Демина Ольга Георгиевна. Музеи Приднепровья

Демина Ольга Георгиевна : другие произведения.

Музеи Приднепровья

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]

Ссылки:

Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками

Комментарии: 1, последний от 22/03/2021. © Copyright Демина Ольга Георгиевна (peshusya@rambler.ru) Размещен: 05/11/2018, изменен: 05/11/2018. 273k. Статистика. Очерк: История Иллюстрации/приложения: 1 шт. Скачать FB2		Ваша оценка:
Аннотация: В книге рассказывается о провинциальных музеях Днепропетровской области Украины, об истории становления краеведческих музеев за последние 30-50 лет. Приднепровье известно историей запорожских казаков и скифскими курганами. Этот край богат не только полезными ископаемыми, но и прекрасными талантливыми людьми... Издание иллюстрировано цветными фотографиями. Книга издана в 2012 году, написана в соавторстве с Татьяной Малеванной. Издание такого уровня было подготовлено в регионе впервые, по итогам I и II региональных музейных фестивалей Днепропетровщины. (На украинском языке).

Тетяна МАЛЬОВАНА

Ольга ДЬОМIНА

МУЗЕЇ ПРИДНIПРОВ"Я

Iсторико-краєзнавчий нарис

Днiпропетровськ

"IМА-прес"

2012

УДК 069

ББК 79.1

М 21

Мальована Т. Г., Дьомiна О. Г.

М 21 Музеї приднiпров"я. Iсторико-краєзнавчий нарис. - Днiпропетровськ: IМА-прес, 2012. - 144 с.

ISBN 978-966-331-484-6

Книга "Музеї Приднiпров"я" розповiдає про iсторiю виникнення i становлення краєзнавчих музеїв Днiпропетровської областi. У них зiбранi рiдкiснi експонати, що повiдають вiдвiдувачам iсторiю рiдного краю з давних давен, коли неосяжними просторами українських степiв кочували войовничi племена скiфiв i сарматiв, до сьогодення. "Диким полем" звали в народi цей степовий край пiсля страшної монголо-татарської навали й спустошливих набiгiв кримських татар.

Особливий наголос зроблено на тому, що в перiод середньовiччя тут виникли поселення козацької вольницi. На територiї сучасного мiста Нiкополь розташовувалось п"ять з семи Запорозьких Сiчей. Саме в Нiкополi у 1648 роцi козаками був обраний гетьманом України Богдан Хмельницький. Вiн очолив визвольну вiйну українського народу проти польської шляхти.

Читачi зможуть ознайомитись з усiма етапами розвитку прекрасного краю, на долю якого випала унiкальна можливiсть стати одним iз визначальних чинникiв українського вiдродження; визначити його мiсце в загальнокультурному процесi.

Видання такого рiвня пiдготовлено в регiонi вперше, за пiдсумками I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалiв, якi проходили на базi Нiкопольського краєзнавчого музею в 2010 та 2011 рр. вперше в Українi i викликали великий резонанс серед музейних фахiвцiв та ЗМI. В цьому науково-просвiтньому виданнi змiстовно, на професiйному рiвнi подано роздiли з iсторiї виникнення, становлення та розвитку регiональних музеїв за останнi 30-50 рокiв.

Автори з ентузiазмом збирали матерiали про музеї регiону для написання книги та зробили акцент на самовiдданiй працi музейних фахiвцiв Приднiпров"я, якi є справжнiми патрiотами країни та подвижниками музейної справи.

Видання насичено цiкавим iлюстративним матерiалом i викликає iнтерес у музейних фахiвцiв, науковцiв, краєзнавцiв, широкого загалу населення, всiх не байдужих до музейної справи та iсторико-культурної спадщини Приднiпров"я.

Рецензент - Л.В. Коцюбинська, iсторик, головний спецiалiст вiддiлу з питань культури, сiм"ї та молодi Нiкопольського виконкому.

ISBN 978-966-331-484-6 No Copyright Мальована Т.Г., Дьомiна О.Г., 2012 р.

П Е Р Е Д М О В А

Як свiдчить досвiд, у невеликих, маловiдомих музеях насправдi триває справжнiй творчий та науковий пошук. I та II Нiкопольськi регiональнi музейнi фестивалi пiдняли статус працiвникiв музеїв регiону, допомогли їм краще впiзнати один одного, зорiєнтуватись в непростiй сучаснiй ситуацiї в музейному середовищi країни, наблизили до iнтегрування в музейний простiр України та свiту. Фестивалi стали неповторною нагодою спiльного дiалогу музейникiв i ЗМI (газет, телеканалiв, радiо та Iнтернет-порталiв).

Такого роду комплексне централiзоване висвiтлення проектiв дозволило широко та багатогранно ознайомити громадськiсть з музеями мiста i регiону, популяризувати сам музейний рух, пiдкреслити важливiсть збереження та примноження iсторико-культурної спадщини краю.

Видання "Музеї Приднiпров"я" спрямоване на популяризацiю iсторiї регiону, духовне та патрiотичне виховання молодого поколiння, iсторичне та культурне виховання фахiвцiв i всього населення, людей не байдужих до своєї iсторiї.

Глибоко переконанi, що музеї Приднiпров"я можуть вiдродити нацiональну гордiсть мешканцiв нашого краю, пiдняти авторитет своїх мiст i селищ в очах громадськостi країни.

Висловлюємо велику подяку начальнику вiддiлу з питань культури, сiм"ї та молодi виконкому мiста Нiкополя О.I. Пастушок, директорам та завiдувачам музеїв Приднiпров"я - учасникам I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалiв, директору Нiкопольського краєзнавчого музею О.О. Кушнiруку, начальнику вiддiлу культури i туризму Томакiвської райдержадмiнiстрацiї М.Ф. Даровських, директору КЗ "НСЗШ ? 4" В.I. Скрипнику, заступникам директорiв з виховної роботи НТ НМетАУ - О.В. Ткач та Нiкопольського училища КДПУ - О.В. Юрченко, заступнику директора Олексiївської ЗОШ М.М. Дорудi, завiдуючiй Нiкопольським бiблiотечно-iнформацiйним центром "Слово" Л.М. Бiлоцерковськiй та Регiональнiй Академiї Козацтва - в сприяннi у роботi над цiєю книгою.

З повагою, автори -

завiдуюча вiддiлом науково-просвiтньої роботи

Нiкопольського краєзнавчого музею, куратор I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалiв Т.Г. Мальована та письменник i журналiст О.Г. Дьомiна.

МУЗЕЇ ПРИДНIПРОВ"Я

Музей - форум, де знаходить вiдображення генiй часу i дух народу. Макагiансар М.

МУЗЕЙНА СПРАВА. IСТОРIЯ I РЕАЛIЇ СЬОГОДЕННЯ

Музеї - культурно-освiтнi та науково-дослiднi заклади, призначенi для вивчення, збереження й використання пам"яток природи, матерiальної та духовної культури, прилучення громадян до надбань нацiональної i свiтової iсторико-культурної спадщини. Основними напрямами їх дiяльностi є науково-дослiдна, культурно-освiтня дiяльнiсть, комплектування музейних зiбрань, експозицiйна, фондова, видавнича, реставрацiйна, виставкова та пам"яткоохоронна робота.

У свiтi iснують рiзнi музеї - космонавтики, автомобiлiв, архiтектури, вiйськової технiки, етнографiї, археологiї, а ще є музеї музики та кiно, лiтератури та живопису, музичних iнструментiв. Для вiдвiдувачiв вiдкритi музеї океану, рiдкiсних мiнералiв, берести, бурштину, килимiв, тульських самоварiв, старовинних годинникiв. У Бразилiї вiдкрили музей португальської мови, в Росiї нещодавно вiдчинив свої дверi музей валянкiв, у Китаї навiть iснує музей шоколаду. Так би мовити, на всi смаки i уподобання. Є музеї столичнi з великими та цiнними зiбраннями, рiдкiсними археологiчними знахiдками. В колекцiях таких зiбрань представленi майже всi регiони країни. У цi музеї завжди стоїть черга туристiв i любителiв раритетiв. У великих залах багатолюдно. Тут справдi є на що подивитись. Лувр у Парижi - це мекка туристiв з усього свiту. Не менш популярнi музей Прадо в Мадридi та Ермiтаж у Санкт-Петербурзi. Щоб подивитись на експонати стародавньої iсторiї єгипетських фараонiв туристи їдуть до Єгипту в Каїр. Грецiя й Iталiя - це країни, якi називають музеями пiд вiдкритим небом. Вони приваблюють туристiв античними скульптурами i палацами. Київ притягує своїми архiтектурними пам"ятками - Софiйським собором, побудованим ще за часiв Київської Русi, Києво-Печерською лаврою, Золотими воротами, збудованими за часiв правлiння Ярослава Мудрого (про спорудження Золотих ворiт згадується у лiтопису 1037 року). Золотi ворота являють собою фортечну вежу з широким (до 7,5 м) проїздом. Вiнчала Ворота надбрамна церква Благовiщення, щоб кожен подорожнiй, який пiд"їжджав до Києва, мiг побачити, що це християнський град.

А є невеличкi провiнцiйнi музеї, якi неодмiнно притягують до себе вiдвiдувачiв. I в кожному такому закладi ви знайдете свої перлини. Кожен музей неповторний. Багато з них створювалися не на порожньому мiсцi: загальна частина їх фондiв складалася з колекцiй мiсцевих ентузiастiв i стараннями краєзнавцiв, нерiдко вони виростали зi шкiльних, заводських, "народних музеїв". Музей уособлює в собi культурний центр провiнцiї. Його призначення - зберiгати i передавати, в першу чергу, мiсцеву iсторико-культурну спадщину, вiдображати специфiку i самобутнiсть краю. З одного боку, музей покликаний зберiгати культурнi цiнностi минулого. Звiдси його консервативнiсть i традицiйнiсть, що вiддаляє його вiд стрiмко мiнливого суспiльства. З iншого боку, до важливого напрямку дiяльностi сучасного музею вiдноситься творча, культурно-просвiтня дiяльнiсть. Провiнцiйнi музеї на сучасному етапi розвитку суспiльства в маленьких мiстах i селах виконують ще функцiї клубних установ, творчих спiлок, суспiльних органiзацiй, виставкових майданчикiв сучасного мистецтва та зразкiв мiсцевих ремесел, художнiх галерей сучасних художникiв та виставкових залiв iз дитячими малюнками.

Музеї подiбнi до бiблiотек. Такi музеї, як Лувр, Ермiтаж, Прадо, скидаються на багатотомнi зiбрання. Iншi музеї, присвяченi певнiй людинi, важливiй подiї, окремiй галузi знання, подiбнi до окремих томiв. Проте, великi чи малi, вони мають одну спiльну рису - сюди людина приходить поповнити свої знання, збагатити уявлення про минуле, перекинути мiсток iз сьогодення в майбутнє.

Iсторично так склалося, що виникнення музеїв пов"язано з так званою "суспiльною музейною потребою", яка з"являється вже в раннi перiоди розвитку суспiльства. Зберiгали, скорiш за все, тi предмети, якi були пам"яттю, своєрiдними доказами (документами), що пiдтверджували соцiальний або професiйний стан людини у суспiльствi.

На певному етапi стали зберiгати i предмети, пов"язанi з релiгiйними уявленнями та естетичними потребами. Давнi цивiлiзацiї, спочатку схiднi, а потiм i античнi, мали розвинутi колекцiї музейного типу: давньоєгипетськi "будинки життя", колекцiї Ура (держава шумерiв), античнi музейони. У середнi вiки особливо активну роль у зiбраннi та зберiганнi пам"яток вiдiграли церкви. У монастирях, замках, храмах з"являлися i прамузейнi колекцiї - з творiв мистецтв, iсторичних i наукових цiнностей. З епохи Вiдродження музейнi зiбрання вже розглядаються як першоджерела науки, якi використовуються для освiти i задоволення естетичних потреб: кунсткамери, натуралiєнкамери, мюнцкабiнети, музеуми.

У бiльш пiзнi часи музейнi зiбрання формуються з метою фiксацiї суспiльного iсторичного досвiду, який передається вiд поколiння до поколiння, а музеї - як хранителi цього досвiду. Виникнення сучасних музеїв як спецiальних закладiв датовано другою половиною XVII ст. Першi виникли на основi приватних колекцiй, що збиралися однiєю людиною або представниками рiзних поколiнь однiєї родини. Вони були вiдкритi для публiки i вiдтворювали смаки та iнтереси окремих колекцiонерiв. Публiчнi музеї були не чим iншим, як приватним зiбранням, яке дозволяли оглядати в певнi часи i на певних умовах ("У понедiлок, вiвторок та п"ятницю вiдчинено для всiх, у кого чисте взуття" - Хофбург, Вiдень, 1792 р. "У середу та суботу, за винятком дощових днiв" - Прадо, Мадрид, 1820 р.).

Дiяльнiсть музею вперше почала набувати наукового характеру в другiй половинi XVIII ст. Музеї стали розглядатись як сховища культурно-iсторичної спадщини, наукових цiнностей, технiчного досвiду. В Українi попередниками музеїв були в княжу добу бiблiотеки i ризницi церков i монастирiв, скарбницi князiв, згодом у XVI-XVIII ст. - колекцiї гетьманiв, козацьких старшин, монастирiв. Музеї ж як спецiальнi заклади почали з"являтися в першiй половинi XIX ст. Це були переважно археологiчнi та iсторико-краєзнавчi музеї.

Протягом ХХ ст. музейна справа в Українi розвивалась, шукала новi методи та пiдходи в роботi, завдяки чому стали змiнюватись i самi музеї. Iз сховищ приватних колекцiй вони поступово перетворювалися на центри наукових дослiджень, а з часом - i просвiтницької роботи. Не втрачаючи при цьому своїх попереднiх функцiй, музеї визнали як заклади культури та дозвiлля. Iсторiя музейної справи - це iсторiя людства. Historia est vitae magistra (iсторiя - вчитель життя). Цей вислiв видатного давньоримського полiтичного дiяча та оратора Цицерона. Основним призначенням музеїв є збереження пам"яток минулого для майбутнiх поколiнь, а розвиток музейної справи є найбiльш перспективним напрямком для досягнення цiєї мети.

Треба вiдзначити, що одним з головних показникiв культури країни, її громадського розвитку є ставлення до музейної справи. Порiвняно з багатьма європейськими державами Україна володiє величезним музейним потенцiалом, який за кiлькiстю i багатством фондiв цiлком дорiвнюється до французького, грецького та росiйського. За офiцiйними даними на державному облiку в Українi понад 130 000 нерухомих пам"яток iсторiї та культури, серед них: пам"яток археологiї - 57 206; пам"яток iсторiї - 51 364; пам"яток монументального мистецтва - 5 926; пам"яток архiтектури та мiстобудування - 16 800. Значна кiлькiсть пам"яток iсторiї (понад 12 млн.) зберiгається у фондах українських музеїв. Саме музеї на сьогоднi є одним iз головних соцiальних iнститутiв, якi виконують функцiю формування iсторичної пам"ятi українського народу, донесення до всiх українцiв (особливо молодi) знань про минуле.

За даними громадських експертiв нинi в Українi дiє близько 5 000 музеїв (для порiвняння в Польщi - 1 075, Австрiї - 1 600, Великобританiї - 1 811, Канадi - 2 500). При цьому лише 450 українських музеїв знаходяться в державнiй та комунальнiй власностi. Сьогоднi при скороченому бюджетному фiнансуваннi, а iнодi, в умовах його цiлковитої вiдсутностi, багато мiських та селищних музеїв в країнi тримаються на ентузiазмi та самовiдданiй роботi музейних працiвникiв. Будiвля нових сучасних примiщень, застосування новiтнiх технологiй в реставрацiї та консервуваннi музейних експонатiв, створення унiфiкованої системи музейної комп"ютерної каталогiзацiї, а головне, європейський блиск - це все захмарнi мрiї музейникiв та всiх не байдужих до розвитку i популяризацiї музейної справи в Українi та збереження культурної спадщини.

МУЗЕЇ ПРИДНIПРОВ"Я

На нивi iсторiї Приднiпров"я працювало багато вчених, дослiдникiв, краєзнавцiв, досягнення яких сприяли його розвитку i залишили глибокий слiд в iсторiї. В музеях Приднiпров"я широкi кола громадськостi, туристи можуть наочно ознайомитись з усiма етапами його розвитку, визначити його мiсце в загальнокультурному процесi. Тому сьогоднi проблема мiських i селищних музеїв як осередкiв iсторичної i культурної пам"ятi краю, iсторичного та культурного виховання фахiвцiв i всього населення має важливе значення, а привабливiсть краю не викликає нi в кого сумнiвiв.

Музеї Приднiпров"я - перлина в усьому надбаннi iсторико-культурної спадщини України, якi висвiтлюють багату й неповторну природу краю на берегах могутнього Днiпра.

Дивний край, на безмежному просторi якого першi люди почали оселятися ще 150 000 рокiв тому, про що свiдчать унiкальнi пам"ятки давнини. В добу неолiту (64 тис. рокiв до Р.Х.) та енеолiту (3-2 тис. рокiв до Р.Х.) кiлькiсть поселень значно збiльшилась. Але, безперечно, золотою сторiнкою давньої iсторiї регiону є скiфська доба.

В VII-IV ст. до Р.Х. степове Поднiпров"я стало центром скiфської держави - Великої Скiфiї. Видатнi пам"ятки давнього прикладного мистецтва, виявленi археологами пiд час дослiджень, знаходяться в музеях Санкт-Петербурга та Києва. Нагрудна прикраса скiфського царя з кургану IV ст. до Р.Х. Товста Могила, розкопаного у 1971 р. бiля м. Орджонiкiдзе, не має аналогiв у свiтовiй археологiчнiй науцi i давно вже перетворилась на вiзитну картку давньої iсторiї всiєї України.

У добу раннього середньовiччя (IV-ХIII ст. вiд Р.Х.) край став своєрiдним коридором, через який з Азiї до Європи пройшли кочовi народи - авари, гуни, болгари, угорцi, печенiги, половцi, тюрки. Їх стiйбища, поховання та святилища виявленi археологами в степах Поднiпров"я. У VI-VIII ст. на берегах Днiпра виникають першi поселення слов"ян. Монголо-татарська навала спустошила Приднiпров"я i територiя краю дiстала назву "Дике поле", саме тут у ХV ст. зародилося запорозьке козацтво.

Унiкальне явище всесвiтньої iсторiї - Запорозьке козацтво визначило напрямки економiчного, полiтичного та культурного розвитку України. Завдяки козацтву український народ вижив духовно та розвинувся соцiально. На перехрестi драматичних подiй, в єдиному куточку на землi - омитих Днiпром кручах, пiд час насильства та середньовiчної iнквiзицiї палало вогнище волi й незалежностi, людської честi й гiдностi, осередком яких була Запорозька Сiч. Наша земля стала колискою запорозького козацтва. Саме тут виникла одна з перших в Європi демократичних республiк, якою i була Запорозька Сiч.

У ХVI-ХVIII ст. на територiї сучасної Нiкопольщини знаходились п"ять з семи Запорозьких Сiчей: Томакiвська (40-вi рр. ХVI ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638-1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.) та Нова (1734- 1775 рр.). На мiсцi сучасного мiста Нiкополя була розташована Микитинська Сiч. На Микитинськiй Сiчi Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України, з нiкопольської землi почалась нацiонально-визвольна вiйна українського народу проти польських гнобителiв.

Основою всього життя козакiв був захист вiри предкiв i православної церкви. Запорожцi не тiльки боронили свою землю, а й розвивали господарство - займалися хлiборобством, скотарством, чумацьким промислом та iншим. Запорозькi зимiвники можна розглядати як багатогалузевi хутiрськi господарства фермерського типу, у яких використовувалася наймана праця, оскiльки на Запорозьких Вольностях нiколи не було крiпацтва!

Експозицiйнi роздiли регiональних iсторико-краєзнавчих музеїв характеризують природу краю, першi поселення людини в мiсцевостi, промисловий розвиток регiону; висвiтлюють подiї громадянської вiйни, колективiзацiї, голодомору 1932-1933 рр., подiї Великої Вiтчизняної вiйни, пiслявоєнної вiдбудови краю та сучасний перiод. На жаль, бiльшiсть експонатiв (цiнних i вагомих) свого часу були переданi до обласних, республiканських та союзних музеїв, що обумовлювалось неможливiстю збереження їх в недостатньо охороняємих мiських та селищних музеях. Музеї мистецтв, меморiальнi музеї, музеї-садиби - на сьогоднi взагалi рiдкiсть.

I навiть в своєму сучасному станi при обмеженому фiнансуваннi, музеї Приднiпров"я залишаються скарбницями духовних i матерiальних цiнностей, якi мають бути доступнi всiм i кожному. В цьому велика заслуга фахiвцiв, якi в рiзнi часи створили музеї, розвинули їх дiяльнiсть та всiх працiвникiв музеїв, котрi щоденно вiдкривають їх людям. Люди - головний скарб України. На цьому саме робиться акцент у цiй книзi.

Треба сказати, що саме музеї - загальнонародна свiтлиця нашої багатої iсторiї та культури, правдивий портрет героїчного минулого, самобутнiх звичаїв, вiкової мудростi i безцiнного досвiду українського народу. Отже, здатнiсть зберiгати i примножувати свою культурну спадщину, свiдчить про зрiлiсть i розвиненiсть нацiї, а ця риса безперечно присутня музейникам Приднiпров"я.

Музеї - одне з найдорогоцiннiших надбань культури. Кавєрiн В.

НIКОПОЛЬСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

(м. Нiкополь)

Створення Нiкопольського краєзнавчого музею та його директори

Нiкопольський краєзнавчий музей iменi М.В. Ломоносова - один з найстарiших музеїв України, створений в радянський перiод. Його вiдкрито 18 травня 1919 р. як народний музей витончених мистецтв. Фонди музею складали 688 експонатiв (картини, скульптура, меблi, посуд, бiблiотека), конфiскованi з Лукiївської економiї помiщика Нечаєва.

Iнiцiаторами створення музею були завiдуючий вiддiлом народної освiти Нiкопольського райвиконкому С.М. Євдокимов, художники Волошин, Педенко, Таран, Ющенко. Пiд музей вiддали одне з кращих примiщень мiста - будинок нiкопольського купця Т. Гусєва на розi вулиць Катеринославської та Купецької. В перший мiсяць його роботи музей вiдвiдало 5 200 чоловiк, що склало бiльше половини населення мiста Нiкополя. Iз року в рiк фонди музею поповнювались пам"ятками iсторiї i духовної культури. Це дало можливiсть у 1929 р. на базi народного музею витончених мистецтв створити Нiкопольський Державний краєзнавчий музей. Цього ж року введено посаду археолога i призначено на неї Т.М. Кiранова.

Першим директором краєзнавчого музею був вихованець Петербурзького унiверситету, талановита й iнтелiгентна людина, викладач краєзнавства педагогiчного технiкуму Г.С. Шапошников. Крiм викладацької роботи в педтехнiкумi, вiн очолював краєзнавчу роботу в мiстi та районi. До вивчення свого краю вiн залучив викладачiв, студентiв, вчителiв, голов сiльрад, агрономiв, керiвникiв пiдприємств. Виявлялись i вивчались природнi багатства, кориснi копалини, будiвельний матерiал, флора та фауна регiону, iсторичнi та культурнi пам"ятки. Вивчалась господарська дiяльнiсть населення, промисловiсть, сiльське господарство, культура, побут.

Г.С. Шапошников у свiй час органiзував декiлька екскурсiй з метою збору та вивчення етнографiчних матерiалiв. Цiнний матерiал швидко накопичувався у виглядi колекцiй, фотографiй, статистичних таблиць, зразкiв промислової продукцiї, колекцiї сiльськогосподарських культур, побутових предметiв. На базi цих матерiалiв восени 1929 р. була проведена перша Нiкопольська краєзнавча виставка на територiї педтехнiкуму. На подвiр"ї розмiстили рiзноманiтну сiльськогосподарську технiку: трактор, плуги, борони, культиватори, сiялки, вiялки. У примiщеннi педтехнiкуму експонувалися промисловi вироби, колекцiї сiльгоспкультур, дiаграми, фотографiї, таблицi росту грамотностi населення, шкiл, лiкарень, бiблiотек, клубiв, хат-читалень, предмети побуту. В органiзацiї виставки брав участь колектив педтехнiкуму. Виставка була вiдкрита декiлька тижнiв. Потiм експонати передали до Нiкопольського музею витончених мистецтв, утвореного на базi художнiх та культурних цiнностей з економiї помiщика Нечаєва. За пропозицiєю Г.С. Шапошникова музею присвоїли iм"я засновника краєзнавства М.В. Ломоносова. Невдовзi Нiкопольський краєзнавчий музей (далi - НКМ) став вiдомим на всю Україну. Георгiю Сергiйовичу належить прiоритет в установленнi дати заснування мiста Нiкополя (1780 р.). У 1931 р. в "Iсторико-географiчному збiрнику" (м. Київ) була опублiкована праця Г.С. Шапошникова "Як виникло мiсто Нiкополь". Але за новими матерiалами та дослiдженнями науковцiв музею, а саме, заступника директора з наукової роботи М.П. Жуковського, завiдуючої вiддiлом запорозького козацтва та нової iсторiї Л.П. Вариводи iсторiя мiста значно довша. У 1639 р. (на територiї сучасного м. Нiкополя) козаками Вiйська Запорозького була заснована Микитинська Сiч. Згодом, бiля Сiчi виникло козацьке поселення Микитин Перевiз, де у 1780 р. утворено повiтове мiсто Нiкополь.

Продовжуючи розповiдь про першого директора музею Г.С. Шапошникова, треба сказати, що перебуваючи в евакуацiї в роки Великої Вiтчизняної вiйни (станиця Петровська, Ставропольський край), з фондами музею вiн зберiг цiнний експонат - золоту готську пластину, але сам помер вiд голоду.

У 1941 р., пiд час окупацiї Нiкополя, музей назвали iменем Iвана Сiрка. А наглядачем музею призначили М.К. Цегера - спiвробiтника вiддiлу природи. Пiсля звiльнення мiста вiд нiмецько-фашистських окупантiв, у лютому 1944 р., в музеї створено вiддiл "Наш край в роки Великої Вiтчизняної вiйни". Музейну експозицiю вiдкрили 7 листопада 1946 р. У 1945 р. науковцi музею взяли участь в археологiчних розкопках "Кам"янського городища". Експедицiю органiзував професор Московського державного унiверситету, археолог, доктор iсторичних наук Б.М. Граков. У 1946-1950 рр. музей очолював фронтовик М.К. Голуб. Вiн сприяв створенню у 1948 р. панорами Днiпровських плавень за участi днiпропетровських художникiв та спiвробiтникiв музею А.I. Анiхнової та М.К. Цегера.

У 1950 р. на посаду директора був призначений М.В. Жигайло - випускник Днiпропетровського унiверситету. За його активної участi у 1959 р. в музеї органiзовали першу виставку робiт мiсцевих художникiв. Михайло Васильович перебував на посадi директора до 1961 р., а в 1961-1962 рр. обов"язки директора тимчасово виконувала Л.А. Сушкова. З 1962 по 1974 рр. музеєм керував Г.Г. Яснєцов, при ньому у 1967 р. зроблено реекспозицiю залу iсторiї радянського часу.

З листопада 1974 р. музей очолив П.К. Ганжа. Дослiдник iсторiї краю, вiн постiйно працював в архiвах Москви, Ленiнграда, Києва. Провiв пошуки колекцiї Нiкопольського музею, яка зникла пiд час евакуацiї в мiстi Моздок у 1941 р. Цю тему вiн дослiджує i сьогоднi. При ньому пiдготовлено матерiали для нарису з iсторiї Нiкополя для книги "Iсторiя мiст i сiл УРСР. Днiпропетровська область". Вiн iнiцiював створення археологiчної секцiї при музеї, i сам брав найактивнiшу участь в археологiчних дослiдженнях експедицiї Б.М. Мозолевського. I сьогоднi науковцi музею приймають участь в археологiчних дослiдженнях краю в складi експедицiй Днiпропетровського iсторичного музею та Iнституту археологiї НАН України.

За iнiцiативи П.К. Ганжi було вiдзначено 200-рiччя Нiкополя, органiзовано виставку картин вiдомих нiкопольських художникiв Галичина, Каркоца, Фектiстова. Петро Касянович називає Нiкопольський краєзнавчий музей мiнi-Лувром, бо в музейнiй експозицiї виставленнi бронзовi копiї (вiдлив ХIХ ст.) мармурових статуй вiдомого iталiйського скульптора Андреа Верокiо (ХV ст.), якi експонуються в паризькому Луврi. У 1982 р. Петра Касяновича на посадi директора змiнила С.О. П"ятигорець, молодий науковий спiвробiтник. У 1985 р. пiд її керiвництвом завершено наукову iнвентаризацiю музейних цiнностей. А через рiк на її плечi випало найважче - переїзд музею з аварiйного примiщення на нову адресу по вул. Електрометалургiв, 46 а (напiвзруйновану колишню вiйськову казарму). Через тиждень переїзду мiсцева влада вимагала вiдкрити музей для вiдвiдування. Умови для цього були надзвичайно складнi, але музейникам вдалося за короткий термiн вiдновити експозицiю. Музей було вiдкрито, i нiкопольцi та гостi мiста мали змогу ознайомитись з iсторiєю славетного козацького краю. Пiдкреслюємо, в цьому була велика заслуга С.О. П"ятигорець. Саме їй вдалося органiзувати роботу по збереженню експонатiв музею вiд руйнування, хоча це дуже пiдiрвало її здоров"я. До речi, за адресою переїзду музей перебуває й досi.

У 1987 р. директором став К.I. Шведков, заслужений працiвник культури, капiтан II рангу. При ньому створено експозицiю "Україна. Шлях до незалежностi" (1993 р.), проведено реставрацiю стародрукiв, меблiв i картин XIX ст. (1994-1997 рр.). Костянтин Iванович започаткував урочисте вiдкриття художнiх виставок, виступив з iнiцiативою про присвоєння звання "Почесний громадянин мiста Нiкополя" двiчi Герою Радянського Союзу льотчику П.А. Тарану, В.Д. Бредихiну, I.I. Костенку.

З вересня 1999 р. директором музею працює О.О. Кушнiрук - iсторик, колишнiй "афганець", голова Спiлки воїнiв-iнтернацiоналiстiв мiста. У нього завжди багато рiзних цiкавих творчих задумок. За його безпосередньої участi Нiкопольський краєзнавчий музей брав участь у I, II та III Всеукраїнських музейних фестивалях у м. Днiпропетровську в 2005, 2008 та 2011 рр. У 2009 роцi музей урочисто вiдсвяткував своє 90-рiччя.

О.О. Кушнiрук був iнiцiатором проведення у травнi 2010 р.

I Нiкопольського регiонального музейного фестивалю "Розвиток музейної справи в Приднiпров"ї: проблеми та перспективи" та II Регiонального музейного фестивалю "Скульптурний салон" у травнi 2011 року. З перших днiв свого заснування музей виконував двi соцiальнi функцiї: освiтню i виховну. В пiслявоєннi роки музей перетворився в науково-дослiдницький i культурно-просвiтнiй центр, вiдомий не тiльки в республiцi, але i за її межами.

Сьогодення музею

Щорiчно музей вiдвiдує понад 50 000 чоловiк, а науково-просвiтньою роботою охоплюється близько 100 000 мешканцiв мiста i району. Взагалi за роки iснування музею його вiдвiдало близько 2 мiльйонiв чоловiк. НКМ має бiльше 40 000 предметiв основного i науково-допомiжного фондiв, якi розповiдають про природу та iсторiю краю з найдавнiших часiв до сьогодення, про наше минуле, про людей, якi створювали i створюють славу Нiкопольщини. Серед експонатiв є багато унiкальних, якi представляють значну iсторичну i художню цiннiсть: чумацький вiз, козацька зброя, Запорозька iкона-ставротека та iншi культовi речi з Сiчової церкви.

У фондах музею пiд пильною опiкою головного зберiгача I.В. Анцишкiна зберiгаються цiннi археологiчнi та етнографiчнi колекцiї, архiвнi матерiали. Ведеться наукова i збиральницька робота, спрямована на подальше розширення експозицiї, глибоке вивчення iсторiї краю. Колектив музею проводить також велику науково-дослiдницьку, науково-просвiтню i методичну роботу. Завдяки наполегливiй роботi М.П. Жуковського, заступника директора з наукової роботи, музей провiв у 2008 р. Всеукраїнську наукову конференцiю "Микитинська Запорозька Сiч i початок нацiонально-визвольної вiйни українського народу середини XVII ст.". М.П. Жуковський створив Нiкопольську групу археологiчної розвiдки НКМ. Пiсля багаторiчної перерви 11 листопада 2000 р. у м. Нiкополi вiдновились археологiчнi дослiдження. З 2002 р. об"єктом пошукiв стали залишки земляних укрiплень Запорозької Сiчi середини ХVII ст., яка була розташована в урочищi Микитин Рiг (територiя сучасного мiського парку Перемоги). Пiд час польових дослiджень були виявленi i дослiджувались:

1.Залишки фундаменту Нiкопольської Свято-Покровської церкви у схiднiй частинi площi Визволення м. Нiкополя (з 2003 р.).

2.Залишки склепу каплицi Св. Варвари Великомученицi (з 2004 р.) i залишки фундаменту Цвинтарної церкви прп. Iоана Дамаскiна та скiфського городища по вул. Лапинськiй, 49 м. Нiкополя (з 2006 р.).

3.Залишки земляних укрiплень першої Запорозької Сiчi на о. Томакiвка (Дмитрiвська сiльрада Нiкопольського району та

с. Острiв Марганецької мiськради) (з 2006 р.).

Пiд час польових дослiджень протягом 10 сезонiв виявлено близько 100 археологiчних артефактiв рiзних iсторичних епох - доби бронзи, скiфського часу, перiоду Козацької України та нової i новiтньої iсторiї краю.

Музей має п"ять експозицiйних вiддiлiв:

 "Природа та екологiя"

 "Археологiя та давня iсторiя"

 "Запорозьке козацтво та нова iсторiя"

 "Новiтня та сучасна iсторiя"

 "Мистецтво"

Експозицiя вiддiлу природи та екологiї Нiкопольського краєзнавчого музею знайомить вiдвiдувачiв з характерними рисами природи найпiвденнiшого району Днiпропетровської областi. В цьому степовому краю - значнiй частинi України - з його рослинним i тваринним свiтом, клiматом i геологiчними особливостями природа дуже багата i рiзноманiтна. Панорама краєвидiв колишнiх плавнiв i урочища Днiпра до їх затоплення викликає велику зацiкавленiсть. Завдяки рiзноманiтностi рельєфу мiсцевостi, багатьом водоймищам з густими заростями дерев та рiзнотрав"я, плавнi були чудовим притулком i кормовою базою для птахiв та звiрiв. У панорамi виставленi чучела 40 видiв тварин, найбiльш типових для плавневих лiсiв: дятел, сорокопуд, орлан-бiлохвiст, болотна сова, iволга, сойка, водяна курочка, дика косуля та iн. Завiдуюча вiддiлом I.Г. Дорошенко постiйно займається науково-дослiдницькою роботою.

Експонати вiддiлу археологiї та давньої iсторiї знайомлять вiдвiдувачiв з матерiалами про життя людини первiснообщинного ладу, i процесом формування феодальних вiдносин у схiдних слов"ян. Вже в добу неолiту (новокам"яний вiк, V-II тис. до н.е.) людина користувалася глиняним посудом. В експозицiї - посуд ямної, катакомбної i зрубної культури. У IV-II тис. до н.е. окремi племена, що проживали на територiї України, i зокрема в наших краях, займалися землеробством i скотарством. У VII-II ст. до н.е. на територiї теперiшнього Нiкопольського району жили кочовi племена скiфiв. Недалеко, на лiвому березi Днiпра, була розташована столиця скiфської держави - Кам"янське городище. В залi виставленi рiзнi знаряддя та побутовi речi скiфiв.

У II ст. до н.е. скiфiв витiснили сармати, кiнець пануванню яких поклала навала готiв (III ст. н.е.) i гунiв (IV ст. н.е.). Пiсля гунiв почалася епоха великого переселення народiв з Азiї в Європу. Через степовi простори нашого краю пройшли хозари, авари, болгари, угри, половцi, печенiги, монголо-татарськi орди та iншi. У 2001 р. завiдуючий вiддiлом В.В. Шатунов створив Капулiвську групу археологiчної розвiдки (КАПГАР), яку й очолив. Пiд час польових дослiджень виявлено вiсiм курганних насипiв IV-I тис. до н.е. У курганi мiдi-бронзи IV-II тис. до н.е. розкопано бiльше десятка поховань, якi належали представникам рiзних культурноiсторичних спiльнот.

У центральному похованнi дослiджена кам"яна кругла огорожа (кромлех), до складу якої входять окремi антропоморфнi та зооморфнi стели. Завдяки польовим дослiдженням вiддiл археологiї поповнив фонди НКМ (група "Археологiя") майже п"ятьма сотнями експонатiв.

Експозицiя вiддiлу запорозького козацтва та нової iсторiї розкриває iсторiю краю ХV - початку ХХ столiть. Iсторiя Нiкопольщини тiсно пов"язана з iсторiєю запорозького козацтва та боротьбою українського народу за свою нацiональну незалежнiсть. У ХVI-ХVIII ст. на територiї сучасної Нiкопольщини знаходились п"ять з семи Запорозьких Сiчей: Томакiвська (40-вi рр. ХVI ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638- 1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Нова (1734-1775 рр.).

На мiсцi сучасного мiста Нiкополя була розташована Микитинська Сiч. На Микитинськiй Сiчi Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України. З нiкопольської землi почалась нацiонально-визвольна вiйна українського народу проти польської шляхти.

В експозицiї привертають увагу речi побуту нiкопольського помiщика Нечаєва - бронзовi скульптури, живописнi полотна ХVIII- ХIХ ст., стiл, крiсла, стiльцi, порцеляновий посуд.

