Аннотация: Кiлька тисячолiть тому на Землi сталася загальна ядерна катастрофа. Нащадки людей, якi вижили, намагаються зберiгати i передавати наступним поколiнням залишки цивiлiзацiї...
МУТАНТИ
ПОВIСТЬ
(9 червня 2017 року)
Фос-П'ять-Перший
Щороку ми повиннi здавати Научникам свої щоденники, в якi записуємо все, що бачили, що знаходили у своїх походах, якi думки до нас приходили, на якi вiдкриття наштовхували. Записи ми ведемо на пергаментах - спецiально вироблених шкiрах великих тварин. Научники потiм це все читають, що не потрiбно - спалюють або вiддають для читання малюкам, а що вважають корисним, - переписують: випалюють на дерев'яних дощечках, пишуть на глиняних табличках або навiть висiкають на каменях. Це потрiбно для того, щоб зберiгати i передавати з поколiння в поколiння Цивiлiзацiю. Адже пiсля Великого Вибуху, який стався три тисячi рокiв тому (якщо точнiше, то 3127 рокiв тому) людська Цивiлiзацiя, як кажуть Научники, дуже сильно деградувала.
Тому ми з самого дитинства вчимося писати - спочатку паличками на пiску, потiм крейдою або глиною на каменях i дошках, потiм чорнильними паличками на пергаментi, потiм на глиняних чи дерев'яних табличках i на скелях. Ну, i читати, зрозумiло, теж вчимося. Це щоб всi могли читати написи на стародавнiх артефактах. I щороку ми виготовляємо новi щоденники, щоб продовжувати записи.
Зараз саме час роздумiв i записiв (вiн у нас настає пiсля обiду), i менi захотiлося пiдсумувати все те, що я дiзнався за п'ятнадцять рокiв свого життя. П'ятнадцять, правда, менi виповниться тiльки через два мiсяцi. Тодi я здам екзамен з паркуру, отримаю власне iм'я i зможу брати участь у Великих Шлюбних Iграх.
А поки мене звуть Фос-П'ять-Перший: Фос - власне iм'я мого батька, П'ять - я п'ята дитина в родинi, Перший - я перший син у нашiй родинi.
Моєму батьковi Фосу вже тридцять два роки. Ще три роки i вiн, почавши лисiти, пiде у Научники. Найстаршому Научнику нашого племенi - страшно навiть уявити! - сорок чотири роки!!! Його тiло вже зовсiм позбулося вовни, йому доводиться закутуватись у шкури тварин або у в'язаний з їх шерстi одяг, а ходити вiн уже зовсiм не може. Таких довгожителiв немає в жодному найближчому племенi, адже середня тривалiсть життя людей становить тридцять вiсiм рокiв. А у нас аж вiсiм Научникiв перевалили за сорок!
Кажуть, до Великого Вибуху люди жили в середньому по вiсiмдесят рокiв (це в два рази бiльше, нiж зараз!), а деякi доживали навiть до ста i бiльше. Але я в це не вiрю, думаю, це просто казки, якими завжди прикрашають життя Древнiх. Ну якими ж висохлими старцями вони могли б бути, якщо у людей дитинство триває десять рокiв, юнiсть - ще п'ять рокiв, потiм зрiле життя - до тридцяти п'яти i старiсть, вiк Научникiв. Що, шiстдесят п'ять рокiв човгати немiчним дiдом? Нi вже, вибачте! Я б взагалi старiсть скасував. Хоча, хто ж тодi буде передавати Цивiлiзацiю?
За сiмнадцять рокiв подружнього життя вiд батька народилося тридцять п'ять дiтей, з них двадцять дев'ять дiвчаток i шiсть (я в тому числi) - хлопчики! Це Я - п'ятнадцятирiчний Фос-П'ять-Перший, потiм дванадцятирiчний Фос-Одинадцять-Другий, дев'ятирiчний Фос-Вiсiмнадцять-Третiй, шестирiчний Фос-ДвадцатьЧетире-Четвертий, чотирьох-рiчний Фос-ДвадцатьДевять-П'ятий i майже досяг одного року Фос-ТрiдцатьДва-Шостий. Зараз двi дружини батька ось-ось мають народити i, за всiма прогнозами, ми очiкуємо ще одного хлопчика. Хлопчики, а вiдповiдно i чоловiки, в нашому племенi велика рiдкiсть. Сiм'ї складаються з одного чоловiка, трьох жiнок i всiх їхнiх дiтей. Дiти живуть з батьками до десяти рокiв, а потiм до п'ятнадцяти бiгають у зграях.
З моїм батьком зараз живуть двi дружини (третя в минулому роцi пiшла до Самотнiх), п'ятнадцять дiвчаток i чотири хлопчики. Решта, i я в тому числi, вже пiшли у зграї, двi старшi сестри вже мають чоловiкiв в iншому племенi, кiлька сестер загинуло... Смертнiсть у нас вже не така велика, як ранiше. А своїх померлих, на вiдмiну вiд тварин, ми ховаємо: закопуємо в землю i ставимо зверху камiнь, до якого примазуємо глиною табличку з iменем.
Цього року вiд нашого племенi по лiсах бiгають двадцять три зграї. Кожен обирає собi зграю до душi: можна зiбратися братам i сестрам, можна долучитися до якогось ватажка, можна зiбрати власну зграю з iнших сiмей. Кожна зграя займає одну з руїн Древнiх або вiдкопує собi нову - наш лiс вирiс над якимось древнiм мiстом, тому споруд, придатних для життя, можна знайти скiльки завгодно. Але ми не закопуваємось, як Затхлякi, пiд землю, нам потрiбне свiже повiтря. Був би навiс над головою вiд дощу, i досить.
Всього в нашiй зграї сiмнадцять чоловiк - три хлопчика i чотирнадцять дiвчаток. Наш Ватажок - Нор-Дев'ять-Другий - великий хлопчик зростом два метри сiмнадцять сантиметрiв. Вже зараз можна помiтити, як на нього задивляються всi нашi дiвчатка. Крiм Шери-П'ять. Вона дивиться своїми яскраво зеленими очима на мене, хоча у мене зрiст нижче середнього - всього два метри. Третiй хлопчик - мiй брат Фос-Одинадцять-Другий, якому дванадцять рокiв. Моїй сестрi Фосi-Чотири теж виповнюється п'ятнадцять i вона також, як i я, готується до отримання власного iменi. У нашiй зграї бiгають ще двi моїх сестри - чотирнадцятирiчна Фоса-Сiм i дванадцятирiчна Фоса-Десять. Ще три сестри вибрали собi iншi зграї.
У п'ятнадцять рокiв, пiсля Шлюбних Iгор, дiвчатка отримують звання жiнки, обирають собi чоловiка i, як правило, йдуть до iншого племенi. Хлопчики, отримавши звання чоловiкiв, стають хранителями сiм'ї. Я мрiю, що Шера-П'ять вибере мене... Двi моїх старших сестри в минулому роцi вже отримали власнi iмена i знайшли свої родини в сусiдньому племенi. Мiсяця за два вони, напевно, вже народять своїх перших дiтей. Не знаю, ми не спiлкуємося з тими, що пiшли...
Тож чому нас вчили у школi? У першу чергу - паркуру, вiн необхiдний для виживання у лiсi серед покручених дерев, завалiв, кратерiв, буреломiв, древнiх руїн i диких тварин. Потiм читання та письма. Трохи iсторiї - люди не можуть бути людьми, якщо не знають, звiдки починаються. Ну, й пошук артефактiв... А ще, як добувати вогонь, як знаходити глину, як з неї лiпити i як її обпалювати. Як добирати палицi i метати списи. Якi в лiсi водяться тварини i якi фрукти i овочi можна їсти. I це все - до десяти рокiв! Все iнше ми повиннi дiзнаватися у своїх бiгах по лiсi, зi знахiдок у древнiх мiстах, а також ставлячи питання Научникам...
Кажуть, до Великого Вибуху людей на Землi було дуже багато - вони заселяли всю планету, жили i на сушi, i на водi, i навiть на iнших планетах. У школi (просто пiщаний берiг рiчки, де зручно писати паличками) нам показували на небi Марс - маленька така зiрочка. Цiкаво, пiсля Великого Вибуху на Марсi люди вижили?..
Лоракс.
Сьогоднi я, отримавши звання Наставника, вперше проводив уроки для дiтей. Менi дiсталися найменшi - п'ятирiчки. Тепер до їх повнолiття цiлих сiм рокiв, якщо доживу до тридцяти п'яти (середня тривалiсть життя людей), я постiйно буду з ними: i в класах, i в подорожах, i пiд час сну. Наша Рада Вчених i Директорiв, пiклуючись про збереження Цивiлiзацiї, щороку перерозподiляє людей на рiзнi види робiт. Я вже був i рудокопом, i сталеваром, i електриком, i переписувачем... А от тепер, ставши лiтнiм двадцяти семирiчним чоловiком, отримав посаду Наставника i буду передавати знання дiтям. Хотiлося б дожити до випуску своєї групи...
Увiйшовши до класу, я побачив шiстнадцять пар допитливих очей.
- Привiт, дiти! - Сказав я. - Ви вже стали великими, вже багато чому навчилися в дитячих групах, а тепер прийшов час, вивчаючи Знання, ставати людьми i приносити користь нашому суспiльству. Тому сiдайте на велосипеди i починайте крутити педалi - таким чином генератори нашого Бункеру будуть поповнюватися електрикою. Запам'ятайте: саме завдяки електрицi ми залишилися людьми.
I дiти, i я сiли на закрiпленi велосипеди i взялися до роботи.
Так само приступили до навчання дiти й в iнших класах - адже вбирати Знання можна не вiдриваючись вiд крутiння педалей. А я почав свiй перший урок з розповiдi про Великий Вибух.
До Великого Вибуху людей на Землi було дуже багато i вони будували мiста на поверхнi. У них були рiзнi машини i для робiт, i для перемiщень по землi й у повiтрi, i навiть для польотiв у космос. А потiм стався Великий Вибух i майже всi загинули або стали мутантами. Тiльки тi, хто завчасно побудував пiдземнi Бункери i встигли в них сховатися, змогли зберегти Цивiлiзацiю i залишитися людьми.
