Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Життя В КомІ

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Зимние Конкурсы на ПродаМан
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Чи треба витягати людину з коми? А що, як саме там і є справжнє життя?..

  
  ЖИТТЯ В КОМІ
  ОПОВІДАННЯ
  (3 вересня 2017 року)
   Дзвінок на мобільник. Якийсь нудний і байдужий голос повідомив, що мій брат потрапив в аварію і знаходиться в лікарні. Кинувши всі справи, я помчала до нього. Все, що можна, лікарі вже зробили, але Андрій не виходив з коми. Лежав, підключений до різних апаратів, і начебто спав...
   Його дружина вже тиждень лежала на збереженні, і він саме поспішав до неї, коли раптом величезна фура на шаленій швидкості вивернула на жовте світло і зім'яла його машину. Особливих зовнішніх пошкоджень він не отримав, руки-ноги цілі, не рахуючи саден, подряпин і гематом, а от із внутрішніми... І як я повідомлю про це Марині? Їй же не можна хвилюватися... Гаразд, візьму відпустку і буду їздити то до одного, то до іншого. А їй скажу, що Андрія терміново послали у відрядження. Куди б його послати так, щоб не можна було дзвонити?... Куди-небудь за кордон... А де потрібні майстри-наладчики холодильних установок? Та в Африці, де ж ще! І зв'язок з Африкою може бути не налагодженим...
   З цими думками я сиділа біля ліжка Андрія і дивилася на його нерухоме обличчя. Скільки він отак буде лежати?...
  
   Увійшовши в палату до Марини, я прямо з порога заявила:
   - Привіт! Нарешті, і на нашій вулиці свято! Можеш радіти: давня мрія Андрія потрапити куди-небудь за кордон зовсім несподівано здійснилася. Він поїхав в Африку!
   - Як в Африку? Він же не збирався... Він же повинен був приїхати до мене...
   - А він і їхав. Але раптом йому подзвонили і сказали терміново мчати в аеропорт. Там якраз відправляли наших наладчиків холодильних установок, а у одного абсолютно несподівано розігрався приступ апендициту. Потрібна була термінова заміна, от Андрія і послали.
   - А як же речі, документи?...
   - Рейс трошки затримали і документи прямо там і оформили. А речі він взяв у того, аппендицитного. Вони по комплекції схожі. - Продовжувала я натхненно брехати.
   - А що ж він мені не подзвонив? - Розгубилася Марина.
   - Та як йому було дзвонити? Його як закрутили з цими документами, а потім відразу ж в літак посадили, а звідти ж дзвонити не можна... От прилетить, тоді, може, і подзвонить... Хоча, кажуть, з Африкою зв'язок ніякий. Нічого, якось зв"яжеться.
   - А звідки ти все це дізналася? Тобі він що, подзвонив?
   - Пам'ятаєш мою подругу Нінку? Вона ж з Андрієм в одній конторі працює, менеджером по кадрах. Їй відразу ж зателефонували, щоб вона його документи оформляла. А вона, по дружбі, мені дзвякнула. Я все кинула - і в аеропорт. Там і попрощатися змогла. Він дуже за тебе переживав, передавав вітання і просив, щоб ти не турбувалася. Грошей, сказав, заробить, як раз на малюка...
   - А на скільки ж його послали? На тиждень, на місяць?
   - Чого не знаю, того не знаю. Відрядження безстрокове, як вийде... Радіти треба: люди роками домагаються, щоб їх включили до складу робочої делегації, а Андрію так пощастило! І щось нове побачить, і грошей заробить.
  
