роботи якого було: зібрати матеріали про односельців, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, увічнити їх подвиг, зібравши фотографії, листи з фронту.
  Та коли почалась пошукова робота вирішили збирати все, що стосується подвигу нашого народу в громадянській та Великій Вітчизняній війнах, що так чи інакше зв"язане з історією села. Гурток очолила вчителька української мови та літератури Ольга Михайлівна Вітик.
  Патріотичне виховання школярів стало невід"ємною частиною виховання на кожному уроці, в кожному позакласному заході. Пошукова робота тісно пов"язана з патріотичним вихованням підростаючого покоління. Формування високих духовних почуттів стало предметом наполегливої роботи, яка сприяла прагненню учнів наслідувати ветеранам, які самі виховувалися на бойових традиціях нашого народу. Велися пошуки сімей, рідні яких загинули у важких і кровопролитних боях, які точилися на території Китайгородської сільської ради в грудні 1943, січні-березні 1944 рр. У райвійськкоматі були виписані домашні адреси загиблих. В усі кінці Радянського Союзу були направлені листи червоних слідопитів.
  В кутку, створеному в одному з класів школи, почав накопичуватися матеріал: фотографії, листи з фронту, особисті речі. Їх було надзвичайно багато, і тому постало питання про виділення окремої кімнати для зберігання і висвітлення зібраних матеріалів. Кімнату було виділено в 1977 р. При допомозі шефів кімната бойової слави була естетично оформлена. Площа музею 72 м2. Кожен експонат зареєстрований в книзі обліку, де числиться 989 експонатів, з них 189 - оригінальних. Із зібраних матеріалів створили кілька відділів:
   Герої громадянської війни.
   Герой Радянського Союзу наш земляк С.К. Ляпота.
   Вічна слава воїнам-землякам.
   Наші земляки - учасники Великої Вітчизняної війни.
   Земляки - офіцери Радянської Армії, які загинули у важких боях на території Томаківщини.
   Воїни, які загинули смертю хоробрих в боях за визволення сіл Китайгородської Ради.
   Вони звільняли наші села.
  На стендах фотографії і списки загиблих воїнів, листи їх рідних
  і особисті речі. Так, родина Героя Радянського Союзу уродженця с. Китайгородки Степана Костянтиновича Ляпоти передала в кімнату бойової слави два листи з фронту, копії документів про нагородження його Золотою Зіркою і присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу. Зберігаються листи з фронту офіцерів Радянської Армії - Шеломенцева, Шаніна, Набокова.
  Лейтенант С.К. Ляпота - командир роти 1369-го стрілецького полку 417-ї стрілецької дивізії 44-ї армії Південного фронту, народився 13 грудня 1906 р. в с. Китайгородка Томаківського району в родині селянина. Українець. Член ВКП(б) з 1930 р. Закінчив начальну школу. Працював завідуючим Новотроїцькою ощадною касою. На початку війни працював в м. Самбор Львівської області.
  Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 р. В перший день війни добровольцем пішов на фронт. Бойове хрещення отримав у місті Самбор.
  В квітні 1942 р. С.К. Ляпота закінчив курси молодших лейтенантів і був призначений командиром взводу. В липні 1942 року в боях за м. Батайськ був важко поранений і направлений в шпиталь. Після одужання молодший лейтенант Ляпота отримав призначення в сформовану 417 стрілецьку дивізію. В травні 1943 року 44 армія була передана до складу Південного фронту і зосереджена на "Міус-фронті". Ляпота отримав звання лейтенанта та був призначений командиром стрілецької роти. Наприкінці серпня 1943 р. в ході наступу, радянські війська прорвали "Міус-фронт" й наблизились до річки Молочної та міста Мелітополь. В вересні почалися бої безпосередньо за місто. Гітлерівці виявили жорсткий супротив. 9 жовтня 1943 року командир 1369-го полку Трощик віддав наказ про наступ. Рота Ляпоти повинна була прорвати захист ворога в районі хутора Канадський Токмакського району Запорізької області та забезпечити наступ радянських військ. Рота досягла лінії польових укріплень противника і після рукопашного бою з гітлерівцями захопила хутір. Ввечері німці намагалися відбити хутір і на лівий фланг роти кинули 5 танків та самохід "Фердинанд". За ними пішла піхота. Радянські війська мужньо відбивали наступ ворога. Лейтенант Ляпота особисто підбив два ворожі танки та самохід "Фердинанд". Коли фашисти увірвались в траншею, повів бійців в рукопашний бій. Близько 40 гітлерівців знищила рота, але і сама понесла втрати. В цьому бою командир роти лейтенант Ляпота Степан Костянтинович пав смертю хоробрих...Завдяки мужності і героїзму бійців роти Ляпоти, ворожий захист на річці Молочна було прорвано. 23 жовтня 1943 року було штурмом взято місто Мелітополь, а до початку листопада радянські війська вийшли до Сіваша й блокували з землі фашистську групіровку в Криму.
  Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування та проявлені при цьому відвагу і героїзм лейтенанту Степану Костянтиновичу Ляпоті було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений він також орденом Леніна. Похований Герой в селі Раздол Михайлівського району Запорізької області. Наказом Міністра оборони СРСР С.К. Ляпота навічно занесений до списків військової частини...
  На предметних столиках розкладено атестат лейтенанта Віктора Шаніна, пробитий кулями, компас та кубики з петлиць офіцера Набокова, численні листи та фотографії.
  Читаючи ці листи, відвідувачі проникаються почуттям гордості за героїзм нашого народу, який в тяжкі роки війни захищав і визволяв від ворогів рідну землю.
  У Музеї бойової слави зберігаються речі, листи з фронту однополчан Зої Петрівни Короткової, дівчини-санінструктора з Удмуртії. Вона пішла на фронт, коли їй виповнилося 15 років. Нагороджена медаллю "За бойові заслуги". В день її загибелі йшов особливо жорстокий бій за село Китайгородку. Зоя перев"язувала поранених і не помітила як наші відступили, а може й помітила та не змогла залишити пораненого бійця там, де ще лунали постріли, лежали вбиті. Вороги зненацька захопили її живою і катували, потім вирізали на спині п"ятикутну зірку і повісили на колючому дроті на одинокій груші. А в листах рідним її подруги писали з фронту, що мужність і героїзм Зої викликали у серцях бійців жагу помсти ворогам за смерть дівчини.
  У музеї створена група екскурсоводів. Вони проводять екскурсії
  по всіх відділах, роблять огляд нових експонатів. У музеї зберігаються численні папки з матеріалами про перших випускників восьмирічної школи 1937 року випуску, фотографії земляків - учасників Великої Вітчизняної війни, матеріали про бойовий шлях дивізій, які визволяли Томаківський район від німецько-фашистських загарбників та інші. Тут же зберігаються альбоми, виготовлені експедиційними загонами під час проведення екскурсій і походів по священних місцях району, області, нашої України.
  У музеї зберігаються подарунки учасників війни, сімей загиблих воїнів, література про бойові подвиги нашого народу в роки громадянської та Великої Вітчизняної воєн.
  У музеї проходять уроки мужності, екскурсії учнів з інших шкіл району, зустрічі з ветеранами та дітьми війни. Гості, які приїздять кожного року на День Перемоги до музею, вдячні О.М. Вітик за те, що вона змогла зберегти пам"ять про їх рідних. Завідуюча музеєм Олена Василівна Чічкань народилася в 1971 р. в селі Китайгородка, Томаківського району, Дніпропетровської області в сім"ї водія місцевого господарства. Мати, Валентина Іванівна, все життя пропрацювала вчителькою молодших класів. З дитинства прищепила любов до цієї професії. У школі навчалася успішно, була активісткою, допомагала групі "Пошук", яку організувала при школі вчителька української мови та літератури Ольга Михайлівна Вітик ще у 1967 р. В старших класах була одностайно обрана комсоргом, пізніше нагороджена путівкою в табір комсоргівських активістів, що на Новомосковщині. Тому по закінченні школи вагань не було, який шлях обирати далі. У 1988 р. подала документи до Криворізького ДПУ, в який вступила і успішно закінчила у 1993 р. Далі - педагогічна практика, робота педагогом-організатором, вчителювання у молодших класах і нарешті вчителем історії та права, яким працює і досі. Завідуючою музеєм бойової слави стала, коли улюблена вчителька передала естафету, пішовши на заслужений відпочинок.У музеї проводить кожного року цікаві і змістовні екскурсії і для школярів, і для гостей. А допомагає ій у роботі, створена при школі, група екскурсоводів.
   -080
   Культура схожа на перлину. Кураєв А.
  МУЗЕЙ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ім. Г.С. МАЦУКА НТ НМетАУ
  (м. Нікополь)
  Окрасою і предметом гордощів Нікопольського технікуму НМетАУ є два музеї:
   Історії технікуму.
   Народного мистецтва ім. Г.С. Мацука.
