Як хочеться знову повернутися в епоху дитинства, жити в роки безтурботного життя й радіти кожній дрібничці. Чому не можна повернутися? Я би все віддала за це!..
Дитинство... моє крихітне, коротке, ніжне, незабутнє, м'якеньке , біленьке, безхмарне... просте дитинство. Рай, де ти плаваєш на білих хмаринках і любуєшся чимось незвіданим і не зрозумілим для тебе внизу. Але зовсім скоро ти дорослішаєш, вірніше починаєш. І ті незвідані та не зрозумілі далі стають ближчими й кожен спускається з небес на Землю. Та не на довго, адже тільки - но ти до чогось звикаєш, як... все розсіюється, як туман, як сон чи мрія. І всі ті сходи та заходи сонця; безхмарне блакитне чи біленьке від хмаринок небо; пісня кожного листочка, який дуетом із вітром співає під час зливи; всі океани, моря, острови чи місця, де ти бував: плавав чи так просто прогулювався; а може твій любий дуб, який з кожним роком ставав все міцніше та міцніше - вже не те, що було раніше. З кожним роком воно змінюється, як твій внутрішній світ, як твоя душа, як ти сам, як...
Та невдовзі знову вниз. У пащу до самого диявола... назавжди. Не повертаючись... йдеш своїм шляхом, інколи зустрічаючись із друзями, але дуже рідко. як шкода, що не можливо злетіти й знову потрапити до раю, а хочеться... більше від життя.
Так, який жах... пекло, що ще тут можна сказати. А з часом звикаєш. Цікаво тільки, скільки мені потрібно буде його? Адже все навколо палає, як у пеклі. Тільки на душі згас вогник і тепер так холодно та якось вогко під очима... Аж не звично!..