Окремий роздiл експозицiї присвячено соцiально-економiчному та культурному розвитку краю в кiнцi ХIХ - на початку ХХ ст. Експонати експозицiї музею показують, як позаштатне провiнцiйне мiстечко Нiкополь перетворилося в великий промисловий i культурний центр Пiвдня України. На початку ХХ ст. це було нiчим не примiтне мiсто з населенням 20 000 чоловiк, бiльше половини яких були неписьменними. У Нiкополi було з десяток двоповерхових будинкiв мiсцевих багатiїв, 2 лiкарнi на 40 лiжок, кiлька шкiл, 3 церкви i 2 синагоги, 11 шинкiв, трактир, 2 платнi бiблiотеки, купецький клуб. В мiстi було 9 невеликих пiдприємств i кустарних майстерень, де працювало до 2 000 робiтникiв. Найбiльший завод землеробних машин i знарядь засновано в 1885 р. iноземними капiталiстами братами Каршевськими. У 1914 р. на заводi працювало 65 робiтникiв.

Iнтенсивне промислове пiднесення почалося пiсля вiдкриття на Нiкопольщинi покладiв марганцевої руди, будiвництва залiзницi та пiдприємств по виготовленню сiльськогосподарської технiки i переробцi сировини. Завiдуюча вiддiлом Л.П. Варивода постiйно займається науково-дослiдницькою роботою, створює iсторичнi довiдки й каталоги.

Експонати вiддiлу новiтньої та сучасної iсторiї розповiдають про iсторiю нашого краю з початку ХХ ст. до сьогодення. Фотографiї, документи вiдтворюють революцiйнi подiї 1917 р. в країнi i на Нiкопольщинi, подiї громадянської вiйни, встановлення радянської влади в краї, вiдбудову i розвиток народного господарства, голод 1932-1933 рр., сталiнськi репресiї, початок Другої свiтової вiйни.

Представленi матерiали розповiдають про героїчну боротьбу радянського народу, зокрема мешканцiв Нiкопольщини в роки Великої Вiтчизняної вiйни проти фашистських загарбникiв.

В експозицiї зберiгаються документи, фото, особистi речi учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни, почесних громадян мiста Нiкополя, якi визволяли його вiд нiмецько-фашистських загарбникiв: маршалiв Радянського Союзу В.I. Чуйкова, В.А. Судця, Р.Я. Толбухiна, генерала армiї Д.Д. Лелюшенка, особистi речi Героїв Радянського Союзу: В.М. Усова, Н.П. Чалого, М.Х. Бриля, I.I. Бабака, двiчi Героя Радянського Союзу П.А. Тарана та iнших. 16 нiкопольчан в роки Великої Вiтчизняної вiйни були удостоєнi звання Героя Радянського Союзу.

Iншi документи i фото розкривають iсторiю краю пiд час вiдбудови країни та пiдняття господарства пiсля Великої Вiтчизняної вiйни, розповiдають про створення Каховського водосховища в 1953-1956 рр., початок будiвництва Нiкопольського заводу феросплавiв у 1962 р.

Окремi експозицiйнi роздiли присвяченi нiкопольцям-учасникам вiйни в Афганiстанi, нiкопольцям-лiквiдаторам наслiдкiв аварiї на Чорнобильськiй АЕС.

Шлях до незалежностi України набув свого завершення 24 серпня 1991 р. Україна скористувалась можливiстю вийти зi складу СРСР, щоб влитись в русло сучасної свiтової iсторiї. Тодi наш народ зробив визначальний поворот у своїй iсторiї i взяв на себе всю повноту вiдповiдальностi за майбутнє суверенної держави. Вiковi прагнення українського народу знайшли своє вiдображення в Актi проголошення незалежностi України.

В експозицiйному роздiлi "Сучасний Нiкополь" мiсто представлено, як один з важливих промислових центрiв Днiпропетровщини з населенням 123 000 чоловiк. Тут працюють великi пiдприємства. Серед них гiгант вiтчизняної електрометалургiї ПАТ "Нiкопольський завод феросплавiв" - виробництво марганцевих феросплавiв, ТОВ "Iнтерпайп НiкоТ"юб" - виробництво стальних труб, ЗАТ "Нiкопольський завод сталевих труб "ЮТIСТ", НВО "Трубосталь" - многопрофiльне пiдприємство, ЗАТ "Кранобудiвний завод" та iншi. В експозицiї представленi фото i документи керiвникiв i робiтникiв пiдприємств, виставленi зразки продукцiї пiдприємств мiста. Завiдуюча вiддiлом А.А. Шмалько.

Вiддiл мистецтв органiзовує та експонує тимчасовi i стацiонарнi художнi та етнографiчнi виставки. Завiдуюча вiддiлом Т.А. Недавня спiвпрацює з митцями й майстрами народно-прикладного мистецтва мiста i району.

Вiддiл науково-просвiтньої роботи на основi комплексних програм проводить екскурсiї по експозицiях, виставках, органiзовує експонування пересувних виставок, культурно-мистецькi акцiї, тематичнi заходи, сеанси вiдеофiльмiв, лекцiї.

Нiкопольський краєзнавчий музей став справжнiм центром патрiотичного та художнього виховання молодi, духовного та творчого розвитку мешканцiв мiста та району. Завiдуюча вiддiлом Т.Г. Мальована. Фонд наукової бiблiотеки на 1 сiчня 2011 р. складає понад 12 000 книг i брошур. Завiдуюча - К.В. Кожушана.

Науковi спiвробiтники музею ретельно проводять роботу з оновлення постiйнодiючих експозицiй, доповнення їх новими друкованими, документальними i речовими експонатами. Основнi форми роботи: екскурсiї, виставки, лекцiї, круглi столи, конференцiї, фестивалi, днi вiдкритих дверей, лiтературнi вечори, публiкацiї статей, консультацiї тощо. Пiд методичним керiвництвом краєзнавчого музею працюють народнi, громадськi та приватнi музеї мiста, району i областi. У травнi 2010 р. на базi Нiкопольського краєзнавчого музею органiзовано i проведено перший в Українi Регiональний музейний фестиваль "Розвиток музейної справи в Приднiпров"ї: проблеми та перспективи", який набув статусу Iго Нiкопольського Регiонального музейного фестивалю. З 24 музеїв, пiдпорядкованих Нiкопольському краєзнавчому музею, як методичному центру, у фестивалi взяли участь колективи 15 музеїв.

Цей фестиваль вiдбувся завдяки пiдтримцi вiддiлу з питань культури, сiм"ї та молодi Нiкопольського виконкому (начальник вiддiлу - О.I. Пастушок, головний спецiалiст - Л.В. Коцюбинська). Копiтку роботу з проведення фестивалю провiв вiддiл науково-просвiтньої роботи НКМ (завiдуюча Т.Г. Мальована). Велика заслуга у цьому значному заходi належить директору Нiкопольського краєзнавчого музею О.О. Кушнiруку. На вiдкриттi фестивалю вiн зазначив: "Дата проведення фестивалю обрана не випадково - 18 травня вiдзначається Мiжнародний День музеїв. Вiн вiдзначається з 1978 р. бiльше як у 150 країнах свiту. Слiд йти на зустрiч людям, їх побажанням зустрiтися з прекрасними витворами мистецтва, ознайомитися з iсторiєю i минувшиною свого краю, свого народу. Саме сьогоднi ми дали можливiсть мешканцям нашого мiста i району, а також гостям славетного мiста ознайомитись с експозицiйними виставками 15 музеїв, розташованих в рiзних куточках мiста Нiкополя та Нiкопольського району. Не кожного дня випадає така нагода. Самому фестивалю передувала копiтка, напружена робота. Це робота не одного дня. Це робота нашого колективу i музейних працiвникiв усiх музеїв, якi вiдгукнулись на наше запрошення i взяли участь в I Нiкопольському Регiональному музейному фестивалi. Велика подяка їм за це i велика шана".

Пiд час проведення фестивалю у виставкових залах краєзнавчого музею вiдвiдувачi - мешканцi й гостi Нiкополя ознайомилися з виставками рiзних музеїв Приднiпров"я, фестивальною експозицiєю "Конкурснi видання музеїв", де були показанi близько 60 альбомiв, каталогiв, рiзноманiтних оригiнальних музейних видань.

На виставках представлено особистi речi, фото i документи солдат Великої Вiтчизняної вiйни, знаряддя працi i речi побуту селянина-iндивiдуала початку ХХ ст., медичнi хiрургiчнi iнструменти, вироби народних майстрiв, раритетнi книги i перiодичнi видання, живопис, фотокартки, якi вiдтворюють минуле, козацьку добу, культурнi традицiї, духовнi цiнностi, повсякденне життя, побут, майстернiсть мешканцiв нашого регiону.

У 2011 р. професiйне музейне свято було вiдзначене вдруге. З 12 по 30 травня 2011 р. на базi Нiкопольського краєзнавчого музею вiдбулася унiкальна культурно-мистецька акцiя - II Нiкопольський регiональний музейний фестиваль "Скульптурний салон", спрямована на стимулювання культурних iнiцiатив музеїв Приднiпров"я.

За пiдсумками засiдання Експертної ради переможцем II Нiкопольського регiонального музейного фестивалю "Скульптурний салон" було визнано Томакiвський районний народний iсторикокраєзнавчий музей iм. 50-рiччя Перемоги, який в проектi "Скульптурний салон" представив виставку воєнних скульптур Д.Н. Красняка "Живи, солдате в бронзi та гранiтi, живи солдате в пам"ятi людськiй". У творчому доробку митця понад 100 робiт станкової та монументальної скульптури героїко-патрiотичного спрямування з гранiту, бетону, бронзи, гiпсу, склоцементу. На фестиваль музей презентував частину воєнних скульптур талановитого земляка.

Глядацькi симпатiї вiдвiдувачiв отримав Музей народного мистецтва iм. Г.С. Мацука Нiкопольського технiкуму НМетАУ, який представив на конкурс експозицiю з 56 робiт: скульптур, барельєфiв та малих скульптурних форм (мiнiскульптур), виконаних з дерева скульптором Г.С. Мацуком - засновником i органiзатором музею. Переважна бiльшiсть експонатiв (близько 500) музею народного мистецтва - окраси i предмету гордощiв Нiкопольського технiкуму, була створена творчими зусиллями автора - талановитої, непересiчної особистостi.

Нiкопольський краєзнавчий музей постiйно пiдтримує тiснi зв"язки з 26 школами мiста, вищими навчальними закладами, пiдприємствами, установами та органiзацiями мiста. Плiдно спiвпрацюють з музеєм краєзнавцi мiста, користуючись матерiалами його фондiв.

У груднi 2010 р. в мiстi Києвi в Мистецькому Арсеналi експонувалася виставка "Шедеври сакрального мистецтва України XVI- XVIII ст.". У сенсацiйнiй десятцi унiкальних експонатiв були представленi срiбнi шата iкони Троїце-Iллiнської Божої Матерi з Чернiгова та iкона-ставротека Вiйська Запорозького Низового з Нiкопольського краєзнавчого музею. А ще - дивом вцiлiлi українськi пейзажi XIX ст. Колекцiйнi зiбрання ведучих антикварних галерей та музеїв.

Iкону-ставротеку представляв у Києвi на Мистецькому Арсеналi директор Нiкопольського краєзнавчого музею О.О. Кушнiрук. "Iкона-ставротека Вiйська Запорозького Низового з Покровської Сiчової церкви є сховищем частки Животворного Хреста. Її основою є срiбна овальна пластина з вмонтованим кипарисовим хрестом. Зберiгається в Нiкопольському краєзнавчому музеї. Бiля неї молився Богдан Хмельницький перед обранням на гетьмана. За легендою в кипарисовому хрестi знаходиться частка Животворного Хреста, її подарували в Єрусалимi козакам-паломникам. Iсторики вважають, що це свiдчить про авторитет запорожцiв у християнському свiтi".

Пiд час презентацiї тодi директор Мистецького Арсеналу Наталя Заболотна вiдзначила, що на виставцi в Мистецькому Арсеналi були представленi артефакти XVI-XVIII ст. з 5 музеїв України. Це саме тi раритети, тi родзинки, котрими пишається вся країна. "Iкона-ставротека вiйська запорозького низового 1747 р." - поза конкурсом та "Аналой Iоана Златоуста IV-V ст. вiд Р.Х. з культового начиння сiчової Святої Покрови Божої Матерi церкви" - в конкурснiй програмi, виставлялись в вереснi 2011 р. в м. Днiпропетровську на III Всеукраїнському музейному фестивалi "Музеї України у всесвiтньому культурному просторi".

Як вiдомо, музеї - це некомерцiйнi установи, що перебувають на службi суспiльства та його розвитку, будучи вiдкритими для людей, вони збирають, зберiгають, вивчають, популяризують та експонують з освiтньою, просвiтницькою метою iсторичнi матерiали, зiбранi багатьма поколiннями фахiвцiв музейної справи. Саме такою дiяльнiстю плiдно займається Нiкопольський мiський музей.

Директор Нiкопольського краєзнавчого музею Олександр Олександрович Кушнiрук народився у 1958 р. на Волинi. Пiсля закiнчення педагогiчного училища був направлений працювати на Днiпропетровщину, звiдки пiшов служити до лав Радянської Армiї. Проходив службу в Афганiстанi, Нiмеччинi.

Пiсля демобiлiзацiї приїхав до Нiкополя. Отримав вищу освiту в Днiпропетровському державному унiверситетi. Деякий час викладав iсторiю в учбових закладах мiста Нiкополя, викладав також соцiологiю i суспiльствознавство в педагогiчному училищi i металургiйному технiкумi. З 1999 р. працює директором Нiкопольського краєзнавчого музею. Очолює мiську спiлку воїнiв-iнтернацiоналiстiв УСВА. Олександр Олександрович Кушнiрук - фахова, талановита людина, поет. Керiвник лiтературного об"єднання "Гелiкон". Заснував видавничу дiяльнiсть у краєзнавчому музеї.

Вiдомi нiкопольчани

Окремим роздiлом хотiлось би розповiсти про вiдомих мешканцiв мiста Нiкополя. Наш край багатий не лише на кориснi копалини, металургiйнi пiдприємства, родючi землi та щедрi врожаї. Наша земля щедра талановитими людьми. Чарiвну природу краю, особливо весною, коли цвiтуть каштани та акацiї, коли мiсто вкривається бiлим квiтом квiтучих садiв, воспiвали в своїх вiршах нiкопольськi поети Iгор Ляпiн та Григорiй Бiленко. Чудовi пейзажi, мальовничi краєвиди мiста зображенi на картинах мiсцевих художникiв Н. Луговенка, М. Галичина, Я. Фектистова та Д. Шеремета. Художник В. Живогляд став автором герба мiста Нiкополя.

Вiдомий i знаний не тiльки на Нiкопольщинi, а й на теренах всього колишнього Радянського Союзу, поет Iгор Iванович Ляпiн народився у 1941 роцi на Уралi в мiстi Каменськ-Уральському, вирiс в Українi, в Нiкополi. Працював на Пiвденнотрубному заводi, вчився в металургiйному технiкумi. Закiнчив Лiтературний iнститут iменi О.М. Горького. Працював редактором, завiдуючим вiддiлом поезiї в рiзних видавництвах. Займався перекладами кавказьких поетiв. Расул Гамзатов низько кланявся своєму росiйському колезi. Першу книжку вiршiв "Междуречье" видав у 1973 роцi. Потiм були книжки "Живу тобой", "Не вешние воды", "Линия судьбы", "Избранное", "Её зовут Россией", "А вечности в запасе нет" та iншi видання.

Iгор Ляпiн - лауреат премiї Ленiнського комсомолу, Всеросiйської лiтературної премiї "Сталiнград". Багато рокiв був першим секретарем Спiлки письменникiв Росiї. У 2005 роцi пiсля важкої хвороби перестало битися серце видатного поета i мужньої людини Iгоря Iвановича Ляпiна. В своїх замiтках вiн писав: "Україна - це i моя батькiвщина... Це мiй Нiкополь. Це дитинство i юнiсть. Це школа з вчителем в старенькiй гiмнастерцi, технiкум, до якого їздив на робочому потязi. Старий майдан, на якому три сторiччя тому Богдана Хмельницького було обрано гетьманом України. Це вiдроджений з руїн Пiвденнотрубний завод з його гарячими печами, гуркiтливими прокатними станами i, незважаючи нi на що, романтичними нiчними змiнами. Днiпро, рiчка Лапинка, плавнi з вербами в два обхвати, рибацькi вогнища. Перше лiтературне об"єднання при мiськiй газетi. Спiвробiтник газети, визнаний журналiст Олесь Корнiєнко. Милий Олександре Сергiйовичу! З яким спiвчуттям i любов"ю вiн дивився на нас! Український письменник Степан Чорнобривець - перший, хто розповiв менi про Лiтературний iнститут. Вiдслуживши в армiї i вже будучи студентом цього iнституту, я тужив за рiдним мiстом. Бiленькi хатки-мазанки пiд солом"яними чи очеретяними стрiхами так i стоять перед очима. Потiм до усього цього додались батькiвська могилка i постарiла мати. А ще додався кордон".

Отныне Украина

России - не сестра. Не выразить словами, Куда нас завели. Мы больше не славяне - Хохлы да москали.

Таким вiн був, Iгор Ляпiн, справжнiй поет i громадянин, нiкопольчанин i москвич, людина з великим серцем, котре зумiло вмiстити у собi Україну i Росiю.

Вiдомий росiйський полiтичний i вiйськовий дiяч, адмiрал

Володимир Петрович Комоєдов народився в нашому рiдному мiстi Нiкополь 14 серпня 1950 року в сiм"ї робiтника. В 1998-2002 роках командував Чорноморським флотом ВМФ Росiї.

У багатьох куточках нашої країни з теплотою згадують випускники свою вчительку Героя Соцiалiстичної Працi Н.О. Кириченко. Ветеран Великої Вiтчизняної вiйни, заслужений вчитель УРСР I.I. Костенко неодмiнно користувався повагою серед учнiвської молодi. Вiн часто зустрiчався з робiтниками нiкопольських пiдприємств, студентами металургiйного технiкуму та педучилища. I нiколи його цiкавi розповiдi про фронтове життя, спогади про армiйських товаришiв не залишали слухачiв байдужими. Знане на все мiсто iм"я нiкопольського вчителя iсторiї, вiдомого краєзнавця С.В. Шеремета. Спартак Васильович Шеремет є автором декiлькох iсторико-документальних нарисiв про мiсто Нiкополь.

Ось неповний перелiк його книжок: "Нiкопольське педагогiчне училище", "Медицина Никополя в ХХ веке", "Война глазами подростков". У 1960 роцi викладач Нiкопольського педучилища М.А. Бiлецька пiдготувала пiдручник з української мови для III класу росiйських шкiл. Цей пiдручник витримав вiсiм видань... Слiд зазначити i той факт, що випускники Нiкопольського педучилища працюють не лише в Українi, вони працюють у Росiї, Бiлорусiї, Казахстанi, Прибалтицi, Узбекистанi, на Далекому Сходi. I всюди користуються шаною та повагою.

Далеко за межами мiста було вiдомо iм"я бригадира комплексної бригади тресту "Нiкопольбуд", двiчi Героя Соцiалiстичної Працi I.Д. Ганчева. В народi його з повагою називали будiвельником мiста. Щоденна напружена праця будiвельникiв була ознакою великого сучасного мiста з прямими, широкими проспектами, бульварами й вулицями в буйнiй зеленi каштанiв, тополь та берiзок, зi свiтлими житловими кварталами багатоповерхових будинкiв. За спорудження цих чудових житлових будинкiв Iвану Дмитровичу Ганчеву i було присвоєно звання Героя Соцiалiстичної Працi. Щороку будiвельниками зводились новi висотнi будинки в мiстi, сiм"ї нiкопольчан справляли новосiлля, переїжджаючи з тiсних комуналок до свiтлих просторих квартир. Квартал за кварталом зростали новi житловi масиви з продуманою архiтекторами сучасною iнфраструктурою - поруч з багатоповерхiвками розташовувались магазини, школи та дитсадки, аптеки, дитячi та спортивнi майданчики, бiблiотеки, поштовi вiддiлення, перукарнi, ательє з пошиву одягу. Придiлялось багато уваги озеленню мiста. Робiтники зеленгоспу влiтку висаджували на клумбах в скверах i парках, i на головних вулицях мiста сотнi рiзних сортiв квiтiв та декоративних рослин. Висаджувалось багато кущiв троянд, чорнобривцiв, конвалiй, петунiй, айстр, канн, антиринумiв, пiвонiй, жоржин, лiлей. Влiтку мiсто перетворювалось на казку.

Медицина мiста представлена яскравими iменами. В Нiкополi сформувались сiмейнi династiї лiкарiв, в яких майстернiсть зцiлення i принципи клятви Гiппократа передаються з поколiння в поколiння. Це - родини лiкарiв Маковецьких, Рябухiних, Шаповалових, Садiкових, Кушнiренко, Захарових, Фомiних, М"якота-Рудих, Черкасових, Гень, Бевз, Федорових, Ляшенко, Павленко, Касьянових, Дубiнських, Лукашових, Сцепур, Цацкiних. Їх поважають, їм довiряють люди. У 70-90-х роках ХХ столiття нiкопольськi медики побували в закордонних вiдрядженнях. Лiкар В.I. Бевз працював в Сьєрра-Леоне та Кенiї, А.I. Луценко - в Алжирi та Нiгерiї, В.А. Пiляєв - у Великобританiї, М.Я. Голуб - в Алжирi, Є.П. Балєв - в Йєменi, В.Т. Шостак - в Анголi. Нашi нiкопольськi лiкарi за кордоном лiкували мiсцеве населення, передавали медичний досвiд iноземним лiкарям, займались влаштуванням шпиталiв та органiзацiєю охорони здоров"я в цих країнах, нерiдко ризикуючи власним життям. Слiд зауважити, що нiкопольськi медики в ближньому i дальньому зарубiжжi користуються великим авторитетом i повагою. Вiйськовий лiкар, генерал-лейтенант медичної служби Василь Трохимович Шостак згадує, що доводилось працювати в досить складних умовах в Народнiй Республiцi Анголi. Для цiєї країни притаманна незвична для нас суха спекотлива погода, влiтку стовпчик термометра пiднiмається до 50?С. В Анголi в тi роки йшла громадянська вiйна. Медики з 25 країн надавали медичну допомогу в шпиталях усiм, хто потребував медичної допомоги: пораненим на полi бою, мирному населенню i вiйськовим, дорослим, дiтям, породiллям... Добре зарекомендували себе нiмецькi, французькi медики, лiкарi з Куби, Японiї, Уругваю. В.Т. Шостак був поранений в Анголi. Пiсля одужання працював головним лiкарем нiкопольського про сухотного диспансеру. Разом з колективом лiкарнi прикладав багато зусиль, щоб у важкi часи перебудови їх лiкарняний заклад залишався "на плаву". Через брак коштiв в тогочасний перiод головному лiкарю самому доводилось домовлятися з колгоспами та радгоспами району з приводу постачання харчiв для хворих, щоб завчасно завезти борошно, крупи, картоплю, овочi тощо для лiкарняної їдальнi.

Вiдома театральна режисерка Лiдiя Юхимiвна Венцловська народилась у Москвi. Вона була репресована, потiм реабiлiтована. Щоправда без права оселятися в Москвi та iнших великих мiстах колишнього Радянського Союзу. Чому ця дивовижна жiнка обрала наше старовинне козацьке мiсто, не знаю. Проте цей вибiр мав доленосний вплив для розвитку театрального мистецтва в Нiкополi. Л. Венцловська майже 20 рокiв очолювала драматичний гурток при Палацi культури Пiвденнотрубного заводу. За її керiвництвом театральною трупою колектив народного театру виборов почесне звання "Народний" театр. Пiдiбрався талановитий колектив театралiв, однодумцiв. Це - Вiктор Масюткiн, Iван Орманджи, Олена Черкун, Ольга Куркова, Дора Гутман, Валентина Плотник, Емма Штейн, Володимир Ковальов, Вiктор Черненко, Iван Саблiн, Олена Лютая, Василь Бiлий, Iван Патерiн, Леонiд Добровольський та iншi ентузiасти своєї справи. Вдень вони працювали на заводi, вчились, а щовечора приходили в драмгурток на репетицiї, якi проходили в кiмнатi ?15 та на сценi Палацу культури Пiвденнотрубного заводу. "Ми не народнi артисти, а артисти iз народу", - так себе називали артисти нiкопольського народного театру. Їх талановита гра у виставах збирала аншлаги в великому глядацькому залi. Але самодiяльнi артисти виступали не лише на сценi Палацу культури ПТЗ, вони охоче проводили свої концерти на святкових концертах мiста та району, виїздили з виставами в села Нiкопольського району, виступали з концертними програмами пiд час жнив перед комбайнерами. В репертуарi театру були такi вистави "Робоча хронiка", "Русский характер", "Ночь перед бессмертием", "Одна береза знает", "Серце Луїджi", "А зори здесь тихие", "Свои люди - сочтемся!", "Женитьба Бальзаминова", ставились п"єси вiдомих драматургiв А. Арбузова, О. Островського, О. Пушкiна, А. Чехова, О. Толстого.

У березнi 2012 року в Нiкополi стартував новий телепроект "Будьте здоровы" з Андрiєм Шипко, його мета - допомогти людям зберегти своє здоров"я. Андрiй Федорович за фахом - лiкар, був обраний депутатом Днiпропетровської обласної ради. В новому телевiзiйному проектi йдеться мова про найсуттєвiшi моменти в галузi охорони здоров"я, про розвиток медицини в нашому регiонi, про лiкування i профiлактику небезпечних хвороб. Проект об"єднує багаторiчний досвiд нiкопольських лiкарiв. Проте не слiд забувати, що ще Сократ сказав: "Не можна лiкувати тiло, не лiкуючи душу". Саме для того, щоб жила в нас духовнiсть, щоб не згасала й мiцнiла, був створений соцiальний проект по вiдродженню духовностi серед мешканцiв краю. Iдея цього проекту належить Андрiю Федоровичу Шипку. Мета проекту - видавництво книг, випуск збiрок фiльмiв i музики, телепередач для духовноморальної освiти нашого суспiльства. Однiєю з яскравих сторiнок цього проекту стала збiрка кращих документальних фiльмiв "Мiжнародної Кiноасамблеї на Днiпрi-2011", котра проходила в Днiпропетровську в 2011 роцi. Збiрка видана на двох компакт-дисках, i складається з 10 фiльмiв. Тут зiбранi найкращi роботи режисерiв з України, Росiї, Бiлорусi, якi поставили перед собою завдання - знiмати кiноленти на актуальнi теми духовностi та повернення суспiльства до морально-етичних принципiв. Диски безкоштовно розповсюджувались по всiй областi, були доставленi в школи, iнтернати, бiблiотеки, Будинки милосердя та мiсця позбавлення волi. У 2012 роцi на черговому кiнофестивалi було представлено вже 13 кiнострiчок. Подiбнi фiльми виховують i змiцнюють вiру в душах людей, пiдтримують духовний розвиток суспiльства, дають надiю, яка нас надихає. Архiєпископ Криворiзький та Нiкопольський Єфрем зазначив: "У цих фiльмах багато свiтла, багато любовi i справжньої життєвої iстини. В них розкриваються теми, що глибоко хвилюють кожного з нас. Духовнiсть i культура завжди йдуть по життю поруч, цi моральнi цiнностi завжди доповнюють одне одного. Дуже важливо в нашi днi, щоб люди, особливо молодь, навчались на кращих моральних традицiях нашого народу, традицiях, закладених в основу кiнофестивалю".

Слiд сказати, що наш край завжди славився талановитими людьми. Кажучи про творчий потенцiал, не треба забувати про журналiстику. Вона представлена дуже цiкавими i плiдними прiзвищами. Це - Вiктор Чумак (багато рокiв працював редактором газети "Никопольская правда"), Володимир Глядченко (редактор газети "Пiвденна зоря"), журналiсти Анатолiй Гринченко, Тетяна Чекмарьова, Людмила Кулик, Едуард Слабких, Юрiй Коваль, Павло Жежурiн, Леонiд Петрiшин. У 90-тi роки ХХ столiття у читачiв користувалась популярнiстю газета "Никопольские известия". Газета захищала права громадян, представляла iнтереси громади. Були в пошанi "у народi" статтi дописувачiв з досить активною життєвою позицiєю Б. Кривчика, Л. Тихевич, К. Лященко,

Ю. Бабiнiна, А. Виноградової, А. Руденко. Користувались популярнiстю спецiальнi рубрики, де велись безкоштовнi консультацiї фахiвцiв: адвоката В. Ажмякова, голови асоцiацiї iз захисту прав споживачiв В. Лiпко, поради з лiкування травами провiзора-травника В. Чувiлiна. Зараз досить цiкаво перегорнути сторiнки цiєї газети. Це був складний час для нашої країни, коли руйнувались старi цiнностi радянського перiоду i зароджувалась нова система цiнностей сучасної європейської країни з ринковою економiкою, новою юридичною системою, новими механiзмами господарювання. Все ще було в новину, i деяким людям похилого вiку було досить складно перебудувати своє мислення. Деяким верствам населення здавалось, що взагалi все ще повернеться "на круги своя". Становлення самостiйної України супроводжувалося дуже болючими для людей економiчними та фiнансовими потрясiннями, деформацiєю моралi та етичних норм. Економiка України опинилася в глибокiй кризi. Зупинялися пiдприємства, рiвень виробництва у промисловостi та сiльському господарствi упав до критичного стану. З"явилася величезна кiлькiсть iмпортних промислових товарiв i харчових продуктiв, часто неякiсних, навiть шкiдливих для здоров"я людей. Лiки стали дуже дорогими. Були перебої з опаленням будинкiв взимку, погане освiтлення мiста, поганi дороги, низькi зарплати, вiдсутнiсть робочих мiсць, зависокi цiни на комунальнi послуги. Люди були вимушенi перебиватися випадковими заробiтками, або ставати "челноками", отакими сучасними купцями, якi торгували на базарах усiляким крамом, привезеним з-за кордону. Iлюзiї, народженi гласнiстю, перебудовою, демократiєю, швидко зникали. Розчарування, розгубленiсть, гiркота, бiль та гнiв охоплювали людей... Все це було. Хто пережив тi часи, той це пам"ятає.

Спорт є однiєю з найяскравiших сторiнок мiста. У 2000 роцi Нiкополь посiв перше мiсце в Днiпропетровськiй областi в оглядiконкурсi на кращу органiзацiю фiзкультурно-оздоровчої роботи. Найбiльш розвинутими видами спорту в мiстi є: легка атлетика, футбол, волейбол, вiтрильний спорт, кiкбоксинг, боротьба дзюдо i самбо, скелелазання. У Нiкополi створенi необхiднi умови для занять спортом для всiх категорiй населення. Спортивна база мiста нараховує 2 стадiони, 2 спорткомплекси, 32 спортивних зали, 23 футбольних поля, яхт-клуб, 45 примiщень для фiзкультурнооздоровчої роботи тощо. Крупними спорудженнями мiста є спортивний комплекс "Електрометалург", до складу якого входить стадiон на 7 200 глядачiв, критий легкоатлетичний манеж, три спортивних зали, два скеледроми, 7 тенiсних кортiв, тир, тренажерний майданчик, два тренувальних футбольних поля, поле для легкоатлетичних метань. Стадiон "Металург" iменi А.I. Куценка вмiщує 12 000 глядачiв.

За радянських часiв в мiстi була футбольна команда "Колос", яка виступала в нижчих лiгах чемпiонату СРСР. У 2007 роцi створена футбольна команда "ФК Нiкополь-Днiпряни". Команду очолює заслужений тренер України Григорiй Варжеленко. За пiдсумками 2008 року команда посiла 5 мiсце в першостi Днiпропетровської областi з футболу. В Нiкополi функцiонує 5 дитячо-юнацьких спортивних шкiл. Щорiчно в мiстi проводиться мiжнародний турнiр з юнацького футболу "Кубок Мерiї" з участю 400 молодих футболiстiв з Польщi, Угорщини, Молдови, Росiї та обласних центрiв України. Жоден вид спорту в Нiкополi не має стiльки заслужених тренерiв, як легка атлетика. Якщо в областi їх працює 35 осiб, то сiм з них - це нiкопольчани: В.Д. Бредихiн, В.I. Воловик, В.I. Грачов, Н.П. Коробко, В.А. Решетников, М.А. Цицарикова та В.Г. Чаус. Нашi земляки - вiдомi футболiсти: П.О. Яковенко, С.Д. Шавло, С.В. Закарлюка. В мiстi Нiкополi народився вiдомий яхтсмен Георгiй Iванович Шайдуко, заслужений майстер спорту СРСР, срiбний призер ХХVI Олiмпiйських iгр в Атлантi, президент Всеросiйської Федерацiї вiтрильного спорту.

Пам"ятайте, настане час, багато рiзних установ лiквiдуються, а музей - нiколи. Музеї iснуватимуть вiчно, бо вони показуватимуть майбутнiм поколiнням, чим людство в своїй творчостi було i чим воно стало. Яворницький Д.

ОРДЖОНIКIДЗЕВСЬКИЙ НАРОДНИЙ IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ IМ. М.А. ЗАНУДЬКА

(м. Орджонiкiдзе)

Орджонiкiдзе - мiсто обласного пiдпорядкування, знаходиться на лiвому березi рiчки Базавлук в мiсцi впадiння в неї рiчок Солона та Кам"янка. Розташоване за 215 км на пiвденний захiд вiд Днiпропетровська i за 5 км вiд залiзничної станцiї Чортомлик. На сьогоднi в мiстi мешкає близько 40 тис.чоловiк.

Археологiчнi розкопки на територiї мiста дають пiдставу твердити про давнє заселення цiєї мiсцевостi. В районi Богданiвської збагачувальної фабрики Шевченкiвського кар"єру та екскаваторного парку в 1964 р. археологи дослiдили курганнi поховання скiфiв (IV-III ст. до Р.Х.), у яких було знайдено коштовнi речi: серги iз зображенням богинi Афiни, намисто, пасок iз золотими бляшками, сагайдак на 180 стрiл, а також частину дерев"яного вiзка, залiзну сокиру, спис, бронзовий казан та iншi речi.

Але найбiльшою пам"яткою, яка прославила мiсто Орджонiкiдзе, стала знайдена 21 червня 1971 р. пiд час розкопок кургану Товста могила археологом Б.М. Мозолевським всесвiтньо вiдома знахiдка - золота пектораль (нагрудна прикраса). Вона належала скiфському царю. Золота пектораль вже давно перетворилась на символ давньої iсторiї України. Ювелiрнi технiки, що використовувалися для її виготовлення, це - лиття по восковiй моделi, волочiння, скань, паяння, емалювання. Вважається, що пектораль була виготовлена грецькими майстрами-ювелiрами на замовлення знатних скiфiв i датується IV ст. до Р.Х. Композицiя пекторалi складається з трьох рiвнiв. Найнижчий - анiмалiстичнi сцени за участю мiфологiчних та реалiстичних звiрiв. Середнiй - флористичнi мотиви. Верхнiй - сцени за участю скiфiв та домашнiх тварин. Є кiлька версiй-iнтерпретацiй зображуваних мотивiв. За деякими - на пекторалi зображено побутовi сцени iз життя скiфiв. За iншими - скiфська легенда про Золоте руно та двох братiв, що вирушили на його пошуки. Пектораль була виготовлена iз золота 958 проби, сягала 30,6 см у дiаметрi й важила 1 150 грамiв. Робота майстрiв викликає захоплення. Мозолевський сам розгадав таємницю пекторалi: то не просто нагрудна прикраса скiфського царя, а символ Нового року, який скiфи святкували навеснi, коли пробуджувалася природа.

У VIII-ХI ст. неподалiк вiд мiста Орджонiкiдзе, на територiї Каховського водосховища, в старому гирлi Днiпра проходив славетний торговий шлях "Iз варяг у греки". Мiсто знаходиться на колишнiй територiї земель козацького вiйська Запорозького. Саме тут бiльше як 300 рокiв тому знаходились Базавлуцька та Чортомлицька Сiчi. З останньою пов"язанi життя i вiйськова дiяльнiсть нацiонального героя України Iвана Сiрка, могила якого знаходиться в с.Капулiвка (Нiкопольський район).

У 40-х рр. ХVII ст. землi, де тепер виросло Орджонiкiдзе, входили до складу Чортомлицької Сiчi. В 1775 р., пiсля її лiквiдацiї, на цьому ж мiсцi виникло село Покровське. Згодом землi Чортомлицької Сiчi разом iз селом Катерина II вiддала князю Вяземському. У 1802 р. вiн продав їх барону Штiглiцу. У 1861 р. у Покровському було створено економiю, власником якої став великий князь М. Романов. Подальша iсторiя Покровської економiї нерозривно пов"язана з розвитком гiрничодобувної промисловостi на Пiвднi України. Ще в 80-х рр. ХIХ ст. на схилах берегiв рiчки Солоної, що протiкала по цiй мiсцевостi, геолог Г. Федосєєв виявив на поверхнi грунту поклади марганцевої руди. Влiтку 1883 р. експедицiя Геологiчного комiтету, яку очолив гiрничий iнженер В.О. Домгер, вивчила їх бiльш докладно. Пiсля додаткових дослiджень, проведених геологами А. Михальським та М. Коцовським, тут було розпочато промислову розробку марганцевих руд i в 1886 р. засновано Покровськi копальнi. В перший рiк їх експлуатацiї було видобуто 4,4 тис.тонн марганцевої руди.

За перiод з 1886 по 1908 р. у балцi рiчки Солоної на схiд вiд Покровських копалень виникли новi рудники, зокрема у 1892 р. - рудник Брянського товариства, в 1893 р. - рудник Львова. У квiтнi 1896 р. Покровськi копальнi орендувало акцiонерне "НiкопольМарiупольське гiрничо-металургiйне товариство", засноване американськими та нiмецькими капiталiстами. В 1901 р. видобуток руди тут становив 2,1 млн. пудiв. Технiчний рiвень виробництва на марганцевих рудниках був дуже низьким. Роботи на рудничих шахтах проводились кустарним способом. Лопата i обушок були основним знаряддям працi шахтаря.

