Дидыч Ждана Игоревна
Делай, как я (укр.)

Самиздат: [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Школа кожевенного мастерства: сумки, ремни своими руками Типография Новый формат: Издать свою книгу
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Ему - тысячи лет. Не конкретно этому, но таким, как он. Это - кристалл нашей цивилизации, ее голографическая запись. В нем одном - все наши города, соборы, транспортные развязки, хайвеи, космодромы, нарколаборатории, операционные нейрохирургов, оранжереи - все. Великолепное и хрупкое. Веками созданное. То, что разрушить легче всего.

РОБИ, ЯК Я

  
  
  В п"ятнадцять вона ввiйшла у нього як господиня. Вiдтепер кожна трубочка, кожна полiрована планка, кожен його подих i схлип стали її. Вiдтепер вона могла його торкати iзсередини, нишком, i ззовнi - в слiпучому сяйвi, пiд поглядом сотень очей. Вiд цього самого дня.
  Володiти ним! Найкращий зi снiв.
  Вона провела рукою по вiндладах, заплющила очi й злизала з пальцiв його солодкий пил. Сiм лiт вона поклала, щоб цей день прийшов.
  Вона iшла його нутром, поводячи руками по трактурах, зачiпаючи регiстри. Вона шепотiла до нього, раз-по-раз притискаючи пальцi до тремтячих губiв. Хто ще мiг стати його серцем?
  Вiдчуття тепла росло у нiй, ширилось... Вона вдихнула, затримала подих... Хитнулась вперед i припала губами до металу.
  Це був її перший поцiлунок. Найпристраснiший.
  
  Вiн не просто ненавидiв такi справи: його вiд них фiзично вивертало. Вiд дня, коли вiдкривав провадження, i до передачi у виконавчу службу їв таблетки.
   Але щоразу брався за це.
   Можливо тому, що був єдиним, здатним їх вести.
   Або тому, що не мiг рiшуче вiдмовитись.
   А може, вiн справдi ненавидiв тих гiвнюкiв.
  Сергiй зайшов у аптеку й купив пачку но-шпи.
  
  Для неї кожна нота мала барву, мелодiя була палiтрою, з якої вона хапала кольори тонкими пальцями й звивала в повiтрi завжди iнакший узор. Її раптовi iмпоровiзацiї змушували вчителя здригатися, коли мелодiя ставала в її руках чимсь iншим; з усiх пiанiстiв лиш її вiн рекомендував до органного класу.
  Вона не була найкращою, але коли сiдала за мануал, було видно, що створена для цього. Її гра була танцем її лiктiв, i плiч, i шиї, i пальцiв, i всеї постави, а кистi - порцеляновими пiалами, повними свiтла. Вона розчинялася в звуках без осаду, без сумнiву - легко, як злiтає птах.
  Її розум, криштально гострий, оголював сутнiсть предметiв, людей i подiй, жахаючи її неможливiстю фальшу. Говорила мало. Судження її були точнi й несподiванi, рiшення - незмiннi.
  По недiлях iз батьком стрiляла в тирi, а бiльш не ходила нiде. Цей зв"язок з iнструментом скидався на хворобливу залежнiсть - iз тих кохань, якi, даючи вiдчуття повноти iснування, врештi руйнують. Рiднi не зважали, знали: її розум - сталева рапiра. Вона не зломиться.
  
