Гайдученко Галина Викторовна : другие произведения.

Недільна Прогулянка До Місяця

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:


 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Недільний космобус до Місяця терпить аварію на його орбіті. Люди, що врятувалися, потрапляють у незвичайне місто під куполом...

  
  
  НЕДІЛЬНА ПРОГУЛЯНКА ДО МІСЯЦЯ
  ОПОВІДАННЯ
  (17 березня 2013)
  
   Тих вихідних я чекала з нетерпінням - вперше в житті я відправлялася на екскурсію в космос! Цю путівку я б сама ні за що не купила - мені її подарували в інституті за перемогу в олімпіаді з німецької мови.
   Екскурсійний космобус вилітав рано вранці в п'ятницю, летів у напрямку до Місяця, огинав його і вранці в понеділок мав повернутися на Землю - всього три доби. Багато моїх знайомих вже літали, але я за межами нашої атмосфери ще ніколи не була.
   Спочатку я думала передарувати свій квиток - пластикова картка з зображенням Місяця і написом "Недільна прогулянка до Місяця" - комусь іншому, але потім вирішила: "Була - не була!", зібрала свою волю в кулак і відправилася в космопорт.
   У космопорті наша група зібралася біля екскурсійного терміналу. Всього в групі, крім екскурсовода, було двадцять п'ять осіб. Із загальної маси виділялися "бувалі" - вони вже літали до Місяця і абсолютно не турбувалися, а з поважним виглядом розповідали нам, новачкам, які несподіванки чекають нас у невагомості.
   - Увага! - Пролунало з динаміка. - Оголошується посадка на рейс до Марса! Просимо пасажирів пройти до посадкового терміналу! Посадка на екскурсійний космобус до Місяця почнеться за десять хвилин! Будьте уважні! Щасливої подорожі!
   На Землі я часто страждаю "морською хворобою", простіше кажучи, мене заколисує. Тому я боялася, аби ця прогулянка не виявилася для мене тортурами. Але раптом екскурсовод оголосив:
   - У невагомості у вас може початися нудота, запаморочення і навіть блювота. Тому, щоб уникнути подібних неприємностей, всім необхідно випити пігулки! - І він роздав нам по маленькій пластиковій коробочці з зображенням Місяця і корабля, що прямує до нього. Я відчинила коробочку - там лежали дві пігулки блакитного кольору. Запивши їх яблучним соком, який піднесла стюардеса на підносі в стаканчиках, ми вирушили на посадку. У посадковому терміналі нам усім видали комбінезони - яскраві, зелено-жовті. Одягнувши їх, ми здали свої сумки з земним одягом у камеру зберігання і по рухомій стрічці транспортера поїхали вже без нічого всередину нашого космобуса.
   - Шановні пасажири! Вітаю вас на борту екскурсійного космобуса "Місячний промінь"! Будь ласка, сядьте і пристебніть ремені! - Звернулася до нас приваблива стюардеса в жовтому з синіми деталями комбінезоні і такій же пілотці, одягнутій на кучеряву біляву голівку, яка стала в голові салону. - Поки наш космобус готується до зльоту, я представлю вам наш екіпаж. Космобус летить на автопілоті, тому ніяких збоїв статися не повинно. За автоматикою доглядають по черзі два пілоти Близького Космосу - Андрій Панч і Мартин Курот. Під час мандрівки вас будуть обслуговувати дві стюардеси - Мая і Рита.
   Поруч з блондинкою, схожою на Мерилін Монро, встала майже така ж, тільки трохи більш рудувата, дівчина і, посміхнувшись, кивнула головою.
   - Розважати під час перельоту вас будуть наші аніматори - Петя і Женя.
   Вперед з-за спин стюардес вийшли хлопець і дівчина в комбінезонах, прикрашених різнобарвними квіточками і кружечками, і зробили кілька сальто по проходу.
   - А з усіх питань ви можете звертатися до екскурсовода Артема!
   Наш екскурсовод в такому ж, як у нас, комбінезоні, вставши зі свого крісла, підняв вгору руки, зчеплені в замок, і розкланявся на всі боки.