  Музей народного мистецтва було створено у 2002 р., а 5 грудня цього ж року наказом директора Нікопольського технікуму ? 252 музею присвоєно ім"я його засновника і організатора Григорія Сергійовича Мацука, адже переважна більшість експонатів, представлена в музеї, була створена творчими зусиллями і подвижницькою діяльністю цієї непересічної особистості.
  Експозиція музею вражає, в першу чергу, різноманітністю жанрів, представлених тут мистецьких виробів (всього близько 500 примірників) - це картини, написані олійними фарбами, гуашшю, олівцем, велика кількість виробів з дерева: скульптура, мініскульптура, барельєфи, орнаментальне різьблення, коренепластика, художній розпис по дереву. Є тут і маленька колекція керамічних виробів - близько двадцяти.
  У 2008 р. музей посів ІІ місце в обласному конкурсі-огляді музеїв ВНЗ І-ІІ рівня акредитації. Загальна площа музею - 150 м2. Кількість експонатів - 500 примірників.
  Музей імені Г.С. Мацука - це перша спроба на Нікопольщині створити музей народних умільців нашого краю з метою естетичного виховання та формування художніх смаків у молоді, знайомства їх зі спадщиною рідного краю, сприяння відродженню і розбудові національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян української держави. Напрямки роботи:
   організація обліку музейних предметів та забезпечення їх збереження.
   проведення освітньо-виховної роботи серед студентів і населення.
   надання можливості використання матеріалів музею у навчально-виховному процесі.
   організація виставок талановитих митців і аматорів під рубрикою "Вернісаж одного дня".
  Одним із дуже цікавих напрямків роботи музею є організація виставок робіт, картин і просто художніх саморобок талановитих людей. Виставки працюють від одного до двох місяців. Їх відвідують не тільки студенти і співробітники технікуму, а й населення міста і навіть району:
   Виставка репродукцій картин М. Рериха.
   Виставка художніх фотографій "Мій Нікополь" місцевого фотографа.
   Виставка художнього вишивання студентки НМетАУ Тетяни Єфименко.
   Виставка картин російської художниці (переслані поштою) Ірен Монсс.
   Виставка комп"ютерної графіки київського художника, фотохудожника, режисера, музиканта Валерії Крючкової.
   Виставка художника, члена союзу художників України Костянтина Поддубко "Камерна акварель".
   Виставка робіт учнів міської школи мистецтв.
   Виставка дитячих саморобок і малюнків районного гуртка дитячої творчості (керівник О.І. Романенко).
   Виставка робіт художниці-аматора Р.С. Куропятник.
   Виставка плакатного живопису художника-дизайнера О.В. Шипко.
  Виставки працюють від одного до двох місяців. За цей час їх відвідують не тільки студенти і співробітники технікуму, але й мешканці міста і району. "Музеєм в музеї" є музей сучасного козацтва ім. І. Сірка, експозиція якого представлена у вигляді документів, фотографій, брошур, газет, оформлених представниками Нікопольської офіцерської сотні та Всеукраїнського Гетьманського Козацтва.
  Мета діяльності музею ім. Г.С. Мацука полягає у залученні молодого покоління до вивчення та збереження культурної спадщини свого народу та збереження рідного краю, у формуванні освіченої творчої особистості та сприяння відродженню і розбудові національної системи освіти як найважливішої ланки виховання, свідомих громадян української держави. Колись відомий український письменник Олесь Гончар сказав, що мистецтво - це невигубний слід людства, його злети, його верхогір"я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності. Тому дуже важливо знати, чим живе сучасна людина, який її духовний світ, як ставиться вона до великих набутків свого народу, до скарбів народної культури, з якими духовними надбаннями йде в свій завтрашній день.
  У 70-ті роки минулого століття Олесь Гончар заступився в своєму романі "Собор" за архітектурну й історичну пам"ятку нашого народу старовинний дев"ятикупольний Троїцький собор, побудований нашими пращурами. Він розташований у Новомосковську Дніпропетровської області. У громадянську війну, коли до собору вдерлися махновці, професор Яворницький, вже сивочолий немолодий, не розгубився та вигнав з храму отих чубатих піратів степу. Віки промовляють до нас, коли ми дивимось на цей старовинний, козацький храм. Собор став втіленням духу народу, його естетичним ідеалом, нев"янучею душею українського степу, вічною поезією, бо ті, що будували його, вони думали про вічність. Такий величний храм хотіли зруйнувати. Але люди не дали цього зробити, вони стали на захист свого храму. На реставрації цього храму брали участь і нікопольські майстри. Один з них згодом став священиком.