Наш Бункер будувався на десять тисяч чоловiк, це були найдостойнiшi люди: вченi, iнженери, електрики... I чоловiкiв, i жiнок врятувалося приблизно порiвну, тому наше суспiльство складається з сiмейних пар. Дiти до п'яти рокiв живуть з батьками, з двох рокiв отримуючи первиннi навички в дитячих групах. Потiм, з п'яти до дванадцяти рокiв вони навчаються в класах i живуть вже з Наставниками. У дванадцять, ставши повнолiтнiми i отримавши розподiл, люди починають працювати в Бункерi, можуть створювати пари i ростити дiтей. У мене теж була пара - Горана, ми з нею виростили по черзi чотирьох дiтей до п'яти рокiв, потiм вони пiшли до Наставникiв i ми втратили їх слiд. Старшi вже давно стали дорослими, а молодшi... Можливо, хтось iз них навчається у сусiднiх класах...
Бункер iснує завдяки електрицi - це i наше освiтлення, i робота плавильних печей або ковальського молота, i рух електровiзкiв, i видобуток руди... Усюди, на стiнах можна побачити намальованi ще Древнiми електричнi схеми нашого Бункеру, фарба на яких постiйно оновлюється. Зараз у нашому Бункерi живе чотири тисячi шiстсот сiмдесят п'ять чоловiк. Управляє населенням Бункеру Рада Вчених i Директорiв.
Через кiлька столiть пiсля Великого Вибуху, вивчаючи карту Бункерiв Країни, намальовану на стiнi у Великiй Залi, Рада Вчених i Директорiв прийняла рiшення прокопувати новi тунелi у напрямку до iнших Бункерiв. Виявляється, люди в них теж вижили i теж прокладали новi тунелi. Таким чином, наша цивiлiзацiя має розгалужену мережу тунелiв, що зв'язують вже бiльше шiстдесяти Бункерiв. Перемiщуємося ми по тунелях або на велосипедах, або на електровагонетках, обмiнюємося знаннями, допомагаємо в особливо складних роботах.
Чим люди вiдрiзняються вiд тварин i мутантiв? По-перше, ми зберегли писемнiсть i Знання. По-друге, ми користуємося електрикою. По-третє, на вiдмiну вiд зарослих шерстю мутантiв, якi живуть на поверхнi i дихають отруйним, переповненим киснем, повiтрям, ми - безволосi i дихаємо людським, багатим на вуглекислий газ повiтрям пiдземель. Мутанти їдять все те, що знаходять на поверхнi: рослини i тварин. Ми, як цивiлiзованi люди, харчуємося тим, що вирощуємо на фермах: у нас культивуються кiлька видiв грибiв, розводяться опаришi i бiгають дикi щури. Є у нас i тварини-друзi - це Крисяки. Якщо дикi щури досягають тридцяти сантиметрiв у довжину, то Крисяки, якi врятувалися разом з нами пiсля Великого Вибуху, мають довжину понад сiмдесят сантиметрiв i висоту в холцi до пiвметра. Крисякiв ми навчилися дресирувати i вони, навiть, допомагають нам у полюваннi на диких щурiв. Так само, як i люди, Крисяки не мають шерстi, а дикi щури - волохатi. Це тому, що вони, переважно, живуть на поверхнi пiд дiєю шкiдливого сонячного випромiнювання i в умовах пiдвищеного вмiсту кисню, а пiд землю забираються не надто глибоко. Ось там-то нашi Крисяки їх i ловлять: iнодi вбивають i приносять тушки, а iнодi приносять живих. Щоб утримувати живих щурiв, необхiдно влаштовувати для них камери з зовнiшньою вентиляцiєю, iнакше в наших умовах вони швидко гинуть.
Так само доводиться поводитися i з спiйманими мутантами - саджати їх у вентильованi камери i годувати тiльки приготованою в електропiчах їжею. Ми ж можемо їсти гриби i опаришiв сирими, i тiльки щурiв обсмажуємо - невiдомо ж, якi мiкроби у них можуть бути.
Мутанти - це величезнi, бiльше двох метрiв у висоту людиноподiбнi iстоти, якi бiгають i стрибають по деревах на поверхнi. Звичайно ж, нiякої цивiлiзацiї вони зберегти не змогли. У них немає нiяких iнструментiв i зброї, крiм палиць i копiй, i вони користуються для приготування їжi вогнем, а не електрикою. Крiм того, своїх померлих вони нерацiонально закопують у землю...
Фоса-Чотири
Перший брат щось вже дуже багато пише. Мабуть, пiдводить пiдсумки перед iспитом. Треба б i менi помiркувати. З чого б почати?.. Почну з самого початку!
Спочатку був Великий Вибух... Напевно, Древнi знали, що вiн вiдбудеться. Iнакше як би вони здогадалися зiбратися в одну велику зграю - бiльше тисячi, я таких цифр i не знаю - в основному жiнки, дiти i науковцi, i пiд керiвництвом кiлькох десяткiв чоловiкiв, якi називалися "Рота Порятунку", вирушили в гiрськi лiси, де i змогли вижити. Спочатку чоловiкiв було дуже мало, кожному доводилося створювати сiм'ї з п'ятдесяти чи сорока жiнок. Легенди розповiдають, що спочатку дуже багато людей вмирало: якiсь хвороби, не вистачало їжi... Але потiм вони якось пристосувалися, та й рослин i тварин стало бiльше. Люди спустилися з рятiвних гiр i стали кочувати по лiсах. Загалом, зараз у нашому племенi людей знову бiльше тисячi. Виявляється, пiсля Великого Вибуху вижило в лiсах i горах ще кiлька племен людей. З двома, що перекочували звiдкись здалеку, ми налагодили шлюбнi вiдносини. Решта людей або вимерли або стали мутантами...
Научники кажуть, що мутанти можуть бути зовсiм рiзними. Але я бачила тiльки Затхлякiв - це такi абсолютно лисi (i спини, i руки, i ноги, i голови - зовсiм без волосся!), маленькi (до метра шiстдесяти сантиметрiв), блiдi, жовтувато-сiрi iстоти з величезними сiрувато-блакитними, майже безбарвними очима, якi живуть у древнiх руїнах. Колись, перед Великим Вибухом, вони вирiшили сховатися в бункерах - таких пiдземних спорудах. Як вони там пiд землею жили без повiтря i рослин, я не знаю, напевно, погано. Тому i стали мутантами...
Коли зграя знаходить серед лiсу залишки поселення, починається збiр артефактiв. За цими артефактами Научники намагаються вiдновити досягнення Древнiх, щоб зберегти Цивiлiзацiю. Збирати артефакти треба дуже обережно, адже серед них може виявитися зброя. Зброя - це табу, саме через неї стався Великий Вибух i знищив Древнiх. Тепер у нас немає зброї, тiльки палицi, камiння, списи i вогонь. Як кажуть Научники, саме вогонь зробив з мавпи людину. Хто такi мавпи, нiхто не знає, вони давно вимерли...
У пiдземних примiщеннях древнiх поселень й живуть Затхляки. Одного разу наша зграя, розкопуючи давнi тунелi, натрапила на кiлькох Затхлякiв - парочку нам вдалося зловити, iншi втекли вглиб. Так от цi Затхляки, виявляється, не виносять чистого повiтря! Спочатку вони нiби п'янiють, як вiд перебродившего фруктового соку, їхнi дiї стають млявими i безглуздими, потiм вони падають, закотивши очi, а через деякий час помирають. На сонцi їх гола шкiра покривається червоними плямами, а потiм пузирями, якi лопаються. Науковцi кажуть, що вони живуть у темрявi при великiй концентрацiї вуглекислого газу, а наше багате киснем повiтря для них - як отрута. Крiм маленького зросту i вiдсутностi волосся, вони й багато в чому iншому не схожi на людей. Наприклад, у них дуже тонкi кiстки - це щоб пролазити у вузькi нори. Ноги у них довгi i не мають таких розвинених пальцiв, як у нас - це тому, що вони не лазять по деревах. Вони дуже слабкi - у нас навiть немовлята мають бiльш розвинену мускулатуру! I вони постiйно ходять тiльки на двох ногах. Ми, завдяки постiйним заняттям з паркуру, вмiємо i стрибати, i бiгати, i перекидатися, i висiти, i лiтати, i... чого тiльки не вмiємо! Тому ми i залишилися людьми!
Якуб Спенсер Хакер.
Я, Якуб Спенсер Хакер, нащадок роду Комп'ютерникiв, Iнженер в чотирнадцятому поколiннi, двадцятирiчний людино-чоловiк, сьогоднi отримав Диплом! З завтрашнього дня я буду працювати на машинобудiвному заводi - прикладати свої знання i вмiння для виробництва метало-видобувних роботизованих самоходок. А сьогоднi у мене вихiдний.
Спочатку ми - я i ще сiм дипломникiв (чотири людино-чоловiки i чотири людино-жiнки) - вiдзначили своє повнолiття бенкетом у буфетi. Потiм погуляли по саду, поплавали в басейнi i вирушили на чотиригодинну змiну робити повiтря.
Легенди розповiдають, що колись люди жили на Землi. Потiм там стався Великий Вибух i всi люди загинули. Врятувалися тiльки тi, хто в цей час жив у поселеннях на Марсi або, готуючись до Великого Вибуху, побудували космiчнi кораблi i завчасно стартували з гинучої планети. Саме марсiани зберегли людську цивiлiзацiю. Навiть, якщо на Землi хтось i вижив, то вони стали мутантами i не можуть називатися людьми, адже умови життя там дуже змiнилися...
Вже тодi, до Великого Вибуху, на Марсi iснувало кiлька поселень - пiдземнi (правильно було б називати подмарсiанськi, але у нас так прийнято) споруди для житла, заводи для виробництва машин i комп'ютерiв, крiм того, кожне поселення має свiй повiтряний завод. Ми виробляємо повiтря безперервно, адже воно потрiбне не тiльки для життя у поселеннi, але й для створення атмосфери. За тi 3125 рокiв, що iснує марсiанська цивiлiзацiя, наша атмосфера стала набагато сприятливiшою для людей i деяких тварин, яких ми привезли з Землi. В середньому, в цiй, поки ще розрiдженiй, атмосферi можна провести близько пiвтори години, а деякi, особливо тренованi люди можуть безболiсно гуляти там цiлих шiсть годин! А от кiшки i свинки (ранiше їх чомусь називали морськi свинки) iнодi проводять у вiдкритiй атмосферi по кiлька днiв. Крiм повiтряних заводов над створенням атмосфери працюють i рослини: водоростi i трави. Вже проводяться дослiди з висадки на поверхню деяких овочiв, кущiв i дерев.
