Аннотация: Звичайна сiм'я на травневi свята вiдправляється в Прикарпаття. Вiдпочинок супроводжується навалою на приватний готель жахливих монстрiв...
ТРАВНЕВI СВЯТА
оповiдання
(12 сiчня 2010 року)
Сергiй зайшов i прямо з порога заявив:
- Збирайте вiдгули, домовляйтеся, робiть що хочете, але на травневi свята ми їдемо подорожувати! Десять днiв проведемо в мiстечку ХХХ на Прикарпаттi: гарна природа, купання в термальному печерному джерелi, дерев'яний монастир, цiкавi люди i їх народнi промисли, - тобто, буде здорово!
Ми любимо подорожувати. А тим бiльше, коли надається можливiсть вiдправитися в невiдомi мiсця всiм разом: я з чоловiком Володею i мамою та сiм'я мого сина Сергiя: Таня - його дружина, i Iгор - його син, а мiй онук. Половина квiтня пролетiла непомiтно i ось ми вирушили на автобусi в подорож. Автобус був досить комфортним, погода нi холодна, нi спекотна, зупинки в дорозi за розкладом - отже, добралися до мiсця без проблем.
В ХХХ ми в'їхали близько п'ятої години вечора тридцятого квiтня. Нас розмiстили в тримiсних номерах невеликого двоповерхового дерев'яного будинку, що мав, на щастя, всi зручностi. Крiм нас в групi екскурсантiв було ще двадцять чотири людини - всього тридцять.
Розмiстившись по номерах, ми всi зiбралися на вечерю в їдальнi на першому поверсi, а пiсля вечерi самостiйно оглянули околицi готелю. Навколо приватного готелю, що складався з трьох однакових дерев'яних двоповерхових будиночкiв i кам'яної, теж двоповерхової, будiвлi господарiв, розташовувався невеликий фруктовий сад, обгороджений кованим парканом. Ворота саду виходили на невелику i тиху вулицю з розташованими по обидвi боки мальовничими будиночками, якi ховалися у глибинi садiв.
Наша вулиця з помiтним ухилом спускалася вiд лiсистих гiр до вимощеної брукiвкою центральної вулицi мiстечка. Прямо за перехрестям, посеред головної вулицi, як острiв посеред рiчки, стояла досить стара, напiвмурована, напiвдерев'яна двоповерхова будiвля невiдомого призначення. Саме бiля неї, трохи осторонь, став на стоянку наш автобус.
Мiстечко виявилося маленьким: центральна, мощена брукiвкою вулиця i шiсть бiчних покритих асфальтом вуличок, що виходять до неї. У всiх бiчних вуличках серед садiв ховалися житловi будинки, а на центральнiй розташувалися магазини, сувенiрнi лавки, перукарня i невеликий кiнотеатр.
Перехрестя нашої вулички з головною утворювало ту саму площу з незрозумiлим будинком-островом посерединi. На площi, як нам сказали, вранцi влаштовувалися базари.
Дерев'яний монастир знаходився трохи нижче за мiстечком, в двох з половиною кiлометрах вiд нього, але за деревами нам його не було видно. Обiцянi купальнi з термальним джерелом перебували десь у горах неподалiк.
Завершивши з настанням сутiнкiв екскурсiю по околицях, ми розiйшлися по своїх кiмнатах. Спробували дивитися телевiзор, але втома взяла своє i ми швидко заснули.
Прокинулися ми о сьомiй годинi ранку вiд бадьорою карпатської мелодiї, що лунала з динамiкiв у кожному номерi, i голоса, який ввiчливо запрошував всiх до снiданку через пiв години.
Пiсля снiданку нас зiбрали в саду на лавках, щоб ознайомити з подальшим розпорядком дня. Поки господар, вiн же екскурсовод, розповiдав куди i коли ми вирушимо i що зможемо побачити, ми раптом вiдчули якусь незрозумiлу тривогу: щось змушувало всiх сторожко озиратися, напружено вдивлятися в дерева, увага стала розсiяною i голос екскурсовода доходив до свiдомостi, як крiзь вату.
Раптом пухка кучерява блондинка рокiв тридцяти - тридцяти п'яти заверещала, вказуючи пальцем на одне з дерев. Всi рiзко повернулися туди. Я побачила щось дивне, але поки не зрозумiла, що саме.
