В 993 р., коли земля Галичини - "Великої Білої нехрещеної Хорватії" (як її називає візантійський імператор Константин Багрянородний; у творі Орозія - Horiti, а у Захарія Ретора - Hrwts, у сагах - Krowataland) вдруге опинилася під юрисдикцією Русі, без сумніву, в умовах християнізації значимість Галичиної могили як пов"язаної з язичницькою традицією сакралізації влади у білих хорватів була проігнорована новою владою. Форпости встановлено в Перемишлі, Звенигороді та Теребовлі, тим самим на зміну міським общинам, що базувалися ще на родових взаємостусунках ("... У часи ж родового ладу розуміння краю було чітким - це територія роду, тобто жителів декількох поселень, не тільки з спільним походженням, а й однією водоймою. Таким чином, край означає найдавнішу територію роду до річки. Роди мали свої краї, які разом називалися крайна чи країна" ), прийшли територіальні міські общини, впливаючі й на формування округ довкола них (т.зв. "перенесення міст"). Цьому сприяло, окрім всього, право феодальної монополії на помол борошна та випікання хліба (від податку на це були звільнені тільки ремісники, мешкаючі у городищах).
Хоча, без сумніву, сам топос Галичиної могили не був позбавлений уваги з боку централізованої влади. Вважається, що в землі білих хорватів встановлено було владу київського посадника варязького походження (сканд. sturman - "великий муж" ). Вірогідно, що спільно з варягом-намісником була й група варягів-найманців, автентична скандінавська назва яких thingalith (ÞingaliÞ "тінгу/віча люди/військо") . Це були вже руські дружинники скандинавського походження, їх побут та обрядовість зазнали змін під впливом слов"янських традицій. Їх поховання, наприклад, в т.зв. гніздовських курганах (біля княжо-дружинного городища Смоленська) настільки близькі до місцевих, що без етнічно визначених речей неможливо встановити, хто похований під насипом - слов"янин чи варяг .
Саме з цим намісником-варягом пов"язують виявлене в Галичиній могилі поховання (вірніше, кенотаф) кінця Х ст., відкрите в 1991-1992 рр. Галицькою слов"яно-руською археологічною експедицією АН України та івано-Франківського краєзнавчого музею під керівництвом В. Барана та Б. Томенчука. Поховання було орієнтоване за віссю північ-південь, знаходилося в центральній частині кургану на глибині 2 м від сучасної поверхні. Тут наявний саме в якості труни однодеревний човен-довбанка, борти якого щільно прилягали до стінок ями, а серед інвентаря - варязький меч-скрамасакс (35,5 см), три пласкообушні з щекавицями бойові сокири, наконечник дротика (37 см), наконечники черешкових стріл, рештки позолоченого щита (42,6 см) та залізне тесло. Увесь човен зверху було покрито тканиною з вплетеними позолоченими нитками, відбитки якої простежувалися на більшості знайдених залізних предметів . Щоправда, вважається, що саме поховання лежало трохи вище у носовій частині човна, в позолоченій парчі, в урні трупоспалення, але, очевидно, потрапило під лопати російських солдатів, які вирили в 1915 р. на Галичиній могилі два бліндажі . Поховання у часі співпадає з розквітом у Галичі докиєворуського поселення VIII-X ст. та знахідками на території Крилосу скарбу куфічних монет, датованих другою половиною Х ст., що свідчить про напрямок торгівельного шляху через Галич.
Відомий аналогічний варязький кенотаф (gǫtva; дв.-анг. geatwe "зброя, спорядження") - т.зв. Південний курган в датському Еллінзі, споруджений християнізатором Данії конунгом Гаральдом Синьозубим в 960 р. на знак своїх славетних діянь (діаметр - 77 м, висота - 11 м з дерну та болотного торфу), про що свідчить і великий рунічний камінь, поставлений з цими ж цілями. Самого ж Гаральда, згідно з Адамом Бременським, було поховано в церкві в Роскільді, в той час як його батьки - конунг Горм і королева Тюра - реально поховані в сусідньому кургані . Також Х ст. датується поява в Києві поряд з пануванням могил з кремацією монументальних поховальних курганів військових вождів з багатим інвентарем.