Зараз, пiсля трьох тисячолiть, Марс став дуже густонаселеною планетою - у нас вже бiльше тисячi великих мiст i близько чотирьох тисяч невеликих поселень. Наше поселення ще не отримало звання мiста, хоча вже доросло до нього. Поки воно називається Поселення 2137, але вже через рiк отримає мiську назву. Назви даються поселенням, що розростаються, раз на десять рокiв.
Робота на повiтряному заводi не вимагає особливих зусиль - треба просто стежити за роботою автоматiв, що розщеплюють воду, вуглекислий газ та iншi сполуки на кисень, азот i iншi складовi повiтря. Води у нас на Марсi багато: ми видобуваємо її з льоду пiд поверхнею, а також транспортуємо з космосу невеликi крижанi брили. Потрапляючи в атмосферу, крижанi астероїди частково випаровуються i тодi на Марсi йде дощ...
Стежачи за рiзнокольоровими лампочками пульта управлiння, я згадав прекраснi помаранчевi очi Iнни Рости Гiдравлiки... Вона молодша за мене на два роки, але мiж нами вже зародилася симпатiя. А познайомилися ми з нею саме на поверхнi: тодi вона з групою таких же пiдлiткiв прибула з сусiднього поселення на трудовi канiкули, i ми висаджували водоростi у щойно побудованому канали. Працювали ми, зрозумiло, в масках i з аквалангами за спиною, але все одно я одразу ж розгледiв її витончену фiгуру - плечi близько шiстдесяти сантиметрiв, талiя - не бiльш п'ятдесяти в окружностi, округла грудна клiтка i тонкi довгi ноги... Коли вона стане повнолiтньою i отримає свiй Диплом, я мрiю з нею одружитися... А поки ми спiлкуємося лише по скайпу, адже вона повернулася у своє Поселення 3447...
Фос-П'ять-Перший.
Навiть якщо на Марсi люди i вижили, вони цiлком могли за цi тисячi рокiв стати мутантами. Це нам пощастило, що наших предкiв вивела в гори "Рота Порятунку". Там, у горах, у нас збереглося священне Мiсце Порятунку - велика галявина, обмежена з одного боку лiсом, а з iншого - горами, в яких промитi водою просторi печери. Кожнi п'ять рокiв Научники споряджають туди експедицiю: парочку не зовсiм старих Научникiв, парочку чоловiкiв, парочку жiнок, парочку зграйникiв-хлопчикiв i парочку зграйникiв-дiвчаток - як то кажуть, "кожної тварi по парi".
Вони йдуть до мiсця нашого спасiння бiльше тижня. Там нашi посланцi дякують Предкiв вiд iменi всього племенi за те, що зумiли зберегти Цивiлiзацiю i передати нам Знання. Потiм неподалiк у лiсi риється могила - туди складають кiстки Научникiв з попередньої експедицiї. Покладаються фрукти до пам'ятника "Роти Порятунку", витесаному просто у скелi, i вiдбувається велика трапеза на їх честь. Для цього поляна розчищується вiд захопивших її лiсiв, посерединi викладається велике багаття зi зламаних дерев i кущiв, а на багаттi смажаться зiбранi на околицях фрукти, овочi i вбитi тварини. У великих стародавнiх кам'яних чанах за допомогою дерев'яних палиць вичавлюється сiк i змiшується з водою, яка витiкає з бiчної печери. За десять днiв, якi там проводить експедицiя, сiк поступово бродить i до кiнця експедицiї перетворюється на слабке вино.
Основним завданням експедицiї є вiдновлення стародавнiх написiв i малюнкiв на стiнах печер, для чого готуються рослиннi i мiнеральнi фарби. Крiм того, Научники все уважно розглядають i читають, а деякi письмена i малюнки змушують переписувати i замальовувати на пергамент, щоб потiм в племенi перенести їх на бiльш довговiчнi носiї - глину, дерево, камiнь.
На десятий день паломники влаштовують велике полювання - заготовлюються продукти (соляться, коптяться, смажаться, в"яляться) для двох Научникiв, якi в плем'я вже не повернуться - до кiнця своїх днiв вони будуть вiдновлювати спадщину Предкiв.
Останнього дня знову влаштовується бенкет з вином. Вранцi всi члени експедицiї, крiм Научникiв, вiдправляються у зворотнiй шлях. Дорога назад, вже не обтяжена старими Научниками, триває всього близько чотирьох днiв, адже в похiд вiдправляють найкращих майстрiв паркуру - стародавньої спадщини предкiв, завдяки якiй люди зумiли вижити в суворих умовах пiсля Великого Вибуху...
Марлена.
Ура!!! Менi виповнилося двадцять п'ять i я стала повнолiтньою! Це означає, що тепер я можу плавати, куди захочу, з ким захочу i коли захочу!!! А основним моїм призначенням пiсля рiчного плавання буде народження нових людей i їх вирощування в прайдi до десяти рокiв. Це дуже вiдповiдальне завдання, адже людьми бути не так вже й просто - треба засвоїти всi знання нашої цивiлiзацiї, навчитися користуватися всiма її досягненнями, а потiм, ставши дорослими, передати новим людям.
Кажуть, ранiше люди жили на сушi. Уявляєте?! Але щось у них там пiшло не так, а може вони щось накоїли, i стався Великий Вибух. Пiсля цього Вибуху прийшла Довга Ядерна Зима i на сушi нiхто не вижив. Вдалося врятуватися лише тим, хто побудував пiдводнi Купола в океанi i завчасно у них сховався. Люди пiд водою зумiли зберегти цивiлiзацiю, навчилися вирощувати поживнi водоростi, розводити породи цiнних риб, використовувати допомогу приручених дельфiнiв i китiв, полювати за допомогою акулопсiв i, зрозумiло, пiдтримувати всi системи життєзабезпечення в робочому станi, а також будувати новi Купола. Для цього у нас iснує кiлька заводiв - у кожного Купола своя спецiалiзацiя. Я цим особливо не цiкавилася, бо ще в прайдi у мене визначили хорошi гени i готували до виробництва потомства. Людям, щоб не стати мутантами, за генофондом треба стежити!
Кажуть, мутанти живуть на Островi. У давнину, перед Великим Вибухом, до Купола потрапили не всi охочi, багатьом просто не вистачило мiсця, хоча вони й прибули сюди на великих кораблях. Тодi їм довелося залишатися на кораблях або висаджуватися на Острiв, який розташований в тридцяти кiлометрах вiд нашого Купола. Пiсля Великого Вибуху, отримавши величезнi дози радiацiї, багато хто з них загинули, але деякi врятувалися в укриттях на Островi i, зрозумiло, почали мутувати. Деякий час люди ще пiдтримували вiдносини з мутантами, але потiм вiдмiнностi ставали все бiльш помiтними й було встановлено табу на спiлкування. Їм не дозволялося виходити в море далi Каменя, а нам не дозволялося пiдпливати до острова.
Камiнь - це одинокий скелястий острiвець, що стирчить з води в п'яти кiлометрах вiд Острова. На таку ж вiдстань поширюється табу i по всьому периметру Острова.
Цiкаво, на скiльки вiдрiзняються вiд людей мутанти тепер, пiсля трьох тисяч рокiв iзоляцiї?..
Фоса-Чотири.
Всього через тиждень вiдбудеться iспит з паркуру i всi ми, п'ятнадцятирiчнi, отримаємо власнi iмена! Старшi чоловiки племенi вже розмiтили трасу через лiс i гори, подекуди ускладнили її за допомогою штучно створених перешкод, позначили мiсця суддiв. Жiнки закiнчують в'язання рiзнокольорових вовняних шарфiв i шапочок, якi будуть вручатися переможцям змагань. Зграйники запасають провiзiю - м'ясо, фрукти, овочi i чавлять сiк. А ми, п'ятнадцятирiчнi, зiбравши всiх собак племенi, носимося по лiсi, вправляючись у паркурi!
Собаки живуть з нами ще з часiв Великого Вибуху. Вони пiшли в гiрськi лiси разом з людьми. Всi iншi домашнi тварини, яких, кажуть, у Древнiх було безлiч, або вимерли, або мутували й стали дикими. На деяких з них нам належить полювати - адже здобич, убита пiд час iспиту, вважається найцiннiшою. От би менi попався якийсь конелось чи свiнокорова... Хоча i кiлька дрiбних хрюнебiлок або бронеїжакiв теж було б не погано - лише б не прийти до старту останньою та ще й з порожнiми руками. Тодi ганьби не оберешся! Можуть, навiть, власного iменi до наступного року не дати...
Пiтер Рудий.
I чому мене весь час тягне до моря? Просто мана якась... Отак можу сидiти на березi годинами i дивитися, як на пiсок набiгають хвилi... Кажуть, до Великого Вибуху люди вмiли подорожувати по морю на якихось кораблях (що за кораблi? Поняття не маю!), i називалися моряками. Може, я нащадок морякiв? А може, у мене просто занадто багато вiльного часу? Он дехто, наприклад, пiсля робiт у полi чи на городi, нагодувавши i напоївши живнiсть, щось малюють, роблять музичнi iнструменти, пишуть вiршi i пiснi, танцюють на худий кiнець! А я що? Сиджу i мрiю... Нiякої користi для цивiлiзацiї. Так i на мутанта недовго перетворитися... А людина повинна розвиватися, вивчати iсторiю, створювати предмети мистецтва... Ну хоч до чогось у мене є здiбностi? Хоч щось менi подобається?
Менi подобається мрiяти... Наприклад, як було б здорово зустрiтися з Давнiми. Я читав, що наша Земля дуже велика i кругла, як куля. На нiй було багато материкiв i островiв. Не знаю, збереглися вони пiсля Великого Вибуху чи нi, адже ми живемо на Островi i нiчого навколо, крiм моря i Каменя не бачимо. На всiх материках i островах ранiше жили люди, але врятуватися вдалося лише нам, що припливли на кораблях до цього острова. Решта або померли, або стали мутантами.
От би опинитися на тому Каменi i подивитися на море з нього... Цiкаво, воно там таке ж темно-синє, яким здається звiдси?.. За легендами, у морi живуть Русалки. Це такi мутанти, якi ранiше були людьми, але потiм, пiсля Великого Вибуху, пiшли жити пiд воду. Напевно, вони дихають у водi за допомогою зябер, як риби. А може, як дельфiни... Не знаю, нiколи не бачив Русалку...