  Ще кiлька рокiв тому вiн був успiшним адвокатом. Брав будь-що, не тому, що нерозбiрливий, а тому, що вiрив - кожна людина варта спiвчуття. Це ж так просто - засуджувати. Зрозумiти важче. У кожного вчинка є причина. I вiн розумiв. Рiзних. Переважно багатих i успiшних. Аргументом були не грошi - просто вони умiли переконувати. Без цього не стають нi багатими, нi успiшними. Вiн також це умiв, i успiх не полишав його.
  Безпринципним не був, але вiдстоював те, що велiло йому його власне вiдчуття справедливостi. А воно твердило, що правда у кожного своя, i життя у кожного одне, i кожна правда, кожне життя заслуговує на захист. I вiн раз по раз вигравав, не тiльки знанням законiв, але й упевненiстю, народженою непохитним вiдчуттям правоти.
  Вiн зламався на справi про аборти. Його пiдзахисний - лiкар-гiнеколог - мав неофцiйний, дуже успiшний бiзнес. Все чисто, жодної смертi. Суддя вже був їхнiй. I тодi прокурорша сказала: "Передаю слово потерпiлому" - i поставила вiдео.
  Запис операцiї, знятий мiнi-камерою зсередини.
  Вiн нiколи не замислювався, як це вiдбувається, вiн уявляв аборт чимсь на кшталт виривання зуба - опа! - згусток чужої плотi вийнято i лiкар спиняє кровотечу. Все було не так. На екранi з"явилося маля - вiн не повiрив очам - ручки, нiжки, пальчики, личко; воно ворушилося, трохи страшненьке, але цiлком уже людина. Поволi-поволi - лiкар намагався не зачепити матiр - в поле зору влiз iнструмент, щось на кшталт кусачок. Нащо? - встиг здивуватися; поруч з тендiтним тiльцем їх рiжучий край був неоковирно тупим. Так само повiльно "кусачки" взяли крихiтну ручку, мале смикнулося... Опа! Сергiй зацiпенiв. "Кусачки" з"явилися знову, слiпо ткнулися в тiльце, намацали другу ручку...
  Воно кричало.
  Слава Богу, не включили звук, але вiн бачив, що воно кричить. Його кров хмарками плавала у водi.
  Поки iнструмент черговим рухом перервав тонку шийку.
  Ця справа закiнчила його кар"єру: важко виграти, коли ти блюєш в коридорi суду.
  За кiлька рокiв вiн повернувся, але вже в iншiй ролi. Це була важка змiна. Коли вiн захищав людину, вiн розумiв, що чинить їй добре. Але коли захищав державу - кому ставало краще? Хiба держава мислить, вiдчуває?
  Вiн брав справи про заподiяння шкоди i завдання ушкоджень. Тодi вiн чiтко знав, на чиєму боцi правда.
  