   Уф!.. Здається, сьогодні пронесло. Відразу ж від Марини я помчала на роботу оформляти відпустку. Додому повернулася вже ввечері, попередньо заскочивши до лікарні і подивившись на нерухому фігуру під ковдрою. Він так само був у комі.
   Так вийшло, що і моя, і Андрюхина квартири знаходяться в одному будинку, навіть на одному східцевому майданчику. Тільки у мене двокімнатна, а у нього - трикімнатна. Зайшла до нього. Все чисто прибрано, в дитячій зроблено ремонт - хоч сьогодні привозь малюка. Вигребла з холодильника все їстівне, щоб не пропадало, склала в пакети і попрямувала до виходу. На порозі зупинилася і озирнулася. Ах, да! Квіти! Ходити поливати сюди, чи забрати з собою? Вирішила просто полити, а далі видно буде.
   Наші батьки живуть в Одесі, треба зателефонувати і розповісти те ж саме, що і Марині. Навіщо їм хвилюватися? Крім того, Марина теж може їм зателефонувати. Треба, щоб легенда збігалася...
  
   Наступного дня в стані Андрія нічого не змінилося.
   - Ви розмовляйте з ним, тримайте його за руку. - Порадив доктор. -Кажуть, вони там, у комі, все чують. Може, ваші розмови допоможуть йому звідти вийти...
   Про що говорити? Я взяла Андрія за руку і почала розповідати і про те, що сказала Марині і батькам, і як оформила відпустку, і що збираюся робити далі...
  
   Марині я сказала, що прямого зв'язку з Андрієм поки немає, але Нінка повідомила, що всі долетіли нормально і вже сьогодні приступили до роботи. Марина вже заспокоїлася, будувала плани на повернення Андрія, на народження дитини і була цілком щаслива. Посидівши трохи з нею, я пообідала в кафе і знову поїхала до Андрія.
   Що таке кома? Як там в ній Андрію? Болить щось, чи ні? Я взяла його руку в свої і опустила на неї голову, закривши очі. І раптом...
  
   Різко загальмувавши, Андрій зупинив біля мене мотоцикл.
   - Швидко одягай і сідай! - Він простягнув мені мотоциклетний шолом. - Ходу!
   І ми газонули прямо з місця. Притулившись до Андрія і обхопивши його руками, я озирнулася. За нами мчала якась чорна іномарка, а Андрій явно від неї тікав на червоному гоночному мотоциклі. Причому тікав не по прямій, а постійно лавіруючи. На одному з перехресть з автомобіля по нам випустили автоматну чергу. Андрій мало не поклав байк на бік і вильнув в якесь підворіття. Автомобіль, розбивши ворота, не відставав. Час від часу я чула постріли, і мою спину аж звело від напруги - я-то сиджу ззаду, всі кулі, напевно, будуть моїми... Тут наш мотоцикл влетів у багатоповерхову автостоянку і ми по спіралі понеслися вгору. Машина за нами. Глянувши пару раз через плече, Андрій раптом направив байк прямо в стіну.
   - А-а-а-а!!! - Закричала я, заплющивши очі.
   І правильно зробила: Андрій пробив вікно і скляні скалки полетіли на всі боки. Добре, що на голові був шолом, а очі заплющені! І краще б я їх не відкривала: з вікна ми вилетіли в порожнечу і кілька секунд летіли у повітрі. А потім, жорстко приземлившись на плаский дах якогось будинку, понеслися по ньому.
   Чорна автівка спочатку трохи пригальмувала, а потім, від'їхавши назад для розгону, кинулася за нами. При посадці від неї відвалився бампер, але це наших переслідувачів не зупинило. Погоня тривала.
   Ми перелітали з даху на дах через вузькі східні вулички. На вулицях перехожі у довгих білих шатах шарахалися, задираючи голови. А за нами зі стріляниною хтось гнався. Це було жахливо страшно. Наші переслідувачі не відставали і от-от повинні були нас нагнати. І тут... Дах, по якому мчав за нами автомобіль, не витримав його ваги і провалився. Автомобіль упав всередину будинку, а ми, проїхавши ще по дахах кількох будинків, зіскочили в зручному місці на дорогу і поїхали вузькими звивистими вуличками на околицю.
   - Ну все! - Андрій зупинив мотоцикл, зняв шолом і витер з обличчя піт. - Пронесло!
   - А хто це був? - Запитала я, стягуючи з голови шолом і намагаючись вгамувати тремтіння в колінах.
   - Та так, мафіозі! - Махнув Андрій рукою. - Я їм розвалив велику угоду і знищив кілька тонн наркотиків. От вони трошки і розсердилися.
   - Нічого собі - трошки! Та вони ж нас мало не вбили! Ти про себе хоч іноді думаєш?
   - Коли мені думати про себе - мені світ покращувати треба! - У словах Андрія відчувалася така радість життя, така впевненість у своїй правоті, що я зрозуміла: він не зупиниться.
   - А як же твоя дружина і твій майбутній син? - Спробувала я звернутися до його обережності.
   - Яка дружина? Та й про дітей мені думати рано! От розправлюсь зі світовим злом, тоді і подумаю про особисте життя!
   І я зрозуміла, що ні про Марину, ні про її вагітність Андрій тут не пам'ятає.
   - Ну, добре, мені час. - Андрій знову надів шолом і завів мотор. - Бувай! Зустрінемося якось!... - І він поїхав, обдавши мене хмарою червонуватого пилу.
  
