З глибин народного життя
Почули ми його поезiю,
Яка пройшла усi пуття,
I навiть встигла в Iндонезiю.

Сво§ми вiн §§ зробив руками
Нетлiнною в тяжку годину,
Яка несе красу роками
Для того, щоб потiшити людину.

В сво§х вiршах чудових
Вiн пише про людську красу,
Добро та зло живих,
Прекрасну дiвчини косу.

Вiн мрiє, щоб була людина,
Котра темноту люто не кляла,
Яка не буде в чомусь винна,
I вихiд з ночi все ж знайшла.

Яка нiжна, добра та молода
З привiтами вклоняється до полю.
З пiд гнiту злоби вигляда
Та радiсно смiється, аж до болю.

По ворогу стала б вогнем палити
I бити його без усякого жалю.
Та так чарiвно край любити,
Як мати рiдну я люблю!

Щоб був у свiтi вiльний чоловiк
Вiн не прислужував нiколи i нiкому.
Прожив б в сво§й хатинi вiк,
Та не пiддався доробку легкому.

Щоб люди жили не для слави
Яка безсмертна тiльки мить.
I не губити часу на забави,
Щоб нiг об камцi не побить.

Мiркуя тiльки про земне,
Я ще раз вiршам задивлюся
За те, що так подобалось менi
Йому я в ноги поклонюся.

рiк 1996, 30 день березня - слово до Г. Сковороди