  Пiсля дощу вечiр пахнув свiжою травою. Подекуди зiрки вже вилiзли з-за хмар, подекуди ще мрячило. Половина лiхтарiв не горiли. Вона не зважала. Зморена задовгою репетицiєю, брела додому.
  Остання зiграна мелодiя перекочувалася у нiй, вдаряла тiло зсередини, виплюскувалась через широко розкритi очi, осiдала пiною на лiхтарях, деревах, травi, синiх вiд темряви кульбабах, тьмяних сутулих постатях пiд стiною будинку. Вона ступала в такт цим звукам, похитуючи плечима i стегнами, i вiдведеними в сторони долонями, нiби гладила морську хвилю.
  Вона йшла, i все довкiл оживало звуком, який вона несла у собi. Вiн виповнював простiр настiльки, що вона мусiла пробиратися крiзь плетиво акордiв обережно, щоб не зiм"яти цю, чутну лиш їй, побудову.
  Одна iз трьох безформних плям вiдлiпилась вiд стiни будинку й гойднулась до неї; музика на її шляху збиралась жмутками i рвалась, як павутина. Решта двi рушили услiд; їхнiй нерiвний крок, як iржава пила, зминав плетиво звукiв. Вона перейшла на iнший бiк вулицi, щоб не вступити в споганений ними простiр. Вони рухалися за нею, вже швидше, i вона вiдчула цей звук: пила вгризається в цупку деревину, прискорюється, i по шматованому дереву розходиться вiбрацiя, не спiвмiрна жоднiй мелодiї. Вона прискорила крок. Перший iз них гойкнув, як на ловах, й вони побiгли. Плетиво камiнних звукiв осипалось крихтами - вона побачила себе, однiсiньку на темнiй вулицi, й своїх загоничiв позаду.
  Ряди будинкiв тяглися далi й угору, i їхнi наглухо замурованi пiд"їзди, слiпi загратованi вiкна шикувалися у двi стiни, що не давали звернути iз визначеного їй шляху. Була одна дорога - вперед, i все, що лишалося їй - тiкати.
  Вона бiгла вгору i розумiла, що не втече.
  Мужики за спиною тупали, хекали i були схожi на диких псiв, якi гризуть не тому, що не знають нi любовi, нi жалю, але тому, що знецiнили у собi це знання. Нiколи в життi вона так не бiгла; не збавляючи кроку, скинула сумку з плеча i стисла обiруч. Перший iз переслiдувачiв вже близько... за крок...
  Вона розвернулась, завертiвши сумку, i щосили гупнула по простягнутих до неї лапах. Лапи вчепилися в сумку, силою руху її кинуло на нього... Вона вiдсахнулась. Сумка трiснула по шву i ноти посипалися з розв"язаної теки. Вона схопила грубий збiрник прелюдiй i фуг Баха i щосили вгатила ним по головi другого мужика, який щойно надбiг. Той хитнувся, але встояв. Нотнi аркушi розлiталися, як японськi журавлики, намертво прикипаючи до мокрого асфальту.
  - Сучка йобана, я тя зара так трахну, що горлом вилiзе, - прохрипiв тюкнутий Бахом мужик i схопив її за рукав. Вона вивернулась i вдруге приклала його по головi. Перший, найбiльше вгашений, порпався у розтерзанiй сумцi. Третiй хекав вiддалiк, добiгаючи.
  Вона кинулась навтьоки, петляючи, мов заєць. Не крикнула, нiкого не кликала - вiд страху їй перетиснуло горло, вимело всi думки, крiм однiєї - бiгти. Матiрно лаючись, другий мужик кинувся навздогiн.
  Вона пробiгла ще квартал, i побачила, що вулиця перегороджена зеленим будiвельним парканом. Оглянулась - направо чорнiла незнайома пiдворiтня. Не думаючи, кинулась туди, i вже пiд низьким склепiнням почула, як другий, спиняючись, крикнув:
  - Бiжи! Бiжи! - i гидко, з присвистом, заiржав.
  Вона спотикнулась, але не впала. Далi, далi звiдси! Луна лупила її по головi мiдною тарiлкою. Хвиля сморiду розступилася перед нею i знов зiйшлася позаду, мiцно огорнувши. Амiак, гниль i мокра собача вовна.
  Двiр був вузький, квадратний i абсолютно нежилий. Чорна паща другої пiдворiтнi розчахнулась навпроти. Вона щосили кинулась туди, в темряву, в невiдомiсть...
  Невiдомiсть i темрява харконули у неї трьома немитими тiлами. Вона ткнулась обличчям у ватянисте черево, пiднесла руку й тицьнула в кадик, який стримiв мiж складок вола. Не влучила, i зразу ж кисть прошив бiль - стала кров у пальцях, стиснутих брудною лапою. По-дiвчачому невмiло махнула другою рукою, та її сiпнуло, закрутило, вивертаючи суглоби, ноги вiдiрвалися вiд землi, полiт - i її зiм"ято мiж асфальтом i центнером сальцюватої плотi iз запахом бруду i тютюну. Рот, нiс затуляє чуже м"ясо... лiва рука, заведена за спину, горить i пульсує... груди давить тягар i задуха... мiж колiна боляче влазить тверде... права рука рибою б"ється об асфальт... вдихнути! Вдихнути!!
  Вона потяглась звiльнити обличчя - i вчепилася нiгтями у пiтну подушку, що заважала дихати. Дряпала її, роздирала... чуючи, як пiд нiгтi набивається знята шкiра... вони в"язнуть в мокрому... ламаються... туша на нiй ричить i сiпається... її хапають за руку... смикають... тягнуть... ребриста пiдошва розплющує її долоню... по одному хрупають суглоби, кiсточки, кришачись ущент...
  Це було бiльше, нiж бiль - це був крик органних клавiш того дня, коли орда Чингiзхана на конях в"їхала у собор.
  Її тiло агонiйно вигнулось, не знати якою силою пiдкидаючи розпластану на нiй тушу... вона вдхнула, розкрила очi... близько, так близько перед собою побачила лискучу, як кров"яна ковбаса, шию... захлинулась запахом поту... вищерила зуби й безтямно вгризлася в цi набряклi холестерином мiшки.
   Мужик завив... скинувся, як щука... упав на неї всiєю вагою... рiзко, люто здвигнув тазом... вона проїхала спиною по асфальту, роздираючи одяг i шкiру... ще раз пiдвiвся на нiй i знов упав, вибивши їй дихання...
  Її рука, заведена за спину, хруснула вище лiктя, обливши болем лiвий бiк. Долоню правої рифлена пiдошва методично вдавлювала в землю, розтираючи, мов недопалок.
   Вона щосили стиснула зуби на чужому горлi й зомлiла.
  