Про перемогу бiльшовицької Жовтневої соцiалiстичної революцiї в Петроградi шахтарi Покровських копалень довiдались 26 жовтня 1917 р., i вже на початку листопада влада перейшла до ревкому у складi I.А. Андрiашина (голови), Я.I. Шаповала та П.Т. Кулика. Ревком реквiзував запаси продовольчих товарiв у пiдприємцiв i розподiлив їх серед трудового населення. Крiм того, вiн узяв на облiк все устаткування та обладнання шахт.

Пiсля подiй громадянської вiйни, на початку 1921 р. у Покровському руднику водночас iз вiдбудовою шахт проводилися роботи по збагаченню видобутої ранiше руди. У 1922 р. тут розпочався видобуток марганцевої руди. За рiшенням уряду, в 1924 р. створюється спецiальне управлiння Нiкопольськими марганцевими рудниками. Покровськi копальнi було перейменовано на Олександрiвську дiльницю Максимiвського рудника, яка дiстала назву вiд розташованого поблизу села Олександрiвки. Але розробка родовищ захiдного крила басейну ще не провадилась у широкому масштабi. У роки iндустрiалiзацiї країни, у зв"язку з тим, що потреба в марганцевiй рудi ще бiльше зросла, роботи розгорнулися i на Олександрiвськiй дiльницi. З другої половини 1933 р. Олександрiвську дiльницю було видiлено в самостiйне рудоуправлiння, яке в 1934 р. перейменовано на рудник iм. Орджонiкiдзе. Коли гiтлерiвська Нiмеччина вiроломно напала на Радянський Союз, шахтарi рудника iм.Орджонiкiдзе всi свої сили спрямували на вiдсiч ворогу. Вони самовiддано трудилися, щоб дати фронту бiльше продукцiї. У липнi 1941 р. за рiшенням Нiкопольського райкому партiї на руднику було сформовано винищувальний батальйон, який очолив командир загону гiрничорятувальної служби

Ю.Н. Новицький. Батальйон узяв участь в органiзацiї евакуацiї обладнання шахт до радянського тилу.

Багато гiрникiв рудника iм. Орджонiкiдзе боролися проти ворога на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни. Про це можна дiзнатись, вiдвiдавши мiський iсторико-краєзнавчий музей, "Зал бойової слави", в якому знаходяться "свiдки" грiзних рокiв Великої Вiтчизняної вiйни - особистi речi, фотографiї, документи героїв. Так, вiддiлення пiд командуванням колишнього вибiйника шахти I.Т. Малки в одному з боїв знищило 20 фашистiв i взяло в полон 20 нiмецьких солдатiв i офiцерiв. За мужнiсть i вiдвагу, виявленi в боях, а також за вмiле керiвництво старший сержант I.Т. Малка був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Хоробрий воїн загинув на полi бою в 1944 р.

Слюсар Орджонiкiдзевського автопарку Б. Кулемiн вiдважно воював з фашистами у Польщi. В бою танк Б. Кулемiна, прорвавшись у тил ворога, розгромив обоз гiтлерiвцiв, знищив ворожу автоколону. Всi члени танкового екiпажу удостоєнi звання Героя Радянського Союзу. 4 лютого 1944 р. частини Червоної Армiї визволили рудник iм. Орджонiкiдзе i селище вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. У цих боях особливо вiдзначилася 79-а гвардiйська стрiлецька дивiзiя 8-ї гвардiйської армiї. Свято шанують гiрники iм"я молодшого лейтенанта I.Г. Шатохiна, якому за мужнiсть в бою посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Вiдступаючи пiд ударами радянських вiйськ, нiмецько-фашистськi загарбники зруйнували та затопили шахти рудника. Все цiнне устаткування було вивезене до Нiмеччини або знищено. У 1944 р. орджонiкiдзевцi повнiстю вiдбудували 4 шахти, закiнчили спорудження нової шахти, ввели в дiю збагачувальну фабрику, вiдремонтували технiку. Протягом року було видобуто понад 60 тис. тонн марганцевої руди. Вже на кiнець першої пiслявоєнної п"ятирiчки рудник iм.Орджонiкiдзе набагато перевищив довоєнний рiвень.

В 1952 р. на Богданiвському кар"єрi рудника було застосовано метод видобутку марганцевої руди вiдкритим способом, iнiцiатором якого став Ф.С. Дем"яненко. Працюючи на шахтах з дитячих рокiв, вiн пройшов трудовий шлях вiд вiдкатника до керуючого рудником. Вже в 1953 р. вiдкритим способом було видобуто бiльше 81 тис. тонн руди - майже десята частина загального видобутку. За впровадження нових методiв, якi дали змогу пiдвищити продуктивнiсть працi, Ф.С. Дем"яненко нагороджено орденами Ленiна, Червоної Зiрки та "Знак Пошани". В 1956 р. в результатi об"єднання робiтничих селищ (Калiнiна, Гiрницького та iн.) та села Олександрiвки виникло мiсто Орджонiкiдзе. В цьому ж роцi вперше не тiльки в радянськiй, а й в свiтовiй практицi було запропоновано метод рекультивацiї (вiдновлення) колишнiх кар"єрних земель. Саме в цей час були об"єднанi гiрничодобувнi пiдприємства в одне цiле - Орджонiкiдзевський гiрничозбагачувальний комбiнат, який став головним пiдприємством мiста.

Захоплююча екскурсiя (розповiдь) про давнi заселення мiсцевостi, козацькi часи, промислове освоєння краю та про виникнення мiста Орджонiкiдзе не може нiкого з жителiв та гостей мiста залишити байдужими. Кожному з нас властива цiкавiсть до минулого землi, на якiй живемо. I найчастiше це є потребою нашої духовностi. Потреба якомога бiльше дiзнатись про навколишнiй свiт, пiзнати його велич i красу; про людей, що жили i творили безсмертну iсторiю рiдного краю; ще - лишити щось по собi на згадку прийдешнiм поколiнням. Саме таке бажання одного спекотного лiтнього дня виникло у мiсцевого журналiста, редактора газети "За марганець" Миколи Андрiйовича Занудька.

Вiдтодi його помисли i прагнення спрямувались на те, щоб зiбрати i зберегти якнайбiльше речових пам"яток iсторiї та культури предкiв. За допомогою любителiв-краєзнавцiв Д.Я. Бондаренка, геолога Г.П. Фоменка, пенсiонерiв I.А. Андрiашина, О.М. Мiненка, заступника керуючого рудником Д.С. Дем"яненка, кiнотехнiка Г.А. Дерев"янка, фотографа Ф.М. Новикова починає створюватись фонд для майбутнього музею. I у груднi 1967 р. невелике примiщення редакцiї газети "За марганець" перетворилось i в архiв, i в сховище.

Так у 1967 р. був створений Орджонiкiдзевський народний iсторико-краєзнавчий музей iм. М.А. Занудька. У 1969 р. музею надано iм"я "Народний". Рада музею складається з 15 чоловiк, ветеранiв вiйни, Почесних громадян мiста, iсторикiв та краєзнавцiв. "Чим мiцнiшi зв"язки з культурою, тим бiльшого можна чекати вiд людини, як вiд громадянина, свiдомого творця матерiальних i духовних цiнностей, патрiота", - це слова мiського голови I.I. Цупрова. Спливуть роки, з"являться новi поколiння, а музей продовжуватиме знайомити всiх небайдужих з iсторично-культурною спадщиною. Бо саме тут, у скарбницi духовної культури, можна навчитись любити й шанувати рiдний край, його мешканцiв, творцiв промислової слави регiону, країни.

"Пам"ятайте, - писав свого часу вiдомий iсторик i дослiдник Яворницький Д.I., - настане час, багато рiзних установ лiквiдуються, а музей - нiколи. Музеї iснуватимуть вiчно, бо вони показуватимуть майбутнiм поколiнням, чим людство в своїй творчостi було i чим воно стало". Справдi, велика мудрiсть мiститься у народному прислiв"ї: "Краще один раз побачити, нiж сто разiв почути", адже наочний приклад навряд чи можна порiвняти з розповiдями. Саме тому значимiсть музею для мiста та його мешканцiв важко переоцiнити, а особливо для пiдростаючого поколiння. Бо тут, у перлинi духовної культури, вони вчаться любити й шанувати рiдний край, його iсторiю та творцiв.

Експозицiя розпочинається з iсторiї створення музею. На меморiальнiй дошцi викарбувано: "Орджонiкiдзевський iсторико-краєзнавчий музей засновано з iнiцiативи любителiв-краєзнавцiв при активнiй допомозi мiського комiтету КП України, мiськвиконкому, пiдприємств мiста на честь 50-рiччя утворення Радянської України. Грудень 1967 р.". На iншiй меморiальнiй дошцi читаємо: "Колегiя Мiнiстерства культури УРСР за заслуги у створеннi експозицiй i проведення масово-полiтичної роботи серед населення присвоїла Орджонiкiдзевському музею на громадських засадах почесне iмення "Народний музей". Липень 1969 р.". З 1993 р. мiський народний iсторико-краєзнавчий музей носить iм"я М.А. Занудька.

У музеї проводяться виставки робiт з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва учнiв шкiл, вихованцiв Будинку творчостi та юнацтва. Постiйно ведеться робота з пошуковими групами, якi збирають цiкавий матерiал з iсторiї рiдного мiста, його жителiв. До кожної iсторичної подiї проводяться тематичнi екскурсiї, зустрiчi, виставки, уроки мужностi та народознавства. Не зменшується iнтерес до вивчення та дослiдження iсторiї мiста. Члени ради музею: Л.А. Мiшина, А.I. Череп, П.О. Гопенко,

П.Л. Алейнiков, Л.А. Казарiн, С.В. Костецький, П.П. Шаповал,

I.В. Меркулова, Г.С. Щербина, О.Г. Жерносiк, Л.Г. Жерносiк, Н.Ф. Єршова, Ю.Д. Середа, В.I. Алтухов, М.О. Баршунiн допомагають працiвникам музею знаходити цiкавi матерiали. Музей поповнюється новими експонатами, оформлюються новi експозицiї, котрi вiдображають правдиву iсторiю рiдного краю. Пiдтвердженням цьому стала вiдкрита нова експозицiя "Спортивна гордiсть нашого мiста", iнiцiаторами якої є А.I. Череп i В.I. Алтухов.

Iсторiя мiста Орджонiкiдзе має багато пам"ятних вiх (всi вони знайшли своє висвiтлення в музейнiй експозицiї): створення гiгантського гiрничо-збагачувального комбiнату з його величезною iнфраструктурою з видобутку окисних i карбонатних марганцевих руд, будiвництво плавального басейну (на 50 метрiв) союзного значення, зони вiдпочинку на вiдпрацьованих кар"єром площах пiсля їхньої рекультивацiї, створення на рекультивованих землях ландшафтного заказника "Богданiвський" площею 1 387 гектарiв.

Заказник "Богданiвський" - унiкальне поєднання збережених у природному станi i антропогенно змiнених екосистем. Тут проводяться дослiдження динамiки розвитку флори i фауни в умовах iнтенсивного впливу на природу техногенних факторiв. Тут зростають ковила Лессiнга, ковила волосиста; зустрiчаються також дозорець-iмператор, вусач земляний хрестоносець, гадюка степова схiдна, лунь польовий, якi занесенi до Червоної книги України. У музеї сiм залiв загальною площею 220 м2, нараховує вiн 2 770 експонатiв, якi розповiдають про iсторiю рiдного краю вiд часiв первiсно общинного ладу до сьогодення:

 "Скiфи Приднiпров"я".

 "Промислове освоєння краю".

 "Трудова слава Орджонiкiдзевського ГЗК".

 "Зал бойової слави".

 "Природа рiдного краю".

 "З життя української сiм"ї".

 "Виставковий зал".

Зал, у якому ми бачимо фрагменти з життя української родини. У музеї проводяться виставки робiт з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва учнiв шкiл, вихованцiв Будинку творчостi дiтей та юнацтва. Велика робота ведеться по вшануванню лiквiдаторiв Чорнобильської трагедiї. На базi музею проводиться робота з пошуковими групами, якi збирають цiнний матерiал з iсторiї рiдного мiста, його жителiв. Музей активно працює зi шкiльними музеями мiста, Нiкопольським краєзнавчим музеєм.

При плануваннi роботи враховуються iнтереси населення мiста, календар знаменних i пам"ятних дат, як мiста, так i держави в цiлому. Вся робота працiвникiв музею носить культурноосвiтнiй характер i спрямована на культурний розвиток, особливо дiтей та юнацтва, вiдповiдає гострим проблемам сучасностi, вiдродженню духовностi, iсторiї та культури українського народу, вихованню любовi й пошани до рiдного краю, держави, поваги до рiдної мови, збереженню iсторико-культурних цiнностей. Працiвники музею прикладають максимум зусиль, щоб їх робота носила змiстовний доступний iнформацiйно-цiкавий характер. ...Спливуть роки, з"являться новi поколiння. Експонати музею розкажуть й їм iсторiю краю поднiпровського вiд давнини i до їх сьогодення.

Директор Орджонiкiдзевського народного iсторико-краєзнавчого музею iм. М.А. Занудька Тамара Iванiвна Жежерiна народилась у 1946 р. в родинi робочого в селищi Дем"янiвка на Донбасi. Там пройшли дитинство i юнiсть. Закiнчила Стародубовську школу-iнтернат. Тамара Iванiвна Жежерiна завжди захоплювалась книгами, роботою в рiзних гуртках. З активною життєвою позицiєю вихована на вiйськово-патрiотичних традицiях своєї родини. Дiд Т.I. Жежерiної - повний Георгiївський кавалер, батько - ветеран Великої Вiтчизняної вiйни, дядько - Герой Радянського Союзу.

У 1967 р. закiнчила Донецьке культпросвiтучилище. У 1981 р. - Ленiнградську ордена "Знак Пошани" Вищу профспiлкову школу культури, за фахом - методист-органiзатор КПР вищої квалiфiкацiї. Ветеран культури. Т.I. Жежерiна - директор музею з великим досвiдом. Кожний образ з музейних експонатiв воєнних рокiв i зустрiчi з ветеранами пропускає крiзь своє серце. Пiд час проведення I Нiкопольського регiонального музейного фестивалю у травнi 2010 р. Т.I. Жежерiна була нагороджена грамотою "За музейне подвижництво".

Виховує все: люди, речi, подiї, та насамперед й тривалiше за все - люди. Макаренко А.

МАРГАНЕЦЬКИЙ IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

(м. Марганець)

Мiсто Марганець стоїть на правому березi рiчки Днiпро в мiсцi впадiння в нього рiчок Томакiвки й Ревун.

Мiльйони рокiв тому на мiсцi сучасного Марганця було море, пiдтвердженням цьому слугують знахiдки гiрникiв. При вскриттi пластiв землi пiд час видобутку руди були знайденi кiстки кiтiв, iнших морських тварин, морських мушль, котрi вже не водяться в сучасних морях. Саме вiдклади морського дна на основi гранiтних пластiв i спровокували утворення марганцевої руди.

На територiї сучасного мiста ще за дореволюцiйних часiв археологами було розкопано величезний скiфський курган (IV- III ст. до Р.Х.), у якому виявлене багате поховання вождя iз золотими прикрасами, зброєю тощо, а також кiлька курганiв зрубної культури доби бронзи (II-I тис.до Р.Х.) та пiзнiх кочовикiв (ХIV-ХV ст.). На мiсцi сучасного Марганця була утворена перша Запорiзька Сiч. Розташовувалась вона на островi Томакiвка. На жаль, частина острова сьогоднi затоплена водами Каховського водосховища, а частина збереглась i знаходиться мiж рiчкою Томакiвкою та водосховищем в районi "Острова". Острiв мав ще декiлька назв: Буцький, Днiпровський, Городище та Острiв. Займав площу близько 300 га. Його омивали рiчки Бугай, Русло, Ревун. Томакiвська Сiч була заснована в 40-60 рр. ХVI ст. i проiснувала до 1593 р. Це мiсце вважалось однiєю з найкращих фортець на Днiпрi.

Запорозькi козаки пiд керiвництвом Iвана Пiдкови боролись проти турецького гноблення в Молдовi. Також острiв був базою козацько-селянського повстання (1591-1593 рр.) пiд проводом Криштофа Косинського. В останнiй перiод повстання татари напали на Томакiвську Сiч. Пiсля героїчної оборони козаки були вимушенi залишити острiв. Вночi вони вийшли на човнах з облоги i перебрались на острiв Базавлук.

На островi Томакiвка з 12 по 15 грудня 1647 р. перебував Богдан Хмельницький з сином Тимофiєм i загоном однодумцiв, де зiбрав й сконцентрував повстанськi сили для визвольної боротьби українського народу 1648-1654 рр. проти польського гноблення. Звiдси в сiчнi 1648 р. вiн напав на Микитинську Сiч (територiя сучасного мiста Нiкополь), де розгромив польський гарнiзон i взяв владу в свої руки. Отаман Iван Сiрко також пов"язаний з марганецькою землею. Уславився кошовий отаман тим, що не програв жодної битви. Вiн зображений на картинi вiдомого росiйського художника Iллi Рєпiна "Запорожцi пишуть листа турецькому султану". Похований Iван Сiрко в с.Капулiвка Нiкопольського району, неподалiк вiд Марганця.

У 1880 р. мешканець с. Городище копав колодязь i знайшов незвичайну тверду землю. Згодом, вiн узнав, що це руда марганцю. Це вiдкриття зацiкавило геологiчний комiтет гiрничого департаменту й власникiв металургiйних заводiв. Влiтку 1883 р. геолог В.О. Домгер в долинi рiчки Солоної знайшов великi поклади марганцевої руди. Таким чином, вiн вiдкрив найбiльше в свiтi родовище марганцю. У 1886 р. була вiдкрита перша шахта по добуванню руди, а в 1910 р. пiдприємство стало найбiльшим постачальником руди на свiтовий ринок. У 1926 р. с.Городище було перейменоване в Комiнтерн, а в 1938 р., коли до складу селища увiйшли ще декiлька населених пунктiв, набуло статусу мiста i отримало назву Марганець. У 1941-1944 рр. мiсто знаходилось в фашистськiй окупацiї. Мiсцевими жителями велася партизанська вiйна проти ворога. В центрi мiста i досi збереглися будiвлi, якi пам"ятають тi жахливi роки. В будiвлi колишньої дитячої полiклiнiки в роки окупацiї було розташоване гестапо, в стiнах якого закатованi й вбитi сотнi людей. Їх тiла скидали у яму поблизу будiвлi (зараз на цьому мiсцi братська могила у виглядi Меморiалу з Вiчним вогнем).

У 50-х рр. ХХ ст. частину острова Томакiвка i прилеглих селищ, частину плодючих земель i таємних печер було затоплено водами Каховського водосховища, що призвело до знищення багатьох iсторичних цiнностей й суттєво змiнило клiмат регiону. У 1970 р. на лiвому березi Днiпра почалось будiвництво Запорiзької ГРЕС, а в 1979 р. - Запорiзької атомної електростанцiї. Це суттєво позначилось на екологiї мiста i прилеглих районiв. Обидвi станцiї можна побачити неозброєним оком, стоячи на березi Каховського водосховища з боку Марганця.

Багата iсторiя краю завжди цiкавила iсторикiв i краєзнавцiв. Свого часу зацiкавила вона i Вадима Костянтиновича Сандула, вiдповiдального секретаря Товариства охорони пам"яток iсторiї та культури мiста. Вiн провiв велику дослiдницьку i пошукову роботу, зiбрав багато експонатiв та виступив засновником iсторикокраєзнавчого музею мiста Марганця. 29 квiтня 1969 р. на вул. Радянськiй, 76 вiдкрито музей на громадських засадах. Вже в червнi 1971 р. рiшенням колегiї Мiнiстерства культури УРСР музею було присвоєно почесне звання "Народний".

Протягом 30 рокiв музей працював на громадських засадах. А влiтку 1999 р. виконком Марганецької мiської ради прийняв рiшення зробити музей структурним пiдроздiлом вiддiлу культури. Та на жаль, i реекспозицiя, i початок фiнансування музею затяглися до кiнця 2006 р. Тiльки 8 грудня 2006 р. на останнiй сесiї мiської ради прийнято рiшення про створення Марганецького мiського краєзнавчого музею зi ставкою директора та повним фiнансуванням з мiського бюджету.

Сьогоднi експозицiя музею складається з шости роздiлiв:

 "Геологiя та палеонтологiя краю".

 "Стародавня археологiя Приднiпров"я. Скiфи".

 "Край в козацькi часи".

 "Початок рудорозробок у краї". "Народження мiста Марганця".

 "Пiдпiльний та партизанський рух у мiстi (1941-1944 рр.)".

У роздiлах "Геологiя i палеонтологiя краю", "Стародавня археологiя Приднiпров"я. Скiфи" представленi експонати, якi були знайденi у кар"єрах та копальнях Марганецького гiрничо-збагачувального комбiнату у 1967-1969 рр. Багато експонатiв принесли до музею шахтарi цього комбiнату. Археологiчнi дослiдження також проводились в цей перiод. Близько 100 експонатiв виставленi у вiтринах роздiлiв. Найбiльш цiкава скiфська добiрка з 17 експонатiв: наконечники стрiл, посуд глиняний побутовий, мiднi жiночi прикраси.

"Край в козацькi часи" висвiтлює перiод iснування Томакiвської Сiчi на теренах краю. В роздiлi експонується колекцiя речей середини ХVIII ст.: козацьки люльки, побутовi речi, старожитностi, якi музею подарував у 2008 р. краєзнавець iз Запорiжжя Ю.А. Вiлiнов. За фахом лiкар-терапевт, вiн є автором багатьох наукових збiрок з краєзнавства, з iсторiї Хортицi.

Роздiли "Початок рудорозробок у краї" та "Народження мiста Марганець" висвiтлюють подiї на територiї краю з 1883 р. по сьогодення. Як вище зазначалось, промислове освоєння краю почалося пiсля вiдкриття в 1883 р. на цих землях покладiв марганцевих руд росiйським геологом В.О. Домгером. В експозицiї роздiлiв є також iнформацiя про людей краю, їх фото та особистi речi. Багато експонатiв свого часу приносили шахтарi Марганецького гiрничо-збагачувального комбiнату.

Серед них: шахтарськi каски з лiхтариками та акумуляторами, вiдбiйнi молотки пiслявоєнних часiв. Молотки, удосконаленi саме в Марганцi. Свого часу їх удосконалив керуючий трестом "Нiкополь-Марганець" I. Тимошенко. За його розробками почали виготовляти молотки в Марганцi i в Українi. За оцiнками експертiв цi вiдбiйнi молотки краще пристосованi до умов роботи в марганцевих шахтах i знiмають одночасно 20-30 кг пласту руди. Для порiвняння, сучаснi бiльш легкi вiдбiйнi молотки знiмають тiлькi 10-15 кг пласту.

Воєнному перiоду iсторiї м. Марганця присвячено роздiл "Пiдпiльний та партизанський рух у мiстi (1941-1944 рр.)". 904 доби Марганець був окупований нiмецько-фашистськими вiйськами пiд час Великої Вiтчизняної вiйни з 17 серпня 1941 р. по 6 лютого 1944 р. В експозицiї представленi фото i особистi речi партизан, в тому числi, радiоламповий приймач, яким передавали данi на Велику землю; оригiнали "аусвайсiв" нiмецькою мовою з печаткою "м. Марганець"; поштовi листiвки, якi нiмцi вiдправляли своїм родичам в Нiмеччину. Окупанти були дуже впевненi, що вони прийшли на нашу землю назавжди.

Загальна площа музею складає 173 м2. На початок 2011 р. у фондах музею нараховувалось 4 510 одиниць експонатiв основного та допомiжного фондiв. Актив музею складається з 10 чоловiк. До нього входять члени мiського осередку краєзнавцiв, вiдомий краєзнавець iз Запорiжжя Ю.А. Вiлiнов та всi не байдужi до музейної справи мешканцi мiста.

Останнiм часом в музеї поновлена виставкова дiяльнiсть. На рiк проводиться до 6-8 рiзноманiтних виставок. Художники, майстри декоративно-прикладного мистецтва активно спiвпрацюють з музеєм i охоче виставляють свої роботи на огляд мiсцевих жителiв. Серед них, вiдомi iмена в мiстi: I. Баркаш - художник-аматор - майстер пейзажного живопису, голова ради ветеранiв ГЗКу; П. Хохлов - працiвник ГЗКу, художник-аматор, майстер з коренепластики; ученицi мiського професiйного лiцею - майстринiвишивальницi. Музей на рiк вiдвiдує до 2 000 вiдвiдувачiв - мешканцiв i гостей 45-тисячного мiста Марганця.

З 2007 р. директором музею працює Костянтин Дмитрович Бакуров. Вiн народився 14 жовтня 1959 р. у м. Запорiжжя. В 1987 р. закiнчив iсторичний факультет Запорiзького державного унiверситету. В 1991-1995 рр. очолював Запорiзький обласний музей народної творчостi та етнографiї. У 1983 та 1989 рр. був учасником археологiчних експедицiй у Запорiзькiй та Київськiй областях. У 90-х рр. очолював етнографiчнi експедицiї до нацiональних сiл Запорiзької областi (грекiв та болгар).

К.Д. Бакуров - засновник та органiзатор п"яти Регiональних наукових конференцiй "Iсторико-етнографiчнi дослiдження Нижньої Надднiпрянщини", почесний член Всеукраїнської спiлки краєзнавцiв (з 1993 р.), член Нацiональної спiлки краєзнавцiв України, голова Марганецького мiського осередку спiлки краєзнавцiв. Музейний фахiвець з великим досвiдом, директор Марганецького музею К.Д. Бакуров провiв велику пошукову i дослiдницьку роботу: суттєво доповнив колекцiю козацьких речей в роздiлi "Край в козацьку добу" та значно збiльшив експозицiйний роздiл "Пiдпiльний та партизанський рух у мiстi (1941-1944 рр.)".

У 2007 р. вiн отримав Почесну грамоту Харкiвської Нацiональної Академiї мiського господарства "За пiдготовку талановитої молодi" за участь у Всеукраїнському конкурсi серед студентiв України з екскурсiйної роботи. Ним було пiдготовлено екскурсiю "На Томакiвську Сiч - у мiсто Марганець". У 2008 р. пiд керiвництвом К.Д. Бакурова музей став дипломантом Другого Всеукраїнського музейного фестивалю з отриманням Диплому учасника та Диплому журi. Був нагороджений цiнним призом - диктофоном. У 2010 роцi Марганецький iсторико-краєзнавчий музей - учасник I Регiонального музейного фестивалю при Нiкопольському краєзнавчому музеї. В 2011 р. взяв активну участь у II Нiкопольському регiональному музейному фестивалi "Скульптурний салон".

...Ходжу до музею, неначе на свято,

Лiтаю, немов, крiзь купальський вогонь, -

Бо то Батькiвщини священнi палати, то пам"ять i гени народу мого! Нiколаєнко О.

ТОМАКIВСЬКИЙ РАЙОННИЙ НАРОДНИЙ IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ IМ. 50-РIЧЧЯ ПЕРЕМОГИ

(смт. Томакiвка)

Томакiвщина має глибоке iсторичне корiння. Тут стояла одна з Запорозьких Сiчей - Томакiвська. Знаходилась вона на островi Томаковка посеред плавнiв.

Заснування постiйного поселення Томакiвка ("Уход Томаковка") датується 1552 р. Є така легенда, що назву йому дала цариця Катерина. Подорожуючи до запорозької слободи, вона побачила квiтку маку. Спитала вона, що це за гарнi квiти. Вiдповiв царицi старий сивочолий дiд-запорожець: "То - Маковка". "Томаковка...", - не зовсiм розумiючи, повторила Катерина i додала, що нехай i слобода ця вiднинi називається Томаковка. Тому недаремно на гербi сучасної Томакiвки красується ця яскрава степова квiтка.

В енциклопедичному словнику Брокгауза i Ефрона за 1890- 1907 рр. зазначено, що "Томаковка - село Катеринославського повiту Катеринославської губернiї, при рiчцi Томаковцi. Мешканцiв 10 813 осiб, 2 православнi церкви, 2 земських та 1 церковно-парафiяльна школи, земська лiкарня, аптека, ярмарок, до 20 торгiвельно-промислових пiдприємств. Колишнє запорозьке селище (Кайдацької паланки). В надiлi селян Томаковки родовище залiзної руди".

Томакiвський район - велика скарбниця минулого. На територiї району розташованi 33 пам"ятники iсторiї та 211 пам"ятникiв археологiї, з котрих 207 курганiв, 3 поселення доби бронзи i одне поселення Черняхiвської культури. Головною галуззю економiки

Томакiвського району є сiльськогосподарське виробництво. Господарства району спецiалiзуються на виробництвi зерна, молока, яєць, вирощуваннi технiчних культур. Сiльськогосподарську дiяльнiсть в районi здiйснюють рiзнi компанiї Томакiвки i усього району, серед яких 42 пiдприємства рiзних форм власностi i 130 фермерських господарств.

У 1956 роцi Томакiвцi був наданий статус селища мiського типу. Томакiвка - адмiнiстративний центр Томакiвського району. Кiлькiсть мешканцiв цього населеного пункту за переписом 2011 року становить 7 280 осiб. В селищi дiють маслоробний та комбiкормовий заводи, хлiбозавод, цегляний завод, агрофiрма "Перше Травня" та фермерськi господарства. Функцiонують об"єкти соцiальної сфери: 2 школи та дитсадок, професiйний аграрний лiцей та музична школа. Є кiлька закладiв охорони здоров"я - районна лiкарня, 3 аптеки, санепiдемстанцiя. Дiють заклади соцiально-культурної сфери: Будинок культури, районна картинна галерея, Центр творчостi молодi, Будинок школяра, бiблiотека, районний iсторико-краєзнавчий музей.

Початком заснування Томакiвського районного музею став шкiльний музей Томакiвської СШ, який органiзував у 1960 р. вчитель географiї Василь Данилович Прокопенко. Шкiльний музей не мiг задовольнити потреб жителiв району i в 1967 р. було вiдкрито Томакiвський районний iсторико-краєзнавчий музей згiдно рiшення виконкому районної ради народних депутатiв ? 48 вiд 2 листопада 1967 р. "Про вiдкриття Томакiвського районного iсторико-краєзнавчого музею на громадських засадах на 50-рiччя Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї".

Музей вiдкрився в окремо пристосованому примiщеннi i мав у своїх фондах лише 216 експонатiв. Першим директором музею в 1967 р. призначили Є.Т. Федорченка. У 1977 р. виконком районної ради прийняв рiшення: розпочати роботу по створенню нового, розширеного музею. Директором музею на громадських засадах було затверджено М.М. Бiлика, пiд керiвництвом якого i починається збiр музейних експонатiв. Для оформлення нового музею був пiдписаний договiр з обласним виробничим художньооформлювальним комбiнатом. Оформлення музею проводилося до 1980 р. i ним займалися районнi художники пiд керiвництвом

П.I. Бабiя. У фондах музею на день вiдкриття 9 травня 1980 р. вже налiчувалося 2 300 експонатiв. Саме цього дня був вiдкритий поновлений розширений iсторико-краєзнавчий музей. В цей день його вiдвiдало 700 вiдвiдувачiв.

У 1982 р. музею було присвоєно звання "Народного". В цьому ж роцi Томакiвський районний музей було представлено на ВДНГ УРСР. Загальна площа музею складає 274 м2. Музей має такi експозицiйнi зали:

 "Природа".

 "Найдавнiшi часи".

 "Вiд заснування Томакiвки до пiсляреволюцiйного перiоду". "Зал Бойової слави".

В залi природи представлено карту району, кориснi копалини, ґрунти, рослинний та тваринний свiт. Це улюблений зал томакiвської дiтвори, вони не втомлюються майже щодня дивитися на опудало дикого кабана, якого було впольовано в 1980 р. Цiкавить їх i стара колекцiя комах та метеликiв, а томакiвський люд ходить, щоб дiзнатися яка на вигляд та чи iнша лiкарська рослина, тому що в експозицiї представлено дуже багатий гербарiй.

В центральному залi "Найдавнiшi часи" увагу вiдвiдувачiв привертають документальнi та речовi експонати, якi були свiдками далекого минулого: макет з картиною життя первiсних людей, вiдкопанi кам"яна зброя та знаряддя працi, прялка та гребiнь, побутовi речi селян, український нацiональний одяг, дерев"яний посуд та багато iншого. З цiкавiстю розглядають вiдвiдувачi новий експонат - макет хатини пiд соломою, подарований музею мiсцевим фермером А.В. Скоруком.

У 1993 р. було вiдкрито картинну галерею iм. Д.Н. Красняка, як фiлiя Томакiвського районного iсторико-краєзнавчого музею. З 1993 р. по 2001 р. директором музею був М.Т. Поставець. З 1995 р. за рiшенням Томакiвської районної Ради народних депутатiв музею присвоєно iм"я 50-рiччя Перемоги.

У 2002 р. Томакiвський районний музей виборов друге мiсце в конкурсi, який проводився обласним управлiнням культури серед закладiв культури сiльських районiв серед музеїв, та був нагороджений цiнним призом - телевiзором.

Кожного року музей вiдвiдує близько 5 000 чоловiк, чимало побувало тут землякiв томакiвчан, якi живуть i працюють в рiзних куточках України, близького та далекого зарубiжжя, а також гостей iз Голландiї, Нiмеччини, Францiї, Iталiї. У 2009 р. родина томакiвчанки - жительки Iталiї Олени Кулешової пiсля вiдвiдування музею та картинної галереї, протягом трьох рокiв фiнансово допомагала музею з ремонтом експозицiйних залiв. Художньо обдарована жiнка подарувала своє полотно до фонду картинної галереї та надiслала коштовнi iграшки в дарунок дiтям-сиротам району.

В ходi оглядової екскурсiї по музею вiдвiдувачi з цiкавiстю слухають легенди про назву селища, захоплюючу розповiдь про Томакiвську Сiч. Острiв Томакiвка, на якому в 1564-1593 рр. була розташована Томакiвська Сiч, лежить бiля сучасного мiста Марганець Днiпропетровської областi, навпроти однойменної рiчки. Рiчка Томакiвка, права притока Днiпра, пiдходила до острова зi сходу i роздiлялась тут на два рукави. Один зливався з притокою Днiпра - Ревуном, другий - з Рiчищем.

В теперешнiй час, частина острова затоплена Каховським водосховищем, вiд рiчок залишилися лише їх рiчища i острiв став пiвостровом, на якому встановлено пам"ятний хрест.

Томакiвська Сiч була заснована на островi Томакiвка, який татари влучно назвали "тумак" - шапка (вiн i справдi нагадував шапку). За розповiдями старожилiв острiв у давнину був вкритий величезним лiсом, на його околицях росли високi грушi, а на самiй серединi "гойдався високий-превисокий дуб". У стратегiчному планi розташування острова Томакiвки було дуже зручне: вiн стояв серед низовинних плавнiв i з усiх бокiв був охоплений рiками й рiчками. Рiчки навколо острова Томакiвки були достатньо глибокi.

По острову був добрий степ, де можна було випасати чималi табуни коней, байраки ж на ньому та береги ще у дев"ятнадцятому столiттi були рясно вкритi дубом, грушею та кислицею. Доступитися до Сiчi було нелегко, бо протока Ревун досить широка i перейти її окружною дорогою було неможливо. З гармат же хоч i можна було дострелити до острова, та Сiч була захована за високою горою i дiстати її там при тодiшнiх гарматах було неможливо. Доступитися ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й думати, бо там на цiлу милю слалися непроходимi пущi плавнiв. Найбiльша висота острова 14 метрiв, площа 350 десятин, периметр 6 верст. Польський шляхтич Самуїл Зборовський, який був у Сiчi в ХVI ст., розповiдав, що острiв цей "такий широкий, що може вмiстити двадцять тисяч чоловiк i багато коней"...

Тремтiння серця у вiдвiдувачiв викликає експозицiя "Залу Бойової слави". Розiрвана бомбою стiна, на вибоїнах жменька рудої землi - це томакiвчани брали її заюшену кров"ю радянських воїнiв, як святиню. Колючий дрiт, свiтлини з поля бою, пам"ятник 126 дiтям-сиротам, особистi воєннi речi томакiвчан не залишають байдужим жодного вiдвiдувача.

Професiйно створена експозицiя в цьому залi, експонати воєнних часiв дозволяють вiдвiдувачам поринути в героїку Великої Вiтчизняної вiйни, дiзнатися про тих, хто захищав Томакiвщину вiд ворога, хто полiг на Томакiвськiй землi, та про землякiв, якi воювали на всiх напрямках фронту. Зрошена кров"ю Томакiвська земля, бо бої тут були особливо жорстокi. Дорогою цiною заплатили воїни Радянської Армiї, визволяючи Томакiвський район вiд фашистських загарбникiв, понад 4 000 воїнiв залишилися тут лежати навiки. Не можливо назвати їх поiменно, але їх подвиг томакiвчани будуть завжди пам"ятати. Iсторiя визволення Томакiвщини багатьом слухачам схожа на легенди. За кожною з них, героїчно вiдданi життя воїнiв.

В експозицiї можна побачити "Повiдомлення Совiнформбюро про жорсткi розправи та знущання нiмецько-фашистських загарбникiв над жителями с.Томакiвки Днiпропетровської областi". Пiд час окупацiї фашисти розстрiляли 483 мирних жителя, в тому числi 126 сирiт Михайлiвського дитячого будинку та 56 пацiєнтiв Володимирiвського будинку iнвалiдiв. За свiдченнями старожилiв нiмцi пiдкидали дiтей у повiтря i розстрiлювали. 4 319 юнакiв та дiвчат силомiць вивезено на рабську працю до Нiмеччини, звiдки багато не повернулися.

Не хотiв ворог покидати Томакiвську землю, бо вона займала важливу роль у нiмецькiй оборонi Нiкопольського басейну, де нiмцi органiзували видобуток марганцевої руди. Томакiвку було визволено вiд фашистiв лише 30 грудня 1943 р. Весь район - 6 лютого 1944 р. "В нiч з 30 на 31 грудня 1943 р. загинув 22-рiчний командир СА-152 гвардiї молодший лейтенант Махмудов Абiджан. Вiн перебував на борту танка i показував шлях. Його скосила ворожа куля. Падаючи, вiн потрапив пiд трак. Коли танк зрушили з мiсця, Махмудова нiде не було. Виявилось, що його тiло перетерло мiж кригою, камiнням i траком танка. У водi випливло його серце. Командир другої установки П.Г. Байсков поклав його на броню своєї машини i з серцем друга ходили в атаку на ворога. Пiзнiше, пiд час вiзиту до Томакiвки П.Г. Байсков напише про це вiрш "Серце Махмудова":

Ты, наверное, помнишь, Томаковка, Новогодний бой за селом. Здесь сегодня, поклавши маки, Я и сердце оставил своё.

