Гайдученко Галина Викторовна: другие произведения.

Зникле МІсто

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Peклaмa:
Конкурс 'Мир боевых искусств.Wuxia' Переводы на Amazon
Конкурсы романов на Author.Today

Зимние Конкурсы на ПродаМан
Peклaмa
 Ваша оценка:
  • Аннотация:
    Все населення невеликого американського містечка Робертсона кудись зникло. Почали пропадати невеликі поселення і в інших місцях Америки, Азії, Африки, Австралії. Хто і куди забирає людей?...

   ЗНИКЛЕ МІСТО
  ОПОВІДАННЯ
  (13 березеня 2018 року)
  * 1 *
   Я прокинулася, потягнулася під яскравими променями сонця, що зазирало у вікно, і глянула на годинник. "Боже мій! Вже одинадцята година! Чому ж ніхто мене не розбудив?" Знизу, з вітальні лунав звук телевізора. Стрибнувши з ліжка прямо в капці, я помчала до ванної, швиденько вмилася, почистила зуби, пару раз провела щіткою по волоссю і, надівши шорти і на ходу натягуючи майку, машинально сунувши в кишеню мобільник, помчала по сходах вниз.
   Телевізор працював, але нікого в кімнаті не було. Я заглянула в їдальню, поєднану з кухнею - нікого. Лише кілька теплих булочок в кошику під серветкою. "Мабуть, вони в пекарні" - подумала я, наливаючи собі чашку молока з холодильника і прихопивши булочку, пішла шукати своїх рідних.
   У нашій приватній пекарні теж нікого не було. Всі кудись пішли не більше півгодини назад - хліб і булки були ще теплими. Відкушуючи від булки і запиваючи молоком, я вийшла на ганок кондитерської. На вулиці теж нікого. "Дивно. Зазвичай у цей час хтось заходив до нашого магазинчика за булочками, печивом або тістечками, вулицями ганяли на скейтах та роликах підлітки, матусі з колясками йшли по своїх справах... пробігали собаки, проходили кішки, пролітали птахи..." Зараз нічого цього не було. На вулиці, незважаючи на яскраве літнє сонце в безхмарному небі, стояла моторошна тиша. "А де ж наша Мерлін?" - згадала я про кішку і пішла перевірити її улюблене місце на холодильнику. Там її не було. У блюдці біля холодильника було ще свіже молоко, в іншому лежала пара шматочків м'яса з підливою. Ніколи в житті Мерлін не залишила б їжу недоїденою! Її принципом було: "доїси все до крихти, хоч лусни, а далі - будь що буде!" Щось не дало кішці доїсти її сніданок до кінця.
   Поставивши вже порожню чашку на стіл, я вийшла на вулицю. Звертаючи з однієї вулиці на іншу, проходячи по провулках до центральної площі, я не зустріла жодної людини. "Просто, як у кіно! Всі люди пропали, і я залишилася одна на світі..." Знітившись від моторошного відчуття якоїсь порожнечі і гнітючої тиші, яка давила на голову, я смикнула ручку поліцейської дільниці - відкрито. Увійшла - нікого...
   На деяких столах стояли чашки недопитої і вже остиглої кави, на спинках стільців висіли пара піджаків, кобура з пістолетом - люди з ранку вийшли на роботу. "Куди ж всі поділися?" - я вийшла на площу - "Може, в готелі хтось є? Одного ж таки я до нього вчора підвозила!"
   Я перетнула площу і увійшла в хол готелю - нікого, подзвонила в дзвінок на стійці - жодної відповіді. Піднялася на другий поверх і зазирнула в кілька номерів - ні души... "Але щось же треба робити?!" - я знову попрямувала в поліцію.
   На стіні висіла роздруківка телефонних номерів поліцейських ділянок найближчих міст. "Зателефонувати, чи що?" - я з сумнівом дістала з кишені свій мобільник - "З чогось же треба починати!" Набравши номер головного поліцейського управління сусіднього Бренсона, я приклала трубку до вуха.
   - Алло! Поліція! - Почулося звідти.
   - Вибачте, я дзвоню з Роджерса. Тут щось трапилося дивне... тобто, всі люди пропали, залишилася тільки я одна.
   - Леді, Ви вчора були на святі в честь трьохсотріччя вашого міста?
   - Звичайно. І тоді народу було повно - і місцевих, і прибулих...
   - А Ви пили щось, міцніше лимонаду?
   - Так, звичайно, мені ж не двадцять років... Що Ви маєте на увазі?! Ви думаєте, я п'яна?
   - А що ще можна подумати, коли Ви городите таку нісенітницю?!
   - Так от, я не п'яна! Я взагалі дуже мало п'ю, і вчора теж. Тут щось трапилося, а Ви не реагуєте!
   - Ми реагуємо. І наша Вам порада - підіть, проспиться. - На тому кінці пролунали гудки відбою.
   Наче скажена, я вилетіла з поліцейської дільниці і знову помчала до готелю. Там, набравши вже знайомий номер з готельного телефону, я відразу ж закричала:
   - Алло! Це дзвонять з готелю Роджерса! У нас ЧП - пропали всі люди!
   - Так вже і всі? Ви ж не пропали.
   - Так, лише я і залишилася, більше нікого!
   - Леді, припиніть хуліганити! Бо ми зателефонуємо у Вашу дільницю, і Вас заарештують!
   - Ну так зателефонуйте! - Зраділа я, але в трубці знову почулися гудки.
   "От негідники!" - образилась я, знову виходячи на вулицю. - "Поки когось не вб'ють, поліція і пальцем не хоче поворухнути!.. Уб'ють?А це ідея!" Я знову повернулася до дільниці. "Зараз, зараз... Я вам влаштую..." - примовляла я собі, дістаючи з кинутої кобури пістолет і перевіряючи, чи є в ньому патрони. Обойма виявилася повною. Я набрала номер з поліцейського телефону і як тільки почула "Алло?", на все горло заволала:
   - На поліцейське управління Роджерса скоєно напад! Кілька озброєних бандитів розстрілюють персонал! Я бачила пару трупів! Покваптеся, я закрилася в останній кімнаті, але бандити ломляться сюди! - Я зробила кілька пострілів у стелю. - А-а-а!!! - І кинула трубку на підлогу.
   - Алло! Алло! - Закричали з неї, але я не відповідала.