  Дiвчина була тонка, як рапiра. Свiтле волосся зiбране в куций хвостик. Лiва рука загiпсована вiд плеча до кистi, видно тiльки блiдi пальчики. В правої пов"язки ховають усю долоню. Сергiй з"їв но-шпу i привiтався:
  - Сергiй Андрiйович, прокурор. Я переглянув матерiали. Справа ваша... наша... безперечно, важка й неприємна, але проста. Ми подали позов за частиною четвертою статтi... 152, - вiн спинився, ледь не вимовивши назву. Дiвчина клiпала швидко-швидко. Глянула вгору, вбiк, знову вгору. Призахiдне сонце крiзь вiкно зробило її голову рудою, а щоки - майже живими.
  Наскiльки легше було з батьком! Сергiй досадував. Обiйшлись би без її свiдчень! Вiдвiв очi, вiдкашлявся. Погляд його упав на її пальцi, що тремтiли, як мишачий хвостик.
  - Враховуючи всi обставини... - присилував себе пiдняти очi. На диво, вона видавалась спокiйною. - ...нашої справи, можна також застосувати частину першу статтi 122 та частину п"яту i тринадцяту статтi 67. Покарання, передбачене цими статтями... - вона зiщулилась, мов ховалася. Таке вiн бачив щоразу. - ...може бути поглинуте основною статтею обвинувачення, але ми будемо добиватися складання термiнiв... Думаю, це можливо...
  Її дихання стало нерiвним, вона скособочилася на стiльцi й почала сповзати на пiдлогу.
   - Вам зле? - вiн пiдхопив її пiд пахви, всадив на мiсце. Тiло її на дотик нагадувало дротяний каркас - скручений, переламаний.
  Врештi, так i було.
  Вона похитала головою. Щось в її обличчi... Страх? Вiдраза? Вiн вiдсунувся. Вона знову глянула вгору, вбiк, вгору... В неї були зеленi, як трава, очi, блiде серцевидне личко, погляд ельфа - i гiпсовi колоди замiсть обох рук.
  - В найкращому разi термiн може становити дванадцять рокiв. - Глибоко видихнув: - ...але для цього необхiднi вашi свiдчення... щодо обставин...
  Вона заплющила очi i вiдчайдушно закрутила головою. Так теж бувало щоразу. Найм"якшим своїм тоном вiн продовжив:
  - Ви можете розповiсти усе в присутностi лише двох людей, пiд запис... тодi ви можете не приходити на слухання... все вирiшиться без вас... - здавалось, вона ладна зомлiти: блiдий лоб укрився потом, дихання буле швидке, нерiвне...
  - Я нi... я не... я не... - видихнула вона.
  - Болить? - спитав вiн.
  Дiвчина кивнула. Її губи були геть бiлими. Вiн понишпорив у шухлядi, витяг пiгулку й простягнув їй. Зустрiв її погляд i пояснив:
  - Трамадол. Знаєте?
  Вона повагалася мить, взяла пiгулку кiнчиками пальцiв, потягнулася за склянкою... Вiн швидко встав, схопив склянку, обiйшов стiл i схилився над нею, притуливши край склянки їй до губiв. Вiн не робив такого ранiше. Надто перехилив, вона похлинулась, пiдбила його... вода хлюпнулась їй на груди. Вiн спробував струсити воду з її светра. Вона кашляла i кашляла, мокрий одяг облiпив тiло. Вiн схопив паперову хустинку, притиснув до плями... Її серце билося швидко-швидко, сильно-сильно, вона задихалась, кашлала i задихалась... Вiн зрозумiв - вона плаче.
  Вiн вiдвернувся. Ця дiвчина була незвичною. Коли кашель стих, вiн глянув на неї - i зустрiв свiтлий погляд ельфа.
  Вiн дивився їй в очi. Зiницi збiгалися в цяточку, обличчя посiрiло. Вона сковтнула пару разiв, видихнула довго i переривчасто.
  Вiн i ранiше бачив ефект, звiсно, але перехiд спостерiшав уперше.
  - Вибачте. Вибачте, це так важко, це так... - затнулась, а потiм додала, дуже швидко:
  - Я дам свiдчення. Ви можете пiти зi мною? Це поруч, - вiн вагався, i вона мовила, дуже тихо i чомусь двiчi: - Ходiмо. Ходiмо.
  
