Аннотация: Як із нізвідки в театрі з'явилася нова артистка. Вискочка! Актриса, млин*! Хоча, якщо чесно, талановита... Перетягнула на себе всі ковдри та незабаром раптом зникла...
АКТРИСА, МЛИН!
ПОВІСТЬ
(13 квітня 2024 року)
Як із нізвідки в театрі з'явилася нова артистка. Вискочка! Актриса, млин*! Хоча, якщо чесно, талановита... Перетягнула на себе всі ковдри та незабаром раптом зникла...
*Млин - у російській мові лайка "блин" походить від лайливого "бл...ть". Я не хочу дослівно перекладати його, як "млинець", не хочу писати й "курва", тому використовую коротке "млин", яке не має нічого спільного з російською лайкою.
-1-
Директор театру Олександр Петрович квапливо йшов довгим коридором обласного управління культури. "За що мене викликають на килим?" - перебирав він у голові - "Працюємо, як завжди. Вистави без аншлагів, але й зал не напівпорожній..."
- У себе? - Запитав він у секретарки. - Як настрій?
- Вже чекає, заходьте. Начебто нормально. - Ірочка, якій вже було під п'ятдесят, на хвилинку відірвалася від комп'ютера і звично-ввічливо усміхнулася.
Олександр Петрович зобразив на обличчі життєрадісну впевненість, відчинив двері й увійшов до кабінету.
- Добрий день, Семене Аркадійовичу! Я саме вчора подумав, а чи не зазирнути до Вас? Ви наче мої думки прочитали! - Він впевнено пройшов до столу, посунув крісло і сів навпроти начальника. - Як настрій?
- У вас, я бачу, чудовий. - Зсунувши брови до перенісся і демонструючи занепокоєння, відповів Семен Аркадійович. - А от у мене не дуже.
- А що так?
- Та ось, ваші показники не тішать. Ви таке слово, як "аншлаг", коли-небудь чули?
- Дійсно, аншлагів у нас давно не було, але ж і зал порожнім ніколи не буває! - Одразу ж пішов у наступ Олександр Петрович.- Розповсюджуємо квитки по організаціях - там їх оплачують профспілки, виручають працівники бібліотек та філармонії, студенти муз-училища та й школи часто йдуть назустріч...
- А ви чули, що у сфері культури намічаються скорочення? От що ви можете запропонувати, щоб у нас не виникло бажання розпочати з театру?
- Ну... Зараз у нас починається весняний сезон... Ми підготували дві нові вистави, репетируємо минулорічний ма-
теріал... Усі працюють, усі професіонали!
- Професіонали... Нагадайте мені прізвище хоч однієї вашої зірки?
- Ну... Наприклад, Пінчина! Дуже гарна актриса! А Телятников? Він майже все може зіграти!
- Ви взагалі слово "зірка" розумієте? "Зірка" - це особистість, на яку йдуть! У якому б спектаклі ця особистість не грала, яка б роль їй не дісталася, глядачі масово валять саме на неї! - Семен Аркадійович аж підвівся з крісла і навис над Олександром Петровичем. - Таку зірку маєте?
- Чесно сказати?... Такої зірки ми не маємо. - Зітхнув директор театру та приречено повісив голову. - Та й де її взяти, ми ж не столиця! Провінція-с! - Театрально розвів він руками. - Між іншим, і у столичних театрах теж не щодня аншлаги!
- То що, ви пропонуєте: нам залишити лише столичні театри? А решту розігнати?
- Я нічого такого не пропонував! Не можна позбавляти провінційного народу мистецтва! Не всі ж мають можливість мотатися на спектаклі до столиці! Театр потрібний усім!
- То доведіть, що він потрібний! Придумайте щось таке, щоб до вас повалив народ! Відкопайте десь зірку! Та хоч самі зліпить її з чогось!
- Та де я...
- Все! У мене більше немає часу на розмови, треба бігти на нараду! - Підвівся з-за столу Семен Аркадійович, явно показуючи, що розмова закінчена. - Якщо до початку осіннього сезону у вас у театрі нічого не зміниться, нам доведеться порушити питання про заміну директора театру. Для початку... А там і скорочення... - Майже виштовхуючи Олександра Петровича за двері, закінчив "килим" начальник.
- Ірочко, викличте до мене на чотири директора філармонії!
-2-
Олександр Петрович повільно йшов довгим коридором.
