Якось раз, у час обiднiй
У садку юнак гуляв,
Приголомшений подiбним,
Вiн печалi там не знав.

Та не знав вiн головного:
Що краса така не скрiзь,
Там, де розуму доволi,
Не допустять землi слiз.

Та, на жаль, прийшла година
Панування чорних сил,
Знищення... Страшна та днина,
Що зрубала брудом мир.

Хто ж панує в цьому свiтi?
Мертвi? А чи не живi?
Розпустила пастка сiтi
I сказала: "Ви - чужi!".

У саду немає сiтей,
Та спитав юнак: "Чому?",
Бо iлюзiя повита,
Образ втрачений... Тому?

Це ж блюзнiрство, це - зневага
До природи i життя,
I якщо ж нема поваги -
Ти не гiдний жить вiка.