Жила-була група 111. Незвичайна i таємнича, вона складалася з сiмох дiвчаток, чиї долi були покритi ореолом загадковостi. Навiть сама їх кiлькiсть вказувала на те, що група 111 - особлива. Чи так це? Вiдповiдь дiзнаємося незабаром. А поки перенесемося у свiт, де немає мiсця рацiональностi, проте є можливостi для всеохоплюючої магiї та чародiйства, у свiт, що у звичайному розумiннi зветься сновидiнням...
***
Розплющивши очi, дiвчата зрозумiли, що стоять у темному та густому дрiмучому лiсi. Жодна з них не пам"ятала, як опинилася тут, проте у кожної закрадалася думка, що все це лише сон. Те, що вiн був єдиним для всiх, дещо заплутувало їхнє мислення, але iнших варiантiв вони не знаходили.
Лiс, як не дивно, зовсiм не спав. Куди не кинеш оком, звiдусiль лунає сплетiння моторошних голосiв, тарахкотiнь та звукiв. Намагаючись знайти тихе мiсце та заховатися вiд голосiнь, дiвчата прийняли рiшення пiти по вузенькiй стежечцi, яка розкинулася буквально пiд їхнiми ногами. Вони не знали, що чекає їх попереду, але сподiвалися дiйти до безпечного поселення.
Проте очiкуваного спасiння нiде не було. Вони йшли вже майже три години, силуючись зрозумiти, чому досi не наступає свiтанок, який, при потребi, освiтив би їм дорогу назад. I ось в десяти метрах перед ними
замерехтiло свiтло. Сповненi передчуттям надiї, семеро дiвчат бiгом кинулися пробивати шлях через зарослi кущiв, але, опинившись на вiдкритiй мiсцевостi, вони побачили неможливу, та тим не менш цiкаву картину.
Величезний замок стояв у напiвтемрявi, освiтлений лише мереживним сяйвом двох ламп, якi висiли при входi. Вiн справляв величне враження, захоплюючи подих кожного без виключення члена 111 групи. Водночас, вони не могли збагнути, яка роль вiдводиться середньовiчному замку у їхньому снi. Це, щонайменше, дивно. Але вибору у них не було, невiдома сила пiдштовхувала їх до цього мiсця. Тому, отямившись, вони повiльними кроками попрямували до громiздких ворiт. Вiдчинити грiзнi дверi їм вдалося не з першого разу, але, все-ж, завдяки плiднiй працi на заняттях по фiзичному вихованню, ворота вiдтворилися на пiвметра, i дiвчата опинилися всерединi.
Iнтер"єр замку вражав не менше, нiж його зовнiшнiй вигляд. Темно-фiолетовi та коричневi тони, десятки картин на стiнах, дивакуватi меблi... Все в стилi фiльму жахiв, правда? Але це лише казка, яка вирiшила трiшки зплагiатити.
Отже, нiщо навколо не давало пiдказки щодо подальших дiй. Тому дiвчата вирiшили iмпровiзувати, а саме оглянути весь замок. Але вiн був занадто великим, а з вiтальнi, в якiй вони знаходились, у рiзнi сторони вiдходили сiм довгих коридорiв, що також не могло не насторожити. I тодi одна з дiвчата сказала:
- У нас немає iншого виходу крiм того, щоб роздiлитися i самостiйно оглянути замок.
З цим усi подумки погодились, але був присутнiй також i страх перед невiдомим. Тодi подала голос найстарша з них:
- Зустрiнемося на цьому самому мiсцi через сорок хвилин. Якщо заблудитесь або не встигатимете за вiддiлений час, не панiкуйте - ми знайдемо кожного. А тепер рушаймо, не будемо втрачати нi секунди.
З цими словами всi дружно увiйшли в окремий коридор, i у вiтальнi запанувала цiлковита тиша.