"Зірку йому подавай!" - сердито думав він - "Вийми та поклади!... І до пенсії всього нічого, років..." - він порахував на пальцях - "...вісім. Не дадуть спокійно допрацювати!" - тут у нього в животі щось голосно забурчало - "Ще й обід пропустив!"
Повз бадьоро процокали підбори, війнуло бузком, жіноча тінь, пройшовши мимо, завернула за ріг, а в руці Олександра Петровича опинився шматочок глянсового картону. "Дивна візитівка..." - зупинившись, глянув на нього директор. Він зазирнув за ріг. У цьому місці коридор проходив повз невеликий хол, обставлений кріслами і діжками з пальмами, монстерами та юками. Людей у холі не було. Щоправда, з нього в якісь кабінети вели двоє дверей... Олександр Петрович підійшов ближче до світла, щоб роздивитись візитівку. На темно-бордовому тлі золотими літерами було написано:
З А П Р О Ш У Ю!
О Б І Д В К А Ф Е "О Л І М П"
С Т О Л И К З А М О В Л Е Н О
"Ні імені, ні прізвища, ні телефону... Може, це й не мені призначалося..." - директор перевернув візитівку, на білому обороті звичайною ручкою було написано:
Просто зараз!
Не проґавте удачу!
"То ж де цей "Олімп" знаходиться?" - крутив головою на всі боки Олександр Петрович, йдучи у бік зупинки. У цьому районі він ніколи не відвідував кафе. Зазвичай усі співробітники театру обідали в "Театральному" прямо навпроти театру. Годували там непогано, та й не надто дорого.
"Олімп" виявився через дорогу прямо навпроти Управління. "Ну, що ж, час обідній, можна й зайти..." - Олександр Петрович увійшов до кафе і зупинився, нерішуче перебираючи в руці візитівку.
- У вас замовлено? - Підскочив до нього офіціант, вихопив
з його рук картку і повів до столика біля протилежної стіни. - Вам сюди! Куртку можете повісити тут! Я буквально за хвилинку!
Не встиг Олександр Петрович повісити куртку на вішак, що стояв біля столика, й сісти, як офіціант почав розставляти салати та вино.
- Гаряче принесу, коли прийде ваша супутниця!
- Але ж... Я ж нічого не замовляв! - Побачивши у салаті королівські креветки, занепокоївся директор театру.
- За все вже заплачено! - Лагідно заспівав офіціант і випарувався.
Олександр Петрович розслабився, відкинувся у зручному кріслі й оглянув "декорації". Прямо перед ним розташовувався золотаво-дзеркально-скляний вхід у кафе. Зліва був влаштований невеликий гардероб, хоча біля кожного столика стояли й вішалки на чотири гачки. За гардеробом виднілися двері до санвузолу, а праворуч - двері до кухні, з яких час від часу з'являлися офіціанти з тацями. По два ряди столиків знаходилося праворуч і ліворуч від директора, а до його столика від входу вів прямий прохід.
Раптом у цих "декораціях" несподівано відчинилися двері, і перед ними з'явилася дама в довгому фіолетовому плащі та у крислатому капелюсі з фетровими квітами, зсунутому трохи набакир. Дама застигла біля входу, опершись на парасольку-тростину. Краєм ока чи, може навіть, підсвідомості Олександр Петрович помітив, як усі "глядачі" (тобто відвідувачі кафе) обернулися до неї та застигли в здивованому заціпенінні. "Чому в кафе всі столики зайняті?" - десь за межею свідомості проповзла фонова думка - "Чому аншлаг? Ах, дійсно ж, обід..."
Дама клацнула пальцями вільної руки, до неї підскочив офіціант, прийняв від неї плащ із парасолькою та зник за вішалкою гардеробу. Дама, що залишилася в довгій бузковій сукні й фіолетовому капелюсі, попливла по вільному проходу до столика Олександра Петровича. Усі голови "глядачів", як соняшники за сонцем, повільно поверталися за нею. "Прекрасний вихід!" - зазначив професіонал у голові директора театру, поки сам він схопився, поцілував простягнуту йому руку, відсунув крісло і допоміг дамі сісти.
- Лариса Вікторівна. - Промовила дама, забираючи руку, і вішаючи на вішалку маленьку бузкову сумочку, яку раніше не було видно на тлі складок сукні.
