Мало кому з лiрикiв вдавалося втриматися вiд спокуси з допомогою творчого дару зазирнути за межу, куди досвiдовi шлях заборонений. Смерть живописали у своїх найкращих творах Вiйон, Хаям, Лермонтов, Ходасевич, Лорка, Гумiльов, а в поезiях французьких символiстiв Верлена, Бодлера, Рембо тема смертi отримала небувалий розмах.
У поетичному доробку Богдана Iгоря Антонича тематицi смертi й помирання безпосередньо присвячено доволi скромну кiлькiсть вiршiв: чотири частини "De morte" у збiрцi "Велика гармонiя", "Слово до розстрiляних" iз "Книги лева", "Баляда про блакитну смерть" iз "Ротацiй" i "Смерть Гете" iз поезiй поза збiрками. Проте її похмурий лик прозирає з-мiж рядкiв вiршiв найбiльш несподiваної тематики. Можна сказати, що смерть слiдує, як тiнь, за життям, пристрасним спiвцем якого був поет.
Коли заходить про смерть, Антонич, бува, хитрує, видаючи то смерть за не-смерть, то навпаки. У випадках, коли для поета смерть важить як художнiй образ, елемент декорування вiрша, вiн не має її на увазi всерйоз. Йдеться не про явище, а про смерть як слово. Про такий прийом можна говорити у межах "Привiтання життя", адже в цiй збiрцi Антонич зберiгає ще традицiю символiстiв, для яких смерть також була естетичною категорiєю та потужним прийомом декорування.
У вiршах цiєї збiрки Антонич часто звертається до вмирання для зв'язностi i для будування своїх алегорiй, доходить до смертi як до найбiльш логiчного закiнчення будь-якої оповiдi, нiби керуючись словами Гемiнгвея про те, що кожен сюжет, якщо його продовжити, неодмiнно закiнчиться смертю, i нечесний той автор, який це замовчує. У першiй збiрцi вистрiлює i розсипається в червонi грона ракета, щоб "на землю не вернути вже нiколи" (42); виривається з пляшки i розтiкається "на незнанi рiнi" старе вино; гинуть розвiянi вiтром по полю злаковi зерна (45); сама себе спалює у буттєвому горiннi свiчка, до якої "наше серце є подiбне" (46); мре соняшник i згорає метеор, помирає молодий капiтан... Тiльки у цiй збiрцi смерть для поета - вивiльнення, екзистенцiйний прорив "з-пiд млинового сiрих днiв камiння" (45), i тут вона стосується лише символiчних фантазiй, не заторкуючи "Я" автора.
Смерть серця
Належить окремо згадати про тi з поезiй, у яких смерть зустрiчається поруч зi словом "серце". Таких лише декiлька i в бiльшостi вони трапляються у "Привiтаннi життя". Серце в художнiй традицiї розумiється як мiсце зародження пристрастi, емоцiї, шалу, як замiсник мозку для повнокровної молодостi, тому має бути основним органом сприймання для кожного поганина, для поета-ентузiаста, рухомого дiонiсiйським началом. Смерть серця значить загаснення цiєї богонатхненної пасiонарностi, що можливе двома шляхами. Перший - повiльне вщухання та закам'янiння, дорослiшання як смерть, iнiцiацiя як загибель тебе-попереднього. Другий - коротке та яскраве горiння-спалах на життєвому обрiї, славновiсне романтичне Live fast, die young, якому надасть перевагу кожна юнiсть:
Незбагнений в рахунку астрономiв,
Уроджений в височинi нiмiй,
Навiщо в низинi шукаєш дому,
На власнiм гробi кам'яна статує?"
- "Поете, не журись. Упадок мiй
Жар мого серця вiд зими врятує". (48)
Тож лiричний герой Антонича в цьому випадку бачить у смертi порятунок вiд занепаду вiтального, вiд емоцiйної "смертi за життя".
Смерть як топос
До Антоничевого свiту смерть нерiдко входить крадучись, маскуючись за евфемiзмами, метафорами. Ми часом не зустрiнемо слова, що її позначає, там, де вона є: її табуйовано законами Антоничевого мiфосвiту або й обернено на власний антипод - життя. Так у рiзних вiршах смерть пiдмiняється такими евфемiзмами-перевертнями: життя кiнець; життя фiнал; без життя; iз життям рахунки почислив; життя, що минуло. Такий прийом дозволяє поетовi уникати не просто прямої вказiвки на смерть, а її протиставлення життю.