   Через кілька хвилин задзвонив телефон на іншому столі. Я вирішила не відповідати - "нехай думають, що всіх вже перестріляли!" Потім задзвонив ще один телефон, потім третій... Щоб не чути цього дратівливого дзвону, я вийшла на майдан. Від Бренсона їхати до нас приблизно дві-три години. Отже, ці дві-три години у мене абсолютно вільні. Я почала обходити будинок за будинком, намагаючись знайти хоч одну живу душу. Скрізь мене зустрічала моторошна мертва тиша - ні співу птахів, ні нявкання, ні сміху... Майже п'ятдесят тисяч людей зникли без сліду! А ще купа приїжджих - на свята населення міста збільшувалася мало не на третину.
   На початку другої я знову зайшла до поліції, взяла там бінокль і, прихопивши упаковку сардельок в найближчому маркеті, полізла на водонапірну башту, щоб не прогавити, коли приїдуть поліцейські з Бренсона. Два поліцейських фургони з"явилися біля в'їзду в місто без чверті три. Не дуже й поспішали! З першого фургона вийшли четверо рядових і перебіжками рушили вздовж вулиці до центру. Фургони, то рухаючись, то зупиняючись, їхали за ними. По дорозі розвідники заглядали в порожні будинки, щось повідомляли по рації і перебігали далі. Так, нікого не зустрівши і не виявивши, вони дісталися до нашої поліції. Там, зрозуміло, теж нікого не було. Поставивши машини з двох сторін площі, всі дванадцять чоловік новоприбулих вийшли на площу перед поліцейською дільницею. Одні оглядали готель, магазини і найближчі будинки, інші зв'язувалися за телефонами з начальством, треті, стискаючи пістолети і автомати, розгублено озиралися.
   "Вже час!" - сказала я собі і почала спускатися. Обережно визирнувши з-за рогу, я знову сховалася і закричала:
   - Це я! Я вам дзвонила! Не стріляйте, я без зброї! - Витягнувши руки над головою, з біноклем на шиї я обережно вийшла з-за рогу.
   В мою сторону відразу ж повернулося кілька стволів, двоє поліцейських кинулися до мене, обшукали і кинувши комусь: "Чисто!", відійшли в сторону.
   - Нам повідомили, що тут була стрілянина. - До мене підійшов капітан.
   - Спочатку Вам повідомили, що в місті зникли всі люди! - Єхидно зауважила йому я, впираючись руками в боки. - Але Ви ж не повірили! Ви відправили мене проспатися!
   - То?
   - То що мені залишалося робити? Треба було якось привернути Вашу увагу... От я вистрілила пару разів...
   - І куди ж всі поділися?
   - Звідки я знаю? Ви - влада, ви і з'ясовуйте...
   - Так, з чого б почати... - Замислився коп.
   - У кіно завжди починають з огляду місця злочину і опитування свідків. - Підказала йому я.
   - Ну так. Місце злочину ми вже оглянули, залишилося опитати свідків. Прошу пройти до відділку!
   - Хто, я?!
   - А Ви тут ще когось, крім поліції, бачите?
   Довелося мені йти до відділку, сідати за стіл і розповідати все з самого початку.
  * 2 *
   А починалося все так добре! Вранці я подзвонила батькам, що виїжджаю до них на свято на своїй машині і до четвертої години думаю бути на місці. Потім я покидали в сумку все необхідне, заїхала на заправку і ще до полудня виїхала на пряму трасу. Слухаючи музику і час від часу підспівуючи, я летіла на пристойній швидкості по майже порожній дорозі, машини траплялися дуже рідко. Яскраве літнє сонце світило прямо в лобове скло, так що мені довелося надіти темні окуляри і опустити затемнюючу плівку. Я уявляла, як зустрінуся зі своїми рідними та колишніми однокласниками, як ми будемо ділитися спогадами і новинами, як будемо веселитися на святі на честь трьохсотріччя нашого міста...
   Десь о пів на другу я побачила на узбіччі чоловіка, який голосував. Зазвичай я ніколи не зупиняюся, якщо їду одна - хто зна, що у людей на умі! Але тут я чомусь пригальмувала і зупинилася:
   - Я тільки до Роджерса. - Повідомила я молодому, охайно вдягненому в вихідний костюм і білу сорочку з краваткою, чоловіку.
   - Мені підходить! - Радісно посміхнувся той, відчиняючи дверцята і кидаючи на заднє сидіння невеликий рюкзак.
   - Так. - Зупинив мою розповідь капітан. - Можете показати на мапі, де саме ви підібрали попутника? - Він розгорнув на столі карту.
   - Точно сказати не можу... - Я намагалася зорієнтуватися. - Ну... Приблизно ось тут. - Я тицьнула в мапу пальцем.
   Капітан покликав поліцейського, щось шепнув йому на вухо і той вийшов.
   - Продовжуйте. - Коп знову повернувся до мене.
   - Ну... Ми поїхали далі. Слово за слово, відбулося знайомство. Його звали Дюк Рід, мене - Тіна Корт. Він їхав у відпустку автостопом, світ за очі. Я - на свято в Роджерс до своїх батьків. Він - тридцятирічний менеджер, я - двадцяти шестирічний психолог. Він любить віскі з содовою, хотдоги і чіпси, я - молоко, здобні булочки і шоколад. Він - середньої статури, ні худий, ні товстий, волосся русяве, очі - сірі. Ні каблучок на пальцях, ні татуювань, ні шрамів я не помітила. Я - мініатюрна фарбована блондинка з короткою стрижкою і карими очима, без макіяжу, в білих шортах до колін і блакитній майці...
   Розмовляючи, наспівуючи, жартуючи і сміючись, ми під'їхали до Роджерса за двадцять до четвертої. Пригальмувавши біля готелю в центрі міста, я висадила свого попутника і поїхала до будинку батьків. Батько вже сидів на ганку з газетою, чекаючи на мене. Мати і сестра клопоталися в пекарні - пекли величезну кількість імбирного печива для свята.
   Вмившись і переодягнувшись з дороги, я пішла допомагати мамі і Рут, своїй молодшій сестрі, яка залишившись після школи в Роджерсі, керувала нашим сімейним бізнесом - невеликою пекарнею-кондитерської. Там, на кухні, Рут повідомила мені, червоніючи і бентежачись, що вони з Джеком збираються одружитися.
   - Думаю, десь у жовтні, коли вже не буде так спекотно. - Поділилася вона.
   - А я думаю, що поспішати не варто! - Втрутилася в нашу розмову мама. - Я прекрасно пам'ятаю, як цей шибеник Джек пофарбував наш газон в жовтий колір!
   - Мама! Це ж було ще в шостому класі! - Обурилася Рут. - Він же тепер цілком дорослий хлопець - як-не-як двадцять три роки!