Тому найшановнiшими та поважними гостями музею є ветерани та учасники Великої Вiтчизняної вiйни.

В експозицiйному роздiлi "Сучасна Томакiвка" вiдвiдувачi знайомляться з поетами томакiвчанами, якi в своїх творах славлять рiдний край. Поет Г. Зiмненко про Томакiвку написав так:

Томакiвко моя, козацька сторона, Крiм тебе навкруги милiшої нема.

Червонi маки пестить срiбна ковила, Духмянi васильки, полин i сон-трава... Тут в давнину на конях отамани Бороли славу гетьману Богдану.

Тут мирно сплять кургани сивочолi, Сiрка славетного вершилася тут доля.

Щорiчно, завдяки жителям Томакiвки поповнюються фонди музею та картинної галереї, саме тому музей був i залишається "народним". Дверi музейних закладiв гостинно вiдчиненi для кожного вiдвiдувача.

Фiлiя музею - районна картинна галерея iм. Д.Н. Красняка. У творчому доробку митця понад 100 робiт станкової та монументальної скульптури героїко-патрiотичного спрямування. Галерея - краса i гордiсть Томакiвщини (з 2008 р. лектором картинної галереї та музею працює Л.О. Колихалова), має один експозицiйний зал, де експонуються полотна та скульптури митцiв Днiпропетровщини i України.

Вiдрадно, що Томакiвський районний музей i картинна галерея живуть єдиним життям з Томакiвським районом. Жодне районне свято не проходить без участi цих закладiв культури. Ретельно органiзованi i проведенi працiвниками музею тимчасовi тематичнi виставки та виставки виробiв народних майстрiв гарно доповнюють цi свята.

У 2001 р. спiвробiтниками музею було розпочато органiзацiю циклу виставок виробiв народних майстрiв "Майстрами славиться Томакiвська земля". Мешканцi району полюбили цi виставки - жодна з них не повторюється. А що тiльки не побачиш на них! I вироби з дерева, металу, рiзноманiтнi малюнки, живописнi полотна, гончарнi вироби з томакiвської глини, фiгурки козакiв з гiпсу. Виставляються прекраснi вишитi картини художньою гладдю, народним хрестиком, бiсером i кольоровими стрiчками.

Знають та милуються виставками жителi району та зарубiжнi гостi. Мешканцi Днiпропетровської областi впiзнають томакiвськi вироби. Неодноразово обласне управлiння культури вiдзначало нагородами томакiвських майстрiв. У 2008 р. працiвники музею взяли участь у Всеукраїнському фестивалi "Дзвони Чорнобиля" з виставкою "Чорнобильським дзвоном довiку тривожити людськi серця", де вишивка майстринi А.В. Малась "Хатина бiля озера" в номiнацiї кращих вишитих творiв отримала перше мiсце.

До кожного свята в музеї та галереї органiзовуються тимчасовi стацiонарнi виставки та тематичнi заходи. Розпочинається рiк циклом бесiд у музеї та галереї "Українським малятам про народнi свята". До Дня захисника Вiтчизни зазвичай у музеї проходить вечiр-зустрiч з воїнами рiзних поколiнь, виставка воєнних скульптур Д.Н. Красняка "Живи, солдате в бронзi та гранiтi, живи солдате в пам"ятi людськiй". До Дня Перемоги проходить цикл масових заходiв "Згадаємо поiменно", уроки мужностi, бесiди, дитячi ранки, тематичнi вечори-зустрiчi.

Працiвники музею ведуть науково-просвiтницьку i освiтньовиховну роботу. Планомiрно зберiгають, систематизують i популяризують пам"ятки матерiальної i духовної культури, що сприяє залученню людей рiзних вiкових категорiй до вивчення iсторикокультурної спадщини свого народу, забезпеченню єдностi та спадкоємностi минулого i сучасного поколiнь.

Актив музею з 15 чоловiк очолює начальник вiддiлу культури i туризму Томакiвської райдержадмiнiстрацiї М.Ф. Даровських. Вона постiйно опiкується роботою музею, була у складi музейної делегацiї на I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалях. Марiя Фелiксiвна - працiвник культури, як то кажуть, вiд Бога.

Директор Томакiвського районного музею Олена Iванiвна Дмитриченко народилася 2 вересня 1961 р. Закiнчила Харкiвський державний iнститут культури. За професiєю - бiблiотекарбiблiограф вищої категорiї. Загальний стаж роботи 32 роки. Працювала за фахом у Томакiвськiй районнiй бiблiотецi. На посадi директора музею працює з 2001 р. О.I. Дмитриченко - людина талановита i небайдужа до iсторiї рiдного краю. До роботи ставиться з великою вiдповiдальнiстю. Велику увагу в своїй дiяльностi придiляє вихованню пiдростаючого поколiння, бо вважає, що заради прийдешнiх поколiнь працюють iсторики i краєзнавцi, а молодим творити iсторiю майбутнього. В 2010 р. пiд час проведення I Нiкопольського регiонального музейного фестивалю Томакiвський районний музей було вiдзначено грамотою "За музейне подвижництво", а в 2011 роцi пiд керiвництвом О.I. Дмитриченко Томакiвський музей став переможцем II Регiонального музейного фестивалю "Скульптурний салон".

Музей, як велика держава, в ретроспективi iсторичного розвитку i в контекстi культури, є невiд"ємною частиною цiнностей, збережених людством. Злацен М.

МУЗЕЙ ТРУДОВОЇ ТА БОЙОВОЇ СЛАВИ ПIВДЕННОТРУБНОГО ЗАВОДУ

(м. Нiкополь)

Нiкопольський Пiвденнотрубний завод (НПТЗ) побудований у 1935 р. на майданчику в 512 га. У 1933-1934 рр. на будiвництвi заводу працювало понад 9 000 чоловiк.

Це було найбiльше пiдприємство трубної промисловостi в Європi, до складу якого входив 61 структурний пiдроздiл. Щорiчно НПТЗ виробляв близько 1 млн. тонн труб - 140 000 стандартних розмiрiв з 400 сортiв сталi.

У 1959 р. в експлуатацiю були введенi два нових цехи по виробництву пресованих труб з нержавiючої сталi та сплавiв, згiдно з вимогами хiмiчної промисловостi, котлобудування, авiабудування, суднобудування та iнших галузей.

У Великiй Радянськiй Енциклопедiї за 1969-1978 рр. зазначено: "Нiкопольський Пiвденнотрубний металургiйний завод iм.50-рiччя Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї, велике металургiйне пiдприємство в м.Нiкополi, яке випускає стальнi безшовнi, електрозварнi та вiдцентрованолитi труби. Став до ладу в 1935 р. (в складi цеху малих агрегатiв та трубоволочильного цеху). Випуск труб в 1939 р. перевищив обсяг виробництва труб в царськiй Росiї (1913 р.) бiльше чим на третину.

Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни 1941-1945 рр. все основне обладнання заводу було вивезене на Урал. Головнi будiвлi i споруди заводу були зруйнованi окупантами. Пiсля визволення Нiкополя (лютий 1944 р.) почалось вiдновлення заводу. В квiтнi 1945 р. почав випускати труби трубоволочильний цех, в 1947 р. був пущений трубопрокатний цех ? 2 зi станом "350", в 1950 р. змонтований трубопрокатний агрегат "140" трубопрокатного цеху ? 1.

У 1950-1970 рр. стали до ладу новi цехи (вiдцентрованого лиття труб, електрозварювальний, обробки геологорозвiдувальних труб, трубопресовий, трубоволочильний, стан безперервного прокату труб та iн.). В 1958 р. об"єм виробництва труб зрiс порiвняно з 1940 р. у 8 разiв, за 1959-1965 рр. на 44%, за 1965-1970 рр. на 39,9%. У 1967 р. названий iм"ям 50-рiччя Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї. Нагороджений орденом Ленiна (1966 р.)".

Найважчими для працiвникiв заводу були роки Великої Вiтчизняної вiйни. Коли фронт наблизився до берегiв Днiпра, почалась евакуацiя промислових пiдприємств i установ Нiкополя в схiднi райони країни. На початку серпня 1941 р. металурги Пiвденнотрубного заводу за тиждень демонтували прокатне обладнання i вивезли його в мiсто Первоуральськ Свердловської областi (Росiя). Туди ж виїхали з сiм"ями робочi, iнженери i технiки. Ось як описав роки евакуацiї заслужений металург України А.П. Тарасенко: "Монтаж нiкопольського обладнання вели пiд вiдкритим небом, цiлодобово. За чотири з половиною мiсяцi був пущений i дав першу продукцiю прокатний стан. Катали труби в цеху без даху i стiн, пiд дощем i снiгом, поки не накрили, а мороз стояв трiскучий - до мiнус 40 градусiв. Всi працювали самовiддано. Змiни були 12 через 12 годин на добу, а iнодi й 36 годин, коли не було змiнника (через хворобу або того, хто пiшов на фронт). Не було, звiсно, у нас нi вихiдних, нi вiдпусток, але про прогули, навiть про запiзнення на декiлька хвилин на роботу не було й мови. Умови працi були дуже важкi, ми завжди були втомленими, голоднi, хлiб на картки вже був з"їдений за 10-15 днiв наперед. В їдальнi меню воєнного часу: суп з кропиви чи капусти, на друге - горохова чи вiвсяна каша, на третє - хвойний напiй з сахарином.

Кусень хлiба був на вагу золота, цiнували його дуже. За особливi трудовi досягнення начальник цеху вручав заохочуванi талони на хлiб - по 100 грамiв. Щоб не марнувати сил, ми не покидали цех, а пiсля роботи спали в бракованих трубах, а взимку бiля печей. Але щоб ми не робили, як би не було важко, нашим девiзом залишалось: "Все для фронту! Все для перемоги!". (Уривок з книги С.В. Шеремета. "Вiйна очима пiдлiткiв", 1993 р.).

У лавах Червоної Армiї, на всiх фронтах Великої Вiтчизняної вiйни билось за свободу своєї Вiтчизни понад 8 000 нiкопольцiв, бiльше 4 000 загинуло на полях битв, багато з фронтовикiв виявили виключний героїзм.

Страшними були наслiдки "господарювання" гiтлерiвцiв у Нiкополi. За два з половиною роки окупацiї (з 17 серпня 1941 р. по 8 лютого 1944 р.) вони вбили i закатували у фашистських катiвнях 8 000 радянських громадян, в тому числi 1 500 дiтей i пiдлiткiв. 4 000 юнакiв i дiвчат вивезено до Нiмеччини, де їх кинули на важкi каторжнi роботи.

Мiсто довелось вiдбудовувати заново з попелу та руїн. Тiльки по мiсту було зруйновано 919 будинкiв, 26 заводських цехiв, 23 школи, 3 лiкарнi, 8 дитсадкiв, 4 готелi, Будинок вiдпочинку, магазини, клуби, лiтнi кiнотеатри та багато iншого. Загальних збиткiв завдано на 1 мiльярд карбованцiв. Лише збиток, завданий Пiвденнотрубному заводу, де були зруйнованi вщент основнi та пошкодженi всi iншi цехи, склав 123 мiльйони карбованцiв. На будiвництвi Пiвденнотрубного заводу i його вiдбудовi пiсля Великої Вiтчизняної вiйни брали участь тисячi людей рiзних нацiональностей з рiзних куточкiв величезної країни.

У 80-х рр. минулого столiття на Пiвденнотрубному заводi працювало 25 000 робiтникiв. А кiлькiсть населення мiста Нiкополя в тi роки складала 153 000 чоловiк. Отже, кожен шостий мешканець Нiкополя працював на цьому промисловому гiгантi, флагманi трубної промисловостi Радянського Союзу. До речi, i будували цей завод зусиллями всiєї країни.

Про значення заводу в життi нашого народу говориться в iнформацiйному виданнi Нiкопольського металургiйного технiкуму "Випускники - наша гордiсть" (2008 р.): "Один з первiсткiв трубопрокатного виробництва, який вiдiграв виключну роль у перетвореннi нашої країни з вiдсталої, аграрної в передову iндустрiальну державу, Нiкопольський Пiвденнотрубний по праву вважався флагманом галузi. За способами виробництва, рiзноманiтностi та складностi сортаменту продукцiї вiн не мав аналогiв як у вiтчизнянiй, так i в зарубiжнiй металургiї. Завод забезпечував високоякiсними трубами широкого сортаменту близько 20 000 споживачiв всерединi країни, експортував їх бiльш нiж у 40 країн свiту".

Спорудження трубного гiганту вплинуло на весь соцiальний та культурний розвиток мiста. За допомогою трубникiв в мiстi побудовано багато сучасних багатоквартних житлових будинкiв, лiкарнi, стадiон "Металург", парки вiдпочинку i сквери з водограями, Палац культури з великим залом для глядачiв, бiблiотекою, духовим оркестром, драматичним, танцювальним i хоровим гуртками. Був прокладений проспект Трубникiв (в радянськi часи називався проспект Ленiна) - це найбiльша вулиця мiста Нiкополя. На проспектi є бульвар, зручний для пiшоходiв. Довжина проспекту 5 км, ширина - 60 метрiв. Головним напрямком проспекту був залiзничний маршрут, по якому курсував "Трудовий потяг" станцiї "ПТЗ - Мiсто", який возив робочих на змiни i додому пiсля роботи. "Трудовий потяг" служив мешканцям мiста близько 30 рокiв до 1958 р. Потiм на маршрутi залiзничної гiлки виросла каштанова алея-бульвар.

На проспектi Трубникiв бiля заводоуправлiння ПТЗ встановлено пам"ятник трубникам, якi загинули в роки Великої Вiтчизняної вiйни. Тут завжди багато квiтiв, молодята в днi одружень вiдвiдують це священне мiсце в знак пошани до загиблих.

Нiкопольцi не тiльки будували Пiвденнотрубний завод, вони працювали на будiвництвi промислових об"єктiв в рiзних країнах - Болгарiї, Єгиптi, Iндiї. "Щось ми знаємо, - вважає головний зберiгач Нiкопольського краєзнавчого музею I.В. Анцишкiн, в 1981-85 рр. працював плавильником на ТПЦ ? 1 Пiвденнотрубного заводу, - але ще бiльше не знаємо, про роль нiкопольцiв, якi працювали на будiвництвах промислових об"єктiв в країнах соцiалiстичного табору i третього свiту - в Китаї, Болгарiї, Нiгерiї, Єгиптi; служили в обмежених контингентах Радянської Армiї за кордоном; представляли КДБ та МВС в Європi, Азiї, Африцi та Латинськiй Америцi. Це й досi бiла пляма в iсторiї нашого мiста".

На сучасному етапi нашої незалежної України Пiвденнотрубний завод переживає нове народження i розвиток. На базi колишнього ПТЗ утворено 17 трубних пiдприємств, тут працюють випускники металургiйного технiкуму i професiйних лiцеїв мiста, створюються новi робочi мiсця. Сьогоднi Нiкополь є одним з найбiльших промислових центрiв Днiпропетровської областi та України, на територiї якого дiє багато рiзногалузевих промислових пiдприємств, активно розвивається малий i середнiй бiзнес. Згiдно з генеральним планом забудови центральної частини мiста, планується побудувати багатоповерховi житловi будинки та торгiвельно-розважальнi центри.

Музей трудової та бойової слави Пiвденнотрубного заводу вiдкрився в 1969 р. у заводському Палацi культури. Тодi це була "Кiмната трудової та бойової слави Пiвденнотрубного заводу". У 1978 р. музейнi експозицiї розташувались в будинку учбового центру. Для виховання молодi музеї пiдприємств завжди мали велике значення.

У 1982 р. музею НПТЗ було надано звання "Народний". Заводський музей неодноразово брав участь у рiзних конкурсах, займав призовi мiсця, i був одним з найкращих в Українi. Працiвниками музею постiйно проводилась пошукова та експозицiйна робота для збiльшення кiлькостi експонатiв.

Навiть у нелегкi 90-тi рр., коли багато пiдприємств культури не фiнансувались та зачинялись, музей Нiкопольського Пiвденнотрубного заводу вистояв. Сьогоднi музей є iсторичним. Вiн зберiгає як iсторiю НПТЗ, так i трубних ЗАТ, якi були заснованi на проммайданчику Пiвденнотрубного заводу у 2000 р.

Музей зараз займає площу 426 м2, а його колекцiя нараховує бiльше як 20 000 експонатiв. Кожен вiдвiдувач знайде те, що його цiкавить з iсторiї заводу в його чотирьох залах. Експозицiйнi зали займають площу 300,2 м2, фондосховище - 36 м2.

Екскурсiйний огляд експозицiї йде за хронологiєю. У першому залi музею розповiдається про часи, коли у 1931 р. керiвництво СРСР прийняло Постанову про будiвництво в державi Пiвденнотрубного заводу, та початок будiвництва заводу. В експозицiї - фото будiвництва, перших будинкiв в соцмiстi. Далi йде розповiдь про завод у роки Великої Вiтчизняної вiйни; вiдбудову та розвиток заводу в пiслявоєннi роки у п"ятирiчках; технiчний прогрес на НПТЗ; будiвництво нових цехiв.

У другому залi розповiдається про керiвництво заводу за всi роки, а також сьогодення. В цьому ж залi представленi зразки продукцiї трубних ЗАТ.

В третьому залi експозицiйнi стенди розповiдають про культуру та спорт на заводi.

В четвертому залi зiбранi подарунки до ювiлеїв заводу, книги про перебування у Нiкополi видатних людей.

У вiдвiдувачiв (особливо у молодi) викликають велику зацiкавленiсть стенди, на яких вони бачать фотографiї своїх рiдних, сусiдiв, друзiв. Школярi цiкавляться зразками труб, якi виготовляються в трубних цехах, роздiлами про спорт. Люди зрiлого та похилого вiку з хвилюванням роздивляються невелику експозицiю про долю робiтникiв заводу, якi були репресованi в 30-тi роки ХХ ст. Так, перший директор заводу Петро Петрович Брачко був репресований у 1938 р. Реабiлiтацiя дозволила зберегти його добре iм"я для спадкоємцiв.

Не залишає нiкого байдужим експозицiйний роздiл, присвячений подiям Великої Вiтчизняної вiйни. В тi роки завод було евакуйовано на Урал. Портретна галерея розповiдає про трубникiв - Героїв Радянського Союзу.

В музеї ведеться культурно-масова робота. Проводяться зустрiчi молодi з ветеранами Великої Вiтчизняної вiйни, якi розповiдають про своє життя, багаторiчну працю на заводi, дiляться своїм життєвим досвiдом. Проходять музейнi творчi вечори ветеранiв працi заводу, поетiв. Багаточисельнi фото i документи, якi зберiгаються у фондах - допомога студентам при написаннi дипломних робiт. До активу музею входять колишнi працiвники заводу: В.Д. Позiгун, I.I. Гузенко, Г.Т. Омельницький, М.I. Карамушко, Н.А. Бiрченко. Зберегти експонати, iсторiю для майбутнiх поколiнь - головне завдання музею. Для всiх вiдвiдувачiв музей працює безкоштовно. За роки роботи його вiдвiдало понад 30 000 чоловiк.

З 1991 р. Музей трудової i бойової слави Пiвденнотрубного заводу очолює Т.С. Зеленяк. Вона народилась 11 травня 1947 р. в родинi вiйськовослужбовця в м. Луга Ленiнградської областi (Росiя). Але рiдним мiстом вважає Нiкополь, бо мешкає в ньому з десяти рокiв. Пiсля закiнчення середньої школи почала трудову дiяльнiсть на Нiкопольському Пiвденнотрубному заводi. У 1973 р. закiнчила Херсонське культурно-просвiтнє училище на вiдмiнно, отримала професiю бiблiотекаря. Працювала в профспiлковiй та партiйнiй бiблiотеках ПТЗ.

Тетяна Семенiвна виробничу дiяльнiсть завжди сполучала з громадською. Протягом 20 рокiв керувала заводським жiночим клубом "Южанка". З 2003 р. очолює клуб трубникiв "Ветеран". Постiйно спiвпрацює з мiськими засобами масової iнформацiї: газетами "Проспект Трубникiв", "Репортер", "Вiзит-Вєнал" та ТРК "Сiч". Музейник з великим досвiдом, Тетяна Семенiвна постiйно займається збиральницькою i науково-дослiдницькою роботою. Її екскурсiї завжди цiкавi i викликають захоплення у вiдвiдувачiв.

Музей - нацiональна скарбниця, нацiональна гордiсть. Це формування iсторичної перспективи людини-громадянина. Тверська Д.

МУЗЕЙ IСТОРIЇ ТА ТРУДОВОЇ СЛАВИ ПАТ "НIКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВIВ"

(м. Нiкополь)

Нiкопольський завод феросплавiв (розташований у 3-х км на пiвнiчний захiд вiд мiста Нiкополь) є одним з найбiльших пiдприємств металургiйного комплексу України, найбiльшим феросплавним пiдприємством в Європi й другим у свiтi за обсягом виробництва марганцевих сплавiв (понад 11% свiтового виробництва феросплавiв). 75 % продукцiї заводу йде на експорт. Україна, як i iншi країни, якi входили до складу колишнього СРСР, є країнами з добре розвинутою металургiйною промисловiстю. Одна з галузей металургiйної промисловостi пов"язана з випуском феросплавiв, тобто одержання сплавiв залiза з iншими елементами, такими як Cr, Si, Mn и Ti. Випуском цих сплавiв займаються феросплавнi заводи, якi розкиданi по усiй територiї колишнього СРСР. Випуск продукцiї кожного заводу вiдрiзняється один вiд одного.

8 грудня 1961 р. рада Мiнiстрiв СРСР прийняла постанову про будiвництво в м. Нiкополi заводу феросплавiв. Будiвництво заводу було розпочате у 1962 р., а датою народження прийнято вважати 6 березня 1966 р., коли була виплавлена перша тонна електроплавильного флюсу в цеху ? 9. 27 серпня 1968 р. завод отримав першу продукцiю.

Першим директором заводу був призначений Олександр Iванович Сухоруков. Пiдiбрався дружний надiйний колектив спецiалiстiв та керiвникiв виробництва. Цiкавим є той факт, що спершу проклали дорогу - з неї починався завод. Ця дорога тепер з"єднує завод з мiстом. Завод будували тисячi радянських людей. Багато спецiалiстiв приїхало з iнших мiст Радянського Союзу, iз

Запорiжжя, з уральського мiста Сєров, з мiст далекого Сибiру - Новокузнецька, Кємєрово, з Грузiї, Казахстану. Велике будiвництво завжди залишає мiсце для трудового подвигу, це велика школа справжнiх людей, мужностi та вiдваги... не на полi бранi, а на будiвельному майданчику. Журналiст Фелiкс Саєнко у книзi про нiкопольський феросплавний завод "Надежный сплав" написав такi рядки: "Надо подчеркнуть истину того времени, она неотделима от трудового коллектива: настроение, воодушевление людей, задор и энтузиазм, чувства патриотизма и долга тогда решали многое. Этого отрицать нельзя. Этим наша история неповторима и уникальна. Возьмем на себя смелость утверждать, что ко всему - и поучительна, достойна подражания".

Рiдкiсна сировина для виробництва феросплавiв йшла в Нiкополь з рiзних куточкiв: флюорит - з Приморського краю, баделеїт - з Кольського пiвострова, поташ - з Карелiї, магнезит - з Уралу, глинозем - з Миколаївської областi. В тi роки навiть головна сировина - марганцева руда - тисячами тонн завозилась з Грузiї, з грузинського Чиатурського басейну. Тiльки згодом для виробництва завод став використовувати мiсцевi марганцевi руди. В жовтнi 1967 року начальником плавильного цеху ? 2 призначається Борис Федорович Величко. Згодом вiн очолить завод. Б. Величко багато рокiв керував виробництвом. У 1991 роцi за великий внесок у пiдвищеннi ефективностi феросплавного виробництва Борису Федоровичу Величко присвоєно звання Героя Соцiалiстичної Працi.

На промислових виставках у Францiї та Японiї експонувались 22 зразка електрофлюсiв нiкопольцiв. Вироби Нiкопольського феросплавного заводу охоче купували Болгарiя, Румунiя, Польща, Iндiя, Францiя, Великобританiя, Iталiя, Японiя, ФРН, Швецiя... Завод будувався у радянськi часи. По-рiзному зараз iсторики та полiтики визначають той час. Зрозумiло одне, той час вже не повернеться нiколи, вiн канув у Лету. Але як би ми не ставилися до дiй радянських вождiв, не слiд забувати про трудовий героїзм та самовiдданiсть радянських людей - явище неминуще i неповторне. Вони такими були. I земний уклiн їм за те, що недаремно жили, не жалкуючи своїх сил i здоров"я, працювали до сьомого поту. Прийдешнiм поколiнням ще належить зрозумiти своїх батькiв та дiдiв. Багато заводчан нагородженi за свiй труд орденами та медалями. Радує той факт, що завод як i ранiше провiдний у галузi. I сьогоднi, в нашi часи, є мiсце трудовому подвигу.

Максимальна виробнича потужнiсть пiдприємства становить 1,200 тис. тонн феросплавної продукцiї на рiк. У двох основних величезних цехах (520/50/55 м) порiвну розташованi 16 пiчних агрегатiв потужнiстю вiд 23 до 75 мега-вольт-ампер i висотою бiльше 50 м, що є на сьогоднi найпотужнiшими феросплавними печами у свiтi. Чисельнiсть працiвникiв заводу в серединi 2011 р. становила близько 7 000 осiб. Основною продукцiєю заводу є виробництво марганцевих сплавiв (силiкомарганець та феромарганець), необхiдних легуючих елементiв для виробництва високоякiсних i високомiцних сплавiв в чорнiй та кольоровiй металургiї та подальшого їх використання в рiзних виробничих галузях. Також завод виробляє електрофлюси, електродну масу, агломерат, граншлак, щебiнь. На територiї заводу розташована фабрика "Нiка", що виготовляє вироби з трикотажу.

Головний скарб заводу феросплавiв - його люди. Тут працює унiкальний, з точки зору професiоналiзму та вмiння вирiшувати поставленi задачi, колектив. За бiльш нiж чотири десятирiччя iсторичної бiографiї пiдприємства тiльки державних нагород удостоєнi близько 300 працiвникiв НЗФ. На заводi в рiзнi часи працювало 13 кандидатiв наук, 13 лауреатiв держпремiй, 20 лауреатiв iнших премiй. Багато працiвникiв пiдприємства були удостоєнi звання "Почесний металург". Почесного звання "Заслужений металург України" в рiзнi часи були удостоєнi:

 Аристов Iгор Борисович, ЦПФ, розливальник.

 Бабенко Михайло Григорович, ЦЕМ, змiшувач.

 Бас Iван Григорович, ЦПФ, вогнетривник.

 Безбородов Анатолiй Лук"янович, ЦПФ, горновий.

 Биков Микола Костянтинович, ЦПФ, плавильник.

 Бондаренко Сергiй Сергiйович, ЦПФ, майстер.

 Веремєєнко Сергiй Пантелiйович, ЦПФ, плавильник.

 Дьомiн Валерiй Павлович, ПЦ -9, слюсар-ремонтник.

 Дьомiн Якiв Дорофiйович, ЦПФ, старший горновий.

 Дереза Георгiй Вiкторович, ЦПФ, плавильник.

 Ємельянов Олександр Андрiйович, ПЦ-9, начальник цеху. Єрмаков Валерiй Олександрович, ЦПФ, помiчник начальника цеху.

 Загребельний Володимир Михайлович, ЦПФ, плавильник.

 Лєлiков Юрiй Михайлович, ЦПФ, плавильник.

 Макагон Вiталiй Григорович, ПЦ-9, плавильник.

 Надзоров Валентин Миколайович, АГЦ, начальник цеху.

 Ольшанський Володимир Иллiч, директор з виробництва i технологiї.

 Онищенко Павло Петрович, ЦПФ, помiчник начальника змiни.

 Осокiн Iван Григорович, ЦПФ, плавильник.

 Пiпа Анатолiй Миколайович, ЦПФ, плавильник.

 Руських Валерiй Михайлович, ЦПФ, плавильник.

 Тихонов Володимир Миколайович, начальник ВТК.

 Тронь Михайло Андрiйович, ЦПФ, старший майстер.

 Федотов Євген Георгiйович, ЦПФ, плавильник.

 Харитонов Адiй Олексiйович, ЦПФ, плавильник.

 Хоменко Вiктор Павлович, ВТК, заступник начальника.

 Цебро Павло Павлович, АГЦ слюсар-ремонтник.

У трудовiй книжцi старшого горнового Якова Дорофiйовича Дьомiна вiдзначено, що вiн працював на двох феросплавних заводах: Кузнецькому заводi феросплавiв (Росiя) та Нiкопольському заводi феросплавiв (Україна). Вiн разом iз сiм"єю приїхав з далекого сибiрського мiста Новокузнецька до Нiкополя в числi iнших досвiдчених феросплавникiв, щоб освоювати феросплавне виробництво на Нiкопольщинi.

Колектив заводу нацiлений на майбутнє. Нiкопольськi феросплавники щиро пишаються своїм пiдприємством. Адже в заводському гiмнi є такi слова:

Так процветай на славу,

Ставший для нас судьбой,

Крепни, завод ферросплавов, Все мы гордимся тобой.

30 листопада 1999 р. в життi заводу вiдбулися значнi подiї, якi привели до кардинальної змiни його подальшої долi. Вiдбулися збори акцiонерiв, тодi ще ВАТ НЗФ, на яких був обраний новий склад правлiння, а головою правлiння обрано Володимира Семеновича Куцина, кандидата технiчних наук, лауреата премiї iменi З. Некрасова. В.С. Куцин - талановита та енергiйна людина, захоплена технiчним новаторством, всiляко пiдтримує живу думку, творчiсть заводчан. Вiн переконаний, що небайдужiсть працiвникiв до справи приносить реальну користь економiцi виробництва та є важливим виховним засобом у формуваннi людини працi.

Багато уваги на заводi придiляється спорту та дозвiллю заводчан. Три з половиною тисячi заводчан є учасниками заводської спартакiади "За здоровий i активний спосiб життя", яка проходить з 12 видiв спорту. Тiльки за останнiй рiк у спортклубi "Електрометалург" пiдготовлено 2 майстри спорту, 15 кандидатiв в майстри спорту. Тут виховувались призери змагань олiмпiйського, всесвiтнього, європейського рiвня, майстри мiжнародного класу.

Вже багато рокiв при профкомi НЗФ працює бiблiотека, в якiй зiбрано чимало навчальної, науково-технiчної та художньої лiтератури. Зараз бiблiотека розташована на територiї спортклубу "Електрометалург" i продовжує приймати вiдвiдувачiв. Як зазначає головний бiблiотекар Марiя Бондар, останнiм часом кiлькiсть читачiв суттєво збiльшилась. Сюди звертаються не тiльки феросплавники, ветерани й пенсiонери НЗФ, та i їхнi дiти - учнi середнiх шкiл, студенти, мешканцi Нiкополя.

Палац культури заводу феросплавiв заслужено набув репутацiї справжнього культурного центру i заводу, i усього мiста Нiкополя. Тут є кiноконцертний зал, два танцювальних зали, один спортивний зал з трибунами для глядачiв. В 24 гуртках i секцiях займаються близько 1500 осiб. Три творчi колективи мають звання "народний". Протягом року культурно-масовi заходи вiдвiдують близько 120 тисяч нiкопольцiв. Тут проводяться новорiчнi вистави i випускнi вечори, вистави драматичних театрiв та концерти артистiв естради. На шпальтах заводської газети "Електрометалург" про заводськi подiї та мiськi новини можна дiзнатись зi статей вiдомих журналiстiв Валентини Прийменко i Володимира Цибенко.

На заводi придiляється багато уваги патрiотичнiй роботi та увiчненню пам"ятi загиблих героїв, якi визволяли Нiкопольщину. При пiдтримцi керiвництва i трудового колективу НЗФ у 1993 роцi був побудований меморiальний комплекс "Висота 167,3 - Могила Нечаєва". Могила Нечаєва це скiфський курган на територiї Нiкопольського району, а мовою вiйськових - висота 167,3 метра увiйшла в iсторiю Нiкопольщини як район найзапеклiших боїв в нашому краї. Життя пiвтора тисяч солдатiв забрав цей невеличкий клаптик землi. Багато рокiв їх iмена залишались невiдомими, сивий курган зберiгав мовчання. Тiльки завдяки зусиллям заводської пошукової групи пiд керiвництвом колишнього стропальника НЗФ, а зараз пенсiонера Леонiда Iгнатенка, були вiдновленi подiї й iмена, зiбранi факти тiєї трагедiї.

Музей iсторiї Нiкопольського заводу феросплавiв розмiщується в Палацi культури та спорту ПАТ "НЗФ". Вiн був вiдкритий пiсля реєстрацiї за рiшенням об"єднаного спiльного засiдання правлiння та профкому ВАТ "НЗФ" вiд 3 липня 1996 р. Площа експозицiї складає 77,6 м2. Музей дбайливо зберiгає iсторiю Нiкопольського заводу феросплавiв вiд "першого кiлка" до сьогодення.

На даний момент в музеї iснує чотири експозицiйнi роздiли:

"Будiвництво НЗФ (60-тi рр. ХХ ст.)".

"Початок виробничої дiяльностi та розвиток НЗФ в перiод з 1966 по 2009 рр.".

"НЗФ - флагман електрометалургiї України".

"Розвиток соцiальної сфери заводу".

Важливiсть продукцiї яку виготовляє завод висвiтлює експозицiйний роздiл "НЗФ - флагман електрометалургiї України". Пiд час iснування СРСР, НЗФ називали найбiльшим в Союзi, а потiм у Європi. Завод входить в п"ятiрку найбiльших заводiв феросплавiв у свiтi. На заводi встановленi унiкальнi печi, якi випереджали на той час по своїх параметрах феросплавне устаткування фiрм Бельгiї, Японiї, Нiмеччини.

Завод спецiалiзується на виробництвi марганцевих феросплавiв, таких як силiкомарганець i феромарганець, якi дуже потрiбнi для отримання якiсної сталi. Сплави та флюси НЗФ знаходять застосування в рiзних галузях економiки України, країн СНД та за кордоном. Продукцiя експортується бiльш нiж у 80 країн свiту. Вдало сказав свого часу український поет Петро Бiба: "Без марганцю - нi сталi, нi машин, нi деталi, нi гармати, нi багнета, нi знаряддя для поета".

Роздiл експозицiї "Розвиток соцiальної сфери заводу" пiдкреслює важливе значення заводської профспiлкової органiзацiї в соцiальнiй сферi робiтникiв. Велику увагу профком надає розвитку соцiального партнерства на основi укладання договорiв, в яких вiдбиваються усi сторони життя трудового колективу, у тому числi оздоровлення електрометалургiв та їх сiмей. Заводчани поправляють здоров"я в санаторiях Хмiльника, Трускавця, Моршина. Щороку в заводському профiлакторiї вiдпочиває в середньому 2 000 чоловiк. Така ж кiлькiсть дiтей проводить час в оздоровчому таборi iм. В. Усова на березi Чорного моря. Своє дозвiлля заводчани та члени їх сiмей можуть проводити в культурно-спортивному комплексi "Електрометалург" та чисельних секцiях спортклубу "Електрометалург".

У музеї знаходяться 18 експонатiв, якi вiдносяться до музейного фонду України в Днiпропетровськiй областi:

 Пам"ятний знак, який був занесений на Всесоюзну Дошку Пошани ВДНГ СРСР - "За високу ефективнiсть та якiсть роботи в одинадцятiй п"ятирiчцi" (1981-1985 рр.).

 Перехiдний Червоний Прапор iз занесенням на Всесоюзну Дошку Пошани ВДНГ СРСР - "Переможцевi у Всесоюзному соцiалiстичному змаганнi" (1984-1989 рр.).

 Перехiдний Червоний Прапор - "Переможцевi в соцiалiстичному змаганнi на честь 50-рiччя Радянської влади".

 Перехiдний Червоний Прапор - "Переможцю в соцiалiстичному змаганнi".

 Червоний Прапор - "МЧМ Нiкопольський завод феросплавiв".

 Шiсть портретiв директорiв заводу феросплавiв (художник А. Єгоров).

 Подарунок делегацiї з Японiї - шолом самурая.

 Книги Трудової Слави НЗФ i книги Пошани НЗФ.

Фонди музею нараховують понад 1 500 експонатiв. Щорiчно музей проводить близько 30 екскурсiй для студентiв та учнiв, а також гостей заводу й мiста. Проводяться тематичнi бесiди, експонуються виставки, присвяченi заводу i його пiдроздiлам, оформлюються тематичнi виставки до знаменних подiй заводу, мiста й країни. Завiдуюча музеєм iсторiї та трудової слави ПАТ "Нiкопольський завод феросплавiв" Марiя Миколаївна Метельченко. М.М. Метельченко народилась у 1968 роцi в мiстi Днiпропетровську в родинi службовцiв. Закiнчила середню школу у 1985 р., i вступила до Днiпропетровського хiмiко-технологiчного iнституту, який закiнчила у 1992 р., за фахом - iнженер-технолог. З вересня 2005 р. Марiя Миколаївна очолює Музей iсторiї ПАТ "Нiкопольський завод феросплавiв". Вiдновила пошукову роботу музею, збiльшила кiлькiсть експонатiв музейного фонду. При нiй збiльшилась кiлькiсть вiдвiдувачiв музею, поновлено експозицiйнi комплекси. М.М. Метельченко любить активний вiдпочинок. В вiльний вiд роботи час любить читати i спiлкуватися з цiкавими людьми.

Побачити i пiзнати свiй край можна або своїми очима, або за допомогою книг. Ломоносов М.