  Хоч як швидко вiн йшов, порiвнятися iз нею не виходило, i лишалося тiльки слiдувати за бiлою латкою її хвостика. Її рухи були швидкi й поривчастi, як пiвнiчний вiтер, як фуга соль-мажор. Чомусь вiн чув музику в її кроках, вiдчував ритм коливання її короткої сукенки, вiн йшов i дивився їй в спину, навiть не спитавши куди, без жодної думки. Було по шостiй, робочий день скiнчився, i хоч би куди вона його вела, вiн мiг їй це дозволити. Вона знала, що вiн не згубиться, i не оглядалася. Зупинилася, тiльки коли пiдiйшла до вхiдної арки iз сiрого бетону. Вiн стишив крок i вiдкрив перед нею дверi - її руки цього не могли.
   Вiн знав це мiсце, але вона не дала йому нiчого сказати, сковзнула повз нього, шепнувши:
  - Сюди, прошу вас.
  Вiн скорився. Високi стiни зали проводжали його здивованими поглядами, коли вiн iшов за тендiтною дiвчинкою. Вiн знав, чого вони: вiн сам дивувався. Замiсть закритися в кабiнетi з нею та стенографiсткою, дозволив привести себе сюди. Вiн розумiв, що вона не даватиме свiдчень. Але що вона замислила?
  - Менi так шкода... Ми не зможемо увiйти всередину.
  Вiн здивувався. Про що вона?
  Вона оглянула ряд стiльцiв, оббитих червоним оксамитом, i вибрала один в закутку за колоною. Вiн сiв поруч. Звiдси вiн мiг бачити небагато: її ясне волосся i прозоре на просвiт вухо, плече у чорному светрi, канелюри колони, спинку стiльця i органну кафедру попереду, залиту слiпучим сяйвом, оточену сотнями очей. Всi мовчки чекали. Вiн теж завмер.
   - Вибачте, що я так сiла, - прошепотiла вона. - Не хочу, щоб мене бачили.
  Вiн кивнув. Вона не озирнулась, але вiдчула.
  На майданчик перед кафедрою вийшла дебела жiнка в жовтому балахонi, схожа на iмiтацiю привида в самодiяльному театрi.
  - Моя вчителька, - пошепки сказала вона йому.
  Навколо заплескали, i вiн теж пару разiв для годиться ляпнув долонями.
  Вiн чекав.
   Органiстка вклонилася i сiла за мануал.
   Звук почався раптово, низькими нотами, якi струснули його i стiлець пiд ним. Здавалося, вiн iде знизу, пробиваючись крiзь трiщини камiнної пiдлоги. Вiн пiднiмався вище, як вода, затоплював колiна, входив у живiт, хвилями проходив крiзь горло, виривався крiзь вiдкритi очi. Вiн iшов не суцiльним фронтом, але хвилями, де кожна повторювала попередню - i змiнювала її, вливаючись. Звук пiднiмався й спадав, пiднiмався й спадав, шумовиння високих нот виносилося все вище повторами основної теми. Цей звук був густий, як живиця, Сергiй вiдчував, як ця в"язка субстанцiя пiдносить його разом зi стiльцем - легко, як те шумовиння, хилитаючи в акордах, в головi запаморочилося, вiн заплющив очi - й вiддався на волю звуку. Його тiло бiльше було не шматком м"яса: воно зринало, невагоме, воно повнилося свiтлом, прозоре, воно повторювало кожен акорд, лунке. За хвилю вiн вже не мiг сказати, де верх, де низ, чого торкаються його руки, плечi, колiна... Вiн став часткою цього потоку, вiн