   - От я і кажу - занадто рано! Молоко на губах не встигло обсохнути, один вітер в голові!
   - Який вітер?! Він же бригадир пожежного загону! У нього в підпорядкуванні сім чоловік! Від нього багато чого залежить!
   - Ага, залежить! Бо у нас в Роджерсі не те що пожеж, взагалі нічого ніколи не трапляється!
   Рут кинула прихватку на стіл і вибігла на ганок. Я побігла за нею, благо, що на сьогодні ми вже все закінчили. Там, сидячи на сходинках поруч з батьком, ми сміялися, згадуючи дитячі пустощі, поки мама не покликала нас до столу. За вечерею ми базікали про свої повсякденні справи, будували плани на завтрашній день, я питала, хто з моїх однокласників вже приїхав, кого не буде.
   Увечері ми дивилися по телевізору ерудит-шоу, бурхливо намагалися брати в ньому участь і підраховували правильні відповіді. Переможцем виявився тато - 18 очок, потім я - 13, потім Рут - 8 і аутсайдером виявилася мама - всього 5 правильних відповідей.
   - Це тому, що мені весь час доводиться рахувати петлі! - Виправдовувалася мама, збираючи своє в'язання в кошик.
   По спальнях ми розійшлися після десятої. Я деякий час валялася, страждаючи від головного болю, який останнім часом став мене просто переслідувати по ночах, потім встала, випила аспірин і снодійне, після чого заснула.
   Вранці, рівно о восьмій, мене розбудила мама:
   - Вставай, Тіночка, нам ще треба попрацювати! Чекаю тебе на кухні.
   Я встала, вмилася, причесалася, натягнула шорти і майку і, сунувши, як завжди, в кишеню мобілку, спустилася вниз. Батько сидів біля телевізора і слухав новини. Він уже пропилесосив у вітальні, виніс сміття до баку і погодував кішку. Тепер сита і задоволена Мерлін лежала у нього на руках і, муркотючи як трактор, підставляла йому то один, то інший бік.
   Рут допекла булочки і вивантажувала останню партію печива у велику корзину, мама продавала хліб і здобу постійним ранковим покупцям. Я почала допомагати то однієї, то іншої у міру потреби, час від часу відволікаючись на телефонні дзвінки. Дзвонили мої колишні однокласники, і ті, що з'їхалися, і ті, що постійно проживають у місті, призначали зустрічі, ділилися новинами, питали про мене, вітали зі святом.
   Після обіду, ми з Рут плавали в басейні. Мама і тато, у напівдримоті, сиділи тут же в тіні великого платана. Нарешті, після третьої, ми почали збиратися на свято.
   Щорічно День міста проходив у центральному парку. Зазвичай на великій галявині накривалися довгі столи. Всі, хто міг, готували різні ласощі і розставляли їх на цих столах. Сім'ї розташовувалися на пледах, прямо на траві парку, підходячи до столу за тією чи іншою порцією харчів. На збитій з дощок естраді виступали всі, кому не лінь - співали, танцювали, грали, жонглювали, ставили невеличкі вистави і пантоміми - загалом, показували весь свій творчий потенціал. Потім, коли вже сутеніло, під маленький духовий оркестрик нашої пожежної охорони влаштовувалися танці.
   У половині четвертої, ну, може, трохи пізніше, ошатно вбрані мама, тато, я і Рут, прихопивши чотири величезні кошики зі свіжоспеченим імбирним печивом, накритим лляними серветками, вирушили до парку. Мама з татом зайняли місце на траві в затінку невеликого клена, а ми з Рут понесли свої кошики до столу.
   - Я буду розставляти печиво на цьому кінці, а ти йди туди. - Розпорядилася хитра Рут, підійшовши до ближнього кінця столу.
   Я забарилася, відповідаючи на привітання Меган Роуз, моєї колишньої однокласниці, а тепер матері вже двох дітей. Тому мені довелося тягнути свої кошики ще цілих п'ятсот метрів.
   - Привіт! Як справи? Що нового? А Седрік вже приїхав? - Я відповідала і питала, як і всі. Розставивши все печиво, я розвернулася, щоб йти до своїх, як тут ніс до носа зіткнулася зі своїм вчорашнім попутником.
   - Привіт, Тіна!
   - Привіт, Дюк! Ти що, вирішив розважитися на нашому святі?
   - Так, тут весело. А можна, я складу тобі компанію? Якщо у тебе, звичайно, немає кавалера?
   - Кавалера немає, отже, можеш приєднуватись до нас.
   - Гей, Тіна, ти вже приїхала? А це твій хлопець? Познайом! - До мене протискувалися крізь натовп Майкл і Сінді, які одружились у цьому році.
   - Приїхала, а як же! Ні, це не мій хлопець, просто попутник.
   - Тіна вчора підібрала мене на дорозі. - Поділився Дюк.
   - Хороші хлопці на дорозі не валяються! - Пожартував Майкл.
   - Ну, може, я і не хороший... - Розвів руками Дюк.
   - Привіт, Тіна! - Ззаду поклав руку мені на плече Бред у новенькій поліцейській формі.
   - Привіт, Бред! - Я озирнулася. - О, ти вже лейтенант! Вітаю!
   - Він не просто лейтенант, він фактично керує всією нашою поліцейською дільницею! - Підняла йому ціну Сінді, пам'ятаючи, що колись, у старших класах, Бред був моїм першим коханням.
   - Ух ти, здорово! - Зробивши здивовані очі, вигукнула я.
   - І досі не одружений! - Додала Сінді, роблячи мені знаки очима.
   - Так, дивно. Я помітила, що майже всі наші однокласники, що залишилися в Роджерсі, вже переодружилися і мають дітей. - Я підтримала розмову.
   - А я помітив, що всі, хто виїхали, досі неодружені! - Вигукнув Майкл. - Не знаєш, чому так?
   - Думаю, що всі, хто виїхав, виявилися більш амбітними, вони зробили ставку на навчання та кар'єру.
   - У мене і тут непогана кар'єра... - Вставив Бред і махнув комусь рукою. - Вибачте, мене звуть. Потім поговоримо! - Вже на бігу кинув він.
   - А ви як? - Я обернулася до молодят.
   - А ми чекаємо дитину. - Щасливо посміхаючись, Сінді погладила себе по помітно округлому животі.
   - Пацан буде! - Гордо додав Майкл. - Буду з ним грати у футбол, їздити на риболовлю на Буллшолс...
   - Чудово! Ну, ми підемо. - І я потягла Дюка до нашого пледу.
