Гуцуляк Олег Борисович: другие произведения.

Поиски сокровенного царства: Миф - текст - реальность

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 4.15*85  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    на УКРАИНСКОМ языке Гуцуляк О.Б. Пошуки Заповітного Царства: Міф - Текст - Реальність / Наук.ред. О.М. Пилип"юк. Післямова Г. Бердник. - Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2007. - 540 с. - (Серія: "Грифон"). ISBN 966-95321-6-6 Книга присвячена аналізові загадкових та інтригуючих міфологічних тем премордіальної сакральної традиції (Шамбала, Біловоддя, Грааль, пресвітер Іоанн, релігія бон-по, імперія Ахеменідів, Гіперборея, Астлан, Туле, Аратта, Асгард, Ніса, Олімп, Агартха, Велика Сарматія, Хельгі Аватара, Deus Absconditus, загублені королі, приховані імами, рицарські ордени, конспіративні організації та ін.). Це одне з перших видань українською мовою, в котрому не тільки висвітлені міфо-історичні пласти світогляду, але й подані оригінальні концепції, гіпотези й інтерпретації. При добавлении текста полностью удалились ссылки и таким образом нарушился весь научный аппарат монографии, хотя список литературы остался. :(( Поэтому скачать полную версию в формате Word со всеми ссылками можна тут http://www.pu.if.ua/data/ukr/lib/e-book/SHAMBALA01.zip (987 Kb, ZIP)


  

Дана монографія

продовжує традицію

Івано-Франківської школи

міжцивілізаційних досліджень,

до якої належать монографії:

  
  

В.С. Ідзьо.

Кельтська цивілізація на території України (2002)

І.В. Козлик.

Вступ до історії західноєвропейської літератури середньовічної цивілізації (2003)

О.М. Пилип'юк.

Зародження літературознавства. Схід-Захід (2002)

О.В. Слоньовська.

Слід невловимого Протея (2007)

Ю.І. Султанов.

Література мусульманського Ренесансу (2000)

Т.М. Ткачук, Я.Г. Мельник.

Семіотичний аналіз трипільсько-кукутенських знакових систем (2000)

  

Ф.Г. Туранли.

Літописні твори М. Сена'ї та Г. Султана як історичні джерела (2000)

Oleg B. Gutsulyak, Ph.D.

  
  

Les Recherches du Regne Traditionnal

Looking for the Primordial Empire

Die Suchen des Verborgenen Reichs

Poszukiewania Krolewstwa Zachowanego

Поиски Сокровенного Царства

  
  
  

Юрій Височанський представляє:

серія

"Грифон"

Наукове видання

  
  

Олег ГУЦУЛЯК

  

Пошуки Заповітного Царства:

Міф - Текст - Реальність

Монографія

  

Івано-Франківськ

Місто НВ

2007

   ББК 87.3(0)+83.0+63.0+65.0
   УДК 213.145:140.8:141.338:123:291.11:298.9:141.7:316.64:32111.852:7.046.3
   Г97
  

Науковий редактор

кандидат філологічних наук, доцент

О.М. Пилип'юк

Рецензенти:

доктор філософських наук С.М. Возняк (Прикарпатський національний університет імені В.Стефаника)

   кандидат історичних наук Б.П. Томенчук (Інститут археології НАН України)

кандидат історичних наук Ф.Г. Туранли (Київський національний університет ім. Т. Шевченка)

Ілюстрації надала мистецька агенція "Studio 14"

http://rodoved.info/14slov_site/art/kryzh.html

  
  
   Гуцуляк О.Б.
   Пошуки Заповітного Царства: Міф - Текст - Реальність / Наук.ред. О.М. Пилип'юк. Післямова В. Єшкілєва. -- Івано-Франківськ: Місто-НВ, 2007. -- 540 с. -- (Серія: "Грифон").
   ISBN 966-95321-6-6
  
  
   Книга присвячена аналізові загадкових та інтригуючих міфологічних тем премордіальної сакральної традиції (Шамбала, Біловоддя, Грааль, пресвітер Іоанн, релігія бон-по, імперія Ахеменідів, Гіперборея, Астлан, Туле, Аратта, Асгард, Ніса, Олімп, Агартха, Велика Сарматія, Хельгі Аватара, Deus Absconditus, загублені королі, приховані імами, рицарські ордени, конспіративні організації та ін.). Це одне з перших видань українською мовою, в котрому не тільки висвітлені міфо-історичні пласти світогляду, але й подані оригінальні концепції, гіпотези й інтерпретації.
   Розрахована на філософів, етнологів, істориків, філологів і всіх, хто цікавиться історією цивілізації та культури.
  
  
   ISBN 966-95321-6-6

ББК 87.3(0)+83.0+63.0

  
   No О. Гуцуляк, 2007
   No В. Крижанівський, ілюстрації, 2007

No Г. Бердник, післямова, 2007

   No Ю. Височанський, проект, 2007
  

Моїм батькам --

Орисі Михайлівні та Борисові Михайловичу --

з любов'ю та повагою

присвячую.

МОНОГРАФІЯ НАШОГО ЗЕМЛЯКА

  
  
   В юнацькі роки, які, як відомо, майже у кожної людини переповнені ідеалізмом і прагненням зробити світ ліпшим, мене надзвичайно привабила ідея благородного і доброчинного братства мешканців "Міста Майстрів" з однойменного кінофільму. Пізніше до цього додалися чудові образи аналогічних міст-братств ремісників і науковців, які вже не одне століття наснажують європейський дух, -- Телем з роману Франсуа Рабле, Нова Атлантида з твору філософа Френсіса Бекона, Касталія з роману Германа Гессе... І цьому ідеаовіу благородних ремісників своєї справи, які вміють ще й відстояти свою творчу незалежність від посягань, попри всі колізії моєї дол, я залишаюся вірним, плекаючи надію перетворити моє рідне галицьке місто Івано-Франківськ на аналогічне Місто Майстрів, де б кожна людина змогла вільно себе реалізувати у творчості та свободі самовияву.
   А тому прагнення бодай наблизитися до нього, як і до пізнання тих сил, сподівань і уявлень, які спонукають індивіда та суспільство до тієї чи іншої форми самовираження себе у світі, мусить викликати всебічне схвалення і підтримку. Особливо якщо мова йде про наших земляків-іванофранківців -- молодих дослідників, не заангажованих застарілими методологічними підходами і не боягузливих щодо зривання табу із заборонених тем. Особливо якщо мова йде ще й про меценатів-доброчинців, які розуміють значущість і покликання науки та мистецтва стати, як казав німецький філософ Карл Ясперс, "новою аристократією нових громадянських націй".
   Тому з цих позицій монографія уродженця і мешканця Івано-Франківська, кандидата філософських наук та поета Олега Гуцуляка, яка побачила світ завдяки підприємцеві, власнику перлини книготорговельної мережі нашого міста (крамниці "Софія" на Вічевому майдані) Юрієві Височанському, заслуговує всебічної підтримки і схвалення. Ба більше! Обидва вони являють собою ті відроджені стани української еліти духу, до яких належали у першому випадку науковці і письменники Іван Франко, Агатангел Кримський, Микола Зеров, Дмитро Загул, Віктор Петров, Василь Щурат, а в другому випадку -- меценати-підприємці Євген Чикаленко, родини Терещенків та Галаганів. Cподіваємося, молодечий запал і наснага Олега і Юрія не обмежаться лише цим проектом (який у них, до речі, вже другий, бо першим було чудове подарункове видання віршів Олега Гуцуляка "Поет і Тіамат" у заснованій Юрієм Височанським видавничій серії "Новітня українська поезія").
   Окрім того, було приємно, що, прочитавши в минулому твори таких мислителів, як Рене Генон, Юліус Евола, Мартін Гайдеґґер, Клод Леві-Строс, Ернест Юнгер, Карл-Густав Юнг, Еріх Фромм, Мірча Еліаде, Карл Ясперс, Арнольд Тойнбі, Лев Гумільов, Юрій Липа, в цій монографії Олега Гуцуляка отримуєш змогу ознайомитися як з оригінальним синтезом їхніх думок та ідей, сподівань і начерків на розкриття сутності людського духу, так і самобутнім прагненням автора-земляка до аналізу того накопиченого минулого, яке час від часу проявляє себе тією чи іншою мірою в теперішньому.
   Як і будь-який науковий текст, пропонована читачеві книга інколи змушує сумніватися в правоті автора, неспеціалістові важко буває оцінити висновки у ній, але книга закликає до дискусії, а не тільки пестуить насолоду від розв'язування хитросплетінь думки, що часом заносить деяких авторів до неймовірних тверджень (маю на увазі писання Юрія Канигіна, Ігоря Каганця, Олеся Бузини). Проте монографія нашого земляка, витримуючи всі класичні канони та принципи наукового дискурсу, розкриває нові горизонти для здійснення гуманітарних досліджень молодим поколінням українських науковців. Вона виводить українську наукову думку з вічного самокопання в своїх домашніх проблемах і проблемках на дійсно європейські та світові проблеми. На те, чим дихає і на що сподівається сучасний світ, що перебуваєву стані кризи міжцивілізаційних стосунків, а тому й шукає нові шляхи до взаємопорозуміння та діалогу.

Міський голова Івано-Франківська

Віктор АНУШКЕВИЧУС

ЗМІСТ

  

Монографія нашого земляка

(Віктор Анушкевичус)

6

  

Вступ

10

  

Біловоддя - затоплене царство:

Від Єноха до Гільгамеша

16

Царство пресвітера Іоанна

і святий Грааль

32

Божий молот на язичників Давид-Іоанн

158

Біле царство в контексті

етнічної історії Євразії:

усуні - тохари - юе-чжі - кушани

171

Золотий рід Алан-Гоа

і божественний Гесер-хан

179

Кощей Трипетович:

слов'янський слід

189

  

Гер-огли --

володар Чамбулі-мастон

224

Шамбхала в європейській традиції

237

Шамбхала у ведично-буддистській традиції

301

  

Географічна локалізація Шамбхали:

Іран-Олмо чи селевкідська Сирія ?

320

Бон як релігія Шамбхали

332

Шамбхала в інших азійських традиціях:

Японія, Китай

371

Семітська версія Шамбхали

375

Премордіальна традиція

384

Ultima Thule

404

Палеоєвразійський аспект

436

Література

466

Формула міфу

(післямова Громовиці Бердник)

528

Подяки

531

Про автора

534

  
  
  
  

...Все, що ми мислимо і як ми мислимо,

має своє походження в Азії.

Жозеф-Артюр де ҐОБІНО

  

...Якщо ми зустрічаємо в Індії та Греції подібні звичаї, ми схильні припустити, що у них спільне джерело, і розраховуємо відкрити його у часах, що передують розселенню арійців... Під час вивчення звичаїв особливий інтерес виявляється в тому, щоб прослідковувати їхній розвиток, зауважуючи виняткову їхню живучість.

Макс МЮЛЛЕР

...Якщо про щось сказано мало, а ти сам, мешкаючий посусідству з племенем, пригадуєш більше, зроби свої доповнення.

ЙОРДАН

...слід шукати не історичне в "Пісні про Нібелунгів", а нібелунгове в історії.

Якоб ҐРІММ

...навіть якщо мета не досягнена, то й бажати - вже надміру добре і чудово.

ПЛІНІЙ СТАРШИЙ

  
  
  

ПОДЯКИ

   Автор цієї праці хоче подякувати in persona Фергадові Гардашкан-оґлу Туранли (кандидатові історичних наук, доцентові Київського національного університету ім. Т. Шевченка), який наснажив на дослідження феномену метаєвразійської міфології та завдяки опіці котрого це дослідження перетворилося на книгу. Також хочу віддати належне світлій пам'яті науковців, що всіляко підтримували мене в науковій діяльності: Юрієві Ібрагімовичу Султанову (кандидатові педагогічних наук, доцентові кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника), Любові Іванівні Кіліченко (докторові філологічних наук, професору, завідувачу кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника), Мирославові Гнатовичу Стельмаховичу (докторові педагогічних наук, професору, завідувачеві кафедри українознавства, декану педагогічного факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника), Миколі Олександровичу Рудякову (докторові філологічних наук, професору, завідувачеві кафедри слов'янських мов колишнього Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника).
   Щиро дякую за неоціненну допомогу, критичні зауваження та поради вельмишановним пп. науковцям:
   Степанові Возняку, доктору філософських наук, професорові Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, безпосередньому керівникові моєї кандидатської дисертації,
   Олегові Білоусу, кандидату політичних наук, начальникові наукової частини Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Володимирові Будзу, кандидатові філософських наук, деканові філософського факультету Івано-Франківського богословського інституту,
   Миколі Генику, кандидату історичних наук, доцентові кафедри політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Михайлові Голяничу, кандидату філософських наук, професору, деканові філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Петрові Дрогомирецькому, кандидатові філологічних наук, доцентові кафедри загального та порівняльного мовознавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Володимирові Єшкілєву, письменнику, доцентові Західно-Українського Економіко-правничого університету,
   Олегові Жерноклеєву, кандидату історичних наук, доцентові кафедри етнології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Іванові Климишину, доктору фізико-математичних наук, професорові, всесвітньо відомому астрономові, авторові книг з історії астрономії та календарних систем, першому завідувачеві кафедри релігієзнавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Миколі Когутяку, докторові історичних наук, доктору філософських наук, директорові Інституту історії та політології та завідувачу кафедри етнології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, головному редакторові наукового журналу "Галичина" (де публікувалися фрагменти з цієї книги),
   Віталієві Кононенку, доктору філологічних наук, професору, завідувачу кафедри загального та порівняльного мовознавства, Почесному ректорові Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Ігореві Козлику, кандидату філологічних наук, доцентові кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Світлані Коршуновій, кандидату філологічних наук, доцентові кафедри світової літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Ігореві Кочкіну, директору Археологічного музею Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Василеві Лановому, кандидату психологічних наук, доцентові Івано-Франківської державної медичного університету,
   Олексієві Лєщову, письменнику, міфологові (м. Воронеж, Росія);
   Іванові Макаровському, доцентові кафедр політології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу,
   Андрієві Окарі (Росія), політологу, філософові,
   Олегові Остаповичу, кандидату філологічних наук, доцентові кафедри німецької мови Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Олегові Пилип'юку, кандидату філологічних наук, доцентові кафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, науковому редактору цієї монографії,
   Степанові Пушику, кандидату філологічних наук, професорові Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, лавреату Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка, керівникові моєї дипломної роботи з міфології українського русалля,
   Ігореві Райківському, кандидату історичних наук, доцентові кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, відповідальному секретареві серії "Історія" наукового "Вісника Прикарпатського університету",
   Антонові Радославову Рачеву, письменнику, філософові, науковому співробітникові Русенського університету (Болгарія),
   Тарасові Ткачуку, кандидату історичних наук, завідувачеві відділу археології Національного заповідника "Давній Галич",
   Богданові Томенчуку, кандидату історичних наук, доцентові історичного факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, знаному археологові,
   Сергієві Тюпі, магістру філології, зав. кабінетом китаїстики та сходознавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,
   Володимирові Чернявському, художнику, членові Римської академії модерного мистецтва,
   Боно Шкодрову, дослідникові-етнологу, художникові (Болгарія),
   Частини цієї книги були прочитані у різноманітних групах людей, і їхні ретельні критичні зауваги були для мене дуже цінними. Щонайперше мушу назвати Групу дослідження основ відпочаткової традиції "Мезогея" Українського інтелектуального клубу нових правих "Золотий грифон" (пізніше реорганізоване у Метакультурну асоціацію "Thule-Sarmatia" -- cхідноєвропейське відділення асоціації "Thule-Seminar"). Також з глибокою вдячністю згадую дві інші групи: викладачів, аспірантів і магістрантів філософського факультету Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та учасників мого семінару "Філософія традиціоналізму" в Центрі нової європейської культури (м. Івано-Франківськ, директор - Олександр Горішний) влітку 2005 р., чия колегіальна критика моєї праці про міфологію відіграла дуже велику роль у моєму розвиткові. Відтак я мушу подякувати італійському Фондові "La Nazione Eurasia" (тепер -- "La Continente Eurasia"), під чиєю егідою і проходив цей семінар.
   Також хочу подякувати тим вченим, хто заочно сприяв моєму науковому становленню, як фахівцям у галузі дослідження міфології, котрі кільком поколінням дослідників роз'яснили, що ця практика від них вимагає, до яких небезпек, пов'язаних з нею, вони мають бути готові, що слід уважно слухати вчителів, котрі вказуватимуть на їхні недоліки, і відповідати їм з такою ж увагою до фактів.
   Щиро вдячний працівникам наукової бібліотеки Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (директор -- кандидат філологічних наук, доцент Михайло Бігусяк) за допомогу та забезпечення належних умов для роботи з науковими джерелами у процесі написання книги, перекладачам і консультантам Андрієві Пустогарову (м. Москва, Росія), Антонові Рачеву (м. Руса, Болгарія), Саші Паповічу (м. Охрід, Македонія), Daniele Scalea (м. Рим, Італія), Enzo Ristagno (м. Савона, Лігурія, Італія) Олексієві Ільїнову (м.Воронеж, Росія), Ігореві Могильову (м. Знаменськ, Росія), Русланові Бурішаду (м.Баку, Азербайджан), друзям-однодумцям з руху "нових правих" (Святославові Вишинському, Костянтину Левіну, Ігореві Карівцю, Івану Пелипишаку, Василеві Головану, Василеві Ленюку, Юрію Міндюку), а також -- журналістам Олександрові Волкову, Василеві Морозу, Михайлові Шиптуру, Романові Гладишу, Тарасові Собкові, редакторові журналу "Четвер" Юрієві Іздрику, редакторові московського журналу "Атеней" Павлові Тулаєву, редакторові львівського журналу "Форма(р)т" Олександрові Гордону, редакторові львівського журналу "Ї" Тарасові Возняку, редактору ТБ "Галичина" Тарасові Собкові, редакторам івано-франківського журналу "Прообраз" Євгенові Барану та Степанові Процюку, культурологові Юліану Пікару, тій, котра відкрила мені чарівний світ епосу про Гільгамеша, -- Івоні Пікар-Богдановій, поетесі Вікторії Кириченко, а також всім, хто своїми порадами, морально, матеріально чи фінансово допоміг або перешкоджав здійснити видання цієї книги.
  
  

Автор висловлює щиру подяку за підтримку даного видання:

депутатам Івано-Франківської міської ради -

п. Сергію Васковцю;

п. Олегу Олексюку;

п. Руслану Терешку;

п. Богдану Чупірчуку;

п. Ліліані Симонович;

п. Богдану Федьківу;

п. Ярославу Бачкуру;

п. Михайлу Конику;

а також -

п. Ігорю Шимку, архітектору,

п. Михайлові Бігусяку, директорові наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,

п. Олегові Пилип'юку, доцентові, науковому редакторові книги,

Особлива подяка:

п. Юрію Височанському,

власнику книгарні "Софія" (м. Івано-Франківськ,

вул. Незалежності,9), менеджеру даного проекту;

п. Віктору Анушкевичусу,

міському голові м. Івано-Франківська;

п. Олександру Микуляку,

власнику приватної архітектурної фірми "Ю.М.І.";

"Studio 14"

(http://rodoved.info/14slov_site/art/kryzh.html)

та п. Віктору Крижанівському, художнику з м. Київ,

за надання ілюстрацій для книги.

  

ВСТУП

   Завдання дослідника міфології полягає не так у тому, щоб пояснити причини виникнення того чи іншого міфу, описати всю своєрідність його внутрішньої структури, висвітлити його суспільно-історичну, релігійно-естетичну та індивідуально-психологічну зумовленість, викрити безпосередню формальну, семасіологічно-лінгвістичну, семіотичну (мовну - іноді навіть у вузьколінгвістичному сенсі) підвалину, але й у тому, щоб сприяти синтематичному сприйняттю явищ міфології, допомогти розкрити для теперішніх та майбутніх поколінь живі та дійові сторони міфічного (як оригінального відтворення світу, відмінного від віри та знання), в тому числі й навіть віддалених від нас епох, удатно збагатити та розширити нашу здібність "заражатися" міфом як особливим модусом мислення, що супроводжує історію культури. Перед читачем-реципієнтом повинен постати у всій своїй академічній чіткості та красі метод деконструкції власне не "холістських істинно сакральних композицій" (термінологія традиціоналістської філософії), як це пропонують структуралізм та постмодернізм (не слід його плутати з Постмодерном!), а профанічних ансамблів як сучасності, так і того, що їм концептуально передувало. Тобто на відміну від "лівого структуралізму" з його деконструкцією залишків сакрального здійснюється "правий структуралізм" -- деконструкція профанічного, щоб відкрити передує йому сакральне. Тому також розглядаються і піддаються спеціальній критиці рецепції міфологічного в сьогоденні (сакрального у профанічному) -- інтерпретації та гіпотези, які мають "позанауковий характер", "вибудувані уявою (дослідника, літератора)".
   Сама ідея реконструкції міфу і персонажів, у міфі присутніх, не могла б бути реалізована поза методом мовної реконструкції, для чого необхідне знання генетичної природи мови та її явищ, зв'язків мов, етносів із субстратами, адстратами чи мовними союзами. Також використовується метод лінгвістичної палеогеографії, коли мовні явища тої чи іншої мови та мов її сусідів (споріднених та неспоріднених) піддаються відносній хронологізації і також приймаються не один-два явища, а вся сукупність фонетичних, граматичних та лексичних особливостей. Автор також змушений залучити широкий бібліографічний та операційний апарат, який хоча й відволікає широку читацьку увагу, але необхідний для аргументації думок автора, котрими він хоче поділитися з читачем.
   Автор також усвідомлював свою належність до академічної міфо-семантичної школи (І. Франк-Каменецький, М. Нікольський, О. Лосєв, В. Абаєв, В. Ілліч-Світич, А. Долгопольський, В. Шохін, В'яч. Іванов, В. Топоров, Т. Гамкрелідзе, О. Трубачов, М. Маковський, В. Бер-Петров-Домонтович, О. Пріцак, Л. Лелеков, М. Стеблін-Каменський, Е. Мелетинський, І. Дьяконов, В. Жирмунський, І. Стеблева, П. Грінцер, Б. Рибаков, Л. Гіндін, А. Нєміровський, О. Кудрявцев, Н. Гусєва, Т. Цівьян, А. Шапошніков, Н. Толстой, С. Аверінцев, Д. Едельман, Ю. Березкін, А. Лященко, М. Попович, В. Скуратівський, Ю. Павленко, В. Менжулін, Ю. Султанов, І. Козлик, Т. Ткачук, М. Чмихов, В. Матвєєв, Ю. Циркін, І. Шіфман, Є. Герцман, Ф. Туранли, В. Стецюк, К. Тищенко, Й. Бандрівський), враховуючи й традиції т.зв. "школи широкої гуманітаристики" (В. Карпець, Ю. Шилов, С. Наливайко, Н. Гусєва, П. Тулаев, Р. Багдасаров, І. Каганець, К. Найт, Р. Ломас, Р. Барбер) та протистояння практиці тих наукових кіл, які вводять як суто "прагматичні" побудови в історико-культурологічну тематику (І. Кривельов, Л. Гумільов, А. Фоменко, А. Баркова, В. Ричка, Р. Піхманець, Дж. Грабовічь, С. Квіт, Е. Мулдашев, М. Ходаковський, П. Толочко, В. Шнірельман та ін.), при котрому вихідні посилки та гіперкритицизм наперед визначають всі осібні результати, так і підмінюють науково-дослідну науково-популярною роботою (А. Асов, В. Дьомін, В. Довгич, В. Шемшук та ін.). Дві останні "фракції" являють собою "театр інтелектуального абсурду", замість того, щоб його висміяти, науковці серйозно ведуть з його представниками суперечку, в результаті чого читач робить висновок, що у творах "аматорів" та "прагматиків", отже, "щось таке є", якщо з ними ведуть полеміку науковці.
   Окрім того, інколи дослідники та читачі не завжди замислюються над тим, з чого і як сформувався звід наших культурно-історичних уявлень. Як правило, ми беремо їх з рук наших вчителів та вельмишановних науковців, завдяки діяльності котрих вони потрапили в науковий обіг. Найчастіше навіть не знаючи або не даючи собі звіту про те, яким чином вони отримані і звідки постали, і навіть не допускаючи, що вони можуть містити лакуни та вади. А отже, така ситуація жодним чином не сприяє об'єктивній оцінці якості арсеналу даних, наявних у розпорядженні науки. Тому слід завжди нагадувати, з яких джерел склалися теперішні уявлення про міфологію древніх і як вони отримані.
   Автор дотримується методу міфологічної компаративістики, коли для того, щоб виявити стародавні міфи, необхідно порівняти міфологічні традиції різних народів та виявити спільні елементи. Наприклад, міфи і перекази народів Америки та Євразії, які не мали контактів протягом тисячоліть. При цьому слід брати до уваги як можливість випадкового збігу, незалежного виникнення подібних явищ у різних народів, так і високу ймовірність запозичень, багаторазового копіювання елементів культури від покоління до покоління і від одного народу до іншого. Зрозуміло, що запозичення найімовірніше для споріднених народів, що мешкають неподалік один від одного, і менш вірогідне для народів, котрі один від одного віддалені на великі відстані. Проте науковцям вдалося виявити понад дюжину мотивів. Як відомо, час життя власне міфологічного тексту незначний. Але складники цих текстів (деякі особливості персонажів або певні повороти сюжетів) виявляються достатньо стабільними. З цих елементів ("міфологічних мотивів") у різних поєднаннях, як з мозаїки, збираються нові тексти, зміст і деталі котрих можуть розрізнятися в різних традиціях і навіть у межах однієї традиції. Порівняльна міфологія доповнює археологічні, лінгвістичні і генетичні реконструкції і дає можливість підняти покров над нашим минулим*. Також автор використовував і етимологічне дослідження, виходячи з т.зв. "принципу множинної етимології", тобто припускається одночасне існування декількох семасіологічних зв'язків в історії того або іншого значення. Концептуальний ракурс дослідження в цьому плані узгоджений з традицією етимологічного аналізу В. Топорова-М. Маковського.
   Також методом, до якого власне є посвячення читача, виступає герменевтичний метод через конотативні (приховані) і денотативні (прямі, поверхневі) значення і сенси, котрі наперед визначають формування мовної картини світу (спосіб репрезентації внутрішнього досвіду).
   Синтематика міфу, якої дотримувався дослідник, полягає у його гіпертекстовості як репрезентації інформації, що є зв'язком мережі гнізд, у яких реципієнти вільні прокладати шлях нелінійним чином. Важливим тут є віра в ритуал (споглядання, слухання й читання) та обряд (малювання, спів, танець або читання). Дослідження в цій роботі ведеться в площині онтогенезу євразійських міфологем та епосів, найархаїчніших витоків, самого їхнього зародження і становлення. Вимога дати розгорнене дослідження художньо-естетичних їх особливостей не ставиться. Також автор не приймає марксистського розмежування епосів на архаїчний та героїчний, і того, що начебто в другому відбувається втрата міфічних рис і набуття "історичних" ("квазіісторичних"), в той час як, на думку автора, "квазіісторичне" є однією з ознак міфологічного мислення, тобто безпосередньої віри у буквальну реальність своїх образів.
   Автор приділяє увагу дослідженню певних "метафізичних" та "метаісторичних" концепцій які, незважаючи на всю їхню сцієнтично-раціональну нісенітність, стали реальністю -- предметами віри, світогляду і поведінки певних груп суспільства, котрі інколи навіть прориваються й до керівництва ним. І як відомо, нове і дивне спочатку народжується на маргінесах, а вже потім одягає шати ортодоксальності. Тут доречно навести як т.зв. теорему Томаса, котра стверджує: "якщо люди визначають ситуації як реальні, вони реальні за своїми наслідками", так і вислів В. Набокова: "життя підло мавпує художню вигадку". Інакше кажучи, життя людини підлаштовується під ті чи інші ідеї, міфи, вигадки, якщо вона вірить у їхню реальність та дієвість. Тому нехтувати фантазії та неоміфотворчість, що, як правило, претендують на тяглість та спадковість, є науково недоречним. Цьому феномену автор дещо раніше присвятив спеціальне дисертаційне дослідження "Неоязичництво як світоглядне явище (історико-філософський аналіз)" (Львівський національний університет, 2005).
   Власне дослідник ще з 80-х рр. ХХ ст. під безпосереднім впливом Юрія Ібрагімовича Султанова (1948-2003) та Фергада Гардашкан-оглу Туранли ретельно вивчав східні традиції, безліч першоджерел. Крізь "вражаючі фігури метафізично освіжаючої енігматики, -- як означував свою аналогічну діяльність відомий метафізик-традиціоналіст О. Дугін, -- прагнув схопити вислизаючу констеляцію таємного сенсу"*, віддаючи належне й наявній у герменевтиці здоровій постмодерністській іронії (В. Єшкілєв, А. Кожелянко, Ю. Іздрик, О. Бузина, Ю. Канигін). У цьомувипадку відбулося безпосереднє з'єднання традиціоналістської ініціації (передачі сокровенного знання від учителя до учня) та серйозних наукових студій. Наприклад, відомий філософ-суфій Сухраварді проголосив, що "таємниці ал-гайб" -- "прихованого" ("мугаййабат") частково доступні людям у сні, коли їхні душі не перебувають під тягарем щоденних думок та потреб у "світі очевидного" ("алам аш-шахада"). Ці таємниці постають перед людьми у вигляді "накреслених рядків", "голосів", "образів" тощо. Відповідно до цього вважається неважливим ініціальний "сілсілат ал-барака" ("ланцюг благодаті"), що передає ініціальну традицію та святість від засновника суфійського ордену до наступника, від вчителя до учня, бо "благодать" ("барака") дарується будь-якій людині безпосередньо Богом (аналогічно у християнстві відбувається сходження дарів Святого Духа). Посвячені-муджтахіди (перс. "муджтехід", тур. "мюджтехід") не мають рангів, їх соціальний та релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня осягнення сокровенного. Зокрема, ті, котрі набувають найбільшої поваги, отримують назви "худжжат ал-іслам", "марджа ат-таклід" ("джерело наслідування"), "айяталлах" (перс."аятолла" -- "знамення Аллаха"), "айяталлах ал-узма" ("величний аятолла"). Іудейська Каббала, арійські Веди, вчення Будди, європейські гностицизм та окультизм настоюють на тому, що все, що людина пізнає про себе і світ, вона пізнає сама і в собі, "езотерично", на відміну від людей, що оточують її. Але тому, хто приступає до герменевтики та всіляких "езотеричних практик" слід пам'ятати, що будь-які намагання самостійно, з власної волі осягнути приховані знання про духовний світ, який трансцендентний нашому матеріальному, цисцендентному світові, недоступний нашим відчуттям, що прагнення свавільно досягти через містичний екстаз злиття з трансцендентним буттям не більше, ніж спокуса будування Вавилонської башти для "зведення небес на землю". Однією з таких революцій духу проти тенденцій будівництва "вавилонської вежі" був, наприклад, іслам. Його послідовники вважають, що продовжують ту революцію, яку 4300 років тому здійснив Авраам (мусульмани називають його Ібрагім). Він виступив за повне заперечення залежності людини від сил природи, від яких-ось ідолів, від космічних енергій, від будь-яких "вищих розумів" -- усього того, що так популярне в сучасну епоху, яку дехто визначає як "неоязичницьку", "відродження язичництва". Тобто, як констатує відомий філософ-традиціоналіст Гейдар Джемаль, те, що сьогодні називається прогресивним, модерністським західним суспільством, насправді є відновленням язичницької профанічної свідомості часів Римської імперії, Єгипту та Вавилону.
   Премордіальна ж Традиція соборна, в ній людина розглядається як макрокосмос, що тимчасово розташований у тварному мікрокосмосі, а істинне знання Традиції осягається через творчу інтуїцію як одкровення Абсолюта. Носії цієї філософії -- "нові праві" -- володіють цілісним баченням переходу від буття наявного до буття реального. Завдяки цьому вони сформулювали концепцію, що породжує політичну волю здійснити цей перехід. Нові праві ставлять завдання на перетворення безликої маси обивателів -- виборців та податкоплатників на у народ, що складається з вольових "я". На наших очах постає такий тип суспільства, котрий стає за визначенням недержавним та позадержавним ("дезетатизація"). Чи, вірніше, можна говорити про зміну державою свого характеру у напрямку до "трансцендентального", "органічного" характеру, який є традиційним для народів Євро-Атлантичного регіону, зокрема українців. Уже філософ-постмодерніст Жан Бодрійяр констатував, що відбувається відхід мас у галузь приватного життя, і це є безпосереднім викликом політичному життю, загибеллю як політичної волі народу та індивіда, так і політичної репрезентації держави. Тепер ця "зрада мас" набула тотального характеру. Цікаво, що саме український народ здійснює такий епохальний дезетатизаційний здвиг: він вперше відокремлює себе від державно-бюрократичної ідеї та відстоює права на необмежену свободу індивіда ("громадянська помаранчева революція"). Першочерговим постає освоєння "внутрішньої", "ембріональної" дійсності і прагнення до дослідження підсвідомих сфер людської психіки.
   Нові праві усвідомлюють, що жорсткий авторитаризм "не спрацьовує" у сучасну епоху, де першу скрипку грає індивідуальний акт самовизначення. На відміну від давнього племені чи клану як щільно структурованого утворення з контрольованим членством, тепер існують нові групи, що функціонують винятково з причини індивідуальних рішень, а варто індивідам передумати або втратити свій першопочатковий ентузіазм та рішучість -- і таке співтовариство зникає. Тому, на думку нових правих, забезпечити успішне виконання їхньої програми може метод "нюансованої деміургії", присутній у оповідальних текстах типу жанру "фентезі" або "детективу". Здавалося б, нереальні, світи "фентезі" всотуються у реальність та видозмінюють її. Відбувається своєрідна "експансія ірреального". Людина ще не погодилася з новим виміром, але їй пропонують мислити в певних термінах -- і, зрештою, світ "Космічних воєн", "Сейлормун" та "Володаря перстенів" стає реальним світом, його "життєві цінності" вростають в образи буття, роблять його реальним для інших, вступають у космогонічну боротьбу з інерцією наявного буття. Іншими словами, відбувається настанова знаного методолога Г.П. Щедровицького про те, що слід будувати свій ідеальний світ і в ньому жити, бо насправді люди живуть не в світі природи, не в світі об'єктів, і навіть не в світі соціальних відносин, а кожна людина розбудовує простір мислення та діяльності і в ньому замешкує*.
   Українські романтики Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, "хатяни" й "молодомузівці" були творцями такої "нюансованої деміургії". Вони перетворили світ української ідеї на реальність для інших, мобілізували довкола нього все "свідоме українство" до "національної робітні". Міфотворець Шевченко здеміургував такий світ, що вся наша ментальність базується на персональному словнику його "нюансованої деміургії", запозиченому з легенд, фольклору тй авторської уяви.
   Українські нові праві пропонують нове прочитання всієї української традиції, пропонують реалізацію можливих, але досі не реалізованих проектів нашої культури. Програма нових правих закорінена у глибинних архетипах -- вроджених психічних структурах, що перебувають у так званому "колективному безсвідомому" нації та становлять основу загальнолюдської символіки. Їх людина сприймає інтуїтивним чином. Тому таку увагу віприділяють "містичній інтуїції" та традиціям, що їх практикують, -- православному ісихазмові, католицтву, суфізмові, індуїстському тантризму, даосизмові, дзен-буддизму, синтоїзмові. Витікаючи з інстинктів, архетипи проявляються на "поверхні" свідомості у формі різного роду видінь, уявлень, снів, казок, міфів, мистецьких творів тощо.
   Через те, що архетипи є універсальними, притаманними всім людям та влаштовані у "базовий колективний субстрат людської душі", їхній символізм викликає однакові почуття, стимулює однакові елементарні імпульси, котрі збуджують або загальмовують моторні нервові клітини та тим самим механічно викликають схожі поведінкові реакції на певний стимул. На цій основі нові праві ставлять завдання "перепрограмувати" базовий набір архетипів у кожної особистості шляхом групової динаміки (впливу оточення на особистість як на мислячого, чуттєвого і активного учасника реальних подій). Кожен індивід шляхом "творчої уяви" у своєму бутті активізувати ті архетипи, котрі є формотворчою силою -- "пайдеумою", "пансофією"-- душі його раси чи етносу. Пробуджуючи ті чи інші архетипи, можна буде осягнути глибинну всеєдність Буття, підняти на щит онтологічні цінності. Це дасть змогу подолати гординю самоствердження людської природи, що внутрішньо порожнє, розколоте, перебуває у муках усвідомлення суперечностей пізнання та життя, наявного та належного, що не піддаються вирішенню. Останнє так вдало описали Ж.-П. Сартр, А. Камю, Г. Маркузе, В. Стус, Т.С. Еліот ... Вся наша освіта формувалася на "виготовленні" людини маси -- безликого "будівника комунізму". Більшість населення як колишнього СРСР, так і Європи відрізана від культури університетського типу. Школа була відокремлена від вузу, тобто тієї форми школи християнсько-середньовічного походження, що давала всьому суспільству цілісне дисциплінарне уявлення про світ. Створення альтернативи цьому явищу -- реальне тактичне завдання "нових правих".
   Основною формою, що "активізує" національні базові архетипи, є, на думку "нових правих", є так звана "рідна (нативістична) релігія" -- джерело сакральних цінностей, які володіють універсальним значенням і абсолютним авторитетом для всіх членів суспільства. Особливо радикального вираження нативізм набув на теренах американського континенту (що наснажує європейських "нових правих"): спершу як "пейотизм" - антитеза на позицію колонізаторів-християн, а потім як "націонал-нагвалізм" -- "синтез" цих "тези" і "антитези" для виконання "справжньої" американської місії у світі, в той час як прихід європейців та сучасна "атлантиська" політика США -- це лише засоби реалізації цього проекту. Зокрема творець антропософії Рудольф Штайнер розглядається як "прихований" реалізатор ідей "нагвалізму", які з часом для широкого загалу висвітлили Карлос Кастанеда та його послідовники з Лос-Анджелеської школи неошаманізму. Також поширеною формою "активізації базових архетипів", сформованих за доби візіонерської ментальності, у "протоісторичну епоху" (яку Е. Фромм протиставляв "праісторичній епосі", до якої звертався А. Розенберг) є, як це не парадоксально, поп-музика. "Я думаю, -- зауважує російський публіцист Сергій Кара-Мурза, -- що західна поп-музика одурює сильно -- але тільки англомовну молодь. А для нашої молоді, яка слів не розуміє, ці пісні -- тільки дивні, зачаровуючі звуки, повні пристрасті. Образи, котрі цією музикою породжуються, виникають у нашій уяві, ми їх домислюємо, з підручного руського матеріалу. Ця музика для нас -- шаманство, а зовсім не попса, як для американського тінейджера. Це для нас -- явище духовне, хоча дещо єретичне".
   Покоління нових правих з увагою та зацікавленням ставиться до боротьби з європоцентризмом, глобалізмом та сцієнтизмом у попередніх поколіннях 50-80-х років ХХ сторіччя, до доктрин бітників, негритюду, коншієншизму, карібського растафаріанства, австралійського мейтшіпу, ацтеко-майянської трансперсоналістської психотехніки, неосуфізму, неоведантизму, японської неантропоцентричної (екстравертованої) моделі гуманізму тощо. Європейські нові праві, критикуючи буржуазну демократію, "м'який тоталітаризм", індивідуалізм, псевдонаціоналізм, корінн всіх лих вбачають у самій "юдеохристиянській" цивілізації. Вони апелюють до багатства до-християнського спадку, до незреалізованих можливостей, до принципів тієї демократії, що розглядається як співучасть народу у своїй власній долі. В Україні ж навпаки -- християнська традиція стала і залишається основою реалізації цивілізаційної потуги української нації. Українські нові праві скептично ставляться до різних "скоків та плясів" довкола неоязичницьких ідолів ...
   Нові праві усвідомлюють, що зараз у світі відбувається екстраординарна, глобальна криза культури, коли кризу відчувають мистецтво, наука, філософія, релігія, право, політика і в процесі переходу від одного типу культури, від "почуттєвості", до іншої, "ідеаціональності" (терміни відомого соціолога П. Сорокіна), народжується нова, глобальна, всепланетарна цивілізація з іншим типом культурних цінностей та норм (дехто із занадто заангажованих в окультну містику називає її цивілізацією Ери Водолія або New Age). Достойно прийняти виклик цієї кризи -- одне з наших завдань.
   У зв'язку з різноголосицею в орфографії написань спеціальних та історичних термінів, власних та географічних назв тощо, автор цієї монографії притримувався у їх переданні певної традиції для літератури такого характеру, а саме: або східноєвропейської наукової традиції.
   Відомо, що у наукових текстах допустима різна ойномографія (як-от: гунни / гуни, хетти / хети, фінни / фіни, кіммерійці / кімерійці, Шамбхала / Шамбала, пресвітер / пресбітер, василевс / басилевс, Парцефаль / Парсефаль / Персеваль / Персефаль / Перлесвуа, окультизм / оккультизм, Graal / Gral / Grail, Майтрейя / Майтрея тощо), проте автор вважав за доцільне наближення написання слів до оригіналу чи сакральної або класичної мови (церковнослов'янської, давньо-грецької, латини).
   У науковій літературі допускається написання певних термінів як через дефіс, так і разом (пра-індо-європейська / праіндоєвропейська, старо-грецька / старогрецька, квазі-буддизм / квазібуддизм, псевдо-науковий / псевдонауковий, угро-фіни / угрофіни тощо).
   Також автор притримувався наукової традиції, за якою, з метою контекстної конкретизації дискурсу, не уніфікуються власні назви, а подаються у тому написанні або транскрипції, як вони наявні у тій чи іншій традиції або тому чи іншому тексті. Наприклад, в одних текстах Сибір іменується як Таттарія, в інших -- Тартарія, у буддиській (китайська, монгольська) та необуддиській традиції і пов'язаних з ними течіях в оккультизмі назву царства праведників передають як Шамбала, у індуїстській та пов'язаній з нею езотеричній літературі -- як Шамбхала, а у тюркському епосі -- Чамбіл (хоча інколи, власне через нерозрізнення цієї умовності, деякі інтерпретатори використовують ці назви явно не за контекстом). Якщо мова йде про гуннського володаря як історичний персонаж, то він іменується Аттіла, якщо ж як про персонаж скандинавського або німецького епосу, то, відповідно, Атлі або Етцель, тобто іменами, якими він фіксується у цих текстах. Аналогічне й щодо готського володаря Германаріха / Йормунрекса / Ярмеріка / Ярмара та ряду інших. Також у різних етнічних традиціях ім'я того чи іншого міфологічного або епічного персонажа передається по різному (Хаген / Хьогні, Сігурд / Зігфрід, Парцифаль / Персеваль, Кай / Кей, Гійом / Гільєльм / Вільгельм, Гер-оглу / Герогли / Горогли / Кер-огли тощо), щоб читач отримав уявлення власне про контекст оповіді і місце його побутування.
   Теж досі нема усталеного написання як щодо слов'янських реалій (Дажьбог / Дажбог / Даждьбог, Семаргл / Симаргл, Мокош / Мокошь, Купала / Купало, деревляни / древляни, сіверяни / северяни), так і християнських (Матвій / Матфей, Іван / Іоанн / Іоан, Ієрусалим / Єрусалим, Йордан / Іордан, Йосип / Іосиф, Костянтин / Констянтин / Константин) тощо. Проте автор вважає недопустимим ігнорування східно-церковної традиції в написанні назв і слів сакрального характеру (Ієрусалим, Іосиф, Ветхий завіт, Каббала, передання), оскільки вони не стосуються побутових реалій (наприклад, Матфей -- ім'я святого апостола, а Матвій -- ім'я індивіда, Каббала - сакральне вчення іудейської традиції, а кабала - як поневолення, нав'язування певного погляду на світ).
  

* * *

   У китайському конфуціанстві є кульмінаційне поняття - "чжен мін", "виправлення імен". Суть полягає в тому, що ім'я мусить відповідати сутності речі, а речі мусять бути приведені у відповідність із їх справжнім значенням, а при відхиленні від норми слід до неї повертатися.
   У західній традиції таку ж практику "виправлення імен" намагався здійснити Сократ, прагнучи виявити або очистити від забобонів натовпу та новацій софістів істинну суть речей, що була відома мудрим предкам.
   Якщо Конфуцій став засновником релігії синівського пошанування щодо предків, то Сократа засудили до страти за те, що він розбещував молодь, видумуючи нових богів і скидаючи старих.
   Чи не в цьому кардинальна різниця між Сходом і Заходом?
  
  

БІЛОВОДДЯ -- ЗАТОПЛЕНЕ ЦАРСТВО:

ВІД ЄНОХА ДО ГІЛЬГАМЕША

  
   Легенда про Біловоддя -- міфічне таємне християнське царство в серці Євразії (або розташоване за Китайським царством через 44 дні шляху в "окіяні-морі" на 70-ти островах, охоплюючи простір між горами на 600 верстов), як сакральний простір у профанному світі, як "земний рай", що тимчасово "прихований від світу, але якого можуть досягнути "обрані", -- лежить в одній площині з такими ж архетипними уявленнями про "Святу Землю" -- "... прототип, -- пише Р. Генон, -- всіх інших, духовний центр, котрому підпорядковані інші, престол відпочаткової традиції, від котрої похідні всі часткові її версії, що виникли внаслідок адаптації до тих чи інших конкретних особливостей епохи і народу. Така "Свята Земля" за перевагою -- це "вища область", згідно зі змістом санскритського слова Парадеша, котре халдеї перетворили на Пардес, а люди Заходу -- на Парадіс... І тут ... символіка "Святої Землі" має двоякий зміст: ... він у будь-якому випадку уособлює не тільки сам цей центр, але також ... традицію, котра з нього походить або котра в ньому зберігається, тобто в першому випадку -- відпочаткову традицію, а в другому -- певну часткову традиційну форму... Але центр є, з причини свого відпочаткового характеру, те, що можна було б назвати "місцем" непроявленості; а отже, чорний колір ... дійсно підходить йому. Слід, проте, зауважити, що і протилежний, білий колір також належний центрові, в другому його аспекті: як точці виходу "традиції", ототожненої з точкою випромінення світла".
   У "Житії св. Макарія Єгипетського (варіант: Римського)" (V-VI ст.) розповідається про трьох монахів, котрі подорожували, "щоб побачити місце, де небо прилежить землі". На сході вони досягли "церкви великої, в котрій посеред вівтаря тече джерело білої води", через що ця країна називалася "Біловоддя". Там, переправившись через велику річку, вони зустріли старця Макарія, який прийшов з Єгипту (або син римлянина Іоанна, який втік зі свого власного весілля і переховувався спершу у будинку якоїсь вдови). Жив він начебто у "дванадцяти поприщах від раю". Історичний Макарій Єгипетський (301-390 рр.) був учнем засновника схимництва святого Антонія і заснував у 360 р. монастир в урочищі Ваді-Натрун, багатому мінеральними джерелами, між Каїром та Александрією, центр коптських монахів. Згідно з переказом саме тут поховане тіло обезголовленого Іоанна Хрестителя.
   Біловоддя наснажувало не одне покоління шукачів, змушувало до ототожнення з ідеальним локусом локус цілком реальний -- міста та країни у фізичному просторі, у просторі матеріальної культури. В тому числі наснажувалися й фанатичні народні низи, як от ідею шляху в Біловоддя проповідували представники російської секти старообрядців-"бігунів". Начебто християни Соловецького монастиря, переслідувані під час реформи патріарха Никона, під проводом Савватія та Зосими кораблями Льодовитим океаном, а також пішки вирушили до Біловоддя, а саме уявлення про "біловодську ієрархію" рознесено було після смерті в лісах старообрядського єпископа Александра В'ятського (вперше про Біловоддя повідомляє топозерський інок Марк, котрий описав "асерських християн", котрими керують єпископи та патріарх "антіохійського рукоположення", а В.Г. Короленко ототожнив цього інока Марка із самим мандрівником Марко Поло) та авантюристи типу поселянина Бобильова і самозванного "біловодського єпископа" Аркадія Пігулевського (чи Пікульського, українця, родом з Києва, вперше був арештований у 1849 р. в с. Батурине за 25 верст від Томська, потім мешкав у Каргополі Олонецької губернії, звідки в 1866 р. поліція фіксує вихід великої групи посланців "у Самарську губернію" (екзотерична назва Біловоддя, для непосвячених і урядників), і знову повідомлення про нього появилися у пресі в 1881 р. як мандрівника північноросійськими та приуральськими губерніями; він чудово володів французькою мовою і називав себе нащадком князів Урусових, яким належить слава вбивць у Калузі Лже-Дмитрія ІІ в 1614 р., що дало підстави рядові езотериків вбачати в ньому славнозвісного Сен-Жермена!).
   Також у книзі спогадів про святого Іоанна Кронштадтського розповідається про те, як він "утішав" якогось "біловодського єпископа" Аркадія, який перебував у важкому душевному стані. Біловоддя Аркадій називав "землею патагонів", там начебто царюють цар Григорій Володимирович та цариця Глафіра Йосифівна, головне місто -- Трапезангунсік Банкон (явний натяк на змішання Трапезунду з Бангкоком), а друга столиця -- Грідабад. У Банконі 700 000 жителів, 300 церков, один патріарх Мелетій та чотири митрополити "сірського язика". Патріарх сам титулувався "Славяно-біловодський, Камбайський (тобто Камбоджійський), Японський, Індостанський, Індіянський, Англо-Індійський, Ост-Індії, Іюст-Індії і Фест-Індії, і Африки, і Америки, і землі Хілі і Маголанської землі, і Бразилії, і Абасінії". Проголосивши себе єпископом "біловодського поставлення", він полемізував з т.зв. "австрійським согласієм" старообрядців Білокриницької єпархії.
   Як довів дослідник Накамура Єсікадзу, козак-старовір Г. Хохлов зі своїми товаришами-козаками О.В. Баришніковим та В.Д. Максимовичевим в 1898 р. примандрували до Японії, вважаючи, що прибули у "Біловодське царство". Пізніше були опубліковані записки Г.Т. Хохлова "Подорож уральських козаків у Біловодське царство" за сприяння відомого письменника В.Г. Короленка, і керувалися вони маршрутом, накресленим вищезгаданим "біловодським єпископом" Аркадієм: Одеса -- Константинополь -- Сан-Стефано -- Афон -- Смірна -- о. Патмос -- о. Родос -- о. Кіпр -- Бейру -- Сідон -- Тір -- Акра -- Кяфа -- Яффа -- Ієрусалим -- Порт-Саїд -- Суецький канал -- о. Цейлон, Коломбо -- о. Суматра -- Сінгапур -- Сайгон -- Гонконг -- Шанхай Нагасакі -- Владивосток -- Хабаровськ -- Чита -- Іркутськ -- Красноярськ -- Кінель -- Новосєргєєво; також слід додати, що у старообрядських переданнях з архіву Барсова маршрут до цієї країни такий: "Москва, Казань, Єкатеринбург, Красноярськ і далі невідомими гірськими проходами через китайську землю 44 дні шляху до Біловоддя".
   Аналогічно, зазначає Ігауе Нахо, уявлення про блаженну країну, де царює майбутнійспаситель світу "Япон-каан", існує серед тюрків-алтайців (ойратів), котре, на думку Іноуе Коїті, виникло під впливом старообрядницьких легенд (див.:). Також саме з айнами ряд дослідників співставляє ранішу російську легенду (принесена учасниками експедиції Івана Москвітіна до устя Амуру, 1636-1642 рр.) про благочестиву "землю бородатих людей" (за збірником Кірши Данилова: "в сибирской Украине, во Доурской стороне"; також Даурія описана як благочестива земля у "Житії протопопа Аввакума та Єпіфанія"), де можна чути звуки дзвонів та бачити позолочені верхівки будівель. Легенди виводили "бороданів" з нащадків супутників якогось старообрядського єпископа, викинутих років чотириста тому штормом на острів. А.П. Окладніков вважає, що до росіян ця легенда потрапила від тубільців, які власне й мали перекази про айнів Сахаліну та сінтоїстські храми з дзвонами в самій Японії.
   Звісно, не останню роль у зближенні відіграла і генетична схожість буддиської та християнської обрядовості: "... Найяскравіший факт -- стародавня розмальована скульптура Трійці з Нари, японської столиці VIII століття (мається на увазі буддиська "трійця" -- Нірманьякайя "Будда-страдник", Самбхогакайя "Будда-сяючий у небі", Дхармакайя "Будда-вселенська творча сила", -- О.Г.)... Але немає іншого твору мистецтва, так близького за духом до рубльовської Трійці...". Іраніст Л. Лелеков знаходить буддиські (тобто тангріанські) прототипи у християнській іконографії Трійці, Деісуса (неграмотне давньо-руське передання грецького Деесіс) та Успіння, і вважає, що посередниками між Сходом і Заходом були саме манихеї, котрими, як відомо, були і деякі степові етноси. Вони, переходячи у християнство, мусіли були "тричі по три рази" відректися від Будди. Католицькі місіонери у Тібеті, Китаї та Монголії були шоковані, коли виявили разючі збіги буддисько-ламаїстської символіки та обряду з християнськими. Так, буддийські монахи-лами постригаються на священнослужіння, як і католицькі ченці. Вони носять таку ж довгу одежу, вкриту золотим вишиттям, дотримуються постів, практикують духовне усамітнення, накладають на себе епітимії та умертвіння плоті, сповідують віру, молять про заступництво святих, здійснюють далеке паломництво для поклоніння мощам та святиням. У лам безшлюбність стала нормою, хоча спершу, як і у католиків, це була лише похвальна справа. Існували чоловічі та жіночі "обителі" для спасіння душі. У ламаїзмі є вівтарі, панікадила, дзвони, раки і скриньки з мощами, посуд зі святою водою (щоправда, замість ладану використовують траву авагангу або ялівець). Лами здійснюють богослужіння з митрою на голові і з посохом у руці, у ризах, схожих на стихар, підрясник та мантію, схиляють коліна перед святинями, наспівують церковні піснеспіви, читають літанії, моляться мовою, чужою для пастви, здійснюють служби за упокій, йдуть перед процесіями. Віруючі перебирають вервиці так, як католики. Крім того, у фольклорі буддистів Алтаю існує уявлення про три небесні божества (Уч-Курбустан-кудай) та грядучу битву між силами добра і зла, котрі, можливо, виявляють якісь релікти знайомства центральноазійських племен з доктринами християнства (Трійця, Апокаліпсис).
   У середовищі теософів виникає одночасна духовна та матеріальна локалізація Біловоддя -- це буддиська легендарна Шамбхала -- "острів" в пустелі Гобі (Шамо), "підземний світ" під охороною "отруйних потоків" повітря та вод, де мешкає чотирирукий та триокий "Володар Світу" ("Локанатха", "Дхіан-Коган"; А.Кураєв ототожнює його з буддійсько-калмицьким триоким червоним Чжамсараном, який сидить на мідній горі посеред гігантського моря людської та кінської крові та здійснює правосуддя, йому щодня здійснюють ранкову молитву у всіх ламаїстських монастирях), котрий ночами навідується в ламаїстські храми, з Чорної Скелі розсилає посланців у світ (доволі часто вони є одночасно радниками протилежних ворогуючих сторін, логіка чого доступна тільки самому Володарю Світу). Також там знаходиться "магічне дзеркало", в котрому Володар бачить все, що відбувається у світі, і спрямовує його хід за допомогою певного "Психічного Центру" та магічного метеориту в ньому. Одночасно, за В. Ф. Оссендовським, він здійснює довгу та некромантичну молитву мовою "ватаннан" та церемонію над труною з мумією свого попередника. М.К. Реріх перекладає назву Шамбхали як "Білий острів", ототожнивши його з теософським тлумаченням О. Блаватської: "... Асурамая був найбільшим астрономом, ... він був наймогутнішим "чародієм" "Білого острова, який став чорним від гріха"... "Білий Острів" -- ім'я символічне. Кажуть, що Асурамая, за переданням ..., жив у Ромака-пура на Заході".
   Окрім того, у світі існують начебто ідентичні копії-форпости "місій Шамбхали". Серед них теософи називають сікхський храмовий комплекс у Пенджабі Амрітсар (як, поряд з ламаїстською Лхасою, одна з "еманацій" духовного Біловоддя): "... Ім'я "Амрітсар" походить від санскритських слів: "А" -- частка заперечення, "мріт" -- "смерть" і "сар" -- "джерело", в цілому --"джерело безсмертя". Ім'я це дане спершу не містові, а "талао", або озерові, посеред кришталевих вод котрого ... звеличується Золотий Храм, збудований Рам-Дасом, четвертим гуру або царем-вчителем сікхів в 1581 році. Починаючи від Нанака, засновника сікхізму, таких царів-гуру (Раджа-гуру) у них було десять... Саме місто 400 років тому було відоме під іменем Чак. Коли, виривши озеро, Рам Дасс облаштував його безліччю невеликих храмів, то він назвав це місце Рам Даспур... [Останній гуру Говіда ІІ проголосив:] "... Бога неможливо знайти лише в писаннях і церемоніях. Він живе у серці людини і пізнаваний тільки у смиренні та щирості внутрішньої молитви"... Вчення смиренності перейшло поступово в обожнення вітчизни як зібрання сікхів, "вибранців Божих", і в релігію, відому під назвою "кальзи", у буквальному перекладі "земля спасенних або звільнених від гріха"... Закони або догмати, видані Говіндою, такі: Бог є дух, але хоча Його дух всесвітній, він сходить на землю тільки, щоб осяяти сікхів, і Його присутність ніде не з'являється Ним, крім однієї кальзи; не дивлячись на цю відсутність Бога, "всі народи повинні прагнути до складання єдиного", тобто повинні стати сікхами, всі, окрім "магометан, котрих слід систематично і невпинно знищувати, осквернюючи навіть могили їх праотців і святих"... Озеро Безсмертя і храм доступні всім кастам і сектам індусів. Лише води "Озера Безсмертя" дають життя вічне. Всі сікхи повинні називатися сінгами (левами). Всі повинні бути освячені водою, носити довге волосся, не поклонятися нікому, окрім Бога і його Гранфи [Святе Письмо сікхів], не бути беззбройним, завжди боротися з мусульманами... Сікх, який іде за вищевказаними законами, "сутча падша" -- "справжній цар"...". Генеалогічні передання сікхів узгоджуються з даними науки і заперечують будь-який зв'язок з кшатрійськими праарійськими племенами та їх нащадками (раджпутами), вони походять від джатів (гетів) -- особливої групи ("раси"), що походить з мігруючих у Пенджаб та Харьяну середньоазіатських скіфо-сакських племен (массагетів), котрі асимілювали місцеве індоарійське населення.
   В ісламській гностичній традиції Ірану існує т.зв. "Місце Ніде" (Накойяабад, Na-koja-abad), що перебуває у т.зв. "восьмому кліматі" (традиційна географія знає лише "сім кліматів"), який є не фізичною, а духовною сферою, об'єктивною та реальною, але недоступною для звичайного сенсорного сприйняття ("супрасенсорний світ"). Тут відвічно мешкають пророк Мухаммед, його дочка Фатіма і дванадцять Імамів. Усі ці "Чотирнадцять Чистих" становлять "Повноту" ("Плерому"). Описав видіння цього таємничого місця в ХІІІ ст. молодий андалузький шейх Алі ібн Фазель Мазандарані у "Зведенні дивних і вражаючих речей, котрі він розглянув і бачив своїми власними очима на Зеленому острові, розташованому в Білому морі", на захід від землі Берберів (Канарські, Азорські острова?), де правитель -- Сайїд Шамсуддін, внук дванадцятого (прихованого) Імама (син одного з п'яти його синів; пор. з маніхейським "п'ять синів Живучого Духа"; всіх островів -- п'ять, де першими правителями і були сини Імама, і довкола всіх них слід мандрувати дванадцять місяців, два місяці від кожного з перших чотирьох і чотири місяці до останнього). В центрі острова на горі -- Храм під тінню дерева Туби, де верховний жрець -- таємничий Хізр (Хадір), який єдиний може мати зв'язок з прихованим Імамом. Раз в рік, в день свого реального народження в світ, Імам являється своїм вірним в оточенні 313 вірних витязів, які в реальному світі перебувають інкогніто і виконують місію посланців Імама.
   Існує переказ про Біловоддя і в середовищі офіційного православного духівництва, де воно вважається заповітною країною праведників, куди свого часу прибуло посольство великого київського князя Володимира на чолі з ієромонахом Сергієм Афонським і який єдиний через тривалий час (понад 50 років) зумів повернутися на Русь (Автором розповіді ."Сокровенное Сказание о Беловодье" вважається о. Володимир, ієромонах Вишенської Успенської чоловічої пустині в Тамбовській губернії Шацького повіту і записане 15/27 липня 1983 р., а вперше опубліковане у "Новой Заре", російськомовній газеті, що виходила у Сан-Франціско (Калифорния, США), у т.зв. "Пасхальном номері" (N 5109 від 24 квітня 1949 року, стр. 12-14) з передмовою письменника Георгія Гребенщикова (1884-1964 рр.), засновника американського реріхіанського видавництва "Алатас" (Коннектикут, США).
   У ранньохристиянській традиції, зокрема в Апокаліпсисі Петра (ІІ ст., знайдений у гробниці в Ахмімі, Верхній Єгипет), царство праведників описується наступним чином: (якщо в ортодоксальних Євангеліях в часі преображення Ісуса на горі Фавор йому і присутнім там апостолам з'являються праведні пророки Мойсей та Ілія, то в даному тексті наявне дещо інше свідчення): "... Тоді я підійшов до Господа і сказав: "Хто вони?" Він мені говорить: "Це -- наші праведні брати, вид котрих ви хотіли побачити". Я сказав йому: "А де всі праведні брати, і який той Еон, в котрому перебувають володарі цієї слави?" ... І Господь показав мені величезний простір поза цим світом, сяюче надяскравим світлом; повітря там сяє проміннями сонця, сама земля цвіла нев'янучими квітами, була наповнена ароматами і чарівноквітучими вічними рослинами, що приносять благословенні плоди. І так сильно квітло все, що запах звідти долинав і до нас. А мешканціі того місця були зодягнені в одежу світлих ангелів, і одежа їх була подібна до їхньої країни. Ангели носилися там серед них. Така ж була краса тих, хто там мешкав, і вони єдиним голосом славили Господа Бога, радіючи в тому місці... Каже нам Господь: "Це -- місце ваших первосвящеників, праведних людей"...".
   Сама ж Православна Старообрядська Церква вважає, що уявлення про благочестиве царство Біловоддя слід пов'язувати з саме індійськими християнами-несторіанами, які, у протистоянні з уніатськими намаганнями португальських католицьких місіонерів, в 1665 р. відновили "трьохчинну ієрархію", закликавши яковітського ("сірського" монофізитського) єпископа Григорія Ієрусалимського, який діяв з благословіння свого патріарха і підтриманий місцевими раджами. Коли ж у XVIII ст. мосульський (ассірійський) патріарх спробував відновити власну юрисдикцію, то зазнав невдачі, бо "здичавілі" та "піддані спокусам латинян" індійські християни вже розуміли "як свою рідну" власне не несторіанську ассірійську традицію, а саме "сірську" яковитську (нам відомий тільки машинописний варіант статті Андрія Єзерова "Біловодська ієрархія: До питання про походження", -- О.Г.).
   Гадаємо, легенда про Біловоддя пов'язана також як із наявністю значної кількості несторіан в улусі Джучі ("Золотій Орді"), так і з фактом, що західна його частина, "лівий фланг" називався Ак-Орду ("Біла Орда"; права частина, тобто східний фланг, відповідно -- "Кок-Орду", "Синя Орда"). Спочатку Біла Орда займала Поволжя, а після 1243 р. перемістилася на Північний Кавказ. Спочатку Біла Орда була віддана під порядкування Берке, який від бухарського шейха аль-Бахерзі прийняв іслам, проте продовжував політику віротерпимості, зокрема жителі руського кварталу у Новому Сараї мали свої церкви, був покровителем зодчих та митців. Його не відомого на ім'я сина було вилікувано ростовським єпископом Кирилом, після чого той, вірогідно, прийняв чернечий постриг, і через це, як вважається, ординські родоводи про нього нічого не говорять. В 1255-56 рр. ханом всієї Золотої Орди був син Бату (Батия) Сартак, який спочатку володів улусом на правобережжі нижньої течії Волги з половецьким населенням і перебував у дружніх контактах з Олександром Невським, допомігши тому стати старшим серед володимиро-суздальських князів. В історіографії Сартак наділений епітетами "гонителя мусульман" та "християнина". За Абу-л-Фараджем, Сартак навіть був посвячений у сан диякона. Чутки про християнство Сартака й сподвигли французького короля Людовика ІХ відправити до монголів посольство Г. де Рубрука в 1253 р., який, проте, отримав з вуст особистого секретаря хана несторіанина Кояка попередження: "Не смійте говорити, що наш хан -- християнин; він не християнин, а монгол". За версією Кіракоса Гандзакеці, хан Сартак був отруєний представниками мусульманської партії Берке. Також віронетерпимець та ісламізатор хан Узбек, проте, дозволив своїй сестрі Кончака прийняти православ'я під іменем Анни і одружитися з московським князем Юрієм Даниловичем. Також не настояв він і на прийнятті ісламу своєю дружиною Баялун-хатун, візантійською принцесою. З візантійською принцесою Євфросинією (Чабі, Джані), дочкою Михайла Палеолога, був одружений один з улусбеків Ак-Орди мусульманин Ногай. Старша його дочка була видана заміж за смоленсько-ярославського князя Федора Ростиславича Чорного.
   Відомо також, що нащадків у хана Сартака не було, а мав він лише одну дочку, яка прийняла православ'я під іменем Феодори і була в 1257 р. видана заміж за білозерського (з 1277 р. - ростовського) князя Гліба Васильовича (пом. 13.12. 1278 р.), якому народила трьох синів -- Дем'яна, Михайла і Романа. У Кирило-Білозерському монастирі у глибокій старості помер (16.01. 1616 р.) Семен Бекбулатович (Саїн Булат) з династії астраханських ханів. Він був правителем залежного від Москви Касимівського улусу (з центром у Городку Мещерському на р. Ока), якого Іван Грозний спочатку зробив замість себе великим князем (1575-1576 рр.), а потім тверським князем (11576-1596 рр.), пережив опалу за часів Бориса Годунова і примушений прийняти чернецтво Лже-Дмитрієм І. Останній касимівський хан Сеїд-Бурхан прийняв християнство під іменем Василя і переселився до Москви. З причини, що прямий спадкоємець Сеїд-Бурхана, всі нащадки якого були християнами, загинув під час стрілецького бунту 1682 р., ханство було приєднане до Росії.
   Вірогідно, що в середовищі охрещених татар існувала легенда про нетривале праведне царювання в Орді їхнього знаменитого єдиновірця.
   Крім того, "біловодський здвиг" в середовищі християн Алтаю в кінці ХІХ ст. породив в середовищі тубільного населення на початку ХХ ст. нову, синкретичну релігію -- "ак янг" ("біла віра"), відому в науці як "бурханізм". Іноді бурханісти називають свою релігію "молочною вірою", а єдиновірців -- "ак-тамаші" ("білогруді"), на відміну від "кара-тамаші" ("чорних"-шаманістів) та "сари-тамаші" ("жовтих"-ламаїстів). Главою нової релігії був священик (ярликчі) Тирий Яшітов з роду кипчаків, який отримав титул "Ак-емчі" ("Білий лікувальник"), шестикутний "Алтай з білими квітами" проголошувався землею благодаті, а грядуче пришестя на білому коні приписувалося Золотому Прекрасному Цареві Ойроту-Бурхану, який перед цим посилав своїх синів-богатирів. Одне з провідних місць в культі належало молодим дівчатам, а ті ж північні алтайці, які залишилися вірними традиційному шаманізмові, про появу послідовників "білої віри" говорили як про прихід на Алтай Цар-дівиці (Кис-каан).
   При дослідженні генези "білої віри" (бурханізму) ряд вчених констатує факт причетності до цього саме алтайців-вихідців з монгольських та бурятських буддиських навчальних установ, де, як відомо, тоді ж сформувалася концепція про благочинну країну Шамбалу з об'єднанням її послідовників в середині монастирів у своєрідні "Шамбалін Дацани". Останній факт проаналізовано у праці бурятського вченого Бадзара Барадійна (1878-1937).
   Легенда про благочестиве християнське царство на Сході безпосередньо пов'язана з іменем апостола Іоанна, сина Зеведеєвого та Саломеї, сестри Діви Марії, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер, але таємно живе десь на землі і мусить дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист - "звір, що виходить із безодні", котрий буде походити з коліна Данового (Ієремії 8:16; коліно це не числиться серед спасенних, Об'яв. 7:5-8). Іоанн викриє його і дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об'явлення. Остання в своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мала за основу надію на визволення від римської окупації (у вересні, 9-го едула 70 р. легіони Тіта Флавія розгромили іудейських інсургентів у Єрусалимі) шляхом вторгнення в Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї-емігранти мали автономні князівства. Сучасні есхатологічні надії породили уявлення, зокрема російських православних-катакомбників, що після впадіння московської патріархії в єресь сергіанства та морального занепаду зарубіжної та істинно-православної російських церков, Божим Промислом Церква Христова відродиться як Філадельфійська, або Ново-Новозавітна церква, через збереженого Першоієрарха святого Апостола Іоанна Богослова, автора "Об'явлення": "Ублажим Иоанна приснопамятного, от земли восстающего, и земли не отступающаго, но жива суща, и ждуща страшное Владыки Второе Пришествие", -- говориться в Акафісті Іоанну,
   Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: "якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду" (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками, про що розповідає письменник ІV Епіфаній Кіпрський, відзначає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою. Однак на місці могили щороку 8 (21) травня з'являється тонкий прах, що має зцілювальну силу, і поклоняються християни лише місцю погребіння апостола (але не тілу, мощів якого, як і Богородиці, не існує).
   Аналогічно з Ефесом пов'язаний і переказ про воскресіння сімох отроків -- Максиміліана, Іамвліха, Мартиніана, Ексакустодіана, Діонісія, Іоанна і Антоніна. Вони були пов'язані військовим побратимством і вірою, у часі гоніння Декія на ефесських християн (в 250 р.) вони переховувалися в гірській печері Охлон, де вони проводили час у молитвах і пості, готуючись до мученицького подвигу в ім'я Христа. Довідавшись про юнаків, Декій наказав завалити вхід в печеру камінням, щоб сповідники загинули від голоду. Через 170 років, за царювання Феодосія Молодшого (408-450 рр.), істинного захисника віри, вхід до печери був відкритий і блаженні юнаки встали, але не для мук, а для посоромлення невіруючих в істину воскресіння мертвих. Отримавши про це повідомлення, цар із сановниками прибув до Ефесу, де зустрів цих ще живих юнаків і поклонився їм як дивному свідченню про грядуче воскресіння. За свідченням церковного історика Никифора Калліста, цар був у спілкуванні з ними сім днів, розмовляв з ними і сам прислуговував під час трапези. Після закінчення цих днів юнаки знову заснули сном смерті аж до страшного суду і всезагального воскресіння. Святі їхні мощі (доля яких невідома після ХІІ ст.) прославлені багатьма чудами.
   Власне отець Церкви Іоанн Золотоустий, котрий, як це йому було відкрито від Бога, стверджує, що святий апостол Іоанн Богослов воскрес другим всезагальним воскресінням (на відміну першого типу воскресіння -- воскреслого Лазаря та епископа Симеона Богоприїмця, які були повернені до життя в своїх старих тілах, і зрештою, знову померли) одразу ж після своєї смерті, і крім небесних мешкань, своєю обителлю має на землі даровану Богом резиденцію в Гімалаях. В "Житії мучениці Ерміонії", однієї з чотирьох дочок-пророчиць апостола Филиппа, який хрестив ефіопського вельможу, розповідається про те, як Ерміонія та Евтихія вирушили в Асію пошукати святого Іоанна Євангеліста, але не знайшли його, бо Господь "преложив" його, як колись Єноха та Ілію взяв у "плоті та костях" на небо. В певному часі до святого Григорія, стурбованого єрессю савеліан, було з'явлення Богородиці та Іоанна Богослова і останній навчив Божим Тайнам віри в Святу Трійцю, відому як Неокесарійський символ віри (за даними рукопису отця О. Моленко "Апокалипсис -- толкование. Гл. 2. Тайна Святого Апостола Иоанна Богослова").
   Також апостол Іоанн залишається живим і чинним Першоієрархом (Архієреєм) Церкви Христової (але не всупереч, а поряд з Церквою, де першим ієрархом був апостол Петро, якому призначено "пасти вівці Христові"). Святому Григорію Неокесарійському, який був у розпачі через поширення єресі Савелія та Павла Самосатських, після ретельної молитви явилися Богородиця та Іоанн в архієрейській одежі і за повелінням Пріснодіви Першоієрарх наставив святого Великих Божих Тайн, що потім були записані самим святим Григорієм.
   Також Іоанн є покровителем алхіміків, перетворивши вперше камені та палиці на золото та коштовності перед двома молодими ефеськими філософами. Іоанн у храмі Діани випиває отруту з чаші, яку дали йому жерці, щоб випробувати його віру (як правило, в його руках зображалася чаша зі змією). А перша християнська мучениця Фекла, з цього ж малоазійського регіону, з фрігійського міста Іконії, в районі Селевкії рятується від переслідувачів у скелі, котра розкрилася, щоб сховати її.
   Отже, в цьому уявленні про безсмертя Іоанн ("Син Грому") перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха (пор.: "...вважають, що Єнох буде благовісником язичників, а Ілія Фесвітянин євреїв. Апостольська проповідь Євангеліста Іоанна буде потрібна заради обраних, для відновлення змісту втраченого Христового вчення", -- писав св. Іоанн Кронштадтський). Якщо його батько був взятий живим на небо (він же ісламський пророк Ідріс -- "І вознесли Ми його на високе місце", Коран, 19:58 ), то син прославився довгим життям (969 років), боровся зі злими духами шеддім (аккад. "шеду"), а народна етимологія його імені - "той, хто умертвляє мечем". Згідно з апокрифами, Мафусаїл дійшов до "межі (soph) землі (erets)", щоб довідатися від свого батька Єноха про м а й б у т н і й потоп і про спасіння свого внука Ноя ("Книга Єноха", 111 - 112; "Мідрааш Агада"), що співставляє його з шумеро-месопотамським героєм Гільгамешем, котрий, після довгих мандрів, довідується в райській місцині від першопредка УтНапіштіма (аккадського еквівалента біблійного Ноя) про минулий потоп і врятування людства. Смерть Мафусаїла наступила перед самим потопом (Буття, 5:27; 7:6), що, згідно з "Агадою", був відстрочений на сім днів у зв'язку із жалобою за Мафусаїлом.
   Розповідь Йосифа Флавія про Єноха, про те, що він приховав від Потопу найцінніші Сувої або Книги під стовпами (ст.-євр. "амуд") Меркурія або Сета, тотожна переказу про Гермеса, "Батька Мудрості", який після всесвітнього потопу відкрив два кам'яні стовпи, заховані мудрецями давнини, і знайшов написану на них Науку.
   Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і прожив під горювання декількох поколінь понад 300 років. Після смерті Наннака почався т.зв. "Девкаліонів потоп", про який розповідає Нонн Панополітанський у "Пісні про Діоніса" (VI, 323-254):
  
   Вибраний хід свій тримаючи, водночас усі зорі
   Мали осідки в небесних хатах: колісниця четвіркою
   Геліоса, де спина побіля зір Лева летіла шляхом
   Сяючи вогненно; в колісниці проворній Селена,
   Діва природи, трійкою до восьминогого Рака котилась.
   Мокро-росистою ступнею в рівноденному колі Венера
   В хату весняну ішла, ухилившись від Овена рогів,
   Прямо назустріч Тельцю-олімпійцю, що не любить снігів.
   Сонячним дишлом сусідній Арес підганяв Скорпіона,
   Що Тельця оперізував, надто повного жару.
   Скоса дивився він по той бік на Венеру.
   Рік завершав на дванадцятий місяць Юпітер,
   Легко підходив до Риб, маючи справа трибічне
   Пасмо Селени -- повносяйної діви.
   Через вологий хребет Козорога проходив Сатурн,
   Світлом морозним просочений. Тут і Меркурій
   Йшов, наближаючись до сузір'я блискучого Діви,
   Дому щоб Діки дістатися, де як суддя пребуває.
   Зевса розкрилися зливи заслінки в усієї седмиці
   Зоряно-дивних шляхів; із ущелин збентежено-гулко
   Вдарили повні вологи потоки обильні;
   Мокрії дщері батька свого Океану здіймали лагуни...
  
   Як резюмує М. Чмихов, "... Враховуючи розташування трьох названих точок пір року у сузір'ях Тельця (точка весни), Скорпіона (точка осені), Козорога (точка зими), точка літа в такому випадку могла бути тільки в сузір'ї Лева. Його також згадано у міфі. Такий зодіак міг існувати лише в 2240--2200 рр. до н. е".
   Фрігійському Наннаку/Аннаку тотожний грецький міфічний велетень Анакт (від anaks "володар"), син Геї та Урана. Він вважався найдревнішим володарем анатолійського міста Мілет, епонімом Анакторії (на побережжі Амбракійської затоки), анактами називалися у греків демони-захисники. У Ведах йому ідентичний Ангірас (етимологія якого, як зауважують дослідники, не встановлена), один із родоначальників людства, перший жрець і навчитель людей приносити пожертви богам. Ассірійці знають його як Анзу (Анзуда) -- величезного божественного левоголового орла, посередника між світами, на якому їздить бог рільництва і зрошувальних каналів Нінгірсу. В ісламі Анзуд трансформувався у демонічних птахів "анка".
   Імена Наннак/Аннак, Анакт та Ангірас ми співставляємо з шумеро-месопотамськими "ануннаками" -- "сіменем князя" Енкі, бога мудрості (аналог біблійного Єноха, ім'я якого означає "вчитель", араб. Ідріс, арам. Дріша < араб. "дараса" - "вчений, ерудит"; пор. з хуррит. eni-/enzh-/ensh- "бог", шумер. en "ruler", пра-півн.-кавк. *?amsa, етрус. eis-/ais-, кетт. es "бог", сіно-тібет. *sijH- "to expire" > "to die"), та з мешканцями священного і першого міста Ніппура: "... Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і народила Єноха. І збудував він місто, і назвав ім'я тому містові, як ім'я свого сина: Єнох" (Буття, 4:17). Як правило, у більшості перекладів двох Єнохів -- сина Сифа і сина Каїна розрізняють, відповідно, Єнох і Єнош (і останній вважається винахідником мистецтва та письма). Ніпур після загибелі було відбудовано богами "на горі небес і землі" Дуку, а їх царем став бог Вавилону Мардук, син бога Еа (Ейя, по-шумерськи -- Енліль).
   Ануннаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів. Етимологічно Ануннаки походить від шумерського An-unna-Ki "Небо зійшло на Землю", що співставляємо з євр. nephilim "ті, які зійшли", як означалися в "Книзі Буття" "сини божі" - батьки "велетнів" (та їх нащадків "рефаїмів", "синів Енакових" у "Второзаконні", 1:28; 2:10-11; 2:21; 9:1-2), народжених людськими дочками, а в "Книзі пророка Даниїла" (4:13, 20) та апокрифічних "Книзі Єноха" і "Книзі Ювілеїв" - "Недрімаючі" (naphidem), що ворогували з іншим "народом" на ім'я Eljо. Внаслідок "всесвітнього потопу" цивілізація "велетнів" гине. Іспанський вчений Х.М. Гомес-Табанера склав мапу, на якій показано поширення "споруд велетнів" -- мегалітів у Європі, на Близькому Сході та Кавказі. Порівнюючи ареал мегалітичних культур з місцями популярності звичаю влаштовувати процесії "велетнів" (у червні на свято Тіла Господнього), він відзначає, що географічне розташування обох явищ збігається. Він вважає, що поширення обох звичаїв ішло із Західного Кавказу і Малої Азії аж до Іберійського півострова, а звідси -- у Британію та Скандинавію. В індоєвропейській традиції боги перемагають велетнів: у греків -- гігантів, у осетин -- інижів, у германців -- йотунів (дв.-ісл. iotunn, англ. eoton).
   Шумерський міф також знає зміну поколінь божественних істот. Мудрий і добрий бог Енкі жив на дні океану у палатах, названих Абзу (Апсу) (пор. із санскр. apas "води" та Апам Напат - "Син Вод" та з біблійним "Дух Божий ширяв над водами", Буття, 1:2). Зі свого палацу Енкі створив місто Еріду і підняв його над поверхнею вод так, що воно "засяяло, схоже на високу гору". Це було священне місто, населене священними людьми (перший чоловік був на ім'я Адап), і охороняв його Енкі (археологи ототожнюють його з пірамідальним містом-некрополем Ель-Обейдом). Прочани продовжували відвідувати його і після того, як у небесній ієрархії здійснився переворот і бог Енкі звільнив своє місце братові Енлілю (Ейя, а той передає владу синові Мардуку). "Царський список" з міста Ларси розповідає: "Коли царство спустилося з неба на землю, було царство в Ереду. В Ереду царем був Алулім і він правив 28 800 років. Потім правив цар Алалгар 36 000 років. Ереду було зруйновано, його царство перейшло до Бар-Табіру". Пізніше, все ж залишаючись первородним "місцем царственості", Ереду стало звичайним містом, а його сакральні функції перебирали на себе інші міста. Але найвідомішим став Урук (біблійний Єрех, грецький Орхоя, на місці якого тепер -- поселення Варка). Із "Царського списку" відомо, що Мескіаггашер, син Уту-Сонця, став верховним жерцем і царем Урука. Він "увійшов у море і вийшов з нього з-за гір". А вже його син Енмеркар офіційно "побудував" Урук довкола храму Еанна ("Куллаб"). Потім країною володарювали пастух Лугальбанда та рибалка Думузі, які були скинуті богинею Інанною в шумерійське потойбіччя -- країну Кур ("Гора"). Правителем Урука став Гільгамеш, батьком якого був демон-ліллу, а матір'ю -- богиня Нінсун (яка у "Гімні Шульги" називається драконом, а її син -- дикооким левом). Але Енкі з втратою верховенства не зникає, не перестає діяти. На своєму літаючому човні-магурі, який називається "Козоріг Абзу", він вирушає у подорож всім Шумером, на "чорну гору", у таємничу країну Мелухха і благословляє їх всіх. Потім Енкі замешкує у місті Ур, де "діє словом Енліля", перетворюється на дикого бика, який заволодіває дикою коровою-рікою, від чого народжуються ріки Тігр та Євфрат. Після цього Енкі розподіляє обов'язки між богами: Енбілулу (охоронець вод), "син Кеша" (охоронець риби), Ішкур (громовержець), Енкімду (будівничий каналів), Ашнана (богиня рільництва), Сумукан (володар гір і звірів), Думузі (бог пастухів), Уту (Сонце), Сін (Місяць, з особливим статусом як син Енліля і Нінліль), УтТу (богиня ткацтва), Абу (бог рослин), Еншаг (володар Дільмуну), Нінтулла (володар Магану) тощо. Від шлюбу Енкі з матір'ю-богинею Нінхурсаг народжується богиня дозрівання Нінму. Вона ж від свого батька народжує "богиню гірської країни" Нінкурру. Енкі також намагається згвалтувати свою другу дочку УтТу, але її мати Нінхурсаг проклинає свого чоловіка Енкі. Пізніше їх примирює лисиця і у божественної пари народжується чарівна богиня календарних місяців Нінті ("господиня життя/ребра"), яка відома і єгиптянам як богиня Нейт, і яку сучасні міфологи вважають прообразом біблійної першожінки Єви, створеної з ребра першолюдини Адама.
   Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачкою за діями всіх молодших богів -- їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) "ме" -- "божественні сутності", "цілісності, внесені ззовні", та переховує у своє місто Урук. Як вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.
   Християни вірять, що Мафусаїл мусить з'явитися у числі "семи великих пророків" (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із "сімома мудрецями", які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме - мури шумерського міста Урука, якими через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.
   Отже, проступає з пітьми історіософський принцип "відкриття -- подія -- закриття": Мафусаїл довідується про майбутній потоп -- здійснення Потопу -- Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100-х рр. до н.е. мури Уруку -- цивілізація Міста ("Земного Граду") -- з'явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне ("Дочку Вавилонську") замінить Царство Христа на землі тривалістю у "тисячу років" (Об. 20:4) (власне Візантійська імперія, до свого падіння в 1453 р. під ударами Османів, проіснувала рівно тисячу років). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство -- хіліазм (по-грецьки) або міленаризм (латиною), від слова "тисяча".
   Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов'язані найпопулярніші на Русі апокрифи. Видіння грядучого царства розповідає "Слово Мефодія про Михайлове царство і про антихриста", що датується VII-VIII ст. Описання цього царства витримане у ветхозавітній традиції: "... По всій землі не буде ратей і ніякого заколоту і почнуть ходити шляхом від Ієрусалиму до Індії... І об'являться всі скарби, що від Адама заховані суть. Цар же Михаїл розпочне давати людям багатство всіляке, і будуть бідні як бояри і бояри як царі. Тоді не буде ні татя, ні розбійників, ні лихоїмця, ні брехуна, ні зависника, ні гордовитого, ні скомороха: припиниться бо тоді всяка справа і буде радість та веселощі і тишина всіляка". Але через незмірне благополуччя жителі цього царства впадуть у обжерство і розпусту, зовсім забувши про Бога. За це Господь на певний час забере царя Михаїла і помістить його у заповітне місце, а престол захопить антихрист, який до того був помічником Михаїла і прикидався добрим і благочестивим. Захопивши владу, він проявить повною мірою свою злобу і безбожжя. Тільки після того, як антихриста переможе архангел Михаїл, цар Михаїл повернеться на свій престол. Це пророцтво, в котрому архангел Михаїл та цар Михаїл майже ототожнюються, слугувало основою сюжету знаменитої ікони московського Кремля "Архістратиг Михаїл з діяннями".
   Більше того, вважалося, що "прототип" Месіанського Царства існує реально (іманентно). Августин Блаженний заперечував грядуче Тисячолітнє царство Месії, зазначаючи, що текст Об'явлення Іоанна слід розуміти символічно: месіанське царство на землі почалося на землі з самого заснування Церкви Христом. Тим самим віра на грядучий земний рай була у віруючих відібрана. Христове Царство у свідомості західних християн почало ототожнюватися із самою католицькою церквою, у східних -- із фактом "симфонії" Церкви та Імперії, а в епоху Відродження -- як нове соціально-політичне облаштування, яке для Данте асоціювалося безпосередньо з Римською імперією, а для гуртка Медічі (де провідним філософом був М. Фічіно) -- з "добрим правлінням", де здійснюються універсальна гармонія і моральний закон, тобто процвітанням під керівництвом мудрих і багатих правителів, які є проявами творчої, деміургічної сили природи (уособленої античним Паном).
   Але інші автори вважали, що Царство праведників існує на землі "біля першоствореного Раю", але до певного часу -- "приховано" (одна з легенд розташовує його під Іверською горою, де стоїть Новий Афон біля Сухумі). "Рай на сході, створений заради Адама, не загинув", -- писав у 1347 р. новгородський єпископ Василій Каліка у своєму посланні до тверського єпископа Феодора Доброго, захищаючи вчення Григорія Палами про Божественні енергії. Єпископ Василій визнавав існування як "раю духовного" (коли вся земля буде оновлена вогнем. Коли Христос зійде з небес), так і "той рай, що посаджений, не загинув і нині існує. В ньому світло самосвітле, а твердь його недоступна людям, тільки до райських гір дійти вони можуть". Володимир Мономах писав про птахів Гамаюна та Фенікса, які на зиму відлітають в "ірій", тобто в рай. У популярному "Слові про видіння апостола Павла" ангел показує апостолові "землю обітовану", де посередині є ріка, "що тече молоком і медом", і землю цю мав на увазі Ісус, коли говорив: "блаженні лагідні, бо вони успадкують землю" (Матв. 5:5). Насправді ж вона -- лише підступи до справжнього Едему, які стереже херувим з вогняним мечем і де мешкають Богородиця, Ной, Єнох, Ілья, Мойсей, Ісайя, Ієзекиїль. Саме цей сюжет зображено на північноруських іконах ХV ст. "Страшний суд", де поряд з патріархами є й крилаті схимники, які здобували вже при житті освячення своєї сутності.
   Апокрифічне "Хожденіє Зосіми до рахманів" розповідає про щасливу землю, де люди безгрішні, харчуються плодами, ходять цілком оголеними і не встидаються, мовби Адам і Єва у раю. Вони не безсмертні, але помирають у зрілому віці, легко і без хвороб. Аналогічне апокрифічне уявлення про благочестивих рахманів притаманне й карпатським гуцулам, прикарпатським покутянам і підгірським бойкам, які шанують цих праведників ("рахмани се наші кревні") у т.зв. свято "Рахманського Великодня" (церковне Переполовинення П'ятдесятниця, на четверту середу після Великодня), яке ділить на рівні частини період між Великоднем (Пасхою) і Зеленими Святами (П'ятдесятницею). Начебто, саме на четвертий тиждень до рахманів допливає скаралуща від пасхальних яєць, яку вкидають християни у воду на Пасху. Начебто, дана традиція пов'язується з іудейським селищем Рахман, де три тижні оплакували смерть Спасителя, аж доки дванадцять рахманів не побачили знак Божого воскресіння -- яйце, що пливло водою і тоді припинили жалобу. Але крім власне Великоднього посту і пасхальної трапези гуцули також ревно дотримувалися посту й на "Рахманський Великдень" і, аналогічно до Великодня, розговлялися обрядовою трапезою з одним яйцем. Начебто, той хто тоді прикладе до землі вухо, може почути святковий спів рахманів та голос їхніх дзвонів.
   Наприклад, апокрифічне "Одкровення Матфея" ("Слово Матфея Патарського") розповідає про те, як після смерті Адама від грішного людства відокремилися "чистий" рід Сифа ("Нагорода"), який знайшов замешкання на горі біля раю. Начебто саме вони -- "Сини Божі" (bene ha elohim), які "зачали були призивати Ймення Господнє" (Буття, 4:26), на відміну від нащадків Каїна -- "Людей Господа", які не знали релігійного культу. Згідно з коптським апокрифом, перед народженням Сифа ангел застерігав Адама, що нащадки Сифа не повинні змішуватися з нащадками Каїна, що, як відомо, і трапилося (Буття, 6:1-7): "сини Божі" взяли собі "дочок людських", внаслідок чого народилися "силачі, що славні від віку" (буквально -- "імениті", "анше хаш-шем"). Останніх іудейська традиція знає як "рефаїмів" (Книга Єноха, 7:2-3; Берешит рабба, 26:17; Сота, 34б). У "Іудейській давнині" (І, 71) Йосиф Флавій розповідає, що, згідно з переданням, Сифу та його нащадкам була відома астрологія і пророцтво Адама про те, що людство буде винищене двічі -- водою і вогнем. Тому вони залишили свої знання записаними на двох стелах, з каменю (здатній витримати потоп) та з цегли (здатній витримати вогонь). Географ Страбон стверджував, що якісь тексти, написані до потопу, зберігалися на Піренейському півострові. Такі ж тексти мали й кельтські жерці-друїди і називали їх "Книги Ферілта". Аналогічні легенди донесли арабські історики Абу Балкхі і аль-Масуді: єгиптяни до потопу заховали у пірамідах священні тексти і знання.
   У коптських "Діяннях Матфея" апостол Матфей розповідає апостолам Петру і Андрію про те, як він відвідав "місто радості Прокуменос": "...У країні цій нема ні золота, ні срібла, ніхто не їсть м'яса і не п'є вина, всі харчуються тільки медом та росою. Вода, котру вони п'ють, береться не із джерела, а з листків дерев. Люди там завжди співають "Аллілуйя", не носять, зовсім як (б)рахмани, "людської одежі", ніколи не брешуть. На дружин своїх не дивляться похітливо, першонароджених посвячують служити Богові на три роки. Жоден чоловік не має двох жінок, жоден син не помирає раніше батька, юнаки шанують старців, а жінки доброчесні. Вітер розносить пахощі садів, у країні нема літа та зими, морозу та інію і завжди віє "подих життя...".
   "Прихованістю" Істинного Царства (пор. з прихованістю останнього імама -- нащадка Алі ібн Абі Таліба, "Кутб ал-вуджуд" -- "Полюс Буття", -- у даному випадку: Мухаммад ібн ал-Хасан ал-Худжжа ал-Каїм бі-амр ал-Мунтазар Сахіб аз-Заман, який зник десь у 875 р., -- у доктрині шиїтів-існаашарітів) сакральна напруга зменшується, транслюючись у напрямку від Раю (maximum sacrum) до церковного храму (minimum sacrum) через його архетипного посередника -- Царство (sacrum interna; у сакральному топосі -- "Царство біля Раю", у історичному -- Ієрусалим, у політичному -- православне царство ромеїв-християн, в утопічому -- держава короля-священника Грааля, у духовному -- Церква), що виконує у тимчасовому земному бутті роль Утримувача світового зла та предстоятеля (Метатрона, "Ангела Лику") перед Господом. В християнській традиції він -- Цар Світу (згаданий в книзі пророка Ісайї; "...це нерухома точка, що у всіх традиціях одностайно називається символічним "полюсом" буття, бо саме довкола неї здійснюється колообіг світу"), істинний, на противагу "князеві світу цього" (згаданий в Євангелії від Іоанна), нащадками котрого Євангеліє буквально називає іудеїв.
   Проте самі іудеї "князем світу цього" вважать того, хто поряд із праведним нащадком Сифа Ноєм врятувався від всесвітнього потопу. Це -- представник рефаїмів ("репаїм") -- башанський цар Ог (~ дв.-єгип. 'h "блаженний, просвітлений", "загробне втілення людини, зображався у вигляді ібіса"), родоначальник народу рефаїтів ("харепаїм"): "Рефеями вважалися й вони, як велетні, а моавітяни кличуть їх : еми" (Втор., 2:10-11); "... увесь той Башан кличеться: Край рефаїв" (Втор., 3:13); "І границя Ога, царя башанського, із остатку рефаїв, що сидів в Аштароті, і в Едреї, і що панував на горі Гермон, і на Салха, і на всім Башані аж до границі гешурейської та маахатейської, і половина Гілеаду, -- границя Сигона, царя хешбонського" (Навін, 12:4-5) тощо. В той же час у Біблії рефаїти -- мешканці потойбічного світу (Ісайя, 14:9; 26:14-15; Пс., 88:11; Притч., 2:18; 9:18; 21: 1-6; Іов, 26:5). Також стверджується у Біблії, що після потопу рід велетнів відродив дужий мисливець Нім(в)род, син Куша і внук Хама, володар Вавілону, Єреху, Аккаду і землі Шінеар (Сенеар) (Бут. 10:9-10; 1 Хр. 1:10). Його ім'я пояснюється із семітського кореня mrd "повставати, противитись". Саме він вважається керівником Вавилонської вежі та "ловцем душ". Дослідники вбачають у Німвроді шумерського бога війни та полювання НінУрту ("Володар землі"). Ф. Ніцше в "Генеалогії моралі" зауважує, що велетень ("силач", "гібор") -- це той, хто став створювати ціни, вимірювати (man, Mensch, manas), вигадувати еквіваленти і, в першу чергу, ставив себе вище інших. Тобто запровадив ієрархію, за якою свавильно одна особистість вимірюється відносно іншої особистості, далі -- частини тіла людини стали еквівалентами певних вчинків, а далі -- і речей. Для закріплення мір проводяться маніпуляції з тілом, як власним (татуювання, від полінез. ta-atou "знак бога"), так і чужим (тортури), бо "тільки те, що не перестає боліти, зберігається у пам'яті". Певні категорії осіб отримують виняткове право на такі маніпуляції над іншими. Володарі, отже, перебувають у стані "гордості" (hybris). Власне буквальний аналог про покоління "велетнів", які винищені були всесвітнім потопом, наявний у китайській міфології, явно занесений в епоху Інь (Шан) з Близького Сходу: "... Чію першим підняв смуту, в яку втягнув і звичайних людей. Всі перетворилися на бунтівників та розбійників, поводили себе, мов сови, стали підступні, озлоблені, відбирали і карали, обманювали і чинили насильство. Народ Мяо не звертався до духів предків, а перепиняв (злочини) карами. (Він) створив кари за п'ять злочинів і назвав (їх) законом. Почали рубати голови безвинним і віддаватися розпусті, відрізаючи носи, вуха, оскоплюючи і клеймуючи; поширювалися ці кари на всіх однаково, не розрізняючи тих, хто (сам) приносив скарги... Про безвинних донесли Верховному Предкові... Верховний Предок сумував у серці за масою безвинно страчених і відплатив за жорстокість силою, перетнув (рід) народу Мяо, не залишивши від нього нащадків. Потім наказав Великому (Чжун) і Чорному (Лі) перепинити спілкування між небом і землею, щоб (боги) не спускалися. Всі Володарі спустилися вниз... Дядько Стрілець (Боі) опустив настанови, замінивши (звичку) народу до кар, Юй привів у порядок води і землі, дав імена горам і рікам; Володар Проса (Хоуцзи) подав (мистецтво) вирощування зерен і землероби виростили прекрасні злаки. Три Володарі виконали свою справу, і народ почав процвітати". В деяких версіях злочинний народ Мяо конкретизується як крилаті чудовиська, котрі виникли внаслідок "гібридизації" богів та людей. У китайському буддизмі образ Мяо трансформувався у духа Чжі Мяо-цзи, якого Будда прирік до переродження в образі Ма-юаньшуй за надмірну жорстокість у винищенні злих духів. Мяо-цзи потрапив до утроби якоїсь Ма Цзинь-му у вигляді п'яти вогняних кульок. У переданнях монголів цей дух відомий як чудовисько Мангус ("велетень"), Монис ("силач") чи Магуй ("злий"), у тунгусо-манчжурів як "манги" (дотунгуське населення; епітет міфічного мисливця Хеглун/Еглун, який став сузір'ям Оріоном, його лижня -- Чумацький Шлях, а лось, якого він переслідує, -- Велика Ведмедиця). У армії Чінгізхана іменем "мангити" називалася частина найхоробрішої гвардії, яка вважалася "замовленою" від ран, і вони стали родоначальниками ряду етнічних груп "мангит" у складі різних тюркських народів (ногайці, киргизи, кара-калпаки, туркмени, тувинці). В усіх цих іменах вбачають близькосхідне mah (іран. moghu "маг-чарівник", і.-є. *megh-, ст.-грец. megas "великий", картв. magar "сильний, міцний", дравід. *ma "великий"), як в історичні часи називали носіїв одного з вавилонсько-арамейських діалектів.
   У грецькій міфології паралель їм становлять ... Музи (mousai "мислячі"), доньки богині землі Геї, поряд з титанами і гекатонхейрами. Згідно з Павзанієм, першими Музам поклонилися і принесли жертви на Геліконі ("вербова") не поети і співці, а страшні велетні (!) -- Алоади ("Молотильники"): От і Ефіальт. Вони ввели культ Муз і дали їм імена, вважаючи, що їх три: Мелета ("досвідченість"), Мнема ("пам'ять") і Аойда ("Пісня"). Пізніше було "виявлено" дев'ять Муз. Від шлюбів Муз із богами народжувалися хтонічні чудовиська (корибанти, паліки, сирени). Грецький велетень от вважається семітського походження: ханаанський Гад ("срібло", "блиск"), бог щастя і успіхів (Вихід, 65:11) та аккадський Адду, бог грому і вітру (шумерський бог Ішкур). У абхазькій міфології, прямій спадкоємниці світогляду хаттів, що мешкали в Малій Азії і були певний час посередниками між Месопотамією та Балканами, відомий велетень-людожер Адау, поява якого супроводжується бурею, громом та блискавкою. Він -- володар вогню чи водяного джерела, з ним вступає у боротьбу герой епосу. У індоіранців цьому демонічному велетневі тотожний Аджа екапад ("Козел одноногий"), володар атмосферних явищ ("Рігведа", Х, 65, 13), який підтримує небо, океанські води і всіх богів. Його епітет "одноногий" виступає знаком блискавки (пор. з туром як образом грози). Значно пізніше ім'я Аджайкапад стало епітетом Шіви. У грузин він відомий як велетень Очокочі ("козел-чоловік") -- злий лісовий дух, який позбавлений дару мови, але звуки його голосу наводять жах на людей, що ототожнює його з грецьким богом Паном (від його імені походить поняття "паніка"), схожим на бога єгиптян Бену (сам Геродот зауважує, що найпершим богом у єгиптян вважається Пан, ІІ, 144-145) та ведичного Бхіму ("Жахливий").
  
