Дивившись у її очi його душа.., думки.., вiн сам лiтав десь далеко, думаючи, що перед ним - янгол, який спустився з небесного свiту. Все навкруги завмерло: голоси вже сп'янiлої молодi; гуркiт дядi Ванi, який запiзно прийшов додому й тепер ламає голову, що йому зробити, щоб жiнка його пустила; верески немовляти, яке лементує на всю горлянку, поки мати трусить його на руках i думає, що ж зробити, щоб воно заснуло; шум машин...
Тiльки легенький вiтерець повiвав навколо них, який розвiював її довге волосся в нiчному сяйвi мiсяця. Вiн вiдчував подих душi.., думок.., погляду.., кожного її руху й ловив слова, якi лунали, мов спiв сопiлки. Одна думка про те, що зараз вона пiде й закриє за собою дверцята своєї квартири, змушували серце плакати й сумувати, хоча вона поряд, але ось - ось...
- Я кохаю тебе, сонечко! - промовить вiн змирившись i ледь - ледь пiднявши руху, щоб помахати на останок, подивиться, як вона заходить до себе й закриє дверi, зi словами: "Goodbye! Дякую, за доставку!"(вона не товар, щоб її доставляти, але як можна заперечувати людинi, яку кохаєш понад усе).
Вийшовши з пiд`їзду, вiн iз посмiшкою на обличчi згадає її i пiде додому, чекаючи наступної зустрiчi, а в лице йому повiє вiтерець i вiн вiдчує подих кохання...