   Урочисті промови, вітання, музика, їжа - все було, як завжди. Коли на естраді почалися виступи, ми з Дюком, Рут і її нареченим Джеком підійшли ближче. Кожного виступаючого глядачі підбадьорювали оплесками, криками і свистом. Рут і Джек виконали вивчений спеціально для цього танець, я заспівала веселу пісеньку, акомпануючи собі на гітарі, Дюк відмовився виступати:
   - У мене немає ніяких талантів. - Виправдовувався він.
   - А у мене є! - Вигукнув за моєю спиною Бред, і хвацько скочив на сцену.
   Дивлячись лише на мене, він заспівав дуже меланхолійну пісню про нерозділене кохання і незгасаючу надію. Я аплодувала йому, як і всім. Ті часи, коли я сохла за ним, а він не міг визначитися, хто йому дорожче - я чи Джесіка, вже давно пройшли.
   На парк спустилися сутінки і почалися танці. Я по черзі танцювала то з Дюком, то з Бредом, пару разів мене запросили сусіди-пенсіонери. Нарешті, ближче до одинадцятої, я вирішила йти додому - знову починала боліти голова.
   - Ти йдеш? - Підійшла я до танцюючих в тісних обіймах Рут і Джека.
   - Ні, я ще потанцюю. - Відповіла Рут.
   - Ну, тоді бувай!
   Дюк зголосився провести мене до дому. Виходячи з парку, ми наткнулися на абсолютно п'яного Джона Кона, старого далеко за сімдесят, який напивався не тільки на святах, а й щосуботи. Як завжди, розмахуючи пляшкою в паперовому пакеті, Джон кричав:
   - Най ви б всі пропали! Най би все місто пропало!! Нехай весь світ котиться під три чорти!!!
   - Стоп! - Зупинив мою розповідь мене капітан поліції. - Може, ці його вигуки і привели до зникнення людей?
   - Послухайте, е-е... До речі, ви не представилися! - Обурилася я.
   - Капітан Піт Хаус.
   - А чому не лікар Хаус? - Захихотіла я.
   - Не відволікайтеся!
   - Так от, щоб Ви знали, капітан Хаус, цей нешкідливий п'яничка Джон Кон кричить такі слова кожен раз, як нап'ється, не змінюючи репертуару вже років п'ятдесят. А напивається він часто, і ще ніколи ніхто після його криків не зникав.
   - Іноді кількість переходить у якість... - Задумливо зробив якусь позначку в своєму блокноті капітан. - Міс Тіна, а скільки випили Ви?
   - Я взагалі п'ю дуже мало, вважаю за краще молоко, в крайньому випадку, лимонад... Так, я випила два коктейлі - один Бейліс і один майже безалкогольний Мохіто.
   - Ну, продовжуйте.
   - А на чому я зупинилася? Ах да! Біля виходу з парку Джон Кон кричав "Щоб ви всі пропали!"...
   Але ніхто, звичайно, нікуди не пропав, дехто просто почали розходитися по домівках. Ми повільно йшли по слабо освітленим вулицям, тому до будинку підійшли хвилин за двадцять. Біля ганку зупинилися. Ну, ви знаєте, всі ці кіношні стереотипи змушують нас і діяти стереотипно. Отже, я стояла, не наважуючись просто так відразу піти в будинок. Дюк теж м'явся... Потім він нахилився і поцілував мене... - Я задумалася.
   - І? - підігнав мене капітан.
   - І нічого. Тобто, абсолютно нічого не відчула! Такий приємний, на вигляд, хлопець, ввічливий, симпатичний... А ніяких почуттів до нього у мене не виникло, хоча я вважаю себе досить влюбчивою натурою. Навіть якась порожнеча всередині утворилася...
   Отже, я швиденько попрощалася і збігла по ганку. Батьки вже спали, кішка зустріла мене у вітальні і, урочисто задерши хвоста, повела до холодильника. Я поклала їй у тарілку трохи консервованого корму, налила молока в уже порожнє блюдце і піднялася до себе. Прийнявши душ, роздягнувшись, я лягла в ліжко і прикрила очі. До вже звичного головного болю додалося відчуття порожнечі. "Це тому, що у мене не вийшло закоханості з Дюком." - Сказала я собі, встала, випила аспірин і снодійне і знову лягла. А вранці прокинулася пізно і вже нікого в місті не виявила.
   - Н-да... Ну, добре, Ви поки можете бути вільні. Тільки з міста не виїжджайте.
   - Цікаво, як би це я могла виїхати, якщо вся моя сім'я пропала?! Звичайно ж, я залишуся! - Я гордо скинула голову і попрямувала до виходу.
  * 3 *
   - Капітан Хаус! - Влетів у двері, мало не збивши мене з ніг, якийсь поліцейський. - Ще одна людина з'явлася!!!
   - Як? - Схопився капітан зі стільця.
   - Виник прямо з повітря в холі готелю. Ми саме розподіляли особовий склад за номерами.
   - Ведіть його сюди! - Капітан знову сів і його руки гарячково забігали по столу, переставляючи якісь предмети.
   Зрозуміло, я передумала виходити з ділянки, а тихенько сіла в куточку, мимохідь глянувши на годинник, стрілки якого показували двадцять хвилин на шосту. У приміщення увійшов Дюк Рід - все такий же свіжий, акуратний, незворушний.
   - Я - капітан Піт Хаус. Представтесь будь ласка. - Почав коп, вказуючи Дюку на стілець біля свого столу.
   Дюк сів, подтягнувши штани, і закинув ногу за ногу.
   - Я Дюк Рід, менеджер.
   - Це я його підвезла до міста! - Вилізла я зі свого кутка. - Я ж Вам розповідала!
   - Посидьте тихо, міс Тіна! - Повернувся до мене капітан. - Коли знадобиться, ми Вас запитаємо.
   Я стиснулася в своєму куточку: "Слава Богу, що не виганяють! Не можна ж мені пропустити найголовніше".
   - Ну, розповідайте! - Звернувся капітан до Дюка.
   - А що розповідати? - Розгубився той.
   - Де ви були? Де всі інші?
   - Ніде я не був. Стояв собі в холі...
   - Почніть з вечора, коли Ви розлучилися з міс Тіною.
   - Ну, розсталися, і я пішов до готелю. Взяв ключі, піднявся в номер на другому поверсі... І все. Якась тягуча темрява, відчуття порожнечі... Була ніч і раптом став день. Я був у номері, а опинився в холі...
   - А інші?