МУЗЕЙ IСТОРIЇ НIКОПОЛЬСЬКОГО ТЕХНIКУМУ НАЦIОНАЛЬНОЇ МЕТАЛУРГIЙНОЇ АКАДЕМIЇ УКРАЇНИ

(м. Нiкополь)

У металургiйному технiкумi знаходяться два музеї - музей iсторiї Нiкопольського технiкуму Нацiональної металургiйної академiї України та музей народного мистецтва iм. Г.С. Мацука.

Музей iсторiї Нiкопольської металургiйної академiї України створено у 1992 р. Тут зiбрано багато експонатiв про тих, хто стояв на початку створення технiкуму, про видатних металургiв Нiкополя, керiвникiв трубних пiдприємств. Музей народного мистецтва заснований народним митцем Григорiєм Мацуком. Свої чисельнi роботи та дослiдження вiн передав у дар музею. Пiсля смертi вiдомого земляка музей назвали на його честь.

НМетАУ має багату i славну iсторiю. Технiкум заснований у 1944 р., коли Українi так не вистачало спецiалiстiв народного господарства. У липнi 1944 р., коли ще йшла Велика Вiтчизняна вiйна, за наказом наркому чорної металургiї СРСР Т. Тевосяном був створений Нiкопольський металургiйний технiкум. Спочатку вiн був фiлiєю Днiпропетровського iндустрiального технiкуму, а з жовтня 1945 р. - фiлiєю Запорiзького металургiйного технiкуму. Iз серпня 1948 р. НМТ став самостiйним навчальним закладом й розташовувався в будинку сiльськогосподарського технiкуму на площi Б. Хмельницького. Першим директором закладу був призначений Федот Семенович Рудобашта . Чудовий педагог i органiзатор, вiн зумiв за короткий час створити колектив однодумцiв-викладачiв i вихователiв, якi у важких умовах почали готувати фахiвцiв для пiдприємств чорної металургiї країни.

Примiщення не було обладнано для проведення навчальних занять. Не вистачало столiв, парт, наочних приладь, навчальних кабiнетiв i лабораторiй. Bеличезне прагнення до знань та велика вiдповiдальнiсть викладачiв i керiвника технiкуму за доручену справу зробили своє дiло. Першими викладачами технiкуму були:

Н.Н. Покидiн, О.Г. Аронсон, Е.М. Шаркова, Г.А. Кардашов, О.X. Дорменко, К.Н. Iльїнська, I.М. Бiлий, П.П. Пустовалов,

Ф.Ш. Рєзник, Н.А. Кочегарiв, М.А. Малий, П.I. Качайлов, В.В. Iльяшенко, В.П. Євенко, В.А. Черняк, А.М. Хорєва. У той час технiкум готовив фахiвцiв з таких спецiальностей:

 Трубопрокатне виробництво.

 Планування й економiка виробництва.

 Механiчне устаткування металургiйних цехiв.

 Промислове й цивiльне будiвництво.

 Розробка рудних родовищ (з 1948 р.).

У 1946 р. вiдбувся перший випуск молодих фахiвцiв. А за 65 рокiв роботи технiкуму - пiдготовлено бiльш нiж 15 000 молодших спецiалiстiв. У 1947 р. технiкум перейшов у власне примiщення по вул. Антипова, 5 (зараз там знаходиться медичне училище). У нових примiщеннях були обладнанi i почали функцiонувати лабораторiї з фiзики, хiмiї, електротехнiки, кабiнети iсторiї, математики, електрометалургiї, прокатного виробництва, креслення, росiйської мови та лiтератури, будiвельних матерiалiв та iншi. Вечiрнє вiддiлення працювало в Нiкопольському металургiйному технiкумi з 1948 по 1993 рр. i внесло значний вклад у пiдготовку фахiвцiв чорної металургiї рiзного профiлю. В 1951-1955 рр. були побудованi актовий i спортивний зали, гуртожиток для студентiв, будинок для викладачiв. Побудованi й введенi в експлуатацiю навчально-виробничi майстернi, якi забезпечили проходження навчальної практики студентами. Була вiдкрита бiблiотека з читальним залом i фондом лiтератури в 12 000 томiв.

Сформувалося нове поколiння викладачiв з потужним науково-технiчним i педагогiчним потенцiалом: А.В. Носик, Л.Н. Дубинський, М.С. Свист, В.К. Костюков, С.Є. Гоберман, Н.Є. Владимирська, Г.В. Пелихов, К.А. Терехов, А.В. Стоянова,

Л.М. Потьомкiна, Г.В. Топол, В.Г. Паршенков, В.Т. Горбенко, О.С. Гершман, О.В. Йопель, О.М. Гулевська, Л.Я. Чернуха,

Ю.М. Iщенко - заслужений вчитель УРСР. На все життя став рiдним технiкум для викладачiв Е.П. Стешенко i Б.М. Дем"янова. Обидва вони закiнчили Нiкопольський металургiйний технiкум, потiм навчалися у вищих навчальних закладах, та повернулися в альма-матер вже як викладачi.

У 1974 р. Нiкопольський металургiйний технiкум отримав новий комплекс навчальних корпусiв по пр. Ленiна, 18, де розташовується й досi. Разом з навчальними корпусами технiкум отримав новий гуртожиток i кафе-їдальню, спортивний зал, спортивний комплекс (стадiон), бiблiотеку з читальним залом, лекцiйний зал, майстернi. 1996 р. - технiкум входить до складу Державної металургiйної академiї України як структурний пiдроздiл. 1997 р. - поновлена робота заочного вiддiлення технiкуму. 1999-2000 рр. - технiкум успiшно проходить атестацiю та акредитацiю, пiдтвердивши своє право на здiйснення освiтянської дiяльностi i отримує статус ВНЗ I рiвня акредитацiї. 1999 р. - Державнiй металургiйнiй академiї України надається статус нацiональної. 2001-2007 рр. - НТ НМетАУ займає перше мiсце серед технiкумiв Академiї i нагороджується Почесними грамотами. 2003 р. - вiдкриття на базi технiкуму Нiкопольського факультету НМетАУ.

В технiкумi розроблена та впроваджена в навчально-виховний процес система формування особистостi й колективу навчального закладу. Першочерговою метою якої є пiдготовка молодшого спецiалiста, освiченої творчої особистостi з високим рiвнем морального й фiзичного розвитку, що є результатом послiдовної цiлеспрямованої роботи по формуванню особистостi вiд абiтурiєнта до випускника навчального закладу. З 2006 р. висококвалiфiкований педагогiчний колектив очолює директор технiкуму Рубанов Володимир Миколайович. Серед випускникiв технiкуму багато прославлених людей. У їх числi - Герої Соцiалiстичної Працi, Лауреати Державних премiй.

Переважна бiльшiсть експонатiв у музеї Нiкопольського технiкуму НМетАУ представлена у виглядi фотографiй, документiв, речових предметiв об"ємного характеру. В експозицiї вiдображенi основнi етапи становлення, розвитку i росту навчального закладу. На основi музейних матерiалiв, зiбраних колективом працiвникiв та студентiв технiкуму, видано iсторично-документальний нарис "З турботою про кадри" (до 50-рiччя НТ НМетАУ), буклети "Нашi випускники - наша гордiсть" та "Трудовi династiї металургiв у Нiкополi" (до 65-рiччя НТ НМетАУ). Напрямки роботи музею:

 освiтньо-просвiтницька дiяльнiсть;

 патрiотичне виховання;

 професiйно-спрямоване виховання.

Ведеться робота з ветеранами: проводяться зустрiчi, вечори, не втрачається зв"язок з випускниками. Експозицiю музею iсторiї технiкуму вiдкрито у 1992 р. Загальна площа музею - 50 м2. Кiлькiсть експонатiв - 705 примiрникiв. Основнi тематичнi роздiли музею:

 "Iсторiя виникнення технiкуму".

 "Викладачi i студенти технiкуму в роки Великої Вiтчизняної вiйни".

 "Воїни-афганцi - студенти i випускники технiкуму".

 "Досягнення викладачiв та студентiв на ВДНГ СРСР та iнших виставках технiчної творчостi".

 "Спортивнi досягнення викладачiв та студентiв".

 "Видатнi особистостi - випускники та працiвники технiкуму".

 "Сучасна iсторiя Нiкопольського технiкуму Нацiональної металургiйної академiї України".

Роботою музею постiйно опiкується заступник директора з виховної роботи технiкуму О.В. Ткач, яка очолює громадську раду музею. Оксана Василiвна була у складi музейної делегацiї на I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалях i, як голова ради музею Нiкопольського технiкуму НМетАУ, особисто представляла мiнi-експозицiю музею на I Нiкопольському регiональному музейному фестивалi. У 2011 р. дирекцiя Нiкопольського краєзнавчого музею вiдзначила О.В. Ткач за активну спiвпрацю з НКМ та вагомий внесок в розвиток музейної справи на Нiкопольщинi.

Завiдуюча музеєм - Раїса Сергiївна Куропятник, за фахом - викладач фiзики, за покликом душi - художник-аматор. У вiльний час вона малює картини. В її роботах вiдображенi "її думки i настрiй, неспокiй, сум i вiра у добро й любов!". Народилася Раїса Сергiївна в Нiкополi в серпнi 1945 р. Школа, iнститут, 25 рокiв роботи в Нiкопольському медичному училищi. Ще 12 рокiв Раїса Сергiївна пропрацювала заступником директора з виховної роботи СШ ? 25. Увесь цей педагогiчний i життєвий досвiд використовує зараз при роботi завiдуючої музеями iсторiї та мистецтв металургiйного технiкуму, якi очолює з 2003 р. Р.С. Куропятник наполегливо i натхненно веде музейну та виставкову роботу. Це - поклик її душi. Сама про себе вона каже так: "Дiти й онуки, проблеми й радощi, вдачi й негаразди, милi серцю спомини, а головне, найулюбленiша робота, - все те, чим прекрасне i дивне наше життя".

Слiд сказати, що музеї в технiкумi завжди вiдрiзнялись своєю винятковiстю i є затишним джерелом мiської культури.

Треба, щоб музей став школою великого

значення: викладачi поведуть туди своїх юних учнiв, батько поведе туди сина. Молода людина при спостереженнi витворiв генiя вiдчує, до якого виду мистецтва чи науки закликає його природа!

Жак Луї Давид

МУЗЕЙ IСТОРIЇ НIКОПОЛЬСЬКОГО УЧИЛИЩА КРИВОРIЗЬКОГО НАЦIОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГIЧНОГО УНIВЕРСИТЕТУ

(м. Нiкополь)

Iсторiя Нiкопольського педагогiчного училища розпочалася у 1925 р. За рiшенням Народного Комiсарiату освiти УРСР Криворiзькi вищi педагогiчнi курси були реорганiзованi в педагогiчний технiкум. Мiсцем його розташування було визначено м. Нiкополь, де Нiкопольський педтехнiкум i почав свiй перший 1925/26 навчальний рiк. Розмiстився педтехнiкум у гарному двоповерховому будинку на березi Днiпра, бiля ринку. До 1917 р. цей будинок належав купцям Тимофєєвим, потiм тут була семикласна гiмназiя, пiсля революцiї - Комiсарiатська трудова школа ? 5, зараз - майстерня по ремонту взуття.

З Кривого Рога прибуло близько 100 студентiв I, II, III курсiв. Пiд гуртожиток i квартири викладачiв видiлили примiщення в Телеграфному провулку ? 1, 2 та по вул. Катеринославськiй ? 1, 13, 15. З Кривого Рога до Нiкополя перебазувалися навчальнi кабiнети математики та фiзики, хiмiї та природознавства, прекрасна бiблiотека, перевезли рiзне навчальне обладнання, методичний та дидактичний матерiали. Першим директором Нiкопольського педтехнiкуму було призначено Г.М. Руденка, який до того працював завiдуючим Криворiзьким окружним вiддiлом народної освiти. Нiкополь входив до складу Криворiзького округу Катеринославської губернiї. У 1926 р. м. Катеринослав було перейменовано в м. Днiпропетровськ.

На початку 20-х рокiв в країнi реорганiзовувалась освiта. Колишнi церковно-приходськi школи стали початковими, гiмназiя та мiськi училища перетворилися в семирiчнi трудовi школи. У 1926-1928 рр. вiдбувалися першi випуски народних вчителiв Нiкопольського педагогiчного технiкуму, приблизно по 30-40 випускникiв щорiчно. На той час вже сформувався стабiльний i сильний педагогiчний колектив. У зв"язку з компанiєю з лiквiдацiї неписьменностi у 30-х роках гостро не вистачало вчителiв на селi та на пiдприємствах для лiкбезiв (школи лiквiдацiї безграмотностi). За вказiвкою губернського та окружного вiддiлiв народної освiти при педтехнiкумi були органiзованi трьох- та дев"ятимiсячнi курси для прискореної пiдготовки вчителiв початкових класiв i лiкбезiв. Тут були органiзованi групи лiкбезу, де навчали грамотi техпрацiвникiв, а також робiтникiв iз близьких пiдприємств та домогосподарок.

Викладачi та студенти читали лекцiї, доповiдi, проводили диспути, концерти художньої самодiяльностi, брали участь у хлiбозаготiвлi, органiзацiї колгоспiв, працювали в групах лiкбезу - все на громадських засадах, без платнi. Помiтною i яскравою особистiстю в Нiкополi був викладач училища Георгiй Сергiйович Шапошнiков. Крiм викладацької роботи в педтехнiкумi, вiн очолював краєзнавчу роботу в мiстi та районi. До вивчення рiдного краю були залученi викладачi, студенти, вчителi, голови сiльрад, агрономи, керiвники пiдприємств. Особливої уваги в дослiдницькiй роботi придiлялося господарськiй дiяльностi, культурi та побуту населення Нiкопольщини, флорi й фаунi регiону, iсторичним та культурним пам"яткам.

Г.С. Шапошнiков органiзував декiлька екскурсiй з метою збору та вивчення етнографiчних матерiалiв, на базi яких восени 1929 р. на територiї педтехнiкуму була проведена перша Нiкопольська краєзнавча виставка. На подвiр"ї розмiстили рiзноманiтний сiльськогосподарський реманент: трактор, плуги, борони, культиватори, сiялки, вiялки. У примiщеннi технiкуму експонувалися промисловi вироби, колекцiї сiльгоспкультур, дiаграми, фотографiї мiських шкiл, лiкарень, бiблiотек, клубiв, хат-читалень, таблицi росту грамотностi населення, предмети побуту. В органiзацiї виставки брав участь колектив педтехнiкуму. Студенти чергували бiля експозицiй, давали пояснення, працювали екскурсоводами.

Виставка працювала кiлька тижнiв. Потiм експонати передали до Нiкопольського музею мистецтв, утвореного ще у 1919 р. на базi художнiх та культурних цiнностей з Лукiївської економiї помiщика Нечаєва (картини, скульптури, меблi, посуд, гобелени, бiблiотека тощо). Незабаром Нiкопольський райвиконком прийняв рiшення створити на базi матерiалiв краєзнавчої виставки в педтехнiкумi та експонатiв музею мистецтв єдиний краєзнавчий музей, який всебiчно вiдображав би життя краю. А при педтехнiкумi був органiзований музей iсторiї навчального закладу. Багато рокiв минуло. Музей змiнював примiщення, поповнювався все новими експонатами, змiнювались його керiвники.

У 2004 р., за iнiцiативи директора училища, кандидата педагогiчних наук Любовi Iванiвни Крамаренко його було реконструйовано. Оновлений музей вiдкрито у переддень 60-рiчницi Перемоги у травнi 2005 р. Вiн став центром пошукової роботи студентiв iз вивчення iсторiї училища та професiйного виховання майбутнiх вчителiв. На стендах - документи, якi розповiдають про витоки педагогiчної освiти на Нiкопольщинi. Унiкальнi матерiали розкривають важливi подiї минулих часiв навчального закладу. Широко висвiтлюється шлях випускникiв училища, починаючи з першого випуску i до сьогодення.

Художньо оформив музей iсторiї Нiкопольського училища Криворiзького державного педагогiчного унiверситету вiдомий художник мiста, член Спiлки художникiв України В.Д. Валсамакi.

У 2008 р. музей iсторiї училища було вiдзначено Почесною грамотою. Тепер це найсучаснiший музей мiста. На його базi працює гурток "Екскурсовод". Студенти III курсу проводять екскурсiї для студентiв, викладачiв та гостей училища i мiста. Музей завжди в центрi всiх училищних заходiв. Фото, документи та iншi цiннi речi вiдтворюють iсторiю педагогiчного училища за 85 рокiв його iснування. Понад 500 експонатiв розповiдають про викладачiв, студентiв та випускникiв найстарiшого в мiстi Нiкополi навчального закладу, в якому понад 20 000 молодих людей одержали сучасну освiту, любов до дiтей, високе звання вчителя, путiвку в життя.

Зараз музейна експозицiя складається з восьми роздiлiв:

 "Органiзацiя та становлення педучилища (1925-1941 рр.)".

 "Роки Великої Вiтчизняної вiйни (1941-1945 рр.)".

 "У перiод вiдбудови народного господарства пiсля вiйни".

 "Нiкопольське педучилище в 50-60-х роках ХХ ст.".

 "Нiкопольське педучилище в 70-80-х роках ХХ ст.".

 "Перiод перебудови та ринкових реформ".

 "В роки незалежностi".

 "Нашi випускники".

Хiба можна забути спiвця козацького краю, слiпого бандуриста Миколу Дем"яновича Топчiя. Великий патрiот, подвижник української культури в Нiкополi, вiдверта, щира i надзвичайно товариська людина, вiн був невтомним пропагандистом бандури та української народної музики. Тривалий час керував капелою бандуристiв у Будинку культури заводу "Нiкра", пiзнiше органiзував капелу бандуристок "Нiкопольчанка" у педагогiчному училищi i бiльше 20-ти рокiв був її незмiнним керiвником. А скiльки душi вклав вiн у створення музею бандури в педучилищi...

Жоден мiський захiд не проходив тодi без бандуриста Топчiя. Скiльки разiв грав вiн бiля могили Iвана Сiрка свою думу про кошового, написану разом з вiдомим краєзнавцем Павлом Богушем. Микола Дем"янович нiколи не вiдмовлявся вiд запрошення i говорив: "Треба йти, пограти людям...". Ще й примовляв слова iз "Перебендi" Шевченка: "А хто грає, того знають i шанують люди". М.Д. Топчiй був шанованою людиною у кобзарському середовищi. Його матерiали увiйшли до книги iсторика кобзарського мистецтва зi Львова Богдана Жеплинського "Кобзарi України".

Опiкується роботою музею заступник директора з виховної роботи Нiкопольського училища КНПУ - О.В. Юрченко, яка бере активну участь в життi музею. Вона була у складi музейної делегацiї на I Нiкопольському регiональному музейному фестивалi.

На громадських засадах посаду завiдуючої музеєм обiймає викладач суспiльних дисциплiн Л.Л. Черкасова. Людмила Леонiдiвна - послiдовниця свого батька iсторика-краєзнавця Л.Ф. Бурди, засновника музею iсторiї с. Капулiвки. Завiдуюча музеєм плiдно працює в музейнiй царинi. Щороку проводить конференцiї за участю членiв музейного активу - 15 чоловiк, краєзнавцiв наукового товариства "Дослiдницько-пошукова робота" та студентiв училища, де пiдбиваю пiдсумки пошукової роботи активу музею i всiх не байдужих до музейної справи. Людмила Леонiдiвна Черкасова народилася 27 липня 1961 р. в м. Олександрiї Кiровоградської областi. Дiвчинка добре була пiдготовлена до школи, тому в 1968 р. пiшла одразу у другий клас. Закiнчила школу у 1977 р.

Два роки пропрацювала на заводi, заробляючи робочий стаж. В трудовому колективi її поважали за працелюбнiсть, наполегливiсть i веселу вдачу. Людмила Черкасова мрiяла стати iсториком. За свою мрiю їй довелось поборотися. З третьої спроби вступила на iсторичний факультет Днiпропетровського державного унiверситету, який закiнчила в 1984 р.

За направленням працювала спочатку в Кам"янськiй середнiй школi, потiм в Покровськiй, Капулiвськiй, а зараз працює в педучилищi викладачем суспiльних дисциплiн. Студенти поважають її за професiоналiзм, велику ерудованiсть i любов до своєї справи.

Має сiм"ю, трьох дiтей. Старша донька продовжила сiмейнi традицiї - закiнчила iсторичний факультет Днiпропетровського нацiонального унiверситету. Як i матуся хоче стати педагогом.

Дайте менi музей, i я наповню його. Пiкассо П.

IСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ ПРИ НIКОПОЛЬСЬКОМУ АГРАРНОМУ КОЛЕДЖI

(м. Нiкополь)

Далекого 1922 р. 1-го жовтня на базi напiвзруйнованої садиби помiщика Нечаєва, що знаходилася в Залиманi мiж Новопавлiвкою i Чернишовою, розпочалося навчання в сiльськогосподарськiй професiйнiй школi. Незабаром вона буде перейменована в Червоногригорiвський агрономiчний полiтехнiкум iменi Т.Г. Шевченка. Навчалося в ньому бiльше 20 юнакiв i дiвчат. Уже в 1924 р. одержав дипломи технiкуму перший випуск агрономiв-садiвникiв. Закiнчили профшколу 23 випускники. Технiчну допомогу надавало господарство, засноване в Апостолiвському районi вiдомим полярним мандрiвником Фрiтьофом Нансеном. Воно видiлило трактор. У технiкумi було вiдкрито два вiддiлення: землеробства i землевпорядкування. 1927-1938 рр. - це роки великих реорганiзацiй в життi технiкуму. У 1938-1940 рр. - учбовий заклад носив назву Нiкопольський технiкум агромелiорацiї. Директором технiкуму був С.I. Дiдик.

З початком Великої Вiтчизняної вiйни студентiв двох груп старших курсiв направили до Нiкопольського аероклубу, де в термiновому порядку вивчали основи бойової авiацiї i парашутну справу. Молодшi курси вiдправили на риття окопiв у район Кривого Рогу. В 1944 р. колишню агрошколу було перейменовано в Нiкопольський агролiсомелiоративний i будiвництва малих гiдроелектростанцiй технiкум. У цi важкi часи директором технiкуму деякий час був Ф.С. Рудобашта, з 1946 по 1962 рр. - Д.Ф. Бурлiн, який збудував примiщення технiкуму та гуртожиток ?1. В 1957 р. було вiдкрито вiддiлення механiзацiї сiльського господарства. У 1967 р. технiкум став спецiалiзуватися на гiдромелiорацiї i механiзацiї сiльського господарства, в 1968 р. його було реорганiзовано в технiкум гiдромелiорацiї, механiзацiї й електрофiкацiї сiльського господарства. З 1962 по 1991 рр. директором був М.Г Добророднiй, який закiнчив цей технiкум у 1947 р. Вiн зробив великий внесок в зростання його матерiально-технiчної бази: будiвництво лабораторiй, гуртожитку ?2, їдальнi.

Iсторiя країни як у дзеркалi вiдбилася в долях випускникiв та викладачiв технiкуму. Останнiми з могiкан називають Г.П. Григор"єва та Г.Н. Кириченка. Вони бились на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни. Багато рокiв Пилипович Григор"єв Глiб та Кириченко Геннадiй Никифорович пропрацювали викладачами в технiкумi. Студенти поважали їх за мужнiсть, працелюбнiсть та вiдданiсть улюбленiй справi. Їм вже за вiсiмдесят, проте вони, як i ранiше, такi ж енергiйнi та бадьорi.

Студенти I.Г. Мальований, Г.Д. Ляшенко, В.I. Руденко навчались в технiкумi у 1951-1955 рр. В тi роки технiкум готував спецiалiстiв агролiсомелiорацiї для здiйснення сталiнського плану по перетворенню природи: посадцi лiсосмуг, зрошеннi земель на пiвднi, осушеннi земель на пiвночi країни. У 1953 р. це вiддiлення було спецiалiзовано з випуску агрономiв-рiльникiв. (У 1955 р. вiдбувся перший випуск агрономiв-рiльникiв).

Валентина Iванiвна Руденко пiсля закiнчення технiкуму була направлена в Мировську МТС (машинно-тракторну станцiю), працювала агрономом в колгоспi iм. Г. Димитрова. Працювала на керiвнiй роботi. З 1970 по 1986 рр. обiймала посаду голови Нiкопольського райкому профспiлок працiвникiв сiльського господарства. Їй доводилось щоденно виїжджати до господарств району. У 1957 р. В.I. Руденко була на Всесвiтньому фестивалi молодi у Москвi. В 1980 р. була з делегацiєю Нiкопольського району в Москвi на ХХII Олiмпiйських iграх.

Григорiй Данилович Ляшенко багато рокiв працював iнженером-механiком на Пiвденнотрубному заводi.

Випускник технiкуму Iван Григорович Мальований був направлений в Томакiвський район в Чумакiвську МТС, працював агрономом в колгоспi "III-й Вирiшальний" (колгосп названий на честь Ш з"їзду партiї ВКП(б). Пiсля служби в армiї I.Г. Мальований працював агрономом у колгоспi "1-ше Травня" в Томакiвському районi, заочно вчився у Днiпропетровському сiльськогосподарському iнститутi та Московськiй с/г академiї iм. К. Тiмiрязєва. Вiн майже 23 роки працював у Нiкопольському сiльськогосподарському технiкумi викладачем економiки та управлiння сiльгоспвиробництва. Його сокурсники, випускники 1955 р., також працювали по спецiальностi. М.М. Афанасьєв, кандидат сiльськогосподарських наук, пiсля закiнчення технiкуму працював у Хмельницькiй областi завiдуючим сортодiльницi, виводив новi сорти польових культур. Н.П. Калмикова була завiдуючою сортодiльницi в Апостолiвському районi, В.I. Желнiн пропрацював усе життя завiдуючим сортодiльницi в Кам"янсько-Днiпровському районi. У 1959 р. I.Г. Мальований та В.I. Руденко побралися, нещодавно вони вiдзначили золоте весiлля. У них троє дiтей i шiсть онукiв. Двоє синiв Володимир та Вiктор пiшли по стопах їх батькiв, вони навчались в сiльськогосподарському технiкумi. Онук Сергiй закiнчив технiкум у 2010 р., зараз навчається в Київськiй с/г академiї.

В 1979 р. технiкум закiнчив Олександр Якович Дьомiн. Як i iншi нiкопольцi вiн виконував свiй iнтернацiональний обов"язок в Афганiстанi. Нещодавно помер внаслiдок поранення i хвороби, одержаних пiд час бойових дiй. Але бойовi побратими Сергiй Якимов та Володимир Шушмаркiн не забувають свого товариша, однополчанина, в їх серцях жива пам"ять про бойового товариша. На все життя Сергiй Якимов запам"ятав той день, коли ледве не загинув на афганськiй гарячiй землi. Тодi його врятував земляк Олександр Дьомiн. Коли на перевалi в горах перевернувся БТР, пiдбитий душманами, машина плавала в бензиновiй калюжi. Екiпаж ледве заживо не сгорiв. Вони опинились в засадi. Кулi свистiли поруч, здiймаючи стовпи пилу. "Менi довелось виконати "танець смертi", ухиляючись вiд куль, - згадує Сергiй Якимов. - Мене прикрив Олександр Дьомiн вогнем з кулемета i корпусом бронетранспортера. Вiн один не розгубився в тiй складнiй ситуацiї".

Сьогоднi технiкум представляє вже вищий навчальний заклад II рiвня акредитацiї, директором якого ось уже бiльше 15 рокiв є Вiдмiнник аграрної освiти України 3-го ступеню О.О. Свiнтозельський. Технiкум перейменовано у коледж. Коледж має 96 аудиторiй, лабораторiй та кабiнетiв, навчально-виробничi майстернi,

2 гуртожитки, пункт технiчної дiагностики, навчальний полiгон 7 га, 2 комп"ютерних кабiнети на 35 дисплейних мiсць. Є тут i змiстовна бiблiотека на 90 тис. примiрникiв - книг, музей бойової та трудової слави, кабiнет технiчної творчостi. У коледжi працює 51 викладач з вищою освiтою, 30 iнженерiв рiзних спецiальностей. В цьому роцi вiдкрито електронну бiблiотеку, яка приєднана до Iнтернету. Сьогоднi коледж готує технiкiв-механiкiв з експлуатацiї й ремонту автотракторної та сiльськогосподарської технiки, з 1992 - 1993 рр. технiкiв-землевпорядникiв. За роки iснування навчального закладу пiдготовлено бiльше 15 тис. спецiалiстiв.

Iсторичний музей при Нiкопольському коледжi ДДАУ вiдкрито у 2006 р., як складову системи навчально-виховної роботи з метою залучення студентської молодi до вивчення та збереження iсторико-культурної спадщини українського народу, виховання патрiотизму та любовi до України, поваги до народних звичаїв, традицiй. Експозицiю музею представляє понад 250 експонатiв, переважна бiльшiсть яких представлена у виглядi речових предметiв об"ємного характеру, фотографiй, документiв. Експозицiї музею представленi в чотирьох роздiлах:

 Першi згадки про Микитин Рiг.

 Нiкопольщина - колиска п"яти Запорозьких Сiчей.

 Випробування українського народу.

 Вiчна пам"ять полеглим, доземний уклiн сивим.

В експозицiях вiдображено основнi вiхи iсторiї рiдного краю. На основi музейних матерiалiв, зiбраних силами пошукових груп студентiв та викладачами, видано iсторико-документальний збiрник "Вiхи iсторiї навчального закладу".

При музеї працює рада, до складу якої входять студенти та викладачi коледжу, ведеться пошукова та дослiдницька робота, пiдготовленi екскурсоводи. Керує роботою iсторичного музею викладач iсторiї коледжу - Олексiй Дмитрович Зиць. Щорiчно на початку нового навчального року студенти нового набору знайомляться з iсторiєю навчального закладу, його iсторичними традицiями, досягненнями, видатними випускниками.

При iсторичному музеї працює клуб, де проводяться зустрiчi з ветеранами Великої Вiтчизняної вiйни, майстрами народної творчостi; випускники навчальних закладiв зустрiчаються з науковими працiвниками Нiкопольського краєзнавчого музею.

Експозицiї iсторичного музею являють собою грунтовну матерiальну базу для забезпечення реалiзацiї i впровадження в навчально-виховний процес принципiв формування особистостi i колективу, є джерелом поглиблення знань про iсторико-культурну спадщину свого народу. Завiдуючий iсторичним музеєм при Нiкопольському аграрному коледжi Олексiй Дмитрович Зиць народився 2 серпня 1949 р. на Приазовщинi (Запорiзька область). Пiсля закiнчення школи проходив вiйськову службу в Угорщинi в складi Пiвденної групи вiйськ.

Вiн закiнчив Запорiзький педагогiчний iнститут - iсторичний факультет. В 1985-1990 рр. працював iнструктором iдеологiчного вiддiлу Нiкопольського райкому партiї, в 1990-2005 рр. був на посадi заступника директора з виховної роботи Нiкопольського сiльгосптехнiкуму. З 2005 р. Олексiй Дмитрович викладає iсторiю в Нiкопольському коледжi Днiпропетровського аграрного унiверситету. З цього ж часу завiдує iсторичним музеєм коледжу. Повнiстю поновив музей. Зiбрав велику кiлькiсть експонатiв. Як фаховий музейник, О.Д. Зиць дiлиться своїм досвiдом з iншими музейними працiвниками громадських музеїв мiста i району.

Висохле русло рiчки не знає вдячностi до свого минулого. Рабiндранат Тагор.

МУЗЕЙ IСТОРIЇ МЕДИЦИНИ НIКОПОЛЬЩИНИ

(м. Нiкополь)

На початку 30-х рокiв ХХ ст., у перiод активного промислового розвитку Нiкополя, шахтарських мiст Марганця та Орджонiкiдзе, швидко будувалися лiкувальнi заклади, якi необхiдно було своєчасно забезпечувати медичними кадрами. Постiйно не вистачало лiкарiв, фельдшерiв, медсестер, провiзорiв.

У 1931 р. в Нiкополi на базi мiського комiтету Червоного Хреста вiдкрилися курси медичних сестер, якi стали першоосновою Нiкопольського медичного училища. Курси мали вечiрню форму навчання, навчалися на них пiвтора роки без вiдриву вiд виробництва. Першим директором медкурсiв у Нiкополi був I.М. Масловський.

Заняття проводилися у примiщеннi НСШ ? 3 ("Бабушкiна школа"), а практикували поряд, у мiськiй лiкарнi ? 1. Першим директором медшколи був Михайло Володимирович Пастухов, досвiдчений та квалiфiкований лiкар-гiнеколог, дуже популярний i шанований на той час у Нiкополi. У 1939 р. 25 випускниць Нiкопольської медшколи були вiдрядженi до Ленiнградського округу на позицiї радянсько-фiнської вiйни, де вони працювали в госпiталях, рятуючи вiд смертi поранених та обморожених бiйцiв i командирiв Червоної Армiї.

У 1941 р. в Нiкополi працювали 2 лiкарнi на 300 лiжок, тубдиспансер, дитяча та жiноча консультацiї, 6 фельдшерських пунктiв на пiдприємствах, 2 пологових будинки, будинок санiтарної освiти. У лiкувально-профiлактичних закладах мiста працювали 54 лiкарi та 270 медпрацiвникiв середньої ланки.

В Нiкополi на базi мiської лiкарнi ? 1 та медичної школи був органiзований вiйськовий шпиталь ? 1792 на 2 000 лiжок. Пораненi червоноармiйцi та командири надходили до шпиталю безперервним потоком i у великiй кiлькостi.

Вiйськовий шпиталь ? 1792 пройшов усю вiйну, кривавий i драматичний шлях вiд Нiкополя до Сталiнграда, вiд берегiв Волги до блакитного Дунаю.

З розвитком Нiкополя, Марганця, Орджонiкiдзе, активним будiвництвом об"єктiв охорони здоров"я в мiстах i районах виникла гостра проблема медичних кадрiв, особливо середньої ланки. Тiльки в Нiкополi в цi роки побудованi стацiонар лiкарнi ? 2, полiклiнiка та хiрургiчне вiддiлення лiкарнi ? 1, двi дитячi лiкарнi, протисухотний диспансер, близько двох десяткiв ясел i дитячих садкiв. Всi цi медичнi заклади та дитячi садки необхiдно було укомплектовувати медичним персоналом.

З 1962-1963 навчального року вiдкрито медичне училище в м. Нiкополi в примiщеннi колишнього тубдиспансеру по вул. К. Лiбкнехта, ? 33 з корисною площею 530 м2. В останнiй чвертi ХХ ст. у Нiкополi працювали 13 лiкувально-профiлактичних закладiв iз стацiонарами на 1610 лiжок, дитячий санаторiй на 50 мiсць, Будинок немовляти на 80 мiсць, 53 дошкiльних дитячих заклади, дитячий будинок на 100 мiсць, 10 аптек.

У славнiй та багатiй подiями iсторiї медицини Нiкопольщини були великi та малi перемоги, прекраснi злети, значнi досягнення. Були й важкi, часом надзвичайно тяжкi перiоди... Та проходять роки. Змiнюються поколiння лiкарiв, медичних працiвникiв. Але кожного року поповнюються їх ряди випускниками медичного училища, якi урочисто виголошують клятву Гiппократа: "Присягаємо присвятити все своє життя благороднiй справi боротьби за життя та здоров"я людини".

У 1992 р. в медичному училищi був створений "Музей iсторiї медицини Нiкопольщини", який є духовним центром виховання майбутнiх медикiв. Тут зiбранi десятки цiнних експонатiв, близько 400, якi пропагують важливiсть i гуманнiсть професiї медика. У центрi музею - "Клятва Гiппократа" та вислiв Великого стародавнього лiкаря, викарбуваний у бронзi: "Omnium profekto artium medicina nobilissima" ("З усiх наук, безумовно, медицина - найблагороднiша").

Тут же вислови iнших великих лiкарiв: "Медичний працiвник повинен володiти руками дiвчини, очима сокола, мудрiстю змiї та серцем лева" (Авiценна), "Сила лiкаря - в його серцi" (Парацельс). Серед експонатiв - монографiя доктора медицини, професора В.П. Спiвака "Дiагностика та методи лiкування пептичної виразки анастомозу та тонкої кишки" (Київ, 1975 р.), з дарчим написом автора: "Нiкопольському медичному училищу з побажаннями великих успiхiв".

Пiд керiвництвом директора медичного училища М.О. Маковецького, у створеннi музею брали участь викладачi суспiльних дисциплiн М.П. Жуковський, С.П. Ляпота, художник I.Д. Зайцев. Не байдужi до музейної справи, вони зiбрали i розмiстили в музеї вiдомостi про розвиток лiкарняної справи в нашому краї зi стародавнiх часiв до наших днiв. Музей iсторiї медицини Нiкопольщини має такi експозицiйнi роздiли:

 Медичнi знання скiфiв.

 Козацька медицина.

 Розвиток медицини у м.Нiкополi у ХIХ - поч. ХХ ст.

 Розвиток системи охорони здоров"я у м..Нiкополi в сер. 40-х рокiв - до поч. 90-х рокiв ХХ ст.

 Ветерани Нiкопольської системи охорони здоров"я.

 Заслуженi лiкарi УРСР м.Нiкополя.

Загальна площа експозицiї - 90 м2.