   - Дівчино! Дівчино! У нас тут спати не можна! - Хтось трусив мене за плече. - Прокидайтеся, час відвідувань закінчено! Пора і честь знати! - Це була медсестра, яка прийшла перевірити апарати і щось ввести в крапельницю моєму братові.
   Я підняла голову. Виявляється, я заснула на ліжку Андрія. Його рука вислизнула з моєї і лежала поверх ковдри. Я встала, поправила ковдру і пішла додому.
  
   Вранці я спочатку відвідала Марину.
   - Мобільного зв'язку з Андрієм немає, але час від часу можна буде зв'язуватися по скайпу. Тільки по ночах. - Розповідала я своїй невістці.
   - А чому тільки по ночах?
   - Ну Африка, що ти хочеш! Інакше не виходить. Вчора вдалося поговорити, та й то лише три хвилини, з великими перешкодами.
   - Ну, і як там Андрій? Що робить?
   Треба було щось вигадувати. І мене понесло:
   - Ну, в основному весь час займає робота. Але і вільні хвилинки випадають. От, наприклад, вчора ввечері у них була екскурсія по місту. У центрі, де працюють наші, місто як місто, цілком сучасне, а на околицях стоять такі маленькі будиночки з пласкими дахами, між ними прокладено звивисті вузькі вулички. Люди ходять, переважно, в білих шатах, і всюди лежить червонуватий пил...
   - А де Андрій живе?
   - Наших поселили в готелі. Цілком комфортабельному - чотири зірки. А для пересувань по місту навіть видали мотоцикли.
   - А це небезпечно?
   - Та що ти! Це я так висловилася - "мотоцикли", а насправді - звичайні скутери. Швидкість невелика, але все-таки не пішки... Ну, добре! Мені ще на роботу!... - І я втекла. Про свою відпустку я вирішила Марині не казати.
  
   У Андрія все було без змін. Я поговорила з лікарем і медсестрами, подивилася, як спину і п'яту точку Андрія протирають чимось спиртовим, дочекалася, поки в палаті нікого не залишиться і знову сіла біля його ліжка. Що це було вчора? Просто мій сон чи зв'язок з Андрієм? Що я там вчора зробила?... Взяла його руку, поклала на неї голову...
  
