Аннотация: Чого тiльки не може представитися увi снi! Навiть, що мiй чоловiк - iнопланетянин...
МIЙ ЧОЛОВIК - IНОПЛАНЕТЯНИН
ОПОВIДАННЯ
(28 березня 1985 року)
Наближається сьома рiчниця нашого шлюбу. Як не дивно, але незважаючи на те, що зовнi Володька зовсiм не в моєму стилi (адже з естетичної точки зору менi подобаються високi, стрункi, чорнi i вусатi, а вiн маленький, сутуленький, русявий i безвусий), у нас все прекрасно i я до сих пiр у нього закохана. Колись, погоджуючись на його пропозицiю, я думала, що у мене не любов, а тимчасове запаморочення, якого я чомусь нiяк не можу позбутися. Але ось уже майже сiм рокiв я щаслива i наша любов стає все мiцнiшою i сильнiшою. Ми, як i ранiше, намагаємося весь вiльний час проводити разом i дуже сумуємо, коли нас розлучає робота або лiкарня.
До лiкарнi зазвичай потрапляю я. А Володька дуже пiклується про мене, доглядає i терпить... Сам вiн до лiкарiв нiколи не звертається. Навiть коли йому буває погано i я намагаюся дати йому якiсь лiки або вмовляю звернутися до спецiалiста, вiн каже:
- Нi, в лiкарню менi не треба! I нiяких лiкiв теж. Нехай органiзм сам бореться! - I вiн бореться. Як не дивно, але без всяких лiкiв i лiкарiв Володька завжди одужує набагато швидше, нiж я.
Зазвичай я приходжу додому ранiше i готую вечерю. Звичайно ж, у Володьки є свої ключi вiд квартири, але вiн сам її не вiдчиняє, а дзвонить в дзвоник. Я вiдкриваю дверi, i Володька накидається на мене з обiймами i поцiлунками. Я штовхаю дверi рукою, вiн доводить її до кiнця ногою - так ми i стоїмо, обнявшись, в коридорi, поки з кiмнати не виходить наш шестирiчний син Сергiйко.
- Привiт, батьку. - Каже син.
- Привiт. - Вiдповiдає Володя, вiдпускаючи мене i подаючи йому руку. Потiм вiн роззувається i йде мити руки. А ми з Сергiйком накриваємо на стiл i всi разом сiдаємо вечеряти.
Вечорами ми спочатку граємо з сином, потiм дивимося телевiзор, ну а потiм - кохання i тiльки кохання...
Як здорово, що знову наступили вихiднi i ми можемо цiлий день бути удвох! До того ж сьогоднi нас нiщо i нiхто не вiдверне один вiд одного - дитину на кiлька днiв забрала до себе бабуся.
Провiвши пiвдня в лiжку, ми вийшли погуляти. Погода стояла чудова: яскраво свiтило сонце, на деревах вже проклюнулися молодi листочки, небо над головою яскраво синє, а трава на газонах вже зелена. Взявшись за руки, ми йшли по весняних вулицях, говорили про те i про се, насолоджуючись своїм щастям.
Раптом Володя зупинився.
- Почекай мене хвилиночку. - Сказав вiн i зник у пiд'їздi будинку, повз який ми саме проходили.
Я стояла на тротуарi i знiчев'я вирiшила перерахувати зверху вниз поверхи будинку, в який увiйшов мiй чоловiк. Їх виявилося п'ять. Перерахувала вiд низу до верху - теж п'ять. Озирнулася i порахувала поверхи будинку на протилежному боцi вулицi - та ж iсторiя. Та й як могло бути iнакше - адже ми проходили по спальному району, забудованому саме п'ятиповерхiвками.
Я сiла на лавку, що стояла бiля пiд'їзду. Але робити ж нема чого! I я знову почала вiдлiчувати поверхи знизу вгору, але вже не по вiкнах, а по балконах... I раптом мене поступово почала опановувати незрозумiла тривога. В головi зазвучала, натягуючи нерви, страшна музика, в якiй все бiльше i бiльше починала домiнувати басовита труба. В цей час я саме дiйшла в своїх пiдрахунках до п'ятого поверху i помiтила, що верхiвка з кута, бiля якого я сидiла, почала оплавлятися дивними тягучими, жовтувато-рожевими i напiвпрозорими краплями... Цi краплi, по мiрi сповзання донизу, ставали все бiльшими i бiльшими, страшна музика все бiльше нарощувала жах i в нiй вже стали чутися нiби приглушенi, як з пiд банки, несамовитi крики.