- Дуже приємно, Олександр Петрович! - Директор театру сам здивувався, як легко прокинувся в ньому давно забутий артист, який вчасно включив імпровізацію і не почав заїкатися від захоплення, що хвилями розходилося від дами по всьому просторі кафе. Дама підняла келих із рожевим вином:
- За знайомство?
- За знайомство! - Схопився за свій келих Олександр Петрович.
Салат плив у бузковому тумані, запах креветок перекривав аромат бузку, а все навколо здавалося нереальним. За час бузкового дзюрчання нічого не значущої розмови з салатами було покінчено, і офіціант приніс відбивні.
- А тепер давайте поговоримо про справу. - Раптом перервала бузкову симфонію казкова дама і одразу перетворилася на таку собі Ларису Вікторівну. Не вважаючи правила пристойності обов'язковими для себе, Лариса Вікторівна одразу ж нарізала на шматочки всю відбивну і один за одним відправляла їх собі до рота. - Я хочу, щоб ви взяли мене до себе в театр. Зрозуміло, не прибиральницею, а актрисою. І відразу ж, розумієте, просто завтра дали можливість зіграти в якій- небудь виставі.
- Але ж я не знаю... А ви хоч актриса?
- Ні. У мене дві вищі освіти - інженерна та педагогічна.
Та життя таке коротке! Хочеться спробувати якнайбільше! Але ж можна й не встигнути, розумієте? А де можна за короткий час прожити кілька життів?
- Де?
- У театрі, звісно ж!
- Так, дійсно... Але ж...
- Я не претендую одразу на головну роль. Згодна на будь-яку. Пограю з тиждень, якщо вам не сподобається, можете так прямо і сказати. Я не ображуся!
- Але...
- Та що ви втрачаєте? Спробуйте! Може, я саме те, що вам потрібно?! - Вона покінчила зі своєю відбивною, склала на тарілці виделку та ніж, взялася за келих і стала повільно водити пальцем по колу його краю.
Як загіпнотизований, дивився Олександр Петрович на ці обертальні рухи, доїдаючи свою відбивну, а в його голові пропливали думки: "Ось так от, з бухти-барахти... Актриса, млин!... Але ж ефе-е-ектна!... "Відкопайте десь зірку! Та хоч самі зліпите її з чогось!" - А от і відкопаю! А от і зліплю!... А якщо не вийде, то що мені втрачати? Нехай восени новий директор все і розхльобує!..."
- Погоджуйтесь, Олександре Петровичу! - Ніби у відповідь на його думки Лариса Вікторівна подивилася на нього крізь келих з вином. - Погоджуйтесь! Тим більше, що це лише до жовтня, потім я зникну з вашого життя назавжди.
- А от і погоджуся! - Директор навіть не помітив, що заговорив уголос. - А от і поставлю вас прямо в завтрашній спектакль! Приходьте на репетицію на десяту!
- Десять нуль-нуль! - Кивнула на згоду, дама, зробила знак офіціанту і попливла до виходу. По дорозі, супроводжувана захоплевими поглядами глядачів-відвідувачів, з бузкової хмари вона перетворилася на фіолетову статуетку і зникла за вхідними дверима.
"Що то було?" - почав приходити до тями Олександр
Петрович. - "Міраж чи реальність?" - Озирався він на вулиці, намагаючись роздивитися за мрякою весняного дощу таємничу жінку. - "Актриса, млин! Що я скажу режисеру?"
-3-
Поки Олександр Петрович дістався театру, він зовсім прийшов до тями. Так, нова знайома виглядала ефектно, викликала захоплення, але... Нічого більше, жодних особистих почуттів вона не зачіпала. За багато років роботи в театрі Олександр Петрович звик до загравань актрис, але навчився на них не реагувати і, якщо не брати до уваги дрібні інтрижки молодості, вважався зразковим сім'янином. Ця жінка викликала захоплення, як картина в музеї, як якийсь неживий експонат, як витвір мистецтва і нічого більше. "Чому?" - дивувався сам собі директор - "Красива жінка, ефектна поведінка, що викликає захоплення, вміння триматися... Та вона ж зі мною навіть не кокетувала! Усі актриси кокетують, це у них у крові, а ця... Ні, вона не актриса! Це просто діловий чоловік у спідниці! Нічого в неї не вийде!..."
- Ігоре! - Зустрів він у коридорі режисера першого складу. - Зайди до мене у кабінет, є розмова!
- Що, в управлінні втик зробили? - Наздоганяючи його біля дверей кабінету, запитав режисер.