   Пристебнувшись, я стала озиратися. Всього в салоні було двадцять шість посадочних місць, їх зайняли екскурсанти і екскурсовод. Пілоти, стюардеси і аніматори мали своє приміщення, відокремлене від салону, в носі корабля, перед кабіною управління. Місця пасажирів розташовувалися в дві смуги по обидва боки від проходу: в кожному ряду шість пар і одне попереду - таким чином перед входом в службовий відсік було влаштовано невеличкий майданчик. Моє місце виявилося у стінки посеред лівого ряду. Сам прохід був досить широким - близько двох з половиною метрів, а завдовжки близько шістнадцяти метрів. Чотири широких і довгих ілюмінатори розташовувалися на стелі і поки заглянути в них не вдавалося. Нічого, подивлюся, коли почнеться невагомість.
   Наші сидіння виявилися дуже зручними: м'які і широкі, близько дев'яноста сантиметрів як в довжину, так і в ширину, легко відкидаються назад, мають невеликі екранчики і відкидні столики. Я комфортно влаштувалася з ногами в кріслі і стала розглядати пасажирів. Всього я нарахувала дванадцять чоловіків і тринадцять жінок. Вік - від сімнадцяти-вісімнадцяти до сімдесяти-вісімдесяти. Деякі летіли парами і навіть сім'ями, а деякі, як і я, самі.
   Раптом мій шлунок поплив до горла... Виявляється, ми вже давно злетіли і тепер покинувши атмосферу, вийшли у відкритий космос - почалася невагомість.
   - Увага! Оголошується перший конкурс - хто швидше підлетить до ілюмінатора і скаже, що за ним знаходиться! - Над нами пролітали, роблячи сміховинні плавальні рухи і перекидаючись у повітрі, наші аніматори.
   Я обережно відстебнула ремінь і одразу ж спливла над своїм кріслом. У страху я спробувала за щось ухопитися - і вхопилася за скобу, ряд яких йшов вгору (чи тепер уже не вгору?), до стелі. Більшість теж не особливо поспішали, але були й такі, які потирали забиті об стелю потилиці. Першою плавно досягла ілюмінатора і визирнула у нього злегка дебела дама середніх років.
   - За вікном - космос і зірки. - Сказала вона, повернувшись до аніматорів і утримуючи себе біля ілюмінатора, вхопившись за вправлені навколо нього скоби.
   - Представтеся, будь ласка! - Підлетів до неї Петя.
   - Мене звуть Марина Семенівна, я працюю в швейній майстерні. - Представилася переможниця.
   - За перемогу в першому конкурсі Ви отримуєте цей невеликий приз! - Женя вийняла з сумки на поясі маленького, велюрового, рожевого інопланетянина і простягнула Марині Семенівні. Та, відпустивши скобу, простягнула руку за іграшкою і, незграбно перевертаючись, полетіла по салону.
   Всі конкурси та ігри, якими нас намагалися розважати аніматори, я описувати не буду. Скажу тільки, що, незважаючи на побоювання, морської хвороби я не відчувала і навіть зуміла заробити кілька велюрових інопланетян в конкурсах. Дивитися в ілюмінатори скоро набридло: ні Місяця, ні Землі поки видно не було, тільки зірки в чорноті космосі...
   Взагалі, якби не аніматори, сам політ був би страшенно довгим і нецікавим. Конкурси вони робили з усього: і хто краще вип'є сік, вилитий з пляшки і великими краплями-кулями плаваючий по салону; і хто відгадає, яке блюдо він висмоктує з тюбика; і хто правильно назве сузір'я, які виглядали крізь ілюмінатор зовсім не так, як із Землі; і хто краще пройдеться по стіні; і хто з першого разу вдало сходить в туалет і замінить космопамперси, і хто першим зможе заснути в незвичній обстановці, і у кого цікавішим виявиться сон, і польоти-естафети для двох команд по салону...
   Крім того вони влаштовували пізнавальні п'ятихвилинки, коли з екранів, вбудованих в спинки крісел нам показували фільми про космос, зірки, планети, про лунографію (географію Місяця) і так далі. Для тих, хто не хотів брати участь в конкурсах, Петя і Женя припасли відеофільми, книги і настільні ігри з магнітиками. Загалом, аніматори були на своєму місці і сумлінно відпрацьовували свої зарплати.
