Солдати йдуть на схiд. Йдуть. Назавжди. Не кажучи "Прощавай".
Ми розгортаєм свою надiю, як прапор перемоги над понiвеченим обличчям мiста.
Вони йдуть.Не дивлячись назад.На те, що за спиною,взагалi дивитися дуже боляче. I страшно. Особливо, коли не знаєш, куди веде твоя дорога з червоної цегли.
Вони крокують, мужньо стиснувши губи, дивлячись суворо вперед. Туди, де гарячим полум'ям займається їх перший ранок. Ранок на вiйнi.
А ми залишаємося. Ми i мiсто. Воно, суворе та холодне, пiдставляє своє розбите обличчя дощу. Дощ вмиває його. I здається, нiби мiсто плаче. Важкими краплями, iнодi рiзнокольоровими вiд машинної олiї, але частiше просто чорними.Цi класичнi будiвлi теж вiдчувають скорботу, бiль. Вiдчувають i плачуть разом з нами. Проте пересiчним перехожим, що поспiшають сховатися вiд грози , помiтити як плаче мiсто не дано. Вони поспiшають, йдуть собi пiд чорними парасольками, не потрiбнi їм сльози мiста, сльози нагадують про солдатiв, що пiшли на схiд.
I раптом це вже не просто тихi сльози. Це- ридання. Рiзкий вдих i болючий видих: вiтер гне до землi дерева. Згинає, ломає, шалено зриває листя, кружить його, бавиться, а потiм розкидує навкруги. Мiсто скаженiє, тихо гудуть електричнi проводи, але за дикими завиваннями-риданнями вiтру їх не чутно. I раптом мiсто знову нiмiє, лише подекуди рвуть простирадло тишi ледь чутнi всхлипування.
Люди завмерли у своїх бетонних коробках. Зачаїлися, наче мишi. Люди не розумiють повiльної агонiї живого сердця. Вони не бачать слiз мiста. Їм байдуже, що солдати вже на сходi.
А там,доки мiсто побивається за ними, на них чатує смерть. Чорним птахом кружить вона. Смерть поки що слабка, вона може лише причаїтися i напасти раптово. Але незабаром їй стане сил забрати iз собою бiльше, нiж одного-двох за раз. Мiсто знає, що смерть набирає сили. Знає, але не може нiчого зробити.
I смерть знає, що мiсто безсиле, але поки що вона боїться полювати. Чекають... Чого? Нового ранку, нових слiз, нової кровi, нових солдат...
А люди так само сидять у своїх коробках. Зачинились, на усi замки, навiть, на ланцюжок. Вони гадають, смерть не здатна пройти крiзь зачиненi дверi. Але вони помиляються. Вона просто чекає правильної години i вже тодi...
Мiсту байдуже до тих людей. Вони холоднi, нiмi. Їм не дано голосу, вони не знають слiв. Iдеальнi люди, надлюди... Чи навпаки, звiрi?.. Хто вони? Врештi решт, це неважливо, адже їхня доля вже вирiшена.
А ми? Хто ми? Ми - мiсто. Ми - дощ. Ми- вiтер. Ми - солдати.
I ми йдемо на схiд. Вимiшуємо чоботами осiннiй бруд. Зачiпляємо погляд неважливi деталi: шматок осiннього неба, червонi клени, тьмяне сонце.
...Крокуємо подумки...
Зустрiчаємо ранок бiля розбитого лiтовища, де виживають двоє з трьох.
... Заварюємо занадто терпкий чай...
Дивимось у цiвку прицiла.
... Запалюємо синiй газ...
Помираємо, на останок пiдводячи очi до глибокого неба.
...Ридаємо, вiдчуваючи, як смертi стає сили забрати разом iз собою наступного...
Ось вiн захiд цивiлiзацiї. Це вже було багато разiв. I знову повторюється. Смерть, мiсто, солдати. Осiнь, полум'я, бiль, страх, вiдчай. Дим, сльози, невiдвернiсть майбутнього.
А ось крiзь пил кiмнати прорвався перший промiнь нового ранку, що осяє там, за вiкном, розбомбленнi будинки, крихiтнi, нiби ляльковi фiгурки вбитих людей, розкиданн х по мокрому вже не вiд слiз, а вiд кровi асфальту.
Та нi! Ось перший, несмiливий промiнь, закрадаються у кiмнату. За ним ще один i ще. Багато, багато золотих променiв. Цiле сонце. Цiлий свiт.
Ми пiдходимо до вiкна. Непевно посуваємо стару важку штору. Мiсто занимiло, ще не вiрячи, що це можливо. Тисячi людей намагаються крiзь мутне скло роздивитися як у золотих промiнях нового сонця зi сходу йдуть люди.
Сонце остаточно пiдводиться з колiн. Там, на горизонтi , тепер можна розрiзнити поодинокi фiгури солдатiв. Один, два, тисяча, десять тисяч. Живi...