***
Аня, староста 111 групи, йшла повiльно та з острахом. Вона й досi не могла знайти пояснень тому, що вiдбувалося навколо, а якщо це дiйсно був сон (та ще й її сон), то на кожному кроцi могла чатувати несподiванка. Коридор був погано освiчений, тому, щоб не збитися з дороги, Аня проводила рукою по стiнi. Вона вiдчувала велику кiлькiсть картин, розвiшаних по прямiй лiнiї, i при iнших обставинах залюбки б ретельно їх розглянула, але тепер не можна було вiдволiкатися. Вона йшла вже бiльше десяти хвилин, i серце починало тривожно пришвидшуватись, аж поки попереду не з"явилися дверi. На щастя, вони були цiлком звичайними, тому Аня без зайвих вагань взялася за ручку.
Але дивний звук з iншої сторони змусив її зупинитися.
"Що це? Гарчання?" - подумала вона.
Вiдiйшовши на кiлька крокiв назад, Аня з трепетом чекала продовження. I воно не змусило на себе чекати. В одну долю секунди дверi з гуркотом вiдчинилися (диво, що вони взагалi не вiдiрвалися!), i в отворi з"явилися двi страшеннi собачi голови. А коли проступили всi iншi частини тiла, стало зрозумiло, що на собак цi чудовиська мало чим походили. Весь їх зовнiшнiй вигляд говорив про те, що вони щойно зiйшли з екрану фiльму жахiв або зi сторiнок книг Стiвена Кiнга: худi та високi, з довгими кiгтями, величезними пащами та нудотливою слиною. Мрiя кожної домогосподарки!
Аня з жахом дивилася на їх божевiльний погляд та гострi iкла. Все її тiло паралiзувало, а думки наче втратили здатнiсть рацiонально мислити. Вона потрапила у своє персональне пекло, у свiй власний кошмар. Iстоти все наближались, несамовито гавкаючи, i Аня iнстинктивно ступила крок назад. Потiм ще один, i ще, i ще... Аж поки не наштовхнулася на щось тверде. Рiзко повернувши голову, вона побачила стiну. Таку ж саму, яка оточувала її ще з трьох сторiн.
"Я у пастцi...".
Ноги не хотiли слухатись, опускаючи дiвчину на землю. Вона була близька до стану iстерики: вуха не приймали iнших звукiв, окрiм оглушливого гарчання, серце вiд жаху було готове вискочити з грудної клiтки, а дихання не вистачало катастрофiчно. Аня нiколи не думала, що її найбiльший страх знайде її у такому незвичному мiсцi, але яка тепер рiзниця? Чудовиська повiльно зменшували дистанцiю, вони були на вiдстанi одного метра вiд того кутка, у який забилася перелякана дiвчина.
"Ще кiлька секунд, лише кiлька секунд", - думала вона.
Аня мiцно зажмурилась, не в силах вiзуально витримати те, що вона бачила.
"Краще не бачити власної смертi".
I тут сталося те, що не знаходить пояснень. Йдучи на прив"язi власної iнтуїцiї, вона повiльно вiдкрила очi. Перед нею все ще стояло двоє озлоблених собак, але з"явився один предмет, який просто не пiддавався логiцi. В тридцяти сантиметрах вiд Анi у повiтрi висiла звичайнiсiнька лупа. Так-так, ось та сама лупа, яка збiльшує зображення предметiв. I, так, вона дiйсно висiла у повiтрi! Де ще таке можна побачити, як не у казцi про 111 групу?
Аня здивувалася не менше нашого, але дивне вiдчуття пiдказувало їй, що ця рiч допоможе.
"Як???".
Вона всiмома силами намагалася зрозумiти, як саме можна використати лупу проти двох озвiрiлих собак. Думала, вигадувала, а вони вже майже досягли мiсця призначення. Її мозок працював скрупульозно, на максимумi, i та напруга, яка тонами перебувала у атмосферi навколо, змусила до найбiльш примiтивної дiї: Аня схопила лупу, приставила її до свого правого ока та направила у сторону диких чудовиськ. Бачити їх у збiльшеному виглядi - перевiрити свою психiку на витривалiсть, але рука, як би не тремтiла, опуститися не могла.
