Аннотация: Все почалося з об"яви в iнтернетi: "купуємо старi колекцiї фантикiв вiд цукерок, поштових листiвок, марок, наклейок вiд винних пляшок та сiрникових коробок, упаковок вiд сигарет та iнше".
ОПЕРАЦIЯ "МАРКИ"
ОПОВIДАННЯ
(12 лютого 2021 року)
Прокинулася я годинi десь о десятiй. А що? Сесiю здали, почалися канiкули, можна i поспати довше! Батьки пiшли на роботу... Чим би менi зайнятися?... Ой! Сьогоднi ж у Iрки день народження! Треба її привiтати. Я схопилася з лiжка i взяла телефон.
- Алло. - Якось сумно вiдгукнулася Iрка.
- Вiтаю тебе з днем народження! Бажаю щастя, здоров'я, Пух! - Випалила я, наслiдуючи Вiннi Пуха з мультфiльму.
- Ох, менi не до дня народження. - Плаксивим голосом вiдповiла Iрка. - Нас тiльки що пограбували, от маму валерiаною вiдпоюю.
- Так ... Сиди вдома, нiкуди не виходь, я зараз буду!
Швиденько привiвши себе в порядок, я помчала до Iрки, благо вона живе в сусiдньому будинку. Через десять хвилин ми вже втрьох сидiли на диванi i Iрка розповiдала, що у них сталося.
Вчора вона випадково побачила в iнтернетi оголошення, що якийсь хлопець скуповує старi поштовi листiвки, марки, наклейки вiд винних пляшок i сiрникових коробок i iншi дрiбницi. Згадала, що у них на антресолях валяються цiлих три маминих альбоми з листiвками, що зображують кошенят, i вирiшила їх продати. Зателефонувала за вказаним номером i домовилася про зустрiч на дев'яту ранку. Сьогоднi рiвно о дев'ятiй у дверi подзвонив хлопець.
- Усе. Ну, чуб ще такий кучерявий, на самi очi спадає...
- Не густо. Гаразд, розповiдай далi.
А далi мама пiшла готувати чай, а Iрка з хлопцем сiли на диван i почали розглядати листiвки. Коли мама принесла тацю з чашками до кiмнати i поставила її на стiл, хлопець раптом вихопив звiдкись нiж, приставив його до Iрчиного горла i закричав мамi:
- Швидко давай грошi! Бо я її зарiжу!
Мама заохала, закричала i почала збирати все, що було у хатi з грошей. Всього назбирала тисячу триста сiм гривень i п'ятдесят копiйок.
- Малувато буде. Шукай ще! - Наказав хлопець, продовжуючи утримувати Iрку однiєю рукою за плечi, а другою тримаючи у її горла нiж.
- У будинку бiльше нiчого немає, є ще трохи на картцi... - Розгублено пробурмотiла мама.
- Я бачив, тут у вас на будинку, прямо бiля пiд'їзду встановлений банкомат. - Почав мiркувати хлопець. - Даю тобi рiвно п'ять хвилин. Туди й назад! Якщо хоч на секунду затримаєшся - дочки живою не застанеш! I не думай дзвонити в полiцiю! Не гай на це часу!
Мама, схопивши картку, помчала до банкомату i повернулася з усiма грошима - ще шiсть тисяч сiм сотень гривень.
- Так... - Одразу же пiдрахувала я. - Вiсiм тисяч сiм гривень i п'ятдесят копiйок.
- Так, бiльше у нас не було.
- То що було далi?
- А далi вiн забрав грошi i пiшов. У мами серце прихопило, а тут ти зателефонувала... Що робити?
- У полiцiю би зателефонувати треба. - Вже зовсiм отямилася Iрчина мама i почала збирати розкиданi по килиму листiвки.
- Нiкуди телефонувати не треба! - Я почала ходити по кiмнатi. - Зараз збираємося i йдемо до дядька Федора!
Ранiше я називала його дядько Федя, та пiсля перегляду мультика "Троє з Простоквашина" до нього намертво приклеїлося iм'я дядько Федiр. Федiр Гайдамак був полковником полiцiї, i навiть начальником слiдчого вiддiлу.