  

ЦАРСТВО ПРЕСВІТЕРА ІОАННА І СВЯТИЙ ГРААЛЬ

  
   З початком ери хрестових походів на Схід віра у містичне таємне царство очікувачів приходу Месії вибухає з новою силою. Про нього говорять як про царство пресвітера Іоанна. Воно вважається заснованим послідовниками апостола Фоми, який проповідував серед парфян та в Індії (інші дослідники, проте, вважають, що мова йде про несторіанського східносірійського проповідника Мар Фому чи Фому Кана на Малабарі, прототипа старця Варлаама, що примандрував у Індію, персонажа книги "Варлаам та Йоасаф"). Перші свідчення ми зустрічаємо у хроніці Оттона Фрейзінгенського від 1145 р. Він передає слова сірійського єпископа з Габали про царя-священника Іоанна, царство якого розташоване за Персією, а всі піддані -- християни. Ці дані Оттон повідомив папі Євгенію ІІІ на особливій аудієнції. В 1165 р. Альберік у своїй хроніці повторює дані Оттона. Папу Александра ІІІ цим таємничим царем - священником зацікавив лейб-медик Філіпп, який повернувся з Азії. Папа написав лист Іоанну ("Carrissimo in Christo filio Johanni, illustro et magnifico Indorum regi, sacerdoti sanctissimo"), з яким Філіпп і відбуває з Венеції. Сам себе, начебто, цей центральноазіатський правитель титулував як "Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem" ("Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від Сходу сонця до земного раю").
   З кінця ХІІ ст. у Європі поширився лист (multa admiratione plenas) пресвітера Іоанна до візантійського імператора Мануїла Комнина, де перший повідомляв про своє багате і могутнє царство, володіюче "трьома Індіями", амазонками, брамінами і навіть десятьма колінами Ізраїлю, колись полонених Навуходоносором. "Я - Иоанн, царь и поп, над царями царь; под моей властью три тысячи триста царей. Я поборник православной веры Христовой. Царство же мое таково: в одну сторону нужно идти десять месяцев, а до другой дойти невозможно, потому что там небо с землею встречается... Есть в моем царстве птица феникс... Посреди же моего царства течет из рая река Эдем, в той же реке добывают драгоценные камни ... Помимо же всего прочего, есть у нас песчаное море, оно никогда не стоит на одном месте ... и из этого моря в нашу землю текут многие реки, в которых водиться вкусная рыба; в стороне от этого моря, в трех днях пути, находятся высокие горы, с которых течет каменная река... В близи от этой реки, на растоянии одного дня пути, есть пустынные высокие горы... Есть у меня в иной стране звезда именем Лувияарь... Двор у меня таков: пять дней надо идти вокруг двора моего; в нем много палат золотых, серебряных и деревянных, изнутри украшенных, как небо звездами, и покрытых золотом... А еще у меня лежат мощи апостола Фомы... А во дворце моем сто пятдесят церквей; одни сотворены Богом, а другие человеческими руками".
   Тут слід зазначити, що у творі "Фізіолог" у "Слові і сказанні про звірів та птахів" говориться, що птах фенікс мешкає біля Індії, в "Сонячному місті" (вважається, що тут маються на увазі Єгипет і Геліополь). Раз на п'ятсот років б'є в било ієрей Сонячного міста, і цей птах іде до ієрея і входить до церкви, де перетворюється на попіл. На другий день на місці попелу з'являється мала пташка, яка через два дні стає зрілою. Ії цілує ієрей і вона йде на своє місце на ліванських кедрах.
   Також при описі царства пресвітера Іоанна повідомляється: "Et ibi est speciale palacium presbiter Johannes et doctorum, ubi tenentur concilia. Et illud potest volvi ad modum rotae, et est testudinatum ad modem coeli, et sunt ibidem multi lapides preciosi, lucentes in nocte, ac si esset clara dies" ("І там є особливий палац пресвітера і вченого Іоанна, де він має радників. Палац може обертатися і зроблений схожим на небеса, і там є багато коштовних каменів, котрі сяють так яскраво, що ніч здається днем"); "Ibi sunt lapilli qui vocantur midriosi, quos frequenter ad partes nostras deportare solent Aquilae, per quos reinvenescunt et lumen recuperant. Si quis illum in digito portarevit, ei lumen non deficit, etsi si imminuitum restituitur et cum plus inspicitur, magis lumen aenitur. Legitimo carmine consacrato hominem reddit invisibilem, etc." ("Там є камені, які називаються "мідріози", котрі часто у наші землі приносять орли, вони сяють і випромінюють світло. Хто носить їх на пальці, тому завжди вистачає світла, і якщо він пораниться, то одразу ж рана заживе, і він стане ще здоровішим. Якщо заклясти камінь належним чином, він зробить людину невидимою").
   В цьому зв'язку цікавим є свідчення безіменного іспанського ченця-францисканця, автора "Книги пізнання" (1345-1350 рр.), про те, що царство Іоанна розташовувалося у центрі Азії, називалося Ардеселіб (тут, як на нас, присутнє арабське слово "ас-саліб" -- "хрест") і столицею мало місто Грасіону ("Ерец Сіон" -- "Великий Сіон"?). Поряд з Ардеселібом розташовувався Кара-Китай, що включав провінції Ірканія (іранська Гірканія) та Готія.
   У давньоруській "Билині про Індію багату" розповідається, що її кордони оберігає Івашко Біла поляниця (а "поляницями" на Русі називали войовничих дів-амазонок), що дослідники вважають тотожним з іменем старійшини брахманів Івантом з "Александрії" ("Роману про Александра Македонського"). Слід також додати, що в російській науковій традиції спеціально займалися проблемою "царства пресвітера Іоанна" дослідники В. Істрін, Н. Баталін та М. Сперанський.
   У палаці Іоанна начебто зберігається чарівний камінь кармакаул, "господин всем камением драгим, в нощи же светит, аки огонь горит". Цей камінь, за допомогою якого птах Фенікс відроджується, баварець Вольфрам фон Ешенбах у своєму творі "Парцифаль" ототожнює з Граалем. Тут з образом Фенікса, який, як вище зазначалося, живе у царстві пресвітера Іоанна, слід співставити персонажа давньо-англійської поеми про Фенікса, що, у свою чергу, є перифразою латинської поеми Лактанція (пом. 340 р.) "De Ave Phoenice". Її автор належав до оточення імператора Константина і начебто образом Фенікса змалював християн, котрих очищувальне полум'я Страшного Суду приведе до вічного життя. У Біблії камінь шохам (онікс?) знаходиться в землі Хавіла, де також "добре золото" і котру омиває ріка Фісон ("та, що поширюється"), що витікає з раю (Буття, 2611-12), з якою Р.А. Уолкер та Д. Рол ототожнюють ріку іранського Азербайджану (Атропатени) Уізхун (Кезель-Узун "густо-золота, червлена"), яка впадає в Каспій біля порту Раст і де в часі Сасанідів були золоті копальні і єі поклади лазуриту.
   В контекст з магічним і всевидющим каменем пресвітера Іоанна потрапляє й скандинавська сага про дивні країни -- "Нітіда сага" ("Nitida saga", записана в XVI ст). Начебто Нітіда з Франкланду (Франції), дочка імператора Рікона, була найславетнішою дівчиною-королем (mey-konungr), яка якось повідомила своїй матері, королеві Апулії Егідії, що вирушає у супроводі свого брата Глескйолда у мандри на таємничий острів Вісіо, що розташований за Холодною Світйод (Швецією), недалеко від краю світу, і де править обізнаний у чаклунстві мудрий ярл Віргіліус. На тому острові розкинулося велике озеро, а на ньому - острів Скогабломі ("Квітка лісів"). Прибувши на острів, вона побачила в його центрі кам'яну посудину з чотирма кутами, наповнену водою, і в ній лежав чародійний камінь -- кожен, хто дивився на нього, міг бачити весь світ. Нітіда забрала посудину, камінь, чарівні яблука та лікувальні трави і відплила з Вісіо (який О. Пріцак вважає за землю угро-фінських вепсів, "весі" руських літописів і йотунів скандинавських саг). Адам Бременський теж знає весь/вепсів: "алани або альбани, котрі своєю мовою називаються вісси (Wizzi)" (Adam Brem. IV,19), яких ототожнюють зі згаданими Географом Баварським "вісунбейрами" (Vuizunbeire), "васінабронками" (Vasinabroncas) Іордана та "вісу" арабських авторів. Можливе навіть ототожнення з Вологдою (фін. *valkedha, вепс. vauged "білий") або Білоозером, де мешкала літописна весь і де був форпост одного з Рюрикових братів.
   Про пограбування аналогічних чарівних речей у країні угро-фінів знає також сага про Босі ("Bosa saga", записана в XV-XVI ст.). Герої Босі, син Брюнхільд, дочки короля Ноагарду (Новгороду) Агнара, і Геррауд, син короля Східного Гаутланду, які мали знайти в Бьярмланді (Пермі) в дрімучому пралісі (eidhiskogr) чарівне яйце стервятника, потрапляють у великий храм бога Йомалі (Йоманні) зі скарбами, який доглядає могутня чаклунка Кольвроста, мати короля Герека, вбивають всіх жерців, священних бугая та стервятника, викрадають золоту корону, оздоблену дванадцятьма діамантами, та золоте намисто. З колін ідола вони забирають срібну чашу, таку велику, що навіть четверо чоловік не змогло б її спорожнити, і вона була наповнена червоним золотом, і зняли величезне покривало, яке коштувало більше, аніж три вантажі найбагатшого корабля Середземномор'я. Також вони забрали прекрасну Глейд, сестру короля Глесісвеліра Годмунда, яку до цього викрала жриця, щоб перетворити її на троля. Сам храм бога Йомалі грабіжники спалили. Вважається, що тут відбито реальну подію про відвідини в Бьярмаланді храму Йомалі Карлі з Лангея та Торіра Гунда Торіссона, про що розповідає історична "Сага про Олава Святого". Окрім того, виявляється схожість між темами і ономастикою саги про Босі та билини про Василія Буслаєвича . З іменем правителя острова Вісіо Віргіліусом із саги про Нітіду виявляє паралель топонім Варгей ("Вовчий острів"), до якого занесло корабель Босі, та й сам топонім Вісіо можна співставити з іменем героя Босі. Крім того, синами жриці і короля Бьярмаланду були Гререк і Сіггейр, які служили берсерками при королі Глесісвеліру Годмундові і вони ж разом з батьком Ге(а)реком визволяють з полону у Босі красуню Глейд. Пізніше брати-берсерки Гререк і Сіггейр були вбиті Асмундом, героєм іншої саги -- "Саги про Егіля Однорукого" ("Egils saga einhenda ok Asmundar berserkjabana", записана в 1425 р.), побратимом їхнього небожа Арана, сина Родіана, короля Таттарії. Після смерті короля Арана його наступник Геррауд дав Асмундові корабель і той відплив до короля Русі Гертрюга, щоб врятувати викрадених велетами Гаутом і Гільдром його дочок Брюнхільду та Беккхільду. Асмунд з побратимом Егілом, сином короля Грінга із Смалонду, захопили резиденцію велетів "Галляндібру" ("Міст Гялланді"), визволили королівен та одружилися на них, а Егіль став королем Русі, а Асмунд повернувся в Галогаланд.
   У всьому цьому напрошуються ономастичні паралелі генеалогічних легенд: Гререк = Рюрик, Геррауд = Ігор Старий, Асмунд = воєвода Асмуд, вихователь Святослава, Гаут і Гільдір = Аскольд і Дір, Галлянді = Желянь (поле), Смалонд = Смоленськ, Егіл = Ягілева (дочка). Той факт, що побратим Асмунда Аран помер несподівано і біля його кургану поставили коня із сідлом та вуздечкою, наводить на паралель з літописним князем Олегом Віщим (в інших сагах виявляється паралель з Орваром-Оддом та Егмундом-Квалланусом, які протистоять один одному, також і порівняймо з боротьбою вже мертвого Арана і який перебуває на чатах біля його могили його ж таки побратима Асмунда). Той факт, що один з убивць батька Арана називався Вісінн (вони прибули на двох красивих кораблях з головами драконів, хоча називаються вихідцями з Половецького Степу -- Блокуманналанду), наводить на його паралель з вищезгаданим грабіжником Босі.
   В цьому контексті цікавою є розповідь"Повести о стране Вятской" (в редакції XVIII ст.), де розповідається як в 1174 р. новгородські дружини після важкої битви захопили біля устя р. Чепці весський сакральний центр -- "Болванське" городище і перейменували місто на Нікуліцин ("заради ріки Никулички", хоча, ймовірно, мова йде про присвячення перемоги над містом з ідолами святому Миколі), а також захопили інший сакральний центр -- черемиський (марійський) Кошкаров, перейменувавши його на Котельнич. Між цими двома містами новгородці заснували власну факторію -- городище Хлинов ("заради річки Хлиновиці", перейменований в 1781 р. на Вятку), а потім до цієї вятської колонії новгородців приєдналося городище Орлов (перші літописні згадки в 1457-1459 рр.). За новими науковими даними не 1174 р., а 1374 р. датується похід новгородських ушкуйників (коли були захоплені ще й Кострома, Ярославль, Нижній Новгород, а в 1375 р. дійшли аж до Астрахані, де були розгромлені татарами), що збігається в часі із наведеними європейськими сагами.
   Про мандри дівчини-короля розповідає і "Сага про Олі Плямистого" ("Ala flekks saga"), яка записана в 1400 р. і є начебто переказом якогось незбереженого кельтського роману. Вона розповідає, що король Англії Рікард хотів не сина, а дочки, а тому наказав новонародженого Олі кинути на поталу стихії. Відбувши казкові пригоди, Олі зрештою набуває здатності перекидатися на вовка і потрапляє до почту дівчини-короля (mey-konungr) Торнбйорг з Тартарії. Завдавши спочатку поразки своєму суперникові, ярлові з Індії, Олі одружується з нею. Але згодом герой захворів від насланих чарів жінки-троля, чиє закляття може бути зняте її братом-тролем Йєтуноксі, який мешкав десь на краю світу. Хворий Олі вирушає туди разом із своєю нареченою, яка доглядала його. Вони відрекомендувалися як Гуннвард і Гуннвьор, діти Гуннбйорна, ярла з Russia, через що троль їх привітно прийняв, але виставив умовою, що Гуннвьор/Торнбйорг стане його дружиною. Але як тільки Олі визволився від чаклунства, він убив троля, який своїми останніми словами наслав на нього інші чари. Шукаючи порятунку, подружжя потрапляє у країну Свена Велику Світьйод (Швецію), де королем був Ейрік. Олі проходить через ліс (skogr) Мюрквід (відомий із "Саги про Хервьор") і пережив багато інших пригод.
   У контексті острова квітів, короля Рікарда і Тартарії цікава сага про Фльореса ("Flores saga konungs ok sona hans", яка записана в 1400 р.), де розповідається про короля Трактії (Фракії) і всієї Таттарії Фльореса (лат. flora "квітка"), брат матері якого Рікард був дюком Голмгарда (Новгорода). Зокрема, Фльорес рушає у мандри в країну Картагія в пошуках дочки короля Кастуса Єлени, яка таємничо зникає. У "Сазі про Сігурда Мовчазного" ("Sigurdhar saga thogla", записана в XV ст.) розповідається про короля Флореса, родом з Апулії. Його дружина Бланшіфлюр навернула чоловіка у християнство, а їх дочка Седентіана славилася надзвичайною вродою та чародійством. Її руки вирішив просити Халвдан, син короля Лодовікуса, який страждав від незагоєної рани. Але претендент на руку королівни отримав негативну відповідь. Тоді молодший брат Хальвдана Сігурд вирішив помститися гордовитій Седентіані, зумів зачарувати її і в подобі велета навіть покохатися з нею. Королівна таємно народила сина і назвала його Флоресом на честь батька. Тим часом Сігурд з побратимом Рандвером надали допомогу королеві Тартарії, який у подяку запропонував руку своєї дочки Альбінії і найкраще з своїх королівств. Проте Сігурд вирішив, що цю нагороду має прийняти побратим, а сам повернувся до братів Хальвдана і Вільг'яльма і разом з ними прибув у королівство Седентіани. Вона влаштувала їм гідний прийом з чародійними виставами, де зображалися її стосунки з братами. Під кінець з'явився юний Флорес і повідомив Сігурдові, що він його син. Відбулося весілля, внаслідок чого Франкія, Апулія і Саксланд стали єдиною державою Сігурда. Після цього брати вирушили в Тартарію і вбили тероризуючого це королівство велетня Ескруда та забрали собі його скарби, а потім вирушили на допомогу королеві Русі Віллімату, який воював з королем Вірменії Сародацесом, претендентом на руку його дочки Флювії. Після перемоги над загарбником Флювію віддали заміж за брата Сігурда Вільг'яльма. "Сага про Сігргарда Сміливого" ("Sigrgardhs saga froekna", записана в останній чверті XV ст.) знає короля Гардаріки Рікарда та його дружину Сільвен. Їх син Сігргард закохався у дівчину-короля Таріції Інгігерду, дочку Гергейра, яка мала ще двох сестер. Спершу дівчина-король обманула закоханого і він ледве зміг повернутися до рідної Гардаріки, проте вирішив завоювати її серце своєю славою, яку почав здобувати у битвах. Його перемога ідентична тій, яку здобув вищезгаданий Хальвдан із "Саги про Сігурда Мовчазного": у морському бою розгромив п'ятнадцять піратських кораблів. Зрештою, Інгігерд і Сігргард одружилися і стали правити в Таріції.
   Також сага про Ремундара ("Remundar saga kaisarasonar", записана в XV ст., в якій наявні й мотиви поеми Кретьєна де Труа "Рицар воза") розповідає про те, як синові Рікарда Ремунду приснилася гарна жінка (їй, до речі, приснилося те ж саме), яка була єдиною людиною, здатною вилікувати рану від меча, від якої він страждав. Тому герой вирушає на її пошуки. Нею виявилася Еліна, дочка Йоганнеса, царя Індії (!). Після свого повернення Ремунд як наступник померлого батька повинен боронити вітчизну від короля Тартарарікі Мені(е)лауса та його васалів -- короля Кападокії Клібануса та воїнів з Русі. Боротьба з загарбником ведеться за Місто Жінок (Магдебург). Також від Менелауса боронить прикордонний з Тартарарікою острів Гедінсей (ототожнюється з островом Гіддензе, на північ від Рюгена) король Гардаріки Ейрік. Зрештою, Менелаус здобув перемогу й призначив на острів намісника Соті, який по лінії матері походив з цього острова, а по лінії батька -- з Холмгардаріки. Якщо й напрошується паралель острова Гедінсей з островом Вісіо, де є чарівне озеро, та вищезгаданим островом Варгей, що розташований між землею гуннів та Холмгардарікою, то цікаве ототожнення його О. Пріцаком з давньоруським Білим озером.
   Щодо короля Ейріка (Герека), то про нього розповідає окрема сага ("Eiriks saga vidhforla", записана в XIV ст.), де повідомляється, що він вирушив на пошуки Земного Раю (Odains akr ~ Undensakr у Саксона Граматика) десь на Сході. Спочатку він потрапляє на Русь (Гардаріку), а потім на прийом до візантійського імператора, від якого вислухав лекцію з християнської теології та космології. Сучасна їй сага про Берінга ("Boerings saga") знає іншого мандрівника -- саксонського ярла Берінга з торгового міста Ертінаборг/Артленбург, який стає на службу імператорові Емануелю (історичний Мануїл, 1143-1180 рр., якому, власне, й було адресоване послання пресвітера Іоанна!) і допомагає у боротьбі з самозванцем Гейнреком, у якого на службі були могутні воїни з Руціаланду, очолені названим братом самозванця Отенеком, великим воєначальником Русі. Зрештою, Берінг перемагає, а його держава простяглася від гір Франкланду та Лумбарду (Франції і Ломбардії) до Кенугарда (Києва) та Данії. В контексті про візантійського імператора та пресвітера Іоанна цікава також сага про Дамусті ("Damusta saga"), в якій розповідається про аналогічного варяга на службі імператора Каталакта (історичний Михаїл IV Каталлактос, 1034-1041 рр.), якого відвідав Йон, король Смальонда (Самланду), який потім з героєм вирушив до Гардаріки (Русі).
   "Сага про Хрольва, сина Гавтрека" (записана в XIV ст.) знає дівчину-короля Торбйорг вже як дочку вищезгаданого шведського короля Ейріка та його дружини Інгігерд. Дівчина-король мешкала у замку Улларакрі і правила третиною країни батька. Щоб одружитися з нею, гаутський князенко Хрольв змушений взяти її замок штурмом і завдати її поразки. Далі подружжя допомагає братові Хрольва Кетілю здобути за дружину Алов, дочку короля Гальвдана, короля Гардаріки, яку охороняли берсерки, і стати королем Гардаріки (Русі). Цілком можливо, що хвороба Олі в першій сазі та його жіноча іпостась Алов в другій свідчить про більш архаїчну версію -- жіночу ("та, що кровоточить") хворобу героїв-шаманів (здатних перекидатися на вовка) з почту дівчини-короля.
   Власне діва-охоронниця чаші Святий Грааль (латин. sang real "істинна кров (Ісуса)" > sangreal > Saint graal / sankgreal), яка пов'язана з єдинорогом, є Репанс де Шуа (Шой; Repance de Schoye) - "Та, що не знає гніву". В її імені Schoye відповідає німецькому звучанню французького joie "радість". Як відомо, в католицькій традиції -- це П'ять Радостей Діви Марії: Благовіщення, Різдво, Воскресіння, Вознесіння та Успіння; пор. з кличем Карла Великого "Монжой, Монт Жуа" - "Гора Радості", аналог кличу "Слава!" (пор.: руна wunio є руною Честі, Радості в Битві ~ ст.-англ. wynn "радість", winnan "битва", gewynn "конфлікт"; її портрет, як на нас, -- це і знаменита скульптура Діви з хрестом і чашею Св. Євхаристії із собору в Страсбурзі (бл. 1230 р.) та аналогічний малюнок з альбому Віллара де Оннекура.
   Вона від брата Персеваля мавра "Лісоруба"-Фейрефіца (ст.-франц. vaire fiz - "пістрявий син") стала матір'ю "царя-священика":
  
   Когда же в Индию прибыла.
   Судьба ей сына подарила,
   Его священником Иоанном звали.
   Поздней то имя переняли
   Все правившие там цари.
   Мы знаем где истоки.
  
   Або:
  
   ... Но всесилье
   Репанс отныне обрела ...
   Страною Индия была,
   Где Фейрефиц достойно правил...
   Господь бездетными их не оставил.
   Репанс младенца родила,
   Его Иоанном назвала,
   (Он людям из восточных стран
   Известен как "монах Иоанн".
   От монаха Иоанна пошли
   Все христиане-короли,
   Что правят на Востоке...
   Мы знаем где истоки...

(переклад Л. Гінзбурга)

  
   У іншому середньовічному переказі -- про паладина Карла Великого Огьера (Oggier) чи Хольгера Датського (власне, у його німецькій редакції; варіант "грядучого рятівника, який до часу поринув у глибокий сон"), розповідається про те, що він мандрує у супроводі майбутніх засновників двох великих династій -- пресвітера Іоанна та Великого Хана.
   Відповідно братом пресвітера Іоанна та сином Парцифаля (Персеваля, Персефаля) був "рицар з лебедем" Лоенгрін (віршована повість Конрада Вюрцбургського "Рицар з лебедем", бл. 1280; анонімна поема "Лоенгрін", бл. 1290 р.; у Ешенбаха він називається Лоерангрін, брат Кардейса). Лоенгрін рятує від наклепу "душу християнської Європи" -- Ельзу Брабантську, стає її чоловіком (братові Лоенгріна пресвітеру Іоанну, отже, призначалася роль спасителя "тіла християнської Європи" від поневолення маврами) і дідом (батьком, предком узагалі) визволителя Ієрусалиму графа Годфруа Бульонського та першого короля Ієрусалиму Болдуїна. Але зрештою Лоенгрін повертається на лебеді у свій таємничий казковий Мунсальваш (Монсальват; Mons Salvationis, Mont Segur "Гора Спаса") (повість Конрада Вюрцбургського "Рицар з лебедем"; анонімна поема "Лоенгрін", 1290 р.). Вольфрам фон Ешенбах зазначає:
  
   Но чтоб в замок этот попасть,
   Не нужны ни усердье, ни власть,
   Ни удача, ни разум могучий. -
   лишь судьбой уготованный случай.
   В неведенье священном
   Приходят к этим стенам.
   Зовется замок Мунсальвеш...
  
   "... Крім того, (Мон) Сальваж співзвучна - паронімічна землі саліїв (Salii), інакше - сальвінів: давньо-італійського племені в Лігурії, області на стикові теперішньої південної Франції (Рів'єра, південь П'ємонта) та північної Італії. Це місце давніх та міцних контактів італійських народів з Гасконню - Наварою; вона, у свою чергу, є порубіжжям кельтів та іберів (пор. у Таціта, єдина назва племені - кельтібери)". Тут протікають ріки Сальса і Од (що дала назву департаменту). З ними межує земля еллінізованих кельтіберів-тектосагів (найвідоміше плем'я яких - бебрики, міста - Тулуза і Нарбонн, а святилища присвячені Гераклу-Мелькарту, Аполлону-Абелліону, Артеміді-Беліссені), де розташована ототожнена деякими дослідниками з Мунсальваш твердиня рицарів-катарів Монсегюр (поряд - гора Табор "Фавор"; пор. з одноіменною горою - осердям чеських гуситів, в доктрині яких стояла вимога причастя з чаші і для мирян, а не тільки для священства, як цього дотримується католицтво). "Munsalvasche", або Мунсальвеш ("Munsalvatsche"), як називає Вольфрам фортецю Грааля, по-німецьки звучить як "Wildenburg" ("mont salvaige"; в сучасному місцевому діалекті "mount salvatge" або ще "moun salbatge"). Цю назву Вольфрам дав замість "Burg Wildenstein" - подарованого йому графом фон Вертхаймом в якості ленного помістя. Відома нам і, напевно, першопочаткова форма - "Monsalbat" (на сучасному місцевому діалекті "moun salvat" або "moun salbat"), що означає "спасенна гора". Salvatge i "salvat" походять від одного і того ж латинського слова "salvatus". Близьке значення до "gerettet" (спасенна) має слово "sicher" (надійний, безпечний) (латиною "securus", на місцевому діалекті "segur"). Гора "Salvatge" інакше називається "Salvat", і вона ж - гора ("Mont") "Segur" [тобто гора Монсегюр, - О.Г.]. Вихідна етимологія застосовувана до наявних у Вольфрама Терредесальвеш (Terre de Salbasche) і Fontane la Salvasche".
   Також печерою Фонтан ля Сальвеш називається печера пустельника Тревріцента, який, за Вольфрамом фон Ешенбахом, посвятив Парцифаля в таємницю Грааля. О. Ран співставив топоніміку переказу Ешенбаха з реальною топонімікою біля володінь графів-катарів де Фуа, а саме: біля Юсса-ле-Бен є дві печери - грот Пустельника і Джерельний грот. В останньому є великий плаский камінь, котрий всі називають Вівтарем. Також у Вольфрама замок Мунсальваш оточений Броселіанським лісом, а біля замку Монсегюр ліс називається Прісцилліанським .
   Голландський хроніст Вельденер (ХV ст.), як зазначає О. Ран, писав, що "рицар-лебідь" походить з Граалю (dat greal) - раю на грішній землі, а саксонська хроніка міста Гальберштадт говорить про Лоенгріна: "Хроністи вважали, що цей юнак, "рицар-лебідь", прийшов з гори, де в Граалі була вміщена і сутність Венери (ісп. venero - "джерело", -- О.Г.)", яку конкретизує саме Вольфрам фон Ешенбах:
  
   Земной любовью пренебречь
   Обязаны Грааля слуги.
   Ни у кого здесь нет супруги
   (О том и помышлять грешно!) ...
  
   Діаметрально протилежним вищенаведеному сюжету про Лоенгріна та Ельзу є сюжет про Гвіневеру, яка за кохання з Ланселотом засуджена до страти, але в останню мить герой рятує її, внаслідок чого гине частина рицарів Круглого Столу в Камелоті (Camelot, від імені валлійського бога війни Camalos; пор. з франц. camelot "торговець", "газетяр" > "волоцюга", "молодчик", пор.: les camelots du roi "королівські молодчики", назва організації роялістів) і розпочинається жахлива війна Артура і Гавейна з Ланселотом, яку перериває чергова зрада Гвіневери, на цей раз із сином Артура Мордредом (у німецькій версії -- Валеріном; Мордред, проте, не зрадник, а жертва обману, бо, як син Артура, не може бути носієм зла: "не може добре дерево приносити плоди погані", Матвія, 7:18). Ланселот стає пустельником. Але й Ланселот не такий вже й був вірний коханці: від нього Елейна, донька короля Пелеса та внучка короля-рибалки Палама, народила "білого рицаря" Грааля Галахада (німецький роман Ульріха фон Цацікховена розповідає про те, як Ланселот вбиває князя Галагамдрайза та одружується з його дочкою, попередньо її спокусивши, і набуває титул вбитого, а потім, під час пригод, одружується на інших принцесах, родичках своїх ворогів -- Аді, племінниці Ліньєра фон Ліморса, та Ібліс, дочці Іверета, ворога Озерної Феї і короля Додону, після смерті якого королем стає Ланселот). Іспанська ж версія цих подій -- "Lanzarote" -- розповідає лише про платонічне кохання між Ланселотом та дружиною короля Артура Генієврою.
   Вольфрам фон Ешенбах свідчив, що використав втрачену поему провансальця Кіота, джерелом якої слугувала не надто християнська легенда, а арабська оповідь про Грааль, що була знайдена в іспанському Толедо (Тотелі) та написана язичником Флегетанісом з "роду Соломона", сином араба. Останній був астрологом і, начебто, по зірках прочитав таємницю Грааля:
  
   Язычник Флегетан узнал,
   Что по движению светил
   Он тайну чудную открыл,
   И с тайны совлеклась вуаль.
   "Святыня, имя ей - Грааль", --
   Так он вскричал, когда узрел
   Слова среди небесных тел.
  
   Власне в Толедо в ХІІ ст. раббі Авраам бен Давид зібрав усі іудейські езотеричні тексти і уклав першу кодифікацію Каббали-"Передання", а поряд з Толедо містик Мойсей де Леон (1250-1305) уклав головну книгу Каббали "Зогар" ("Сяйво"), видаючи за твір Сімона бен Йохая.
   Крім того, зачинателем Каббали вважається раббі Акіба бен Йосеф, і деякі езотерики вважають, що мова йде про "духовне батьківство" Йосифа і що ним був саме Йосиф Арімафейський, який приніс чашу Грааль в Європу, коли, як свідчить "Хроніка Псевдо-Декстера", після розп'яття Христа переповнені злобою іудеї посадили на корабель без керма та вітрил Йосифа Арімафейського, воскреслого Лазаря, Марію Магдалину, Марселлу і Максиміна (деякі версії називають трьох жінок на одне ім'я Марія і Марфу, сестру Лазаря, сліпця з Ієрихону Сідонія та Сару Єгиптянку) і відправили у вигнання, аж доки корабель не прибило до берегів Провансу (Південної Франції) біля стародавньої римської фортеці Ре, неподалік від сучаного міста Лес-Сентс-Маріс-де-ла-Мер. Як відомо, тут неподалік, в заснованому ще єгиптянами місті Арль, існувала значна іудейська община (і саме тут, в Арлі, коронували двох відомих імператорів -- Константин та Фрідріх Барбаросса, вірогідно, керуючись якимсь переданням про "царственість" місця), а найімовірніше, передання про прибуття корабля з Маріями та Йосифом Арімафейським на південь Франції виникло в часі еміграції значної частини східних християн у Європу (південні Італія та Франція, Рим, Іспанія) після захоплення значної частини території Сирії та Єгипту спочатку персами, а потім арабами. На нових землях виникають численні східні монастирі, духовенство грецького та східного походження отримувало важливі посади в римській церкві, грецька мова поряд з латинською була введена в папській канцелярії та латинську літургію. В цей час з 640 по 752 рр. папський престол займають переважно т.зв. східні папи -- сирійці та греки (Теодор І, Іоанн IV, V, VI, VII, Сергій І, Сизиній, Константин, Захарій), наявні додаткові ресурси кліру дають змогу провести інтенсивну християнізацію Західної Європи, розвинути шотландські та бенедиктинські монастирі, а також організацію церковного життя в державі франків. Власне "заслузі" прибульців зі Сходу завдячуємо фактом ліквідації власної традиції у кельтських церквах (постанова синоду у Вітбі в 664 р.). Тоді ж у Рим прибув з Константинополя імператор-монофіліт Констанс ІІ, який планував заснувати в Сіракузах свою нову столицю, що була б близькою до обох частин його імперії. Надзвичайно значним став на Заході і вплив культу Діви Марії, колискою якого були близькосхідні християнські церкви.
   Крім того, південна Франція дотикається безпосередньо прямого апостольського Передання: перший Отець Церкви єпископ Іриней Ліонський (ІІ ст.) був учнем св. Полікарпа Смірнського та св. Папія Ієрапольського, учнів самого апостола Іоанна, і визнання ним "Об'явлення Іоанна" істинним мала визначальне значення у наступній суперечці в Східних Церквах IV-V ст. щодо цього тексту, його алегоричного тлумачення та погляду на грядуче земне Тисячолітнє царство (що заперечували св. Діонісій Александрійський та св. Єфрем Сірін, і тексту якого як канонічного не знали такі світочі Церкви як Іоанн Золотоуст, св. Кирило Ієрусалимський, анафематуваний пізніше вчитель Несторія Феодор Мапсуестійський, бл. Феодорит, так і общини Антіохії та Едесси).
   Робер де Борон у повісті "Йосиф Арімафейський" (кін. ХІІ ст.) пише, що начебто в 63 р.н.е., в 15-й рік Успіння Богородиці Йосиф Арімафейський з дванадцятьма учнями прибув з Франції на острів Британія і отримує від короля-язичника Арвігаруса в дар землю в Ініс Вітрін, біля підніжжя пагорбу в Гластонбері. На цьому місці архангел Гавриїл наказує Йосифу спорудити церкву, посвячену Діві Марії, де згодом виникає відоме абатство, в якому, начебто, і поховано короля Артура і куди пізніше перенесено мощі покровителя Уельсу святого Давида. Останній разом з іншим святим Тайло здійснив прощу в Ієрусалим і після повернення в Британії саджають великий фруктовий сад ("від Дола до Кая"), а в Уельсі шанують джерело св. Тейло, вода якого зцілювала, якщо її випити з черепа самого святого, піднесеного прямим нащадком сім'ї охоронців цього джерела (тобто неперервний ланцюг хранителів посудини!).
   Європейські автори настоюють, що "... Каббала не виникла серед євреїв, бо останні отримали свої уявлення від халдеїв і єгиптян". Христиан Гінсбург наводить таке передання: "...Каббала спочатку була викладена самим Богом групі обраних Ангелів, котрі утворили богословську школу у Раю. Після Падіння Ангели дуже милостиво передали цю небесну доктрину непокірній дитині Землі, щоб озброїти протопластів засобами повернутися до їх першопочаткового благородства і блаженства". Каббала розповідає про еманацію Ен-Соф через десять форм (сфер) - "сефіротів", що уявляються у формі "посудин" різної форми (за Ж. Буше) та про метод пізнання цього Дерева Сефіротів, сходження на його вершину - "кетер" ("вінець"). Містично стурбовані дослідники пропонують власне розглядати пошук Грааля як запис саме такого сходження душі каббаліста ("знизу вверх", така собі єврейська версія арійської "кундаліні-йоги"; а каббалістичні "кліпот" виявляють дивну тотожність арійським "кальпам"), де сефіроти символізуються різними рицарськими замками: "... пошуки починаються від Малхута, місця, де на Землі перебувають ворота смерті, що ведуть у життя, далі йдуть через Ієсод, ворота Великого Випадку, потім доводиться обирати одну з трьох доріг: шлях душевних мук, Нецах, ворота любові; шлях розумових пошуків, Ход, приміщення для отримання знань; і духовний шлях, що включає у себе два попередніх, але веде далі за всіх; він єдиний, ведучий в Тіферет, ворота Бачення, Краси, замок, де перебуває Грааль, що названий середньовічними авторами "чашею жаданого Раю"...".
   Тут також слід згадати відомий дослідникам факт, за яким на гравюрі з "Книги священного Євангелія" (Відень, 1555 р.) зображений св. Іоанн, який бачить розіп'ятого Христа, чиї рани проектуються на Дерево Сефірот. Рані, завданій списом Лонгіна, відповідають дві сефіри -- "теферет" ("величність"), зображена у вигляді сонця і розташована біля підніжжя "малхут" ("царство"), символізованої чашею, тобто Граалем. "... Гравюра на мові християнської каббали говорить, що Теферет, Серце Серця, відповідає крові Христа, що містить Його Дух -- вмістилище і серце Універсуму, а Малхут -- символізує присутність Божества в матеріальному світі, -- жертовну кров, яка очистила синів Адамових... Рабі ж Шнеур-Залман з Ляди вчить, що "Малхут є Приховання, вона приховує Світло Ейн Соф, ..., щоб час і простір не позбавилися свого існування навіть на нижчих". Ціль каббали -- "висвітлити" цю сефіру, що відпала від Господа, перемістити її в невидиму одинадцяту сефіру Даат, що символізує духовну досконалість. Тим самим, набуття Граалю є "просвітлення" в людині прихованого в ній божественного начала".
   На думку Ж. де Седа, ім'я толедського єврея Флегетаніс і чиїм батьком є араб (справжнім іудеєм, за "галахою", є тільки той, у кого мати єврейка; в середньовічній Франції, Англії та Іспанії певний час євреї вважалися "шевальє", феодалами нижчого рангу. Наприклад, їх видатний провідник рабейну Там рекомендував іудеям ніколи не приймати запрошення феодала поселитися в його уділі, якщо їм не буде надано ті ж привілеї, що й іншим васалам) складається з двох арабських слів Felek Tani (щоправда, не подаючи їх значення), котрими арабські астрологи позначали другу концентричну небесну сферу, котра належить планеті Меркурій (Гермес). Тим самим, начебто, виявляється зв'язок з оккультною традицією Гермеса Трисмегіста та Чашею Пізнання .
   Також слід додати, що назву "Джерело життя" має найвизначніший твір іспанського філософа-платоніка та поета іудея Соломона бен Габіроля (1021-1070), відомий латинському світові як Авіцеброн і який прагнув до знання, яке виводить за межі чуттєвого світу і яке дарує "звільнення від смерті" і з'єднання із "джерелом життя". Свою концепцію Габіроль сформулював на основі вивчення ісламського філософа-містика Ібн Масарри (883-931) та групи енциклопедистів з Басри, відомих як "Братство чистоти" ("Іхван аль-Сафа"). Саме Ібн Масаррі сформулював містико-езотеричне вчення, "... спрямоване на єднання людини з "руханійа", або духовною реальністю прихованого буття, яке стверджувало абсолютну простоту та невимовність рухаючого нерухомого першого Буття і настоююче на творінні як еманації і на існуванні різних категорій душ (індивідуальні душі як еманації Душі світу), їх реінкарнації", а сам процес еманації та творіння -- результат Божественної волі і навмисної дії (всупереч невольової еманації у Платона і гностиків), яка, за твердженням "Братства чистоти", створила "із нічого" Інтелект ("файід", "аль-Акль"), еманація якого поступово стала надавати форму існуючому Всесвіту. Відповідно Ібн Габіроль наводить езотеричну інтерпретацію біблійних символів (наведена Авраамом ібн Езрою), за якою Рай являє присутність Бога, ріка, яка витікає з Раю, символізує універсальну (першу) матерію, котра витікає із сутності Бога. Чотири її потоки -- чотири першоелементи (вогонь, повітря, вода і земля); Адам -- це раціональна душа, Єва -- тваринна душа, а Змій -- душа рослинна, або "вожделеющая", який спокушає Адама спробувати плід з дерева пізнання, що означає запановування нижчої душі над розумом, результатом чого стає зло і гріх, і людина виганяється із Саду, тобто стає виключно тілесною істотою. Але єдиним зв'язком між найнижчими рівнями буття та джерелом життя є універсальна (перша) матерія, виступаюча в образі "вселенської ріки". А отже, вона є й умовою можливого повернення до Першоджерела.
   Також саме поет і філософ Ієгуда бен Галеві (1080-1145) мешкав у Толедо, вже відвойованому іспанцями, й писав містичні вірші й іспанською. Г. Гейне зауважував, що "у нього була душа глибша, ніж морська пучина".
   У Толедо в 1130 р. архієпископ і великий канцлер Кастилії Раймундо спільно з архідияконом із Сеговії Гундісальво організував при Толедському соборі школу перекладачів з арабського, які познайомили європейців з багатством творів Аверроеса, Авіцеброна та інших. Піздніше традиції Толдської школи підтримувалися при дворах кастільських королів Фернандо ІІ Святого (1214-1252) та його сина Альфонса Х Мудрого (1252-1282). За часів останнього, зі схваленням самого Папи Римського, в 1260 р. був створений латино-арабський інститут, діяла перекладацька школа в Мурсії. В кінці ХІІІ ст. каталонський письменник Льюль (Луллій) засновує аналогічну школу-монастир на острові Майорка і сам пише багато праць арабською.
   Толедо згадується у поемі про короля Родріго (ХІ-ХІІ ст.) як місце таємничого зачарованого палацу "Дім Геркулеса", куди доступ був заборонений навіть королям. Останній вестготський король Родріго порушив цю заборону, ввійшов у палац і виявив там скриню, в котрій лежало полотно із зображенням маврів. Напис під малюнком зауважував, що король, який відкрив скриню, побачить, як його землю завоюють ці люди. Спокуcивши Каву, доньку графа Хуліана Сеутського, Родріго став причиною того, що граф закликав на допомогу мусульман. Справа закінчилася завоюванням Іспанії маврами, а Родріго втікає в Португалію, сповідається там одному відлюднику і виконує покуту -- заради спасіння своєї душі лягає у домовину, наповнену зміями, котрі заживо з'їдають його.
   Начебто саме Кіот в місті Анжу виявив предків героя Грааля Парсифаля (Parsifal, Parzival; на нашу думку, походить від франц. par ce val "цією долиною" (ісп. parama "долина серед гір", півн.-італ. barma "печера", хетт. peruna "скеля" ~ слов. "парень" -- "той, хто пройшов ініціацію в юнаки"). Адже "... Принциповою умовою подорожі-в-пошуці сакрального, умовою шляху до Грааля є вимога йти туди, не знаю куди, щоб найти те, не знаю що. Ми чітко бачили цю умову і в рицарських романах "Ось їде він дрімучим лісом, не знаючи дороги ...", і в давніх міфах, і в народних казках"). Пов'язування імені Персефаль з поняттям "проходу через щось" цікавим чином співставляється з поняттям "ініціація" -- "він пройшов через випробовування" (he got through the examinations).
   Інші версії тлумачення імені Персифаля -- латин. percer "різати, свердлити" + bellement; французьке переосмислення Perlesvaus, від perle "перлина" + (s)vaus (~ нім. See "море", хуррит. šewe "вода", урарт. šue "море, озеро", вірм. cow "море, озеро").
   У Ешенбаха Парцифаль є сином іспанки Герцелойди та анжуйського короля Гамурета, сина короля Гандіна:
  
   Запомни: сын твой - внук Гандина,
   В нем кровь анжуйская течет,
   Потомок он Фата-Морганы,
   Что, расставляя в сердце раны,
   На подвиг рыцарей влечет .
  
   Парцифаль, проте, править в столиці Конвалуа двох інших королівств (Валезія, Норгальс), які від свого нареченого Кастіса отримала в дар його мати Герцелойда ("скорботна серцем"), найліпша з двадцяти п'яти "граальських дів", дочка короля Грааля Фрімутеля. Родовим гербом Парцифаля було зображення пантери, хоча на час служби його батька маврам гербом був якір (пор.з топонімічим іранським терміном "лянгар" -- "якір, маятник", "зупинка, стійбище", надзвичайно популярний на півдні Середньої Азії, в Таджикістані, Афганістані та Ірані, з яким споріднені хінді langar, грец. agkyra, лат. ancora, нім. anker, рос. "якорь", фр. ancre, англ. anchor і в один ряд з якими може бути співставлений родовий для Парцифаля топонім Анжу).
   О. Ран та А. Сапковський вважають, що під Кіотом тут мається на увазі провансальський трубадур Гійот, пов'язаний з Альфонсом ІІ Арагонським (1162-1196), об'єднувачем Каталонії, Арагону, Валенсії та частини Провансу, та тамплієрами. Гійот де Провін (Giot von Provins) -- автор "Біблії", в якій сатирично зображалися різні сторони його епохи. Проте Ж. де Сед, зазначаючи, що Кіот довідався про Грааль в місті Тотель (Толедо), схиляється до думки, що під Кіотом Вольфрам фон Ешенбах мав на увазі каноніка в Сент-Антонені Гійома (Гійота, Гільєма) де Туделя, геоманта (знавця арабського народного гадання), автора "Пісні про хрестовий похід на альбігойців". Він був родом з порубіжжя Наварри і Арагона, але писав по-провансальськи. Належав до оточення графа Бодуена, брата вождя альбігойців тулузького графа Раймона VІ.
   Проте вірогідніше, як на нас, що в імені Кіота -- натяк на "першого трубадура" Гійома IX Анжуйського, внучкою якого була Алієнора Аквітанська, яка за першим чоловіком -- французька королева, а потім -- дружина англійського короля Генріха ІІ і мати королів Річарда Левине Серце та Іоанна Безземельного (в епосі мати Парцифаля теж двічі заміжня). Багато поетів того часу було пов'язано з двором її дочки Марії Шампанської.
   Щодо Анжу, то саме тут в 851 р. франкський король Карл Лисий був змушений визнати за вождем бритів Арморики (валлійців, які переселилися з Британії на континент) Еріспое, сином Номіное, королівський титул ("Аннали Сен-Бертена"), безперечно, керуючись якоюсь певною традицією цієї землі могутнього племені венетів. Донька франкського короля була видана заміж за сина короля Арморики. Останнім бритським королем був Алан Великий, після смерті якого на поч. Х ст. наступні кельтські правителі Бретані чомусь могли претендувати тільки на титул герцога і перенесли свою столицю в легендарний Нант. Саме тут став в 1186 р. герцогом Артур І, син герцога Жоффруа та внук короля Англії Генріха ІІ Плантагенета. Саме з ним воскресла надія на відродження кельтської могутності на обидвох берегах Ла-Маншу, як це було в епоху його британського тезки короля Артура, племінником якого і був шостий король Арморики Хоель. Але в шістнадцятирічному віці Артура І підступно вбиває рідний дядько, узурпатор англійського престолу Іоанн Безземельний. Спадкоємницю престолу Артура І видають заміж за родича французького короля П'єра де Дрьо, прозваного П'єром І Моклерком і відомого в історії як хоробрий учасник Сьомого хрестового походу (1250 р.).
   Вважають, що Персифаль відомий валлійцям як Перідур (Прідері). Він доторкається до чарівної золотої чаші друїда Ллуїда (пор.: король Ллюд заснував Каерлуд, теперішній Лондон, і визначив центр острова Британія в Оксфорді). Перідур - свинопас, син Ефравка або син Вдови, а епічний переказ валлійської "Мабіноги" у своїх Першій та Третій "вітках" розповідає про короля Діведа Прідері ("Турбота"), сина Пуйлла (pwyll "мудрість"), короля Аннуна, і Ріаннон ("Велика королева"). Перідур ворогує з Гвідіоном, сином Дона, зазнає поразки і гине.
   Також пошукові Грааля присвячені твори французького трувера Кретьєна де Труа "Персеваль, або Легенда про Грааль" (присвячена Філіпу Фландрському; писалася в 1181 - 1191 рр.). Ім'я поета можна перевести ледь чи не "троянський Боян/християнин", тобто боягуз, а його герой -- "pucelle", боягуз-цнотливець, котрий найсмішнішим чином постійно прогаює можливості, тобто зустрічних на шляху дам та прояснення таємниць. Все це цікавим чином перегукується з "Обширним, невигаданим і дуже пріснопам'ятним Життєписом якогось простосовісного, диковинного та рідкісного бродяги або ваганта на ймення Мельхіор Штернфельс фон Фуксхейм", виданим якимось невідомим видавцем Йоганном Філліоном в 1669 р. в маловідомому містечку Монпельгарте під редакцією якимось Германом Шлейфхеймом фон Зульсфортом. Згодом було видано як посмертний твір останнього продовження книжки під назвою "Затійливий Сімпліціссімус Continuatio або Продовження і кінець", а ще через кілька років згодом тим же видавцем були видані аналогічні "подражанія" Сімпліціссімусу. Реальним автором твору був протестантський бургомістр ("претор") верхньорейнського містечка Ренхен Ганс Крістоф фон Гріммельсгаузен (1621-1676). Як і Парсифаль, герой книги вихований в глухому лісі далеко від нещасть цього світу, і останній теж вторгається у його ідилічний світ у вигляді рицарів, як і Парсифаль у блазеньскому спорядженні, Сімпліціссімуса зодягають у одежу блазня -- теляча шкура з довгими вухами. Згодом, пройшовши мандри та випробування у чужих землях, стикаючись з мудрецями, ворогами та відьмами, як і Парсифаль, набуває статусу рицаря-ландскнехта, також довідується таємницю свого народження (син сестри історичного, часів Тридцятирічної війни, шведського генерала Якоба Рамзая, 1589-1638, коменданта фортеці Ганау, а батько героя -- благородний чернець-відлюдник, який і виховав Сімпліція), одружується, у нових мандрах дістається сходу (Московії, Татарії, Кореї, Східної Індії, Туреччини) і після житейської суєти, як і Парсифаль, зрікається світу і стає відлюдником на Моховій горі біля Рейну, а потім -- на незаселеному острові. Цікаво, що поява "Сімпліціссімуса" контамінується у часі з пророцтвом протестанта-"розенкрейцера" Філіппа Ціглера, який у своєму творі "Theatrum Europaeum" (1636 р.) провістив нове пришестя Христа, але не тілесно, а духовно, і що фізичним виконавцем своєї волі він надішле нового Давида -- пастушка, який переможе Голіафа (папство і Габсбургів), перегукуючись в цьому з пророцтвом Йоганна Пластраріуса, який у своєму "Чарівному одкровенні" (1620 р.) проголосив, що з лісів Богемії вийде "Лев рикаючий" (за іншими пророцтвами -- "Білий Лев"), маючи на увазі Фрідріха Пфальцського, прообразом якого називає гогенштауфенського імператора Фрідріха Барбароссу, який протистояв папі Інокентію IV і який до свого "другого пришестя" спить в печері Кіфгейзеру. Після смерті Фрідріха в 1632 р. від чуми новим левом був проголошений шведський король Густав ІІ Адольф Ваза (правив у 1611-1632 рр), але після його загибелі власне постало пророцтво про майбутнього "імператора-визволителя", який народиться у "низькій" (неблагородній) німецькій родині.
   Ба більше. В цьому контексті героя-простачка виявляється й візантійська паралель розповідям про Персеваля/Сімпліціссімуса. Це, на нашу думку, агіографічний переказ про Філарета Милостивого, типологічно співпадаючого з фольклорним простачком-дурником (буквально слідує за чужими вказівками, не розуміє простих речей, байдужий до природних законів, здійснює безглузді добрі вчин ки, що неодмінно приводить до різноманітних глупств), котрий, як і його фольклорні побратими, зрештою торжествує, отримує незліченні багатства і родичається з імператорським домом. Філарет візантійської агіографії виявляється дідом Марії з Амнії (Пафлагонія), яка стає дружиною імператора Константина VI Багрянородного (780-797), а друга внучка була видана заміж за лангобардського короля Аргуса, а син Іоанн став імператорським спафарієм. Сам Філарет, навіть коли став багачем, приховує це, продовжує вести скромне життя, здійснює подвиг милосердя і удостоюється Царства Небесного. В часі його смерті в віці 90 років (у 792 р.) все приміщення наповнилося ароматом.
   Образові Грааля присвячені, крім вищезгаданого твору німця Вольфрама фон Ешенбаха ("Парцифаль", бл. 1200 - 1210 рр.), твори бургундського поета, клірика з Франш-Конте Роберта де Борона "Йосиф Аримафейський" ("Iosep Abarimatia"), "Історія Грааля ("Estoire dou Graal")" та "Мерлін і Персеваль", анонімні французькі "Perlesvaus Le Haut Livre du Graal", "Perceforest", англійського рицаря Томаса Мелорі "Le Morte d'Arthur" ("Смерть Артура", написана в 1469 р., опубл. в 1485 р.), анонімний "Цикл Вульгати" ("Історія Святого Грааля", "Історія Мерліна", "Книга Ланселота", "Пошук Святого Грааля" ("Demanda del Santo Grial") і "Смерть Артура", 1215-1236 рр., де-якими дослідниками авторство "Смерті Артура" приписується Готьє Маппу, оксфордському архієпископові, приналежного до свити короля Англії Генріха ІІ Плантагенета), записаний монахами-цистерціанцями за порадою святого Бернара Клервоського. Тут слід додати, що "... в молодості святий Бернар молився перед чорною Богородицею... Святий молився кельтській богині у церкві Сен-Вуарля, і вона видавила з грудей три краплі молока, котрі скотилися на вуста майбутнього засновника ордену тамплієрів, і зауважте, саме Бернара великий Данте розташовує у "Божественній комедії" в раю, в центрі Троянди ...".
   Альбрехт фон Шарфенберг (1270 р.) продовжив розповідь фон Ешенбаха "Тітурель" (ім'я хранителя Грааля) у своїй власній поемі "Новий Тітурель", яку присвячує цареві Іоанну та ролі Грааля в Індії (книга ІІІ. гл. 40 - 41). Тут, як зазначає Н.А. Бондарко, тенденція зображення замкнутого сакрального простору, пов'язаного з Граалем, отримала своєрідну інтерпретацію. Якщо у Вольфрама фон Ешенбаха, зазначає німецький вчений М. Верлі, зустрічається лиш тільки одна згадка про храм Грааля (у 16-й книзі) у зв'язку з хрещенням Фейрефіца, зведеного брата Парцифаля, то у його продовжувача "вольфрамівський замок став величезною ротондою, котра за допомогою досягнень візантійсько-іранського зодчества збудована як відображення і осердя всього тварного космосу, як візіонерська архітектура". Описуючи у всіх деталях архітектурну конструкцію храму, зазначає Н.А. Бондарко, Альбрехт опирався головним чином, на два біблійних приклади словесного зображення сакрального простору -- храму Соломона (3 Цар. 5:15-32; 6, 1-38; 7, 13-51; 8, 1 - 9, 9; 2 Пар. 3-7) та Небесний Єрусалим (Об'яв. 21: 10-22). Зокрема, храм, дарований Тітурелю і його нащадкам Граалем, осмислюється як аналог (wider wag) храму Соломона: got rainer gir ie gebende waz me dann si wвr gernde / Do dirre kung so lebende nach wird waz got wert in stuire wernde / Dw wider wag der gabe salomones / Do er so werdeclichen stifte tempel domini des trones (Nyholm: 366). Цікаво, що у Біблії є опис певного ідеального храму, що виник під безпосереднім впливом реального храму Соломона, а саме, храму з видіння пророка Ієзекіїля (Ієзек. 40: 1 - 42, 20; 43: 13-17).
   "... Альбрехт не тільки "будує" храм Грааля (строфи 298-440), але й алегорично витлумачує його в промові Тітуреля, зверненій до нащадків короля (строфи 500-602). У "Молодшому Тітурелі" реалізуються, таким чином, дві форми середньовічної богословської творчості - вербальне конструювання ідеального замкнутого простору та алегоричне витлумачення цього простору". Відповідно вважається, що автор "Нового Тітуреля" при описі храму Грааля опирався на середньовічну традицію алегоричного витлумачення храму як-от: 2-га книга "Гомілій на книгу Ієзекіїля" Григорія Великого (Homiliae XL in Ezechielem; l. II, PL 76, 933-1072), трактати Беди Високоповажного "Про Храм Соломонів" (Liber de templo Salomonis; PL 91, 735-808) і "Про Скинію та начиння її" (De tabernaculo et vasis ejus, ac vestibus sacerdotum; PL 91, 393-498), Гуго Сен-Вікторського "Про Ноїв Ковчег в моральному сенсі" (De arca Noe morali; PL 176, 617-680) і "Про Ноїв Ковчег у містичному сенсі" (De arca Noe mystica; PL 176, 681-704), Ріхарда Сен-Вікторського "На видіння Ієзекіїля" (In visionem Ezechielis; PL 196, 527-600), завершальний розділ трактату "Веніамін Старший" "Декілька алегорій Скинії Заповіту" (Benjamin major. Lib. V: Nonnullae allegoriae tabernaculi foederis; PL 196: 191-202), трактати 1-ий і 2-ий із триптиху "Пояснення труднощів, котрі виникають під час тлумачення Скинії Заповіту" (Expositio difficultatum suborientium in expositione tabernaculi foederis; PL 196: 211-242). У всіх цих творах, резюмує Н.А. Бондарко, присутні два значення храму, нерозривно поєднані між собою: праведна людина (храм -- її душа, де мешкає Бог) і Рай -- внутрішній (у душі людини) і зовнішній (Царство Небесне).
   Апофеозом поеми Шарфенберга стає перенесення замку Грааля Монсальват до Індії на молитовне прохання Парсифаля та пресвітера Іоанна. Через це Тітурель, який 500 років був охоронцем Грааля, в райському спокої помирає. Начебто, Парсифаль десять років був царем Індії під іменем Іоанна. Але через те, що в тузі за сином помирає мати Парсифаля, він змушений віддати владу пресвітеру Іоанну. За іншою легендою, романський цар Мануель (тобто візантійський імператор Мануїл Комнин) прибуває у царство Іоанна та залишається жити у цій країні .
   Старофранцузький роман про Грааль "La Queste del Saint Graal" розповідає, що Парсефаль (Персеваль, Персиваль) та Галахад (Галаад) перевозять чашу Грааля у східну країну Саррас, у "духовний замок" - "palais spirituel", де надалі поховані і самі герої поеми. Іноді він називається Chastiax de Joie "Замок (chateau) радості", Chastiax des Armes "Замок зброї / герба", а у Ешенбаха - "Шатель Марвей" (Chastel de Merveilles "Замок Чуд", а країна, відповідно, -- "Терремарвей"). Іноді країна називається не Саррас, а Корбенік або Карбонік (від франц. Cors Benoitt -- "благословенний ріг", тобто міфічний ріг достатку). Також у романі "Grand St.Graal" чаша (chalice > Galicie) переноситься з Британії до якоїсь східної країну.
   Саме в місті Саррас у Спустошеній (Мертвій) землі (Waste Land; у "Смерті Артура" королевою Спустошених земель є сестра короля Пелінора і тітка Парсиваля; прихильники "катарської версії" про Грааль вважають, що тут мається на увазі спустошений від хрестового походу південь Франції) три шукачі Граалю -- Галахад, Персеваль і Борс -- потрапляють до в'язниці за наказом тамтешнього тирана Есторанса, де їх підтримує їжею і питтям сам святий Грааль, що чудесним чином з'являється (тут містична чаша Причастя в переказі про рицарів-прочан дивним чином протистоїть сказанню про "Ходіння за три моря" психотика-московита Афанасія Нікітіна, який в часах своїх мандрів стурбований лише тим, що не може отримувати в Індії Причастя!). Це, як на нас, наводить на паралель з "Житія св. Макарія Римського" (у руській версії -- "Хожение трех иноков"), за якою три іноки -- Феофіл, Сергій та Ігіін -- прибувають в Індію, до місця, де закінчується небо біля залізного стовпа, і потрапляють у в'язницю без їжі та пиття. Але через десять днів тюремники виявили, що вони живі, і, дивуючись, кам'яними прутами виганяють їх із країни. Також постає згадка "Мучеництва Артемія" (приписується Іоанну Дамаскіну або Іоанну Родоському) про трьох отроків, яких замучив імператор Юліан Відступник (з неодмінним епітетом "тиран") в Антіохії та про дукса Александрії (тобто префекта Єгипту) аріанина Артемія (друга попереднього імператора-аріанина Констанція, за наказом якого він доставив у Константинополь мощі апостолів Андрія, Луки та Тимофія), який, кинутий на 15 днів у темницю, отримує їжу та розраду від самого Спасителя, який звертається до нього зі словами: "Раз ти сповідував Мене на землі перед царями й тиранами, то я увінчаю тебе перед ангелами моїми". А поряд із життєписом Артемія наводиться у зведенні агіографій оповідь про мучеників Євгенія та Макарія, і трьох сповідників, зрештою, висилають в Мавретанію.
   Переказ про Йосифа Арімафейського, що відомий в Англії вже з VІІ ст., існує також у грузинських та інших східних джерелах, але в них говориться, що цей проповідник обмежився винятково територією Галілеї та сірійського Діосполя. А. Веселовський вважає, що легенда про Британію появилася через нерозуміння переписувачами слова Bethanea (Віфанія) в тексті про Йосифа Аримафейського, який, начебто, приніс одн із хрестоносців із близькосхідної Едесси, та ототожнення його за написанням з Britannia (хоча, можливо, сірійський переказ про чашу Йосифа був відомий набагато раніше християнським діячам Заходу Ієроніму, Іларію з Пуатьє та іншим, які здійснювали поїздки в Сірію, де вони вивчали грецьку, давньо-єврейську та сірійську мови). До того ж переписувачеві була відома кельтська містерія "гобнія" з магічним Казаном Переродження Аравна, короля Аннуна (Ханаана?), який добуває король Артур з друзями, і він вважав, що текстом про Чашу Йосифа Аримафейського лише "раціоналізував" міф, очистив християнську істину від язичницьких перекручень.
   М. Реріх співставляє переказ про чашу Грааль з легендою в "Джатаці" про чашу Будди, що зберігалася буддистами в монастирі в Пешаварі (Пурушаіурі), яку в 400 р. бачив ще китайський мандрівник Фа Сієн. За його описами, вона була з переважаючим чорним кольором каменя мугаванн і дуже були помітні лінії країв чотирьох чаш, що увійшли в неї. За даними іншого мандрівника, Сюан-Цзана чаші вже на 630 р. не було у Пешаварі, а перенесена була десь у Персію або Карашахр. Тут вона "зникла" і начебто буде знову явлена з настанням "ери Шамбали". Перси називали її чашою Джамшида (тотожного авестійському персонажеві -- першолюдині Йїмі). В цій чаші, начебто, відображалося все, що відбувається у світі. Свого часу Омар Хайям присвятив їй окремий рубайят:
  
   Джамшида чашу я искал, не зная сна.
   Когда же мной земля была обойдена,
   От мужа мудрого узнал я, что напрасно
   Так далеко ходил -- в моей душе она.
  
