Аннотация: В наш город редко залетают сильные ветра, а ураганы, так и вовсе обходят его стороной. Вот и родилась такая, не то легенда, не то сказка.
Очi Стрибога
З-пiд темного покривала недобрим зеленим вогнем спалахнуло на перелякану дiвчину:
- Чого тобi?
- До тебе прийшла добра жiнка - тремтячим голосом вiдповiла висока струнка юнка.
Жiнка без вiку мовчала.
- Допоможи, благаю! Ти ж можеш все! Так кажуть. - Уже тихiше додала дiвчина, бо на неї раптом дихнуло колючим морозом.
- А ще кажуть, що я вiдьма. Не страшно?
- Нi. - Смiливо подивилась дiвчина в очi, що нагадували очi нiчного хижака.
- Чого ж тi хочеш?
- Щоб вiн кохав лише мене! Мене одну!
- Лише одну... кохав.... Цього хочуть усi.
- Але ж ми однаковi однаковiсiнькi. А вiн бачить лише її. Дай менi приворотного зiлля!
Жiнка пильно вдивлялася в очi дiвчини, нiби випитувала її душу.
- А що я матиму за це?
- Усе, що я маю. I нову сорочку, що мати менi вишивала дивними узорами, i сережки зi щирого срiбла зi зерню. А ще мої чудовi скроневi кiльця, їх вистачить аби прикрасити будь який начiльник, їх батько привiз менi з далеких земель. I намисто, кожна друга намистина зелена, все, все вiддам, тiльки допоможи.
Вiд смiху жiнки, яку всi у селищi обходили десятою дорогою, дiвчинi стало моторошно.
- Усе, що забажаю? Добре. Принеси очi Стрибога.
Дiвчинi навiть подих перехопило, вiд цих слiв. Тi зеленi самоцвiти дар бога Срибога. Колись давно вiн мандрував лiсами та хащами у виглядi старого хворого дiда. Таким вiн прийшов до Ладомира. Люди в селищi нагодували старого, запропонували прилисток. Прощаючись вiн залишив у дар два зеленi самоцвiти. Сказав, що поки його очi будуть дивитись на Ладомерiю, обминатимуть селище буйнi вiтри - буревiї. Захищатимуть очi i вiд недобрих людей - зажерливих татей. I вiн дотримав свого слова, а тепер вiдьма хоче наслати бiду.
Дiвчина вистрибнула з хати i побiгла, наче за нею гналися всi страхи цього свiту. Страшне бажання вiдьми переслiдувало дiвчину, i врештi привело до капища. Довго i пильно вдивлялася вона в iдола з зеленими очима. Так просто, лише простягнути руку. Кажуть допоки Стрибог буде бачити селище обминатимуть його руйнiвнi вiтри й карк впаде на голову того, хто посмiє торкнутися тих самоцвiтiв. Страшно, моторошно.
Поверталася додому у сутiнках. Її зустрiла радiсна сестра.
- Люба, найкраща моя сестронько. Я така щаслива. Через три днi волхв скаже над нами слова єднання. Тi плачеш? Не бiйся, я не залишу тебе. Ми будемо жити у цьому домi всi разом. Ну-бо посмiхнись, невже ти не рада за мене?
Дiвчина не могла зрушити з мiсця, це ж треба, їй виймали серце i просили посмiхатись.
- Я рада за тебе сестро, дуже рада...
Селище спить. Дiвчина тихо пробирається мiж будiвлями, i прямує до стiни. Десь тут вiн є... нога провалилася в напiвзасипаний, давно забутий лаз. Допомагаючи собi руками i ногами вибралась iз селища. Швидко добiгла до капища. Не буде вона торкатись тих каменiв. Вiзьме через хустку. Не буде торкатись. Прокляття впаде на вiдьму.
Самоцвiти нiби самi впали їй в руки.
Швидше, тепер швидше вiддати. Хай прокляття впаде на вiдьму.
- Вiзьми, ось вони, дай менi зiлля.
- Не поспiшай красуне!
- Хiба ти не це просила?
- Ти не дослухала..
- Ну добре, що ще? Говори! - Вона вже не боїться нiчого, i зробить все що захоче вiдьма. Чого б це їй не коштувало.
- Завтра увечерi приведеш до мене сестру.
- Вона не пiде.
- Пiде, якщо вип"є ось це. - Вiдьма простягнула їй маленький глиняний горщечок. - Приведеш, отримаєш приворотне зiлля. - Тицьнула горщечок у руки дiвчини i вказала на дверi. - Вiн буде твоїм красуне.
Глумливий голос вiдьми переслiдував дiвчину. Вiн гнався за нею поки поверталася додому, переслiдував у снах, i весь наступний довгий день.
Вiн буде твоїм красуне!
- Ви справдi однаковi. - Вiдьма вдивлялася в обличчя сестер, високо пiднiмаючи каганець. Її сестра нiби спала з вiдкритими очима, i слухняно виконувала все що їй казали. Всмiхаючись пройшла крiзь браму, нiби мрiючи дiйшла до капища, що височiло над селищем. Вже звiдти вони повернули в лiс до вiдьминої оселi. - Завтра скажеш старiйшинi про зникнення сестри. Скажи - пiшла i не повернулася. Ось тримай. - Вiдьма тицьнула їй в руки горщик. - Пiдмiшай до меду, хай вип"є, i дивись йому у вiчi. Чуєш?