Найперша крапля, збiльшившись у розмiрах майже до мого зросту, вже сповзла по ребру будинку до рiвня моїх очей, за нею, теж поступово збiльшуючись, сповзали грона все нових i нових краплеподiбних утворень. П'ятий поверх вже майже повнiстю сповз, захопивши гронами крапель половину четвертого поверху i вже почавши розчиняти частину третього...
Рев труби i несамовитi крики з кожною секундою ставали все голоснiше i голоснiше. I тут я помiтила, що всерединi желеподiбних крапель корчаться вiд мук i кричать спотворенi болем i страхом обличчя поглинених цiєї живою масою людей!.. Мабуть, краплi, розчиняючи будинок, проковтували мешканцiв, якi знаходилися в ньому...
Але ж там Володя! Його теж можуть проковтнути!
Я схопилася з лави i кинулася до дверей. Саме в цю мить на них гроном наповзли кiлька метрових i пiвтораметрових крапель i обличчя, що знаходилися в них, жахливо завили, дивлячись крiзь шар желе менi в очi i благаючи про допомогу... Я стала повiльно вiдступати назад до лави, але тут помiтила, що її край захопила i почала вже оплавлятися найперша крапля, яка сповзла з будинку на землю i досягла майже двох метрiв у довжину i близько пiвтора метрiв в дiаметрi. Крiзь її желеподiбнi стiнки простягав до мене руки якийсь вже майже повнiстю оплавлений i розчинений чоловiк...
З жахом я вiдступила з тротуару на дорогу. Раптом рiзке ревiння труби ззаду змусило мене пiдстрибнути на мiсцi i розвернутися - вiд будинку, що стояв на протилежному боцi вулицi, до мене пiдбиралася величезна крапля зеленувато-жовтого кольору. Обличчя проковтнутої нею людини вже не корчилося i не кричало - воно вже майже повнiстю розчинилося... Я озирнулася, шукаючи шляхи для вiдступу, i з жахом виявила, що з усiх бокiв оточена цими дивними, величезними, желеподiбними краплеподiбними утвореннями, а швидкiсть їх сповзання з будинкiв вниз помiтно збiльшилася.
Що робити?! Цi страшнi грона, що трубили та кричали, сповзали з усiх будинкiв, розчинивши їх вже до другого i першого поверхiв, i зловiсної масою стiкалися до мене... Музика, рев труби i крики досягли нестерпної гучностi. Я, затуливши вуха руками, закричала вiд жаху i безвиходi...
I тут я прокинулася...Я це зрозумiла, хоча лежала в темрявi i продовжувала чути жахливi звуки. Але мозок вже включився i змiг їх iдентифiкувати - це виявилося хропiння мого чоловiка, сплячого поруч. Нiчого собi! Вiн собi спокiйненько спить, а я тут з розуму сходжу! Ну i як тут спати далi? Я спробувала закрити очi, але переливчастi трелi Володькиного хропiння знову стали перетворюватися на жахливi грона сповзаючих з будинку крапель... Нi, я цього бiльше не витримаю! Я рiшуче пiдвелася i стала штовхати чоловiка, перевертаючи його на iнший бiк. Нарештi, менi це вдалося - Володька дихав тихо i спокiйно, лежачи на лiвому боцi i пiдклавши руки пiд голову, як дитина в дитячому садку... Вiн навiть не прокинувся вiд моїх поштовхiв! Ну, значить, i менi пора спати. Я приобiйняла його рукою, щоб йому було затишнiше i не захотiлося перевертатися назад, i теж закрила очi...
***
Через пару хвилин Володька прокинувся i повернувся до мене.
- Не спиш? - Лагiдно запитав вiн i поцiлував мене в щоку.
- Тут з тобою заснеш! - З удаваним обуренням сказала я. - Ти так хропiв, що менi снилися жахи.
- Якi можуть бути жахи, якщо я тебе люблю. - I Володька почав мене цiлувати, пiднявшись надi мною на лiктях.