Для мiфу характерний дихотомiчний подiл свiту, за яким царинi живих вiдповiдає потойбiччя, пiдземний свiт, мiсце померлих предкiв. Цi свiти, проте, для людини архаїчної не були вповнi розмежованi: наземний свiт населяють духи та демони, живi сусiдять i спiлкуються з мертвими. Мiсяць, свiтило покiйникiв, сходить над землею живих, i нiч - анти-день, час смертi сонця - розгортається над нею. Архаїчна символiка смертi вповнi присутня у творчостi Антонича, її освiтлює "мiсяць мертвий, мiсяць синiй", вона огорнута нiччю, що "темна, олив'яна, зимна, люта, чорна", а сама смерть майже завжди - срiбна. Така низка асоцiацiй пов'язує смерть, коли вона стосується природи, iз двома явищами: з нiччю, на час якої помирає сонце, щоб зранку вiдродитися, та з зимою - порою перiодичної загибелi природи.
Для вiчно вмираючого, але невмирущого бiосу i людини, первiсно вправленої в нього, категорiя смертi дорiвнює вiтальнiй трансформацiї - циклiчно-часовiй чи дихотомiчно-просторовiй.
Смерть як топос найповнiше розкрита у "Книзi лева". Це - низовий потойбiчний край, населений химерами, зооморфiчними iстотами й потопельницями:
Оманює зеленим i холодним свiтлом
Пiдводне сонце у долинах коралевих,
Де в кучерявих топiльниць мертвi перли квiтнуть
I сплять на ложах з зiр тяжкi, мов брили, леви (177).
Сонце, що кожного дня поринає за обрiй "у щоденнiй самозгубi, самостратi", щоб свiтити померлим, темiнь, глибина (яма, провалля, вода) - такий ландшафт топосу смертi. В уривку поезiї "Океанiя, або В долинах морських левiв":
За берегами смутку, де лягла вiдвiчна нiч зелена,
За сiмома верхами й сiмома морями в край таємний
Маєстатично сходять буйволи червонi та пiдземнi
Левади, де засяє їм умерле сонце - диск з ебену (176).
- бачимо вказiвки на просторовiсть смертi: край таємний, що за берегами i морями, i його левади, нiч i вмерле сонце - мiсяць. У збiрцi "Зелена Євангелiя" Антонич продовжує розгортати простiр смертi як анти-свiту, свiту нiчного. Слiд зауважити, що смерть хоч i бачиться поетовi реверсом життя, вона є проте позитивною. Мертвим надано мiсце, де вони продовжують iснувати, продовжують жити. Антонич не ставить знак рiвностi мiж смертю й небуттям, вона - таки буття, хоч i буття десь-iнде. Тому-то, пiдмiняючи слово "смерть" зворотом iз словом "життя" Антонич досягає того, що в його поезiї життя i смерть не борються, а взаємно перетiкають, зливаються i перехрещуються, як свiт живих i мертвих, як день i нiч та сонце-мiсяць.
Струмує гимн рослин, що кличуть про нестримнiсть зросту,
I серцю, мов по сьомiй чарцi, невисловно п'янко.
Вiд'їду вже. Тут був я тiльки принагiдним гостем,
До iнших зiр молитимусь i iнших ждати ранкiв.
...
Корiння в черепах мерцiв сукате й соковите,
Життя встромляє свердли ґудзуватi в кубла смерти, (227)
Таким чином смерть у межах Антоничевого мiфу врештi стає псевдо-смертю, адже, по-перше, не є кiнцем абсолютного буття; по-друге, передбачає воскресiння, вiчне повернення, за яке промовляє сама природа з її циклiчнiстю.
Загибель бiосу завжди зворотна, тому Антонича, допоки вiн лишається його часткою, "звiрям сумним i кучерявим", смерть не жахає. Тож коли поет примiряє смерть до себе, коли виказує безстрашнiсть перед її лицем, вiн лукавить: Антонич-поганин безсмертний. Оскiльки вiн знає, що був колись хрущем над шевченкiвськими вишнями, то може бути певним, що й по життю набуде перетворення: проросте травою чи пiде, як є, до свого справдешнього "дому за зорею". Йому властива майже фiзична незнищеннiсть, "не весь я вмру" - знає вiн.
