Мiж туманом тим осiннiм,
За листопадом думок,
В час, що люди звуть вечiрнiм,
Шепотiв ясний струмок.

Води все ще пам"ятали
Митi чисто§ краси,
Береги §х не чекали
Опустошення рiки.

Адже ще роки до цього
Їх кохання грiло свiт,
Музика - є символ того,
Що несли крiзь терни лiт.

Молодий скрипаль мрiйливий
Чарiвну русалку стрiв,
Пiанiстку, мов сон милий,
Вiдпустити не посмiв.

Лилась музика кохання,
З iнструментiв у вуста,
А струмок - то мiсце раю,
Де зустрiлися вiка.
	
Чом же §х любов зав"яла?
Чом загинув рай земний?
"Де душа? - вона спитала, -
Чи не там, де хрест чужий?".

А душа в могилi сохне,
В тiй, що береже iм"я,
А самотнє серце - мокне,
Кров"ю затягаючись сповна.

Їх страждання не вiдняти,
Час лiкує, та не все,
Бiль, що не змогла прийняти...
Поплатилася за те.

Лиш струмок, де води чистi,
Досi згадує момент:
Двi сплетенi в єдине кистi,
Двi руки, та комплiмент.