Я жартома вiдбивалася, вдаючи, що все ще серджуся на нього, i тут у вiдблиску фар машини, що проїжджала пiд вiкнами, побачила перед собою не обличчя Володi, а синьо-зелену морду iнопланетянина!!! Вiд жаху я сiпнулася, а Володька вiдразу ж набув свого колишнього вигляду.
- Що таке? - Запитав вiн.
- Та так, здалося. - Невпевнено вiдповiла я.
- Ну i добре. - Володька знову мене поцiлував i знову став зеленим.
Я вiдштовхнула його i сiла в лiжку, вiн сiв навпроти.
- Ти ж iнопланетянин! - Вигукнула я, з жахом розглядаючи його новий вигляд.
- Н-да, щось мiмiкрiя стала пiдводити... - Пробурмотiв вiн, сiвши навпроти i обмацуючи своє обличчя.
На мене дивилося чудовисько з пухирчатою синьо-зеленою шкiрою, в якого очi свiтилися яскраво-блакитним сяйвом. Замiсть волосся у нього були подовженi овальнi лусочки, а за вушними отворами - шкiрясто-бахромчастi зябра, якi, вiдкриваючись i закриваючись, пропускали повiтря з гучним звуком, схожим i на ричання, i на хрипiння.
Вiн простягнув до мене свою чотирипалу синьо-зелену руку з чорними кiгтями i невпевнено сказав:
- Але це ж я... Я ж тебе люблю...
- Але ж я покохала людину, а ти виявився iнопланетянином!
- Так, зiзнаюся, людську подобу я пiдтримую за допомогою мiмiкрiї. Але нам, притаманнi такi ж почуття, як i вам. I люблю я тебе насправдi! Ну яка рiзниця, як я виглядаю! Ти ж полюбила мене не за зовнiшнiсть? А всерединi я все той же.
- I все-таки, це якось незвично i страшно... Ви там що, живете у водi?
- Чому в водi? А, зябра... Нi, ми живемо на сушi, але нашi предки були земноводними.
- А де знаходиться твоя планета?
- Ну, звiдси не видно навiть нашої зоряної системи. Але напрям можу показати. - I вiн, повернувшись до вiкна, показав рукою кудись вгору i влiво.
- I давно ти на Землi?
- Вже бiльше п'ятнадцяти рокiв. Я вже давно повинен був повертатися, але зустрiв тебе i вирiшив залишитися на Землi назавжди. Я ж люблю тебе! I я бiльше нiколи i нiкого не зможу полюбити.
- А якщо за тобою прилетять?
- Нi, за мною вже не прилетять... Сюди взагалi нiхто з моєї планети не прилетить в найближчi пару сотень рокiв... Тебе лякає мiй вигляд?
- Так, трохи моторошно...
В цей час обличчя iнопланетянина стало знову перетворюватися на людське.
- А так, коли мiмiкрiя працює, ти зможеш мене знову кохати? - Запитав Володька i до мене потягнувся мiй коханий чоловiк.
Я з побоюванням вiдсунулася. Вiн дивився на мене з величезною любов'ю i болiсним питанням у поглядi. Я придивилася уважнiше - все той же звичний i давно знайомий менi Володька... I я любила його, не дивлячись на те, що вiн iнопланетянин! Я дозволила Володi обiйняти себе, але тут знову пролунало ричання та хрипiння з його зябер i я схопилася...
Схопилася насправдi, адже до цього, виявляється, я спала! Володька спав на спинi i знову хропiв! Я перевернула його на бiк, хропiння припинилося i в лiжку, мирно дихаючи, знову спав не iнопланетянин, а мiй коханий...
Я знов уявила його iнопланетний вигляд - не так вже й страшно. Ну подумаєш, синьо-зелена шкiра i зябра! Але ж я його люблю i вiн мене теж... До того ж, це виявився просто сон. Чи нi?..
Нiч пiдходила до кiнця, небо вже злегка посвiтлiшало, до ранку залишалося трохи бiльше години. Я поклала свою голову на подушку i знову закрила очi. У засинаючому мозку мляво перетiкали повiльнi думки, на тлi яких повiльно проступив попереджувальний напис: "До речi, на майбутнє: щоб уникнути кошмарiв, треба, щоб Володька спав на лiвому боцi"...