Гуцуляк Олег Борисович: другие произведения.

Готи на сході Європи

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 4.85*9  Ваша оценка:
  Цілком можливо, що Галичина була для готів "сакральним топосом (місцем)" (гот. hallus "скеля"; біля с. Межигірці, неподалік від Галича, гора називається "Скала", а місцевість біля неї - "Божий Тік" ), де колись на "могилі Розумного"-Глідскьяльв пророкував і володарював богами та людьми (спільними предками германців, кельтів та балто-слов"ян) могутній Одін, *Wōđanaz (> дв.-ісл. Ođinn) "Одін, Вотан", якого римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг, аналогічного галло-романському Лугу-Меркурію. "... Возвеличення Вотана/Одіна слід, напевно, пов"язувати з епохою Великого переселення народів, коли більшість германців з мисливсько-землеробських перетворилися в рухомі войовничі племена. Особливу роль Одін відіграв у норвежців (та їх нащадків-ісландців), для котрих сільське господарство в глибині заток і в долинах мало менше значення, ныж рибальство і військові набіги" . Одночасно Одін - цар, родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової аристократії . До того ж, зазначає Ж. Дюмезіль, " ... в індоєвропейському світі і поза ним магія, знання, розум не розрізняються. Цей вплив, можливо, виражено і у самому імені бога, похідному на -na германського кореня *Wōđa- (дв.-сканд. Óđr) котре як іменник означає розум (але і наснагу, навіть поезію), а як прикметник - "excite, furieux, wutend, rasend" і споріднене італійському і кельтському позначенням пророкувача (і поета), латин. vates, галльск. Οΰάτεις тощо. Furor, котрим Адам Бременський визначає Одіна і котрий він начебто відносить тільки до військового збудження, треба розуміти в його повному, релігійному значенні Óđr" . У греків, на нашу думку, - це Афіна (Άθηνα, дорійськ. Άθάνα), в теонімі якої корінь άθη- < *Fαθη- (де F - це "дігамма") (vathe-), споріднений з латин. vates "поет, пророк, одержимий, ентузіаст", vatius "вигнутий всередину", "кривоногий". Як германський бог-ас відтиснув з центру на периферію бога-громовержця Тора, так можемо стверджувати, що в якийсь період Афіна відтіснила Зевса (архаїчний грецький *ΔιFος) та вважалася головною богинею протогреків-носіїв "усатівської археологічної культури" теперішньої Одещини, які, однак, поглинаючи інші індоєвропейські племена Східних Балкан та Аттіки, "повернулися" під сонм Зевса-громовержця, а Афіну перетворили на непорочну діву із суто діви-войовниці, бо останнє робило б її становище аномальним у патріархальному пантеоні, що значно антропологізувався, тобто наблизився до опису реальної соціально-вікової градації за певною рухомою силою, principia volentes. Як зазначає І. Дьяконов, "... Одін - не тільки бог, спонукуючий до битви, прирікаючий в ній на смерть та обираючий загиблих у Валхаллу (Val-tyr бог загиблих, пор. Гермес душепровідник, psychopompos у греків), він же і бог людських жертвопринесень... В "Ейрбюггья сазі" розповідається про звичай перед початком битви кидати спис над ворожим військом, присвячуючи жертву Одінові. Як бог воїнів Одін часто підступний і віроломний, наприклад розпалюючи ворожнечу між родичами ("зачинач зла" - Bolverkr...) Хитрість і підступність пов"язують його з Гермесом. Нерідко він несправедливо присуджує перемогу... Одін - перевертень ("Коло земне", "Сага про Інглінгів", гл. УІІ): являється у вигляді змії, ворона, орла, коня і вовка. Нерідко він (знову як і Гермес) є прочанином, невпізнаваним, навіть коли він у людській подобі (але його можна впізнати за ім"ям, бо його імена - це його приховані епітети). Одін - мудрець. Неподалік від коренів Іггдрасіля витікає джерело мудрості, приналежне Міміру (де латин. memor пам"ять, грецьк. mermerizo згадую, дв.