   "... У культах Зороастра зображається чаша з полум'ям. Та ж палаюча чаша відчеканена на давньо-єврейських шеклях часів Соломона і давніше. В індуських розкопах епохи Чандрагупти Маур'ї бачимо те ж саме могутньо стилізоване зображення... На тібетських зображеннях бодхісатви тримають чашу, що квіте язиками вогню. Пам'ятаємо чашу життя друїдів. Горіла чаша Грааля. Не уявою, а саме ділами сплітаються великі вчення всіх віків. Язик чистого вогню".
   "... Мітраїзм обожнював чотири стихії, з котрих ... складався всесвіт. Часто відтворена алегорична композиція, в котрій лев символізував собою вогонь, кратер -- воду і змія -- землю, зображала боротьбу стихій, що протистоять одна одну і вічно пожирають одна одну... Змія часто повзе до чаші або навіть залазить на неї, обвиваючи знизу її основу або ручку, явно для того, щоб випити її зміст. Лев, у свою чергу, часто лежить перед змією і спостерігає за нею, в інших композиціях він загрозливо прямує до кратера або кладе на нього обидві лапи, щоб заволодіти ним, або присідає на задніх лапах, готовий кинутися на ворога, щоб відібрати у нього їжу".
   У Фірдоусі в "Шах-наме" є переказ про те, як Іскандер (Александр Македонський) під виглядом гінця власноручно викрадає у перського царя Дарія "золоту чашу", наповнену коштовним камінням. Також чашу, в якій вода перетворюється на вино або вино просто не закінчується, Іскандер отримує в подарунок від таємничого царя Кейда перед походом в Індію на царя Фура (Пора).
   "... Тантала, -- говорить глава індійських мудреців Іарх піфагорейцеві Аполлонію Тіанському (Тантал -- лідійсько-фрігійський міфічний володар і, звісно, близький анатолійському філософові, -- О.Г.), -- хоча він-то був праведний і поділився з друзями подарованим від богів безсмертям, позбавляють їжі та питва... А я бажаю, щоб вони дали йому хлюпатися в цілому озері нектару, котрим пригощав він інших настільки людинолюбно і щедро!" З цими словами Іарх показав на статую зліва від себе: на ній було написано ТАНТАЛ. Статуя ця, заввишки у чотири лікті, зображала мужа літ п'ятдесяти, одягненого на арголідський лад (у короткий хітон без рукавів, як у дорійців,-- О.Г.), хоча й закутаного в плащ (довгий гіматій, -- О.Г.), як у фессалійців, -- він привітливо простягав чашу, за розмірами вартісну для одного охочого, а в чаші тій вирував, не переливаючись, однак, через край, якийсь таємничий напій..." (Флавій Філострат, "Життя Аполлонія Тіанського", 3: 25). Цей досі непояснений дослідниками образ індійського Тантала може, на нашу думку, бути витлумаченим саме в контексті наставника Мінанатхі (Маччханди) -- аватари Шіви Бхагавана, якого називають "хранилищем нектару співстраждання" (карунамрітаварідхі), який ще наділяється епітетами "милосердний", "володар всього рухомого і нерухомого", "той, що сам світиться", "буття-свідомість-блаженство", "той, хто дарує звільнення", "чия сутність -- чиста саттва" ("Маханірвана-тантра", 1:5-10; "Куларнава-тантра", 1:2-8).
   "... Бхайшаджья-гуру-Якусі -- якийсь милосердний лікар, протягом багатьох життів вирощував у собі "коріння добра", дав "головну обітницю", що якщо він стане буддою, то буде зцілювати усіх страдаючих. Зображають цього будду тримаючим в руці горшочок із зіллями, часто у супроводженні двох бодхісаттв -- Сонячного і Місячного світла (яп. Нікко і Гекко), вони утворюють класичну тріаду будди Якусі. Ці бодхісаттви, котрі у людському житті були синами нашого милосердного лікаря, символізують, що їх батько приходить на допомогу завжди -- і вдень, і вночі. Саме цю скульптурну композицію і помістили за наказом імператора Темму...".
   "Сузір'я Чаші Вакха розташоване між Раком і Левом, показуючи, що саме там вперше оп'яніння починає заволодівати душами, котрі потрапляють під вплив Вакхового напою. Супутник оп'яніння (Вакх) починає проникати в душу саме в цьому місці" (Макробій, V ст.).
   Більшість окультистів вказує на те, що Грааль тут символізує ті блага, котрі виникають від близького спілкування з "божественними істотами" і що греки називали "епоптей" ("споглядання" -- третя і вища ступінь в Елевсинських містеріях), а причетника (стража, свідка, яким, зокрема, за Піндаром, був Піфон) -- "епопт". Крім того, виступає народна етимологізація "магістра" (існує навіть рицарський ступінь "рицар-магістр" поряд з "рицарем-бакалавром") саме як "чашника" (у короля Артура чашниками Круглого Столу були командири артурової кінноти -- виночерпій Бедуер, намісник Нормандії, і кравчий Кай, намісник андекавів у "горностаєвій шубі"): у римській традиції magistrer equitum "начальник кінноти-рицарства" одночасно помічник диктатора, де корінь magis "більше, більшою мірою" (звідси поняття magnates "вожді, начальники") співставився із запозиченим грецьким словом magis, род. відм. magidis "чаша, миска, блюдо" (у Плінія Старшого, І ст. та в "Digesta", VI ст.).
   Під стінами Саррасу перед цим європейські рицарі ховають сестру Парсиваля, яка загинула на шляху до міста в Мертвому Лісі, бо змушена стати жертвою "данини крові" (певна володарка замку може вилікуватися, якщо її вимажуть кров'ю цнотливиці, зібраною на срібному блюді). Т. Мелорі навмисно зазначає, що даний факт не буде ним пояснений з причини страшного характеру самої містерії. Проте відомо, що в ритуальному кровопусканні та недопущенні, щоб кров згорталася (для цього жертву тримали зануреною у води ріки чи озера), звинувачували катарів. Також, згідно з європейськими переказами епохи Просвітництва, в 1610 р. була страчена (замурована живою у замковій горі) якась трансільванська графиня Елизавета Баторі за те, що, бажаючи продовжити вічну молодість красу, купалася у крові молодих дівчат.
   Цей мотив дав підстави Л. Гарднеру трактувати Святий Грааль саме як Sang Royal "Кров Королівську", вважаючи, що через шлюб представника Меровінгів з Сарою, дочкою Марії Магдалини та Ісуса Назарянина, на західну традицію сходить благословення біблійної традиції.
   До цього слід додати, що у біблійній традиції поняття "кров" і "душа" передаються одним терміном "нефеш" (що навіть породило такий ексцес в уявленні єговістів як заборону на переливання крові). При посвяченні Аарона та його синів у жерці здійснювався обряд помазання кров'ю овна, за яким наносили кров жертви на край правого вуха і великі пальці на правій руці і на правій нозі (Вихід, 29: 20-21; Лев. 8:23-24. 30).
   Антитезою трьом шукачам Граалю виступають три брати -- сини графа Хернокса, які кохаються з власною сестрою та ув'язнюють свого батька.
   Через рік після полону рицарів помирає тиран і населення обирає своїм королем Галахада. Через рік після смерті Галахада чаша Грааля і спис чудесним чином зникають. Його наступником стає Борс Ганський, а Персеваль стає монахом. Через певний час Персеваль помирає, його ховають поряд із сестрою та Галахадом у храмі, а Борс повертається додому в Логрію.
   У Вольфрама фон Ешенбаха володар-тиран -- це чародій Клінгзор, який ув'язнив в "Чарівному Замку" 400 дів, але їх визволяє рицар Гавейн. Серед них були його бабуся, мати і сестра. Після цього Гавейн перемагає страшного Грамофланца, вбивцю Сідегаста, коханого Оргелюзи. Власне зійшовши з розуму з горя, Оргелюза й посилала багатьох рицарів на бій з Грамофланцем, в тому числі й короля-рибалку Анфортаса, під час якого він і отримав свою страшну рану. Перемога Гавейна над страховиськом завойовує серце Оргелюзи і він стає володарем "Чарівного Замку".
   Тут цікаво навести паралель з вищезгаданим тиранічним "стражем" Піфоном, якого перемагає Аполлон, що прибуває з Гіпербореї на білих лебедях (або верхи на грифоні) і на місці перемоги встановлює Дельфійський оракул (delfys -- "матка", delfax -- "свиня" ~ хетт. hwelpis "молода тварина", санскр. garbhah "тварина") в Афінах, який виявляє в подальшому тенденцію до зближення з Елевсинськими містеріями.
   Сюжет в епосі про Грааль про наступність влади від "пораненого короля"-охоронця реліквій Грааля цікавим чином перегукується із сюжетом італійського епосу про Бову д'Антоніо (пор. з тим, що тиран королівства Грааля Клінгзор -- сіцілієць), відомим і на Русі як епос про Бову (Бавву)-королевича, який бореться за належне йому за правом місто Антон (наприклад, білоруський текст познанського рукопису кінця ХVI ст.). Щоправда, "пораненим королем" тут є сам убивця батька королевича -- тиран Додон (натяк на слово "титан" у значенні "богопротивник"; але у романі Ульріха фон Цацікховена про Ланселота розповідається про короля Додону Іверета і що на його доньці Ібліс одружується і набуває титул короля Ланселот Озерний).
   Отже, Бова і його друг Террі прибувають до замку під виглядом лікарів, а заховане неподалік військо за поданим сигналом повинне увірватися у ворота замку. Бова, щоправда, не вбиває Додона, а проганяє його з країни. Однак в іншій версії (англо-норманській початку ХІІІ ст., старішого за часом запису) Бова страчує Додона (тут це "імператор Германії"), зваривши його живцем у розплавленому свинці або (в англійському народному романі) в казані з киплячою сіркою. Тобто тут використані казково-авантюрні мотиви (пор. з казкою про Коника-Горбоконика та тим, як цар-тиран, маючи намір стати знову молодим, кидається і гине у киплячому казані). Власне О.М. Чунакова співставила цей мотив із перським переказом в книзі "Карнамак" про засновника держави Сасанідів Ардашира, який аналогічним чином -- розплавленою міддю (roy) -- вбиває мешканця драконічного замку Хробака ("Кірма"). Також дотичність хробака до еліксиру молодості (безсмертя, зцілення) є "загальним місцем", "бродячим мотивом" на євразійському просторі.
   Білоруська "Гистория о некоем храбром витязе и о славном богатыре о Бове Королевиче" (а також російські та українські казкові лубкові версії) розповідає, що Бова був сином короля Гвідона (Кавідона; білоруська казкова версія називає Гвідіона "королем на ім'я Великий", а в російських -- Елізар) і Мілітриси, дочки короля Кирбича (Кірбіта). Батько віддав Мілітрису за Гвідіона проти її волі, сватом був конюший Лічард. Мілітриса, ненавидячи чоловіка, вступила у змову з королем Додоном: той з'явився з військом в умовлене місце, туди ж вона відіслала Гвідона на полювання і Додон зарубав його (пор. з германською сагою про вбивство Зігфріда). Сінбалда, дядько Бови, розповів йому про те, що трапилося, і спробував утекти з племінником, але Додон встиг захопити хлопчика, бо вбивці приснилося, що Бова, озброєний мечем і списом, готовий пробити йому серце. Довідавшись про цей сон, мати Бови, заради любові до Додона, вирішила вбити сина, посадила його у в'язницю і не давала їжі. Потім вона наказала дати йому три отруєні хлібини. Але дівчина, яка принесла Бові хліб, попередила його і залишила двері тюрми відчиненими. Хлопець утікає на корабель, потрапляє до короля Зінзовея (Зензевія) і стає у нього старшим конюхом. Між Бовою і дочкою Зінзовея Дружненою (Дружневною, версії -- Полеміса, Наяна) спалахує кохання, він на турнірі перемагає суперників -- короля Маркобруна і турецького принца Лукапера Салтановича за допомогою меча-кладенця, подарованого йому коханою, та богатирського коня, подарованого її батьком-царем. Бова вирушає у рицарські мандри і потрапляє у полон до царя Салтана, де його дочка Мільчігрія намагається навернути його в свою віру. В цей час Дружнена змушена дати згоду на шлюб з Маркобруном, обумовивши лише рік відстрочки. Бова повертає собі чарівний меч і, не впізнаний нареченою, йде з нею в конюшню, де прикований його богатирський кінь. Побачивши господаря, кінь розриває сімдесять ланцюгів і скаче героєві на груди. Бова відкривається Дружнені, вони втікають, але за ними кинувся в погоню Полкан ("від пояса до голови людина, а від пояса до ніг пес"), аж доки принцеса не мирить їх (в англійській версії другом і слугою Бевіса з Хемптону стає велетень Аскапард). Потім відбувається наступна пригода -- спочатку пропадає Бова, потім -- Дружнена з двома дітьми (Скірб і Волостим). Бова потрапляє власне у рідні місця і, як розповідалося вище, розправляється з Додоном, пробачає рідну матір ("син не повинен бути суддею матері") та зустрічається з власними дітьми, яких матір спрямувала на пошуки батька....
   Ім'я батька Бови Гвідон та колізії з рідною матір'ю, на наш погляд, прямо відсилають до кельтського континууму, де присутній валлійський міф про вихованця мага Гвідіона (сер.-валл. gwydyat "знав") бога-героя Ллеу (Луга), мати якого, Аріанрод, не бажала дати синові ім'я, щоб він не носив зброю і не одружився. І саме аналогічним чином, прагнучи порятувати від рицарської долі, поводить себе із сином мати Персеваля.
   Але, на наш погляд, можна запропонувати версію, за якою епоси про Бову-королевича та рід королів Граалю є ідеологемами протилежних таборів. Можливо, що в епосі про Бову-королевича під узурпатором Додоном, вбивцею короля, виступає Галахад, вбивця (або просто наступник) у свою чергу короля Саррасу (хоча, на думку епосу про Грааль, незаконного, узурпатора). Це власне пояснює, чому Галахад такий короткий час займав престол, а його друзі залишають країну.
   Можливо, на часі ХІІ ст. епоси про чашу Грааль і казан Додона є переосмисленнями ранньосередньовічного сюжету на нові історичні реалії, а саме: протистояння династії Плантагенетів-Анжуйців (Plantagenet-Anju/Angevin; умовно "Грааль") династії Гогенштауфенів (Hohenstaufen; умовно "Бова"), які в італійській традиції виступають як Гібеллінги (Ghibellines), від назви бурга Вайблінген, родового володіння графів Штауфенів у Швабії з 1079 р. Суперники останніх -- Гвельфи (Guelphs/Welfs), тобто баварські та карінтійські герцоги Вельфи (від імені вельфа/Вельфа І, тестя імператора Людовіка/Луїса І, сина Карла Великого; однією з її германських ліній є Брюнсвіксько-Люнебургзька династія, відома як Гановерська) також цікаво, що батько першого руського короля Данила Галицького Роман, князь Галицько-Волинський, підтримав Гогенштауфенів і в 1205 р. виступив проти союзника гвельфів -- краківського князя Лешко, але загинув). В англосаксонській традиції це протистояння двох родів трансформувалося у міфологічну боротьбу злих гоблінів та добрих ельфів. Одним з характерних проявів протистояння Гвельфів і Гібеллінгів є колізії довкола Сіцілії, коли Фрідріх ІІ (1220-1250), син імператора Генріха VІ Гогенштауфена (1190-97) і внук Фрідріха І Барбаросси, завдяки шлюбові з останньою представницею норманнської династії Констанцією, став королем Сіцілії, цим змусивши папу римського Інокентія ІІІ (1198-1216) юридично відмовитися від керування островом. Останнього представника династії Гібеллінгів-Гогенштауфенів шістнадцятилітнього Конрадіна (племінник Манфреда, сина Фрідріха ІІ Барбаросси) в 1268 р. наказав спалити на вогнищі в Неаполі лідер Гвельфів сицилійський король, граф Провансу і Анжу Карл І (1226-1285), молодший брат французького короля Луїса ІХ, після того, як папа-француз Климент IV (1265-1268) анафематував "отруйне поріддя, нащадка зміїного роду Гогенштауфенів".
   Отже, якщо Анжуйців-Плантагенетів, які підтримували Гвельфів, прославляв баварець Вольфрам фон Ешенбах, то Гогенштауфенів-Гібеллінгів -- поет Піетро да Еболі (1160-1220). Знаменно, що саме останній написав поему про "омолоджувальні (мінеральні) води" Путеолану в Кампанії ("De Balneis Puteolanis") і у нього були продовжувачі (анонімний "Квіт лікувального мистецтва", Арнольд да Вілланова "Салернський кодекс здоров'я" тощо).
   Тож не дивно, що саме на противагу популярній в середовищі вільнодумства та скептицизму сіцілійських володарів ідеї "оновлення тіла" (як зауважував ще блаженний Августин у своїй "Сповіді" (ІХ, 12.32), свого часу він викупався, щоб позбутися відчаю, викликаного смертю матері, "бо чув, що лазням тому дано таку назву, що греки говорили "баланейон", маючи на увазі, що вона виганяє тривогу з душі") їхні суперники реанімують їдею "оновлення (очищення) душі" в образі чаші Йосифа Арімафейського, до того ж, цілком в дусі католицької традиції: "...ця чаша певною мірою заміщує Серце Христа як вмістилище його крові, вона, так мовити, займає його місце і стає його символічним еквівалентом.". Також стає зрозумілим, чому Ешенбах настоює на тому, що контакт з Граалем на певний час "омолоджує" тіло -- цим він претендує вибити у опонентів їх "козир", настоюючи, що без очищення душі не може бути істинного очищення тіла.
   Згідно з християнською доктриною, зауважує В. Карпець, на кожній Літургії Свята Кров відкриває всім і кожному принципову можливість обоження, тобто реального становлення Христом, за "сіменним логосом" сакральної генетики: "образ одушевлен Самого Царя Небесного" (преп. Максим Грек). Наприклад, св. Симеон Новий Богослов розповів про те, як після причастя Святих Тайн побачив свої руки як руки Спаса; пор. зі словами Орігена: "Відродження (палінгенезія) є якесь нове народження, коли творяться нове небо і нова земля посередництвом оновлення їх самих і передається Новий Заповіт і чаша його". Церковне свято "тіла Господнього" (Corpus Christi) в місяці червні було введено папою Урбаном IV буллою "Transituru" 8 вересня 1264 р. на честь того, що під час літургії в одній з церков міста Больсена на облатці для причастя виступила кров Христа. Надалі в іконографії та в самій формі гостій ці краплі крові символізуються червоними трояндами.
   Ба, більше! Ми маємо всі підстави стверджувати, що протистояння між обома поетичними сожетами "очищення душі" та "очищення тіла" повторюється між Томасом Мелорі та Данте Аліг'єрі, з одного боку, та Франческо Петраркою і Джованні Бокаччо, з другого. Проте дивне те, що Бокаччо (1313-1375), народжений у Парижі, флорентієць за громадянством, але вихованець університету анжуйського Неаполя, одружений на Марії д'Аквіно (котру він зображав під іменем Ф'ямметти -- "Вогника"), позашлюбній донці неаполітанського короля Роберта Анжуйського, глави гвельфів, покровителя вчених, поетів та митців, -- автор рицарських романів з використання античних сюжетів, фактично став на бік Гібеллінгів -- у своєму сонеті XV оспівав курорт Байя, який славився своїми термами та лікувальними мінеральними джерелами і де збирався весь аристократичний цвіт.
   Звісно, апологетуючи "очищення тіла", Гогенштауфени-Гібеллінги аж ніяк не ставили за мету відродження античних, язичницьких принципів (щоправда, Юліус Евола саме в грядучому Гібеллінгові бачить месію європейського "язичницького імперіалізму"). Це був один із тих "дзвінків", які знаменували грядучу Реформацію з її раціоналізацією теології -- введення у віру замість містики побожності як нового відчуття життєвих засад ("о-мусульманення", за визначенням католиків): "... не відновлюючи цим самим текст Святого писання, його форму, а створюючи новий тип суверенної свободи віри. Віра -- не згадка Бога, а надія на Нього, не любов як злиття з Ним у містичному екстазі віри, а життєва надія. Потреба в Богові за М. Лютером -- це довіра до Христа, тобто до акту віри: "Я ще не знаю хто це. Віруючи, я пізнаю, а значить творю Бога, адже "все можливе для віруючого" (Мк.9.23). Не бажаючи крамоли стосовно Бога, М. Лютер своїм змістом категорії "віра" поставив людину перед Богом, віч-на-віч з ним як суб'єктом абсолютної активності і започатковуючої дії ... Звідси ж початки секуляризації релігійної свідомості -- місце ірраціональної системи віри мусила посісти раціональна система наук ...".
   Для протилежного табору актуальне інше: або Бог, або диявол - третього не дано, і диявол (грец. антонім слову "символ") - "... гібрид, збірна пародія на всіх язичницьких богів. Біблійні заповіді: не вбий -- проти Марса; не вкради -- проти Меркурія; не чини перелюбу -- проти Венери. Роги диявола, ратиці, хвіст, об'ємні груди і величезний фалос -- Пан, Діоніс, Пріап, Деметра, Ізіда разом взяті, тілесна природа, явлена гротескно і пародійно. Припустимо, слід її перемогти заради спасіння теоретично-небесно-трансцендентальної душі. Якими засобами? .. Розділення душі і тіла, аскеза, зречення від плоті, якщо вас кличуть Франциск з Ассізу. А якщо інакше? Можливо, християнство -- містична доктрина, що доступна дуже і дуже обраним? Суспільство з цим згодитися не може, як стіна не може погодитися з відсутністю цементу. Залишається утопія, облаштування земного життя за канонами Царства Небесного... християнську людину ... слід повернути у земний рай, тобто до центру, з'єднуючого небо і землю. Але перш за все слід загальмувати її падіння... Все це цілком в стилі християнської алхімії ... Що таке "камінь філософів" в даному контексті? Субстанція, здатна зупинити "гріхопадіння" ..., тобто знищити корозію, окислення, деградацію, гниття. Щось як "універсальна євхаристія" ... Сучасний герметик Ежен Кансельє йде ще далі: "Чудесна транссубстанціалізація святої Меси, за суттю -- та ж алхімічна трансмутація. У кожному фрагменті "каменю філософів" перебуває spiritus mundi, в кожному шматочку гостії, розділеному священиком(,) -- Ісус Христос" ... Коли християнство процвітало, таїнства причастя було достатньо для виправлення дефектів і нормального розвитку особистості. В епоху невір'я, брехливої віри і морального розпаду слід ... допомогти ефектові причастя алхімічним еліксиром (надалі цей принцип взятий протилежним табором і спрофанований в ідею трансформації поганого в добре, -- О.Г.) ... ".
   Зрештою ідеологічна "артпідготовка" епосом про Грааль призвела до того, що в 1268 р. Сіцілія була захоплена Карлом Анжуйським, братом французького короля Людовіка ІХ (до 1282 р.), доки вона не перейшла до Арагону, а потім була віддана римському престолу в обмін на створене королівство Корсіки та Сардинії.
   Певний час на боці Гогенштауфенів-Гібеллінгів перебувала Візантія. Брат Генріха VI Філіп Швабський був одружений з донькою візантійського імператора Мунуїла Ірині, овдовілій невістці Танкреда з Лекки, короля Неаполя, який, як побічний представник норманської династії Сицілії, теж претендував на це острівне королівство. Як васали, принесли присягу Гогенштауфенам князі Малої Вірменії та Кіпру.
   Як зазначалося, саме в кінці XV ст. Томас Мелорі відроджує епос про Грааль у своїй "Смерті короля Артура". Алюзії у відродженому епосі, на нашу думку, більш ніж прозорі. В 1485 р. на престол Англії сходить під іменем Генріха VII граф Уельсу Генріх Річмонд Тюдор і одружується на Єлизаветі Йоркській. Незабаром англійський король отримує пропозицію обвінчати свого старшого сина Артура на принцесі Єкатерині Арагонській, дочці правителів об'єднаної Іспанії Фердинанда Арагонського та Ізабели Кастильської. Другий син англійського короля Генріх готувався стати римо-католицьким архієпископом, а сестри обох принців Маргарет та Марія (друга -- після короткотривалого шлюбу з перестарілим французьким королем) були видані заміж відповідно за короля Шотландії Якова IV та герцога Саффолку, від чого народилася злощасна леді Джейн Грей. Іншими словами, вимальовувся капітальний європейський римо-католицький альянс, оспівати містичну єдність якого було справою честі і шляхом до майбутніх почестей. Залучити тезоіменитих предків, куртуазну традицію та римо-католицьке передання стало справою таланту Томаса Мелорі. Щоправда, в 1502 р. спадкоємець престолу Артур помирає, але наступний король Генріх VIII з дозволу самого Папи Римського одружується на вдові брата. Від шлюбу, проте, народжується лише Марія, а всі діти чоловічої статі народжуються мертвими. Вважаючи це божою карою за шлюб із жінкою брата, король Генріх розрищлває шлюб з Екатериною і одружується на Анні Болейн, матері майбутньої королеви Єлизавети І.
   Щодо розгляду самої назви країни династії Грааля як Саррас, у нас є такі міркування.
   М.-Е. Готьє вважає, що під Саррасом мається на увазі іспанська Сарагосса, яку визволив від маврів у 1118 р. арагонський король Альфонс І Войовник (1104 - 1134 рр.) і що мандри героїв Граалю винятково пов'язуються з іспансько-французькою топонімікою (зокрема, ліс Серралунг) та аланським (сарматським) культом вершника-рицаря. На останнє особливо слід звернути увагу, бо цей факт може пояснювати контамінацію Граалю зі Сходом. Також дослідниця вважає Граалем відомий артефакт El Santo Caliz -- чашу з агату для причастя, яка зберігається у кафедральному соборі Валенсії. Вона оздоблена в стилі ювелірних майстрів XIV ст., а ножкою їй слугує чаша з халцедону. На самій чаші наявне арабське гравіювання, тлумачення якого викликає досі суперечку. До Валенсії вона зберігалася в каталонському монастирі Сан Хуан де ла Пенья, потім її подарували арагонському королеві Мартину І у відповідь на подаровану ним золоту посудину. А за легендою, начебто в Рим цю чашу привіз сам апостол Петро, а в 256 р. папа Сикст ІІ подарував її святому Лаврентію, котрий відвіз її в своє рідне місто Хуеска (Huesca).
   У "Історії бритів" згадується ворог короля Артура якийсь Серс, володар Ітуреї, що знаходиться на північний схід від Палестини.
   В санскриті saras означає "птаха" -- або журавля, або лебедя. Це цікавим чином може співвіднестися зі знаменитим зображенням Зодіаку в Гластонбері (місцевість, пов'язана з легендою про короля Артура як місце його поховання), аналізу якого присвятив спеціальну працю Р. Генон: птах тут зображений між Полюсом і самим зодіакальним колом (ближче до першого) і це швидше за все "... лебідь, висиджуючий "Світове Яйце", тобто еквівалент індуїстської Хамса (відпочаткової касти, яка об'єднувала брахманів, кшатріїв та вайшів, -- О.Г.)".
   Територіально ж, на наш погляд, під Саррасом слід розуміти Сарматію, чи навіть її частину -- Саргатію, заселену сарматським племенем саргатів (Sargatii < *sal- "схил", "джерело" + дв.-інд. gatu- "шлях", звідси ж дв.-інд. sara "водопад"; хоча, більш ймовірно, від литов. sargus "сторожкий", лтськ. Sargat "охороняти", sargs "сторож"), від імені якого виводять назву Сургут (неетимологізовану на угро-фіннській основі).
   О.С. Стрижак вважає, що від етноніма саргати походить топонім Салхат "Старий Крим" і з ним споріднений гідронім Salis як варіант назви Танаїсу "Дону" (вірніше -- Сіверського Дінця та нижної течії Дону): "... на Валу Адріана (що відмежовував сучасні Шотландію та Англію, -- О.Г.) стояло дві тисячі вершників родом із ... Сарматії. За римським звичаєм, солдати після закінчення військової служби мали право поселитися в тому районі, в котрому служили. Тому не виключено, що надалі рицарі Круглого Столу пізнавали мистецтво кіннотного бою від нащадків "істинних" кентаврів із сарматських степів, навчених римській тактиці". Сармати від початку появи на європейській арені славилися як умілі воїни. Овідій, який спостерігав сарматів безпосередньо в дельті Дунаю, говорив про те, що "між ними нема жодного, хто б не носив би налуччя, лука і синюватих від зміїної отрути стріл" (Овідій, V, 7, 12-20). Про "кидаючого величезного списа сармата" пише Валерій Флакк (Флакк, "Аргонавтика", VI, 162), про їх войовничість -- Лібаній: "народ кровожерливий і посвячений Арею, який вважає спокій за нещастя". "Сармати не мешкають у містах і навіть не мають постійних місць замешкання, вони вічно живуть табором, перевозячи своє майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовиська або змушують відступаючі або переслідуючі вороги; плем'я войовниче, свобідне, непокірне і до того ж жорстоке і безжалісне, що навіть жінки воюють нарівні з чоловіками" (Помпоній Мела, ІІІ, 33). Окрім того, як зауважує Йордан, у сарматів був звичай носити саме германські імена ('Getica", 58), а сарматки славилися своєю войовничістю та майстерністю їздити верхи поряд з чоловіками (Євстафій Солунський, "Коментарі до "Іліади", 1159,51 (XVIII,514); Іоанн Цец, "Історія", ХІІ, 868; Dion, "Per.", 654).
   Також крилаті когорти Римом набиралися і зі спорідненої сарматам іраномовної Коммагени (зокрема, Комагеною у "Житії святого Северина Паннонського" називається теперішнє місто Тульн, де розташовувався римський гарнізон, набраний з цієї малоазійської території), з Каппадокії, Кілікії, Понту, де глибоко пустила коріння іранська релігія Непереможного Сонця Мітри, пам'ятки якої простягаються з берегів Дунаю через Германію до гір Шотландії. Наприклад, автор кінця ІV ст. Латиній Пакат Дрепаній писав: "Під вождями та знаменами римськими йшов бувший колись ворог Риму: гот, гунн і алан відгукувався на перекличці, стояв на варті і боявся відзначки про відсутність" (Дрепаній, 32). А єпископ Сінезій із Єгипту писав імператору Константинополя Аркадію: "... Не можна не відчувати страху, бачачи загони молодих воїнів, вихованих у чужих нам норовах, які живуть своїми звичаями і замислюють ворожі щодо нас плани... В кожному маленькому заможному домі знайдемо раба-скіфа... Гідне подиву, що ці біляві варвари, які носять ... розпущене волосся, у одних виконують роль прислуги, а в політичному займають керівні місця".
   Можливо, що міфологічна оповідь про вторгнення в сусідню Ірландію божественного Племені богині Дану (Туата Де Дананн; валлійцям відома міфічна сім'я Дон, про яку розповідає Четверта "вітка" Мабіногіон) є ніщо інше як насправді експедиція римських легіонерів. Відбулося, як на нашу думку, забуття істинного факту римсько-аланської інтервенції, аналогічно до того, як у часи Прокопія Кесарійського навіть самі римляни не пам'ятали, хто спорудив вали на півночі Британії, а відносили спорудження "стіни" (тобто Адріанових валів) до самих стародавніх мешканців острова, та ще й, явно запозичуючи ці уявлення у нових поселенців на острові (англосаксів), визначали землі за стіною місцем, де мешкають душі померлих, котрих перевозять на кораблях із континенту (Прокопій Кесарійський, "Війна з готами", VIII, 20:42-57). Тим більше, що на зміну Племенам богині Дану, яким вони змушені передати владу над Ірландією -- це "сини Міля", в назві яких всі дослідники бачать латинське miles "солдат", тобто на зміну розвідувально-колоніальній експедиції алан як найманців римлян приходять самі римляни.
   Самі ж римські легіонери були родом з берегів сарматських Дунаю, Дону, Дніпра та Дністра (пор. з ірл. duine "людина"; у ведичній традиції богиня Дану є дружиною парного божества Мітри-Варуни і матір'ю Врітри - ворога героя Індри). Вражає, що хоча племена Дану й овіяні героїчним ореолом та пошануванням в ірландській традиції, проте наявна більш рання позиція, за якою не слід відчувати до них жодної пошани .
   Зумовлено це явною чужорідністю Племені богині Дану для кельтів (хоча Дагда вважається засновником друїдизму) та, зрештою, поразкою від партії радикальних кельтіберніїв на чолі з Мілем. Туата Де Дананн відійшли всередину пагорбів (side) і чародійних місць (sidbrugaib). Але верховний король Племені богині Дану Мананнан (у валлійців: Манауідан) Мак Лір (Мананнан Син Моря) мешкає за морем в Емайн Аблах (Емайн Яблук), аналогічному бритському Аваллону (можливо, мається на увазі острів Мен(-Авалон)). Власне він дарує королеві Кормаку Мак Арту чарівну золоту чашу, яка, якщо над нею сказати три брехні, розпадається на три частини, а якщо сказати три правди,то вона знову стає цілою.
   Супротивна на землях Ірландії і споріднена Племенам богині Дану група Фір Болг ("Мішкуватий народ") вважається синами Гумойра, нащадків Данауса і Грека, синів Понта. Відомо, що кельти-галати (три племені: трокми, вольки-тектосаги, "охочі до мандрівок" і толістобоги) в Малій Азії власне успадкували землі, котрі раніше завоювали кіммерійці і ця спадковість у володінні могла відбитися в міфологічній генеалогії кельтів (Гумойр = Кіммерієць), а галати часів апостола Павла цілком могли бути посередниками християнізації Кельтського світу. Також загін кельтських найманців був у понтійській армії Мітрідата (App., Mithr., III) і вважається, що саме їм належали ритуальний кельтський казан, знайдений у кургані Садовому біля Новочеркаська, та кельтський шолом, знайдений біля хутора Веселого (на Нижньому Дону). Також, за Пріском Панійським, значна частина кельтських племен (амілзури, ітимари, тоносури, войски) мешкала вздовж Дунаю (кельт. "Данубіс") в Паннонії та до північного побережжя Чорного моря і була винищена лише гуннами дядька Аттіли Руї (Ругіли) в 420-х рр. (гунни та готи часто тодішніми європейськими авторами називаються ще й скіфами).
   В "Битві біля Маг Туіред" з жорстоким і ворожим Племені Дану народом фоморів (Fo-Moire) ототожнюються скіфи, що цілком зрозуміло з історичного протистояння сарматів (носії прохорівської культури) і скіфів (та нащадків останніх -- носіїв зарубинецької археологічної культури). Наприклад, Діодор Сицилійський пише: "... Галльські народності найбільш віддаляються на північ і сусідні скіфи настільки люті, що вони пожирають людей; те ж розповідають і стосовно бретонців, населяючих острів Ірін (Ірландію)". Також: "... Слава про їх [кельтів, -- О.Г.] хоробрість і варварство встановилася здавна, бо під іменем кіммерійців вони в минулі часи спустошили Азію. Це вони взяли Рим, зруйнували храм у Дельфах, підпорядкували данині велику частину Європи і Азії, і в Азії, заволодівши землею переможених, утворили змішане плем'я галлогреків" (Diodor Sic., 1:32). Також цікавою в цьому сенсі стає концепція Я. Росен-Пшеворської про скіфське походження кельтських друїдів.
   Думається, що західно-євразійська схема протистояння "кіммерійці -- скіфи -- сармати" була накладена як матриця на етнічну історію Ірландії: Фір Болг -- фомори -- племена богині Дану та на історію германців: йотуни -- вани -- аси. Аналогічна і, можливо, архаїчніша калька наявна у кавказькому нартському епосі аланського походження: Алагата -- Бората -- Ахсартагката (останні -- нащадки Дзерасси, дочки володаря водяного царства Донбеттира, дружини Ахсартага і матері близнюків Хаміца та Уризмага, і виявляють іменну тотожність з сарматами-акацирами, найманих Римом для оборони Херсонесу від Боспору). Показово, що у кавказьких адигів існує приказка "Ти не чорт і не шармат, звідки ти взявся?", а у грузинській мові слово "царматі" означає "язичник", а у мовах вайнахів (чечени та інгуші) словом "царьмат" називають страшну, чужу людину.
   Це накладання "матриць" здійснене було саме сарматськими (аланськими) вершниками-легіонерами, і це передання належало до загального контексту посвячення (ініціації) у "вершника" ("рицаря"), як аналогічно, на думку М. Еліаде, належить до такої ініціації сам переказ про Грааль: "...тут завжди присутній мотив довгого і напруженого "пошуку" чарівних предметів, котрий вимагає, окрім всього іншого, проникнення героя в інший світ... У правилах допуску в групу воїнів, якою керує Артур, можна розшифрувати деякі випробування під час вступу в таємне товариство типу "чоловічого союзу"...Багаточисленні випробування, через котрі проходять персонажі артурівського циклу, належать до тієї ж категорії: в результаті пошуків герої виліковують таємничу хворобу Короля і, зробивши це, відроджують "Спустошену землю" або самі стають суверенами. Відомо, що функції влади пов'язані з ритуалом посвячення". Те, що Грааль неминуче пов'язується з дівою-охоронницею (яка, навіть, попри певні заперечення, теж може "шукати Грааль"), наводить на згадку версію, базовану на археологічних артефактах, ототожнення амазонок, які повернулися з Феміксіри в Малій Азії до степів на північ від Кавказу, із сарматами (савроматами; дв.-іран. saoromant "оперезаний мечем"), які, за Діодором Сицилійським, переселилися з Мідії до Танаїсу, будучи безпосередньо пов'язані із передньоазіатськими походами скіфів. З скіфо-сарматами та їхніми уявленнями про амазонок кельти (галати) могли безпосередньо зіткнутися ще в Північному Причорномор'ї, коли в кінці ІІІ - початку ІІ ст. до н.е., за даними декрета Протогена, у союзі з германцями-скірами загрожували Ольвії, а сусідні землі Великої Скіфії були спустошені сарматами. Власне кельтськими є поселення Бовшів на Дністрі (Ів.-Фр.обл.) та поселення біля с. Залісся в усті Прип'яті. Як наслідок цих контактів постали такі археологічні культури, як зарубинецька та Поянешти-Лукашівка.
   Проте з приходом у ІІІ ст. н.е. готів (із середовища вельбарської культури західного польського Помор'я аж до Волині) на землі сарматських племен язигів (між Істром і Борисфеном, а далі до Дунаю та Гірканського лісу аж до Паннонії, за Плінієм, IV,80), роксоланів (між Борисфеном і Танаїсом, за Страбоном, VII,3,17, а потім у Буджаку та Молдові, за Плінієм), алан (сусідніх язигам, за Плінієм, IV,80) та аорсів-гамаксобіїв (між Борисфеном і Танаїсом та Каспійським морем, за Страбоном, ХІ,5,7), відбулася трансформація кельто(галато)-сарматського епічного елементу Саррас в готський епічний елемент -- Сар. Це ім'я носив брат Амія та Сунільди, про яких розповідає Йордан у своїй "Гетиці". Сунільда (у "Вольсунга-сазі": Сванхільда "Лебідь битви") з племені росомонів була покарана за подружню невірність (втечу). Володар готів Германаріх наказав розірвати її кіньми. За це її брати Амій та Сар проткнули Германаріхові бік мечем (пор. з мотивом рани в переказі про Грааль!). У еддичній "Промові Хамдіра" ці персонажі відомі як брати Хамдір, Серлі і Ерп (останнього вбивають брати, бо він син наложниці, а вони -- знатної Гудрун-Крімхільди, дочки Гьюки-Giuka), а світловолоса Сванхільда виступає дружиною Йормунрека (тобто Германаріха). Пор. з мотивом Гвіневери-Геневери-Гіневри-Gwenhwyfar ferch Orgyrvran "Білий привид, дочка Оргірврана (Лодегранса)", вона ж Wenhaver, Guanhamara, Gvewenour, Guenievere, Guinevere, жінки - зрадниці короля Артура, та порівняймо з жінкою верховного короля Ірландії Еохайда Айрема чарівною Етайн або дружиною короля Конхобара Деірдре, або жінкою короля Марха Ізольдою, або жінкою Фінна Мак Кумаїла Граїн; цікаво, що імена викрадачів схожі: Геневери - Модред (Медраут "Вдаряючий"), Етайни - Мідер, Граїни - Діармуйд О'Дуібне; "... Образ Либеді-Лебеді виступає в двох билинних циклах: про Михайла Потика та про Івана Годіновича, які, за визнанням дослідників, є найдавнішою частиною східнослов'янського епосу. Варіанти існують різні, але основне ядро здається досить очевидним. Історія Либеді -- це історія невірної жінки".
   Саме антропонім Сар (Серлі) "... перекликається з Птолемеєвим ойконімом ?????, лат. Saron, як називається місто над Дніпром (у ІІ ст. - Borysthenes: пор. ще поблизу, над Південним Бугом, -- м. Sarbakon, а нижче Сарона, біля Дніпра, -- м. Serimon; виразна група назв населених пунктів із компонентом Sar-//Ser-). Нібито той же корінь, що й у слові "сармати"; пор. авест. sarah-, осет. saer "голова". Тоді ???? ("головний"?) - це, мовляв, сучасний Київ, розміщений нижче мм. Amadoka й Azagarion, а ті, в свою чергу, -- нижче "Амадоцьких гір" ..., в основі цього комплексу ... вбачають скіфський етнонім ??????? "сироїди" (від скіф. ?maadaka "ті, що їдять сире"...)... Очевидно, ... що другий брат Сванхільди носить ім'я Аммій ..., яке могло б бути скороченим варіантом від *Амадок - "сироїд". Можливо, що етнонім Амадок (відомий також фракійський етнонім "амадоки") був витлумачений на скіфо-іранській основі, в той час як мав ту ж індоєвропейську основу, що й англ. hammer "молот", а отже, переказ, засвідчений Йорданом, має паралель з літописним про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь як засновників міста русів (росів) Києва. У вірменській версії в "Історії Тарона" Зеноба Глака -- Куар, Мелтей і Хореан, засновники міст Куар, Мелтей і Хореан у області Палуні і сини вбитих двох ідолопоклонників-"індусів" Деметра і Гісанея, засновників у землі Тарон міста Вішап і страчених з невідомої причини царем Валаршаком. Переказ про братів вміщений в часи правління імператора Маврикія (582-602 рр.). Візантійська повість "Чудеса Дмитрія Солунського" знає князя Кувера (інші джерела називають його Кувратом), підданого Аварського каганату (був князем слов'ян області Срем, тепер -- Хорватія, куди змушений був переселити свій народ з Північного Прикарпаття), який повстав у 635 р. проти поневоювачів. Свого часу він виховувався в Константинополі і був другом майбутнього імператора Іраклія, а після переходу на бік візантійців отримав місто Керамісій і "поле" довкола нього на лівому березі Дунаю (Пелагонія) та сан патрикія. Кувер спробував заволодіти візантійською Фессалонікою, але зазнав невдачі, після чого згадки про нього зникають. Можливо, що в уявленні прийдешніх нащадків архаїчний Кий, будівник якогось центру в межах Імперії, та близчих у часі Куврат-Кувер, будівник якогось меншого міста ("Києвця") на Дунаї, ототожнилися. Тим більше, що в практиці Візантії було поселяти на своїх кордонах для їх оборони союзні племена. Наприклад, імператор Юстиніан І запросив у 540 р. антів поселитися в якості федератів у місті Туррісі (біля сучасного Галацу), щоб обезпечити цю частину дунайського кордону.
   Якщо київський переказ згадує саме етнонім "хорвати" (початкове, за Н.С. Антошиним, "гърбаты/*gъrbъ+aty" > "хърбаты" > "хърваты", або кельт. crwth "гора", що в дако-романській вимові дало "карпи", "карпіди"), то готський засвідчив саме на його місці етнонім "серби" (компонент: Сар-//Cер-//Ср-), а отже, готський та київський перекази відображають, відповідно, переказ одного племені, але в редакціях двох його протилежних фратрій - "сербів" та "хорватів" (і.-є. *ser-v- / *xar-v- "охороняти" ~ дв.-англ. scytta "охороняти" ~ етноніми "скити" в іранському масиві та "скотти" в кельтському, дуалом якого є, відповідно, "готи" та "гойдели").
   Як зазначає Константин Багрянородний, балканські серби і хорвати переселилися із землі білих сербів та білих хорватів, званій у них бойки (Boiki), тобто сучасна Бойківщина (охоплююча прикарпатську Україну -- Галичину, тобто Galicie, і частково Закарпаття; ріка Тиса, що омиває ареал закарпатської частини Бойківщини, перетнувши Угорщину, тече прямо в Сербію; пор. горонім Карпати з ірл. "глуан карпат" - "вигин [для проїзду] колісниць"; пор. етнонім "англи" з пра-і.-є. *ank-, ang- "гнути, згин, зкривлення" ~ праслов. *angъlъ > "уголъ"; гідроніми Буг і етнонім "бужане" < герм. biegen/bog/gebogen "згинати"), походження назви якої пов'язують із кельтським племенем боїв (від нього походять ще й назви Богемія та Баварія). В пізніших часах ця територія була підконтрольна германським етносам гепідів та квадів (пор. з ірл. cuad "бити", "боротися", латин. cudo "б'ю, стукаю", литов. kuati "бити", "вбивати", "вражати", "ковати", kova "боротьба", слов. *kovati).
   А отже, можна говорити про різноетнічні субстратні, адстратні та суперстратні елементи в мові та духовній культурі слов'ян, та ще й своєрідним чином та химерно переінтерпретовані (т.зв. "народна етимологія") за нових етно-історичних реалій. Крім того, значна частина слов'янської лексики добре етимологізується на грунті германських і кельтських мов, в той час як у праслов'янській вона стоїть ізольовано. "... Важкість вивчення цього впливу, проте, полягає у тому, що від кельтських мов середньої та східної Європи не залишилося майже жодних слідів. Ми змушені виносити судження про ці мови на основі західних кельтських мов, котрі, звичайно, вже у кінці дохристиянської ери мали суттєві відмінності від східних". Відомо, що поширений білінгвізм серед прадавніх племен був породжений причинами різноетнічного походження жіночої та чоловічої фратрій, коли фратрія "А" віддавала заміж своїх дочок у фратрію "В", а брала для себе дружин з фратрії "С" (т. зв. "жіноча" і "чоловіча" мови, мови жерців-шаманів і воїнів-мисливців, мови ремісників та селян тощо). Можливо, що слов'янське слово "ячати" на означення мови лебедів (що, як правило, виступають тотемами шаманів та "жіночих" фратрій) засвідчило саме побутування серед слов'ян та частини германців (свеви) кельтської мови в якості мови сакральної та релігійного застосування з 500 р. до н.е., коли кельти в силу свого скотарського заняття відтиснули в 332 р. до н.е. значну частину слов'ян із Середнього Подунав'я та Чехії на північ -- за Судети, Татри і Карпати.
   "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не через східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов'янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...". "... Не випадково, що ... саме серед Бретані поширені танцювальні мелодії, структури яких точно відповідають карпатським коломийкам. Заслуговують на увагу й відомості про те, що скрипка, яка походить у Європі від кельтського інструмента "крота", особливо поширена у народному побуті на Прикарпатті. Іншу фольклорну паралель можна вбачати у деяких особливостях використання обрядових предметів, зокрема у тій ролі, яку відіграють в українців та у кельтів стрічки та рушники для прикрашання". Як констатує В. Сєдов, "... в останньому часі виявилося, що культові споруди північно-західної (венедської) частини ранньосередньовічних слов'ян ведуть походження від храмового будівництва кельтів Середньої Європи".
   Самі групи кельтів-носіїв латенської культури (з ІІІ ст. до н.е.) чим далі на схід були нечисельнішими (племена, роди), вони замешкали серед місцевого населення, зумовили сильний вплив своєю вищою матеріальною культурою і виробничими навиками у порівнянні з розвитком місцевого населення. Кельти занесли на Балкани латенську археологічну культуру, осіли на Буковині, Галичині, у Трансільванії та Олтенії, поступово змішуючись із місцевим населенням. Саме вони зумовили значний вплив на місцеві культури, сприяли подальшому розвиткові чорної металургії та обробці заліза, принесли гончарний круг, сало та фібули.
   Як зауважує Н.С. Широкова, значні конгломерати кельтів, озброєних залізною зброєю та зі стадами великої рогатої худоби і супутніми групами ремісників та ковалів, найінтенсивніше проникали в Україну з 390 до 207 рр. до н.е.. Наприклад, бiля Мукачевого в Закарпатті містився кельтський металургiйний центр (другий за величиною у Європi), опiдум-городище Галiш і Ловачка (ІІІ ст. до н.е. - ІІІ ст.н.е.). Тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, окуття гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, ковадла, щити, фiбули, срiбнi монети.
   "...Внаслідок такого взаємопроникнення у ІІІ-ІІ ст. до Р.Х. складається кельто-слов'янська етнічна група з явною перевагою кельтських рис. В.В. Седов вважає, що найсильніший вплив кельтів на слов'ян відбувався у ІІ ст. до Р.Х. Він був настільки імпульсивним і визначальним на подальший розвиток слов'янського етносу, що у археологічній науці він складає цілу нову "Пшеворську культуру"... Внаслідок такого входження кельтів у території слов'ян пройшла асиміляція кельтського населення. Поглинання слов'янами кельтів відбувалося, як вважають дослідники, до V ст. Р.Х., після чого кристалізувалася суто слов'янська культура... На середньому Дністрі в курганах поблизу сіл Новосілки, Серватинці, Завадівці поруч з кельтськими знахідками зустрічається скіфська кераміка... На кельтській пам'ятці біля с. Бовшів окрім кельтської кераміки зустрічається кераміка фракійського гальштату... В похованні біля с. Колоколин разом з кельтськими речами присутня кераміка липицької культури... У пшеворських могильниках, поблизу сіл Гринів, Звенигород і інших присутні кельтські фібули, нові види кельто-слов'янської зброї: двосічні мечі, наконечники списів, півсферичні умбони щитів, остроги, нові види сокир, бритв, ножів та інших як військових, так і громадсько-господарчих речей поруч з місцевою керамікою... Дослідження останніх десятиріч показали, що слов'янське ковальське ремесло І тис. Р.Х. по своїх особливостях і технологічній культурі було найближчим до металообробної системи і виробництва кельтського світу (а не римського чи скіфського світів, -- О.Г.) ... Кельтські старожитності в Подніпров'ї відзначаються непоодинокими знахідками, ... що дає право вважати, що кельти мали тут свої торгово-економічні, а можливо і політичні опорні пункти ... в ІІІ-ІІ ст. до Р.Х.... Кельтський світ ... збагатив слов'ян металургійною, сільськогосподарською та політичною термінологією, зокрема словами: коньк, коназ, конязь, князь... ".
   Також зафіксована писемними джерелами римська факторія Karrodounon (кельт. karr- "камінь") цілком контамінується з Кам'янцем-Подільским (на місці якого також фіксуються Птолемеєм Camenae), а також, можливо, це загальна назва для тутешніх факторій, що в пізніші часи дало місцеві топоніми з коренем "городен-/городн-" (Городенка, Городниця, різні сільські присілки Городища). Чекають також своєї локалізації сусідні Карродунону кельтські факторії (Маетоніум, Вібантаваріум і Ерактон), згадані Птолемеєм. За деяким археологічними даними кельти (носії латенської культури) освоїли не тільки українські Потисся, Верхнє Подністров'я та Подунав'я, але й просунулися безпосередньо у Середнє Подніпров'я (бронзова маска із с. Пекарі біля Канева, кремаційне поховання біля гирла Прип'яті в с. Залісся та ін.). "... Порівняно скромний обсяг археологічного матеріалу з території Правобережної України не йде ні у яке порівняння зі значною кількістю збережених тут гіпотетично кельтських топонімів... Зокрема, вражає виявлення кельтських етимологій для 54 лексичних основ 230 назв селищ на витоках річок України... Виявлення кельтських топонімів у багатьох випадках підтверджується очними свідченнями на місці ... Як один з прикладів К. Тищенко наводить гідронім Радоробель (Житомирська обл.), який він виводить від кімрського (валлійського) rhaedrawl - "порожиста, каскадна; гучна, як водоспад". Під час спеціального топонімічного відрядження було підтверджено, а згодом і завірено відповідним науково-дослідним актом, що біля гирла висохлої річки Родоробель характер течії р. Уборть свідчить про наявність порогу, бо вода вирує і шумить".
   Археологічні дані про перебування кельтів на території України та Білорусі з кожним роком все збільшуються. Як зауважує К. Тищенко, "... раніше на землях деревлян була поширена зарубинецька культура з сильним латенським (кельтським) впливом", а надалі стала субстратом для милоградської культури, носії якої розглялаються М. Брайчевським як безпосередні предки літописних деревлян і сусідували останні (атрибуйовані К. Тищенком як "кельто-неврське" утворення) з "кельто-балтійським племенем ятвягів та "нурцями-кельтами землі Болохівських князівств", де наявна "Деревська волость з м. Деревич і р. Деревна. Власне, це і є південна околиця Деревлянської землі".
   Власне на гіпотезу щодо слова "ячати" як означення сакральної мови в середовищі праслов'ян наштовхнула нас наведена К. Тищенком така кельто-слов'янська лексична паралель: слов. "язик", "ячати" / кімр. iaith, дв.-ірл. icht, бретон. yezh "мова, язик, народ, нація, родина" < брит. *iek-, *iekti- "говорити, мовити" ~ дв.-верх.-нім. jicht "твердження, сповідь", jehan, gehan "мовити, казати, сповідатися", латин. iocus "приказка, жарт. дотеп" (~ дв-інд. vac-/vak- "говорити" < *yek- "урочисто оголошувати" < "урочисто оплакувати"). Феномен таємних (ритуальних) мов, іноді зовсім відмінних лексично та граматично від мови щоденного вживання, був доволі поширений на Євразійському просторі в епоху розкладу первіснообщинного ладу (це, зокрема, стало сприятливим грунтом для того, що в якості сакральних мов легко прийнялися народами-неофітами мови таких світових релігій як латинь, арабська, санскрит власне виключно для ритуального вжитку). Як вважає К. Тищенко, проявами кельтської сакральної мови у слов'ян є словотвірні аналогії: plant-plentyn "діти-дитина", pysgod-pysgodyn "риба-рибина", ad-new-yddu "од-нов-ити" тощо.
   Культова сакральна мова праслов'ян, на думку Є. Лазарєва, збереглася до ХІХ ст. в районі Мещери (Волго-Окського межиріччя) у формі таємної мови мандрівних "коробейників" (міняйл товару на товар) -- "офенська", "афінська" мова чи просто "феня" ("ботать на фєнє"), в якій, поряд з іншими мовними пластами, виділяється й суто кельтський. Та й у самій кельтській традиції під цією назвою виступає "мова феніїв" (ірл. berla na fene), відокремленої від решти особливої групи мандрівних воїнів (ірл. fianna < дв.-ірл. fine < venja "спорідненість, рід"), очолені героєм Фінном ("білий", "світлий"; у валлійців Уельсу -- Гвін ап Нуд), вони ж "фенни" античних писемних джерел, як носії культури західнобалтійських курганів так і, на наш погляд, "кривичі" давньо-руських літописів (ірл. craobh [kri:v] "дерево, гілка", кімр. cryf, cryfaidd "міцний, сильний, кріпкий" ~ слов. "деревляни/кривичі", балт. "крів-крівайтіс", Крієву-калнс "Кривицька гора" (найвища вершина Курляндії), литов. krievs "росіянин, східний слов'янин", пізньо-латин. arborici) та полянська фратрія "хорив" (дв.-корн. erw, дв-бретон. ero, кімвр. erw "оранка, поле, борозна").
   Група феніїв, без сумніву, має стосунок до феномену чоловічих союзів, які мали таємний чи напівтаємний характер (його класичним прикладом є полінезійські "ареої"). Генетично вони тотожні хеттським "панкус" ("царська гвардія"), ведичним "пані" -- групі войовничих суперників Індри та античним "панам" -- войовничим духам зі свити фракійського бога Діоніса. Найвірогідніше, що й слов'янське "пан" -- "дородний член суспільства" (він же leoch "воїн, герой" > слов. "лех/лях") теж походить від визначення члена-"кума" (ірл. cum-e "однаковий, такий же (в даному випадку, як батько)"; співставмо з цим збережене румунами визначення похресника -- fin) цього чоловічого союзу "панів/феніїв", який очолював озброєний посохом (брет. bazh "посох, палиця, кий" ~ галиц. антропонім "Базьо/Бадзьо") "князь-мал" (ірл. ceannasach "головний, основний" (~ германське "конунг", з яким пов'язують слов'янське "князь", не має надійної германської етимології (згідно із саг, від імені Кон, значення якого невідоме) + дв.-ірл. mal, кімвр. mael "князь, вождь", брет. mael, mell "молот, кий; священний молот" ~ валл. mellt "блискавака", дв.-ісл. myollnir "палиця громовержця", рос. "молния", хетт. mallat "назва знаряддя, зброї", укр. "молот" // і.-є. *me(le)- "молоти": лит. milinys "мелен", "ручка жорна", рос. "мелен", польск. mlon) тут напрошується аналог з готською династією Амалів; одним з останніх, як зауважує К. Тищенко, є древлянський князь Мал Ніскиня, з іменем Neagh, варіантом імені бога Луга, а столиця якого Іскоростень має форманти іs- "під" та crioch- "межа, край, земля" або cuirin dearg "смородина червона" ~ слов. міфічна р. Смородина як межа між світами).
   В союз приймалися всі охочі тубільці (не тільки чоловіки, але й жінки, пор.: брет. maouez "жінка" ~ укр. "мава, мавка" -- "міфічна оргаїстична істота"), але для цього вони мусіли були пройти для отримання езотеричного знання ініціальні випробування (здійснені "деверем"; diamhair "таємничий"), гомосексуальні (про що згадує Арістотель; Arist., Pol., II,9,7) та іноді бузувірські -- випробування холодом (Arist., Pol., IV,17,2), канібалізм (вбивство і пожирання своїх дітей на знак відданості союзу) та тортури, що, наприклад, у казках збереглося як розповідь про виривання пасів шкіри зі спини ініціанта. Але для того, хто пройшов випробування, приналежність до "таємного союзу" (слов. "дружба", "дружина", "дроунгарь" < ірл. drong "загін") ставала великим привілеєм ("молодець" < ірл. moladh "похвала"), "шляхетністю" (дв.-ірл. slacc "меч", slachta "побитий, вдарений", "той, хто пройшов ініціацію" < і.-є. *slak- "вдаряти"; ~ герм. *slah-/slag-/slog- "бити, вдаряти; у рицарі посвячують, вдаряючи плазом мечем по плечу" > англ. slay "вбивати", дв.-англ. slean < *sleahan "вдаряти, бити", нім. schlagen "бити", гот. slahan, дв.-ісл. sla "бити, вдаряти"). "Союзяни" носили найбагатший одяг і коштовності ("грейди" < greithe; "дороге, дорогоцінність" < dearg "червоний"; "коштовне" < валл. coch "червоне"; як відомо, у кельтів були поширені скляні браслети різних барв, бо при скловарінні використовували домішки різних металів, кісткове борошно, що й надавало виробам різного забарвлення), вважали себе вищими навіть за племінних та родових вождів ("небіж" < ірл. noib "святий" ~ дв.-перс. naiba "красивий"), фарбували волосся винятково в червоний (помаранчевий) колір (ірл. deargе, валл. coch "червоний").
   Фенії мали певні регіональні сакральні центри (ірл. rhad "укріплене місце", кімвр. ban "притулок", rhwyg, rhych "ущелина, розколина, розлам" ~ численні топоніми в Україні, Польщі, Прибалтиці та Німеччині, етимологізовані частково К. Тищенком та нами, на *rad- як от Радом, Радомишль, *ban-, як от Баня-Лука, *rog-, як от Рогатин, Рогатка, Рогачів, а також: Варшава < брет. war "на"+ ?; Корсунь < кімвр. korsen "очерет", Оскол < бретон. askol "чортополох", Овруч, Вруч < brug "вереск", Бар < bar(r) "голова, верхівка", Єзупіль < "Під Беленусом", Ніжин < Neagh "одне з імен бога Луга", Чернігів, Чернівці < кімвр. teyrn "монарх" або ірл. caer "замок, фортеця", Болохів, Болехів < кімвр. boloch "руїни", Диканька < кімвр. dihangfa "рятунок, втеча", Ковель < брет. kavel "колиска", Орел, Орель < ірл. airgialla, oriel "підлеглі, що дають заручників", Галич, Галац < ірл. cloch "камінь" або gealach "Місяць", Кішенів < cisean "корзина, кишеня", Каунас < ciunas "спокій, відпочинок, мовчання", Крехів, Крихівці < брет. krech "верх, верхній", гідронім Кама < ірл. cam "кривий", Крути < ірл. crwth "гора", Кодино < валл. coed "дерево, ліс", Фастів < кельт. fasach "пустеля", "гора"; Сколе, Оскол < ірл. scal "дух", Гута < ірл. guth "голос"), що визначалися як "скарбниці" ("кошелі", caisleАn; пор. також: coimead "зберігати" ~ "комод"; coimirce "захист" ~ "комірка") і були східними версіями галльських oppida (поряд із туземними "селами" < saol [se:l], [si:l] "життя; період життя; велика кількість людей; всі присутні").
   В цих сакральних центрах, як свідчать казки, заправляють карлики-"зелені Охи" (ірл. abhac [auk]; в кельтській казковій традиції Бретані популярні "карлики джерел" -- "коррігани", викрадаючі саме юнаків), які керували залогами охоронців-"кафарів" (cafarr "шолом"), вихованих із викрадених або отриманих в "жертву-податок" хлопчиків. Казка про Оха та закляття "Огій на тебе!" найпопулярніші на Поділлі, де у Немирівському городищі скіфського типу виявлено безліч предметів гальштатської культури кельтів (Ефор називав кельтів сусідами скіфів).
   Як правило, діяльність "панів" носила сезонний характер, пов'язаний з поверненням стад з пасовищ та збиранням урожаю. Характерною особливістю "ппанів/феніїв" було те, що вони зуміли створити своєрідну систему клієнтних відносин (sclavus) з місцевими землеробськими народами. Самі вони не займалися землеробством, це був обов'язок слов'ян, германців і фракійців, їм же віддавалися на випас і стада кельтів. При цьому частина худоби з випасаючого стада передавалася сім'ям слов'ян в обмін на муку, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Це дало змогу перетворитися кельтам у "націю гендлярів". Аналогічне явище має зараз місце в Руанді, де землероби - бхуту (хуту) і кочівники - тутсі, і в Уганді - хіма та іру. А в минулому цю систему застосували авари, печеніги, половці (їхні "клієнти" на Русі носили назву "бродники") та монголи (тюркські "клієнти" яких власне й визначалися як "татари").
   Але самі члени "союзу" не мали постійного місця проживання і переїжджали з місця на місце, мотивуючи це паломництвом до регіональних сакральних центрів, рекетуючи місцеве населення (кімвр. talaf "платити" ~ слов. "доля" як "плата, викуп", "теля" -- "те, чим розплачувалися") та влаштовуючи оргаїстичні святкування-"ігри" (кімвр. gra "любов"; брет. ebat, ebatou "веселощі, пустощі" > франц. ebats "розвага", сер.-ірл. fess, feiss "coitus" > слов. "пустощі, пустувати"), пов'язані з вірою в переселення душ (Цезар, VI,14; Діодор, V,28). Зовні члени союзу виглядали як бродячі комедіанти-"скоморохи" (ірл. scrИach "пронизливо кричати, репетувати, верещати", від ірл. scornach "горло"; у "Житії святого Северина" та Іордана вони виступають як паннонські розбійники-"скамари/скамери"). Кульмінаційним їхнім святом було "купала" як правило, це вистави (з декламаціями та піснями -- брет. gwerzeen ~ слов. "вірші"). Забави-ігрища ("клехи"-cluiche) влаштовували нижчі члени союзу ("морицани"-marcach, тобто верства "конюхів", та "кіти"-ciotai, тобто верства "лівих", пор. семантично з балто-слов. "кріве/кривичі"), на відміну від вищих-boaire, "бояр/баронів" (з часом відбулося народноетимологічне випрямлення у зв'язку з приходом тюрків: тюрк. paj-/baj- + er/ar "багатий муж", тобто "маючих стада великої рогатої худоби" ~ хінді gosayin "власник корів" > слов. "хозяин" -- "господар") та "дісів"-"друїдів" (ірл. deis, франц. droite "права сторона" < і-є. *dek "правий" (лат. dexter, гр. dexios, сл. desnъ та ін.) ~ тюркське dik/dek "прямий", "рівний" (туркм. dikan "прямий", тур. dik "вертикальний", чув. tik?s, узб. tekis "рівний").
   "Пани" не підпорядковувалися законам суспільства (кімвр. rhydd "свобідний" ~ слов. "рій"), кражі, гвалтування та грабіж їм були дозволені (ірл. neart "сила" > укр. "нуртувати" ~ осет. nart "герой, нарт", дв.-англ. geneorth "задоволений") і мотивовані ореолом недоторканості та святості. -- ірл. fear "(справжня) людина" > слов. "вор (в законі !)". Землероби (ірл. sclАbhaМ [skla:vi:] "раб, робітник") та їх сім'ї не рідко залишалися без засобів існування. Наприклад, король Ірландії Аед, син Айнміре (пом. 598 р.) змушений був боротися з пережитками "філідів", до складу яких входила мало не третина жителів острова і які від свята Самайна (1 листопада) до Бельтайна (1 травня) перебували на "утриманні" ірландців, у яких філіди, за звичаєм, мали право просити для себе будь-яку річ. Тобто фактично й поводилися як "вовки" (і.-є. *uel- > *ulk-/*ulp-), "лютий" (табуйована назва вовка у слов'ян < кімр. llid<luto- "злоба"), які, за повір'ям, розпущені і нападають на худобу від осіннього Юрія (26 листопада / 9 грудня; інколи від дня св. Дмитра, 26 жовтня) до весняного Юрія (23 грудня / 6 травня), котрий "відкриває" та "закриває" їм пащі, і тоді ж відзначаються різноманітні "вовчі свята" (т.зв. походи "ряджених" у шкури). Аналогічні правовідносини пропонує готам римський воєначальник гун Хелхал в 469 р.: "дасть готам землю (для поселення в імперії), але не для них самих, а на користь унів (гуннів); що уни (гунни), не займаючись хліборобством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати їхню їжу і що готи, перебуваючи в стані рабів, працюватимуть для утримання унів (гуннів)". Також можливо, що члени "вовчого братства" розігрували архаїчний сюжет, відомий як "темесський Герой": італіками був вбитий супутник Одіссея галл Алібант (або Герой), дух якого у образі чудовиська з чорною личиною у вовчій шкурі вимагає викупних жертв (він іменується Бараменід-"Зловолящий". З ним розправляється реальний історичний олімпіонік (переможець Олімпійських ігор) Євтим, уродженець Епізефірійських Локр (Paus. VI, 6, 4 sq.; Strabo VI, 1,5,5 sq), який рятує дівчину, заручену з чудовиськом, а саме чудовисько "зникає у морі", тобто перекидається на річку.
   Не належні до "панського/вовчого" союзу клани зневажливо визначалися як "собаки", "пси": ірл. chu-, валл. gi- (dobor-chu, dyfr-gi "водяна собака / видра"; хоча за ними визнавалося право бути ініційованим до іншої традиції, як от Кухуліна посвячує водяна фея): > закінчення "-ко" у відіменних прізвищах, або ж "профани": кімр. drwg, множ. dryg(i)au "погана, зіпсована, ледача людина", "поганого роду", "нечемна людина" > рос. "дурак"; ірл. droch "поганий" > "дряхлий" (К. Тищенко співставляє це з етнонімом "дреговичі" та топоніми Дриг-/Дриж-; але одночасно, як на нас, може бути атрибуйоване як "причетний не до Кельтського світу, а до Германського": гот. driugan "служити солдатом", англо-сакс. dryht "народ", ґот. triggws "вірний"; також, як на нашу думку, реінтерпретацією "дрегович"-"поганий" в середовищі кельто-балтських ятвягів ми повинні завдячувати й появі сучасного етноніму: литов. biaurus, латиськ. blaurs "гидкий" > білорус, початково "дрегович" і потім "народноетимологічне" пояснення із забуттям справжньої етимології). Відповідно, належні до "панського/вовчого" атрибуйовуються опонентами як "невірні/облудні" (ірл. brech "вовк" > "брехня").
   Ненависть місцевого населення до "панів"-"ворів"-"бандитів" була велика (слов. "вред(-ні)" - "прибульці із заходу"< ірл. farthar "захід") ще й в силу культивування людських жертвопринесень: фенії, проходячи в танці довкола прив'язаного ланцюгами (кайданами, caighdeАn) до стовпа-ідола ("болвана" < гот. balwjan "мучити") приреченого-"діра" (ірл. daor, фонетичне dir -- "раб, приречений, засуджений") чи полоненого-"сараки" (ірл. saraigh "захоплювати силою, порушувати щось"), символізуючого "священного посланця"-"байду" (ірл. buaidh, кімвр. budd, галл. bodi, фр. butin, норв. byte "перемога" ~ дв.-ірл. baid < *baeti "вмирає"), кидають у нього дротики (відгомін в германській міфології -- смерть Бальдура під час ритуального кидання богами в нього дротика зі стебла омели) або ж спалюють на повільному вогні, і мета не вбити одразу, а продовжити його муки якомога довше (що збереглося в традиції шляхти Польщі та Литви до XVII ст.). Надалі здійснювали ворожіння за нутрощами нещасного (дв.-англ. reada/aedre "нутрощі" > слов. "рада" -- "тлумачення, розгадування", першопочатково -- ворожінняна нутрощах жертви). Як визнають самі представники кельтського етносу, людські жертвопринесення (див. про це: Caesar, B.G., IV,16,5; Strabo, IV,4; Diodor, V,31,4, Cicero, De re publica, II, 9,15) є найбільш жахливою плямою на репутації кельтів.
   На місці жертвопринесень споруджували наземні будівлі-"дома" (tuama "могила, могильний камінь"), "карни" (згадані у "Слові о полку"; ірл. charn < дв.-ірл. cairn "карн, кам'яний насип"; за повір'ям кельтів, померлих злочинців засипали камінням, а праведників -- землею, кельтським аналогом слов'янського "ізгой" було "людина з-під карну", а аналогом клятви "щоб я провалився" -- "щоб я був під карном"; хоча одночасно, зустрівшись із могилою нагло померлого, слід проявити жаль за ним і поставити ще один камінь на його карн; ~ дв.-англ. hearg "язичницьке капище", дв.-ісл. horgr < прагерм. *har(u)gaz "купа каміння, кам'яний вівтар, місце жертвопринесення"; дв.-ірл. carn > венет. caranto "гора" > Карінтія), "треби" (< і.-є. *treb- "житло, домівка" ~ ірл. tref "місто" < "садиба, будинок з ділянкою", кімвр. tref, tre "місто; домівка, житло, садиба, ферма, квартал, сільце, плем'я", корн. trea, дв.-брет. treb, брет. treff "частина парафії", а також литов. troba "будинок", дв.-англ. thorp, нім. Dorf "ферма, село"), але іноді -- на деревах, для надгрунтових поховань (т.зв. "заложні покійники"; пор. ірл. giall "заложник", "челюсть" і giolla "посланець (в тому числі -- й на "той світ")".
   Найбучніше відзначали свято-жертвопринесення на Йвана-Купала (брет. iawn hopal "дуже + вереск, крик"; ~ валлійський рицар Овайн ап Уріен, господар замку Джерела, прототип "Рицаря з левом" Кретьєна де Труа; пор.: укр. Телесик ~ валл. Таліесін), де вже в профанаційну посткельтську епоху людину замінив кінь: "У ніч на Івана Купала, -- пише Д. Зеленін, -- молоді хлопці надівають приготовлену кінську голову на тичку завдовжки з півтора сажні, тичку забивають у землю, кладуть довкола неї гілля з дерева і запалюють", а потім каміннями чи палками кидали в череп, аж доки не збивали його у вогнище . До речі, любов "панів" оточувати свої житла жердинами з настромленими на них головами жертв залишилася як згадка в казках, зокрема про Василису Мелентіївну, де аналогічне явище присутнє довкола хати Баби-Яги.
   Також члени союзу примушували населення до крупномасштабних робіт, як-от у "ткацько-шевських цехах" (plethu "плести"), зокрема -- виготовлення особливих "ковдр-плащів" (слов. "лень", кельт. leun, liun) та видів одежі (слов. "гуня", gunja < кімр. gwn, корн. gun, ірл. fuan), на ланах (гаел. lann "огороджене, визначене місце"), у "броварнях" (brach "брага, пиво, солод"; "тісто" < ірл. tais, кімр. toes), кузнях (слов. "горн" < кімр. haern "залізо"), у "релігійних центрах" (ірл. "деайр"-"монастир" > слов. "двір"), на лісозаготівлях та мисливських і рибальських угіддях (кімр. coed "ліс" > "чадь"; валл. eorc "форель" > "верша") чи до спорудження "Змієвих валів" (зораних казковими ковалями Кузьмою та Дем'яном за допомогою заярмленого Змія).
   Без сумніву, в слов'янському фольклорі колізії долі в умовах терору "панів/феніїв" відбилися в казках та легендах про боротьбу зі Змієм Гориничем, де саме слово "Горинич" і гідронім Горинь є безсумнівними згадками про верховного бога (кімвр. div, брет. duw "божество" ~ слов. Див) кельтів Гране (grian "Сонце", ірл. Гріан Айн ех)-Тараніса (бог блискавок; його символи -- блискавка в центрі сонця та змія, що виповзає з черепа коня; його культ, за Лукіаном відзначався неймовірною жорстокістю; одночасно він -- іпостась такого ж жорстокого верховного бога Єзуса, Aesus). Винятково до кельтського кола належить уявлення про триголову божественну істоту, яка в грецькій міфології відома як триголовий Геріон (Hesiod., Theog. 287), а у слов'янській -- Змій Горинич. Cпогад про сам союз "феніїв" (який за певних умов здійснював і охоронні функції) наявний у казках про Гориню, Дубиню та Усиню, Котигорошка та Літаючий Корабель.
   Також генетично до цього ж кола належать Калін-цар (cailin "дівчина"), виступаючий в образі діви-войовниці, билинні "каліки перехожі" (cailleach "старий", "відьмак"), "чорт" (ceart "право, вірність") чи "Савур-могила" (де здійснювалося літнє жертвопринесення; samhradh, фонетичне saur "літо"). Музика знаменитого танцю "Аркан" (від латин. arcanus "таємний", і, як стверджували самі римляни, це слово запозичене від кельтів), який здійснюють члени аналогічного карпатського чоловічого союзу опришків-"басарабів" (oppressare "пригноблювати, давити" ~ тур. bassara "давити") і який, за легендою, принесли таємничі витязі, які спустилися з гір, повністю ідентична музиці кельтської застільної пісні про сидр (ірландська "Ev Sistr" та бретонська "Ev Chistr 'Ta, Laou!"). Цілком можливо, що у Східній Європі назва союзу "феніїв" збереглася у фольклорі як Кудеяр (від kathu "бій, сутичка" + aire "піклування"). На Чернігівщині засвідчено таке передання: "... Розповідають, що в давнину жив якийсь народ, кудеярами називався; народ був злочинний, безбожний, з нечистою силою знався... ось ті кудеяри і кургани насипали".
   Відгомоном про протистояння людиноненависницькій релігії "феніїв" є слов'янсько-литовська казка (зафіксована на Вятчині, Смоленщині, Пінщині, Волині, Закарпатті, у боснійців-мусульман, південно-східній Польщі, біля околиць Вільнюса) про рогатого пташиного короля Кука (< валл. coch "червоний"; у сербів -- ?ук "сич", у поляків -- kucha, у литовців -- Кукас, Кукіс або Скукас), який пожирає безліч птаства або навіть велетнів, щоб з його кісток збудувати собі палац (гніздо). Звірі змовляються і за сигналом зозулі Сокіл вбиває узурпатора (або тиран гине під час Ноєвого потопу).
   Також за "феніями" скрізь мандрувала велика група їх слуг (пракельт. slougo-; пор. з литов. slauga "доглядати") -- чоловіків та жінок, як правило, разом з чередами великої рогатої худоби (слов. *korva < "karava < кельт. car(a)vos "олень, рогатий", автентичне слов'янське слово мало б не "кентумний" вигляд *sorva) та табунами коней (ірл. kapall "кінь" > слов. "кобила") і власним богом-покровителем Велесом (< дв.-ірл. filid "віщун, поет"). "... Великі стада худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти з сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове господарство настільки ефективна галузь господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі військових сутичок перетворювався у фахових воїнів (а за мирних часів -- в учасників обрядово-театралізованих дійств, -- О.Г.). Продуктивна скотарська економіка давала змогу суспільствам кочовиків утримувати численні збройні сили (та ритуально-шаманські колективи-ордени, -- О.Г.)".
   Саме вони були рознощиками туберкульозу (як відомо, людський туберкульоз первинно є зоонозом, тобто хворобою тварин, а саме великої рогатої худоби). Туберкульоз кельти сприйняли як кару за неналежне пошанування божества води та джерел (кімвр. tardd ~ пор. з топонімами, які містять форманти "турйя" чи "турья", що перебуває поряд з кельтськими археологічними пам'ятками на Закарпатті; пор. з кельтіберською переінтерпретацією римської Венери на богиню джерела, що дало іспанське venero "джерело"), в результаті чого містичне одкровення, яке сталося десь в V-IV ст. до н.е., сподвигло їх рознести цей культ (кельт. *krab "релігія, набожність" ~ тох. А klop "небезпека", англ. help допомагати", дв.-рус. "холоп" як букв. "помічник", рос. "глупий" як букв. "застиглий в релігійному екзстазі, той, хто боїться божества") з придунайсько-східнофранцузького центру пізньогальштаттської культури по всій Європі, знаходячи і встановлюючи вівтарі біля джерел (брет. an andon "(мешкаючі біля) джерел" > "анти") не тільки річок, але й струмків та потічків. Як встановив К. Тищенко, на витоках великої кількості річок України фіксуються саме кельтські назви селищ.
   Сучасні цим подіям елліни глузували з вірування кельтів, кажучи, що більше кельтів втонуло, ніж загинуло у битвах (Strabo, IV,4,6). Релігійний аспект власне й відбився на їхній самоназві, яка містить той же і.-є. корінь, що й у хетт. halija "кланятися; стояти на колінах" (пор. з гот. halths, дв.-верх.-нім. hald "схилений", санскр. crayami (шраямі), грец. klino, латин. clino "схиляти, нахиляти, опускати"). Крім того, звісно, міграційний процес мав і економічне підгрунтя -- як випасання величезних стад великої рогатої худоби, так і прагнення контролювати родовища бурштину та шляхи його експорту. Для здійснення останнього відбулася міграція кельтів і до Балтики у ІІІ - ІІ ст. до н.е., зайнявши Малопольщу (відомо принаймні п'ять кельтських городищ в області Кракова та чітко кельтського походження назви тамтешніх рік Ніда, Раба, Сан, Мрага, Мієн, Іза та гори Прієніна), Мазовію (на захід від Бресту, басейн р. Норив-Нарви, т.зв. мілоградська культура) та Сілезію. В Карпатській котловині, на р. Тиса кельти безпосередньо зіткнулися зі Скіфським світом, а в Оковському лісі, де беруть початок Західна Двина, Дніпро та Волга -- з Фінно-угорським світом.
   Саме причиною туберкульозу та під впливом тубільців слід, на нашу думку, пояснювати ту причину, чому кельти надзвичайно швидко в IV ст. до н.е. в Карпатській улоговині змінили власний поховальний обряд (трупопокладення) місцевим поховальним (трупоспалення), що свідчить і про швидкий процес інтеграції кельтів до населення культури підкльошових поховань. Дещо пізніше обряд кремації охоплює всі кельтські землі, і сліди його не фіксуються археологічними методами. "... Отже, саме кремація була домінуючим поховальним обрядом у часи найбільшої активності кельтів на українських землях (ІІ-І ст. до н.е.), а тому не варто й очікувати знайдення на наших теренах латенських поховань іншого типу".
   Щодо населення культури підкльошових поховань, то воно постало внаслідок інфільтрації (з 550 р. до н.е.) за два століття поморської культури у лужицьку, носіями якої були квади (свеви), своєрідний представник італо-венедо-праслов'янської спільності. Ці скельтизовані квади під іменем "віктогали" (де в етнонімі є кельт. компонент -cail "отара овець") населяли Прикарпаття. На схід від них жило гірське плем'я котінів -- спеціалістів із добування заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою (тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури). Як вважається, слідами кельтського перебування на Прикарпатті є скельні ритуальні комплекси -- Вижницьке святилище, Писаний камінь, Лисівський камінь та інші, де на вершинах відкрито круглі заглиблення, кількість яких вказує на їх календарно-культовий зміст, та зображення "солярних знаків" кельтського типу (трискелії, спіралі, кола та колеса). Також, на думку Г.Ю. Марченка, відомий Збруцький ідол (знайдений на Тернопільщині під горою Соколиха) є прямим аналогом кельтської стели зі святилища Ентремонт (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) на півдні Франції, кельтський Вюртемберзький ідол з двома головами, Беблігенський ідол з обличчям за стилем виконання дуже подібним до Збруцького ідола, та членований на яруси кельтський стовп із Вальденбуха, а також Ставчанський ідол черняхівської культури. До цього цікаво додати археологічні дані М. С. Бандрівського про кельтський гальштат в Прикарпатті. Можливо, що початково етнонім "хорвати", який локалізується тут писемними джерелами, походить від кельтського означення жителів гір (ірл. crwth "гора").
   Щодо прабалтів, то кельти не відіграли жодної ролі у процесі їх етнічного творення (можливо, вплинувши лише на західних -- куршів та ятвягів), поступившись у цьому лісо-степовим іраномовним племенам.
   Дещо раніше, в 300-х рр. до н.е. відбулася могутня експансія кельтів на південь -- у Південну Францію, Південну Німеччину, Іспанію та Італію, значно підірвавши іберійську та етруську цивілізації (в 387 р. до н.е. галли Бренна взяли Рим, і вистояла лише цитадель -- Капітолій). Лише в 197 р. галльське плем'я боїв (ірл. bui "помаранчевий колір"), столицею яких була Болонья, було витиснуте з Північної Італії на північний схід -- в уже кельтські Паннонію та Моравію. Там вони були перемогли в 113 р. до н.е. германське плем'я кімврів, але були розбиті в 60 р. до н.е. дакським царем Буревістою і частина їх переселилася в Північне Прикарпаття, а друга, після короткого союзу з гельветами, була поселена Юлієм Цезарем в Галлії, в землі едуїв. Цікавим явищем кельтської (гальської) генези у Римському світі виявився культ пророчиць Сивілл, назву яких можна витлумачувати як "даючі надію" (ірл. suill "надія"). Кельти славилися серед римлян творцями нових речей та винаходів, законодавцями мод.
   Також Страбон у своїй "Географії" зазначає, що північнобалканські гети, на відміну від оточуючих і споріднених їм фракійських даків, є значною мірою змішаним з кельтами народом (Strabo VII,II,2), що підтверджується й археологічними дослідженнями. Також для гетів, на відміну від решти фракійців, був характерний звичай, за яким правитель мав "радника-віщуна", посередника між людьми і богами, що проживав у віддаленому скиті і контактував лише з панівною верхівкою, а самими гетами "шанувався як бог" (Strabo VII,II,5). Наприклад, за часів царства Буребісти таким "живим богом" був Діціней (Декіней), який, за переданнями, навчився волхвування під час мандрів у Єгипет і заснував касту жерців-"покритоголових" ("піллеатів"), навчав їх логіці, етиці та механіці небесних сфер, запровадив поклоніння богам та святилища, заборонив вживання вина. Вважається, що Діціней, якого згадує і Йордан у своїй "Гетиці" (67-74), походив з кельтського племені боїв, яких, разом із таврисками, підкорив Буребіста в 40-60 р.н.е.
   З. Маді на основі етнографічних особливостей, засвідчених у писемних джерелах, ідентифікує саме прикарпатське плем'я бастарни як кельтське (кельт. taran "грім, блискака", Тараніс "бог-громовержець", а також кельтськими є імена бастарнської знаті, згадувані у джерелах, та звичаї бастарнів, про які повідомляє Тит Лівій (XL, 59)) і носіїв зарубинецької культури (з часом її представники з прип'ятської групи мігрували аж у Повісляння у пшеворський ареал, де залишили змішану черниченську групу пам'ятників), хоча сучасні науковці трактують бастарнів як, свого роду, "перехідний" етнос між балтами та дако-фракійцями, який, до того ж, зазнав могутнього кельтського впливу, а матеріальна культура яких була ідентична германській (бастарни тривалий час перебували в союзі з германськими скірами), що дало підстави Страбону, Тациту і Плінію вважати бастарнів саме за германців, в той час як Тит Лівій і Полібій вважають їх кельтами.
   Найзвитяжнішою подією в історії бастарнів була їх експансія в Македонію. Свого часу бастарни як "кентумний" народ, відокремлювали германців від слов'ян та балтів і основним його заняттям стало скотарство (пор. праслов. *korva, литов. kerve; литов. pekus, прус. pecku; праслов. cherda, литов. kerdzius; праслов. gonsь; латиськ. kuna). На березі Балтики інший симбіоз -- поморців з наступними хвилями новоприбулих кельтів -- зумовив появу оксивської культури. Ще один симбіоз -- поморців як із безпосередніми вихідцями з Адріатики (венето-праслов'янами) та германськими носіями ястфорської культури (між Рейном і Ельбою), так і вже створеним симбіозом ясторфців з поморцями -- т.зв. "губінська група" (на Одері - Нейсі) -- привів до формування пшеворської культури (вважається компліментарним симбіозом германських вандало-лугів та слов'янських венедо-лужичан), що одразу ж спрямувала своїх представників на північ, де в якості каталізатора дозволила оксивській культурі остаточно викрасталізуватися та тримати Балтійське побережжя під своїм контролем.
   Сама ж шамансько-жрецька соціальна група, яка діяла поряд з напівтаємним чоловічим союзом "феніїв/панів" (іноді виступаючи як його опонент), визначалася у слов'ян як "волхви" -- тобто "кельти, кельтські". "Волохи" < галл. volcae пов'язані з тотемом вовка (табуйована назва "північний звір", "звір, що приходить опівночі" -- folcha, від cle "північна сторона"), переосмислений на гелл. folachd "феод, кровна спорідненість", ірл. fuil "кров", род. відм. fola. Надалі відбулося осмислення волохів як румунів і молдаван у зв'язку зі зникненням з історичної арени Центральної Європи кельтів та фактом заснування кельтами-галатами в Румунії міст Галац, Новіодунум і Аліобрікс; пор.: Богемія, від boi haemum "вітчизна боїв" ~ Баварія, від bai (u)varii "жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)", ~ Бойківщина, від, на нашу думку, boi civium, назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття), а їхнє релігійне вчення -- "толк" (кельт. tolc - "сила" > "сила сказанного слова, заклинання" > анг. talk "розповідь, казка, пояснення, лекція"), а його прихильники -- "толковини".
   Не в останню чергу кельтські волхви були представниками т.зв. "дарувального ритуалу" ("дажьбога"), аналогічний меланезійському "кула", описаному Б. Малиновським і охарактеризованого Й. Хейзінгою: "... Кула -- це церомінальне плавання (у нашому випадку -- проща, мандрівка, -- О.Г.), в яке вирушають у строго визначений час із однієї з острівних груп...; причому пливуть у двох протилежних напрямках, одні одним назустріч. Мета цієї мандрівки -- обмін між племенами, що стали партнерами по звичаю, певними дарунками, які не мають ні господарської, ні практичної вартості, але високо цінуються в якості коштовних та уславлених прикрас. Це -- намиста із червоних та браслети із білих мушель. Багато з них мають свої імена, подібно до діамантів із історії Заходу. В системі кули ці прикраси тимчасово переходять від однієї групи до іншої, котра, прийнявши дари, тим самим бере на себе зобов'язання передати їх, коли сплине певний час, до наступної ланки ланцюга, яким є кула. Ці предмети мають священну цінність, вони наділені магічною силою, і з них кожен славиться своєю власною історією: як-то його вперше здобули й таке інше. Декотрі з них до того дорогоцінні, що їхнє включення до цього дарувального циклу стає справжньою сенсацією. Весь цей звичай супроводиться всілякими формальностями, пересипаними бенкетами та магією. Все дійство відбувається в атмосфері взаємних зобов'язань і довіри. Тут панує така щира гостинність, що наприкінці церемонії кожен її учасник відчуває, що сповна зажив належної йому честі й слави. Саме плавання часто буває сповнене пригод і небезпек. Із комплексом кули переплетена вся культурна скарбниця причетних до цього звичаю племен, включаючи й різблені прикраси на їхніх каное, і їхню поезію, і кодекс честі й манер. Під час кули буває і сяка-така торгівля корисними речами, але вона зовсім не обов'язкова... Тут змаганнєвість виявляє себе в образі такої нескаламученої чистоти, якої, здається, годі шукати серед подібних звичаїв інших... І ми аж ніяк не помилимося, коли добачимо, що корениться це священне дійство у незнищенній людській потребі жити в красі. А задовільнити цю потребу можливо тільки у формі гри". Одразу ж напрошується згадка про священні дари гіпербореїв, які передавали від племені до племені (за Б. Рибаковим, саме вздовж знаменитого "Бурштинового шляху"), аж доки вони не досягали певного грецького храму!
   Активністю волхвів, зокрема, слід пояснювати той факт, чому відбувається т.зв. "... "кельтський ренесанс" у матеріальному виробництві та поховальному обряді черняхівської культури ІІІ-IV ст. н.е., наявність кельтського антропологічного морфотипу на деяких її могильниках, а також дивні кельтські ремінісценції, зафіксовані у давньо-руській культурі" . Не дивно, що слов'янське поняття на означення достатку, гармонії і блаженства явно контамінується з епохою впливу кельтів (валл. llad "блаженство" > слов. "лад"), "віками Трояновими" (ірл. trean "сильний, хоробрий", treine "влада")
   Прихід римлян до Галлії був одночасно і вивільненням материкових кельтів з під терору місцевих таємних орденів (узагальнено названих римлянами "друїди") і переведенням їх під владу лояльних Римові олігархічних республік, керованих магістратами ("вергобретами"-"суддями") з наданням галльській знаті (equites) римського громадянства та римської освіти. Звісно, що інтереси світської знаті та "друїдів", які були звільнені від податків і являли собою економічно потужний прошарок суспільства, не могли не перетинатися. Зрештою в Галлії спалахує війна між помаранчевим (bui bratach, "бібракта") стягом галло-римлян ("бібрактів"-гутуатерів, жрецької категорії служителів елітарного культу бога-захисника, які обслуговували духовні потреби аристократії) та біло-синьою (ban-daite) хоругвою "друїдів" ("бандитів"-багаудів). Місто Бібракта на пагорбі Бавре (тепер - м. Bievre або Мон-Бевре) була столицею едуїв (Aedui, Haedui), народу в Галлії між Луарою (Лігером) та Соною (Араром). З часом новою столицею став Августодун, де в 12 р. до н.е. була заснована найбільша в Галлії римська школа для кельтів, куди запрошувалися латинські ритори та граматики. Помаранчева "Оріфлама" як стяг римської Галлії і римських франкських імператорів (зберігався у монастирі святого Дені, а бойовим кличем рицарів було "Сен-Дені Монжуа !"). Тут вождь повсталих галлів Верцінгеторікс проголосив себе верховним правителем. Поряд з бібрактами на західному березі Луари жили бітуріги, столицею яких був Аварик (тепер -- Бурже). Мешкала там і якась частина бойїв зі столицею в Горгобині південніше Аваріка (у всіх трьох етнонімах -- компонент bui "помаранчевий колір"). Групи багаудів, які розфарбовували своє тіло в синій колір (робили татуювання ?), відомі ще як "пікти" (Мавр Сервій Гонорат у своїх поясненнях до Вергілія виводить їх від агафірсів, які, за Геродотом, теж розфарбовували в синій колір своє тіло), були найняті британськими королями для боротьби з скоттами-шотландцями, переселилися на острів Британія, де засновували свої королівства (самоназва -- cruithni). Аналогічно в Ірландії знать піднімає для протистояння "друїдам та філідам" на щит нову релігію -- християнство, що й пояснює таке його динамічне просування у Кельтському світі.
   Іншою групою народів, з якими контактували кельти на Сході Європи, були скіфи, між якими, як свідчать античні джерела, відбувалися конфлікти та витіснення кельтами скіфів з Подністров'я та Подунав'я. Зокрема, цікавим у цьому сенсі є виявлення крупного святилища біля с. Долиняни Хотинського району на Буковині. Його розмір становить близько 23 м, по колу було поставлено у ямах 36 дерев'яних стовпи, коло з яких було оточене колами кам'яних брил, поставлених на ребро, і начебто 36 стовпів тут символізують єгипетський (згадаймо вищенаведену розповідь про гетського жерця Децінея!) деканальний зодіак, а схема святилища була своєрідним астрономічним годинником, яким фіксували синодичні періоди видимих планет, сонячний та місячний роки. Саме святилище розташоване на скіфському поселенні, але поряд з ним на відстані 200 м в різні сторони були могильник та поселення пов'язаної з кельтами культури Поянешти-Лукашівка (ІІ ст. до н.е. - І ст. н.е.).
   У Східній та Центральній Європі духовними спадкоємцями кельтів стали "фісоніти", тобто "жителі Фіси/Тиси", які мешкали у Олтенії, Банаті та сусідній Трансильванії, а згодом заселили і Хацег. У цій зоні, за свідченням румунського етнолога Б.П. Хашдеу, населення складалося з "гетерогенних елементів" - романізованих арабів (переселенців з Єгипту, що й принесли з собою культ пророкування Тарот), персів, галлів тощо. "...Завоювавши Дакію, імператор Траян потурбувався про те, щоб Дакія була перетворена в провінцію з римським веденням господарства, римською юриспруденцією, латинською мовою в законодавстві та побуті... Природно, все римське в Дакії сприймалося легко і міцно закріплювалося. Цьому сприяло те, що населення Дакії під час завоювання було у великій кількості знищено і в країну прибуло дуже багато різноплемінних, але романізованих солдат, чиновників, купців, промисловців, ремісників і різного роду шукачів пригод та щастя. Одним словом, Дакія була в той час наводнена римлянами; можливо, 50% населення Дакії складали римляни...". Ця територія іменувалася, за Євтропієм, orbis Romanus, або pascua romanorum "римські пасовиська", а її мешканці - "пастухами римлян", ac pastores Romanorum , звідки й походить самоназва нащадків цього різноетнічного конгломерату - roma (romale). Вони відомі як "цигани" (угор. szegeny "сегень"), бо субстратом став (передавши й індоарійську мову) придунайський осколок колись могутніх меото-кіммерійців - етнос сігінів: "... про одну тільки народність за Істром (Дунаєм, - О.Г.) я, - пише Геродот у своїй "Історії", - можу отримати свідчення: ця народність - сігіни. Одягаються вони у мідійський одяг. Межі землі сігінів (кочовиків, - О.Г.) простягнуться аж до енетів на Адріатичному морі (сучасні Словенія та Венеція, - О.Г.). Вони вважають себе (нащадками) мідійських переселенців. А як вони потрапили туди з Мідії, я не можу пояснити... Сіггінами, зрештою, лігії, які живуть на північ від Массалії, називають дрібних торговців, а жителі Кіпру - списи" .
   Факт збереження цього прадавнього кіммерійського етносу пояснють етнологи його замкненим характером та обов'язковістю ендогамних шлюбів. Певний час термін "цигани" в європейській традиції застосовувався до маніхеїв, в тому числі й македонців, які його дотримувалися. Як відомо, розділення єдиної циганської мови датується ХІІІ-ХІV ст. (а розділення мови європейських циган і вірменських-боша датується 650 р., що дало навіть підставу вбачати у європейських циганах павликіан, переселених із Вірменії на Балкани), а їх повторне розселення на північ -- виходом з грецької Мореї в 1406 р. під тиском турецької інвазії. Окрім того глоттохронологічний метод переконливо довів цілком окремішнє місце циганських діалектів в індоарійській мовній сім'ї (розходження непалі і келдерарського діалекту циганської мови -- 640 р. до н.е., хінді і північно-руського діалекту -- 140 р. до н.е., а давніші дані свідчать про контакти прациган з дардами Гіндукушу) .
   Як вважає А.К. Шапошніков, сігіни являли собою групу носіїв сіндо-меотської мови, яка відділилася від загальноарійської прамови в першій чверті ІІ тис. до н.е. в Закавказзі (Колхіда і Геніохія), де меоти законтактували з пракартвельськими племенами (в мові яких збереглися пережитки апелятивних лексичних запозичень з сіндо-меотських діалектів) і претендували на заволодіння північно-західною частиною Іранського нагір'я (Мідія). Саме сіндо-меотів А.К. Шапошніков вважає міфологічними Пандавами, котрі після перемоги на Курукшетрі (поле Куру, тобто берег ріки Кура) над Кауравами (знаменитий могильник Тріалеті в Грузії) зникли в Засніжених горах (сіндо-меоти переселилися на Західний Кавказ, заселили береги Меотиди (Азовського моря) і всього Північного Причорномор'я аж до Добрудж, Нижнього Дунаю, Сави і Драви (де відомі стали як сігіни), а в подальших перипетіях історичної долі дійшли із сарматами аж до Піренеїв (іспанські цигани-кальдероне).
   Як на нас, етнонім сігіни (сігінни) одного кореня з дав.-сканд. чegn, дв.-верх.-нім. degan "хлопець", дв.-англ. thegn, Чegn > theyn, thane "слуга, васал, послідовник, посадова особа, вільний воїн" > "землевласник", "дворянин" (пор. з нім. Degan "шабля" > "воїн"), англ. thegn, ст.-грец. ?????? "молодець". Можливо, що в один семантичний ряд лягає і латинське sicco "висушувати", "доїти", "витискати" (> "той, хто ссе" > "хлопець"), що одразу ж наводить на згадку про епітет кіммерійців як "доярів кобилиць".
   Синонімом цьому індо-європейському кореневі є слов. * xol- (*xolp "холоп", *xolstъjь "холостий"), так і герм. *skol- (гот. skalks, англ.-сакс. scealc , дв.-сакс., дв.-верх.-нім. scalc "слуга, раб"), де простежується еволюція семантики від вікової до соціальної недостатності, де вихідним значенням слов. *xol- та герм. skal- було значення молодості та неповноліття. Етимолог О.В. Назаренко пов'язав це з переданням про походження етноніма "сколоти" від імені наймолодшого родоначальника скіфів Колаксая .
   Від романомовних пастухів-волохів (vlah) цигани, ці "пастухи римлян", відрізнялися ще одним іменем - "чорні латиняни / римляни" (Nigri Latini, ???????????, Morlachi, Morlacci, Murlachi), і ця назва протрималася до ХІХ ст. для характеристики населення біля підніжжя гори Велебіт, а іменем "каракачани" (тур. "чорні кочівники") досі називають грекомовну етнографічну групу пастухів-вівчарів та конярів, мешкаючу в Болгарії.
   Щодо т.зв. "справжніх, "білих" волохів, то формотворчим ядром їх були нащадки італійців - утікачів від франкських колонізаторів у VІ - початку VІІ ст. (гот. walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh, сер.-верх.-нім. walch "чужинець; кельт; романець", від гаельск. folc "бадьорий, жвавий"), з яких Аварський каганат створив особливі військові поселення на Дунаї та Сереті, т.зв. "окольні" (ai periks; ?? ?????) поселення. Аналогічно чинили й православні візантійці з розбитими в 872 р. єретиками-павликіанами: їх помістили на кордоні з Болгарією для несення прикордонної охорони. Як наслідок -- з маніхео-маркіонітської доктрини павликіан виникло балканське богомільство поряд із суто маніхейською слов'яномовною Македонією зі столицею у Скоп'є (грец. "Верховина"). Говорити про пряму кровно-антропологічну спадкоємність волохів (сучасних румун) від даків-фракійців (гетів) узагалі не доводиться. Фракійські расові признаки у румун зумовлені лише тим, що північні італійці асимілювали свого часу (ще в часи розквіту античного Риму) фракійське племя енетів, що мешкало на землях північно-східної Італії і мало центр біля Венеції. Наступне відокремлення волохів від італійців хорутанами (словенцями), хорватами, угорцями не призвело до появи такого феномену, який спричинили "окольні" русичі-козаки (українці). Поляки досі чітко визначають пряму спорідненість румунів та італійців, визначаючи саме останніх "волохи", а Італію -- "Влохія". Ті ж волохи, які залишилися на місцях своїх давніх поселень, утворили й досі існуючі "своєрідності" (нації) -- аромуни, мегленіти (в Греції), істроромуни (п-ів Істрія в Словенії) та вимерлих на ХІХ ст. далматинців. До того ж слід пам'ятати, що термін волохи (влахи, влехи, валахи) є поняттям також із соціальним змістом. У межах балканського ареалу влахами ("власі") називають всіх пастухів, які здійснювали зі стадами відгін на пасовища (трансюманс), незалежно від їх власне етнічної належності (ще їх називали і албанцями-"арбанасі"). Наприклад, в українських Карпатах села за "волоським правом" були винятково пастушими та саме з їхнього середовища походили опришки, які здійснювали рекет стосовно землеробських сіл із "руським правом".
   "Чорні" (сігіни) та "білі" валахи вели замкнений цикл кочівництва за відрегульованими маршрутами. Цими традиційними шляхами пересувався у відповідності з рухом овечих отар весь людський контингент, що не мав постійних поселень. Зимовий період вони проводили в низинах біля побережжя Адріатичного та Іонічного морів. На постійно використовуваних зимових посселеннях зводили тимчасові поселення, що складалися з хатин напівсферичної форми, сплетених з гілля та покритих повстяними кошмами та солом'яними матами. Худобу тримали на підніжному кормі. З настанням літа (з дня св. Георгія) всі люди знімалися з місця, повантаживши в'юком на мулів все майно. Повільно просувалися отари гірськими дорогами, йшли люди з навантаженими мулами. Тривалість стоянок була великою через потребу забезпечення водою і продуктивним рослинним покриттям. Зрештою досягали високогірних пасовищ, де залишалися весь теплий період часу (до дня св. Дмитрія). Там споруджували двоскатні курені, криті сірувато-бурими вовняними полотнищами. Після закінчення літнього випасу овець починалося перекочовування у зворотньому напрямку. Досягнувши приморських пасовищ, впорядковували зимові побудови, життя в них відновлювалося. Тут у зимовий час займалися й ремеслом - виготовленням домашнього начиння (в Албанії цигани називаються "виробники сит" -- shoshare > південноукр. "шушара"), ковальством, обпаленням черепиці, дрібною торгівлею та ворожінням.
   Кельти називали "дудлібами (дулібами)" тих праслов'ян (костобоки писемних джерел, які зберегли свою архаїчну назву зі значенням "древляни"; пор. із санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhaga "тримати"), котрі на час "місіонерства" кельтів перебували під безпосереднім ідеологічно-господарським "пресом" південних, ілліро-фракійських (гето-дакійських) племен, як от носіїв культур куштановицької у Закарпатті і карпатських курганів у Прикарпатті (у Греції, наприклад, внаслідок різночасової ідейної інвазії фракійців виникли такі явища, як культи Ареса, Діоніса та Орфея), які на І ст. до н.е. - 50 р. н.е. стояли на cтадії своєї найбільшої могутності (держава одріссів) та після римського завоювання Дакії і Мезії відійшли на північ та колонізували території Закарпаття, Прикарпаття та Південної Волині. Саме тут археологи виявляють факт раптової появи величезної кількості медальйонів римських імператорів, золотих монет ранішої в часі чеканки (тобто вони передавалися у спадок), срібних та скляних речей римського походження, фібули дунайського типу. "... Фракійці, за повідомленнями Платона й Тіта Лівія, водили козу, зовсім як слов'яни на Дніпрі, у свято нового місяця, котре супутнє зимовому сонцестоянню у сузір'ї Стрільця. Звичай цей до сьогодення був живий на Україні. Культ Сонця у Фракії грав головну роль. Фракійці вірили у безсмертя душі, обожнювали природу, що відроджується, приносили в жертву тварин. Яскраві, в маскарадних одежах, кукерські ігри. народний одяг, прикраси, зустрічі пір року -- все це збереглося на території Фракії і було передано пізнішому болгарському населенню, стало елементами його культури. Ті ж основні риси фракійської культури характерні для багатьох слов'янських племен -- і це, без сумніву, естафета, передана фракійцями після їх переселення на нові землі... Зображення двох коней з людиною посередині (коні обернені головами до людини, -- О.Г.) характерні для Фракії і особливо для лівобережжя Дунаю. На вишитих слов'янських рушниках ... присутній той самий сюжет ...". "... Зв'язки між слов'янами і фракійцями були тривалими і достатньо тісними... Слов'янське az і фракійське ??, слов'янське briti і фракійське ?????? "цирюльник", слов'янське zajencь (zajenkъ) і фракійське ????? "заєць", слов'янське pivo і фракійське ?????...". Окрім того, саме до фракійського спадку належить концепція "безсмертя душі", яку, начебто, сформулював гето-дакійський пророк Залмоксіс (начебто, учень і раб Піфагора) і яку прийняли й кельтські друїди після експансіоністських походів кельтів на Балкани та в Малу Азію. Частина візантійських авторів, як от Феофілакт Сімокатта, усвідомлюючи релігійно-світоглядну належність відомих йому слов'ян до Фракійського світу, прямо іменує їх "гетами".
   Костобоки-праслов'яни-"ду(д)ліби" (стрижівська, городоцько-здовбицька, підкарпатська і середньодніпровська субкультури культури шнурової кераміки та бойових сокир) свого часу власне вклинилися, а потім розірвали чинний з ІІІ тис. до н.е. культурно-релігійний симбіоз дако-фракійців (представлених на Волині культурою кулястих амфор, що охоплює всю Центральну Європу аж по Дніпро) з прабалтами (на Волині -- культура лійчастого посуду; писемні "будини", які на той час населяли Правобережну Україну та Північне Прикарпаття, Південну Польщу та Словаччину), частково асимілювавши, а частково відтиснувши прабалтів на північ."Будини народ багатолюдний зі світло-блакитними очима і з рудим волоссям" (Геродот. IV,108). "Будини тубільці в цій країні, ведуть кочовий спосіб життя... Гелони навпаки, землероби, застосовують у їжу хліб, займаються садоводством і не схожі на будинів ні тілобудовою, ні кольором шкіри", "Початково гелони були теж еллінами, які віддалилися від торгових міст і розселилися серед будинів. Одні з них говорять скіфською мовою, інші -- еллінською", "хоча будини ведуть такий же спосіб життя, як і гелони, але говорять особливою мовою"; "в землі ж їх (будинів) є дерев'яне місто на ім'я Гелон ... стіна висока, вся з дерева, так само як і будинки і храми будинів. Там є святилище еллінських божеств з кумирами, вівтарями і храмами з дерева, і в честь Діоніса влаштовуються там кожні два роки святкування з оргіями". Отже, під будинами можна вважати прабалтів, а під гелонами -- якихось східних фракійців (культ яких схожий до культу грецького Діоніса Фракійського і побут та мова яких має значні еллінські "домішки" (що виникло уявлення про них, як деградованих еллінів). Також саме неврів, які "через змій, що розплодилися у їхній землі", вторглися з півночі в землі будинів і раз на рік "перекидаються вовками", можна трактувати саме як праслов'ян, пізніших писемних костобоків.
   В етнонімі "дуліби" перша частина назви споріднена з дв.-ірл. tuath "народ, плем'я, країна", кімр. tud "країна" (пор.: дв.-верх.-нім. deota/diota "народ" > diutisk / у латин. передачі: teodiska > Deutsch ~ гот. thiuda "народ", дв.-англ. theod, дв.-ісл. thiuz "народ" < і.-є. *teuta "народ" < *teu-/tu- "набухати" ~ оск. touto "місто", литов. tauta "народ", дв.-прус. tauto "країна", хетт. tuzzi "військо"). Як вважає Д.Б. Атегнатос, даний етнонім відбиває ім'я індоєвропейського предка-тотема: у германців, за Тацітом, це -- Туісто, батько Маннуса, предка німців, у індоаріїв -- Тваштар -- бог-ремісник, нащадком якого був першопредок Ману ("Рігведа", Х 17: 1-2). Синами Тваштара є Індра і Вішварупа-Врітра, які ворогують між собою (символи двох гілок індоєвропейців).
   Також етноніми та топоніми з формантом "Дуліб" фіксуються у Центральній та Східній Європі, колонізованій саме свого часу кельтами: сербохорв. Duliba -- "велика долина у Велебиті"; "гора в Боснії"; словен. Du(d)lieb -- "місцевість у Західній Карінтії"; ст.-чеськ. Dudlebi -- "плем'я на півдні Чехії"; Dodleba -- "назва гідроніму"; дв.-рус. "дулЪби" -- "плем'я на Пд. Бузі", Дулеба -- "ріка в басейні Березини" тощо.
   Як вважається, саме вторгнення вандалів, бургундів та лугіїв у 170 р., представників пшеворської культури, розділило колись єдину праетнічну спільність нащадків носіїв липицької культури (І - ІІІ ст. н.е.), на ізольовані частини, однією з яких стали майбутні мешканці Побужжя "волиняни" (народноетимологічне пояснення як *Dudl-eiba "країна волинок" > "Волинь" забутої або кельтської назви, або її германського витлумачення як *daud-laiba "спадок померлого"). Угорці від своїх попередників у Паннонії взяли визначення слов'ян словом tot (як інваріант імені "дуд-ліб"). Деревом тотів, тутовим деревом досі називається шовковиця, початковою назвою якої є "морва", що одного кореня з гідронімом Морава, котрий, як на нас, означав спершу особливу смолу (глей), схожу на ту, яку пізніше у країнах середньовічної Європи називали "камедь" -- "тутові сльози", кальцієва сіль, очевидно, бурштинової кислоти. На цій основі етнонім "моравани", "тоти", "червени" (сербохорв. crven, црвен ~ балкан. bauko, bhauko, boko "червоне" > слов. "бук, дерево з червоною серединою", нім. Rothbuche "fagus silvatica", отже: Буковина ~ "Червенська земля", яка на заході від пасма Буковиці на Сянощині, західній межі лемків-українців до Буковини та Мараморощини, де засвідчені лемківські типи говіркових явищ українців-русинів, як от орудний множини прикметникової відміни на -ыма) семантично тотожні етнонімам балканських, польських та давньо-руських слов'ян "смоляни", "смоляки", "смоленці" тощо.
   Дуліби, просунувшись на Волинь, асимілювали перебуваючі тут в II-V ст. залишки готського та гепідського населення -- носіїв вельбарської культури, що не знало землеробства, а вело приселищне тваринництво та промисли. Вірніше, дуліби повернули Слов'янщині ті землі, з яких свого часу готи вигнали мезокефальних високоголових і широколицих прасловян-нащадків вісло-дніпровського блоку культур гребінцево-накольчастої кераміки та культури кулястих амфор (на ареалі цих культур зосереджені дуже архаїчні слов'янські гідроніми, деякі з яких є похідними від індо-європейських праоснов) на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатує археологія, збільшуються площі волино-подільських поселень, викликані приходом переселенців із Волині (найближчі антропологічні аналогії Середнього Подністров'я, Буковини та Прутсько-Дністровського межиріччя, які населяли уличі та тиверці, знаходяться в ареалі древлян; древляни та волиняни спільно з мазовшанами, західними кривичами та балтськими ятвягами, латгалами і земгалами утворюють т.зв. групу "масивних північних європеоїдів"). Отже, дійсно, Волинь -- це "праслов'янська колиска, а тим то треба її вважати за вогнище, з якого випромінювалася ця раса на цілий Схід".
   На нашу думку, етнонім "дуд-ліби" зазнав на Волині народноетимологічного витлумачення в "діди" і зафіксований в ритуалі культу предків на території від Устилуга до Сокаля, тобто винятково Західної Волині, а також у східній Польщі: "... Новорічні обходи тут репрезентує обрядове дійство "Діди". Заходячи до хати, перебранці в масках дідів показово виявляють свою сакральність тим, що лупцюють один одного по натоптаних соломою горбах дерев'яними довбнями". Пізнішою інвазією на північ з IV ст. дуліби (які самоозначувалися як "бужани" < "беугене" < "певкіни", вони ж подільські бастарни писемних джерел) асимілювали рештки гото-гепідського континууму Волині (вельбарська культура). Саме з того часу, як вважаємо, у традицію дулібів-волинян увійшов скандінавський обряд "коструб" (дв.-ісл. kostr "вибір, перевага" або kost-gripr "скарб").
   На відміну від пшеворців у Мазовії, Підляшші та Галичині, де місцеве населення фракійського та сарматського походження стало сусідувати з новоприбулими (в 170 р.н.е.) германцями (східногерманські скіри, лугії, вандали, бургунди та західногерманські лангобарди-вініли) і симбіозом германців та дако-фракійців постала культура карпатських курганів (писемні карпіни/карпи/карпіди), Волинь була повністю залишена попереднім населенням (культурою кулястих амфор; дако-фракійські племена), яке переселилося на Верхнє Подністров'я, внаслідок чого, як констатують археологічні дані, збільшуються площі наявних тут поселень волино-подільського типу. Таке могло трапитися лише з єдиної причини -- некомпліментарних стосунків між релігійними системами волинських гото-гепідів та тубільців (фракійців). Саме гото-гепідська група дотримувалася своєрідного нордичної генези "культу пророків та провіщувань" ("... творяче божество ототожнювалося зі звуком та словом, слід співставити англ. god "бог" та ірл. guth "голос", кімрськ. gweddi "промова, oratio", дв.-англ. gedd "proverbium, parabola". Пор. також рос.діал "гад"-"пророкувач", рос. "гадать". До цього ж кореня належать і англ. good, нім. gut "добрий"..."), на відміну від фракійсько-балтської обрядово-ритуальної релігійності (за якою лише слід дотримуватися раз і назавжди даних богами настанов і табу і не турбувати їх своїми домаганнями; божества мовби "німі" до людей, не доступні для спілкування з ними; германці цей світоглядний тип означували siП-venja "обряд ванів"; окрім того, фракійці та іллірійці, як і кельти, на відміну від інших індо-європейців, вірили в перевтілення душі після смерті).
   Наприклад, як зауважує В. Стецюк, ядро готів на Волині та Поліссі містилося в районі Шацьких озер, де засвідчено велику кількість давньо-германських топонімів (назва озер може походити від дв.-верх.-нім. scaz, "гроші, худоба", нім. Schatz "скарби"; назви села Пулемець та Пулемецького озера можна розшифрувати як "повна міра зерна" (нім. volle Metze, дв.-верх.-нім. fulle mezza ); р. Прип'ять - дв.-англ. frio "вільний", pytt "яма, калюжа, джерело"; р. Рихта, лп Тростяниці, пп Ірші - да. riht, ryht "правий, прямий"; с.с. Ходори, Ходорків, Ходурки Житомирської області - дв.-англ. hador "бадьорий, жвавий"; назву іншого озера - Люцемер слід розуміти як "мале море" (нім. lЭtt, lЭtz, дв.-верх.-нім. luzzil "малий", дв.-верх.-нім. mer, нім. Meer, "море"; назва села Вельбівно (Вельбовно) у Рівненській області на правому березі Горині складається з двох давніх німецьких слів welb-en "виводити склепіння" і ovan "піч" (пічка у вигляді склепіння, викладена з каменю, цілком природна річ, але вона могла мати і спеціальне призначення -- для виплавки заліза з болотної руди); поруч з Вельбовним розташоване місто Нетішин, назва якого походить з дв.-верх.-нім. net означає "рибальська сітка" (в сучасній німецькій мові Netz), де друга частина назви з дв.-верх.-нім. asc- "посуд", яке могло мати значення "човен", бо зафіксовано двн. ascman "матрос", тобто "нетішин" -- Рибальські човни", або ж "ясенева верша" (нім. Esche "ясень"), бо гнучкі ясеневі гілки дуже добре надаються для вироблення верш); м. Киверці - нім. Kiefer, свн. kiver "челюсть, підборіддя", хоча не виключене і чеське походження назви (ч. kivir - "вид капелюха"); м. Ковель - нім. Kabel "доля, жереб", сер.-ниж.-нім. kavel-en - "тягти жереб"; с. Мосир на північний захід від Володимира-Волинського, с.с. Мосир Новий і Старий на південний захід від Рожища Волинської обл. - дв.-верх.-нім. masar "клен"; с. Невель на південний схід від Пінська (Білорусь) - нім. Nebel "туман"; с. і оз. Нобель на захід від Зарічного Рівненської обл. - нім. Nabel, двн. nabalo "пуп"; село розташоване на півострові, що заходить в озеро; с. Паре на протоці Прастир - нім. Fahre "пором, переправа"; с. Растів західніше Турійська - дв.-верх.-нім. rasta "місце стоянки"; р. Стир, пп Прип'ті - нім. Stor, дв.-верх.-нім. stur(e) "осетер"; с. Хобултова східніше Володимира-Волинського - нім. Kobold "демонічна істота"; р. Цир, пп. Прип'яті і с. Цир - нім. Zier "прикраса", дв.-верх.-нім. zieri "гарний" тощо.
   Аналогічно можуть бути проінтерпретовані топоніми Галицького (і ширше - Карпатського) регіону: с. Свалява (Закарпат.обл.) - гот. swaljawa "ластівка"; с. Бринь (Галицький р-н Ів.-Фр.обл.) - гот. brunjo, дв.-ісл. br?nja "зброя, панцир, кольчуга"; пор. ісланд. топонім Brynjudalr "Кольчужна долина"); Сваричів (Рожнятівський р-н Ів.-Фр.обл) - гот. swaran, дв.-герм. *swarjan "давати клятву, клястися" урочище Качків (де стоїть Галичина могила) - дв.-англ. chough "галка", р. Луква - дв.-ісл. lœkr "потік"; Діброва (місцевість за великим урвищем на захід від княжого Галича) - дв.-ісл. djЗpr "глибокий", р. Мозолів потік (впадає в Лукву і яруга якого захищає княжий Галич зі сходу) - дв.-ісл. mosi, дв.-англ., дв.-верх.-нім. mos, англ. moss, нім. Moos мох, швед. mosse, дат. mos, mose "мох, болото", галицьке урочище Прокаліїв Сад - дв.-ісл. brok "штани, а також галицькі антропоніми: Зварич (дв.-ісланд.vararganga "людина, що йде давати клятву" *(s)varar- "той, що клянеться" + gang "йти" > "варяг"), Барна (норв. barna "дитя"), Верста (норв. verst - найвищий ступінь порівняння від darlig "поганий"), Бедрик (норв. bedre - вищий ступінь порівняння godt (bra) "добре, гарно"), Лукань (гот. ga-l?kan "закривати") та ін.
   Іншими словами, саме на Волині готи стали разом з кельтами та сарматами адстратом праслов'ян (як аналогічно вони є субстратом таких народів, як німці, французи, англійці, іспанці, тунісці та ін.), на відміну від решти остготів, які створили в Північному Причорномор'ї могутню імперію Германаріха. Коли ж остання впала під ноги гуннської кінноти слов'яни як союзники останніх цілком законно заволоділи землею свох готських дідів та дядьків. Темі готського субстрату присвячена цікава праця Ю. Палійчука, де (щоправда, на англійському лінгвістичному матеріалі) він етимологізує проблемні українські топоніми: Козятин (англ. cosy "затишний", town "місто", від tun "загорожа", "поселення"), Фастів (fuss "метушливе, базарне"), Ворохта (vertex "вершина"), Делятин (dale "долина"), Гусятин (gush "сильний потік", на р. Збруч, bruk "струмінь"), Сатанів (sough "шелест, дзюрчання"), Корнин, Корнич, Коршів, Корсунь (corn "зерно"), Потуторів (potter "гончарні вироби"), Селятин (sale "продаж, торгівля"), Снятин (snake "змій"), Літин (lee "укриття"), Гайсин (hide "схованка"), Крилос (cry "кричати", lost "загиблий"), Гологори (hole "яма", gori "кровопролитний"), Стебник (stab "удар чимось гострим"), Жуків (joke "жарт, піддражнювати"), Жабокричі, Жабокруки (jabber "базікати", crook "брехун"), Канів (canvas "полотно"), Бершадь (bear "ведмідь", shot "стрілець"), Шполе (spoil "награбоване добро"), Ніжин (niggard "скупий"), Бучач, Бучачки, Буча (butcher "забійник худоби"), Хотин, Отинія, Отиня (hoe "мотика, сапа"), Путивиль, Путила (put "ставити, зводити дім", valley "долина"), Пирятин, Перечин (peer "намісник"), Смотрич (smout від smite "розбиватися"), Рось (rous "бурхливий"), Буг (bog "болото"), Трубіж (trouble "перешкода") та ін..
   Можливо, саме міфогенетичний персонаж слов'ян Щек символізує германський складник предків: дв.-англ. secg "чоловік-воїн", а також пор.: дв.-англ. beorn "муж, герой" (пор. зі згаданим у сагах володарем Гардарікі-Русі Бйорном з Ладоги/Альдебйоргу) ~ слов. "парень", hreoh "жахливий" ~ слов. "гріх", maere "славний" ~ слов. "-мир" (компонент в іменах), гот. waila, дв.-ісл. vel, val, дв.-англ. wel, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. wela, wola "добре, як слід" ~ слов. "вила/самовила" (добрий жіночий дух, демон), гот. warmjan "гріти" ~ слов. "верм'яний" (червона барва), дв.-англ. del "лісиста долина, лощина" ~ топоніми з формантом "-діл", дв.-ісл. huntari "частина області, краю" ~ слов. "хутір", дв.-англ. heleth, нім. Held, дв.-сканд. holthr "воїн, герой, здоровий, цілий" ~ Галич, дв.-ісл. roths, рунічне ruth "військо" ~ слов. "рать", дв.-ісл. leidan "корабельна округа" (2-3 десятки "третини", де в одну "третину" входило чотири обійстя і від "третини" виставлявся воїн) ~ слов. "лодія" (окрім того, лодіями завжди опікувалися селяни і захоплені варягами лодії теж неодмінно визнавалися часткою здобичі, належної селянам), дв.-англ. reysen "здійснювати військовий похід, набіг", дв.-верх.-нім. reison "готуватися, споряджатися", reisa "військова експедиція" ~ літопис. "руси отримали свій етнонім внаслідок походу" на Візантію в 860 (842) р., дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь (ми не приймаємо тлумачення О.М. Трубачова, за яким Либідь -- "та, що либиться", "посміхається" як характерна ознака полян-брахікефалів), гот. hoha "плуг" ~ слов. "соха" (в той час як дв.-інд. sakha "вітка, гілка", литов. saka "вітка") тощо.
   Існує навіть версія про те, що ці готи були саме готами-тервінгами ("деревлянами"; пор.: "костобоки" ~ санскр. kastha "дерево, палиця, кий" + bhagas "тримати"; латиськ. mezs "дерево" ~ "мазури"; лит. medynas "дерев'яний, лісовий, дикий" ~ с. Мединя (біля Галича); морд. "вирьнеже" -- "лісовий захист" ~ м. Воронеж; ірл. ros "дерево" ~ "росомони" -- "плем'я, підвладне готам" / "роси" -- "грецький еквівалент етноніма руси"), харизматичні королі яких належали до роду Амалів (а його останні представники -- деревлянський князь Мал, його донька Малуша, "ключниця", тобто фрейліна-заложниця, княгині Ольги та внук Святослав-Helgihrothr, син Малуші та князя Ігоря-Ingvar). "...З'ясувалась, -- пише В. Алєксєєв, -- не зовсім зрозуміла, але цікава й важлива деталь -- древляни антропологічно відрізнялись від решти слов'ян, вони були крупнішими, масивнішими, обличчя у них були ширшими. А коли виміряли черепи сучасного населення України, з'ясувалося -- це саме той краніологічний тип, який властивий і сучасним українцям. Отже, краніологія підказала -- фізичними предками сучасних українців були древляни, вони зіграли вирішальну роль у формуванні антропологічних особливостей українського народу, в їхній культурі слід шукати джерела етногенезу й культурного розвитку українців".
   Поряд з готами-тервінгами на території України мешкали -- як складова частина черняхівської культури -- остготи-грейтунги (Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. можливе "народноетимологічне" пояснення власне тубільними слов'янами: тервінги -- "деревляни" та грейтунги -- "галичани"; пор. із близьким їм норв. grav, англ. grave, нім. Grab "могила" і епічним мотивом готів-охоронців священних могил), яких ще називають "берегові готи" і, можливо, саме їх нащадки називаються Баварським Географом Х ст. sittici, (пор.: дв.-ісл. sМПa, дв.-англ. s?de, англ., дат, норв. side, д-в-н. s?ta, нім. Seite, шв. sida "сторона, берег"), поряд із маючими велику кількість укріплених городищ тубільцями -- "стадичами", stadici (дв.-ісл. staПr, гот. staЧs, дв.-англ. stede, англ. stead, дв.-верх.-нім. stat, нім. Stadt, Statt, швед. Stad, д., нор. sted "місце, житло"), і саме Stadici Козьма Празький (Cosm. I, 5) називає батьківщину чеського князя Пржемисла, та "свірянами", Zuireani/Zerivani (від р. Свирь, лівої притоки верхнього Дністра, біля устя якого розташований Галич). Останніх Географ Баварський єдиних називає у своєму списку "королівством" (regnum) і зауважує, що "воно настільки (велике), що з нього походять всі слов'янські народи і ведуть, за їх словами, своє начало".
   Від імені готів-грейтунгів -- *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith -- "слава"~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд" + droth "військо, рать, натовп"). Якщо Ф.А. Браун критикує цю версію, то її, навпаки, поділяє Г. Ловм'янський: "... купцями, що посередничали між середнім Подніпров'ям (Руссю) і Естонією, були готи, котрих фінни вважали представниками Ruotsi. Більше того, якщо Русь у готський період лежала на північних окраїнах володінь готів, фінни могли називати всю готську державу за іменем найближчої їм області. Потім цю назву було перенесено на заморських купців готського і взагалі скандинавського походження і в кінцевиму результаті локалізовано у Швеції, коли торгівельні стосунки з подніпровською руссю перервалися. Зате в устах шведів першопочаткова назва Русі, ... зберегла відпочаткове значення території слов'ян ... Першопочаткова назва могла бути слов'янською, то слід рахуватися з тим, що в її поширенні на північ відіграли роль готи, а в південному напрямку, можливо, іранці ". Географ Баварський фіксує аж п'ять слов'янських етнонімів із формантом -rozi (Sebbirozi, Attorozi, Vuillerozi, Sabrozi, Chotirozi) та етнонім Ruzzi.
   Вірогідніше, що ядром черняхівців були саме готи-грейтунги, тобто "побережні", від імені яких -- *Hreithgotar, Reithgothi А. Будилович та М. Брайчевський виводять етнонім "русь" (< гот. hreith -- "слава" ~ ірл. greithe "цінність, коштовність, грейд"), а О. Відеман -- етнонім "кривичі". Також на чолі слов'янської держави в Моравії стояли германці з харизматичним вождем Само (Самуїлом). Можливо, що в цій ситуації готам вдалося здійснити й духовне "визволення" слов'ян від кельтської традиції, внаслідок чого вони стали усвідомлювати себе належними не до Кельтського світу (з яким генетично їх пов'язував і сам етнонім "венеди/венети": К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї спільноти, зафіксованого у зв'язку з розселенням, за Г. Ловм'янським, лише на периферіях Давньої Європи: венети < *wenHtoi < і.-є. bhrghntoi "великі, високі", *bhregh- "високий; гора"; *bhereg- "світлий, блискучий" як спадок від давнішої (реліктової) індоєвропейської спільноти, з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)"[Цит. за:]; пор. з кельт. богинею урожаю і достатку Бригітою, хеттською Паргою, авестійською Хара Березайті, етнонімами бріги/фріги/фракійці та бургунди і ряд європейських топонімів та гідронімів ~ синонімами є такий ряд: Arduinna "Висока; кельтська богиня, тотожна Бригіті і епонім Арденн", лат. arduus, іран. aredvi "висока").
   Все це не повинно дивувати, адже саме готи були кістяком південної і сусідньої дулібам черняхівської культури (приписуваної нащадкам дако-карпів, германців -- носіям поморсько-мазовецької та пшеворської культур, слов'янізованим та іраномовним сарматам). Черняхівці залишили територію між Дунаєм та Правобережжям Дніпра біля 400 р., в той час як слов'яни-анти, носії пеньківської культури, зайняли їхні землі лише з 500 р., коли, власне, й датується поява ранньослов'янських святилищ карпато-дністровського типу, а в часовому проміжку тут виявляються лише гуннські поховання; але тут також в Середньому Подніпров'ї залишилися й, за В. Сєдовим, слов'янізовані сармати, які піддалися подальшій слов'янізації прибульцями з півночі, але зберегли свій черняхівський обряд (релігійний світогляд), внаслідок чого поховання наступників черняхівців на цій території виявилися ідентичними -- трупоположення в курганах з грунтовими ямами та й антропологічний склад населення -- мезодоліхокранний вузьколиций тип -- не було перервано.
   Як зауважив В. Сєдов, саме слово "дуліб", яким називалося слов'янське населення Волині та Прип'ятського Полісся, а потім від них утворилися волиняни, древляни, поляни й дреговичі (а може, навпаки, дані племена визначали себе як "ду(д)ліби" саме в релігійному сенсі, тобто послідовники певного віровчення ?), має західнонімецьку основу і склався від сусідування саме із західнонімецьким населенням. Могло це відбутися саме в районі Сілезії та верхньої течії Вісли, де з ІІ ст. до н.е. кельти всебічно впливали на пшеворську культуру, атрибутовану як симбіоз правандало-лугіїв, якоїсь групи праслов'ян-"лужичан" (венедів) та якоїсь групи північних іллірійців (праалбанців, що підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, етимологізовані з іллірійської прамови). Останні, вірогідно, мають стосунок до згадуваних Геродотом жителів Верхнього Подністров'я - алазонів, на кордоні яких зі скіфами-аротерами (орачами) в районі зближення рік Дністер та Буг проходив знаменитий "Священний шлях" - Ексампей (IV,52,81), яким гіпербореї передавали священні дари храмові бога Аполлона на острові Делос. Найвірогідніше, мова йде про іллірійське плем'я (т.зв. східний гальштат, VII-IV ст. до н.е.), яке й дало первинну назву Галичиній могилі: "Галич" < албан. gjalliqes "воскресіння (< gjallё "живий" ~ гот. *qius "живий" > "Київ" як місто готів-росомонів із горою Кия)" (урочище Воскресенське із ротондою-квадрифолієм і похованням княжої доби, розташованою на пагорбі правого боку Мозолевого потоку через яр біля урочища Качків, де безпосередньо стоїть Галичина могила; пор.: Карпати < албан. karpё "скеля"; Кодри < алб. kodёr "пагорб"; Уж (гідронім) < алб. ujё "вода"; Лімниця (гідронім) алб. < lumё "ріка"; Kути (поселення) < алб. kuti "вмістилище"; Крак (епонім міста Краків) < алб. krah "плече; рука"; ліс < алб. lis "дуб"; мур < алб. mur "стіна; "неня" < алб. nёnё "матір"; "бояри" < албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість", burrё "муж" ~ кельт. boaire "власники стад худоби). Слід узяти до уваги слова А.В. Десницької, що запозичення у східнослов'янські мови з палеобалканських, датовані другою пол. І тис. н.е., в основному пов'язані саме з культовими реаліями, здійснювалася шляхом живого спілкування у народному середовищі. Окрім того, наявні факти гідронімних елементів іллірійського походження (верхня частина басейну Дністра і південна смуга правобережного Полісся, а також розріджені прояви на правобережній Наддніпрянщині) свідчать і про тривалі міжетнічні контакти, що мали різний характер у різні епохи. Існування якихось "північних іллірійців" підтверджують дані мовознавства, за якими назви великих рік лужицького ареалу, Ельби, Одера та Вісли, можуть бути етимологізовані тільки з іллірійської прамови.
   Прийшли мовні праслов'яни, у вигляді невеликих потоків переселенців-родовичів, сюди з північного регіону Білорусії від верхньої течії Дніпра, Десни до Угри (група Колочин-Тушемля-Мощина), звідки вони свого часу витіснили угро-фінів та сарматів і де спільно з бастарнами ("кентумним" етносом, що сформувався в балтському милоградському ареалі і став носієм пшеворської культури) сформували зарубинецьку культуру. Ці групи зарубинців, яких Таціт і називає "венедами" та "рискаючими заради грабежу", вступили в симбіоз з верхньодністровськими пшеворцями (бастарнами). На місця ж праслов'ян прийшли з північного заходу балти (голядь), які з VIII ст. змушенні були піддатися асиміляції з боку слов'ян, "які повернулися". Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності". Крім того, деякі дослідники вважають, що саме там, в часі побутування наших мовних предків у верхів'ї Дніпра, і сформувався етнонім "слав'яни" як "люди ріки Славути" (Славута, "слов'янська назва Дніпра" < *slovot "текучий" < і.-є. *kleu- "текти").
   Готи Вінітарія ("переможця венетів"!), перебивши антських 70 старійшин на чолі з "рексом" (королем) Боозом ("перехрещений" нашими романтиками від історії на Божа, хоча ім'я його явно кельтське і власне слов'янським його варіантом є "бевзь/белзь", яке після наївної довіри готам його носія стало "іменем загальним"; цікаво, що у говорах Рязанської, Орловської, Тверської, Ярославської та Костромської та Псковської областей та у мові поволзьких комі аналогом слову "бевзь" виступає "дулеб", "дулебий", "дулеп", а також це слово застосовується для означення "сліпий", "косий", "різноокий", "із фізичною вадою"), переорієнтували слов'ян з участі в кельтському ушкуйництві -- набігах на римські провінції, про що розповідає Таціт ("Венеди перейняли багато з їх таланів, бо заради грабежу вештаються лісами і горами, які тільки не існують між певкінами та феннами ... пересуваються пішо, і до того ж з великою швидкістю"), -- на торгівлю з Римом, який мав величезну потребу у зерні та у продуктах тваринництва. З часу приходу готів, з II ст. н.е. у слов'янському Подністров'ї, як констатує Д. Козак, спостерігається прогрес у землеробстві, а саме: застосування орних знарядь плужного типу, удосконалення знарядь збору врожаю та його переробки, запровадження ротаційних жорен замість зернотерок, споруджуються млини, окремі домогосподарства об'єднуються у сусідські общини ("верві"). Як наслідок -- через посередництво готів у торгівлі з Римом створений додатковий продукт обмінюється на ремісничі товари, предмети розкоші, вино і монети. "... Плуг і хліб -- основа слов'янської цивілізації. Селянське орне землеробство стало тим могутнім фундаментом, на котрому відбулася консолідація "праслов'янських" племен, що забезпечила і динамічний господарський здвиг, і бурхливий демографічний ріст, і швидкий соціальний розвиток".
   Тим самим прихід готів зумовив появу серед слов'ян релігії типу меланезійського "карго" та витворення провінційноримських культур (пшеворської та черняхівської, тобто які об'єднали, відповідно, германських вандало-лугів та гото-гепідів зі слов'янськими конгломератами, внаслідок чого Певтінгерові таблиці називають цей компліментарний симбіоз "венедами сарматами").
   Інші або залишалися вірними "вірі предків" (пам'ятки типу Етулії в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту; у Певтінгерових таблицях тут вказані "венеди", і саме з ними пов'язують титул римського імператора Волузіана, 251-253 рр., "Венедський") та навіть інкорпорувалися у "Кельтський світ" (постзарубинецька київська культура), або ж запалювалися пасіонарними потугами самих готів, алан, гунів, протобулгар та авар (культури празько-корчацька, пеньківська, суково-дзєдзіцька (в межиріччя Вісли та Одри слов'яни розселилися тільки в VI-VII ст., про що свідчить поява тут напівземлянок), тобто склавіни, анти та пізні венети-пралехіти та неатрибуйовані етнонімно жителі Самарського Поволжя), або ж, як ільменські словени (культура довгих курганів), які відірвалися від решти праслов'янського масиву та, перебуваючи в певній ізоляції від решти споріднених етносів (про це, наприклад, свідчить відсутність у давньо-новгородському діалекті ефекту другої палаталізації), асимільовували тубільне (Тушемлі-Колочіна і Іменьківська та постзарубинецька культури) прибалтійсько-фіннське чи скіфо-сарматське населення.
   Як уже зазначалося вище, прихильники кельтської релігійної системи (дв.-ірл. fili "поет, який займався й ворожінням, пророкуванням під час обрядів та принесення жертв" > слов. veles/velet ~ герм. Ullr), в якій значне місце відводиться вгадуванню, витлумаченню волі богів (на думку В. Іванова та В. Топорова, ця ірландсько-слов'янська відповідність узгоджується зі згадкою про волхва-жерця Волоса в архаїзуючому "Сказанні" про побудову церкви у Ярославлі, де говориться, що волхв після спалення жертви провіщував від імені Волоса), визначаються нами саме як "толковини" (присутнє навіть у "Слові о полку Ігоревім" як "погані толковини", тобто "нехристияни", а священнодійники цього "толку" -- "волхви", на відміну від автентичних слов'янських "жерців"). М. Брайчевський вважає, що літописне означення "іже суть толковини", дане руським літописцем, стосується не тільки слов'янського племені тиверців (Поділля), але й дулібів ("волинян") та білих хорватів (Прикарпаття). Як зазначають І. Винокур та Б. Тимощук, територія, яку, за свідченням літописів, заселяли дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати, древляни, поляни, в археологічному відношенні відповідають єдиній культурі Лука-Райковецька, в яку в VII ст. об'єдналися, втративши основні свої риси, пеньківська та празько-корчацька (анти та склавіни писемних джерел) культури. Крім того, як встановлено антропологами, саме ці етноси брали більш-менш однакову участь у творенні сучасного українського етносу: з полянами українців ріднить конфігурація носової області, з древлянами, волинянами, тиверцями та уличами -- розміри обличчя.
   Межуючі з тюркськими етносами (печеніги, протобулгари) "толковини" могли бути названі "уличами" (від огуз. angla -- "тлумачити, зрозуміти") саме через народноетимологічне пояснення місцевого етноніму ("угличі"; начебто прауличі-представники зарубинецької культури, вони ж -- бастарни-певкіни (в назві яких вбачають наступну назву територіального підрозділу тих же уличів, зафіксованого як окреме плем'я: "бужани" < "беугене" < "певкіни"), спочатку мешкали на Лівобережжі в басейні Ворскли-Орелі, де Орель з тюркських мов пояснюється як "кут", а потім були відтиснуті на Правобережжя в І ст. до н.е. -- І ст.н.е. сарматськими племенами аорсів та аланами) та співставлення з тим, що вони є "толковинами". А ті "толковини", хто безпосередньо потрапив під готсько-гепідський вплив -- власне як "тиверці" (пор.: топонім Тиврів Вінницької обл.): від дв.-герм. taufr, taubr -- "червона фарба, вохра, кров" > "магічна сила (написаного) заклинання" (руни, які видряпували, для набуття ними "сили" їх затирали червоною фарбою), дв.-ісл. taufr -- "чародійство", дв.-сакс. tover -- "чародіяти", дв.-англ. tiber, tifr -- "жертва", дв.-сканд. tiffur -- "бог", нім. zaubern -- "чародіяти", англ.діал. tiver -- "вохра, фарба" (в ірландській традиції джерелом добування магічної червоної фарби була рослина вільха, яку "Книга захоплення Ірландії" називає ro-eim "та, що робить обличчя червоним"). Можливо, що ще Геродоту предки тиверців та пшеворців були відомі як "розфарбовуючі (себе) агатірси" (picti Agathyrsі, де Тірас - грецька назва Дністра).
   В.Бер-Петров-Домонтович виявив на знаменитому карпатському "Писаному камені" знаки, близькі до германських рун, і на їх основі сформулював концепцію, за якою готи започаткували етногенез карпатських гуцулів ("готів-уличів"?; пор. з вищезгаданим схожим етнонімом жителів Карпат "котіни"; також на етногенез гуцулів, окрім різноманітних субстратних елементів, про які ще згадаємо, вплинули германські племена вестготів на чолі з Атанаріхом, які в 376 р. мігрували у Карпати, не бажаючи капітулювати перед Візантійською імперією (Амміан Марцеллін, ХХХІ, 4,12), та гепідів, які після розгрому їх в 568 р. аварами, відійшли на верховини Карпат), у культурі яких значне місце посідає різьблення сакральних знаків (опредмечених рун) на речах побутового вжитку. Відомі артефакти черняхівської культури -- ритуальні чаші з с. Ріпного на Львівщині та с. Військового на Дніпрянщині, з написами, схожими на рунічні. Одразу ж згадується переказ про чашу Грааль, на якій з'являвся сакральний напис -- ім'я майбутнього короля.
   Залишається лише відкритим питання про те, чи був слов'янський переказ про чашу-потір пов'язаний з колом засновників міста, бо чаша не згадана в германській версії. Можливо, мають рацію ті, хто припускає витлумачення назви Києва в грецьких хроніках "Самбатас" як означення кельтської християнської місії "Сан-Бадас" -- "Священна Купіль" чи "Святе Джерело", початково місця ритуального поклоніння іраномовних сарматів та скіфів.
   Як на нас, переказ про чашу (джерело) як явно іранська ремінісценція про "чашні" -- "ритуальну їжу вогнепоклонників" (вона також потрапила у вірм. "чашак" -- "чаша") трансформувався в київському колі в образ київсько-полянського Аскольда та в куявсько-польського Попеля (дв.-верх.-нім. ask "блюдо, посудина, чаша", швед. Asker "невелика посудина" < дв.-сканд. askr "дерев'яний посуд, кошик, короб", "ясень" / ashr "попіл, зола" ~ слов. "ящик" / шотл. asek "кошик для попелу; small vessell; box"; пор. з іменем Лоенгрін; фр. loin gris "далеко сірий", ірл. liath "сірий, сивий"). Можливо, як на нас, на цю трансформацію вплинув археологічно засвідчений елліністичний культ Сарапіса, наявний в цьому регіоні (Волинь) за домінування в ІІ-ІІІ ст. н.е. вельбарської культури (готи), так і в Північному Причорномор'ї (Ольвія, Тір). Його культ свого часу ввів в Александрії засновник єгипетської династії Птолемей І Сотер (305-283 рр. до н.е.) і в ньому було об'єднано образи Осіріса та Апіса. Характерною рисою зображень даного божества є "калаф" -- головний убір, який символізував родючість, багатство, виражав хтонічну силу бога. Як правило, калаф зображали у вигляді округлого кошика, призначеного для плодів, квітів, зберігання сиру. Такий самий головний убір був у Гекати та Артеміди. Особливої популярності Сарапіс набув за часів імператорів Марка Аврелія та Антоніна Пія, які шанували його як покровителя військової справи, його зображали на світильниках (стоїть на вівтарі між двома зміями), які клали у могили воїнів, та кубках.
   Аскольд був вбитий разом із братом-співправителем Диром (ірл. daor, фонетичне dir -- "раб, приречений, засуджений" або ж це представник угорської залоги Дьєрдь-"Юрій") варягом-регентом "Хельгі"-Олегом Віщим (відображення знаходимо у "Сазі про Ньяла", де "всіма чудесами Христа" вмовляє якогось Флоссі відомстити за вбивство Хьоскульда /"Сивоголового" його жона Хільдігунна; цей Хьоскульд Годі Білого Мису вважався сином Траіна (!), сина Сігфуса і внука Сігвата Рудого, а вбивство Траіна та його сина Хьоскульда організував Хельгі, син Ньяла та внук Торгейра Голльніра, сина Торольва; чи не є київський князь Аскольд/Хьоскульд сином Трояна.Траіна, його вбивця - Олег/Хельгі, якому відомстив Велес/Флоссі?).
   Проте в "Історії бритів" Гальфріда Монмутського кравчим на бенкеті (тобто розпорядником за столом) виступає друг короля Артура Кай, "намісник андекавів", "у одежі з горностая" (у "Хрестоносцях" С. Коссак-Шуцької бард Роберта Нормандського співає пісню про "Кеуса, доброго виночерпія", хоча виночерпієм у "Історії бритів" називається намісник Нормандії Бедуер, а Кай -- кравчим; у баваро-австрійському епосі "Кудруна" володар датчан Хорант теж є розпорядником застілля на бенкеті у свого короля Хетеля Хегелінга; в премордіальній традиції "виночерпій" виконує певну сакральну функцію: так виночерпій Сак у мідійського царя Астіага, за Ксенофонтовою "Кіропедією", є калькою ассірійського титулу "виночерпія" -- šaqya, а тже, династія Будди Шакьямуні має певний стосунок до цієї традиції). В текстах Артурівського циклу цей персонаж відомий як сенешаль Кей (Кей-Сенешаль, Senesciall, Steyward), син вихователя Артура Ектора Окраїнного (Ector de Maris; брат батька -- Ланселот, Lannynnauc "Білорукий", а дід -- Аграваден Окраїнний). У валлійських версіях він іменується сином Кініра (ap Kynyr) та наділений магічними властивостями, які ірландці приписують своєму героєві Кухуліну. Тобто Кей-сенешаль певним сенсом тотожний Ку-Хуліну (Cu Chulainn "Пес Кулана").
   Сином Кеуса (Кау) в деяких джерелах називається Гільдас Премудрий (490-570 рр.), який спочатку мешкав у Ірландії та Уельсі, а в кінці свого життя -- в континентальній Нормандії, де заснував монастир Руес. Саме Гільдас є автором історичної праці "Про розорення Британії", в котрому викриває гріхи своїх сучасників. Знаменитий історик Беда Достойнохвальний широко використовував не тільки фактологію Гільдаса, але й її благочестивий пафос.
   Генетично ім'я Кая пов'язане з індоєвропейським означенням людини, дотичної до особливого магічного ремесла: ст.-грец. koeo -- "розумію", латин. caveo -- "остерігаюся, бережусь", дв.-англ. havian -- "споглядаю", дв.-інд. kavis -- "ясновидець, мудрець", іран. kavus -- "мудрець, жрець, знавець сакрального знання"; согд. kw, kwy, сер.-перс. ky "жрець -- ворог Заратустри", грец. koi?s "жрець містерій", укр. "коваль" -- "спеціаліст із таємничого ремесла -- "кузні", від "къзнь" -- "мистецтво", "техніка", "кознь" -- "хитрість, таємничість, підступність". Російське "колдовать" виявляється спорідненим з латиськ. kaldit "ковати" та церк.-слов. "кладиво" -- "молот". Назва речі, що виступає знаком професії, містить той же корінь: дв.-рус. "кый" ( < праслов. *kyjь), литов. kujis, прус. cugis "великий молот". Саме в казкових мотивах фіксується міфологема про те, як два брати-ковалі хитрістю перемагають демонічного Вогненого Змія. Також у іранському епосі коваль Каві перемагає демонічного змія Ажі-Дахаку. Тут також хочеться нагадати про роль кузні у казковому сюжеті про протиборство Івасика-Телесика (явний натяк на кельтського Талієсіна) та Баби-Яги (як образ балтів?).
   З допомогою кравчого Кая (Саi) і виночерпія Бедуера (Bedwyr), сина Грифона (ap Gryffyn), володаря еструзійців, король Артур на горі святого Михаїла переміг чудовисько - велетня з Іспанії, який викрав і вбив Єлену, племінницю володаря арморикан Хоела (Howel ~ Ковель). Відрубана голова іспанського велетня стала знаменитим трофеєм Артура (у "Історії бритів" підкреслюється циклопічний характер та людожерство ворога Артура; також наявна версія в "Мабіногіон" про перемогу короля Артура, свата героя Кілоха, та його друзів Кея і Бедівера над циклопом Глогом Іспадденом Пенкавром, батьком красуні Олвен) і з нею співставляється інший сакральний предмет валлійських міфів, який після довгих пошуків здобув герой Передур (валлійський аналог Персеваля), а саме - відрубана, кровоточуча голова на таці, котру несуть дві діви. Її ототожнюють з бретонською міфічною головою Брана - "Утер Бен", яка пророкувала і попереджала про напади ворогів. Ім'я ірландського бога Кромм Круаха, дещо схожого на нашого Кощея (але на відміну від слов'янського аналога, він то добрий, то злий), перекладається як "Кривава голова" (проте дв.-ірл. cenn "голова", ірл. dichned "обезголовлення") й ідола якого знищив святий Патрік (389-491).
   У ірландській сазі "Друга битва біля Рівнини Стовпів" (Маг Туйред) розповідається про те, як відрубана голова переможеного короля фоморів Балора була поставлена на кромлех (кам'яний стовп), який від отруєної крові розпадається, а із самої крові утворюється озеро. Також у германському епосі відрубана голова Гуннара (Гунтера) стає умовою повернення золотого скарбу Нібелунгів (franci nebulones - "нижніх франків").
   У візантійській іконографії святий Георгій Побідоносець зображався стоячи на молитві з власною відрубаною головою в руках (як на іконі в Історичному музеї в Москві). Якщо ж брати до уваги, що образ Георгія -- малоазійського походження, а до появи християнства її населяли кельтські племена галатів-скотарів, то цілком можна вбачати генетичні витоки образу Георгія з кельтського міфосвітогляду. Слов'янам він став відомий як "Зелений Юрій", а мусульмани його шанують як праведного Хадіра ("зелений"). Його свято -- 23 квітня -- відзначається у Східній Європі та на Близькому Сході як сезонний рубіж скотарського календаря: в цей день вперше худобу та коней виганяли на пасовиська, заколювали перше весняне ягня, співали особливі пісні.
   Також з мотивом відрубаної голови пов'язаний життєпис святого Дені (Діонісія), єпископа Парижу, який був охрещений апостолом Павлом, благословлений на місію серед галлів папою Климентом І і був страчений разом з двома святими -- Рустиком та Елевтерієм. Його тіло чудесним чином піднялося на ноги, взяло свою відрубану голову і віднесло на те місце, де воно було поховане і котре тепер називається "Гора мученика" -- Монмартр (Montmarte). Пізніше останки святого Дені були поховані в монастирі Святого Дені, де французькі королі зберігали королівські регалії, а клич "Сен Дені Монжуа!" став гаслом французьких рицарів. В принципі відсічення голови виявляється, як правило, єдиним дійовим способом страти святих у численній християнській агіографії, коли з інших мук вони виходять неушкодженими.
   У "Історії готів" Прокопія Кесарійського також міститься розповідь про те, як якось королю Італії Теодоріху (він же Дітріх Бернський, тобто Веронський, ряду західноєвропейських переказів) здалося, що на таціі він побачив голову Сіммаха, лідера сенату, котрого він несправедливо стратив разом з патрицієм і філософом Боецієм, зятем Сіммаха ("...чоло його обплутали струною і так мучили доти, поки у [Боеція] не вивалися очі", -- констатує Анонім Валуа; згодом Теодоріх не побоявся стратити навіть Папу Римського Іоанна, а за намовою іудеїв почати підготовку до різні аріанами католиків). Налякавшись і повний розпачу, тридцятисемирічний король-гот помирає від викликаної психологічним стресом дизентерії (в 497 р.). Також італійці вірять, що в день літнього сонцестояння на сонячному дискові можна розгледіти голову Сан-Джовані, яка купається у золотій чаші. В християнській церкві також відоме передання про голову мученика-імператора Візантії Юстиніана ІІ, вбитого узурпатором-єретиком (монофілітом) Барданесом. Відрізану голову імператора привезли до Риму, де вона була виставлена на публічний огляд, але папа Константин Сирієць (708-715 рр.) не визнав узурпатора, заборонив чеканити його зображення на монетах і промовляти його ім'я під час богослужіння.
   В ісламській малайській "Повісті про Царя-Черепа" розповідається про те, як мандруючи сірійською пустелею пророк Іса (Ісус) побачив череп. Іса попросив Бога, щоб той дозволив йому поговорити зі своєю знахідкою. Здобувши дар мови, череп розповів, що він був царем Єгипту та Сірії, володів воїнами, підданими, жінками, верблюдами, слонами, кіньми і мисливськими псами і, хоча був справедливим царем, йому ніяк не вдавалося молитися належні п'ять раз в день. Проживши 400 років, він тяжко захворів і до нього явилися вогненні ангели та Ангел Смерті. Померши, за належні гріхи він був підданий тортурам і кинутий у пекло. Далі цар описує різні пекельні муки для нечестивців. Зрештою ті милостині, які він давав бідним та вченим людям, допомогли йому порятуватися від пекла і повернутися живим на землю і де прожив ще 60 років, зрікся влади і посвятив себе служінню Богові, внаслідок чого набув такої святості, що коли надягав свою шапку набакир, то всі пагорби Сирії та Єгипту нахилялися у цей же бік; коли він клав поклони в молитві, то аналогічне робили й дерева.
   Тут хочеться згадати голову розтерзаного Орфея, яку шанували в містеріях орфіків як предмет пророкування, голову демонічного асура Раху, пожираючого сонце, концепції "ацефала" ("безголового") у гностицизмі ("безголовий" -- це Сиф, третій син Адама і Єви, який "не бачить і не чує, бо залишився в раю..., зняв з пліч свою голову як знак довіри до Бога Живого") та у Жоржа Батая (члени товариства "Ацефал" збиралися довкола спаленого в лісі блискавкою дуба в департаменті Рамбуйє і мовчали, підносячи цим своє "серце" над "рефлексією") та містичну голову Фюрера (Хельгі-Аватара), яка в езотеричному гітлеризмі Мігеля Серрано та Савітрі Деві наділена особливим сенсом.
   Також у таврському культі Діви, як про нього повідомляють античні автори, існує як ритуал відрубання голови жертви, котра прибула з моря (але не суходолом!), так і зображення змієдіви з відрубаною бородатою головою в руці. Територіальна та етнокультурна близькість до сіндо-меотського масиву дозволила М. Семенову прояснити семантику цього культу, співставивши його з нартським епосом, де чудовисько-орач (!) Еминеж наказує своєму сторожеві гори -- викраденій разом з священним насінням проса нартській дівчині -- відрубати у порушника кордону нарта Сосруко голову і насадити її на частокіл, та ведичним переказом про перемогу над Врітрою не Індри, а богині-діви Сарасваті (VI, 61, 7). У Авесті ж Ардві Сура Анахіта дає сили Тхраетаону перемогти чудовисько Ахі Дахаку (Абан-яшт, V, 33, 34). Херсонесько-дорійська Діва (Партенос) наділяється Евріпідом епітетом elafohtuyos -- "та, що вбиває лань" (Eur. I T. 1113), і іноді її співставляють із загальноеллінською богинею Артемідою, за наказом якої пси розірвали перетвореного в оленя мисливця Актеона (хоча це пізніша версія, що виникла власне після знайомства з дорійською Дівою, а початково Актеон змагався в коханні із самим Зевсом, за що був перетворений на оленя і розірваний власними псами). Також у шиваїстських храмах можна побачити улюблений сюжет -- "хіростаунс" -- "самовідсічення голови" як акт жертвопринесення.
   Мотив відрубаної голови присутній і у ведичній розповіді про здійснення найпершого жертвопринесення, котре організував Дакша. Розгніваний бог Рудра ("Ревучий"; контамінується з оленем або лосем, "місяцем ревіння" яких є вересень) відрубує голову Праджапаті, котра возноситься на небо, будучи пронизана стрілою, і стає сузір'ям Mrga-siras "голова антилопи" (Оріон). Праджапаті вважається упорядником жертвопринесень, прабатьком жерців і патріархів, від котрих пішов увесь людський рід. Рудра вважається божеством зорі Ardra на правому плечі Оріона. У грецькій міфології Оріон -- це мисливець з помічниками Великим і Малим Псами (сузір'я Canis Major i Canis Minor). У евенків Оріон -- це мисливець, який переслідує сузір'я Лося (Ursa Major). У кеттів Оріон -- це сузір'я або Голови Оленя (Сельд) або Лисиці (Коон). Іншими словами, поєднуються образи жертовної тварини і здобичі та хижака і мисливця-жерця.
   "Досліджуючи символізм "голови", "відрубаної голови" або "черепа", -- пише О. Дугін, -- ми зібрали безліч міфологічних сюжетів, що мають стосунок до декапітації, "голів, що говорять" тощо. Аналіз цих сюжетів завів нас доволі далеко в хитросплетіння традиційного символізму, бо у кожній конкретній традиції вихідний сюжет має своє міфологічне та ініціальне навантаження. Наприклад, черепи неодмінно присутні у шіваїстських культах, особливо у шакті Шіви -- Дурги, Парваті, Калі, а також у тібетському буддизмі та ваджраяні, де "відрубані голови" означають ініціальний перехід від профана до посвяченого, символізуючи "ініціальну смерть". Такий же смисл черепа і при посвяченні в перший ступінь "учня" в масонському обряді. Клаудіо Мутті підмітив зі свого боку, що у деяких суфійських таріках видіння власної декапітації уві сні є знаком досягнення однієї з перших містичних "зупинок" ("макам"), тобто езотеричних ступенів духовної реалізації посвяченого. Аналогічні теми зустрічаються і в шаманських ініціаціях.... Євгенові Головіну ми зобов'язані вказівкою на ... забутий нами аспект символізму "голови". Він звернув нашу увагу на той простий факт, що голова символізує "мозок", ментальність, тобто раціональну спосібність індивіда... Іншими словами, відрубана голова може бути взята як образ десакралізованого, розсудливого світу як образ царства людського розуму... Зауважмо, що в езотеричній традиції голова однозначно співвідноситься з Місяцем, з місячним принципом, ... мозок тільки відбиває (як Місяць відбиває промені сонця) світло ідей, що б'є з центру людської душі... Євген Головін звернув нашу увагу на важливий сюжет, викладений у "Звільненні Ієрусалиму" Торквадо Тассо, де мова йде про бесіду хрестоносця-християнина (sic! -- О.Г.) з відрубаною, але живою головою сарацина. Їх діалог може слугувати ключем до взаєморозуміння таємної боротьби двох оденів -- "Ордену Мертвої Голови" ("Ордена Місяця", -- О.Г.) та "Ордену Живого Серця" ("Ордену Сонця", -- О.Г.). Хрестоносець прославляє Серце, котре, за його словами, змушує рицаря бути цілком безстрашним у бою, не думаючи про наслідки і здійснюючи духовні подвиги. Голова сарацина, навпаки, настоює на важливості розсудливого мислення, аналізу тощо. Ця бесіда може бути взята як пардигма ... окультної метафізичної війни... Так декапітація виявляє інший символічний бік. Якщо у випадку креаціоністського ордену акцент падає на "промовляючу мертву голову", то маніфестаціоналісти з "Ордену Живого Серця", навпаки, виокремлюють факт життєздатності обезголовленого тіла (далі у своїх писаннях О. Дугін формулює теорію ворожого до надбань цивілізації Модерну індивіда-"ацефала", "безголового", щоправда, не вказуючи, що саме поняття і саму теорію сформулював засновник "сюрфашизму" Ж. Батай, -- О.Г.). Таким чином індуїстський сюжет про Дакшу (і Ганешу, -- О.Г.), "чию голову боги досі не можуть знайти" (Дакші приставляють голову антилопи, а Ганеші - слона, -- О.Г.), має стосунок саме до образу Безсмертя та Вічності. Нагадаємо у цьому зв'язку, що сузір'я "Мріга-шірша" ("Голова антилопи", -- О.Г.), тобто Оріон, стародавні єгиптяни називали "Озірісом", богом, розчленованим і знову повернутим до життя...".
   У індуїзмі теж знаходимо аналогічний пасаж: "... Найбільший із тлумачів Вед, Вьяса, сказав: Якщо Вішну є все, хто вб'є його? Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є тим, хто вбиває, і тим, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну". Найпопулярнішим аватарою Вішну є Парашурама - "Рама із сокирою", де він вигублює майже всю варну кшатріїв (воїнів) за те, що вони узурпували те, що приналежне варні брахманів (жерців). Вважається, що еллінським його аналогом є Персей, який на крилатому коні Пегасі переміг Дракона за допомогою відрізаної голови Медузи Горгони (мешкала у землі гіпербореїв) та врятував ефіопську принцесу Андромеду.
   Також серед рицарів Круглого Столу був ще Кей-Чужинець, якого вбив Ланселот під час визволення Гвіневери. Також відомий якийсь Кай Хір (порівняймо з вищезгаданим датським Хорантом), соратник Трістана за валлійським рукописом ХVІ ст. Він приносить радісну звістку Ессілт (Ізольді) про перемогу Трістана над Марком, за що отримує за дружину свою кохану Голуг Хавдід ("обличчя літнього дня"), служанку Ессілт. В цьому валлійський епос тотожний з германським епосом "Кудруна", де Хільдебургу, служанку Гудрун (Хільди), правнучку ірландського короля Гере (внука Хагена і дочки хегелінга Хетеля), видають в знак примирення заміж за скандінава Хартмута, щоправда, винуватця страждань героїні епосу, її викрадача, що спричинило війну між нареченим Кудрун Хервігом та викрадачем. Існують також інші версії міфу, архаїчніші - герої Хьяльм-Гуннар і Агнар (у ірландській версії - Гвін ап Нуд і Гвітір ап Грейдаул) щороку мусять воскресати і вести непримиренну битву за оволодіння коханою.
   Кай (Кей) наділений характерною ознакою:
  