  В Нікопольському краї завжди було багато талановитих людей, народних умільців, ремісників, не байдужих до своєї справи, до історії рідного краю, вони переймали досвід і секрети майстерності своїх батьків і передавали його своїм синам. До них завжди ставились з повагою. Нікопольщина багата народними умільцями - різьбярами по дереву, майстринями-вишивальницями, майстринями з плетіння бісером, іконописцями, майстрами з кераміки, плетіння з лози, коренепластики, з виготовлення шпалер, ляльок, флористами, художниками.
  Зараз відроджується дуже багато старовинних промислів. У Нікопольській іконописній школі діти навчаються старовинній техніці писання ікон, вивчають історію православної ікони. Відомий на увесь край нікопольський іконописець Марк Продан багато років вивчав досвід слов"янських іконописців, пізнав багато таємниць цієї нелегкої справи. Зараз він передає цей досвід учням іконописної школи. Його син і невістка допомагають йому в цьому.
  Старанно і з любов"ю вишиті ікони нікопольських майстриньвишивальниць Людмили Трубіної і Валентини Бабіч прикрашають храми міста. Вишиті картини Наталії Буднікової і Людмили Марамзіної часто можна побачити на міських виставках. Різьбяри Віктор Біллєра й Григорій Омельницький виготовляють різноманітні вироби з дерева. На Нікопольщині відреставровані народними умільцями старовинні храми, архітектурні й історичні пам"ятки нашого народу - Спасо-Преображенський собор, церква Різдва Пресвятої Богородиці, церква Знамення Пресвятої Богородиці. Цим архітектурним спорудам більше ста років. Вони представляють історичну цінність, і становлять спадщину наших предків. За радянських часів вони були занедбані, спустошені, перетворені на складські примішення, клуби та спортзали. Зараз настав час відродження національних святинь.
  Поповнення музейної експозиції творами місцевих майстрів і народних умільців - такою є перспектива, продовження діяльності музею народного мистецтва ім. Г.С. Мацука.
  Опікується роботою музею голова ради музею, заступник директора технікуму з виховної роботи Оксана Василівна Ткач. За її ініціативи музей взяв участь і став Дипломантом І Нікопольського регіонального музейного фестивалю та Дипломантом ІІ Регіонального музейного фестивалю "Скульптурний салон", на якому було представлено близько 50 авторських робіт народного майстра з різьби з дерева Г.С. Мацука. Фестивальна експозиція музею викликала великий інтерес у всіх відвідувачів музею та шанувальників скульптури малих форм, про що неодноразово було записано в Книзі відгуків й передано в місцевих засобах масової інформації.
  Завідуюча музеєм - Р.С. Куропятник, за фахом - викладач фізики, за покликом душі - художник-аматор. У вільний час вона малює картини. Увесь свій педагогічний і життєвий досвід використовує зараз при роботі завідуючої музеями історії та мистецтв металургійного технікуму, які очолює з 2003 р. 
  Ми захоплюємось давниною, але живемо сучасністю. Овідій.
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ С. ЧУМАКИ
  (с. Чумаки, Томаківський район)
  Чумаки - українське село, розташоване в Томаківському районі Дніпропетровської області. Населення за переписом 2001 року складало 1203 особи. Є адміністративним центром Чумаківської сільської ради, до якої, крім того, входять села Кірове і Червоний Яр.
  Село Чумаки знаходиться біля витоків річки Камишевата Сура, нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Новоандріївка (Солонянський район). Річка в цьому місці пересихає, на ній зроблено декілька гребель. Через село проходить автомобільна дорога. В селі діють заклади соціальної сфери: школа, дитсадок, амбулаторія, Будинок культури, музей історії. На території цього населеного пункту розташовані історичні пам"ятки: будинок волоської управи (зараз в цьому будинку розмістився музей історії села Чумаки), кар"єргардія (зараз пошта) і братська могила радянських воїнів.
  На території України розташовано 7 населених пунктів з назвою Чумаки. Колись чумаками називали малоросійських перевізників, що везли на своїх валках з Криму в Україну сіль, рибу та інший крам. В енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза та І.А. Ефрона за 1890-1907 рр. зазначено: "Чумаки - село Катеринославської губернії й повіту, при річці Сурі. Мешканців 3170; 2 ярмарки, базари".
  Українська Радянська Енциклопедія за 1977 р. в "Історії міст і сіл Української РСР" у томі Дніпропетровська область (стор. 745) приводить такі дані:
  "Чумаки - село, центр сільської Ради. Розташований на відстані в 25 км від залізничної станції Мирова на лінії Апостолове - Запоріжжя Придніпровської залізниці. Дворів - 431. Населення 1238 чоловік. Сільраді підпорядковані села Кірове, Степовик, Червоні Луки і Червоний Яр.
