Тихий вечiр. Сутiнки. Зоря. 
Дiм, заквiтчаний у шепотi природи,
Мiсяць, стомлений у щирiй вродi,
I роса, що переповнює моря. 

У гущi мрiйливого, свiтлого птаства
Колискову наспiвують сойки у такт,
Їх мелодiя в серцi продовжила акт,
В серцi кожного жителя Мирного Царства.

В повiтрi, на смак вiдчуваючи вимерлiсть дiй,
Пролiтає невидимий погляду вiк: 
Старiсть думки i тяжкiсть повiк,
Стогiн холоду щонайзавiтнiших мрiй.

Кожна травинка, звук, вiдчуття,
Дотик життя, що свiдомiсть чарує -
Свiт цей на iншiй царинi вирує,
Все це окрема частина людського буття.

Та є сторона, що лиш спокiй приймає,
Частина, де тепло, де ласка i мир,
Те мiсце, де страхи зiстрибнуть у вир,
Родина - притулок, що смертi не знає.

Мiж стiнами, в бiлому раї, у казцi,
В будинку, що вистоїть перед плачем,
Любов захищають вогнем i мечем,
Винищують зло в закривавленiй масцi.

Тут мiсце iсторiї, пам'ятi час,
Тут корiнь єства вселюдського зберiгся,
В землi, що вiд предкiв, наш розум прилiгся,
I слiд український залишився враз.

Сiм'я - то є слово, а дух - у душi, 
Вiн щирiсть сплiтає, посиливши узи,
Братерську пiдтримку знаходячи в музи -
Ось вищi герої, тi славнi мужi.

Їх правду не вбити терором i гнiвом,
Не стерти iз пам'ятi пролиту кров,
Диктаторство волi не прийметься знов,
Не впаде вже син перед батькiвським тiлом.

Традицiї дiда повiк вигрiвати,
В бабусину вишивку серце вдягти,
У матерi в поглядi святiсть знайти,
А слово вiд батька завжди шанувати.

Це ж є наша воля, мудрiсть i єднiсть,
Бо доля вже iншого шансу не дасть
Прийняти життя - всi барви для нас,
Почати життя, не вiдкинувши гiднiсть.

Згадай, що цей свiт ти встановлюєш сам,
Родинне тепло розповсюджуй невпинно,
I спокiй знайди у пiснях солов'їних,
Мовчання послухай у шепотi знань.

Цей вечiр стих, затихло i мовчання,
Будинок засинає у вирiї думок,
"Нарештi, - кажеш ти, - я вiдпущу курок",
Бо ж сутiнки - вiкно у два свiтання.