- Не лише втик. Проходь, сідай...
- То що?
- Що! - Директор схопився з крісла, став у театральну позу і з завиваннями почав мовити: - Настають великі зміни! Можливі навіть скорочення! Зміщення, перестановки та гоніння! І у зв'язку з цим нам дано веління... - Акторська пауза трохи затяглася.
- Яке веління? - Не витримав режисер.
- Посилити наш театр новою зіркою! - Випалив директор і впав у крісло.
- Якою зіркою? Зі столиці чи з провінції? Може, вона у
кіно грала? Я її знаю?
На всі ці запитання директор приречено махав рукою.
- Та досить вже інтриги! Кажіть!
- Нам нав'язали даму... невизначеного віку, яка не має з театром нічого спільного, хоч і дуже ефектна... І вже завтра вона має грати у виставі!
- Як завтра? А проби? А репетиції? А...
- Завтра ввечері вона має грати у будь-якій ролі зі словами! На репетицію прийде на десяту.
- Та що ж я їй дам?... Ми зараз граємо "Антоніну", там лише шість дійових осіб: Антоніна, її паралізований чоловік, свекруха, син-студент, син-школяр і батько героїні. Щоправда, є ще й масовка.
- Ні, в масовку не можна. Постав на школяра - у нього там всього кілька слів.
- Але ж школяра грає Малюк! Що я скажу?
Малюками в театрі називали подружню пару ліліпутів Аліну та Тараса, які виконували у виставах усі дитячі ролі.
- Скажи, що це лише на кілька разів, із збереженням зарплати. Якщо ця дама не впорається, доведеться поставити її ще рази два-три на якісь інші ролі, може в другий склад, що вони там грають?
- "Гоголівські містерії".
- Отож. А потім скажемо, що вона не справляється і спокійненько її позбудемося.
- Сподіваюся, окрема гримерка їй не знадобиться?
- А давай не створюватимемо їй королівських умов! Попроси потіснитися Малюків! Так, і запроси всіх з'явитися на репетицію раніше, поясни становище, підготуй, щоб ніхто не мав шоку... Господи! І в що я вплутався!
-4-
Шоку уникнути не вдалося. Актори, що зібралися на дев'яту, спочатку довго обурювалися, потім висловлювали припущення, через чию постіль прийшла до них нова актриса,
і тільки потім почали обговорювати, як уникнути ризиків появи на сцені непрофесіонала.
- Ти, Людо, у своїх сценах так прямим текстом і кажи: посунься, відійди, не заважай! Хлопець з тобою ніяких слів немає, нехай мовчить і слухається. А ти, Максимовичу, якщо щось піде не так, то на правах діда просто підійди, візьми за руку і виведи його зі сцени. - Розпоряджався режисер.
За п"ять хвилин на десяту голосно грюкнули двері і в залі з'явилася дама в довгому червоному пальті та червоному капелюсі. Спираючись на червону парасольку-тростину, вона чітко сказала:
- Добридень усім! Я ваша нова актриса. Давайте знайомитись: Лариса Вікторівна! - Пролунав дзвінкий голос.
- У нас прийнято за іменами і на "ти". - Пирхнула Марина, яка грала головну роль.
- Тоді Лариса! На "ти"! - Відразу ж погодилася новенька і, якимось немислимо граційним рухом скинувши з себе пальто, опинилася в чорних вузьких штанах і чорному гольфі. - Кого я гратиму?
- Сергійка. - Повідомив режисер. - До речі, мене звати Ігор, я режисер.
- Дуже приємно. А хто такий Сергійко?
- Молодший син головної героїні Антоніни. Її грає Марина.
- Марина це я. - Зробила іронічний реверанс Марина.
- З іншими познайомитеся під час репетиції. У вас буде лише кілька реплік, ось, я їх вам роздрукував... - І Ігор простяг Ларисі аркуш паперу.
- Угу... Ага... А про що спектакль? - Швиденько пробігши очима текст, запитала новенька.
- Ну, як би це вам двома словами... - Ігор зробив знак акторам займати місця за лаштунками. - Головна героїня - залізна леді. Такою вона стала після того, як із фронту повернувся живим, але повністю паралізованим її чоловік. Чоловіка грає манекен в інвалідному візку. Взявши на себе турботу про всіх домочадців, Антоніна поступово перетворюється на самотнього атланта, який тримає на своїх плечах увесь Всесвіт. За чоловіком наглядає свекруха, яка також веде і домашнє господарство, старший син навчається в інституті, молодший - у школі. А тут ще й хату батька розбомбили, і він також приїхав до них. Саме з дідусем Сергійко і спілкується, мамі це робити ніколи. Ну, ще у нас масовка зображує роботу Антоніни, але на репетиції ви їх не побачите. Все зрозуміло?