Смерть душi
Смерть як замовкання, згасання звуку чи свiтла (синестезiя) у рiзнi способи описується у "Великiй гармонiї": коли моя зоря пiрнула в млу; струну косою перетне; бог кладе мене як скрипку до футляра; смерть - останнiй гармонiї акорд. I тут персональне життя теж виявляється органiчною складовою макрокосмiчної енгармонiйности, а смерть - не дисонансом, не наглим обриванням струни, без якої свiтовий оркестр фальшивитиме, а умовою перфектного звучання. У якому б вимiрi й стосовно яких об'єктiв Антонич не писав би про смерть, нiколи не вбачав у нiй явища протиприродного, ґвалтовного для людської бутностi, i нiколи смерть не була для нього пiдставою для знецiнення життя.
Важливий нюанс, що вирiзняє смерть у "Великiй гармонiї" з-помiж iнших збiрок, полягає в тому, що тут смерть утiлюється в цiлком конкретне обличчя. Якщо ранiше вона була мiсцем, куди вiдходять, порою, яка надходить як смерть-нiч i смерть-зима чи неясною фiгурою, що "iде в садиби на жнива", то у збiрцi, яку, на думку Новикової, можна розумiти як площину зiткнення мiфологiчного та релiгiйного свiтоглядiв у поетовiй уявi, смерть персонiфiковано в образi Бога. I ця смерть стосується душi. Душа, хоч i надiлена волею, перебуває в розпорядженнi Бога, що владний забрати її. Вiн - животвiрний, але тiльки для тiєї частки людини, що звернута до Нього, для неї ж вiн i смертоносний. Бог заподiює смерть майже повсякчас на свiй розсуд, тодi, коли, за його гармонiйним задумом, надходить час замовкнути цiй струнi:
Вже бог кладе мене,
Мов скрипку, до футляра (89)
Час задзвенить у труну,
Пригорне Бог мене,
I вислужену струну
Косою перетне (97)
Утрапивши в сiтi власної поетичної метафори, проселеної крiзь усю збiрку, Антонич постановлює умову для Бога, за якою сам кличе на себе смерть:
Ти акорд гармонiї довкола,
Я - енгармонiйний - серед хвиль боротись мушу,
Та коли б моя душа униз упала квола,
Дисонанс заглуш i громом вбий безсилу душу. (101)
Цiкаво (хоч i несуттєво в межах теми), що поет просить вбити його звуком: чи не провокує вiн Композитора на злам Великої гармонiї заради того, щоб самому померти "зi спецефектом"?
Антонич-поганин має тiлько серце, i допоки вiн - частина незнищенного в народженнi-помираннi бiосу, смерть його не стосується. "Серце вiдiйшло в чорнозем, може, виросте в пшеницю" (108), надiється вiн. Душа входить у людину разом iз вiрою, i тодi ж з'являється загроза для смертi душi - загроза вiд Бога, якого Антонич зве Великим Женцем Душ (86). Разом iз прийняттям вiри Антонич розiрвав би коло власної невмирущостi.
Антиномiчнiсть душi та серця видно у вiршi Advocatus Diaboli:
Питатимеш мене про всi мої дiла,
Скажу, немов тепер це:
Моя душа поплямлена життям i зла,
Але поглянь на серце. (93)
Саме душа виявляється пов'язаною з грiховнiстю, на нiй лишаються слiди вчиненого лиха, тодi як серце - невинне, отже й непiдсудне Боговi. Смертнiсть душi - неодмiнний наслiдок iз релiгiйного розумiння iсторiї як лiнiйности, шляху, який в мiнiатюрi повторює окрема людина. Ми побачимо згодом, що ця причина спiльна i для смертi мiста, на яке за божим законом чекатиме судний день.
У "Великiй гармонiї" смерть веде вже не у життя-по той бiк, вона не кидає Антонича в землю мов зерно, що знову проросте. По життi "Антонича з душею" лежить вiчнiсть - статична i незворотна; безгомiнне мовчання втятої струни. Вiчнiсть така ж срiбна й холодна, як i смерть, вона - то i є небуття. У вiршi "Veni sancte spiritus" Антонич готується стояти перед оком вiчностi, говорячи про цей межовий стан, але не заступаючи за вiчнiсть i не прозираючи її, хоча легко зазирав у потойбiччя мiфологiчне й мiг описувати його краєвиди. Смерть у "Гармонiї" позапросторова й позачасна й з усiх її видiв єдина - абсолютна.