   - Які інші? У холі було кілька ко..., вибачте, поліцейських. Вони заволали, підхопили мене під руки і притягли сюди. Усе.
   - То Ви нічого не знаєте?
   - А що я повинен знати?
   - Як би це вам делікатніше сказати...
   - Всі люди пропали! Все місто! - Випалила я, скочивши і підходячи до столу. - Нікого немає, навіть кішок і собак! Тільки я і ти. Вірніше, спочатку була тільки я... А тепер ось і ти з'явився. Ну, і ці приїхали... - Я кивнула на копів.
   - Якщо з'явився один, то, можливо, повернуться і інші. - Висловив слабку надію капітан.
   - А Ви поки що - чекати будете?! - Обурилася я.
   - А що накажете робити?
   - Ви що, кіно не дивитеся?! - Я просто палала від гніву. - Дзвоніть куди треба, нехай надсилають вчених, нехай досліджують!!!
   - Яких вчених?
   - Як яких?!.. Звідки я знаю? Телефонуйте начальству, а там вже вирішать, кого сюди надсилати. - І, взявши Дюка під руку, я повела його до виходу.
   Чим займатися в абсолютно порожньому місті двом одиноким людям, які не об'єднані коханням? Тим більше, коли помираєш від страху і жаху, від невідомості і гробової тиші? Бродити, жартувати, їсти і пити! В усякому разі, ми вчинили саме так: бродили по всьому місту, заглядаючи в деякі будинки, заходили в магазини і офіси. Зголоднівши, зайшли в кафе і, підігрівши страви, які там були, повечеряли. Сміючись, залишили біля каси кілька купюр. У магазині одягу я заради розваги приміряла кілька суконь. Дюк грав роль вимогливого критика-модельєра, вказуючи, що йому подобається, а що ні. Коли почало сутеніти, ми вирішили знову заглянути до дільниці.
   Там все було як і раніше, якщо не брати до уваги, що з Бренсона приїхало ще два поліцейських фургони. До ранку чекали на приїзд науково-дослідницької групи. Особовий склад розселився в готелі і кабінетах поліцейської дільниці. Номер Дюка виявився зайнятим, і він попросився переночувати у мене. Я знизала плечима і погодилася.
   - Залиште номери своїх мобілок для зв'язку, раптом щось може знадобитися. - Попросив капітан Хаус.
   Ми записали свої номери, заскочили в готель за рюкзаком Дюка і пішли додому. Будинок у нас невеликий: на першому поверсі - вітальня, кухня з їдальнею, санвузол і сходи. З кухні є вихід до прибудованих кондитерської з магазинчиком. Сходи ведуть вниз, у підвал, в якому знаходиться пральня, невелика майстерня і кілька комор; і вгору - на другий поверх. Там розташовуються три спальні, санвузол і кімната для гостей. От саме в тій кімнаті я і запропонувала переночувати Дюку Ріду.
   Страшна тиша і відчуття порожнечі посилили мій головний біль, тому на цей раз я випила два аспірина і дві снодійні таблетки. Уві сні хтось намагався мене кудись тягти, але я була настільки важкою, що зрушити мене з місця йому не вдавалося. У стіні утворився великий отвір, за яким відчувався холод вакууму. Отвір працював, як пилосос, затягуючи у себе все, що не було прикріплено. Звідти чулися приглушені крики затягнутих їм людей, якісь чорні руки тягнули мене...
   Бам-бам-бам-бам - розбудив мене гучний стукіт. Це капав кран у ванній. Просто в страшній тиші порожнього міста звук падаючих крапель здавався нестерпно гучним. "Доведеться пити таблетки з самого ранку" - подумала я, прямуючи до ванної і закручуючи кран. Була всього сьома година.
   Поки я приймала душ і приводила себе в порядок, прокинувся і мій постоялець. Він вийшов з кімнати бездоганно акуратний. Його сорочка, в якій він був уже третій день, залишалася все такою ж білою і випрасованою. "Як йому це вдається? От я, як не намагаюся, вже після обіду виглядаю злегка пом'ятою..."
   Поснідавши і випивши кави, ми вирішили йти в поліцію.
  * 4 *
   За ніч ніхто з жителів Роджерса не з'явився. Проте прилетіла на вертольоті група дослідників, переважно фізики, з купою якогось устаткування. Вони облаштували кілька лабораторій прямо в арештантських камерах. Побачивши нас, вчені відразу ж стали обмірювати нас якимись приладами, навішувати датчики, щось записувати і знімати на відео... Під час всіх цих процедур нас з Дюком розділили, і зустрілися ми вже ближче до другої години. Я відчувала себе цілком нормально, тільки знову прийняла таблетку від головного болю. Проте Дюк виглядав, як вичавлений лимон - змарнів, посірів, пом'явся. "Так, дісталося йому..." - подумала я, підтримуючи його під руку і прямуючи до найближчої кав'ярні.
   Там, діставши з холодильників продукти і приготувавши собі обід, ми просиділи години зо дві. По телевізору йшли звичайні програми, в новинах про події в Роджерсі нічого не було. Зібравши зі столу посуд, я засунула його до посудомийної машини і натиснула кнопку. І тут за відкритим вікном пролунав дитячий плач. Ми з Дюком переглянулися і кинулися на вулицю.
   Прямо під вікнами кафе стояла дитяча коляска з п'ятимісячним карапузом, який кричав на все горло. Вхопившись за ручку коляски, я помчала до ділянки. Звідти вибігло кілька людей і, минаючи мене, побігли в різні бічні вулиці. Я озирнулася - по ним йшли кілька розгублених людей, якась жінка металася від одного до іншого з питаннями, але побачивши мене, помчала як божевільна:
   - Біллі! Мій Біллі! Куди Ви його везете? - Вона вирвала коляску з моїх рук і засунула в рот немовляти пляшечку з соскою, яку дістала з кишені коляски.
   Малюк одразу же заспокоївся і почав задоволено смоктати молочну суміш. За цей час копи, обнишпорив всі околиці, знайшли і привели до ділянки двадцять три людини. Вони з'являлися хто де: прямо посеред дороги і на лавці в парку, на ганку свого будинку і в аптечній підсобці, під душем і в підвалі... Майже всі були напівроздягненими, бо в той святковий вечір вже лягли спати. Моїх батьків і Рут не було. Всіх, хто з"являвся, відразу ж опитували, обміряли приладами і датчиками, пояснювали ситуацію і відпускали по домівках, пропонуючи випити на ніч аспірин і снодійне.