-іран. mimara пам"ять) ... Одін - шаман, передбачувач і володар "меду поезії", викраденого ним у йотунів. Одін - "Всебатько". Але це означає тільки те, що всі люди - в його патріархальній владі: жодних антропогенних міфів, щоб пов"язувати людей з Одіном, не існує. Ім"я "Одін" не утворює теофорних імен і досить рідко відображається у топоніміці. Це пов"язано, звичайно, із зловіщим характером цього божества ... Крім рахунку днів тижня перше свідоцтво про ототожнення Одіна з римським Меркурієм (на той час повністю співпадаючим з грецьким Гермесом) з"являється у Павла Диякона в його "Походженні роду лангобардів" (VІІІ ст.), але вже Таціт (І ст.) говорить про Меркурія як головного бога германців ("Германія", VІІІ). В "Германії", ХХХІХ Таціт згадує про священний гай племені свевів-семнонів: "... Тут вони іменем всього народу вбивають в жертву людину ... Ніхто не може увійти в нього (у гай) інакше, ніж у путах..." ...із співставлення ... зі "Старшою Еддою", згадуючою людські жертвопринесення у зв"язку зі священним гаєм, створеним Одіном (..."Друга пісня про Хельгу Вбивцю Хундінга", ...): "Одін приніс у жертву Дага, сина Хьогні у помсту за вбивство родича (букв. "за вітцевбивство"). Одін дав Дагу на час свій спис. Даг зустрів Хельгі, зятя свого, у гаю, що називається Фьйотурлунд ("Гай пут"). Він вразив Хельгі цим списом". Дружина Одіна - Фрігг..." . Хельг тут виступає сакральною жервою, ритуальним двійником верховного бога Одіна, а його ім"я - еквівалент слов"янського титула в іменах каганів полян: Helgi "Святий" = Олег = компонент "Свято(-полк, -слав)"; пор.: титул хеттського царя "моє сонячне божество", титул імператора інків "Син Сонця". Можливо, що як скандінавське Helgi Wiht літописне "Олег Віщий" є аналогом слов"янському "Святовит", імені "бога богів" слов"ян (за Гельмольдом і Саксоном Граматиком).
  "Східноорієнтований" нащадок у "Слові о полку Ігоевім" галицького поета-князя Володимира-Данила Ярославича трактується як "Велесів внук" цілком аналогічно у сенсі постійних експансій варягів-германців на схід у пошуках Вальхалли бога Одіна (Вотана) та засвідченої "Хеймскрінглою" Сноррі Стурлусона першопочаткової землі богів -асів в Трої та землі турків. Відповідно, всі пошуки германців ("шукачів Вальхалли") зазнали краху (в той час, як бачимо, англосакси "шляхом на Захід" домоглися гегемонії). Автор "Слова" навпаки - демонструє неправильність позиції "сходофілів", бо вона, як Всеслав, що прагнув Тмуторокані і який покликаний на суд Божий, відвернулася від правильного шляху, визначеного рухом сонця (зі Сходу на Захід), запрагнула шляху на Схід, на "... неправедний і небезпечний шлях, здійснюваний [Всеславом, - О.Г.] за допомогою злої чародійноі магічної сили. Всі смертні слідують шляхом Сонця. Родоначальник людей іранський Йіма, як про нього говориться в "Авесті", "піднявся і пішов шляхом, котрим слідує сонце" (Videvdat ІІ, 31). Зоря - Ушас "правильно слідує дорогою порядку" (rtasya panthām anv eti...RV І, 124, 3), вона з"являється на сході, знає свій шлях наперед і не путає напрямків. Міфологізація та ритуалізація сонячного шляху та перетворення його на норму, ідеальний зв"язок, визначаючий поведінку богів і юдей, може бути підтверджений багатьма прикладами. Всеслав з його неправедним шляхом напереріз шляхові Хорса-Сонця приходить на пам"ять автору "Слова" в контексті помилкового шляху Ігоря Святославича, що привів до поразки: Сонце затемнилося, і вірний шлях тепер невідомий, прихований ("Солне ему тьмою путь заступаше"). Незнання шляху призводить до фатальних відхилень, від правильної поведінки, від моральних норм. Інша справа - поведінка великого князя Дмитра Івановича у аналогічній ситуації у "Задонщині": он вступи в позлащенное свое стремя и вземъ мечь въ правую руку и помолися Богу и пречистой его матери. Солнце ему ясно сіяетъ на востоць и путь поведаетъ ... Шлях Всеслава від Києва до Тьмуторокані протилежний шляхові Хорса - Сонця із сходу на захід (слід звернути увагу, що згаданий у "Авесті" шлях ("путь", - О.Г.) Сонця, тобто paθā-, paθ-, pantay - & hvar∂ xšaet∂m, позначається за суттю тією ж формулою, котра пізніше буде використана у "Слові": путь & Хърсъ)..." .