   Кей-сенешаль, чьё злоязычье
   Переходило в неприличье...
   Язык ваш - враг заклятый ваш,
   Коварный раб, неверный страж;
   Он ваши тайны расточает,
   Сердца друзей ожесточает,
   Посредством ядовитых фраз,
   И ненавидят, сударь, вас.
  
   Як на нас, тут мається на увазі десакралізоване на час раннього Середньовіччя уявлення про Кая, який насправді використовує з метою захисту поезії від "помилки, неправильної форми" (anocht) поетичний прийом, котрий в середньовічному ірландському трактаті "Auraicept na n-Eces" визначається як "обезголовлення" (dichned), а саме -- поет віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям. Тобто здійснював сакральний принцип етимологізації певних ключових імен (вони ж і апелятиви) -- розсічення слова, деформацію його частин, вставку порожніх за змістом елементів тощо. Наприклад, у середньо-ірландській традиції такий принцип визначався як berla etarscartha "роз'єднана мова", тобто роз'єднання та розтягування слів (як от: ros "дерево" > roi.oiss "долина оленів"). Аналогічна наука про вимовну форму слів була причиною особливих якостей індійських співців-kavis: "... поет віддавався звуковому аналізові слів, що ставало його звичайним заняттям: ця наука про промовлену форму (forme vocale) слів була причиною (з найдавніших індо-європейських часів) зверхності, особливих якостей kavis". В ірландському епосі про феніїв в цьому Каєві ідентичний герой Конан Мак Морна, який має також стосунок як до банкетного столу сідів, так і до вірності королю: клан Морна підтримав верховного короля Тари Кайрбре Мак Кормака Мак Арта (!) у війні проти феніїв.
   З вищенаведеної оповіді про Кая, володаря андекавів, явно напрошується паралель з Києм, володарем антів-киян, з натяком літописця на його незнатне походження ("перевізник"; можливо, тут наклалося слов'янське "поляни" та іран. pol-e "міст", або етнонім "анти" співвіднісся з грец. vantai "гребці, матроси, перевізники"), який був прийнятий з посольством у якогось невідомого могутнього правителя (літописець лише зазначає, що йому відомо про посольство, але невідоме ім'я великого правителя, вважаючи того візантійським імператором) та переказом про братів, що мстять Германаріхові за сестру, страчену через звинувачення у зраді чи то її самої, чи то її чоловіка (братом Кая є Ланселот, який визволяє королеву Гвіневеру, звинувачену у подружній зраді). Але "незнатність" Кия виявляється лише з профанічної позиції -- у Ведах родоначальник аріїв Ману має епітети "Лоцман" і "Рульовий", а в езотеричному ордені "Пріорат Сіону" ступінь "Навігатор" (перс.-араб. "нахуда" -- "капітан", "навігатор") є найвищим, та й у переказі про Грааль король іменується "Рибалкою", а батько Персефаля під час служби маврам носить на своєму щиті як герб зображення якоря. Також праведні халіфи у суннітів наділяються епітетом "знаючі шлях" (араб. "раушдон"), що походить з іранського "ар-рахданія" ("ар-разанія"), від якого О. Пріцак власне й виводить назву "Русь", щоправда, як означення консорції купців (аналогічно пізнішій "Ганзі"), що здійснювала у певних факторіях Середземного та Чорного морів закупівлю рабів у норманських конунгів.
   В "Історії бритів" Кай, який командує загоном кінноти, і Бедуер гинуть у битві з римлянами. Бедуера ховають у місті його предків Байокі, а Кая (Кеудона) у збудованому ним місті Кам (від франц. campagne "поле, рівнина", "похід, компанія"). Слід зазначити, що Гальфрід Монмутський (1100 - 1154), який здійснив редакцію відомих йому передань про короля Артура (з історичним кельто-бритським королем Артуром VІ ст. н.е. передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е.), власне зробив "прив'язку" топонімів та етнонімів героїчного епосу до відповідних, на його думку, історичних реалій довкологалльського континууму. Зокрема, народ Кая андекави (пор. з ірл. andee "не-боги" як ознака верстви землеробів-trebhta, аналогічної індійським вайшам, в той час як ремісники, друїди, поети та королі належать до верстви dee "боги" (~ санскр. asura "клас богів, що визначалися як "не-дева" і sura "клас богів, що визначався як "дева"); можливо, відбулося переосмислення більш давнього брет. an andon "(мешкаючі біля) джерел") розташовується традицією на правобережжі нижньої Луари (на північ від Луари і Алльє також мешкало кельтське племя "анди"), поряд з бітурігами та частиною боїв.
   За іменем андекавів отримала назву область Франції Анжу (Angeoy/Angers > Anjou; тепер - департамент Мен-і-Луара), яка славна своєю Долиною Луари (le Val de Loire; пор. з версією тлумачення імені Персеваль як "Проникаючий долиною"), куди вони, вірогідно, переселилися, мандруючи вздовж Дунаю (на Дунаї, за руськими літописами, Кий побудував Києвець), Рейну та Луари до Біскайської затоки: "... Західний край Євразії - істинний рай. Моря омивають її з трьох боків; клімат помірний, нема холодних зим, спеки, багаті ліси, родючі землі. Не дивно, що туди рушили люди зі степів". Йшли вони тим же шляхом, що й в 600 р. до н.е., яким вирушили з прирейнських областей кельти-галаїки: Пуатьє -- Анжер -- Бордо, звідси через ланди, порослі дроком (генетом), до Байонни та Ронсевальської ущелини. Звідси дорога йшла до Памплони і до долини ріки Ебри та на захід вдо Галісії. Саме цим фактом переселення праслов'ян та алан у Галлію слід, на думку О. Стрижака, пояснювати появу тут назв з компонентом Рус- (Русіана, Руссільон, Русціно, Русітон та ін.) у досить показовому оточенні: "... Ідеться, насамперед, про ойконім Breucomagus, назву одного з міст племені "трибоки" (лат. Triboci; пор. нп "Трибоківці" на Львівщині). Згаданий ойконім походить від етноніма "бревки" (Breuki), носії якого в ІІ ст. жили над Середнім Дунаєм (у Паннонії), західніше гирла р. Тиси (тодішній Tibiscus). Дивно, але факт, що в бас. р. Десни, лівого допливу Дніпра, є потамонім "Бревський Колодязь"... Не менш цікавою є також назва поселення в районі верхнього Надрейня Augusta Rauricum (на схід від Базеля, -- О.Г.), адміністративного центру племені рауріки (лат. Raurici). Цей етнонім на слов'янському грунті дає етнофоронім, сприйнятий як антропонім, "Рюрик" (Дещо раніше О. Стрижак згадує про галльське м. Triuer, AugustaTreverorum, тепер -- Трір, назва якого нагадує літописного третього брата Рюрика "Трувора", -- О.Г.)...Імовірніше, що в ... генеалогічній легенді (московських царів, які виводили себе від імператора Августа, -- О.Г.) відбився топонім "Августа Раурікум"...Якщо ж ми повернемося до гирла Рейну й попрямуємо за картою Птолемея, відомою під назвою "Tabula Evropae III", уздовж Mare Germanicu(m), Mare Britanicum, а також Mare Aquitanicum, то завітаємо до племен Morini (див. с. Моринці на Україні), Calletue (пор. прізвище "Калета" на Краківщині, Польща), Veneli (є прізвище "Венелін" на Закарпатті), Veneti (сюди ж етнонім "венеди", з яким пов'язують етногенез слов'ян) та ін. Над Середземним морем жили Rutheni; пор. наших книжних (чи тільки?) "рутенів"... із галльського Ruth-//Reuth- (пор. кельт. reuth "поле", а також д.-р. "поляне, яже нині зовомая Русь")..." (пор. з дв.-інд. kshetra "поле", "район, область" > "кшатрії" -- "каста воїнів"). О. Пріцак наводить зауваження дослідника Дж. С.П. Тетлока про те, що фризи і фламандці у "Історії бритів" виступають під іменем "рутени" і що їх вперше згадує Юлій Цезар, з берега яких він і побачив острів Британію. В уельській повісті про короля Артура "Brut y Brenhinedd" земля фризів відома під іменем Rwytwn, Rutein, а порти Саутгемптон та Річборо у деяких джерелах також називаються портами рутенців. У пророцтвах Мерліна (VII, 4) рутени виступають як морський народ, друг і соратник короля Артура і Кая Голдінус (явна паралель до рутенського Галича!) декілька раз називається "князем рутенів" (dux Rutenorum), а рутени утворювали окрему адміністративну одиницю (ducatus) у складі Аквітанії, яка разом з Белгікою та Лугдуненсісом (Ліон) утворювали т.зв. "довговолосу Галлію" (Gallia Comata). Столицею рутенів був Сегодунум, згодом перейменований на Rutena чи Rutenis, від чого походить сучасна назва Rodez., включений римлянами у мережу торговельних шляхів. Славнозвісне місто Альба, столиця катарів-альбігойців, було центром саме південної частини Рутенії.
   Як зауважив О. Пріцак, саме торговельними шляхами трансальпійської Галлії поширювався популярний в середовищі офіцерів римських легіонів виріб - аретинські чаші (від міста Арреція, сучасна Аррецо в долині Тоскани) з особливою декоративною пластикою, запозиченою з металопластики -- т.зв. terra sigillata ("глина зі штампованими малюнками"), де, крім міфологічних та побутових сцен та рослинно-квіткового орнаменту, наносили на боках штампи з назвами фабрики та іменем художника. В часі імператора Тіберія (14-37 рр.) центр виробництва цих чаш та іншого аретинського посуду перемістився саме з італійського Ареццо на багату глиною, водою та деревом територію рутенів, зокрема у Кондатомагус ("торжище при злитті двох річок", тепер -- Мілло, Millau) на рівнині Ла Грофсенк (Graufesenque), а потім -- і в прирейнський регіон (Лезу, Lezoux), де потрапляє в орбіту германців-фризів. Тексти (графіті) на посуді писані були вульгарною латиною та рутенською кельтською мовою, а багато написів містить корінь Rut-. Про надзвичайну популярність рутенського посуду свідчать його знахідки в Італії, Іспанії, Африці, Англії, Данії, Східній Німеччині, Польщі, Болгарії, Україні (Звенигород, Ольвія) і навіть Палестині. Звісно, таке потужне виробництво у замиреній Галлії могла здійснити лише могутня консорція капіталовкладників. Як вважає О. Пріцак, це були священники Риму фламени, які одночасно виступали й протекторами окупаційних легіонів і работорговцями. І що саме работоргівля, на його думку, десь аж до часу занепаду епохи норманів процвітала завдяки консорції (colluvies) фризів/рутенів/русів, які постачали свій товар (слов'ян і тюрків) від Кордови до Хазарії.
   Компоненти назви місцевості Graufesenque виявляють схожість з тими, які присутні у визначенні "Святий Грааль" (латин. sang real "істинна кров (Ісуса)" > sangreal > Saint graal / sankgreal), і факт, що на Граалі з'являються провіщувальні написи, наштовхує на гіпотезу, що в переказі про Грааль можемо мати справу саме з осмисленням чаші з Грофсенка (Graufesenque), адже протягом століть, аж до ретельних археологічних досліджень, населення знаходило тут артефакти під час оранки, а сам Грофсенк є одним з найбільших промислових архівів, відомих аж до пізнього Середньовіччя (ХІІ-ХІІІ ст.).
   Також частина "мігруючих антів" по дорогою в Анжу осіла в Баварії, де їхнім форпостом став Андекс (Andechs), поселення на 14 км від Штаренбергу, на озері Аммер (пор. з англ. hammer "молот, кий") і резиденція могутнього і древнього баварського роду графів Андекс. Вони згадуються вже в ІХ ст., володіють замками в Ечі та в Інні, а в 1204 р. отримали у володіння ще й герцогство Меран. Але вже в 1248 р. рід припинився по чоловічій лінії і їхні володіння перейшли до тірольських графів. В 1458 р. мюнхенським графом Альбрехтом ІІІ замок Андекс був перетворений у бенедиктинський монастир (закритий у ХІХ ст, але пізніше баварським королем Людвігом відновлений).
   Реальними археологічними підтвердженнями міграції "антів-андекавів" є поховання постчерняхівського кола, котрі зустрічаються в досить обширному регіоні. В Подунав'ї це -- поховання в Задьварекаші біля Сольнока, в Тапе Малядок при злитті Тиси і Муреша тощо. Саме тут, між ріками Тиса і Темеш посол імператора Максиміна до Аттіли Пріск в 448 р. засвідчив назву напою "медос", а Іордан, у свою чергу, додає як назву поминального ритуалу "страва", так і слов'янську форму гідроніму -- Патісус, Партіскус (грец. Падісос, від фрак. Патіс), що надалі зазнало народноетимологічного витлумачення як "По-Тисся", в результаті чого вібулося зближення з пізнішим аварським (пвн.-кавказьким) "тІса" -- "свинець": Тісас/Тігас > Тиса. Також в Центральній Європі сформувалася винятково постпшеворська культура празького типу, яка виникла у VI ст. та простягнулася від Житомирщини (Україна) до межиріччя Лаби та Заале через Чехію, Моравію та Словаччину. Але етнічно на цих західноєвропейських територіях домінували германські етноси лангобардів (які в 568 р. переселилися в Італію) та гепідів, що свідчить про взаємну толерантність ("компліментарність"). З відходом германців з Паннонії та приходом туди авар значно збільшилася тут кількість слов'ян, які були переселені сюди як союзники каганату (але, звісно, відбулася й асиміляція ранніших слов'янських поселенців пізнішими).
   Можливо, що "анти-кияни" (андекави, поляни-"анти Кия") заховані у свідченнях сучасників у збірному етнонімі "алани" (аналогічно у Візантії слов'ян спершу іменують "гетами" (Феофілакт Сімокатта, "Історія", III, 4,7; VII, 2,5). У Амміана Марцелліна алани (halani), "... аналогічно до персів, поширили своє ім'я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI). А також: "... Їм не відомо, що таке неволя. Тому що усі вони благородної крові". Як вважає О. Пріцак, алани були специфічним типом кінноти, які послуговувалися східноіранською "лінгва франка". Алан в 445 р. під проводом Гохара чи Гоара найняв Аецій для боротьби з багаудами Арморики (а саме межиріччя Сени та Луари) -- союзниками гуннів. Але, наприклад, Прокопій з Кесарії відносить алан разом з германським племенем скірів (яке свого часу разом з кельтами-галатами штурмувало Ольвію, а в 449 р. їх володар Едіка чи Едекон належить до дружини Аттіли) до "готських племен" ("Війна з готами", І, 1). Це свідчить про те, що римляни та ромеї не дуже орієнтувалися у етнічній пістрявості новоявлених західно- і центральноєвропейських етносів, що вийшли з черняхівської (з проявами скіфсько-сарматської традиції) та пшеворської культур, різноетнічних за своїм характером.
   Свого часу алани розірвали союз із гуннами, перейшли кригою Рейн в 406 р., зайняли Північно-Західну Галлію та долини Луари, Рони і Аквілею, спільно з вандалами та свевами перейшли в 409 р. Піренеї, захопили Лузитанію (тепершня Португалія), в 412 р. перейшли на бік Риму, а в 429 р. їх частина разом із вандалами переплила в Африку. В кінці 30-х років V ст. алани як союзники Риму були поселені в Галлії, а після смерті Аттіли відбувається рух алан на схід -- вони захоплюютьНижню Мезію і Малу Скіфію, саме з їх середовища вийшов історик Іордан, представник аланської знаті (його дід був секретарем аланського царя Кандака, а сам Іордан служив у свиті царського племінника). Надалі західна група алан дотримувалася винятково провізантійської орієнтації, в той час як східні алани (автохтони Кавказу) змінювали свої позиції залежно від потреби моменту. Південно-західних алан в 558-572 рр. консолідує цар Сарозій (Сародій, Сарой, від сармат. sar- "голова", пор. з тадж. sar "голова, верх, вершина, початок", фрак. saraparai "головорізи"; у франкомовному середовищі повинно було б перекластися як tete -- "голова", "вершина гори"; або антропонім містить той же корінь, що й у санскр. saras, авест. zrayah, дв.-перс. drayah, фін. sar "море", "озеро" ~ пор. з іранським мотивом про те, що сім'я роду грядучого царя-месії зберігається у водах священного озера-моря), держава якого охоплювала верхню Кубань, П'ятигор'я і сучасну Балкарію і контролювала перевали, непідвладні Ірану. Власне діяльність Сарозія, на думку В. Ковалевської, призвела до появи в кінці VI і на початку VII ст. серії поселень із системою ретельно продуманої організації оборони -- невеликих білокам'яних фортець через кожні 2-3 км -- всіма гірськими долинами, що вели до перевальних шляхів.
   Чи не стосується первинно саме Аланії епічна назва "Саррас"? Чи не свідчить факт узурпації в Саррасі влади чужинцем той факт, що на певний час у 70-х рр. VI ст. Аланія, за даними Менандра, потрапила під політичну залежність від тюрок (хазар) Турксанфа? Можливо, що саме у середовищі останніх відбулася народна етимологізація імені Саррас (тобто земля Сарозія) на Сарису (тюрк. "жовта вода" < тюрк. "сары", "сарыг", монг. "шірга", "шіра", угор. sarga, япон. siroi -- "жовтий", чуваш. "шура" -- "світлий", "сара" -- "жовтий", але дв.-япон. "сіруо" -- "білий" < пра-алтайськ. *sir- "світлий, білий"), що прикріпилася до ріки на кордоні аланської держави Сарозія і тюрків (тепер -- р. Цариця, звідки -- Царицин, тепер -- Сталінград/Волгоград), а первинно -- між тюркським та іранським світами. Саме на цій міфічній межі -- ріці Сари -- перебуває, згідно з переданнями, могила дружини богатиря Салор-Казана Абульгазі, одна серед семи жінок, які були володарками огузів. Іншою богатиршею була Барчин-Салор, донька Кармиш-бея і жона Мамиш-бея (тобто Алпамиша), яка, проте, вже похована на Південній Сари -- Сир-Дар'ї біля стародавнього Сигнакаї, а її мавзолей узбеки називають "Блакитне житло Барчин" ("Барчинин Кок-кесене"), хоча інколи виникає плутанина, і мавзолей визначають як поховання Абульгазі (принаймні, так виходить із синтаксису повідомлення В. Жирмунського). Можливо, й слід пов'язувати з розумінням назви "Сарас" як "Жовта земля" визначення наступних спадкоємців цієї території куман як "жовтих" (угор. palosc, рус. "половцы"). Окрім того, на лівому березі Волги присутній й топонім Саратов < тюрк. saratau "жовта гора".
   Вже надалі в оточенні "езотерично стурбованих" виникла спроба переосмислити заповітне місце у відповідності зі своїми хворобливими уявленнями: "... Сталінград (колишній Царицин) -- сакральне місце. Тут колись знаходився священний центр Хазарського каганату -- його державна столиця, що протидіяла Русі й загрожувала Європі. Гітлер знав про це, й оволодіння цим стратегічним пунктом вважав принципово важливим етапом у своїй антиєврейській боротьбі. Адже СРСР був для нього новою хозарщиною, країною єврейських комісарів. Ось чому Сталінград став символом протистояння...".
   В цьому контексті цікава й група топонімів "Самара", присутня на даній території: містечко Самара (тепер -- Новомосковськ Дніпропетровщини) на р. Самара (ліва притока Дніпра) і м. Самара в Середньому Поволжі на р. Самара (ліва притока Волги. Ймовірно, дані топоніми маркують західні та східні межі певної державно-етнічної території (царства Сарозія; нагадаймо вищезазначене, що Біловоддя також у прочан екзотерично визначалося як "Самарська губернія") і є перекладами місцевих назв з аналогічною функцією: киргиз. samar "чаша" < тюрк. samar "таз, глек, велика чашка, блюдо".
   Це наводить на паралель про пов'язане з цим лісостеповим та степовим регіоном скіфське генеалогічне передання про золоті царські інсигнії, даровані з неба, серед яких -- і золота чаша. Ними заволодів третій син Таргітая Колаксай, який розділив своє царство Паралатію на три царства та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву "Те, в якому зберігається золото". Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів-басилеїв ("царських"), скіфів-аротерів ("орачів") та скіфів-георгоїв (від іранського "пастух", що невірно пов'язували зі старогрецьким словом "георгіос" - "землероб"), вони ж - борисфеніти ("подніпровські"), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів третього скіфського царства Паралатія називали самі себе "сколоти" від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме побажання, що й українське "Дай, Боже!". Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів-"дажьбожичів" у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись становило з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів-Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений властивістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же - старець-богатир російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл-Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.
   Поряд з Трахтемировом -- місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд -- місто Мошни ("капшуки") на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношки. А також - місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями-сколотами, і межували вони зі Степом по ріці Ворскла - Пантікапа, котра впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення "золота" - "слави" на Правобережжя, у Переяслав - Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу, і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.
   Назву території "Золотоноша" у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільноти) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі "Золотоносна", з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові "пара-" ідентичне латинське aurum "золото", а "-латія" виявляє схожість з latens "прихований". До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Саме латини єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків - "расенів" звичай споруджувати у центрі міст, на майданах-"агорах", величезні ями-сховища для міського скарбу.
   З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне "Золоте царство" перетворилося на "Жовту землю", бо втратило священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали "половцями" - стюркізованими слов'янами. Їх етнонім походить від старослов'янського слова "половий" - "жовтий", "червоно-жовтий".
   Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка "перейняв" славу у двобої з тюрком-печенігом. Тому ті, хто повернули "золото" - "славу", отримали право іменуватися "роси" ("золоті"), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris "золотистий", старогрецьким hrisos "золото", haris "краса, любов".
   Потрапивши у сферу практичної географії, "Золоте царство" (Рось) як епічно-міфологічний етнонім для слов'ян "побутується", надається певній території -- Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім "с(к)лавени", котрий означає певне історичне плем'я, тісно пов'язане з пізнішим Аварським каганатом, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.
   Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе "герос" (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (?) перед приголосним на початку слова (??). Транслітерація hros як ???? призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - ??????????? (латинське Rhoxolani) "роксолани" не без співставлення з іранським roxs "світлий", "білий". Самі "роси" (германці називали їх "росомони") могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я "аланорси" (alanorsoi), де компонент "алан" походить з тюркських мов і пояснюється як "рівнина, поле, долина, горб, гірка". Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор - літописець визначив як "русь". Поняття "поле" вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті "укхрайя" - "пагорб, курган"). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни -- слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів - басилеїв ("царських") - іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем "яси" (по-санскритськи yasas "слава"), що у грецькій вимові отримало вигляд "оси", "ози", звідки й назва "осетини" (самоназва - "ірон"), Озівське море. Саме осетини також засвідчили передання про трьох синів-родоначальників нартів (~ санскр. nrti "танцівники", "герої"), -- Ахсартагкат (від "ахсар" - "сила, хоробрість" ~ "акацири"), Алагат та Бората (від "бурафіарниг" - "багатство") Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем "слав'яни" розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від "слов'ян"), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани - праосетини називали себе "аси".
   Етнонім "аси" слід пояснити на основі іранської священної книги "Авести" (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані "туранці", не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними "славі" предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, "плотське втілення великої слави", яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!). У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс -- і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньо-германськи "бог" -"асс") - діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як "священне світло" та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи - предки алан, називали Табіті, а ведичні арії - Тапаті, "Гріюча, Тепла". Вона мала епітет "цариця скіфів", її вогнями клялися перед греками, зазвичай, скіфські царі. Можливо, власне "мати царів" Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади (чаші, сокири та ярма). Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.
   Чоловіком Табіті-Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд -- Фрейр, то ми можемо з'ясувати і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя - "Пастуха", перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (пор. з укр. "телепень" із конотацією "сила є -- розуму не треба") видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чи не алегорія це на Дніпро: витікання ріки з каменю і на пороги як гігантські ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка - "охоронця від змій гнізда грифа". Демонічний народ нарти гострим колесом перерізає Сосланові ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чи не паралель до билинного Святогора Горинича?
   Германський аналог Сослана-Бористена Фрейр під своїм титулом "інгві" став родоначальником династії Інглінгів. За його правління на землі були найбагатші урожаї, а сам він після смерті був оголошений мешкаючим у великому кургані, з якого три роки поспіль виходили золото, срібло і залізо. Фрейра називали богом миру, достатку та мудрості. Перекази датчан стверджують, що земним втіленням Фрейра був конунг Фрото ("Мудрий"), за якого на землі був "золотий вік достатку", але якого вбив демонічний морський конунг Мюсінг.
   У кельтів існує міф про короля Артура ("Ведмедя"), сина Ігрейни та Утера Пендрагона, про деградацію та фатальну загибель його царства, не зважаючи на пошуки очищувального контакту з Граалем, певним універсальним принципом. Загибель і зникнення тіла короля Артура є в той же час явищем тимчасовим, і світ очікує його нової появи. Артур начебто веде постійне "дике полювання" на вепра Турх Труйту, видіння якого виникають на небі під час гроз. Цей Турх-вепр все тікає від погоні, залишаючи за собою загибель та руїну. Саме за ним женуться геральдичні герої "Погоні" Литви та Литвинії (Білорусії). Легенда розповідає, що литовський князь Вітен Арусович взяв за свій герб "Погоню", бо по-литовськи "виті" - "гнатися, переслідувати" одного кореня з іменем князя і слов'янським "витязь". Іранські, у тому числі й скіфські (і навіть пізніші сарматські та польські) королі обиралися внаслідок перегонів претендентів на конях. Хто першим досягне фінішу, той і стає володарем священних золотих інсигній.
   Український фольклор так пояснює семантику міфу боротьби з вепром: "Стрітилася Зима з Літом - Стрітилася свиня з Вітом". Свято Стрітеня відзначають 15 лютого, а слово vitt у мові хеттів, що найперші виокремилися з праіндоєвропейської спільності і зберегли найбільше архаїзмів, означає "рік", "доба", "стик", "рубіж". У мові албанців - це vjet, у греків - "етос", ???? (архаїчне - "ветос"), на санскриті - vatsas, по-литовськи - "ветушас", у слов'ян - "ветхий"... Віт слов'ян - це ніхто інший, як аналог Аполлона - Змієборця, вбивці Піфона, на знак перемоги над яким бог встановив Піфійські ігри. Саме Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри. Скіфи шанували його під іменем Гойтосир, де другий компонент "сура" означає "герой, бог", а перший "гойто" споріднений з "віт", "отець", і можливо, з англійським haunt "переслідувати", "з'являтися (як привид)", литовським gi?ti "гнати (стадо)", давньо-прусським hantas "бити", давньо-ісландським honthr "боєць", а у слов'ян - з етнонімом "анти", українським "гнати"...
   Тут слід зауважити таке: " зодіак очолює те сузір'я, верхня (денна) кульмінація якого збігається з весняним рівноденням. Між 4400-2200 роками до Р.Х. це був Телець, якому протистояв Стрілець-Скорпіон (колись єдине сузір'я, у греків частину його, Скорпіона, об'єднували з Дівою, - О.Г.) або Вепр... Але між 2200-1700 роками до Р.Х. ситуація почала змінюватися: Вепр поступився Терезам".
   Вепр Турх явно споріднений зі скіфським персонажем Таргітаєм (пор. з наявністю численних зображень вепра у скарбах зі скіфських курганів), індійським демонічним Таракі (вбитий Скандою-Кумарою, братом Ганеші) та іранським Фарідуном (Траетоною). Від останнього красуня Арнаваз (колишня сестра та жона Йїми, прабатька людства), яку витязь визволив з полону демонічного Ажи-Дахака, народила трьох синів-родоначальників іранців (персів), туранців (скіфів, массагетів, сарматів) та ромейців (візантійців).
   За саму ж столицю Саррасу, як на нашу думку, може слугувати центр притягань Донецько-Волзького межиріччя та побережжя Озівського моря (Меотського озера) ще з епохи Сарматії -- легендарне античне місто Танаїс (біля хутора Недвигівки Ростовської обл.), що належало до Боспорського царства і управлялося спеціальним "посланцем"-"пресбевтом". Виник Танаїс як рибальське поселення, довкола якого влаштовували зимові пасовища скотарі-кочівники (схоже відбувалося на Дніпрі біля Кам'янського городища неподалік від Нікополя). Згідно з легендою, наведеною Квінтом Курцієм Руфо, місто засноване за наказом Александра Македонського якимсь Бердою (Перідасом) на прохання тамтешніх абіїв, а потім сам Александр розбудував його стіни і заселив відпущеними військовополоненими, але через певний час скіфський вельможа Картасій захопив місто (Q. Curtii Rufi, De gestis Alexandri Magni, VII, 6,11; VII, 6,28; VII, 7,1). Птолемей розташовує біля устя Танаїсу якісь таємничі "Александрові вівтарі" (Geogr., III, 5,12), і можливо, це -- т.зв. Кам'яна Могила Північного Приазов'я.
   Саме тут в межиріччі між Дніпром і Доном вперше фіксується сарматське плем'я роксолан (за Страбоном, VII,3,17), а в IІІ-V ст. н.е. у Танаїсі відбувся значний притік нового населення із заходу -- носіїв черняхівської культури, пов'язаної із германськими племенами (готами). Саме в районі Танаїсу та Меотійського болота давні германські генеалогічні легенди розташовують одну з проміжних "прабатьківщин" германців. Зокрема, "Космографія Етика" та "Книга історії франків" розповідають про ворожнечу з аланами та побудову тут предками франків міста Сікамбрія, назва якого, начебто, означає "Меч і лук", звідки вони й почали свій героїчний похід на Захід. Також у 253 р. шляхом перевороту в Боспорському царстві монархові Рескупоріду V (240-267 рр.) було нав'язано у співправителі представника проготської партії Фарсанза, внаслідок чого Боспор надав у використання готам власний флот для набігів на Візантію і Кавказ. Перший такий морський похід в Малу Азію відбувся у 255/256 р., а другий -- у 257 р. В 262 і 263 рр. остготи з Боспору двічі нападали на Ефес, у 264 р. - на Каппадокію, в 266 р. - на Віфінію, в 267-268 рр. - на Елладу, але в 269 і у 275 р. були розбиті римлянами. Новий цар Боспору Тейран (276-278 рр.) добив готів. Пізніше імператор Діоклетіан наймає їх і готів-тетракситів як союзників для оборони Херсонесу від зростаючої гегемонії Боспорського царства, а частина з них відійшла на Північний Кавказ, де стала відома під іменем готів-акацирів, які в нартському епосі виступають як блондини Ахсар і Ахсартаг. Переказ розповідає про те, як брат Ахсар, щоб не спокусити дружину брата Дзерассу, дочку володаря водяного царства Донбеттира, кладе на ліжку між собою і нею меч. Проте через підозру з боку брата у насиллі над Дзерассою гине (на доказ невиновності вистрілює у себе з лука), а брат, довідавшись про його невинність, сам вчиняє самогубство, кинувшись на оголений меч. Над їхньою могилою споруджено вапняковий дольмен. Нещасна Дзерасса змушена рятуватися від переслідувань Уастирджі, вершника на триногому коні, а потім народжує у хліві свого чоловіка близнюків-героїв Хамица і Уризмага. Даний переказ про Ахсара і Ахсартага певними елементами тотожний германському переказу про Сігурда/Зігфріда та Гуннара/Гунтера (Сігурд ставить на ложе між собою і Брюнхільдою оголений і змащений трутою меч, сварка-підозра між героями та їх взаємна загибель, сватання до вдови з боку кроля гуннів Етцеля).
   Вражаючим у сенсі нашого дослідження є те, що саме в ІІ-ІІІ ст. у Танаїсі, на відміну від решти Причорноморського регіону, відбувся бум моди на особливий посуд, належний до т.зв. "пергамського кола виробництва", -- червонолаковані чашки, тарілки та посудинки круглої форми. Зроблені вони з глини жовто-брунатого кольору з дрібними рідкими золотистими блескітками слюди, що створює немовби напис. Узагальнено північний кордон поширення червонолакованої кераміки сягає лінії Львів--Київ--Харків--Саратов.
   Також найпопулярнішим релігійним культом в Танаїсі був культ богині Афродіти Апатури (покровительки поселенців), найбільше свято якої пов'язане з міфом про переслідування богині гігантами та визволення її шляхом обману (культ явно місцевого походження, бо на часі колонізації культу Афродіти іонійські міста не знали).
   Хоча увазі під містом Саррас може розумітися й будь-яке інше місто цього ж регіону. Наприклад, більш вірогідно, це -- знаменита Фанагорія, розташована поряд із Гермонассою на березі Таманської (Корокондамітської) затоки Азовського моря в дельті ріки Кубані (Антикіта). Заснована вона в 543 р. до н.е. саме втікачами з малоазійського міста Теоса, які не підкорилися перському цареві Кіру ІІ Великому (Геродот, І, 168), та вихідцями з фракійської Абдери. Сама ж Фанагорія як столиця азіатської частини Боспорського царства славилася експортом соленої риби та вина. Знаменита Фанагорія була й величезним храмом Афродіти та віротерпимістю. Вже в ІІІ-V ст. тут з'являються християни -- в їх похованнях зустрічаються червонолакові тарелі із зображенням хреста на дні, як правило, привезені із Середземномор'я, з Карфагену. Славнозвісним було релігійне братство Афродіти Апатури, на могилах членів якого встановлювалися стели (найвідоміша -- стела Агафа) із зображеннями богині, яка в простягненій правій руці тримає кубок з вином (канфар), а в лівій -- чашу (фіалу). Біля постаті богині часто зображали двох вершників в парадній одежі. Останні, начебто, свідчать про сарматизацію населення Боспорського царства.
   Дійсно, численним та органічним було у місті саме сарматське населення, активно, що активно сприймало боспорську культуру і разом з тим зберігало традиції свого етносу. Останній факт сприяв тому, що в умовах занепаду самого Боспорського царства Фанагорія стала процвітаючою і фактично економічною столицею Сарматії. В епоху гуннської навали на Боспорське царство в 70-х рр. IV ст. (Амміан Марцелін, ХХХІ,3,1) Фанагорія, як і Танаїс та інші міста, була зруйнована й існувала надалі як невеличке містечко, але з часом знову розрослася. Надалі місто стало в 630-рр. столицею Приазовської Булгарії, повсталої під проводом хана Кубрата проти західних тюркютів (хазарів), і її героїчно обороняв син Кубрата і сташий брат засновника балканської Болгарії хана Аспаруха хан Бат-Баян в 660 р. За О. Пріцаком, саме булгари в Фанагорії вперше сформували новий тип військ -- загони морських піхотинців, які стали відомі як "склав(ін)и" < тюрк. sqlaw-in <*saqla-w-in < saqla-gu-in "вартовий, страж" ~ іран. "хорват", тип яких перейняли потім авари у Подунав'ї, проти яких візантійці з аланів та інших племен сформували в 545 р. в північнодунайському місті Турріс загороджувальні загони - "антів" < іран. ant-ya "прикордонник".
   Саме тут, як на нас, в давньо-булгарську мову та подальше її відгалуження -- чуваську мову -- увійшла велика кількість латинських слів, наявність яких досі філологи не пояснють: лат. abbas "абат" - чув. apas "жрець",лат. alga "водорость" - чув. yalkha "твань"; лат. amicuc "друг" - чув. діал. ami "друг", брат", лат. arca "ящик" - чув. arca "скриня", лат. artemisia "полин" - чув. armuti "полин" (нім. Wermut "полин" теж сюди), лат. barda "сокира" - спільне тюрк. balta "сокира", лат. cito "швидко" - чув. xyta, карач., балк. qaty "швидкий", лат. cocles, власне "кривий" - чув. kuklek "кривий"; лат. codex "стовбур, пень" - тур., гаг. kutuk "стовбур, пень", лат. cura "піклування" - чув. khural "захист", лат. cursarius "пірат" - чув. xarsar "сміливий", карач., лат. farnus "ясен" - чув. verene "клен", лат. faux "горло" - гаг. buaz кирг. buvaz, тур., каз., карач., балк. bogaz та ін. "горло, глотка", лат. imber "злива" - туркм. jagmyr, чув. cumar, тат. jan,gyr, узб. jomgyr, тур. yagmur "дощ", лат. ius, iuris 1. право - чув. jaras "прямий", тур. yasa "закон, статут", карач. dzoruq закон та ін., лат. ius, iuris 2. юшка - чув. jaska - загальна назва перших страв, juskan мул, твань", лат. lama "болото, багно" - чув. lam "вологість", лат. mactare, macto "прославляти", "приносити в жертву" - сп. тюркське (туркм. magtamak, чув. muxta карач., балк. maxtarga, узб. maqtamoq "хвалити", якут. maxtan "дякувати", лат. ordo "ряд", "стрій", "військо", "загін" - сп. тюркське (туркм., каз. orda, чув. urta тур., аз. ordu та ін. "армія"), лат. sapa "сік" - чув. sapakh "сочитися", лат. sarda, sardina "види риб" - чув. cartan "щука", лат. (сабінське) teba "горбик, гірка" - спільне тюрк. (чув. tupe, тур. tepe, каз. tobe і под. "гора, вершина"), лат. torta "круглий хліб" - чув. tarta "вити, мостити гніздо", лат. torus "узвишшя" - чув. tara "вершина",лат. usus "користування" - чув. usa "користь", лат. vulgus "нарід", "отара", "натовп", лат. vulgaris "звичний, звичайний" - чув. pulkka "стадо", "зграя", Bulgar -- давня назва тюркського племені, предків чувашів. Сюди ж нім. Volk, анг. folk, шв. volc "народ" (дане зведення складено Валентином Стецюком, http://www.geocities.com/valentyn_ua/TurGrLat.doc, щоправда, він вважає, що прототюрки принесли свою лексику в Європу в епоху бронзи як "носії культури бойових сокир та шнурової кераміки", що, звісно, науково не доведено).
   Пізніше Фанагорією заволоділи Візантія, Хазарія, Тмутаракань і остаточно була знищена в ХІІІ ст. монголо-татарами, після чого ця столиця "азійської Сарматії" вже не відродилася, перетворившись у "безплідну землю". Саме про останнє, як на нас, й розповіли в Європі, найімовірніше, як генуезькі та венеціанські колоністи Криму та Тамані XIII-XIV ст. -- генуезцям належало Капітанство Готія, а венеціанцям -- м. Тана, теперішній Азов (монголо-татар. місто Азак, яке було одним з головних портів Орди, доходи від якого йшли на утримання особистої гвардії -"кешик/кешиг" великого хана, які переважно були християнами-несторіанами і складалися з чотирьох-"доірбайн/дурбан" племен. Коли в 1395 р. Тімур заволодів Азаком, то наказав вирізати лише всіх мусульман, а інших полонених відпустив і саме 1395 р. вперше згадується у грамоті слово "козакъ"-"вільна, свобідна людина"). У Матрагі-Тьмутаракані, Солхаті-Старий Крим, Чембало-Балаклава були могутні італійські гарнізони, які змушені були втікати зі спустошеного турками в 1475 р. Криму за союз з Польщею та Великою ордою хана Ахмата, завдяки чому вели торгівлю з Китаєм (!), так і емігранти-члени численної іудейської общини Фанагорії та власне іудейського поселення Джудекка (або Codencha). Цікаво, що за деякими версіями в генуезькій колонії в Криму служив навігатором Христофор Колумб, офіційний перший спогад про якого датується 1473 р., коли йому було двадцять два роки, і якого венеціанський морський суд називає "піратом Коломбо", що перебуває на службі у анжуйського герцога Рене. Сам Колумб, "син ткача", але неодноразово називає себе нащадком аристократичного роду (можливо, Колонні, впливовий римський рід в ХIV-XV ст. з родовим маєтком Палестрина і з якого походить римський папа Мартин V) і вільно розмовляв кількома іноземними мовами, а його брат Бартоломе у Лісабоні був власником картографічної майстерні.
   Власне побутування столиці Саррасу на березі Азовського моря пояснює причину, чому правитель царства Граалю названий Королем-Рибалкою: скіфи називали Азовське море "Рибним озером" (Карачулак), в той час як вже слов'яни -- Сурозьким ("синім"), араби -- Бар-аль-азов ("темно-синє"). Відомо, що правитель Венеції (Дож республіки Святого Марка) ставав легітимним під час т.зв. "обручення з Морем" (Sposalizio del Mare) на свято Вознесіння, кидаючи з корабля "Бучченторо" ("Букентавр") у море перстень. Пов'язано це з популярною легендою про те, як три мандрівники попросили одного венеційського рибалку відвезти їх у найсильніший шторм у відкрите море. Тут вони зустріли човен, повний демонів, які пливли до міста, щоб зруйнувати його. Три мандрівники, які виявилися святими Марком, Георгієм та Миколаєм, вигнали демонів і врятували Венецію. Шторм після цього стих, а Марк віддав свій перстень рибалці і попросив передати його дожеві як доказ чуда. Аналогічно "Перстень рибалки" носить Папа Римський і прикрашений він зображенням апостола Петра, який витягує сіті. Також, як зауважує О. Пріцак, після падіння імперії Аттіли з колишнього боспорського добробуту залишився тільки рибний промисел і що правителі міст Боспор і Таматарха (іудейське Семкерч) мали офіційні тюркські титули "балігчі" -- "рибалки".
   Але можлива версія, за якою тут присутня забута гра слів, що йде з гуннських часів, а саме загальнотюркські омоніми balyq "місто" i balyq "риба" (що дало українське "балка") -- міста засновують "рибалки", тобто "піші", на відміну від "кінних". Цікаво, що у верхів'ях ріки Обь розташоване місто Камбалик, де відомий мандрівник Марко Поло мешкав аж 17 років. Від цього міста до Великої Китайської стіни -- 99 денних переходів.
   В сенсі реальних балто-іранських контактів на Дніпровському Лівоборежжі (басейн рік Десна і Сейм; пограниччя юхновської культури і культури зольників) є сенс шукати сліди архаїчного Саррасу у балтській лексиці (латиськ. sargat -- "охороняти, сторожити, оберігати", sargaties -- "стерегтися, берегтися", sargs -- "сторож, страж"; пор. з іран. horvat "сторож, охоронець"). Власне роксолани ("світлі алани")-саргатії, поряд з просто аланами, населяють, за Птолемеєм, після відходу на захід язигів, верхнє лівобережжя ріки Лік (Lycus fluvius) на крайніх східних схилах Аланських гір (Донецький кряж). Останнє, на думку О. Стрижака, було перетлумаченням вже забутого "меотського" (індо-арійського) означення битого шляху, яким йшли азійські народи в глибини Європи: *sal-gat- (*sala- "схил", "джерело", дв.-інд. sara "водопад" і дв.-інд. gatu "шлях", за аналогом із Салхат "Старий Крим" та гідронімом Салгір, де другий компонент дв.-інд. giri "гора").
   Але, як на нас, можлива й більш глибша ретроспекція. І пов'язання назви Саррас із Сарагосою, і сарматами-аланами-саргатами, і царством Сарозія тощо -- все це були в певні історичні епохи спроби народноетимологічного витлумаченння (і перепризначення) більш давнього, архаїчного поняття, котре стосувалося території Північного і Східного Приазов'я аж до ріки Волги (Ра, Раси, Ранхи) на сході та до Кавказьких гір на півдні. На нашу думку, мова йде про хурритський мовний спадок в назві Саррас: від šarra-šši ("шарра-шші") -- "царство". Хуррити як носії старосільської археологічної культури перебували в етнічно-культурному симбіозі з індоарійськими ямно-кемі-обинськими племенами Північного Причорномор'я, що, відповідно, відбилося й на мовному характері обох етнічних конгломератів, внаслідок чого Г.Б. Джаукян навіть запропонував розглядати мови хурритів та урартів як індоєвропейські (з ним погоджується і Ю.Л. Мосенкіс, додаючи до цього переліку хаттську мову Анатолії, лінійне письмо А на Криті та мову етрусків Італії). Як тут не згадати хуррит. xašari "масло" < пра-східнокавказ. *HrVj?E "товстий, жирний" з якого виводять ведичний образ запозиченого аріями Сури та, відповідно, сурів (Адітьї, тобто племена інгульської культури) та асурів (Данавів та Дайтьїв, племена катакомбної культури). Сура, жінка бога Варуни, згідно з міфами, вийшла з океану під час його пахтання (збивання океану ступою до стану масла).
   Аналог магічної чаші Грааль зустрічаємо у прямих мовних спадкоємців алан -- у осетин, у їх епосі про нартів (чаша Амонг роду Алагата), а звідти -- у його абхазьку версію, де розповідь про неї й була записана: "... Найбільшим, великим дзбаном вважався Вадзамакят. Він уміщував шістсот звичайних нартівських дзбанів, що використовувалися для води. Треба сказати, що Вадзамакят був не простим глиняним дзбаном. Він відзначався властивостями, таємницю яких не розкрито і досі. Варто знати, що Вадзамакят виготовляли в особливий спосіб. Як і хто, теж невідомо. Вино Вадзамакята мало особливу силу: випивши його. нарти ставали ще більш могутніми. Кажуть. що в цей дзбан клали розрубану червону змію. Але де водиться ця змія, нікому не відомо. Ось ще одна дивна властивість Вадзамакята: скільки не черпай вина з нього, а його не меншало. Все це, зрозуміло, створювало велику славу цьому нартському дзбану. Якщо нарти поклялись біля нього, то вже так і буде: ніяких поступок! Так, священний був дзбан Вадзамакят!". Як дослідив В. Петрук, назва казана у абхазів є спотвореною осетинською (W)ac(y)among -- "Вацамонг" ("Виявляюча (чаша)"), вважаючи що греки теж невірно передали назву як Ексампай -- "Священні шляхи" (компонент "пай" аналогічний занесеному аланами у французьку мову pays -- "країна, місцевість"; можливо, теж іраномовні скіфи перетлумачили по-своєму первинну назву, адже О.Трубачов реконструював як індоарійське a-ksama-payas "непридатна ріка", за переказом, казан скіфського царя Аріанта розташовано біля джерела притоки Гіпанісу, вода якої непридатна для пиття). Внаслідок суперечок за оволодіння дзбаном нарт Сасриква (Сосруко, Сослан) скинув його з гори і він розбився, а з насінин винограду, що були на його дні, з'явилися чарівні виноградні лози (кабардинська легенда розповідає, як герой, який був на бенкеті у небесних духів, скидає на землю посудину з чарівним вином). Цікаво, що кабардино-черкеською назвою м. Кисловодськ є Нарцане, тобто "нартівський напій" (кабард. "сане" -- "напій", адиг. "сане" -- "вино", черк. "сане" -- "смородина" ~ р. Смородина, на якій міст -- арена боротьби слов'янського героя зі зміями).
   Осетини -- чіткі представники кавкасіонського антропологічного типу, в той час як алани -- представники цілком іншого типу -- вузьколицього варіанту європеоїдної раси. Відмінності між осетинами та аланами за скуловою (вилицевою) шириною максимальні в межах європеоїдної раси, тобто генетичної спорідненості між ними нема. Прийшле аланське населення лише передало тубільному населенню свою мову, зумовило вплив на його культуру. Також безпосередні нащадки алан (ясів) досі компактно проживають в області Ясшаг на сході Угорщини.
   Писемні джерела завжди чітко розрізняють алан і сарматів, ніколи не ототожнюючи їх. Вірогідно, що Птолемею вони відомі як "аланорси" (alanorsoi), де компонент "алан" походить з тюркських мов (alan, alang, jalan), і пояснюється як "рівнина, поле, долина", "горб, гірка" та, зокрема, запозичений в угро-фіннські мови (фін. alanko "низина", ест. alango "низина, долина" ~ цікаво у зв'язку з цим співставити тлумачення імені героя Персеваль у самому епосі про Грааль як "проникаючий долиною"!). Саме поляни мешкали на Київських горах, яких Нестор-літописець визначив, що вони - "русь" (лат. rus, кельт. reuth "поле"). Поняття "поле" вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті ukhraiia - "пагорб, курган"). Також, зауважує М. Покровський, "... у осетинській мові "поле" означає як місце полювання, так і саме полювання (асоціація за суміжністю)... В епоху судових поєдинків у давній Русі "поле" означало місце поєдинку і сам поєдинок". Для скептиків додамо свідчення самого Амміана Марцелліна, за яким алани "отримали свою назву від гір" та що "... вони, аналогічно до персів, поширили своє ім'я як благородне, на всіх решту" (Res.Gest.libri, XXXI).
   У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни -- слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження (тобто про спорідненість їх із прямими мовними нащадками скіфів -- басилеїв-"царських" -- іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем "яси", по-санскритськи yasas "слава", що у грецькій вимові отримало вигляд "оси", "ози", звідки й назва "осетини" при самоназві "ірон", Озівське море), а саме -- з причин як зміни виду харчування, так і замешкання на гірських породах -- "Київських пагорбах", поляни-рільники з кочових іранців-доліхокефалів трансформувалися у брахікефалів. Як зазначає В. Сєдов, "... група середньодніпровських слов'ян, котра ховала померлих в ІХ-ХІІ стт. в грунтових могилах під курганами, сформувалася в наслідок слов'янізації місцевих іраномовних племен (далі В. Сєдов конкретизує їх як носіїв пеньківської культури, спадкоємниці північного варіанту черняхівської культури, - О.Г.). Іншими словами, слов'яни, які залишили середньодніпровські курганні трупопокладання в грунтових ямах, у значній мірі були нащадками місцевих скіфо-сарматських племен". Надалі певна частина середньодніпровських племен мігрувала на захід і колонізувала землі Верхнього та Середнього Подністроав'я, про що свідчать кургани (наприклад, курган "Настасина могила", що у с. Крилос, який є давнім Галичем) та поодинокі знахідки, що пов'язані з даною культурою.
   "... Сліди іранського впливу на східнослов'янські мови виявляються не тільки в матеріалах лексики, але проявляються у фонетиці та граматиці. В.І. Абаєв показав, що зміна вибухового g, властивого загальнослов'янській мові, у задньопіднебінний фрикативний h відбулося в ряді слов'янських мов (в тому числі у південній частині східнослов'янського ареалу) в умовах скіфо-сарматського впливу. Оскільки фонетика, як правило, не запозичується у сусідів, дослідник стверджує, що у формуванні південної частини східного слов'янства (майбутні українські та південноруські наріччя) приймав участь скіфо-сарматський субстрат. Той же дослідник припускає, що наслідком скіфо-сарматського впливу були також поява у східнослов'янській мові генетива-акузатива та близькість східнослов'янської з осетинською у перфектувальній функції превербів. В числі язичницьких богів, котрим поклонялися східні слов'яни, літописи називають Хорса і Симаргла, іранське (скіфо-сарматське) походження котрих беззаперечне. В.І. Абаєв виявляє також семантичну та етимологічну паралель між східнослов'янським божеством Родом та осетинським Naf (Рід) [пор. з слов. Навь -- "Дух предка", -- О.Г.]... У язичницькому пантеоні західних та південних слов'ян божества іранського походження невідомі" .
   Також не повинно дивувати, що на сарматському походженні настійно наголошували польські генеалогічні джерела. Саме поляки були західною групою полян (Птолемеєві Boulanes, у нім. джерелах -- Pulani, Pulanes, Poleni, Poleni, Poloni, Bolana, Bolanen, Bolani, Boloni), очоленою Popielem (Jaskotel, Jasczold ~ Аскольд, сканд. "попелястоголовий"), яка мігрувала на захід у лехітські землі в Куявію, де лежить знамените озеро Гопло, на березі якого і є місто Крушвиця, батьківщина Попеля. Київські ж поляни зберегли переказ про якесь протистояння, пов'язане з даним персонажем, перенісши його події до більш ближчих часів.
   Виходячи з літописної традиції, що "нарцы (варіанти: норцы, норицы) еже суть словене" і слов'яни походять з подунайського Норику та тим, що ряд вчених ототожнюють їх зі згаданими Геродотом мешканцями Бугу неврами та з начебто кельтським племенем нервіїв та згаданими Тацітом начебто германцями, нервіянами, слідом про побутування слов'ян у Галлії є топоніми сучасної Франції -- ріка Ньевр, місто Невер, департамент Ньевр. Неврів у складі гуннської експедиції в Галлію, яка закінчилася битвою на Каталунських полях (Шалон на Марні), згадує Аполлінарій Сідоній.
   Після загибелі Аттіли значна частина варварських племен перейшла на бік Риму і імператор Майоріан в 458 р. використав їх для остаточної ліквідації сепаратизму галло-римської знаті (за словами Аполлінарія Сідонія, імператорові ніс військову службу "весь Кавказ і п'ючий скіфську воду Танаїс") та загрози з боку вестготської Іспанії. В 469 р. вони під проводом Павла розбили вестготів, але внаслідок загибелі самого Павла вся територія між Сеною та Луарою опинилася під військовою владою союзника Риму -- вождя салічних франків Хільдеріка, батька Хлодвіга. Надалі Рим збільшував у Галлії та Італії кількість варварів, головним чином з Паннонії, як противагу вестготам та бургундам. Зокрема магістром армії в Галлії імператор Юлій Непот призначив уродженця Паннонії руга Ореста, колишнього секретаря Аттіли. Але Орест підняв заколот, проголосив імператором свого сина Ромула (прозваного Августулом), а начальником гвардії -- Одоакра, сина свого друга Едекона, з яким служив ще Аттілі. У свою чергу в 476 р. Одоакр вчинив переворот і вбив Ореста і скинув Ромула. Від цього часу в історії прийнято вести відлік падіння Римської імперії та торжество варварських королівств. В цій ситуації Галлія визнала імератором Непота, який втік у Далмацію, а після його смерті -- візантійського імператора. Північно-західну Галлію, між Сеною та Луарою, очолив Сіагрій, син Егідія, резиденцією якого був Суасон, куди він стягував найманців з усієї Галлії (аналогічно чинив і Одоакр, нанявши для оборони кордонів Італії з остготами булгар на чолі з ханом Бузаном та гепідів на чолі з королем Трапстілою). В 486 р. він був розбитий королем франків Хлодвігом і втік до вестготського короля Аларіха, але був виданий і страчений.
   Проте, католицьке населення (наприклад, Лютеції-Парижу, Вердена та Нанту), яке зблизилося з прийшлими аланами, неврами та іншими варварами із Сарматії та римськими військовими гарнізонами, утворило етнічний симбіоз -- "арборихи" (за Прокопієм Кесарійським, "Війна з готами", І, 12, 13-16), різко виступило проти франків, про що говорить "Житіє Женевьєви", "Житіє Максима", "Житіє Ремігія", Григорій Турський та Прокопій Кесарійський.
   Франкські окупанти-язичники відповідали жахливим терором не тільки мирян, але й монахів та служителів церкви. Як наслідок, почалася розруха, шаленіли голод та епідемії, населення заганялося на примусові роботи та в каменоломні. В 480 р. на допомогу арборихам виступили вестготи-аріани Іспанії, які вибили франків з Арля та Массілії, а згодом -- з усієї Провінції (Провансу). Але в 506 р. франки на чолі з Хлодвігом (Людовіком І) розбили вестготів біля Вульє (біля Піктави, тепер Пуатьє), де загинув і їх король Аларіх ІІ, а його син Амаларіх втік в Іспанію (цікаво, що французи досі називають атмосферне явище, відоме у нас як "дике полювання", незрозумілим словом Gallery, тобто іменем Аларіх). Хлодвіг увійшов у Тулузу і заволодів скарбами вестготських королів. На допомогу вестготам прийшли остготи Теодоріха Амала (на цей час вони вже заволоділи Італією і скинули Одоакра та номінально визнавали візантійського імператора), які відкинули франків за Рону. Королем вестготів був проголошений внук Теодоріха Амаларіх (507-531 рр.), а скарбниця, що перебувала в Каркассоні, була перевезена в Равенну. Нова політична ситуація призвела до того, що франкські окупанти пішли на союз із арборихами (ще раніше з потреби боротьби із саксами франки змушені були укласти з непокірними арборихами договір про ненапад) у війні з бургундами-аріанами, які загравали з місцевим католицьким населенням, відновлюючи їх юридичний статус як "римлян", дозволяючи змішані шлюби, встановлювали судову рівноправність між місцевими жителями та бургундами, захищаючи майнові права.
   В 496 р. франки-язичники прийняли християнство католицького обряду, резиденцією короля проголосили Париж, отримали від візантійського імператора багряну туніку і хламиду та розпочали підготовку до війни з вестготами-аріанами. В цій ситуації населення Галлії розділилося на прихильників франків та вестготів. В останньому випадку навіть не бралося до уваги їх аріанство та тривала ворожнеча (наприклад, місто Овернь). В битві на полях Вугле біля Піктави (Пуатьє) вестготи зазнали поразки, а франки розширили свої межі до кордонів Бургундії. Але дальшому просуванню франків перешкодили остготи (самоназва -- "грейтунги", Gruituggos "жителі (берегів) піщаної гальки"; гот. *greuta, дв.-ісл. grjot, нім. Grei, фр. greve "галька, гравій"; пор. тервінги -- "деревляни" та грейтунги -- "галичани"), які окупували Нарбонн. Лише протягом тривалих війн франки на середину V ст. підступами завоювали Нарбонн та Бургундію.
   Щодо "арборихів" та їх союзу з вестготами ми висловлюємо наступні зауваження. Можливо, тут основу складала ідеологічна єдність готів та алан (і слов'ян) із північнокавказькою фратрією, засвідчена в генеалогічних легендах гуннів та сарматів: походження від войовничих і демонічних амазонок (іран. ama-zen "всі жінки") Степу.
   Сам етнонім був перекладом на розмовну серед галлороманського населення латинь -- arbor "дерево" -- самоназви тої частини праслов'ян Галлії, яка входила до союзу (політичного або релігійного) з вестготами (пор.: "русичі" -- "ті, хто в союзі з русами-норманами"), самоназвою яких було "тервінги": гот. tairwiggos "мешканці лісів" ~ дв.-рус. "древляне" (пор.: ст.-сл. "древо" ~ галл. dervo, Dervus "дубовий ліс", лит. derva "сосна", англ. tree "дерево", ст.-грец. drys "дуб" ~ дв.-сканд. drots, готськ. drauhts, дв.-ісл. drot, дв.-англ. dryht, др.-в.-н. truht "дружина, військо", дв.-ісланд. drottinn, дв-англ. dryhtin, дв.-верх.-нім. truhtin "володар", ісланд. drottning "княгиня" < *dreu- "міцний, твердий"), польск. Drzewianie, нім. Drawein, Dravenische, (поряд з синонімами Wenden, Wendland, Polabische; древани - Waldbewohner заселяли Ганноверську провінцію ще в ХVIII ст., і далі їх спіткала доля пруссів).
   Етнонім "сармати" пояснюють як народноетимологічне витлумачення дв.-іран. saoromant- "оперезані мечем" на "жінкопідвладні" (іран. sar- "голова" + mat- "жінка" ~ пор.: "башкорт" -- "башкири", від "баш" -- "голова" + "кортка" -- "жінка"). Башкирський епос "Конгур буга", розповідаючи про звитяжну боротьбу башкірського царя Миная ("Стрільця") з хуннськими тюрками (тобто гуннами), зауважує, що на чолі башкирського війська, вказуючи шлях і узгоджуючи його з "космічним шляхом", -- знак зірки Венери (Тиндаса).
   А етнонім "гуни (гунни)" походить саме від дв.-герм. cuna "жінка" (укр. жона < праслов. *gen?, прус. genno, гот. qino, gens, дв.-верх.-нім. quena, дв.-ниж.-нім. quan, quena, англ. queen , дв.-англ. cw?n, дв.-ірл. ben , авест. ??na, дв.-інд. jani-, gna, вірм. kin, ст.-грец. ????, беот. ????, тохар.?Дn, тохар. В ?ana < і.-є. g uena <*g?en "народжувати" < ранньо-і.-є. GwXy- "жінка, виношувати, голосиста"), бо "... слово, яке означало "рід", означало так само "жінку" (мати)" (пор.: іспан. сuna "колиска", "родина, рід, сім'я", що, вірогідно, збереглося ще з часів побутування свевів-квадів у Піренеях). З часом, під тиском протобулгар Північного Кавказу сарматські племена перейшли на правий берег Дону і уклали військово-політичний союз із гуннами, внаслідок чого теж отримали на своє політичне означення термін "гуни". Про відмінність між тубільцями та прийшлими гуннами говорив грецький географ Маркіан Гераклійський, що жив через сто років після Птолемея. Пізніше термін "гуни" поширювався й на інші, різноманітні за походженням, етноси, що входили до гуннської імперії, що в зносинах із Західною Європою виступала під офіційним іменем "Скіфія".
   Власне адигська Жиг-Гуаша ("Дерева господиня" ~ адиг. "жиг", "чъыгы" -- "дерево" > чехи "аварська назва західних деревлян"; до приходу авар від теперішньої Чехії до Дніпра простягалася єдина Липецька археологічна культура, атрибуйована як слов'янська), мудра богиня (аналог мудрої Сатаней у епосі про нартів), яка наполовину із срібла, а наполовину -- із золота (пор. з мотивом "золотої баби"), мешкає на морському побережжі, її оточують тхаухуди (красиві діви-войовниці). Вона народила від коваля Тлепша (який зустрів її під час пошуку знань) сонцесяйного сина, який успадкував її мудрість і навчив нартів орієнтуватися в походах Чумацьким Шляхом.
   Але, крім того, власне слов'янське слово "древо", як зазначає І. Срезневський, означало ще й "палиця, кий"...
   Отже, андекави як найманці дійшли саме до кордонів Вандеї, що отримала назву від кельтсько-слов'янського племені венедів (венетів). Праслов'яни-"венети" просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти - на схід, південь та захід. "...Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав". У західній традиції під іменем "венеди" знають власне слов'ян: "...серед кельтів часто зустрічався змішаний тип нордичних доліхокефалів і альпійських брахікефалів, так званий тип кельто-слов'ян, котрий значно поширений у Європі від Англії до Росії. На думку А. Юбера, саме цей тип являють статуї галатів з Пергаму, такі, як галл з капітолійського музею або галл з музею Терм... [вони] скопійовані з натури і скопійовані дуже точно...".
   Проте, подальша доля слов'ян в цьому регіоні виявилася незавидною, особливо після падіння від ударів мусульман їх покровителів -- вестготського королівства в Іспанії. Слов'яни стали доброю статтею доходу для франків як продані у рабство через посередництво іудеїв (особливою "славою" в цьому користувалися іудеї Вердену). Як правило, чоловіків-слов'ян вивозили в Іспанію, де кастрували і продавали у рабство у Єгипет. В арабомовних джерелах рабів-слов'ян іменували "хасі" ("кастрат"), "хадім" ("слуга") і навіть "устад/муалім/шейх" ("вчитель"). Вони славилися своєю верховою їздою, стрільбою з лука та талантами, що дозвляло досягати їм вершин влади.
   Той факт, що Кай-сенешаль має стосунок до легендарної війни Артура з Римом за оволодіння світом, наштовхує на здогад вбачати в Артурі острівних кельтів (цікаво, що саме на захід від Анжу епос розташовує столицю бритського короля армориканський Нант, давній Маннатіс) саме героя германського епосу Етцеля, тобто Аттілу історичних гуннів, ім'я якого чомусь готське (attila "батечко"), а за деякими версіями автентичне його ім'я було саме Кий.
   А також факт смерті Артура через жінку (зраду Гвіневери) тотожний переданню про смерть Аттіли через жінку - за історичними легендами (під час весілля з Ільдіко-Хільдою) та "Піснею про Нібелунгів" (через свою дружину, бургундську принцесу).
   До кельтських островів доходили лише нечіткі перекази про ворогування гуннів та римлян, тож не дивно, що розповіді симпатизуючих гуннам галлів (гунни, наприклад, підтримували вождя багаудів Арморики лікаря Евдоксія) впали на вдячний грунт і трансформувалися в переказ про короля Артура і, можливо, надалі співвіднеслися з реальним королем кельтів Британії та з певним фактом походу на Рим в 382 р. британських легіонів вихідця з Іспанії (кельтібера) Максима, сподвижника Феодосія, що, ймовірно, в якійсь кельтській ієрархії належав до "Ведмедів": Артур - кельт. "ведмідь" (~ баск. hartz "ведмідь") як народноетимологічне витлумачення більш давнього слова, збереженого в ірл. Ard-Ri "верховний, високий король" (Artur latine sonatursum horribilem -- "Артур латинською означає страшний ведмідь", зауважує Ненній). Коли Максим у багряній одежі висадився в усті Рейну, галльські війська, місцева бюрократія і навіть мавританська кіннота підтримала прибульців. Після розгрому і вбивства у Ліоні Граціана Максим був проголошений саме імператором Британії, Галлії та Іспанії (тобто Кельтського світу), а Феодосій визнав Максима співправителем з резиденцією у Тревах. Ведучи переговори з міланським двором Валентиніана ІІ через свого сина Віктора, Максим одночасно розпочав жорстокі гоніння проти єресі присцилліан та самодурства місцевих рабовласників. В 387 р. він здійснює похід в Італію під приводом боротьби з прихильниками аріан Валентиніаном ІІ та його матері Юстини. Таємно йдучи за Домніном, котрий отримав у нього допоміжний загін проти варварів, що живуть у Паннонії, Максим підійшов до Мілана. Юстина з родиною втекла в Фессалоніку до Феодосія, де видала за нього свою дочку Галлу. Тому, коли Максим вступив у Паннонію, Феодосій швидко виступив проти нього, рекрутувавши вестготів, остготів, алан та гунів. Війська Феодосія були споряджені як гунни і являли собою кавалерійські ескадрони стрільців з лука. В першій же битві на ріці Саві Максим був розбитий, але прибула допомога на чолі з його братом Марцелліном. У битві біля Петавії були розбиті і ці війська. Частина перейшла на бік Феодосія, сам Максим втік у Аквілею, але там його наздогнали та вбили. У валлійській фольклорній традиції Максим відомий як Максен Вледіг, батько героя Овейна (герой "Івейна" Кретьєна де Труа). Одна з дочок Максима на ім'я Севера стала жінкою верховного короля Британії Гвортігірна (Вортігерна) Гвортінеу (420-440 рр.), і їхній шлюб благословив сам святий Герман. Але після смерті Севери король згвалтував свою власну дочку і одружився на Ровені, дочці короля саксів-язичників Хенгеста, за що святий Герман прокляв його.
   З Максимом пов'язується й доля самого святого Патрика. Коли всі основні сили кельтського імператора переправилися з острова на материк, садиба його декуріона Кальпурнія, сина священника Потіта, зазнала нападу розбійників (піктів або скоттів), внаслідок чого п'ятнадцятилітній Патрик потрапляє у полон, і згодом його продають у рабство в Ірландію.
   Соратник і друг Максима Конан Меріадек захопив Арморику і був проголошений в 388 р.королем легіонерами, які за походженням були ірландцями, валлійцями та армориканцями. Саме Конан став родоначальником всіх суверенів Арморики-Бретані.
   Також із Максимом пов'язується в історіографічній традиції виникнення в Шотландії царства піктів, яких вважають за "агатірсів", найнятих римлянами для висадки в тил бритів (Гіральд Уельський, "Про навчання правителів", частина перша, ХІІ ст.).
   Довідавшись про вторгнення вандалів та алан в Галлію, британські легіони (Другий в Рутипії, тепер Річбор, та Шостий в Еборакумі, тепер Йорк) проголосили імператором спочатку Марка, потім Граціана, а через чотири місяці, вбивши попередніх, -- Константина ІІІ (407-411 рр.). Новий імператор висадився в Боннонії (Булоні), розбив варварів і відновив оборону Рейну та союз із франками та алеманами. Його також визнали галльські когорти та знать, він розташувався в Арлі, допоміг звільнитися від влади римлян Арморіці та іншим провінціям Галлії і виступив проти равенської армії, яку очолював остгот Сар. Хоча Сарові вдалося розгромити розрізнені підрозділи нового імператора, але в спину вдарили альпійські багауди. Син Константина ІІІ Констант був проголошений цезарем і на чолі дев'яти когорт завоював Іберію. Равенський правитель Гонорій змушений був визнати Константина ІІІ співправителем в Галлії та Британії. Надалі Констант був проголошений імператором і на чолі армії вирушив у похід в Італію, але під загрозою, що вестготи вдарять йому в тил, відступив. В Іспанії Геронтій, намісник Константина ІІІ підняв заколот і вбив Константа, проголосивши імператором свого сина Максима. Проти Константина ІІІ виступили равеннські полководці Ульфіла і Констанцій. Імператор заховався в базиліці Арля, прийняв сан пресвітера, але був полонений і по дорозі в Равенну вбитий. Також Геронтій був вбитий, а Максим втік до Південної Іспанії.
   Аналогічно переселилися франки Меровінгів на захід з легендарної "Аркадії" ("Ведмежої країни", вірніше зі східної частини Візантійської імперії, яка дісталася у спадок від Юстиніана синові Аркадію) -- за "Хронікою Фредегара" (ІІ, 4-6) франки були троянцями, яких Оддіссей відпустив на волю і вони під проводом свого вождя Франція переселилися в Європу, -- вздовж Дунаю (країни Меруве; пор. з р. Морава) та за Рейн у Бельгію в район Арден (названо в честь галльської богині Ардуіни, аналога Артеміди), де вони називалися franci nebulones ("нижні франки"), тобто Нібелунги (епічні власники певного "сакрального набутку"), а потім, після поразки Константина ІІІ, як колишні його васали, захопили всю Австразію з її центром Лангедоком. Також в 568 р. в Італію зі своїми сім'ями та всім домашнім скарбом, втікаючи від гепідів та аварів, на чолі великого племінного союзу германських, сарматських, булгарських та слов'янських племен переселилися вініли, прозвані "довгобородими" -- "лангобардами" (див.: Павло Диякон, "Історія лангобардів"), ставши творцями етнографічної групи італійців -- ломбардців.
   Пізніше, будучи поставлені в умови виживання під тиском навколишніх германських племен, вони обрали собі за союзників арабів (ті називали їх "сакалаба", тобто "склавіни"; у писемних джерелах цей етнонім вперше згадується в 525 р. у Псевдо-Цезаріуса і походить від кельтського sluag "спільнота, община, родичі, свої" та wene "венеди") і славилися як хоробрі моряки (в 768 та 777 рр. арабський флот під командуванням Абдала бен Габіба ал-Сакалабі вдало штурмував портове місто Барселону). У Кордовському халіфаті при дворі Абдуррахмана ІІІ нараховувалося більше трьох тисяч пажів та євнухів слов'янського походження, а слов'янська гвардія відігравала важливу роль в усобицях. Наприклад, був у Кордові відомий вчений муж слов'янин Фатін, після смерті якого залишилися велика книгозбірня та рукописи, а інший слов'янин на ім'я Габіб (ХІ ст.) написав працю "Чіткі та переможні докази проти тих, котрі заперечують чудові якості слов'ян", де наводилася історія слов'ян в Кордові та зразки їх народної поезії.
   Саме в землі андекавів Анжу, як ми знаємо, і виявив провансалець Кіот сліди почутого ним у Толедо (Іспанія) переказу про Грааль, а від нього -- Вольфрам фон Ешенбах (у нього назва країни - Anschaue, натяк на нім. Anschauen "дивитися"; типологічно пор. зі слов'янським гідронімом Смотрич - лівою притокою Дністра, на якій розкинувся Кам'янець-Подільський, та горою Смотрич в карпатській Чорногорі)...
   Додамо, що Анжуйська династія правила в Англії та Нормандії саме в часі Хрестових походів і називалася ще "Плантагенети" 1154-1399 рр. (ця гілка династії, заснована Готфрідом V де Шато-Ландон де Гатіне, вийшла з могутнього дому Гатіна, до яких титул графів Анжу перейшов через Ерменгарду, сестру останнього представника династії по чоловічій лінії -- Готфріда ІІ Мартелла, пом. 1060 р.), після якої престол займали її бокові гілки - Ланкастерів (1399-1461 рр.) і Йорків (1461-1485 рр.), гілка Ланкастерів - валлійські Тюдори (1485-1603 рр.) та династія шотландських королів Стюартів (1603-1649, 1660-1714), що породичалася з Тюдорами, та споріднена зі Стюартами Ганноверська династія (1714-1901 рр.). Граф Анжуйський Роберт ІІ Сильний (пом. 866 р.) був прадідом Гуго Капета, засновника королівської династії Франції Капетінгів (987-1328), гілкою якої є наступна династія Валуа (1328-1589). Дядьком Роберта був граф Орлеанський Ед, син безіменної сестри Вітбурги, дружини епічного героя Гільома Оран(ж)ського, графа Тулузи (надалі - католицький святий Гільом Желлонський), і отже, двоюрідним братом сина якого (Бернара Септиманського) Ед був. Власне об'єднане пізніше з в єдине графство з Анжу та Анжером графство Турень (Тура) існувало з VI ст. (в 560 р. графом був якийсь Альпен) , а в 861 р. її вищезгаданий граф Роберт ІІ Сильний став ще й графом Парижу і засновником династії Робертинів (і відповідно й Капетінгів; син Роберта Едд був королем Франції в 888-898 рр.), а у Анжері, столиці наступних об'єднаних Анжу, Анжера і Тура, перший віконт Флор згадується під 540 р., а в 839-844 рр. віце-графом тут був якийсь Рорікон (чи не легендарний це варяг-шукач престолу Рюрик?). Після того, як віконтом Анжера побував граф Тура Роберт ІІ Сильний, віконтом згадується (після Гуго Аббата) Інгельгер (879-886 рр.; його дружина -- Аделаїда д'Амбуаз де Нант де Тур), батько першого власне анжуйського графа Фулько І Рудого (пом. 941 р.; граф Анжу де Нант де Тур).
  
   1. Фулько (Фолькет) I Рудий, син Інгельгера (888 - 938 рр., граф Анжу з 929 р.).
2. Фулько II Добрий, син (938 - 58 рр.).
3. Джефре (Готфрід) I Грізгонель (Сірий Плащ), син (958 - 87 рр.).
4. Фулько III Нерра (Чорний), сын (987 - 1040 рр.).
5. Джефре II Мартель (Молот), син (1040 - 60 рр., граф Вандому з 1031 р.).
Ерменгарда, сестра + Альберік, граф Гатіне (пом. 1057 р.).
6. Джефре III Бородатий, син (1060 - 68 рр., пом. 1097 р.).
7. Фулько IV, брат (1068 - 1109 рр.).
Джефре IV, син (співпр. 1094 - 1106 рр.).
8. Фулько V Юний, син (1109 - 31, король Ієрусалиму 1131 - 42 рр.).
9. Джефре V Плантагенет, внук (1131 - 51, герцог Нормандії 1144 - 51 рр.).
10. Генріх (Анрі), син (1151 - 89 рр., з 1154 р. король Англії Генріх II).
11. Карл I Анжуйський, син Людовіка VIII (1246 - 85 р., граф Провансу з 1267 р.,
король Неаполю з 1265, король Ієрусалиму з 1277 р.).
12. Карл II, син (1285 - 89 рр., пом. 1309 р.).
13. Карл Валуа, син Филипа III (1289 - 1325 рр.).
14. Филип, син (1325 - 28 рр., король Филип VI 1328 - 50 рр.).
15. Людовік I, внук 12 (1350 - 84 рр., герцог з 1360 р., король Неаполю 1382 - 84 рр.).
16. Людовік II, син (1384 - 1417 рр., король Неаполю 1387 - 99 рр.).
17. Людовік III, сін (1417 - 34 рр., герцог Калабрії 1423 - 34 рр.) .
18. Рене, брат (1434 - 80 рр., граф Провансу 1434 - 80 рр.).
1480 р. до королівського домену.
19. Анрі, син Генріха II (герцог Анжу 1569 - 74 рр., король Генріх III 1574 - 89 рр.)
20. Франсуа, брат (герцог Анжу й Алансон 1576 - 84 рр.).
  
