Аннотация: Это моя первая попытка писать на украинском языке. Он у меня отвратный :( но мне ну оооочень хотелось...
Духи здорового глузду сплять, коли свiтом править нiч. Пiсля початку листопада в мiсто прийшла не по-осiнньому важка спека. Деколи накрапував дощ, але дивне тепло бабусиним шарфом обiйняло землю. Зняти його хто зможе?
Повiльно кружилися за вiкном легкi пiр,ϊни листя. Старi яблунi та вишнi щось шепотiли одна однiй крiзь тендiтне покривало павутиння, що заткало криштальне повiтря.
Сад спав.
I в старому домi, с дахом порослим густою травою та мохом, маленький хлопчик, розкидавшись по м,ятим червоним простирадлам, теж спав. Не помiчаючи танцiв зiв"ялого листя, мерехтiння зiрок i надзвичайно яскравого щита луни...
Тихо так спав.
Вдох та видих.
Вдох та видих...
-Мартiн!
Вдох.
Прокинувся.
Раптово та рiзко пiдвiвшись над лiжком, слухав шалене сердце, що навiть болiло вiд такого несподiванного пiдведення.
Видих.
Заспокоϊвся?
Було душно та нiяково. У вiдкрите вiкно падало мiсячне промiння i химернi тiнi танцювали на важких шовкових шторах.
-Ти чуєш мене, Мартiне?..
Вiтер качнув тоненькi трубочки своєϊ колисалки, та по кiмнатi розлився пташиною м,якостю чаруючий дзвiн.
Хлопчик в перший раз чув цей голос. Нiжний та спокусливий як яблуко, що забули на гiлцi пiсля свята врожаю. Їх торкаються руки ельфiв та крила птахiв, i сумнi мелодiϊ зими отруюють ϊх плоть та напоюють неземним спiвом. Такi плоди ваблять, але страх торкнутися нiжноϊ м"якотi сильнiший нiж лютiший на свiтi голод.
Мартiн взув капцi та пiдiйшов до вiкна.
Обережно, ковтаючи рябе вуличне повiтря виглянув, мов дикий звiр, принюхуючись до коричноϊ темряви...
Луна вихопила з темряви блiде дитяче обличчя, темне волосся i широко розплющенi очi. Здавалося, що вони дивилися далеко - далi нiж можна бачити вдень, та, звiсно, нiж можна вночi.
-З днем янгола, Мартiне!
Йому знов вважалося? Якiсь вогники за сплетiнням гiлок, яскравi сполохи та чиєсь летюче, мiнливих кольорiв волосся...
-Мартiне, я чекаю!
Вiн сахнувся вiд вiконноϊ пройми, i, не втримавши рiвноваги, впав.
Мабуть розбилася маленька чашка з пiдвиконня...
Але вибух тонкого скла оглушив до самого сердця, так що хлопчик притиснув ладонi до грудей, намагаючись його втримати в тiснiм полонi.
-Мартiн! Мартiне! - голоси, тепер ϊх було декiлька, множили луну по кутам. Оточували з рiзних бокiв.
-Мартiне...
Вiн озирнувся. Бiля дверей (О, вiн добре пам"ятав - вони були зачиненi!), так от, бiля дверей стояла примара.
Чи-то все ж таки була людина? Просто надзвичайно висока та тендiтна..
Хлопчик дивився у непроглядну темряву пiд каптуром довгого плаща, i дивнi слова та спiви лунали в його вухах. Як у справжнiсiнькiй казцi з тих, що колись розповiдала, прядучи у теплоϊ груби, бабуся.
Плечi малого обiймав вiтер, що несподiвано залетiв до дитячоϊ кiмнати, i Мартiн, не пам"ятаючи власного страху, зажадав розмови з дивним гостем. Бо примара назвала його iм"я, в цьому в нього не було нiякого сумнiву!
-Мартiне, ми шукаємо тебе.
-Але я ж вас навiть не знаю?
-Не обов"язково знати тих, кому ти зробив добре дiло, Мартiне.
Голос був як далекий шурхiт листя i плескiт лiсового джерела, крик чаплi над рiкою та рипiння сухого дерева...
-Але я ж вас навiть не знаю? - Знову прошепотiли губи.
-Не обов"язково знати тих, кому ти зробив добре дiло, Мартiне.
-Але, що я такого зробив?
-Хочеш подивитися? - голос став м"яким та нiжним нiби...
Дiвчина засмiялася. Немов одразу задзвенiло декiлька крихiтних срiбних брязкалець - смiх ϊϊ був тихiше музики, але такий само прекрасний!
-Ти занадто ледащiй, Мартiне. Але за краплю твоєϊ доброти я вiдкрию тобi двi таємницi.
Вона торкнулася його долонi. I торкання було теплим i таким людським, що хлопчик спочатку не повiрив самому собi.
-Я сам.
-Зрозумiло. - Рука так само несподiвано вислизнула, - тодi швидше. В нас замало часу!