   - А тепер новий конкурс! - Петя і Женя розташувалися в різних кінцях проходу. - Хто швидше побачить Місяць!
   І ми всі кинулися до ілюмінаторів.
   Спочатку було видно все той же космос. Але потім в кутку ілюмінатора з'явився шматочок Місяця - корабель розвертався і Місяць ставав все більшим, поки не зайняв самий центр оглядового поля. Поблизу і без земної атмосфери Місяць виглядав величезною кулею, поцяткованою кратерами, горами, морями і рівнинами - чарівне видовище! Ніхто навіть не наважився виграти в цьому конкурсі - всі просто дивилися на Місяць, і новачки, і "бувалі"...
   Почався обліт Місяця по орбіті, в ілюмінаторі пропливали все нові гори і кратери, рівнини і плато, а екскурсовод розповідав нам про них все, що знав. Іноді ми помічали на поверхні супутника проблиски вогників - це світилися місячні бази, яких на стороні, звернутій до Землі, було побудовано вже цілих п'ять. Артем розповів, коли і ким вони були побудовані, чим займаються дослідники на базах, які ведуться розробки корисних копалин та що планується зробити найближчим часом.
   Раптом ілюмінатори стали затягуватися темної плівкою.
   - Шановні пасажири! - Мая і Рита підпливли до нас з якимись пакетами в руках. - Зараз в полі зору з'явиться Сонце. Тут, у космосі, воно набагато яскравіше, ніж на Землі, тому вам треба надіти захисні окуляри. - І вони стали роздавати окуляри, виймаючи їх з пакетів.
   Коли ми наділи окуляри і визирнули в затягнуті захисною плівкою ілюмінатори, вид на Місяць став ще красивішим - він постав у зеленкувато-жовтих відтінках на яскраво синьому небі. Здавалося, що хтось просто підсвітив його зеленими і жовтими прожекторами. Всі нерівності на його поверхні стали виділятися ще більш чітко.
   - Зараз ми підлітаємо до зворотнього боку Місяця. - Віщав наш екскурсовод. - Тут ще ніхто не будував ніяких баз, а періодичні дослідження тільки починаються. Як бачите, гір, каньйонів, скель і інших рельєфних утворень тут набагато більше, ніж на видимій із Землі стороні Місяця. Існує версія, що раніше у Землі було два супутники, два місяці. Але в процесі зіткнення, один з них упав на іншого, і супутник залишився тільки один. Зіткнення двох місяців відбулося якраз з цього боку, і всі ці лунографічні нерівності пейзажу - залишки другого місяця.
   Ми не відриваючись дивилися на пейзажі, що пропливали під нами (чи над нами?). Видовище було приголомшливим і я зловила себе на думці, що анітрохи не шкодую про свою подорож...
  ***
   Я отямилася від сильного болю. Всі пасажири безладно літали по салону, багато хто був без свідомості, дехто закривавлений. Я торкнула рукою свою потилицю - рука виявилася в крові, схоже, я сильно приклалася об стіну... Мая, підпливши до мене, сказала:
   - Нічого, нічого, зараз я вас перев'яжу. - І вона почала обмотувати мені голову бинтами.
   - Що трапилося? - Я ще не зовсім прийшла до тями.
   - У нас врізався блукаючий астероїд. Такого за сім років моєї роботи на маршруті ще ніколи не було.
   - Дівчата, пристебніть пасажирів до крісел, у нас пошкоджений двигун і, схоже, ми падаємо на Місяць. - Пролунав з динаміків голос одного з пілотів.
   Мая і Рита почали ловити пасажирів, які пролітали повз них, і прикріплювати їх, кого вже при тямі, а кого і несвідомого, до крісел. Їм допомагали Петя з Женею. Артем ширяв у несвідомому стані. Я сама сіла в своє крісло, перемагаючи біль, пристебнулася і відкинулася на спинку.