- Монстр! Страховисько!! Диявол!!! - Почали кричати навколо i я розгледiла невелику сiро-зелену iстоту з величезною пащею i безлiччю зубiв, з палаючими ненавистю i злiстю, явно розумними очима, одягнену в якесь дрантя, яке скребло гострими, довжелезними кiгтями кору дерева, на якому воно ховалося.
Всi посхоплювалися, закричали, i тут почалася справжня панiка: з усiх бокiв до нас наближалися незрозумiло-жахливi монстри. Вони вискакували з-за дерев, стрибали з гiлок, вибiгали з-за кутiв будiвель, пiдстерiгали бiля входу i визирали з вiкон...
Сховатися в готелi не було можливостi. Сергiй схопив Iгоря на руки i притиснув до себе, дитина верещала, втiм, як i всi iншi. Куди бiгти?
- Дивiться, вони кого-то розiрвали i їдять! - Пролунав чийсь переляканий крик. Я повернула голову в зазначеному напрямку i побачила, як два монстра роздирають людське тiло, нерухомо розпластане на травi, i вiдправляють шматки його в свої мерзеннi закривавленi пащi. Всi кинулися до ворiт.
В цей час в ворота в'їжджала легкова автiвка вишневого кольору. Той, хто бiжав першим, вже пiдбiгав до ворiт, коли на нього стрибнуло диявольське створiння i повалило його прямо пiд колеса, автiвки, що не встигла загальмувати. Чоловiка перерiзало навпiл колесами, кров швидко розтiкалася по посипаному пiском майданчику перед воротами. Натовп завмер вiд жаху. Я закрила Iгорю, що знаходився на руках у Сергiя, вуха руками i крикнула, щоб вiн закрив очi. Ззаду пiдбiг господар пансiонату:
- Швидше за мною! Монстри наступають! Треба рятуватися!! Бiжимо!!! - Кричав вiн, пiдштовхуючи нас усiх до ворiт.
Ми побiгли вниз по вулицi. За нами мчав бiлий з чорними плямами хазяйський пес. Вчора вiн був добродушним, до всiх ластився i вимагав, щоб його гладили. Сьогоднi очi його налилися кров'ю, з iклiв теж капала кров, вiн гарчав i намагався хапнути кожного, кого наздоганяв. По дорозi хтось падав, пiднiмався, кого-то доганяли i тут же роздирали монстри, що бiгли за нами.
У цiй метушнi впала i моя мама. Я бiгла слiдом за чоловiком трохи попереду i спочатку не помiтила цього. Мама закричала i я озирнулася. До неї вже пiдбiгала страшна iстота з закривавленою мордою.
- Володя! Мама!! - Закричала я.
Володя озирнувся, разом ми пiдбiгли до мами, пiдняли її i, тягнучи пiд руки, кинулися навтьоки. Попереду всiєї нашої групи бiг господар пансiонату, вiн направляв нас до будiвлi посеред центральної вулицi.
- Сюди! Сюди! Треба закрити i забарикадувати дверi i вiкна! - Горлавв вiн, пропускаючи нас в будiвлю.
Як ми опинилися всерединi, я не пам'ятаю. Стало трохи спокiйнiше. Монстри залишилися зовнi, заглядали у вiкна, дряпали стiни. Вiдчувши себе у вiдноснiй безпецi, деякi сiли на наявнi в будiвлi стiльцi, iншi мiшками знесилено повалилися прямо на пiдлогу. З косметички, в якiй я ношу лiки i тому нiколи з нею не розлучаюся, я дiстала валер'янку для себе i для мами. Дала її i Iгорю. Через деякий час вiн задрiмав прямо на руках у Сергiя.
Володя пiшов оглянути будiвлю в пошуках бiльш зручного мiсця для нашої сiм'ї. На другому поверсi вiн знайшов простору кiмнату, заставлену крiслами та диванами. Крiм нас до неї увiйшли ще кiлька людей, розташувалися, наскiльки це було зручно. Дехто задрiмав, у когось в кишенi знайшлися карти i четверо чоловiкiв тихенько почали грати, хтось неприкаяно бродив з кутка в куток, поглядаючи на вiкна.
За вiкнами, до речi, теж затихло. Ревiння, вереск, дряпання по стiнах i вiкнах припинилося, монстри все рiдше потрапляли на очi. Змученi жахом, люди почали приходити до тями. Напруга змiнилося напiвдрiмотою...