- Поки ти в полiцiї все поясниш, поки напишеш заяву, поки вiдкриють справу - сто рокiв пройде! - По дорозi казала я. - А дядько Федiр швиденько все вирiшить!
Дядько Федiр був на мiсцi, тому я вiдразу же вивалила йому нашу справу.
- Якiсь прикмети помiтили? - Запитав вiн Iрку, яка тихесенько сидiла на стiльцi i тiльки кивала головою пiд час моєї розповiдi.
- Помаранчева куртка i руде волосся, що спадає кучерявим чубом на окуляри. - Повторила Iрка те, що я вже i так розповiла.
- Не густо, помаранчевий колiр взяв на себе всю увагу... Може пофарбувався, а може i перуку надiв... Це вже не перший випадок, до нас уже кiлька подiбних заяв надiйшло. До речi, пишiть заяву, чим їх буде бiльше, тим краще...
Поки Iрка в подробицях описувала пограбування, дядько Федiр комусь дзвонив, роздавав розпорядження, переглядав якiсь папери.
- Сьогоднi у нас що? П'ятниця?.. От-от, всi заяви зберiть в одну справу i з понедiлка починайте... - Комусь казав вiн, проглядаючи Iрчину писанину.
Менi було нудно i я почала заглядати йому через плече.
- До речi, Галочко! - Пiдняв вiн на мене очi. Дядько Федiр завжди називав мене Галочкою, у нього навiть жарт був: "Ми все робимо задля "галочки". Зробив дiло - поставив "галочку"!" - Ти тiльки не думай лiзти в цю справу! Самi, без тебе розберемося.
Ну, от навiщо вiн це сказав? До цього я навiть i не думала нi в що встрявати, але коли менi сказали "не лiзь"... Отже, дух авантюризму почав кип'ятити мою кров так, що я не могла йти спокiйно i пiдстрибом потягла Iрку до себе.
- Зараз вiзьмемо, та зателефонуємо цьому рудому типу i я запропоную йому... Що би йому такого запропонувати?... А! Знаю! Мiй тато колись марки збирав! У нас цiлих два альбоми десь валяються. От їх ми й використуємо в якостi наживки!
- А може не треба? - Не дуже й вiдбивалася вiд моєї пропозицiї Iрка.
- Треба, Iрка, треба! Ти чула, вони тiльки з понедiлка почнуть, це ж ще цiлих два з половиною дня! А ми по гарячому!.. Не бiйся! Ми Володю покличемо!
Ще з лiфта зателефонувала нашому однокурснику Володi i сказала, щоб вiн термiново мчав до мене. Поки я розшукувала марки, Iрка знайшла номер Рудого. Я подзвонила i, як нi в чому не бувало, запропонувала продати йому свої, вiрнiше татовi, марки.
- Класно! - Зрадiв той. - Менi марки дуже потрiбнi, тим бiльше, радянських часiв!
- У нас там ще й нiмецькi є. - Додала я. - Тато колись жив у Нiмеччинi.
- Чудово! Давайте адресу!
Я назвала адресу i запитала, коли вiн зможе пiд'їхати.
- Я тут саме неподалiк перебуваю. - Вiдповiв аферист. - Хвилин за двадцять-тридцять зможу пiдiйти.
- Тiльки ж я кому попало дверi не вiдчиняю. - Зображуючи обережнiсть, повiдомила я. - Ви подзвонiть, коли будете бiля пiд'їзду.
- А у вас пiд'їзд закривається?
- Так, у нас домофон.
- От у домофон i подзвоню. - I вiн вiдключився.
I тут же задзвонив домофон.
- Що, вже прийшов?! - Злякалася Iрка.
Але це виявився Володя. Бiгаючи по квартирi туди-сюди, я на ходу розробляла план дiй.
- Так... Iрка, ти сховаєшся в iншiй кiмнатi i не будеш висовуватися, щоб вiн тебе не впiзнав!.. Володя сяде тут... Шахи вiзьми, зробимо вигляд, що ми з тобою в шахи грали!... Я з "цим" сяду на диванi... Пiду начебто за марками, Iрка менi кивне, якщо це вiн...
- А далi що? - Розставляючи шахи на дошцi, запитав Володя.