   Як сталася аварія, я не пам'ятала, але те, що відбувалося зараз, радісним не було. Нарешті, всі пасажири були пристебнуті і стюардеси вирушили у свій відсік. Поранення у мене виявилося не дуже серйозним: забій з шишкою на лобі і невелика подряпина на потилиці. Я напівлежала в кріслі і бездумно дивилася на плаваючий перед моїми очима вушний динамік, який виринув з ручки крісла, але не відлетів далеко через дріт, який його утримував.
   - Мартин загинув. - Пролунало з динаміка, коли він пропливав повз мого вуха. - Зв'язку ні із Землею, ні з місячними базами немає. Я спробую посадити корабель на одному двигуні...
   Я зловила навушник і засунула його в вухо.
   - У нас семеро загиблих, шестеро без свідомості, кілька переломів, інші більш-менш в порядку. - Звітувала Рита.
   - Нехай так і сидять в кріслах. Приводити в почуття тих, що відключилися, поки не треба, про всяк випадок...
   От тепер мені по-справжньому стало страшно... Виходило, що з тридцяти шести чоловік на борту залишилися живими тільки двадцять чотири. І що нам всім світить, теж невідомо...
   Коли з"явилася сила тяжіння, почалося щось неймовірне: ремені крісла упивалися мені в тіло, на голову падали якісь предмети. Невагомість то знову наставала, то я починала падати на стелю, і висіла, утримувана в кріслі ременями... Ми, якось безладно перекидаючись, падали на Місяць...
   Потім я на короткий час знову відключилася і отямилася висячою у кріслі. Судячи по силі тяжіння, до речі, не дуже великій, наш корабель лежав на боці: піді мною опинилися крісла другого ряду, мій ряд був на стелі, а підлога і стеля стали стінами. Я так і висіла, боячись поворухнутися, поки зі службового відсіку не з"явилися Рита і Мая у супроводі пілота Андрія Панча. Андрій попрямував до хвостового відсіку, а Рита з Маєю почали відстібати і спускати на нову підлогу пасажирів з крісел лівого, мого ряду, який тепер був стелею.
   Спочатку я не зрозуміла, чому вони звільняють від ременів не всіх, але потім до мене дійшло - їх відстібувати вже не мало сенсу. Живі пасажири нижнього, правого ряду відстібалися самі і вставали між крісел, що лежали на боці. Одна дівчина так і залишилася висіти нерухомо. Двоє встати не могли - у них виявилися переламаними ноги. Триметрова відстань від спинок крісел до колишньої стелі стала новим проходом. Таким чином, якщо дивитися від хвоста, підлога стала лівою стіною, а стеля - правою. Тут з хвостового відсіку вийшов Андрій почав тягти волоком за ручки дві величезних скриньки. Думаю, на Землі він такі ящики і з місця не зрушив би, але тут сила тяжіння набагато менша.
   - Терміново надягайте всім шоломи! Корабель ось-ось вибухне!.. - І він, відкривши коробки, став викидати з них пластикові прозорі шоломи з якоюсь нахлобучкой на потиличній частині.
   Мая і Рита, надівши шоломи собі на голови, стали допомагати іншим. Я зуміла впоратися зі своїм шоломом сама і допомагала пораненим, як і інші пасажири. Нарешті, всі шоломи опинилися на головах. Андрій вишикував нас в колону по два, показав, що треба повернути, щоб шолом герметично пристав до коміру комбінезона, який клапан натиснути, щоб у шолом почав надходити з потиличної коробки зріджений кисень, і повів нас до виходу.
   Вихід опинився на стелі. До нього треба було добиратися по скобах, в цій частині корабля розміщених по всьому внутрішньому периметру. Двох пасажирів з переламаними ногами довелося нести, просмикнувши їм під спини ремені від крісел.
   Коли всі опинилися назовні і почали озиратися, стало ясно, що корабель лежить на краю глибокого кратера, дно якого ховалося в якомусь перламутровому, злегка підсвіченому зсередини серпанку.
   - Спускаємося донизу! - Скомандував Андрій і сам почав спускатися.