  На території Чумаків розташована центральна садиба колгоспу "Іскра", за котрим закріплено 5652 га сільськогосподарських угідь, в т. ч. 4840 га орних земель. Вирощують в основному зернові культури, розвинуто також м"ясо-молочне тваринництво.
  У селі є середня школа, будинок культури із залом на 400 місць, бібліотека, дільнична амбулаторія й стаціонарне відділення Томаківської районної лікарні, дитсадок. Є відділення зв"язку, АТС, ощадна каса, 10 магазинів, ідальня. Село Чумаки виникло у першій половині XVIII ст. на місці запорозького зимівника. Радянська влада встановлена в січні 1918 р.
  У роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників боролись 275 мешканців села, з них 173 - пали смертю хоробрих, 72 - відзначені урядовими нагородами. У 1967 р. на братських могилах, де поховані загиблі герої громадянської та Великої Вітчизняної воєн, встановлені пам"ятники. Поблизу села Чумаки розташовані кургани скіфської доби". Енциклопедія "Історія міст і сіл Української РСР" вийшла в 1977 році, складається з 26 томів. І хоча багато відомостей вже застарілі, і ми зараз живемо не в Радянському Союзі, а в незалежній Україні; зараз немає колгоспів і радгоспів, а існують підприємства різних форм власності та фермерські господарства; не актуальні дані по кількості членів партійних і комсомольських організацій, ця книга викликає певний інтерес, тому що в її 26 томах зібрані значні відомості по історії усіх областей і населених пунктів України.
  Історія - це наш безцінний скарб, це душа і віра, і пам"ять нашого народу. Тому так важливе виховування підростаючого покоління, духовне відродження нашої молодої держави, діяльність історичних, краєзнавчих, етнографічних та інших музеїв.
  Рада музею історії села Чумаки проводить плідну роботу по патріотичному вихованню молоді та знайомить з історією рідного краю, наших предків. У музеї багато матеріалів про життя села, мешканців Чумаківської сільської ради у різні періоди історії. Всього налічується 1 500 експонатів. Двадцять шість з них входять до державного Музейного фонду України.
  Сім - унікальних: вишитий портрет Тараса Шевченка, книга "Про Чумаки та чумачан", кітель з усіма нагородами ветерана Великої Вітчизняної війни - Михайла Дмитровича Філя, "Альбом відгуків про роботу музею", форменка матроса М.І. Оленича, календар-карта "Розташування Запорозьких Січей на Нікопольщині", фото директора Чумаківської МТС у 1937-1941 рр. - П.Т. Шевченка. У музеї часто проводяться екскурсії. Популярністю користуються такі тематичні екскурсії:
   "Односельці - захисники Ленінграду" (до 65-р. блокади).
   "Жінки - наша гордість".
   "Чорнобиль у нашій долі". "Міліція в 30-60-ті роки".
  На базі експонатів музею проводяться уроки для учнів школи: "Чумачани на полях війни". "Фольклор рідного краю".
   "Чорнобиль - наша біль і тривога".
  Те, чим ми живемо сьогодні, згодом стане історією, тому музей збирає матеріали для експозиціїї "Наше сьогодення" (Чумаківська громада). Ведеться альбом, виготовлені стенди та плакати. Проводяться зустрічі з ветеранами війни та праці, бесіди, вікторини. Крім місцевих жителів музей відвідують кияни, донеччани, івано-франківці, мешканці міст Нікополя, Дніпропетровська, Запоріжжя, Марганця, Новомосковська, Брянки, смт. Томаківка, смт. Софіївка.
  На запити відвідувачів музей видає усні та письмові довідки. Завідуюча музеєм О.Ф. Гуменюк (найстарша із завідувачів та директорів музеїв Придніпров"я. Олександра Федорівна Гуменюк народилася 17 березня 1937 року. Будучи вже на пенсії з 1999 р., вона працює на посаді директора Чумаківського історико-краєзнавчого музею. Має вищу бібліотечну освіту. Закінчила Харківський державний інститут культури.
  Олександра Федорівна зарекомендувала себе як фахівець своєї справи. Усі заходи в музеї проходять на високому рівні, про що свідчать почесні грамоти та подяки керівництва району.
  О.Ф. Гуменюк - авторитетна людина, хороший виконавець, вміє організувати оточуючих на виконання поставлених завдань, поважає думку інших, за що користується повагою серед працівників культури району та мешканців села. Вона завжди ввічлива, уважна і небайдужа до всіх, хто звертається за допомогою в музей з питань організації свят, зустрічей, вечорів відпочинку.