"Що я шукаю?" - Аня поспiхом вдивлялася в кожен сантиметр їхнього тiла, але не знаходила того, за що можна було б зачепитися. Поки не дiйшла до очей. Вона завмерла, а з нею i її серце. Проте цей ступор тривав всього одну-єдину мить, i в наступну секунду все її єство зiрвалося бурею емоцiй. Тодi вона зрозумiла, що саме повинна робити.
"Та це ж самогубство!" - кричав її мозок.
"Нi, це моя мiсiя", - спокiйно сказало серце.
I в той момент, коли собаки вже збиралися вiдкрити щелепи, щоб розiрвати мiнiатюрну дiвчину на шматки, вона зметнула руками i безстрашно погладила їх по головi. Це було безрозсудним та шаленим вчинком, не пiдтвердженим нiякими теорiями чи хоча-б гiпотезами, але, тим не менш, вiн виправдав очiкування. Їм явно сподобалися нiжнi дотики, i вже через сорок секунд вони зручно примостилися бiля нiг Анi, випускаючи лише тихi завивання. Агресiя зникла безслiдно, а в поглядi з"явилися легкi нотки тепла та спокою.
На серцi у Анi залягли тi ж самi вiдчуття. Вона настiльки розслабилася, граючись з їх шерстю, що зовсiм забула про страх, вiд якого її кидало у пiт всього хвилину тому. Ось, зрозумiла вона, наскiльки є важливим ласка та розумiння, i наскiльки дарування любовi може змiнити всiх i кожного. Чи не це є життєвою iстинною.
"Принаймнi, однiєю з них".
В наступну мить по замку розтiкся чистий та радiсний смiх.
***
Через сорок п"ять хвилин бiля невеличкого столика у вiтальнi стояло семеро молодих дiвчат. Кожна з них виглядала по меншiй мiрi збентежено, i лише стiни суворого замку знали правильну вiдповiдь на цю загадку. Вони повернулися на перше мiсце своєї локацiї, i тепер трiшки здивовано дивилися на невеликий згорток паперу, що невiдомо як опинився на столику. Обмiнявшись тривожними поглядами, вони подумки прийняли єдине рiшення, i, не змовляючись, переклали нiшу на свою старосту. Взявши лист у руки, Аня вiдразу ж почала читати:
"Моя люба 111 група!
В першу чергу хочу попросити вибачення за своє вiльнодумство. Я самовiльно перенiс вас у цю вигадану реальнiсть, щоб мати змогу на власнi очi побачити та вiдчути вашу сутнiсть. Не дивуйтесь та не злiться, я дiяв з кращих спонукань! Тепер я маю змогу оцiнити вас у повнiй мiрi. Не буду завантажувати вас зайвою iнформацiєю, це мої власнi бiсенята, проте скажу вам ось що: запам"ятайте сьогоднiшнiй день. Запам"ятайте кожну свою емоцiю, кожну думку та кожну дiю, адже це допоможе вам у майбутньому знайти правильне рiшення та вiрний шлях. Сьогоднi кожна з вас зiштовхнулася з тими страхами та образами, якi ви хотiли глибоко поховати у собi: замкнутий простiр, гiгантськi павуки, шаленi собаки i навiть клоуни. Але зрозумiйте, тiкати вiд проблеми - це не вихiд. Подивитися у вiчi своєму страховi - ось що допоможе навiки вiд нього позбутися. I всi ви на вiдмiнно впоралися з цим завданням. Цей замок - не кiмната страху чи будинок жахiв, це ваш шанс змiнити власне життя i навчитися переборювати самих себе. Тому, щоб не сталося, нiколи не забувайте цi митi, хапайтеся за них що є духу, i в найближчому майбутньому ви менi подякуєте. Бережiть свої спогади, вони - найцiннiше, що у вас є.
З повагою, ...".
Аня поклала лист на колишнє мiсце. Вона пiдвела погляд, i в її очах заблищали прозорi сльозинки. Сьогоднi вона, як i її подруги, пройшли через всi кола пекла, але душа її була сповнена неймовiрної подяки. Вона зрозумiла, що їм випав небувалий шанс, i не скористатися ним було б межею дуростi. Так, тепер вони знають: число 7 - їхнє щасливе число!