   Всі рушили за ним. Корабель вибухнув, коли ми відійшли приблизно на шістсот метрів. Слава Богу, вибухової хвилі в безповітряному просторі бути не могло. Та й сам вибух стався дуже швидко - беззвучний спалах і майже одразу ж знову темрява. Тільки внизу, в кратері продовжував світитися слабким світлом якийсь туман. До цього туману ми і продовжували спускатися. Та й яка різниця, куди йти? В принципі, можна було і на місці залишитися...
   - Виходу у нас немає. - Сказав Андрій. - У коробках кисню всього на пів-години. Можна сісти і померти тут, а можна хоча б подивитися, що там.
   Коли ми досягли туману, кисня вже майже не було. Ми увійшли в перламутрове сяйво і, нічого не бачачи, тримаючись один за одного пройшли ще кілька десятків метрів.
   - Усе. - Пролунав задиханий голос пілота. - Кисень скінчився, я знімаю шолом...
   Дехто з нашої групи просто осіли на грунт, дехто почали стягувати з себе шоломи... Дивно, опинившись без шолома, я не задихнулася, а продовжувала дихати. Точно так же, здивовано озираючись в туманному сяйві, яке ставало все більш прозорим, стояли і інші.
   Раптом отямившись, я стала стягувати шолом з найближчої до мене людини - це виявилася Женя. Вона вже була без свідомості, але свіже повітря (звідки на Місяці повітря?) привело її до тями. Решта стали наслідувати мій приклад і незабаром вже всі дихали місячної атмосферою. Звідси, зсередини туману, ця атмосфера виглядала куполом над нами, верх якого сягав приблизно середини глибини кратера.
   Ми стояли на крутому схилі, а внизу, на дні кратера розкинулося містечко... Цілком земне таке містечко: дві вулиці, сквер, площа посередині. Уздовж вулиць світили тьмяні вечірні ліхтарі, в напівтемряві вгадувалися будинки, у сквері колихалися вітром гілки дерев...
   Пролетів якийсь птах, зробив коло над нами і став по спіралі спускатися до площі. Ми, як зачаровані, теж почали спускатися. Я зупинилася біля кордону: ось місячний грунт, а ось - асфальт дороги і трава на газоні. Чоловіки, які несли тяжкопоранених, поклали свої ноші на газон і стали озиратися.
   Я пішла вперед прямо по дорозі. Назустріч мені проїхав на велосипеді підліток, і, помахавши рукою, посміхнувся, розвернувся і поїхав назад. Я перейшла на тротуар. Вдалині проїхала легкова машина. По тротуару до мене підійшла кішка. Звичайна кішка - біла з рудими плямами. Я простягнула до неї руку, вона понюхала її і дала себе погладити. Потім потерлася об ноги і спокійно пішла до кущів. Поруч під деревом виявилася лава. Я сіла на неї, озирнулася - всі наші розбрелися хто куди і так само ошелешено озиралися.
   - Звичайне життя. - Пролунав знайомий голос. Я повернула голову і побачила поруч з собою тата. І коли він підійшов до мене?
   - Цього не може бути. - Сказала я. - Адже ми на Місяці.
   - А що ти знаєш про Місяць? - Філософським питанням відповів тато. - Адже це невивчена його сторона.
   - Про Місяць я, може, і мало знаю. - Хоробро відповіла я. - Але те, що мій тато вже давно помер, я знаю точно. Так що нема чого прикидатися!
   - Ну гаразд. - Відповів тато і повільно перетворився на іншу людину. - Я вибрав образ, який першим відкопав у твоїй свідомості. А такий образ тебе більше влаштовує?
   - Ну, в принципі, нормально. Хоча цікавіше було б дізнатися, який ти насправді.
   - Насправді ми зовсім не схожі на вас. Ми просто згустки енергії, для ваших очей абсолютно невидимі.
   - А звідки все це місто?
   - Ми його щойно створили з уривків ваших спогадів. Треба ж було кудись вас помістити, якщо вже вдалося врятувати.
   - Так це ви нас врятували? І атмосферу ви зробили? Та як ви встигли?!