Також дещо раніше датується найбільший скандінавський курган-"кенотаф" - т.зв. "Ракнехауген" (VI ст.), поперечник якого - 100 м, висота - 15 м. Перш ніж його насипали, будівничі звели споруду з колод. Для цього вони вирубали великий сосновий ліс, а дослідження річних кілець використаних при цьому дерев показали, що всі вони були зрубані протягом року. Для зведення кургану були застосовані й земляні роботи (насипано 80 тис. кубометрів землі), для яких залучено приблизно 500 чоловік, тобто чоловіче населення обширного регіону. Поховання у кургані не виявилося, він був монументом, щоб увічнити пам"ять вождя (hersir). Передання розповідають, що в той час у південно-східній Норвегії та шведському Уппланді (де наявний аналогічний курган Оттара) правила династія Інглінгів, оспівана у сагах .
Окрім того, вихідці із Середнього Подніпров"я на Придністров"ї хоронилися, на відміну від місцевого населення, у підкурганних похованнях, в яких стінки могильних ям викладені деревом (т.зв. "зрубні гробниці" в Судовій Вишні та Пліснеська) і саме з ними пов"язують представників тих військових контингентів та членів їхніх сімей , які почали переселятися на землі білих хорватів після першого походу в 981 р. Володимира Великого до Червенських городів та наступного в 993 р. придушення ним же їхніх сепаратистських настроїв . Вважається, що в Галичі дана великокиївська залога розмістилася в окремому від місцевого населення городищі (тепер - урочище Штепанівка) .
Але в сенсі кенотафа на Галичиній могилі є цікавим виявлені в 1882 р. Теодором Зємєнцьким (1845-1916), два поховання у літописному Плісненську - якраз на місці волоку із басейну Західного Бугу в басейн Дністра (дещо на північ від нього - літописний Лучеськ/Луцьк) - чоловіків із жінками, а з супутнього інвентаря - варязький та германський мечі Х ст., залізна бойова сокира, ножі, кам"яні бруски , на грудях у похованих були срібні хрести, на руках - срібний браслет та золоті і срібні перстні, а в роті - золота бляшка. Під час розкопок Я. Пастернаком Плісненського дитинця в 1940 р. було знайдено цікавий мистецький артефакт: "...це кістяна дощинка, розміру 65х27 мм завбільшки й 3 мм завгрубшки, з плоскорізьбою з одного боку. Вона зображує лицаря ХІ-ХІІ ст. в кольчузі, з шоломом на голові, що звернений вправо стоїть за схематично зображеним оборонним муром біля вхідної брами. Ліва рука в нього сперта на круглий, зверху косо смужкований щит, а права піднесена вгору до висоти лиця й похилена трохи вперед (молитовний рух). Це ліва половина дверцят кістяного нагрудного складеня-триптиху, з останками бронзових чопиків-бігунів згори й знизу ліворуч та з подовжним заглибленням на обороті праворуч, яке мало звеху примикати праву половину дверцят. Сьогодні цей плісненський лицар, як нам відомо, не має собі пари серед пам"яток образотворчого мистецтва княжої доби на Україні" . Ілюструючи знахідку. Археолог дає поряд для порівняння подібне різьблене зображення на кістяній ручці з м. Галле (на р. Ельба) в Німеччині. Знайдена плісненська кераміка виявляє аналогії з керамікою ІХ-Х ст. на території західнослов"янського племені вільців (на р. Гавелі) та на півострові Вагрія (між містами Кілем та Любеком, населеному укранами). Як вважає Я. Пастернак, засновниками Плісненського городища були "шведські (?) варяги", які привели із собою і західнослов"янських ремісників .
Багато наших припущень, звісно, мають суто гіпотетичний характер, але, проте, ними цілком задовільно пояснюються колізії ранньої історії Південно-Західної Русі.