   Всі повідомляли одне: лягли спати, і раптом миттєво прокинулися на вулиці або в іншому місці. Дві доби промайнули для них, як частка миті.
   До вечора нас з Дюком знову покликали на опитування і обміри. У поліції мене зустрів мій колишній однокласник - лейтенант Бред Ніколслон і провів у камеру, обладнану під лабораторію.
   - Так, так, так ... - Бубонив собі під ніс якийсь сивий фізик, знімаючи показники з моїх датчиків. - Так, так, так... Ось тут і може бути розгадка...
   - Яка розгадка? - Не витримала я. - Ви вже щось виявили?
   - Дещо, дещо... У всіх прибулих електромагнітне поле підвищено у порівнянні з нормою майже в чотири рази. У Вас же воно навпаки знижене.
   - А у Дюка? У того, що з'явився першим?
   - У нього навпаки зашкалює, раз у сім більше норми.
   - Тоді це не рішення. - Розчарувалася я.
   - Не кажіть, не кажіть... - Вчений задумливо звіряв якісь записи. - До речі! - Раптом підняв він голову. - Постарайтеся нікому не розповідати про мої роздуми.
   - Добре. Коли мене попереджають, я вмію зберігати таємниці. - І я вийшла з камери.
   Дюка відпустили приблизно за півгодини. Він був абсолютно знесиленим. Я ледве дотягла його до будинку і ми розійшлися по кімнатах.
   За ніч в місті з'явилося близько дванадцяти тисяч зниклих осіб. Прибуло ще кілька поліцейських загонів з довколишніх міст. Вони обходили всі будинки та громадські будівлі, опитували людей і записували їхні свідчення на диктофони. Цілий день вчені обміряли приладами прибулих. Про нас з Дюком на час забули - було не до того.
   Повернувшись додому, я виявила на холодильнику нашу кішку. Не знаю, виникла вона прямо там, чи прибігла звідкись, але вона мирно спала і лише прочинила одне око на мій дотик.
   Надвечір з'явилися мама і Рут - вони виникли обидві одночасно просто у вітальні на дивані, коли я наливала Мерлін молоко зі своєї склянки, в якій розчинила для себе таблетки.
   - Мама! Рут! Як ви? - Я кинулася до них і стала їх торсати і обмацувати.
   - Що з тобою? - Не зрозуміли вони.
   Поки я плутано розповідала про подію, прибули двоє поліцейських і забрали моїх родичів до відділку. Їх обміряли і опитували близько години. На вечерю спустився Дюк - виглядав він знову свіжим та бадьорим. Мабуть, його вибивали з колії ці датчики і виміри.
   А до ранку майже всі знову зникли. Ретельний підрахунок показав, що на цей раз в місті залишилося всього тридцять сім чоловік, дві кішки, одна собака, три рибки в акваріумі одного з будинків і кілька птахів на вулицях. Всі люди, які залишилися, як виявилося, скористалися порадою поліцейських і прийняли на ніч аспірин зі снодійним. Чому не зникли деякі з тварин - не знаю. Можливо і їм, як я своїй Мерлін, дали ліки.
   О четвертій п'ятнадцять задзвонив мій мобільник:
   - Алло, це капітан Хаус!
   - Привіт. - Мляво відповіла я, засмучена черговою пропажею моїх близьких.
   - Як у вас справи?
   - Хотілося б сказати, що відмінно, але щось не виходить.
   - А Дюк Рід? Він нікуди не зник?
   - Ні, він на місці.
   - Тоді ми б хотіли побачити вас обох у себе. Зараз за вами під'їде машина. Покличте Дюка, щоб збирався.
   Не встигла я покласти трубку, як до вітальні увійшли двоє озброєних автоматами копів і запитально глянули на мене. Я вказала очима на другий поверх. Через дві хвилини вони вже спускалися втрьох - копи і спокійний та впевнений Дюк, що прекрасно виглядав. Ми з Дюком сіли попереду, озброєні копи - ззаду.
   В ділянці нас знову розділили і почали обміряти. Мене відпустили вже за десять хвилин.
   - Ну все. У Вас немає ніяких змін. Ви можете йти додому. - Сивий фізик потер руки.
   - Я почекаю Дюка. - Йти додому однієї по знов спорожнілому місту не хотілося.
   - Думаю, не варто. - Підняв голову капітан Хаус, що знаходився поряд. - Нам треба з ним попрацювати ще пару годин.
   - А що таке? - Поцікавилася я.
   - Бачите, ми обладнали камеру сильним контуром, що поглинає електромагнітні хвилі. Хочемо потримати його якийсь час там.
   - А з ним нічого не трапиться?
   - Якщо він звичайна людина, то нічого...
   - А що в ньому незвичайного?
   - Ну, як Вам сказати... Це поки ще на рівні здогадок... Коли його електромагнітне поле ослаблене, в місті починають з'являтися зниклі люди...
   - Не може бути! - Вигукнула я. - Він же був весь час зі мною, навіть ночує під одним дахом!
   - А як він виглядав вчора?
   - Був дуже змучений Вашими вимірами...
   - І саме тоді в місто повернулися тисячі людей.
   - А сьогодні він знову бадьорий і свіжий... - Замислилась я.
   - І сьогодні знову всі зникли!
   - А якщо Ви помиляєтеся і він ні в чому не винен?
   - Тоді ми його відпустимо.
   - А хоч попрощатися з ним можна? - Запитала я.
   - Можна, звичайно ж, він таки не заарештований, не злочинець. - Капітан прочинив двері і гукнув у неї:
   - Гей, хто-небудь! - Увійшов Бред. - Проведіть міс Тіну до містера Дюка Ріда, нехай попрощається. Так, і проводите її до будинку!
   Бред повів мене в дальній кінець коридору. Там, в оперезаній багатьма метрами дротів камері, за столом сидів зовсім знесилений Дюк. Підвівши голову, він мляво махнув мені рукою, прощаючись, і прикрив стомлені очі. Ми з Бредом вийшли на вулицю.
   - Шкода мені цього Дюка. - Почала я. - Якщо він ніяк не причетний до зникнення...
   - Якщо він ні в чому не винен, його підлікують і відпустять. Щось же з ним не в порядку, якщо у нього так зашкалює електромагніт! Йому все одно потрібна допомога. А у нас тут понаїхало і фізиків, і медиків і навіть один екстрасенс!
   - А йому що тут треба?
   - Явище незвичайне, незрозуміле, може, якось і стане в нагоді... до речі, це саме він помітив, що показання Дюка відрізняються від інших.
   - Чим саме?
   - Тільки у нього було відчуття моторошної темряви і тягучою порожнечі.