Безмежжя вiдчуттям налий ущерть, до краю
Мою приземну душу, вкриту пилом, мов дорога.
Та не бажаю передсiння раю, бо я знаю:
Страшна, страшна це рiч живим упасти в руки Бога. (86)
У другiй строфi поет зливає воєдино символи "душа" i "дорога". У християнськiй традицiї метафору путi, дороги можна розумiти як рух духовної трансформацiї людини, напрямлений до возз'єднання з Господом. Шлях до спасiння, шлях спокути, страсна путь - один iз найглибших, найбiльш багатогранних символiв християнського свiтоуявлення. Тому не дивно, що Антонич екстраполює душу на дорогу, розумiючи саму спрямованiсть людини до бога як акт одушевлення. Разом з тим у символiцi мiфологiчнiй тема шляху нерiдко зв'язувалася зi смертю. Наприклад, за слов'янськими тлумаченнями побачити увi снi ладнання в дорогу - означає загрозу смертi. Традицiйний початок голосiння за покiйником: запитання, куди вiн зiбрався їхати; померлого в пiїтi називають "мандрiвником" i "блукачем". З уявленням про довгий шлях пов'язаний набiр предметiв, якi клали у домовину (зокрема в Бiлорусi): запасне взуття, iнструменти для виготовлення постолiв, запас їжi та питва. А погребальна процесiя вiд дому на кладовище розумiлася як частина шляху-смертi, на якому цвинтар - тимчасова зупинка для покiйного, про що свiдчать iншi його назви: погост, гостьбище. Таким чином у вiршi вибудовується зв'язка: душа - дорога до бога - дорога смертi.
Не менш цiкавою є четверта строфа: "Страшна, страшна це рiч живим упасти в руки Бога". Її можна читати по-рiзному: з одного боку, не всi живi потрапляють до рук Бога. Якщо припустити, що пiд бутнiстю-живим Антонич розумiє людину серця, людину-поганина, що звернула на шлях душi, то коли для душi такої людини шлях до бога означатиме вознесiння, для її серця цей шлях буде падiнням, загибеллю без права на вiдродження. З iншого боку, не всi потрапляють до рук Бога живими. Людина смертної душi, яка пориває єднiсть iз природою в iм'я єдностi з богом, яка осуджує i знецiнює своє земне життя, з погляду поганина не може вважатися живою.
Тiльки тодi, коли є душа, а з нею - загроза смертi-небуття, з'являється страх перед смертю. Хоч Антонич продовжує казати, що не жахнеться "навiть i тодi, коли загляне в очi лилик", в iнших рядках вiн прояснює, що потребує засобу проти страху смертi, а отже, страх цей є:
Хай лiком на смертi жах
Будуть цi вiршi. (90)
Смерть i слово
Поетизування - спосiб, яким Антонич себе увiчнює. I йдеться не лише про створення вiршiв як "пам'ятника нерукотворного". Слово рятує вiд смертi, бо є не-мовчанням, бо через нього поетове життя декларує себе. Слово дало життя свiтовi, а в поета воно випливає кров'ю - есенцiєю життя - iз самого серця (Пiсня про чорнi лаври). Вмовкання спiву, вривання струни у "Великiй гармонiї" означає загибель поета. Вiн просить Бога помилувати його вiд мовчання ночi та вiд безсили слова, виводячи ланцюг нiч-смерть-бемовнiсть. Поетичне слово i є життя, i кожна остання строфа вiрша - смерть слова, що б воно не оживляло. Антонич зiзнається, що для нього "день, що без пiсень, неначе грiб, що смерть застiб".
СамЕ слово "смерть", виявляється, належить до лексикону "нiмої мови", протистоїть слову як такому:
Як затрiпоче крилами над мною,
I вжалить зiр, налитий кров'ю вщерть,
I буде говорити мовою нiмою
Одне однiське слово: смерть. (89)
Але з iнакшого боку сама поезiя виявляється таким шляхом, який, ведучи вiд смертi, приводить до неї довкiльним манiвцем й як нiщо iнше зiштовхує Антонича з нею. Тим, що Антонич творив уночi i називав саме мiсяць - символ смертi - побуджувачем до поетичного божевiлля, i писав у межовому станi мiж сном i явою, вiн крiзь творчiсть заступав у смерть. За дохристиянськими вiруваннями сон вважався станом, близьким до смертi.