   - Прикривайся! - Крикнув Андрій і кинув мені бойовий щит.
   Я звичним жестом підхопила щит, просунула руку в утримувач і стала в бойову стійку, боковим зором оглядаючи поле битви. Нас з Андрієм затиснули в скельному проході троє озброєних мечами і кинджалами людей в чорному одязі: чоботи, заправлені в них шаровари і підперезані халати з розрізами до талії. Голови і обличчя нападників були обв'язані чорними хустками. Біля входу в ущелину до корявого деревця, що проросле зі скелі, були прив'язані три осідлані скакуни.
   Ми з Андрієм були напівроздягнені: на обох шкіряні шорти-спідниці з металевими накладками і шкіряні сандалі зі шнурівкою, та на мені ще - шкіряний ліф. Зброї, крім щитів, у нас ніякої не було. Та вона нам і не була потрібна - ми належали до племені Бойових Щитів. З самого дитинства нас вчили битися щитами - металевими увігнутими кованими колами із загостреним ріжучим краєм.
   Двоє нападників насідали на Андрія, один підскочив до мене. Дзинь! - я відбила щитом меч і відразу ж зворотнім рухом чиркнула ріжучим краєм по руці з кинджалом. На дрібну кам'яну крихту закапала кров, але противник кинджал не випустив і знову кинувся на мене. Меч був спрямований знизу - в живіт, я відскочила, одночасно присівши і провернувшись, як дзига на одній нозі, і у русі різанула мечем по ногах ворога. Той впав, але, падаючи, метнув в мене кинджал. Миттєва реакція - щит відбив кинджал. Ворог лежав на спині, виставивши перед собою меч і націлюючись, щоб вразити мене. Згрупувавшись і прикрившись щитом, я стрибнула прямо на меч. Щит витримав, а меч зламався, причому його обрубок встромився в груди чорного. Загнавши його глибше за допомогою щита, я встала і озирнулася. Андрій вже покінчив з одним зі своїх супротивників і тиснув другого до скелі.
   - Допомогти? - Крикнула я.
   - Ні, я сам! - І Андрій зрізав щитом голову воїну, який трохи зазівався.
   Голова покотилася кудись за поворот. Стягнувши з повалених голів хустки, ми ретельно протерли ними свої щити, закинули їх за спини і повільно пішли до коней. Коні, відчувши чужинців, засапалися, один з них встав дибки. Андрій підхопив його за вуздечку, а я, виявивши трохи в стороні торбу з зерном, підійшла до коней з частуванням. Тварини швидко заспокоїлися, спорожнили торбу і дозволили нам скочити в сідла.
   - Ну все! Ти їдь додому, а у мене ще справи! - І, прихопивши третього скакуна, Андрій зник у хмарі пилу...
  
   Я підняла голову. Все та ж палата, все так же миготять і попискують апарати, все той же нерухомий Андрій...
  
   - А вчора вони їздили в гори, верхи. - Розповідала я Марині. - Там, звичайно, дуже жарко і сухо, але Андрій знайшов кілька квіточок. Хотів зірвати їх і засушити для тебе, але потім подумав: "Нехай ростуть!" А мене попросив купити тобі ось ці квіти. - Я розгорнула куплений по дорозі букет кремових троянд. - І ще сказати, що він дуже тебе любить і сумує.
   - І я його, скажи, що я його теж дуже люблю і чекаю! А ще скажи, що малюк вже брикається щосили і хоче якнайшвидше вийти на волю.
   - Обов'язково скажу! - Запевнила я її і поїхала в лікарню до брата.
  
   Сьогодні я опинилася на пагорбі серед безкрайнього волошково-маково-ромашкового поля. По яскраво-блакитному небу мчали дрібні баранчики хмар, яскраво світило сонце, легкий вітерець гнав квіткові хвилі із заходу на схід. Андрій у білосніжній розпущеній сорочці і синіх штанях біг назустріч молодій німфі у волошковім вінку на довгому золотавому волоссі. Зімкнувшись в обіймах, вони впали і покотилися, потонувши в квітах.
   Зі свого пагорба я відчула неймовірної сили кохання, котре піднімаючись від землі до неба, розливалося від Андрія та його дівчини по всьому полю до горизонту. Вони бігали один за одним, сміялися, падали, знову вставали і невимовне словами щастя відчувалося в кожному русі, кожному погляді, у кожній рисочці їхніх облич... Потім вони попрощалися, дівчина втекла за горизонт, а Андрій підійшов до мене і сів поруч.
   - Як я люблю свою Ладу! - Від надміру почуттів все його обличчя так і світилося.
   - А як же Марина? - Запитала я.
   - Яка Марина? - Не зрозумів Андрій.
   - Твоя дружина Марина. У вас з нею скоро народиться син.
   - Що ти таке кажеш? У мене немає ніякої дружини, і я не знаю жодної Марини!
   - Андрій. Все це, - Я повела навколо рукою, - тобі тільки здається. Насправді ти в комі. Ти потрапив в аварію і лежиш у лікарні. А твоя дружина теж лежить в лікарні.
   - Вона теж потрапила в аварію? - Брат з іронічною посмішкою подивився на мене.
   - Ні, вона на збереженні. Намагається зберегти твого сина... Там зовсім інше життя. Може, не така яскрава і повна пригод, як тут, але воно справжнє! Ну, спробуй зосередитися і повернутися!
   - Куди повернутися? До чого? Я не розумію, про що ти говориш. Я не знаю жодного іншого життя, крім цього. Мені що, треба ТУТ померти, щоб потрапити ТУДИ?
   - Мабуть.
   - Ти взагалі себе чуєш? Ти пропонуєш мені відмовитися від єдиного життя, яке в мене є, щоб потрапити невідомо куди! А може там, куди ти мене кличеш, нічого немає? А може там порожнеча?! - Андрій розхвилювався, схопився і втік...
   Я знову сиділа поруч з його ліжком і тримала нерухому руку...
  