рухався iз ним, прямовисно й по колу, вiн вiдчував, як в глибинi потоку зароджується нова хвиля - дзвiнкий сплеск шампанського. Ось вона пiдiмається, пробиваючи кратер у густiй субстанцiї теми, вихлюпується, розливається по залу - щоб знов опасти, заспокоїтися, осiсти в трiщинах пiдлоги... I знову пiднятися, i знову пiднятися, i знову... I ось дев"ятий вал здiймає хвилю гукiв, пiдноситься вгору, вгору, вгору... безнадiйно лишаючи його, заважкого для цього злету, внизу... Цей звук на три секунди завис над його головою, вдарив у склепiння, напнув вiтражi, i - вибивши подих йому з грудей, втиснувши його у крiсло - впав на залу i стiк на пiдлогу.
  Тодi вона почала говорити.
  - Мiй батько, - сказала вона, - вiн збудував цей орган. Ми з ним однолiтки; малою я так часто бувала всерединi, що вiн став менi навiть не домом - другою шкiрою.
  - Знаєте, що там? - Вона не глянула на нього, не чекала на вiдповiдь, продовживши: - Сам орган не тут, а за тою стiною, це - лиш кафедра iз мануалом, але музика народжується не тут. Вiд клавiш до iнструмента йдуть механiзми, тягнуться дроти, їх стiльки - де там комп"ютеру! Цiлий лабiринт iз вiндладiв - повiтряних ящикiв i труб, вставлених у них - алеї блокфлейт-переросткiв, i тонких, як вишнева гiлка, i товстих, як лiхтарний стовп. Оце, що перед нами - лиш фасад; мало яка з цих труб грає.
  Йому - тисячi рокiв. Не йому самому, але таким, як вiн. Це - кристал нашої цивiлiзацiї, її голографiчний запис. В ньому одному - всi нашi мiста, собори, транспортнi розв"язки, хайвеї, космодроми, нарколабораторiї, операцiйнi нейрохiрургiв, оранжереї - усе. Найтонше, найдивнiше. Створюване вiками. Те, що так легко розбити.
  Життя - це рух i творiння; поки ми здатнi творити - ми живем. Я можу робити лише двi речi: творити чи нищити. I лиш мiй вибiр визначає, хто я... лиш мої власнi вчинки. В мене вiдняли можливiсть творити, але мiй вибiр - за мною, i нiщо й нiколи... нiщо й нiколи не змусить мене вчинити так само... вчинити так iз ними.
  У життi... так багато рiзного... А в смертi немає нiчого, крiм смертi.
  Цi сорок п"ять днiв, поки я могла тiльки дивитися в стелю... Не бiль страшний, нi... Найгiрше - нерухомiсть. Не могти втримати ложку. Не вмiти зняти труси, коли пiдносять судно. Несвобода...
  Зробити таке людинi - це... нi, не вбити, голова-то лишається, але - вiдiбрати життя... Це рiзнi речi, розумiєте.
  Це страшно, це боляче, але от що я подумала... за тi сорок п"ять днiв, дивлячись у стелю... Гiрше за це - лиш руйнувати самому.
  Власноруч робити з живого мертве... множити несвободу... неправду...
  Так вiд життя, створеного нами, вiд усього, створеного нами, нiчого не лишиться. Це ж так просто - нищити...
  Фуга соль-мажор Йогана Себастьяна Баха... була останнiм, що я зiграла. Хотiла, щоб ви почули.
  По тому встала й пiшла. Вiн лишився сидiти.
  Вiн не знав, що говорять у таких випадках.
  