Ранiше, багато столiть тому, кажуть, люди i русалки дружили. Але потiм чомусь їх шляхи розiйшлися i була встановлена межа - Камiнь, за який нi їм, нi нам запливати не можна... А так кортить! Я взагалi люблю плавати - i просто так, без нiчого, i на колодi, i на зв'язцi очерету. Я навiть спробував якось зв'язати разом кiлька колод, спустив цей "Корабель", як я його назвав, у рiчку, проплив за течiєю до кiнця i вийшов у море... Я проплив морем всього кiлька десяткiв метрiв, як тут прибiгли Хранителi Цивiлiзацiї i сказали, що кораблi - це табу. Нам не можна будувати нiчого, що може плавати по морю. Це якийсь старовинний договiр мiж людьми i русалками: їм - море, а нам - Острiв. У русалок вже майже нiхто не вiрить, крiм Хранителiв, а табу дотримуватися все одно повиннi. Не зрозумiло!..
Лоракс.
Мої дiти втомилися. Час здавати вело-змiну iншим. Поведу-ка я їх у Тунель Пам'ятi - там стоять скульптури перших членiв Ради Вчених i Директорiв, а також скульптури тих з наступних поколiнь людей, хто найбiльше вiдзначився. Всi скульптури робляться за допомогою електро-рiзакiв з твердих порiд каменю, що зустрiчаються пiд землею по мiрi нашого будiвництва або видобутку металiв.
- А чому у деяких Древнiх на головах шерсть? I що це на них намотано? - Запитала одна з моїх учениць.
Дивно, я нiколи не звертав особливої уваги на те, що у Древнiх на головах, i завжди думав, що це якiсь захиснi механiзми, якi сприяли їх життю на поверхнi. Придивившись, я зрозумiв, що це дiйсно шерсть - коротке волосся на пiдборiддях i довше, що спускається до плечей з голiв. Причому, бiльш волохатими виявилися чоловiки. Може, вони одразу пiсля Вибуху почали мутувати i тiльки потiм вiдновили свою людську подобу?.. Ми з дiтьми почали уважно оглядати скульптури в хронологiчному порядку: чим бiльше пiзнiми були люди, тим менше на них було вовни i чогось, надягнутого на тiло.
Потiм ми пiшли до бiблiотеки i прочитали на кам'яних скрижалях, що людям доводилося ховатися вiд зовнiшнього впливу за допомогою одягу - такi штучнi м'якi пристосування, якi захищали шкiру. Їх робили з рослин i вовни тварин. Тепер, коли життєвi умови прийшли до норми, одяг нам не потрiбен. Та й з чого б ми його робили? Хiба що з павутиння.
I ми з дiтьми вирушили у вiдсiк павукiв. Павуки у нас теж вижили хорошi, не мутанти: приблизно двадцять п'ять - тридцять сантиметрiв в дiаметрi, з товстенькими, волохатими десятьма нiжками. Ми згодовуємо їм опаришiв, а вони дають нам павутину. З цього волокна прядуть нитки, роблять iзоляцiю для електропроводiв, плетуть сумочки i кошики для господарських потреб.
Саме в цей час працiвники павукового цеху складали на складi бабiни павутинних ниток. Одна з жiнок показала, як за допомогою гачка в'язати сумочки. Дiти iз задоволенням стали пробувати в'язати. Звичайно ж, за час одного уроку нiхто повнiстю нiчого не зв'язав, але подарунки отримали всi - лiтнiй чоловiк винiс малюкам цiлий стос готових сумочок i вони тут же прив'язали їх собi на талiї.
Прийшов час обiду. Я вирiшив, що дiти вже самi повиннi годуватися, а тому повiв їх не в їдальню, а на ферму опаришiв. У великих чашах, висiчених у твердiй породi, коливалася маса чудових, товстих i бiлих, кормових черв"якiв. Навiть вiд одного погляду на них починала видiлятися слина. А коли я дозволив малюкам зачерпувати, хто скiльки схоче, i їсти, їх захопленню не було меж! Наївшись, ми вирушили у письмовий клас. Спочатку я буду вчити їх азбуки за допомогою крейдяних паличок. А писати вони будуть на рiвно обтесанiй стiнi, пофарбованiй сажею у чорний колiр...
Фос-П'ять-Перший - тепер уже Лiс.
Менi дали iм'я Лiс! Лiс!! Лiс!!! Я прийшов до фiнiшу, подолавши всi перешкоди i набравши 143 бали за красу виконання, сьомим! Не так вже й погано для коротуна! Чули б ви, що менi кричали вболiвальницi, якi розсiлися i звiсилися на гiлках по всiй довжинi траси!!! Виявляється, навiть у мене є багато прихильниць! Крiм того, до фiнiшу я принiс двох великих зайчухомок, трьох хрюнебiлок i одного величезного водяного черевонога! До власного iменi менi також вручили жовтий шарф з собачої шерстi i синю шапочку з козячої.
Перше мiсце, звичайно ж, зайняв красень Нор-Дев'ять-Другий, найбiльший хлопчик нашого племенi. Мало того, що вiн прийшов першим, набравши 174 бали, вiн ще й здобичi принiс найбiльше - дебела свiнокорова, два водяних черевонога, i три зайчухомки! Кажуть, на останньому етапi iспиту всю цю здобич вiн нiс у пальцях нiг, роблячи трюки по трасi тiльки на руках! А його стрибки, повiтрянi перевороти, пiрнання, прольоти, перекиди, розгойдування та iншi трюки ввечерi урочисто оспiвував наш бард. I iм'я вiн отримав звучне - Гор. Воно так i полетiло перекочуватися по рядах дiвчаток...
Моя сестра тепер не Фоса-Чотири, а Лера. А Шеру-П'ять тепер треба називати Роша...
На честь успiшної здачi iспиту ввечерi був влаштований великий бенкет бiля багаття, танцi з пiснями i грою на барабанах, дудках i сопiлках, а ми - шiстдесят дев'ять новоявлених чоловiкiв i чотири сотнi сiмнадцять жiнок, одягненi у нагороднi шарфи i шапочки, отримавши новi Щоденники, урочисто записали свої власнi iмена на глиняних табличках i поклали їх у пiч для обжигу. Тепер цi таблички з iменами будуть засвiдчувати нашi особистостi, даючи право на створення сiмей...
Бенкет тривав всю нiч. На свiтанку ми, втомившись, обжершись i перепившись, впали навколо залишкiв багаття, прямо на утоптанiй до кам'яного стану землi Поляни Зборiв...
Вже за полудень мене розбудила Самотня. Самотнi - це жiнки, якi з якихось причин, проживши кiлька рокiв у сiм'ї, вирiшують пiти з неї. Вони живуть в окремому великому куренi, хоча й без чоловiкiв, але невiдмовляючись час вiд часу вiд сексу. Вiдмовити Самотнiй не має права жоден чоловiк, навiть якщо у нього є повна сiм'я - всi три дружини. Своїх дiтей вони називають не вiд iмен батькiв, а вiд своїх власних, i виховують всi разом. Туди, до Самотнiх, пiшла й одна з дружин мого батька, тому в цьому роцi вiн теж буде брати участь у Шлюбних Iграх, щоб заповнити сiм'ю.
Так от, розбудила мене Самотня по iменi Сиза, жiнка дев'ятнадцяти рокiв, яка залишила в колишнiй сiм'ї двох дiтей.
- Лiс! Прокинься!
- А! Що?...
- Йдемо, я пiдготую тебе до Шлюбних Iгор, щоб твої дружини були задоволенi тобою з першого дня! - I вона поманила мене до свiжескладеного куреня в глибинi лiсу. Таких куренiв Самотнi побудували не менш десятка i у одного з них я помiтив невелику чергу - звичайно ж, там набирався досвiду Гор, адже кожнiй жiнцi хочеться передати своєму потомству найкращi гени...
Марлена.
У нашому Куполi менi, як майбутнiй Матерi Роду, видiлили окреме примiщення - велика кiмната-басейн для занять з дiтьми та прийому гостей, кiмната для малюкiв з десятьма ваннами-лiжечками, якi поки ще стоять без води i моя спальня з величезною ванною-лiжком вже наповненим водою. Кiмната-басейн має глибину води всього близько пiвметра, бо вона призначена для спiлкування. У нiй встановлено столики i стiльцi так, щоб можна було сидiти у водi, але спiлкуватися на повiтрi, а по периметру висадженi водоростi, що дають кисень. Переходи в iншi кiмнати зробленi напiвсухими, вода тiльки прикриває ступнi нiг. Водоростi рiзних видiв висадженi в усiх кiмнатах, тому повiтря в моїх апартаментах просто чудове.
А яке у мене дзеркало! Я одразу ж виклала на столику перед ним свої прикраси - перлини, раковини, красивi камiнчики на мотузочках, сплетених з водоростей... Прилiгла на лiжко - води рiвно до живота, просторо, затишно, пiд головою - подушка з вологих водоростей. Чудово!!!
А яке у мене освiтлення! Рiзнобарвнi гiрлянди пiдвiшенi пiд стелею i перемигуються лампочками, невеликi свiтильники з рiвним перлиновим свiтлом встановленi у кожного лiжечка - все таке красиве!.. Оббiгши кiлька разiв свої новi володiння, я лягла спати.
Коли я прокинулася, водяний годинник показував пiвнiч. Я згадала, що тепер можу робити все, що захочу i коли захочу, i вирiшила виплисти в океан. Прикрасивши шию i талiю намистом з перлiв, надiвши на ноги моноласт, я по Центральному Каналу випливла до шлюзової камери, а потiм вийшла в море i попливла вгору, до поверхнi...
Як там було красиво! Зiрки висипали на небо i прикрасили його вогниками. Повний Мiсяць, ставши над Каменем, освiтив його верхiвку i свiтив з неба, як мiй новий свiтильник. Мiсячна дорiжка пролягла вiд Каменя до мене i манила у незвiдане...
Вже почало свiтати, коли я пiдпливла до Каменя. Нiчого особливого, камiнь як камiнь, таких багато в морi. Ми, навiть будучи дiтьми, iнодi вилазили на них пiд наглядом дорослих i тому всi знають, що робити це бажано ввечерi або вночi - тодi немає цього страшного Сонця, вiд якого можна отримати сонячний удар, опiки шкiри i померти. Камiнь був високим, але на його поверхнi вистачало уступiв i вийомок, щоб можна було вiльно на нього пiднятися. Знявши моноласт, я прив'язала його водоростями до Каменя i полiзла нагору.