- А повний текст п'єси є?
- Є, але навіщо він тобі?
- Так, про всяк випадок.
- Гаразд, після репетиції дам, у мене в кабінеті є другий екземпляр... Все! Починаємо! Ларисо, ти поки сиди біля мене, дивись, а коли треба буде виходити, я скажу...
Репетиція пройшла цілком стерпно, хоча "Сергійко" на високих шпильках виглядав дуже карикатурно. Після репетиції Лариса побігла за режисером до його кабінету за повним текстом, а потім пішла до гримерки, де вже ближче познайомилася з Малюками - Аліною та Тарасом.
- Не дуже ти схожа на хлопчика. - Заявила Аліна, вставши на стілець і зневажливо оглянувши Ларису з голови до ніг.
- Я "навчався" у четвертому класі! - Повідомив Тарас. - А ти...
- А от я зніму підбори, загримуюся, стягну ось тут і буду... Ну, років на тринадцять, гадаю.
- Ха-ха! - Єхидно посміхнулася Аліна. - Публіка в нас ввічлива, вихована, помідорами, думаю, кидатися не буде... - І вона вийшла з гримерки, забираючи Тараса.
- Прогін перед виставою о п'ятій годині. Вечора! - Вже від порога обернувся Тарас. - Бути повністю у костюмах та знати текст на пам"ять!
До вечора Лариса встигла познайомитися з костюмершею
і гримувальницею, отримала від них на додачу до перуки і костюма кілька слушних порад, почула масу театральних пліток, зокрема про те, що Максимович, який грає у виставі Діда, є тихим алкоголіком з великим стажем, але при цьому ніколи не зриває спектаклі; дізналася, що пообідати можна в Театральному кафе навпроти, а також отримала інформацію про те, як актриси мстяться своїм конкуренткам, щоб отримати цікаву роль.
***
Рівно о п'ятій годині Лариса стояла за лаштунками, чекаючи прогону. Інші підтягувалися з деяким запізненням і одразу виходили на сцену.
- А де Лариса? Де Сергійко? - Озирався Ігор.
- Я тут! - З-за лаштунків на сцену вийшов худенький хлопчина років тринадцяти з сіруватим обличчям. - Я прийшов вчасно, тільки соромився на сцену вийти. - Голос його віддавав деякою хрипотою, як у підлітка, а рухи були незграбними. Куди поділися вишукана граційність та дзвінкий голос Лариси?
- Ти така ма-а-аленька... - Здивовано простяг Ігор.
- Зняла підбори, а у кросівок відрізала підошву, приклеїла їх до шкарпеток - це ще кілька сантиметрів. - Пояснювала і показувала Лариса голосом хлопчика-підлітка. - У мене зріст метр п'ятдесят вісім.
- Ха! А у Тараса - метр двадцять три!
- Нічого, зійде! - Оцінив зовнішній вигляд "Сергіка" Ігор. - Погнали!
Лариса слухняно виходила, коли треба було, і промовляла фрази, які їй дали, не заглядаючи у папірець.
- Емоцій обмаль, але прокатить! - Підбив підсумок прогону Ігор і відпустив усіх по гримерках до другого дзвінка.
- Тарасе, ти про всяк випадок перевдягнися і будь готовий, хто зна... - Зупинив він Малюка, коли всі розійшли-
ся. - Підстрахуєш, якщо що...
- Гаразд. Ти теж за лаштунками будеш?
- Ні, я з директором у ложі. Але тримаймо зв'язок через "вухо"! Без мого сигналу ініціативи не виявляй!
- Будь спок! - Відповів Тарас і пішов до своєї гримерки.
-5-
Директор і режисер сиділи у ложі, чекаючи третього дзвінка. Зал потроху наповнювався старшокласниками, студентами, життєрадісними старенькими з якоїсь національної спільноти, колегами з філармонії та з центральної бібліотеки.
- Думаю, на три чверті заповниться. - Оптимістично прикинув директор.
- Поки лише на третину. - Обережно помітив режисер.