- А далi будемо дiяти за обставинами! - Махнула я рукою i забiгала навколо журнального столика.
- Сiдай, хоча би партiю почнемо! - Зупинив мене Володя. - Бо неприродно буде виглядати, якщо всi фiгури будуть на мiсцях стояти.
Зосередитися на грi я не змогла, тому дуже швидко втратила майже всiх пiшакiв i половину фiгур. I тут пролунав дзвiнок.
- Хто там? - Запитала я в трубку домофона.
- Це я, ми з вами про марки домовлялися.
- Еге ж! Вiдчиняю! - Я натиснула кнопку. - Ну, все, починається!
- Добрий день, куди проходити? - У коридор увiйшов хлопець в яскраво-помаранчевiй куртцi.
- От сюди, до кiмнати! - Показала я.
- Привiт! - Не пiднiмаючи голови вiд шахової дошки, буркнув Володя.
- Привiт. - Привiтався хлопець, оглядаючи його щуплу фiгуру.
Ну, так, Володя не атлет. Худенький, щупленький, навiть злегка сутулуватий. Рудий поруч з ним виглядає просто амбалом. Але, кажуть, хлопчики ростуть до двадцяти двох рокiв, а Володi ще тiльки дев'ятнадцять! От, на канiкулах я як займуся його фiзичним вихованням! Вiн у мене i на турнiку пiдтягуватися буде, i вiд пiдлоги вiджиматися...
- А ще хтось у квартирi є? - Порушив хлопець мої думки.
- А вам навiщо?
- Ну, може у когось ще щось, крiм марок, знайдеться.
- Нi, бiльше нiкого немає. А Володя взагалi в гуртожитку живе, у нього, крiм одягу та конспектiв нiчого немає.
- Угу. - Пiдтвердив Володя.
- А ось мої марки... - Я пiдтягла столик на колiщатках ближче до дивану i, сiвши, розкрила перший-лiпший альбом.
Рудий сiв поруч, майже впритул, i теж схилився над альбомом. "Фарбований чи в перуцi?" - Почала я розглядати його волосся. - "Нiчого не зрозумiло! I ця чуприна на пiв обличчя, i окуляри... Навiть колiр очей не розгледiти..." I тут я помiтила, як рука Рудого повiльно поповзла до кишенi. Думати було нiколи, йти до Iрки, щоб отримати пiдтвердження, тим бiльше. Я схопила диванну подушку i разом з нею кинулася на Рудого.
- Володя, допомагай! - Закричала я, навалюючись на грабiжника.
Права його рука, притиснута моїм тiлом, не могла вийняти нiж з кишенi, лiвою вiн намагався вiдштовхнути вiд обличчя подушку.
- У нього нiж у кишенi! - Кричала я, звалюючись разом з грабiжником на пiдлогу. - Iрка, неси скотч!
Через кiлька хвилин вiдчайдушної боротьби на пiдлозi вiтальнi лежав перемотаний скотчем стрижений хлопець, бiля нiжки журнального столика валялася руда перука, а пiд моїм колiном трiснуло скло його окулярiв. Вставши з пiдлоги, Володя крутив у руках великий кухонний нiж. Загрозливо тримаючи в руках ножицi i рулон скотча, поруч пихкала Iрка. Я все ще лежала на хлопцевi.
- Галочко, тобi там зручно? - Поцiкавився Володя.
- Нормально. - Я сповзла з поваленого ворога i сiла просто на пiдлозi поруч.
- Попався, гад! - Iрка копнула грабiжника ногою.
- У-у! - Промимрив той через заклеєний скотчем рот.
I тут, мабуть через нерви, мене понесло:
- Та ти знаєш, з ким, падла, зв'язався?! Думав, ми тут простi бахури? Давно блатної музики не чув? Та ти знаєш, баклан, на кого наїхав?! Я академiк, а не такий, як ти, трафуля! Замiсть того, щоб на серйозну справу йти, треба зараз з тобою валандатися! Ти ж мого кореша оббаклашив! Ну все, амбал, амба тобi! Чо бебики викотив? Ща я тобi їх погашу! А ну, дай сюди фiнку! - Все це я супроводжувала копняками йому пiд ребра гострим носом туфлi, а на останнiх словах вихопила з рук оторопiлого Володi вiдiбраний у грабiжника нiж. - А знаєш, яка в мене кликуха? Галочка! А знаєш, чому? Тому що я завжди наприкiнцi справи "галочку" ставлю. Тобi цiкаво, що я з тобою зроблю, щоб поставити "галочку"? - Присiла я над ним, загрозливо проводячи ножем по його щоках i лобi.