Майже на самiй верхiвцi море вимило у каменi зручне заглиблення, поросле м'якими водоростями, в яке хвилями закидало свiжу воду - просто як натуральне лiжко! Я спробувала у ньому влаштуватися - чудово i затишно! Так здорово було лежати в цiй виїмцi i спостерiгати за хвилями з величезної висоти - близько чотирьох метрiв над водою!
Було здорово, поки з-за обрiю не показалося Сонце. А менi так не хотiлося залишати мiй пункт спостереження!.. Тодi я зiстрибнула в воду, знайшла бiля основи Каменя довгi водоростi, зробила з них покриття на голову, щоб не отримати сонячний удар, i знову повернулася у свою затишну i мокру заглибинку...
Якуб Спенсер Хакер.
До кiнця повiтро-змiни залишилося трохи менше години, коли по радiо оголосили, що у полi досяжностi помiчений крижаний астероїд. Всiм вiльним вiд вахт людям пропонувалося протягом двох годин зiбратися у транспортувальну бригаду, щоб вiдправитися на полювання за водою. Я цiлком можу встигнути, адже до стартового майданчика менi на транспортернiй стрiчцi добиратися всього хвилин двадцять. Я одразу ж скинув заявку на iнтер.
Думки переключилися на космос. Шкода, що у нас вже немає таких великих кораблiв, як три тисячi рокiв тому! Тi, зрозумiло, вже перетворилися на порох, а для нових у нас недостатньо ресурсiв. Ми продовжуємо будувати кораблики типу човникiв, здатнi вилiтати не дуже далеко вiд Марса i буксирувати астероїди до мiсця дiї сили тяжiння. Найчастiше трапляються водянi i кам'янi брили, але iнодi вдається захопити i бiльш цiннi - уламки планет, що мiстять метали, алмази чи iншi цiннi вкраплення.
От якби нам вдалося добути достатню кiлькiсть необхiдних матерiалiв, щоб полетiти до Землi! Хоча, напевно, цей полiт буде лише в один кiнець - адже пiсля Великого Вибуху на Землi не може iснувати життя...
До крижаного астероїда вирушило сiм екiпажiв. Летiти до нього довелося майже шiсть годин, пiд час яких ми спостерiгали, як вiн, обертаючись, показував нам всi свої боки. Було вирiшено вистрiлити з трьох човникiв бури-гарпуни у три точки найбiльш рiвної гранi космiчного кругляка. Ще три екiпажi зайнялися закладкою вибухо-штовхачiв зi зворотнього боку. Сьомий човник вiдлетiв на деяку вiдстань i координував нашi дiї. З усiма пiдготовчими роботами ми впоралися за рекордно короткий час - всього чотири години, а потiм, по командi Сьомого, одночасно пiдiрвали штовхачi i потягли гарпуни... Дуже повiльно, немов знехотя, астероїд змiнив напрямок своєї траєкторiї i рушив до Марса...
Найважчим завданням є вмiння не дати астероїду впасти над Поселенням. До моменту входу в атмосферу, вибухо-штовхачi повнiстю вигорають, але сила тяжiння до планети збiльшує швидкiсть об'єкта. Доводиться тягнути його гарпунами, поки вiн не перекинеться на 180 градусiв - тепер гарпуни, прикрiпленi до човникiв, якi зависають, працюють як гальма. У цей час треба розрахувати мiсце найбiльш вдалого падiння i тягнути брилу туди.
Все б добре, але по мiрi руху крiзь, хоча й розрiджену, але все ж таки атмосферу, лiд плавиться, i гарпуни поступово витоплюються зi своїх отворiв - тодi астероїд падає вже не контрольовано. I хоча поверхнi досягає приблизно сорок-тридцять вiдсоткiв початкової маси, удар виходить досить сильним, щоб вибити значний кратер, який моментально заповнюється киплячою водою. Над кратером злiтає хмара пари i пилу, потiм вона вiдноситься вiтром i поступово осiдає у виглядi дощу на поверхню Марса...
Фоса-Чотири - тепер уже Лера.
В iспитi з паркуру я посiла одинадцяте мiсце i отримала iм'я Лера. Червоний нагородний шарф i рожева шапочка зайняли почесне мiсце пiд моїм навiсом. Все це я пишу вже у новому Щоденнику - старi ми здали Научникам.
Отримавши наступного пiсля бенкету дня глиняну табличку зi своїм власним iм'ям - Лера, я просунула в пiдготовлену дiрочку сплетений з собачої шерстi шнурок i повiсила Iм'я на кущ бiля навiсу. Тепер я справжня жiнка, залишилося тiльки вибрати собi чоловiка...
I от настав день Шлюбних Iгор. До мiсця їх проведення на кордонi мiж двома племенами - нашим i сусiднiм, нам довелося просуватися (бiгти, стрибати, перелiтати з дерева на дерево, перепливати рiчку, перелазити через завали, продиратися крiзь кущi i так далi) три днi. У племенi залишилися тiльки майже вже не ходячi вiд старостi сорокарiчнi Научники, жiнки з дiтьми до десяти рокiв i чоловiки, що мають повнi сiм'ї. Ще з двох рiзних сторiн до Iгрозею таким же чином рухалися чужинцi. Всього, як i передбачалося, зiбралися представники трьох племен. З обмiну новинами з'ясувалося, що новi племена в наших околицях не з'явились.
I ось перед нами Iгрозей - велична споруда нашої Цивiлiзацiї, побудована спiльно нашим i сусiднiм плем'ям... Третє плем'я з'явилося вже пiсля його будiвництва. Я думаю, що навiть на Древнiх Iгрозей справив би враження. Ми бiгли по рiвнинному лiсi i раптом зупинилися на краю обриву. Укоси величезного кратера, що залишився ще з Вибухових Часiв, рiдко поросли невисокими, притиснутими стовбурами до землi, товстими вiковими деревами, якi слугували прекрасними глядацькими мiсцями, на яких люди не затуляли одне одному огляду. Внизу, на днi кратера дiаметром близько двох кiлометрiв, була побудована ступiнчаста конусна пiрамiда Траси Шлюбних Iгор, верхiвка якої майже досягала кромки кратера. Яких тiльки перешкод не придумали її творцi, щоб глядачi, особливо новi жiнки, могли оцiнити мистецтво паркуру чоловiкiв, готових створити сiм'ю!..
Новi жiнки розсiлися на кращих мiсцях кратера - адже їм потрiбно було вибирати для себе гiдних. Я сiла в секторi сусiднього племенi, як i бiльшiсть наших п'ятнадцятирiчних, бо вирiшила обирати чоловiка саме з нього. Жiнки сусiднiх племен вирушили в чужi сектори, бiльшiсть - у наш.
Вже на попереднiх вимiрах я примiтила кiлькох хлопцiв, за якими i спостерiгала весь час змагань. Тут хочу описати тiльки того, який менi сподобався бiльш за всiх, i якого я потiм обрала собi за чоловiка.
Назвали його iм'я - Зiк, i вiн вистрибнув на вимiрювальний майданчик з неймовiрним каскадом стрибкiв i переворотiв, встигаючи у повiтрi посилати повiтрянi поцiлунки глядачам. Потiм, знявши з шиї табличку з iменем, вiн поклав її до нiг першого ряду - майже поруч зi мною. Отже, зрiст - два метри дванадцять сантиметрiв. Висота стрибка з мiсця - вiн зняв стиглу фiолетову диню з гiлки на висотi чотири метри дев'яносто сiм сантиметрiв. Стрибок з мiсця в довжину - одинадцять метрiв тринадцять сантиметрiв. Мiсток, сальто, перекид - i вiн бiля кошика для зважування, пiдвiшеного на висотi трьох метрiв над землею. Розкланявшись на всi боки, вiн у каскадному стрибку з вертикальними i бiчними переворотами злетiв над кошиком i, пославши повiтряний поцiлунок, опустився у нього, рiзко спустивши його майже до самої землi. Кам'янi гирi, якi навiсили на противаги, показали - сто сорок дев'ять iз половиною кiлограмiв. Та й з трасою вiн впорався чудово. Просто красень! Такi гени потрiбнi моїм дiтям...
Пiтер Рудий.
Сьогоднi я вирiшив плисти до Каменя. Ну та й що, що табу?! Табу дiє за Каменем, Камiнь - межа, нiчия територiя, отже, я можу там посидiти! Нiч ще тiльки почалася, але Мiсяць вже зiйшов над верхiвками дерев i свiтить досить яскраво. Камiнь, що знаходиться на самому горизонтi, звичайно ж не видно, але я прекрасно знаю напрямок: треба, щоб Мiсяць залишався весь час за спиною. Дуже хотiлося б дiстатися Каменя до ранку!..
Звичайно ж, п'ять кiлометрiв - велика вiдстань. Навiть я, який вважається найкращим пловцем на Островi, навряд чи його здолаю без допомiжних засобiв. Таким допомiжним засобом я обрав двi колоди, скрiпленi жильними мотузками. У мiшок я поклав гарбуз, наповнений прiсною водою, i висушений шлунок свiнокози, в який замотав кiлька печених картоплин i пару помаранчевих огiркiв. Не багато, але з голоду не помру.
Роздягнувшись до нижнього трико, я спробував лягти на колоди, звiсивши ноги з обох сторiн - цiлком комфортно, мiшок за спиною i в воду не потрапляє. Спробував гребти на мiлководдi, але руками це виходило дуже повiльно. Походивши по березi, я знайшов два прекрасних великих ласта якоїсь з риб-мутантiв i прив'язав їх до своїх зап'ясть, щоб не упустити в дорозi. Ну все, час, бо як би знову не прибiгли Хранителi Цивiлiзацiї...
Я плив, i плив, i плив... Iнодi я починав дрiмати i мене вiдносило трохи в бiк. Тодi я знову вирiвнювався за Мiсяцем i плив далi. Почало свiтати i Камiнь стало видно. Дуже повiльно вiн ставав все бiльшим i бiльшим...
Вже зовсiм вибившись iз сил, з закритими очима, я грiб за iнерцiєю ластами на руках, як раптом вiдчув прохолоду на обличчi. Ура! Я дiстався до Каменя!!! Вiн нависав надi мною своєю громадою i тiнь вiд нього фарбувала воду майже в чорний колiр. Я озирнувся назад - берiг височiв над горизонтом невисокими горами, покритими лiсом. Ух, як же далеко я заплив!..