У вiдвiдувачiв музею медицини Нiкопольщини завжди викликає iнтерес експозицiя, присвячена розвитку медицини у Нiкополi у ХIХ - поч. ХХ столiття. Пiд час Кримської вiйни (1853-1856) в Нiкополi розташовувався вiйськовий шпиталь ?30, органiзований вiдомим талановитим хiрургом Миколою Iвановичем Пироговим. На лiкуваннi в цьому шпиталi побували 5029 поранених солдат i офiцерiв. З них вилiковано 3777 осiб. Поряд з лiкарями доглядали за хворими послiдовницi легендарної Дашi Севастопольської - сестри милосердя, їм допомагали нiкопольчанки. За архiвними даними в шпиталi ?30 вiд хвороб i поранень померло 1252 особи. Поруч з вiйськовим шпиталем розмiщувався великий храм i кладовище, на якому ховали померлих воїнiв. Цю церкву за радянських часiв, вiдразу пiсля революцiї 1917 року зруйнували бiльшовики, а кладовище зрiвняли з землею. Згодом там був побудований мiський Будинок вiдпочинку. Нещодавно мiсцевим археологам вдалось знайти фундамент зруйнованого храма, мiсцева православна громада планує цю церкву вiдродити. Поруч, на територiї колишнього Будинку вiдпочинку, який за часiв перебудови та гласностi сам перетворився на руїну, знаходиться невеличка церква Iоанна Дамаскiна. На жаль невеличке примiщення не може вмiстити усiх бажаючих парафiян. В нашому мiстi є ще одне нагадування про подiї Кримської вiйни. Це Свято-Троїцька церква, яку побудували воїни-моряки, учасники Кримської вiйни. Храм був розташований в районi Новопавлiвки, зараз це територiя районної лiкарнi. При бiльшовиках (за радянських часiв) церкву було зруйновано атеїстичною владою. Нещодавно на цьому мiсцi був побудований новий Свято-Троїцький храм. Тут зберiгається головна святиня храму - величезна iкона Святого Георгiя Побєдоносця, на котрiй зображений сюжет Кримської вiйни. Ця iкона - копiя загубленого образа, який в 1857 роцi був написаний кримськими воїнами...

В останнiй чвертi ХIХ i на початку ХХ сторiччя широкий розвиток здобула земська медицина, що вiдiграла велику роль в наданнi лiкарняної допомоги населенню краю. Земськi лiкарi, намагаючись допомогти своїм землякам, в будь-який час вдень i вночi за першим викликом поспiшали до хворого. Самовiдданiсть земських лiкарiв, їх унiверсальнi знання i безстрашнiсть у боротьбi з iнфекцiйними хворобами захоплювали передову громадськiсть Європи. У 1913 роцi в Нiкополi мешкали 27 076 мешканцiв, всi вони мали змогу користуватися безкоштовною медичною допомогою в земських лiкарнях. В дореволюцiйному мiстi працювало 6 лiкарень. В них працювали досвiдченi лiкарi, фельдшери, медсестри, провiзори...

У попереднiх роздiлах ми вже говорили про цiле сузiр"я яскравих iмен лiкарiв, якими пишається Нiкопольщина. Не можна не згадати видатну багатогранну людину, талановитого лiкаря, так би мовити лiкаря вiд Бога, Любов Якiвну Алпатову. Її iм"я знане у Францiї, Польщi, Росiї, Бiлорусi, Швецiї, Словаччинi та iнших країнах Європи. Доктор Л.Я. Алпатова до вiйни працювала хiрургом. На початку Великої Вiтчизняної вiйни була мобiлiзована як воєнлiкар, пiд час бойових дiй Червоної Армiї пiд Києвом разом з воїнами своєї частини потрапила в полон до нiмцiв, пройшла крiзь страхiття фашистських концтаборiв, була вiдмiчена рабським номером, яким фашисти таврували людей в таборах... Проте й за колючим дротом виконувала свiй обов"язок лiкаря: лiкувала людей, рятувала вiд смертi i хвороб сотнi радянських вiйськовополонених, будучи сама полоненою. Нашiй землячцi, лiкарю-хiрургу Любовi Алпатовiй присвяченi десятки публiкацiй та книг. В книзi Н. Масленнiкова "Смерть победившие" (Ставропольське книжне видавництво, 1974 рiк) говориться про дiяльнiсть Л.Я. Алпатової в пiдпiльному мiжнародному комiтетi руху Опору фашизму, який дiяв в концтаборi Освенцiм.

Свiй обов"язок вiйськових лiкарiв виконували на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни й iншi нашi земляки - нiкопольчани. Це М.В. Луниченко, М.А. Волчек, Ф.Т. Стоянов, Р.Я. Ляховецька. Лiкарi вiйськових шпиталiв А.С. Антонець, А.Г. Шаповалов, Ф.В. Дрон, В.I. Iгнатьєв, З.I. Скоморовський, Е.Б. Єленсон, Т.Е. Пiлькiна, фельдшери i медичнi сестри П.Н. Соколов, З.П. Лiнський, Ф.В. Лiпiнський, Є.В. Руденко, Л.А. Дрон, Л.Г. Скрипка, А.Й. Михайлова, А.Г. Автономова, Р.I. Медведовська, В.Я. Львова, М.М. Брустiнова, М.I. Данилова, М.В. Калачова та iншi разом з воїнами Червоної Армiї пройшли по фронтових дорогах всю вiйну вiд її початку i до переможного кiнця. Тисячi бiйцiв та командирiв пiсля поранень повернули вони до життя. За свою героїчну працю вони були нагородженi бойовими орденами й медалями. Пiд час Великої Вiтчизняної вiйни було поранено близько 22 млн. радянських вiйськовослужбовцiв. З них медики повернули до строю 76,9%. Як слушно зазначив вiдомий письменник К. М. Симонов, "Велику Вiтчизняну виграли пораненi", що повернулись на позицiї пiсля лiкування в шпиталях. На довгому бойовому шляху Великої Вiтчизняної вiйни залишилось багато могил бiйцiв в бiлих халатах. На подвiр"ї 2-ї мiської лiкарнi встановлено пам"ятник медикам-нiкопольчанам, котрi загинули в роки тiєї страшної вiйни.

В повоєннi часи мiсто Нiкополь прославила цiла плеяда талановитих медикiв. Розвиток хiрургiї в мiстi пов"язаний з iменем Володимира Платоновича Спiвака, який став першим кандидатом медичних наук Нiкополя, потiм - професором i доктором медицини у Днiпропетровську. Багато хворих вилiкував

В.П. Спiвак за 20 рокiв працi в нашому мiстi, виконав багато складних операцiй. Врятував сотнi людських життiв. Багато теплих слiв хочеться сказати про головного лiкаря пологового будинку В.Ф. Федорова, кандидата медичних наук. Багато рокiв вiн очолював медичний колектив пологового будинку. Багато лiкарiв-нiкопольчан одержали науковi ступенi та звання. Заслуженi лiкарi України в Нiкополi - М.З. Дубинська, К.М. Рябухiн, Р.А. Халiна. Кандидати медичних наук - В.Я. Iльченко, В.Ф. Федоров, I.Ю. Касьянова, А.В. Бредихiн, С.В. Садiков, В.А. Горяной. На слова подяки також заслуговує Iван Якович Вербовий, який в 70-i роки прошлого столiття був головою виконкому мiської ради. Вiн придiляв багато уваги охоронi здоров"я мiста.

Для сучасної медицини настали нелегкi часи, проте лiкарi i медсестри мiста як завжди на висотi. Вони виконують свiй обов"язок - лiкувати людей. Це найгуманнiша професiя в свiтi. Вiдоме i знане в мiстi своїм фаховим медичним персоналом нейрохiрургiчне вiддiлення 1-ї мiської лiкарнi. Лiкарi-нейрохiрурги Олександр Сергiйович Волков та Володимир Серафимович Дворнiков працють у вiддiленнi багато рокiв. Вони досвiдченi фахiвцi, присвятили цiй нелегкiй справi все своє життя. Чуйнiсть i увагу до хворих завжди проявляють медичнi сестри нейрохiрургiчного вiддiлення Л.О. Гончарова, Т.М. Харковська, Н.I. Гавриленко. В Нiкополi працюють досвiдченi лiкарi-кардiологи - Н.О. Бредихiна, Т.М. Абакумова, I.В. Бiленко, О.М. Петулько; лiкарi-ендокринологи - О.I. Червякова, Т.I. Бормат; терапевти - Н.М. Холод, О.О. Свiца, Н.I. Бикова, Л.Г. Величко та iншi лiкарi, яких поважають за досвiд i чуйнiсть до хворих. На жаль, на сторiнках цiєї книги ми не можемо назвати iмена всiх вiдомих лiкарiв нашого мiста.

У 2002 р. колектив медучилища очолив Володимир Васильович Тархов. Людина талановита i працьовита, умiлий керiвник, вiн багато уваги придiляє учбовому процесу i вихованню молодi. В.В. Тархов всiляко сприяє роботi музею i очолює музейний громадський актив.

Завiдуюча музеєм iсторiї медицини Нiкопольщини - Iрина Володимирiвна Iщенко. Вона народилася 16.01.1972 р. в мiстi Куляб, Таджикистан. У 1989 р. закiнчила середню школу ? 3 м. Нiкополя. Навчалась в Запорiзькому державному унiверситетi на факультетi iсторiї. Пiсля закiнчення вузу працювала викладачем iсторiї та суспiльних дисциплiн у Нiкопольському педагогiчному училищi Криворiзького педагогiчного унiверситету.

З 1.10.2000 р. по 4.09.2001 р. - викладач суспiльних дисциплiн в Нiкопольському металургiйному технiкумi Нацiональної металургiйної Академiї України. З вересня 2001 р. викладач iсторiї та соцiально-економiчних дисциплiн в Нiкопольському медичному училищi.

З 1.09.2009 р. - заступник директора НМУ з виховної роботи. З цього ж часу на громадських засадах очолює музей iсторiї медицини Нiкопольщини. Доклала багато зусиль до вiдновлення роботи музею. Займається пошуковою роботою. Долучає до роботи студентiв i викладачiв. Взагалi, якщо говорити про виховну роботу в медучилищi, то тут все на вищому педагогiчному рiвнi. В однiй "упряжцi" працюють викладачi та студентська рада. У Нiкопольському медучилищi головна мета виховати не тiльки якiсного медичного спецiалiста, а порядну, доброзичливу людину, яка не буде байдужою до чужого болю, страждання iнших людей.

Людина, яка один раз пережила великi випробування й перемогла, все життя потiм черпатиме сили в цiй перемозi. Жуков Г.

НIКОПОЛЬСЬКИЙ ВIЙСЬКОВО-IСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ МIСЬКОЇ ОРГАНIЗАЦIЇ УСВА "СОЮЗ IНТЕРНАЦIОНАЛIСТIВ"

(м. Нiкополь)

Виховування чоловiкiв - справа спiльна i, треба сказати, не проста. Особливо нинi, коли i дозвiлля i методи навчання стають все бiльш iгровими, електронними, фантастичними, а в реальному життi залишається все менше доброго, щирого, героїчного, тобто того справжнього, людяного, на чому досi ще тримається свiт. На жаль, вiртуальний свiт все бiльше панує в думках сучасної молодi.

Кожному з нас, особливо в юностi, як повiтря необхiднi любов i вiрна дружба, правда i справедливiсть, вiдвага i честь. Необхiднi святинi для шанування, заповiдi для виконання, справжнi справи i подвиги - нехай не великi, проте теж справжнi (щоб це не було грою, забавою). Мужнiсть до нас не приходить сама собою. Її не можна придбати випадково чи позичити. З дитинства чоловiчий характер загартовується в духовнiй боротьбi, у подоланнi своїх слабкостей та поганих звичок. Добрими справами виховуються почуття, воля змiцнюється дисциплiною, на фундаментi совiстi зводиться будинок розуму. Сила духу зростає на духовнiй заквасцi, по iншому не буває.

Стати людиною, справжнiм чоловiком - про це мрiють юнаки. Кого не спитай, всi згоднi, що чоловiк має бути мужнiм. В чому значення слова мужнiсть, де його початок?

Знати про це за тисячi рокiв до нас бажало багато вiдомих мислителiв. "Що таке мужнiсть?" - спитав колись у своїх учнiв великий грецький фiлософ Сократ. Один з них, Лахес, вiдповiв, навiть не замислюючись, що мужнiй в битвi той, "хто, залишаючись в строю на своєму мiсцi, намагається вiдбити натиск супротивникiв i не бiжить з поля бою". Сократ погодився. Витримка i вiдвага воїнiв справдi вiдноситься до мужностi. Адже це ще не вся мужнiсть. Вчитель чекав пояснень сутi, а не зразкiв мужнього вчинку. Тим бiльш, що зразок виявився не дуже вдалим.

В той час як давнi греки на вiйнi намагались триматися щiльним строєм, скiфи, навпаки, атакували, розсипавшись по всьому полю, i бились не менш смiливо, коли втiкали. Так вони заманювали противника в погоню за собою, щоб потiм перемогти, вносячи розлад в лави противника. Навiть самi греки часом дiяли також. Спартанцi, наприклад, в битвi при Платеї своєю втечею спровокували перських воїнiв зламати стрiй. Коли тi захопились переслiдуванням втiкаючих, спартанцi несподiвано повернули назад i перемогли незграбних персiв у рукопашному бою. Швидкiсть та кмiтливiсть тут знадобились грекам бiльше, нiж завзятий, але нерозумний опiр.

Нагадавши про це Лахесу, Сократ пояснив: "Я хотiв вiд тебе почути про мужнiх не тiльки в пiхотi, але i в кiннотi, i взагалi в вiйськовiй справi, i не тiльки на вiйнi, а також пiд час небезпеки на морi, у хворобах, бiдностi або в державних справах, i знову ж таки не про тих тiльки, хто мужнi та вiдважнi стосовно скорбот i страхiв, але i хто сильний в боротьбi з похiттю i розвагами".

З давнiх давен на Русi поряд з iншими чеснотами цiнились вiдвага i мужнiсть, вiйськова майстернiсть. Славетнi билиннi герої Iлля Муромець, Добриня Никитич i Альоша Попович вiрою i правдою служили своєму народовi. Їх було багато на Русi - людей мужнiх i сильних, вiдважних i благородних. Не жалiючи нi кровi, нi життя свого, бились вони з iноземними загарбниками, котрi хотiли поневолити Древню Русь. Захищаючи рiдну землю боролись з ворогами Вiтчизни великi полководцi Олександр Невський, Дмитрiй Донськой, Богдан Хмельницький, Iван Сiрко, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Георгiй Жуков.

ХХ сторiччя часто називають буремним, жорстоким. Ще на початку сторiччя поет Олександр Блок написав: "И вечный бой! Покой нам только снится...". Двi жахливi свiтовi вiйни прогримiли в цьому немилосердному столiттi, десятки країн були проти волi втягнутi в цей киплячий казан вiйни. Нашим спiввiтчизникам довелось зi зброєю в руках вiдстоювати свою незалежнiсть.

На рiзних материках було розв"язано десятки локальних вiйн. Початок третього тисячолiття теж видався неспокiйним. Знову не вщухають вiйни на планетi, знову ллється кров солдат i мирних жителiв. Свiту загрожує також ядерна небезпека.

Колись неосяжними просторами українських степiв кочували войовничi племена скiфiв i сарматiв, це були вправнi i хоробрi воїни, добрi наїзники. Скiфи вдосконалили бронзовi наконечники стрiл, у вiйськовiй тактицi перевагу надавали кiннотi, нiж пiхотинцям. Скiфська тактика засновувалась на створеннi масового легкого кiнного вiйська практично без обозу. Скiфськi стрiли укорiнились в озброєннi всiх армiй Ближнього i Середнього Сходу протягом VII-V ст. до н.е. Звiсно, в умовах осiлих країн скiфська виключно кiнна тактика була неприйнятна, проте покращення балiстичних властивостей стрiлецької зброї ще бiльше змiцнило могутнiсть вiйськ стародавнiх держав.

Про скiфiв згадували Геродот i Плутарх, скiфську тактику партизанської (малої) вiйни згадали слов"янськi воїни, коли до Росiї у 1812 роцi вдерлися численнi наполеонiвськi вiйська. На той час Наполеон пiдкорив Iталiю i Нiмеччину, захопив Австрiю, Пруссiю i Польщу, вдерся до Iспанiї. У наполеонiвськiй великiй армiї воювали французи, баварцi, поляки, iталiйцi, iспанцi та iншi пiдкоренi Наполеоном народи.

У 2012 роцi виповнилось 200 рокiв перемоги над армiєю Наполеона Бонапарта у Вiтчизнянiй вiйнi 1812 року. Це було страшне випробування, яке довелось долати нашим пращурам. Наполеон прийшов до Росiї з 600-тисячним вiйськом i 850 гарматами, а втiк iз 20 тисячами солдат i залишив на полях битв усi гармати i 150 тисяч полонених. Решта колишньої непереможної наполеонiвської армiї загинула. Великi втрати були i у росiян. У головнiй битвi Вiтчизняної вiйни 1812 року, яка сталася при Бородiно, зустрiлися росiйська i французька армiї, чисельнiсть кожної перевищувала 100 тисяч чоловiк. Загинула майже половина особового складу обох армiй. План Наполеона ведення блискавичної вiйни i перемоги в єдиному генеральному бої не вдався. Йому протистояв росiйський полководець, старий i мудрий генерал-фельдмаршал Михайло Кутузов.

Кутузову на той час виповнилось вже сiмдесят рокiв, вiн був слiпий на одне око через важке поранення пiд Iзмаїлом; i все ж вiн, хитрий лис (так називали його французи), перемiг зухвалого вискочку Бонапарта, який перекроював мапу Європи за своїм бажанням. Кутузов був новатором у вiйськовiй науцi. Саме вiн уперше застосував тактику колон i розсипного строю, що змiнила лiнiйну тактику. Наставала епоха масових армiй.

На територiї України майже не велись бойовi дiї з супротивником, проте вклад українських губернiй в перемогу над наполеонiвською армiєю досить значний. Україна постачала боєприпаси, провiант i фураж для росiйської армiї. Перед вiйною в усiх українських губернiях було заготовлено бiльше, нiж 320 тис. четв. борошна, 30,6 тис. четв. круп та близько 422 тис. четв. вiвса та ячменю. Отже, українськi запаси складали майже половину кiлькостi продовольства та фуражу, заготовлених в країнi перед вiйною. Україна постачала вiйськам м"ясо, солонину, в"ялену рибу, картоплю, овочi, сухарi та сiль. Декiлька тисяч погоничiв, коней, волiв i пiдвод поставили українськi губернiї перед вiйною. В ходi вiйни Україна поставила армiї для перевезення вiйськових грузiв бiльше, нiж 23 тис. погоничiв, 34 тис. коней, близько 25 тис. пiдвод та 20 тис. волiв. Це дозволило командуванню не тiльки органiзувати широку мережу пересувних магазинiв, але й вивiльнити для бойових операцiй тисячi солдатiв та стройових коней, зайнятих ранiш на транспортi.

При цьому слiд враховувати те, що наполеонiвська армiя, окупувала третину Волинської губернiї i вдерлась в пiвнiчнi повiти Чернiгiвщини та Київщини, завдала українському населенню суттєвий матерiальний збиток. Тiльки на Волинi французи пограбували i знищили майно на суму 3 517 тис. карбованцiв асигнацiями та 769 тис. карбованцiв срiблом.

Великi кошти український народ витратив на екiпiрування, спорядження i забезпечення 70-тисячного козачого та земського ополчення, котре з моменту сформування та до березня 1813 року знаходилось на утриманнi населення. Багато українцiв прославилось доблестю i хоробрiстю в боях з французами. Серед славетних генералiв - героїв Вiтчизняної вiйни 1812 року багато вихiдцiв iз українських губернiй. Їх портрети знаходяться у Вiйськовiй галереї Зимового палацу в Санкт-Петербурзi. От декiлька iмен. Це генерал-майор Г.О. Шостаков, iз шляхетства Чернiгiвської губернiї; росiйський полководець малоросiйського походження, генералфельдмаршал I.Ф. Паскевич; генерал I.Є. Трощинський, малоросiйський дворянин iз Полтавської губернiї; генерал-ад"ютант М.Г. Репнiн-Волконський (з чернiгiвських дворян); генерал-майор Д.М.Юзефович, iз дворян Полтавської губернiї; генерал вiд iнфантерiї О.Я. Рудзевич (з таврiйських дворян); генерал-майор

В.I. Каратаєв (з Чернiгiвської губернiї); генерал-лейтенант А.С. Уманець (з дворян Чернiгiвської губернiї); генерал-лейтенант Д.П. Неверовський (з Полтавської губернiї); генерал-лейтенант М.Ф. Ставицький (з полтавських дворян); генерал-майор С.Г. Волконський (з чернiгiвських князей); генерал А.О. Єфимович (з Київської губернiї); генерал-лейтенант К.М. Полторацький (з духовного сословiя Чернiгiвської губернiї).

Легенди ходили про генерал-лейтенанта артилерiї Василя Григоровича Костенецького. Вiн походив з дворян Чернiгiвської губернiї. Мав неабияку силу, не раз вступав в рукопашну схватку з супротивником, проявив героїзм i вiдвагу. В ходi Бородинської битви стався епiзод, характерний для Костенецького. В розпалi бою на одну з наших батарей вдерлися польськi улани i почали рубати канонiрiв. Сорокарiчний богатир Василiй Костенецький кинувся на допомогу канонiрам. Не задовольнившись шаблею, почав валити ворогiв гарматним баннiком. Одним ударом вiн скинув з коня першого улана, потiм кинувся в натовп, валив на землю одного ворога за другим до тих пiр, поки баннiк не зламався. Наслiдуючи прикладу командира, артилеристи хто чим вiдбивали атаку улан i через декiлька хвилин вже знову вiдкрили вогонь.

Друга свiтова вiйна (1939-1945 рр.) стала найжахливiшою вiйною в iсторiї людства. В вiйну було втягнуто 72 країни. В країнах, якi брали участь у вiйнi, було мобiлiзовано до 110 млн. чол. В ходi вiйни загинуло до 55 млн. чол. (в тому числi близько 30 млн. радянських громадян).

22 червня 1941 року фашистська Нiмеччина вiроломно напала на Радянський Союз. Разом з Нiмеччиною виступили Угорщина, Румунiя, Фiнляндiя, Iталiя. З того часу радянсько-нiмецький фронт був головним фронтом вiйни. На радянсько-нiмецькому фронтi перебувало вiд 62 до 70% дiючих дивiзiй фашистської Нiмеччини. Радянськi люди стали на захист своєї країни. Це була справедлива визвольна вiйна проти загарбникiв. Велика Вiтчизняна вiйна 1941-1945 рокiв. Багато наших землякiв прославились на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни мужнiстю i вiдвагою.

За героїзм, проявлений в боях з нiмецько-фашистськими загарбниками, звання Героя Радянського Союзу удостоєнi уродженцi мiста Нiкополя i Нiкопольського району: Н.Х. Бриль, I.А. Гончар (посмертно), А.В. Матюк, I.П. Яловой, I.I. Бабак, I.Т. Малка, Н.I. Поддубний, О.I. Мелешко, Н.С. Путько, В.М. Усов (посмертно), Н.П. Чалий (посмертно), А.I. Шульгiн, П.М. Гудзь, Н.В. Баранов. Льотчик П.А. Таран удостоєний цього високого звання двiчi. Бiльше, нiж п"ять тисяч нiкопольцiв, учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни, нагородженi бойовими орденами i медалями. Багато хто з них брав участь у визволеннi рiдного мiста.

Пiд час окупацiї нiмецькими вiйськами дуже постраждало населення i економiка України. Ворог залишив по собi сумну згадку. В роки вiйни загинув кожен шостий житель України. Збиток, нанесений народному господарству сягав 285 мiльярдiв карбованцiв. 714 мiст i селищ мiського типу, близько 28 тисяч сiл було зруйновано. Без даху над головою залишилось понад 10 мiльйонiв українцiв. В руїнах лежали заводи i фабрики, електростанцiї i шахти, колгоспи i радгоспи, школи й iнститути, лiкарнi i бiблiотеки. Таких втрат Україна, як i iншi радянськi республiки, не знала за всю свою iсторiю. Так, ми врятували свiтову цивiлiзацiю вiд чуми фашизму. Але якою великою цiною! (На жаль, сьогоднi дехто iз захiдних iсторикiв вже забув уроки Другої свiтової вiйни. Вони пропонують переглянути висновки тiєї вiйни, намагаючись применшити вклад нашого народу в Велику Перемогу.)

Все менше людей залишилось, якi пам"ятають тi важки часи нашої країни. Але в серцi смуток за загиблими ми носимо й досi. Петро Ганжа вiдноситься до кагорти старої гвардiї. Вiн - людина старого гартування з високими моральними принципами. Хороший сiм"янин, вiрний товариш, працьовита порядна людина. Вiн - патрiот своєї країни, свого краю. Хтось скаже, що зараз це слово не модне. Зараз друга доба, вже нiхто не вимагає вiд молодi великих звершень. Не треба їхати пiднiмати цiлину, не треба зводити Байкало-Амурську магiстраль, що в простонароддi звалася просто БАМ. Вже побудованi великi будiвництва вiку. Лютого ворога - фашистську Нiмеччину - подолано нашими дiдами. Але у всi часи країнi потрiбнi поряднi, працьовитi люди, вiдданi своїй справi, своїй країнi. На цих стовпах тримається будь-яка країна. Чому ж сьогоднi деякi молодi люди стають схожими на пластилiнових ворон, здатних лише на те, щоб сподобляти себе до героїв голлiвудських блокбастерiв та ставати покiрними дiтьми реклами, що закликає до споживацького виду життя? Чому в їхнiх очах байдужiсть, а на серцi порожнеча? Адже вони зростали в країнi з великою iсторiєю i не зазнали тих нестаткiв i лихолiть, що випали на долю старшого поколiння. Чому досi не подоланi алкоголiзм та наркоманiя?

Цi та iншi питання цiкавлять Петра Касяновича, як i багатьох людей похилого вiку, але людей молодих душею. Петро Ганжа багато пожив на своєму вiку, багато бачив, вiн умiлий оповiдач, цiкаво розповiдає про минувшину рiдного краю, часто зустрiчається з учнiвською молоддю Нiкопольщини, збирає новi вiдомостi про наш край. З вiдомим краєзнавцем Павлом Богушем вони були побратими, багато рокiв дружили, вивчали iсторiю краю. Павлом Богушем написано декiлька краєзнавчих збiрок про наш край. Книжки користуються популярнiстю серед мiсцевих iсторикiв. Павло Богуш писав про козацьку добу, про iсторiю запорозького козацтва, про Кримську вiйну 1853-1856 рокiв. В Нiкополi був розташований госпiталь, де лiкувались нашi солдати, пораненi на Кримськiй вiйнi.

Вiдомий нiкопольський художник написав картину про двох товаришiв Петра Ганжу i Павла Богуша. Ця картина часто виставляється в виставковому залi Нiкопольського краєзнавчого музею. На нiй вони зображенi обидва замисленi, сивочолi. Петро Ганжа тримає в руках бандуру i перебирає струни, награваючи українську мелодiйну пiсню. Павло Богуш сидить за столом, вкритим бiлою скатертиною. На столi стоїть глечик з вином, поряд грушi, дарунок щедрої нашої землi. Видно, що товаришi розумiють один одного з пiвслова. Життєвий досвiд тривалого життя вiдобразився на їх обличчях. Очi трохи сумнi, на чоло лягли зморшки пережитих дум. На стiнi висить портрет Тараса Шевченка. Павло Богуш писав в своїй книжцi про перебування великого українського поета на Нiкопольщинi. Поет хотiв бiльше довiдатись про славних запорозьких козакiв, вивчити їх вдачу. На жаль Павла Богуша вже немає серед нас. Проте його справа живе. Багато хто з молодих краєзнавцiв продовжують пошукову роботу по вивченню iсторiї Нiкопольського краю, находять новi i новi подробицi про перебування на нашiй землi великих та вiдомих людей, вивчають вклад, внесений земляками в iсторичну скарбницю нашої країни.

- Ми довго працювали разом з Павлом Михайловичем, - розповiв Петро Ганжа. - Я вважаю, що вiн був i залишиться патрiархом краєзнавства в Нiкополi. Крiм цього, за козацьким звичаєм ми з ним вважаємось побратимами. Нам часто доводилось дiлити i приємнi, i неприємнi митi в життi, сперечатись про щось. Але якби не було, дружба наша була мiцною. Павло був товариською, щирою, вiдвертою людиною.

Особливi слова подяки хочеться сказати на адресу Петра Касяновича Ганжi, котрий очолював Нiкопольський краєзнавчий музей з 1974 року. Дослiдник iсторiї краю, вiн постiйно працював в архiвах Москви, Ленiнграда, Києва. Провiв пошуки частини експонатiв колекцiї Нiкопольського музею, що загубилась пiд час евакуацiї в мiстi Моздоцi в 1941 роцi. Цю тему вiн дослiджує i сьогоднi. Вiн iнiцiював створення археологiчної секцiї при музеї, i сам брав активну участь в археологiчних дослiдженнях експедицiї вiдомого зараз на весь свiт археолога Б.М. Мозолевського. I сьогоднi спiвробiтники краєзнавчого музею беруть участь в археологiчних дослiдженнях краю в складi експедицiй Днiпропетровського iсторичного музею та Iнституту археологiї НАН України.

На зламi двох епох, коли руйнувався Радянський Союз i новоутворювались новi незалежнi країни, археолог i поет в душi Борис Мозолевський, з яким Петро Ганжа товаришував, з гiркотою промовив в своєму вiршi "Полiт стрiли" такi рядки:

Як тiльки їхню пам"ять не ламали!

Аж поки схаменулись: - О-го-го!

- А звiдки ж проститутки й наркомани?

Та звiдти ж, iз безпам"ятства того. Якби ж душа високим їм горiла, Хiба б вони топили в чарцi свiт?

Самi ж ми пiдрубали їм корiння,

А нинi ще й клянем за сухоцвiт!..

Цi рядки присвяченi молодим поколiнням, що народились i зросли в переломний перiод нашої країни. Коли руйнувались старi традицiї суспiльства, а новi ще тiльки-но з"являлись на свiт. Дехто з тогочасних iдеологiв дiйшов висновку, що раз будується нова незалежна країна, то можна не замислюючись, без вагань викинути всi надбання культури, iсторiї, лiтератури, театру. Так би мовити, зруйнувати все вщент. Але, здається, ми все це уже пройшли колись. Слава Богу, своєчасно схаменулись i зрозумiли, що не можна викинути iсторiю свого народу на смiтник цивiлiзацiї. Iсторiя - це надбання багатьох поколiнь, це пам"ять, це тятива, що скрiплює прийдешнє з давниною. Тому зараз ми спостерiгаємо такий сплеск iнтересу молодi до своєї iсторiї, до свого корiння. Люди цiкавляться iсторiєю скiфiв, котрi жили колись на теренах українських безкраїх степiв. Непiдробний iнтерес викликає iсторiя утворення Київської Русi, нашої колиски, з якої ми всi пiшли. З цього джерела вийшли три братнi народи: українцi, бiлоруси, росiяни. Хiба про це слiд забувати? Розповiдь про запорозьких козакiв викликає у молодi справжнiй ажiотаж. Бо виходить, що нашi козаки були неабиякi лицарi, вiдважно бились, нi чорта, нi кулi не боялись, та ще володiли мистецтвом кулачного бою, не гiрше за схiднi єдиноборства.

Все у нас є - i багатолiтня iсторiя, i надбання пращурiв, i культура, i генiї нашого народу. Є в нас свiй Тарас Шевченко, Леся Українка i Олесь Гончар, що сказав "бережiть собори душ своїх". А головне, що не переривається цей зв"язок поколiнь, що утримує нас усiх разом в лонi великого народу з багаторiчною iсторiєю.

Кожна епоха народжує своїх героїв. Але ратний подвиг у всi часи стояв на високому п"єдесталi, вiнчаючи собою кращi риси людини - громадянина, патрiота. Красиво воюють лише в кiно. Насправдi вiйна - важкий солдатський труд. З лишком на всiх. Близько мiльйона радянських людей пройшло крiзь горнило Афганiстану. Їх називали воїнами-iнтернацiоналiстами. Чимало полягло їх на тiй кам"янистiй землi: тисячi загиблих i померлих вiд ран та хвороб, сотнi пропавших безвiсти.

Вiдлiк часу тiєї вiйни для солдат i офiцерiв розпочався з 27 грудня 1979 року. А закiнчився 15 лютого 1989 року. В тлумачному словнику Т.Ф. Єфремової за 2000 рiк сказано: "Воины-интернационалисты - военнослужащие советской армии, принимавшие участие в военных действиях на территории Афганистана в 1979- 1989 гг.". За цими скупими рядками криється доля цiлого поколiння, на яке випало це нелегке випробування. Сучаснi українцi свiй iнтернацiональний обов"язок виконують в складi мiсiй ООН в "гарячих точках" планети.

Згiдно з указом Президента України Леонiда Кучми вiд 11 лютого 2004 року, на Українi щорiчно 15 лютого вiдзначається День пам"ятi учасникiв бойових дiй, воїнiв-iнтернацiоналiстiв. Такий же день пам"ятi вiдзначається в Бiлорусi, Росiї, Киргизстанi, Таджикистанi, Молдовi та в iнших колишнiх радянських республiках. В Афганськiй вiйнi загинуло 15 тисяч радянських громадян (з них - 2500 вiйськовослужбовцiв, призваних з територiї УРСР). Ще бiльше померло внаслiдок поранень i хвороб, одержаних пiд час бойових дiй.

В Афганiстанi загинуло 18 воїнiв з Нiкополя.Через Афганську вiйну пройшло майже 1000 чоловiк з Нiкопольщини. Також в Нiкопольському педагогiчному училищi навчався i загинув уродженець Херсонщини Олег Мироненко.

Про всiх вiсiмнадцять нiкопольцiв зiбрано iнформацiю в Нiкопольському вiйськово-iсторичному музеї, який був створений у 2006 роцi мiською органiзацiєю УСВА "Союз iнтернацiоналiстiв" на кошти учасникiв бойових дiй, при сприяннi пiдприємств та установ, де працюють учасники бойових дiй та при сприяннi органiв влади.

Iдею створення музею пiдтримали органiзацiї воїнiв-iнтернацiоналiстiв м. Марганця, м. Орджонiкiдзе, м. Апостолово, смт. Томакiвки (Нiкопольського району), та обласної органiзацiї УСВА. Музей спiвпрацює з ветеранськими органiзацiями мiста i дiє також, як клуб вiйськовослужбовцiв.

Структура музею

1-й зал

Комплекс А.

Експозицiйнi роздiли про минуле краю: скiфи, готи, анти, Київська Русь.

Комплекс Б.

Експозицiйнi роздiли про козацтво: вiйськове формування, яке народило українську козацьку державу.

Комплекс В.

Експозицiйнi роздiли про участь землякiв у вiйнах ХVIII- ХХ ст.: Вiтчизняна вiйна 1812 р., Кримська вiйна, Росiйськояпонська вiйна, Перша свiтова вiйна, Громадянська вiйна.

Комплекс Г.

Експозицiйнi роздiли про Велику Вiтчизняну вiйну.

Комплекс Д.

Експозицiйнi роздiли про локальнi вiйни: Китай, Iспанiя, Фiнляндiя, Японiя, Угорщина, Куба, Чехословаччина, В"єтнам та iншi.

2-й зал

Комплекс А.

Експозицiйнi роздiли про Афганську вiйну 1979-1989 рр.: Нiкопольщина, м. Апостолово, м. Орджонiкiдзе, м. Марганець, смт. Томакiвка. Вхiдний зал Комплекс А.

Експозицiйнi роздiли про вiйськовi формування, частини на територiї краю.

Комплекс Б.

Експозицiйнi роздiли про сучаснi вiйськово-патрiотичнi об"єднання воїнiв-iнтернацiоналiстiв на териториї краю.

Виставковий зал Комплекс А.

Роботи художникiв та фотохудожникiв на вiйськову тематику. Бiблiотека. Читальний зал. Вiдеозал. Зал засiдань.

З великою повагою нашi земляки згадують загиблих воїнiв, хто вiддав своє життя заради миру i стабiльностi у свiтi. Вiчна їм пам"ять! Про всiх вiсiмнадцять нiкопольцiв, увiчнених на подiумах пам"ятного комплексу "Чорний тюльпан", записано в Книзi пам"ятi, яка вийшла в 2009 роцi при сприяннi Нiкопольської мiської громадської органiзацiї "Союз iнтернацiоналiстiв". Голова органiзацiї О.О. Кушнiрук.

Довгих рокiв тим, хто пройшов через вiйну. Загартованi у вогнi, вони знають цiну чоловiчої дружби, обов"язку i честi. Велика вам шана! А молодим поколiнням хочеться побажати бiльш ретельнiше вивчати iсторiю свого краю, своєї Вiтчизни. Бо саме зi своєї рiдної землi, з її корiння, з її iсторiї ми беремо свою силу, свою наснагу. Директор музею Олександр Олександрович Кушнiрук. З 1999 року працює директором Нiкопольського краєзнавчого музею. Очолює мiську спiлку воїнiв-iнтернацiоналiстiв УСВА. В 2006 роцi О.О. Кушнiрук. почав створювати Нiкопольський вiйськовоiсторичний музей мiської органiзацiї УСВА. Вiн постiйно i наполегливо займається пошуковою, збиральницькою дiяльнiстю, спiвпрацює з ветеранськими об"єднаннями мiста i району, налагодив тiснi зв"язки з ветеранськими органiзацiями України, Росiї i Бiлорусi.

По сутi, музей - це творча лабораторiя пошуку iстини. Гулець М.

МУЗЕЙ IСТОРIЇ С. КАПУЛIВКИ

(с. Капулiвка, Нiкопольський район)

Село Капулiвка знаходиться на лiвому березi Каховського водосховища. Вище за течiєю на вiдстанi в 4 км розташоване село Покровське, нижче за течiєю на вiдстанi в 0,5 км на протилежному березi великої затоки розташоване село Олексiївка. Поруч проходить автомобiльна дорога. В 2011 р. в селi мешкало 1977 чоловiк.

В енциклопедичному словарi Ф.А. Брокгауза та I.А. Ефрона за 1890-1907 рр. є такi вiдомостi про це українське село: "Капуловка (Капиловка) - село Екатеринославской губернии и уезда, при речках Чертомлыке и Подпольной, против города Никополя. Здесь находится запорожское урочище - городище Старой Сечи, основанной в XVI ст. и называемой в народе "Галагановой сечью", в память того, что сечь в 1709 г., по приказу Петра I, за "измену" Мазепы, была разорена полковником Галаганом. В 1735 г. сечь была возобновлена возвратившимися из Турции казаками".