  Існує версія про те, що готи в Західній Україні були саме готами-тервінгами ("деревлянами"; пор.: "костобоки" ~ санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhagas "тримати"; латиськ. mezs "дерево" ~ "мазури" (як народноетимологічне пояснення сусідами вищенаведене "вігмазури"); лит. medynas "дерев"яний, лісовий, дикий" ~ с. Мединя (біля Галича); морд. "вирьнеже" - "лісовий захист" ~ м. Воронеж; ірл. ros "дерево" ~ "росомони" - "плем"я, підвладне готам" / "роси" - "грецький еквівалент етноніму руси"; адиг. (пн.-кавк.) "чъыгы" - "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян" ). Королі готів-тервінгів належали до роду Амалів (а його останні представники - деревлянський князь Мал, його донька Малуша, "ключниця", тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr, син Малуші та князя Ігоря-Ingvar).
   "...З'ясувалась, - пише В. Алєксєєв, - не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь - древляни антропологічно відрізнялись від решти слов'ян, вони були крупнішими, масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи сучасного населення України, з'ясувалося - це саме той краніологічний тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала - фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного розвитку українців" . Іншими словами, саме на Волині готи стали субстратом праслов'ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від решти остготів, які створили в Північному Причорномор'ї могутню імперію Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов'яни як союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів та дядьків.
   Вперше про готські впливи на історію, культуру і мову України і Галичини почав досліджувати львівський вчений О. Партицький, приналежний до віденської славістичної школи Ф. Міклошича. Варто тут згадати його фундаментальних працях "Германські впливи на наш народ" (історико-язикова студія)" (Львів, 1883 р.) та "Скандинавщина в давній Русі" (Львів, 1887 р.), а безпосередньо готським впливам присвячена праця "Нові коментарі до "Слова о полку Ігоревім" (Львів, 1885 р.). Наприклад, таємничий персонаж Дывъ інтерпретується ним як готський Tiv "бог війни", пов"язаний зі згаданими "готськими дівами", що прославляють піснями "бусово время" (сиву давнину) своїх предків. Щоправда, О. Партицький не досліджував готизми у їх етимологічному аспекті, а пояснював їх за аналогією з фактами інших мов, іноді інтуїтивно або й зовсім довільно (за що неодноразово був критикований зарубіжними славістами, в тому числі й В. Ягичем). Це стосується. Наприклад, тлумачення слова "Галич" від Galtis (племені галлів) або субетноніму "гуцул", який О. Партицький пов"язував з готами, на жаль, не з"ясувавши його сутність.
  Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов'ян Щек символізує германську складову предків слов"ян: дв.-англ. secg "чоловік-воїн" (пор.: літописний Щекотов, тепер урочище Щекотин на пвд.-зах. околиці села Глинськ Жовківського р-ну Львівщини), а також пор.: дв.-англ. beorn "муж, герой" (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. "парень", hreoh "жахливий" ~ слов. "гріх", maere "славний" ~ слов. "-мир" (компонент в іменах), гот. waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela, wola "добре, як слід" ~ слов. "вила/самовила" (добрий жіночий дух, демон), гот. warmjan "гріти" ~ слов. "верм"яний" (червона барва), дв.-англ. del "лісиста долина, лощина" ~ топоніми з формантом "-діл", дв.-ісл. huntari "частина області, краю" ~ слов. "хутір", дв.-англ. heleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr "воїн, герой, здоровий, цілий" , гот. hails, норв. helse, англ. health "здоровий, цілий" ~ Галич (пор. з тим фактом, що у Звенигородському городищі могильник іменується "Гоєва Гора" , що співставляється з слов. "гоїти" і тут наявні ранні могильники - поховання воїнів пшеворській культури, поряд з похованнями дакійської липицької культури; також городище княжої доби м. Заліщики знаходилося в урочищі Ущилівка, що, на нашу думку, слід етимологізовувати теж із скандінавських мов: норв. uskadelig "безпечний", дат. uskyldig "невинний"; хоча первинно назва Гоєвої гори могла бути германською - дат. høj "високий" - і лишень з часом переосмислитися фактом слов"янської мови), дв.-ісл. roths, рунічне ruth "військо" ~ слов. "рать", дв.-ісл. leidan "корабельна округа" (2-3 десятки "треті", де в одну "треть" входило чотири обійстя і від "треті" виставлявся воїн) ~ слов. "лодія" (окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, приналежну селянам), дв.-англ. reysen "здійснювати військовий похід, набіг", дв.-верх.-нім. reison "готуватися, споряджатися", reisa "військова експедиція" ~ літопис. "руси отримали свій етнонім внаслідок походу" на Візантію в 860 (842) р., дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь , гот. hoha "плуг" ~ слов. "соха" (в той час як дв.-інд. sakha "вітка, гілка", литов. saka "вітка"), гот. hleifs "хліб" ~ укр. "глевкий", гот. mes "стіл" ~ "миска", "Мисів" (прізвище), staiga "дорога" ~ укр. "стежка", гот. hairus "меч" ~ "Герус" (прізвище), гот. mawi "дівчина" ~ укр. "мавка" та ін.
  На Волині готське та гепідське населення - носії вельбарської культури - перебуваюло в II-V ст., не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та промисли. Як зауважує В. Стецюк , ядро готів на Волині та Поліссі знаходилося в районі Шацьких озер, де засвідчено велику кількість давньо-германських топонімів (назва озер може походити від дв.-верх.-нім. scaz, "гроші, худоба", нім. Schatz "скарби"; назви села Пулемець та Пулемецького озера можна розшифрувати як "повна міра зерна" (нім. volle Metze, дв.-верх.-нім. fulle mezza ); р. Прип"ять - дв.-англ. frio "вільний", pytt "яма, калюжа, джерело"; р. Рихта, лп Тростяниці, пп Ірші - да. riht, ryht "правий, прямий"; с.с. Ходори, Ходорків, Ходурки Житомирської області - дв-англ. hador "бадьорий, жвавий"; назву іншого озера - Люцемер слід розуміти як "мале море" (нім. lütt, lütz, дв.-верх.-нім. luzzil "малий", дв.-верх.-нім. mer, нім. Meer, "море"; назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині складається з двох давніх німецьких слів welb-en "виводити склепіння" і ovan "піч" (пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю, цілком природна річ, але вона могла мати і спеціальне призначення - для виплавки заліза з болотної руди); поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин, назва якого походить з дв.-верх.-нім. net означає "рибальська сітка" (в сучасній німецькій мові Netz), де друга частина назви з дв.-верх.-нім. asc- "посуд", яке могло мати значення "човен", бо зафіксовано двн. ascman "матрос", тобто "нетішин" - Рибальські човни", або ж "ясенева верша" (нім. Esche "ясень"), бо гнучкі ясеневі гілки дуже добре надаються для вироблення верш); м. Киверці - нім. Kiefer, свн. kiver "челюсть, підборіддя", хоча не виключене і чеське походження назви (ч. kivir - "вид капелюха"); м. Ковель - нім. Kabel "доля, жереб", сер.