   - У них дуже багато роботи. - Я знову вигадувала для Марини бесіду з братом. - Весь цей тиждень вони нікуди не вибиралися. Але Андрій казав, що ти йому постійно снишся: ви бігаєте по волошковому полю і зплітаєте вінки - обидва такі закохані і щасливі...
   - Ой, а він мені теж сниться! Тільки мені уві сні його чомусь дуже шкода. До чого б це?
   - До швидкої зустрічі! - Запевнила я Марину і скоріше пішла "на роботу".
  
   У кожен мій прихід до Андрія, я брала його за руку і потрапляла в його світ. ТАМ, у комі, у нього було бурхливе, повне пригод життя, а ТУТ, наяву, він лежав нерухомо і був схожий на труп. Зустрічаючись з братом ТАМ, я намагалася умовляти його повернутися СЮДИ, але він ставився до моїх слів як до марення.
   Ну як би ви поставилися до людини, яка б вмовляла вас померти, тому що після смерті вам стане краще?!.. Ми не знаємо, що чекає нас ТАМ, тому і боїмося вмирати. Так само і Андрій. Він не вірив, що все його життя не справжнє.
   А може він мав рацію? Може саме ТАМ життя справжнє, а ТУТ - примарне? Я вже зовсім заплуталася... Тому кожного дня потрапляла за ним у різні пригоди.
   От ми з ним мчимо через ліс, тікаючи від озброєних луками вершників, перескакуючи через повалені стовбури, ухиляючись від стріл, що свистять повз вуха, заплутуючи наші сліди, і раптом падаємо в глибоку яму. Дно ями утикане гострими кілками, що стирчать у небо, на двох з них корчиться ще жива вовчиця.
   Нам пощастило: я ковзнула по боку вовчиці і тільки злегка подряпала об кілок лівий бік, а Андрій встиг виставити при падінні свій щит, але інший кіл проткнув йому ногу. В цей час вершники під'їхали до ями і заглянули в неї. Ми сховалися між кілками під тулубом вовчиці і зачаїлися. Вершники пустили кілька стріл у темряву ями, але тільки вбили і так здихаючого звіра. Притиснувшись один до одного і прикрившись щитом ми просиділи під спливаючим кров'ю трупом близько півгодини, поки наші переслідувачі нишпорили навколо, намагаючись знайти наш слід.
   Потім, вже пізно вночі, допомагаючи один одному, ми вибралися з пастки і, орієнтуючись за зірками, пішли на північний захід. Нам треба було поспішати: від наших відомостей, здобутих у стані ворога, залежало життя цілого міста...
  