- Ще підтягнуться! Ця публіка любить запізнюватися. - Не хотів втрачати оптимізму директор.
Пролунав третій дзвінок, у залі почало темніти, куліси поповзли вбік.
- Господи, допоможи! - Видихнув директор.
- Я підстрахувався Малюком. - Заспокоїв його режисер.
Несподіванки розпочалися вже з третьої сцени. Мати вивезла паралізованого сина до кімнати, де на підлозі грав із машинкою на радіокеруванні хлопчик-підліток.
- Це німа сцена. Все буде в порядку. - Заспокійливо поклав руку на плече директора режисер.
Мати мовчки щось поправляла синові, витирала пилюку на серванті, тікала на кухню за чайником... Сергійко мовчки грав, батько-манекен спокійно напівлежав у кріслі. Та раптом хлопчик підвівся і підійшов до крісла.
- Тату... Тату! - Спочатку тихо, а потім голосніше заговорив хлопчик.
- Оп-пачки! - Приречено відкинувся на спинку крісла Ігор.
- Німа сцена? - Повернувся до нього Олександр Петрович.
- Була ...
- Що це ти тут робиш? - Вилетіла з-за лаштунків Сергійкова бабуся.
- Я читав, що навіть із тими, хто в комі, треба розмовляти. - Відповів Сергійко. - Тоді вони швидше виходять з неї. - А тато не в комі.
- Він паралізований! - Вигукнула бабуся, намагаючись схопити онука за руку, щоб відвести його за лаштунки.
- Тим більше! - Онук уперто вирвав руку, оббіг крісло і став з іншого боку. - Йому ж нудно так весь час лежати, дивлячись у стелю! Ти б йому хоч слово сказала!
- Про що? - Розгубилася бабуся, але знову спробувала схопити онука за руку.
- Та про що завгодно! - Відбіг той. - Хоч книжку почитати! Хоч вірші якісь!... Ага, не наздоженеш!... Хоч пісню заспівай! - І він почав співати: Несе Галя воду, коромисло гнеться, за нею Іванко як барвінок в'ється!
Глядачі у залі помітно пожвавішали. Коли бабуся, зловчившись, нарешті спіймала онука і з урочисто поволокла його за лаштунки, пролунали бурхливі оплески.
- Ну, нічого, жвавенько вийшло ... - Видихнув директор.
- Ти що це витворюєш?! - Накинулася за лаштунками Люда на Ларису. - Тобі хто слово давав?! Мені імпровізувати довелося!
- Але ж чудово вийшло! - Пустотливо зиркнула на неї Лариса. - Навіть оплески зірвали! І в тебе слів більше з'явилося! І дії!
- Я тобі зараз таку дію влаштую! - Максимовичу, тримай свого онука, щоб ще чогось не викинув!
Далі спектакль пішов за планом. Поки знову не почалася сцена з Сергійком. Він сидів за столом із книжкою, крадькома спостерігаючи за роботою бабусі. І ці його хитрі погляди крадькома, і різке втикання в книгу, коли бабуся до нього поверталася, були такими кумедними, що в залі почали сміятися. Миє бабуся підлогу, і раптом у залі сміх. Вона обертається, а онук уткнувся в книжку, тільки плечі тремтять. Поправляє синові подушки - знову сміх. Повертається - онук читає... Виконавши все, що потрібно за п'єсою, бабуся, згідно зі сценарієм, звернулася до онука:
- Я піду борщ варити, а ти за татом придивися.
Сергійко сповз із стільця і, пародуючи ходу бабусі, рушив за нею. У залі пролунав регіт. Вже від куліси бабуся раптом обернулася і погрозила хлопцеві, що застиг на одній нозі, пальцем:
- І щоб тихо мені! - Додала вона про всяк випадок від себе.
Сергійко з ангельським виглядом закивав головою. Потім, як і на репетиції, підсунув стілець до крісла батька, всівся на нього, підігнувши під себе одну ногу і хитаючи в повітрі іншою і....
Максимович, як завжди, підійшов до куліси, готуючись вийти на сцену. Як завжди, він вийняв із нагрудної кишені пласку пляшечку і зробив один гарний ковток. Закотивши очі до стелі, він промовив звичне "Добре пішло!", закрутив кришку, сховав пляшечку в кишеню, зітхнув і підняв ногу, щоб зробити крок на сцену...