-ниж.-нім. kavel-en - "тягти жереб"; с. Мосир на північний захід від Володимира-Волинського, с.с. Мосир Новий і Старий на південний захід від Рожища Волинської обл. - дв.-верх.-нім. masar "клен"; с. Невель на південний схід від Пінська (Білорусь) - нім. Nebel "туман"; с. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. - нім. Nabel, двн. nabalo "пуп"; село розташоване на півострові, що вдається в озеро; с. Паре на протоці Прастир - нім. Fahre "пором, переправа"; с. Растів західніше Турійська - дв.-верх.-нім. rasta "місце стоянки"; р. Стир, пп Прип"ті - нім. Stor, дв.-верх.-нім. stur(e) "осетер"; с. Хобултова східніше Володимира-Волинського - нім. Kobold "демонічна істота"; р. Цир, пп. Прип"яті і с. Цир - нім. Zier "прикраса", дв.-верх.-нім. zieri "гарний" тощо.
  Аналогічно можуть бути проінтерпретовані топоніми Карпатського регіону: с. Свалява (Закарпат.обл.) - гот. swaljawa "ластівка", с. Бринь (Галицький р-н Ів.-Фр.обл.) - гот. brunjo, дв.-ісл. brǿnja "зброя, панцир, кольчуга"), Сваричів (Рожнятівський р-н Ів.-Фр.обл) - гот. swaran, дв.-герм. *swarjan "давати клятву, клястися" (пор. з прізвищем Зварич), від якого походить і дв.-ісланд.vararganga "людина, що йде давати клятву" (*(s-)varar- "той, що клянеться" + gang "йти") > "варяг"
  Поряд з готами-тервінгами на території України мешкали - як складова частина черняхівської культури - остготи-грейтунги (Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. можливе "народноетимологічне" пояснення власне тубільними слов"янами: тервінги - "деревляни" та грейтунги - "галичани"; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab "могила" і епічним мотивом готів-охоронців священних могил) від імені яких - *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith - "слава"~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд" + droth "військо, рать, натовп") . Поділяє цю версію і Х. Ловмяньский: "... купцями, що посередничали між середнім Подніпров"ям (Руссю) і Естонією, були готи, котрих фінни вважали представниками Ruotsi. Більше того, якщо Русь у готський період лежала на північних окраїнах володінь готів, фінни могли називати всю готську державу за іменем найближчої їм області. Потім цю назву було перенесено на заморських купців готського і взагалі скандинавського походження і в кінцевиму результаті локалізовано у швеції, коли торгівельні стосунки з подніпровською руссю перервалися. Зате в устах шведів першопочаткова назва Русі, ... зберегла відпочаткове значення території слов"ян ... Першопочаткова назва могла бути слов"янською, то слід рахуватися з тим, що в його поширенні на північ відіграли роль готи, а в південному напрямку, можливо, іранці " .
  Готи-грейтунги на чолі з Вінітарієм ("переможцем венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещеного" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім"я його явно кельтське і власне слов"янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп" , а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичним недоліком" ), переорієнтували слов"ян з участі в кельтському ушкуйництві - набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу рищуть лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішими, і до того ж з великою швидкістю"), - на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов"янському Подністров"ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору урожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об"єднюються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок, через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети . "... Плуг і хліб - основа слов"янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов"янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурний демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток" . Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов"ян релігії типу меланезійського "карго" та витворення провінціальноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами").