   Ми йдемо по печері, освітлюючи факелом свій шлях. Печера незвичайна - вона вимита гірським потоком, який постачав водою цілій долині з малими та великими поселеннями. Після невеликого землетрусу річка раптом зміліла. Логіка підказувала, що джерело завалило камінням. На його порятунок відправлялися різні люди і поодинці, і по кілька чоловік, але ніхто не повертався. Чоловічого населення в окрузі майже не залишилося. Лишалося лише два виходи: або ми вирішимо проблему з джерелом, або люди, які залишилися в живих, будуть змушені знятися з рідних місць і кочувати в пошуках іншої місцини для проживання.
   Спочатку ми йшли звивистим сухим руслом і не бачили нічого незвичайного. Потім нам почали траплятися трупи. Було видно, що люди намагалися втекти від чогось страшного, але їм це не вдалося. А потім у мозок стали заповзати якісь шиплячі звуки. І тут факел у руці Андрія потух.
   Шипіння посилилося і в темряві все більш виразно стало чути шарудіння. Я намагалася не рухатися, поки Андрій намотував на факел нову, змочену в смолі ганчірку і підпалював її. Коли йому це вдалося, ми виявили навколо себе сотні або навіть тисячі величезних змій. Зовсім випадково ми опинилися на великому камені з пласкою поверхнею, який огинала річка звивистих і шиплячих тіл. По стінах печери теж текли зміїні тіла, деякі з них почали заповзати і на наш камінь...
   Скуті жахом, ми на деякий час застигли, а потім Андрій, як завжди, взяв ініціативу в свої руки. Повільно ведучи факелом з боку в бік, він розгледів на стелі печери уступ у вигляді великого і товстого гака. Передавши мені факел, брат став спорожняти свою сумку - ми захопили з собою десятка два маленьких гарбузиків, наповнених порохом. Я допомагала йому, відганяючи особливо нахабних змій, тикаючи палаючим смолоскипом їм у морди.
   Розклавши гарбузики на камені, Андрій обхопив мене за талію і клацнув батогом вгору. Батін кілька разів обернувся навколо виступу і ми злетіли над каменем саме в той момент, коли на нього хлинув потік змій, що прагнули свіжого м'яса.
   - Кидай! - Крикнув мені брат, і я кинула в шиплячу гущину свій факел. Спалахнув порох у гарбузах, розгорілося гаряче полум'я, почувся запах смаженого м'яса. Наші ноги теж опалило, але на цей біль не було часу звертати увагу. Андрій однією рукою тримався за батіг, а другою утримував мене, а я, дістаючи по одному гарбузи зі своєї сумки, кидала їх у найбільш щільні скупчення змій. Пожежа посилювалася, змії горіли, ми висіли над усім цим пеклом...
   Сили покинули Андрія і ми впали вниз. На щастя, в цьому місці живих змій вже не було, під ногами тільки хрустіли їх обвуглені тушки. Витягнувши з-за спини ще два невикористаних факели, брат підпалив їх від тліючих зміїних тіл і один передав мені. Тепер у хід пішли короткі мечі. Ними ми вбивали живих змій і продовжували просуватися вглиб печери.
   Метрів через тридцять ми вперлися у кам'яний завал, з під якого сочилася тоненька цівка води, утворивши овальну калюжу приблизно два на три метри. В цій калюжі копошилось ще зо два десятки дрібних зміїних дитинчат. Не стримуючи гніву й огиди ми з Андрієм порубали їх, як салат, на дрібні шматочки.
   Прийшли до від відчуття тиші. Ніякого шипіння, ніякого шурхоту... Мабуть, нам вдалося знищити все лігво. Здираючи руки в кров, ми почали розгрібати кам'яний завал. Гострі і важкі камені піддавалися з трудом. Після півгодини неймовірних зусиль нам вдалося розгребти невеликий отвір. У нього я поклала три гарбуза, Андрій проклав до них гніт з просмалених ганчірок і поклав поруч свій факел. Схопившись за руки ми кинулися за вигин скельного русла.
   Пролунав вибух. І майже одразу по дну потекла вода, змиваючи залишки змій і кістки загиблих раніше людей. Деякий час нам вдавалося утримуватися на високих виступах, але потік все посилювався, нас змило і понесло до виходу. Мокрі, обдерті і обгорілі ми отямилися на березі каламутної річки, яка вже несла свої води по дну долини.
   - Нічого! Якщо вже ми вижили, то все у нас заживе! - Заспокоїв мене Андрій. - Головне, що людям нікуди не треба тепер йти...
  