Я поплив уздовж вертикальної скелi, шукаючи мiсце, де можна було б вийти на сушу. Через кiлька метрiв побачив невеликий уступ, на який змiг видертися i затягнути туди свої колоди. Ноги тремтiли i рухатися далi я просто не мiг. Тому я сiв спиною до похилої стiни, витягнув ноги i задрiмав...
Лiс.
Коли нашi новi жiнки рушили до сектору iншого племенi, я занепокоївся. Але Роша залишилася в нашому секторi! Бiля неї сiли ще кiлька прекрасних незнайомок з сусiднiх племен. Я вирiшив спостерiгати за реакцiєю на мiй виступ тiльки цiєї групи. Пославши їм повiтряний поцiлунок, я попрямував до вимiрювального майданчика.
Сиза розповiдала менi, що половина успiху залежить саме вiд виступу на вимiрах. Тому, коли назвали моє iм'я, я продемонстрував каскад стрибкiв з перельотами та ширяннями майже до самої землi, а приземлився через перекид на шпагат. Знявши з шиї Iм'я, я зi шпагату через мiсток вистрибнув нагору i повiсив своє Iм'я на верхнiй сучок вимiрювальної жердини. По глядацьких рядах пробiг вигук схвалення.
Отже, зрiст - два метри три сантиметри. Виявляється, за цей рiк я пiдрiс! Але ж у такому вiцi люди вже не ростуть... Стрибок у висоту - я зняв бордовий бананас з висоти чотири шiстдесят дев'ять. Стрибок у довжину - десять метрiв дев'яносто вiсiм сантиметрiв. Непоганi результати! Залишається зважування. Щоб потрапити до кошика, пiдвiшеного на висотi трьох метрiв, я виконав каскад сальто з осьовим обертанням i приземлився руками на бортики кошика, зависнувши над ним вниз головою. Помахавши глядачам ногами, я сiв, даючи кошику врiвноважитися. Моя вага виявилася сто сорок один кiлограм. Не такий вже я малюк!
Гор, звичайно ж, перевершив всi мої результати, але я не дуже-то засмутився - все одно бiльше трьох дружин у нього не буде.
А потiм була траса... Наша траса для iспиту у порiвняннi з цiєю виглядала навчальною трасою для п'ятирiчок. Спочатку я помiчав i перешкоди, i пастки, i диких звiрiв... Але потiм моя увага пiшла у пiдсвiдомiсть, i я пройшов трасу на автопiлотi. Добре пройшов. В кiнцi траси менi видали дерев'яну табличку з випаленими цифрами - 923 бали з 1000 можливих. Гор отримав 977. До речi, мiй батько, хоч i старий, теж показав непоганий результат - 814 балiв, отже, у нього теж є шанс...
Iгри тривали три днi. Нарештi, учасники виструнчилися бiля своїх секторiв, а жiнкам надали можливiсть обирати. Роша пiдiйшла до мене першою i одразу ж заявила свої права на мене довгим i солодким поцiлунком. Пройшовши по ряду вiд краю до краю кiлька разiв, встала поруч зi мною жiнка з сусiднього племенi з гладкою жовтувато-коричневою шерстю i синiми очима. Симпатична.
Тут я вiдволiкся на натовп бiля Гора - не менш п'ятнадцяти жiнок! Оце очикується битва!!! Бiля батька теж зупинилася жiнка - не з нових, напевно, її чоловiк загинув. Або пiшов у Научники.
Багато хто з чоловiкiв нашого племенi вже стояли з повним набором дружин, але були й такi, як я - з двома i навiть з однiєю. Промайнула звiстка, що в сусiднiх секторах приблизно така ж ситуацiя: в одному жiнки будуть битися за двох чоловiкiв, у другому - за одного. I так само, як у нас, по кiлька чоловiкiв залишилося з двома i з однiєю дружинами.
Всi новостворенi сiм'ї покинули арену i зайняли глядацькi мiсця. Суддi повiдомили, що жiнки, якi стовпилися бiля фаворитiв, мають останнiй шанс придивитися до незайнятих чоловiкiв. Натовпи прихильниць вiдiйшли вiд альфа-самцiв i рушили повз нас. Майже одразу ж одна з них - темна, майже чорна кучерява шерсть i фiолетовi очi - обрала мене. Так само вiдiйшло ще кiлька, таким чином за Гора залишилися битися дев'ять жiнок. Сiвши зi своєю новою сiм'єю на стовбур найближчого глядацького дерева, я почав спостерiгати битву за Гора.
Тiльки дикуни або мутанти, борючись за сiм'ю, будуть калiчити один одного. Ми, цивiлiзованi люди, робимо це не так. Щоб показати свої переваги, жiнки повиннi подолати частину Траси Шлюбних Iгор - хто ранiше прибiжить, той i захопить призового чоловiка. I це можуть бути тiльки три першi жiнки! Решта або пiдуть у сiм'ї до тих, у кого не набралося повної сiм'ї, або залишаться в зграях до наступного року...
Лера.
Двi старi дружини мого батька почали народжувати в один день. Як змовилися! Спочатку народилася дiвчинка - Фоса-Тридцять Шiсть, а потiм, як ми i очiкували, хлопчик - Фос-ТридцятьСiм-Сьомий. Мiй батько Фос ходив по племенi дуже гордий - не у кожного чоловiка є стiльки синiв. А за два роки, якi залишилися йому до Научника, його три дружини ще можуть народити хлопчикiв!
Я пiду в плем'я до свого чоловiка Зiка пiсля того, як здам Научникам всi свої артефакти i вони переглянуть записи в моєму Щоденнику. Якщо їм щось сподобається, вони перепишуть собi. День Обмiну Сiм'ями призначили за десять днiв, а сьогоднi наша зграя виступає в останнiй похiд за артефактами...
Розвiдники розповiли, що далеко в лiсо-джунглях вночi помiтили дим i виявили майже повнiстю збережене стародавнє поселення - на його будинках подекуди навiть збереглося цiле скло! Зiбравши деяку провiзiю i воду, ми, кiлька зграй, помчали до знахiдки.
Продершись крiзь непрохiдний чагарник, ми виявили зарослi деревами вулицi мiж високими будинками. Це було так дивно... Як Древнi могли жити в таких спорудах? Ми тихо пробиралися по стовбурах i висячих рослинах мiстом, коли раптом хтось крикнув:
- Дивiться! Там, за склом - мутанти!!!
Всi кинулися в зазначеному напрямку i побачили, як притулившись блiдими безволосими мордами до скла, з вiкон своїми безбарвними очима за нами спостерiгають Затхляки. У справу пiшли каменi i палицi, почувся дзенькiт розбитого скла, Затхляки вiдсахнулися вiд вiкон i почали розбiгатися всерединi бетонних споруд. Ми кинулися за ними...
Лоракс.
Сьогоднi я показував дiтям сталеплавильний цех. У величезних електропiчах з руди виплавляють залiзо i мiдь - нашi головнi матерiали. Без них не могла б iснувати цивiлiзацiя, адже це i iнструменти, i дроти, i машини, i генератори, i велосипеди, i... Та що перераховувати! Всi i так розумiють, що без усього цього не може бути цивiлiзацiї. Цех працює кiлька годин на добу, коли на поверхнi настає нiч, щоб мутанти не могли помiтити дим, що виходить з вентиляцiйних каналiв. У нас немає подiлу на день i нiч, хоча ми, як цивiлiзованi люди, маємо годинник i призначаємо час для роботи, сну, вiдпочинку та занять. Менi довелося цей час змiнити i дiти були трохи збудженi. Потiм ми дивилися, як з остиглого металу робочi за допомогою електро-молота виковують цвяховi пiстолети i стрiли-цвяхи до них. Пiсля цього ми вирушили до тиру - кожна людина повинна вмiти стрiляти, адже цi навички знадобляться i для полювання на щурiв, i для захисту вiд мутантiв.
Потiм ми знову крутили педалi i я розповiдав про нашi досягнення. Згодом ми писали i читали - вже майже всi мої дiти освоїли азбуку i деякi навiть цiлком можуть брати участь у переписуваннi знань.
Гордий своїми успiхами у наставництвi, я крутив педалi i читав дiтям стародавнi легенди. Потiм дiти читали по-черзi самi...
Пiтер Рудий.
Коли я прокинувся, сонце вже пiднялося до середини Зенiту. Трико на менi висохло i вiдчував я себе чудово. Розв'язавши рюкзак, я перекусив i вирiшив оглянути Камiнь. Спочатку я намагався лiзти по майже вертикальному схилу, але потiм помiтив сходинки, нiбито видовбанi у скелi. Цi "сходинки" огинали Камiнь по спiралi, i я пiшов по них, поглядаючи на море, яке злегка почало хвилюватися. Хвилi, що накочувалися на Камiнь, пiднiмали фонтани бризок, деякi з яких навiть досягали мене. Вже на протилежньому вiд острова боцi Каменя я, глянувши вниз, раптом побачив у тiнi улоговинки сплячу жiнку! Я кинувся вниз - може, їй потрiбна допомога...
Нi, це була не зовсiм жiнка: довге зелене волосся спускалося з голови i укутували майже все її тiло, руки вона склала пiд головою, а ноги - у неї були ноги, а не риб'ячий хвiст! - лежали пiд водою, що заповнювала виїмку. Тiнь вiд Каменя тут була досить густою, тому бiльш детально розглянути русалку (я вiдразу здогадався, що це русалка) не вдавалося. Обережно ступаючи, я пiдбирався ближче, але тут камiнчик вислизнув з пiд моєї ноги i з шумом покотився у воду.
Русалка прокинулася i одразу ж схопилася. На нiй не було нiякого одягу, тiльки перлиннi прикраси на талiї та шиї. А шкiра - абсолютно бiла, як черево дельфiна! Ну так, у них же там, пiд водою, немає Сонця... Поки вона укутувалася своїм зеленим волоссям, я роздивився, що ноги у неї дуже короткi, а мiж пальцями на руках i ногах є перетинки. Певно, щоб легше було плавати.
- Ой! Ти мутант? - Запитала вона цiлком людською мовою, тiльки з якоюсь iншою вимовою.
- Нi, я - людина. А ти - русалка?
- Нi, я людина. Русалок не буває.