Прокинувшись вiд короткого сну, я вiдчула сухiсть у ротi i спрагу. Напруга i страх майже пройшли. Виглянувши у вiкно, я нiкого не помiтила. Тут до кiмнати увiйшов наш гiд з двома пляшками мiнеральної води i запропонував попити. Всi, хто знаходився в кiмнатi, одразу ж попiдскакували - певно їх, як i мене, мучила спрага. Iгор мiцно спав, i я запропонувала не будити його. Через пару хвилин пiсля того, як ми попили, знову вiдчулися напруга i страх. Поглянувши у вiкно, я побачила за ним монстра, який причаївся i тихенько споглядав, навiть, скорiше, монстренея. Вiн був не таким страшним i великим, як тi, що гналися за нами ранiше. Тому, дивлячись на нього, я стала говорити сама до себе:
- А менi все одно! А менi Сiрано! Сiрано де Бержерак! Сiрано де Бержерак!!
Чоловiки, що грали в карти, з подивом подивилися на мене. Погляди їх ковзнули по вiкну i один з них зауважив:
- Дивiться, там i справдi Сiрано де Бержерак! Такий же, як у кiно!
- Це привид, адже вiн давно помер! - Скрикнув iнший.
- Дивно. - Промовила я. - Я бачу за вiкном монстреня, а вони привид Сiрано де Бержерака. Напевно, тому, що я так його назвала.
I тут спочатку в нашiй кiмнатi, а потiм i у всьому будинку люди почали з жахом кричати:
- Привиди! Привиди з усiх бокiв!!!
- Привиди i монстри!!! Рятуйте! - Знову почалася панiка. Люди бiгали по будiвлi, а монстри i примари якимось чином стали в пробиралися, нiби просочуючись крiзь стiни. Звiдкись потягло димом, з'явилося полум'я.
- Вони пiдпалили будинок! - Закричав господар готелю. - Ми всi тут згоримо! Треба бiгти в монастир! Тiльки там ми врятуємося!
- Як бiгти, якщо на вулицi нас чекає ця нечисть?! - Запитав хтось iз нас.
- Треба дiстатися до автобуса. - Запропонував водiй.
- Тут лише кiлька метрiв. Якщо швидко бiгти, ми можемо встигнути в ньому сховатися. - Переконував нас екскурсовод.
Полум'я i дим посилювалися, пiдштовхуючи нас до дiй. Перемагаючи жах, всi рушили до дверей. Господар обережно прочинив їх, визирнув i сказав:
- Тут нiкого немає. Вони з iншого боку. Бiжимо швидше!
Всi кинулися до автобусу. Водiй вiдчинив обидвi дверi, ми втиснулися в середину, дверi зачинилися перед самими мордами чудовиськ. Заревiв мотор, ми попадали на сидiння i автобус помчав крiзь натовп привидiв i монстрiв до монастиря.
Я роззирнулася. Дивно: всi тридцять мiсць в автобусi були зайнятi нашими спiвгрупниками, хоча я ясно пам'ятала, що деяких з них розiрвали чудовиська пiд час погонi до будiвлi, один потрапив пiд колеса... Щось тут було не так...
Як тiльки я задумалася, монстри, що дряпалися i верещали на даху автобуса, почали зникати. Можливо, їх здуло вiтром, адже ми їхали дуже швидко...
- Монстри вiдстали. - Повiдомив нам екскурсовод. - Ми спокiйно увiйдемо в монастир.
Дiйсно, щойно автобус, подаючи сигнали, пiд'їхав до монастиря, його ворота вiдчинилися i закрилися одразу ж, як тiльки вiн в'їхав у двiр. Двоє ченцiв провели нас до просторої молитовнi.
- Вам усiм треба випити святої води з нашого джерела, тодi нiякi монстри, привиди чи iнша нечисть не будуть мати над вами влади. - Сказав благовидий священик iз сивою бородою i вказав на кам'яну, рiзьблену хрестами плиту бiля однiєї зi стiн молитовнi. У нижню частину плити була врiзьблена трубка, по якiй в кам'яну чашу стiкала вода. Бiля чашi стояли одноразовi стаканчики. Ми всi випили святої води i майже миттєво вiдчули спокiй i умиротворення.
- Як пiсля протиотрути. - Пошепки сказала я своїм.