   - А й справді. Всі інші взагалі нічого не помітили. Але, може, це через його електромагнітне поле?
   - От це і треба перевірити. І ще...
   - Що ще?
   - Ми обстежили всі поселення неподалі від того місця, де він голосував на трасі. З прилеглої ферми пропало вісім чоловік і майже всі тварини. Повернулися лише троє людей і близько половини тварин.
   - Ти думаєш, він в цьому замішаний?
   - Може бути і простий збіг...
   - А ти сам що пам'ятаєш?
   - Нічого. Я плентався до півночі по місту, думав про тебе... - Бред виразно подивився на мене, але я зробила вигляд, що нічого не помітила. - Потім сів на лавку, помріяв, дивлячись на Місяць, на який час від часу напливали химерні хмари... І раптом стою посеред площі під променями яскравого денного сонця.
   Ми саме підходили до мого дому. Дивно, вікна в ньому світилися, але ж я, йдучи, перевірила всі електроприлади.
   У пекарні господарювала Рут. Мама сиділа на дивані з Мерлін на руках.
   - А тато не повернувся? - Запитала я з порога.
   Мама заперечливо похитала головою.
   - У вас все гаразд? - Запитав Бред.
   Мама кивнула. Бред пройшов до кондитерської, поговорив з Рут, потім повідомив у дільницю про прибулих і назвав нашу адресу. Хвилин за десять примчав автомобіль з одним копом і парочкою вчених, щось повимірювали, записали спогади, вірніше їх відсутність, і помчали назад. Бред, посидівши трохи з нами, теж попрощався і пішов. Через півгодини прийшов Джек і вже залишився у нас на ніч. Його рідні поки не повернулися.
   Перед сном я змусила всіх випити таблетки. Неохоче, вони все ж поступилися моїм умовлянням. Так само, як вчора, розчинивши таблетки в молоці, я напоїла і кішку. До ранку у нас ніхто не зник.
  * 5 *
   Вранці я вирішила сходити в поліцію, дізнатися, як там Дюк. Мама залишилася вдома, бо з самого ранку до магазинчика потягнулися постійні покупці. Рут з вечора напекла всього невеликими партіями, так, про всяк випадок, і тепер цей випадок настав.
   Я вийшла на ганок і глянула вздовж вулиці - народ на ній був!
   - Почекай, ми з тобою! - Гукнула у вікно Рут і почала підганяти Джека.
   Поки ми йшли до дільниці, нам траплялося все більше і більше людей. У поліції всі телефони були зайняті - приймалися дзвінки від населення, які повідомляли, що в їх сім'ї або в сусідні будинки поверталися зниклі.
   Дюк був абсолютно знесилений і лежав на кушетці з підключеною до вени крапельницею, обплетений дротами датчиків. Він був якийсь... розталий сніговик, чи що?
   - Ну як? - Запитала я у Бреда, що пробігав повз у справах.
   - Здається, наші підозри виправдалися. Чим йому гірше, тим більше людей повертаються.
   - Повертаються звідки? - Поцікавилася я.
   - Так... Хороше запитання. - Бред зупинився, потім розвернувся і помчав у зворотній бік.
   Я кинулася за ним. Ми прибігли до найголовнішого з дослідників, того самого сивого фізика.
   - Вибачте, доктор Грін. - Бред просунув голову в прочинені двері. - Можна дещо запитати?
   - Заходьте. - Відірвавшись від комп'ютера, запропонував доктор.
   - А можна якось дізнатися, звідки повертаються люди?
   - Хотілося б... Але вони нічого не пам'ятають.
   - А якщо пам'ятає Дюк Рід? Може, його треба як слід допитати?
   - А це ідея! Давайте спробуємо! - І вони обидва кудись знову помчали.
   Ну що мені робити?! Коли починається найцікавіше, я опиняюся не при справах! Я вийшла на площу. Рут з Джеком сиділи на лавці біля фонтану. Джек говорив по телефону:
   - Так, скликай всіх, хто повернувся! Я зараз теж підійду... Ми зі своїми машинами можемо здорово допомогти копам... Так... Ні... Ну, бувай.
   Джек побіг у своє пожежне відділення, Рут вирішила повернутися в пекарню - населенню, що постійно прибувало, потрібні були свіжі булочки. Ну не сидіти ж мені, склавши руки! І я повернулася до відділку.
   У загальній метушні і плутанині, коли туди-сюди снували люди, вчені, поліцейські, моя присутність ні у кого не викликала жодних запитань.
   - Сектор три - 98 відсотків повернулися.
   - Сектор шість - 87.
   - Сектор два - майже сто відсотків. Бракує одного старого і однієї собаки...
   Постоявши біля одного столу, послухавши щось біля іншого, розглядаючи стенди в коридорі, я потихеньку просувалася до камери, в якій знаходився Дюк. Всі стіни коридору, що прилягали до камери, аж гули від напруги. "Тільки б струмом не вдарило" - подумала я, прикладаючи вухо до щілини трохи прочинених дверей.
   - Або ти скажеш, куди зникають люди, або ми знову додамо напруги! -Почула я голос капітана Хауса.
   - Я скажу... Тільки зменшіть поле... - Почувся ледь чутний голос мого постояльця.
   - Ми вже пробували послаблювати, і відразу ж починали зникати люди.
   - Клянуся, більше не зникнуть... Дайте перепочити...
   - Добре. Ніколсон, Полак, тримайте зв'язок з диспетчерською. Якщо надійде хоч один дзвінок про зникнення, моментально врубайте рубильник на повну!
   - Пацієнт втрачає свідомість. - Це був голос медика.
   - Вирубайте! - Скомандував Хаус.
   Кілька секунд стояла тиша, підкреслена тихим дзижчанням кабелів на стінах. Потім знову зазвучали голоси:
   - Отже, куди зникають люди?
   - У наш світ. Вони потрібні нам, як джерело енергії. Ми знайшли електромагнітний прохід до вас...
   - Хвилиночку, де знаходиться ваш світ? - Голос професора Гріна. - Це інший вимір?
   - Можна і так сказати... Наш світ перебуває тут, у цьому ж просторі, але в іншому енергетичному вимірі. Джерела енергії у нас виснажуються, тому в пошуках нових ми і стали відкривати проходи в інші світи. Нам вже вдалося викачати два світи, і ваш здавався досить перспективним...
   - Ви вже "викачували" інші міста?
   - Великих міст поки не чіпали. Експериментували з невеликими поселеннями в різних куточках вашої Землі. Це місто - перше велике джерело сировини.