Iсторiя села дуже рiзноманiтна. Поблизу Капулiвки вiдомо декiлька поселень, курганiв та могильникiв, датуємих 2 тис. - III ст. до Р.Х. Село Капулiвка, напевно, з"явилось з утворенням Чортомлицької Сiчi у 1652 р. Поблизу села на високому днiпровському березi у 1680 р. був похований кошовий отаман Запорозької Сiчi Iван Сiрко. В селi є школа, професiйно-техничне училище ? 83, дитсадок, будинок культури та iсторико-краєзнавчий музей. Музей iсторiї - перлина села Капулiвки був вiдкритий 25 травня 1989 р. в примiщеннi середньої школи. Вiдкривали його колишнiй директор школи, вчитель української мови i лiтератури I. М. Полянський та колишнiй вчитель iсторiї школи I. I. Копаниця.

В основу експозицiї ввiйшли речi, знайденi i зiбранi учнями сiльської школи на територiї села пiд керiвництвом вчителя iсторiї, мiсцевого краєзнавця Л.Ф. Бурди. Бiльшiсть експонатiв збирали всi разом бiльше 20-ти рокiв: експонати приносились з дому мешканцями села, збирались учнями пiд час археологiчних експедицiй по берегах Каховського водосховища.

На сьогоднi в експозицiї музею 7 вiддiлiв:

 Життя первiсних людей.

 Скiфський перiод.

 Вiддiл Запорозького козацтва.

 Старе село.

 Перiод революцiї i громадянської вiйни.

 Радянський перiод (становлення колгоспiв).

 Перiод Великої Вiтчизняної вiйни.

Про iсторiю мiсцевостi в рiзнi iсторичнi епохи, де розташоване село Капулiвка, розповiдають бiльше 500 музейних експонатiв, деякi з них є раритетнi. На подвiр"ї школи знаходиться погруддя I. Сiрка, виготовлене мiсцевим майстром за картиною I. Рєпiна "Козаки пишуть листа турецькому султану". Бiля цього пам"ятника росте дубочок - "синок" знаменитого Хортицького дуба. За роки iснування музею його вiдвiдали кiлька тисяч вiдвiдувачiв. Серед них - нащадки I.Д. Сiрка: Марiя Ростиславiвна Капнiст (Сiрко), її дочка Радислава з синами Ростиславом i Юрiєм, Григорiй Дмитрович i Микола Дмитрович Сiрки з Харкiвщини.

Шанованими гостями музею є й iноземцi, якi з захопленням слухають розповiдi про славетну козацьку Чортомлицьку Сiч та легендарного козацького ватажка Iвана Сiрка, який з початку заснування Чортомлицької Сiчi близько 20 рокiв був кошовим отаманом. Нiхто, крiм нього, за всю iсторiю iснування Запорозького козацтва не удостоївся такої честi.Постiйно ведеться книга облiку вiдвiдувачiв.

Першi археологiчнi дослiдження пам"яток козацької доби в районi с. Капулiвки провiв у серединi 80-х рр. XIX ст. видний український iсторик i археолог Д.I. Яворницький. Через 25 рокiв, у 1910 р., тут працював директор Херсонського мiського музею старожитностей Херсонського краю В.I. Гошкевич, а в 1939 та 1941 рр. розкопки укрiплень Чортомлицької Сiчi проводив спiвробiтник Iнституту археологiї АН УРСР М.Л. Макаревич.

У зв"язку з будiвництвом Каховської ГЕС та загрозою затоплення пам"яток археологiї, пов"язаних з козацькою добою, Iнститутом археологiї АН УРСР була створена спецiальна група, яка обстежила мiсця, на яких, згiдно iсторичних джерел, знаходилася Запорозька Сiч. На територiї Чортомлицької Сiчi археологiчнi дослiдження в 1951 та 1953 рр. проводив спiвробiтник Iнституту археологiї АН УРСР Ф.Б. Копилов. В однiй iз своїх наукових статей вiн повiдомляє: "До наших днiв вiд мiсця, де стояла Чортомлицька Сiч дiйшов лише невеликий острiв, який щороку зменшується - розмивається весняними водами Днiпра. Мiсце, де стояла сiчова фортеця повнiстю змите водою. Лишилася тiльки невелика частина сiчової територiї, що знаходилася за стiнами фортецi. Як виявлено розкопками 1941 та 1951 рр. на нiй знаходились рiзнi ремiсничi майстернi i пiдсобнi сiчовi примiщення".

Завiдуючий вiддiлом археологiї та давньої iсторiї краю Нiкопольського краєзнавчого музею В.В. Шатунов вважає, що "Мис Капулiвський (на якому розташоване сучасне село Капулiвка) з давнiх часiв приваблював людину оселитися тут завдяки своєму дуже зручному географiчному становищу. Оточений рiчками та озерами з трьох бокiв, вiн надiйно захищав її вiд нападникiв i далеко вклинювався в Днiпровськi плавнi, з їх багатющою флорою i фауною. Сама ж Капулiвка веде свiй родовiд ще з козацької доби, а точнiше вiд Чортомлицької Запорозької Сiчi.

Вигiдне географiчне розташування сприяло тому, що в цiй мiсцевостi здавна виникали стацiонарнi поселення. Це засвiдчується наступними пам"ятками археологiї на територiї i поблизу с. Капулiвка.

Таким чином, с. Капулiвка за концентрацiєю археологiчних пам"яток є унiкальним поселенням, порiвняно з iншими населеними пунктами Нiкопольського регiону. Актуальнiсть археологiчних дослiджень на територiї с. Капулiвки пояснюється тим, що по-перше, воно має виключне значення у власне археологiчнiй площинi, а, по-друге, беззахиснiстю залишкiв пам"яток археологiї, розташованих на його територiї, перед водами Каховського водосховища, яке знищує їх".

Пiд час археологiчних розвiдок у листопадi 2003 р. на вищевказанiй дiлянцi берегу археологами Нiкопольського краєзнавчого музею були знайденi археологiчнi знахiдки перiоду iснування Чортомлицької Сiчi. Вони пiдтвердили гiпотезу Ф.Б. Копилова про розташування на мисi Капулiвський козацької ковальнi (або декiлька ковалень), що розташовувалися за межами самої фортецi. На територiї села Капулiвки знаходяться:

 Могила кошового отамана Чортомлицької Запорозької Сiчi I.Д. Сiрка.

 Братська могила радянських воїнiв i партизан.

 Пам"ятний знак в честь перебування в селi у 1880 р. художникiв I.Ю. Рєпiна i В.А. Сєрова.

 Пам"ятний знак в честь перебування в селi у 1952 р. письменника i кiнорежисера О. Довженка.

 Пам"ятний знак на мiсцi старої могили I.Д. Сiрка.

 Пам"ятний знак про мiсцезнаходження Чортомлицької Сiчi.

 На пiвдень вiд села, поселення II тис. до Р.Х.

 0,2 км на пiвдень, курган, IV-III ст. до Р.Х.

 0,2 км на пiвд.-захiд, поселення IV-III ст. до Р.Х.

 1,3 км на захiд, давнiй могильник.

 Погруддя I.Д. Сiрка, вiдлите за картиною I.Ю. Рєпiна в 1957 р., у 1980 р. вiддане на переплавку i врятоване небайдужими жителями села.

Iван Сiрко (1605-1680 рр.) - козацький ватажок, легендарний кошовий отаман Запорозької Сiчi й усього Вiйська Запорозького Низового. Герой багатьох українських пiсень i казок. Народився у селi Мурахва, що на Вiнничинi. Вперше на iсторичнiй аренi вiн з"явився як вiнницький полковник. Д.I. Яворницький пише, що Сiрко був зовсiм неписьменний, але знав багато мов i мав великий природний дар полководця. У 1645 роцi на чолi козацького з"єднання успiшно штурмував неприступну iспанську фортецю Дюнкерк.

Брав участь у вiйнах Богдана Хмельницького з Польщею, але найбiльше й успiшно воював проти татар i туркiв.

В iсторичних документах зафiксована участь Iвана Сiрка у визвольнiй вiйнi українського народу проти Речi Посполитої, зокрема в битвi пiд Жванцем 1653 року.

Запорозькi козаки взяли участь у вiдсiчi другого так званого Чигиринського походу стотисячного турецько-татарського вiйська, яке взяло в облогу Чигирин, плануючи пiсля завоювання цього мiста зробити його плацдармом для загарбання Правобережної, а потiм й усiєї України. Чигирин захищали 40-тисячна царська армiя пiд командуванням Ромодановського й 20-тисячне козацьке вiйсько на чолi з гетьманом Iваном Самойловичем. У 1677 р. пiсля безуспiшної тритижневої облоги турки й татари змушенi були ретируватися з України.

У 1678 р. до Чигирина прийшло 200 тисяч турецьких i татарських вiйськ, їм протистояли 70-тисячна царська армiя й 50 тисяч українських козакiв. I цей похiд виявився безплiдним для турецько-татарських вiйськ, хоч вони й зайняли i зруйнували мiсто. Пiд час другого Чигиринського походу запорозьке вiйсько мало завдати ударiв по тилах турецько-татарських вiйськ.

Сiрко виходив переможцем з десяткiв антиосманських походiв. Досить сказати, що у боротьбi проти агресiї Османської iмперiї Сiрко провiв понад 55 успiшних походiв i жодного не програв! Його запорожцi наводили жах на все пiвнiчне побережжя Чорного моря та Крим, не раз брали Очакiв, Бiлгород-Днiстровський, Iзмаїл, Кiлiю, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навiть Ясси. (Турки i татари прозвали Сiрка Урус-Шайтан). Уже на схилi вiку вiн згадує в листi, до росiйського царя Олексiя Михайловича, що наприкiнцi двадцятих рокiв йому разом iз Богданом Хмельницьким випало бути в морському походi запорозьких козакiв проти турецької фортецi Трапезунд...

За заповiтом кошового отамана поховали його козаки на сiчовому кладовищi. Але не було спокою йому й на тому свiтi. Кiлька разiв могилу руйнували, та щоразу, спочатку його побратими, а потiм їх нащадки, вiдновлювали її. Сучасна його могила - це вже третє перезахоронення. На громадських засадах посаду завiдуючого музеєм iсторiї с. Капулiвки обiймає вчитель iсторiї i географiї Олександр Леонiдович Черкасов. Вiн народився 17 квiтня 1963 р. в п. Белiджи Дагестанської АР. З 1978 по 1982 рр. навчався в Нiкопольському педагогiчному училищi на вiддiленнi трудового навчання. В 1982 - 1984 рр. - проходив службу в армiї, пiсля чого працював вчителем трудового навчання в середнiй школi с. Кам"янське. У 1985 р. поступив на пiдготовче вiддiлення Новоросiйського вищого iнженерно-морського училища на факультет судноводiння. В 1991-1994 рр. працював штурманом далекого плавання в Iллiчiвському порту. Побував в рiзних країнах свiту... В 2005 р. Олександр Леонiдович повернувся працювати в школу. Пiсля спiлкування з Леонiдом Федоровичем Бурдою - засновником музею iсторiї с. Капулiвки, захопився iсторiєю i краєзнавством. Закiнчив Мелiтопольський педагогiчний унiверситет за спецiальнiстю iсторiя-географiя.

З 2007 р. О.Л. Черкасов працює вчителем iсторiї та географiї в Капулiвськiй середнiй школi. З цього ж часу очолює i музей iсторiї с. Капулiвки. Постiйно займається науково-пошуковою роботою. З членами музейного активу (8 чоловiк) зiбрав значну iнформацiю по подiях голодомору 1932-1933 рр., про ветеранiв i учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни. Створив в музеї новий роздiл "Iсторiя моєї родини".

Музей сам має бути витвором мистецтва для увiчнення людей та iсторичних подiй в пам"ятi нащадкiв. Кушнiрук О.

IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ IМ. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА Г.С. ЗДАНОВИЧА (КЗ "НСЗШ ? 4" м. Нiкополь)

Iсторико-краєзнавчий музей iменi генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича працює з лютого 1985 р. при комунальному закладi "Нiкопольська середня загальноосвiтня школа I-III ст. ? 4". В той же рiк набув статусу музею при закладi освiти. Вiдкриттю музею передували два роки плiдної пошуководослiдницької роботи юних слiдопитiв пiд керiвництвом вчителя української мови i лiтератури, учасника Великої Вiтчизняної вiйни Сергiя Степановича Капелистого. Це дозволило накопичити достатню кiлькiсть експонатiв i матерiалiв для створення музею.

Тож, у день визволення мiста вiд нiмецько-фашистських загарбникiв 8 лютого 1985 р., напередоднi 40-рiччя Великої Перемоги музей було вiдкрито. На урочистому вiдкриттi були присутнi учасники Великої Вiтчизняної вiйни, якi проживають на Нiкопольщинi, та гостi iз Запорiжжя, Одеси, Києва, Полтави, Мiнська, Кишинева й Кубанi. Рiшенням виконавчого комiтету Нiкопольської мiської ради в 1987 р. музею присвоєно iм"я Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Г.С. Здановича, командира 203 стрiлецької Запорiзько-Хiнганської Червонопрапорної ордена Суворова дивiзiї, яка визволяла м. Нiкополь. Музей розташований в шкiльнiй кiмнатi загальною площею 56 м2, придатнiй для збереження i експонування музейних предметiв. Мета створення музею була визначена ще його засновником С.С. Капелистим:

1.Увiчнення бойових подвигiв захисникiв Батькiвщини, вивчення героїчних та трагiчних подiй Великої Вiтчизняної вiйни з позицiй iсторичної правди, об"єктивностi.

2.Залучення учнiвської молодi до вивчення та збереження iсторико-культурної спадщини українського народу.

3.Розвиток творчих iнтересiв учнiвської молодi до краєзнавчої та пошуково-дослiдницької роботи.

Згiдно з тематико-експозицiйним планом, робота музею спрямована на:

 екскурсiйну та патрiотичну роботу;

 удосконалення навчально-виховного процесу;

 розширення i поглиблення загальноосвiтньої пiдготовки учнiвської молодi засобами позакласної та позашкiльної роботи;

 формування у пiдростаючого поколiння розумiння нерозривного взаємозв"язку минулого, сучасного i майбутнього України;

 розвиток, збереження i збагачення, рацiональне використання музейного фонду;

 вивчення, охорону й пропаганду пам"яток iсторiї, культури i природи рiдного краю.

Сьогоднi основнi форми роботи музею такi:

1.Зустрiчi учнiв та вчителiв iз ветеранами Великої Вiтчизняної вiйни, воїнами-афганцями та батьками загиблих воїнiв-афганцiв. 2.Тематичнi екскурсiї учнiв школи та мiста.

3.Робота пошукових груп, написання рефератiв, дослiдницьких робiт.

За 25 рокiв краєзнавчо-пошукової роботи С.С. Капелистим та юними пошуковцями музею було зiбрано близько 2 тис. експонатiв та iсторичних довiдок про бойовi дiї у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi, свiдчення про подiї голодомору, про виконання iнтернацiональної допомоги радянськими воїнами.

Музейний фонд постiйно поповнюється. Експонати шифруються, облiковуються в iнвентарнiй книзi та зберiгаються у фондосховищi. Умови збереження оригiнальних експонатiв в експозицiї та фондах музею вiдповiдають нормам, вони захищенi вiд забруднення, вологостi, вицвiтання та механiчних пошкоджень. Iсторико-краєзнавчий музей iменi генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича має такi експозицiйнi роздiли:

 Iсторiя рiдної школи

 Велика Вiтчизняна вiйна радянського народу.

 Нiкополь у роки вiйни.

 Визволення м. Нiкополя.

 Бойовий шлях 203 стрiлецької Запорiзько-Хiнганської Червонопрапорної ордена Суворова дивiзiї.

 Ветерани Великої Вiтчизняної вiйни мiкрорайону школи.

 Голодомор в Українi 1932-1933 рокiв.

 Афганiстан - наш бiль.

В експозицiйному роздiлi iсторичного музею НСЗШ ? 4 "Бойовий шлях 203 стрiлецької Запорiзько-Хiнганської Червонопрапорної ордена Суворова дивiзiї" розмiщенi матерiали про її бойовий шлях, який можна занести до золотих сторiнок славної вiйськової iсторiї Червоної Армiї часiв Другої свiтової вiйни. За Постановою Державного комiтету оборони СРСР 203 стрiлецька дивiзiя була сформована на Кубанi наприкiнцi лютого 1942 р. i пройшла бойовий шлях у складi дiючої Червоної Армiї. Командуючим дивiзiї було призначено полковника Гаврила Станiславовича Здановича.

19-22 листопада 1942 р. дивiзiя брала участь у Великiй Сталiнградськiй битвi, визволяла населенi пункти Ростовської областi (12-31грудня 1942 р.), Донбасу, населенi пункти Запорiзької та Днiпропетровської областей. За майстерне проведення операцiї зi звiльнення Запорiжжя 14 жовтня 1943 р. дивiзiї було присвоєне звання "Запорiзької".

А на початку лютого 1944 р. дивiзiя вела жорстокi бої з лiквiдацiї Нiкопольського угруповання противника. Взагалi, наступ радянських вiйськ на Нiкопольському плацдармi почався вранцi 30 сiчня 1944 р. Запеклi бої не припинялись до 8 лютого 1944 р. В нiч на 8 лютого вiйська 4-го Українського фронту почали форсувати Днiпро. В цей час вiйська 6-ї армiї 3-го Українського фронту, розвиваючи наступ, увiйшли в мiсто Нiкополь з пiвночi та сходу. Бої в мiстi вели трi стрiлецькi дивiзiї: 333 - пiд командуванням генерал-майора А.М. Голоско, 203 - пiд командуванням генерал-майора Г.С. Здановича та 224 - пiд командуванням генерал-майора А.Г. Афанасьєва.

Згодом, у своїх спогадах про цi подiї генерал-майор Г.С. Зданович напише: "Третього сiчня дивiзiя отримала велике поповнення з мешканцiв Запорiзької та Днiпропетровської областей. Бiльшiсть була лiтнього вiку i близько 80 вiдсоткiв не мали нiякої вiйськової пiдготовки. Багато з них були незадоволенi призовом до армiї й заявляли, що вони старi i їм вже не воювати на передовiй, а бути тiльки в обозi. Полiтпрацiвники ознайомили поповнення iз загальними законами й порядками на фронтi, з наказом НКО ? 309, каральним законом за зраду чи залишення поля бою. В результатi всiєї цiєї роботи настрiй поповнення пiдвищився, а нездоровi розмови припинились". (Г.С. Зданович Спогади, НКМ, КП-10339, Арх-2801; I.В. Анцишкiн Взимку 44-го.). Треба додати, що навiть нiмцi не сприймали серйозно цих ненавчених солдатiв. Але вони зробили неможливе: в результатi запеклих боїв, цiною великої мужностi й героїзму, звiльнили рiдну землю вiд ворога. Дуже багато було загиблих. За спогадами очевидцiв, учасникiв визволення Нiкополя, вода в Днiпрi була червоного кольору вiд кровi поранених i вбитих радянських солдатiв...

В лютому 1944 р. Указом Президiї Верховної Ради СРСР дивiзiю було нагороджено орденом Червоного Прапора "За зразкове виконання завдання командування при звiльненнi мiста Нiкополь"; командира дивiзiї Г.С. Здановича нагороджено орденом Ленiна. Пiсля важких боїв 19-27 березня цього ж року дивiзiя звiльнила Миколаїв, 10 квiтня - Одесу. 15 серпня 203-я стрiлецька дивiзiя вступила до Румунiї i у складi радянських вiйськ звiльнила Румунiю вiд нiмецько-фашистських загарбникiв у вереснi, а Угорщину - в жовтнi. 27-31 грудня 1944 р. дивiзiя вступила на територiю Чехословаччини, де вела бої аж до Перемоги. За зразковi бойовi дiї в Чехословаччинi i проявлений героїзм дивiзiя нагороджена орденом Суворова II ступеня. В липнi 1945 р. дивiзiя зробила марш по територiї Монгольської Народної Республiки до кордону Китаю. 11 серпня, перетнувши кордони Китаю, здiйснила перехiд через Хiнганськi гори. За взiрцевий марш-маневр Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 20 вересня 1945 р. дивiзiї було присвоєно найменування "Хiнганської".

В результатi переможного завершення двох вiйн на заходi i сходi, за бойовi заслуги перед Батькiвщиною, дивiзiя стала йменуваться "203 стрiлецька Запорiзько-Хiнганська Червонопрапорна ордена Суворова дивiзiя". 8 вересня 1945 р. командиру дивiзiї генерал-майору Г.С. Здановичу за вмiле керiвництво бойовими операцiями в боротьбi з японськими iмперiалiстами Указом Президiї Верховної Ради СРСР було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Про бойовий шлях уславленої дивiзiї розповiдає гостям музею та учнiвським групам завiдуюча музеєм О.О. Скрипник та юнi екскурсоводи. Вiдвiдувачi, затамувавши подих, слухають екскурсiю. Їх погляди спрямованi на стенди та експозицiйнi вiтрини з фотоматерiалами, спогадами, листами та нагородами ветеранiв; картами-схемами вiйськових операцiй.

У дослiдницьких роботах, присвячених 65-рiччю Великої Перемоги, пiдготовлених юними пошуковцями, учнями 9-11 класiв школи зiбранi фото i матерiали про бiйцiв 203-ої стрiлецької дивiзiї: Iвана Йосиповича Вєхова - командира гармати 5-ої батареї 1037-го артилерiйського полку; Вiктора Iвановича Чумаченко - командира вiддiлення роти автоматникiв 610-го стрiлецького полку; Iсака Мойтевича Керпельмана - командира вогневого взводу; Петра Васильовича Бондаренка - зв"язкiвця-радиста; Андрiя Тимофiйовича Перевозникова - командира вiддiлення роти стрiльцiв; Василя Михайловича Авраменка - стрiльця 2-ї стрiлецької роти 392-го стрiлецького полку та багатьох-багатьох iнших.

У шкiльнiй музейнiй експозицiї можна також побачити фото, документи, нагороди та особистi речi учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни. Учнiвська молодь охоче вивчає iсторiю краю, героїчнi та трагiчнi подiї Великої Вiтчизняної вiйни, листується з учасниками вiйни i збирає спогади ветеранiв - мешканцiв мiкрорайону школи. За останнi роки музей було поновлено завдяки зусиллям директора КЗ "НСЗШ ? 4" В.I. Скрипника. У 2011 р. дирекцiя Нiкопольського краєзнавчого музею вiдзначила особисто В.I. Скрипника "За активну спiвпрацю з НКМ та вагомий внесок в розвиток музейної справи на Нiкопольщинi".

Музей працює згiдно з планом роботи, який складається на рiк. Ведеться книга облiку вiдвiдувачiв, проведених екскурсiй, масових заходiв, навчальних занять. Протягом кожного навчального року в музеї згiдно з планом роботи проводяться тематичнi екскурсiї до рiчниць визволення України та Нiкополя вiд нiмецько-фашистських загарбникiв, Дня Перемоги, Дня партизанської слави. Тематика екскурсiй рiзнопланова:

 "Подвигу народу - жити у вiках".

 "Партизани та пiдпiльники Нiкопольщини".

 "Нiкопольцi - Герої Радянського Союзу".

 "Визволителi Нiкополя".

 "Полководцi Великої Вiтчизняної вiйни" тощо.

Працює музейна група екскурсоводiв з числа кращих учнiв i тих, якi особливо цiкавляться бойовими традицiями рiдного краю. Останнiм часом музей став шкiльним навчально-виховним центром, на базi якого здiйснюється краєзнавчо-пошукова робота. Результатом цiєї роботи є зiбранi i оформленi матерiали за темами:

 "УПА - мiфи та реальнiсть".

 "Маловiдомi сторiнки Великої Вiтчизняної вiйни".

 "Вiдбудова Нiкополя у повоєннi роки".

 "Пiвденно-трубний металургiйний завод у роки вiйни".

 "Села Нiкопольщини, занесенi до "Чорної дошки", "Згадаємо пам"ятi негаснучий собор" (до роковин голодомору 1932- 1933 рр.).

На базi музею дiють iсторико-краєзнавчi групи учнiв.

Дещо з iсторiї краєзнавчого виховання. Краєзнавче виховання в Українi велося ще за часiв Київської Русi: пiдлiтки залучались до ремесел i домашньої роботи, вивчали побут, культуру рiдного краю, видовий склад та особливостi мiсцевої флори i фауни. Навчальний i виховний вплив на дiтей мали промови, написанi монахами на честь князiв, де звеличувались їхнi воєннi перемоги, описувались найважливiшi мандрiвки землепроходцев i купцiв, усна народна творчiсть тощо. Формування краєзнавчих понять нерозривно пов"язувались з образним розкриттям iсторичних подiй, географiчних та етнографiчних подiй рiдного краю.

У XVI-XVII ст. у братських школах пiвденно-захiдної Русi широко пропагувались краєзнавчi iдеї. Навчальнi посiбники того часу були фактами про iсторичнi подiї, етнографiю, географiчнi особливостi рiдного краю. З метою засвоєння учнями елементiв природознавчих знань, проводилися спостереження за погодними умовами, сезонними змiнами в природi. Усе це поєднувалося з дослiдженнями навколишнього середовища.

Одне з чiльних мiсць у краєзнавчо-педагогiчнiй спадщинi належить українськiй козацькiй педагогiцi, головна мета якої - формування козака-лицаря, мужнього громадянина, захисника рiдної землi, з українською нацiональною свiдомiстю, дiйовим патрiотизмом, високим рiвнем духовностi. У той час в Українi дiяли рiзнi типи навчально-виховних закладiв (академiї, колегiуми, братськi, церковнi школи, народнi професiйнi школи мистецтв i ремесел, сiчовi i козацькi школи). Головне мiсце у них вiдводилося iдеям i засобам народної педагогiки, українознавства i краєзнавства.

Працюючи в музеї, беручи участь у пошуково-краєзнавчiй роботi, учнi школи отримують допрофесiйну пiдготовку екскурсовода й iсторика-краєзнавця, практичнi навички по збору i систематизацiї iсторичного матерiалу, вмiння описати i оформити дослiдницьку роботу, проект.

Робота шкiльного музею неодноразово вiдзначалась нагородами. Так у 1985 р. музей нагороджено Почесною грамотою як Переможця обласного конкурсу-огляду музеїв бойової слави, Почесною грамотою Днiпропетровського обласного комiтету ЛКСМУ, у 1987 р. - Грамотою Радянського комiтету ветеранiв вiйни.

Керує всiєю роботою музею рада на чолi iз завiдуючою музеєм О.О. Скрипник, заступником директора школи з виховної роботи.Оксана Олександрiвна Скрипник (Яснопольська) народилася 1 сiчня 1973 р. в смт. Дмитрiвка Бахмацького району Чернiгiвської областi. У 1990 р. закiнчила Дмитрiвську середню школу зi срiбною медаллю. В тому ж роцi вступила до Глухiвського державного педагогiчного iнституту iм. Сергєєва-Ценського на загально-технiчний факультет.

По закiнченнi iнституту у 1995 р., за направленням, приїхала працювати в м.Нiкополь в середню школу ? 4, де i працює по цей час заступником директора з виховної роботи й викладає фiзику та iнформатику.

О.О. Скрипник очолює з 2005 р. Iсторично-краєзнавчий музей iменi генерал-лейтенанта Героя Радянського Союзу Г.С. Здановича при комунальному закладi "Нiкопольська середня загальноосвiтня школа I-III ст. ?4". За цей перiод музей став справжнiм шкiльним навчально-виховним центром, на базi якого здiйснюється краєзнавчо-пошукова робота. Результатом цiєї роботи є зiбранi i оформленi матерiали за темами: "УПА - мiфи та реальнiсть", "Маловiдомi сторiнки Великої Вiтчизняної вiйни", "Вiдбудова Нiкополя у повоєннi роки", "Пiвденнотрубний металургiйний завод у роки вiйни", до роковин голодомору 1932-1933 рр.: "Села Нiкопольщини, занесенi до "Чорної дошки", "Згадаємо пам"ятi негаснучий собор". Оксана Олександрiвна мрiє бачити всiх учнiв школи всебiчно розвиненими та небайдужими до героїчного минулого та культурної спадщини свого народу, бо на цих принципах її виховали батьки i вчителi.

У нас вище за все честь i слава, вiйськова справа, щоб i себе на смiх не вiддати, i ворогiв пiд ноги топтати. Прислiв"я запорозьких козакiв.

МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ IМ. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ I.I. БАБАКА

(с. Олексiївка, Нiкопольський район)

Географiчна назва Олексiївка зустрiчається дуже часто на теренах колишнього Радянського Союзу. Населенi пункти з назвою Олексiївка зустрiчаються в Азербайджанi, Бiлорусi, Казахстанi, Молдовi, Росiї та в Українi.

Село Олексiївка Нiкопольського району Днiпропетровської областi має неабияку iсторiю. Воно знаходиться на березi затоки Каховського водосховища, вище за течiєю на вiдстанi 0,5 км розташоване село Капулiвка, нижче за течiєю на вiдстанi 4 км розташоване мiсто Нiкополь. Через село проходить автомобiльна дорога i залiзниця, станцiя Нiкопольбуд - за 1,5 км. Населення за переписом 2011 року складало 3 800 чоловiк. На територiї України 45 населених пунктiв з назвою Олексiївка.

Музей бойової слави iм. Героя Радянського Союзу I.I. Бабака села Олексiївка був створений 24 жовтня 1979 р. Мета його створення - увiчнити бойовi подвиги захисникiв Батькiвщини, вшанувати людей, якi наближали Перемогу, виховати повагу до iсторiї свого народу та надалi розвивати пошуково-дослiдницьку роботу серед учнiвської молодi. До експозицiї музею входять роздiли:

1. Iван Iллiч Бабак - Герой Радянського Союзу.

2. Не тiльки за свою країну (фотографiї односельцiв, що звiльняли країни Центральної та Схiдної Європи). Скрiпленi кров"ю навiки (фотоматерiали про участь П.Й. Барабаша у партизанському русi Чехословаччини).

3. Ветерани Великої Вiтчизняної вiйни (портрети учасникiв бойових дiй).

4. Фронтова сестра. Нащадки ратної слави (присвячена воїнам-афганцям та землякам, якi пов"язали своє життя з вiйськовою справою).

5. Iсторiя села Олексiївка.

Найбiльш цiкавi форми роботи музею:

 тематичнi екскурсiї.

 збiр свiдчень очевидцiв важливих iсторичних подiй.

 органiзацiя тематичних виставок.

 проведення тематичних лiнiйок.

 зустрiчi з ветеранами.

 упорядкування братських могил.

 проведення учнiвських конференцiй.

 органiзацiя екскурсiй по мiсцях бойової слави.

Загальна площа музею 36 м2. В музеї зберiгається близько 300 експонатiв.

Iван Iллiч Бабак (1919-2001 рр.) - вiйськовий льотчик, гвардiї молодший лейтенант, Герой Радянського Союзу. Народився 26 липня 1919 року в селi Олексiївка в сiм"ї селянина. У 1940 роцi закiнчив Запорiзький педiнститут i аероклуб. Працював вчителем. З 1940 року в Червонiй Армiї. В 1942 роцi закiнчив Сталiнградське вiйськове авiацiйне училище льотчикiв.

Згодом, ставши командиром, Бабак вмiв розрахувати сили пiдлеглих, даремно не ризикував. I часто повторював льотчикам слова Покришкiна: "Загинути на полi бою неважко, виконати наказ, знищити ворога i залишитися живим - набагато складнiше. В цьому вищий героїзм".

Iван Бабак всього здiйснив 330 бойових вильотiв. У 103 повiтряних боях збив 35 лiтакiв супротивника особисто i 5 у складi групи. У 25 рокiв командував полком винищувачiв. Вiн воював поряд з легендарним Олександром Покришкiним, який допомiг своєму бойовому товаришу Iвану Бабаку звiльнитися з нiмецького полону. (На прикiнцi вiйни, 16 квiтня 1945 року, при виконаннi бойового завдання I. Бабак був збитий вогнем зенiтної артилерiї супротивника i потрапив у полон, звiдки був звiльнений пiсля Перемоги).

Пiсля вiйни Iван Бабак працював шкiльним вчителем в мiстi Полтавi. Помер 24 червня 2001 року, похований у Полтавi.

Iван Iллiч Бабак автор книги про вiйськових льотчикiв "Зiрки на погонах". Є прототипом героя художнього фiльму режисера Г. Чухрая "Чистое небо". Саме про таких легендарних льотчикiвасiв як Iван Бабак i Олександр Покришкiн та їх молодших побратимiв - льотчикiв-новачкiв був знятий фiльм "В бой идут одни "старики". Цей художнiй фiльм, знятий у 1973 р. українським режисером Леонiдом Биковим, став дуже популярним серед телеглядачiв рiзного вiку.

Про I. Бабака та iнших радянських льотчикiв-асiв Великої Вiтчизняної вiйни написано багато книг, створенi iнтернет-сторiнки в електроннiй мережi. Ось невеличкий перелiк видань:

 Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь.

Том 1. М.: Воениз., 1987.

 И генерал, и рядовой. Днепропетровск: Промiнь, 1983.

 Твои освободители, Донбасс! 5-е изд., доп. Донецк, 1976. Сайт "Красные соколы". Русские авиаторы летчики-асы 1914-1953.

Iван Бабак пропрацював в школi багато рокiв, i майже нiхто з учнiв не знав, що їх викладач хiмiї, скромний та небагатослiвний Iван Iллiч Бабак, - один з кращих асiв Великої Вiтчизняної вiйни, який знищив 40 ворожих лiтакiв. Дiзнавшись про це, Олександр Покришкiн обурився: "Ну знаєш, друже, вiд такої скромностi гординею й образою вiддає. Золоту Зiрку героя тобi вручили не задля того, щоб ти її в шухлядцi ховав! Будь ласкавий носи зiрку i пацанiв на прикладi своїх подвигiв виховуй".

Багато зусиль доклала до поновлення музею колишня завiдуюча музеєм, заступник директора з виховної роботи Олексiївської школи Марiя Миронiвна Доруда. Сьогоднi вона очолює актив музею, веде пошукову та дослiдну роботу разом з учнiвською молоддю, постiйно опiкується роботою музею. Вона була у складi музейної делегацiї на I та II Нiкопольських регiональних музейних фестивалях. Людина, яка всю свою душу, увесь педагогiчний та життєвий досвiд вкладає в розвиток музейної справи в Олексiївцi. Всi свої знання вона передала своїй наступницi - завiдуючiй музеєм О.В. Ребровiй.

Завiдуюча музеєм бойової слави iм. Героя Радянського Союзу

I.I. Бабака - Ольга Валентинiвна Реброва народилася 13 травня 1969 р. в селi Олексiївка в сiм"ї колгоспникiв.

Пiсля закiнчення Олексiївської середньої школи вступила до Запорiзького державного унiверситету на фiлологiчний факультет (росiйське вiддiлення), який закiнчила в 1991 р. У 2005 р. закiнчила Днiпропетровський нацiональний унiверситет, де навчалася екстерном на факультетi iсторiї.

З 1991 р. працює в Олексiївськiй ЗОШ вчителем iсторiї. З 2010 р. має вищу категорiю. Керує учнiвським гуртком "Пам"ять", який займається пошуковою роботою, направленою на збiр свiдчень очевидцiв та учасникiв важливих iсторичних подiй. З 2005 року очолює шкiльний музей Бойової слави. Органiзовує i проводить екскурсiї. Ольга Валентинiвна виховує у вiдвiдувачiв музею iнтерес i повагу до минулого, щоб криниця пам"ятi людської нiколи не обмiлiла, та вiрить, що пам"ять може i має стати пересторогою на шляху насильства i несправедливостi.

...прошлое заговорит о походах, боях и победах... Висоцький В.

МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ КИТАЙГОРОДСЬКОЇ ЗОШ I-III СТУПЕНIВ

(с. Китайгородка, Томакiвський район)

Село Китайгородка Томакiвського району Днiпропетровської областi розташоване на одному з витокiв рiчки Камишевата Сура, на вiдстанi 4 км вiд с. Зелений Клин. Засновано в серединi ХVIII ст. переселенцями з Китайгорода Полтавської губернiї (звiдси назва сучасного населеного пункту). Перша письмова згадка про село датується 1863 р. Тодi в селi було 45 дворiв i мешкало 300 чоловiк.

Радянська влада в селi була встановлена в лютому 1918 р. Першим головою сiльської ради був мешканець села А.С. Опалатенко. Для боротьби з австро-нiмецькими окупантами вiн органiзував партизанський загiн з селянської бiдноти та солдатiв-фронтовикiв. Але карателям вдалось заарештувати його. Пiсля жорстких тортур А.С. Опалатенка було розстрiляно.

В роки Великої Вiтчизняної вiйни 144 мешканцi села бились проти нiмецько-фашистських загарбникiв, 129 з них - нагородженi урядовими нагородами, 105 - вiддали своє життя за свободу та незалежнiсть Батькiвщини. С.К. Ляпотi за мужнiсть i вiдвагу, проявленi в боях за мiсто Мелiтополь, присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На честь воїнiв, загиблих у боротьбi проти гiтлерiвцiв за визволення Китайгородки, в центрi села на братнiй могилi в 1954 р. встановлено пам"ятник на стелах якого викарбованi iмена воїнiв-односельцiв, якi загинули в боях з фашистами в роки вiйни.

У 1965 р. в переддень святкування 20-рiччя Перемоги нашого народу у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi в школi було створено гурток червоних слiдопитiв, метою роботи якого було: зiбрати матерiали про односельцiв, якi загинули на фронтах Великої Вiтчизняної вiйни, увiчнити їх подвиг, зiбравши фотографiї, листи з фронту.

Та коли почалась пошукова робота вирiшили збирати все, що стосується подвигу нашого народу в громадянськiй та Великiй Вiтчизнянiй вiйнах, що так чи iнакше зв"язане з iсторiєю села. Гурток очолила вчителька української мови та лiтератури Ольга Михайлiвна Вiтик.

Патрiотичне виховання школярiв стало невiд"ємною частиною виховання на кожному уроцi, в кожному позакласному заходi. Пошукова робота тiсно пов"язана з патрiотичним вихованням пiдростаючого поколiння. Формування високих духовних почуттiв стало предметом наполегливої роботи, яка сприяла прагненню учнiв наслiдувати ветеранам, якi самi виховувалися на бойових традицiях нашого народу. Велися пошуки сiмей, рiднi яких загинули у важких i кровопролитних боях, якi точилися на територiї Китайгородської сiльської ради в груднi 1943, сiчнi-березнi 1944 рр. У райвiйськкоматi були виписанi домашнi адреси загиблих. В усi кiнцi Радянського Союзу були направленi листи червоних слiдопитiв.