Ми зробили кiлька крокiв назустрiч i стали роздивлятися одне одного. В цiлому, вона була схожа на людину, тiльки руки i ноги коротшi, а тiло зовсiм бiле i веретеноподiбне...
- У тебе таке довге волосся! - Я зважився зробити їй комплiмент.
- Це не волосся, це водоростi. - I вона стягнула зi своєї голови оберемок водоростей, якi я прийняв за волосся. - Я надягла їх на себе, щоб не висохнути пiд променями Сонця.
Я пiдiйшов ще ближче i, послизнувшись на водоростях, приземлився на п'яту точку прямо у наповнену водою улоговинку скелi. Русалка сiла поруч зi мною i провела рукою по моїй головi.
- А у тебе це - волосся? Для чого воно потрiбно?
- Ну, напевно, воно захищає вiд сонця.
- А чому у тебе така шкiра? - Вона помацала тканину мого трико i злегка вiдтягнула її вiд тiла.
- Це не шкiра, це одяг. Вiн захищає вiд сонця i вiд вiтру.
На скiльки я зрозумiв з розмови з Русалкою - її звуть Марлена, - пiд водою живуть люди. I хоча вони вiдрiзняються вiд нас, вони не вважають себе мутантами i навiть зумiли зберегти Цивiлiзацiю. Вони вмiють читати i писати, передають знання дiтям, будують пiдземнi купола-мiста i у них, як i у нас, є електрика. Тiльки її виробляють не за допомогою вiтрякiв, а за допомогою морських хвиль.
Тривалiсть життя у них приголомшлива - приблизно сто рокiв. I старостi у них немає, - ставши повнолiтнiми, вони продовжують рости все життя, хоча i повiльнiше, i до моменту смертi можуть досягати майже триметрового росту. Марленi вже цiлих двадцять п'ять рокiв i вона буквально днями стала повнолiтньою. Зрiст у неї зараз такий самий, як у мене - метр сiмдесят два. Її основним заняттям, як дорослої жiнки, буде народження i вирощування дiтей.
А ще вони вважають нас мутантами, а себе справжнiми людьми! I це при тому, що за вухами у них є зябра, легенi просто величезнi, тiло велике, а ноги короткi, немає волосся - навiть брiв i вiй, великий нiс на обличчi з клапаном, що перешкоджає попаданню в нього води, перетинки на руках i ногах... Хоча риб'ячого хвоста у них все ж таки немає. Щоб було легше плавати, вони надягають на ноги моноласт - Марлена менi показала...
Якуб Спенсер Хакер.
Кажуть, Древнi брали з собою на Марс бiльше десяти видiв тварин, але вижити в мiсцевих умовах вдалося лише кiльком. Зараз з нами живуть кiшки - м'якi пухнастi звiрi до метра в довжину i сантиметрiв до сiмдесяти у висоту; свинки - Древнi називали їх морськими, хоча вони не дуже-то i люблять воду - бочкоподiбнi тварини на коротких лапках з пальцями на руках i ногах, як у людей; кролики - довгоногi i довговухi, прямоходячi (вiрнiше стрибаючi) дрiбнi гризуни до двадцяти сантиметрiв у довжину, i риби - земноводнi тварини, що живуть в акварiумах з невеликими острiвцями, на яких вони люблять грiтися у променях свiтлодiодiв.
Кiшки живуть разом з нами, вони - як друзi, можуть супроводжувати нас i в поселеннях, i на поверхнi Марса. А ще вони дають нам молоко. Ми годуємо їх м'ясом свинок i кроликiв, а вони стежать за тим, щоб цi дрiбнi гризуни не забiгали на Поля i Склади з зерном.
Свинки - це основне джерело м'яса, вони досягають розмiрiв до метра в довжину i до сiмдесяти сантиметрiв в дiаметрi. Особливого догляду вони не вимагають, тому їм дозволяється бiгати, де заманеться, а їдять вони все, що трапиться або що їм дають: i м'ясо, i овочi, i зерно...
Кроликiв ми теж їмо, хоча вони i маленькi - кiсток бiльше, нiж м'яса. Проте у них довга шерсть, з якої виходить вiдмiнна пряжа.
Ну а риби, вони i є риби - сидять собi в акварiумах i витрiщаються на всiх, хто проходить повз. Якщо на них махнути рукою, вони одразу ж пiрнають пiд воду. Їх ми теж вживаємо в їжу, а ще вони мечуть iкру - чверть її ми помiщаємо в iнкубатори, а решту їмо...
На наших городах i полях вирощуються кукурудза, гречка i пшениця, квасоля i горох, картопля, огiрки, помiдори, гарбузи, динi, кавуни, цибуля, крiп, петрушка i кiлька видiв водоростей. У садах ростуть дерева: яблунi, вишнi, абрикоси, персики, лимони, апельсини i кущi: смородина, малина, полуниця, кiвi, гранати. У запасниках є запас й iншого насiння, вивезеного з Землi. Як воно зберiглося протягом трьох тисячi рокiв? Зараз розповiм, тим бiльше, що сьогоднi я зайшов до свого друга в лабораторiю i дещо дiзнався.
Виявляється, Древнi вивезли з Землi близько сотнi зразкiв рiзних видiв рослин. Але не всi вони досить добре розвивалися в умовах зниженої, порiвняно з Земною, гравiтацiєю i на мiсцевих грунтах. Тому в лабораторних умовах вирощується їх невелика кiлькiсть, проводиться схрещування, селекцiя i таким чином поповнюється насiннєвий запас. Поступово, деякi з них виходять на нашi поля, городи i сади. А недавно почалися дослiди по висадцi деяких з них у вiдкритий марсiанський грунт.
Чому я цим зацiкавився? Та тому що рослинництво - це майбутня професiя Iнни Рости Гiдравлiки...
Лiс.
Усерединi кам'яних будинкiв Древнiх повiтря було дуже затхлим, майже неможливо дихати. Ми стали розбивати вiкна, щоб впустити всередину свiжий вiтер. Коли повiтря стало бiльше, пiшли на пошуки Затхлякiв. Научники завжди бувають радi, коли ми приносимо до племенi мутантiв.
Затхляки шмигнули у вузькi нори i, щоб їх дiстати, довелося розкопувати землю i розбирати бетоннi завали. Я, розкопавши одну з плит над вузькою норою, покликав на допомогу Гора i ми разом ледве зрушили її у бiк. Ще кiлька гребкiв руками i вузька нора перетворилася на цiлком нормальний тунель, по якому можна було пройти, майже не згинаючись. Я помчав за затхляком рачки, вiдштовхуючись вiд рiвної бетонної пiдлоги i ногами, i руками. За мною чулося дихання iнших членiв нашої зграї. Через пару десяткiв метрiв Гор обiгнав мене i побiг попереду.
Спочатку було темно, але потiм стало свiтлiшати, а коли ми увiрвалися до великого примiщення, там стало зовсiм ясно. Якимось чином прикрiплене до стелi маленьке сонце освiтлювало велике примiщення. Фос-Одинадцять-Другий спробував пiдстрибнути до цього сонця, але не дiстав - стеля була високою - метрiв шiсть вiд пiдлоги.
Гор наказав не чiпати сонце, бо стане темно. Ми всi почали оглядати стiни, шукаючи входи, в яких могли сховатися Затхляки. Я знайшов велику металеву плиту, притулену до стiни - чудовий артефакт! Нашi Научники дуже цiнують метал: з нього роблять ритуальнi ножi, сокири, пилки i рубанки, для виготовлення дощок, на яких потiм можна випалювати Знання. До речi, пiсля виходу зi зграї, я саме цим i буду займатися - за допомогою металевих iнструментiв розпилювати великi колоди на дошки i випалювати на них Знання.
Взявшись за плиту, я почав тягнути її на себе, але вона виявилася щiльно прикрiплена до бетону. Вириваючи її то в один, то в iнший бiк, я раптом на щось натиснув i плита сама вiд'їхала в бiк, вiдкривши новий тунель, освiтлений цiлою низкою маленьких сонечок.
Я озирнувся до решти i крикнув про свою знахiдку. I тут мене щось сильно вкусило за ногу. Заревiвши вiд несподiванки, я подивився на рану - з неї стирчала коротка залiзна палиця. Поки я, вирвавши з ноги, розглядав її, в ту ж ногу вп"ялося ще кiлька таких палиць.
- Затхлякi використовують зброю!!! - Загорлав я, попереджаючи iнших, i ми роззосередилися по обидва боки вiд тунелю.
Роша пiдiйшла до мене i, дiставши з в'язаної сумочки, перекинутої через плече, свiй нагородний шарф, перев'язала менi ногу, щоб зупинити кров.
Гор зробив знак двом дiвчаткам сховатися за його спиною i, взявши в руки великий камiнь, обережно рушив до проходу. Дiвчата зi списами напоготовi пiшли за ним. Гор рiзко вискочив на середину проходу, дiвчатка за ним. Майже у ту ж мить з коридору вилетiло кiлька металевих паличок, але Гор i дiвчатка одночасно пiдстрибнули вгору i вони пролетiли повз. Одразу ж Гор i дiвчатка кинули камiнь i списи - в тунелi пролунав крик i тупiт тiкаючих нiг. Ми всi кинулися туди, але Затхлякiв вже не було. Тiльки один з розбитою головою лежав на пiдлозi, стискаючи в руках артефакт - зброю, що випускає маленькi металевi палички. Одна з таких паличок була вставлена у трубку Зброї, а ще кiлька знайшлися у сумцi на поясi Затхляка.
Я розглянув паличку - невелика, сантиметрiв близько семи в довжину i близько трьох мiлiметрiв в дiаметрi, з одного боку вона була заточена, як спис, а з iншого мала плаский набалдашник.
- Табу! - Сказав Гор i ми всi покидали на пiдлогу все, що тiльки що тримали в руках. - Я зберу це в свою сумку для Научникiв.
Зiбравши всi артефакти: i палички, i Зброю, i металеву плиту i навiть коротку паличку, яка свiтилася, як маленьке сонечко i яку ми вийняли з сумки Затхляка, ми пустилися у зворотний шлях. Сумку, до речi, ми теж захопили - вона була зв'язана не з вовни i не з трави, а з чогось незрозумiлого. Нiчого, Научники розберуться. Залишили в коридорi ми тiльки тiло мертвого Затхляка...
Марлена.
