Аннотация: Звичайна сім'я в неділю відправляється відпочивати на звичайне озеро. Переправившись на невеликий острівець, вона стикається з жахливими тваринами...
ЖАХЛИВИЙ ОСТРІВ
ОПОВІДАННЯ
(16 січня 1988 року)
На відпустку ми з чоловіком Володею і дев'ятирічним сином Сергієм приїхали до моїх батьків. В цей же час там відпочивала і моя бабуся, батькова мама*.
В один з прекрасних, теплих, літніх днів ми всі поїхали на озеро. На березі озера був невеликий чудовий пляжик, який у будні дні, як правило, був безлюдним. Там ми купалися в прозорій воді, загоряли під ласкавим сонечком, читали і грали в бадмінтон, а Володя ремонтував свій мотоцикл і, жартуючи, лякав мене своїми вимазаними руками.
Ближче до обіду нам захотілося переплисти на невеликий острівець довжиною приблизно з кілометр і шириною близько трьохсот метрів, який знаходився приблизно посередині озера.
Бабуся не вміла плавати, тому ми поклали її на надувний матрац, туди ж склали і речі, а самі попливли своїм ходом, по черзі підштовхуючи перед собою матрац з бабусею і речами.
Ближче до острова стало траплятися багато твані і плаваючих водоростей, вода помітно помутніла і позеленіла. Дерева на острові виявилися тонкими і кволими, якісь зкоцюрблені і на вигляд дуже старі. Трави майже не було, на землі валявся сухий хмиз і палиці.
Мама і бабуся, розмістившись на березі, дістали з сумки хліб і ковбасу і стали готувати бутерброди. Ми, всі інші почали оглядати околиці. Я пожартувала:
- Можна уявити, що ми на Хортиці, а навколо нас тече Дніпро.
- Тільки вода в цьому Дніпрі чомусь мутна. - Додав тато, розпалюючи невелике багаття із зібраних поряд сучків.
Я повернула голову в іншу сторону і побачила тихий сплеск якоїсь великої риби.
- Дивіться, там плеснула якась риба, напевно, мого росту!
Всі, знаючи мою схильність до перебільшень, не звернули на це уваги. Батько продовжував возитися з багаттям, а Володька взяв мило і зайшов у воду, щоб відмити від мазуту руки.
Раптом в густий рясці знову хлюпнуло щось велике. На цей раз сплеск помітили всі.
- Мабуть, це великий сом. - Припустив тато. - Володя, вилазь-но, про всяк випадок, на берег. Соми іноді тягнуть людей на дно.
* На той час, як мені наснився сон, бабусі вже кілька років не було серед живих.
- А я читала, що деякі соми можуть проковтнути людину! - Додала я.
Коли Володя вийшов, ми почали вдивлятися у воду неподалік від берега: там, де ряска розійшлася, пропливла велика риба близько трьох метрів завдовжки і близько метра завтовшки. Її тіло було обтічним, плавників на спині не було, хвіст, як у кита, розташований горизонтально. Бічних плавників в каламутній воді теж видно не було.
- У таку рибу може поміститися п'ять мене. - Прикинула я.
Лізти в воду більше ніхто не наважувався. Ми з татом і Володею вирішили пройти вздовж берега в тому напрямку, куди попливла риба. Сергійко залишився з мамою і бабусею біля багаття.
Риба пливла повільно, на поверхні час від часу показувалася тільки її спина: темно-сіра, гладка, без луски. Глибина була невелика і риба майже повзла по дну.
На шляху нам трапилися якісь старі кам'яні руїни, порослі подекуди мохом, висотою не більше півтора метри. Обходячи їх, ми втратили рибу з виду.
- Може, вона пішла в глибину. - Припустив тато.
- А, може, вона обпливла острів і вже плаває біля того берега. - Заперечила я.
- Можна подивитися і там. - Погодився Володя.
Ми вирішили пройти направо, до протилежного берега острова. Спочатку у воді нічого не було помітно. Але раптом в одному місці вода глухо завирувала і з неї з"явилося велике тіло. Ми спочатку подумали, що це наша риба, але тіло підпливло до берега і ми побачили, що воно вкрите бурою з прозеленню, довгою вовною. Тварина стала вибиратися на берег. Ми остовпіли, у нас ледь вистачило духу відступити на кілька кроків назад, до руїн.
Тварина вибралася з води і встала на задні лапи, які виявилися короткими, але масивними, з яскраво вираженою стопою. Вона була схожа на "снігову людину", тільки з "водним" ухилом: зріст близько двох метрів, товщина - близько півтора, тіло громіздке, передні лапи, схожі на руки великої мавпи, але набагато коротші, з короткими, товстими пальцями, також покритими шерстю, звисали не по боках, а попереду тулуба. Голова без шиї плавно переходила в плечі. Морда пласка, без носа. Рота, якщо він і був, видно не було. На "обличчі", крізь густу вовну проглядали лише великі круглі очі, оточені складками сіро-коричневої голої шкіри. Лоб майже відсутній, надбрівних дуг не було. Все тіло тварини було покрито довгою, близько десяти сантиметрів бурою вовною, забрудненою тванню, ряскою та водоростями. Тварина байдуже поглянула на нас, важко, на зігнутих ногах пройшла повз багаття і недалеко від нього полізла в яму, яку ми раніше не помітили.