В головi почали виникати якiсь смутнi сумнiви. Якщо iснує протиотрута, то повинна бути i отрута. Можливо, нiяких монстрiв i не було, а нам просто пiдсунули якийсь потужний галюциноген... До речi, поява монстрiв i примар починалася обидва рази пiсля їжi (ранковий снiданок) i пiсля пиття (пляшки мiнералки в згорiлiй будiвлi). До того ж, люди починали бачити те, що називав один з перших. Першою монстра побачила блондинка, а решта помiтили його тiльки пiсля того, як вона закричала. Привидiв побачили пiсля того, як почули вiд мене "Сiрано де Бержерак", хоча я у той самий час бачила не примар, а монстреня. Просто в нашiй родинi прийнято замiсть "все одно" казати "Сiрано де Бержерак". Але люди цього не знали, i побачили пiсля моїх слiв примар...
Менi стало цiкаво дiзнатися, якими бачили монстрiв iншi екскурсанти. Я пiдходила до невеликих гуртiв людей i розпитувала їх. Виявилося, кожен бачив щось своє, схоже на героїв фiльмiв-жахiв i доповнене iндивiдуальної фантазiєю або вигуками iнших людей.
У той час, як бiльшiсть наших спiвгрупникiв молилися бiля iкон, купували хрестики i натiльнi образки, я все бiльше змiцнювалася в думцi, що ми потрапили пiд вплив галлюциногена.
- Ви не бачили нашого екскурсовода? - Запитала я у жiнки, яка продавала iконки.
- Може, вiн пiшов додому. - Спокiйно вiдповiла та.
- Цiкаво. - Подумала я. - Як це вiн вiдправився додому, знаючи, що там його чекають монстри i привиди? Мабуть, вiн їх не боїться... тому що їх немає! Саме вiн годував нас снiданком i давав воду, отже, саме вiн пiдсунув нам галюциноген!
Люди, якi повiрили в чудо монастиря, стали пропонувати негайно покинути мiстечко i їхати додому.
- А як же нашi речi, що залишилися в готелi? - Запитала я.
- Та плювати на речi! - Вигукнув сухорлявий лiтнiй чоловiк iз зеленим полiетиленовим пакетом в руках. - Слава Богу, хоч живi лишилися!
- Так, вистачить з нас пригод! Їдемо додому! - Пролунало ще кiлька голосiв.
- Зачекайте пару годин. - Попросила я. - Я вийду за ворота монастиря i розвiдаю обстановку.
- Боже мiй! Не треба так ризикувати! Сидiть пiд благодатним захистом монастиря, тут нас охороняє Бог! - Заголосила блондинка, яку пiдтримав гул голосiв.
- Я не вiрю в Бога. - Сказала я. - А тому не впевнена, що саме вiн нас охороняє. Але що б там не було, все одно, перш нiж їхати, треба зробити розвiдку! - I з цими словами я попрямувала до виходу.
Ченцi почали вмовляти мене залишитися. У вiдповiдь я мовчки набрала в пляшку "святої води", щоб менi було що пити, i вийшла за ворота.
Бiля ворiт мене чекав пес господаря готелю. Вiн вiдразу ж з гавкотом кинувся до мене. Пам'ятаючи його грiзну поведiнку пiд час погонi за нами монстрiв, я спочатку злякалася, але потiм зiбралася з духом i простягнула йому руку. Пес лизнув її i вiдразу ж пiдсунув пiд долоню голову, щоб я його погладила. Вiн просто вимагав пестощiв! Я подзвонила по мобiльнику Сергiю:
- Нiяких монстрiв поблизу немає. Пес лащиться i хоче грати. Я йду в мiстечко.
По дорозi, яка зайняла трохи бiльше двадцяти хвилин, нiяких незвичайних явищ не вiдбувалося. Яскраво свiтило травневе сонечко, квiтли вишнi, щебетали пташки, вiяв легкий вiтерець...
У мiстечку продовжували димiти руїни будiвлi, що стояла на центральнiй вулицi, бiля них стояла стара машина з бочкою-цистерною i метушилися два пожежника. Я пiдiйшла i прислухалася до їхньої розмови.
- Саме так. - Продовжував розмову кремезний лiтнiй чоловiк з червоним обличчям i сивими вусами. - Треба було дати йому дозвiл на знесення - нiякої пожежi i не було б.
- А, може, вiн сам цю пожежу i влаштував, як дозволу не давали. А тепер все на туристiв звалить.
- Добре влаштувався: туристи платять за десять днiв, а їдуть чомусь пiсля першого ж. Цiкаво, чим вiн їх лякає? Промайнули, немов тi очманiлi, i навiть за речами не повертаються.
- I нiхто не вимагає назад грошей?