   - Так. У нас просто інші швидкості. Поки ви падали, ми підготували енерго-подушку, щоб вас посадити. Потім проаналізували склад повітря, яким ви дихаєте, паралельно вивчивши деякі з ваших спогадів, що миготіли перед падінням - і от вийшло таке містечко...
   Я озирнулася. Біля нашої лавки вже стояло кілька з моїх товаришів по нещастю (чи щастю?) і уважно слухали мого співрозмовника. Поранених, залишених на газоні, вже не було.
   - Їх забрали до лікарні. - Сказав, начебто прочитавши моє уявне питання... хто? інопланетянин?.. - Можете називати мене Бургомістром. - Закінчив він.
   - Ну, якщо вже ви Бургомістр, - Почав Андрій. - То, будь ласка, поселіть нас на час кудись і дайте прийти до тями.
   - Шановні земляни! - Бургомістр встав, привертаючи до себе увагу всіх тих, хто перебував віддалік. - Я радий вітати вас у нашому місті! Прекрасно розумію, що у вас до нас безліч запитань, але це почекає. А поки я пропоную вам оселитися в будиночках, розташованих по колу цієї чудової площі, або в квартирах наших затишних триповерхових будинків на будь-якій вулиці! І він зробив запрошувальний жест.
   Я вибрала собі чудовий двоповерховий будиночок, що потопав у трояндах і винограді. Причому, здається, спочатку він був не зовсім таким, яким ставав під час того, як я до нього придивлялася. Виглянувши у вікно, я побачила Бургомістра, який щось пояснював літній парі. В кінці вулиці кудись показував рукою двом дівчатам ще один Бургомістр. Ну що ж, якщо енергетичні інопланетяни вирішили виглядати Бургомістра, то і нехай собі...
  ***
   Спочатку містечко виглядало, як би це правильніше висловитися... схематичним, чи що? Але потім, у міру нашої адаптації, воно отримало закінчений вигляд: в центрі його розмістилася площа, викладена бруківкою. Невелика - якраз така, на якій могли вільно поміститися ми всі і кілька бургомістрів. Акустика на площі була чудова - будь-кого, хто хотів щось сказати на загальних зборах, всі прекрасно чули.
   Прямий сквер, який ми бачили спочатку, поступово перетворився в кільцевий, навколо площі. Уздовж викладеної плиткою доріжки скверу стояли зручні лавки і парочка мальовничих альтанок з фонтанчиками. Потім йшов газон, тротуар і за палісадниками - невеликі двоповерхові будиночки, чотири - по одну сторону від площі і чотири - по іншу.
   Дві, створені спочатку, вулиці поступово розійшлися в різні боки і стали однією прямою, що перетинала площу. З кожного боку від площі, по обидва боки вулиці стояли по два триповерхових будинки зі стандартними квартирами - всього вісім трьохетажок.
   За будинками розташовувалися сади з невеликими городами, потім - луки, пляжі, а завершувала все - річка. Дивна річка: це було широке кільце води, яке оперізувало дно кратера і немов служило його кордоном. Вона мала постійну, не дуже сильну, але помітну течію за годинниковою стрілкою. Уздовж внутрішнього берега річки в деяких місцях росли комиші, річкова м'ята, водяні лілії...
   Мій будиночок, що потопав у трояндах і винограді, виглядав так: на першому поверсі - невеликий передпокій, двері з якого вели направо - в санвузол (ванна, унітаз, раковина), ліворуч - на сходи, прямо - у вітальню з невеликою кухнею за барною стійкою. На другому поверсі при такому ж плануванні вітальня стала спальнею. Балкон зі спальні виходив у сад, невелика веранда у вітальні давала можливість туди вийти. А за садом у мене був власний пляж...
   В одній з трьохетажек розмістилася Адміністрація - там завжди сиділо кілька Бургомістрів (всі на одне обличчя), до яких можна було звернутися з будь-якого питання; поліклініка (до речі, наші поранені видужали в ній всього за два дні) і лабораторія. У лабораторії проводилися різні аналізи над нами - тільки над тими, хто, на прохання Бургомістра, на це погоджувався.