Якийсь звук розбудив мене i я побачила перед собою Мутанта. Вiн був майже такого ж зросту, як я, але тiло його було набагато коротшим, а ноги - мало не в два рази довшими. А на головi ворушилися вiд вiтру яскраво помаранчевi сухi водоростi. Шкiра на ньому була бiлою i якось дивно коливалася, вiдстаючи вiд тiла. Виявилося - це одяг, мутанти надягають його, як ми водоростi, щоб захищатися вiд сонця i вiтру. А сама шкiра у них темно-коричнева з фiолетовим вiдливом! I вони зовсiм не вважають себе мутантами. I розмовляють майже так само, як ми.
З розмови з Пiтером Рудим (це його iм'я), я дiзналася що люди (вони теж називають себе людьми) живуть на Островi i зберiгають Цивiлiзацiю. Вони вмiють читати i писати, вирощувати кориснi рослини, у них є прирученi тварини, i електрика. А керують ними Хранителi Цивiлiзацiї, якi не дозволяють випливати в море.
Рослини у них ростуть рiзнi: однi вони вживають в їжу, з iнших роблять тканини i шиють одяг. Тварини або допомагають їм у господарствi, або вживаються в їжу. Рибу вони теж ловлять i їдять, але не сиру, як ми, а готують на вогнi або електроплитках.
Пiтер сказав, що за легендами, ранiше на Островi було багато диких i рослин, i тварин, але цивiлiзована дiяльнiсть, спрямований вiдбiр i генна модифiкацiя призвели до того, що все на Островi стало корисним для людей. I вони думали, що залишилися єдиними людьми на Землi.
Їх дiяльнiсть зводиться до вирощування рослин, догляду за тваринами, читання, письма, творчостi: малювання, музика, танцi, рiзьблення по дереву. Ще вони займаються рибальством, обслуговуванням вiтрових електростанцiй та водогонiв i ... здається все.
А живуть вони всього близько п'ятдесяти рокiв, причому до кiнця життя у них настає дивний перiод - старiсть, коли вони i виглядають не так, як ранiше, i у них все болить. Пiтеру Рудому вже двадцять рокiв, i вiн вважається цiлком дорослою людиною. Третiм...
У них там три статi: чоловiки, жiнки i третi. Третi не можуть мати потомства, у них немає навiть спецiальних органiв для цього. Проте багато хто з них стають Охоронцями Знань i розвивають науку та мистецтво. Дивно, жiнки у них не можуть бути вiльними i обов'язково повиннi жити з чоловiками, якi несуть за них вiдповiдальнiсть. А дiти ростуть не в прайдi з матiр'ю, а виховуються у школах - такi установи, де їх вчать писати, читати i передають знання...
Взагалi, якщо тiльки розмовляти, а не дивитися, то Пiтер схожий на людину. Ось тiльки... Коричнево-фiолетова шкiра, яскраво руде волосся на головi, навколо очей i над ними, довгi ноги i коротке тiло, вiдсутнiсть перетинок i зябер, шiсть пальцiв на руках i вiдсутнiсть їх на ногах... Та ще цi три статi... Все ж таки це мутант...
Лера.
Вчора був Обмiнний День. На великiй галявинi неподалiк вiд Iгрозею зiбралися Научники, новi жiнки i чоловiки рiзних племен i почався обмiн.
Спочатку науковцi обмiнялися Знаннями - великими рулонами пергаментiв, потiм пiднесли в дар сусiдам деякi з артефактiв (тих, яких у нас i так багато). Потiм був Мозковий Тур - посерединi виклали артефакти, призначення яких Научники не змогли визначити. Всi разом ми вирiшували, що ж це може бути i для чого воно потрiбне. Таким чином, деякi артефакти були визнанi корисними i обговоренi способи їх виготовлення.
А потiм почався Шлюбний Обмiн - називалися iмена чоловiкiв, i жiнки переходили до них з подарунками - предметами, якi покликанi збагатити цивiлiзацiї.
Коли назвали iм'я Лiса, до нього й до Роши, що стояла поруч, пiдiйшли двi жiнки, якi обрали його на Шлюбних Iграх. Одна привела з собою свинокозу - їх плем'я навчилося їх приручати i добувати молоко. А друга - ткацький верстат i накидку не з вовни, а з рослинних волокон. Тут же вони розповiли i показали для всiх, як i що треба робити.
От назвали iм'я Зiка - мого чоловiка. Я принесла з собою в'язаний светр, що захищає вiд холоду, - новий винахiд нашого племенi. Я пояснила, чому його в'язання вiдрiзняється вiд в'язання шарфiв i шапочок, показала, як це треба робити i як надягати. Ще одна жiнка з третього племенi принесла гiтару - музичний iнструмент, зiбраний з дерев'яних дощечок i натягнутих жил. Вона заграла на ньому i все її плем'я стало пiдспiвувати - вийшло дуже красиво. Третя дружина Зiка показала компас - предмет, за допомогою якого можна визначати напрямок, навiть коли не видно Сонця i зiрок. Научники її племенi навчилися виготовляти такi прилади, розiбравшись з одним з артефактiв. Вона показала, як треба встановити металеву голку на дерев'яний поплавець i помiстити це в глиняну чашу. Як вона нi поверталася, голка показувала весь час в одну сторону.
Так само обмiнювалися i всi iншi. Завдяки Великому Обмiну, племена не тiльки урiзноманiтнюють свiй генофонд, а й поширюють новi знання. Так розвивається Цивiлiзацiя...
Лоракс.
Сьогоднi на наших розвiдникiв напали мутанти. I хоча майже всiм вдалося втекти, один з наших все ж таки загинув... Одразу його тiло забрати не вдалося, тому що мутанти нишпорили по будiвлi i збирали артефакти, якi їм траплялися. Тiльки годин через п'ять розвiдники повернулася за загиблими. Його голова була пробита каменем, сумка з особистими речами i цвяховий пiстолет зникли...
На похоронну церемонiю я привiв i своїх малюкiв - все, що вiдбувається в Бункерi, має прищеплювати їм культурнi навички. Кларес, представник Ради Вчених i Директорiв, виступив з прощальною промовою. Вiн сказав, що Роберс, так звали загиблого, був батьком шiстьох дiтей, працював електриком i конструктором-вiдновником генераторiв, останнiм часом став розвiдником i зайнявся пошуком артефактiв. Ця вилазка на поверхню була вже восьмою на його рахунку. Нажаль, невдалою. Потiм вийшла пара Роберса - Боза. За руку вона тримала свою останню трирiчну дитину, iншi дiти вже виросли i жили хто в наставницьких групах, а хто своїми парами. Вона сказала, що буде пам'ятати про Роберса все життя.
Коли з промовами було покiнчено, члени Ради взяли померлого за руки i ноги i урочисто опустили в чашу з опаришами.
- Ти пiшов, але тiло твоє послужить людям! - Кларес сказав заключну ритуальну фразу i всi люди, що знаходилися на церемонiї, опустили голови i поклали на них руки, переплетенi пальцями.
Так ми стояли до тих пiр, поки все тiло загиблого не покрили опаришi... Вони будуть обгризати скелет Роберса протягом десяти днiв. Потiм кiстки будуть витягнутi з чашi i викладенi на одному з верхнiх поверхiв будiвлi Древнiх, мiсто яких знаходиться над нашим Бункером...
Малюки були пiд великим враженням вiд участi у дорослому людському ритуалi. Сподiваюся, що отриманi враження допоможуть їм не тiльки засвоїти, але потiм i передати наступним поколiнням нашу Цивiлiзацiю...
Якуб Спенсер Хакер.
Сьогоднi я виїхав на своїй новiй робо-самоходцi на видобуток залiзної руди. Проводячи виробничi випробування, я спочатку покопався у невеликому каньйонi, але там нiчого корисного не виявилося. Тодi, включивши ракетний двигун, я перелетiв ближче до полюса.
Дiлянка, на який я сiв, була вкрита кратерами вiд метеоритiв. Запустивши робота, я присiв бiля пiднiжжя пагорба i став мрiяти про те, що вже зовсiм скоро Iнна Рости Гiдравлiка приїде в наше поселення П-2137. Минулого тижня вона стала повнолiтньою i отримала Диплом рослинника. Деякий час вона буде займатися рiзними узгодженнями мiж нашими поселеннями, а тодi приступить до роботи у нашiй лабораторiї. Думаю, що її заповiтна мрiя, щоб на Марсi цвiли абрикоси i яблунi, цiлком скоро може здiйснитися. Вже бiля багатьох мiст i поселень, крiм водоростей i трав, почали рости невеликi чагарники i городи з овочами. Плоди з них, хоча i досить великi, поки не вiдповiдають оригiналам за своїми смаковими якостями, але це вже робота селекцiонерiв...
Раптом робот подав звуковий сигнал про знахiдку великого родовища залiза. Менi пощастило - вся територiя дослiджуваної мною дiлянки виявилася усипана залiзними метеоритами, що знаходилися на глибинi всього декiлькох метрiв. Надiславши по Iнтеру звiт про знахiдку, я включив маяк, запустив програму видобутку на своїй самохiдцi i вiдправився додому.
Через пару годин сюди налетять будiвельники i видобувачi, а незабаром тут виросте нове поселення. Люди продовжать розвиток Цивiлiзацiї...
Пiтер Рудий.
Коли Сонце пiднялося високо над горизонтом, Марленi довелося залишити мене i пiти у глибину. А я знову спустив на воду свої колоди i вiдправився назад, до Острова. Борючись з хвилями, я думав про те, що нарештi-то зрозумiв своє призначення: я буду моряком-мандрiвником та посередником мiж людьми i мутантами, якi теж зберiгають Цивiлiзацiю, а, значить, мають право, як i ми, називатися людьми.
Можливо, менi вдасться знайти людей на iнших островах i материках, адже, як виявилося, не лише ми вижили. I що б там не говорили закостенiлi в своїх табу Хранителi, я думаю, що мої вiдкриття послужать подальшому розвитку Цивiлiзацiї...
Марлена.
Повернувшись додому, я довго роздумувала про зустрiч з мутантом, а потiм записала всi враження на диктофон i вiднесла запис до наших Знавцiв. Нехай кожен займається своєю справою - я буду народжувати дiтей, а Знавцi вивчати мутантiв i їх Цивiлiзацiю. Цiкаво, чи зможуть жителi Куполiв вступити в людськi вiдносини iз земними мутантами? Адже нам є чим подiлитися, чим збагатити нашу Цивiлiзацiю...