- Нi. У всякому разi, вже групи три-чотири так поїхали. Мабуть, i цi поїдуть, он як мчали!..
- Отакої, значить, ми не першi! - Подумала я. - Вже кiлька груп туристiв виїжджали пiсля першого ж дня. Звичайно, господаревi це вигiдно: не треба десять днiв годувати тридцять чоловiк, проводити їм екскурсiї. Налякав у перший день - i чекай наступних! А ченцi в монастирi, мабуть, з ним заодно. Напувають усiх "святою водою", продають iкони i хрестики та умовляють повертатися додому.
Я зателефоеувала Сергiю:
- Сергiю, включи запис i запиши все, що я зараз розповiм. - Я розповiла синовi все, про що здогадалася i що почула. - Дай прослухати всiм нашим i вмов їх повернутися до готелю, хоча б за речами. Тут спокiйно, нiчого незвичайного немає, а мiсцевi навiть не знають, вiд чого ми тiкали.
Я пiдiйшла до нашого готелю i зазирнула через огорожу. На подвiр'ї нiкого не було, крiм встиг пса, який встиг повернутися i обнюхував бiля входу якiсь сумки. Вийшов господар i винiс ще двi сумки. В однiй з них я впiзнала сумку Сергiя. Всi сумки були порожнiми.
- А, от ви i попалися! - Голосно вигукнула я, несподiвано вискочивши з-за огорожi.
Господар вiд несподiванки аж пiдстрибнув на мiсцi i випустив сумки з рук.
- Куди ви подiли всiх ваших монстрiв? Вирiшили поскладати в нашi сумки? - Я йшла на нього їз зневажливою посмiшкою.
- Я-а... Ви повернулися?.. Я просто...
- Та годi мимрити! Ми всi прекрасно знаємо, чим ви тут займаєтеся i вже повiдомили про вашi махiнацiї куди слiд. Знаєте, скiльки вам загрожує? Та ще з конфiскацiєю майна! Тепер вам не вiдкрутитися - всi тридцять постраждалих готовi свiдчити проти вас!
- Ну, навiщо так вiдразу? Може, водички вип'єте? - I вiн потягнувся за пляшкою, що стояла на пiдвiконнi.
- Нi вже! Знаємо ми вашу водичку! Не та тобi трапилася! Ми всi тепер будемо пити свою. Але про всяк випадок прихопили i протиотруту з монастиря, якщо ви раптом знову захочете нас чимось нагодувати.
Поки ми так мило розмовляли, до огорожi пiд'їхав автобус з нашою групою. Всi туристи висипали на подвiр'я - хто з острахом, хто з обуренням, а хто i з явними ознаками агресiї:
- На частинi його розiрвати за такi фокуси!!!
Видно було, що господар зовсiм не очiкував нiчого подiбного. Вiн зблiд, почав задкувати i щось бурмотiти, потiм спiткнувся об порiг i впав навзнак. Хтось iз туристiв штовхнув його ногою, але тут втрутився Сергiй:
- Зупинiться! Давайте дiяти цивiлiзовано! - Вiн допомiг пiднятися очманiлому вiд страху господаревi. - Зараз ми висунемо вам свої вимоги. По-перше, ви протягом усiх десяти днiв, передбачених цим туром, будете проводити нам заявленi екскурсiї та безкоштовно годувати. По-друге, в якостi морального вiдшкодування, ви повернете нам грошi, сплаченi за цю поїздку, а також всi нашi речi.
- Правильно! - Загули навколо.
- Звичайно ж, ми розумiємо, що ви не пам'ятаєте, якi речi в яких сумках знаходилися, але ми самi розберемося - виносьте їх сюди! - Вставила i я своє слово.
- Якщо ви знову спробуєте використовувати галюциноген, ми порушимо проти вас кримiнальну справу. - Продовжував Сергiй. - I в подальшому не раджу вам застосовувати подiбну тактику до туристiв. Доведеться працювати чесно - ми розмiстимо в Iнтернетi попередження, а крiм того проведемо хiмiчний аналiз "святої води" i будемо пропонувати її всiм, хто побажає вiдпочити в ваших мiсцях.
Не пам'ятаю подальших розмов, скажу тiльки, що господар з усiма нашими вимогами погодився (не сiдати ж до в'язницi!), винiс всы речi i подальший наш вiдпочинок пройшов чудово. Повернулися додому ми з купою вражень i повернутими грошiма, а ця пригода запам'яталася своєю несподiванiстю на все життя.