  За три днi вiн прийшов на друге, остаточне засiдання. Пiд очима мав синцi, пiд пахвою - грубу теку iз довiдками, свiдченнями, виписками лiкарiв. Сумнiви згризли його до кiстки. Йому хотiлося не просто зробити свою справу, не справедливостi, нi... Вiн хотiв змiн. Не знав, яких, не чув, що говорить захисник, вiрнiше, не слухав. Вiдчуття неправильностi всього довкола тримало його, як похмiльний туман, заважало зосередитися, подумати. Намагався не дивитись направо - там налякано щулилися тi, кого вiн вбив би, не думаючи. Бiль терзав його тiло без перестанку.
  Як вона там?
  Чомусь уявляв її в шкатулцi-лабiринтi, повнiй музики i шелесту хвиль. Ось вона йде, торкаючи дерев"янi стiни...
  Вiн вiддав би своє тiло її болю.
  Але все, що вiн мiг - сидiти в цiй залi й вертiти в руках олiвець.
  Що їм сказати?
  Про її пальцi, тонкi, як вишневi гiлочки?
  Про iскру, що спалахує мiж ними й кiстю клавiш?
  Про хвилю звуку, яка надимає вiтражi, вивертаючи iз гнiзд рами? Для тих, хто не чув, це - тiльки слова, порожнiй звук. А вiн вже знав, що звук не буває порожнiм...
  - ...Прошу до завершального слова державне обвинувачення.
  Вiн здригнувся.
  Думки його посипались, як горiхи з долонi.
  Встав.
  Розклав папери.
  Глибоко затягнувся повiтрям.
  Звiв на суддю очi... й зрозумiв, що не має чого сказати. Що нiчого iз того, що вiн знає, не змiнить анi звуку у фузi соль-мажор, не торкне жодної клавiшi, не зростить жодної кiсточки в людському тiлi, не доточить жодної зв"язки. I все, що вiн може - лиш забрати в цих людей на кiлька рокiв життя бiльше. Все, що вiн може - сильнiше стиснути їх за горло, вiдкраяти бiльший шмат їхнього неба, глибше ввiгнати iкла в їхню плоть, щоб впорснути свою лють, своє безсилля...
  Все, що вiн може - лиш руйнувати. Як i вони.
  I йому стало страшно вiд того, що це - його єдине умiння. Що єдина рiч, на яку вiн здатен ?- непотрiб, i що вона перша матиме до нього страх i вiдразу, вчини вiн так.
  Вiн не знав, на що спертися тепер, i жодне визначення, жоден кодекс не могли йому зарадити.
  Вiн вiдчував спиною погляди нечисленних присутнiх, вiдчував очiкування суддi, страх тих злиднiв...
  Вся його воля пiшла на те, щоб стояти перед ними, не крикнути, не втекти... Нiколи вiн не знав такого.
  - Я нi... я не... я не... - видушив вiн iз себе.
  Суддя здивовано глянув на нього.
  - Вам зле?
  Сергiй похитав головою. Зiбрався iз силами й мовив:
  - Обвинувачення знiмає додатковi статтi й вимагає покарання лише за основним пунктом...
  Шепiт майнув залою. Суддя пильно глянув на нього. Йому забракло повiтря, вiн спалахнув... послабив комiр... Прокурор, який зменшує термiн покарання? Вiн зрозумiв - кiнець, вiн бiльше не ввiйде до цiєї зали.
  Йому не стало краще. Але тепер вiн дивився всередину шкатулки-лабiринту, схованої в собi, без остраху, що раптом дiвчинка обернеться, а вiн не зможе глянути їй у вiчi... Вiн увiйшов у лабiринт i поволi рушив за нею... Бiла латка її хвостика майорiла попереду. Це марення тривало до оголошення вироку - на п"ять рокiв меншого, нiж мав бути.
   Але це вже не мало значення.
  Вiн вийшов iз зали суду. Вперше йому не болiло.
  Може - подумав вiн - може, це знак, що я врештi хоч щось зробив правильно?
  На прозi вiн спинився, не впевнений нi в чому. Стиснув кулак i щосили вгатив у стiну, вибiливши кiсточки пальцiв. Вiн перевiв подих i вдарив знову. Стiна не зрушилась.
  
  Вони зустрiлися знову через три з половиною мiсяцi. Вона була без гiпсу. Вiн вiдкрив перед нею дверi - її руки висiли сухими галузками. Вона пройшла всю залу, не похитнувшись, не схибивши, просто до кафедри, вона стала перед нею i дивилася - мовчки i непорушно. Не торкнулася. Не змогла.
  Вiн стояв вiддалiк. Все було геть не так, як вiн уявляв.
  Тиша - важка, як вулканiчний попiл - осiла на нього, його обличчя посiрiло, губи згiркли, а горло скрутили сухi спазми.
  Вiн не завважив, коли вона вийшла.
  Але орган задихався довше, тяжче; вiн хрипiв, i кашляв, i затинався. Вiн нiкого не чув i не корився нiкому - ще довгi роки вiн чекав на неї.
  Бiльше нiхто й нiколи її не бачив. Як скалiчений звiр, вона зникла - щоб лишити по собi щось, окрiм жалостi.
 Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Болдырева "Крадуш. Чужие души" М.Николаев "Вторжение на Землю"

Как попасть в этoт список

Кожевенное мастерство | Сайт "Художники" | Доска об'явлений "Книги"