Мiсячне сяйво доторкнулося темряви, i Мартiн побачив надзвичайно вродливе обличчя гостi, що посмiхалося привiтно та лагiдно. Легка i пружна постать легко пiдбiгла до вiкна i вистрибнула назовнi, навiть не зачепивши пiдвiконня.
Тепер i вiн повинен був зробити крок. I, хто знає, може хтось i помiтив би його зникнення, але Мартiну було байдуже.
Вiн вибрався назовнi та зрозумiв, що нiчна гостя зникла, розтанула у темрявi.
Сад спав, лише пiд ногами шурхотiло зiв"яле листя.
-Гей, де ви?- Хлопчик почув свiй голос якимось чужим та несправжнiм...
-Я тут, йди до мене.
Мартiн знову побачив дiвчину, але - який жах! Бiля неϊ стояв величезний ведмiдь!
Хлопець боявся поворушитися, але звiр все одно лiниво пiдiйшов до нього, i Мартiн замружив очi, вважаючи, що його зараз з"ϊдять живцем, чи може лише покусають?
-Не варто так хвилюватися. Мартiне, сьогоднi тобi випала честь супроводжувати короля ведмедiв до барлога. Чи ти не знаєш, що в цей день не тiльки гусей смажать?
-Мати щось казала, але...
-Твоя матуся - розумна жiнка, якщо вона пам"ятає такi речi.
Дiвчина пiд каптуром знову посмiхалася. Вiн вiдчував це так само як гарячий важкий подих ведмедя на своϊй долонi
-Сiдай на нього - я покажу тобi те, за що ми надали такому малому хлопцю як ти - таку велику честь.
Мартiн обережно погладив пружну шерсть i спитав
-А вiн не образиться?
-Вiн знає хто ти, i сам запропонував менi допомогу. Ви, люди, такi незграби. - Джерельний смiх знов полився з-пiд каптура.
Хлопчик ледве видерся верхи на широку гладку спину. Але не встиг як слiд сiсти - ведмiдь почав бiгти - несподiвано швидко, як для такого велетня. Дивно - але i дiвчина не вiдставала.
Зупинились вони лише бiля мiського муру.
-Ось ми i прийшли. Злазь.
-Але, ви казали, що ведмiдь повинен зi мною дiйти до барлога?
-Так, але з Совiна до Йоля не можна дiтям виходити за мур вночi. Правила повиннi виконуватися. Щоб не сталося бiди.
-А що робив вiн у мiстi влiтку?
-Ведмежi королi можуть перевертатися на кого завгодно. А у лiсi зараз ϊжi для нас не вистачає. Тому всi тут харчуються. Чи ти нiколи не бачив диких тварин на вулицях?
-Так, але бiлки, лисицi та тхорi - це одне... а ведмiдь...
-Я ж кажу - в кого завгодно може перевертатися. - Голос дiвчини став роздратованим. - Краще пiдiйди сюди. Впiзнаєш це мiсце?
-Так, я завжди тут сиджу увечерi, коли чекаю татка. Зверху добре видно дорогу...
Нiчна гостя взяла його за руку i пiдвела до невеличкого вiконця в стiнi.
-Подивись - що ти бачиш?
Мартiн зазирнув у просвiт
У лунному сяйвi було видно невеличкий садок. Малi, ще дуже тонкi деревця тягнули гiлочки до неба...
-Якiсь саджанцi та...До чого тут я?
Дiвчина обiйняла його за плечi.
-Коли ти йдеш сюди - сидiти на мурi - ти часто приносиш iз собою ϊжу. Горiхи, вишнi, яблука, смородину, абрикоси, хлiб та багато чого iншого. I, якщо щось проґавиш, воно падає вниз, за мур.. кiстки та зернятка проростають в дерева, бо в тебе легка рука, а часточки ϊжi годують звiрiв. Вони кажуть тобi своє "дякую", але ти чомусь ϊх не чуєш. Зараз я кажу тобi за них.
-Та я ж нiчого такого... я...
Вона торкнулася пальцем його губ, не дозволяючи сперечатися i поклала йому в долоню маленький камiнчик.
-Це не платня за зроблене, але згадка. Ми не завжди бажаємо робити добро, але iнодi наше серце керує нами, навiть коли ми не здогадуємось про це. Здається - ось зробив за день всього трiшечки-тiко, а насправдi за плечами - гора переробленого. А гарного чи не дуже - то вже iнша розмова...
-А тепер iди спатоньки... Вона приклала долонi до його очей -i Мартiн вiдчув тепло ковдри та м"якiсть подушки.
-Гарноϊ тобi ночi - в останнє пролунав дивний голос та хлопчик заснув.
Вранцi, коли Мартiн вже доϊдав останнiй шматок торту спеткака, мати с дуже суворим виразом обличчя пiдiйшла до нього i поклала на стiл маленького камiнчика.
-Щоб це було в останнє. - Сказала вона, прибираючи тарiлки, -я не для того перу бiлизну, щоб знаходити в лiжку камiння.
А Мартiн здивовано посмiхнувся i почав збиратися у школу.