   Гільом д'Оранжа (Guillaumе d'Orange; варіанти написання імені: Гільом, Гільйом, Гійом, Вільгельм, Вільям (лат. Guilielmus, Gulielmus, ст.-фр. Guillaume, Ghigelmo, Guilielm, фр. Guillaume, італ. Guiglielmo, ісп. Guillermo, порт. Guilherme, норм.-фр. Willaume, ср.-верх.-нім. Vuilhelmus, нім. Wilhelm, дат. Vilhelm, англ. William, слов. Viliam < дв.-верх.-нім. Willehelm, Willihelm < willo "воля, бажання" + helm "шолом" ~ слов. Желян(ь)), внук Карла Мартела і граф Тулузи, на прізвисько "Залізна Рука" (героїчне) та "Короткий чи Горбатий Ніс (alcorbitans)" (сміхованське) був вчителем сина короля Карла Великого Людовіка (типологічно Гільом співвідноситься з давньо-руським героєм Добринею, богатирем билин та вихователем великого князя Володимира Красне Сонечко) та засновником разом з аббатом Бенедиктом Аніанського монастиря (на півдні Франції біля Монпельє) Желлонської Пустині на стрімкому березі ріки Еро (пор. з Желянською Пустинею біля Києва). Монахом на Русі стає побратим Добрині Нікітича -- богатир Ілля Муромець < Guillaume-Гамурет (король Анжу, батько Персеваля !), можливо, епітет "гамурет" (пор. з франц. muret(te) - "невелика стінка", murer "оточувати кам'яною стіною", "замуровувати", "приховувати") тут в сенсі того, що один з подвигів Гільома стосується оборони Оранжа під час облоги сарацинами, як-от Ілля Муромець обороняє Руську землю?!). Вольфрам фон Ешенбах описав пригоди Гільйома у своїй поемі "Віллехальм", де розповідається про одруження героя Віллехальма на язичниці Гібурк, чоловіка якої, Тібальта, він переміг, але зазнав поразки від його батька Террамера. Потім герой втікає в Оранж до короля Лойса, де разом з побратимом велетнем Ренневартом, зрештою, перемагає язичників.
   Свого часу Рене Анжуйський (1408-1481 рр.; він же -- граф де Бар, Провансу, П'ємонту, де Гіз, герцог Калабрійський, Лотаринзький, король Угорщини, Неаполя і Сицилії, Арагона, Валенсії, Майорки і Сардинії, король Ієрусалиму, його підданою була Жанна д'Арк, яку підтримувала мати Рене Іоланда, сприяє Христофору Колумбу, любить романи про короля Артура та рицарів Круглого Столу, його власний астролог-каббаліст Жан де Сен-Ремі, дід Нострадамуса) оголосив, що набутий ним у власність у Марселі кубок з червоного порфиру є саме тим, який був на весіллі в Кані Галілейській, коли Христос явив своє перше чудо. Він належав до т.зв. "кубків Ядвіги", за ім'ям дружини герцога Сілезії (1173 - 1243), який володів таким кубком. Вони відомі в Польщі (Краків, Вроцлав, Ниса), Голландії (Амстердам), Бельгії (Намюр), Німеччині (Мінден, Гольберштадт, Ассенбург, Гота, Кобург, Нюрнберг та один у Тюрингії). У російській археологічній традиції вони відомі як новогрудські кубки (з Чорної Русі), і вважаються імпортованими з Єгипту у часі хрестового походу 1147 - 1149 рр. На стінках кубків зображені лев, грифон і дерево життя. Зокрема, священне дерево в оточенні зооморфних фігур відоме на шоломі царя Сардурі (Урарту), на ножнах мечів із Мельгунівського та Келермеського скіфських курганів (біля Кам'яної могили), на рельєфах із Адільджевазу тощо. Власне священне дерево виступає як символ родючості і пов'язане з образом володаря, царя, якого якоюсь мірою вважали умовою родючості землі (пор. зі сталим мотивом "Безплідної землі" Саррасу у зв'язку з відсутністю роду королів Грааля). Зацікавлених також відсилаємо до чудового зводу даних про галло-римські чаші й тарелі Ж. Шене.
   Вольфрам фон Ешенбах, починаючи оповідь про рід Персеваля як королів Грааля, зазначає: "...І охороняти Грааль закликали тільки людей, що мають високі заслуги. Кіот, мудрий учитель, пошукав тоді в латинських книгах, де міг жити народ досить чистий і в достатній мірі схильний до життя віддаленого від мирського, щоб стати охоронцем Граалю. Він читав хроніки королівства Бретань, Франції, Ірландії і багатьох інших країн, поки в Анжу він не знайшов те, що шукав. У дуже правдивих книгах він прочитав історію Мазадана. І він знайшов продовження його роду". Далі Вольфрам фон Ешенбах говорить, що саме Грааль був переданий під охорону від ангелів до людського роду Мазадана: сином Мазадана (від фр. masse / massue "дубина, палиця, кий", "булава") і Терделашой "(terre choisie - "обрана земля") був Лазільєз (le sillon "борозна", "нива, поля"), який є предком Тітуреля (titiller "лоскотати", рос. "щекотать" ~ слов. Щек, брат Кия, Хорива і Либеді), батька Фрімутеля (фр.frimas "паморозь" = англ. Hoarfrost ~ Хорив; пор.: franc-masons, freemasons "вільний каменяр"), діда Персеваля (par cette vallee "цією долиною") і прадіда "рицаря-лебедя" Лоенгріна (loin gris "далеко сірий"; пор.: Аскольд "Сивоголовий"). Від Фрімутеля Грааль переходить під оберігання Анфортаса, який для товариства охоронців обирає символом голуба, а назву -- templeise. Проте останнє означає аж ніяк не тамплієрів (історичний орден рицарів Храму Гробу Господнього), а походить від латинського templum "заповітне (рос. "сокровенное") місце, простір, храм". Імена обраних у товариство таємничим чином виникають на самому Граалі, ці охоронці, незалежно від статі і віку, прибувають з різних країн і можуть посилатися з певними місіями у різні кінці світу (як от Лоенгрін та пресвітер Іоанн).
   На нашу думку, французьке la Perche-valuer можна перекласти як "Жердина/Шест/Кий/Окунь-Хоробрий" і на цій основі можуть розглядатися як один персонаж переказу про Грааль, що роздвоєний подальшими інтерпретаторами: Персеваль та Кай-сенешаль (пор. valet "слуга", латин. sclavus "слуга, слов'янин"; "Кий Долини (ріки Луари)" - La Perche de la VallИe" (а слов'янский Кий є князем племені полян, що живуть на Київських горах, тобто у гірських долинах)
   Інший французький епос теж знає соратника героя, начебто, незнатного походження (приналежного навіть до "кухні", як-от і виночерпій Кай), зброєю якого є кий. Мова йде про епос "Алісканс" ("Aliscanc", 1165 р.), пов'язану з вищезгаданим головним героєм іншого епосу -- "Пісні про Гільома" -- де є герой "Ренуар з києм" (Rainouart або Renouart au tinel; тобто аналог анжуйського Мазадана-"Кия"). Король Людовік купив велетня Ренуара у работорговців і відправив його на кухню в допомогу кухарям. Насправді ж він був сином кордовського короля Дераме і братом Гібур(Гібор)-Орабль - дружини-сарацинки Гільйома (Гільома) Оранського. Побачивши надзвичайну силу Ренуара, Гільом випрохав його у короля. Він стає хоробрим воїном у війні з сарацинами. В оповідях про нього героїка переплітається з гротеском (його зброя - спочатку коромисло, потім поліно та довбня). Зрештою Ренуар одружується з дочкою короля Людовіка і Бланшефлор чарівною Аелісою (або Ерментрудою, що вже не належить до королівського роду). Гадаємо, названий персонаж більш давнього походження як самостійний персонаж галльсько-франкських переказів (щось на зразок "прирученого Голіафа") і лише був заново прив'язаний до епосу про Гільома, а сама "Пісня про Гільома" Ренуара з києм не знає (сам Гільом наділений іменем "Залізна Рука"). Думаємо також, що вірним є зауваження більшості дослідників, які вважають, що під поняттям "сарацини" слід розуміти власне "нехристияни", тобто це і галло-романські попередники франків, артефакти яких наявні на території Франції. Наприклад, в районі Оранжу було зведено римські терми, театр та тріумфальну арку в пам'ять про перемогу Марія над тевтонським вождем Тевтободом (102 р. до н.е.), і саме у французьких реаліях, на думку А. Грегуара, ім'я велетня-тевтона, зображеного на арці, трансформувалося (Teutobodus -- Theobaldus -- Thibaud) в Тібо, ім'я сарацинського короля, першого чоловіка Гібор-Орабль (наступної жони Гільома). Аналогічно сарацинський вождь і суперник Гільома емір Корсольт пояснюється як натяк на галло-римлян (що протиставляли себе галло-франкам за походженням) місцевості теперішнього департаменту Кот-дю-Нор, біля Дінану, де є місто Corseult, біля якого руїни римських будівель, що вважалися в часи раннього середньовіччя будовами "сарацинських велетнів".
   Вражає, що Гільом Оранський звільняє Рим від німецького узурпатора аналогічно тому, як звільнив Персеваль Саррас від влади незаконного тирана. Також, як і Персеваль, Гільом наділений простакуватим характером. А.Д. Михайлов подає наступну епічну схему роду Гільома. Засновником роду є буйноголовий і жорстокий Саварі Аквітанський. У нього та його дружини Флори (дочки Тьєррі Павійського, короля лангобардів; вони, начебто, одружуються одночасно із весіллям короля Піпіна Короткого та угорки Берти Великоногої, батьків Карла Великого - "Шарлемана") було декілька синів, в тому числі якийсь Антьом, чия дочка Кларисса вийшла заміж за відомого епічного героя Рево де Монтобана. Найбільш відомим сином Саварі (крім двох близнюків) був Гарен де Монглан. Він народжений королевою у лісі, коли її вигнав чоловік, повіривши брехні коханки Ідерни, і вихований, як і Персеваль, в невіданні про перипетії рицарської боротьби за честь матері між батьком і дідом; біля колиски немовляти Гарена з'являється зі своєрідним благословенням сестра короля Артура; допомагають Гарену чарівник Пердігон та веселий велетень Робастр; надалі Гарен звільняє столицю батька від узурпатора Дріамаданта Тарентського та його дружини Ідерни). Гарен і його дружина Мабіль -- батьки чотирьох синів: Ернальта Боландського, Жирара Вьєннського, Реньє Женнського та Мілона Апулійського. Всі вони прославилися своїми подвигами у війні із сарацинами. Власне дітьми Реньє були Олів'є і Альда, відомі з "Пісні про Роланда". У старшого з чотирьох братів, Ернальта, був син Емері, муж Ерменгарди та батко семи синів (Бернара Бребанського, Ернальта Жеронського, Бева де Комарші, Гільома Оранського, Гарена Ансеюнського, Аймера Кволого та Гібера Андренського) та п'яти дочок (одна з них - Бланшефлор, дружина короля Людовіка). Всі діти, крім Гільома, мали багаточисельне потомство і багато племінників (найвідоміший - Вів'єн) згадується у оповіданнях про Гільома. Зокрема правнук Бланшефлер, внук її дочки Аеліси та велетня Ренуара і син Маллефера рицар Реньє прославився як побратим Гільома та батько (від принцеси Ідуани) Танкреда, реального історичного учасника першого хрестового походу.
   Власне авторами німецької переробки легенд про Гільома є один з авторів епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах та його учень Ульріх фон Тюргейм. Їхній твір називається "Віллехальм" (німецький варіант імені Гільом; перша половина ХІІІ ст.). У них, зазначає А.Д. Михайлов, спостерігається прагнення створити зв'язну оповідь, об'єднавши дані різних поем, подолати протиріччя і довести її до "кінця", тобто до народження історичного Танкреда. Тому у "Віллехаймі" значна увага приділена велетневі з києм Ренуару (Ренвальду), чоловікові Аеліси, та його нащадкам, особливо Маллеферу. У католицькій традиції склався культ святого Ренуара. Власне у Бріудському монастирі, де він закінчив свій життєвий шлях, в якості реліквії зберігався кий, яким він громив "невірних". Як доблесний християнський войовник святий Ренуар згаданий у "Божественній комедії" Данте ("Рай", пісня XVIII).
   Іспанський переказ розповідає про те, як святий Грааль був врятований від полчищ Люцифера його охоронницею Есклармондою ("Світоч світу"), феєю замку Монмур, в глибоких надрах гір, а сама вона перетворюється на голубку та відлітає в гори Азії. Відома історична Есклармонда де Фуа (Esclarmonde de Foix), сестра графа-інфанта Тулузи Раймонда Друта, з якою був знайомий вищезгаданий прототип іспанського передавача переказу про Грааль Кіота - Гійот де Провін (також відома племінниця Есклармонди де Фуа - Есклармонда д'Аліон де Солт, de Sault < латин. saltus "гай, Hein, bocage"). Старофранцузька поема "Гугон з Бордо" розповідає про Есклармонду з країни Фуа та її чоловіка, короля Гугона, котрого король ельфів Оберон (у німців: "король альвів" - гномів Альберіх), підтримує у боротьбі проти брата-заколотника. Вони на човні досягають чарівного замку Оберона Монмур (Монмар). Тут соратникам була пожертвувана чаша з вином та кільце і замість вмираючого Оберона королем ельфів обирають Гугона за допомогою "корони і списа" .
   Оскільки історична Есклармонда була "охрещена духом" патріархом катарів Гільабертом в 1204 р., то дослідники, які дотримуються погляду на Грааль як символ катарської (альбігойської, оксітанської) єресі, вважають, що місцем переховування Граалю слід бачити саме печери Сабарте біля замку Монсегюр -- останньої твердині катарів.
   Ряд дослідників, проте, безпідставно вважають катарську єресь (вчення про тлінність тілесного начала і переселення душі в нові тіла та можливість звільнення від цього вічного закону через мученицьку смерть - "любов") апогеєм вчення кельтських друїдів з їх міфологемою священного казана, суть якого, як констатує Г. д'Арбуа Жюбенвіль, у вченні про палінгенезію (грец. paliggenesia "відродження") душі через доторк до сакрального предмету (чаші чи казана Аннувна), але жодні історичні документи не дають підстав на таке ототожнення. Навпаки, археологічні дані свідчать про проникнення в середовище еллінізованих кельтіберів східних культів -- Астарти, Ісіди, Мітри та навіть елементів буддизму (т.зв. "голова Будди" зберігається в музеї Ренна), а в часі прийняття християнства -- маніхейської версії галісійця, любителя апокрифів Прісцілліана. Вона була засуджена на соборах у Цезареавгусті-Тарраконі в 380 р., у Сарагосі в 381 р. та Бордо в 384 р., але ще в 561 р. собор у Бракарі вказував на небезпеку популярності прісцілліанства, а за деякими версіями об'єкт прощі в Сантьяго-де-Компостела є насправді могилою Прісцілліана.
   Начебто поряд у священному озері в жертву Абелліону кельтібери втопили золото, награбоване ними у Дельфійському храмі Аполлона під час походу Бренна (279 р. до н.е.) (Paus., X, 21,22). Аналогічний "подвиг" вчинили в 170 р. н.е. костобоки, зруйнувавши храм містерій в Елевсині, про що розповідають Елій Арістід в своїй "Елевсинській промові" та Павзаній (Х, 34,5), а 396 р. це ж вчинили з Елевсином вестготи Аларіха. Біля Требеніште було знайдено поховання галлів-учасників цього походу, де виявлено дещо з награбованих речей. Але частина дельфійського золота з храму іберійського божества в Тулузі (Толозі), як пише історик Юстин, була привласнена консулом Сціпіоном в 70 р. до н.е. На цій основі вважають, що під чашою Грааль слід вважати жертовну золоту чашу з храму в Дельфах, пожертвувану Аполлонові Діонісом після походу останнього в Індію (див. нижче). Як на нас, Граалем могла бути й чаша містерій з Елевсину, яким заволоділи ті ж таки вестготи Аларіха в 396 р. явно не без допомоги місцевого глави мітраїстів Фестія, який, крім того, ще й став ієрофантом саме елевсинських містерій Кори та Деметри (пор. з мотивом "Спустошеної землі" і Граалем та мотивом неродючості землі в часі перебування Кори-Персефони в Аїді). Власне перший ієрофант Елевсину Триптолем зображався з чашею напою кікеону ("суміші") в руках (у гімні Деметрі говориться: ?????? ?'?????? ?????? ?? ?? ????? ????????, dexato d'aiolon haggos, ei oi kykeon enekeito -- "вона прийняла сяючу посудину з кікеоном"). Він поширив хліборобство і культ Деметри у світі і, як особливо акцентують передання, саме у Сірії. Після смерті Триптолем став праведним суддею у потойбіччі.
   Тут хочеться згадати про жертовну чашу-кратер спартанського царя Павсанія, встановлену на честь богів у гирлі Понту Евксинського біля міста Візантія на честь перемоги над персами саме у Дельфах. Геродот (VI,81), згадуючи цю чашу, зазначає, що скіфський казан царя Аріанта, що встановлений біля джерела гіркої притоки Гіпанісу в Ексампаї, ушестеро більший (і вміщує шістсот амфор) від кратера Павсанія. Також свого часу перський цар Дарій подарував храму в Дельфах два кратери: золотий стояв праворуч від входу до храму, а срібний -- ліворуч. В другому греки змішували вино з водою на свято теофаній (Геродот, "Історія", І, 51).
   Інші дослідники (Ж. де Сед, М.-Е. Готьє, Р. Лей, М. Байджент, Г. Лінкольн) вважають, що чаша Грааль належить до "скарбівниці Соломона" з пограбованого римлянами Тіта Флавія Веспасіана Ієрусалимського храму. Свого часу, значно раніше, награбовані в ієрусалимському храмі чаші використовувалися на бенкеті останнього вавилонського царя Валтасара, сина і співправителя царя Набоніда, сина Навуходоносора. В розгар бенкету, коли прославлялися вавилонські боги, якась таємнича рука зробила на стіні напис, який зумів прочитати лише за порадою цариці іудейський мудрець Даниїл, -- "Мене, мене, текел, упарсін". Він пояснив значення цих слів і дав їм тлумачення, передбачивши загибель Валтасара і розділення Вавилонського царства між персами та мідянами. Пророковане збулося (Дан. 5). Відомо також, що син царя Соломона Ровоам (926-910 рр. до н.не.) змушений був відкупитися від окупації єгиптян, віддавши все золото скарбівниці Соломона фараону Шешонку (Сусакім) і замінивши, наприклад, у Храмі золоті щити на мідні. Розглядалося це як покара за поклоніння Ровоама та його матері аммонітянки Наами ідолам. Решту ж, що залишилося від скарбниці Соломона і Давида, внук Ровоама Аса змушений був подарувати сирійському цареві Венададу за те, щоб він став союзником у боротьбі з північним (Ізраїльським) царством, за що цар проклинається пророком Ананією.
   Цю "скарбівницю Соломона", здобуту римлянами, начебто, привіз до Риму, як зауважує Прокопій з Кессарії, король вестготів Аларіх в 410 р. В 507 р. король Аларіх ІІ перевіз скарб у Каркассон. Більшу частину цих багатств пізніше регент Теодоріх (він же епічний герой Дітріх Бернський) перевіз у столицю аріан Равенну, потім вони потрапили у руки аріан-вандалів, звідки знаменитий полководець Юстиніана Велізарій перевіз частину їх у Візантію, де імператор подарував їх різним храмам у Ієрусалимі (Прокопій Кесарійський, "Війна з вандалами", ІІ, IX : 5-9), а частину повернув собі король вестготів Амаларіх після досягнення повноліття.
   Але частина "скарбів Соломона" залишилася в Каркассоні і, за даними арабських джерел, тут був і "стіл Соломона". Вважається, що свідчення про чашу (блюдо) Грааль зі "скарбу Соломона" наявне саме в "Історії франків" Григорія Турського. В 523 р., коли сини Хлодвіга Меровінга Дітріх і Глотар перебували в поході проти германського племені турингів, Дітріх вирішив позбутися брата та заволодіти його "скарбом". Він покликав брата у свою візок, розташувавши за запоною воїнів. Глотар побачив з-під короткої запони ноги, зібрав свою дружину і прибув озброєний. Дітрих, щоб виправдатися, подарував братові дорогий срібний диск (блюдо). Глотар забрав подарунок, але Дітріху стало його шкода і він почав жалітися на свою долю. Нарешті він послав до Глотаря свого сина Теодоберта. Той випросив у дядька подарунок. Тут стосовно слова "диск" слід додати у контексті вищезгаданого спостереження М.Покровського ототожнення понять "блюдо" і "стіл" наступне (цитата перекладена нами дослівно, вірогідно в оригіналі було допущено коректорські помилки, але суть залишається зрозумілою): "... історія слів, що позначають "стіл" і "блюдо", показує, що різні народи першопочатково не робили круглої форми в романських і гермаських мовах позначало не тільки "стіл", але також "тарілка": іт. desca, ст.-фр. deis, dois "стіл", рум. disc "тарілка", "піднос"; нім. Tisch означає "стіл", але у дв.-верхнім. tisc та дв.-англосакс. означало також "піднос" ...". Окрім того, якщо слов. (укр.) "таця" означає "піднос", "блюдо", то однокорінні йому нім. Tasse і франц. tasse означають "чашка, чаша" (в той час як англ. cup "чашка" співвідноситися з іншим слов. "куб, кубок").
   Після поразки християн в битві біля Херес де ла Фронтера (711 р.) "скарби Соломона" потрапили до рук арабів і перебували у Толедо (де, як відомо, Кіот, начебто, виявив книгу про Грааль). Проте франкський історик Фредегар і арабський аль-Масін, що ретельно описали скарби вестготських королів, захоплених Хлодвігом Франкським у Тулузі і сарацинами в Толедо, не згадують жодного предмету, що стосується до ієрусалимського храму. Але вважається, що історики лише описали одну частину скарбівниці королів, а саме казну, в той час як була ще й т.зв. "Стародавня скарбниця", до якої, зокрема, належало золоте блюдо з чистого золота вагою 500 фунтів, що було подароване готському королеві Торісмундові римським воєначальником Аецієм ("Хроніка Фредегара", ІІ,53). Свого часу вестготські змовники пообіцяли його франкському королеві Дагоберту за війну з тираном Свінтилом. Після успішного військового походу франки отримали цей дар, але по дорозі посольство перепинили самі готи і відібрали блюдо, компенсувавши його двома стами тисячами солідів.
   Перипетіям довкола долі і пошуків "скарбу Соломона" в регіоні Окситанії (в Ренн-ле-Шато, що було під іменем Разе центром графства до 1361 р., у вестготську епоху -- Редою, Редезіумом, однією зі столиць, поряд з Толедо, а за римлян -- Аереда) присвячена спеціальна праця Жирара де Седа.
   Тож цілком, як на нас, серед цих скарбів міг бути Грааль, який у деяких версіях визначається не як чаша або камінь, а саме як блюдо. А саме мову слід вести про "стіл Соломона": "... не всі народи розрізняли і розрізняють між столом і блюдом: у деяких східних народів роль того й іншого досі відіграє піднос або дошка, котрі розташовуються на підлозі перед гостями; і ось у тих народів (напр. вірмен і осетин), у котрих спостерігається дане культурне явище, обидва даних поняття регулярно позначаються одним словом...". Стіл у грецькій традиції визначається саме як "трапеза" -- "стіл на чотирьох ножках (на відміну від звичайних для греків та візантійців триніжків)", тобто мова йде про предмет містерій. Також слід брати до уваги той факт, що зазвичай рицарі складали свої обітниці над стравою з якоїсь птахи, поданій на бенкеті. Наприклад, французька поема Жака Лонгьона "Обітниці павича" (XIV ст.) та її іспанська редакція розповідає про те, як соратники Александра Македонського клянуться над смаженим павичем відомстити за свого померлого царя, і в поемі зображалося здійснення цієї помсти.
   Власне з родом Соломона пов'язує Вольфрам фон Ешенбах іудея - "язичника" Флегестана, якому, начебто, відкрилася таємниця Грааля, а також розповідає про те, як пустельник Тревріцент у своїй печері Фонтан ля Сальвеш показав Парцифалю збережений "скарб" - Грааль.
   Керуючись вказівками Вольфрама фон Ешенбаха, що "храмовники ті, хто Грааль охороняли", "Святого Мунсальвеша стіни храмовники або тамплієри - Рицарі Христової віри - І вночі оберігають і вдень: Святий Грааль зберігається в ньому!", Г. Лінкольн та Ж. де Сед, вважають, що "скарб Соломона" (Грааль) був врятований в 1285 р. групою арагонських "Бідних рицарів Христа і Храму Соломона" ("храмовників"-тамплієрів) з Русільйона, котра прибула в Шампань, у околиці Ренн-ле-Шато і засновує на землях феодалів А-Ніорів та графів Бланшфорів командорство Кампань-сюр-Од (d'Aude) на вершині гори Безю, де будують каплицю та укріплення. Офіційно це відбулося, начебто, для охорони паломників на дорозі до Сантьяго-де-Компостели. Як свідчать сучасники, більшість рицарів-катарів Лангедоку під час Альбігойського хрестового походу була прийнята до ордену тамплієрів. Під час репресій проти тамплієрів у 1307-1314 рр. це командорство слуги короля Філіпа Красивого "оминули" і передали у підпорядкування сеньйора де Гота, родича Бертрана де Гота (єпископа Бордо, а потім папи під іменем Климент V). Матір'ю останнього була Іза де Бланшфор, родичка великого магістра тамплієрів Бертрана де Бланшфора (1153 - 1170 рр.).
   Власне спеціалісти з середньовічної французької літератури вважають, що анонімний твір "Перлесваус" ("Perlesvaus Le Haut Livre du Graal") був твором тамплієра: "...Дійсно, рицарі Тевтонського ордену підтримували і сприяли багатьом анонімним поетам, і, без сумніву, так чинили тамплієри, адже деякі фрагменти в романах звертають до себе увагу тим, з яким винятковим знанням справи описані військова дійсність, зброя, екіпірування, маневри, стратегія та отримані рани. Сумніватися не доводиться: автор добре був знайомий із полем битви і сам мав військовий досвід. Як би то не було, але навіть якщо роман і не був написаний тамплієром, скрізь відчувається тінь рицарів: замок, де перебуває не Грааль, а конклав "посвячених", церемонія, на котрій Персеваля прийняли два "майстри", плескаючі в долоні і оточені тридцяттю трьома іншими чоловіками, "зодягненими у біле і що носять на грудях червоний хрест (червоний хрест на білій хоругві зображався виключно на іконах Архістратига Михаїла, -- О.Г.) і здаються одного віку"; зрештою, твердження одного з цих таємничих "майстрів" про те, що йому добре відомий рід Персеваля і що він особисто бачив Грааль -- привілей, котрого удостоєні були тільки де-які... Крім поля, битви анонімний автор "Перлесвауса", здається, добре знає і магічний світ заклинань та замовлянь. Наприклад, можна прочитати там -- і це дивно -- багаточисельні натяки на алхімічну працю, а саме: на двох мужів, "зроблених із міді, завдяки мистецтву нігромансії"; тут явно присутній відгомін деяких тайн, оточуючих тамплієрів; потім слова, звернені до Персеваля, одного з "майстрів", зодягнених у біле, нагадуючі про загадкову голову з ритуалів ордену: "Є голови, зроблені із срібла, і голови, зроблені зі свинцю, і тіла, котрим ці голови належали; я говорю тобі, що ти повинен викликати сюди голови Короля і Королеви". Без сумніву, це натяки на магію, а також на єресі та язичництво. І не тільки Персеваль позначений таким, як "син вдови", але вся дія роману цілком розгортається в атмосфері дивних церемоній, неочікуваних для християнського контексту: король принесений у жертву, його діти засмажені та з'їдені -- злочин, у якому часто звинувачували тамплієрів (катарів і ранніх християн, -- О.Г.) -- над лісом піднятий червоний прапор, чарівну білу тварину на очах у Персеваля роздирають на шматки собаки; потім на сцену виходять рицар і дівчина, вони несуть золотий посуд і збирають в нього знівечені шматки м'яса, перш ніж поцілувати хрест і зникнути. Що стосується Персеваля, то він схиляє коліна перед хрестом, а потім, як і всі решту, цілує його. Це ставлення до хреста дуже нагадує звинувачення, висунуті проти тамплієрів, записані у різних протоколах процесів Інквізиції; але він нагадує також дуалізм катарської думки, що заперечує хрест, і ще гностичну філософію; і та, й інша поширюються тут і на сам Грааль..., у "Перлесваусі" він набуває зовсім інші й дивні розміри, містячи в собі ідею таємниці, що стосується Ісуса і відкриту лише для невеликої кількості людей. "Ти не повинен розкривати таємниць Спасителя, -- говорить священик Івейну, -- і тих, кому вони були довірені. і ти теж повинен приховувати їх". Так, коли Івейн, зрештою, знаходить Грааль, то спочатку "йому здається, що в центрі нього він бачить дитину", потім "Грааль у плоті", а потім, як він думає, "коронованого Царя, прицвяхованого до хреста"...". Зрештою, саме Фульк Анжуйський був тамплієром і в 1131 р. одружився на легендарній Мелузині (Мелізанді), племінниці Годфруа Бульонського, який став королем Ієрусалиму. Підглядання за Мелізандою, начебто, відкриває певну недопустиму таємницю (виражену в її "нелюдській" сутності).
   Було навіть запропоновано, не без підстав, версію про те, що справжня мета експедиції Колумба до Індії -- перенесення на Схід, врятування від католицької інквізиції Грааля. Начебто саме така місія була покладена на баска Хуана де ла Коса, власника четвертого корабля експедиції -- каракки "Гальєги" (при офіційних трьох каравеллах -- "Нінья", "Пінта" та "Санта-Марія", і що саме остання була перейменована з "Гальєги", четвертий корабель згадується в листі посланця неаполітанського короля в Барселоні, виявленому в архіві Модени) та двох єретиків-болгар -- безіменного та Драгана Паламарова.
   Проте, на думку М. Бейджента, Р. Лі та Г. Лінкольна, після краху тамплієрів "скарбом Соломона" заволоділа не католицька церква, а "внутрішній" ("езотеричний" стосовно до зовнішніх, "екзотеричних", орденів тамплієрів та "Товариства Підтримки Веселої Науки (La Gaie Science)", тобто трубадурів) орден. Вважають, що це -- "Сіонська община" (Prieure de Sion; він же - "Орден Богоматері Сіону", або "Ормус", від франц. orme "в'яз, die Ulme", що, на наш погляд, є "екзотеричною" назвою "езотеричного" грец. ormos "якір", "рятівник"; пор.: "якір" був гербом батька Парцифаля анжуйського короля Гамурета "як символ плавань, мандрів та стійкості серед випробувань"), мета якого - відновлення на престолі династії Меровінгів. А саме: після вбивства короля Австразії Дагоберта ІІ 23 грудня 679 р., начебто, його син Сігіберт IV був врятований святою Ірміною і переховувався як герцог Резесу та граф де Реде (стара назва Ренн-ле-Шато, родового маєтку його матері, вестготської принцеси Жізель де Разес) під іменем Плантард -- "Полум'яний відросток". Але якщо дійсно не можна говорити про те, що прямий королівський рід Меровінгів був врятований реально (див.: ), проте заперечувати те, що таке уявлення могло побутувати та надихати його послідовників неможливо. Цікаво, що також в ісламському світі майже одночасно із загибеллю останнього Меровінга у битві біля Кербели 10 жовтня 680 р. був вбитий Омейядами імам шиїтів Хусейн, молодший брат Алі, зятя пророка Мухаммада.
   Окрім того, істориків досі ставить в глухий кут факт прийняття польським королем Мєшко-Мечиславом Пястом з Гнєзно (Gnesen) після хрещення меровінгського імені Дагоберт та одруження з дочкою чеського короля Болеслава І Дубравою. Також за легендою, наведеною у Хроніці Адемара де Шабанна, імператор Оттон подарував сину Мєшка-Дагоберта Болеславові золотий трон Карла Великого, начебто знайдений в 997 р. в могилі останнього в Аахені після поїздки імператора в Гнєзно, що дало підстави нащадкам Мєшка іменуватися "цісарем". Також цікавим є той факт, що францисканський монах, доктор теології та генерал Товариства з викуплення невільників Войцех Демболенцький видав у 1633 р. у Варшаві книгу про права Польського (Скіфського) королівства, де говориться про перенесення предком Поляхом "трону світу" з гір Лівану в Польщу і що грядуть часи, коли трон польським, або аквілонським, королем, після перемоги над турками, знову буде повернутий в Сірію, а над всім світом розправить свої крила геральдичний "білий орел". Окрім того, в часі правління династії Попелів на свято "постриження хлопчика" Земовита, прадіда Мєшка і сина Пяста, власне потрапили два прочанина з місії Кирила та Мефодія, про що оповідає Галл Анонім, і можливо, що серед прочан був архієпископ Моравії Горазд, наступник Мефодія, бо в часі правління Моймира ІІ південь Польщі з Краковом належав Моравії, і ця легенда, як на нас, легітимізує "таємного короля" Польщі, як колись Давид був таємно помазаний на царство ще за життя живого царя Саула.
   Підтверджує цю нашу позицію сам автор епосу про Грааль Вольфрам фон Ешенбах. У своїй останній поемі "Віллехальм" ("Willehalm"), що присвячена Гілльєму де Желлону, меровінгському за походженням главі маленького князівства біля Піренеїв. У ній він прилучений до сімейства Грааля і, єдиний з усіх персонажів поеми, може бути ідентифікований в історичному ракурсі. І зокрема Вольфрам фон Ешенбах у своїх творах показує себе на диво точним. В цьому випадку, як здається, він посилається на декількох реальних осіб, а не міфічних або вигаданих, на "сім'ю", що є насправді довкола Гілльєма де Желона.
   На думку деяких, окрім буквальної місії захисту нащадків династії Меровінгів, "Пріорат Сіону" призначений для зберігання певної "Сакральної Істини". До "Сіонської общини" хранителів таємниці Меровінгів, начебто, належать роди герцогів та графів Бульонських, Бланшфор, Жізор, Сен-Клер (Сінклер), Монтескью, Монпеза, Лузіньян, Плантар, Габсбург-Лотаринзькі та інші. Осередком "Общини" було єрусалимське аббатство Нотр-Дам-дю-Мон-де-Сіон, а титулом великого магістра було "навігатор", іменем - Іоанн (начебто, під іменем Іоанн ХХІІІ Анджело Ронкаллі був одночасно навігатором і римським папою, автор енцикліки про дорогоцінну кров Христову 1960 р. та ініціатор ІІ Ватіканського Собору). Також, начебто, двадцять третім за рахунком "навігатором" ордену був письменник-сюрреаліст і пропагатор опіуму Жан Кокто. Власне це "езотеричне братство", на думку Р. Генона, "фільтрувало" інформацію про Грааль для екзотеричного (зовнішнього) кола: "... Схоже, мова йде про раптову появу чогось такого, чому ми не можемо навіть спробувати дати точне визначення; це щось появилося неочікувано і настільки ж неочікувано повернулося у тінь". І далі: "... Якщо за спинами співців Грааля стояла якась організація посвячених, вона могла постійно керувати ними так, що вони про це навіть не здогадувалися; можливо, деякі з її членів повідомляли поетам деталі сюжету, щоб ті втілювали їх у своїх творах, і деталі ці посередництвом навіювання або ж іншого впливу гіпнотичного чину, менш відчутного, однак не менш реального і ефективного".
   Більшість вважає, що суть "Сакральної Істини" в тому, що Меровінги походять безпосередньо від Сина Вдови -- сина Сари, дочки Ісуса та Марії Магдалини, та Урсуса (Урсо, латин. "Ведмідь"), короля племені сікамбрів (або принца з їхнього міста Ехте), котрі входили у франкський союз. Франкське генеалогічне передання розповідає, що жону короля сікамбрів Клодіо (Хлодіона) викрав "звір Нептунів, на Квінотавра подібний" ("Хроніка Фредегара", ІІІ,9). Після її повернення народився син двох батьків Меровей, засновник династії Меровінгів, у тілі якого об'єдналися сакральна кров титанічної стихії та королівська, яку виводять з іудейського коліна Веніаміна ("син правої сторони", "син півдня"), останнього сина Іакова і єдиноутробного брата Йосифа Прекрасного. Саме з коліна Веніаміна походять ізраїльський цар Саул та апостол Павло (Рим. 11:1).
   "...Згадаємо хоча б про один роман, в якому виводиться образ Магдалини в якості коханоії Ісуса -- це "Магдалина" Кароліни Слоте. А Ліз Грін ... створила генеалогічне дерево нащадків Ісуса, описане нею в опублікованому в 1980 р. романі про Нострадамуса -- "Мріючий про Вино"...". Опоненти зауважують, що саме про них говориться у Об'явленні Іоанна: "... але вони не іудеї, а збіговисько сатанинське" (2:9), "з сатанинського збіговиська, з тих, які говорять про себе, що вони іудеї, але не є ними" (3:9), адже гербом столиці Меровінгів Стене було зображення голови Сатани ("бога з ріжками"). Це, начебто, натякає на "нелюдське" походження династії -- Меровей народився після того, як його матір було визволено з печери чудовиська, за Жераром де Седом ("La Race Fauleuse", 1973), або ж "... Меровінги -- це нащадки змішаних шлюбів між деякими знатними древніми ізраїльськими родами і расою позаземних прибульців із Сіріусу". Прославлена волосатість Меровінгів, начебто, пов'язана не скільки з магічністю волосся (пор. із біблійним Самсоном), а з тим, що вони приховували певну характерну особливість черепа представників династії (як от ріжки анатолійського царя Мідаса).
   Інші ж відносять "Сакральну Таємницю" ("Вам дано знати таїни Царства Небесного, а їм не дано ... бо огрубіло серце людей цих", Мф. 13:11-17 + 10:11) з грядучою "нареченою Агнця", яка вступить з ним у священний шлюб в часі Його другого пришестя, а поки що перебуває прихованою (на небі або ж на землі разом з апостолом Іоанном) і шанується в іпостасі Софії -- крилатої жінки на "семистовпному" троні, з вогненим (пурпурним) обличчям, в царській одежі, з сувоєм у лівій руці і царським посохом -- в правій, перед нею, схиливши голови, стоять Богородиця та Іоанн Предтеча, з неба злітають архангели Михаїл та Гавриїл, над її головою в круглому медальйоні -- поясне зображення благословляючого Христа, над яким розпростерте Святе Письмо. Безпосереднє посилання апологети цієї таємниці могли вбачати в словах Євангелія: "Воцарився Господь Бог вседержитель. Зрадіємо і звеселімося і віддамо Йому славу, бо настав шлюб Агнця. І жона Його приготувала себе... блаженні звані на шлюбну вечерю Агнця" (Откр. 19:6-9); "І Дух і Наречена говорять: Прийди! І чуючий нехай скаже: прийди!.. Гей. Гряди, господи Ісусе!" (Откр. 22:17.20). "Мудрість (Софію) ж ми проповідуємо між досконалими, але мудрість (Софію) не віку цього і не властей віка цього минаючих, але проповідуємо Премудрість Божу, таємну, сокровенну, котру призначив Бог перше віків для слави нашої, котрої ніхто з властей віка цього не пізнав; бо якби пізнали, то не розп'яли б Господа Слави" (1 Кор. ": 6-8).
   Начебто Наречену Агнця символізує й дорогоцінна візантійська перегородчата емаль "Розпяття" Х-ХІ ст. (яка, начебто, прикрашала престол у константинопольскому Соборі святої Софії, потім була перенесена з перипетіями історії в грузинський монастир в Шемокмеді (тепер -- у Тбіліському національному музеї). На ній -- справа від Розп'яття жіноча фігура з чашею, в яку виливається кров Христа (це ж зображення наявне на панагії першого московського патріарха Іова, 1589 р.), а зліва -- так само зодягнена жінка, що вже відходить (тобто зображено різночасові моменти, як це зазвичай у іконографії). Деякі мистецтвознавці трактують сюжет алегорично: церква створюється, а синагога відходить. Але для візантійських авторів така алегорія була немислима (вона більш-менш була б допустима в католицькій традиції і її засновником у християнській екзегезі вважається Оріген, вперше віднявши у Святих книг "пряме тлумачення") і навіть невідомою для східнохристиянського іконописця. Напис на емалі -- на грецькій: "мати, се син твій, сине, се мати твоя" (які, як відомо, звернені розіп'ятим Ісусом до Богородиці та апостола Іоанна) -- прямо відсилає до уявлення про прихований стан апостола Іоанна на землі до другого пришестя Спасителя, під опікою якого й перебуває "наречена Агнця". Хто знає, може, саме з нею, з жінкою з палаючими очима і величною, аж до неба, розмовляє у своєму славнозвісному трактаті "Втішання Філософією" останній неоплатонік і батько схоластики Боецій (V ст.). Саме їй, Софії, як Нареченій Агнця, спорудили величні собори -- в Константинополі імператор Юстиніан (пом. в 565 р.), до муляра якого явився ангел з шаром в руці і наказав посвятити храм Софії, та в Йорку, на своїй батьківщині, святитель Алкуїн, друг і вчитель імператора Карла Великого (VIII ст.). Начебто, саме її, насправді, шанували масони-якобинці як божественний Розум в соборі Паризької богоматері (цим, начебто, намагаючись "виманити її в яву").
   Інші дослідники, опираючись на передання про те, що тамплієри, після падіння християнських королівств у Палестині, переховували в дерев'яному ковчезі якийсь сакральний артефакт, ототожнили його саме з Граалем, що, зрештою, проявилося у сюжеті відомого німецького кінофільму "Кров тамплієрів". Проте, думається, в даному випадку щодо речей, що містяться у ковчезі, малися на увазі т.зв. "Ієрусалимські ассізи" -- звід законів, які у відповідності зі звичаями Святої Землі записані за наказом першого короля-хрестоносця Готфріда Бульонського: "... ці ассізи, звичаї і моралії (usages, coutumes) були переписані, кожне окремо, великими титульними буквами, перша ж початкова буква позолочена, а рубрики написані червоним. І так були віддані і ті та інші ассізи, як Палати громадян, так і Верхньої палати; до кожної хартії прикладалася печатка і підпис короля, патріарха та ієрусалимського віконта; називалися ж ці хартії Листами Гробу Господнього (Lettres dou Sepulcre), бо вони були покладені у Гробі, у великому ковчезі (huche). І коли якось відбувалася суперечка у Палаті про який-небудь звичай або ассіз і треба було подивитися написане, то відкривали цей ковчег у присутності дев'яти осіб. Саме, при цьому повинен був перебувати король, або, замість нього, хтось із його баронів і два його васали, і патріарх або пріор Гробу і два каноника, і віконт Ієрусалиму і два члени Палати громадян. Таким чином, ті вищезгадані ассізи, звичаї та моралії були встановлені і збережені... володар, перш ніж отримати від Господа помазання і посвячення у королі, клявся зберегти їх у всій силі і підтримувати у своїй державі, і щоб його васали і васали його васалів зробили те ж саме; і ... барони ... зобов'язані бути суддями у своїх судах, повинні судити справедливо за ассізами та звичаями...".
   Деякі стурбовані конспірологією антисеміти вважають, проте, що "Сакральною Таємницею" ордену Сіону є іудеофільська політика (саме їм приписується авторство "Протоколів Сіонських мудреців"), а значною перемогою цієї "іудеофільської політики" було визнання Папським Престолом метафізичної єдності традицій іудаїзму та християнства, в той час, як за ісламом визнається тільки, що його послідовники -- лишень "ті, котрі вважають, що дотримуються віри Авраама", тобто Ібрагіма. О. Дугін, зауважуючи, що метафізичні та ініціальні центри і ордени ніколи не влаштовані на зразок звичайних профанічних товариств або соціально-політичних структур, то більш вірним буде визначити "Пріорат Сіону" як умовну, конвенціальну узагальнену назву іудейсько-семітського "конспірологічного полюсу", котрий намагається реалізувати на різноманітних рівнях "антропологічний максималізм" щодо Христа, заперечений християнською ортодоксією, починаючи від єресей ебіонітів, аріан і до несторіан та неояковитів.
   Коли ж "екзотерики"-тамплієри намагалися заволодіти Сакральною Істиною, їх через посередництво катара-перебіжчика Еск'ю де Флуарана "здають" світській владі. Формуються нові "зовнішні" ордени (як-от розенкрейцери, ілюмінати, масони, "Світліший Орден суворого дотримання заповітів" -- "нові тамплієри", "Двір і Орден Дракона" - "апостоли Меровея", "Церква Ісуса Христа святих останніх днів" - "мормони") які, якщо підходять до забороненої для них межі, або "розпускаються" (ліквідовуються), або ж вдатно спрямовуються у зовсім протилежний від Істини бік. Вважається, наприклад, що такою структурою, що вийшла занадто далеко за межі дозволеного, були альбігойці, що перетворилися в самостійну церкву катарів від союзу з балканськими маніхеями - богумилами (доктрина чітко викладена в 1165 р. під час диспуту в м. Ломбер, що біля Альби, Сікардом, Селлерьє та Олів'є: визнання тільки Нового Завіту і Псалтиря, все видиме, матеріальне створене Люцибелом-Яхве, богом Старого Завіту; Ісус не міг зцілювати від тілесних страждань, бо, начебто, вважав тіло перепоною до звільнення душі, а отже його чудеса нереальні; протистояння між Добром і Злом не вічне, в кінці світу Люцибел буде переможений Богом і той розкається і як блудний син повернеться до свого Творця, а всі душі людей стануть ангелами, вічного осудження не буде, бо воно несумісне з абсолютною Любов'ю; Божа Матір і Хрест -- вигадки невігласів, Таїнства нічого не варті; а що в маніхеїв існує доктрина переселення душ, то смерть не розглядається порятунком, спастися можна тільки вбивши в собі всі бажання -- зненавидіти життя, а для цього треба всіляко отруювати його собі і для інших, схвалювалися найбрудніша розпуста, брехня, лжесвідчення, зрада)... Щоправда, інші дослідники вважають навпаки, що лише половина альбігойців стала катарами (вперше згадується в 911 р., коли вчитель реймської школи Герберт, вступаючи в сан архієпископа, змушений дати клятву, що не розділяє вчення катарів), решта ж дотримувалася "протопротестантської доктрини".
   Також, ймовірно, не останню роль відіграв факт перебування протягом кількох десятиліть Півдня Франції під владою арабських та берберських племен, які були "кадаритами", тобто дотримувалися вчення про напередвизначення (кадар). Опоненти, зокрема Зайд ібн Алі звинувачував кадарів у тому, що "гріхи свої підкидають Аллаху", Ібн Кутайба зауважує, що вони вчили, що Аллах творить добро, а диявол -- зло, їх навіть називали "зороастрійцями в ісламі".
   Крім того, як на нас, відбулося "народноетимологічне випрямлення" в "катарів" -- "чистих" (в Євангелії від Св. Іоанна: "Через Слово, що Я вам говорив, ви вже чисті", 15:3) з первинного передроманського *kataro- "Bach, Wassergreben", що дало в інших мовах: рум. codreana "Schonheitsgottin", іллір. *codr- > рум. codru "foret", албан. kodre "Hugel, пагорб".
   Власне до останніх належить "Рух Грааля", заснований Абд-ру-шіном (Оскаром Ернстом Бернгардтом). Він народився 18 квітня 1875 р. в Бишофсверді (Саксонія). Здобувосвіту в галузі комерції і рано почав письменницьку діяльність. В 1915 р. був інтернований в Англії, звільнений в 1919 році. В 1924 р. почав писати працю "Послання Грааля". В 1928 р. Абд-ру-шін поселився в Фомперберзі, в Тіролі (Австрія), де й написав свою книгу "В Світлі Істини". В 1938 р. був висланий з Австрії. Помер 6 грудня 1941 р. в Кіпсдорфі (Рудні гори). Його послідовники заснували організації у багатьох країнах: "Керівництво Грааля" (Фомперберг, Тіроль, Австрія), Фонд "Послання Грааля" (Штутгарт, ФРН), видавництво "Мир Грааля" (Москва, Росія) тощо.
   Доктрину Грааля використовують і послідовники руху Алістера Кроулі ("Телемське абатство"), і ми наведемо для ілюстрації цікавий текст його прихильника Георгія Осіпова (мовою оригіналу):
  

КНИГА ХЕТ или ЗАМОК АБИЕГНИ

(LIBER CHETH vel VALLUM ABIEGNI

sub figura CLVI)

      -- Сие есть тайна Святого Грааля, который священный сосуд Нашей Леди, Багряной Жены, Бабалон, Матери Мерзостям Земным, Невесты Хаоса, той, что ездит на нашем Господине Звере.
      -- Ты соберёшь всю кровь твоей жизни в золотую чашу Её блуда.
      -- Смешаешь свою жизнь с жизнью Вселенной, не утаив ни единой капли.
      -- И тогда онемеет твой мозг, и смолкнет стук твоего сердца, и жизнь полностью выйдет из тебя, и ты будешь вышвырнут на помойку, где птицы воздуха станут клевать твою плоть, и твои кости будут белеть на солнце.
      -- Вот тогда сойдутся вместе Ветры и вознесут тебя, как будто горстку праха на полотне о четырёх углах, и они предадут тебя стражам бездны.
      -- И стражи бездны позволят Ангелам Ветров пройти, поскольку не будет в твоём прахе жизни.
      -- И Ангелы опустят твой прах в Городе Пирамид, и не станет у него больше имени.
      -- Теперь, раз уж ты сумел выполнить Ритуал Святого Грааля, ты должен избавить себя от того, что имеешь.
      -- У тебя есть богатство; так раздай его тем, кто, имея в нём нужду, к нему не стремится.
      -- Есть у тебя здоровье; умерщвляй себя в пылу самоотречения ради нашей Леди. Пусть твоё мясо свисает с костей, и твои глаза мреют неутолимой похотью к бесконечному, твоей страстью к Неведомой, к той проклятой, что по ту сторону Познания.
      -- Есть у тебя любовь; вырви свою мать из сердца, и наплюй в лицо своему отцу. Пусть твоя нога топчет живот твоей жены, и пусть младенец у её груди станет добычей собак и грифов.
      -- Ибо если не сотворишь ты этого своей волей, тогда мы это сделаем помимо твоей воли. Так, чтобы ты сподобился Причастия от Грааля в Часовне Мерзостей Земных.
      -- Но смотри! Если ты втихомолку придержишь у себя хоть одну твою мысль, тогда быть тебе брошену в бездну навсегда; и станешь ты одинок, станешь пожирателем навоза, обиженный в День Быть-с-Нами.
      -- Да! Воистину, сие есть Правда, сие есть Правда, сие есть Правда. Будут тебе пожалованы радость, здоровие и мудрость, и богатство, но лишь тогда, когда ты не будешь более ты.
      -- Будешь ты бесчинствовать на ярмарке с гуляками, и девы будут метать в тебя розами, и купцы, преклонив колени, поднесут тебе золото и пряности, молодые мальчики также будут лить для тебя чудесные вина, а певицы и танцоры станут тебе петь и плясать.
      -- И всё же тебя там не будет, ибо ты будешь позабыт, пыль, затерянная в пыли.
      -- Так же и в целом Эоне не окажется тебя, ибо приготовит из твоего праха белый пепел Гермес Невидимый.
      -- И это будет гнев Бога, что всё так произойдёт.
      -- И это будет милость Бога, что всё так произойдёт.
      -- По этой причине и было поручено тебе придти ко Мне в начале, ибо если тобою сделан хотя бы один шаг на этом Пути, ты неизбежно будешь должен достигнуть Его конца.
      -- Сей Путь по ту сторону Жизни и Смерти, Он также по ту сторону Любви, но ты об этом не знаешь, так как не знаешь Любовь.
      -- А конец этого Пути неведом даже Нашей Леди, ни Зверю, который под Ней, ни Деве, её дочери, ни Хаосу, её законному Повелителю, но Коронованное Дитя знает? Неизвестно, будет ли об этом известно.
      -- Поэтому будет Слава Хадиту и Нюит в Конце и в Начале, именно так - в Конце и в Начале.

Перевёл Писарь 666. Фратер Инкубон".

   Також вдатно спрямованою у "протилежний бік" була група англійських "нових тамплієрів", що вірила у "світло зі Сходу" та "повернення Чаші Грааля на Схід", які у 1724 р. офіційно виступили як "Справжній благородний орден Гор-Моголів", заснований начебто якимось китайським імператором на декілька тисячоліть раніше до появи біблійного Адама.
   Стосовно надр гір як хоронителів Чаші можна запропонувати версію, за якою ім'я дотичного до неї короля-хранителя як Рибалка (Kynge Pecchere, Pecheur) може бути фонетичним зближенням зі слов'янським "печера" (нім. die huhle; франц. la caverne; англ. the cave; пор. корінь *cav- з компонентом "кав-" у етнонімі андекави та "ки(ї)в"), а саме з Печерською Лаврою Успіння Богородиці в Києві та версією про кельто-ірландських печерників-місіонерів на Русі з Нінської єпархії на Балканах (див. також популярну у Західній Євразії топонімічну основу "ки(ї)в", системне зведення якої здійснено К. Тищенком). Зокрема їх могло надихати "Житіє св. абата-ірландця Колумбана Молодшого" (І, 27), якому у видінні ангел явив кулеподібний сяючий предмет ("таріль" ?) із зображенням замешканого світу перед тим, як святий бажав піти провіщувати святе Євангеліє альпійським слов'янам (венетам). Свого часу він користувався покровительством саме династії Меровінгів і заснував в 591 р. три печерні монастирі в Бургундії, але в 610 р. змушений був залишити Франкію і замешкати в Брегенці на Боденському озері, просвітлюючи алеманів. Поразка його покровителя короля Теудеберта ІІ в травні 612 р. спонукала його до спроби вирушити до слов'ян, але зрештою він обирає Ломбардію, де й помирає в монастирі міста Боббіо 23 листопада 615 р.
   Італійське Боббіо разом з Монцо прославлене запровадженням особливої традиції на рубежі ХІ-ХІІ ст. - своєрідної масової моди на особливого типу палестинські евлогії (т.зв. "ампули Монци", які замінили язичницькі фляжки-"слізниці"), наповнені дорогоцінним миром, котрі у свої скити та храми привозили паломники з Єгипту та Палестини, святі місця яких стали доступними внаслідок Першого хрестового походу (1096 р.). В VI-ІX ст. ці посудини прикрашалися рельєфними сюжетними зображеннями або розписом, надалі ж просто прикрашалися слідами рифлення на горлі та стінках, а виготовляли їх з безколірного скла. Деякі дослідники саме їх вважають прообразами Чаші Святого Граалю.
   Певний час абатом монастиря в Боббіо був аквітанський бенедиктинський чернець Герберт (940-1003), який закінчив не тільки християнські університети в Барселоні та Реймсі, але й мусульманський в Севільї, стає радником і наставником імператорів з роду Людольфінгів Оттонів І, ІІ і ІІІ, ідеологом відродження Священної Римської імперії та об'єднання Італії та Німеччини, професором і наступником славнозвісного теолога Адальберона, архієпископом Реймсу, Равенни і зрештою -- папою римським під іменем Сильвестра ІІ, про якого ходила слава як про алхіміка та чорнокнижника, творця гомункулусів.
   Також вважається, що візантійську традицію печер-скитів на Русь принесли носії салтово-маяцької культури християни-алани (яси, ози, осетини) та булгари, про що є археологічні свідчення (своєрідні північнокавказького типу могили та інвентар сирійського та єгипетського типу у них) в середині Х ст. Зокрема, їм належить багато печерних комплексів Подоння (серед цікавих - Маяцьке поселення з печерами Великих Див та Свято-Троїцький скит біля с. Холок Новооскольського р-ну Білгородщини, храм Калачіївської печери та шестистовпні підземні храми у Великих та Малих Дивах). Про присутність в Києві осетинських емігрантів-християн говорить константинопольський патріарх Фотій у своєму "Окружному посланні" 867 р. Як відомо, в той час в Києві княжила покровителька християн свята рівноапостольна Ольга (Олена). Переселенці-алани втекли на Чернігівщину, рятуючи віру, коли хазарські Ашини змусили Аланію в 932 р. зректися православ'я, і заснували в Чернігові Іллінський печерний монастир, де розташоване найдревніше християнське кладовище при печерному храмі (надземна Іллінська церква була збудована лише в 1072 р.). Саме навпроти печер, в притоці Десни (озеро Прикал) у Святій Рощі 30 серпня 992 р., на відстані в 3 км від поселення, а не біля стін древнього міста, відбувалося хрещення всіх чернігівців. Сюди ж в Іллінський печерний монастир з Чернігівського Єлецького Успенського монастиря Богородиці перебрався протостратор (засновник) всього руського чернецтва преп. Антоній Печерський, тут прийняв постриг Феоктист-Ілля, який пізніше став архімандритом Києво-Печерської лаври (на 1106 р.), а потім архієреєм в Чернігові (1106 - 1123 рр.). Саме в печерному кімітирії ("костниці") Антонієвих печер в Іллінській церкві в Чернігові виявлені фрагменти згаданої вище евлогії ("ампули"), що свідчить про паломництво у Святу землю одного з монахів Ільїнського печерного монастиря (можливо, самого ігумена Даниїла, автора відомого "Хожденія", де описуються головним чином 32 печерні святині Ієрусалиму та Святої землі, порівнюючи, наприклад, р. Іордан з р. Снов біля Чернігова). Принесена евлогія-"ампула" зі святим єлеєм дісталася у спадок ігумену Іову. Цікаво, що саме ігуменським вважається знайдений на площадці тераси перед входом у келію Іова (над якою і написано ім'я власника, потім перетворена в "костницю") срібний перстень з тризубом на щитку (тобто ознака т.зв. "княжого ігумена"). Аналогічний золотий перстень було знайдено в резиденції архімандрита або вікарного єпископа сусіднього Єлецького монастиря.
   Також, як зауважує Ю. Стефанов, дослідник-антропософ С. Прокофьєв "... детально прослідковує символічні паралелі між образом Св. Грааля і його відображенням у давньо-руській архітектурі і літературі, наводячи в якості прикладів храми володимирської Русі і знамениту легенду про невидимий град Кітеж: "Вид залитої сонцем, світлом перекинутої чаші купола і голуба, що здіймається з неї. В точності відповідав астральній імагінації Грааля: вознесеній вгору Священній Чаші і Святому Духові, що сходить до неї, з духовних висот в образі білого голуба. А в легенді про Кітеж "саме здійснення граду невидимим, тобто процес сходження до вищого духовного прообразу в результаті нового зв'язку людської душі з Істотою Христа, також відбувається через посередництво "пильнуючої та зберігаючої" небесний град Марії-Софії"...".
   Ісламські сліди в переданні про Грааль, зафіксовані рядом дослідників, можуть мати пояснення лише в стосунку з Київськими печерами.
   Саме тут у печерному скиті-ханака (ханасах) у самотній келії ("саума'а"; пор.: слов. "чертог" -- "келія монаха" < тюрк. kartak / gardah < перс. gardak "кімната"; пор.: і.-є. *kai-ur-t "печера", "яма" (лат. cavea, гр. kaiata, д.-інд. kevata та ін.) - туркм. govak "печера", тур. kovuk "дупло", "нора", чув. x?v?l "дупло") з однодумцями ("мурідан") на певний час замешкав великий булгарський містик-дервіш, імам ("мамай") рахіб Шамс (840 р.), який у 820 р. навернув чорних булгар Лівобережжя України в іслам.
   Думається, що до цього часу слід відносити проникнення в слов'янську мову (через діалектну тюркську вимову) арабських слів "мудрець" (< араб. "мударріс"-"тлумач, вчитель"), "жупан" (< араб. "субхан"-"хранитель/охоронець"), "мамай" (< араб. "імам"), "кацап" (< араб. "кассаб"-"м'ясник"), "могила (як поселення мертвих)" (< араб. "махалла"-"поселення"), "фата" (< араб. "фута"-"наголовна пов'язка"), "обід (як добра їжа)" (< араб. "абід"-"благочестивий"), "килим-самоліт" (< молитовний килимок мусульман), "тазик" (< араб. "тазкійя" - "очищення"), "миска (залізна)" (< араб "загартоване (залізо)"); "лакомий" (< араб. "лахм"-"м'ясо"), "вуста" (< араб. "аль-вуста"-"середина"), "найм" (< араб. "на'ім"-"рай"), "сутка" (< "саъат"-"годинник"), рус, русич (< араб. "руус"-"голови"), Бог (< араб. "Баха"-"красивий"), Велес/Волос (< араб. "фуляз"-"залізо" ~ норд. "вьолсі/вольсунги"), Див (кличе вверху "древа"; в "Слові о полку Ігоревім") (< араб. Дауа "поширення мусульманами своєї релігії", заклик-аззан муедзінів до молитви з високих споруд; слов'янські землі були "Дар ад-Дауа"-"земля поширення ісламу" і "Дар аль-Муахада"-"земля торгівлі"), "хліб і сіль" (< араб. "халіббі василь" - "все виконаю заради гостя/прибулого"), "йди на ..." (< "хіді нахіййа" -"відійди в сторону"), "морока" (< араб. "маарака"-"боротьба"), "зубр" (< араб. "зубр"-"пеніс"), жіночі імена, що сприймаються тепер як скорочення: Нюся (< араб. "ан-нуса/аніса" - "жінка"), Нюра (< араб. "ан-нур" - "світло"), Тіна (< араб. "земля"; також потрапило у рос. "тіна"-"намул"), "Ягілева дочка (архаїчний український фольклорний образ)" (< араб "агіль" - "знаючий, розумний, розуміючий"), чоловічі імена: Ярополк (араб. "Анвар"), Лев (араб. "Асад", "Усама"), Святослав (араб. "Махмуд"), Назар (араб. "далекоглядний).
   Походив Шамс з роду індійського купця Синджа-дяу (Синджа-Диу, Тиньтяу), який осів у Хорезмі. Через це всіх його нащадків прозивали "сіндійцями". Пізніше його нащадки замешкали у Хазарському каганаті, де батько Шамса мулла Габдулла був суддею (каді) мусульман Семендера та вождем антихазарського повстання в 810 р. Сам Шамс певний час був секретарем хана чорних ("північних") булгар у Балтаварі (тепер -- Полтава), а опісля передав цю посаду своєму синові, народженому у Києві, -- муллі Микаїлю Башту Ібн-Шамс Тебіру, літературним псевдонімом якого було Шамсі Башту, а величним його твором, який дійшов до нас, є "Легенда про доньку Шана" ("Шанкизи дастани"). Під час протистояння Хазарії та Чорної Булгарії Київ під проводом начальника залоги варяга Жир-Аса (Діра давньо-руських літописів) повстав. Для переговорів із новою державою від булгар і прибув Мікаїль, друг дитинства Жир-Аса, який залагодив справи на користь обом народам і залишився в Києві в якості посла, одночасно будучи муллою головної київської мечеті "Ель-Бейда". Але в 863 р. співволодар Жир-Аса християнин Аскольд (Феофан згадує послів царя герміхіонів Аскіла в 563 р.; з VIII ст. відомий народ "аскл/ашкал/есгель", споріднений з булгарами і межуючий з мадярами; зрештою, згадується цар Аскал, який підпорядковувався царю волзьких булгар Алмушу, а останнє ім'я аналогічне імені угорського вождя, батька Арпада) влаштував погром мусульман, внаслідок чого мулла Микаїль змушений був усамітнитися у скиті-ханака батька. У 870 р. Мікаїля київський володар обміняв на варязьких бранців і надалі мулла був секретарем ряду булгарських ханів, ведучи активну просвітницьку (переклав булгарські письмена "куніг" на арабську мову, відкрив сотні мечетей та медресе) та географічну діяльність. У 900 р. він вирушив в місіонерську подорож на Урал, але втонув під час бурі на ріці Нукрат-Ідель ("Срібна річка"; Агідель, тепер -- ріка Кама) біля аулу Шам-Чачак, неподалік міста Яр Чалли (тепер -- Набережні Човни). Язичники виловили його тіло з ріки і повісили його на дереві (пор. з тим як пізніше русичі розправлялися тут же з місцевими волхвами; пор. тюрксько-маніхейським звичаєм обмотувати труп шнурами, підвішувати на дерево і залишати так гнити). Син Мікаїля Абдаллах Ібн-Башту поховав батька у заснованому ним мусульманському скиті Дебер на ріці Свіяга. Син поета, якого тричі згадує у своєму творі відомий арабський мандрівник того часу Ібн Фадлан, стає начальником канцелярії хана Волзької Булгарії і в 931 р. створює власний дастан "Кисекбаш кітабі", підписаний псевдонімом Тебірзі. Життєпис поета та історія створення епосу викладені у зведенні булгарських літописів "Джагфар таріха", складеній Бахші Іманом в 1680 р. за наказом Сеїда Джагфара, і в ХІХ ст. сам літопис опинився завдяки булгарським емігрантам у казахському місті Петропавловську, де був відкритий вченими.
   Саме в Київському печерному скиті-ханака у 865 р. Мікаель Шамсі Башту і написав дастан "Шанкизи", в основу якого поклав легенди тюрків, іранців, угрів та слов'ян. Зокрема тут розповідалося як син алпа Бояна (сина Сонця і Місяця, який втік від батьків і став правителем племені Імен-"Дубів"; пор.Уральські гори як "Імеонські" у візантійських хроніках та з іменем кагана авар Баяна) Іджик, володар хонів (гуннів), був народжений богинею-рибою Бойгал (звернімо увагу на образ риби-праматері династії!), через що булгарки любили прикрашати себе срібними монетами (танка), символізуючими її луску, як нащадки Іджика кочували берегами ріки Кубан (Хуанхе), а потім відійшли у Сакланські (Сако-Аланські) степи Сули (Дунаю), Кашану (Молдови), Бурі-Чаю (Дніпра), Нукрату (Сіверського Дінця), Ширу (Дону) та Ітилю (Волги). Героями булгар виступають друзі-ельбіри Ата, або Аудан-Дуло (тобто історичний Аттіла з роду Дуло та Автанділ з поеми Шота Руставелі "Витязь у тигровій шкурі"), Арбугу (Тарвіля) і Шамси Тат-Ірана (Татра). Злий дух підземного світу Албастий викрадає наречену Аудан-Дуло Боз-Бі, доньку бека Шан-Албана Риштава, а інший демон -- однорогий Аджаха -- наречену Арбуги Танбіт. Друзі рятують спочатку Танбіт, а потім і Боз-Бі. Водночас герої перемагають у різних підземеллях та печерах полчища нечистих духів-йорегів (чуваш. "святих", тюрк. iduq, варяз. helgi "святий; Олег"). Щасливі переможці поселяються в місцевості Атіль ("Кінська стоянка") на ріці Ітиль (Ідель), де засновують царство Булгар (відома готському історику Йордану як Athaul, мешканці якої платили данину готському імператору Германаріху, надалі -- це історичний Ітиль, столиця Хазарського каганату). Нащадок героя Аттіли з роду Дуло по-матері хан Курбат (Кубрат, Кубар), син Аскала (за хронікою Менандра Протиктора, Аскел -- тюркютський хан, який надіслав у 563 р. посольство у Візантію), дає у володіння своєму молодшому братові Шамбату гори Куянтау ("Заяча гора"), де в 631 р. будують фортецю Башту, яку потім назвали Шамбат (натяк на назву Києва у Константина Багрянородного як "Самбатас" -- "Пристань для човнів"; існує версія на угорське слово Szombathely, де hely означає "місце" і означає саме "Угорське урочище", куди прибув князь Олег Віщий і де похований Аскольд і де перед цим був західний форпост іудейської Хазарії, представлений салтово-маяцькою археологічною культурою (пор. топоніми Каховка та Одеса з іврит. "ках хов" -- "візьми мито" і "адаса" - "вереск (степова рослина)"), а сам васальний від Хазарії "Руський каганат" з ймовірною столицею в Києві (у Ібн-Фадлана цар Аскал був васалом Булгарії, у свою чергу васала Хазарії; пор. з іврит. "ке ав" - "як батько", що могло бути іудейським переосмисленням місцевого топоніму) вдійсності охоплював ареал волинцевської археологічної культури, обіймаючи Лівобережжя Дніпра та межиріччя Дніпра і Дону (і навіть досягали басейну Оки: пор. топоніми Москва, Муром, Ростов, Самара, Сімбірск та іврит. "мас кева", де "мас"-"податок/мито", "кева/кевуа"-"постійне", "мером" -- "з висот", "рош тов" -- "добра голова", "шаморім" -- "самаряни (жителі Самари)", "сім біра" -- "пивоварня"); гіпотеза І. Хайнмана пов'язує термін Самбатас з позначенням у руських билинах Дніпра як Ізрай-ріки та Сафат-ріки, тобто ріки Іосафата, яка протікає, згідно з переказами Агади, по землі, де живуть втрачені десять колін Ізраїля і одночасно контамінується з долиною Йосафата руських апокрифічних передань, де, начебто, за Книгою Іоїля, повинен відбутися суд над народами; як на нас, то термін Самбат/Йосафат може бути перетлумаченням вже забутого Шамбат).
   Царство Шамбата стало називатися Дулоба (натяк на дулібів-волинян; пор. з іншими назвами племен булгар і слов'ян -- ердимчі/радимичі, себерчі/сіверяни, бугильчі/бужани, барини/берендеї, агачіри/акацири, ульчії/уличі, табірчі/тиверці тощо), а булгари Шамбата почали іменуватися "відтяті", "украяні" -- "киї" (koy < kid-; як переосмислення слова "куян", kuyan < kodan), через що і прифортечний град Шамбата, який заселили тюркські ульчиї ("крикуни") та "сакланське" (тобто сако-аланське) плем'я русів, став називатися Київ (від Kiyi Ev "низовина, берег річки + місце поселення" або Iki Ev "другий дім", пор. з хазар. Карч-Ев > Керчів > Керч). Сам Шамбат зазнав гніву від верховного володаря булгар Кубрата за те, що пішовши в похід на фарангів (франків), раптово повернув назад, цим прирікши решту булгар на поразку. Власне про війну франків і булгар розповідає хроніка Фредегара (VII ст.), коли після смерті аварського хана Баяна в Паннонії спалахнула війна між власне аварами та булгарами-кутригурами. Останні втекли до франкського короля Дагоберта Меровінга, який спочатку радо прийняв їх, відвівши для поселення теперішню Баварію. Цим пояснюється, зокрема те лінгвістичне явище, як взаємні германсько-тюркські запозичення, виявлені щонайбільше в лексиці чуваської мови, безпосереднього нащадка давньо-булгарської (зведення складено Валентином Стецюком ).
   Потім з невідомої причини Дагоберт наказав їх вирізати, чим накликав на себе і свій рід Меровінгів прокляття великих шаманів Євразійського степу. Булгари з великими втратами відступили за Карпати, де слов'яни і язиги-сармати радо прийняли їх як захисників від аварської сваволі.
   На пагорбі Куянтау було встановлено ідола Кам'яна Голова (Таш-Баш, тобто натяк на слов'янського Дажьбога), увінчаного великою кам'яною чашею (!) і йому в пожертву купці приносили аналогічні чаші ("ташаяки") з написаними угодами, зобов'язаннями, проханнями чи клятвами. Тут же у казані було зварено в жертву захопленого у полон булгарами хазарського кагана. На горі Куянтау свого часу помер, відпочиваючи від пригод, хоробрий кінь богатиря Ату (Аттіли) Тулпар, і коли герой зійшов на гору подивитися на кості побратима, то раптово помер від задухи (що співпадає з переказами про "смерть від коня" руського князя Олега та варязького конунга Одда).
   Проте Київ-Шамбат був лише релігійним центром, а столицею царства Дулоба став Хорисдан (тепер -- Коростень, місце поклоніння алпу худоби Малу-Велесу). Свого часу Шамбат, та інший син Кубрата Аспарух (Ісперіх мешкаючий у Буруджан-Батавилі ("Ставка", тепер -- Путивль) протистояли проти булгар-утигурів старшого сина Кубрата кана Бат-Баяна, столицею якого була Фанагорія на Таманському півострові (місце культу алпа вогню Хурса-Хорсу) (про цю міжусобицю розповідає також історичне джерело -- написаний у 1226-1249 рр. літопис "Газі-Барадж Таріхи"). З цього скористалися інші алтайські етноси -- хазари та печеніги, об'єднані династією Ашинів ("Вовків"; родове знамено -- золота голова вовка на блакитному полотнищі), для яких булгари були "поганими псами" ("кутригури"). Спочатку в 670 р. було захоплено релігійну столицю чорних булгар Балтавар (Полтаву), через що булгари цього племені (чорні булгари) переселилися в Башту, а після смерті Шамбата -- на Балкани і заснували в 681 р. на Дунаї Болгарське царство, потім розбив самого Бат-Баяна, народ якого бурджани з часом був підкорений хазарами і частково змушений був переселитися в 894 р. у верхів'я Волги, де спільно з місцевими язичниками-сабанами утворили нову державу -- Волзьку Булгарію (тепер -- Татарстан), і туди ж переселилися й чорні булгари з Лівобережжя Дніпра, а ті ж, які залишилися в Передкавказзі, стали ядром формування балкарців (їхня самоназва "таулу" -- "горці", можливо, ідентична назві царського роду Дуло, до якого належав Аттіла), карачаївців та кумиків. В 737 р. араби розгромили хазар і змусили їх дозволити, щоб підлеглі їм етноси прийняли іслам. Небіж останнього балтаварського хана Габдулли Джильки на ім'я Угер Лачині став князем Києва і відомий як "Ігор Рюрикович", а родовий знак "балтавар" став знаком династії і відомий як "тризуб". Один із синів власне волзькобулгарського хана Алмиша Арбат (Арпад) спільно з уграми та каварами (халісіями, західним хазарським племенем; від євр. hwr "городяни", відмінні від селян-"хазерів", євр. haser "селище", самоназва ж була однокорінна з узбец. "хашар" -- "допомога, спілка, толока") переселюється у Паннонію, де виникає Угорщина (сином верховного вождя каварів Шаба і невідомої на ім'я дочки короля Іштвана І був король Угорщини Самуїл Аба, який правив у 1041-1044 рр.). Ті ж чорні булгари, які залишилися в Донецько-Чернігівській землі стали під іменем берендеїв та ковуїв васалами Київської Русі.
   У сенсі стосунку із "печерою" напрошується співставлення литов. rausis "печера", rusas "погріб", rushus "діяльний", швед. rusa "викопувати" з етнонімом "руси" ~ шевченківський мотив Русі як "розритої могили", можливо, належить до часу його побутування у Вільно і цілком можливо, що литовці передавали йому гру слів в оцінці окупантів -- "русскіє" -- "розорювачі, спаплюжувачі могил".
   Також порівняймо з санскр. guha "печера" < guh "ховати, заховувати" та скандінавське Гьюкі, засновник бургундської династії Гьюкунгів-Гібіхунгів, вони ж Нібелунги, -- Гунтера та його братів, які вбили Зігфріда і заволоділи скарбами альва Альберіха та дракона Фафніра).
   Відповідно із перенесенням Грааля на схід всі пошуки рицарями Артурівського циклу приречені на поразку, а надалі, як вважає Р. Вагнер, пошуки Грааля замінилися пошуком скарбу Нібелунгів і далі - гробу Господнього в Ієрусалимі.
   Поряд з чашею Грааля та магічним Списом герої святого Граалю (Галахад, Борс і Персифаль) заволодівають під час подорожі човном і пливуть до Володарки Озера Вівіан (Німуе; пор.: валл. Essylt Vinwen > Ізольда) Мечем Давида (пор. з мечем Артура "Ескалібуром" < "Калібурн", "Каледвульх" < Caledvwlch "Ріжучий сталь"). Аналогічно у валлійських міфах дарує меч (валл. cleddyf, ірл. claideb "меч" ~ пор. з дв.-рус. "меч-кладенець") героєві Ллеу Ллау Гіфесу ("Лев Важка Рука") його мати, богиня Аріанрод, якого вона народила від власного брата Гвідіона. Генетично ст.-франц. brant, італ. brando, нім. Brand "меч" < "великий (довгий) меч (яким зручно битися тільки вершнику, запроваджений у європейське рицарство іраномовними аланами; в той час як піхотинці озброювалися короткими мечами: ірл. colg, брет. kalc'h, грец. machaira, нім. Schwert, англ. sword)" ~ дв.-інд. brhant- "високий, великий, поважний" ~ кельт. Brigantes "кельтське плем'я в Британії" (пор. з іменем богині Brigit) ~ Brigantii "плем'я в Реції на Боденському озері" ~ герм. Burgundai (< дв.-верх.-нім. Purgunt-) "мігруюче плем'я" ~ авест.berezant- "високий" < і.-є. *bhrghntoi "високі, великі".
   У Вольфрама фон Ешенбаха Грааль - це камінь з написами (зелений ізмарагд; lapsit exillas, пор. з латин. lapis exilis "зниклий камінь (епітет "філософського каменя")"; походить з Откр. 2:17; у масонській традиції він ототожнюється з ініціальним каменем з написом V.I.T.R.I.O.L. -- "відвідай утробу землі і, спрямувавши свій шлях, ти знайдеш таємний камінь"). Вважається, що під "каменем" (дв.-євр. even) хрестоносці власне розуміли камінь, який був кришкою над печерою, яка стала Гробом Господнім; як розповідає літописець, у ХІІ ст. Добриня Едрейкович привіз цей камінь у Великий Новгород і потім, після того, як він став архієпископом Новгорода, святиня зберігалася у храмі Святої Софії під вівтарем. Саме з метою його "визволення" й боролися хрестоносці з Александром Невським та Іваном Грозним. Поряд з цим на Русі відома ще одна інсигнія - Вінець із Животворящого хреста (вірніше, стружка з хреста, викладена у формі вінця), а також "Пояс Богоматері" (ним, зокрема, вилікували молодого Володимира Мономаха, аналогічно - дружину імператора Льва Мудрого). Як свідчить Києво-Печерський патерик, її привіз варяг Шимон, родич конунга, який мандрував на Схід, і цього Шимона-Симона ототожнюють із Семундом Господинею, родичем (фріянд) і наступником конунга Сігурда Афрікана (Хрестоносця), який після зруйнування вендами (слов'янами) Конунгхелла пустився у мандри ("Сага про Магнуса Сліпого та Гаральда Хіллі")
   У Кретьєна де Труа, Альбрехта фон Шарфенберга та у "Вульгаті" Грааль - це блюдо (escuelle < лат. scutella "піднос" < scutum "щит"; фр. ecuelle, італ. scodella). Існує у певних езотеричних колах версія, за якою династією Грааля як escuelle є шведський дворянський рід Uexkull -- бокова гілка династії візантійських імператорів-космополітів Кантакузінів (борців із династією фундаменталістів-зелотів Палеологів). З часом представники шведської гілки вступили на службу до російських імператорів, внаслідок чого отримали маєтності в землі комі-зирян і відомі як Єшкілєви.
   У Роберта де Борона Грааль - це чаша (chalice) для причастя (потір).
   А. Платов пропонує розглядати власне чотири святині Грааля - Чаша, Спис (колізії довкола нього детально описані Т. Равенскрофтом), Меч (з'єднати частини якого може тільки той, хто знайде Грааль; "Давньо-єврейське слово Herev (меч), яке вказує також на гору Horeb (Хорив), містить небезпечну силу, ... відбиває енергію, яка руйнує, спустошує, висушує і нищить...", і тут можна зауважити, що коли Месія говорить про те, що не мир Він приніс, а меч, то слід розуміти, що пріоритет віддається не земному царству Ієрусалима -- "Міста миру", а духовному царству Сіона на горі Хорив) і Камінь (в кельтській традиції використовується для легітимації короля) з фольклорно-міфологічною "четверицею" світобудови (наприклад, чотири міста ірландського Племені Дану - Фаліас, Горіас, Муріас і Фіндіас, з яких принесли, відповідно, камінь (cloch) Ліа Фаль, спис Луга, казан Дагда, меч Нуаду; чотири фортеці, чотири башти), додаючи ще "п'ятий" (центральний) елемент (згадаймо фантастичний фільм "П'ятий елемент" з Брюсом Віллісом та Міллою Йовович!) - принцип Роду (престол Сарраса). У анонімній французькій поемі "Перлесваус" ("Perlesvaus Le Haut Livre du Graal") під час літургії Грааль постає у п'яти різних образах, про котрі ніхто не має права говорити, бо таємниці цього таїнства не повинні бути розкриті, і говорити про них має право тільки той, кому Бог довірив їх. Король Артур бачить п'ять різних перетворень, і останнє з них -- Потір (чаша)".
   В епосі "Сер Гавейн та Зелений Лицар" племінник короля Артура вирушає назустріч долі зі щитом із зображенням пентаграми, тобто п'ятикінцевої зірки: "... Бо символ пентаграми. -- резюмував Дж. Р.Р. Толкієн, -- в цій поемі очевидний, принаймні, в головному... Вона, як зазвичай, символізує "досконалість", але в даному конкретному випадкові -- саме релігійну (християнську) досконалість у благочесті і моральності, а також у виходячої з них "почтивості" у стосунках між людьми; досконалість у всіх частковостях, що стосуються цих доброчинностей, досконалий і непорушний зв'язок між високим та низьким. Так Гавейн і виїжджає з камелоту -- з цим знаком на щиті (і, як ми довідаємося пізніше, ще й на плащі)". І далі у примітках зазначається: "...Кути пентаграми символізують кожен свою "п'ятирицю" якостей, без котрих нема досконалого рицаря і котрі притаманні Гавейну або складають його ідеал. Перший кут -- Fyue wyttez (п'ять почуттів): почуття рицаря повинні бути чисті ... Другий кут -- Fyue fyngres (п'ять пальців): символізують фізичну силу і спритність. Третій кут -- Fyue woundez (п'ять ран Христа): на поклонінні ранам Христа заснована віра, без котрої нема істинного рицаря... Четвертий кут -- Fyue joyes (П'ять Радощів Марії): у католицькій традиції -- Благовіщення ..., Різдво, Воскресіння Христа, Вознесіння Христа і Успіння (смерть Діви Марії: Син забирає Матір з собою).... П'ятий кут -- Fyft Fyue ("п'ята п'ятірка"), об'єднує головні "суспільні" доброчинності: fraunchyse ("щедрість", "великодушність"), felaзschyp ("дух товариства", "братська любов", "доброта"), clannes ("чистота", "цнота"), cortaysye ("куртуазія", "лицарство", "почтивість") та pyte ("жаль", "співстраждання", "набожність")...". Щоправда, є й інше тлумачення: "... Червона п'ятикутна зірка пов'язана з трояндою (як шестикутна -- з білою лілією) і, взагалі, є символом жіночого статевого органу. Її п'ять променів відповідають п'ятьом зовнішнім частинам вульви: великим і малим статевим губам і кліторові. Клітор, який не має парного собі органу, символізується центральним променем зірки, що не має симетричного собі".
   У ірландській "Старині місць" розповідається про те, що до народження Конна (Chuinn) Ста Битв не були відомі "п'ять шляхів" древнього володаря, які власне й знайшли (через те, що вони самі себе виявили, "маніфестували"), як говориться в "Анналах Чотирьох майстрів", в ніч народження героя (A noidche geine Cuinn forrith cуicc prнomhrуid). Одночасно з цим з'являється ріка Бойн, богинею якої є богиня Брігіта (ірл. brigaid "показувати, виявляти" < "висвічувати, виносити на світло").
   Як на нас, то А. Платов, проте, не звернув увагу, що "святим" Грааль називається тільки в циклі про короля Артура і, найвірогідніше, автор циклу Д. Мелорі цим натякає саме на "п'ятий" елемент, бо, як ще зауважив Ж. де Сед (щоправда, в зовсім іншому контексті) по-французьки "святий" (saint) звучить майже як "п'ять" (cinq), тобто: "П'ятий (- це) Грааль".
   Щоправда, А. Платов не вказує джерело свого здогаду -- монографію А. і Б. Ріс, які розглядають замок Грааля в контексті арійських "п'яти сторін світу", продовжуючи цим дослідження Р. Генона щодо п'ятичленного поділу Ірландії. Так само і О. Дугін не вказує на дійсного автора свого наступного твердження: "... Цей же символічний комплекс поміщено і в головному сакральному знакові християнської традиції -- у Хресті. Езотеричне тлумачення Хреста подібне за смислом зі значенням чотирипелюсткового, серцевого лотоса в індуїзмі. Хрест -- це чотири орієнтації простору, чотири елементи, чотири ріки раю тощо. На перетині цих компонентів перебуває унікальна точка -- точка Вічності, звідки все виходить і куди все повертається. Це -- полюс, центр, земний рай, Божественний правитель реальності, Король Світу. Особливим чином цей "п'ятий", інтегральний елемент, Божественна присутність, "вище Я", проявлений у символі "хреста, що обертається", тобто Свастики, котра акцентує нерухомість Центру, Полюса і динамічну природу периферійних, проявлених елементів. Свастика, однаково як і Розп'яття, була одним з символів християнської традиції, і особливо вона характерна для "еллінської", арійської, маніфестаційної лінії. Але й саме Розп'яття має сутнісно те ж саме езотеричне значення. П'ятий елемент тут -- сам Христос, Бог-Слово, Іманентна іпостась Божества, Еммануїл, "З НАМИ БОГ"...". Аналогічно римський середньовічний поет Рутілій у своїй поемі "De reditu" ("Про повернення") ставить римський престол на "полюсі світу":
  
   Внемли этим словам, о царица прекрасная мира,
   Рима богиня, чей трон в полюсе звездном стоит.
   Внемли, великая мать и людей и богов изначальных.
   Храмы твои к небесам смертных приблизили нас.
   Буду тебя воспивать до последнего часа, богиня;
   Тот, кто дышит и жив. разве забудет тебя!..

(Пер. І. Голєніщева-Кутузова).

  
   Т.зв. "тронний камінь" (Fal; тобто один з чотирьох елементів) є не престолом короля, а предметом, лише надаючим йому легітимність - він "впізнає" істинного короля і "скрикує" під ним ("... Потім на цей острів приплив Симон Бреет, молодший син короля Іспанії, який привіз із собою камінь, на котрому коронувалися королі Іспанії, а отримав він цей камінь від свого батька на знак того, що коли-небудь стане королем, -- адже саме цього сина батько любив більше за всіх своїх дітей. Цей Симон завдяки дочці Скоттів став королем Ірландії і поставив згадуваний камінь у найкрасивішому закутку Ірландії, котрий досі називається королівське Місце. Після нього один із синів одного з королів Ірландії, нащадків Скотти, а звали його Фергус, син Ферфейєра, відбув у найвіддаленішу країну... І вони замешкали там, до того ж всі вони були ірландцями, і досі називаються скоттами, а країна їх -- Скоттія... Фергус привіз із Ірландії королівський камінь і розташував його там, де тепер розташоване абатство Сконе. На ньому коронувалися, сиділи і правили королі Шотландії до того часу, доки король Англії Едуард І після завоювання не наказав доставити його звідти в Лондон, у Вестмінстер, і він тепер слугує престолом священика біля верхнього вівтаря", -- пише датована 1280 роком "Хроніка піктів і скотів").
   Як зауважують А. і Б. Ріс, аналогічний "палладій" царської влади існує в Індії - це камінь-лінгам Шіви. "...Той же символізм, -- пише Ю. Евола, -- втілений у пірамідальному ассіро-вавилонському зіккураті з плоским дахом, у схемі міста іранських верховних правителів (як у Екбатані [тобто парфянських Аршакідів, -- О.Г.]) та ідеальному образі царського палацу Чакравартина: так у архітектурі втілюється порядок світу, з його ієрархіями та підпорядкуванням неодмінному центрові. Просторовому розташуванню цього центру у будівлях відповідає те місце, де перебуває трон володаря. І навпаки, як і в Елладі, в Індії форми ініціації, в котрих використовують обряд т.зв. мандал, драматизують прогресивний перехід посвячуваного з профанічного і демонічного простору у сакральний, аж до досягнення центру; а головний ритуал, що носить ім'я mukatabisheka, складається з покладання корони або тіари - той, хто досягає "центру" мандали, коронується як цар, бо він підноситься над грою сил нижчої природи. Крім того, цікаво відзначити, що зіккурат, сакральна будівля, підноситься над містом - державою і є його центром, у Вавилонії називали "наріжним каменем", а в Ларсі "кільцем між небом і землею"; теми "каменя" і "мосту" - ... далекосхідна формула "третьої влади між Небом і Землею".
   Власне колізії валлійського прототипа рицаря пошуку Грааля Персеваля - Прідері та його батька Пуйлла - зосереджені довкола "тронного пагорба" (валл. gorsedd; має ще значення "двір", "зібрання"; ірл. sossad "ложе", "пагорб", "укріплення", "відкритий простір"), що височів посередині кладовища (тобто оточений предками; пор. з мотивом "Галичиної могили" у "Галицько-Волинському літописі", сидіння на якій вже означає княжіння в Галичі; "Галич" < албан. gjalliqes "воскресіння", Карпати < албан. karpe "скеля"; пор.: Arturs Seat "Трон Артура, пагорб біля Едінбурга" < гаел. "пагорб лучників"). Племінні королі (вожді) в Ірландії називалися "королями вершин" (ri benn), а назва верховної столиці Ірландії Тари (Темри) походить від temair "пагорб" (пор. із селищем Темерівці на Прикарпатті).
   "... Ідея філософського каменю, -- пише К.Г. Юнг, -- має з цим декілька пунктів доторку. У "Філософському розаріумі" камінь стверджує: "Я випромінюю світло, але і темрява походить з мене. Отже, ніщо, варте родючості, не може заквітувати у світі, не зрушене мною і не з'єднавшись з моїм сином" ("Ego gingo lumen, tenebrae autem naturae meae sunt... me igitur et filio meo conjuncto, nihil melius ac venerabilius in mundo fieri potest")... У наступному уривкові із "Золотого трактату" ... (камінь, -- О.Г.) народжується в лоні матері-міста та ідентичний увінчаною короною та вкритою вуаллю Монаді"... "Король" стосується до каменя. Те, що камінь є правителем, очевидно з наступної цитати Гермеса у "Філософському розаріумі": "Філософ -- не майстер каменя, але швидше його міністр" ("Es sic Philosophus non est Magister lapidis, sed potius minister"). Схожим чином кінцевий продукт каменя у вигляді увінчаного короною гермафродита називається "загадка влади" (aenigma regis)...".
   Також у курдській національній релігії -- єзидизмі (від іран. "язат" -- "божество") -- основна щоденна церемонія полягає у тому, щоб на сході сонця всі віруючі ходили довкола каменя, що лежить на землі і на якому написано "Малік Таус", тобто "Ангел Павич". Згідно з віруваннями, це -- падший ангел Азраїл, який, проте, буде прощений (або вже прощений) Богом.
   У повісті Лампрехта про Александра Македонського розповідається про те, як дійшовши до стін земного раю, воїни Александра отримують через вікно в стіні від якогось старця невеликий чорний камінь. Вчений єврей зі свити царя наказав принести терези і на одну шальку поклав цей камінь, а на іншу наказав класти золото та коштовності. Скільки їх не клали, маленький камінь залишався важчим від них. Тоді мудрець кинув на камінь жменю землі, і чаша з каменем злетіла вверх. "Камінь цей -- людське око, -- сказав мудрець, -- ні золото, ні коштовності не можуть його наситити, доки він відкритий; але коли його закриє жменя землі, йому вже нічого не потрібно".
   Згідно з уявленнями мусульман в основі гори полюсу світу, де мешкає могутній ангел Каф (Коран, 77:3), лежить чарівний зелений ізмарагд, колір якого й відображається небом (Мутаххар б. Тахір ал-Макдісі, Йакут ал-Хамаві, Закарийя ал-Казвіні, Ібн ал-Варді).
   За легендою, сам Грааль був виготовлений із ізмарагду, який випав з корони Люцифера, коли архангел Михаїл скинув його з неба. Начебто, епітетом Люцифера саме було "Ангел Корони", по-єврейськи hakathriel, що, як зазначає Р. Генон, теж означає число 666. Дослідник ототожнив це передання з ведичною традицією зображення перлини urna на чолах божеств, зокрема - Шіви (звідки перейшла у буддизм), що явно наштовхує на можливість бачення у цьому міфі відображення протистояння амореїв-хабіру (протоіудеїв) з мітаннійськими хуррито-арійськими племенами (євр. naharaim, дв.-єгип. naharina). Також варіант Вольфрама фон Ешенбаха, за яким Грааль є каменем, Ф. Камперс співставляє зі східним переказом про камінь Чінтамані: "... деякі особливості індійської легенди про Чінтамані і особливості нашого переказу про Грааль дуже схожі; в цьому камені бажань, що випускає денно і нощно світло, що дає кожному їжу і пиття в достатку і який зберігається у палаці п'ятисот богинь у королівського сина Гедона, можна розглядіти навіть прообраз нашого переказу про Парцифаля".
   Також цей камінь Грааль можна співставити з грецькою "Повістю про Варлаама та Йоасафа" (яка певними елементами про народження та юність подібна до переказу про Будду Шак'ямуні; Йоасаф < Будасаф < "бодхісатва"): пустельник із Сенаару Варлаам під виглядом купця постає перед індійським царевичем Йоасафом і розповідає, що володіє чарівним коштовним каменем ("камикъ"), який виліковує усі хвороби. В розмові з царевичем він розкриває, що цей камінь - християнська віра. Грецька версія є переказом більш ранньої, персько-пехлевійської, відомої по книзі Фіхріст, від неї походять арабська "Білаухар і Будасаф", грузинська "Балавар та Іодасаф" та сірійські уривки. Академік К.С. Кекелідзе встановив, що ця "Повість" вперше появилася в Індії в VІІ ст. на сірійській мові і створена в індійській метрополії церкви несторіан. Проте Б.І. Кузнєцов дотримується іранської версії походження "Повісті", вказуючи на популярний східний сюжет про царя-язичника і його сина (дочку) - сповідника істинної віри.
   Зрештою, згідно з переказом, ізмарагдом з корони Люцифера заволодіває Seth, котрий є, на думку дослідників, персоніфікацією Єгипту. З часом із ізмарагду виготовляють чашу Грааль і, зрештою, вона потрапляє до Йосифа з Арімафеї, стає чашею Таємної Вечері, здійсненої в домі Симеона Прокаженого, в яку потім Йосиф зібрав кров розіп'ятого Ісуса (пор.: "Чашу Спасіння прийму та Ім'я Господнє покличу" , Пс. 115: 4). Як вважає священик П. Жуков, власне один із творців Священної літургії, великий Отець Церкви, святитель Іоанн Золотоустий (347-407 рр.) сформулював вчення про Чашу Спасіння.
   Парадокс полягає в тому, що ніхто з дослідників не звернув уваги на фігуру Сета (Seth) у переданні про Грааль, яка є, на нашу думку, однією з ключових, що творить контекст подальших подій, тобто "циклізацію" самого передання. Звісно, мова не йде про давньо-єгипетське божество, яке протистояло сонцесяйному богові Гору (Гор з головою сокола зі списом, яке вбиває крокодила, який трансформувався у святого Георгія в одязі римського імператора, з головою сокола, вражаючого списом дракона; в канонічному житії святий Георгій вгамував дракона беззбройним, лише прочитавши над ним молитву; в Анатолії ж святий Георгій та вірменський Мхер, зображені як вершники на білих конях, успадкували іконографію Мітри). Тут скоріше за все - біблійний патріарх Сиф, третій син Адама і Єви, який народився після вбивства Авеля та вигнання Каїна і від якого походить людство. Сиф (Сет), як сказано в коптському тексті, "... мешкає в сокровеннішій ніші Плероми (грец. "Повноти", -- О.Г.), міста з чотирма воротами (схожими на індуїстське місто Брахми на світовій горі Меру). В кожних воротах - Монада... Монада - це іскра світла і образ Отця, подібний Моногену. Моноген стоїть на тетрапезі, подібній тетраморфу, основі церкви, площині з 4-ма колонами, відповідними чотирьом євангелістам" .
   Сет в переказі про Грааль - це, на наш погляд, натяк на сірійську християнську пам'ятку "Хроніка Zuqnin" (VІ ст.), яку певний час приписували Діонісію Ареопагіту. Спеціальну увагу "Хроніці" приділив дослідник М. Еліаде. В ній розповідається про те, що було записано пророцтво від Адама про прихід Месії, яке Сет заховав у Печеру Скарбів окультних таємниць. Сет повідомив своїм синам зміст пророцтва і наказав їм кожного місяця сходити на гору та заходити до Печери. І ось дванадцять "царів-волхвів" з країни Шір, "Царі і сини Царів", слухняно здійснюють ритуальне сходження на Гору, очікуючи виконання пророцтва Адама. Якось вони помітили стовп невимовного світла, увінчаний Зорею, блиск котрої перевершував сяйво багатьох сонць. Зоря проникла у Печеру Скарбів, і Печера засяяла. Пролунав голос, котрий запросив царів увійти. Потрапивши всередину, царі осліплені світлом і опускаються на коліна. Але світло концентрується і незабаром приймає форму смиренної людини, котра повідомляє, що післана Отцем Небесним. Він радить їм взяти скарб, захований у печері (!) їх предками та йти у Галілею. Ведені Світлом, вони потрапляють у вифлиємську печеру, і чудо повторюється: стовп світла і Зоря опускаються і приникають у печеру. Волхви простягаються ниць перед блаженним Немовлям і складають до його ніг свої корони. Ісус вітає їх як "Синів Сходу - [країни] Вищого Світла", "гідних бачити відпочаткове вічне Світло". Повернувшись у свій край, волхви розповідають про бачене. Пізніше апостол Іуда Фома прибуває у Шір і волхви одразу ж приймають хрещення, і тоді з Неба опускається Дитя Світла і говорить з ними.
   Аналогічне передання засвідчене в анонімному "Opus imperfectum", де ритуал сходження волхвами здійснюється на гору Перемог. Деякі дослідники "Хроніки" вважають, що даний переказ є християнізацією переказу про народження зі світловими епіфаніями іранського пророка Заратустри, який родом з країни Шіз.
   У "Книзі Марко Поло" розповідається, що ці волхви-царі на ім'я Бельтазар, Гаспар і Мельхіор прийшли з перського міста Сава (Саба), що на південний захід від Тегерану, де вони й поховані у трьох великих чудових гробницях, над кожною могилою квадратна будівля і тіла волхвів нетлінні, "з волоссям і бородами". Вони принесли в дар тринадцятиденному Ісусу золото, ліван (ладан) і смирну (миро), а в подарунок отримали від нього таємничу "закриту скриньку", в якій виявився камінь в знамення того, щоб віра їх була твердою. Волхви, не розуміючи його символіки, викинули його у колодязь, але одразу ж туди з неба зійшов вогонь. Від цього вогню вони взяли частину і принесли його в чудовий храм, де ним здійснюють жертви і моляться йому.
   Схожий переказ зустрічаємо у Ібн аль-Кальбі в "Книзі про ідолів": після смерті Адама сини Шета (Сифа) поховали праотця в печері гори Нод (Нод-"Кочів'я", земля, де жив Каїн після вигнання) і відвідували її та віддавали там почесті. Тоді із заздрощів нащадок Каїна Кабіль створив перших ідолів на честь п'яти померлих праведників -- Вадда, Сува, Іагхута, Іагука і Насра (пор. з Кораном: 71:22), довкола яких живі брати здійснювали святкові процесії.
   В езотеричній традиції, як констатує М. Серрано, існує уявлення про трьох волхвів-царів як носіїв алхімічних принципів nigredo, albedo, rubedo "чорний, білий і червоний". Сама Алхімія -- Царське Мистецтво, Ars Regia, яким спочатку займалися єгипетський Фараон та його маги (М. Серрано, "Воскресіння Героя").
   Як розповідає хроніст Вільям Мальмсбері (друга чверть. ХІІ ст.), в 63 р.н.е. учні апостола Філіпа під проводом фарисея Йосифа з Аримафеї, який був поховав Христа після хресної смерті у своїй власній гробниці (Матфея, 27: 57-60), прибувають на острів Британія і там, де тепер Гластонберійське абатство (англ. glastonbury "скляна фортеця" = валл. ynys vytrin "острів скла"), засновують перший храм на цій землі, посвячений Пресвятій Богородиці (товариш Йосифа євангелійний фарисей Никодим вважається засновником Фекамбського монастиря на французькому боці Ла-Маншу; за деякими версіями, саме у цьому аббатстві, яке ще називалося Аваллон, поховано легендарного короля Артура. В "Otia Imperialia" Джервезі із Тілбері Артур описується лежачим нал ліжку у чарівному палаці на пагорбі). Йосиф був хранителем чаші Таємної Вечері, здійсненої в домі Симеона Прокаженого, в яку зібрав кров розіп'ятого Ісуса. Він передав чашу своєму синові Галааду (в деяких версіях він теж називається Йосифом та визначається місцеблюстителем сидіння, на якому ніхто інший не міг сидіти), а той - своєму зятеві, королю-рибалці Брону. У "Вульгаті" в "Історії Сони" (Sone de Nausay) розповідається, як герой Сона і король Норвегії Алан відвідують чарівний острів Галосха (< Galis "первісна форма назви країни Уельс, тепер -- Wales"), де монахи володіють двома чарівними реліквіями: нетлінними мощами Йосифа Арімафейського та Святим Граалем. Цей же чарівний острів згадується в ірландській сазі "Плавання Майл-Дуйна".
   Іспанська версія, за А. Колле, свідчить, що Грааль був чашею, виготовленою з каменю і мав розмір великого помаранча і привезений був з Азії. Спочатку Грааль перебував у Римі, пізніше потрапив у Арагон: його подарував у ІІІ ст. святому Лаврентію де Уеска папа Сікст ІІ, потім він потрапив до вестготських королів-аріан і в 713 р. єпископ Уески Отберт помістив його в гроті святого Хуана де ла Пенья (на горі Пано біля Хаки неподалік від Монсегюру на південний захід і на захід від Долин Андорри), він залишався там як національна святиня до 1134 р. Перед загрозою нападу Альморавідів король Арагону Альфонс І Войовник наказав переправити реліквію на північ Піренеїв і повернувся у Сан-Хуан де ла Пенья, відбувши проміжне перебування в арагонському замку Монреаль де Со, тільки після розгрому катарів, у часи короля Арагону Мартина Людинолюбного. Цей король виготовив копію Граалю і подарував її папі Бенедикту ХІІ (в миру - Жаку Фурньє, колишньому інквізитору в Мірпуа і Памьє, вів процеси проти альбігойців). Також була виготовлена ще одна копія, яка перебуває в соборі у Валенсії. Справжній Грааль було заховано в печері Монтесінос на річковому острові Баратаріа, які згадуються у "Дон Кіхоті" Сервантеса. Цей твір - ніщо інше, як опис мандрів Граалю. Також у Сан-Хуан де ла Пенья є джерело ріки Ріо Арагон, що дала назву королівству. Власне тут сходили на престол арагонські королі, тут рицар Ініго Аріста заснував Орден святого Іоанна, чиїм гербом стали троянда і хрест. Як вже вище зазначалося, із царством Граалю "Спустошеною землею" Саррас ототожнюється саме визволена Альфонсом І від маврів - спустошувачів Іспанії Сарагоса. Тим самим власник Граалю реконкістою повернув славу королівства візіготів та алан-сарматів, які й були родоначальниками європейського рицарства. В цьому сенсі протистояння Яго (Сант-Яго, тобто Святий Яків -- покровитель саме візіготів Іспанії) та мавра Отелло в драмі Шекспіра набуває езотеричного змісту.
   Латинський запис гластонберійської легенди про Йосифа Арімафейського називався "De Gradalis" ("Поступове сходження"; хоча про чашу Грааль там не згадується), що дало деяким дослідникам підставу невірно вважати, що назва Грааль походить через латинську форму gradalis від грецького crater, cratalis "посудина", "чаша", "Чаша (знак зодіаку)". Проте також по-грецьки слово crather означає "сила", "влада", "царська влада".
   Існує версія, за якою слово Grail записано рунами Gebo, Raido, Ansuz, Isa, Laguz і означає "Божественний дар, отриманий від богів-асів, що одухотворює матерію" ("Архів ордену Ансузгард").
   Внучкою нащадка Йосифа Пелама (у Ешенбаха -- Анфортас, латин. "біля випадку"), сина Лабора (кельт. labara "та, котра говорить"; і дочкою Пелеса - Багатого Рибалки, він же валлійський Пуйла, володар потойбічного Аннона чи Аннуна), страждаючого від не заживаючої рани на стегні, завданої Баліном (за Ешенбахом, як покара за гріховну любов до Оргелюзи; пор. з раною короля готів Германаріха, завданою братами королеви росомонів Сванхільди-"Лебеді Битв"), "Вульгата" називає чарівну Елейну, яка від Ланселота Озерного, сина короля Бана Озерного, народила звитяжного рицаря Галахада (< бібл. Гілеад; пор.: Numquid resina non est in Galaad -- "Хіба вже нема бальзаму в Гілеаді?", Ієремії, 8:22).
   В. Смірнов вважає, що Галахад (Галаад, євр. "Пагорб свідоцтва", "скелястий", поставлений праотцем Іаковом на місці явлення йому уві сні сходин на небеса) є символом ветхозавітного прихованого месії - царя Ізраїлю, нащадка Давида: "...Вважається, що Месія Ізраїлю народжений вже в часі зруйнування Храму (і тексти про Грааль "прив'язують" народження героя саме до цього моменту історії, до 70 р. від Р.Х.), але, нікому не відомий, перебуває прихованим. Заради гріхів свого народу він приречений на вичікування, котре може тривати дуже довго - доки Ізраїль не здійснить покаяння і не стане гідним спасіння... Іудейські джерела оповідають, що місцем прихованого Месії є Рим - як столиця найжорстокіших ворогів Ізраїлю: "... Ми знаємо, що тамплієри сприяли тамплієрам і контактували з суфіями, з шиїтами та ісмаїлітами. Виконавши місію волхвів і виявивши ... нащадка древнього сакрального роду, кров'ю пов'язаного з Христом, рицарі Ордену Храму могли виробити ... ідеологему Ангелічного "Царя Світу" в образі сіра Галаада. Ось ще у пророка Ієремії сказано: "... говорить Господь Дому Царя Іудейського: Галаад ти у Мене..." (Ієр. 22:6)", маючи на увазі зал палацу Соломона, в котрому було стільки колон, що він нагадував Галаадський ліс.
   У традиційних послідовників вчення рава Натана з Гази про "месій-змій" Галахад ототожнюється саме з іудейським месією "Бен Юсефа" ("сина Йосифа"; другим месією є грядучий цар "Бен Давид"), якому дано завдання "піти від самого себе" (тобто від "гой кадош"), зробивши "святим все несвяте, необрізане і свиняче" (алегорично -- змії на дні творіння, які копошаться і збирають іскри премордіального кавот, які поневолені решімом-"пневматичним простором", що залишилося під час ""цімцум"). А насправді -- очолити все, що вороже "святому" (ідолатрію та нацизм). До певного часу Бен Юсеф і Бен Давид не розуміють один одного, але зрештою відбудеться їх взаємна інтеграція. Бен Юсеф з'явиться аналогічно до того, як з дому Йосифа з'явився перший цар Ізраїлю Ієровоам з коліна Єфрема, який був лише збирачем податків і певний час переховувався від гніву Соломона у Єгипті.
   В. Смірнов ототожнює Галахада з образом з поезії Данте Veltro ("Гончак " (сузір'я), від veloce "швидкий"; Feltro "повсть, войлок"), місія якого - покарати "Гіганта і блудницю" (начебто, Рим за розгром тамплієрів, які носили плащі з повсті).
   Ось як про це говорить Данте у "Пеклі" (І: 91-111):
  
   ..."Ти іншу путь обрати маєш нині", --
   він рік мені, мої уздрівши сльози, --
   "як вийти хочеш з гиблої пустині:
   вовчиха, що через її погрози
   кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває,
   так що ніхто живий пройти не в змозі;
   її натура дика й зла без краю
   і робиться вона ще голодніша
   потому, як поживу пожирає.
   Багато парувалось передніше
   із нею звірів, і ще більше буде,
   та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше.
   Не з грунту, чи фальшифої полуди,
   але з любові, мудрості й чесноти
   між Фельтро й Фельтро запанує всюди.
   Італію він визволить з тісноти,
   звершивши врешті те, за що Камілла,
   Тур, Ніз та Евріал померли доти.
   Вовчиху всюди гнатиме він сміло,
   аж поки в пекло зажене нечисту,
   ізвідки заздрість перш її зродила".

(переклад М. Стріхи).

   Цей "Божий посланець" з епітетом "Tra feltro e feltro" ("між повстю і повстю"; саме повстю була оббита скринька для голосування під час обрання імператора Священної Римської імперії), що з'являється "на небі Венери" -- таємничий персонаж першої частини "Божественної комедії":
  
   И Фельтро оросит еще слезой
   Грех мерзостного пастыря столь черный,
   Что в Мальту не вступали за такой.
  