- Так.
- Тепер iди.
I вона пiшла, нi полетiла мов на крилах. Вiдчувала, вiдьма не брехала. Нiхто нiколи не говорив про обман. Так її боялися, i навiть ненавидiли, але про обман нiхто не казав. Вона забула про Стрибожi очi - самоцвiти, про загублену долю, а може i життя, сестри. Все це не мало жодного значення, для закоханої дiвчини. Тiльки б скорiше напоїти коханого хмiльним медом, подивитися в чудовi сiрi очi, побачити як запалає в них кохання, до неї, i тiльки до неї. Це над нею прокаже волхв слова єднання. А щоб було певнiше, то хай всi вважають, що це вона зникла, вона, а не сестра. Вона одягла улюблену сукню сестри, а свою сховала на самiсiньке дно скринi. На якусь хвилю в серцi промайнув жаль до сестри, але тiльки на хвилю. Яке це має значення, вона буде щасливою, i Вiн належатиме тiльки їй.
На ранок мало не всi дорослi жителi поселення вирушили на пошуки, її сестри, вiрнiше на її пошуки. Хтось принiс звiстку про зникнення вiдьми. I коханий прибiг, та лише на хвилю, сказав, що обов"язково знайде сестричку. Тiльки нехай кохана не засмучується, i чекає на нього з доброю звiсткою. I вона чекала. Приготувала напiй, поставила горщик так, аби був пiд рукою, i чекала. Приходь коханий, приходь швидше.
По обiдi подув вiтер. Спочатку легкий, майже грайливий. Але з кожною хвилею вiн дужчав. Гув у верхiвках вiковiчного лiсу, зривав солому з покрiвель. Надвечiр, високi й товстi стiни, зведенi навколо селища, ледь стримували буремний вiтер. Змученi люди поверталися пiсля цiлого дня пошукiв, i чимшвидше ховалися вiд дошкульного вiтру. Вже в сутiнках повернулися останнi шукачi. Долаючи шалений опiр вiтру, ледве пробилися до ворiт. Дiвчина вибiгла наперед, зi жбаном меду в тремтячих руках. Хай вип"є, чим скорiше, вип"є, i обнiме, такий жаданий. I враз застигла. Мертвий! Закричала, заголосила... притискаючи до грудей жбан з медом.... I вiтер пiдхопив її розпачливий крик, змiшався з ним єдиним плачем.
- Ми вже поверталися. - винувато, стараючись перекричати вiтер, сказав один iз них. - Коли дерево зламалося i впало просто на нього. Ми нiчого не змогли удiяти. Витягли його, але вже було пiзно....
А дiвчина вже не кричала, лише хиталася, та притискала до грудей жбан iз приворотним зiллям.
Майнувши широким, бiлим вбранням, нiби з нiзвiдки з"явився старий, сивий волхв. Пильно подивився на зiщулену, згорьовану дiвчину, а потiм владно наказав всiм зiбратися у найбiльшому в поселеннi будинку.
- Зникли очi Стрибога. - Усi затамували подих. Тихий голос волхва вiддавав у серцях тривожним набатом. - Пророцтво здiйснилось. Багато поколiнь берегли благословення Стрибоже. А ми не вберегли. Але хай не тiшиться той, хто взяв каменi, страшна кара не забариться. Вiд тепер жоден вiтер не минатиме Лодомерiю. - I додав ще тихiше. - Тризну готуватимемо завтра.
I зашумiло в кiмнатi, всi заговорили разом, жiнки заплакали, у чоловiкiв мимоволi стискалися кулаки. Волхв зник, нiхто не помiтив коли i куди.
А загиблий лежав там, де його залишили, на майданi, неподалiк вiд ворiт. В нього в ногах стояв жбан з хмiльним медом. Його кохана зникла.
- То ж треба, обидвi, в один день, i хлопець.... -Хитаючи головами обговорювали подiю жiнки в селищi.
Ще деякий час сестер шукали, та з плином часу повсякденнi турботи та нелегка щоденна праця стерли їх iз пам"ятi жителiв селища.
А ось вiтри не забували селища. Жодний не минав, дужi вiтри, буревiї раз за разом налiтали, силу свою та завзяття показували.
Так спливали лiта.
В той день волхв, як завжди з"явився несподiвано, нiзвiдки, але на диво схвильований.
- Вони повернулися! Люди ви чуєте, очi Стрибога повернулися!
Всi вiд найстарших, до найменших побiгли до капища. I справдi, iдол сяяв дивними зеленими очима-самоцвiтами.
С того часу буревiї та дужi вiтри перестали зазирати до селища. Так, подекуди, пробiжиться легкий, грайливий вiтерець, скувойдить дiвчачi пишнi коси, пограється в верхiвках дерев, та й полетить собi далi.
А в старiй хатинi, де колись жила недобра вiдьма оселилася жiнка без вiку. Не молода , але i не стара, не красуня, але i не потвора. Та вмiла вона лiкувати, трави, зiлля рiзнi збирала, i радо людям допомагала. Нiкого в бiдi не лишала. Люди швидко вiд селища до її оселi стежку протоптали.
Розповiдали, що часто бачили її в лiсi, на порослих рiзнотрав"ям галявинах. Та найчастiше, бiля могили того хлопця, що загинув в день коли зникли очi бога.