  Ті праслов"яни великого археологічного конгломерату Лука-Райковецької культури (VIII-X ст.), які безпосередньо успадкували пшеворсько-черняхівську релігійно-світоглядну доктрину, стали визначатися власне як "тиверці" (м. Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr - "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпувалися, для набуття "сили", затиралися червоною фарбою), дв.-ісл. taufr - "чародійство", дв.-сакс. tover - "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr - "жертва", дв.-сканд. tiffur - "бог", нім. zaubern - "чародіяти", англ.діал. tiver - "вохра, фарба" (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як "розфарбовуючі (себе) агатірси" (picti Agathyrsі, де Тірас - грецька назва Дністра).
  Також можливо, що традиція Галичиної могили має стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров"я - алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий "Священний шлях" - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем"я (т.зв. східний гальштадт, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: "Галич" < албан. gjalliqes "воскресіння (< gjallё "живий" ~ гот. *qius "живий")" (урочище Воскресенське біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё "скеля"; Кодри < алб. kodёr "пагорб"; Уж (гідронім) < алб. ujё "вода"; Лімниця (гідронім) алб. < lumё "ріка" ; Kути (поселення) < алб. kuti "вмістилище"; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah "плече; рука"; ліс < алб. lis "дуб"; мур < алб. mur "стіна; "неня" < алб. nёnё "матір"; "бояри" < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё "муж" ~ кельт. boaire "власники стад худоби). Слід взяти уваги зауваження А.В. Десницької, що запозичення у східнослов"янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов"язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походжння (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи . Про існування якихось "північних іллірійців" підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови .
  За Т. Лер-Сплавинським, К. Міодовіч та В. Гензелем, праслов"яни виникли в результаті нашарування "кентумних" іллірійських венетів (носіїв лужицької культури) на західних прабалтів в районі басейну середньої та верхньої Вісли і прип"ятського Полісся в ІХ-VII ст. до н.е. . Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності" .
  З прабатьківщини праслов"яни вирушили у Середнє Подунав"я та Адріатику, де використовували для самоозначення етнонім "венети" (К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільності, зафіксованого, за Г. Ловм"янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв"язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") як спадок від більш реліктової індоєвропейської спільності , з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)" ; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і рядом європейських топонімів та гідронімів ~ синонімами є наступний ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока").
   Зазнавши романського впливу , праслов"яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (пшеворська, оксивська і зарубинецька культури та пряшівська на Середньому Подунав"ї та етулійська на Нижньому Подунав"ї, що походять із пшеворської) , відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров"я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини - сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів, на наш погляд, і пов"язаний субетнонім "гуцули": пор. з осетин. гыццыл чизг "дівчинка", де "гыццыл" - "мале/малий", а "чизг" - "дівиця", що у європейських писемних джерелах фігурує власне як "язиг" (етнонім сарматського племені, тісно пов"язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули - це "малі язиги" в сенсі того, що залишилися в Карпатах , змішалися з германськими гото-геруло-гепідськими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на "готські": got/guth + румунський означений постартикль -ul > guţul "розбійник, рекетир".
  На відміну від пшеворців в Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення стало сусідувати з новоприбулими готами, Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатуєють археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися виключно з єдиної причини - некомпліментарних стосунків між релігійними системами готів та тубільців . "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг. прикраси, зустрічі пір року - все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен - і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, - О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ..." .
  Цікаво те, що такого протистояння не виникло на Прикарпатті, де симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів.
   У песемних джерелах слов"янські племена (венеди), які вступили у симбіоз із іранськими племенами (сармати та пізноскіфські племена) і відомі як носії пеньківської культури, визначаються саме терміном "анти" (іранське "крайні, порубіжні" або ж етнонім пов"язується з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським ginti "гнати (стадо)", давньо-пруським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць"), а ті з пшеворських племен, що утворили симбіоз германцями, - "склавіни". Надалі племена антів та склавінів, які взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров"я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як "хорвати" (регіональний комплекс Придністров"я та Попруття празько-корчакської культури, V-VII ст.). Звісно, вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчакської, пенківської та суково-дзєдзіцької археологічних культур (похідних від пшеворської, зарубинецької та київської культур), але виключно на "суперетнонімному" рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),- "слов'яни" - "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" - "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" - "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків) .