О, слово, що в устах тремтиш,
Невже ж менi тебе спиняти?
Я чую, як приходиш чорна,
П'янлива та болюча пiсне,
Шукає змiсту гостра форма,
Єдина, що мiй жах помiстить
I мою радiсть свiтляну,
I всю знемоги глибину,
I словом просто в серце тну,
Аж трисне кров, мов крик одчаю,
З нестями й щастя умираю.
На дверях дому знак зловiсний,
На дверях дому перстень пiснi. (128)
Цей уривок з "Елегiї про перстень пiснi" повний суперечливих, протиборчих переживань, що виплiтаються довкола пiснi та слова. Їх можна роздiлити на три рiвнi. Перший: позитивне, твiрне, радiсне. Другий: болiсне, чорне, зловiсне, жах, вiдчай. I третє: шалене, нестямне, п'янливе, лунатичне. Чи не тому знак пiснi вiщує зло, що слово мимохiть пiдводить Антонича, силуваного творчим шаленством, витоком i спонукою якого є саме життя, так близько до рубежа, занадто близько до смертi?
Смерть мiста
Описуючи урбанiстичний свiт у "Ротацiях", Антонич вiщує йому неминучу смерть. I ця смерть прийде до мiста як Апокалiпсис. Поет звертається до християнського пророцтва про кiнець "граду людського" недаремно, адже саме такий фiнал визначила сама для себе цивiлiзацiя, ґрунтована на християнських цiнностях.
Свiтська захiдна iсторiя ускладнення-прогресу та сакральна - вiд сотворiння свiту до Другого пришестя обидвi лiнiйнi. Перша передбачає технологiчний крах, друга - моральний. Християнський свiт потребує "нового потопу" через властивi йому вади, що накопичуються з ходом часу, адже вiн не здатний пiдтримувати рiвень благодатi без божого втручання. Для свiту вiчного повернення - для поганського Антоничевого свiту - лiнiйна модель часу неактуальна.
У "Кiнцi свiту" знову з'являється провiсник смертi мiсяць: "i мiсяць, звiвши синi руки, немов пророк, став мiсто клясти".
Гремить пiдземний лоскiт здаля,
Вдаряє в мури буря дзвонiв,
I мiсто котиться в провалля
Пiд лопiт крил i мегафонiв.
Над цивiлiзацiєю вершать розправу не бог та янголи, а сама природа: не пророк, а мiсяць прокляв його, не архангели, а круки та вiтри спустилися з неба, i саме лоно землi змикається над мiстом i пожирає його.
Антонич вбачав у технологiї ушкоджену рукотворну копiю природи, яка врештi стає анти-природою, адже впорядковує простiр свiту. Та все ж дивлячись на мiсто, вiн бачить "бур'ян дахiв, спiвуче зiлля, мiдний кущ - антени", населяє його химерами: мертвими рибами, що ржавiють у басейнах, мертвими автами, що сплять на цвинтарях машин. Творить мiський мiф, розумiє природу як безсмертний прообраз тлiнної технологiї.
Природа-технологiя гине, не чекаючи сурм останнього дня, вона дiйсно помирає i розпадається, вмирання для неї справдешнє, невiдворотне i безповоротне.
Смерть, явлена у всiй суперечливостi й антиномiчностi в Антоничевi творчостi, не вкладається легко в єдину, цiльну концепцiю. Вона сама по собi не стає всюди тотожним алгоритмом, а перебуває у тiсному субстанцiйному зв'язку з кожним явищем залежно вiд якостi i ступеня його буттєвостi й, отже, смертностi. При чому буттєвiсть - передусiм земна, спонтанна, первiсна. Що було - не перестане бути, що змiнене чи створене - повернеться до попереднього стану. Навiть поетичне слово, яке є формою життя i виспiвом макрокосмiчної енгармонiйностi, будучи водночас творенням i перетворенням реальностi, зiштовхує поета зi смертю, заводить у межовiсть, в екзистенцiйну сутiнь.