   Мене притис до стінки покидьок у масці. Його товариші захопили наш літак і погрожують підірвати. Андрій лежить у проході без свідомості: його вирубили, коли він намагався роззброїти найближчого до нього терориста. Кілька пасажирів вже мертві. Через гул моторів прориваються завивання збожеволілих від страху жінок, зігнаних у хвостову частину.
   - На! - Покидьок врізав мені кулаком у живіт.
   Я зігнулася навпіл від болю і отримала удар в щелепу. Смак крові в роті викликав напад нудоти. Крізь напівзаплющені вії я побачила, як Андрій поворушився і почав обережно підніматися, намацуючи на підлозі щось підходяще в якості зброї. Йому трапився чийсь термос. Саме цей термос і врятував мене від наступного удару. Вихопивши у падаючого терориста пістолет, Андрій випустив кулю в нього, а потім, прикриваючись убитим, застрелив ще трьох.
   На звук пострілів з кабіни пілотів вискочив ще один чоловік у масці. Цього, заволодівши другим пістолетом, вже зняла я. Заглянувши в кабіну, ми побачили тіла вбитих пілотів і напівживу зв'язану стюардесу. За кермом нікого не було. Літак почав завалюватися набік і раптом різко пішов носом вниз.
   - Я впораюся! - Закричав Андрій, кидаючись до штурвала. - Займіться пасажирами!
   Вхопившись за скоби, ми з стюардесою дочекалися, поки літак перестало перевертати, і пішли в салон. Допомагаючи саджати і пристібувати уцілілих пасажирів, ми зовсім вибилися з сил.
   - Увага! Я саджу літак! - Пролунав у динаміках голос Андрія.
   Кілька хвилин жахливого трясіння і все застигло. Потім тишу порушили полегшені схлипи і говір пасажирів, всі кинулися до виходу.
   По трасі, на яку ми сіли, до нас вже мчали машини швидкої допомоги і поліції...
  
   - Якщо протягом трьох днів Ваш брат не вийде з коми, - Відводячи очі вбік, повідомив мені доктор, - Ми змушені будемо відключити апарати...
   Вже майже місяць Андрій перебував у комі, жодних зрушень не спостерігалося, лікарі почали вважати, що підтримка його життя апаратами тепер не представляється доцільною...
   Ну як мені вивести його ЗВІДТИ?! Які знайти аргументи?
   Ми пливли по морю на невеликій парусній яхті. Андрій стояв за штурвалом, ловлячи свіжий вітер і несучись по трьохбальним хвилям. Збоку, то відстаючи, то обганяючи нашу яхту, стрибала парочка веселих дельфінів.
   - Краса! Море, вітер, сонце, сво-бо-даааа!!! - Кричав від надлишку почуттів, переповнений радістю життя брат.
   - Краса. - Сумно відповіла йому я. - І ця краса закінчиться через три дні.
   - Чому?
   - Бо тебе відключать від апаратів і ти помреш.
   - Знову ти за своє! - На обличчя Андрія набігла хмаринка роздратування. - Навіть якщо мене, як ти кажеш, ТАМ відключать, це не означає, що я ТУТ теж обов'язково помру. Може, ТУТ моє життя так і буде продовжуватися.
   - Може і буде, а може і ні. Але я точно знаю, що якщо ти спробуєш вийти з коми, ТАМ ти будеш жити.
   - Ну як ти не розумієш?! Я просто не можу уявити собі життя ТАМ. Я про нього нічого не знаю. - Андрій повернувся до мене, кинувши штурвал.
   - От прокинешся і дізнаєшся. Я тобі допоможу.
   - Ні, краще я помру ТУТ, де мені все зрозуміло, чим погоджуся піти ТУДИ, де мені нічого не відомо... - І тут поривом вітру розгорнуло вітрило і Андрій полетів за борт.
   Поки ми розмовляли, шторм посилився до чотирьох-п'яти балів. Хвилі накривали мого брата і тягнули його на дно. Ні про що не думаючи, я стрибнула за ним. Розбурхане море ніяк не давало мені наблизитися до Андрія. Тільки хвилин через двадцять, зовсім втомившись, я, нарешті, змогла доплисти до вже знесиленого і дивом тримаючогося на поверхні брата. Голова його була пробита і з неї текла кров. Шторм все посилювався, вода була холодна, берегів видно не було. Нам загрожувала неминуча смерть.
   - Ну ж, Андрюха! Зважуйся: або ми зараз загинемо, або ти вийдеш з коми і ми будемо жити в реальному житті!
   - Я не можу!
   - Що не можеш?! Зараз ми потонемо! Просто скажи: "Я згоден вийти з коми!" І пірни за мною!
   - Так просто?! Я не вірю!
   - У тебе немає вибору! Просто повір!! Просто погодься!!!
   - Гаразд! Я вірю тобі! Я згоден вийти з коми!..
   Я схопила Андрія за руку і пірнула в глибину разом з ним...
  