   Через пару днів в моєму будиночку оселилася і та кішка, яку я зустріла в день аварії. Займатися нам можна було чим завгодно: жити, як у себе вдома, плавати в річці, гуляти, читати, писати, малювати, займатися спортом, працювати на комп'ютері...
   Спочатку я сиділа в комп'ютері, дізнаючись цікаві відомості про Енергетів (так я назвала наших рятівників). Потім дізналася багато цікавого про далекий космос - виявляється десь там, за межами досяжності наших кораблів, життя і розум теж існують! А потім вирішила писати. Чому б не стати письменницею, коли ніщо не відволікає від творчості?
   Зазвичай, вставши вранці, я разом з кішкою прямувала до холодильника, діставала з нього їжу (кожен раз саме таку, яку мені хотілося), розігрівала її і ми з кішкою снідали. Кішка (я її так і називала - Кішка) їла все те ж, що і я, навіть морозиво і цукерки. Потім ми йшли до річки, я плавала, а кішка спостерігала за мною з берега. По дорозі до дому ми прогулювалися по саду, зривали з дерев трохи фруктів - то яблука, то абрикоси, то полуницю (з дерева?), іноді там навіть виростали банани і щось незрозуміле, але дуже смачне. А потім я сідала за комп'ютер і писала...
   Пенсіонери насолоджувалися спокоєм і читанням газет (вони були цілком земними, повідомляли як про земні події, так і про життя нашого співтовариства) або романів, які брали в бібліотеці у Бургомістра, дивилися по телевізору новини або телесеріали, здавали аналізи в поліклініці...
   Ті, хто були молодшими, зайнялися хто творчістю, хто навчанням (всі необхідні підручники у Енергетів були), хто щось майстрував, отримавши необхідні матеріали та інструменти...
   Проживши в таких умовах трохи більше тижня, я стала відчувати себе піддослідним щуром. Щурам в лабораторії теж створюють комфортні умови: захотілося їсти - натиснула на кнопочку і в клітку звалилася їжа; захотіла побігати - забігла в колесо і бігай!..
   Хоча в перший же день Андрій попросив Бургомістра зв'язатися з будь-якою місячною базою і повідомити про нас, їм це чомусь поки не вдавалося. Чому? Адже земні і підручники, і газети, і телеінформація їм були доступні, а можливості, з нашої точки зору, просто необмежені... Але у них то не проходив сигнал, то виникали якісь перешкоди, то не працювало обладнання. Думаю, вони просто не хотіли втрачати піддослідного матеріалу...
   Отже, нам треба зв'язатися зі своїми самим. Але як? Адже ми знаходимося під їх постійним контролем. Такі думки, хоча їх доводилося ретельно приховувати, приходили не до мене однієї. Андрій навіть організував творчу групу з п'яти осіб: Андрій, Артем, Я, Женя і Петя, - яка висувала ідеї про можливості зв'язку з землянами.
   Робоча ідея з'явилася, як завжди, несподівано. Вранці, перегортаючи листки календаря, я побачила число - двадцять друге квітня - Всесвітній День Землі. До нього залишалося всього три дні. Це свято на Землі завжди супроводжується яскравими феєрверками. Мені прийшла в голову думка, що за допомогою феєрверку можна було б послати сигнал SOS...
   - Чудова ідея! - Схвалив її Андрій, коли я розповіла про свої думки на засіданні групи.
   - Так, але з-під купола цієї атмосфери феєрверки навряд чи помітять ззовні. -Замислився Артем.
   - Отже, нам треба влаштувати феєрверк ззовні! - Вигукнула Женя.
   - А як ми обгрунтуємо вилазку назовні для Бургомістрів? - Запитала я.
   - У відкритому космосі без атмосфери вони можуть бути більш яскравими і барвистими. - Міркував Петя, який, виявляється, був фахівцем в цій сфері. - На Місяці як раз використовуються спеціальні феєрверки, які довго горять в безповітряному просторі.
   - Значить так. - Підсумував Андрій. - Звертаємося до Бургомістра з повідомленням про майбутнє свято. Просимо дати всі необхідні матеріали для створення феєрверку. Петя програмує феєрверки так, щоб вони посилали сигнал SOS. Повідомляємо, що для проведення свята нам треба вийти на Місяць і просимо скафандри. Надсилаємо сигнали, повертаємося в місто і чекаємо...