І тут Сергійко почав читати вголос:
- Батько історії Геродот, татко, народився між чотириста дев'яностим і чотириста вісімдесятим роками до нашої ери у місті Гелікарнас у Малій Азії. Це, якщо ти не пам'ятаєш, у сучасній Туреччині.
Зависла у повітрі нога Максимовича повільно опустилася на підлогу. Прекрасний настрій, отриманий від заповітного ковтка, почав кудись випаровуватися.
- Ті землі тоді були грецькими колоніями. Його батька звали Лікс, а Мати - Дріо. - Продовжував читати Сергійко.
- Чого ти чекаєш?! - Штовхнула Люда Максимовича в спину. - Рятуй п'єсу!
Максимович несподівано голосно чхнув і вийшов на
сцену.
- Дідусь! - Радісно закричав онук і кинувся йому назустріч.
- Привіт, малий! - Звично за текстом почав дідусь. - А я ось приїхав, у мене... - Дід не встиг домовити, що в нього висадили в повітря будинок, як онук його перебив.
- А я тут із татом книжку читаю! Історичну, про Геродота! А чого ти приїхав? А мама знає?
Цього в тексті не було, але воно вписувалося в дідові репліки:
- У мене будинок підірвали. Подітися було нікуди, от я й подався до вас. Навіть не встиг твою маму повідомити.
- Що тут за галас? - Вибігла на сцену бабуся.
- Бабуся! До нас дід приїхав!! Він тепер разом з нами жити буде!!! От добре, правда?!
- Ще один рот Антонині на плечі... - Вздохнула за сценарієм бабуся й сіла до столу.
- Ти, Сергійко, піди, погуляй, нам з бабусею поговорити треба. - Вже за текстом вписався Максимович.
- Гаразд! - За сценарієм онук зробив кілька кроків на вихід, але раптом зупинився, розвернувся і вигукнувши: - Я татка з собою заберу, адже йому цікаво знати, що там далі про Геродота! - схопився за крісло і викотив тата за лаштунки. Бабуся з дідусем перезирнулися й тільки збиралися почати розмову, як на сцену знову вибіг Сергійко і зі словами:
- Я книжку забув! - Схопив книжку зі столу і, ухилившись від занесеного над головою бабусиного рушника, знову вискочив за кулісу.
Зал вибухнув оплесками.
- Я не витримаю! - Схопився за серце режисер.
- Спокійно! Поки що все йде нормально. Он, подивися, в залі пожвавлення, оплески, навіть старшокласники поки що не змиваються.
Далі знову все йшло за планом. Олександр Петрович та
Ігор настільки розслабилися, що навіть почали сперечатися:
- Закладемося, що Сергійко з'явиться у мами на роботі?
- А закладемося!
Але Сергійко не з'явився ані на роботі, де Антоніна, як суворий керівник, розправлялася з масовкою, ані на автобусній зупинці, де з нею намагався познайомитись випадковий попутник.
Як і було задумано, він з'явився на сцені на момент повернення Антоніни з роботи. У цій сцені бабуся в очікуванні невістки накриває на стіл, виносить до краю сцени домашні капці, щоб Антоніна могла перевзутися, а Сергійко з дідусем пускають кораблики в мисці з водою. За сценарієм, Сергійко, побачивши маму, мав радісно схопитися, перекинути миску і намочити капці. Мама сердиться і йде до себе, бабуся витирає підлогу шваброю, а дідусь веде ображеного хлопчика за лаштунки. Єдиною реплікою Сергійка мали бути слова:
- Ура! Мама прийшла!
І от з'являється Антоніна. Втомлена та сердита. Сергійко схоплюється і кидається їй назустріч:
- Ура! Мама прийшла! - Він, як і належить, перекидає миску, вода виливається на капці.
- От дякую! - Роздратовано вигукує мама. - Я весь день на підборах, ноги аж гудуть, а вдома і перевзутися нема у що!
Тут дідусь мав звернути на себе увагу короткою реплікою:
- Антоніно, я приїхав до вас жити.
На що та мала роздратовано махнути рукою, сказавши:
- То й живи! Усі тут живуть, тільки мені нема життя! - І піти до себе.
Але дід рота відкрити не встиг.
- Мамо, до нас дідусь приїхав! У нього будинок вибухнув ущент!! Йому тепер жити нема де! Він тепер із нами житиме!
- Так, Антоніно, я приїхав до вас жити! - Вставив свою
репліку Максимович.