I тут я побачила виряченi вiд жаху очi грабiжника, погляд яких був спрямований кудись повз мене. Я повернулася i побачила змiю. Велика, червоно-чорна смугаста гадина повзла вiд балкона до нас.
- То ти ще й змiю притягнув?! - Вигукнула я.
- У-у-у! - Заперечливо захитав головою хлопець.
"Еге ж, сам злякався. Отже, змiя не його, а чиясь лiва..." - подумала я - "Мабуть, вiд когось через балкон втекла..." Змiя пiдняла голову i засичала всього сантиметрах у сорока вiд мене. Рiзко викинувши руку вперед, я схопила її за горло.
- А-а-а! - При цьому голосно закричала я. - Що робити?
- Ти тiльки її не вiдпускай! - Закричала Iрка. - Бо вкусить!
- Галочко, не розтискай пальцi! Йди в коридор, я там дверi вiдкрию. - Став допомагати менi Володя.
Мої пальцi зовсiм занiмiли i перетворилися на лещата. Я страшенно боялася ненавмисно розтиснути руку i випустити цю тварюку, яка звивалася.
- А тепер кидай її подалi! - Гукнув Володя, вiдкриваючи передi мною дверi!
Я кинула. Змiя впала i бiльше не рухалася. Володя пiдiйшов до неї, а я побiгла до ванної мити руки.
- Так здавила, що на смерть горло роздавила. - Повертаючись до кiмнати, почула я Володчин голос. - Просто всмятку.
- Треба ашмонати його. - Не виходячи з ролi бандитки, кивнула я Iрцi на грабiжника. - Шукай бабки.
Iрка встала на колiна перед зв'язаним хлопцем, який все ще лежав на пiдлозi, i стала обшукувати його кишенi, викладаючи все на журнальний столик.
- Пiду, перекурю. - Стримуючи тремтiння в руках, сказала я i вийшла на сходовий майданчик. Дохла змiя лежала в кутку.
Навiщо перекурювати дiвчинi, яка не палить? Та так просто, щоб вийти провiтритися, зiбратися з думками, заспокоїтися пiсля сутички зi змiєю... "Треба дядьковi Федору зателефонувати" - вирiшила я i набрала його номер.
- Алло, дядько Федiр? Ти, будь ласка, не сердься, але ми того рудого взяли... Так... Нi... Вiн у мене в квартирi зв'язаний лежить... Але... Ну... Так точно, бiльше нiяких дiй, сидимо, чекаємо...
Я повернулася до квартири.
- Ов-ва, скiльки бабок! - Побачила я купу грошей на столi. - Iрка, забирай свої!
Iрка акуратно вiдрахувала вiсiм тисяч сiм гривень i п'ятдесят копiйок.
- За моральну шкоду ще вiзьми! - Пiдказала я.
Iрка взяла ще двадцятку.
- Кiнчати пора. - Сказала я.
- Тут кiнчати будемо чи... - Володя вирiшив менi пiдiграти.
- Нi, хату бруднити не будемо. У лiс вiдвеземо, там "галочку" i поставимо.
Грабiжник замугикав i почав звиватися.
- Здається, вiн щось хоче сказати. - Припустила Iрка.
- Ну, гаразд, знiмiть скотч з рота. - Змилостивилася я.
Володя рiзко смикнув скотч, грабiжник закричав.
- То про що базарити будеш? - Нахилилася я над ним.
- Не треба "галочку"! - Заблагав той. - У мене в схронi купа бабок, все вiддам!
- Схрон це добре... - Замислилась я. - Можна i зi схрону взяти...
I тут почулося завивання полiцейської сирени.
- Амба! Менти! - Роблено занепокоїлася я. - Просто зараз ставимо "галочку" i гайда!