   Навколо щось кричали, бігали люди в білих халатах. Боліла голова. Я лежала на ліжку, а наді мною була абсолютно біла стеля. Насилу повернувши голову, я побачила на сусідньому ліжку Андрія. Він лежав з відкритими очима і дивився на мене.
   І тут я відчула біль. Боліла ліва рука. Скосивши на неї очі, я побачила, що її щосили стискає рука Андрія. Моя рука посиніла, його - побіліла. Доктор міцної статури намагався нас розділити, але у нього нічого не виходило.
   - Андрій, відпусти мене. - Прошепотіла я. - Ми повернулися.
   І він розтиснув пальці ...
  
   В цей день до Марини я поїхати не змогла. У мене абсолютно не було сил. Їх вистачило лише на те, щоб повідомити їй, що Андрій завтра повертається з Африки, а я готуюся до його зустрічі.
   Марина так зраділа, що вночі у неї почалися пологи. Про те, що у нас з'явився хлопчик, ми дізналися тільки вранці.
   - Уявляєш! Такий богатир - п'ятдесят два сантиметри, три чотириста вагою! І прямо викапаний Андрюха!!! - Кричала щаслива матуся в трубку.
   - Маринка! Ми їдемо до тебе!!! - Відібрав у мене трубку новоспечений татусь. - Я повернувся!!!
   Як не пручалися лікарі, як не вмовляли, що після такої тривалої коми необхідні дослідження, аналізи, реабілітація, Андрій нічого не хотів слухати. Похитуючись, він встав з ліжка. Кілька разів впав, пробуючи ходити по палаті. Одягаючись, не міг потрапити в штани і рукави. Нарешті, з моєю допомогою, йому все вдалося, і ми помчали на таксі в пологовий будинок.
   Щаслива Маринка навіть не звернула уваги на те, що приїхавший з Африки чоловік має якусь неприродну блідість. Вона раділа, показувала дитину, цілувала так довго не баченого чоловіка, будувала плани на майбутнє і взагалі перебувала в якійсь ейфорії.
   У такій же ейфорії перебував і Андрій. Він виринув у справжнє життя і воно накрила його по повній.
   Уже вдома, коли ми залишилися одні, я запитала:
   - Ти пам'ятаєш про те життя, про життя в комі?
   - Так. - Трохи подумавши, відповів Андрій. - Але все якось невиразно і тьмяно... Наче я давним-давно дивився якийсь старий, чорно-білий фільм, а тепер намагаюся його пригадати...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com Л.Джейн "Чертоги разума. Книга 1. Изгнанник "(Антиутопия) А.Верт "Пекло"(Боевая фантастика) С.Нарватова "4. Рыцарь в сияющих доспехах"(Научная фантастика) К.Федоров "Имперское наследство. Вольный стрелок"(Боевая фантастика) P.Ino "Война с разумом"(Киберпанк) С.Панченко "Ветер. За горизонт"(Постапокалипсис) А.Нагорный "Наследник с земли. Становление псиона"(Боевая фантастика) М.Юрий "Небесный Трон 3"(Уся (Wuxia)) М.Атаманов "Искажающие реальность"(Боевая фантастика) В.Соколов "Мажор 4: Спецназ навсегда"(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Батлер "Бегемоты здесь не водятся" М.Николаев "Профессионалы" С.Лыжина "Принцесса Иляна"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"