- Треба подивитися, куди вона зникла. - Сказав тато і пішов до ями.
Я нерішуче рушила за ним, але зупинилася біля багаття, на півдорозі між ямою і руїнами. Володя, ще не позбувшись від заціпеніння, залишився біля руїн. Я спостерігала за батьковим діями.
Яма, в якій сховалася тварина, була приблизно півтора метра в діаметрі, на краю її лежала кам'яна стара балка квадратного перетину, довжиною трохи більше метра, на неї було навалено кілька опалих гілок. Тато зазирнув в яму і сказав:
- Тут глибина приблизно два метри, а потім йде якийсь бічний хід вниз під невеликим кутом, але там темно і нічого не видно.
Тато, захопившись дослідженнями ями, кинув невеликий камінчик в чорний лаз.
- Ой, не треба туди нічого кидати! Раптом воно розсердиться. Ще невідомо, чим він харчується і який у нього характер. - Я повернулася за підтримкою свого побоювання до Володі, який стояв біля руїн на краю кам'яного колодязя.
Але не встиг Володя відкрити рота, щоб мені щось відповісти, як з колодязя виметнулось щось довге і гнучке, оповило Володю і потягло в колодязь. Від несподіванки він навіть не закричав. Діаметр колодязя був близько вісімдесяти сантиметрів, і Володі вдалося вчепитися руками за його краї.
У моїй голові відразу ж спливли спогади про відвідування зоопарку. Там жирафи об'їдали гілки дерев, захоплюючи їх довгими, гнучкими, чорними язиками, схожими на руку, на змію, на ремінь... Те, що захопило Володю, було схоже на такий самий язик. Тільки на багато довший... Напевно, язик досягав трьох метрів в довжину. Якою ж має бути сама тварина, що сидить під руїнами?!..
Я закричала і побігла до Володі, але біля самого колодязя зрозуміла, що моїх сил врятувати його не вистачить. Тоді я кинулася назад до багаття, вихопила з нього палаючу палицю і кинулася до "язика". Я тицьнула палаючої палицею в "язик", продовжуючи кричати від жаху.
В цей час і тато підбіг з палаючою гілкою і теж став присмажувати "язик".
Той послабив свою хватку, а потім повільно сповз під руїни.
Володя продовжував висіти на руках, мовчки, з виряченими очима. Ми з татом витягли його і потягли до багаття. Сергійко плакав, я теж, мама з бабусею обмацували Володю. Його ноги були покриті слизом-слиною з пащі невідомої тварини, від пережитого вони віднялися і не ворушилися. Заглядати в колодязь і підходити до руїн ми більше не наважувалися.
Треба було терміново забиратися з цього проклятого острова, населеного невідомими чудовиськами. Але як? У нас не було човна, а плисти своїм ходом ми вже не наважувалися, знаючи про рибу. Залишатися на острові далі теж було небезпечно: навіть тих тварюк, яких ми вже побачили, було досить, але ж там могли бути й інші...
Володя нерухомо лежав біля багаття, продовжуючи мовчати, тільки зрідка кліпаючи очима. Ми не наважувалися навіть зачерпнути води, щоб обмити його від слизу. Було дуже страшно, страх буквально душив усіх нас, ніхто вже навіть не плакав, у тому числі і Сергійко.
Ми в усі очі дивилися по сторонах, на озеро, на дерева, на кожен пагорбок, тримаючись ближче до багаття. Я і тато стискали в руках запалені палиці...
По озеру пропливав невеликий екскурсійний катер. Ми помітили його і всі разом стали кричати:
- До-по-мо-жіть!!! До-по-мо-жіть!!!
На катері нас почули і, підпливши до острова, перекинули трап. Ми, несучи на руках Володю, зійшли на палубу. Я сказала:
- Швидше відпливайте!
Катер відчалив, нас почали розпитувати, ми щось відповідали. Люди надали необхідну допомогу Володі. Капітан запропонував розійтися нам по катеру подалі один від одного і на папері описати все, що сталося, поки ще були свіжі враження. Всі наші описи виявилися подібними, отже, нам це не привиділося...
У місті довелося відвезти Володю до лікарні, де психотерапевт і гіпнотизер повертали його до дійсності. Днів через десять Володя виписався цілком здоровим.
Наші записи були спрямовані в якийсь дослідний інститут; незабаром на острів прибула спеціальна комісія з катером, зброєю, фото- і кіно-апаратурою.
Ми ж про цей день намагалися не згадувати. У Сергійковій свідомості всі ці події відбилися просто як страшний сон...