  Олександра Федорівна людина творча. Постійно у пошуку нових ідей. Так у 2009 р. самостійно створила експозицію сучасного життя села Чумаки. Жодне свято чи ювілей у селі не проходить без її участі. Її дуже поважають земляки. І взагалі, слід зауважити, що наша земля дуже багата талановитими і працьовитими людьми. Олександра Федорівна невпинно проводить роботу по збереженню надбань попередніх поколінь і передачу їх нащадкам. В 2009 р. за ініціативи О.Ф. Гуменюк було організовано в с. Чумаки благодійну акцію по збору коштів на ремонт музею, а після збору коштів силами мешканців села було відремонтовано дах музею.
  Хочу додати, що в 2010 р. з нагоди Міжнародного дня музеїв
  О.Ф. Гуменюк була нагороджена Грамотою Голови обласної ради Ю.Г. Вілкула "За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи, багаторічну сумлінну працю та високий професіоналізм". Це висока відзнака роботи музейного фахівця з великим життєвим та музейним досвідом. Молодим є на кого рівнятись, є в кого набиратись досвіду. В наш непростий час, коли дехто з молодих людей вибирає легкий шлях, не дуже засмучуючись над змістом життя, дуже важливо, коли перед очима є такий взірець самовідданості, працелюбності і любові до Вітчизни, до рідного краю.
  ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ У ПРИДНІПРОВ"Ї
  Музеєзнавство у Придніпров"ї має багато проблем у всіх сферах діяльності: науково-дослідній, фондовій, науково-просвітній, видавничій. Досі не розроблено єдиного списку та каталогу музеїв регіону. Існуючі музеї державні, громадські, приватні (всіх профілів) накопичили великий досвід роботи, але поряд з тим, у них чимало недоліків та проблем: в ряді музеїв немає музейної ради, погано налагоджені зв"язки з музеями інших профілів, науково-дослідними інститутами, майже відсутній обмін спеціалістами, не проводяться спільні наукові дослідження, працівники музеїв практично не беруть участі в міжнародних конференціях, виставках. В багатьох музеях Придніпров"я працівники мають великий практичний досвід наукової роботи, і це дозволяє їм працювати на високому професійному рівні. Кожна "нова ідея" проходить всі етапи свого народження, перш ніж буде втілена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям Придніпровського краю приділяється важливе місце в системі музейної справи, бо вони не лише враховують український та світовий досвід, а багато в чому підносять рівень музейної справи на більш вищий щабель.
  Для подальшого якісного розвитку музейної справи в Придніпров"ї треба затвердити регіональну програму розвитку музейної справи. Її мета - зміцнення матеріально-технічної бази музеїв та забезпечення збереження історико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соціально-економічних та правових умов для ефективної діяльності музеїв, історичних пам"яток та інших цінних культурних об"єктів; підтримка і розвиток мережі музеїв; забезпечення підготовки та підтвердження кваліфікації музейних кадрів, їх правовий та соціальний захист; сприяння формуванню сучасної інфраструктури музейної справи; впровадження у діяльність музеїв сучасних інформаційних технологій; створення новітньої реставраційної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослідними та реставраційними матеріалами.
  Від реалізації вищенаведених пропозицій очікується насамперед покращення стану музеїв регіону, створення умов для зміцнення та розвитку матеріально-технічної бази цих культурних закладів. Щодо соціального ефекту, то є сподівання на покращення умов зберігання пам"яток музейного фонду Подніпров"я, на збільшення відвідувачів і туристів і тим самим залучення їх до національних культурних надбань. Крім того, з її виконанням також підвищиться роль музеїв у освітянській сфері, вихованні молоді. Також вона сприятиме пожвавленню міжрегіонального співробітництва, входженню музеїв регіону до державних та міжнародних організацій.
  На сьогодні слід відзначати досить низький рівень державного менеджменту в сфері охорони та збереження культурних об"єктів, у просуванні культурно-рекреаційного бренду національної спадщини. Причиною є інерція адміністративного управління, брак актуальних інформаційних й інтелектуальних технологій та значною мірою недостатність відповідного фінансування музейної справи. Внаслідок браку коштів реставрація та ремонт пам"яток проводились в недостатніх обсягах, тому нині до 50-70% об"єктів історико-культурної спадщини у багатьох регіонах України мають незадовільний технічний стан, до 10% - аварійні. Більшість пам"яток архітектури та містобудування Придніпров"я потребують негайного втручання реставраторів. Близько 20 тисяч одиниць зберігання музейних цінностей в регіоні на сьогодні також потребують реставраційних робіт.