   - Якої сировини?! - Не витримав Бред. - Це людей ви називаєте сировиною?!
   - Заспокойтеся, лейтенант! Емоції залиште на потім, зараз треба в усьому розібратися. Як я зрозумів, Ви не один "викачуєте" наш світ?
   - Авжеж, нас багато. І чим більше ми качаємо, тим більше проходів відкривається.
   - Та як вони можуть?! Адже вони такі ж, як ми! Чи ви не такі?
   - Ні, ми зовсім не такі. Оце - тільки оболонка, так би мовити, костюм.
   - А що ж Ви не знімете цей "костюм" і не підете назад? - Запитав фізик.
   - Ваше знижуєче поле мене не пускає. Мені потрібно для цього багато енергії.
   - А як відбувалося в інших місцях? - Знову повернувся до допиту капітан.
   - Всі викачування були успішними. Тільки тут... Якби не ця Тіна... Ніхто б ще кілька днів не дізнався про зникнення населення міста, поки б ми все не викачали і не закрили прохід...
   - Ах ти!... - Бред не витримав і врубив рубильник на повну.
   - Ш-ш-ш-ш!!! - Зашипів Дюк.
   Я просунула голову в двері і побачила, як він здувається, немов надувна лялька. Ні, не як лялька, а скоріше, як... солодка вата, одягнена в костюм... Кілька хвилин - і на підлозі валялася лише купа ганчірок і електроди з дротами...
   Доктор Грін за допомогою інших фізиків сконструювали так звану "електромагнітну парасольку" і встановив її на водонапірній башті.
   - Такої "парасольки" буде досить для вашого міста. - Пояснив він мені. - Думаю, що тут прохід у той світ уже неможливий...
   Через кілька годин дев'яносто два відсотки зниклих людей повернулися у місто. Вісім відсотків, певно, були повністю "викачані". Майкл і Сінді теж повернулися, але у Сінді тепер був зовсім плаский живіт.
   - Як ти? - Співчутливо запитала я її.
   - Все нормально. Лікарі кажуть, що все в повному порядку. Дитини ніби й не було... - Тихо і розгублено прошепотіла Сінді.
   - Нічого, ми ще попрацюємо над цим! У нас буде цілих три сина!! Ми ще порибалимо з ними на озері!!! - Погрозив комусь кулаком Майкл.
   Зникло четверо моїх однокласників і сім членів їх сімей, але майже всі сусіди з нашої вулиці опинилися на місці. Повернувся навіть старий Джон Кон, пити він не перестав, але тепер уже не кричав, щоб всі пропали. За словами Бреда, пожежне і поліцейське управління втратили шість осіб. Мій тато теж не повернувся...
  * 6 *
   У Роджерсон не повернулося чотири тисячі сто двадцять три особи. Три тисячі дев'ятсот сімнадцять місцевих і двісті шість приїжджих. Мені довелося затриматися в місті на пару місяців - багатьом з тих, хто повернувся, потрібна була психологічна допомога.
   Рут з Джеком не стали тягнути з весіллям і одружилися вже через три тижні після повернення.
   - А чого тягнути? Життя, виявляється, повне несподіванок. Хто знає, що станеться завтра? Треба жити зараз, а не відкладати на потім. А зараз ми кохаємо! - Переконувала маму Рут.
   Мама більше не заперечувала. Джек переїхав до нашого будинку, щоб мама не залишалася одна.
   Хоча Бред не втрачав надії на відродження в мені любові до нього, я зустріла тут зовсім іншу людину. Це виявився один з фізиків - молодий доктор наук Стів Річ. Після повернення в Балтімор, ми обручилися. Через два місяці у нас буде весілля.
   Сінді і Майкл знову чекають дитину, знову хлопчика. Всі страшні спогади у них, як і у інших, майже повністю стерлися. І якби не відсутність тих, кого "викачали", можна було б вважати, що все, що відбулося, було просто сном.
   За цей час в Нью-Йорку була створена спеціальна науково-дослідна група, яка налагоджувала зв'язок майже з усіма країнами світу. Всі поліцейські ділянки великих міст зв'язувалися з управліннями в більш дрібних. Ті, в свою чергу, з зовсім маленькими і окремими фермами. Якщо звідкись не відповідали, одразу ж виїжджали групи дослідників і розгортали свої електро-магнітні "парасольки".
   Поліцейські з'ясували, що з деяких містечок надходили повідомлення про зникнення людей, але їх, як і мій перший дзвінок, проігнорували. Відряджені туди загони виявили повну відсутність населення.
   Уряд зв'язався з різними країнами світу і там теж занепокоїлися. Виявилося, що в США зникло населення двадцяти трьох ферм і двох маленьких містечок. Наш Роджерс був найбільшим з тих, що піддалися атаці. Близько двох десятків містечок постраждали в Мексиці, до півсотні населених пунктів спорожніли в Китаї і близько ста п'ятдесяти - в Індії. Наукові патрулі відправлялися в найдальші куточки Африки, Азії, Австралії. За прикладом США, в багатьох країнах стали встановлювати "парасольки". З початком їх роботи в деякі "викачані" поселення поверталися окремі люди, але більшість так і залишилися порожніми.
   Поліцейські, озброєні вимірювальними приладами почали виловлювати "Дюків" по всьому світу. Їх визначали за електро-магнітними полями, що зашкалювали, і відразу ж поміщали в пересувні "нейтралізатори", в яких вони з шипінням "танули". З їх зникненням закривалися і проходи в їхній світ. Наш світ знайшов захист від прибульців "звідти", але скільки світів ще в небезпеці?...
 Ваша оценка:

Популярное на LitNet.com B.Janny "Берег мёртвых "(Постапокалипсис) С.Нарватова "4. Рыцарь в сияющих доспехах"(Научная фантастика) А.Вильде "Джеральдина"(Киберпанк) М.Дюжева "Справедливая плата"(Боевая фантастика) В.Соколов "Мажор: Путёвка в спецназ"(Боевик) В.Крымова "Скандальная невеста, или Попаданка не подарок"(Любовное фэнтези) Д.Сугралинов "Кирка тысячи атрибутов"(ЛитРПГ) А.Нагорный "Наследник с Земли. Обретение"(Боевая фантастика) В.Кривонос, "Чуть ближе к богу "(Научная фантастика) В.Соколов "Мажор 2: Обезбашенный спецназ "(Боевик)
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
О.Батлер "Бегемоты здесь не водятся" М.Николаев "Профессионалы" С.Лыжина "Принцесса Иляна"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"