Одного разу, коли я сидiла й читала книгу, до мене в вiкно залетiв кленовий листочок, опустився на колiна й тихесенько промовив:"За вiкном осiнь чи знаєш ти це? Лiтечко пролетiло, а з ним i моє життя. Я не хочу вмирати!"
Дивно, правда! Подивившись у вiкно, я побачила свiт у бiленькiй одежинi. Зимова пелена вкрила все навкруги, а тут листочок. Де вiн узявся? Коли мiй погляд повернувся знову на колiна, я нiчого там не помiтила. Може здалося? Я продовжила читати, але через декiлька хвилин я пiдвелася й пiдiйшла до вiкна. Мабуть я з'їхала з глузду? Це просто не можливо!
Ще хвилину тому за вiкном була зима - йшов снiг, маленькi снiжинки на бiлих парашутиках, спускалися на дерева й приєднувалися до своїх сестричок, а пустотливий вiтерець, коли тi закривали парашути, грайливо повiвав i маленькi снiжинки падали до низу на землю, де їх ловили iншi; на вiкнах морозець iз своїми учнями малював рiзнi вiзерунки, через якi зимова пора за вiкном ставала ще гарнiше; на кiнцiвках даху висiли великi бурульки, якi дуже полюбляли грати в цiкаву на їх думку гру, але не для людини. "Стрiлок" називається, коли хтось iде знизу, то одразу кiлька бурульок падають i тi хто буде точнiше, той i виграв. На дитячих майданчиках було багато дитячого галасу через те, що одному хотiлося зробити снiговита з вiдерцем на головi, другому - з волоссям, яке можна зробити з гiлочок, а третьому - взагалi без нiчого. А снiгурi, якi сидiли на деревах спокiйно дивилися на бiйку, яка вiдбувалася згодом i як снiговик, у якого на головi було все, що завгодно, тiльки не те, що треба знову ставав звичайним снiгом. Дивнi дiти, спочатку зробили снiговита й вдихнули у нього життя, а потiм легким помахом руки його забрали. А тепер? Я мов увi снi, бо нiчого цього нема!
Роздягненi дерева знову вбрались у зелененькi шубки, якi згодом стануть iншим кольором i вiтерець, як завжди пустуючи й граючи намагається оголити, ну хоча б одну гiлочку, але нi, не вдається, що за день? Навiть i погратися нема з ким! Дiтвора бiгає по землi, яку прикрашає зелена травичка, яка згодом, як ведмiдь, пiде в зимову сплячку. А пташки лiтаючи у небi, насолоджуються осiннiм, сонячним днем, ой, я сказала сонячним, вже не зовсiм, а деякi шукають їжу для своїх малят. А ось i дощик не забарився. Як я люблю дивитися на малечу й не тiльки, яка намагається втекти вiд нього, сховатись, але навiщо? Невже не можна з ним поспiлкуватись, може щось розповiсти чи послухати, а там i вiтерець, з яким нiхто не хоче гратися, приєднається. Хоча нi! Бо потiм будемо спiлкуватися дома з лiжком i гарячим напоєм, коли захворiємо. За вiкном була осiнь... звичайний осiннiй день.
Вiдiйшовши вiд вiкна й повернувшись до книги, я знову поглянула в вiкно й побачила вже зиму, яка й повинна була царити за вiкном. А потiм, перед тим, як повернутися до читання книги, я подумала: "Як я хочу осiнь, бо так скучила за нею!.."