   Можливо, тут мається на увазі не острів Мальта, а старо-італ. malta - "бруд".
   М. Стріха вважає, що під "Tra feltro e feltro" мається на увазі Верона, яка розташовувалася між містом Фельтро та замком Монтефельтро. Саме тут, у правителя Кан Гранде (Кангранде) делла Скала, лідера північноіталійських гіббелінів, знайшов притулок вигнаний "чорними гвельфами" представник "білих гвельфів" Данте Алігьєрі. В 10-х рр. ХIV ст. існувала жартівлива пісенька, автором якої був Сіфроні з Риму (або Губбіо), в якій розповідалося, як у палаці веронського володаря збиралися рицарі, трубадури, астрологи, богослови та музиканти найрізноманітніших націй, там тривали вічні бенкети та свята, був чудовий зоопарк тощо. Аналогічне повідомляв історик Феррето з Вінченци.
   Ю. Евола дає власну інтерпретацію дантівського образу: начебто поет, який був членом таємної традиціоналістської організації "Fedeli d'Amore", мав на увазі "veltro" -- cane levriere ("гончий пес") -- за фонетичною аналогією між словом "cane" ("собака"), іменем італійського вождя гіббелінгів Кан Гранде делла Скала та словом "хан" -- титулом вищого правителя монгольської орди, яка, окрім всього, інколи ототожнювалася в уявленні європейців із "царством пресвітера Іоанна" тощо, а її володар оцінювався як мудрий і щасливий монарх, друг християн, хоча і "язичник". "... Вербальна асиміляція, що зробила із хана Veltro, з'являється, зокрема. вже у німецькій версії Мендевілля: "Heisset der grosse hundt, den man gewonlich nennt Can... der Can ist der oberst und machtigst Keiser den die sunne uberscheinet" ("Велика Собака, котру зазвичай називають Хан, Кан... Хан -- правитель, і могутній Імператор, що затьмарює сонце"). Бокаччо, заперечуючи інтерпретацію дантівського Veltro як Великого Хана, вже самим фактом такого заперечення підтверджує існування цієї інтерпретації. Крім того, у давньо-німецькій мові слово "huno" (близьке до "hund", "собака") означало господаря, володаря, і цей корінь часто зустрічається в іменах древніх сімейств німецьких аристократів, -- наприклад, Хунігер (Huniger) тощо... Все це аж ніяк не абсурдно, як може видатися на перший погляд, і схоже ототожнення взагалі перестає бути чимось дивним, якщо згадати, що в ту епоху титул Великого Хана втілював у собі певну сакральну функцію, не пов'язану з жодною конкретною особистістю та з жодним суто історичним або географічним царством. У Данте мова йде саме про цю функцію, і в образі Хана вона набуває свого символічного, і одночасно, і політичного втілення, пов'язане з вірою в ідеал Імперії і з надією на її реставрацію. Все це досить близьке духові самих творців циклу про Святий Грааль".
   А. Сапковський, навпаки, вважає, що ім'я Галахад було не так витвором анонімних ченців - авторів "Вульгати" на противагу катарам (до образу вождя яких Раймона-Роже Тренкавеля був навмисно трубадурами-катарами переінтерпретований Персеваль і для більшого "впізнання" введено образи матері Персеваля Герцелойди та батька Гамурета Доброчесного (Цнотливого), під якими слід було впізнати Аделаїду Тулузьку, оспівану арагонським королем-трубадуром Альфонсом Доброчесним/Цнотливим), а переінтерпетацією валлійського міфічного персонажу Гвалахаведа (Gwalchawed, Gwalhafad) - "Сокіл (Яструб) Літа", брата Гвалхмеї - "Сокола (Яструба) Травня", тобто валлійського прототипу Гавейна та їх брата Медраута (Ділана, прототипа сера Мордреда; всі три брати -- діти рідної сестри Артура-Гвідіона Гвіар та її мужа Лота-Ллуда, він же Нуд-Ноденс-Нуаду Срібна Рука ірландських міфів).
   Якщо Гавейн лише спонукає рицарів Круглого Столу шукати Грааль, то Галахад його власне знаходить, а Мордред задовольняється земним щастям -- отримує кохання королеви. Додамо, що індоєвропейським народам відомі міфологічні песонажі соколів - добувачів магічного напою - соми (хаоми; на нашу думку -- рослина родини сумахових, Sumac, Rhus, що ростуть на Україні в Кримських горах). Остання тотожна з персоніфікацією Влади -- царицею (королевою, верховною жрицею). Валлійське "Житіє св. Гільдаса" (ХІІ ст.) розповідає про короля "Літнього краю" (Сомерсету) Мелуаса, який "йшов лісами серед гіллястих стін верхівок дерев". Він викрав дружину короля Артура Гвіневеру і переховував її на "Скляному острові" (Гластонбері). Св. Гільдас умовив викрадача добровільно повернути королеву. У "Рицарі возу" Кретьєна де Труа Мелеагант, володар земель без повернення, на "травневих" змаганнях викрадає королеву. Аналогічне розповідається про Мелеганта у "Смерті Артура" Томаса Мелорі.
   Відомий рицар Гавейн у валлійській сазі про героя Перідура виступає під іменем Гуальхмей, а у Кретьєна де Труа - під іменем Говена. Його ім'я, відповідно, етимологізується: лат. Walwanus, бретон. Walwein < валл. Gauwain < Gauvain < Galvagin < [Gwry] Gwallta(d)vwyn "[Муж] Золотоволосий", і в сенсі компоненту Gwry в імені він, на нашу думку, тотожний персонажеві в германському епосі "Кудруна" -- ірландському королю Гере ("Муж"), який є батьком Хагена, дідом Хільди та прадідом героїні епосу Кудруни (Гудрун).
   Рицар Гавейн -- син Лота Оркнейського (якого вбив Пелінор), та внук Хоеля Тінтажільського та Іджерни, матері короля Артура, він вбиває підступно родичів Парсифаля - батька Пелінора (у Вольфрама фон Ешенбаха ім'я батька Парсифаля - Гамурет, він, як і герой "Пісні про мого Сіда", тобто Родріго Діас де Вівар, служить мусульманському володарю -- Баруку Благословенному і титулується "сід", тобто "сайїд") і брата Ламорака Уельського і цим, на наш погляд, тотожний вищезгадпному германському Хагену (Хьогні, нім. Hahn, гот. hana "півень"; в епосі "Кудруна" Хаген, син Гере, виховується на острові грифів, що ми співставляємо з артуріанським рицарем-виночерпієм Бедуером, сином Грифона, Bedwyr ap Gryffyn), який є вбивцею Зігфріда (Сігурда, сина Сігмунда, сина Вьолсі; Я. де Фріз переконливо доводить кельтське походження епосу про Зігфріда, вважаючи, що тут відбився міф про вбивство сонячного бога Луга внуком бога Дагди Мак Куйлом, який відомстив за вбивство свого батька короля Кермата). Обидва стають причинами пошуку сакрального предмету: Гавейн ініціює пошук Грааля, а Хаген топить у Рейні скарб Нібелунгів.
   Жінкою Зігфріда є Гудрун (Крімхільда), яка опісля його смерті стає жінкою або володаря гуннів Аттіли (Атлі, Етцеля), де в історичних джерелах виступає під іменем Ільдіко (скорочене від Крімхільда), та героїнею "Пісні про Нібелунгів", або, за переказами еддичної "Промови Хамдіра", до того, як вийшла за Етцеля, стає жінкою володаря росомонів Йонакра, дочка котрого вищезгадана Сунільда (Сванхільда) - "Лебідь Битви" була піддана жорстокій карі за зраду, і Гудрун спонукає своїх синів відомстити конунгові Йормунрекові (Германаріхові): "... віроломні россомони, які були у нього (Германаріха, -- О.Г.) в рабстві, знайшли наступний випадок погубити його. Одна жінка, на ім'я Сванігільда, з племені россомонів, внаслідок дезертирства її чоловіка, за наказом розгніваного короля, була прив'язана до диких коней і розірвана на частини. Його брати, Сар і Аммій, чинячи помсту за смерть дружини брата, вразили мечем Германаріка у бік; вимучений раною, король продовжував після того жахливе життя. Почувши про слабке здоров'я Германаріка, Баламбер, король гуннів, заволодів частиною володінь остготів; вестготи, внаслідок внутрішньої ворожнечі, відпали від їх союзу. Між тим Германарік, від рани, так і від горя, котрого йому завдавали набіги гуннів, помер на 110-му році життя, в глибокій старості" (Йордан).
   З братами Гудрун (Хагеном, Гунтаром та Готторма), вбивцями Зігфріда, можна співставити й ірландського Бріана з братами (Іухар і Іухарба), синів богині Дану, котрі вбили сина Діан Кехта Кіана (!) - "Скал Балба", "Німого Духа", батька сонячного героя Луга Самілданаха ("людина всіх можливих мистецтв"), тобто аналога рекса-жертви (Палінора-Гамурета, Зігфріда, Германаріка).
  

Традиція

Родичі

Ірландські міфи

Епос про Грааль

Пісня про Нібелунгів

Дід

Дагд

Хоель

Бургунд

Батько

Кармат

Лот

Г'юкі

Син

Мак Куйл

Гавейн

Хаген

Сестра сина

Гудрун

(дружина Зігфріда)

Жертва сина

Луг

Палінор-Гамурет

Зігфрід

  
   Однак Гудрун фігурує і в епосі "Кудруна", в який перемандрували й безпосередній персонаж "Парсифаля" Вольфрама фон Ешенбаха Вігалоїс (Вігалуа; Вірнт фон Графенберг присвячує йому окрему поему "Рицар із колесом") та назва країни Ізерланд. У "Кудруні" розповідається про одруження Гудруни (Кудрун), її викрадення та визволення коханим королем Хервігом (Зігфрід тут лише мавр і один з невдах-претендентів на її руку, а Хаген є дідом самої Гудрун).
   Якщо в германській версії діти Гудрун гинуть, то у давньо-слов'янській стають засновниками Києва (вірніше, міста на Дніпрі, т.зв. Кам'янське городище біля Нікополя, готське Аргеймар, звідки їх нащадки десь в часі Аскольда і Діра переселилися до Києва) -- Кий, Щек, Хорив і Либідь (дв.-англ. levedi/hlefdize (>lady) "та, що місить хліб" > "господарка, пані" ~ Либідь/Сванхільда "Лебідь битви"). У Сноррі Стурлуссона, як на нас, саме Либідь/Сванхільда згадується як Дротт (давньо-сканд. drott "пані", "кметка"), дочка конунга Данпа (Дніпра), сина Ріга (бога Хеймдаля, прабатька різних класів людства). Саме Данп був першим, кого іменували "королем" (конунгом -- "людина божественного походження", від kunja-) впротивагу готському титулу reiks (тобто тут протистояння між кровно-династичною традицією, уособлювану першим Рігом і останнім Германаріхом Амалом (прямим нащадком Германаріка як представника династії Ільфінгів О. Пріцак вважає датського вольсунга-ільфінга ("вовкулаки") -- ярла Лота Кнута Хельгі Еріксона (891-900), він же руський князь Олег Віщий (882 - 922?)), та харизматично-королівською, уособлюваною Йонакром/Данпом та його родом). Сином Дротт/Либеді був Дюггві, який "... був першим серед своїх родичів, кого назвали конунгом; до цього їх називали "дроттнами", їхніх жінок "дроттнінгами", а королівську дружину "дроттами". Однак кожен з роду Інглінгів завжди називався Інгві або Інгуні, а всі разом -- Інглінгами. Пані Дротт була сестрою конунга Дана (сарматська назва "Дону", тобто Сіверського Дінця) Гордого, за чиїм ім'ям названо Данію". Інглінги ж виводили свій родовід зі шведської столиці Уппсали та від бога Інгві-Фрейра, якого пізніший хроніст Арі Мудрий назвав "тюркським конунгом".
   Звісно, всі ці генеалогії в дечому фантастичні, але не слід перебільшувати міру довільності родоводів, бо, без сумніву, як у інших генеалогіях Євразії, тут використані імена, котрі зберегла колективна пам'ять, і, можливо, хроніки, що не дійшли до нас.
   Пізніше представники клану Інглінгів відновили свою "тюркську харизму", взявши собі за дружин доньок хазарського кагана, який внаслідок боротьби з насаджуючим іудаїзм майордомом (бегом) і невдалого повстання західних ("білих") хазарів-каварів (халісіїв; емігрували через Галичину в Угорщину, на Галичині відомі як етнографічна група "березуни", від іран. berez- "білий") змушений був емігрувати в район Ростова. Тут і виник у 830-х рр. варязько-хазарський симбіоз -- Руський каганат з довколишнім населенням, приписаним до певних маєтностей (дв.-швед. husaboer / husaby ~ європ. demesnes "маєток" > "кацапи" - "піддані маєтків-ферм").
   Пізніші нащадки поволзьких конунгів Grytingalidhi (< "готи-грейтунги/кривичі" + *galidan "дружинник") виступають у руських літописах вже як "голядь". Вони постали внаслідок асиміляції східно-литовськими племенами (буртасами) місцевогго як угро-фінського (угор. holt "мертвий" > "смертний" > "чоловік"; "гольтескіфи" Геродота та Йордана у басейні Оки з ріками Упоя та Угра), так і прийшлих слов'ян і хазар. Вони між собою "гутарили" (від литов. taryti "говорити"). На ХІ ст. голядь перетворилася на великий анклав, оточений зрусизованими креолами, що визначали себе прикметником "руські", на відміну від автентичних "русичів". В 1058 р. київський князь Ізяслав Ярославич (хресне ім'я -- Дмитро Георгійович) здійснює великий військовий похід на непокірний етнос. З того часу гербом території колишньої голяді, а теперішньої Московщини став образ святого Георгія, який списом вражає змія. Святий Георгій -- це патрон роду Ярославичів, ім'ям якого був охрещений Ярослав Мудрий, а змій символізує голядь. Вдруге голядь з'являється у руських літописах через століття та у стосунку до Москви: в 1147 році у змові з московським князем Юрієм Довгоруким князь Олег Святославич захопив територію голяді у верхів'ї ріки Поротви, яка належала до в'ятицької волості Володимира Давидовича, "отчини" Ольговичів. Останню свого часу відвоював Олег Святославич ("Гориславич") у сина Володимира Мономаха Ізяслава за допомогою муромського креольського населення. Чи не про цей похід розповідає билина про князя Вольгу та його спільника Микулу Селяниновича? Бо тільки на одній з угро-фінських мов цього регіону - комі - можливе адекватне пояснення імені богатиря від сохи: "му кулу" - "духи землі" (див. також: ). Проте з часом голядь відомстила Русі. 12 березня 1169 року Київ було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими (!) князями Переяславщини та Чернігівщини (серед них - Ігор Святославович, майбутній герой "Слова о полку Ігоревім"). Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням "герцога" (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці (а серед них - оспіваний у "Слові" Ігор Святославич!) нищили місто: "...и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы... и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя". Запалений був навіть Печерський монастир Св. Богородиці. Літописець, який про це розповідає, усвідомлював причину покари обмирщених киян і тому не лише не засуджує організатора погрому та його сина Мстислава, а навпаки зазначає, що " ...поможе Бог Андреевичю Мьстиславу с браию и взяша Киев". Ім'я синові Андрій Боголюбський, без сумніву, дав відповідно з плеканням як своїх мрій про помсту Києву, "отньою і дідньою молитвою", так з бажанням підданих йому племен, що потерпали від київської колонізаційної політики. Ненависний Київ впав без оборони, зраджений боярами Петром Бориславичем, Нестором Жирославичем, Яковом Дігеньєвичем, а сам великий князь Мстислав Ізяславович втік до Володимира-Волинського.
   А мститися Андрію Боголюбському Києву було за що! І за те, що кияни не прийняли на престол його батька - Юрія Довгорукого. І за те, що 1155 році він сам втікав з Вишгороду. Щоправда, Андрій Юрійович таємно викрав ікону Богоматері, яка, за переданням, була написана "з натури" євангелістом Лукою і нею константинопольський патріарх Лука Хрисоверг благосовив київського тоді князя Юрія Довгорукого.Після падіння Києва були всі підстави вважати владу "самовласника" Андрія харизматичною. Але...
   Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його син Роман, на другий форпост Русі - на Новгород. Формальною причиною була суперечка за "двинське мито", яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю. За це каральні загони новгородського посадника Якуна (Хакона) розбили суздальців на Білому озері.
   Коли об'єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців та "усієї землі Руської" 22 лютого 1170 р. підступила під стіни Господина Великого Новгорода, його архієпископ Іоанн (Ілля) молився вдень і вночі. На третю ніч він почув голос: "Іди, візьми ікону Богоматері, неси на стіну міста і побачиш спасіння". З наступного ранку архієпископ здійснив перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники, а вони теж ідуть під знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустила на Новгород хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону та обернула її до міста. Сльози потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо Боголюбського раптово нападає жах, і у сум'ятті воїни вражають один одного. Щоправда, Андрій Боголюбський застосував економічну блокаду проти Новгорода, через що через півроку новгородці попросили миру і князя на престол. Але харизма відійшла від суздальців: в 1173 р. їхня величезна армія (50 тисяч) під проводом Юрія Андрійовича зазнала нищівної поразки під Вишгородом, святими заступниками якого були Борис та Гліб, від Мстислава Ростиславича та луцького князя Ярослава Ізяславича, який після перемоги став великим київським князем. Андрій Боголюбський 28 червня 1174 р. був вбитий Кучкою у змові з самою дружиною князя. Існує версія про змову хазарських євреїв, які перед шаббатом здійснюють ритуальне вбивство-жертвопринесення пристарілого князя, про що свідчить фраза вбивць "його кров на нас" та триденне перебування оголеного тіла в обгороженому місці і віддання його на розтерзання собакам.
   Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році з політичних міркувань були "виявлені" мощі Андрія Боголюбського і він був причислений до лику святих (його пам'ять 30 червня). І це при тому, що узурпатор, плід зв'язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав братовбивчу війну, вигнав свою мачуху - візантийську принцесу та позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор свавильно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним єретика Федорця. Тільки на настійну вимогу константинопольського патріарха Луки та обурення православних всієї Русі він був змушений відмовитися від ідеї мати власну митрополію, а Федорця, за рік до падіння Києва, видав на жахливу страту київському митрополитові... До того ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості удостоєний тільки засновник дому - Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи (домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально, противником автокефалії був Сергій Радонезький), виявився поза цим колом, потрапивши в нього лише в рік тисячоліття хрещення Київської Русі. Та ще й Русь, і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю московського князя Юрія Даниловича, який за ярлик на московське княжіння вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича. Останнього церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи національне поганьблення Москві.
   В 1252 р. в Новгороді стає правителем Олександр Ярославич, прозваний "Невським", а дев'ятнадцятьма роками пізніше народжується його брат Михайло Ярославович, який з часом стає Тверським князем. В 1318 р. в передгір'ях Кавказу татаро-монголи вбивають Михаїла, принісши в жертву духам його серце. Коли тіло князя везли в Москву, то якось під час привалу на ніч його залишили в якомусь хліві. Вночі над ним здійнявся на все небо хрест. Пізніше на цьому місці збудували монастир і місто Святий Хрест, що тепер відоме як Будьонівськ. На місці ж монастиря за часів радянського режиму було збудовано лікарню, яка стала відомою як об'єкт захоплення підрозділами Армії Оборони Чеченської Республіки Ічкерія. Нащадок Михаїла Тверського і княгині Анни Кашинської Іван Семенович отримує прізвисько "Путята" і став родоначальником графів Путятіних, чия родова вотчина розташована в Тверській губернії і де у Вишньому Волочку Путятіни зводять жіночий монастир. Як встановив краєзнавець В. Урбатов, від морганатичного шлюбу одного з представників цього графського роду народжується син, якому дають усічене від графського прізвище Путіни (пор. Трубецькі - Бецкі та ін.) -- внук померлого в 1883 р. адмірала Путятіна іменується вже Спиридоном Путіним. А відомо, що рід президента Росії Володимира Путіна походить саме з Тверської губернії.
  
  
  
  

БОЖИЙ МОЛОТ НА ЯЗИЧНИКІВ ДАВИД-ІОАНН

   Вольфрам фон Ешенбах у своєму творі про Парцифаля розповідає, що анжуйський (!) лицар Гамурет (батько Парцифаля) їде в якусь країну Барука у Вавилон і бореться там з Помпеєм, племінником Навуходоносора:
  
   Но расскажу тебе о Клингсоре:
   В самом Неаполе рожден,
   В терра де Лабор он сел на трон.
   Он -- отпрыск знатнейших фамилий.
   Дед его -- неаполитанец Вергилий --
   Чуть ли не с детства волшебником слыл,
   Да, он великим кудесником был.
   Клингсор же в Капуе был князем.
  
   Як бачимо, часи і персоналії тут змішані, але даний текст демонструє нам реальне тогочасне світо- і часовідчуття автора книги (а отже, і його читачів): історія -- симультанне явище, все повторюється, все має єдину парадигму.
   Боротьбі анжуйського рицаря з нападником довкола Вавилону, під час якого Персеваль знайомиться зі своїм братом Фейрефісом, мавританським рицарем-язичником (і батьком пресвітера Іоанна; фламандська поема "Moraien" XIV ст. розповідає про те, як лицарі Ланселот та Вельвейн, шукаючи Парцифаля зустрічають дивного рицаря-мавра, який є братом Парцифаля від кохання батька з чарівною негритянкою; також французький роман "Іпомедон" розповідає про те, як два молочних брати влаштовують боротьбу на березі моря), відповідає колізія іншого епосу - "Флуар і Бланшефлор" (написаний в 1147-1149 рр. для прославлення шлюбу французького короля Людовіка Молодого та Альєнори Аквітанської, які прийняли участь у Хрестовому поході; епос сучасний романам Кретьєна де Труа та Васа): лицар - мавр, син еміра Флуар очолює оборону Вавилона від Йонаса Гандрійського. Флуар є коханим полонянки його батька, християнської герцогині з Іспанії Бланшефлор д'Ольнуа, і обом їм неминуче загрожувала б страта, якби не подвиг Флуара. Але інтрига полягає ще й в тому, що Флуар і Бланшефлор виявляються батьками ... угорської принцеси Берти, матері імператора Карла Великого. Таким чином, син Флуара-Фейрефіса Іоанн (явно названий в честь героїчного суперника батька Йонаса, що цілком у тогочасних середньовічних традиціях!) виявляється дядьком французького королівського дому Піпіна Короткого. Крім того, у Кретьєна де Труа ім'я Бланшефлор носить дружина Персефаля, в той час як у Вольфрама фон Ешенбаха герой не знає плотської любові, що є умовою досягнення Грааля.
   Іспанський автентичний роман "Про рицаря Сіфара" ("El caballero Zifar", 1300 р.) розповідає про життєві колізії могутнього рицаря Сіфара, який перебував на службі в індійського царя. Проте через заздрість придворних, а також тому, що служба йогоє для царя дуже дорога, бо будь-який кінь під ним через десять днів падає. Сіфар залишає Індію зі своєю дружиною Грімою та двома малолітніми синами Гарфіном і Робоаном. Дорогою, як справжній рицар, він здійснює подвиги на турнірах та святкуваннях, але й губить свою сім'ю: Гарфіна викрадає левиця, Робоан заблукав у невідомому місті, а Гріму викрадають пірати. Але їй вдається порятуватися і на кораблі, яким кермує сам немовля Ісус, дістатися до Галапії, де засновує монастир, в котрому живе дев'ять років. Сам Сіфар зі своїм зброєносцем Рібальдо допомагає королеві Ментону боротися проти ворогів. Сіфір, вважаючи себе вдівцем, заручується з принцесою, а після смерті її батька стає королем. Так здійснюється пророцтво, за яким предки Сіфара були могутніми королями, але втратили своє царство після того, як один з них виявився негідником, але попередня велич буде повернена його родові, коли в ньому з'явиться рицар, доблесть якого перевершить негідність його предків. Через певний час в Ментону прибуває на кораблі Гріма, а потім Сіфар знаходить і обох своїх синів. Далі в романі знову виявляється паралель з героями епосу про Грааль. Вирослі сини Сіфара перемагають бунтівного графа і спалюють його на вогні як зрадника, а попіл викидають в озеро. Але води закипіли, не бажаючи приймати останків злочинця, і з дна озера почулися грізні голоси. Саме озеро оточене певною таємницею, біля нього відбуваються поєдинки невідомих рицарів, раптово виникають міста і замки, а серед вод інколи з'являється прекрасна дама, котра заманює в глибини його тих, хто раптом побачив її. І далі розгортається чарівна історія цієї Дами Озера, яка нагадує Фею Озера, виховательку Ланселота у французькому романі (у германському романі Ульріха фон Цацікховена про Ланцелота розповідається про те, як тирана Пант, правителя Геневісу, вбивають васали і його дружина з маленьким Ланселотом рятуються в лісі, але хлопчика викрадає озерна фея, яка виховує його на острові жінок, що нагадує виховання давньо-грецького героя Ахіллеса як дівчинки). Остання частина роману про Сіфара розповідає про подвиги Робоана, котрий після дивних пригод і перемог одружується на вдові імператора Тігріди (Овідій згадує Тігріду в 3-й книзі своїх "Метаморфоз") і успадковує його престол. Саме в Робоані ми можемо бачити французького героя Гамурета, який, одружившись із вдовою, стає королем.
   0x08 graphic
Проте на протилежному кінці Євразійського континенту існує аналогічний рицарський роман, на що досі не звернули увагу дослідники. Це -- яванська "Повість про махараджу Пуспу Віраджу (Біспу Раджу)", яка є малайською інтерпретацією індуїстського оригіналу, який не дійшов до нашого часу. Тут розповідається про те, як цар Пуспа Віраджа з жінкою Камалаксаною та синами Джаєю Індрою і Джаєю Чендрою були вигнані з Міста Слонів (Нагара) через підступи брата царя Антараджі. Діти під час мандрів пропадають, але їх рятують рибалки. Поки цар кидається на пошуки дітей, а в цей час його жінку викрадає капітан корабля. З часом Пуспа Віраджа стає царем Прикордонного Міста (Саманта Пура), а невпізнані ним його сини -- пажами в палаці. Якось зі столиці Деканського царства прибуває корабель. Доки капітан бенкетує з царем, обидва сини оберігають корабель, де й перебуває їх мати. Жінка, побачивши уві сні, що якийсь молодий чоловік дарує їй дві білі лілії, прокидається, виходить з каюти і цілує своїх дітей. Моряки, не розібравшись в ситуації, доносять на пажів цареві. Розлючений цар засуджує всіх трьох до страти, але перед самою стратою впізнає у приречених свою дружину і синів. В мусульманській версії махараджа іменується Алі, його дружина -- Хайнан, сам же Алі іменується падишахом або царем Шаму (Сирії). Той факт, що сторожі воріт, щоб відтягнути кару, розповідають історії про невинно страчених (деякі з них тотожні історіям з "Панчатантри"), зближує з відомим уже аль-Масуді (Х ст.) циклом історій про перського героя Бахтіяра, невинно звинуваченого в домаганнях дружини царя (пор. з іранським переказом про Сіявуша), де сім візирів розповідають історії для того, щоб відтягнути страту. Бахтіар народився від царської пари, яка була вигнана в ліс молодшим братом царя. Зрештою батько Бахтіяра був обраний царем країни, де бездітний купець усиновив хлопчика. З часом Бахтіяр потрапляє в палац, стає улюбленцем царя і головним візиром, але проти нього плетуть інтриги інші візири і, зрештою, йому загрожує страта. Молодий візир відстрочує її, розповідаючи історії, доки цар не дізнається від купця, що Бахтіяр його власний син.
   Як свідчить єпископ Акки Жак де Вітрі у листі від 18 квітня 1221 р. до папи Гонорія ІІІ, справжнім іменем індійського царя Іоанна було Давид, в той час як в народі він іменувався "священником (пресвітером) Іоанном". Проте й ім'я Давид видається не власним, бо інформатори одразу ж конкретизують: "Будучи наймолодшим серед своїх братів, подібно до Давида, святого царя Ізраїлю, він був звеличений над всіма та коронований на царство волею Провидіння". Західна традиція власне так визначає цього східного правителя -- "Johannes presbyter, divina gracia Dominus dominacium omnium, quae sub coelo sunt ab ortu solis usque ad paradisum terrestrem" ("Пресвітер Іоанн, Божою милістю Володар всіх володарів, котрі тільки є під небом від сходу сонця до земного раю"). Він також наділений епітетами "молот для язичників" та "викорінювач вчення невірного Магомета та його закону". В нього - три війська. Одне з них він спрямував у країну Колаф, підвласну братові султана Єгипту, інше - до Багдада, а третє - до столиці Курдистану Мосула, котру європейці середньовіччя ототожнювали з Ніневією. "... І вже стоїть він на відстані не більше 15-ти днів шляху від Антіохії та поспішає прийти в Землю Обітовану, щоб побачити Гріб Господній та відновити Святу державу. Але раніше він намірений, якщо на те буде воля Божа, в ім'я Христа підкорити країну султана Іконія, Калафію і Дамаск, а також всі розташовані між ними землі, щоб не залишати позаду себе жодного ворога". Те ж саме свідчив про "індійських християн, які називаються грузинами" невідомий рицар-хрестоносець у листі до архієпископа Безаносона: "... Їх цар благородний, йому 16-ть років, за силою та доброчинністю схожий до Александра, але тільки не по вірі ... Цей юнак везе із собою останки своєї матері, могутньої цариці Тамари, котра при житті дала обітницю здійснити паломництво до Ієрусалиму і просила свого сина у випадку її смерті привезти її останки до Гробу Господнього. Син зважив на прохання матері, хоче виконати її обітницю і доставити її тіло у Святе місто, чи то за згодою або всупереч волі язичників" . Начебто це прибуття в Ієрусалим мусить відбутися на свято Пасхи 3 квітня 1222 року.
   Дослідники вважають, що тут наклався спогад хрестоносців початку ХІІІ ст. про героїчну боротьбу грузинського царя Давида ІV Будівничого, який у битві біля Дідгорі 15 серпня 1121 р. розгромив мусульман. У війську Давида була і тисяча франкських рицарів-тамплієрів. Внучка Давида цариця Тамара правила в 1184-1212 рр., а її син Георгій ІV Лаша (1212 - 1223) домовився з канцлером князівства хрестоносців Антіохія Галтерієм про допомогу у боротьбі з ісламом. Але цьому завадило вторгнення в Грузію монголів Чінгіз-хана. Сестра Георгія ІV і наступна цариця Грузії Русудан у листі до Гонорія ІІІ повідомила про причини неможливості виконати братом обіцяної допомоги та просила допомоги у боротьбі проти цих "замаскованих християн", "єдиновірців" християн, бо в них на знаменах - косий білий хрест (тобто білий сокіл монголів; також сучасники-мусульмани називали монгольського хана "мухібб ас-саліб" -- "люблячий хрест", а тотем орла на його прапорах ототожнювали з Хум(ой) -- птахом Феніксом). Зокрема, начебто, за даними "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) гербом превітера Іоанна був чорний хрест (його кінці - у вигляді квітки лотоса) на білому тлі з двома золотими єпископськими жезлами по боках (надто нагадує сарматські піктограми).
   Папа Гонорій ІІІ у листі до всіх архієпископів Франції розповідав, з посиланням на кардинала Пелагія, про те, що "... з-за океану ... цар Давид, який названий священником Іоанном, богобоязливий чоловік, вторгся зі збройними силами в Персію і після перемоги над перським султаном зайняв та підкорив всю країну за 24 дні ...Звідти він просунувся ... на відстань всього 10 днів шляху від ... Багдада. Під такою загрозою султан Халапії, родич братів султанів Дамаску і Вавилону, наказав повернути свої війська, кинуті на християнську армію, що облягала Дамієтту, проти вищеназваного царя... Далі у листах рицарів-тамплієрів можна прочитати, що саме цей цар Давид підкорив у країнах Сходу біля Персії одне царство з 300 містами, не рахуючи фортець та таборів, та інше царство, в котрому, крім 300 замків, є ще 66 річок і котре розділене на 40 частин, та зібрав 100 тисяч воїнів... До того ж повідомлялося, що в його війську 40 царів і 60 архієпископів та єпископів... Коли цар Давид та його війська почули, що впала Дамієтта (5 листопада 1219 р., -- О.Г.), вони повернули через морські острови, бо так їм було зручніше, а всі чутки, котрі про них поширювалися раніше, припинилися". Тут слід зазначити, що папа Гонорій ІІІ чітко розрізняє грузинське царство і царство Давида - Іоанна.
   Мешкаючий певний час на Близькому Сході француз Жак де Вітрі (латинізована форма імені -- Якобус Вітріакус; надалі -- кардинал і автор "Ієрусалимської історії") в одному з листів 1221 р. назвав саме "царем Давидом" монголо-найманського хана Кушлук-хана (ворога мусульманського хорезмського шаха), який певний час був християнином-несторіанином, але через напучування жінки став ідолопоклонником.
   Інший дослідник, Л. Гумільов, зокрема у монографії "Пошуки вигаданого царства", наполягав, що причиною чутки про антимусульманську державу на Сході був розгром військ сельджукського султана Санджара "ополченням" центральноазіатських племен, об?єднаних монголомовним кіданським (кара-китайським) гурханом Елюєм Даші (пом. в 1143 р.) у Катванській рівнині в 1141 р. та те, що верховенство гурхана визнали хорезмшахи, а правителі Кашгару, Самарканду, Бухари і Темрезу стали платити кара-китаям данину. Башкири, зокрема, вважають, що саме кіданського (кара-китайського) походження їхнє знамените катайське плем'я.
   Держава Сі (Західне) Ляо (1124/1130-1213 рр.) цього останнього кіданського принца з конфуціанською освітою та поклонінням богові сонця Шіквану (евенк. "сігун", "шігун", япон. "сьогун", манчж. "сун", солон. "шігун", негідал. "сівун", ороч. "сіу", орок. "сіун"; за переказами евенків-едянів, дочкою бога сонця Тиргакчан/Даркпекчан була дівиця Кіда/Кеда, в якій ми вбачаємо епонім кіданів), якого арабський історик Ібн аль-Асір (пом. 1233 р.) називає адептом Вчення Світла (маніхейства; "Глава церкви та її небесний прообраз - Ісус-Сяйво"), охоплювала тільки казахське Семиріччя, частину Джунгарії та південні схили Алтаю, столицею був Баласагун у верхів?ї ріки Чу біля Іссик-Куля. Спадкоємці Елюя Даші на троні були вже несторіанами (Ілія, Чжулху-Юрій). Але Л. Гумільов винятково зосередився на антиісламському аспекті ("том, что было на самом деле"), що, на жаль, зробило його ракурс погляду надто вузьким. Із джерел він обмежився власне подальшою "раціоналізацією" образу царства пресвітера Іоанна, запропонованою ще в 1249 р. монахом-міноритом Вільгельмом (Гільомом) Рубруком (Рубруквіс; насправді ж він -- фламандець Віллем Рейсбрук), який їздив послом до монголів і, зіткнувшись з розповіддю про каракитаїв, співставив їх із відомим у Європі царством пресвітера Іоанна: "...Саме в той час, коли Франки взяли Антіохію (в червні 1098 р.), єдиновладдя у північних племен належало одній особі, на ім?я Кон-хам (на думку Л. Гумільова, тут мається на увазі імператор Ляо, де "кон" - "провісник", а "хам" - "хан", -- О.Г.). Цей Кон був каракатай... Ці катаї жили у певних горах, через котрі я переправлявся, а на одній рівнині між цих гір жив якийсь несторіанин-пастух, чоловік могутній і володарюючий над народом, названий Найман (за Л. Гумільовим, "наймани" -- "восмиродові", тобто монгольське визначення кіданів, -- О.Г.) і належний до християн-несторіан. Після смерті Кон-хама цей несторіанець проголосив себе королем, і несторіани назвали його королем Іоанном, говорячи про нього вдесятеро більше, ніж було згідне з істиною. Саме так чинять несторіани, прибуваючі з тих країн: з нічого роблять великі розмови".
   Крім того, Л. Гумільов у своєму дослідженні не оригінальний, бо вперше в російській післявоєнній історіографії саме І. Магідович звернув увагу на ототожнення царства кіданів з царством пресвітера Іоанна: "... Підставою до виникнення цієї дивної легенди послугувала історично доведена крупна подія у Середній Азії. В 1141 р. війська середньоазіатського мусульманського правителя, турка-сельджука, султана Санджара (так званий "останній великий сельджук") були розбиті на північ від міста Самарканду кара-китаями (кіданями)... Але західноазіатські християни змішали каракитаїв з кереїтами, правителі котрих ... прийняли християнство несторіанського толку. В середині ХІІ ст. християнський правитель кереїтів називався (точніше величався) китайським титулом Ван-хан". Марко Поло (гл. LXVI - LXVIII) зауважує, що саме Ван-ханом називали "попа Івана" (у монгольській вимові -- Унекан, Умкан, Унхан) і розповідає про війну в 1203-12043 рр. між ним та Чінгізханом, в якій "піп Іван" був убитий на рівнині Тендук (Тандук, Сендук, Рендук; насправді ж кераїтський Ван-хан втік до монголів-найманів і був вбитий ними, а його син Сангун загинув у полоні у правителя Кашгарії).
   Отже, вважається, що в європейській геополітичній уяві ХІІ ст. співвіднеслося царство "царя-священника Іоанна" з відомим європейцям фактом наявності представників єресі, засудженої на соборі в Ефесі (431 р.), -- християн-несторіан (quos Nestoriana haeresis ab ecclesia separavit) у Центральній Азії. Доктрина Несторія про те, що "у Бога нема матері" була прийнята "Церквою Сходу" на двох соборах - в 486 та 497 рр. На соборі в Біт-Запаті несторіанство було проголошене панівним віросповіданням перських християн, в тому числі й прихожан метрополії в середньоазійському Мерві. Патріархія несторіан містилася з 499 р. у Ктезифоні, а потім у Багдаді, а з 987 р. католікос затверджувався халіфом. В 1142 р. несторіани уклали унію з яковітами (монофізитами). До того ж несторіани були дуже толерантними до інакше віруючих, вважаючи, що глибинне "пошкодження" інших релігій не здатне змусити зникнути з людської душі тому світлові, котрий був даний їй при творенні. Відповідно популярним був несторіанський текст "Ганнат Бассуме" (VIII-IX ст.), де здійснюється така інтерпретація: Зевс або Гермес відповідають Мессії іудеїв, Песіотану магів, Брахмі і Будді індусів, Белові халдеїв, Тенгрі тюрків, Багуру (синові неба) китайців тощо.
   Відомим авторитетом несторіан, але Отцем Церкви (як католицької, так і православної) є прп. Ісаак Ніневійський (більше відомий як Ісаак Сирін), який не визнавав Вселенським Собору, скликаного в 553 р. у Константинополі, де, зокрема, було піддане анафемі вчення Орігена про передіснування душі. Саме Ісаак Сирін наполягав, що Євангельські тексти про пекло слід розуміти не дослівно та не у фізичному значенні. Геєна для нього -- це стан, а не матерія, "зовнішня темрява" -- це не місце, а "стан без радості від істинного пізнання і контакту з Богом", "плач і скрегіт зубів" означають внутрішнє і духовне страждання. Справжні муки у пеклі -- не фізичні, а докори сумління ("... така геєнська мука: воно є розкаяння"), коли людина нарешті усвідомила, що самочинно зреклася любові Бога, і покаяння, яке там прийде, буде важким стражданням (в той час як католики стверджують, що після смерті тіла душа взагалі не здатна покаятися). Ісаак Сирін вірить у "чудесний кінець", бо "співчутливий Творець" не може створювати розумних істот тільки для того, щоб безжально накладати на них нескінченні страждання. Геєна -- це лише місце для очищення, яке допомагає здійснити Божий намір, "щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди" (1 Тим. 2:4) (детальніше про це див.: ).
   Свого часу, як розповідає Л. Гумільов, в 1287 - 1288 рр. монгольський ільхан Аргун у пошуку союзників проти єгипетських мамлюків надіслав несторіанського клірика уйгура Сауму. Він відвідав Візантію, Неаполь, Рим, Париж і Бордо. Скрізь він був прийнятий як шанований гість, його водили по храмах та могилах святих. Філіп ІV і Едуард І запросили його в храм, а англійський король прийняв з його рук причастя. Навіть папа Микола ІV дозволив Саумі здійснити євхаристію і дав йому у вербну неділю причастя зі своїх рук.
   Найвідомішими несторіанами в Степу стали не перси, а монголомовні кераїти (кит. "цзубу", від тібет. "кочівник"), бо зайняли важливе місце в імперії Чингизідів. Вони всі прийняли хрещення в 1009 р. Начебто, Буюрук-хану, який заблукав у пустелі, явився святий Сергій та вказав шлях. Хан охрестився і взяв ім?я Марк (Маргуз) і надіслав запит мервському митрополитові: як дотримуватися постів кочівникам, не маючим рослинної їжі взагалі. Митрополит зробив запит у несторіанського патріарха Іоанна (помер в 1011 р.), на що той відповів: у піст треба утримуватися тільки від м?яса, а молочні продукти можна споживати. На цій підставі несторіани-кераїти на зауваги православних та католиків цілком могли визначати себе учнями патріарха Іоанна. Також несторіанами стали тюрки-онгути (відгалуження хуннів-шато), огузи та чігілі (джікіль). В уйгурів Турфану, Карашару та Кучі несторіанство витіснило залишки маніхейства, а сліди несторіанських поховань знаходять аж в долинах Ангари, в землі меркітів.
   Ряд дослідників вважає, що несторіанами також були до переселення на Камчатку (Уйкоаль) з материка й ітельмени. В них зберігся обряд подяки "Алхалалалай" (архаїчніша жіноча назва -- "Алулу"; у коряків -- "Хололо"), який відзначають на початку зими і основне місце в якому відіграє причастя з ритуального блюда "шилк-шилк" (з нерпового жиру та толочених бульб сарани-лілії, різних ягід та риб'ячої ікри), зображення потроєного дерева (названого лілією). Вважається, що назва містить саме християнські поняття "Алілуйя!", обряд Євхаристії, уявлення про Трійцю, присутнє в іконографії монголів (дерево Галбурвас, що виконує бажання, з потрійною квіткою над чашею).
   Саме кереїткою, племінницею Ван-хана була Соркуктані-бегі, найвпливовіша жінка Толуя, улюбленого четвертого сина Чінгізхана, мати майбутніх монгольських великих ханів Мунке і Хубілая та Хулагу, завойовника Ірану, Іраку та Палестини. Останній сам не був християнином, але його старша жінка, внучка кереїтського Ван-хана, Докуз-хатун (Дугуз-хатун) теж була несторіанкою. Також Марко Поло (XLII), розповідаючи про охрещення хана Джагатая, повідомляє, що на честь цієї події у Самарканді було споруджено храм Іоанна Хрестителя, в основу стовпа якого було покладено якийсь чудовий сарацинський камінь, відібраний потім мусульманами.
   В Ірані збереглося передання, за яким пресвітер Іоанн визнав зверхність Чінгіз-хана, а його прямим спадкоємцем був вождь племені гараї (тобто кераїтів) Ісхак-хан Кара-татар. В 1211 р. хіджри він на шляху в Індію побудував у провінції Рех (Ріх) місто Зав, перейменованому на Торбете-Хейдаріе ("Могила Хейдара") через появу у ньому гробниці засновника суфійського ордену хейдаритів тюрка сеїда Котб ад-Діна Туні Мусаві Хейдара (пом. у 618 р. хіджри, 1221 р. хр.е.) з родини шостого імама Абдаллаха ібн Муси ібн Джафара (Абу Абдалаха Джафара ібн Мухаммада ас-Садіка). У боротьбі за владу у Мешхеді Ісхак-хан зазнав поразки і був страчений.
   В 635 р. несторіанство проникло в Китай, де, з невеликими перервами, прихильно оцінювалося імперською владою. В 714 р. в імперії Тан імператор Сюань-цзун указом заборонив буддизм, а в 745 р. дозволив проповідь християнства (лише в 945 р. було теж заборонене). З цього часу несторіанство охопило кочові народи китайської тоді Джунгарії, головним чином серед басмалів.
   Також слід додати, що у листах францисканського монаха Монте-Корвіно, пекінського архієпископа, датованих 1305 - 06 рр., згадується несторіанський цар Індії Георгій, котрого також називають індійським пресвітером Іоанном. Про нього ж говорить в описі своїх подорожей Марко Поло (гл. LXXIV), котрий вважав Георгія шостим царем від часу пресвітера Іоанна. Також у популярному описі мандрів Іоганна Мондевіля (1356 р.) зображувалося могутнє царство Іоанна далеко на сході, біля раю. А Іоганн Гесе у "Ітінераріусі" (1489 р.) владу царя-священника Іоанна поширює "до найдальших меж землі", в тому числі і земний рай, що міститься на вершині гори Едем (ст.-євр. qedem "вічність, Схід" або adhan "відчувати насолоду", hdonh "насолода"; шумер. edin, аккад. edinu "відкритий простір; необроблена земля, цілина"), настільки крутої, що сходження на неї неможливе. Ввечері, при заході сонця, на горі видно прозору стіну раю (льодовик?). Тут -- острів блаженних, "Корінь Раю" (Radix Paradisi). Старообрядець-інок Марк описує свою подорож через Сибір та пустелю Гобі до перебуваючого біля раю посеред океану "Опонського государства", де збереглося древнє благочестя та православний уклад. Цю країну він і вважав Біловоддям. "Бог наполняет сие место". "... І згідно Клапроту, -- зауважила О. Блаватська, -- ієрогліфічна карта, скопійована з японської Енциклопедії в книзі Фо-го-цзи, розташовує цей "Сад Мудрості" на плоскогір'ї Паміру, між найбільшими Вершинами Гімалайського Кряжу; і. описуючи його як кульмінаційну точку Центральної Азії, називає чотири ріки -- Окс (Аму-Дарья), Інд, Ганг і Сіло, -- що витікають зі спільного джерела "Озера Драконів"...".
   Як пише все в тому ж листі до французьких архієпископів папа Гонорій ІІІ, "... В цьому ж році повідомили, що цей цар Давид або, як вважають інші, його син прийшов вже в Команію (тобто Куманію, половецькі степи, -- О.Г.), що лежить за Угорщиною, на руській землі. Там він опустошив деякі язичницькі землі, особливо в Команії, і протягом п'яти місяців вів жорстоку війну. Він умертвив багато тисяч руських, що вчинили йому спротив, а також деяке число язичників на Прутанісі (ріка Прут, -- О.Г.) та зруйнував велике місто Торнакс, або Орнарію (Судак? - О.Г.), куди їздять купці з далеких країн... Деякі навіть повідомляли, що це не християни і не сарацини ...".
   Також у західно-європейському творі ХІІІ ст. "Relatio de Davido rege Tartarorum christiano" розповідається про походи Давида-Чінгізхана проти Катаю (Китаю), Індії та Месопотамії.
   В грудні 1248 р. в гавань Кіренію на Кіпрі від монгольського воєначальника-християнина Ільчікадая (Ершікадая), намісника Персії та Вірменії, прибули посли Давид і Марк з листом до французького короля Людовіка ІХ Святого (1226 - 1270) і вручили його кіпрському королеві Генріху. У листі зокрема говорилося: "... у слові Божому нема жодного розрізнення між латинським, грецьким, вірменським, несторіанським та яковитським віросповіданнями та всіма іншими, що поклоняються хрестові, бо в нас всі вони єдині. А тому просимо ми, щоб всесяючий володар не робив між ними різниці, щоб проявив він співстраждання до всіх християн...". Начебто усно посли намісника повідомили, що мати теперішнього царя Ріотхана (Гуюка?) - християнка і є дочкою володаря, якого називають священником Іоанном ("Annales St. Rudberti Salisburgensis"). Вважається, що тут мова йде про старшу жінку Гуюк-хана Огул-Кайміш, яка правила після смерті чоловіка в квітні 1249 р. За свідченнями Рашида-ад-Діна, вона багато часу проводила з шаманами і була зайнята "вигадками та небилицями". Гадаємо, посольство і свідчення послів мали іншу мету. Намісник в Персії Ільчікадай шукав тилу у подальшій боротьбі за великоханський престол, бо був приналежний до партії, яку очолив воєначальник Мунке і якого, через його матір-християнку Соркуктані-бегі, підтримувало все християнське населення Орди. Зрештою, саме він став великим ханом і розправився з ріднею попереднього великого хана. Сам хан проявляв більш ніж високу толерантність у питанні віросповідання. Як описує Вільгельм Рубрук, хан наказав послідовникам всіх представлених при його дворі релігій молитися своїм богам про припинення жахливої бурі. Аналогічно чинив його наступник Хубілай, який сказав Марко Поло: "Чотири пророки, котрим моляться і котрих шанують у світі. Християни говорять, що бог їх Ісус Христос, сарацини - Мухаммед, іудеї - Мойсей, ідолопоклонники - Согомом-баркан (Шакьямуні-бурхан), перший бог ідолів. Я молюся і шаную всіх чотирьох, щоб той з них, хто на небі старший воістину, допомагав мені".
   Проте, що цікаво, військово-політична легенда про царя - священника Іоанна таки зреалізувалася. Після того, як у 1254 р. у ставку хана в Каракорумі прибув сам цар Вірменії Етум (Хайтон) ІІ (1224 - 1268), де він був прийнятий з усіма почестями, під ноги монгольської кінноти впали основні твердині ісламу - Багдад (10 лютого 1258 р.) та Дамаск (березень 1260 р.). Але у битві біля Айн-Джалуте (3 вересня 1260 р.) єгипетський султан здобув перемогу, а потім розгромив саму Вірменію.
   М. Аджі (Аджієв) висловив припущення, що до дипломатичної місії до "пресвітера Іоанна" вірменського царя спонукав факт церковної традиції вірменської григоріанської церкви, а саме: звернення по допомогу до "тюрків" (гуннів) з їх вірою в Отця Небесного (Тенгрі-хан), Трійцю, символом релігії -- рівнокінцевим хрестом ("аджі" -- "хрест" < "ваджра", або "хач" -- "хрест"), який надягався на шию або малювався на чолі (пор. з миропомазанням), одягом монахів та священнослужителів (аналогічними у християн), оригінальною будовою куренів-храмів (схожих на ранньохристиянські), іконописом тощо. Власне останнє вчинив в умовах загрози від Візантії та Ірану католікос Грігоріс, внук Григорія Просвітителя. Грігоріс і є святим Георгієм, агіографію якого римський папа Геласій в своєму "Decretum Gelasianum" з невідомих причин заборонив згадувати на І Римському соборі (494 р.), а також апокрифічне житіє св. Георгія незмінно засуджується патріархом Никифором (поч. ІХ ст.) та у слов'янських індексах заборонених книг (зокрема, ікони Георгія на коні нема в жодному з храмів Московського Кремля, аналогічно зображення святого нема у всьому спадку іконописця Андрея Рубльова! Єдине зображення -- на фресці ХІІ ст. Георгієвської церкви в Старій Ладозі та іконі XIV ст., що зберігається в Російському музеї в Петербурзі, та й то він на обох беззбройний супроводжує Єлизавету, яка веде прив'язаного дракона; всі ж інші відомі зображення належать станковому живопису). Традиція стверджує, що відбувся "мирний поєдинок" святого Георгія з драконом: святий промовив молитву Отцю Небесному, внаслідок чого дракон став покірний і на шнурі приведений принцесою у столицю. Без сумніву, вважає М. Аджі (Аджієв), мова йде про "духовний диспут" між вірменськими християнами та тюрками-тенгріанами, які, після виявлення "спільної" віри, стали в оборону не тільки Вірменії, але й самої Візантії. У 312 році візантійські греки на чолі з язичником Константином (перед самою смертю він прийняв хрещення від аріан), якому перед битвою було видіння рівнокінцевого хреста, під самим Римом разгромили на Мульвійському мості римське військо імператора-мітраїста Максенція. Неочікувана кінна атака застала легіонерів несподівано. "...Звідки взялася кіннота у Константина? Коли греки навчилися невідомого мистецтва джигитовки? І хто навчив їх?". Лише у Йордана є спогад про якихось 40 тисяч таємничих федератів. Чи знав султан Осман, штурмуючи в 1453 р. Константинополь, що ця столиця постала саме завдяки його предкам?
   У гуннів пізніше поселилися на 14 років вірменський єпископ Кардост та очолені ним сім священників. Вони створили "Писання на гуннській мові". Потім Кардоста замінив єпископ Макар. У Дербенті жив постійно екзарх вірменської церкви, існував вірменський квартал тощо. Було засновано церкву Кавказької Албанії, представники якої були на ІІ Вселенському соборі (381 р.). Вірмени багато що перейняли від гуннів (яких М. Аджі вважає тюрками). Наприклад, хрестяться по-тенгріанськи, складаючи два персти -- великий та безіменний. На Сході це -- знак умиротворення.. Глава вірменської церкви проніс через віки і тенгріанський жезл з двома змійками, і титул, яким його нагородили тюрки -- "католікос" (без грецького закінчення "-ос") -- "спільник", "союзник". "Ата чін аш Іжесі...", тобто "Отець, Бог їжі духовної...", -- цими словами починалася давньо-тюркська молитва в ім'я Всевишнього Тенгрі... А чи не звучать ці священні для древнього тюрка звуки в руській молитві "Отче наш, Іже єси..."?..". Цікаво, що головна молитва-мантра зороастрійців перед священним вогнем -- "Аташ-ніяїшн".
   Послідовники тенгріанства (т.зв. "Воїни Тенгрі") вважають свою релігію найпершою вірою в Небесного Отця (Тенгрі) -- найпершою формою нордично-євразійської традиції, що протистоїть адамітському азіатсько-африканському світовідчуттю трансцендентності Творця і творіння.
   Ряд дослідників також вважає, що культ Тенгрі занесено вершниками-протоалтайцями на Японські острови, де він зберігся у своїй первинній чистоті та популярніший серед населення Західної Японії (де, до речі, особливого успіху досягали й християнські місіонери). Мова йде про сінтоїстську школу Тенрі-кьо. Її основні догми -- "камімоно-карімоно", "хокорі", "хінокісін" та "йокігурасі". "Касімоно-карімоно" ("позичене й зайняте") означає, що весь набуток людини, включаючи його тіло та душу, отримано в позику від бога Тенрі-о-но-мікото. Якщо людина усвідомлює цей свій борг перед богом, їй буде благо. Якщо ж людина цього не відчуває, душу її покриває "хокорі" ("пил"), тобто сукупність всіх гріхів та пороків. Змести із себе "пил" можна тільки вірою та молитвою. "Хінокісін" -- щоденний внесок, обов'язок праці на користь бога і церкви. Нарешті, "йокігурасі" ("сонячне життя") означає безжурну насолоду всіма благами життя. Аскетизм цілком далекий вченню Тенрі-кьо, і його наївна життєрадісність досі приваблює людей, перетворюючи його на світову релігію. Наприклад, у Заїрі (Конго) є дуже велика община з корінних мешканців .
   Також Р. Генон зазначає, що "послідовниками Іоанна" (Mendayyeh de Yahia) називають себе сабеї (від вавилоно-арамейського СБ' - "хрестити"), тобто представники "мандеїзму" (в перекладі "сенс життя"), які вважаються сучасною наукою прямими нащадками вавилонян. Здійснюючи молитви, мандеї звертають обличчя до Полярної Зорі, вони заперечують божественність Ісуса Христа, вважаючи його лже-пророком. Гордяться тим, що його викрив шанований ними святий Ануш (Іоанн). Він жив за часів Понтія Пілата, виліковував хворих, воскрешав мертвих. Потім відійшов у рай, де перебуватиме до кінця світу. Тоді він повернеться і спасе все людство. Патріархи мандеїв вважаються представниками Іоанна на землі. Основні положення їх віровчення викладені у 10-ти книгах - "Сідра Рабба", "Сідра д'Яхья", "Каласта" (збір гімнів та молитв), "Діван" (ритуальна книга) та інші. Віровчення мандеїв зазнало значного впливу гностицизму: у світі панують два начала -- світло і темрява. У світі темряви, затопленому "чорними водами", жив злий дух: жінка-демон Руха ("Дух"; у семітських мовах слово "дух" жіночого роду). Але якось світ темряви відвідав світлий син "сенсу життя" Хібілл, котрий пройшов крізь ці "чорні води", знищив їх володарювання та закував їх у важкі кайдани. Жінка - демон Руха народила від Хібілла сина, котрого назвали Ур ("Вогонь"), а від Ура та його матері виникли 12 планет та сузір'я зодіака. Після цього зі світлого світу прийшла істота Абатур ("Батько сил"?), котрому Хібілл наказав перетворити чорну воду на твердь за участю Рухи (тобто іудейський творець світу "Бог сил" -- Саваот визначається як підпорядкована сила, лише як бог - деміург). Потім було створено тіло Адама, у котре Хібілл вклав душу зі "скарбівниці життя". Але це дане тільки людям обраним, а проста людина знаходить свій порятунок у вірності своєму народові, послухові священникам, вірності традиції та звичаям общини.
   Згідно з "Кораном", сабеї (ас-сабййя або ас-сабіун) як категорія між людьми писання (ахл ал-кітаб, тобто мусульманами, християнами та іудеями) та ахл аз-зіма (язичниками) користуються покровительством мусульманської общини. Вони теж будуть винагороджені Аллахом за те, що вірили у Судний день та жили благочестиво ("Коран" 2: 62/59; 5: 69/73; 22:17).
   Думається, що у переказі про царство Іоанна, по-перше, йдеться про царство, перебуваюче не стільки на Сході, в Азії, а за ісламським світом. А по-друге, про царство Давида-Іоанна повідомляють власне ті, хто перебував у полоні в Єгипті, звідки, як "цінний дар" потрапили до царя Давида-Іоанна, який їх звільнив та відіслав у Антіохію. За допомогою християнських полонених - благородного Бельваценсіса, його брата віконта Беллімона, Іоанна Арцейса, Одо Кастельона, Андре Еспуаса та кількох рицарів-тамплієрів та іоаннітів з "Дому німців" -- єгипетський султан спробував досягти миру з Давидом-Іоанном. Свідчення про прихід Іоанна пов'язані у джерелах із вищезгаданою боротьбою хрестоносців в 1218 - 1222 р. у північному Єгипті довкола приморського міста Дамієтти (Oliver, Historia Damiatina, cap. 33; Radulphus de Coggeshale, Chronicon Anglicanum; Chronica Alberici monachi trium fontium ad annum 1221).
   Як відомо, власне за мусульманськими землями, але у глибинах Африки, за Єгиптом, у Нубії існували могутні християнські монофізитські держави - Нобатія (столиця Фарас), Мокурія (Стара Донгола), Алоа чи Алодія (Соба). Зокрема, в 745 р. нубійські християни вторглися під проводом царя Сірака у Єгипет для захисту Александрійського монофізитського патріарха та дійшли до самого Каїра, подолавши понад тисячі кілометрів долиною Нілу. Намісник Єгипту Абд ель-Мелек ібн Муса був змушений піддатися силі християн і випустити патріарха. Аж до ІХ ст. Нубія була могутньою, що арабам не вдавалося підкорити її, а цар Нубії вважався покровителем Александрії. Найпопулярнішим у нубійців був єпископ Пахорасу Іоанн, який помер у 1006 р. Всі наступні єпископи Нубії називали себе в офіційній титулатурі його учнями (пор.: "пресвітер Іоанн", що дивно, не іменується патріархом чи єпископом). Саме у часі хрестових походів, коли європейці вважали, що їм назустріч, у спину ісламу, вдарить могутнє військо "пресвітера Іоанна", у 1171 р. нубійська армія знову вторглася у Єгипет і захопила Асуан. Брат ворога хрестоносців курда Саладина (Салах-ад-Діна) за наказом арабського халіфа розгромив нубійську армію і вторгся у територію супротивника, та згодом араби змушені були на століття відмовитися від боротьби з Нубією. Тільки в 1323 р. панування християнських царів Нубії закінчилося, але царство Алоа протрималося до 1504 р.
   Саме в часі хрестових походів через вірменських (а вірменська Кілікія у східній Анатолії з її могутнім флотом на Середземномор'ї виступала союзником хрестоносців) та єгипетських купців-монофізитів, які виступали і в ролі дипломатів (зокрема, в пізніші часи теж саме вірмени були послами ефіопських царів до європейських монархів) ефіопські учні єпископа Іоанна і могли укласти угоду з християнським Заходом про спільну боротьбу з ворогом Сина Божого -- ісламом. Про те, що між обома монофізитськими країнами існували безпосередні контакти, свідчать численні артефакти, як, наприклад, те, що вірменське письмо виникло на основі ефіопського складового письма (за Д.А. Ольдерроге), у вірменському Ечміадзині зберігаються фрагменти ефіопських рукописів ХІV-XV ст., а в Британському музеї зберігаються списки вірменських слів з перекладом на давньо-ефіопську мову гєез, а знамените "Житіє Евастотевоса" про основоположника могутнього релігійного руху в середньовічній Ефіопії розповідає про його мандри разом з учнями в Нубії, Єгипет, Палестину, на Кіпр і в Кілікію. В Александрії він зустрівся з вірменським патріархом і той дозволив йому замешкати у Вірменії, де Евастотевос начебто й похований. Його ж учні після повернення збудували монастир Дабра-Маріам, де було перекладено житія вірменських святих, а на острові Дак, що на озері Тана, було збудовано жіночий монастир на честь "блаженної Арсіни" -- вірменської Ріпсіми...
   Підтвердження нашій версії знаходимо саме у свідченні путівника монахів-домініканців для подорожі в Ефіопію: у місті Шауа (Шоа) "...живе священник Іоанн ... Священник Іоанн зимою править на своєму троні в Хаамері, літом же живе і править в Шауа. Цей володар носить ім'я Давид. Він володарює над 13 царями ". Також за словами вищезгаданої "Libro del Conoscimiento" ("Книги пізнання", 1345 - 1350 рр.) цар-священник Іоанн володарює в Грасіоні, столиці царства Ардеселіб ("Слуга хреста"). Він -- патріарх Нубії та Ефіопії.
   Домініканський монах Іордан в 1321 р. писав з Індії (!) про ефіопського негуса як про того, "quem vos vocatis presbiterum Johannem" (кого ви вважаєте священником Іоанном). Аналогічно папа Євгеній ІV ще в 1439 р. у спеціальному посланні іменував ефіопського імператора "пресвітером Іоанном" (Presbytero Johanni imperatori Aethiopum)".
   Можливо, що до християн Європи дійшли також розповіді про неймовірну архітектурну акцію ефіопського узурпатора Лалібела, який за свою побожність був причислений до лику святих. В 1150 р. він розпочав приголомшливе будівництво -- вирубування зі скелі десяти церков в натуральну величину. В скелі вирубувався своєрідний рів, щоб відокремити стіни будівлі від решти каменя, потім будівельники врізалися у сам камінь, формуючи будівлю. Довжина найбільшої церкви "Спас світу" досягає понад 30-ти м, ширина -- 23-х м, глибина -- більше 6-ти м. Всередині є 5 бокових притворів з 28-ма колонами. Церква має десятки вікон на двох рівнях і колонаду довкола будівлі з масивних прямокутних колон.
   Також причиною змішання Індії та Ефіопії може бути й те, що в католицькій традиції (Руфін) просвітителем Дальної Індії (Ulterior India) вважався святий Фрументій (Ближню Індію, відповідно, просвітив християнським вченням святий Варфоломей-Нафанаїл), римський юнак (захоплений в полон варварами і проданий у рабство цареві, котрий зробив його секретарем і скарбником, а потім регентом), який потім став знаменитим місіонером Ефіопії (в деяких документах червономорське побережжя Ефіопії та Сомалі називається "Індіго"), єпископом столиці Аксум, де в 340 р. християнство було проголошене офіційною релігією. "... Після переходу в християнство абіссінців Аксуму в четвертому столітті, а потім і нубійців у п'ятому, продовжували зміцнюватися зв'язки з візантійською імперією: Козьма Індікоплов відвідав Адуліс та дав свідчення про Аксум (547 р.), і, з другого боку, Прокопій Цезарійський біля 550 р. у своїй "Історії юстиніанських війн" говорить про політику Константинополя стосовно блемміїв і ефіопів Аксуму".
   У самих географічних уявленнях того часу вважалося, що Нілом можна доплисти до Індії: "... Так на півдні Інд виходить за межі замешкуваного світу та помірної кліматичної зони, нема нічого дивного, що в пустелі він втрачає свою назву. Потім, зробивши дугу, він повертає на північ, щоб, вже називаючись Нілом, стати благословенним джерелом життя у Єгипті"; "... василевс направив божественні приписи цареві аксумітів. Цей індійський цар, розпочавши боротьбу з царем омірітських індів (тобто мова йде про південноаравійських хімьярітів, -- О.Г.), переміг його і захопив його владу і всю його землю... римський посол, коли прибув у Александрію, вирушив по ріці Ніл до індійського моря в області Індії. Коли він прийшов до царя індів, той прийняв його з великою радістю... Цар індів Еллісфей негайно на очах римського посла вирушив проти персів..." (Іоанн Малала, "Хронографія", Книга ХVІІІ). "... Страбон повідомляє, що за імператора Августа двадцять кораблів щорічно вирушало з порту Міос-Хормос у Єгипті в Індію. Нічого дивного, що за таких умов один мандрівник за царювання Тіберія, на ймення Гіппал, на початку першого століття відкрив механізм мусонів, що дозволяв плисти безпосередньо в Індію, не наближаючись до небезпечних берегів Хадрамаута, де розбишачили пірати. Наслідком такої інтенсивної торгівлі з Індією були й мандрівки, іноді мимовільні, до берегів Занзібару. Від географа Птолемея ми знаємо про три, принаймні, таких вояжі, про котрі розповів його попередник, Марін Тірський, який жив у кінці І ст... Тобто не підлягає сумніву, що в І ст. н.е. грецькі мореплавці з Єгипту і особливо жителі Саби непогано знали східні береги Африки аж до екватора... (називаючи побережжя "Індіго", як це засвідчено у розповіді про філософа Меропія Тірського, -- О.Г.) на сьогоднішній час дійшов ретельний текст "Периплу Ерітрейського моря" ... ".
   Починаються ці уявлення ще від експедиції до Індії Скілава з Коріандри (VI ст.), який вирішив, що Європу відокремлює від Азії ріка Інд. Вони чітко зберігаються навіть у часи Юстиніана, про що свідчить Прокопій з Кесарії: "Ріка Ніл з меж Індії стікає в Єгипет і ділить тутешню землю аж до моря на дві частини ("Про побудови", 6,1,6). До цих уявлень слід ставитися не як до наукових або квазінаукових, а до міфологічних, що передають сакрально-традиційну картину світу.
  
  
  
  
  

БІЛЕ ЦАРСТВО В КОНТЕКСТІ ЕТНІЧНОЇ ІСТОРІЇ ЄВРАЗІЇ:

УСУНІ - ТОХАРИ - ЮЕ-ЧЖІ - КУШАНИ

  
   За "езотеричною" традицією під Біловоддям слід розуміти землі Північно-Східного Тібету - Амдо (древня назва - Сумпа) зі столицею Сілін (кит. Сініен), де розташоване Цо Нон ("Синє озеро"; монг. Кукунор; кит. Цінхай). Власне через цю країну проходив Великий Шовковий шлях.
   Назву "Біловоддя" ми співставляємо з монгол. "цаган усун", тюрк. "ак су" ("біла вода"; пор.: "... В районі м. Кучі немало річок на ім'я "акан", "акин", "агин" -- "потік води, річка" з "ак"... Аксу -- велика ріка на Тянь-Шані, одна зі складових р. Тарим, і місто на цій ріці -- окружний центр провінції. Старий Аксу китайці називають Веньсу -- "теплий, затишний нічліг; тепла, затишна стоянка, готель"..."), тобто землею войовничого племені усунів (усуні - європеоїдні вихідці із степів на захід від вигину ріки Хуанхе). Згідно з переказами, спершу жили в Монголії і над ними царювала династія Нань-доу-мі. Вони в 160 р. до н.е. під ударами хуннів пересилилися в Семиріччя та на Тянь-Шань, де асимілювали частину північно-східних (туранських) іранських племен саків (саків-ісседонів і саків-хаомоварга або амюргійські з значним тюркським домішком, що в результаті призвело до утворення "західних тюрків", а етнонім "усунь" зберігся у племінному поділі казахів), а потім поглинули і частину юе-чжів (масагетів-тохар), внаслідок чого постав єдиний "сакоусунський" ("усунь-ісседонів") етнос.
   В 21 р. до н.е. сакоусуні завоювали північну Киргизію та Південно-Східний Казахстан, розгромили Греко-Бактрійське царство. Частина юе-чжів-тохар, на думку Дж. Шарпайтьє (Карпентьєр), була асимільована сарматами (дахами ?), внаслідок чого постав іраномовний етнос аорси (aorsi > asii > asiani > усуні), носії, за І.В. П'янковим, прохорівської та сусловської археологічних культур (IV-II ст. до н.е. i II ст. до н.е.-І ст. н.е.; поширені на півночі і на заході на Південному Уралі, Нижній Волзі та Нижньому Дону, а на півдні під іменем дахів -- до Східного Прикаспію, Хорезму та Ніси), нащадками якого є осетини-дігорці, а в Туркестані тохари асимілювали іраномовних саків і стали називати себе arsi. Вважається, що ім'я "аорси"-"білі, світлі" нащадки сарматів принесли у верхів'я Волги, де фіксуються етноніми з коренем "арс-/ерз-" (комі "комі-ерзя"; чув. "ар", татар. "арі" - "удмурт"), "арські князі" (в руських літописах XV ст.).
   Начебто саме сянбійська (прамонгольська) назва "усуні" - "білі" (*uosuen < дв.-кит. *o-swen) була народноетимологічним витлумаченням сусідами етноніму asuen, asiani - самоназви великого конгломерату північноіранських племен Кавказу, Поволжя та Євразійських степів, що відома як асії - асіани ще античним авторам, Страбону (ХІ, 8,2) та Помпею Трогу. "... Цей етнонім, -- відзначає Е.А. Грантовський, -- достатньо рано засвідчений серед сарматів, а також достатньо надійно визначається у деяких особових іменах з Північного Причорномор'я, причому в оформленні, яскраво вказуючому на сармато-осетинське діалектне середовище". Асії-сармати Центральної Азії були носіями карабулаксько-ворухської культури підбійно-катакомбних поховань під курганами в Північній Бактрії.
   Власне в Помпея Трога наявна фраза "асіанські царі тохар" (де тохари = юе-чжі / юе-ші китайських літописів; кит.арх. da-"iwan "країна Давань" < *Taxwar "тохари"; Б. Луфер трактував, що етнонім є китайською передачею північно-іран. sgwied-di < Sogdoi; Ю. Реріх вважає, що "юе-чжі" - це лише назва одного з племен тохар: кит. "юе-чжі" < кит. архаїч. прочитання *ngiwat-tsie < тохар. got-ti ~ gut-ti ~ goti ~ geti ; або. на думку Е. Пуллібленка, кит. арх. *Ywati, тобто плем'я ятіїв, яких Птолемей (VІ, 12) розташовував поряд з тохарами; тобто мова йде про гілку іраномовних массагетів - "великих гетів / гватів", сарматське плем'я getal, що відкочувало в межі Ганьсу у Західному Китаї та у ІІ ст. до н.е. повернулося на захід, вказує на явну взаємодію цих двох народів. А отже, і про спільність світобачення та міфовідчуття.
   Держава усунів у тібетських джерелах називається Аша. Те, що деякі дослідники (І. Маркварт, Г. Халоун, Е. Пуллібленк) заперечують ототожнення усунів та асіанів, не може прийматися в силу того, що мова йде про два діалектно-етнографічні конгломерати одного сакоусунського етносу: усуні мешкали в Семиріччі і на Тянь-Шані, а асії (асіани) далеко просунулися на південь.
   За китайськими джерелами, спершу юе-чжі (носії пазирикської археологічної культури) контролювали весь сучасний Монгольський степ з центром в оазі Дуньхуан і данниками їх також були сюнну (хунни). Тільки після поразки від хуннського шаньюя Маодуня (176 р. до н.е.) та його наступника Лаошана частина юе-чжів ("да-юе-чжі" - "великі юе-чжі"; розмовляли варіантом тохарської мови району Куча - Карашахр - Турфан, т.зв. "тохарська А і Б") відкочувала на захід і завоювала країну Дася, землі на північ від ріки Вей (Оксус, Амудар?я) та біля Тяньшаню, де й зустрілася з усунями (асіанами), що займали територію між Лоулань (Лобнор) та Алтаєм та були данниками хуннів. Надалі юе-чжі - тохари в 140 р. до н.е. витіснили з Бактрії в Согдіану саків, столицею став Цзяньшічен (Цзяньші < Канда, тобто Мараканда, Самарканд, за Хенеда Тору), а володар титулувався "ябгу".
   Саки (саки-тіграхауди, кангюй), що протистояли сакоусуням, змушені були перейти на південь в Герат і зайняти південно-східний Іран, названий з того часу (120-ті рр. до н.е.) Сакастаном (Сеїстаном). Зрешою останні встановили контроль над парфянським царством і вели запеклі війни з тохарами (кушанами). Певна частина усунів (асіїв) виступала в цій війні як союзники парфян, інша -- як союзники тохар. Зрештою, саме усуні іранізували тохар (кушан). Друга частина тохар об?єдналися з тібетцями цян у Наньшані, де стала називатися "малі юе-чжі". Місто їх Куча стало з ІV ст. н.е. крупним центром буддійського світу. Назва "тохари" збереглася в тібетців в якості назв поколінь (Thd-dkar ~ Phod-dkar ~ Tho-gar), а тохаромовні елементи серед тібето-памірського регіону наявні ще в ІХ ст. н.е., а військові підрозділи тохар в районі озера Лоб-Нор згадуються в Х ст.
   Глава держави усунів титулувався "гуньмо", столицею було місто Чігу (Місто Червоної Долини) на південному березі острова Іссик-Куль. З 125 р. до н.е. усуні були союзниками Китаю у боротьбі з хуннами. В 42 р. до н.е. хунни розгромили усунів і ті під натиском жужан відступили із Семиріччя до Тянь-Шаню, де згадуються писемними джерелами до 59 р.н.е. В ІV ст. Аміан Марцеллін (16, 9,4) згадує ворогів Сасанідів "евсенів" чи "еусенів". Востаннє усуні згадуються у звіті посланника Дун Діна, який відвідав їхню столицю "Місто Червоної долини" в 435 р. В той час усуні зазнали жорстокої експансії аварів (абхірів, апар-апурум), яких ототожнюють з жуаньжуанями ("повзаючими комахами") китайських хронік, керміхіонами (іран. "керм" - "черв, тутовий шовкопряд" і "хіон" - варіант етноніма гунни) середньоазійських джерел.
   Згідно з китайськими літописами, в період панування юе-чжів-тохар в Бактрії-Дахя найбільше звеличилося їхнє князівство Гайшуан (kjweisiang < kus?na) -- "кушани" (*kiwei-sia?). Побіжно можна згадати, що даний етнонім Б. Грозни, автор дешифрування анатолійської клинописної писемності, вважав одним із етнічних визначників прахамітської традиції Західної та Центральної Азії, а саме: нубійські "кушити", вони ж у єгипетських джерелах -- "куш", у ассірійських -- "кусу", у вавилонських -- "каші"; каспійсько-загроські "кассіти", які у ассіро-вавилонських джерелах виступають як "кашшу", у грецьких -- "коссеї" або "кіссії", у джерелах з Нузу -- "кушшухаї"; південнокаспійські "каспії" або "каспіани"; кавказькі "касси" -- добувачі олова-"кассітероса"; північно-кавказькі "касоги" (чер-касег > черкес, де kaseg -- "орел"), від етноніму яких деякі дослідники виводять поняття "козак" (арабські джерела свідчать, що в середовищі черкесів існував особливий військовий стан "кашаки", "кешаки", "к-ш-к"); хеттська держава-місто Кушшар (Куссар); напівкочові "каскіти", які по-хеттськи називалися "гашгаш", по-ассірійськи -- "каская"; місто тохар Куча; хіндустанські "кушії", від яких отримали назву гірський хребет Гіндукуш, Кашмір (по-грецьки Каспейрія, а його жителі -- "касперійці"). Останній, власне, входив до держави вищезгаданих кушан.
   Через сторіччя правитель Гайшуану Кіо-цзюкю (в першій частині імені явно вчувається авестійське сакральне "каві/кай" -- титул правителя; вважається, що під цим іменем згаданий Кудзула Кадфіз монетних легенд: kuj?la kadphises; кит. транскрип. "цюцзюці" < *k'iedz'ieu k'iak) захопив всі інші князівства. Кіо-цзюкю прожив більше 80 років, а потім його син Яньгаочжень (Віма Кадфіз) підкорив Індію аж до Кашміру включно. Надалі цар Канішка підкорив Пенджаб, Сінд і Уттар-Прадеш (до Бенареса), Афганістан, область Таріму в Східному Туркестані. Столицею став Пурушапур (Пешавар). Китайці й надалі називали нове царство старим терміном "Великі Юе-чжі", але довколишні народи --"Гуйшуан", тобто Кушанське царство, якому в світовій історії довелося відіграти провідну роль в становленні буддизму.
   В тюрксько-булгарському епосі "Джагфар Таріхи" зауважується, що родоначальник кушан Кан Кашан є сином сако-масагетської принцеси і хана Канджала з роду Албуга Сігеркана. Власне кушани, які контролювали торгівельний шлях від Північної Індії до Волги і котрі змішалися з північнокавказьким племенем котрагів-савроматів, розглядаються предками булгар, котрі героїчно витримували натиск римських легіонів, що рвалися на схід. Сестра останнього хана Артана (пор. з царством Артанія на сході Слов'янщини!) Бояр-Киз від шлюбу з гунським вельможею Агарджу з гунського царського роду Дуло започаткувала булгарський царський рід Дуло, а інший брат Шада Банат відокремився від них. В часі ж дана подія збігається з повідомленням в римських джерелах про відокремлення племені алан від решти сарматів.
   Пізніше в цьому ж регіоні, заселеному історичними кушанами, з 420 р. "білими" називалися гунни-хіоніти (грец. "ефталіти", від кит. Едаілідо, скорочене Е-да, імені родоначальника Ефталана Кушнаваза - Кушнавара, який розгромив сасанідського царя Пероза; китайці паралельно застосовували ще етнонім хуа, хуадунь, а греки - етноніми нафтал, абдел, ефталь, епталь, абдаль), вони ж кідаріти (кадарити; від міста Кердер на нижній Сирдар'ї), що захопили в 5 - 6 ст. Приаралля, Тохаристан та Східний Афганістан. Ефталіти арабами називалися "хайталі", а їхня область -- "Хутталь", "Хутталан". В 490 р. вождем ефталітів став Торомана, який заволодів областю Гандхара, а в 500 р. завоював Джамна-Гангську долину, долину ріки Інд (теперішні Гуджарат і Катхіавар) аж до Глівнора. Син Торомани Міхіракула (515 - 528 рр.) столицею обрав місто Шакалу (тепер Сіалкот) на півночі Пенджабу. Індійська династія Гуптів зберегла за собою тільки Магадху і правила як данники ефталітів, але в 528 р. завдали їм поразки. Ефталіти зуміли зберегти за собою лише північно-західну Індію, а після смерті Міхіракули в 540 р. ефталітська держава перестала існувати.
   Л. Гумільов ототожнює ефталітів з дінлінами китайських писемних джерел ("Вейлюе", "Вейшу", "Цзіньшу", "Бейші"; ІІІ-ІV ст.), котрі спочатку переселилися на Памір та Гіндукуш.
   Столицею ефталітів було місто Шакала (тепер - Сіалкот), ставка царя називалася Бадіянь (Баміан в Афганістані). Китайські джерела називають їх окремою гілкою юе-чжів (тобто іранізованими тохарами). Пехлевійські тексти ототожнюють хіонітів зі згаданим у "Авесті" туранським (в районі Мерву) племенем хьяона, вождем яких був Ареджатасп ("Яшт", 17: 50-51), ворог прихильного до Заратустри царя Каві-Віштаспи. Передання про їх протистояння відоме з епосу "Переказ про Зарерідів" ("Абйаткар Зареран"). При тому, що на зміну Кушанському царству прийшла держава хіонітів (ефталітів), вона й далі визначалися персами та вірменами як Кушанське царство, оскільки саме від кушан вони прийняли буддизм. Вважається, що панівна верхівка була іранська (ефталіти), а сама етнічна маса різноманітна (кушани, хіоніти, гунни, чоль), приймаючи до себе всіх незадоволених сасанідським режимом у Ірані, зокрема маздакітів на чолі з принцеп Кавадом, молодшим сином Пероза. Загинула ефталітська держава під ударами тюрків в 567 р.
   У сірійській хроніці Ієшу Стіліта (поч. VI ст.) розповідається навіть про те, що білі гуни вторглися у Західну Азію і вся Сірія перебувала під їх владою. Інші джерела конкретизують цю групу "білих гунів" як суварів, котрі здійснювали походи у Вірменію та Малу Азію, доходячи до Каппадокії, наймаючись на службу до візантійців. В 568 р. сувірів розгромили авари, після чого вони переселилися в Албанію (Азербайджан), де ворогували з персами.
   Частина хіонітів -- вархоніти (вар-хіоніти) -- мігрувала на Захід, успадкувавши в 568 р. від гуннів Паннонію (Гунгарію). В Європі вархоніти вже становили союз племен, серед котрих -- носії ­тюркських (сабіри), іранських (аланські "хорвати"-"захисники" та хіоніти-мешканці "болотяних городищ" Сирдар'ї та Приаралля), угорських (вари/уари, огори сучасного Башкиртостану та кутургури Причорномор'я) та північнокавказьких (предки дагестанських аварців) мов. Змусила ці племена об' єднатися загроза з боку наймогутнішої Євразійської степової імперії -- тюркютів, яких віце-каган (ябгу) Істемі в 558 р. здійснив успішну каральну експедицію. Саме "дарунком долі" для них була поява з півдня суперників тюркютів -- авар (абар, ауар, обрів, апар-апурум) , яких ототожнюють з жуаньжуанями ("повзаючими комахами") китайських хронік, керміхіонами (іран. "керм" -- "черв, тутовий шовкопряд" і "хіон" -- варіант етноніму гунни) середньоазійських джерел.
   Сам Аварський каганат в силу його різноетнічності візантійці стали називати "псевдоаварами", адже про власне як плем'я ефталітів -- рівнинних скотарів абхірів (авар), як жителів Центральної Азії та Абірвану (між Кандагаром та Гератом), Гуджарату та дельти Інду і Конкону, вони знали досить добре. Індуси переклали етнонім "абхір" терміном "гопа" -- "пастух", а у "Манавад хірмашастрі" говориться, що абхір -- це той, хто народився від шлюбу брахмана з дочкою угри (нащадка шлюбу кшатрія і шудріянки). Абхіри, тобто справжні авари (обри), займалися розведенням антилоп зебу, а їх божеством був косатий бог Крішна, якого немовлям, начебто, всиновив абхір Нанда з дружиною Яшодою. До V ст. абхіри були володарями власної держави республіканського типу, а ще в ІІІ ст. до н.е. завдали нищивної поразки індійській імперії Ашоки Маур'я. Сучасними нащадками абхірів є племена Індії врішні, андхаки та ахіри чи ахірвати, мова яких належить до західного діалекту мови хінді -- браджу.
   Розгромивши орієнтований на Візантію союз племен (савіри-"сіверяни", утургури, анти), "псевдоавари" в 559 р. здійснюють успішний похід на Візантію, а в 567 р. в союзі із германськими лангобардами (епонім теперішньої Ломбардії) вирізали германське плем'я гепідів, що мешкало в районі українських та румунських Карпат, спільників все тієї ж Візантії. Наступного року лангобарди завойовують Італію, а авари підкорюють всіх слов'ян і розкладають свої шатра в Паннонії, де запановують на 250 років. Наприклад, у "Хроніці Фредегара" (IV, 48; 58) під 623 роком згадуються вінди, які були befulci гунів (тобто авар). Дане визначення вважають пов'язаним із слов'янським "буйволи", хоча, як на нас, це "ті, які зазнають глуму" (італ. beffare -- "висміювати, глузувати, знущатися, зневажати") з боку авар (пор. з літописним переказом про страждання дулібських жінок, запряжених аварами у вози). За свідченнями сучасників, слов'яни становили піше військо, яке розпочинало битву перед аварською кіннотою. Також Константин Багрянородний, описуючи захоплення аварами Салони, конкретизує загарбників: "авари, які називаються також слов'янами". Це вторгнення авар спричинилося до того, що розділилися на частини племена липецької археологічної культури, охоплюючої Україну, Чехію, Словаччину та Добруджу. Носіями цієї культури вважаються костобоки (за Амміаном Марцеліном та Павсанієм) / койстобоки (за Птолемеєм), названі також ще "загорянами" (Transmontani), назву яких можна етимологізувати як "древляни" (санскр. kastha "дерево, палиця" + bhagas "володіючий"). Вони ж і розділилися на "деревлян" українсько-білоруського Полісся, "чехів" (адиг. "чьыгы" -- "дерево"), "ляхів/лехів" (пор.: абхаз. legazho "старець" < *leg "чоловік"+azho "старий"; хінальск. leged "чоловік", абазин. leg "раб, холоп", туш. lag "раб", чечен. laj "раб", авар., дарг. lag "раб", кабард. l'e "чоловік, муж", звідки осетин. laeg "муж, чоловік, воїн") та "галичан" (де іберо-кавказ. *xw-/*xu- "дерево" + -lV?- "чоловік").
   Останні -- це анти, які певний час утворювали етнічний симбіоз із лазами (дчанами, колхами), котрі в 580-х рр. переселилися з Північного Кавказу, будучи гнані тюркютами Бурі-хана за те, що визнавали верховенство Візантії. Як свідчать джерела, тюркюти в 584 р. вирізали 300 тисяч полонених лазів, тіла котрих лежали вздовж дороги довжиною 160 км, тобто чотирьох днів шляху. В Х ст. Лазіка об'єдналася з грузинським царством, але західна її частина -- Пафлагонія -- залишилася у межах Візантії. На початку ХІІІ ст. в Лазіці за підтримки Грузії утворилася греко-лазька держава -- Трапезундська імперія -- під владою наступників цариці Тамари Алексія та Давида Комнинів. Ця держава проіснувала до 1461 р. В склад Лазіки -- царства Егрісі, васала Царгороду, простягалося від ріки Ешиль-Ірмак до Ріонської низини, -- входила й Абхазія (обези), переосмисленим спогадом про яких і розпочинається Галицько-Волинський літопис (пор. також: Лази на півн.-зах. від Кракова, міський парк Лазенки у Варшаві, місто Шпані-Лаз на Крупинській височині у Словаччині тощо; спроби пов'язати ці топоніми з коренем laz-/lach-/lech- на означення "поля", "цілини", "лісової просіки" є лише народноетимологічними витлумаченнями. Також в часі перебування лазів на Прикарпатті їхня мова, на відміну від інших кавказьких мов, стала належати до балканського мовного союзу, який утворюють албанська, румунська, новогрецька, балканська і його периферією є сучасні східно-карпатські говірки української мови). Але забуття історичної реальності призвела до того, що літописець так і не навів обіцяної легенди про Галичину могилу, сидіння на якій вже знаменує володарювання, мотив чого цікавим чином перегукується з кавказькими традиціями.
   Також етнологи встановили, що на основі ефталітів та сакських племен катхі і такшаків на території Індостану сформувалися раджпути, які зберглися як багатомільйонний етнос, перерісши у націю, в той час як "деномадизація" авар у Європі призвела до повного зникнення аварського етносу (див. давньо-руську літописну приказку "погибоша аки обре") серед місцевих романських, слов'янських, гепідських та інших германських племен. Зокрема виникають дві чітко диференційовані групи -- нащадки від шлюбу чоловіків-ромеїв з аварськими (та іншими) жінками (про них розповідають "Чудеса святого Димитрія") та від шлюбу чоловіків-авар зі слов'янськими жінками (за Фредегаром), названі в іноземних джерелах як "еделінги", "аріманни" чи "лібертинами", а місцева назва -- "косези" (від авар. quazaq -- "вільний, розбійник, кочовик"). Останні, на відміну від звичайних слов'ян, мешкали у своєрідних "градах" (оточених засіками поселеннях; найбільшим було Вали біля Микульчиць у Моравії) та утворювали кінноту, характерною особливістю якої було носіння шпор із гачками (авари ніколи не носили шпор). Зрештою, Паннонія стала легкою здобиччю для нових хвиль мігрантів -- спочатку інших слов'янських племен, а потім угорської орди.
   Вважають, що столицею на часі могутності білих гуннів (ефталітів) був Балх (давня Бактра) на південь від ріки Балх (Джейхун, Амудар?я), який в Китаї називали По-хо (По-ло, Боло), а у Візантії -- Валаам. Місто впало під ударами персів в 468 р., після чого кідаріти на чолі з сином Кідара Кунхасом відійшли в Індію. У Ал-Белазурі Балх називається "містом тохарів", а у Ал-Якубі та Ат-Табарі вся Бактрія визначається як "країна тохар". В таджицькому епосі "Гургулі" царем Балху є Овез (Аваз), син царя країни Чамбулі і її захисник. Саме тут як у часи ефталітів, так і наступних тюркютів було сотні буддійських монастирів - "віхара" (від слова "віхар" походить топонім Бухара). Проте більшість науковців схиляється до дещо іншої локалізації, а саме: городище Ер-курган на 10 км на пн.-зах. від міста Карш (Узбекистан). Власне в китайській хроніці "Бейші" ("Історія північних дворів", 386-618 рр.) вся Каршінська оаза називається "Нашеболо" (< Несеф < Нахшеб), а в ній -- Боло, резиденція великих юе-чжів, де править Цідоло (Кі-то-ло, тобто Кідар).
   Також з 982 р. офіційно держава войовничих тібетомовних тангутів (самоназва - мі, мінья; китайська - дан сян; тангутами монголи іменували всіх тібетців), що відома в історіографії як Сі Ся (займала території сучасних Ганьсу і захід Шансі; розгромлена монголами в 1227 р.) та розкопками в Хара Хото, називалася "Велика держава Білого і Високого".
   Щодо поняття "біле", то воно асоціюється з поняттям "велике". Також у слов'янських мовах "біла" означає "велика або давня". У одній із версій французького епосу "Bueve de Hantone" (кін. ХІІ ст.) Русь називається "великою" (Roussie la grant), а у родових системах народів Північного Кавказу та придонських степів соціальне значення "благородний, незалежний, свобідний" придане атрибутові "білий" ("ак"). Це дало підстави В. Чапленкові виводити етнонім "русь" від осетинського "урс" - "білий", що "... на його думку було ознакою вищості" , бо білий колір, зрештою, асоціюється з виробничою силою, втіленою у молоці, яйці та й спермі. А іранські (ширше - аланські та північно-кавказькі) воїни-скіфи та скандинавські варяги виступають як носії цієї сили, останні "вінчаються" на престол "матері міст Руських", а перших ще й приводить на терени майбутньої Русі шлях сонця - Арьян-Ведж, Арьяварта ("шлях аріїв"; пор.: гот. wigs, дв.-ісл. vegr , дв.-англ. vez, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. Weg "дорога, шлях"), "шляхом Вінчання", "тропою Трояню" (нім. Trauung "вінчання"), на якій можна отримати нагороду за здійснені звитяги у вигляді володіння земельними наділами - аллодами (all- "чистий, весь", -od "власність") . "... Чиста власність, mere preprium - за поясненням латинських словників. Наділи роздавали згідно із заслугами. Вождеві дружини, кунігу, діставалась найбільша частка і, крім того, йому діставалися ще інші землі... Власне з розділом землі між дружинниками закінчувалися їх відносини стосовно вождя: дружинники ставали свобідними власниками (= на Заході це "барони", від латин. baro, baronis "воїн", на Русі - "вої(-ни)", від пн.-кавказ. "вайнах", на відміну від спадкових власників - "бояр", болг. "боляр", сербохорв. "бо?ар", від. кельт. bo-aire "власник стад худоби" через посередництво ілліро-албан. bujar "благородний, щедрий", bujari "благородство, щедрість"; -- О.Г.). Але їм слід було відбивати натиски нових дружин, котрі шукали для себе аллодів чи приходили знову через загальний рух народів. Цей зв'язок спільної небезпеки і загальних вигод поєднував дружинників із вождем. Але у вождя були ще свої приватні цілі, для котрих він повинен був створити собі особливу дружину, і цим новим дружинникам (на Русі, це - кмети,пор. з чеськ. kmet "поручник" < латин. comitatus "зі спільними обов'язками" -- О.Г.) роздавав він свої землі: є феод (власне володіння, дане в оплату, від слова fee - мзда, оплата, що збереглося в англійській мові) власністю, яка дана у винагороду... Той, хто отримав такий феод, змушений був нести певні повинності... Колишні члени дружини ... прагнули створити собі невелику власну дружину; вони слідували прикладові куніга і дробили свої землі, аллоди на наділи, роздаючи їх <у володіння дружин з військовими повинностями> бездомним людям, які полишали суспільства, обширніші".
  