- Нi! Не треба "галочку"! Все вiддам! Схрон знаходиться... - I вiн назвав адресу.
- Пiду, зустрiну. - Сказала я i вийшла за дверi.
Полковник Гайдамак у супроводi трьох озброєних людей вже пiднiмався сходами.
- Все в порядку? - Запитав вiн.
- Так. Тiльки...
- Що ще?
- Я там у роль увiйшла. Ну, понесло мене... Тобто, я його хотiла налякати, представилася мокрушницею на прiзвисько Галочка. Якщо вiн на мене буде гнати, ти зроби вигляд, що не вiриш... Тiльки я вперед пiду.
Повернувшись до кiмнати, я побачила, що хлопець вже сидить на диванi, мабуть, Володя з Iрою його посадили.
- Пощастило тобi, Рудий, що приїхали не простi менти, а мiй дядько, полковник. То ж радуйся - живим на зону пiдеш.
- Ну, що тут у нас? - Дядько Федiр увiйшов до кiмнати з перевернутими меблями i вiдразу ж сiв у крiсло. - Хлопцi, оформлюйте! - Кивнув вiн двом оперативникам. Третiй, мабуть залишився бiля входу.
- Вони мене вбити хотiли! - Закричав Рудий (тепер, правда, вже чорнявий). - Це ж вiдома мокрушниця на прiзвисько Галочка! - Вказав вiн на мене пiдборiддям.
- Всi ви так кажете! - Вiдповiв дядько Федiр. - Щойно поруч опиняється моя племiнниця, хочете всiх своїх собак на неї повiсити. А якщо ми когось вiдпускаємо, то наступного ж дня мертвими знаходимо.
- То це вона всiх i вбиває!
- Та Галочка ж миле, беззахисне дитя! Вона i мухи не скривдить!
- Вона голими руками змiю на смерть задушила! - Не вгамовувався грабiжник.
- Яку ще змiю? - Повернувся дядько Федiр до мене.
- Це випадково вийшло. Змiя з балкона заповзла, а я так злякалася, що схопила її за горло, як у телевiзорi показували, i не могла руку розтиснути. - Наївно блимаючи вiями вiдповiла я.
- Їй когось вбити, що менi плюнути. - Гнув своє хлопець.
- У Галочки завжди є тверде алiбi! - Рiзко повернувся до нього дядько Федiр. - Кожного разу, коли ми знаходили трупи, вона ночувала у мене на дачi. I з твоїм трупом так само буде.
- Вiн ще нам адресу схрону виказав! - Вставила я. - Каже, там бабок незмiряно! - З-за спини дядька я показала грабiжнику погрозливий жест ребром долонi по горлу.
- Я напишу щиросерде! - Загорлав той.
- Гаразд, тут все ясно! Пакуйте його! - Дядько встав, спостерiгаючи, як оперативники виводять грабiжника. - Грошi твої? - Показав вiн на купу, що лежала на столi.
- Нi, у нього з кишень вийняли.
- Отже, твої. - Дядько попрямував до виходу. - А ти не дуже-то заспокоюйся. - Зупинився вiн на порозi. - Увечерi прийду, поговоримо!
- А що? Я ж нiчого такого...
- Поговоримо! - I дядько пiшов.
- То як, сильно влетiло? - Спiвчутливо запитав Володя, коли я, опустивши голову, повернулася назад.
- Поки що не дуже. От ввечерi буде...
- А де ти так говорити навчилася? - Захоплено дивлячись на мене, поцiкавилася Iрка. - Просто, як у кiно! Точнiсiнько мокрушниця!
- Iз кiно i навчилася. - Вiдповiла я i сiла на диван.
- Ой, ми же з ранку нiчого не їли! - Схопилася Iрка. - Пiду, посмажу хоча би яєчню! - I вона пiшла на кухню.
- Так... - Роззирнулася я. - Через цю бiйку все розкидано...
- Я допоможу навести порядок! - Зголосився Володя i почав збирати розсипанi шахи i поправляти меблi.
- Оголошую операцiю "Марки" закiнченою! - Я взяла татовi альбоми i понесла їх у комору.