- То й живи! Усі тут живуть, тільки мені нема життя! - Ро-
здратовано відповіла Антоніна і повернулася, щоб піти.
- Мамусю! Ми ж тебе любимо! Ми хочемо, щоб у тебе було життя! Залишися з нами! - Сергійко кинувся до мами, обхопив її руками і намагався зупинити.
- Відчепись! Мені не до тебе! Та відчепися ж ти! - Вже не за сценарієм намагалася відірвати від себе руки сина Антоніна, який відчайдушно вчепився у неї.
Хлопчик упав на підлогу, Антоніна пішла за лаштунки. Сергійко підняв на зал очі, повні сліз і по залі розлилося таке безмежне море образи, що воно затопило весь зал. Солоні краплі відчули на своїх щоках майже всі присутні, дехто почав схлипувати. Навіть Олександр Петрович шморгнув носом, а Ігор крадькома втер праве око. Дід підійшов до онука, простяг йому руку, допоміг встати і, промовивши:
- Ходімо, Сергійко. Ти не ображайся, просто мама дуже втомилася... - Повів його до куліси.
Сергійко на прощання кинув у зал такий відчайдушний погляд, сповнений образи, що всі вибухнули риданнями та бурхливими оплесками.
- Оплесків у цій сцені ще ніколи не було. - Вже не приховуючи сліз, зауважив Ігор.
Більше Сергійко нічого непередбачуваного не робив. Наприкінці вистави, коли Антоніна стояла по центру сцени сильна, як скеля, але зовсім самотня, а її домашні відсторонено стали по обидва боки від неї, Сергійко знову накрив зал відчайдушно-ображеним поглядом.
Глядачі аплодували стоячи, довго не відпускаючи артистів.
-6-
- Ти що твориш? - Накинулася на Ларису Марина, коли завіса остаточно закрилася. - Для кого сценарій писався?
- Вискочка! - Додала Люда. - От подивишся, що тобі Ігор
зробить!
- Так, пані та панове, сьогодні всі молодці, розходимося
по домівках!
- Але ж ця... актриса, млин! Вона ж нам мало виставу не зірвала! - Не могла заспокоїтися Аліна, яка просиділа всю виставу за правими лаштунками разом із готовим у будь-який момент до виходу Тарасом. - Що з нею робитимемо?
- А це ми з директором вирішимо завтра! Сьогодні всім відпочивати!
Поки всі позмивали грим і перевдяглися, Лариси й слід застиг.
- Куди вона поділася? - Озирався біля чорного ходу Максимович.
- Не знаю, вона навіть у гримерку не заходила. - Відповів Тарас.
- Так, мабуть, у костюмі та гримі й поїхала. - Припустила Аліна.
- Шкода, а то б я їй... - Потерла руки Люда.
- Нічого, завтра влаштуємо їй розбірку! - Сердито сплюнула Марина.
І всі роз'їхалися по домах. Усі, крім начальства.
***
- То що робитимемо? - Запитав директора Ігор.
- Навіть не знаю... Між іншим, загалом непогано вийшло... Якщо залишити так, як вийшло... - Задумався Олександр Петрович.
- Доведеться репліки переписати, щоб ніхто не збився.
- І зовсім не схожа на ту даму! Ну, справжній хлопчик!
- Живий, бешкетний.
- Емоційний! На репетиції також так було?
- Ні, просто запам'ятовувала звідки і коли виходити, де стати, де сісти, репліки читала, як школяр біля дошки.
- Гаразд, завтра подивимося. Коли у вас репетиція?
- Завтра вистава о третій, тому репетиція перед нею о
дванадцятій.
- А о десятій не можна?
- О десятій другий склад репетирує "Містерії". У них вистава о шостій, а перед нею о п"ятій у прогін.
- Гаразд, о дванадцятій, то о дванадцятій... Я обов'язково прийду.
***
Лариса прийшла до театру на десяту. Ніхто не встиг їй повідомити, що коли спектакль грається о третій, то репетицію призначають на дванадцяту. Поки нікого з першого складу не було, вона відвідала репетицію другої п'єси. Сиділа тихо, не втручалася, тільки запам'ятовувала.
Хтось із другого складу сказав їй, що перевдягнутись і загримуватися треба вже перед репетицією, і Лариса пішла в гримерку. Аліна і Тарас уже були на місці.
- Вискочка! - Замість привітання зло прошипіла Аліна.