  До значних проблем слід віднести недосконалість законодавчої бази в сфері музейної справи, недостатність експозиційних площ, відсутність надійної системи обліку і зберігання музейних фондів, неналежний рівень охорони музейних експонатів, недостатній рівень кадрового та інформаційного забезпечення та інше. Через брак експозиційних площ в основних експозиціях представлено лише 3-5% фондів! Недостатнє фінансування залишається хронічною проблемою музеїв всіх профілів.
  Невідкладним завданням для музеїв також залишається комп"ютеризація і автоматизація обліку музейних експонатів, оцифровування найбільш цінних пам"яток культури і мистецтва.
  Засобом формування історичної пам"яті народу є висвітлення діяльності музеїв історичного профілю у ЗМІ та створення музеями своїх власних видань. На жаль у регіональних ЗМІ згадувань про музеї досить мало. Деякі музеї видають свої власні збірники, але, як правило малими тиражами та не регулярно. Досить важливим завданням для музейників Придніпров"я є створення Регіонального музейного видання, яке б відобразило на своїх сторінках історичну спадщину нашого краю. Зібрані і опрацьовані матеріали по музеях регіону можуть стати вагомим внеском до цього видання. Як зразок сьогодні можна назвати український музейний часопис "Музеї України". Можливо, згодом в Україні буде видана Музейна енциклопедія України.
  У Росії в 2001 р. побачила світ "Російська музейна енциклопедія", створена співробітниками Російського інституту культурології. У ній вперше в світовій практиці не тільки подається деяка інформація про музеї, а дається цілісна та об"ємна картина музейного світу великої держави у її історичному розвитку та в конспекті культури, невід"ємною частиною якої сьогодні є музей. Головною відзнакою статей РМЕ є підхід до музею як до культурного феномену, цінність якого виходить за межі суми ціннощів, збережених ним об"єктів. На сьогодні російськими фахівцями практично закінчена електронна версія цього видання.
  Слід зазначити, що сьогодні потужним засобом представлення музейної експозиції, модернізації музеїв є Інтернет. Проте, в Інтернеті музеї Придніпров"я представлені досить обмежено. Власний сайт має тільки Нікопольський краєзнавчий музей. Інформація про інші регіональні музеї викладена на інших освітянських та інформаційних Інтернет-порталах. Та й то у вигляді української та російської версій. Мова вже не йде про англійськомовні версії, наявність яких значно б посилила потік іноземних туристів в Україну і в регіон.
  Істотно допомогти у вирішенні проблем збереження і популяризації історичної спадщини можуть приватні благодійники, меценати, громадські організації. Висновок - Придніпров"є має потужний історико-культурний потенціал, який не використовується належним чином для популяризації історичних знань як в регіоні, так і на державному рівні. При розробці та затвердженні регіональних програм у гуманітарній сфері слід враховувати необхідність розробки Стратегії розвитку музейної справи, яка б передбачала:
   Внесення пропозицій щодо врегулювання нормативно-правової бази, пов"язаної з діяльністю музеїв про недоторканність землі, приміщень і колекцій державних музеїв.
   Вирішення питань фінансування музеїв історичного та краєзнавчого профілю. Сприяння залученню благодійної допомоги, меценатських та спонсорських коштів.
   Розробка комплексної програми обмінів виставками та стажування фахівців між музеями різних регіонів.
   Розробка регіонального плану по переведенню музейної спадщини на сучасні інформаційні носії, довгострокового збереження цифрового архіву та забезпечення широкого представлення музеїв Придніпров"я в Інтернет просторі.
   Створення нових музейних видань, які б популяризували роботу музеїв, висвітлювали історичну тематику. Залучення журналістів для висвітлення в засобах масової інформації роботи музейних колективів.
  Є сподівання, що активна діяльність колективів музеїв Придніпров"я сприятиме залученню уваги людей бізнесу до проблем культури, бо духовне майбутнє нашого краю та і в цілому України починається з фінансової підтримки спадщини.
  На думку, сучасний музей має зібрані у ньому знання передавати далі і засоби такого передавання є надзвичайно важливими. Інакше зберігати щось не має жодного сенсу. Від того як спрацює увесь колектив, залежить, чи прийде відвідувач ще раз, чи стане він прихильником музею та його "безкоштовним" агітатором.