  Зрештою, станом на VIII-X ст. на території Волині, Подністров"я, Потисся, Попруття Побужжя та Правобержжя Дніпра і аж на південному березі Дунаю виникає в рамках Східної Європи субцивілізаційне утворення, відоме як Луко-Райковецька культура (в Румунії вона називається Хлинча І; охоплюючи території літописних племен білих хорватів, бужан, волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців; як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами - розміри обличчя ), у літописі - "Велика Скіфія", у Константина Багрянородного - "Велика Хорватія", а у анонімній арабській "Книзі меж світу" - Артанія (Уртаб; поряд з Куявією-Київщиною та Славією-Переяславщиною). Саме носіїв Лука-Райковецької культури, на думку М. Брайчевського, літописець і визначає поняттям "толковини" , а також їх згадує "Слово о полку ..." як "поганих толковинів" (тобто прихильників "провісницької, друїдично-волхвувальної релігійної доктрини" кельто-германського світу). Як на нас, слово "толковин" є запозиченою германською ідіомою (англ. talk "розмова, витлумачення" < tale "розповідь, казка" < "сила сказаного слова" < "сила", ~ ср.-ірл. "сила") для позначення прихильника певної світоглядно-релігійної системи (з підкурганними похованнями і тілопаленням).
  
  вніх святилищ // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України (матеріали Міжнародної ювілейної науковрої конференції). - Ів.-Франківськ-Галич: Плай, 1998. - С.289.
   Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. - М.: Наука, 1990. - С.82.
   Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / Перев. С фр. - М.: Наука, 1986. - С.141.
   Дюмезиль Ж. Верховные боги индоевропейцев / Перев. С фр. - М.: Наука, 1986. - С.143 - 144.
   Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. - М.: Наука, 1990. - С.126 - 128.
   Топоров В.Н. Об иранском элементе в русской духовной культуре // Славянский и балканский фольклор: Реконструкция древней славянской духовной культуры: Источники и методы / Отв.ред. Н.И. Толстой. - М.: Наука, 1989. - С.35.
   Алексеев В. В поисках предков: Антропология и история. - М., 1972. - С.299.
   Свешников И.К. Могильник липецкой культуры во Львовской области // Краткие сообщения института истории материальной культуры. - 1957. - Вып. 68. - С.69-74.
   *http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc
   Брайчевский М.Ю. "Русские" названия порогов у Константина Багрянородного // Земли Южной Руси в IX - XIV вв. : История и археология. - К., 1985. - С. 22.
   Ловмяньский Х. Русь и норманны / Пер. с польск. - М.: Прогресс, 1985. - С.185-186, 187.
   Попов А.И. Географические названия (Введение в топонимику). - М.-Л.: Наука, 1965. - С. 79-80.
   Этимологический словарь славянских языков: Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н. Трубачёва. - М.: Наука, 1978. - Вып. 5. - С. 147-148.
   Козак Д. Дуліби (Пошуки генези) // Галич і Галицька земля: Збірник наук. праць. - К.-Галич: НЗ "Давній Галич", 1998. - С. 69 - 74.
   Лебедев Г.С. Археолого-лингвистическая гипотеза славянского этногенеза // Славяне: Этногенез и этническая история (Междисциплинарные исследования): Межвузовский сборник. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1989. - С. 113.
   Бутинова М.С. Культ карго в Меланезии (К проблеме милленаристских движений) // Сов. єтнография. - М., 1973. - Љ1. - С. 81-92; Мартынов Л. Танна-Тоа ждет Арчибальда // Вокруг света. - М., 1977. - Љ7. - С. 32-35.
   Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній "толк" і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Ів.-Франківськ: Плай, 1999. - Вип. ІІ. - С. 30.
   Желєзняк І.М. До проблеми іллірійської топонімії на Україні // Мовознавство. - 1990. - Љ6. - С.29-35.
   Pokorny J. Urgeschichte der Kelten und Illyrier. - Halle, 1938. - S.19; La Baume W. Urgeschichte der Ostgermanen. - Danzig, 1934. - S.6.
   Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V-XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. - Ужгород, 1957. - Т.XXVIIII. Языкознание. - С.51-52.
   Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
   Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
   Olmsted G. S.The gods of the Celts and the Indo-Europeans. - Budapest, 1994. - P. 359; Королев А.А. Brigit - древнейшая богиня индоевропейцев? //Язык и культура кельтов. Материалы 2-го коллоквиума. СПб., 1993; В.П. Калыгин. Ирландская Бригита и галльская Бригантия // http://bretagne.celtic.ru/research/brigit.htm
   Гуцуляк О.Б. Кельтський слід в історії слов"ян // http://www.gallart.narod.ru/celtic.html
   Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. - Poznan, 1946. - S.114.
   Баран В. Місце Західної волині у процесах гото-слов'янських відносин // Полісся: Мова, культура, історія: Матеріали міжнародної конференції. - Київ: Асоціація етнологів, 1996. - С.189-193.
   Щербаков В. Златое слово // Наука и религия. - М., 2004. - Љ9. - С. 39-41.
   Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI - VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О.М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14-21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
   Винокур І.С., Тимощук Б.О. Давні слов"яни на Дністрі: Історико-краєзнавчі нариси. - Ужгород: Карпати. 1977. - С. 58, 61; Русанова И.П., Тимощук Б.А. Древнерусское Поднестровье: Историко-краеведческие очерки. - Ужгород: Карпати, 1981. - С. 28-29; Баран В.Д., Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський. Походження слов"ян. - К.: Наук.думка, 1991. - С. 87-88.
   Алексеева Т.И. Этногенез восточных славян. - М.: Изд-во МГУ, 1973. - С.203.
   Брайчевський М.Ю. Походження Русі. - К.: Наук.думка, 1968. - С. 148.
   Гуцуляк О.Б. Літописні тиверці, їхній "толк" і таємнича Оратанія // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Ів.-Франківськ: Плай, 1999. - Вип.ІІ. - С.26-35.
  
  
Оценка: 4.85*9  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Ю.Иванович "Отец императоров-4. Рыцарский престол" В.Вегашин, И.Эльтеррус "Иной путь" Д.Казаков "Идеальное отражение" А.Ковальков "Дикий Ученик" Т.Форш "Корона Всевластия" Р.Артемьев, В.Холмогоров "Хроники Аскета. Третья сила" Е.Белова "Сердце Феникса. Возрождение из пепла" Т.Устименко "Второе пророчество" Е.Картур "Снежный барс" С.Мазур "Клятва Рода" А.Шакилов "Хозяин Янтаря" В.Васильев "Сфера влияния" Д.Дашко, М.Бычков "Подземка" А.Тьма "Крылатый" А.Круз "От чужих берегов" А.Величко "Гатчинский коршун" П.Комарницкий "День ангела" А.Левицкий, А.Бобл "Варвары Крыма" В.Выставной "Нет правил для богов" М.Палев "Копье Дракулы" Н.Бульба "Прогулка в бездну" Э.Шауров "Оракулы перекрестков" В.Белоусов "Утомленное солнце. Триумф Брестской крепости" Д.Распопов "Мастер клинков. Клинок выковывается" I.Kotlyyar "Дикобраз. Женский род. Единственное число" О.Шалюкова "Академия теней" Б.Сапожников "Война" А.Гончар "Последняя обойма" Д.Хван "Ангарский Сокол"

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"