В кутку, створеному в одному з класiв школи, почав накопичуватися матерiал: фотографiї, листи з фронту, особистi речi. Їх було надзвичайно багато, i тому постало питання про видiлення окремої кiмнати для зберiгання i висвiтлення зiбраних матерiалiв. Кiмнату було видiлено в 1977 р. При допомозi шефiв кiмната бойової слави була естетично оформлена. Площа музею 72 м2. Кожен експонат зареєстрований в книзi облiку, де числиться 989 експонатiв, з них 189 - оригiнальних. Iз зiбраних матерiалiв створили кiлька вiддiлiв:

 Герої громадянської вiйни.

 Герой Радянського Союзу наш земляк С.К. Ляпота.

 Вiчна слава воїнам-землякам.

 Нашi земляки - учасники Великої Вiтчизняної вiйни.

 Земляки - офiцери Радянської Армiї, якi загинули у важких боях на територiї Томакiвщини.

 Воїни, якi загинули смертю хоробрих в боях за визволення сiл Китайгородської Ради.

 Вони звiльняли нашi села.

На стендах фотографiї i списки загиблих воїнiв, листи їх рiдних

i особистi речi. Так, родина Героя Радянського Союзу уродженця с. Китайгородки Степана Костянтиновича Ляпоти передала в кiмнату бойової слави два листи з фронту, копiї документiв про нагородження його Золотою Зiркою i присвоєння високого звання Героя Радянського Союзу. Зберiгаються листи з фронту офiцерiв Радянської Армiї - Шеломенцева, Шанiна, Набокова.

Лейтенант С.К. Ляпота - командир роти 1369-го стрiлецького полку 417-ї стрiлецької дивiзiї 44-ї армiї Пiвденного фронту, народився 13 грудня 1906 р. в с. Китайгородка Томакiвського району в родинi селянина. Українець. Член ВКП(б) з 1930 р. Закiнчив начальну школу. Працював завiдуючим Новотроїцькою ощадною касою. На початку вiйни працював в м. Самбор Львiвської областi.

Учасник Великої Вiтчизняної вiйни з червня 1941 р. В перший день вiйни добровольцем пiшов на фронт. Бойове хрещення отримав у мiстi Самбор.

В квiтнi 1942 р. С.К. Ляпота закiнчив курси молодших лейтенантiв i був призначений командиром взводу. В липнi 1942 року в боях за м. Батайськ був важко поранений i направлений в шпиталь. Пiсля одужання молодший лейтенант Ляпота отримав призначення в сформовану 417 стрiлецьку дивiзiю. В травнi 1943 року 44 армiя була передана до складу Пiвденного фронту i зосереджена на "Мiус-фронтi". Ляпота отримав звання лейтенанта та був призначений командиром стрiлецької роти. Наприкiнцi серпня 1943 р. в ходi наступу, радянськi вiйська прорвали "Мiус-фронт" й наблизились до рiчки Молочної та мiста Мелiтополь. В вереснi почалися бої безпосередньо за мiсто. Гiтлерiвцi виявили жорсткий супротив. 9 жовтня 1943 року командир 1369-го полку Трощик вiддав наказ про наступ. Рота Ляпоти повинна була прорвати захист ворога в районi хутора Канадський Токмакського району Запорiзької областi та забезпечити наступ радянських вiйськ. Рота досягла лiнiї польових укрiплень противника i пiсля рукопашного бою з гiтлерiвцями захопила хутiр. Ввечерi нiмцi намагалися вiдбити хутiр i на лiвий фланг роти кинули 5 танкiв та самохiд "Фердинанд". За ними пiшла пiхота. Радянськi вiйська мужньо вiдбивали наступ ворога. Лейтенант Ляпота особисто пiдбив два ворожi танки та самохiд "Фердинанд". Коли фашисти увiрвались в траншею, повiв бiйцiв в рукопашний бiй. Близько 40 гiтлерiвцiв знищила рота, але i сама понесла втрати. В цьому бою командир роти лейтенант Ляпота Степан Костянтинович пав смертю хоробрих...Завдяки мужностi i героїзму бiйцiв роти Ляпоти, ворожий захист на рiчцi Молочна було прорвано. 23 жовтня 1943 року було штурмом взято мiсто Мелiтополь, а до початку листопада радянськi вiйська вийшли до Сiваша й блокували з землi фашистську групiровку в Криму.

Указом Президiї Верховної Ради СРСР вiд 1 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування та проявленi при цьому вiдвагу i героїзм лейтенанту Степану Костянтиновичу Ляпотi було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений вiн також орденом Ленiна. Похований Герой в селi Раздол Михайлiвського району Запорiзької областi. Наказом Мiнiстра оборони СРСР С.К. Ляпота навiчно занесений до спискiв вiйськової частини...

На предметних столиках розкладено атестат лейтенанта Вiктора Шанiна, пробитий кулями, компас та кубики з петлиць офiцера Набокова, численнi листи та фотографiї.

Читаючи цi листи, вiдвiдувачi проникаються почуттям гордостi за героїзм нашого народу, який в тяжкi роки вiйни захищав i визволяв вiд ворогiв рiдну землю.

У Музеї бойової слави зберiгаються речi, листи з фронту однополчан Зої Петрiвни Короткової, дiвчини-санiнструктора з Удмуртiї. Вона пiшла на фронт, коли їй виповнилося 15 рокiв. Нагороджена медаллю "За бойовi заслуги". В день її загибелi йшов особливо жорстокий бiй за село Китайгородку. Зоя перев"язувала поранених i не помiтила як нашi вiдступили, а може й помiтила та не змогла залишити пораненого бiйця там, де ще лунали пострiли, лежали вбитi. Вороги зненацька захопили її живою i катували, потiм вирiзали на спинi п"ятикутну зiрку i повiсили на колючому дротi на одинокiй грушi. А в листах рiдним її подруги писали з фронту, що мужнiсть i героїзм Зої викликали у серцях бiйцiв жагу помсти ворогам за смерть дiвчини.

У музеї створена група екскурсоводiв. Вони проводять екскурсiї

по всiх вiддiлах, роблять огляд нових експонатiв. У музеї зберiгаються численнi папки з матерiалами про перших випускникiв восьмирiчної школи 1937 року випуску, фотографiї землякiв - учасникiв Великої Вiтчизняної вiйни, матерiали про бойовий шлях дивiзiй, якi визволяли Томакiвський район вiд нiмецько-фашистських загарбникiв та iншi. Тут же зберiгаються альбоми, виготовленi експедицiйними загонами пiд час проведення екскурсiй i походiв по священних мiсцях району, областi, нашої України.

У музеї зберiгаються подарунки учасникiв вiйни, сiмей загиблих воїнiв, лiтература про бойовi подвиги нашого народу в роки громадянської та Великої Вiтчизняної воєн.

У музеї проходять уроки мужностi, екскурсiї учнiв з iнших шкiл району, зустрiчi з ветеранами та дiтьми вiйни. Гостi, якi приїздять кожного року на День Перемоги до музею, вдячнi О.М. Вiтик за те, що вона змогла зберегти пам"ять про їх рiдних. Завiдуюча музеєм Олена Василiвна Чiчкань народилася в 1971 р. в селi Китайгородка, Томакiвського району, Днiпропетровської областi в сiм"ї водiя мiсцевого господарства. Мати, Валентина Iванiвна, все життя пропрацювала вчителькою молодших класiв. З дитинства прищепила любов до цiєї професiї. У школi навчалася успiшно, була активiсткою, допомагала групi "Пошук", яку органiзувала при школi вчителька української мови та лiтератури Ольга Михайлiвна Вiтик ще у 1967 р. В старших класах була одностайно обрана комсоргом, пiзнiше нагороджена путiвкою в табiр комсоргiвських активiстiв, що на Новомосковщинi. Тому по закiнченнi школи вагань не було, який шлях обирати далi. У 1988 р. подала документи до Криворiзького ДПУ, в який вступила i успiшно закiнчила у 1993 р. Далi - педагогiчна практика, робота педагогом-органiзатором, вчителювання у молодших класах i нарештi вчителем iсторiї та права, яким працює i досi. Завiдуючою музеєм бойової слави стала, коли улюблена вчителька передала естафету, пiшовши на заслужений вiдпочинок.У музеї проводить кожного року цiкавi i змiстовнi екскурсiї i для школярiв, i для гостей. А допомагає iй у роботi, створена при школi, група екскурсоводiв.

-080

Культура схожа на перлину. Кураєв А.

МУЗЕЙ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА iм. Г.С. МАЦУКА НТ НМетАУ

(м. Нiкополь)

Окрасою i предметом гордощiв Нiкопольського технiкуму НМетАУ є два музеї:

 Iсторiї технiкуму.

 Народного мистецтва iм. Г.С. Мацука.

Музей народного мистецтва було створено у 2002 р., а 5 грудня цього ж року наказом директора Нiкопольського технiкуму ? 252 музею присвоєно iм"я його засновника i органiзатора Григорiя Сергiйовича Мацука, адже переважна бiльшiсть експонатiв, представлена в музеї, була створена творчими зусиллями i подвижницькою дiяльнiстю цiєї непересiчної особистостi.

Експозицiя музею вражає, в першу чергу, рiзноманiтнiстю жанрiв, представлених тут мистецьких виробiв (всього близько 500 примiрникiв) - це картини, написанi олiйними фарбами, гуашшю, олiвцем, велика кiлькiсть виробiв з дерева: скульптура, мiнiскульптура, барельєфи, орнаментальне рiзьблення, коренепластика, художнiй розпис по дереву. Є тут i маленька колекцiя керамiчних виробiв - близько двадцяти.

У 2008 р. музей посiв II мiсце в обласному конкурсi-оглядi музеїв ВНЗ I-II рiвня акредитацiї. Загальна площа музею - 150 м2. Кiлькiсть експонатiв - 500 примiрникiв.

Музей iменi Г.С. Мацука - це перша спроба на Нiкопольщинi створити музей народних умiльцiв нашого краю з метою естетичного виховання та формування художнiх смакiв у молодi, знайомства їх зi спадщиною рiдного краю, сприяння вiдродженню i розбудовi нацiональної системи освiти як найважливiшої ланки виховання свiдомих громадян української держави. Напрямки роботи:

 органiзацiя облiку музейних предметiв та забезпечення їх збереження.

 проведення освiтньо-виховної роботи серед студентiв i населення.

 надання можливостi використання матерiалiв музею у навчально-виховному процесi.

 органiзацiя виставок талановитих митцiв i аматорiв пiд рубрикою "Вернiсаж одного дня".

Одним iз дуже цiкавих напрямкiв роботи музею є органiзацiя виставок робiт, картин i просто художнiх саморобок талановитих людей. Виставки працюють вiд одного до двох мiсяцiв. Їх вiдвiдують не тiльки студенти i спiвробiтники технiкуму, а й населення мiста i навiть району:

 Виставка репродукцiй картин М. Рериха.

 Виставка художнiх фотографiй "Мiй Нiкополь" мiсцевого фотографа.

 Виставка художнього вишивання студентки НМетАУ Тетяни Єфименко.

 Виставка картин росiйської художницi (пересланi поштою) Iрен Монсс.

 Виставка комп"ютерної графiки київського художника, фотохудожника, режисера, музиканта Валерiї Крючкової.

 Виставка художника, члена союзу художникiв України Костянтина Поддубко "Камерна акварель".

 Виставка робiт учнiв мiської школи мистецтв.

 Виставка дитячих саморобок i малюнкiв районного гуртка дитячої творчостi (керiвник О.I. Романенко).

 Виставка робiт художницi-аматора Р.С. Куропятник.

 Виставка плакатного живопису художника-дизайнера О.В. Шипко.

Виставки працюють вiд одного до двох мiсяцiв. За цей час їх вiдвiдують не тiльки студенти i спiвробiтники технiкуму, але й мешканцi мiста i району. "Музеєм в музеї" є музей сучасного козацтва iм. I. Сiрка, експозицiя якого представлена у виглядi документiв, фотографiй, брошур, газет, оформлених представниками Нiкопольської офiцерської сотнi та Всеукраїнського Гетьманського Козацтва.

Мета дiяльностi музею iм. Г.С. Мацука полягає у залученнi молодого поколiння до вивчення та збереження культурної спадщини свого народу та збереження рiдного краю, у формуваннi освiченої творчої особистостi та сприяння вiдродженню i розбудовi нацiональної системи освiти як найважливiшої ланки виховання, свiдомих громадян української держави. Колись вiдомий український письменник Олесь Гончар сказав, що мистецтво - це невигубний слiд людства, його злети, його верхогiр"я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенностi. Тому дуже важливо знати, чим живе сучасна людина, який її духовний свiт, як ставиться вона до великих набуткiв свого народу, до скарбiв народної культури, з якими духовними надбаннями йде в свiй завтрашнiй день.

У 70-тi роки минулого столiття Олесь Гончар заступився в своєму романi "Собор" за архiтектурну й iсторичну пам"ятку нашого народу старовинний дев"ятикупольний Троїцький собор, побудований нашими пращурами. Вiн розташований у Новомосковську Днiпропетровської областi. У громадянську вiйну, коли до собору вдерлися махновцi, професор Яворницький, вже сивочолий немолодий, не розгубився та вигнав з храму отих чубатих пiратiв степу. Вiки промовляють до нас, коли ми дивимось на цей старовинний, козацький храм. Собор став втiленням духу народу, його естетичним iдеалом, нев"янучею душею українського степу, вiчною поезiєю, бо тi, що будували його, вони думали про вiчнiсть. Такий величний храм хотiли зруйнувати. Але люди не дали цього зробити, вони стали на захист свого храму. На реставрацiї цього храму брали участь i нiкопольськi майстри. Один з них згодом став священиком.

В Нiкопольському краї завжди було багато талановитих людей, народних умiльцiв, ремiсникiв, не байдужих до своєї справи, до iсторiї рiдного краю, вони переймали досвiд i секрети майстерностi своїх батькiв i передавали його своїм синам. До них завжди ставились з повагою. Нiкопольщина багата народними умiльцями - рiзьбярами по дереву, майстринями-вишивальницями, майстринями з плетiння бiсером, iконописцями, майстрами з керамiки, плетiння з лози, коренепластики, з виготовлення шпалер, ляльок, флористами, художниками.

Зараз вiдроджується дуже багато старовинних промислiв. У Нiкопольськiй iконописнiй школi дiти навчаються старовиннiй технiцi писання iкон, вивчають iсторiю православної iкони. Вiдомий на увесь край нiкопольський iконописець Марк Продан багато рокiв вивчав досвiд слов"янських iконописцiв, пiзнав багато таємниць цiєї нелегкої справи. Зараз вiн передає цей досвiд учням iконописної школи. Його син i невiстка допомагають йому в цьому.

Старанно i з любов"ю вишитi iкони нiкопольських майстриньвишивальниць Людмили Трубiної i Валентини Бабiч прикрашають храми мiста. Вишитi картини Наталiї Буднiкової i Людмили Марамзiної часто можна побачити на мiських виставках. Рiзьбяри Вiктор Бiллєра й Григорiй Омельницький виготовляють рiзноманiтнi вироби з дерева. На Нiкопольщинi вiдреставрованi народними умiльцями старовиннi храми, архiтектурнi й iсторичнi пам"ятки нашого народу - Спасо-Преображенський собор, церква Рiздва Пресвятої Богородицi, церква Знамення Пресвятої Богородицi. Цим архiтектурним спорудам бiльше ста рокiв. Вони представляють iсторичну цiннiсть, i становлять спадщину наших предкiв. За радянських часiв вони були занедбанi, спустошенi, перетворенi на складськi примiшення, клуби та спортзали. Зараз настав час вiдродження нацiональних святинь.

Поповнення музейної експозицiї творами мiсцевих майстрiв i народних умiльцiв - такою є перспектива, продовження дiяльностi музею народного мистецтва iм. Г.С. Мацука.

Опiкується роботою музею голова ради музею, заступник директора технiкуму з виховної роботи Оксана Василiвна Ткач. За її iнiцiативи музей взяв участь i став Дипломантом I Нiкопольського регiонального музейного фестивалю та Дипломантом II Регiонального музейного фестивалю "Скульптурний салон", на якому було представлено близько 50 авторських робiт народного майстра з рiзьби з дерева Г.С. Мацука. Фестивальна експозицiя музею викликала великий iнтерес у всiх вiдвiдувачiв музею та шанувальникiв скульптури малих форм, про що неодноразово було записано в Книзi вiдгукiв й передано в мiсцевих засобах масової iнформацiї.

Завiдуюча музеєм - Р.С. Куропятник, за фахом - викладач фiзики, за покликом душi - художник-аматор. У вiльний час вона малює картини. Увесь свiй педагогiчний i життєвий досвiд використовує зараз при роботi завiдуючої музеями iсторiї та мистецтв металургiйного технiкуму, якi очолює з 2003 р.

Ми захоплюємось давниною, але живемо сучаснiстю. Овiдiй.

МУЗЕЙ IСТОРIЇ С. ЧУМАКИ

(с. Чумаки, Томакiвський район)

Чумаки - українське село, розташоване в Томакiвському районi Днiпропетровської областi. Населення за переписом 2001 року складало 1203 особи. Є адмiнiстративним центром Чумакiвської сiльської ради, до якої, крiм того, входять села Кiрове i Червоний Яр.

Село Чумаки знаходиться бiля витокiв рiчки Камишевата Сура, нижче за течiєю на вiдстанi 1 км розташоване село Новоандрiївка (Солонянський район). Рiчка в цьому мiсцi пересихає, на нiй зроблено декiлька гребель. Через село проходить автомобiльна дорога. В селi дiють заклади соцiальної сфери: школа, дитсадок, амбулаторiя, Будинок культури, музей iсторiї. На територiї цього населеного пункту розташованi iсторичнi пам"ятки: будинок волоської управи (зараз в цьому будинку розмiстився музей iсторiї села Чумаки), кар"єргардiя (зараз пошта) i братська могила радянських воїнiв.

На територiї України розташовано 7 населених пунктiв з назвою Чумаки. Колись чумаками називали малоросiйських перевiзникiв, що везли на своїх валках з Криму в Україну сiль, рибу та iнший крам. В енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза та I.А. Ефрона за 1890-1907 рр. зазначено: "Чумаки - село Катеринославської губернiї й повiту, при рiчцi Сурi. Мешканцiв 3170; 2 ярмарки, базари".

Українська Радянська Енциклопедiя за 1977 р. в "Iсторiї мiст i сiл Української РСР" у томi Днiпропетровська область (стор. 745) приводить такi данi:

"Чумаки - село, центр сiльської Ради. Розташований на вiдстанi в 25 км вiд залiзничної станцiї Мирова на лiнiї Апостолове - Запорiжжя Приднiпровської залiзницi. Дворiв - 431. Населення 1238 чоловiк. Сiльрадi пiдпорядкованi села Кiрове, Степовик, Червонi Луки i Червоний Яр.

На територiї Чумакiв розташована центральна садиба колгоспу "Iскра", за котрим закрiплено 5652 га сiльськогосподарських угiдь, в т. ч. 4840 га орних земель. Вирощують в основному зерновi культури, розвинуто також м"ясо-молочне тваринництво.

У селi є середня школа, будинок культури iз залом на 400 мiсць, бiблiотека, дiльнична амбулаторiя й стацiонарне вiддiлення Томакiвської районної лiкарнi, дитсадок. Є вiддiлення зв"язку, АТС, ощадна каса, 10 магазинiв, iдальня. Село Чумаки виникло у першiй половинi XVIII ст. на мiсцi запорозького зимiвника. Радянська влада встановлена в сiчнi 1918 р.

У роки Великої Вiтчизняної вiйни проти нiмецько-фашистських загарбникiв боролись 275 мешканцiв села, з них 173 - пали смертю хоробрих, 72 - вiдзначенi урядовими нагородами. У 1967 р. на братських могилах, де похованi загиблi герої громадянської та Великої Вiтчизняної воєн, встановленi пам"ятники. Поблизу села Чумаки розташованi кургани скiфської доби". Енциклопедiя "Iсторiя мiст i сiл Української РСР" вийшла в 1977 роцi, складається з 26 томiв. I хоча багато вiдомостей вже застарiлi, i ми зараз живемо не в Радянському Союзi, а в незалежнiй Українi; зараз немає колгоспiв i радгоспiв, а iснують пiдприємства рiзних форм власностi та фермерськi господарства; не актуальнi данi по кiлькостi членiв партiйних i комсомольських органiзацiй, ця книга викликає певний iнтерес, тому що в її 26 томах зiбранi значнi вiдомостi по iсторiї усiх областей i населених пунктiв України.

Iсторiя - це наш безцiнний скарб, це душа i вiра, i пам"ять нашого народу. Тому так важливе виховування пiдростаючого поколiння, духовне вiдродження нашої молодої держави, дiяльнiсть iсторичних, краєзнавчих, етнографiчних та iнших музеїв.

Рада музею iсторiї села Чумаки проводить плiдну роботу по патрiотичному вихованню молодi та знайомить з iсторiєю рiдного краю, наших предкiв. У музеї багато матерiалiв про життя села, мешканцiв Чумакiвської сiльської ради у рiзнi перiоди iсторiї. Всього налiчується 1 500 експонатiв. Двадцять шiсть з них входять до державного Музейного фонду України.

Сiм - унiкальних: вишитий портрет Тараса Шевченка, книга "Про Чумаки та чумачан", кiтель з усiма нагородами ветерана Великої Вiтчизняної вiйни - Михайла Дмитровича Фiля, "Альбом вiдгукiв про роботу музею", форменка матроса М.I. Оленича, календар-карта "Розташування Запорозьких Сiчей на Нiкопольщинi", фото директора Чумакiвської МТС у 1937-1941 рр. - П.Т. Шевченка. У музеї часто проводяться екскурсiї. Популярнiстю користуються такi тематичнi екскурсiї:

 "Односельцi - захисники Ленiнграду" (до 65-р. блокади).

 "Жiнки - наша гордiсть".

 "Чорнобиль у нашiй долi". "Мiлiцiя в 30-60-тi роки".

На базi експонатiв музею проводяться уроки для учнiв школи: "Чумачани на полях вiйни". "Фольклор рiдного краю".

 "Чорнобиль - наша бiль i тривога".

Те, чим ми живемо сьогоднi, згодом стане iсторiєю, тому музей збирає матерiали для експозицiїї "Наше сьогодення" (Чумакiвська громада). Ведеться альбом, виготовленi стенди та плакати. Проводяться зустрiчi з ветеранами вiйни та працi, бесiди, вiкторини. Крiм мiсцевих жителiв музей вiдвiдують кияни, донеччани, iвано-франкiвцi, мешканцi мiст Нiкополя, Днiпропетровська, Запорiжжя, Марганця, Новомосковська, Брянки, смт. Томакiвка, смт. Софiївка.

На запити вiдвiдувачiв музей видає уснi та письмовi довiдки. Завiдуюча музеєм О.Ф. Гуменюк (найстарша iз завiдувачiв та директорiв музеїв Приднiпров"я. Олександра Федорiвна Гуменюк народилася 17 березня 1937 року. Будучи вже на пенсiї з 1999 р., вона працює на посадi директора Чумакiвського iсторико-краєзнавчого музею. Має вищу бiблiотечну освiту. Закiнчила Харкiвський державний iнститут культури.

Олександра Федорiвна зарекомендувала себе як фахiвець своєї справи. Усi заходи в музеї проходять на високому рiвнi, про що свiдчать почеснi грамоти та подяки керiвництва району.

О.Ф. Гуменюк - авторитетна людина, хороший виконавець, вмiє органiзувати оточуючих на виконання поставлених завдань, поважає думку iнших, за що користується повагою серед працiвникiв культури району та мешканцiв села. Вона завжди ввiчлива, уважна i небайдужа до всiх, хто звертається за допомогою в музей з питань органiзацiї свят, зустрiчей, вечорiв вiдпочинку.

Олександра Федорiвна людина творча. Постiйно у пошуку нових iдей. Так у 2009 р. самостiйно створила експозицiю сучасного життя села Чумаки. Жодне свято чи ювiлей у селi не проходить без її участi. Її дуже поважають земляки. I взагалi, слiд зауважити, що наша земля дуже багата талановитими i працьовитими людьми. Олександра Федорiвна невпинно проводить роботу по збереженню надбань попереднiх поколiнь i передачу їх нащадкам. В 2009 р. за iнiцiативи О.Ф. Гуменюк було органiзовано в с. Чумаки благодiйну акцiю по збору коштiв на ремонт музею, а пiсля збору коштiв силами мешканцiв села було вiдремонтовано дах музею.

Хочу додати, що в 2010 р. з нагоди Мiжнародного дня музеїв

О.Ф. Гуменюк була нагороджена Грамотою Голови обласної ради Ю.Г. Вiлкула "За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи, багаторiчну сумлiнну працю та високий професiоналiзм". Це висока вiдзнака роботи музейного фахiвця з великим життєвим та музейним досвiдом. Молодим є на кого рiвнятись, є в кого набиратись досвiду. В наш непростий час, коли дехто з молодих людей вибирає легкий шлях, не дуже засмучуючись над змiстом життя, дуже важливо, коли перед очима є такий взiрець самовiдданостi, працелюбностi i любовi до Вiтчизни, до рiдного краю.

ПРОБЛЕМИ I ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ У ПРИДНIПРОВ"Ї

Музеєзнавство у Приднiпров"ї має багато проблем у всiх сферах дiяльностi: науково-дослiднiй, фондовiй, науково-просвiтнiй, видавничiй. Досi не розроблено єдиного списку та каталогу музеїв регiону. Iснуючi музеї державнi, громадськi, приватнi (всiх профiлiв) накопичили великий досвiд роботи, але поряд з тим, у них чимало недолiкiв та проблем: в рядi музеїв немає музейної ради, погано налагодженi зв"язки з музеями iнших профiлiв, науково-дослiдними iнститутами, майже вiдсутнiй обмiн спецiалiстами, не проводяться спiльнi науковi дослiдження, працiвники музеїв практично не беруть участi в мiжнародних конференцiях, виставках. В багатьох музеях Приднiпров"я працiвники мають великий практичний досвiд наукової роботи, i це дозволяє їм працювати на високому професiйному рiвнi. Кожна "нова iдея" проходить всi етапи свого народження, перш нiж буде втiлена в життя. Саме завдяки таким методам роботи музеям Приднiпровського краю придiляється важливе мiсце в системi музейної справи, бо вони не лише враховують український та свiтовий досвiд, а багато в чому пiдносять рiвень музейної справи на бiльш вищий щабель.

Для подальшого якiсного розвитку музейної справи в Приднiпров"ї треба затвердити регiональну програму розвитку музейної справи. Її мета - змiцнення матерiально-технiчної бази музеїв та забезпечення збереження iсторико-культурної спадщини. Серед основних завдань даної програми - забезпечення соцiально-економiчних та правових умов для ефективної дiяльностi музеїв, iсторичних пам"яток та iнших цiнних культурних об"єктiв; пiдтримка i розвиток мережi музеїв; забезпечення пiдготовки та пiдтвердження квалiфiкацiї музейних кадрiв, їх правовий та соцiальний захист; сприяння формуванню сучасної iнфраструктури музейної справи; впровадження у дiяльнiсть музеїв сучасних iнформацiйних технологiй; створення новiтньої реставрацiйної бази, оснащення музеїв сучасними науково-дослiдними та реставрацiйними матерiалами.

Вiд реалiзацiї вищенаведених пропозицiй очiкується насамперед покращення стану музеїв регiону, створення умов для змiцнення та розвитку матерiально-технiчної бази цих культурних закладiв. Щодо соцiального ефекту, то є сподiвання на покращення умов зберiгання пам"яток музейного фонду Поднiпров"я, на збiльшення вiдвiдувачiв i туристiв i тим самим залучення їх до нацiональних культурних надбань. Крiм того, з її виконанням також пiдвищиться роль музеїв у освiтянськiй сферi, вихованнi молодi. Також вона сприятиме пожвавленню мiжрегiонального спiвробiтництва, входженню музеїв регiону до державних та мiжнародних органiзацiй.

На сьогоднi слiд вiдзначати досить низький рiвень державного менеджменту в сферi охорони та збереження культурних об"єктiв, у просуваннi культурно-рекреацiйного бренду нацiональної спадщини. Причиною є iнерцiя адмiнiстративного управлiння, брак актуальних iнформацiйних й iнтелектуальних технологiй та значною мiрою недостатнiсть вiдповiдного фiнансування музейної справи. Внаслiдок браку коштiв реставрацiя та ремонт пам"яток проводились в недостатнiх обсягах, тому нинi до 50-70% об"єктiв iсторико-культурної спадщини у багатьох регiонах України мають незадовiльний технiчний стан, до 10% - аварiйнi. Бiльшiсть пам"яток архiтектури та мiстобудування Приднiпров"я потребують негайного втручання реставраторiв. Близько 20 тисяч одиниць зберiгання музейних цiнностей в регiонi на сьогоднi також потребують реставрацiйних робiт.

До значних проблем слiд вiднести недосконалiсть законодавчої бази в сферi музейної справи, недостатнiсть експозицiйних площ, вiдсутнiсть надiйної системи облiку i зберiгання музейних фондiв, неналежний рiвень охорони музейних експонатiв, недостатнiй рiвень кадрового та iнформацiйного забезпечення та iнше. Через брак експозицiйних площ в основних експозицiях представлено лише 3-5% фондiв! Недостатнє фiнансування залишається хронiчною проблемою музеїв всiх профiлiв.

Невiдкладним завданням для музеїв також залишається комп"ютеризацiя i автоматизацiя облiку музейних експонатiв, оцифровування найбiльш цiнних пам"яток культури i мистецтва.

Засобом формування iсторичної пам"ятi народу є висвiтлення дiяльностi музеїв iсторичного профiлю у ЗМI та створення музеями своїх власних видань. На жаль у регiональних ЗМI згадувань про музеї досить мало. Деякi музеї видають свої власнi збiрники, але, як правило малими тиражами та не регулярно. Досить важливим завданням для музейникiв Приднiпров"я є створення Регiонального музейного видання, яке б вiдобразило на своїх сторiнках iсторичну спадщину нашого краю. Зiбранi i опрацьованi матерiали по музеях регiону можуть стати вагомим внеском до цього видання. Як зразок сьогоднi можна назвати український музейний часопис "Музеї України". Можливо, згодом в Українi буде видана Музейна енциклопедiя України.

У Росiї в 2001 р. побачила свiт "Росiйська музейна енциклопедiя", створена спiвробiтниками Росiйського iнституту культурологiї. У нiй вперше в свiтовiй практицi не тiльки подається деяка iнформацiя про музеї, а дається цiлiсна та об"ємна картина музейного свiту великої держави у її iсторичному розвитку та в конспектi культури, невiд"ємною частиною якої сьогоднi є музей. Головною вiдзнакою статей РМЕ є пiдхiд до музею як до культурного феномену, цiннiсть якого виходить за межi суми цiннощiв, збережених ним об"єктiв. На сьогоднi росiйськими фахiвцями практично закiнчена електронна версiя цього видання.

Слiд зазначити, що сьогоднi потужним засобом представлення музейної експозицiї, модернiзацiї музеїв є Iнтернет. Проте, в Iнтернетi музеї Приднiпров"я представленi досить обмежено. Власний сайт має тiльки Нiкопольський краєзнавчий музей. Iнформацiя про iншi регiональнi музеї викладена на iнших освiтянських та iнформацiйних Iнтернет-порталах. Та й то у виглядi української та росiйської версiй. Мова вже не йде про англiйськомовнi версiї, наявнiсть яких значно б посилила потiк iноземних туристiв в Україну i в регiон.

Iстотно допомогти у вирiшеннi проблем збереження i популяризацiї iсторичної спадщини можуть приватнi благодiйники, меценати, громадськi органiзацiї. Висновок - Приднiпров"є має потужний iсторико-культурний потенцiал, який не використовується належним чином для популяризацiї iсторичних знань як в регiонi, так i на державному рiвнi. При розробцi та затвердженнi регiональних програм у гуманiтарнiй сферi слiд враховувати необхiднiсть розробки Стратегiї розвитку музейної справи, яка б передбачала:

 Внесення пропозицiй щодо врегулювання нормативно-правової бази, пов"язаної з дiяльнiстю музеїв про недоторканнiсть землi, примiщень i колекцiй державних музеїв.

 Вирiшення питань фiнансування музеїв iсторичного та краєзнавчого профiлю. Сприяння залученню благодiйної допомоги, меценатських та спонсорських коштiв.

 Розробка комплексної програми обмiнiв виставками та стажування фахiвцiв мiж музеями рiзних регiонiв.

 Розробка регiонального плану по переведенню музейної спадщини на сучаснi iнформацiйнi носiї, довгострокового збереження цифрового архiву та забезпечення широкого представлення музеїв Приднiпров"я в Iнтернет просторi.

 Створення нових музейних видань, якi б популяризували роботу музеїв, висвiтлювали iсторичну тематику. Залучення журналiстiв для висвiтлення в засобах масової iнформацiї роботи музейних колективiв.

Є сподiвання, що активна дiяльнiсть колективiв музеїв Приднiпров"я сприятиме залученню уваги людей бiзнесу до проблем культури, бо духовне майбутнє нашого краю та i в цiлому України починається з фiнансової пiдтримки спадщини.

На думку, сучасний музей має зiбранi у ньому знання передавати далi i засоби такого передавання є надзвичайно важливими. Iнакше зберiгати щось не має жодного сенсу. Вiд того як спрацює увесь колектив, залежить, чи прийде вiдвiдувач ще раз, чи стане вiн прихильником музею та його "безкоштовним" агiтатором.

Нашi музейники краю давно зрозумiли, що вiдвiдувач - друг, порадник, критик, власне, задля нього музей i працює. "Обличчя" музею, його iмiдж - це довготривалий копiткий процес, який не формується сам собою, а потребує постiйної уваги, спрямування, швидкого реагування на виклики часу i змiни обставин.

P.S. При пiдготовцi цього видання з"явилась iдея створення фiльму "Музеї Приднiпров"я на DVD", який являв би собою розгорнуту вiдеорозповiдь про музеї регiону та їх експозицiї.

З М I С Т

ПЕРЕДМОВА ...................................................................... 4

МУЗЕЙНА СПРАВА. IСТОРIЯ I РЕАЛIЇ СЬОГОДЕННЯ ............. 5

МУЗЕЇ ПРИДНIПРОВ"Я......................................................... 9

НIКОПОЛЬСЬКИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

(м. Нiкополь)........................................................................ 12

ОРДЖОНIКIДЗЕВСЬКИЙ НАРОДНИЙ

IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ iм. М.А. ЗАНУДЬКА

(м. Орджонiкiдзе)................................................................... 33

МАРГАНЕЦЬКИЙ IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

(м. Марганець)...................................................................... 42

ТОМАКIВСЬКИЙ РАЙОННИЙ НАРОДНИЙ IСТОРИКОКРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ iм. 50-РIЧЧЯ ПЕРЕМОГИ

(смт. Томакiвка)..................................................................... 48

МУЗЕЙ ТРУДОВОЇ ТА БОЙОВОЇ СЛАВИ

ПIВДЕННОТРУБНОГО ЗАВОДУ

(м. Нiкополь)........................................................................ 56

МУЗЕЙ IСТОРIЇ ТА ТРУДОВОЇ СЛАВИ

ПАТ "НIКОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ФЕРОСПЛАВIВ"

(м. Нiкополь)........................................................................ 63

МУЗЕЙ IСТОРIЇ НIКОПОЛЬСЬКОГО ТЕХНIКУМУ

НАЦIОНАЛЬНОЇ МЕТАЛУРГIЙНОЇ АКАДЕМIЇ УКРАЇНИ

(м. Нiкополь)........................................................................ 71

МУЗЕЙ IСТОРIЇ НIКОПОЛЬСЬКОГО УЧИЛИЩА

КРИВОРIЗЬКОГО НАЦIОНАЛЬНОГО ПЕДАГОГIЧНОГО

УНIВЕРСИТЕТУ

(м. Нiкополь)......................................................................... 76

IСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ ПРИ НIКОПОЛЬСЬКОМУ

АГРАРНОМУ КОЛЕДЖI

(м. Нiкополь)........................................................................ 81

МУЗЕЙ IСТОРIЇ МЕДИЦИНИ НIКОПОЛЬЩИНИ

(м. Нiкополь)........................................................................ 86

НIКОПОЛЬСЬКИЙ ВIЙСЬКОВО-IСТОРИЧНИЙ МУЗЕЙ МIСЬКОЇ

ОРГАНIЗАЦIЇ УСВА "СОЮЗ IНТЕРНАЦIОНАЛIСТIВ"

(м. Нiкополь)...................................................................... 93

МУЗЕЙ IСТОРIЇ с. КАПУЛIВКИ

(с. Капулiвка, Нiкопольський район)........................................ 105

IСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ iм. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТА Г.С. ЗДАНОВИЧА.

(НСЗШ ? 4 м. Нiкополь)....................................................... 111

МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ iм. ГЕРОЯ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

I.I. БАБАКА

(с. Олексiївка, Нiкопольський район)......................................... 119

МУЗЕЙ БОЙОВОЇ СЛАВИ КИТАЙГОРОДСЬКОЇ

ЗОШ I-III ступенiв

(с. Китайгородка, Томакiвський район) .................................... 123

МУЗЕЙ НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА iм. Г.С. МАЦУКА

НТ НМетАУ

(м. Нiкополь)....................................................................... 128

МУЗЕЙ IСТОРIЇ с. ЧУМАКИ

(с. Чумаки, Томакiвський район)............................................. 133

ПРОБЛЕМИ I ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

МУЗЕЙНОЇ СПРАВИ В ПРИДНIПРОВ"Ї................................... 137

Документально-iсторичне видання

Тетяна Мальована

Ольга Дьомiна

МУЗЕЇ ПРИДНIПРОВ"Я

Iсторико-краєзнавчий нарис

Комментарии: 1, последний от 22/03/2021.
Размещен: 05/11/2018, изменен: 05/11/2018. 273k. Статистика.
Очерк: История

Связаться с программистом сайта.
Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"
Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"