  Наші музейники краю давно зрозуміли, що відвідувач - друг, порадник, критик, власне, задля нього музей і працює. "Обличчя" музею, його імідж - це довготривалий копіткий процес, який не формується сам собою, а потребує постійної уваги, спрямування, швидкого реагування на виклики часу і зміни обставин.
  P.S. При підготовці цього видання з"явилась ідея створення фільму "Музеї Придніпров"я на DVD", який являв би собою розгорнуту відеорозповідь про музеї регіону та їх експозиції.
  
  
  
  
  З М І С Т
  ПЕРЕДМОВА ...................................................................... 4
  МУЗЕЙНА СПРАВА. ІСТОРІЯ І РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ ............. 5
  МУЗЕЇ ПРИДНІПРОВ"Я......................................................... 9
  НІКОПОЛЬСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  (м. Нікополь)........................................................................ 12
  ОРДЖОНІКІДЗЕВСЬКИЙ НАРОДНИЙ
  ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ім. М.А. ЗАНУДЬКА
  (м. Орджонікідзе)................................................................... 33
  МАРГАНЕЦЬКИЙ ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ
  (м. Марганець)...................................................................... 42
  ТОМАКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ НАРОДНИЙ ІСТОРИКОКРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ім. 50-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ
  (смт. Томаківка)..................................................................... 48
  МУЗЕЙ ТРУДОВОЇ ТА БОЙОВОЇ СЛАВИ
  ПІВДЕННОТРУБНОГО ЗАВОДУ
  (м. Нікополь)........................................................................ 56
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ТА ТРУДОВОЇ СЛАВИ
  ПАТ "НІКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВІВ"
  (м. Нікополь)........................................................................ 63
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ НІКОПОЛЬСЬКОГО ТЕХНІКУМУ
  НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕТАЛУРГІЙНОЇ АКАДЕМІЇ УКРАЇНИ
  (м. Нікополь)........................................................................ 71
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ НІКОПОЛЬСЬКОГО УЧИЛИЩА
  КРИВОРІЗЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО
  УНІВЕРСИТЕТУ
  (м. Нікополь)......................................................................... 76
  ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ ПРИ НІКОПОЛЬСЬКОМУ
  АГРАРНОМУ КОЛЕДЖІ
  (м. Нікополь)........................................................................ 81
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ НІКОПОЛЬЩИНИ
  (м. Нікополь)........................................................................ 86
  НІКОПОЛЬСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ МІСЬКОЇ
  ОРГАНІЗАЦІЇ УСВА "СОЮЗ ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТІВ"
  (м. Нікополь)...................................................................... 93
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ с. КАПУЛІВКИ
  (с. Капулівка, Нікопольський район)........................................ 105
  ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ ім. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА Г.С. ЗДАНОВИЧА.
  (НСЗШ ? 4 м. Нікополь)....................................................... 111
  МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ ім. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ
   І.І. БАБАКА
  (с. Олексіївка, Нікопольський район)......................................... 119
  МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ КИТАЙГОРОДСЬКОЇ
  ЗОШ I-III ступенів
  (с. Китайгородка, Томаківський район) .................................... 123
  МУЗЕЙ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА ім. Г.С. МАЦУКА
  НТ НМетАУ
  (м. Нікополь)....................................................................... 128
  МУЗЕЙ ІСТОРІЇ с. ЧУМАКИ
  (с. Чумаки, Томаківський район)............................................. 133
  ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ
  МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ПРИДНІПРОВ"Ї................................... 137
  
  
  
  Документально-історичне видання
  Тетяна Мальована
  Ольга Дьоміна
   МУЗЕЇ ПРИДНІПРОВ"Я
   Історико-краєзнавчий нарис
  
  ISBN 978-966-331-484-6 No Copyright Мальована Т.Г., Дьоміна О.Г., 2012 р.
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
  
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) Д.Маш "Золушка и демон"(Любовное фэнтези) Д.Дэвлин, "Особенности содержания небожителей"(Уся (Wuxia)) Д.Сугралинов "Дисгардиум 2. Инициал Спящих"(ЛитРПГ) А.Чарская "В плену его демонов"(Боевое фэнтези) М.Атаманов "Искажающие Реальность-7"(ЛитРПГ) А.Завадская "Архи-Vr"(Киберпанк) Н.Любимка "Черный феникс. Академия Хилт"(Любовное фэнтези) К.Федоров "Имперское наследство. Забытый осколок"(Боевая фантастика) В.Свободина "Эра андроидов"(Научная фантастика)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Колечко для наследницы", Т.Пикулина, С.Пикулина "Семь миров.Импульс", С.Лысак "Наследник Барбароссы"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"