   - А щоб Бургомістри не прочитали наших думок, на переговори до них посилаємо Групу Організаторів Свята, які не будуть здогадуватися про наш задум. - Закінчила я.
   Так ми і зробили. У невимушеній розмові зі стюардесами Андрій закинув ідею про свято і запропонував їм створити Групу Організаторів. Мая і Рита зраділи новому виду діяльності і включили в свою групу ще парочку літніх, нудьгуючих жінок - Марину Семенівну і Анну Віталіївну. Саме вони розписали бургомістрам, як барвисто святкують і на Землі, і на Місяці, і на Марсі це свято і попросили їх посприяти нам у його проведенні. Звичайно ж, Енергети перевірили цю інформацію, але нічого не запідозрили. Вони видали організаторам всі необхідні матеріали, а ті віднесли їх Петі. Петя разом з Андрієм і Артемом зайнялися програмуванням феєрверків. Решта, в очікуванні свята, хто готував меню, хто займався прикрасою площі, хто проводив репетиції святкового концерту...
   І от настало свято. Двадцять другого квітня ми всі в святкових комбінезонах вийшли на прикрашену квітами і гірляндами, фонтанами і ліхтариками площу. Весь її простір було заставлено пластиковими кріслами, з одного боку споруджена сцена-подіум. Під бадьору музику з репродукторів ми займали глядацькі місця. Наша група розсередилася серед інших, щоб не видавати своїх думок.
   На трибуну вийшов представницький Сергій Павлович, університетський викладач історії, і зробив коротку доповідь про історію святкування Дня Землі. Потім він дав слово Бургомістру, який привітав нас і повідомив що робота над тим, щоб ми повернулися на Землю триває і, хоча і не дає поки видимих результатів, але все ж таки вселяє надію на успіх. Потім розпочався святковий концерт, в якому взяли участь практично всі земляни. Енергети показали нам чарівне енергетичне шоу, в якому в дивному, але прекрасному танці перепліталися блискавки і світлохвилі.
   Потім на площу винесли столи, крісла переставили уздовж них і розпочався святковий банкет. Чого тільки не було на наших столах! Будь-які найдорожчі ресторани не мали й десятої частини того, що приготувала фантазія наших організаторів разом з можливостями Енергетів.
   Потім були танці і, нарешті, прийшов час феєрверку. Все необхідне Петя, Артем і Андрій встановили за межами повітряного куполу ще напередодні. У супроводі кількох Бургомістрів ми попрямували до виходу (в принципі, це могло бути будь-яке місце на кордоні купола). Там нам допомогли надіти заздалегідь приготовані скафандри і ми пішли вгору по схилу кратера.
   На День Землі небо було неймовірно красивим: зірки на чорному фоні космосу світили надзвичайно яскраво, а Земна Куля була просто прекрасною. Що сказати про феєрверк, я навіть не знаю. Такого гарного шоу я ніколи ще не бачила. Всі були у захваті...
   Наш сигнал помітили. Спочатку його зафіксували комп"ютерні системи супутника, який пролітав повз, і відправили з поміткою "SOS" на Землю. Там одразу ж звернули увагу на послідовність спалахів нашого феєрверка і зрозуміли, що хтось благає про допомогу. Визначивши місце сигналу і співставивши його з місцем нашої аварії, Земля відправила за нами рятувальну експедицію...
   Енергети, які вміли читати думки людей, надзвичайно здивувалися нашій винахідливості. Вони визнали, що й не намагалися зв"язатися з Землею і відпускати нас зі своєї лабораторії, але висловили бажання продовжити вивчення такого дивного, як у землян, виду розуму. Тому вони запропонували залишитися у місті всім бажаючим. Бажаючі знайшлися: три пари пенсіонерів, дві пари самотніх чоловіків і жінок, які саме тут потоваришували і дослідник, який працював з Бургомистрами, вивчаючи цивілізацію Енергетів.
   На Землю вирішили повернутися лише тринадцять осіб, у тому числі і я...
  
  
 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"