  

ЗОЛОТИЙ РІД АЛАН-ГОА

І БОЖЕСТВЕННИЙ ГЕСЕР-ХАН

   Зі старцем Макарієм (грец. "Блаженним") легенди про Біловоддя слід співставити божественного Цаган убугуна - "Білого Старця", "господаря землі" у алтайців. Паралелі йому наявні серед культових персонажів китайців (Шоу Сін), тібетців (Пехар), японців (Фукурокудзю, Дзюродзін): "... Основні функції Цаган убугуна - покровительство довголіттю і родючості ... Легенда про його зустріч з Буддою і наступним за цією зустріччю перетворенням Цаган убугуна в захисне божество ламаїзму була складена, буддійська фразеологія у культові тексти введена, але ім'я за ним збереглося попереднє, ікона з його зображенням отримала доступ у храм ... і ... він став одним з дієвих осіб цаму - ламаїстської містерії торжества над ворогами віри. Добряк, комічний лисий старець у білій одежі, доторком свого посоха до людини знімаючий йдучі на неї нещастя, -- такий він у цамі, таким він був і у народних віруваннях, звідки його запозичив ламаїзм" .
   Ім'я Макарій (грец. makaria "блаженство, щастя") у оповіді про цього білого старця слід пов'язувати з іншою східною традицією, а саме з міфологічним образом фантастичної морської тварини Макара, відомої в індійській традиції та у народів, що зазнали впливу індійської цивілізації (тохар АB matar, монг. matar, манчж. madari, санталі mangar). Химерність цього персонажу повинна була для тих, хто зіткнувся з ним, співвіднестися з відомою християнському світові єгипетською традицією (Сфінкс). Крім того, досі походження образу Макара залишається нечітким, хоча вважається, що тут вплинули елліністичні зображення Посейдона і морського чудиська - тритона (у греків Макар - син Гелія і Роди; син Еола; супутник Одіссея; лапіф на весіллі Піріфоя; острови Блаженних - ai toon makaroon neesoi). Але про субстратність Макара говорить те, що його щелепи та язик із закрученим придатком виявляють велике сходження з корневищем та квіткою лотоса. В індійській традиції лотос ("падма") як символ жіночої життєвої сили (геніталій), родючості (пор. з ветхозавітним принципом "ліліт", який у церковно-слов'янських перекладах подавався як "унокентавр") тісно пов'язаний з водою, океан називається його житлом ("Махабхарата", ІІІ,105, 23). "Макара, -- пише Р. Генон, -- є крокодил (шішумра або шішумарі) з розкритою пащею, котрий лежить "проти течії", уособлюючої єдиний шлях, яким неминуче повинна пройти кожна людська істота. Він, таким чином, виступає як "охоронець воріт", котрі слід пройти, щоб звільнитися від обмежуючих умовностей... Цей крокодил є Аммід давніх єгиптян, чудовисько, котре очікує результатів психостазису, або "зважування душ", щоб пожерти тих, хто не витримає цього випробування. Це також той самий крокодил, котрий, з розкритою пащею, підстерігає "безумця" двадцять першого листа Таро... З іншого боку той самий Макара є в індуїстському Зодіакові знаком Козерога, тобто "воріт Богів" ... -- Замість лику крокодила -- "пожирача" Макара отримує вигляд дельфіна -- "спасителя"...; отже, він має два протилежних аспекти, якщо хочете, "сприятливий" і "злодійний", котрі також відповідають двоякості Мітри і Варуни...".
   У джайнізмі макара - це символ одного з родів першого з чотирьох основних племен божеств, що мешкають у Кхарабхазі. Плем'я це іменується Бхаванавасіни ("у палацах мешкаючі"), а рід - Ватакумара ("Вітряна молодь"). Їх правителі - "індри" - Веламбха і Прабханджана. Колір тіла божеств цього роду - темний, одягнуті вони у багряні шати.
   У тібетській буддиській традиції санскритське "макара" перекладено як "чусін" - "морський лев", який зображався на хоругві богині - "керіми" заходу - Червоної Прамохи, котра ототожнюється з червоною левоголов'ячою богинею Ваджра-Шрінхала ("Тримаюча залізний ланцюг"). З головою макари зображалася тібето-буддійська йогиня Червона Мирна Богиня. Також у тібетській мові наявне слово mkhar "храм".
   Макара, що в цілому моделює і символізує життя і природу у всіх її станах, є їздовою твариною річкових богинь Наді-деватас. З цим ми співставляємо "свідчення", що пресвітер Іоанн, володар Біловоддя, царює і над амазонками. Щодо нашої версії про ототожнення царства пресвітера Іоанна з монофізитською Нубією "духовних синів єпископа Іоанна", то зауважимо, що й амазонок розташовували не тільки на Кавказі та Меотії, але й у Африці, яку тоді називали Лівією (див.: Есхіл, "Прикутий Прометей", 723 - 725, 416 - 419).
   В 586 р. до н.е. в Китай прибуло посольство північнотібетського царства, яке китайці називали Нюй-го - "Жіноча держава", бо в ньому "з коліна в коліно жінки царюють". За описами звичаїв цього етносу виходило, що в ньому наявні як тібетські, так і іранські (согдійські) особливості. Верховний бог цього народу називався Асюло, що може пояснюватися як індоіранське "Ахура" (індоєвропейськість цього народу призвело до того, що його ім.я було перенесене на наступних прибульців -- саме "нуучі" називають якути росіян).
   Порівняймо також цим наступну цитату: "... Царство жінок ... розташоване в Північній Індії, на санскритській мові називається "суварнаготра", тобто "золотий рід". Буддійська легенда про золотий рід міститься у сутрах "Запит Вімаларабха" і "Передбачення Гошрінга", котрі складені ... не пізніше другої половини VІІ ст. н.е. Судячи з того ... можна припустити побутування легенди задовго до цього періоду. Монгольський вчений - лама Ш. Дамдін пояснив походження так званого "золотого роду" монголів, пов'язавши його з цією легендою, котра, за його словами, зводиться до того, що "золотий рід" пішов від богині, засланої за гріхи у образі відьми (срін-мо) на Золоту гору".
   Ця монгольська генеалогічна легенда дуже схожа на засвідчену ранньосередньовічними європейцями (Йордан, посилаючись на Павла Орозія, автора "Historiarum paganos libri", який жив у 380-420 рр.) легенду про походження гуннів від висланих королем Філімером, сином Гандаріха Великого, із середовища готів, що мешкали в районі Меотидського болота (Азовського моря), жінок-чарівниць ("аліорумнів") (Iord. Getica, 122). Також в "Історії лангобардів" Павло Диякон (728-800) розповідається, як в нелокалізованому місці лангобарди зустрілися з амазонками, які, за словами автора, "існують досі в глибинах Германії". Після перемоги над найхоробрішою з них ті змушені були пропустити лангобардів (Pauli, Historia langobardanum, I, 15).
   Можна вважати, що даний мотив виникнення етносу від з'єднання двох фратрій -- чоловічої та жіночої -- має циркумпонтійський характер. Наприклад, за 24 дні до свята Трійці румуни святкують todorusele, dodorusale, коли, начебто, русалії зустрілися з міфологічними "братами" (народне витлумачення як Todor, Федір). Аналогічно у адигів шанується богиня Жиг-Гуаше в оточенні тхаухудів -- красивих дів-войовниць, яка від коваля Тлепша народила сонцесяйну дитину, яка навчила нартів орієнтуватися в походах за Чумацьким шляхом. В палеоєвразійській традиції побутував звичай виокремлення класу молодих неодружених воїнів (у тюрків він власне й називався "турк" -- "міць, сила", від туру/тору "звичай, закон" + кун/гун "дівчина, жінка"; виник тюркський етнос начебто від регулярного відселення з середовища іраномовних массагетів-туранців у приалтайські землі груп колоністів та змішання їх з прамонголами, пратунгусами та пратібетцями) для відселення у дальні регіони для освоєння земель. Зокрема, у вотивній традиції італіків (самніти, пісцени, гірпіняни) існував саме такий обряд "Священної весни" (Ver sacrum) з посвятою (velare) богам всіх дітей та домашніх тварин, котрі народяться протягом року з найближчої весни. Тварин приносили у жертву, а дівчата і юнаки, після досягнення повноліття, повинні були залишити країну. Така молодь зазвичай мусила завоювати собі нове місце для поселення. Сабіняни присвячували таку молодь саме Арею (Марсу), римляни -- богині Венері (яка вважалася матір'ю вождя переселенців з Трої в Італію Енея), греки -- Аполлонові Архегету (так, зокрема виникли дорійці) тощо.
   Дане твердження породило версію про подвійне походження європейських гуннів, а саме - від прийшлих в 160 р. н.е. "палеосибірської раси" (за Г.Ф. Дебецем) центральноазіатських північних хунну/сюнну (як зазначає Л. Гумільов, хунни після розгрому їх в 155 р. сяньбійським вождем Таншіхаєм пройшли майже без обозу по прямій, від Селенги до Дунаю, 2600 км за 1000 днів, тобто по 26 км щоденно протягом трьох років. Це пояснює і відсутність залишків палеосибірського типу в археологічних даних на всьому просторі шляху хунну в Європу) та місцевих автохтонів -- предків чувашів, які прийшли до Азовського моря з берегів Байкалу набагато раніше від хунну (надалі, начебто, даний етнос "проточувашів" залежно від відсотка хуннського домішку розділився на булгар та власне чувашів). Тут новоспечений етнос гуннів, вперше згаданий Діонісієм Періегетом в 160 р., вів до 375 р. вперту боротьбу з аланами (останні є са(в)р(о)матським племенем, про виникнення яких Геродот (IV, 110-117) повідомляє, що вони є нащадками обряду "священної весни" -- виселення "молодих скіфів" у район Меотиди, де вони вступили у шлюб з амазонками, котрі користуються фракійською мовою, та готами (Amm. XXXI, 3,1).
   Інші ж дослідники настоюють саме на індоєвропейському (а отже, можливо, й спорідненому готам, приналежних до ясторфсько-пшеворсько-зарубинецького археологічного комплексу) субстраті європейських гуннів, відносячи його до сайрімів "Авести" ("Яшт", ХІІІ, 43; ХХІ, 52; савроматів-сарматів античних джерел), або навіть слов'ян (І. Білик, Г. Василенко, І. Калинець). Аналогічно виникли "білі гунни" (ефталіти) від змішання споріднених хуннам етносів (юебань) та іраномовних саків-хіонітів (hyaona) -- мешканців долин Согду та Гіндукуша (Л. Гумільов, К. Єнокі), котрі переселилися сюди з північного Приаралля (т.зв. "болотні городища").
   За джерелами відомі "кавказькі гунни" (пор. з вірм. hun "брід" та етнонім "бродники" та євр. "авар" - "переходити, долати переправу"), котрі служили у перській армії в 60-х роках ІІІ ст., а вірменські джерела свідчать для 90-х років того ж століття про гуннських та аланських солдатів. Із сасанідських написів 293 р. з Пайкули відомо про тюркського хана на Кавказі, а в 363 р., за свідченнями Іовіана, захищалися кавказькі проходи "від варварів, котрі були невідомі римлянам та персам", а у складі армії парфянського царя Аршака ІІ (345--368) боролися з персами алани та гуни. Отже, найманством на Заході та Сході алано-гуннський конгломерат зумовлював безперечне проникнення певних міфологем у середовище імперських етносів та їх союзників.
   Також слід пам'ятати у зв'язку з версією походження монголів від "золотого роду", що власне хунни (сюнну) перші з народів Середньої Азії мали безпосередній контакт з буддизмом та шанували золоту статую Будди (нею опікувалося хуннське плем'я сюту) - "цзінь жень", "золотого чоловіка" - для поклоніння Небові та яку захопили китайці. Ханьський імператор У-ді (147 - 87 рр. до н.е.) поставив її у палаці Ганьцюань у якості великого божества, а самого сина князя хуннів - сюту зробив своїм близьким радником, наказав вигравіювати портрет жінки князя після її смерті на імператорській гробниці. Він надав титул "золотий рід" ("цзінь ші") нащадкам сютуського князя. Всі хуннські шаньюї (імператори) носили титул "ченлі гуту" - "син Неба", що схоже з буддиською концепцією про сина Неба (девапутра), обгрунтованою у буддійському творі "Суварнаправха сутра". Титул "син Неба" носили буддійські тохаро-кушанські царі та правителі Кучі. Поставши зовсім незалежно один від одного, у типологічно подібних умовах, концепція "сина Неба" (іманентного божества) -- "тянь цзи" -- полегшила поширення буддизму.
   Як відомо, рід Чінгіз-хана називався "золотим", а його родоначальниця Алан-Гоа згадується у Рашид-ад-Діна: "... отже, золотий рід повинен був існувати ще в більш ранню епоху. Є подібність між самим переданням про народження Будди і давньо-монгольською генеалогічною легендою, наявною у Рашид-ад-Діна. Якщо виходити з наявності давньої буддійської традиції в Центральній Азії, що перейшла і до монголів, можна допустити, що при сакралізації свого ханського роду монголи використали буддійську легенду". Як свідчить "Таємний переказ", на дванадцятому поколінні від засновників монголів Борте-чіно (Сірого вовка) і Гоа-Марал (Чарівна лань) та їх сина Бату-Чігана (Непереможного Білого) їхній прямий нащадок Добун-Мерган одружився на красуні з таємничого племені хорі-тумат Алан-гоа. Але плем?я не схвалило шлюбу і діти Добун-Мергана змушені були відокремитися (пор. з генеалогічною легендою готів про народження гуннів від шлюбу з вигнаних з племені готів жінок - "відьм" зі степовими "духами", та з Геродотовою легендою про утворення народу сарматів від шлюбу вигнаних скіфських юнаків зі степовими амазонками, яких скіфи називали, за словами Геродота, oiorpata "чоловіковбивці").
   Після смерті чоловіка Алан-гоа народила трьох синів, а батька їм описувала як світлорусого чоловіка, що приходив до неї димник юрти і випускаючий світло, від котрого вона завагітніла. Це, начебто, повинно було пояснити, чому рід справжніх монголів був високорослим, бородатим,світловолосим та блакитнооким. Л. Гумільов вважає монголів прямими нащадками східноіранських жителів оази Турфан в басейні Тариму, які мали власне князівство Чеші. Після розгрому від китайців вони перейшли на бік хуннів і за це були поселені в Забайкаллі.
   Сином Алан-гоа і предком Чінгізхана у дев?ятому коліні був Бодончар, дату народження якого монгольський історик Х. Перлее відносить до 970 р. Саме Бодончар освоїв полювання із соколом та підкорив собі якесь азіатське плем?я, яке стало основою вже народу монголів.
   Проте також нащадком Алан-гоа був вже вищезгаданий Буюрук-хан, він же цар несторіан-кераїтів Маркуз. Після смерті прадіда Чінгізхана Хабул-хана Маркуз очолив кочівників - кераїтів, монголів та уйгурів - для боротьби з тунгусомовними чжурчженями. Але його підступно полонили татари і чжурчжені розіп?яли на "дерев?яному ослі" (в 1150-х рр.). У Маркуза було два сини - Хурчахус (пом. 1171 р.) - цар власне кераїтів і безіменний "гурхан"-- цар союзу кераїтів та монголів. У монгольських джерелах останній згаданий як саме перший монгольський хан - Хутула-хаган. Син Хурчахуса Тогрул (Тооріл), який двічі через підступи родичів потрапляв у чужинецьке рабство, стратив своїх дядьків, за що гурхан скинув його. Старійшина монголів Есугей-баатур, батько Чінгізхана, проте, підтримав опального принца і відновив його на престолі. Гурхан змушений був зі своїми прихильниками відкочувати на південну окраїну Гобі до тібетомовних тангутів. Надалі Тогрул (Ванхан) і Темучін (Чінгізхан) стали бойовими побратимами, виступаючи на боці чжурчженів. Надалі несторіанин Тогрул (Ванхан) навіть усиновив Чінгізхана. Але в 1203 р. була спровокована різанина між монголами Чінгізхана та кераїтами, внаслідок чого Ванхан загинув, а остання несторіанська держава в Степу впала.
   Одна з назв Макара - Джаларупа , "Водяна форма". Макара вважається також одним із дев'яти скарбів бога Кубери, охоронця Півночі. Він володар колісниці Пушпаки, здатної літати у повітрі. Кубера постійно асоціюється із землею, горами, надрами. У нього великий опуклий живіт, дві руки, три ноги, вісім зубів, одне око. Друге він втратив через прокляття Уми за те, що підглядав за нею, коли вона залишилася на самоті з Шівою. Його епітет -- Вайшравана, тобто син мудреця Вішраваса (сина ріші Пуластьї), та дочки ріші Бхарадваджі Деваварніні.
   Ведичні легенди аріїв розповідають, що бог Кубера володів початково островом Ланкою та океаном Сагара Його зведеним братом був ракшас Равана (символічний образ тамілів), який підступно вигнав Куберу з Ланки. Кубера переселився в Гімалаї, заснував столицю Алаку, побудовану божественним будівничим Вішвакарманом, йому належить чарівний сад Чайтраратха, що перебуває біля підніжжя світової гори Меру, його слуга Манібхадра -- бог торгівлі, його дружина -- чарівна Ріддхі, принцип процвітання, його друг -- бог Шіва. Його свита -- це якші, кіннари та гухьяки, його народ -- "ітараджана" -- "інші люди" (або "пуньяджана" -- "чисті люди"), що напрошує на згадку "антиподів" -- за грецькою міфологією, жителів Південного материка. Згідно з тібетськими легендами, "інші люди" перебувають у стані анабіозу в недоступних гімалайських печерах, але наступить епоха, коли вони прокинуться і започаткують нову цивілізацію. Даний переказ ліг в основу фантастично-квазіекзотеричної теорії російського вченого Е. Мулдашева щодо походження сучасного людства від цієї "первинної" раси особливих людей.
   Слов'янським аналогом міфологічному індійському Кубері є Купало (якого пов'язують з іменем "Іван", слов'янським еквівалентом антропоніму Іоанн). Вони обидва - боги родючості і пов'язуються з магічною квіткою (Кубера - через свою їздову водяну тварину Макара - з лотосом, а Купало - через "мочарі" - з цвітом папороті), а також обидва співвіднесені із захованим скарбом.
   Паралеллю Кубері-Купало видається можливим оголосити давньо-грецького міфічного героя Кефала ("Голова"), який зазнає певної втрати через мотив підглядання: необачно вбиває свою кохану дружину, яка назирці стежила за ним на полюванні. Вигнаний за ненавмисне вбивство, Кефал знайшов пристановище у фіванського царя Амфітріона, якому позичив свого чарівного пса (пор. із супутником Кубери Макара), щоб упіймати лиса, котрий завдавав великої шкоди околицям. Горці Західної Грузії знають бога родючості Тулепіа - Меліа ("меліа" - "лис"), який, вірогідно, тотожний і хаттському Телепінусу (він же пн.-кавказ. Тлепш, адиг. Лъэпщъ -- "бог-коваль"; тобто мова йде про хетто-еллінське протистояння), але на нього наклався і один з грецьких варіантів осмислення Телепінуса не як Телефа, а як Кефала (через діалектне чергування звуків *k-//t- i *-lph-//- phl-). На підтвердження нашої версії виступає міф, за яким Кефал жив на Сході з богинею ранкової зорі Еос (аналог індійської Урваші) і став батьком Тітона, родоначальника царських династій Сірії, Кілікії та Кіпру.
   Індійський персонаж Кубера під прізвиськом "Вайшравана" - "син Вішраваса" переходить у буддиський культ степовиків Євразії - ваджраяну (варіант махаяни) та сприяє ворогам західно-тібетського божества Пехара.
   Останній був покровителем ворогів тібето-монголо-тюркського епічного героя Гесера, який здобуває перемогу. Гесер (тібет. Ке-сар), зокрема, відбирає трон і скарби (які, за пізнішою редакцією, доручив Пехару стерегти проповідник буддизму Падмасамбхава у монастирі Самьє), здобуває красуню Другмо (Рогмо-Гоа, Урмай-Хогон, Мандарава), ворогує зі своїм дядьком по матері Тхотунгом (пор. з Тітоном - родоначальником східних царів у грецькій міфології), визволяє дружину з полону, а земну матір виводить із пекла. Найбільш древньою локалізацією Гессера вважається Кром (від "Рум" - іранська назва грекомовних ромеїв - візантійців). Навіть Р. Шоу та А. Грюнвельд вважали, що ім'я Гесер - це азіатський варіант римського, візантійського та германського титулу "цезарь" ("кайзер"). Цю гіпотезу підтримав Р.А. Стейн : "... Яким же повинне бути походження Цезаря або візантійського Кай-сара, який став героєм тібетської епопеї! Воно не настільки ж менше, ніж той великий міграційний рух, котрий називається греко-буддійським мистецтвом". Начебто, уявлення про Цезаря принесли согдійці, які в VІ-VІІ стт. поселилися в Ордосі, мали стосунки з тюрками та вели торгівлю з Візантією, Іраном та Китаєм.
   Зображення Гесер-хана наносилися на танки, що відтворюють образ великого буддиського реформатора ХІV ст. і засновника школи гелугпа Цзонкаби (Цонкапи; 1357 - 1419), засновника монастиря Таші Лхунпо біля Шігадзе (за іншими даними, монастир заснував учень Цзонкаби перший далай-лама Панчен Гедундруп в 1447 р.). Одна з жіночих божественних істот зі злоби проклинає релігію Будди і дає обітницю переродитися в образі демониці та викорінити буддизм. Бодхідсатва Падмасабхава відчуває, що завдяки цій обітниці народяться три сини, царі хор-глін, -- вороги буддизму. Для порятунку на землю сходить божество Крунс-Глін у образі Гесера. Народження Гесера є "дивне", "неприродне" - із землі (тріщини, ями, з печери) або відроджується з могили після невдалих спроб родичів умертвити. Він вважається сином рабині Гонсон (Гон Мо) та короля країни Глін (Лінг; на мові бурушаскі -- Лама), провінція Кхам (Khams "окраїна" ~ осет. fars, іран. pars-, parsav < *perk- "ребро", "бік", "край", "окраїна", "украина" > Parsa, Parsava, Parthava "Персія") на сході Тібету (де мешкало тібетське "козацтво" -- "галоки"), дуже некрасивий, називається іменем "незаконнонароджений" (тібет. Tson-je, монгол. Журі-Жору, тюрк. Тагай Тжуру або Пагай Джуру, тувін. Багай Чуру, бурушаскі Pangchu), але завдяки магії долає труднощі. Як переможець у змаганні за трон стає королем під іменем Гесер (тюрк. Касар, на мові бурушаскі - Kiser, тувин. Кезер-Мергене, бурят. Абай Гесер хубун). В Китаї він перемагає жінку імператора Гуме-хана - демоницю, яка намагається знищити буддизм. Але завдяки підтримці п'ятьох дочок імператора - втілень Грол-ма (божественної Тари), він відновлює славу релігії. Але демониця повторно перенароджується у вигляді трьох синів-демонів короля хорів (хор-глін) Ті-на-тшо. Один з демонічних синів, Гур-Дкару, зумів осквернити магічну силу Гесера, після чого викрадає його дружину Бруг-мо. Зрештою Гесер очищується від скверни і за допомогою друзів знищує трьох демонів. Далі Гесер завойовує країни Кіо-лін (країна на півдні), Хі-тшо (землі монів), Та-жо (Ті-ше, Таг-зік, тобто Іран), Глін і Монголію, Сі-же (країна на півночі, іраномовні саки?), Кха-ше (Кашмір), Чуку (країна за Індією, де добуває яйце птаха p'eng), По-жо (По-пу, Непал, Ассам або Східний Тібет), Же-Лото (країна жінок на заході, звідки походить тібетський звичай дарувати шовковий шарф - хадак). Зрештою, Гесер добуває чарівний камінь - перлину з 9 очима та спускається в потойбіччя для врятування дружини.
   В бурятському епосі Абай Гесер втілюється на землі для вирішення суперечки між небесними істотами (тенгріями) за оволодіння після "відходу" тенгрія Асарангі блакитним серединним небом (Сегеен Себдег тенгрі): він стає на бік добрих 55 західних тенгріїв володаря Хормусти (= іран. Ахура-Мазда; варіанти: хан Хермос тенгрі, хан Тюрмас, Хурмас) проти злих 44 східних тенгріїв його сина Атай Улана. У вигляді вершника зі списом Гесер скидає Атай Улана (або його синів - герелів) на землю, де переможений розбивається на тисячі шматків, з яких утворюються багатоголові чудовиська -- мангадхаї (мангуси). Гесер сходить на землю і наводить там "генеральну чистку", рятуючи ще й викрадену душу дочки Синього Неба.
   Перші свідчення про Гесера європейцям повідомив мандрівник-вчений П.-С. Паллас. В 1772 р. під час подорожі Східним Сибіром він відвідав місто Маймачон (Алтан-Булак) на кордоні Монголії і побачив там храм Гесера, якого він назвав "Вакхом і Геркулесом східних татар". Повне ім'я Гесера він записав як Arban ssugi Essin gessur Bogdo chan - "Der zehn weltgegenden regierer oder Monarch Bogdo chan". Найвища вершина снігового хребта Амне-Мачін, східного відгалуження Куньлуня, як пише Е. Томас, у тібетського племені голек називається Гесер-пхо-бран, тобто "Палац Гесера". Вважається, що резиденція Гесера розташована десь між Джекундо й Канцзе. А. Девід-Лін описала легенди про Гесера у книзі "Надлюдське життя Гесера з Ліна", перед тим відвідавши місця, пов'язані з цим персонажем.
   Ім?я Гесера прийняв тібетський цар Госрай (Го-си-ло), який в 1030 - 1040-х роках у горах Амдо і на берегах озера Кукунор об?єднав племена в царство Тубот проти іншого тібетського царства -- племені мінягів (дансянів, тангутів; пізніше назване царством Західна Ся), які встановили жорстоку диктатуру над довколишніми тібетськими та тюркськими етносами.
   Можливо, як на нас, на міфологічний образ Гесера наклався образ історичного монгол-ойратського хана Гушрі, який на чолі багатотисячної армії найманців з Євразійського степу у 1640-х рр. завоював Далай-Ламі V абсолютну владу у Тібеті, а езотеричній школі "жовтих" ("гелукпа") - домінування у боротьбі з домом Цанга, які опиралися на "червону" школу ("кармапа") та князем провінції Кхам Бірі, якого підтримували представники "чорної віри" ("бон-по"). Саме цар Цангу Карма Тенкйонг (хан Цанпа, Цанбу) став відомий у Європі і до нього було відправлене посольство Е. Коцелли (Казелли) і Ж. Кабрала, що вперше повідомило європейцям про таємничу країну Шамбхалу (Ксембалу). Цікаво, що у Європі в той час палали війни: в Англії революція Олівера Кромвеля, у Німеччині - "Тридцятилітня війна", в Речі Посполитій - повстання козацької християнської міліції на чолі з генеральним капітаном (гетьманом) Богданом Хмельницьким. У Китаї ж впала імперія Мін і від неї успадкувала владу маньчжурська династія Цзінь. Якщо б йти за Л. Гумільовим, можна було б говорити про спалах пасіонарності вздовж поясу Євразії від Атлантики до Тихого океану.
   Ось які уявлення про Гесер-хана у сучасників-буддистів зафіксував у своїх нотатках М. Реріх : "... Зверніть увагу на поєднання Гуаньінь, Арья-Бало - Авалокітешвара. Гессер настоює на побудові храму Арья-Бало.
   Ім'я Гессера дійшло до Волги (Астрахань).
   Гессера об'єднюють з Ассуром.
   Храм Гессер-хана був вибудуваний на місці явлення Авалокітешвари. Ордосці ставлять перед будинком знамена п'ятибарвні - в кольори райдуги, очікуючи прихід великої істоти - "Тенгірас Очіртай".
   ... Біля Калацзе вказують багато місць, посвячених імені Гессер-хана: 1. Гаруда - Гессер-хана; 2. Сідло Гессера; 3. Бубен Бругуми - жони Гессера; 4. Прялка Бругуми; 5. Фортеця Гессер-хана - висока скеля, біла пляма є знаком дверей...
   Весною в Ладаці буває свято Гессера зі співами та стрільбою з лука. З назв пісень сплітається цілий вінок Гессера.
   Запам'ятаймо назви: "Гессер-переможець", "Гессер і скарб велетнів", "Мудрість Бругуми", "Батько і Матір всемогутні", "Повернення Гессера і Бругуми", "Голоси неба", "Закляті стріли", "Чотири перемоги Гессера", "Молитва Гессера на вершині Шрар", "Гессер - володар блискавки", "Переможна пісня Гесера", "Хвала Гессерові"...
   Ім'я Оріона часто пов'язується з оповідями про Гессер-хана. На Алтаї гору Білуху називають Уч-Сюре. Уч-Оріон. Сюре - житло богів, відповідаючи монгольській Сумер та індійській Сумеру. На гору Уч-Сюре сходять білим хідником. Небесна птаха на горі Уч-Сюре перемогла дракона. Цаган-убугун - білий старець - завжди близький до Великої Ведмедиці...".
   Вражає, що сліди міфів про Гес(с)ера слід шукати у перському епосі про героя Зарера (фарсі), Заріварайя (авест.), Заріадра (дв.-грец.), якому сприяла богиня Ардвісура Анахіта (покровителька води і родючості, персоніфікація планети Венера) у боротьбі з Арджаспом, вождем кочових туранських (середньоазіатських та євразійських степів) північно-іраномовних племен (конкретно згадується плем'я хьяна, що співставляється з гуннами-хіонітами). Зарер також здобуває красуню Одатіду, дочку царя Смарта (за Харесом Мітиленським, ІV ст. до н.е.; у Фірдоусі вона - румійська, тобто грецька, царівна Кітаюн). Чародій Відарафш підступно вбиває Зарера, а за батька мстить його син Бастварай.
   В даному випадку частина тібетців, сприйнявши перський варіант, протиставила цей переказ своєму більш давньому його аналогові міфу про Пехара, який сам іменується "білим хмаровим небом" і сином "Білого бога Неба" та матері "Лумо - обереги багатства". Пехара вважається покровителем тридцяти трьох небес, його шанували уйгури і хоори як самого "Білого Бога Неба". Пехара зображали у блакитній мантії, в супроводі вовків та собак, він -- провідник душ у потойбічне царство. Більш пізніше зображення Пехара з білим левом вказує на його зв'язок з культом білосніжних гір. Пізніше Пехара почали зображати верхи на якові, або білому коні. У свиту Пехара входять дружина, чиє ім'я вказує на зв'язок із зоряним небом, а також планетарне божество Раху. Подальший мотив долі Пехара в уявленні тібетців теж індоіранського походження: втікаючи від принца Муругценпо (корейськ. Мірик, кит. Міле, буддист. Майтрейя), якого підтримує бог багатств Вайшравана - Кубера, він перекидається на грифа або голуба і його вбиває один із супутників Вайшравани. Цей мотив співвідносимо з ведичним переказом про те, як стрілець Крішану, "швидкий думкою", вистрілив з лука у орла (сокола) , який ніс із неба для Індри стебло магічної соми. Але стріла потрапила тільки в одне махове перо, з якого виросло дерево парна (палаша) або шальяка. Дана міфологема, як на нас, відобразилася навіть у родовому гербі Рюриковичів - "Сокіл у піке" (більш відомий як "Тризуб"): одне з "крил" герба уквітчує рослина чи деревце. У іранській "Авесті" Крішану згадується як Кересан, вождь, пов'язаний із хаомою (сомою).
   Сюжетно найближчою паралеллю є авестійська історія стрільця Керсаспи (де "аспа"- "кінь"), сином Тріти ("Третього"). Він убиває демонічних Сервару, Гандарву, Снавідку, синів Патани, воїна Арезошману, вовка Капуд-Пехіно, гігантського птаха Камак. Керсаспу зачаровує діва - пері Хнантаїті (пор.: Гесера зачаровує його колишня дружина, яка стала дружиною демона Мези Бумджида, він же монгольський Тумен Джаргалан) і герой засинає вічним сном на східній окраїні Ірану. Але в день Страшного Суду повинен прокинутися і вбити демона Ажи-Дахаку, що вирветься з вериг. За "Бундахішною", сплячого Саму поранив отруєною стрілою туранець Ніхаг, тому Сам спить досі, "покритий снігами", над ним "стоїть небесний арн", його оберігають "99999 фраваші праведних". Ю. Евола так інтерпретує даний мотив: "... Поранений король, король, перебуваючий у летаргії, король, померлий і тільки видається живим, або живий, але лиш здається мертвим, і так далі -- ось близькі і взаємнозамінні теми, котрі ми постійно зустрічаємо в циклі Грааля, натхненному особливою живучістю і силою останніх високих устремлінь Заходу (і ширше - Євразії, -- О.Г.) відновити свою сакральну структуру у згоді із законами великої, духовно-чоловічої та традиційно імперської цивілізації".
   Вважається, що існував першопочатковий міфологічний образ індоіранської релігії "Сама керсаспа нарьямана" (букв.: "Сама, струнких коней маючий, мужній"). Але надалі образ розпався на два: "Фравардін-яшт" (найдавніша частина "Авести") згадує героя Керсаспу з родовим іменем Сама ("Яшт", 13.61, 136), а епітет "нарьямана" стає найбільш вживаним епітетом Керсаспи. У пізньоавестійській та пехлевійській традиціях Саму і Керсаспу вже розрізняють, хоча вони здійснюють одні і ті ж подвиги, пов?язують з одним і тим же героїчним циклом (див. "Шахнаме"): Сам - правитель (син Нарьямана, предок героя Рустама), а Керсасп - герой, що здійснює подвиги (пор.: у давньо-руських билинах великий князь Володимир Красне Сонечко і богатир Ілля Муромець; "муромець" як народноетимологічне витлумачення сакрального на Русі, іранського за походженням, епітету "нарьяман"). Далі вже в арабській традиції образ Керсаспа розпався на Гаршаспа - останнього царя династії Пішдадідів (Парадатів) і богатиря Гаршаспа.
   Проте у деяких версіях сам Керсаспа (ср.-перс. Керсасп, фарсі Гаршасп) виявляється у пеклі за те, що ударом палиці загасив вогонь під своїм казаном. Герой просить пробачити його, посилаючись на свої подвиги, і заступництвом Заратустри Гершаспові було прощено його гріх.
   З даним мотивом покарання героя співставляємо ногайський переказ про виникнення прадавнього порогу правого берега р. Молочної поблизу Мелітополя, відомого як "Кам'яна Могила", де знаходять релікти дошумерського письма: " ...у ногайців існувало повір'я, що камені ці нагромаджені богатирем Багуром, якому аллах на спокуту тяжкого гріха звелів виривати руками з близького гірського кряжа камені і складати їх на березі Молочної у такої висоти гору, з якої в усі боки було б видно степ. Виконуючи повеління аллаха, Багур ... для прискорення виконання робіт ... вдався до хитрощів, нещільно вкладаючи камені, і коли більш ніж на половину справи було зроблено, Багур, тягнучи велику брилу, необережно оступився і провалився в навмисне залишені ним між камінням щілини (тобто гроти, -- О.Г.), застряг там і помер з голоду. Таку кару він зазнав за бажання обдурити аллаха ... Місце стало називатися Таш-Даг, що означає Камінь-гора... Іменем богатиря Багура, Багурдагом (що означає Багурова гора) було названо ногайський аул, що розмістився довкола кургану, з якого Багур, за розповідями, за свого життя виглядав жертви для своїх богатирських подвигів"(І.К. Дзякович; Цит.за: ).
   На місці Багурдага виникло поселення з назвою Вознесенка (тобто наявний у назві мотив сходження, виходу, повернення героя). Жителі цього поселення досі використовують ногайську назву, що, можливо, закріпилася тому, що слово "багур" , поряд зі звичним "бугор", у мовленні жителів вносить у структуру їхньої мови свій семантичний потенціал, реалізуючись "... на своєму, тільки їй властивому внутрішньому просторі. А це, в свою чергу, може поглиблювати сприйняття ..., породжувати додаткові асоціативні ряди". Саме слово "багур" чи "багир" означає "печінка" (на ногайській, киргизькій, казахській, узбецькій мовах) і також використовується як народний географічний термін на означення схилу гори, боку. Це дає підставу ототожнити Багура і Керсаспу з порушниками сакральності вогню і грішниками, а саме - з Прометеєм, прикутим до скелі (чи у скелі) і у якого довбе печінку орел Громовержця. А також співставити з Прометеєм ведичного Крішану ("худий", "вимучений") ("Рігведа", ІV:27), який посягав на приналежне громовержцю Індрі.
   Без сумніву, з мотивом покарання за спорудження "неправильної вежі" з блоків каменю Багуром виявляє зближення біблійний Німврод, споруджувач з цегли Вавилонської вежі на славу людства (замість того , щоб будувати міста), який у другій своїй функції - ловця птаства сітями - зближається зі стрільцями по птахах Крішаном і Керсаспою. Мусульманський варіант переказу про Німврода наводить на думку про паралель і у мотиві закутості: за прокляттям Аллаха комар проник через ніс у мозок Німврода, від чого той терпить жахливі муки, отримуючи полегшу тільки у моменти, коли ударяють молотом об ковадло.
  
  

КОЩЕЙ ТРИПЕТОВИЧ:

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СЛІД

   Весь цей прометеївський мотив в'язня, вогню і птаха спонукає шукати паралелей у слов'янських міфологічних уявленнях. При цьому слід прийняти зауваження відомих дослідників В. Іванова та В. Топорова, що при реконструкції міфологічних реалій слід вважати суттєвим не тільки семантичні та граматичні, але й звукові зв'язки, котрі навіть вважали випадковими: "... Тому тут важливим виявляється встановлення зв'язків не тільки між похідними від одного кореня, але й між словами різних коренів з подібним звуковим складом. У зв'язку з такою групою слів можна вважати потенційно ймовірним використання всередині одного тексту набору близькозвучних основ, що належать до сакральної лексики".
   На наш погляд, такою паралеллю є казка про визволення закутого Кощея, який мучиться у казематі войовниці (Василиси), у казані, під яким горить вогонь, і з Кощеєм бореться герой після того, як сам напоїв і визволив на волю через доброту свого серця (тобто "по-дурному", що зближує його з Персефалем, який теж повівся "по-дурному"). Слід мотиву закутості Кощея наявний у епосі "Слово о полку Ігоревім", де поразка (полон) осмислюється як пересідання у "сідло кощеєве" .
   Тлумачення, за яким слово "кощей" походить з тюркського "кошчі" (gosh-chy) - "полонений", "раб", "слуга при коні", вірне у тому сенсі, що в період ранніх тюрко-слов'янських контактів на основі тюркської мови пояснене вже на той час незрозуміле слов'янське слово "кащей", "каштей", вірогідно, беруче свій витік від етноніму "кассити" або праіндійського теоніму "Кшітігарбха" ("лоно землі"). Остання -- це ім'я божества, яке зображалося тримаючим у лівій руці лотос із деревом бажань, а правою доторкається землі (він же - китайський бог пекла Діцзан-ван і японський Дзідзо). В античній традиції, що синтезувала в собі уявлення Середземномор'я та Близького Сходу, "дитина на лотосі" символізує північ (Антіох Афінський, ІІ ст.). Начебто дитина тут символізує Аполлона: "Ти, котрий сидиш на лотосі та освітлюєш весь світ, котрий створив на землі живі істоти ... так само як ти приймаєш у північних частинах (?? ??? ????? ??????) образ немовляти, сидячого на лотосі ... в південних частинах (?? ??? ????? ??????) - образ яструба, через котрого ти надсилаєш у повітря спеку (у праці суфія Сухраварді "Посвист Семурга" цю функцію виконує птиця Семург, -- О.Г.)... у західних областях (?? ??? ???? ??????) у тебе образ крокодила, хвоста змії, звідки ти надсилаєш дощ і сніг; у східних частинах (?? ??? ????????? ??????) - крилатого дракона і несеш повітряну царську корону, котрою ти перемагаєш у боротьбі під небом і на землі" (Цит.за:).
   А Хіраньягарбха -- це золотий яйцеподібний зародок (пор.: смерть Кощея-Кшітігарбхи знаходиться поза ним, у яйці, тому він умовно безсмертний), що, начебто, плавав у космічних водах і дав початок Всесвітові. Він же -- початкова форма Праджапаті ("Володар потомства"), який прагнув згвалтувати свою дочку Ушас (планету Венера) і яка, втікаючи, перетворилася на лань. У греків він відомий як "Той, хто ссе лань (домагається лані)" (Телеф), син Геракла і Авги, цар анатолійської Місії, якого тяжко поранив списом Ахіллес, а потім вилікував іржею зі свого списа (пор. з мотивом поранення і лікування Короля-Рибалки у циклі сказань про Грааль). Він же -- вищезгаданий хатто-хетський Телепінус, бог родючості, якого теж "лікують"(пробуджують від сну, через який гине світ) жалом (бджоли, тобто комахи; пор.: Ахіллес -- вождь племені мірмідонян-"мурах").
   Бог Шіва-Рудра, син Ушас, обурився інцестом Праджапаті та Ушас, але той пообіцяв віддати Рудрі владу над звіриним світом і, як на нас, це мало узаконитися у вигляді шлюбу Рудри з дочкою Праджапаті -- володаркою лісу і звірів Артхамадхі (аналог Артеміди). Аналогічно Телепінус за порятунок сонця з полону бога океану Аруни отримує за дружину дочку володаря водної стихії.
   Епітет Кощея "Трипетович" може бути пов'язаний зі старо-слов. "терпіти" (трьпФти), яким книжники Русі переклали грецьке ??????? (hypomeno) "залишатися (певний час на місці), витримувати, терпіти". У реаліях праслов'ян молодші отроки - ініціанти, які називаються у джерелах "кощеями" -- "рабами", дійсно терплять (пор. з тюрк. "сабур" -- "терпеливий, витривалий" > Сабуров): "... ініціанта завжди тримали в стані жартів і насмішок, підкреслюючи цим його окремішність від соціального світу і його ритуальну смерть і таким чином вчиняючи з ним протилежне загальноприйнятному у світі людей. До таких насмішок належить називання ініціантів - отроків кощеями" . Як правило, такі "кощеї" прислуговували дружинникам, доглядаючи їх коней.
   Грецька міфологія знає Гіппомена (Гіпомена), який здобув за допомогою хитрощів у випробуванні ініціального характеру за дружину войовницю - бігунку Аталанту, приналежну до кола міфів про вищезгадану Артеміду, богиню лісів та звірів. Аталанта запропонувала Гіпомену змагання з бігу: він повинен був без зброї бігти попереду, а вона зі списом за ним і у випадку, якщо наздоганяла його, то героя чекала смерть. Гіпомен перехитрив її за допомогою Афродіти, яка дала йому золоті яблука, котрі слід було кидати під час бігу (на наш погляд, міфонім Гіпомен - "Терплячий" через причетність його носія до бігу, а вірніше - після проходження ініціації, було переосмислене на Гіппомен, де "гіппос" - "кінь"; пор. з іменем Керсаспа, де "аспа" - "кінь"). Аталанта, підіймаючи яблука, відстала від героя і змушена була вийти за нього заміж. Тобто реально життя героя залежало від круглого золотого предмета, як у Кощея - від яйця (щоб добути його, Іванові - царевичу , явно причетному до Купальсько-Куберського циклу, слід було відбути невеличке "змагання"). Але Гіпомен забув віддячити Афродіті і та розпалила у нього таку сильну пристрасть, що він обняв свою наречену у храмі Кібели. Розгнівана богиня обернула їх на левів (пор.: сліди левів зустрічають руські богатирі у билині про боротьбу Івана Годиновича з Кощерищем).
   Батько Гіпомена Мегар, беотійський герой, син Зевса і німфи Геранії. Остання була врятована від потопу криком журавлів ("геран"), тобто Мегарове народження пов'язане з водним хаосом і Мегар ( = Макара?) може бути співставлений з Хіраньягарбхою ("золоте яйце")-Праджапаті, іменем якого називають праотців людства індуси.
   Можливо, згодом на давньо-європейській основі відбулося народно-етимологічне осмислення імені "Трипет" через наявність у ньому того ж компоненту, що й у теонімі "Праджапаті" (pet- // pati- "володар, пастух, батько"). Перший компонент імені -- "Три-" -- слід, як на нас, півставляти зі східно-романським (давньо-балканським) "дрегайка" - прекрасні дівчата, святі, прикрашені квітами, котрі на день святого Івана ("синзієне" - "святоіванці"), танцюючи, обходять поля, "забезпечуючи" цим самим урожай. Декілька дівчат зодягнені у чоловічий одяг, демонструючи схожий танок (у слов'ян цей обряд відомий у стосунку до святої Трійці як "русальний"; у румун, навпаки, на Трійцю чоловіки переодягаються у жіночий одяг і демонструють войовничість, т.зв. "келушари").
   "Трипет", отже, є означенням провідника сонму "дрегайок" - східнобалканських міфічних істот ("амазонок"), відповідальних за аграрний культ. Цього Трипета ми ототожнюємо саме з українським фольклорним Дунайчиком, який "танок водив" і від небезпеки бути ним поміченою і "взятою у танець" застерігає мати дочку (пор.: Агамемнон попереджає Клітемнестру про те, що їй не личить перебувати у "натовпі воїнів", Евріпід, "Іфігенія в Авліді", 35, cf. 1030, 1546; Іолай у "Гераклідах" говорить, що "не можна дівиць пускати у натовп і саджати бояться навіть біля вівтаря", 43 - 44). У слов'ян фольклор фіксує передання про красивого юнака Змія, який виглядає "красних дівчат" і якщо зачарує якусь, то та невиліковна навіки і від цього кохання народжується особлива людина, яку серби називають "Змій Вогняний Вовк".
   У греків бог Плутос, який у Арістофановому "Багатстві" оточений натовпом - охлосом колись чесних і бідних, у своїй іпостасі Аїда - Плутона викрадає Персефону під час її танців з подружками. Плутос як син Деметри і Ясіона є братом Персефони, що є свідченням того, що у архаїчні часи всі дівчата до заміжжя користувалися повною сексуальною свободою і жили разом з юнаками у "загальному домі". Міфологічними "двійниками" юнаків і дівчат "загального дому" були войовничі гандхарви і апсари, що віддаються любовним утіхам, співам, танцям у небесному "домі зібрання", як, наприклад, Сабха бога Індри. Греки називали таких дівчат "гетерами" - "ровесницями", "товаришками", а семіти - "кудесами" від іврит. "кедеша", аккад. "кадішту" - "виокремленими, освяченими". Намагання героїв індійського епосу "Махабхарата" Кауравів насильно привести у "дім зібрання" ("сабху") спільну супругу Пандавів Драупаді та насильно роздягти її, в той час як за "одвічним законом" заміжнім жінкам перебувати у сабхі заборонено, призводить до війни між Пандавами і Кауравами (див.: ). Павсаній у "Описі Еллади" зазначає, що саме "... Діоніса називають "Мельпоменом" (ведучим хороводи) в тому сенсі, в якому Аполлона називають "Музагетом" (Керівником муз)".
   На нашу думку, даний індоєвропейський релікт наявний і в балтів. Від Пасхи до дня св. Іоанна жінки та дівчата збираються групами і, взявшись за руки, танцюють, повторюючи: "Lado, lado ir mano lado". Начебто, як зазначав хроніст М. Стрийковський (1582 р.), це вони роблять в пам'ять про Ляду або Лядону, матір божественних близнюків Кастора і Поллукса (пор. з мотивом балтських близнюків Відевдутом та Кріве--Крівайтісом). Dzidzis Lado, мовляв, був богом язичників Прибалтики. У "Густинському літописі" (1670 р.) Ладо вважається богом померлих, весіль, радощів та успіху та ототожнюється з римськими богами Плутоном та Бахусом. Ладо в жертву приносили півня і святкували від 25 травня до 25 червня, а жінки язичників, взявшись за руки, співають: "Lado, lado, lado didis musu dieve!", тобто "великий наш бог Ладо!". Князів, що поверталися з перемогою, литовці зустрічають піснею "Lado, lado".
   Відповідно напрошуються паралелі литовському "ir mano lado" у східно- та західнослов'янському Ладо і Лада та південнослов'янському Герман (Джерман, Єремія), аналогу румунського Калояна та російських Костроми і Коструба.
   У піснях слов'ян Дунай -- образ вільного дівочого життя: дівчина гуляє біля Дунаю, прощається з ним, коли вона просватана і здійснює ритуальне вмивання. Дунай за одно з дівчиною, коли вона не хоче вступати у шлюб; перед шлюбом юнак здійснює обряд на Дунаю, "струже стрілки" і пускає їх Дунаєм, щоб плили "до дівки"; Дунай у образі золоторогого оленя допомагає на весіллі; переправа через Дунай-ріку -- символічний образ шлюбу; дівчину виловлюють з Дунаю (спасіння -- шлюб), вона губить у ньому перстень, хто дістане його, той стане її мужем; виловлювання вінка, кинутого у Дунай, -- смерть - весілля; юнак топиться у Дунаї -- обручення з річкою; у білоруській пісні внаслідок невдалого шлюбу молодець кидається в Дунай: "розженюся, дунайчиком обернуся"; зваблена дівчина шукає смерті у Дунаї; дитину (часто байстря) топлять у Дунаї тощо. В генетичній легенді слов'ян, зафіксованій "Повістю временних літ", Дунай виступає головною водоймою їхньої прабатьківщини: "...съли суть Словени по Дунаеви, кдъ есть ине Оугорьская земля и Болгарская".
   Таємниця персонажа не може бути з'ясована без аналізу гідроніму "Дунай" (дв.-верх.-нім. Tuonaha, Tuoneva, гот. D?nawi, кельт. D?nuvis, латин. Danubis, сірійськ. D?nabis, литов. DunЦyus , ст.-слов. ДОУNАВЪ, ДОУNАИ), етимологія якого досі вважаєься нез'ясованою (щоправда, Ю. Мосенкіс у своєму квазі-науковому словнику трипільської прамови співставляє з груз. dineba "течія", dnoba "танення", але, як слушно зауважує Св. Вербич, він не з'ясовує, як міг відбутися фонетично перехід картв. "і" в дв.-іран. "а"). Також позиція дослідників Ю. Драздова Я. Розвадовського та Д. Мачинського є половинчатою, вважаючи гідронім власне неслов'янським, а балто-германським (і навіть ширше -- північноєвропейським): слов. Дунай / сканд.Dun (Двіна / Duna) < і.-є. *dheu- "laufen, rinnen" (того ж походження гідронім Західна Двіна (*Duna > *Duina > *Dvina; Я. Розвадовський виводить першопочаткову формуорму *dhueina). Відповідно Дунай пов'язується із балтійським культом *Duina як сакральної ріки (аналог кельтської богині Дану, праматері Племен богині Дану, та давньо-індійської Дану, матері демонів-данавів та Врітри, вбитого громовержцем Індрою; до речі, вже у ведичних аріїв слово "дану" носило реліктовий характер, тобто найбільшого поширення воно здобуло на прабатьківщині аріїв -- в ареалі на північ від Чорного моря). Начебто, лексема "дунай" зустрічається у слов'янських та балтських мовах не тільки на означення конкретного гідроніму: литов. dunas "глей", dunajus, dunojus "велика вода", латв. dunuvas "запруджені води ріки", укр. дунай "розлив води", блр. "дунай" -- "тимчасова водойма, який утворився після дощу або розливу ріки". Але, як на нас, у такому некритичному співставленні не врахований факт семантичного перенесення "більшого" на "менше", що характерне у дитячому світосприйнятті, коли, наприклад, велика "калабаня" наділяється назвою "море" (тобто "така велика, ледь не море").
   На нашу думку, гідронім слід співставити, на основі гіпотези про циркумпонтійський до-індоєвропейський субстрат (виявлений, зокрема, у грецькій мові), з пра-півн.-кавк. *twanHV "самець" > "баран, овен", від якого походять: чечен. to "баран" ("самець > "бик" > "баран"), андійське dan "баран" , абхаз. ate "баран", баск. idi "бик", шумер. udu "бик", укр. "юдо" ("чудо-юдо") - "казковий носій блага - води як сперми неба", болгар.-серб. "юда" -- "войовниця -- покровителька отар" (можливо, через зіткнення субстратного терміну зі схожим за звучанням праіндоєвропейським: литов. jauda "приманка", дв.-інд. ud-yСdhati "хвилюється", болгар. "юдя" - "зваблювати", латин. iudeo "наказую", польск. judzic "рухомий", литов. judu "рухатися", дв.-інд. y?dhyate "боротися", укр. "під'юджувати"). Болгарська "юда" - істота жорстока (утворюється з утоплениць), а "віла (самовіла)" - добра, сприятлива. Але їхні функції тотожні. Остання індоєвропейська пов'язується зі слов'янським колом поняття "віл" (праслов. volъ, дв.-ісл. boli, англ. bull, нім. Bulle, грец. bolinthos) - "кастрований телець" > "носій блага" > "старий верховний бог" (у греків - Уран) на часі домінування у зодіаці сузір'я Тільця (в 4150 - 1710 рр. до н.е.), якого замінило сузір'я Овна (1710 р. до н.е. - 20 р. хр.е.). Юда може належати до оточення субстратного аналога сузір'я Тільця (Юди), який як "Чорний Телець (Кінь)" (Чорнобог) в праарійській міфологемі бореться з "Білим Тельцем (Конем)" (Білобогом). Або як у мітраїзмі бог Мітра вбиває демонічного Бика, з утроби якого народжуються блага природи (пор. із ведичними першожертвою Пурушею та вбивством Індрою бикоподібного Врітри, сина богині Дану та її парного чоловіка Мітри-Варуни, з черева якого виливаються земні води). Також в сенсі генетичного співставлення з хурритсько-кавказьким богом грози Тешубом грецького міфологічного персонажа Тезея, вбивці Мінотавра, виявляється мотив "бик -- дарування води" (Мітра -- вбивця бика, вмістилища всілякого добра, Мардук -- вбивця Тіамат, Індра -- вбивця бикоподібного Врітри, охоронця вод, тощо).
   Бог-жрець Мітра індоаріїв, перемагаючи бика, здійснив перше космічне жертвопринесення (аналогічно бикоподібного змія-дракона Врітру перемагає бог-кшатрій Індра, а у греків перемагає змя Піфона бог Аполлон, з яким в еліністичному світі і зливається культ Мітри). У "Ведах" Мітра виступає зовсім як інший персонаж, де саме слово mitra означає "друг" (чоловічий рід) та "союз", "дружба" (середній рід), аналогічно як авестійське mithra означає "договір" і обидва в індоіранську епоху означали гаранта того поняття, яке визначається латинським fides "злагода", а у грецькому пантеоні цю функцію виконує Аполлон.
   Думається, що міфологема вбивства космічного бика символізує перехід точки весняного рівнодення із сузір'я Тельця до Овна (1710 р. до н.е.). Тоді ж, як сказано у "Шахнаме" Фірдоусі, коли сонце підійшло до сузір'я Овна (тоді відзначається свято Новруз), вперше був вінчаний на царський престол перша людина Каюмарс ("Шахнаме", І,487-499), хоча сасанідська зороастрійська традиція згадує існування перед ним аж чотирьох династій.
   Містерійний Мітра цікавий ще одним аспектом, досі чомусь не підміченим дослідниками, а саме йому тотожний епічний Арджуна, син Індри. Свого часу Арджуна теж здійснює "подвиг Якова-Ізраїля" (бореться з богом Шівою у вигляді горця і отримує благословення -- божественну зброю). І Арджуною як ідеальним воїном, і Мітрою як покровителем легіонерів заволодіває "комплекс Йони" -- небажання здійснювати свою місію (битися з родичами на війні, вбити бика), але після філософських напучувань вони здійснюють належне їм. І як Мітра укладає договір із Геліосом і вони спільно кермують сонячною колісницею (аналогічно й у китайській міфології є два візничих на сонячній колісниці -- Фен І та Да Бін), так і Арджуна, у якого під час бою з кауравами колісничим був сам бог Крішна, для вінчання Юдхіштхіри на світове царство завойовує для нього всі чотири сторони світу (тісний зв'язок відчувається і між римськими богами Сатурном та Янусом, де першому присвячено місяць грудень, а другому -- січень, і Сатурн прибуває на золотому човні в Італію, де царює Янус, звідки дійсне значення двуликого Януса (тобто лики Януса і Сатурна), про якого римляни з гордістю говорили: "Адже подібного божества Греція не має !"; тому прихід мітраїзму в Рим не мав характеру якоїсь підміни, доктринальної відмінності, зовнішнього конфлікту, а це було нове пришестя, тобто нова подія суто трансцендентного рівня). Одночасно Арджуна вважається втіленням божественного мудреця (ріші) Нари, який виступає у парі з Нараяною (його втіленням вважається Крішна, а в загальному -- Нара-Нараяни -- це двоєдине втілення Вішну), який одночасно ідентичний Пуруші ("Шатапатха-брахмана", 12, 3.4), якого приносять у жертву і з його тіла створюють світ (аналогічно як у ірано-мітраїстичному колі блага світу народжуються з принесеного в жертву бика).
   Факт, за яким вбачали у певних випадках аналогію Мітри і Гефеста потребує прояснення. Відомо, що християнські апологети не дуже розбиралися в язичкицьких ідолослужіннях, але певній традиції тлумачення їх данину віддавали. Візьмімо розповідь про зруйнування в м. Багаріч (Багарач, "Кумирні") Григорієм Просвітителем ідола Аравазда-Бела-Зевса: так, якщо у грецькомовному тексті мова йде про "Гефеста, сина Зевса" (про ідола Гефеста згадує й літописець Мойсей Хоренський), то у вірменськомовному його аналогові вже говориться про "Міхра, сина Аравазда (Арамазда)". Візантійська хроніка Іоанна Малали знає теж Гефеста, сина Зевса, але давньо-руський літописець (під 1114 р.) зазначає, що "Феостом, сином Еремії" (Гефест, син Гермеса ?) називали єгиптяни слов'янського Сварога, батька Сонця-Дажьбога проливає світло саме першообраз балканського Гермеса, викрадача стада корів Аполлона (тобто аналог ведичного Врітри, і обидва мають стосунок до потойбічного світу) і покровителя пастухів (сам він син Зевса, який, як відомо, перекидався і биком), але він також, як і Гефест, є дарителем певних речей-інсигній. Аналогічним дарителем, за літописцем, є й слов'янський Сварог.
   Думається, що спогад про першожертву-бика зберегли балканські слов'яни у ритуальному персонажі "Герман" (Джерман), аналога румунського (фракійсько-ілліро-венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян - Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Власне індо-європейська назва "бика" (*gou-: слов. *govъ "бик, корова, говядина", лтськ. guovs "худоба", вірм. kov "корова", латин. bos, грец. bovs) є запозиченням зі сх.-пн.-кавказ.: дагест. "гъведе" -- "дощ" (~ абхаз.-адиг. bde "вода", груз. abdera, фріг. bedy). .
   Власне у цьому субстратному іберо-кавказькому ареалі осідлих аграріїв Циркумпонтійської зони виявляємо аналог теоніму старого верховного бога слов'ян, Сварога : пра-нах.-дагест. *sw?rHo "старий" (у праіндоарійському svarga - це не ім'я божества, а назва неба, можливо первинно - зодіакального кола).
   Поряд з до-індоєвропейським походженням гідроніму "Дунай" виявляємо аналогічне походження інших гідронімів: Тиса ( - абазин. "тІса"-- "свинець"), Псло (Псьол) ( - абазин. "псыла" -- "масний, жирний"), Сула ( - хатт. "шул" - "достаток"), Сож ( - хатт. "шаг(х)" - "поганий"), озеро ( - абхаз. "аза" - "вологий"; баск. "езе" - "волога"), Буг ( - адиг. "бгы" - "течія"), Іква ( - картв. "ква" - "яруга") тощо.
   Можливо, що цього ж походження гідронім "Дніпро" (у балканській традиції - "Ніпру", як "Дністер" - "Ністру"), де наявний субстратний компонент d- ( - баск., абхаз., рутул. d- "показник третьої особи однини" - англ. it), а сам гідронім може стосуватися до картв.-баск. napiri "межа, берег, край", що підтверджує, на нашу думку, засвідчене греками тубільне (праслов'янське) найменування ріки як "Бористен" ( - болгар. діал., сербо-хорв. "бразда" - "межа", "русло","канал", "зрошувальний канал" ~ нім. Frche, англ. farrow, кельт.-валл. rhych "борозна", італ. porca "земля між двома борознами" ~ тохар. proksa "зерно", слов. *proso "просо"), а "борисфеніти" - "порубіжні" племена (надалі = "гуни", від адиг. "гьунэ" -- "край, рубіж" = анти/ханти, від санскр. anti "край, межа", "периферія, околиця"). Можливо, що у праарійських кочових племен територія довкола Дніпра, порубіжна з осідлими субстратними до-індоєвропейцями (Трипілля А і В1) у своїй назві містила санскр. k?si "борозна", k?sti - "кордон", "народ, плем'я" (> Рось; пор. з санскр. sita "борозна"; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною). В уявленні тодішніх мешканців, як на наш погляд, власне Бористеном (Дніпром) був масив води, що включав річку Рось та Дніпро нижче від місця її впадіння, у той час як частина теперішнього Дніпра на північ, у лісостепу, сприймалася як "чужа", інша ріка, що впадає у Бористен (Дніпро). Найвірогідніше, як на нас, що вона теж називалася Дунай, адже досі у білоруській Могильовщині та українській Чернігівщині Дніпро у народі називають Дунаєм, а з експансією слов'ян з півночі на південь у часи сарматів та гуннів назва Дніпра (у джерелах того часу - Ебро, тобто констатується член гідроніму "-іпр-/-ібр-"; див.: "... Гідрооснову розглядуваної назви можна пов'язувати з фракійською глосою ?????? "der Bock" ... ?????? ?????? ????? "козел, коч", "Bespritzer", "fututor" від і.-є. *jebhro-s або *eibhro-s ... Досліджувані назви мають єдину вихідну форму й сягають і.-є. *eibhro-s "пръскач" (Bespritzek)"...") переосмислилась у контексті з Дунаєм - "Самцем" на основі індоєвропейської лексемії: *ibris, -us // *ipris, -us (пор.: і.-є. *iebhros // *eibhros "цап, запліднювач"). Відповідно, на думку С. Наливайка та О. Стрижака, давньо-арійська назва Дніпра -- "Данапутра" ("Син Дани", тобто бикоподібний демон-асур Врітра), аналогічно до славнозвісної Брахмапутри. Проте, можливо, це просування праслов'ян на південь відбулося значно раніше, десь на часі 2500 -- 2000 рр. до н.е., коли пониззя Дніпра звільнили залишки пратохар (відокремилися від праіндоєвропейців десь між серединою VII -- кінцем V тис. до н.е., після носіїв анатолійських мов), з якими слов'яни та балти мають найбільш очевидні спільні лексичні форми як "просо", "ректи", "око", "орати", "текти", "дочка", "нести", "йти", "зуб", "сто", "п'ять", "три", "слухати", "знати", "коло", "лосось", "мати", "брат", "місяць", "молоко", "під", "великий", "ти", "кал", "правий", "лівий", "писати", суфікси "-ище-", "-ин/-ина", закінчення інфінітиву "-ти", префікс "по-" тощо.
   Аналогічно гідронім Дністер пояснюється на субстратній основі: картв. str - "поспішати", "бути попереду" (пор.: тюрк. "баран" - "той, хто попереду"), тобто "швидка річка" (в нього впадають і ріки Бистриця - Солотвинська і Бистриця - Надвірнянська) тощо.
   Дунай в українських билинах виступає побратимом Добрині Нікітича у поїздці до литовського короля, щоб висватати його дочку Апраксу за князя Володимира (В.Ф. Міллер вважає, що тут мова йде про волинського князя Володимира Васильовича, у якого був воєвода на ім'я Дунай; М.Г. Халанський припустив, що Дунай - це маркграф Рюдігер з Бехеларен, що на Дунаї, сват Аттіли до вдови Зігфріда Крімхільди в "Пісні про Нібелунгів" та сазі про Тідріка). Розгніваний король ув'язнює героя, але того рятує Добриня. Це дає підстави співставити билину з мотивом зникнення сонця і врятуванням його Телепінусом. Своєрідним перехідним варіантом між Добринею та Телепінусом виступає ісландський герой Тьяльв (в імені якого, можливо, той же корінь, що в міфонімах Телепінус та Телеф) - супутник бога-громовержця Тора в країну велетнів. Іноді супутником Тора виступає Тюр, аналогічний Аресу (Марсу). У "Пісні про Хрюміра" Тюр згадується як син Хюміра (кіммерійця?) і одночасно під іменем Тьяльві як син Егіля (пор. з українською фольклорною "Ягілочкою", "Ягілевою дочкою"). "Дім Егіла" і "володіння Хюміра" - одне й те ж.
   Свого часу Дунай таємно кохався з другою дочкою короля - Настасею (або Мар'єю)-поляницею, перемігши її у поєдинку (варіант: героїня збиває богатиря з коня і примушує того до шлюбу), яка була викупила героя з рук катів і відпустила у Київ. Ображена неувагою Дуная під час його другого приїзду та сватання Апракси, переодягнена Настася переслідує героя та викликає його на герць під час весілля у Києві. Дунай вбиває стрілою супротивника. "Розпластавши їй черево", він дізнається, що вона вагітна сяючим світлом немовлям (або навіть двома синами - близнюками). Дунай кидається на свій спис і вмирає поряд з Настасею. З їхньої крові утворилася велика ріка Дунай.
   Нещасне дитя стає ізгоєм у людському суспільстві, "проданим у рабство" -- Кощеєм (тюрк. "кощчі" - "раб"), тобто перебуваючим частково у світі живих, частково - у світі мертвих. Він -- Страж (!) межі між світами на "Калиновому (Каленому) мості".
   Деякі дослідники (Б. Рибаков, Д. Балашов) вважають, що билина засвідчила факт контакту праслов'ян з сарматськими кочівниками-аланами (ясами; Салтівська культура) в V - VІ ст.
   У мотиві добування дитини з черева вагітної Дунаєві тотожний північнокавказький бог полювання та диких звірів Абдал (у цахурів і даргінців, Авдал - у лакців, Будуали - у аварців), який виймає з утроби жінки ще ненароджену дитину, щоб зробити її пастухом турів. Генетично цей персонаж пов'язаний із грузинською богинею полювання золотоволосої Далі, матір'ю героя Амірані (абхаз. amra, amer "сонце"), який передчасно народився і дозрівав у шлункові телиці (пор. з аналогічним грецьким міфом про народження Діоніса). Він рятує від демона-вішапа людей, Сонце і викрадає небесну діву Камарі. За богоборство Амірані приковують до скелі у печері Кавказького хребта (греки, до того, як познайомилися з культом фракійського бога Діоніса, ототожнили Амірані з Прометеєм).
   Адиги називають бога лісів і полювання Мезітха (де "тха" - "бог" - ст.-грец. teos, латин. deus, санскр. dyaus, слов. ДИВЪ "бог"), який витіснив божество жіночої статі Мезгуаше, що їздить на свині із золотою щетинкою (пор.: богині картвельська Далі та германська Фрейя -- золотоволосі). Чи не від її імені територія Балкан, де протікає Дунай, названа Мезією ще до-індоєвропейським населенням циркумпонтійської єдності часів неоліту - енеоліту? Чи не пов'язана з цим теонімом і назва анатолійського царства Телефа (Телепінуса хаттів) Місія? Мотив народження дитини у вже померлої матері збережено саме албанцями Балкан на кордоні зі слов'янами (в окресах м. Корчі): в день русалій вони влаштовують "похорони матері сонця" Русу (Русіцу), а саме -- ліпили з глини фігурку людини, клали її в якийсь глиняний посуд і дуже урочисто "ховали" за селом. Після цього наділяли всіх присутніх маленькими хлібцями, спеченими з борошна, спеціально зібраної з усієї околиці, та скормлювали їх худобі. У румунів же "ховають" саме "батька сонця" та "матір дощу" (на Балканах її імена -- Додола, Дордолеца, Паперуга, Паперона, Рона, Добердоле, Даждоле). Албанці ж батьком називають священну гору Томорі в центрі країни, в честь якого влаштовується свято в середині літа. Спеціально йшли сім'ями та з отарами на висоти до 2 тис. м і запалювали там священні вогні, а на світанку здійснювали ритуальне обмивання у гірських джерелах, а потім радісним вереском зустрічали схід сонця.
   В кавказькому епосі про нартів "неправильно" народжується, зі скелі (theos ek petras), заплідненої пастухом, який побачив красиву земну жінку, герой Сасриква-Сосруко-Сослан, тіло якого -- розпечене залізо, а його добуває зі скелі та загартовує коваль Тлепш). В печері ростила адигського героя-нарта Вака-нама, готуючи його до помсти за вбивство батька Хамица. Коли вбивці вимагали смерті Батразда, вона підкинула його пастухам. У осетинській версії даного епосу -- Батразд, син Хамица, був вихований мудрою Сатаней. Також вихованцем доньки водяного нага Кауравья Улупі був Бабхувахана, цар Маніпуру, син Арджуни та Чітрангади, який стрілою вбив у бою батька, але Улупі, яка також свого часу народила від Арджуни сина Іравата (пор. з аналогічним народженням Дівою-Єхидною від Геракла родоначальника скіфів), повернула його до життя. Теж треба згадати про виховання у крітській печері немовляти Зевса годувальницею Амалтеєю та те, що пастухи-корибанти галасом своїх танців маскували плач немовляти від його божественного батька. З печери народжується індоіранський бог Мітра, тримаючи у руках ніж та смолоскип (тобто первинно -- символи розпеченого заліза). Ця подія була однією з таємниць містерії Мітри: пастухи, котрі побачили таїнство, поклонилися божеству-дитині, принесли йому в дар перший приплід від своїх стад і перші плоди зі свого урожаю (пор. з християнським Різдвом). У сіамців індоіранський бог Мітра -- Брана Кхамбун, дух-охоронець держави Сукхотхай (Сукотай), мешкає на пагорбі в печері на південь від столиці. В його честь приносили в жертву буйвола. Саме ж ім'я походить від мон-кхмерського "гірський хребет". У Лаосі він шанується під іменем Камфон, мешкаючий у скелі над злиттям рік Меконг і Намьу.
   Співставлення Мітри зі східнослов'янським Кощеєм, смерть якого перебуває поза тілом персонажа -- у захованому яйці, може базуватися на зображеннях Мітри на монетах Трапезунду, де бог на коні, як Мен, місячний бог (Кощей як Місяць-Чахлик), а також -- на теракотах України, де Мітра зодягнений у анаксіріди (вид штанів) із широким вирізом, що нагадує, на думку Ф. Кюмона, про оскоплення Аттіса. Якщо Кощей -- Безсмертний, то Мітра визначається семантично близьким цьому поняттю -- "Непереможний" (перс. Nabarze, грец. Aniketos, латин. Invictus), "Нездоланний" (латин. Insuperabilis).
   Мотивом "неправильного народження" героя, дуже близького за міфологічною ознакою до слов'янського Кощея Безсмертного, є переказ валлійців (кімврів) Уельсу про рід Дон у т.зв. "Четвертій гілці мабіноги". Герой її - Ллю Ллау (чи Ллев) Гіфеса (Чарівний Юнак Вміла Рука), син Аранрода, дочки Дон, і яким опікувався мудрий Гвідіон. Його дружиною стала ельфиня Блодуед ("Квітка"), але вона зраджує свого чоловіка з володарем Пенлліну Гроном. Підступні коханці, знають, що Ллю Ллау неможливо вбити природним чином (що схоже з мотивом захованої смерті Кощея). Але вражений магічним списом Ллю Ллау не вмирає, а перетворюється на орла. Його знаходить Гвідіон на верхівці світового дуба і бачить, що коли орел - Ллю змахує крилами, на землю падають шматки гнилої його плоті (пор. з мотивом Прометея, у якого орел клює печінку). За допомогою чарівного кия Гвідіон повертає Ллю людську подобу і герой розправляється зі зрадниками. Ірландським еквівалентом Ллю є герой Луг Ламфада-Самілданах (Сяючий Довгорукий-Всевміючий), син Кіана, якому зраджує жінка з Керматом, сином бога сонця Дагдою (пор. з мотивом зради жінки короля Артура). В останньому випадку вже Дагда чарівним жезлом воскрешає сина і Лугові мстить син Кермата Мак Куїл.
   В германських сагах Лугові відповідає вже бог-трікстерЛокі, що постійно капостить богам-асам. Його ловлять і підвішують. На Локі лежить вина вбивства магічним прутом омели сонцесяйного бога Бальдра.
   З цим переказом цікаво співставити героя міфічних дум Байду, якого підвішують за гак за "нестандартну поведінку" ("п'є-гуляє на риночку") і вбиває "сонцесяйного" Султана. Останні два мотиви -- висіння на гаку за ребро та звитяжний подвиг під час цього - співставляємо з мотивами жертвоприносення-висіння Одіна шляхом прихромлення себе списом Гунгнір до світового дерева Іггдрасіля (ясеня, нім. Esсhe; пор. з нім. Asche "вісь") та отримання внаслідок цього подвижництва знань про руни (певної філософської сентенції). Galgenberg -- "Гора повішених" наявна і в поморському Воліні -- знаменитому Йомсборгу скандинавських саг, де відзначали культ Одіна. Також хочеться згадати про ритуальне страчення давньо-руських князів Галича і розстрілювання вже їх повішених з луків. Також вищезгаданий кельтський бог Ллеу Ллау Гіфеса вражений списом, коли стояв однією ногою на краю казана, а другою на спині козла, зраджений своєю чарівною жінкою Блодуед (Блоддведд; пор. з казковим мотивом зради принцесою свого мужа -- Кощея Безсмертного). Пробитий списом, Ллеу перетворюється в орла, який злітає на Світове Дерево.
   Також у Іоанна фон Гільдесхейма говориться: "Et in ipsa civitate in templi Tartarorum est arbora arida, de qua plurima narratur in universo mundo ... ab antiquo in omnibus partibus Orientis, fuit consuetudinis, et est, quod si quis rex vel dominus vel populus tam potens efficitur, quod scutum ve l cliptum suun potentur in illam arborem pendet, tunc illi regi vel domino in omnibus et per omnia obediunt et intendunt" ("В цій країні у храмі татар є сухе дерево, про котре багато хто розповідає у всьому світі... і здавна у всіх кутах Сходу, за звичаєм, і якщо хтось хоче бути царем над царством або народом, повинен повісити на це дерево щит, і тому королеві будуть всі підпорядковуватися і в усьому його слухатися" (Ю. Евола, "Містерія Грааля"; пор. з цілим комплексом міфів, проаналізованих Дж. Фрезером у "Золотій галузці" та мотивом перемоги героя над Кощея здобуванням його смерті, що захована у скрині, що висить на дереві).
   Верховного бога германського пантеону *W??anaz (> дв.-ісл. O?inn) "Одін, Вотан" римські тлумачі пояснювали як Меркурія (Гермеса), володаря доріг, провідника душ померлих, аналогічного галло-романському Лугу-Меркурію. В розташованих в Германії римських легіонах шанувався саме "Непереможний Бог Мітра Меркурій", який зображався з немовлям Вакхом на руках (пор. з мотивами вбивств Діоніса-Вакха титанами та сина Одіна Бальдра гілкою омели). "... Возвеличення Вотана/Одіна слід, напевно, пов'язувати з епохою Великого переселення народів, коли більшість германців з мисливсько-землеробських перетворилися в рухомі войовничі племена. Особливу роль Одін відіграв у норвежців (та їх нащадків - ісландців), для котрих сільське господарство в глибині заток і в долинах мало менше значення, ніж рибальство і військові набіги". Одночасно Одін -- цар, родоначальник династій, завойовник, шаман, покровитель військової аристократії. Йому приносять у жертву королів і він сам - жертва собі самому і в наслідок цього жертвопринесення отримує "з дерев" (тобто "з того світу") таємниче знання - руни. До того ж, зазначає Ж. Дюмезіль, " ... в індоєвропейському світі і поза ним магія, знання, розум не розрізняються. Цей вплив, можливо, виражено і у самому імені бога, похідному на -na германського кореня *W??a- (дв.-сканд. с?r) котре як іменник означає розум (але і наснагу, навіть поезію), а як прикметник - "excite, furieux, wutend, rasend" і споріднене італійському і кельтському позначенням пророкувача (і поета), латин. vates, галльск. ??????? тощо. Furor, котрим Адам Бременський визначає Одіна і котрий він начебто відносить тільки до військового збудження, треба розуміти в його повному, релігійному значенні с?r".
   У греків, на нашу думку, -- це Афіна (?????, дорійськ. ?????), в теонімі якої корінь ???- < *F???- (де F - це "дігамма")(vathe-), споріднений з латин. vates "поет, пророк, одержимий, ентузіаст", vatius "вигнутий всередину", "кривоногий". Як германський бог-ас він витіснив із центру на периферію бога-громовержця Тора, так можемо стверджувати, що в якийсь період Афіна відтіснила Зевса (архаїчний грецький *??F??; можливо, що відгомін про цю релігійну реформу фіксує міф про те, як всі боги Олімпу зв'язали Зевса) та вважалася головною богинею протогреків-носіїв "усатівської археологічної культури" теперішньої Одещини, які, однак, поглинаючи інші індоєвропейські племена Східних Балкан та Аттіки, "повернулися" під сонм Зевса-громовержця, а Афіну перетворили на непорочну діву із суто діви-войовниці, бо останнє робило б її становище аномальним у патріархальному пантеоні, що значно антропологізувався, тобто наблизився до опису реальної соціально-вікової градації за певною рухомою силою, principia volentes. Думаємо, що паралеллю грецькому міфові про зв'язування Зевса всіма олімпійцями (в тому числі й Афіною) є германський міф про зв'язування божественного вовка Фенріра саме магічним ланцюгом "Глейпнінг", який виготовили гноми за напучуванням Одіна з "шуму кроків кішки, пташиної слини, дихання риби, кореня скелі, волосся з бороди жінки". В кінці світу Вовк вирвався, пожер богів-асів і зруйнував Вальгаллу... Аполлон Вовчий (Лікейський) -- неодмінний супутник і син Зевса. Символом іранського еквіваленту Одіна-Афіни Мітри є пес (йому протилежний вовк).
   Як зазначає І. Дьяконов, "... Одін -- не тільки бог, спонукуючий до битви, прирікаючий в ній на смерть та обираючий загиблих у Валхаллу (Val-tyr бог загиблих, пор. Гермес душепровідник, psychopompos у греків), він же і бог людських жертвопринесень... В "Ейрбюггья сазі" розповідається про звичай перед початком битви кидати спис над ворожим військом, присвячуючи жертву Одінові. Як бог воїнів Одін часто підступний і віроломний, наприклад розпалюючи ворожнечу між родичами ("зачинатель зла" - Bolverkr...). Хитрість і підступність пов'язують його з Гермесом. Нерідко він несправедливо присуджує перемогу... Одін - перевертень ("Коло земне", "Сага про Інглінгів", гл. УІІ): являється у вигляді змії, ворона, орла, коня і вовка. Нерідко він (знову як і Гермес) є прочанином, невпізнаваним, навіть коли він у людській подобі (але його можна впізнати за ім'ям, бо його імена - це його приховані епітети). Одін - мудрець. Неподалік від коренів Іггдрасіля витікає джерело мудрості, приналежне Міміру (де латин. memor пам'ять, грецьк. mermerizo згадую, дв.-іран. mimara пам'ять). Одін попросив у Міміра ковток мудрості і віддав за це своє око. Від цього Одін одноокий. Одін - шаман, передбачувач і володар "меду поезії", викраденого ним у йотунів. Одін-"Всебатько". Але це означає тільки те, що всі люди - в його патріархальній владі: жодних антропогенних міфів, щоб пов'язувати людей з Одіном, не існує. Ім'я "Одін" не утворює теофорних імен і досить рідко відображається у топоніміці. Це пов'язано, звичайно, із зловіщим характером цього божества ... Крім рахунку днів тижня, перше свідоцтво про ототожнення Одіна з римським Меркурієм (на той час повністю співпадаючим з грецьким Гермесом) з'являється у Павла Діакона в його "Походженні роду лангобардів" (УІІІ ст.), але вже Таціт (І ст.) говорить про Меркурія як головного бога германців ("Германія", VІІІ). В "Германії", ХХХІХ Таціт згадує про священний гай племені свевів - семнонів: "... Тут вони іменем всього народу вбивають в жертву людину ... Ніхто не може увійти в нього (у гай) інакше, ніж у путах..." ...із співставлення ... зі "Старшою Еддою", згадуючою людські жертвопринесення у зв'язку зі священним гаєм, створеним Одіном (..."Друга пісня про Хельгу Вбивцю Хундінга", ...): "Одін приніс у жертву Дага, сина Хьогні у помсту за вбивство родича (букв. "за вітцевбивство"). Одін дав Дагу на час свій спис. Даг зустрів Хельгі, зятя свого, у гаю, що називається Фьйотурлунд ("Гай пут"). Він вразив Хельгі цим списом". Дружина Одіна - Фрігг...". Хельг тут виступає сакральною жертвою, ритуальним двійником верховного бога Одіна, а його ім'я - еквівалент слов'янського титула в іменах каганів полян: Helgi "Святий" = Олег = компонент "Свято(-полк, -слав)"; пор.: титул хеттського царя "моє сонячне божество", титул імператора інків "Син Сонця". Можливо, що як скандінавське Helgi Wiht літописне "Олег Віщий" є аналогом слов'янському "Святовит", імені "бога богів" слов'ян (за Гельмольдом і Саксоном Граматиком).
   Можливо, що паралеллю двом нордичним персонажам Одіну/Афіні та Локі/Лугу слід вбачати у прусському переданні про двох братів-близнюків Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-прусському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона, володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів-близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, та під іменем Кріве-Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім'я Кріве-Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.
   Вважається, що мотив "підкидання хлопчика в орлине гніздо" та "дар передбачення" є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів.
   З причини, що у міфах брат шамана виявляється невдахою, то можливо, що якраз Брутен Крів-Крівайтіс символізував в уявленні прибалтів успішну в балто-слов'янській тимчасовій єдності фратрію (в даному випадку -- пралето-литовську), в той час як Відевут-Ворскайто символізував "неуспішну" (з погляду балтів) фратрію -- предків слов'ян (за В Івановим -- В. Топоровим, слов'яни виникли з периферійної групи балтів; за В. Пізані, слов'яни виникли на периферії прабалтів від контактів із іранцями; за Т. Лер-Сплавинським, слов'яни виникли в результаті нашарування іллірійських венетів на західних прабалтів; за В. Мартиновим, слов'яни утворилися із об'єднання західнобалтського з італійським (венетським) та іранськими міграційними етносами; за Б. Горнунгом, самі західні прабалти "відірвалися" від праслов'ян, а за Г. Шаллем, прабалто-слов'яни виникли від "схрещення" на Балканах "південних прабалтів" (науці не відомих! вірогідно, на увазі маються іллірійці, які мешкали раніше північніше Балкан і Паннонії) та фракійських гето-даків, що підтверджують численні лексичні балто-фракійсько-малоазійські сходження, час появи яких О. Трубачов датує серединою III тис. до н.е.; за Ю. Петуховим, П. Тулаєвим і О. Гуцуляком, прабалти виникли із середовища периферійних праілліро-фракійців, які зазнали інвазії частини прийшлих протослов'ян-венетів, витіснених пракельтами з Північної Адріатики).
   Відповідно, у праслов'янській спільноті, навпаки, удатним був аналог Відевута -- В'ячеслав, Вятко (< *V?tislavъ), наступний епонім в'ятичів (як на нас, то, можливо, слов'янізованої периферійної групи північно-західних іранців, перебуваючих у фратріальних стосунках з прабалтами: осетин. faetaeg "лідер"). Отже, його опонент у слов'янських версіях -- епонім кривичів?
   Одним із прямих нащадків Відевута -- жрецького роду з храму в пруському Ромове втік від тевтонців до Московії та охрещений у православ'я Андрій Кобила! Він був настільки наближений до великого князя, що влаштував шлюб Симеона Івановича Гордого з тверською княжною Марією Олександрівною, та аналогічним сватанням займався і його син Федір Кошка в Золотій Орді (цілком історична паралель билинному Дунаю, який святає литовську княжну за князя Володимира). Саме Федір Кошка є родоначальником Романових, Количевих, Шереметьєвих і Мотовилових... Серед них був двірський воєвода, новгородський і псковський намісник Федір Микитович Романов, який в 1600 р. був звинувачений разом з братами в спробі заколоту проти царя Бориса Годунова (якого два роки раніше обирав з іншими боярами на царство). З п'яти братів Микитовичів Олександра було задушено, Михайла замордовано голодом, Василь помер, прикутий ланцюгом до стіни, і тільки Іван та Федір вижили. Федора постригли у монахи під іменем Філарета і заслали в Антонієв-Сійський монастир. Але від репресій щодо прихильників Романових врятувався слуга Михайла Микитовича, син стрілецького сотника Юрій Богданович Отрепьєв, заховавшись в Чудовому монастирі під іменем Григорія (в 1600 р. він став дяком "для книжного письма" при патріархові Іові). Саме він став відомий в історії під іменем Лже-Дмитрія І, який після вінчання на престол в 1605 р. повертає Філарета із заслання в Антонієво-Сійському монастирі, робить його митрополитом Ростовським і Ярославським, а через півроку той благословляє шлюб Лже-Дмитрія з Мариною Мнішек. В 1608 р. в таборі в Тушино Лже-Дмитрій ІІ призначає Філарета патріархом (це при живому патріархові Гермогені, який помер у 1612 р.), повертається у Москву, де приймає участь в 1610 р. у змові проти царя Василія Шуйського. Від імені Семибоярщини він вирушає у Польщу просити на престол королевича Владислава, але за непокірливий норов Сигизмунд ІІІ затримує Філарета на невизначений термін у Мальборку, колишній тевтонській фортеці. Земський Собор обирає на престол саме 16-річного сина Філарета Михайла з надією, що саме Романови, які були тісно пов'язані з поляками, не будуть проводити радикальну чистку. 14 червня 1619 р. в районі Пресні молодий цар зустрічає батька, який повертається з полону. Син поклонився в ноги батькові, а потім батько поклонився перед сином-царем. Надалі Філарет був співправителем сина під титулом "Великого Государя" до своєї смерті в 1633 році ...
   Відомий стійкий загальноіндоєвропейський мотив, за яким іменем одного із братів-близнюків місто отримує назву: від Ромула - Рим, від Кріве-Крівайтіса -- Krzywgorod, Curvum castrum у Вільнюсі (древня частина міста), то слов'янський В'ячеслав може вважатися засновником Витичева (суч. с. Витачів Обухівського району Київщини), відомого візантійському імператорові Константину Багрянородному як ????????? (у Київському Синопсисі - Витичи, В'ятичи). Наприкінці ХІ ст. Вітичів пагорб вже був незаселений і Святополк заснував на ньому "Святополчь градъ".
   У ракурсі взаємних контактів західних індоєвропейців сам Відевут (Вейдевут) може виявитися паралельним кельтському жерцеві-друїду поряд з автентичним балтським жерцем Кріве Крівайтісом: Caer Vediwid -- "замок найдосконаліших" і Caer Vandwy -- "замок найвищого (!)". А отже, можна говорити про вплив на балто-слов'янський союз кельтів. Щоправда, у давньо-руській літописній традиції епонім в'ятичів згадується разом з епонімом не кривичів, а радимичів (явна пізніша тюрко-аваро-хазарська трансформація в "ердемчі") і зазначається, що прийшли вони "від ляхів" (не обов'язково це повинно було означати, що вони походять "з ляхів", а, на нашу думку, -- переселилися з причини інвазії на їхню початкову територію ляхів; начебто, на Волині побутує переказ про коваля Радара, який переміг "Змія Краговея" і в останньому явно звучить лехітський Крак, переможець Змія і епонім Кракова). Проте, думається, нові політичні обставини змусили забути старе балто-слов'янське протиставлення Крів-Вячко і співвіднестися з більш актуальним Радим-Вячко.
   Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка ("чехиня"), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.
   В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім'я В'ячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім'я Меркурій). У "Повісті временних літ" повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став "самовластцем Рустей земли". Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського "самовластця". В'ячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя В'ячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 - 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став "самовластцем". Він був представником династії Пржемисловичів, сином чеського князя Вратислава (905 - 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян - гілки полабських лютичів). Молодшим братом В'ячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті "доброго короля" В'ячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як - перенесення його мощей (932 р.) - католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії В'ячеслав І (1230 - 23.9. 1253) і В'ячеслав ІІ (1278 - 21.6. 1305), король Угорщини В'ячеслав ІІІ (1301 - 1304), а також В'ячеслав ІV, король Чехії (1363 - 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 - 1419).
   За заповітом Ярослава Мудрого В'ячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер - м. Ніжин).
   В'ячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був В'ячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.
   Іншим смоленським князем на ім'я В'ячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 - 1132 та 1134 - 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 - 1134 та 1142 -- князем переяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. - великим князем київським. В 1050 р. - після блукань руською землею - отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. - співправителем князя Ростислава Мстиславича.
   Під скороченою формою імені - Вячко - відомі в літописній традиції В'ячеслав Святославич, який на 1167 р. княжив у якомусь уділі Полоцької землі, можливо, у Вітебську, та В'ячеслав Борисович, син полоцького князя Бориса Давидовича, внук смоленського князя Давида Ростиславича. Вячко Борисович прославився звитяжною боротьбою з тевтонськими військами на середній течії Західної Двіни. Новгородські бояри найняли його на княжіння у місто Юр'їв (тепер - Тарту), обороняючи який він загинув у 1224 р.
   Вражає, що брат В'ячеслава Борисовича Володимир Борисович мав друге, хрестильне ім'я, але не православне - Войцех. Про нього згадує тільки В. Н. Татіщев на основі незбереженого літопису під 1217 р.
   З усього перерахованого чітко проступає те, що носії імені В'ячеслав прив'язуються до територій від Києва на північний захід - північ - північний схід (Волинь, Туров, Полоцьк, Вишгород, Смоленськ), що, вірогідно, перебуває з певною традицією претендування саме на ці землі і наречення майбутніх претендентів саме іменем В'ячеслав (Вишеслав).
   Той же корінь імені М. Брайчевський вбачає в топонімі Самбатас, наведеному Константином Багрянородним (Х ст.) як назва якоїсь Київської фортеці, де збираються човни-однодеревки русів (Const. AI, IX; як на нас, не обов'язково тут мова йде про Дитинець, а, можливо, про місце першого форпосту киян на півдні, що трансформувався з часом у Суботів): "... Bantas -- ім'я, широко відоме в етноніміці Східної Європи -- слов'янське "Вятъ", яке виступає в іменах "венеди", "венди", "вінди" (можливо -- "анти"), а пізніші -- "в'ятичі", ... Отже, в цілому реконструйована назва семантично виглядає як "столиця венедів" або щось в цьому роді". В цьому контексті цікавий засвідчений Географом Баварським етнонім полабських слов'ян "бетеніци" (Betenici, Bethenze), яких П. Шафарик співставив з етнонімом Vethenici, котрих Тітмар Марзебурзький розташовує в районі Майсена.
   О.С. Стрижак, досліджуючи етнонім "в'ятичі", звернув увагу на те, що в басейні р. Березини басейну Верхньої Наддніпрянщини наявна ріка В'яча, що з лівого боку вливається до р. Свіслочі. До правого ж боку в ту ж таки Свіслоч впадає р. Ратомка. Це напрошує паралель з етнонімом "радимичі", що в літописній традиції тісно пов'язується з в'ятичами: легендарні генеалогічні герої Радим та Вятко спільно вивели свої роди "від ляхів" (напевно, не походячи від предків поляків, а залишаючи свою прабатьківщину під натиском останніх). А отже, "... можливо, надійніше відбиває рух в'ятичів (і радимичів) гідронімія Верхньої Наддніпрянщини", що, з іншого боку, доповнює наше співставлення антропоніму В'ячеслав з територією на північ від Києва, особливо північний захід та північний схід Верхньої Наддніпрянщини.
   Також О.С. Стрижак зазначає: "...первісно на місці ... було -ен- , яке перетворилося в е носове (*?), а те вже в -я. Якщо відновити у слові "в'ятичі" оте старе -ен-, то дістанемо щось на зразок вентич (*ventitjь). А чи реальне таке наше відтворення? Гадаємо, що воно принаймні можливе. На Вінничині є одне село з цікавою назвою, яку ще ніхто детально не вивчав. Мова йде про с. Вендичани, поблизу якого протікає р. Вендичанка - права притока Немії в басейні Дністра на південний захід від ... Жмеринки. Так от у назві цих двох географічних об'єктів (річки і поселення) можна відмітити компонент Вендич --, що й у відновленій нами праформі вентич-. Вони відрізняються лише звуками t i d , але, як відомо, і вінди (венеди) мали варіант венти (венети). Вендичани - це слово тієї ж конструкції, що й поляни, деревляни, сіверяни та ін. Воно утворене від основи вендич, яке врешті зводиться до венд. Вендич - це, можливо, один з представників вендичів - племінного відгалуження вендів. Не виключено, що подільські с. Вендичани і р. Вендичанка - своєрідне свідчення про вен(е)дів Причорноморя, згадуваних ще в ІV ст." та "... оселі їх біля 360 р. подані вже на римській карті - подорожнику Касторія між гирлами Дніпра і Дунаю. Археологи з венедами пов'язують так звану венедську, або пшеворську культуру, названу так від м. Пшеворська в басейні р. Сяну. Ця культура склалася ще в ІІ - І ст. до нашої ери. З часом венеди жили на просторі між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип'яті і Дністра. Ще далі на схід від них виникає споріднена зарубинецька культура. Культура венедів-слов'ян перебувала у тісних зв'язках з культурою кельтів (! - О.Г.), які в той час належали до найпередовіших європейських племен ... Венедськими називали гори Карпати, Венедським - Боденське озеро, Венедською - ріку Дунай ... Багато було спроб пояснити цю назву. Її ув'язували і з давньо-північнонімецьким vand - вода (тоді вен(е)ди - це жителі вод, моря), і з німецьким Wanderer - мандрівник й навіть Weiden - пастух. Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів - вінідів, вентів - венедів пов'язують із кельтським vindos - "світлий" (ірланд. ban - "білий" > слов. "бан", -- О.Г.) ...". Саме кельти поширили дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція, Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела, Віндоглотія, Віндолана, Віндоіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо.
   Згодоми ім'я "венеди" стає позначенням вже симбіозу (та його нащадків) венетів (протослов'ян) та кельтів (Venedorum, Venedi, Venedis, ????????, Wenden, Winden). Те, що пізніше праслов'яни німцями стали визначатися замість "венети" іменем Wenden, Winden, який носило кельтське плем'я, не повинно дивувати. Бо, по-перше, аналогічне перенесення етнонімів з етносу на етнос відоме науці (кельт. volcae "вольки", назва племені довкола Толоси/Тулузи, споріднена з санскр. bhalah "сила"; гаел. folc "бадьорий, жвавий") > "волохи" -- "романомовні етноси" (через німецьке посередництво: гот. *walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh , сер.-верх.-нім. walh "кельт > чужинець > романець"; і словом wlach поляки досі називають італійців. Порівняймо також топоніми: Богемія, від boi haemum "вітчизна боїв" ~ Баварія, від bai (u)varii "жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)", ~ Бойківщина, на нашу думку, від boi civium "община боїв", назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття (сам етнонім може походити від кельтського baja -- "боротьба", від якого походить галльське "багауд") . По-друге, тут зіграла своє і зовнішня (фонетична) схожість етнонімів "енети / венети" та "венеди / вінди". По-третє, венетські племена рушили з території Венеції та Словенії на Одру та Віслу, де змінили в ІІ ст. до н.е. прабалтійсько-кельтський симбіоз на кельто-германо-венетський (пшеворська культура), який виступив з І ст. хр.е. під іменем "венеди" і їх матеріальна культура проіснувала до часу, коли був затягнений у вир подій епохи Аттіли (V ст.). Ті германські племена, які входили в цей симбіоз, стали самовизначатися як "вандала(-ни)" чи "вандала(-ни)", "ванділа(-ни)", де -ала(н)-, -ела(н)- та -іла(н)- є варіантами зменшувального суфікса. Це були племена бургундів, варинів, аздингів, харінгів, сілінгів, ругів, гепідів, готів та інших. Частина племен об'єдналася довкола аздінгів і стала відома як "вандали", з якими суперничали готи, гепіди та бургунди.
   Натиск в VIII-IX стт. в'ятичів та радимичів із заходу здійснювався на схід та північний схід. На сході в басейні рік Ока і Угра проживали в укріплених городищах племена балтів -- носіїв мощинської археологічної культури. Між шарами городищ балтів та слов'ян розташовується шар пожарищ, в котрому присутні зброя та останки тиг, хто загинув від насильницької смерті. Ту ж картину спостерігаємо у на Верхньому Дніпрі -- на території тушемлинсько-банцеровської культури, колонізованої кривичами, та й у всіх інших місцях, котрих сягнув колонізаційний наступ. Як бачимо, "компліментарності" між прибульцями та тубільцями не виникало... Лише значно видозмінена угро-мовними степовиками-буртасами (відомі до XVII ст.) східнобалтська народність голядь ("гольтескіфи" Геродота) збереглася в анклаві до ХІІ ст., але зрештою теж була асимільована, починаючи з посягань Юрія Довгорукого, який встановив на їх землі собі столицю -- Москву.
   Прихід в'ятичів змусив знятися з насиджених місць предків новгородських словен та кривичів, чому є наукові факти: "... північноруський мовний тип проник на північ у Приільмення з верхів'їв Дніпра, Західної Двіни... Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу, предки новгородських словен, йшли з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро - Двінської зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень, Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу. Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією. Новгородські словене йшли на Волхов ... Починаючи з VІІІ ст., з початком активних слов'яно-скандинавських зв'язків на базі мови словен виникає північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси Поволхов'я... До приходу носіїв північноруського наріччя на територію Пскова Псков слов'янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі полабських слов'ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики".
   Звідси стає зрозуміла у літописах, переважно проновгородської орієнтації, відсутність згадок про язичницьку вятицьку "королівську" традицію, пов'язану з антропонімом В'ячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех). Тим більше, що прецеденти в історії існують. Жодні ірландські легенди та пісні не згадують про мешканців острова -- ірландську (гаельську) групу племен скотів ("українців", від ірл. sciathАn "край, сторона", "крило"), які в пізнішому часі, в V ст. н.е., переселилися в Північну Британію -- Каледонію і власне заснували шотландські (скоттські) королівства, ворогуючи з бритами (на півдні), англами (на сході) та племенами піктів.
   Можливо, що В'ячеслав -- це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу "національного" героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу, і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як "своєрідності" ("нації") під іменем "венеди" (> "в'ятичі"), тобто В'ячеславові (корінь "вяч-", на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а отже "венети" означає "магнати". Г. Вернадський співставив його з осетин. faetaeg "лідер", "вождь").
   Можливо, так фіксується перехід частини праслов'ян від avia potestas "дідівського права" (культово-економічна община-"рід", з формантом "-ани/-яни" в самоназвах) до patria potestas "батьківського права" (генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом "-ичі" в назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача "дідівщини".
   Ймовірно, що формування-самоусвідомлення "В'ячеславових" (венедів) відбувалося саме у часі формування з протослов'ян майбутніх праслов'ян. Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала каталізатором виникнення праслов'ян. Система городищ дозволяла створити своєрідні "креольські острови" (ilha crioula), що різко відрізнялися від навколишнього їх населення більш високою культурою, в котрій змішання кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців, германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було продуктивнішим. Саме тоді виникли у слов'янських мовах слова "вогонь", "море", "орати", "порося", "руда", "весь" (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец") як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плід, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum, dom, luna, sol, brosh, nova, est, semena, vera, volo, sibi, mini, tibi, tui, nema, pasti, ne, vidit, vertit, stoit, pripea, vethum (ветхий), nunce (нинче), spina, cost, perur (обпалювати, очищувати, прати), orare (орати), rus (село). "... Наприклад, -- писав О. Трубачев, -- можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на -tio (-tionem) та слов'янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов'янську паралель. Слов'янський іменний віддієслівний формант -tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. -tiom/-tiiom, з іншого боку -- регулярність утворень на -tьje на слов'янському грунті і їх ... похідність з формантом -je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на -tьje як слов'янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників -tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов'янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" -- "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об'єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..."; аналогічно власне креольскими версіями за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma). Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп. Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності".
   Появі "креольських островів" сприяють здібності деяких народів вживатися у чуже їм біосоціальне середовище та вважаємо, що саме біологічні та соціально-психологічні особливості "колоністів" дозволили їм створити "креольську культуру" (в даному випадку -- праслов'янську) -- зародок наступної культурно-цивілізаційної трансформації Центральної та Східної Європи. Цікаво, що з цим феноменом етноутворення можна співставити й засвідчений істориком Тацітом характерний процес: "... Були приписані до Таренту і Антію (в Південній Італії, в 60 р. н.е, - О.Г.) ветерани (римських легіонів, - О.Г.), але вони не допомогли безлюддю цих місць, бо більша частина їх розбрелася по провінціях, в котрих вони закінчили строк своєї служби; (до того ж) не звиклі ні вступати у подружні стосунки, ні виховувати дітей, вони залишали свої будинки сирими, без нащадків. Справа в тому, що тепер не виводилися, як раніше, в колонії цілі легіони з трибунами, центуріонами і солдатами, до того ж кожен з останніх перебував у своїй маніпулі, так що у згоді та любові утворювали общину, а це були люди, не знайомі один з одним, з різних маніпул. Без керівника, без взаємної прив'язанності, котрі раптово збиралися в одне ціле, як би з іншого роду людей і становили збіговисько, ніж колонію" (Annales XIV 27).
   У расово-антропологічному вимірі носії цієї "креольської культури" належали до альпійського типу, що й населення Австрії, Швейцарії та частково Північної Італії. Йому морфологічно тотожна дніпровсько-карпатська група слов'янської популяції, що дало можливість вважати останню північно-східним варіантом цієї раси.
   Як на нашу думку, найбільш рухомі прошарки пасіонаріїв під іменами белгів та свевів виходили із середовища придунайської "материзни" -- італо-венето-ілліро-праслов'янської спільності (архіпелагу "креольських островів"). Свевів Цезар називав "новим полчищем" (nova manus Sueborum) (Caes. BG , І, 37). Вони виступили до Рейну (Rhenus) і навіть перейшли на його правий, галльський берег. Тут частина свевів стала відома як "белги", у кельтському походженні яких сумнівався вже сам Цезар (Caes. BG , ІІ, 4) і який під час війни з ними про існування свевів ще не підозрював (а, отже, коли довідався про останніх, то назвав їх "новим полчищем", бо під "старим полчищем", напевно, розумів саме белгів). Як зазначає Ю. Колосовська, "... деякі особливості життя лугіїв змушують припустити, що лугії, як і свеви, належали до одного і того ж народу, не будучи ні кельтським, ні германським. Можливо, вони були народом слов'янського походження. Якщо гарії, названі Тацітом, належали до племені лугіїв (Germ. 43: 3-4) і якщо вони тотожні гарудам Цезаря, які входили в ополчення царя Аріовіста (Caes. B.G. І, 51), то в цьому вбачається прямий зв'язок народу лугіїв з народом свевів. Як і свеви, лугії входили у культову спільноту, об'єднану шануванням землеробських божеств ... У лугіїв був гай, освячений древнім культом (antiquae religionis lucus ostenditur - Tac. Germ. 43.3). Гай для здійснення таїнств мали марси або марсіани - плем'я свевів. В цьому гаю знаходилося святилище богині Танфани і за її культ відповідало усе плем'я (Tac. Ann. І, 51). Мати-земля Нерта (епонім Норику і, можливо, жіночий еквівалент скандинавсього бога Ньйорда з числа класу богів-ванів, батька Фрейра та Фрейї, -- О.Г.) шанувалася племенем свевів у священному гаю (Tac. Germ. 40.2)". Цікавою в цьому випадку є приказка, засвідчена Географом Баварським стосовно свевів: "Suevi non sunt nati, sed seminati" ("Свеви не народжені, а посіяні").
   Цезар характеризує германців на прикладі свевів (відмінних, як він зазначає, від германців: Таціт пише, що ім'я "свеви" (suebia) є більш вірним та древнім (verum et antiquum nomen), на відміну від недавнього для історика з Риму терміну "Германія" (Germ 2.2-3). Свеви, як розповіли Цезарю, -- єдині з германців, котрі не бояться нікого, крім безсмертних богів (Caes. BG ІV.7)) як войовничих та "рискаючих", то саме так визначають його наступники племена саме венетів (венедів)-праслов'ян. Думається, що навіть ім'я "германці" стосувалося швидше спочатку свевів за іменем їхнього родоначальника (приналежність до "культової" спільноти -- "свободи, яка розумілася як "жертва, принесена із сакральною метою" > "свіжа (нова) кров, віддана богам" > "свіжа (нова) кров, влита в етнос через шлюб та побратимство" > "о-своєний, свій" (*svoboda, де -d-a суфікс у збірному значенні < і.-є. *sue-bh-o "свої, співплемінники", "рід"; пор.: дв.-прус. subs "сам, свій", латин. suus "самому собі приналежний"; нім. Schwab "шваб" < дв.-верх.-нім. sw?b? "вільний"< і.-є. *suo- / *sue- "свій, рідний, лівий (пор. з лівим, північним берегом Дунаю!)" ~ sau- "світити") > "чистий", "білий", "справжній"; сталося це, напевно, внаслідок входження до держави свевів-праслов'ян ще й германців - маркоманів). Спогад про єдність зберегли балканські слов'яни у ритуальному персонажі "Герман" (Джерман), аналога румунського (фракійсько-ілліро-венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян - Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woчs "одержимий", "істовий" ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує, як вище зазначалося, й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну". І звідси напрошується висновок про те, що й праслов'янський аналог -- король В'ячеслав -- мусів бути такою ж, як Одін і Вішну, жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат -- чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель -- Бориса, Гліба та Святослава).
   К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї праслов'янської спільності, зафіксованого, за Г. Ловм'янським, лише на периферіях Давньої Європи (у зв'язку з розселенням): *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") як спадок від більш давньої (реліктової) індоєвропейської спільності, з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)"(Цит. за:). Тим більше, що О.М. Трубачов настоював на тому, що слов'янську культуру слід розглядати як "архаїчний варіант індоєвропейської культури".
   Праслов'яни-"венети" просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти -- на схід, південь та захід. "...Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав" . Саме тут, між середньою течією Ельби і нижньою Одрою, частина "венетів" змінює протослов'янське самоозначення "венети/венеди/в'ятичі/ветенічі" (*wenHtoi < і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") на праслов'янське "великі/вільци/велети" (*vel-), що зафіксували їх германські сусіди (Oueltai, Wilzi, Wilti, Wiltios, Vulsi, Vuloini, Vilini, Wulzi, Weletabi; Адам Бременський у ХІ ст. зауважував, що племена, які слов'яни називають "вільями", німці називають "лютичами", Leuticii, в той час як біограф Карла Великого Ейнхард говорив, що "вільці" -- це німецька назва слов'ян, які самі себе називають "велетами"; Географ Баварський нараховує у "велунцан" 70 міст, що співставляють із засвідченою у "Великопольській хроніці" XIV ст. назвою міста Воліна в усті Одри Welunecz).
   Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов'яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),-- "слов'яни" -- "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).
   Зазнавши культурного романського впливу, праслов'яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкльошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), зазнали світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів -- гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав'ї та етулійська на Нижньому Подунав'ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких -- гірське плем'я котінів -- спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров'я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини -- сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст), на наш погляд, і пов'язаний субетнонім "гуцули": пор. з осетин. "гыццыл чизг" - "дівчинка", де "гыццыл" - "мале/малий", а "чизг" - "дівиця", що у європейських писемних джерелах фігурує власне як "язиг" (етнонім сарматського племені, тісно пов'язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок). Тобто карпатські гуцули -- це "малі язиги" в сенсі того, що залишилися в Карпатах (аналогічно група остготів/остроготів, яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у "Готиці" Йордана визначається як "малі готи", Geti Minores) і змішалися з германськими гото-вандальскими племенами, а не вирушили у Європу (з європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижа в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д'Анжу) і потім були амимільовані франками. З часом етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на "готські": got/guth + румунський означений постартикль -ul > gu?ul "розбійник, рекетир"..
   Венети в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналися довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у "Повісті временних літ". "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не серез східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов'янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...".
   Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни -- в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні -- на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні -- в Трансільванії та Банаті.
   Норик контролював знамениту "Бурштинову дорогу", що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети - венети заснували Венецію та заселили Патавію - Падую та Аквілею), проходила через міста Норика та Паннонії - Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, "Германія", 45). Свідчення про останнє наявне вже у Геродота: "... Адже я не вірю в існування ріки, що називається у греків Ерідан, котра впадає у Північне море (звідти, за розповідями, привозять бурштин)" (Геродот, "Історія", 3 : 115). На нижній Віслі у Вроцлаві (Бресляу, Переяслав) було перевалочне торжище. Саме звідти поступав бурштин у міста північної Італії.
   Дуже цікавим явищем цієї "Бурштинової дороги" був культ на ній єгипетської богині Ісіди, який в І ст. хр.е. принесли італійські колоністи - вільновідпущеники, що колонізували Норик та Паннонію. Ісіда ототожнювала із Долею Достатку (Fortuna Abundantia), супутницею Геркулеса, з котрими асоціювалися образи обіцяного Римською імперією "золотого віку". Культ Ісіди тут є тим більш знаменним, що вона є матір'ю не лише Осіріса, але й Міна, бога торгівлі, караванів та торговельного шляху.
   Власне з Паннонії бурштин доставляли римлянам венети (енети), але встановлення в 181 р. до хр.е. римської колонії у венетській Аквілеї та перехід торгівлі бурштином до рук римських купців призвело до втрати зв'язку венетів із Бурштиновим шляхом. Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське "моністо". Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum ("бурштин") ще й венетське glaesum (буквальне значення "жовтий"). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. "рогата".
   Пліній Старший повідомив свого часу, що Нерон відправив спеціальну експедицію за бурштином для прикрашення амфітеатру і на чолі її був прокуратор Клавдій Юліан. Експедиція привезла в Рим величезну кількість бурштину, і найбільший шматок був у 13 римських фунтів (біля 4,257 кг). Солін уточнює, що цей екземпляр подарував Неронові один із царів Германії, а саме -- володар племені свевів Ванній, ставленик Риму та антагоніст язигів-сарматів.
   Якщо з історичним кельто-бритським королем Артуром (VІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е., то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів В'ячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів, ??????? < кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.).
   Також венетів (енетів, ?генетів, ???????) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:
  

Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,

   Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.
  
   Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у V пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Але легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну (аналогічно до того, як ім'я героїчного короля даків Децебал просто означає "дакський цар", Deci-balus). І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" (з іменем "венет" тут просто збіг!) концентрувалася у верховному правителі: "...Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"...". В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.
   Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1-3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою (тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт).
   У грецькій міфологічній історіографії Антенор був одним з троянських вождів, який схиляв до угоди з ахейцями і навіть зрадив Трою, за що переможці дарували йому життя. Його жоною була жриця Афіни Теано, дочка фракійського царя Кіссея, що робить логічним переселення енетів на чолі з Антенором до Фракії. Синами вождя енетів були Главк ("Блакитний") та Гелікаон ("Вербовий") (Аполлодор, "Бібліотека", У 21; Павзаній, "Опис Еллади", Х 26: 8). З іменем першого сина перегукується латин. venetus "блакитний", venetum "синява" , а також з назвою партії veneti ("блакитні") у римських цирково-гладіаторських іграх.Також сином Антенора та Теано був Акамант ("Невтомний"), вождь дарданців у Троянській війні, який загинув від руки Меріона, крітського лучника.
   Коли в Італію прибуває Еней, венети, за Вергілієм, на чолі зі своїм царем Купавоном, сином Кікна ("Лебедем") стають його союзниками. Кікн начебто був сином бога Аполлона та німфи Фірії (Тірії, Гірії).
   Батько Діомеда Тідей - це ніхто інший як кельтський генеалогічний предок Діт . Купавон же явно символізує протослов'ян - він близький міфічному Купалі, чужому як грецькому, так і тірренському (етруському) середовищу, але побутуючому у іллірійців та пізніше у слов'ян .
   Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на рядки Геродота про енетів зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ, а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет, "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили спершу північ Македонії (Herod, I, 196), а потім -- Енетику, тобто Адріатичну Венетію (Herod., V:9; Strabo, IV, 4,1; V, 1,4-5; Polib., II:17; Plin., NH, XXXVII:43), а інший клан енетів (Auendeatai) заснував у землі ілірійських іаподів місто Houendo (Strabo, IV, 6,21; VII, 5,4; Appian. Illyr., IV, 16-18).
   Земля анатолійських енетів була розташована в Каппадокії, на правобережжі ріки Галіс (лазо-мегрел. "галі" -- "ріка"), що в ті часи називалася Marašanta- (сучасна р. Кизил-Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош ~ кельт. mar- "великий": галл. антропоніми Nertomarus "сильно-великий", Segoaros "переможно-великий", Catumarus "битво-великий" ~ етрус.-італ. Marens/Mars). Вважається, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс -- брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини?). Х. Коте припускав, що агатірси тільки у культурному стосунку були близькі фріго-фракійцям, а генетично -- споріднені зі своїми східними сусідами сколотами (скіфами).
   Власне на р. Галіс і осіли кіммерійці внаслідок свого виходу із степів України, будучи витіснені скіфами. Нову їхню землю ассірійці називали Гімірі, а вірмени -- Гамірк. Їх взяв під покровительство мідійський цар Аліат (Геродот, І,73,74). За мирним договором (28 травня 585 р. до н.е.) скіфські землі на схід від р. Галіс перейшли мідянам (Геродот, І,72) і скіфи на чолі зі Спаргапіфом змушені були повернутися в Північне Причорномор'я, де прийняли собі імя "царських скіфів" (і в 514 р. до н.е. виграти війну з Дарієм), а кіммерійці -- на Балканський півострів, будучи пізніше вигнані Аліатом (Геродот, І,16).
   Вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів рушила не на північний захід, у Адріатику та Нижню Саксонію (а звідти -- на схід, асимілювавши пшеворську культуру), а на північний схід, у Північне Причорномор'я, де й стали предками наступних кіммерійців. Адже Тіт Лівій (І 1:1-3) згадав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети причорноморських степів України -- це т.зв. скіфи-"георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІV, 18, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarg? - "розводячі худобу" або "шануючі худобу", тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки. Щоправда, мешкали георгої на Лівобережжі Дніпра на північ від країни "Гілея" ("Лісиста"). Але вже правобережні елліни Гіпанісу (Бугу) називали георгоїв борисфенітами - "подніпрянами". Можливо, що це ім'я означає не стільки місце замешкання по Дніпру (Борисфену, Бористену), а певну приналежність скіфів-георгоїв до торговищ на Борисфені, адже Геродот одразу ж після повідомлення про назву георгоїв борисфенітами зазначає, що греків Гіпанісу (Побужжя) іменують ольвіополітами, тобто причетними до полісу Ольвія. Також Х. Коте зіставив сусідніх і споріднених борисфенітам-георгоям агатірсів із авхатами (aga / aucha + tai) та скіфами-аротерами ("орачами"?). Начебто останній етнонім (????????) -- це зіпсута греками Північного Причорномор'я назва агатірсів даної місцевості, та що цілком вірогідно, що у комплекс причин цієї помилки в історіографії входив побут самих агатірсів, схожий на побут наступних ногайців-орачів, які, будучи кочівниками, зоравши поля і засіявши злаки, відкочовували слідом за худобою, щоб повернуися назад, коли зійде урожай. На думку Х. Коте, етнонім агатірси означає "великі вовкодави", хоча можливе й тлумачення О.М. Трубачова як "прагнучі яскравого (металу); жадаючі золота" (маючи на увазі священні золоті генеалогічні реліквії, про що оповідав Геродот у генеалогічній легенді скіфів).
   На нашу думку, можна припустити й наступні тлумачення: 1) від урумського (діал. грецьк. Пн. Причорномор'я) "ягъя" - "берег", тобто агатірси - жителі побережжя Тіраса (Дністра); 2) дв.-верх.-нім. iga "тис" , тобто жителі басейну рік Тиса та Тірас; 3) санскр. aga - "нерухомі", тобто "осілі на берегах Тіраса". Компонент "ага-" ми зустрічаємо у назві Дністра "Агалінг" у Пентінгерових таблицях, але пояснюємо його на основі старо-грецької мови: ????? "вождь" + ???? (lynx) "рись" або ????? "вербова віть" (Агіолігос, ????????? = "Святовіт"?).
   У зв'язку з останнім цікавим для нас є свідчення Ібн-Фадлана: "... І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Це спонукає згадати свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говорять про знатність, священність. Крім того, агатірси фарбували (picti) у синій (??????) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *?oer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "кіптява"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. ?ar?nah "фарн", осетин.дігор. xo?run "розфарбовувати", xo?rФn "колір", дв.-іран. *hv?ra; латин. sord?s"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. ????? , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин. mulleus "червонуватий"; герм. *m?l-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. m?la "знаки", дв.-ісл. m?l "прикмета", дв.-англ.mФl, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. m?l "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр , до якої в давнину входили всі землероби (пор.: брахмани - білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (s?drakarsaka, де karsaka - "землероб"). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими", а себе -- "благородними" (в індоіран arya, а їх земля -- Airyanam; ірланд. aire "вождь", "знать", boaire -- "власник великої рогатої худоби", airig "вільні, котрі мають право обирати князя", Eire -- "країна благородних"; хетт. ara -- "вільний"; дв.-сканд. arjoster, дв.-сакс. ir -- "знать", дв.-сакс. Irminsul -- "дерево-ідол родоначальника саксів Ірміна", irmintheod -- "людство" < "арійський народ"; ст.-грец. aristos -- "кращий", звідки "аристократія" -- "влада кращих"). Не дивно, що Ашвіни як покровителі переселенців та мандрівників розглядаються "Махабхаратою" як шудри серед богів (Марути -- як вайші, Адіті -- як кшатрії, Ангіраси -- як брахмани).
   Єдиний порятунок "недоторканих" останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині"-агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb/sorp "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "... з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. ?????? "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"..." ; а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. v?ti "переслідує", дв.-англ. wœПan "бродить", wœdl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький", санскр. Г?drА "шудра, людина з найнижчої касти, створена з пилюки (!) стоп Пуруші").
   Тут явно напрошується зауваження О.М. Трубачова, що прабатьківщина слов'ян на Середньому Дунаї пов'язана з "болотом" (озеро Балатон і місто Блатьнъ градъ біля Малого Балатона, а також пор. слов. "болото" з фракійською глосою pala "болото, трясовина", латин. palus "озеро"; сам топонім Паннонія теж трактується як "болотяна": фрак. pani, прус. pannean "болото", гот. fan "намул"), над чим, на нашу думку, і іронізує (!) Іордан: "У них болота і ліси замість міст". Окрім того, власне незрозумілого походження давньо-грецьке "варвар" (barbaros) може мати задовільне пояснення саме як жителя Іллірії: іллір. barbis "болото" (у топонімі Metubarbis "Міжболоття"), якому тотожні санскр. barburam "вода", грец. borboros "слиз", албан. berrak "болотистий грунт".
   Підтверджують даний факт виходу протослов'ян "з півдня" (за літописною традицією, з берегів Дунаю) і виявлені В.В. Івановим вищезгадані зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими та палеобалканськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов. Можливо, що енети(-генети) представляли собою етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою (за деякими версіями, "сатемних ієрогліфічних хеттів", на відміну від "кентумних клинописних хеттів") та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх (вже до середини ІІІ тис. до н.е. стосуються окремі ізоглоси, що об'єднюють праслов'янський діалект індо-європейської мови з північно- або східно анатолійським (хеттським), з одного боку, і балто-словянський як групу діалектів з південно- або західно- анатолійським (лувійським), з другого боку, і до останньої входив і пратохарський діалект). У свою чергу хетто-лувійська індоєвропейська спільність в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів-протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї (якщо хетти, палайці та тохари належали до групи мов centum, то енети та лувійці -- до групи мов satem). До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai. Відповідно греки знали їх як moisoi, а римляни -- moesi, або mysas gentes, від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія (Moesia), згодом розділена на Верхню та Нижню. Відповідно фракійці Анатолії називалися фрігійцям або брігами, а самоназвою їх було mysi, mysoi. Колізії довкола етноніму місії на Балканах та Анатолії присвячене спеціальне розмірковування Страбона (VII, 3,2; 10). Назва "місії", з причин явища "архаїзації" етносів в писемних джерелах, навіть починається стосуватися слов'ян. Зокрема, "Житіє св. Климента" ХІІІ ст. говорить, що "... мизи європейські" будучи вигнані Александром Македонським на північ вернулися і заняли усі Балкани" (Цит. за:). Також Козьма Празький (ХІІІ ст.) інтерпретує "мізів" як чеське плем'я "мужів", що в давнину мешкало у Дакії.
   У передньоазіатській традиції місії відомі як "західні мушки", на відміну від "східних мушків"-правірмен (грузини вірмен досі називають "мекхи"), з якими спільно переселилися з Балкан в Анатолію в кінці ХІІІ-початку ХІІ ст. до н.е. та розгромили, відповідно індоєвропейські хеттські та лувійські царства та могутню державу Урарту. Саме асиміляція урартів правірменами і спричинила досить оригінальну антропологічну конфігурацію сучасних вірмен. У Біблійній традиції як мушки-фрігійці та правірмени взагалі, так і федерація табальських племен фрігійців Гордія-Куртіса відомі як народи мосх і тувал, а також як "бен-Тогарма", що відповідає у середньовічній вірменській традиції "Дому Торгома". Титул Гордія досить дивний -- "відомий на Заході і на Сході цар", його місто Атуна в історичній традиції саме відоме як "місто Гордія" -- західноанатолійський Гордіон, де знаходився знаменитий "гордієв вузол", а сам він -- син царя Атуни Аш-Хіту/Уш-Хіті та батько не менш знаменитого Міти-Мідаса. Також Гордій -- васал Ассірії і ассірійська традиція називає його "Гурді з Кулуммана", і саме йому ассірійці віддали свого часу під управління всі інші ліквідовані анатолійські царства -- Шінухту, Куе, Хілакку, Мелід та у васальну залежність -- Біт-Буруташ і Тувана. Він переселяє їх населення у своє царство і формує з них "єдину фрігійську націю", а на спустошені землі поселяються "східні мушки"-правірмени. В 705 р. до н.е. Гордій повстає проти Ассірії, що змушує самого Саргона ІІ йти походом у далекий Табал і безславно загинути (труп так і не було знайдено) під копитами кіммерійської кінноти, завбачливо закликаної на нові землі фрігійцями (а тому подальші інтерполяції про те, що кіммерійці "втікали від скіфів", власне породжені спекуляціями наступних поколінь істориків).
   До анатолійської Місії (Mysia) як складова частина входила й область Трої - Троада та плем'я іллірійців -- дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців -- япіги, мессапи -- населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобалканських мов. М. Грушевський зазначав: "...Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською". Наприклад, станом на ІІ тис. до н.е. фракійці в Європі саме розселені були наступним чином: на півночі та сході Балкан -- фракійці та даки, у Македонії мешкали македонці, фрігійці та протовірмени, на півдні Балкан -- пеласги, на заході і північному заході (Албанія та Епір) -- іллірійці та мессапи, а ось на південь від Македонії та острови -- "піратські" грецькі племена. Племена останніх (іонійці та еолійці) конкурували з фракійськими (пелазги, карійці, фрігійці та дарданці) щодо освоєння земель в Західній Малій Азії.
   Крім того, дивним чином слов'янський теонім Сварога, який є богом ковальства (ототожнюється літописцем із Гефестом), виявляється тотожним не тільки санскритському svarha "небо", але й фракійсько-фрагійському лексичному колові: "... surgastoy - родов.відм. однини теоніма, пор. фрак. Surgasteus, віфін. Zeus Syrgastes. Даний теонім, очевидно, запозичений в лід(ійському). Srkastus ... surgasto -- співвідноситься із незасвідченим дієсловом surgadyo і походить далі з і.-є. suergh- "піклуватися"...". Але він також означає "хвилюватися, переживати, бути хворим", що зближує його з вищезгаданим пра-нах.-дагест. sw?rHo "старий". А отже, Сварог -- це "старий бог", deus otius, "бог, який віддалився", аналог оскоплених Урана чи Кроноса, (і міг бути запозиченим саме з однієї з алародійних мов, до яких належать сх.-півн.-кавказькі, хурритська, урартська та етивська), для праслов'ян -- Сварог лишень батько Сонця-царя Дажьбога. У кіммерійсько-анатолійських переданнях останній міг бути лише казковим богатирем, а з частиною кіммерійців, які прийняли участь у формуванні кельтського гальштату, трансформувався у бога-героя Дагду, у германському середовищі -- в тотемічний персонаж (дв.-верх.-нім. *daho > латин. taxo, -nis "борсук" ~ латин. taxus "тис (тисове дерево як Іггдрасіль-кінь бога Одіна)"), у скіфському середовищі -- в бога коней Тагімасада (тут наявний іранський компонент "-мазда", як от у теонімі Ахура-Мазда ~ дв.-інд. adhi-deva "вищий бог", adhica "верховний володар", епітет Шіви з тризубцем-"шріватса", "знаком тільця", з яким, до речі, зображався й верховний бог ассірійців Мардук), ототожненого Геродотом з еллінським Посейдоном. Останній є, в дійсності не стільки бог вод, а, за В. Топоровим, "Супруг Землі" -- poteidavon, що тотожний як ведичному змію Ахі-Будхня, з якого й виростає Світове Дерево, так і слов'янському змію Бадняку, котрий обвився довкола Горюч-Алатир-Каменю, що захований у коріннях Світового Дерева. Останнє росте на Кіян-морі і на ньому орел звив багате гніздо із срубла, золота, перлин, коштовностей і вивів дітей. Коли ж буря вирвала з коренем дерево і втопила гніздо та дітей орла, то він не зміг винести горя, кинувся у низ і розбився об "білгорюч камінь" або хоче це зробити, але сокіл відраджує, і радить полетіти далеко і відшукати "прекрасне нове життя".
   Власне праслов'янамипредок-герой був ототожнений з архаїчним індоєвропейським божеством, ім'я якого (на честь посвяти) початково герой і носив.
   Сам же епічний і історичний герой цілком встановлений. Той факт, що у грецькій (у переданні іншомовних слів) та анатолійських мовах було характерне асимілятивне чергування звуків d//l (т.зв. "південносхідноіранське", притаманне пушту, бактрійській і скіфській мові, але невідоме у сарматській), дає нам підстави до вбачання в прообразі Дагди-Дажьбога кіммерійського царя-героя Лігдаміса, ім'я якого ассірійські джерела більш правильно передають як Dug-dam-me-i (Дугдамме; факт тяжіння "кіммерійського світу" до індоарійського відобразився і тут, адже саме останні фіксують -l- там, де в іранських оригіналах - -d-: дв.-інд. Bahlika, авест. Baxdika "Бактрія", дв.-інд. lipi < західно-іран. dipi тощо). Саме Лігдаміс знаменитий тим, що наказав розграбувати та спалити храм Артеміди в Ефесі (640-рр. до н.е.), в 660 р. до н.е. він розгромив Лідійське царство, штурмом взяв його столицю Сарди та вбив царя Гіга. В 653 р. до н.е. Лігдаміс загинув в Кілікії в битві з царем скіфів Мадієм. Ім'я Лігдаміс, вивченню якого присвячена спеціальна праця С. Тохтасьєва, стало династичним серед правителів Галікарнасу та популярним серед автохтонних жителів Карії та емігрантів з неї (тут додамо, що античність -- "Палатинська Антологія", Діодор Сицилійський та Валерій Марціал -- знає слово lygdos на означення білого мінералу або сорту мармуру). Крім того, як вже на нашу думку, теж саме ім'я могли носити як мідійський родоначальник царської династії Дейок, так і ассірійський намісник у Манні Dai(a)ukku, який був усунутий від влади в 715 р. до н.е. Щодо мідійського Дейока (700-678 рр. до н.е.), сучасника батька Лігдаміса кіммерійського царя Теушпи (який міг одружитися на союзній мідійській принцесі і назвати на честь тестя сина; був розбитий ассірійським царем Асархаддоном в 679 р. до н.е.), то він виступає, у порівнянні з іншими історичними царями Мідії, як ідеальний, мудрий правитель, характерний для епічної іранської традиції, будівничий столиці Екбатани, що дає підстави вченим вбачати у ньому, у порівнянні з іншими історичними царями, "епонімного царя", аналогічно до генеалогічного родоначальника, і внесений був Геродотом у перелік мідійських царів (Дейокідів), як зазначає І. Медведська, саме для узгодження хронології, якою він керувався (150 років правління царів). Крім того, в самій назві країни Каппадокія цілком може міститися й корінь кіммерійського імені "Дейок".
   Продовжуючи досліджувати проблему енетів/генетів, зауважимо, що власне вождем пафлагонців (яких, до речі, в Римі прозивали "тібіями"-"флейтистами, свистунами") з Генетики є Пілемен (??????????). Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIŠ.BILGA.MEŠ "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.miš, хетт. GIŠ.GIM.MAŠ, що у греків набуло вигляду ????? "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців-енетів могло набути ?????? та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" (у імені "В'ячеслав") - "більше" (праслов. *v?tj, сербохорв. Ве?и, польск. wi?ej "більший, великий" < і.-є. *(?)ueg-/aug- "збільшуватися, набирати силу" > герм. *wahs(-an/jan-) "рости" > англ. wax "збільшуватися", дв.-англ. weaxan, нім. wachsen "рости", дв.-ісл. vaxa, гот. wahsjan "збільшуватися, рости" ~ грец. aexein < *aFex "рости", латин. augere "збільшуватися" > Август), семітське Йосиф (Yosseph "збільшувати") та ведичне Васіштха ("Превосходнейший", "найбагатший") як назва однієї із семи традиційних головних екзогамних брахманських груп -- домашніх жерців-пурохітів Сонячної династії (тут напрошується кельтський еквівалент: ірл. Ard-Ri "високий, верховний король" > Артур, ім'я якого пояснене римлянами як "страшний медвідь" ~ малоазійсько-галатська Артеміда, символом якої була ведмедиця). Саме Васіштха, начебто, був зачатий від двох богів -- Мітри і Варуни і народився "з думок" апсари (водяної богині) Урваші (пор. з народженням із голови іншої діви-войовниці -- Афіни, яка у північнонордичній традиції є еквівалентом Одіну, маючому стосунок до "голови мудрості" Міміра). Васіштха -- автор сьомої "мандали" "Рігведи", ідеал брахмана, власник "корови бажань", друг богів і щонайперше -- Варуни, який показує йому зміну дня і ночі, бере його на свій корабель (пор. з мандрами Гільгамеша на кораблі та спробою змагання зі сном). На іранському грунті, як на нас, вже наявне переосмислення антропоніму у напрямку до загальноіран. *winda "той, який перебуває, набуває": дв.-перс. Vinda-farnah "Набуваючий фарн" = грец. ??????????, Інтаферн (як правильна форма наведеного Геродотом та Арріаном імені Іданфірс / Індатірс, хоча можливе й *vidamtrsu- "прагнучий до ведунства, всевідання" на основі дв.-інд. veda "знання, пізнання"). Цікавим також є факт, що початкове ім'я біблійного Авраама є Аврам ("отець високий"), син Фарри з месопотамського міста Ур.
   Надалі слов'янське плем'я в'ятичів у хазарських та арабських джерелах засвідчене як "вантіт". Дослідник В. Щербаков пише: "... у ХІ столітті ... відбулися походи Володимира Мономаха ... на Ходоту, володаря землі Вантіт, і на сина його. Головним містом "вантіт" - ванів був тоді Хордаб (Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни - місто Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам'ятну стелу на честь перемог над Ассірією, -- О.Г.]). Держава Вантіт була приєднана до Русі. Вона розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів'ях Дону ... ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів... Адже власне в'ятичі "сиділи" на Оці і верхньому Доні ... Вани - це "вентичі", венети, венеди і, зрештою, в'ятичі - так це ім'я змінювалося за віки" .
   Отже, відбулося перенесення уявлень про короля доби переселень народів Європи (Venceslas), внаслідок чого у "Літописі Руськім" постала легенда про відселення в'ятичів (venti?i, v?nti?i) "від ляхів" на чолі з вождем Вятком (Ventko), котрий, отже, виводив свій рід від енетських королів і носив той же титул "венетський" ("венети" -- "піддані венета", тобто короля, де в титулі "венет" вбачаємо і корінь u?-: "вождь, вести, воєвода"). Аналогічно, вважає О. Трубачов, ім'я готського короля Вінітарія -- Vinitharius -- є саме прізвиськом, епітетом. Йордан сам зазначає, що це слово означає "переможець венетів" ("Діяння готів", XIV, 79), де правильно відображається догерманське *uenetes готським *winith-, а другий компонент імені arjan означає "орати" (пор. з літописним: "Романе, Романе, худим живеши, литвою ореши"). А сам Вінітарій, проте, мав справу не з венетами, а з антами ІV ст., а з венетами (венедами) сусідував у низинах Вісли.
   Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від північноанатолійського слова, як аналогічно походить іншомовне слово у старогрецькій мові -- ????? "блиск, краса, слава", "волога", відоме також латинянам як h?nos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме -- з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії: hun- "великий".
   З причини того, що на ранній стадії розвитку для всіх мов характерне значне нерозчленування понять, В.П. Кобичев, вказуючи на нерозчленованість у старогрецькій мові понять "мова" і "народ", виявляє таку ж нерозчленованість у слов'янській лексемі "слово": "...Дійсно, у сербохорватській мові слово поряд з іншими має значення "річ, буква" (пор.: гот. mathl "місце зібрання" > "ринок" > mathlein "річ", "мова" > mathlajan "говорити" ~ укр. "мотлох", "мотлошити" ("перебирати" > "пербирати чиїсь якості, обговорювати когось, щось" > "говорити", "базікати"); грец. homilia "зібрання віруючих" > "промова єпископа", -- О.Г.), а дієслово словити - "носитися слухові". У чеській мові похідні від лексеми слово дієслова sluti, slovu, sluyu рівнозначні нашим дієсловам "слити, називатися, бути відомим". У словнику російської мови С.І. Ожегова слово пояснено як "речь, способность говорить..." ... Додавши до основи слов суфікс прикметника ен або енин , у повній відповідності із граматикою слов'янських мов отримуємо словен (пізніше словенин, словянин) - дослівно "мовлячий, розуміючий (дану мову)".
   У зв'язку з цим північноанатолійське "генети"- "слав'яни" (пор.: дв.-інд. sravah "слово" і ?rАvas "слава") теж виявляє аналогічну нерозчленованість: хатт. hu- "говорити" (пор.: заг.-єніс. qДG "слово" > кет. qa', заг.-тібето-бірм. ка- "слово", "річ", шумер. ка "рот", "слово"), що запозичене семітами (дв.-євр. gao "ревіти, вити", "тваринний рик як протилежність людській мові") та індоєвропейцями: *ghu- "звучати" > *gu- ( де ou // u) (наприклад, ст.-слов. говоръ "шум" > "звуки мови"; дв.-інд. ghuka "сова"; ст.-грец. gСos "плач"; нім.діал. gauzen "тявкати", польск. gwar "шум", "говір") та *guou "те, що видає звук" > "бик" (ірл. gС, латськ. guovs, вірм. kov, ст.-грец. ????, латин. bos, bovis, сербохорв. говедо, укр. говядина) тощо.
   Спершу германці переклали етнонім венетів (генетів, енетів) буквально як "ставани" (????????): заг.-герм. steЧn-? "голос", гот. stibna, дв.-англ. stefn, stemn, дв.-сакс. stemna, stemma, дв.-верх.-нім. stimna, stimma "голос(ні)", але згодом відмовилися від цього терміну, для того, щоб передати "мовну гру" у нерозчленованість , переклавши "венети" - "словени", "слав'яни", "скотарі-номади" фактами своєї мови як "роси" (росомони; дв.-ісл. hrСs "слава", дв.-верх.-нім. hr?d, hruod "слава" та нім. das Ross , голл. het Ros "кінь"), що наштовхує на згадку про дв.-інд. "го-вінда" - "пастух" (букв. "поводир корів") - епітет бога Вішну. Це знаходить підтвердження в тому, що у венетів Апенін існував, за Страбоном, особливий культ коня, якого у жертву приносили божественному герою Діомедові (див.: ). Аналогічний обряд існував, за Тацітом, у германців, що, на думку С. Зоговича, свідчить про співпадіння даної міфологеми у всіх індоєвропейців.
   Проте Діомед є власне ворогом троянської коаліції, а отже - і венетів-пафлагонців, але тут переважає мотив викрадення Діомедом коней у Реса ("мова, мовлення, річ"), фракійського володаря, та те, що Діомед став засновником ряду міст у Італії (в Апулії). Проте існувало уявлення і про фракійського царя Діомеда, який теж володів кіньми і які відібрав у нього Геракл на прохання Еврістея. До того ж родовід першого Діомеда чітко виводиться від предка Антенора, як ми знаємо, вождя пафлагонців - енетів.
   Як зауважувалося вище, пафлагонські енети(-генети) представляли собою скотарський етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх. До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai (фракійці Анатолії, відповідно, називали себе фрігійцями або бригами, а в "Рігведі" виступають як "бхрігу", що славилися як творці колісниці бога Індри; тут присутній і.-є. *bhergh- "високий; гора" ~ кельт. briga "підвищення, пагорб"), від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія. Як на нашу думку, ця самоназва (місії, Мізія) споріднена етимологічно з хетт. mekis "великий, багато", що цілком узгоджується і з епонімним індо-європейським персонажем з іменем на значення "великий, більший" (в сенсі анатолійських зв'язків етрусків йому може бути тотожний міфічний володар етруського міста Цере, тиран, який вимагав принесення собі, а не богам, перших плодів нового урожаю).
  
  
  
  

ГЕР-ОГЛИ --

ВОЛОДАР ЧАМБУЛІ МАСТОН

   У один семантичний ряд з вищезгаданим народженим у померлої Настасі "золотосяючим дитям (або "золотосяючими близнюками)" Кощеєм та ведично-буддиським божеством Кшітігарбха ("Лоно землі") пов'язується нами тюркський міфо-епічний герой іранського походження Гер-огли ("син могили") чи Кер-оглу ("син сліпого"), народжений у могилі (пор. перший компонент імені з вищезгаданим іменем Керсаспа). Його батько конюх був осліплений ворогом і за це герой мстить.
   Кер-огли -- воїн, чарівник, співець, поет і музикант. Справжнє його ім'я -- Равшан, належав він до племені теке (текінців) з Північного Хорасану. Він -- представник династії ханів Мевру (Морі), його дід -- Тулібай-сінчі (або Джігалі-бек чи Чагалібек), син хана Кавушті, був взятий у полон Оділ-ханом (у туркменській версії -- османом Хункаром) та одружений на принцесі Бібі-Ойші. Їх син, який і є батьком Горгулі (Кер-оглу), називається теж Равшан (варіант: Адібек, Майтар) і свого часу був взятий у полон Шахдар-ханом, царем Зангара з країни кизилбашів (персів-шиїтів). Тут він зустрічається з текінською принцесою Бібі-Хілал. Змушений втікати від правителя, Равшан залишає свою вагітну дружину, яка перед пологами помирає. Її слуга пастух Рустам викопує їй могилу, де в неї народжується син. Немовля вигодовує кобилиця. Підрісши, Гер-огли під час гри побив сина знатного вельможі, через що йому загрожує кара від царя. Тут розкривається таємниця походження Горогли і хлопчику вдається втекти за допомогою Рустама до батька в Євмут на березі Хорасанського озера, де його вихователем стає дядько по матері купець Ахмед-бек (або Боз-оглан). З часом, після смерті брата останнього, Урай-хана, сина Одил-хана, народ обирає правителем саме Горогли, а не Ахмед-бека (Ахмед-сардара). Це породжує між ними ворожнечу. Даний переказ про Горогли повністю ідентичний переказові про дитинство засновника імперії Ахеменідів Кіра Великого в переказі Геродота (порівняймо ім'я Кір з першою частиною імені середньоазійського героя Кер-оглу).
   Кер-оглу, або Гургулі (у іраномовних таджиків), стає засновником і царем країни ЧАМБУЛІ МАСТОН (тадж. "Чамбулі щаслива"; азерб. Ченлі-бел, Шамлі-біл, Шамбіл, Чандибіль, туркм. Чардагли-Чандибел, Чанглібель; узб. Чамбіль, що перекладається як "сосновий перевал"), тобто Шамбхали (Шамбали). В османській версії його країна називається "ліс Саганлу", а столиця - "Керогли каласі". У Грузії іменем Кер-огли названі стародавні фортеці, як от, наприклад, біля Коджорі неподалік від Тбілісі. М. Аджі (Аджієв) виправляє назву по-тюркськи як Шамбкала -- "сяюча фортеця", яка "... була у горах Алтаю, де сім сніжних вершин і де зберігається божественний залізний хрест -- світова ваджра". Є. Парнов, проте, вважає, що назва країни належить до гімалайського культурного кола: "... Шамбала! Загадкова назва. А що, якщо це Чампала? Перевал Майтрейї, бо ла -- перевал, а Чампою, королем улюбленим, називають у Гімалаях грядучого вчителя віри (якої -- буддизму, індуїзму ? -- О.Г.). Якщо це дійсно так, то Шамбала не більше ніж наочний символ віри. Це внутрішня країна, котру кожен може відкрити у собі на вершині восьмичленного шляху на шляху до досконалості...". Ю. Захаров солідаризується з цим підходом, зауважуючи, що у тібетській традиції терміном Шампа позначають як бога Шіву, так і його священну гору Кайласу.
   У зв'язку з тлумаченням назви країни як "сосновий перевал" напрошується паралель з героєм узбецького дастану про Санубара ("Стрункого, як сосна"), сина царя Хуршіда ("Сонце"). Він подорожує у північну країну в пошуках царівни-пері Гуль і сюжет цей дуже схожий з давньо-індійським переказом про першого царя Місячної династії Пурураваса, сина Іли-персоніфікації жертви вогню та Будхи-"Мудрого", персоніфікації планети Меркурій (народжений богинею Тарою від асури Соми-"Місяця", який викрав її, чим спровокував війну між богами) та діву-апсару Урваші та західноєвропейським про Раймондіна (Енно Довгозубий) та Мелюзину (Мелізанду).
  
  

Тулібай-сінчі та Бібі-Ойші

?

Сома і Тара

Равшан (Майтар) і Бібі-Хілал

Хуршід

Будхі і Іла

Кер-огли і пері Ага-Юнус

Санубар і Гуль

Пуруравас і апсара Урваші

  
  
   Покровителі Кер-оглу - 40 чілтанів (святих) чи еренів (шейхи дервішів), халіф Алі і пророк Хізр, які дарують йому богатирський обладунок, заговорюють зброю, наділяють розумінням 72-х мов та створюють для нього за одну ніч чарівне місто Чамбіл та коронують його вінцем "тодж" (начебто, від слова "тодж" походить етнонім "таджики" та назва Тоджик у тібетській традиції стосовно країни іраномовних народів; вважається, що етнонім "таджики" походить від назви кочового арабського племені "тай", що завоювало Таджикістан. У вірменських та пехлевійських документах воно називається "тачік", у мусульманський період постали форми "тазік" і "тазі", китайці називали арабів "даші" (< *d'ai', d'ziek, тобто tajjik), завжди конкретизуючи, що вони завоювали землі Боси (Персію). Проте саме іраномовне населення китайські джерела називали "доші", що в час імперії Тан звучало як ta zie, ta da, і застосовувалося задовго до арабських завоювань. Тобто етнонім "таджики" вже існував: від сакськ. ttaji "ріка" (пор.: саки-апасіаки "саки-водяні", саки-яксарти "саки (ріки) Яксарт) тощо). Місто Горогли недоступне для ворога, але загине лише від води (потопу; мотив затонулого міста). Але одночасно з цим відмовляють у даруванні нащадків.
   У туркменській версії сплячого Гер-огли спонукає до благочестивої діяльності голос святого Камбара, а в інших версіях -- заповіт осліпленого ворогами батька. У поемі "Нуралі" про Гер-огли говориться, що він -- "Хазрат-Алі цього часу", тобто маючи на увазі шиїтського праведного імама Алі, зятя засновника ісламу, а пологи матері Гер-огли пояснюються появою духа Фатіми -- дочки пророка Мухаммеда. Також, начебто, мати Гер-оглу була служанкою Алі, яка завагітніла від того, що її господар плюнув їй у рот, за що була прогнана Фатімою. Повернувшись у Чамбіль, вона там померла, а дитина народилася у могилі.
   Невірним, як на нас, тут є твердження про "мусульманізацію" епосу. Швидше за все епос про Гер-огли постав з натужного пошуку етносів Турану протистояння ідеології арабізму ісламу за "легітимним" для самого ісламу шляхом: матір Ізмаїла, родоначальника арабів, рабиню Агарь, після того як вона завагітніла від свого господаря Авраама (Ібрагіма), виганяє з дому Сара (пор. з теософською традицією, за якою євреї є удатною расою вихідців з Індії, котрі поселилися як колоністи-тороговці в шумерському Урі і Авраам є вдійсності означенням касти брахманів у цій діаспорі, а каста, що виникла внаслідок змішання аріїв з семітами, -- араби, дв.-інд. harab "поганий, дурний, зіпсутий, невиправний"; від змішання з шумерами -- сойоти-"туба" Урянхайського краю (Туви); від змішання з іберами -- грузини (картвели): дв.-інд. bheriya "вовк"; з хамітами -- єгиптяни: дв.-інд. mishra "змішаний, з'єднаний"; від змішання з дравідомовними еламітами -- цигани: санскр. bogemi "йди геть від мене").
   Також невірним є погляд про значно пізніше формування епосу про Кер-оглу, а саме, що Х. Корогли відносить лише до XVI ст., вважаючи: в епосі оспівується туркменський герой з анатолійської області Боли, вождь джалалідів, які боролися проти турків та іранців-шиїтів. Проте факт, що цей вождь називає себе лише "Роушан з роду керогли", а його соратники мають подвійні імена, друга частина яких тотожна тим, які мали й центральні фігури епосу, свідчить про претензію на відродження героїчного звитяжництва предків, спробу перетворення епоніму на етнонім, перенесення епічної героїки в історичну сучасність, а також легітимізацію моральних та правових нормативів. Аналогічно прізвисько "Герогли" присвоювалося й іншим героям (як от Салор-Огурджик алп, хан туркмен, які переселилися в Західний Вран та Ірак).
   Дружина Кер-оглу - мудра діва-пері Ага-Юнус з країни Куй-коф (Кавказ?), дочка царя пері Рахмата та цариці Карія, яку викрав з чарівного саду Ірам-бог за допомогою бало-дива Самандара. Іншими жонами витязя є пері Міскол, стамбульська принцеса Нігар-ханум (Ніяр, Нігяр; варіант: Хірамон-Далі, дочка Арслан-бая з країни Рум), індійська царівна Гулнор та дербентська красуня Моміна-ханум, дочка Араба-паші, яка народила йому сина Хасан-бека на прізвисько "син курда" (Курд-огли). Також у азербайджанській "Книзі мого діда Коркута" у Кер-оглу і пері народжується син з одним оком на тімені -- Депе-Гьоз ("Тім'я-Око"). Надалі він перетворюється на чудовисько і приносить багато бід, фактично тотожний грецькому циклопу Поліфему і його вбиває богатир Бісат.
   Будучи бездітним, середньоазіатський Гургулі викрадає юнаків Хасана, сина коваля (демурчі-огли) Темір (Холдор)-хана з країни Ваянган та Овеза (Аваза, Ейваза, Ховеза), сина раба-м'ясника (кассаб-огли) Булдурука з країни Хунхор (в деяких версіях виступає єгипетський принц Іса-Бала), котрий стає його співправителем та наступником. Таджицька версія додає ще й третього сина - сина мисливця (мерган) Шодмона. Сином Овеза від гурджистанської (тобто грузинської) принцеси Гул-Рух (Гул-кіз, Гул-Чехра, Гуліхірамон) були Нуралі і Міралі, а донькою - Гулінор, а сином Нуралі та царівни Маргумон - Джагангір (пер. "завойовник світу"), який в дитинстві був проковтнутий рибою, знайдений візиром і усиновлений ним, а після того як знайшов рідних -- викрав принцесу Хірамон з країни Гул-Ерамон. Сином Хасана від ерзерумської красуні Даллі був Равшан, герой самостійного епосу, а внуком, за казахською версією, -- Касим-хан. Останній здійснює похід до Чорного моря проти хана кизилбашів Жанаділя і взяв у облогу його столицю Арал із фортецею Такія. Після перемоги Касим-хан одружується на дочці хана, красуні Жаміле і після весільного бенкету гине від руки закоханого в неї калмицького витязя Маргау. Даний переказ надзвичайно близький з історичною оповіддю про короля гуннів Аттілу з роду Дуло, похід його на Рим та смерть одразу ж після весілля з красунею Ільдіко. Про сина Касим-хана розповідає узбецький дастан "Шірін і Шакар": у хана і його візира народжуються сини, але через те, що під час пологів дружина візиря помирає, Шакара взяла на виховання ханша і викормила своїм молоком. Молодша жінка Касим-хана, коли хлопчики підросли, зненавиділа їх і оббрехала. Нещасним вдається втекти і, мандруючи, вони натрапляють на джрело води, котре охороняє дракон. Шакар убиває дракона, його чарівним рогом відкриває підземний палац і кохається з красунею-пері Гулгун. В той час Шірін втратив терпець, очікуючи біля джерела на побратима, і приєднався до мандруючих 40 прочан-каландарів. За намовою злого володаря Хосхону Карахана чарівниця підсипала Шакару і Гулгун зілля і викрадає дівчину та ріг дракона. Гулгун, тужачи за коханим, чує пісню прочанина Шіріна, в якій він оплакував втрату свого друга. Пері розповідає все каландарам і ті вбивають Карахана та визволяють із печери Шакара. Шірін став правителем царства замість Карахана, одружився на його дочці, а сорок прочан взяли собі за дружин 40 дівчат з її свити. Шакар знаходить у печері золоту скриню, де ув'язнені душі девів, убитих драконом. Оживлені деви споруджують чарівний палац і переносять у ньому Шакара на батьківщину.
   Можливо, що під Овезом мається на увазі поєднання з іранською традицією про Шамбхалу шумерської традиції про Абзу (аккадське Апсу) - місце зберігання божественних сутностей "ме", де царює бог Енкі (аналог біблійного Єноха) разом з абгалями (аккад. "апкаллу" -- "мудреці") -- носіями культури та засновниками міст.
   Можливо, сам термін "Шамбхала" слід тлумачити і на основі шумерського "Санг Аббал" -- "Глава Аббалів" (надалі воно декілька раз етимологічно переосмислювалося). Бог Енкі (семітський Ейя) вбив демонічну космічну істоту і над нею збудував житло-храм "Абзу", у якому зачав бога Мардука, "дитину-сонце". Матір Мардука -- богиня Дамкіна (Дамгальнуна, "велика пані князя"), яка у грецьких джерелах виступає як Дауке, тобто один з її епітетів -- Дуку, "священний пагорб (могила)". А саме західносемітське ім'я Мардук означає "син Дуку", що може трактуватися як "син могили".
   Також дана контамінація присутня в біблійній традиції: Ревека (Rebeqah "петля, аркан") -- "... це духовна матриця, полюс перетворення. Її ім'я навпаки Haqever означає "могила" -- місце, в якому звершується подвійний процес смерті й відродження". Вона -- жона Ісаака (осліплого на старість !) і матір Ісава-Едома та Іакова-Ізраїля. Нащадки Едома від шлюбів з дочкою Ізмаїла, старшого сина Авраама, та хеттянками вигнали хорреїв (хурритів) із землі Сеїр ("Волосата"), Ідумеї ("червона"), що від півдня Мертвого моря до Акабської затоки. В сенсі протистояння Ісава та Ісаака паралеллю виступає їм саме хетто-хурритський міф про синів Аппу (з міста Шудул в країні Луллу; пор. топонім Аппу з хетт. wapus "могила") -- одного з яких називали Злим, а другого -- Благим. В результаті Злий залишає Благого великої долі його майна, залишаючи йому одну худу корову.
   На думку Р. Генона, анатолійська (фрігійська) богиня-мати Кібела, яку щонайперше шанували як "Велику Матір" довола гори Іда (Іла), за своєю суттю семітського походження і її ім'я пов'язане з євр. gebal та араб. jabal ("джабал") -- "гора", тобто "богиня Гори", і одночасно -- епонім фінікійського міста Біблоса, самоназва якого була Гебал, а його жителів -- "гіблім". Однак Кібела-Аммас не народжує в горі, а воскресила померлого юнака Аттіса (семітський Адоніс). На її честь влаштовували жертвопринесення биків, кров'ю яких окроплювали посвячених у її містерію. Проте факт, що Кібелу називають Ідейською матір'ю та що римляни ототожнювали Кібелу саме з Реєю, матір'ю Юпітера, дає підстави бачити в ній матір Зевса, якого називали Ідейським (гори Іда є як в Західній Анатолії, так і на Кріті, офіційній і на першій Зевс народився, а на другій переховувався).
   Арабське слово "кабр" -- "могила" ("макраба" -- "кладовище") дає достатньо прозорий натяк на назву грецьких кабірів-"великих богів" близькосхідного походження з оточення Великої Матері Реї, народжені дочкою Протея німфою Кабіро від Гефеста. Вони перебували під час народження Зевса у печері і ототожнювалися з його охоронцями-куретами і корибантами.
   З даним розглянутим мотивом виявляє тотожність переказ зі слов'янського зводу "Книги Єноха", що йде від ессейського оригіналу, в якому розповідається про народження Мелхиседека у могилі померлої жони Ніра, брата Ноя, Мелхиседека архангел Гавриїл відносить на небо на 40 днів, доки на землі відбувається потоп, а потім стає першим царем Салему (Ієрусалиму). Також у маніхейській доктрині Світоносне Немовля народжується у могилі і його за велінням "Високого" рятує від демонічних істот космократор "Посланець, Адамант світла".
   У кавказькій традиції також є "діти могили". Померла Дзерасса, дочка водяного бога Донбеттира і мати нартівських героїв Уризмага та Хаміца, в могилі була згвалтована демонічним Уастирджі ("Святим Георгієм"), його конем Арфаном та псом і, відповідно, народила від цього мудру Сатаней (яка стала жоною Уризмага), першого земного коня, котрого назвали Чесан або Дур-дур ("Камінь-камінь") та першу собаку Сілам.
   Дивує, що досі цю кавказьку легенду не співставили зі схожим скіфським мотивом, значно "облагородженим" Геродотом. Замість перебуваючої в могилі породілі в генеалогічному переказі, наведеному Геродотом, маємо мешкаючу в печері (!), викрадачку коней Геріона (!) і дочку бога ріки Борисфен (варіант: Аракс) напівдіву-напівзмію (miksoparthenon tina hehidnan difyea) Апі (Апію), ототожнену самим Геродотом з грецькою богинею землі Геєю. Від героя Геракла (або від Зевса-Папая) скіфська напівдіва-напівзмія народила сина Таргітая, батька подальших скіфських родоначальників -- Арпоксая, Ліпоксай та Колаксая (у іншій версії дітьми Геракла є саме три царевичі -- Агатірс, Гелон і Скіф, а "проміжний" герой Таргітай ототожнюється із самим сином Зевса-Папая Гераклом; цим родоначальникам падають з неба золоті речі-інсигнії, серед яких -- чаша). Тут слід також додати, що скіфська Напівдіва-Напівзмія є точною копією грецької Єхидни, дочки Тартара і Геї, яка від шлюбу з Тіфоном народила, зокрема, й крилатого коня Пегаса, і грекам була відома її генеалогія -- донька Хрісаора ("Золотого меча") та Каллірої ("Прекрасноплинна"). Крім того, саме Геродот розповідає, що жертовник своєму богові Аресу скіфи створювали з в'язанок хмизу та встановленим на них мечем. А німфа Калліроя є ще й прямим предком засновників Трої (Іліону).
   0x08 graphic
  
  
   Підтверджує нашу версію про тотожність скіфського персонажу з "матір'ю в могилі" й той факт, що зображення змієногої богині було дуже популярним саме на саркофагах боспорців. Зрештою, сам образ змієногої праматері був поширений серед північноіранських племен від Північного Причорномор'я до Інду, що переконливо довели Г. Бонгард-Левін та Г. Кошеленко.
   Змієногим (або під охороною змії) народжується афінський герой Ерехтоній (Ерехтей)-"автохтон" ("власне-земний"): Гефест спробував згвалтувати Афіну, але богиня відштовхнула його і сім'я вилилося на землю (або на ногу богині, яку вона витерла козячою шерстю та кинула її на землю), від чого народився Ерихтоній (Ерехтей). Його передали в закритому кошику на виховання дочкам першого царя Аттіки Кекропа із забороною відкривати його. Дівчата порушили заборону і їх вразив священний жах, від чого вони кинулися зі скелі Акрополю. Вирісши, Ерихтоній створив на честь Афіни першу статую, винайшов колісницю та встановив спортивне свято Панафінеї. Пракситея народила йому сина Пандіона, предка Егея та Тезея та їх нащадків.
   Римським проявом даного архетипу ми вважаємо культ храму Юнони Луцини на найбільшому у Римі Есквілінському пагорбі (Iunoni Lucinae Esquiliis) у дубовому гаю (escu- = aescu- < aesculus "дубовий" / Aesculapium "храм Ескулапа, бога лікування"; враховуючи, що цей пагорб знаходився в північно-східній частині Риму, можливо, в його назві перебуває саме індоєвропейський корінь на означення богині cвітанку *ausos-), збудований в 375 р. до н.е. і 1 травня щорічно відзначалося його освячення, здійснене за обітницею дочки (чи жінки) якогось Альбіна заради благополуччя народженої дитини. Про цю подію писав і Овідій (Ovid. Fast. III, 246-248). Луцина ("Утроба"), найвірогідніше, ідентична грецькій богині Лохії ("Помічниця при пологах"), якою, як вважається, була Артеміда. Але Лохією називалося й місце, де успішно проходять пологи. Саме Есквілінське поле на пагорбі було місцем поховань, як правило найбіднішого населення Риму. А як відомо, римлянам не була притаманна віра у повторне народження після смерті (і вони кепкували з галлів, які притримувалися даного уявлення).
   Знають даний мотив також ірландські саги. З двору короля Конхобара зникає з подругами Дейхтре, дочка сановника Катбада. Якось через три роки вночі на пагорбі (сіді) Енгуса її зустрічає дядько короля Фергус Мак Ройх (який на часі його малолітства був регентом). Вона відмовилася повернутися людей, зазначивши, що хвора, а наступного ранку в хатині воїнів з'явилося немовля, син Дейхтре. Хлопчика назвали Сетанта, але світові він став відомий за своїм епічним іменем -- Кухулін ("Пес Кулана").
   Ведичною паралеллю мотиву "сина могили", на нашу думку, є Парікшит - легендарний цар, який вперше згадується у "Атхарваведі" (ХХ:127) та брахманах. У "Махабхараті" він виступає як внук Арджуни, їздового бога Крішни, який отримує одкровення - "Бхагават-гіту", та змії-нагині Улупі. Ще в череві матері Парікшит був убитий зятем зміїв-нагів Ашваттхаманом ("ашваттха" -- "кінська стоянка", назва сакрального фігового дерева; пор. з архаїчними мотивами: Ашвамедха -- жертвопринесення біля дерева людини і коня та перебування жінки та змії біля дерева), сином Дрони ("ковш, чаша") і Кріпі та внуком мудреця Бхарадваджі і апсари Гхрітачі, незабаром після битви між пандавами та кауравами на Курукшетрі, але його відродив до життя Крішна. Коли Юдхіштхіра віддалився від мирського життя, Парікшит зайняв його трон в Хастінапурі. Згідно з пуранами, від царювання Парікшита розпочався останній і триваючий досі період світової історії - Калі-юга (з 18.02. 3102 р. до н.е.; за розрахунками Р. Генона, Калі-юга триватиме 6 480 земних років), що синхронно в часі з початком царювання в об'єднаному Єгипті легендарного царя Скорпіона (у давньо-єгипетському написанні ім'я цього царя стоїть у жіночому роді, що дивує спеціалістів, але слід звернути увагу, що володаркою Калі-юги у індоаріїв є саме войовнича богиня Калі < генетично у ностатичній (бореальній) традиції корінь *kalu означає "жінку іншої фратрії (іншого шлюбного класу)"). Парікшит був убитий змієм-нагом Такшакою і, помщаючись за його загибель, син Парікшіта Джанамеджая влаштував велике зміїне жертвопринесення. Його зупинив мудрець Астіка (племінник царя нагів Васуки), який скористався правом висловити будь-яке бажання за те, що він свого часу благословив Джанамеджаю (Махабхарата, І:13-54; пор. з мотивом благословення праотця Авраама царем Ієрусалиму Мелхіседеком). Вважається, що даний міф накладено на історичну основу про протистояння в північно-західній Індії (Нагадвіпі) аріїв та тубільних племен.
   Також у ведичній традиції є мотив "сліпого батька". Це -- цар Місячної династії Дхрітараштра, нащадок легендарного воїна Куру (тобто з роду кауравів) і брат родоначальника пандавів Панду. У сліпого володаря народилися одна дочка і сто синів (старший з них -- витязь Дурьодхана-Суйодхана) від арійської принцеси Гандхари (!) на ім'я "дочка Субали". Її братом був Шакуні, який характеризувався підступністю, звабивши Юдхіштхіру до гри в кості. Каурави стають запеклими ворогами своїх двоюрідних братів Пандавів і після жахливої 18-денної битви на полі Куру (Курукшетрі) втрачають владу у священній столиці Хастінапурі (hasta -- синоніми "рука" і "слон"; заснована царем Хастіном, сином першого Бхарати).
   В Елевсинських містеріях афінян (ст.-грец. "елевсин" -- "повернення") теж наявний мотив народження мертвою жінкою: "... "Відкриваючи великі і сокровенні таїнства, -- писав Іпполіт, -- він голосно проголошував: "Володарка народила священного хлопчика, Брімо народила Брімона! Тобто, Могутня - Могутнього"... Брімо, в першу чергу, слугує позначенню цариці підземного світу - Деметри, Кори і Гекати в їх якості богинь царства мертвих... Вона народила у вогні: богиня смерті народила. Яке об'явлення! .. Отже, ієрофант проголошував, - голосно декламуючи - що сама цариця мертвих у вогні народила могутнього. У міфології наявно декілька аналогічних прикладів. Діоніс був народжений у сяйві блискавок, що спопелили Семелу... Згідно з іншим варіантом міфу матір'ю Діоніса була не Семела, а Персефона, яка народила його під землею. Говориться, що Аріадна, жона Діоніса, померла, виношуючи дитину, котрою міг бути тільки другий, маленький Діоніс. Асклепій народився на поховальному багатті Короніди..., пологи у мертвої матері прийняв Аполлон. Народження в смерті виявилося можливим! Воно виявилося можливим і для людей, якщо ті вірили богиням: це дала зрозуміти елевсинцям сама Деметра, поклавши Демофонта у вогонь, щоб зробити його безсмертним... Ми знаємо, що через три місяці (після Елевсинських містерій, -- О.Г.) дадух закликав афінян звертатися до Іакха, сина Семели, і вони закликали його...".
   За переказами Кер-оглу (Гургулі), володар Чамбулі Мастон (Шамбхали, котрий свого часу він здійснив подорож у потойбічний світ, не помирає, а у віці 120 років відійшов від людей зі своїм військом у гірську печеру і повернеться перед світовим апокаліпсисом.
   Алтайським етносам відома щаслива країна Бумба (від тібет. "бумба" - "центральна частина буддійської ступи", "вершок купола", аналог української "бані" на храмах). Правителем - покровителем її вважається витязь Джангар (Джунгар, Жангар). Він сирота, батьків його вбили чотири хани, був у полоні богатиря Шікшірги, бореться з демонічними мангусами, одружується з красунею Шабдал, дочкою володаря південно-східної країни. Управитель в країні Бумба -- богатир Хонгор, а мудрий радник -- Алтан Чеджі (Цеджі; у нього малим Джангар викрадає табун; пор. з грецьким мотивом маленького злодія Гермеса, який обікрав Аполлона). В деяких варіантах епосу замість імені Джангар подається Джагар-хан, тобто "цар Індії". Він перемагає небесне чудовисько Кюрюл Ердені, вбиваючи його "зовнішню" душу, що у вигляді пташки перебувала у животі марала. Йому допомагає дружина демона та птах Гаруда, яких він колись врятував. Потім він рятує свою країну Бумба від розорення ханом шулмасів Шара Гюргю (вважається, що термін "шулмаси" походить від "шімну" - согдійської форми імені іранського бога темряви Ангро-Майнью, Ахрімана, при прийнятті ними буддизму ототожненому з демоном Марою).
   Одночасно з переказом про Джангара киргизам відомий епос про героя Манаса (алтайський Алип-Маниш, казахський, узбекський, кара-калпакський, башкирський Алпамиш), який народжується "дивним" чином. Він об'єднує всіх киргизів у боротьбі за незалежність проти китайців, його богатирі, його мудра жона Каникей, вірний кінь Ак-Кула, його царство Талас - тотожні вищезгаданим витязям, жоні Юнус-пері, коневі Гир-ат, державі-місту Чамбіл середньоазіатського епічного героя Кер-оглу. Проте, на відміну від киргизів, в інших тюркських етносах, в яких наявний герой Кер-оглу, персонаж Алпамиш пов'язується виключно із сюжетом Одіссея ("чоловік на весіллі своєї жінки") і, можливо, генетично походить через іраномовних массагетів Середньої Азії від героя єдиного праіндоєвропейського епосу (його інваріанти: мандри Одіссея та Арджуни).
  

Тип

шлюбу

"Махабхарата"

"Одіссея"

   1. дарування нареченої
   (kanyadana)

Улупі (північ: Великі Ворота), син - Ірават

Кірка (Ея), син - Телегон (від Одіссея), Латин (від Телемаха)

   2. викрадення нареченої (raksasa)

Субхадра (захід: Дварака), син - Абхіманью

Навсікая (Схерія), син - Персептоліс (від Телемаха)

   3. купівля нареченої (asura)

Чітрангада (схід: Маніпура), син - Бабхрувахан

Сирени та ін. (протока)

   4. вибір чоловіка нареченою (svayamvara)

Драупаді (центр: Індрапрастха)

Пенелопа (Ітака), син - Телемах

   5. союз таємний зі сплячою або психічно хворою (paisaca)

Варга та ін. (південь: Сагара -Індійський океан)

Каліпсо (Огігія), сини - Латин, Навсифой, Навсиной, Авсон

(таблиця Н. Аллена)

  
  
   Також епос "Манас" відкриває перед дослідниками певний міфо-епічний закон, за яким у євразійських міфах та епосах імена героїв тотожні етнонімам (як "героїчним", так і історичним).
  
  

Імена героїв епосу "Манас"

Назви родових підрозділів у сучасних киргизів

   Чубак -- один із 40 витязів (чоро) Манаса
   ак-чубак, бай-чубак (плем'я черік)
   Кошой -- один із воєначальників Манаса
   кошой (плем'я солто)
   Ештек -- дядя Манаса з боку матері
   ештек або естек (батько Солто -- родоначальника племені солто)
   Жамгирчи -- син Ештека
   жамгирчи (плем'я солто)
   Мусбурчак -- союзний Манасу хан
   мусбурчак (плем'я сару)
   Кокчо -- союзний Манасу хан
   кокчо-уулу (плем'я барги)

(таблиця за даними С. Абрамзона)

   Але якщо більшість дослідників вважає, що носії цих імен були особами, які насправді існували, то на наш погляд образи героїв в дійсності виступають символами героїчного минулого всього етносу.
   В киргизькій народно-генеалогічній легенді Манас, син Жакипа, ототожнюється з біблійним праотцем одного з колін -- Манассією, внуком Іакова, що цілком відповідає біблійному свідченню Іакова: "Їх (Манасію і Єфрема, внуків Іакова) будуть називати моїм іменем так само, як Рувима і Семеона називаюить іменем моїм" (Буття, 48:1-6). Нащадки Манассії населяли Сирію та Самарію і були переселені ассірійцями в Месопотамію (т.зв. "десять втрачених колін"). Цікавий звичаєвий факт з киргизького обряду жертвопринесення барана -- під час розчленування туші сухожилля стегна не можна відокремлювати ножем, а тільки за допомогою зубів -- є прозорим натяком на "божественний знак" боротьби Іакова з Ангелом -- пошкодження сухожилля стегна. Також "Манас" зберіг передання про втрату і набуття героєм Манасом племені двоюрідного брата Бакая, сина Бая, який став його старшим радником. Їх батьки Бай і Жакип розділилися і Бай перекочував у Кашкар і Тібет, а Жакип повернув до Алтаю. У північно-східній Індії біля підніжжя Тібету мешкає монголоїдне плем'я "кукі" (інколи називають себе "бакай чете" - "діти Бакая"), яке в 2005 р. було визнане провідними іудейськими вченими за нащадків "коліна Манасії" і їм надано ізраїльське громадянство.
   В "Бамсі-Бейрек", огузькому варіанті "Алпамиша", герой заручений зі своєю нареченою ще з колиски, але проте його наречена -- богатирська діва, і він добуває її шлюбними змаганнями з нею (тобто наречена влаштовує "вибір нареченого") і лише після перемоги батько героя платить за наречену величезний калим. Думається, що саме цей мотив спричинив ототожнення еллінізованими туранцями свого епічного героя із грецьким Гераклом, який бореться на змаганнях за наречених - Іолу та Деяніру. Аналогічно змагається з богатиршею Брюнхільдою герой "Пісні про Нібелунгів" Зігфрід (Сігурд), з амазонкою Максімо візантійський епічний герой Дігеніс Акріт, з дівою Хандіт у вірменському епосі Давид Сасунський, з Настасею-поляницею -- давньо-руський богатир Дунай. Очевидно, що й царю персів Кіру Великому іраномовна цариця массагетів Томіріс запропонувала саме таке "змагання", якого він не витримав (відгомін про цю колізію між царицею Ойсулу -- "Місяць красуні" та іранським полководцем Кайсаром, який полонив її сина Кунбатира -- "Сонце-героя" наявний в узбецькому дастані). Каракалпацький епос "Кирк киз" ("Сорок дівчат") знає героїчну царівну-красуню Гюль-аїм, котра на чолі загону амазонок разом зі своїм коханим, хорезмійським принцом Арсланом, рятує народ від іга калмицького хана Суртайша і володаря кизилбашів (персів) Надір-шаха. Укріплене місто дів-богатирш - Мевалі (< Мерв?; пор. з тим, що родом з Мерву -- предки Гер-огли). Також грецький історик Ктесій (кін. V -- поч. IV ст. до н.е.), що жив при дворі перських царів, розповідає про хоробру царицю саків Заріну, яка в узбецькому дастані виступає як кохана богатиря Стріанга. Таджицький епос "Гуруглі" знає діву-богатиршу Заріну Зарнігор ("Золотописану"), дочку переможця девів Сугдина (тобто согдіанку). Узбецький історик Абуль-газі (1603--1664) у книзі "Родовід туркмен" оповідає про сім дів, які підкорили собі туркменський народ ("іль") і були в ньому правительками. Перша з них -- висока красуня Алтун-Гозекі, дочка Сундун-бея і дружина Салор-Казана-алпа, а друга -- Барчін-Салор, дочка Кармиш-бая і дружина Мамиш-бека. У узбецькій поемі "Алпамиш" остання -- дружина головного героя епосу, її могилу шанують на березі ріки Сир-Дар'ї. У азербайджанській "Книзі мого діда Коркута" наявна схожа на Алтун-Гозекі правителька Бурла-хатун, яка є дружиною головного героя Салор-Казана (див.: ).
   Отже, перед нами два визначення міфічної країни - Чамбіл (узб. "сосновий перевал") і Талас (пор.: дв.-тюрк., азерб., tala, киргиз. talaa, узб. dala, монгол., манчж. tala, якут. tolon "степ", "поле", "поляна", "квартал", "частина гірського поселення"; монгол. dala, dalan, dalyn "загривок", "потилиця", "гора", "ряд пагорбів", "гряда", "висоти у вигляді валів", < фраб. tell, tall "пагорб"; топонім "тал", як зазначає Е. Койчубаєв, має дуже широке, майже необмежене поширення в Казахстані та Середній Азії, переважно вказуючи на рельєф місцевості - підвищення, пагорб). В Киргизії, поряд з горою Манас (4482 м), що належить до хребта Алатау, наявна ріка Талас, що протікає по днищу котловини Таласської долини, а на її берегах розташовані сучасні міста -- киргизький Талас і казахський Джамбул (парадокс той, що місто не має стосунку до топоніму Чамбіла - Шамбала, а назване в 1938 р. на честь казахського народного поета - акина Джамбула Джабаєва). Власне вважається, що Джамбул відомий з 5 ст. як місто Тараз або Талас, а в 10-12 стт. була столицею Караханідів.
   Талас, поряд з наявним тлумаченням Чамбіл "сосновий перевал", ми співставляємо з тадж. dolon "гірський прохід, перевал, долина" (синонім: kutal, афг. kotal, перс. kotel) та з перевалом Долон через водороздільний хребет між Кочкорською та Наринською котловинами у Киргизії та хребтами Долона там же і Долонабулак у Таджикістані.
   Тут слід додати, що терміни "... киргиз (у китайських джерелах - "цзіліцзісі" < "цзегу", а більш рання транскрипція - "гйєгу / гйєгунь / гьяньгунь, -- О.Г.) є назва правлячого роду цієї (південносибірської, -- О.Г.) держави, а хакас ("хаас / хааш"; більш рання форма імені *kafaш / *ka?aш, qanash ~ у китайській передачі "ге'ечжі" у "Сінь Тан шу" і у монгольській "канкас" у "Таємному сказанні"; у китайських джерелах епохи Тан пізніші хакаси відомі як "сяцзяси / цзянькунь / хегуси " < старокит. xiajasi / hegesi / gat kat sie, -- О.Г.) - всього населення, маючого змішану етнічну і навіть різну мовну приналежність", в той час як тюркомовна його частина іменувала все населення Давньо-хакаської держави "хоорай / хонгорай" ~ монгол. "хор" - "народ, маса, люди" Останнє ми співставляємо з вищезгаданим іменем управителя в країні Бумба, першого побратима Джангара - Хонгор !.. "... Таким чином, етнонім "хааш (хаас)"... є ... переданням першопочаткового "хашха (хасха)" ... Термін "хашха (хасха) загальнотюркський і позначає білий колір (підкреслення наше, -- О.Г.). З давньо-тюркського часу звучання його залишилося без змін".. "...Виник же термін "хакас" -- знову слідкуємо за китайськими першоджерелами ("Сінь Таншу" і "Таншу хечао") -- після змішання киргизів із дінлінами" . Останніх, свого часу підкорених та асимільованих гуннами, ряд етнологів (Г. Грумм--Гржимайло, Л.Гумільов, С.Кабанов, О.Маенчен-Хельфен) вважає індоєвропейським етносом (як вже вище зазначалося -- ефталітами-хіонами-"білими гуннами") за расовою та мовною ознакою. Зокрема дінліни (їх іменем китайці називали Саянські гори) характеризуються наступними ознаками: ріст середній, часто високий, щільна і міцна статура, продовгувате обличчя, колір шкіри білий, русе волосся, ніс видається вперед (цю ознаку вони передали хуннам, що, навіть, було ознакою, за якою китайці легко влаштовували геноцид стосовно зкитаєзованих хунну), прямий, часто орлиний, світлі очі. Психічний склад їх відзначався войовничістю і настільки розвинутим індивідуалізмом, що дінлінам ніколи не вдавалося створити власної держави. Вони жили невеликими общинами, займалися полюванням та рибальством і охоче продавали свої мечі, постачаючи найманців китайським князькам. Формою шлюбу була моногамія, релігією -- культ героїв. Щоправда, сам Г.Е. Грумм-Гржимайло етнічно атрибутував дінлінів ... і як киргизів, і як тангутів, і як усунів, і як кетів (остяки), і мань китайських літописів, і "чорні поло, маючі ряд європеоїдних рис, а також племена цзелян, яо-мяо, воні, йє-жень, путе і мосо".
   В археологічному стосунку описані китайцями дінліни, на думку Л. Гумільова, можуть бути співставлені з носіями "афанасьєвської культури" Саяно-Алтайського регіону (до 2000 р. до н.е.). Вони мали "різко" виступаючий ніс, порівняно низьке обличчя, низькі очниці, широкий лоб, але від сучасних європеоїдів відрізнялися ширшим обличчям, чим подібні з представниками верхньопалеолітичних черепів Західної Європи, тобто кроманьонцями в широкому розумінні цього расового типу. Нащадками "афанасьєвців" були племена "тагарської" культури, що дожила до III ст. до н.е., після чого вони прийняли в себе монголоїдні домішки и створили "таштикську" культуру. Л.Р. Кизласов і А.П. Смірнов вважають їх саме уграми, виводячи останніх із Саян. Як пише А.П. Смірнов, ".. військові загони дінлінів ходили в далеке Прикам'я і тут частково могли залишитися. Проникнення сибірського елементу продовжувалося і пізніше, в епоху п'яноборської культури... До цього ж часу п'яноборської епохи має стосунок і проникнення у Прикам'я сарматських племен". Саме у складі угорської орди західна приіртишська гілка дінлінів дійшла в V ст. аж до Кавказу, де стала відома як народ сабір і постачали найманців Візантії та Ірану.
   Л.Гумільов звернув увагу на те, що в європейській традиції (Птолемей) чітко розрізнялися два етноси, які населяли Китай: сіни (від Цінь) як власне китайці та дивні сери, постачальники шовку. Останніх, наприклад, цейлонські посли, які йшли шляхом, згаданим у "Периплі Еритрейського моря" Псевдо-Арріана (від індійських портів у Бактрію і далі у землю серів), характеризують як високих на зріст, рудих та блакитнооких жителів за Емодом (Гімалаями). Власне Серику, що простягалася від Кашгару до північного Китаю, на північ від "баутів" (ботів-тібетців), населяли, за вже китайськими джерелами, племена "ді" (інша гілка ді змішалася з тібетськими цянами і утворили могутню Тангутську імперію, "Фань" за китайськими джерелами), яких китайці ототожнювали з дінлінами. Так, ді були брахікефалами, а дінліни -- доліхокефалами, але це аж ніяк не може бути свідченням того, що це -- два різних етноси, як на цьому наполягає Л. Гумільов, а швидше -- субетноси, етнографічні групи (як-от карпатські українці та українці степу).
   У квазі-історичній літературі (В. Чівіліхін, В. Кандиба, О. Скурлатова) дінліни є ледь чи не безпосередніми праслов'янами, що дійшли до ріки Амур (Зеленого Клину) в часи героїв "Велесової книги".
  
  

ШАМБХАЛА

В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

   Серед представників теософського езотеризму вважається, проте, що автором найпершого повідомлення європейцям про мудреців зі Сходу на чолі з Іархом ("Лікар-Правитель") є піфагореєць Аполлоній Тіанський, який жив в епоху Нерона - в часі гонінь на всіх, хто "носить рубище" (тобто філософів) та разом з Діоном Хризостомом був прихильником Доміціана: "..."Прийшли ми до істинно мудрих мужів, котрим відоме грядуче"... Пагорб, на якому мешкають мудреці, висотою приблизно з афінський Акрополь, стоїть серед рівнини і однаково добре укріплений з усіх боків, будучи оточений скелястим урвищем. На скелях то тут, то там видно сліди роздвоєних копит, обриси борід та облич, а подекуди і відбитки спин, мовби від тіла, що скотилося вниз. Говорять, що Діоніс, маючи намір разом з Гераклом захопити фортецю, наказав панам йти на приступ, вважаючи їх здатними вистояти у випадку землетрусу, але вони були вражені перунами мудреців і покотилися, хто куди, а на скелях відбилася картина цього намарного падіння. А ще подорожні, за їх власними словами, бачили хмару довкола пагорба, на котрому мешкають індуси, за бажанням стаючи то видимими, то невидимими... Сам Аполлоній бачив там криницю глибиною чотири сажні, з порожнини якої виходило яскраве синє сяйво..., вода його шанується як заповідна ... слугує запорукою клятви. Біля криниці є вогнедишний кратер, що викидає свинцеве полум'я, але не має ні диму, ні запаху...Тут індуси очищуються від мимовільних гріхів - тому мудреці іменують криницю "криниця викриття", а вогонь - "вогнем прощення". За словами Аполлонія, довелося йому бачити дві кам'яні посудини: посудину дощів і посудину вітрів... А ще виявилися на пагорбі кумири богів, і не тільки індійських або єгипетських - тут нічого дивного нема - але й стародавньогрецьихі: то були статуї Афіни Градодержиці і Аполлона Делоського і Діоніса Лімнейського, а також і Аміклейського, і безліч інших, настільки ж давніх, -- всі ці кумири були зведені індійськими мудрецями і шанувалися на еллінський лад. Мешкають мудреці в самій середині Індії, і на пагорбі у них влаштоване підвищення, зображаюче пуп (пор.: ст.-грец. omphalos, дв.-євр. thabor, -- О.Г.) землі: тут вони запалюють священний вогонь, котрий ніби отримують від проміння сонця - і до Сонця кожнен полудень здійснюють вони пісноспіви... "Я бачив індійських брахманів, мешкаючих на землі і не на землі, без стін оборонених і не володіючих нічим, крім усього сущого"..."(Флавій Філострат, "Життя Аполлонія Тіанського", 3: 13 - 15). Аполлонію належить афоризм: "Всілякий мудрий, хто явився від індусів" (Флавій Філострат, "Життя Аполлонія Тіанського", 5: 25). Вірогідно, базуючись на даному твердженні, відомий шведський містик Сведенборг проголошував: "... втрачене Слово, Parole Delassee, слід шукати у "мудреців Тартарії".
   Також на часі володарювання кастільського короля Альфонса Х Мудрого (1252-1264) було написано трактат "Боніум, або Золоті яства" ("Bonium o Bocados de Oro"), складений за арабським джерелом. Боніум -- перський цар, котрий вирушив у Індію вчитися мудрості, відвідує палац мудреців і записує їх промови. Книга містить сентенції індійських, грецьких, римських та арабських філософів, а також біографії деяких знаменитих людей давнини.
   Європейцям про легендарну Шамбхалу (Ксембала, Xembala) вперше розповіли в ХVІІ ст. ченці - єзуїти Етьєн Кацелла (в інших джерелах - Стефан, Естебан чи Естевар Качелла, Каселла, Казелла, Чачелла; пом. в 1650 р. в Шигатзі) та Жоао Кабрал (в інших джерелах - Жак, Йоак або Джон Кабраль чи Каброль). Вони побували у тібетському царстві Цанга (де керували лами школи "червоних шапок"-"кармапа") в 1626 р. і в Бутані в 1628 р. Начебто Шамбхала межує з державою Согпо (Монголією). Мандрівники в 1629 р. досягли міста Шігадзе у володіннях панчен-лами, і ототожнили Тібет не з Шамбалою чи Китаєм (Cathay), а з відомою з карт Великою Тартарією (Татарією). Листи їх опубліковані в С. Wеssеl' Еаrlу Jesuit Тrаvеllеrs in Сеntral Asia, 1603 -- 1721, thе Наguе, Маrtinus Niihoff, 1924. Також Шамбхала вказана на карті ХVІІ ст., складеній католицькими монахами в Анвері. Католицький єпископ Делаплас при пекінському дворі у своїх "Анналах поширення віри" (опубл. в ХІХ ст.) розповідає про те, що в роки важких криз імператор посилав делегації в Шамбалу за порадою.
   Також про Шамбхалу повідомляють угорські вчені: в ХІХ ст. була надзвичайно популярною в Угорщині ідея про прабатьківщину угрів у Тібеті та спорідненість їх з тібетцями (свого роду реакція на відкриття європейцями своєї спорідненості з ведичними аріями та індусами). Багато угорських вчених спеціально мандрувало у Тібет для досконалого вивчення тібетської мови та складання етимологічного словника пратібето-угорської мови. Так, наприклад філолог А. Чйома де Кйорйоші в 1827 - 1830 рр у тібетському монастирі вивчав тамтешньої бібліотеки і встановив, що Шамбхала розташовується між 45-м і 50-м градусами північної широти, за рікою Сіта або Яксарт тобто в землі тюркомовних уйгурів (тепер - китайський Синцзян - "Нова земля"), в той час як Тібет - десь між 27-м і 35-м.
   . "... Вчення, принесені з Шамбали, трапляються і в працях вчених Європи. На кладовищі Дарджілінгу похований загадковий чоловік, угорець родом, який жив на початку ХІХ століття. Пішки він пройшов з Угорщини в Тібет і залишався багато років у невідомих монастирях. У тридцятих роках минулого віку Чйома де Кйорйоші помер. У працях своїх він вказує вчення з Шамбали, яке встановило наступну за Буддою ієрархію. Прийшов цей вчений з Угорщини - характерно. Загадкова його діяльність".
   Проте в 1820 р. саме тібетський географічний атлас "Всесвітня географія" розташовує Шамбалу ... в Європі. Там, зокрема зазначалося, що першовідкривач Америки Христофор Колумб народився в місті Генуя, що в королівстві Шамбхала (чи не є це натяк на генуезьке Капітанство Готія в Криму, яке простягнулося від м. Чембало (!), сучасна Балаклава, до м. Черкіо, суч. Керч?). В коментарях також було додано, що Шамбалу, начебто, ще називають Кастилією, а її столицю Калапу -- Мадрідом (серед реріхіанців говориться, що дане свідчення, поряд з розповіддю про пресвітера Іоанна, наявне у тібетському рукописі ХVIII ст., що зберігається в монастирі Калімпонг).
   Російський культуролог В. Голованов вважає, що міфічні уявлення про Шамбалу (варіанти написання -- Sambala, Sambhala, Shambhala, Shamballa, Shambala), таємну країну гірського світу, розташовану десь у Тібеті, мають саме європейське походження та найбільш ретельно опрацьовані були у писаннях товариства Мартиністів -- таємного і містичного руху європейської окультної революції Нового часу (засновник - містик-масон Мартінес де Паскалі, автор книги "Про відновлення істот у своїй відпочатковій якості, а також про силу духовну та божественну"). Главою ордену був відомий магістр та містик Папюс. Орден був реформований містиком графом Сен-Жерменом (пом. 27.02.1784 у палаці принца Чарльза), який з'явився у Франції в часи короля Людовіка ХV. Графа привіз із Прусії 1743 року маршал де Бельїль, а представила королю фаворитка маркіза де Помпадур. Вважалося, що він є посланцем адептів вчення Серця (в 1737 - 1742 рр. він, начебто, був гостем перського шахіншаха, а в 1757 р.його бачили в індійській Калькутті). Проте король прагнув використати Сен-Жермена для укладання сепаратного миру з Пруссією, але союзниця Франції Австрія заявила щодо цього рішучий протест і тому Сен-Жермен змушений був втікати до Англії. В 1762 р. він з'являється при дворі російського імператора Петра ІІІ в оточенні дружини царя Катерини Ангальт-Цербської як "граф Салтиков" і навіть її черговий коханець. Сен-Жермен відіграв помітну роль у змові Орлових та зведенні Катерини ІІ на престол.
   Учень Сен-Жермена прусський принц Карл фон Гессе-Кассель сприяв Сен-Жерменові у заснуванні Масонства високого ступеня -- сплаву доктрин розенкрейцерів, тамплієрів і масонів ("Ці об'єднані секти творять синагогу диявола, маючи повагу і силу, спрямовують свої зусилля на Божу Церкву, щоб її найганебніше поневолити. Вони хотіли б, щоб Вона зникла з лиця землі" , -- Енцикліка "Qui pluribus", 9 червня 1865 р.). Крім того, Сен-Жермен входив до різних масонських лож Європи, де членами були і Вольтер та Руссо. Начебто, місія Сен-Жермена полягала у відверненні кривавої сторінки Великої французької революції. Зазнавши невдачі, він, за словами його учнів, повернувся до Гімалаїв і мав знову з'явитися в Європі десь 1875 року (саме тоді було засновано Теософське Товариство Оленою Блаватською-Ган). За деякими легендами, Сен-Жермен передав посвячення принцу Карлу Гессен-Кассельському, який був предком принцеси Аліси, вона ж остання російська імператриця Олександра Федорівна.
   В 1899 році в Петербург повернувся граф В. Муравйов-Амурський, прийнятий в паризьке товариство мартиністів, який заснував російську ложу ордену. Як вважає дослідник, реальна історія Шамбали відкривається в лютому 1893 року "Запискою" надвірного радника Петра Бадмаєва про завдання російської політики в Азії, в котрій детально викладено процес колоніального руху Росії на схід та можливості приєднання до імперії Монголії, Китаю та Тібету. Зокрема Бадмаєв стверджував, що в Монголії вірять у те, що через 600 років після смерті Чінгізхана над країною буде встановлене біле знамено і вона буде під владою Білого Царя, котрий повною мірою асоціювався з російським. Аналогічно у Тібеті вірили, що Білий Цар є втіленням богині Дара-ехе, покровительки буддизму. В містичній географії Тібету саме Росія вважалася Білою Північною (Чанг) Шамбалою. Згодом завдяки Бадмаєву та Есперу Ухтомському, колишньому російському посланнику в Китаї, у Петербурзі було виділене місце, де на кошти далай-лами було споруджено храм Калачакри - Шамбали. Вітражі в дацані зробив Микола Реріх. Надалі ідея про Шамбалу стає одним з пунктів "кредо" багатьох теософів та езотериків.
   "... Легендарна гора Меру за "Махабхаратою" і такаж легендарна висота Шамбала в буддиських вченнях - обидві лежали на північ і слугували висотами посвячень. І ніде детально не сказано про такі місця високого знання", -- писав у книзі "Алтай-Гімалаї" Микола Реріх.
   Про рай Шамбали з уст монгольського лами розповів європейцям буддиський монах калмик База Гелонг, котрий в 1891 р. відбув паломництво у Тібет. Про Шамбалу розповідає й інший паломник -- бурят Г. Цибіков. Начебто він бачив книгу третього панчен-ердені під назвою "Шамбалай-монлам" ("Благісні побажання Шамбали"), де пророкувалася грядуча війна Шамбали з іновірцями-мусульманами (лало).
   В роки громадянської війни в Росії барон Роман (Роберт-Микола-Максиміліан) Унгерн фон Штернберг (29.12.1885/22.01.1886-15.09.1921), нащадок мешкаючого в Ризі "провінціального великого магістра" Мальтійського ордену часів Павла І і який своє прізвище "Унгерн" виводив від назви гуннів Аттіли, наснажується містичним прозрінням Сведенборга, за яким тільки у мудреців євразійського сходу - Тартарії-Монголії можна знайти Таємне Слово, ключ до розгадування сакральних циклів, а також справжній містичний манускрипт, втрачений людством, під назвою "Війна Єгови". Барон Унгерн декларував: "Місія Монголії -- слугувати перепоною для осатанілого апокаліптичного людства -- гогів і магогів більшовизму та демократії, профанічного світу. Виродків сучасного світу... Тут, саме тут слід відновити Традицію та дати бій проти сил Заходу - цієї цитаделі збоченства, джерела зла. Вся доля мого роду - це рух на Схід, до Сонця, що Сходить. У мене нема спадкоємців, і я сам дійшов до східного краю Євразії. Далі немає куди. Від цього магічного пункту сакральної географії повинна розпочатися Велика Реставрація. Халха - Святі степи - Великий щит..."
   З протилежних позицій до Р. фон Унгерна виступили художник М. Реріх (1874-1947) та його дружина-теософ Олена Реріх (1879-1955): "...Вже говорив, що наші представники відвідали Маркса в Лондоні і Леніна в Швейцарії. Явно було промовлено слово Шамбала. Різночасово, але однаково обидва вожді запитали: "Які признаки часу Шамбали?" Відповідь була: "Вік істини і світової общини". Обидва вожді однаково сказали: "Нехай швидше прийде Шамбала". Словами вождів вимірюємо спадкоємців... В книзі общини не може бути пропущене поняття Шамбали". Ба, більше того! Лідер ворожого Унгерну монгольського угруповання прокомуністичний Сухе-Батор наголошував своїм воїнам, що, борючись за визволення Монголії, вони переродяться у воїнство Шамбали.
   В одним з проектів, який М. Реріхи обговорювали у 1926 р. з більшовиками Г. Чічеріним та А. Луначарським, було створення в центрі Євразії великої монголо-сибірської держави - "Нової Страни" на основі буддо-комуністичного світоустрою, такої собі "Червоної Шамбали". Начебто благословення на це давали Великі Махатми Шамбали, послання яких Реріхи передали радянському керівництву (подаємо мовою "оригіналу"):
   "На Гималаях мы знаем свершаемое Вами. Вы упразднили церковь, ставшую рассадником лжи и суеверий. Вы уничтожили мещанство, ставшее проводником предрассудков. Вы разрушили тюрьму воспитания. Вы уничтожили семью лицемерия. Вы сожгли войско рабов. Вы раздавили пауков наживы. Вы избавили землю от предателей денежных. Вы признали, что религия есть учение всеобъемлемости материи. Вы признали ничтожность личной собственности. Вы угадали эволюцию общины. Вы указали на значение познания. Вы преклонились перед красотой. Вы принесли детям всю мощь Космоса. Вы открыли окна дворцов. Вы увидели неотложность построения новых домов Общего Блага! Мы остановили восстание в Индии, когда оно было преждевременным, также мы признали своевременность Вашего движения и посылаем Вам всю нашу помощь, утверждая Единение Азии! Знаем, многие построения совершатся в годах 28-31-36. Привет Вам, ищущим Общего Блага!".
   Це було більш ніж реально, оскільки ще 26 травня 1918 р. статтею "Ключі Сходу" газета "Жизнь Национальностей", орган Наркомату у справах національностей, який очолював Йосиф Сталін (псевдонім походить від StДhlin, яке було в першому закордонному паспорті уродженця Грузії і сина осетинського єврея-вихриста Джугашвілі), пропагувала ідею А.М. Амур-Санана використовувати калмиків для поширення "ідеї Влади Рад" серед монголо-буддійських народів Євразії. Надалі радянський уряд фінансував декілька експедицій та дипломатичних місій в Тібет.
   В радянські часи ідеї тібетської нейроенергетики-"містичної медицини" ("Дюнхор") пропагував традиціоналіст і літератор, співробітник Всесоюзного інституту експериментальної медицини Олександр Васильович Барченко (1881 -- 1938). Про діяльність його розповідає книга спогадів сина: С.А. Барченко "Из мрака" (Москва, 1991). Належав О.В. Барченко до масонської ложі "Блакитна зоря" спільно із астрономом Олександром Кондіайном та співробітниками ОГПУ-НКВД Яковом Блюмкіним (колишній есер і вбивця в 1918 р. німецького посла Мірбаха) та комісаром державної безпеки 2-го рангу Глібом Бокієм. Найцікавішим в цій історії є те, що, як зазначає В. Дьомін, що сприяли А.В. Барченку наркоми внутрішніх справ Ф.Е. Дзержинський та закордонних справ СРСР Г.В. Чічерін. Якщо перший в 1922 р. підтримав експедицію О. Барченка з дослідження Російської Лапландії (на прохання директора Інституту мозку академіка В. Бехтєрєва; парадокс в тому, що окультисти для легітимності пошуків О. Барченка та його послідовників апелюють до послідовника тієї психологічної доктрини (в нашому випадку, до Бехтєрєва), яка, вважаючи за необхідне визначення настроїв суспільства, творчої роботи та суспільних дій, не визнавала понять "народна душа", "народні почуття", "народний дух", а апелювала до колективної рефлексології як науки про психологію народів і заперечувала вивчення міфів, звичаїв та мови), то в доповідній записці на адресу Політбюро ЦК ВКП(б) другий писав про те, що вчений досліджує проблеми доісторичних культур на Півночі Євразії і вважає, що деякі з них володіли науковими знаннями, які далеко переважали існуючий тепер історичний період (Див: Андреев А.И. От Байкала до священной Лхасы: Новые материалы о русских экспедициях в Центральную Азию в первой половине ХХ века (Бурятия, Монголия, Тибет). СПб.-Самара-Прага. 1997. С. 170). О. Барченко, начебто, як він писав у листі професору Г. Цибікову від 24 березня 1927 р., був посвячений у "Традицію" якимись таємничими юродивими з Костромської області, які навмисно його для цього відвідали у Москві.
   В своєму романі "Втрачений горизонт" (1933) Джеймсом Хілтоном (і в наступному однойменному кінофільмі, 1937) було розказано про дивний квітучий рай у серці холодного Тібету. Пізніші дослідники-географи з "Нешнл Джіогрефік" ототожнили його з ущелиною Пемако в районі ріки Брахмапутра. В 1930 р. американський спіритуаліст і послідовник Аліси Бейлі Морріс Дореал (1902-1963) заснував "Братство Білого Храму" і в своїй книзі "Майтрейя, володар світу" написав, що Шамбала -- це великий Білий храм у Тібеті, що знаходиться на глибині 75 миль під Гімалаями, оточений великими просторами та проходами. Він описує Шамбалу як складову з двох частин, де південна -- це область замешкання адептів і великих гуру, а північна -- місце, де перебуває грядучий аватара Майтрейя. В іншій своїй книзі "Ізмарагдові плити атланта Тота" Дореал проголосив, що отримав посвячення від тібетських монахів і переклав з таємної мови скрижаль Тота, збережену з часів загибелі Атлантиди під якоюсь пірамідою.
   На початку ХХ ст., як описує російський дослідник О. Андрєєв у книзі "Час Шамбали", серед європейських традиціоналістів отримав поширення ще один, поряд із Шамбалою, центральноазіатський переказ про підземну країну Агартха (Агарті, санскр. "невловима", "недоступна", "невразлива"). В 1910 р. послідовники щойно померлого французького традиціоналіста Александра Сент-Іва д'Альвейдра опублікували у Парижі його твір під назвою "Місія Індії в Європі" ("Mission de l'Inde en Europe"). Фактично це було друге видання книги, бо перше, 1886 року, автор власноручно знищив, залишивши лише один примірник.
   Александр Сент-Ів народився в католицькій сім'ї. Вихователем його був католик Фредерік де Метц. Після короткої служби на морському флоті у Бресті Сент-Ів поселився на одному з нормандських островів. Потім він вступив у товариство ілюмінатів, де був членом його наставник де Метц та академік Віктор Гюго. Тут і склалося його уявлення під впливом великого письменника про прадавній "соціальний заповіт". Тут він знайомиться з працями Антуана Фабра д'Оліве, зокрема "Відновлена єврейська мова" ("La langue hebraique restituee", 1815).
   Після розгрому Паризької комуни в 1871 р. Сент-Ів поступив на службу в Міністерство внутрішніх справ, видав декілька збірок віршів. В 1877 р. в Лондоні взяв шлюб з 50-річною російською графинею Марією Вікторівною Келлер (уродженою Ризнич). Залишивши службу, Сент-Ів купив в Італії титул маркіза д'Альвейдра і зайнявся соціально-езотеричними пошуками та літературною творчістю. Близько 1880 р. він отримав від якихось індійських гуру (Ріші Бхагвандас-Раджі-Шріна і Харджі Шаріф) посвячення в таємне вчення. За реальними ж даними він був учнем французького езотерика Фабра д'Оліве, автора книги "Відновлена єврейська мова".
   Найбільш популярними працями Сент-Іва були: "Місія соверенів" (1882), "Місія робітників" (1883), "Місія євреїв" (1884), "Місія Індії в Європі" (1886) та "Місія французів" (1887). У цих працях Сент-Ів розкривав основи "іудео-християнського соціального закону" -- Закону Синархії -- та виклав синархічний погляд на історію людства. Начебто основи закону Синархії передавалися протягом 86-ти століть по ланцюгу наступності через посвячених адептів: від індусів до єгиптян, від єгиптян до євреїв, від євреїв до християн.
   У праці "Місія Індії в Європі" Сент-Ів розповідає про таємничу країну в надрах Гімалаїв -- Агарті (Agarttha). Країна ця має "СИНАРХІЧНУ" форму правління, і ї населення становить 20 млн. чоловік. Згідно з вченням Сент-Іва, існує два типи організації людських співтовариств: анархічний, пануючий на землі протягом останніх 5 тисяч років, і передуючий йому синархічний. Сутність синархічного ладу (від грецького "синархія" -- "співвладдя"), що є одночасно теократичним і демократичним, складається з потрійної "соціальної" ієрархії влади: жрецтво, ініційовані миряни, глави сімейств (батьки і матері). Така система управління соціумом є втіленням вищого Божественного Промислу, умовою соціальної гармонії та справедливості, бо повністю відповідає троякій природі людини -- інтелектуальній, моральній і фізичній.
   Власне синархічною влада була створена 9 тисяч років тому легендарним Рамою (героєм давньоіндійської "Рамаяни") як гігантська УНІВЕРСАЛЬНА ІМПЕРІЯ ОВНА (Empire Universel du Belier). Саме звідси починається "САКРАЛЬНА ІСТОРІЯ" білої раси, котра перемогла тоді пануючу "чорну расу". В цій імперії Агарттха виконувала роль одного з релігійних центрів-"університетів", де зберігався вищий гнозис та здійснювалися ініціальні обряди. Правляча династія, глава якої титулувався brahatma (brahmatma), належала до так зв. "Сонячної" (Surya-vansha), котра колись мешкала в Айодхі і веде свій родовід від Вайвасвата (Вівасвата), сьомого Ману даного циклу. Але приблизно за 3 тисячі років до н.е., внаслідок розкольницької діяльності принца Іршу, який відкинув божественні Принципи, розпочався розпад премордіальної Рамідської імперії. На землі поступово запанувала Анархія. Саме тому агартійці "пішли під землю". Іршу очолив повстання саме "царсько-кшатрійської" касти проти жрецтва. Символами повстання стали "Бик" ("Тілець"), "Місячний Серп", "Червона барва", "Червона голубка".
   Характеризуючи "соціально облаштовану" -- синархічну -- державу Агарттху, Сент-Ів всіляко прагнув підкреслити її відмінність від держав анархічного типу. Агарттха не знає насилля, їй невідомі такі збочення сучасного світу, як бідність, проституція, п'янство, антагонізм верхів та низів, поділ людей на касти тощо. Керована "вождями великої духовної сили", вона є "центр ініційованих", зберігаючий у своїх надрах "літописи людства за весь час еволюції на землі протягом 556 віків". Міста Агартхи "розташовані найчастіше у підземних будовах" і тому невидимі людям. Там, у череві землі, заховані найбагатші бібліотеки агартійців -- "повне зібрання всіх мистецтв і давніх наук". Там же у підземеллях "багаточисельний народ двіджасів" (двічінароджених) вивчає священні мови, а серед них -- "універсальну" мову Ватан. Про жерців Агартхи Сент-Ів говорить наступне: "Все ними досліджено в просторі та в глибинах морів, навіть роль магнітних потоків, що йдуть від одного полюса до іншого. Все вивчено у повітрі, навіть і невидимі сутності, котрі там перебували, навіть електрика, котра там розвивається у луни (ехо), після того, як вони утворилися в надрах земної кулі, щоб туди повернутися".
   Солідаризується з Сент-Івом й Говард Філіпс Лавкрафт, описуючи в "Потойбіч сну" приховану державу Великої Раси соціал-фашистського типу. Спершу вона існувала як королівство Ломар на Північному Полюсі і з успіхом відбила напади варварів-інутів, які поклонялися живому інопланетному богу Гнофкех (він же -- Ран-Тегот), якому приносили людські жертви. Але позбавлені благородства орди карликів-інутів (натяк на самоназву ескімосів "інуїт"!) під час містичного свята Полярної Зорі Седави захоплюють королівство і залишки емігрантів змушені спочатку рятуватися в непрохідних болотах Арвари, а потім, після жахливої космічної катастрофи (внаслідок якої, за М. Серрано, Північний полюс став тепер Південним, а "Гіперборея"-Ломар -- Антарктидою), каста жерців ("блукаючий-левітуючий Храм") переселилася на південь у Гімалаї, де заснувала в недоступному просторі" (Ultraraume) приховану цивілізацію "сірооких людей" (Агартху), котрі, будучи сповідниками Ранкової та Вечірньої Зорі Венери ("Орден Восьмикутної Зорі", A-Mor, Leliwa, Re-Che), стали вихователями нової раси рятівників світу -- золотоволосих та блакитнооких героїв (Олімп-Ансузгард у західній традиції або аватара Парашурама у східній), "люциферіти, діти Венери-Фрейї-Іштар" (за М. Серрано),
  

... От храма на Святой Горе Сумеры,
Что в Арктике, ушедшей подо льда,
История, как огненные стрелы,
Взлетела к храму с именем Христа.

Мы -- арии. С созвездья Ориона.
Столица Арка. Земли вкруг Орусь.
Наш корень -- АР, как древняя корона.
От той земли берет названье Русь.

И прямо под Полярною звездою
Была тогда цветущая страна.
Но холод, льды сжимали все живое,
И шла вслед ледяная тишина.

Трагедия средь ледяного плена.
По перешейку шли к большой реке.
Ее назвали Русь (а ныне Лена).
Так Арктика осталась вдалеке.

(Д. Окунєв)

  
  
   Зрештою, як вже вважають подальші інтерпретатори (зокрема, Маттеус Мух, автор "Батьківщини індогерманців у світлі доісторичних досліджень", 1902 р., Герман Хірт, автор "Індогерманців", 1905-07 рр., фон дер Лаєн, автор "Боги германців та їхні саги про богів", 1908 р., Аксель Ольрік, автор "Нордичного духовного життя", археолог Густав Коссіна, який заснував у 1909 р. товариство для їх вивчення та расолог Гюнтер Ганс), останні стали правлячими кастами (та класами) расово різних етносів: "... народи -- це завжди расові суміші і ніколи не раса ...вдалося виокремити чисті расові типи. Європу населяє п'ять рас: нордична, західна (середземноморська), східна (альпійська), динарська та східно-балтійська. Вони наявні майже у всіх народів Європи, тільки у різних пропорціях. Так що не можна більше говорити про германців, романців і слов'ян як про раси" (Гюнтер Ганс, "Нордична ідея"). В термінології езотериків ці змішані раси нащадків атлантів визначаються як "напівбожественні", "діти Вдови" (Ісіди, Люціни, Белісени, Чорних Дів), "адаміти" (за М. Серрано).
   Але не дрімали і їхні вороги-варвари, на бік яких перейшла частина касти воїнів після загибелі постгіперборейського її осередку -- Атлантиди. Вони заволоділи колонією Агартхи Шамбалою (або ж збудували її як альтернативну копію Агартхи) і змусили касту умільців-вайшів служити собі, витворивши власну соціальну систему з ідеалом Користі та ідолом Золотого Тільця Баала, а також вивели особливий вид біороботів-"големів", деструкторів та фальсифікаторів, "беструр": "... they made a monstrous, artificial race as the perfect willing parasite so they could eventually infest and devour every organic civilization on Earth".
   Цих "големів" М. Серрано з неприхованою іудеофобією ототожнює з євреями. Щоправда, не всі погоджуються з цим: "... "Семітичні" мови є незаконнонародженими нащадками перших фонетичних викривлень старіших нащадків раннього санскриту. Оккультна Доктрина не приймає такого поділу, як арійці та семіти... Семіти, особливо араби, суть пізніші арійці, які виродилися духовно і вдосконалилися у матеріальності. До цих належать усі євреї та араби. Перші є племенем, що походять від Чандала Індії, від вигнанців, до того ж багато з них було екс-брамінами, які шукали порятунку в Халдеї. у Сінді і Арії (Ірані) і насправді були народжені від свого батька А-Брам (Не-Брамін), близько 8000 років до Р.Хр. Останні ж, араби, є нащадками тих арійців, котрі не бажали йти в Індію під час розсіяння народностей, деякі з них залишилися в прикордонних з нею землях, в Афганістані, в Кабулі (... Афганці називають себе Бен-Ізраїль, дітьми Іс(са)раіль від Ісса "жінки і також землі", синами Матері Землі. Але якщо ви назвете афганця Яхуді (єврей), він уб'є вас. Імена припущених дванадцяти племен євреїв та імена справжніх дванадцяти племен афганців тотожні...) і вздовж ріки Аму-Дар'ї, тоді як інші проникли і захопили Аравію...".
   Начебто саме змішанням з людьми на генетичному рівні "големи"-"беструри" призвели до виродження більшості людства, а саме до того, що у людства панівну функцію завоювала големівська домінанта -- розум, який щонайперше пов'язаний з розрахунком та вигодою, і який нівелює відпочатково притаманний людині інстинкт -- "моральне почуття", який проявляється у симпатії, співчутті, співстражданні і безкорисливості (Шефтсбері, Ф. Хатчесон).
   Саме перипетії протистояння в середині західної групи касти воїнів між вірними Традиції ("Еаренділ") та зрадниками ("Мелькор-Моргот") візіонерськи описав у своєму циклі "Володарі кілець" та "Сільмарілліон" Дж. Р.Р. Толкієн. Тут королівству Ломару та зорі Седави Лавкрафта відповідає королівство Белеріанд та сяючі Сільмарілли Першої епохи, а Атлантиді (Аталанте-Еленне) західної традиції -- Нуменор Другої епохи, а Гондору ж, "Середземеллю", захопленому та колонізованому нуменорцями-"атлантами", відповідає Західна Євразія, від якої відірвана і створена "Європа"; загибла благословенна Гіперборея, захоплена полчищами ворогів, тотожна толкієнівській відпочатковій Удун, що зазнала мордорської "реінкарнації" в Утумно -- Північ як оселю зла.
   Частину колишніх зрадників (атлантдертальців) було повернуто до істинної премордіальної Традиції шляхом розділення їх на функціональні касти (збережені досьогодні в їх соціальних структрах). Місію цю виконували посланці Агартхи для різних частин земного кола. Наприклад, для європейських та північноафриканських етносів ці "індогерманські" "вихователі" формувалися на Північному Заході Європи, в "Арктогеї" (за Гвідо фон Лістом). Зокрема, про це повідомляє еддична "Розповідь про Ріга" ("Рігстула").
   Перед "індогерманцями" невдалий проект такої "реновації" традиції спостерігаємо на прикладі кельтів: "... кельтська традиція могла б із високою вірогідністю розглядатися як одна з "точок з'єднання" традиції атлантичної з традицією гіперборейською, який здійснився на закінчення вторинного періоду, в котрому атлантична традиція була переважаючою формою і мовби "заміщенням" перворідного центру, вже недоступного рядовому людству".
   Однак існування "індогерманців" призначене виключно для цієї місії "інфільтрації", спроба ж "вивільнити" ("хальгед") з расового змішання і поставити "індогерманську расу" вище над іншими неминуче призвела до її демонічного переродження (в 1935 р. на це вже вказував перший керівник "Ahnenerbe" Герман Вірт, за що був підданий гестапо домашньому арештові, під яким перебував аж до кінця другої світової війни). Адепти "хальгеду" символічно представляють ідею "вивільнення" у досягненні стану "андрогінності", коли расове божество "одружується (онанон) саме на собі" (Ір-Мін, Гер-Мін, за М. Серрано).
   Інша група езотеричних "вихователів", стверджує О. Блаватська, сформувалася у високих плоскогір'ях Азії, де асимілювала т.зв. "сьому суб-расу атлантів" (до якої належали і пелазги, малайці, монголи, тібетці, угро-фінни, ескімоси), які поклонялися богові Нерею (Нараді, Гермесу), внаслідок чого виникають такі "раси", як єгиптяни, греки та фінікійці. Але для цієї групи прааріо-атлантів Нерея-Наради-Гермеса ритуал на честь предків був більш важливіший, ніж поклоніння богам... Вони витримували навали інших суб-рас атлантів -- "жовтих і червоних, брунатих та чорних", які поклонялися надзвичайно ревнивому та мстивому богові Посейдону.
   В традиції т.зв. "Церкви Інглінгів", відповідно з її "Сантіями" ("книгами сакрального одкровення"), ця північно-західна "індогерманська" "академія" ("да'Арія") заснована саме у ... 458 519 р. до н.е., коли там вперше приземлився "літаючий корабель" "Вайтмана", з якого вийшли світлорусі і срібноокі представники родів Ра'І з клану Зімун ("Небесної Корови"), світлорусі і зеленоокі Х'Арра з клану Троара, блакитноокі Сва-Га з клану Рутта, кароокі Туле з клану Інгард-Тарха. Відповідно вони працювали над "інвольтацією" до Традиції рештків загиблих кланів Дракона (монголоїдів) та Змії (Антлань/Атлантида), а також чорної раси Деї. Начебто всі вони протистояли пекельному кланові Б'не ("сірих"-гермафродитів, тотожні ракшасам індуїзму та "де(рь)монам" Д. Андрєєва). Останні, начебто, були тимчасово переможені і заслані в країну Гір Рукотворних, але через певний час вони вирвалися з рабства під проводом свого вождя М'Оше. Для нівелювання магічних дій визволених "сірих" з чотирьох кланів Да'Арії сформовано касту "Чотирьох Великих" Арраїм, яким, власне, належить заслуга накладання прокляття на "вічне блукання сірих планетою".
   Ще інша група аріїв, як стверджує А. Сент-Ів, які власне поклонялися богам, а не предкам, на чолі з Рамом ("Овном") створили теократичну Імперію Овна на теренах Євразійського Степу та Лісостепу на основі Синархії ("Спів-Владдя") трьох функцій -- Пророчої, Жрецької та Царської. Через декілька століть Імперія зазнала катастрофи через повстання "червоного" принца Іршу, який проголосив домінантною царську функцію. Звідси ж почалася переможна хода "червоного іршуїзму" планетою, апофеозом чого стали матеріалізм, позитивізм та диктатури.
   Розповів про Агартху А. Сент-Іву, начебто, афганський принц Харджі Шаріф (який дивним чином є не мусульманином, а "брахманістом"; щоправда, слід пам'ятати, що в Кандагарі, Пешаварі та Кабулі в ХVIII-XIX ст. існувала впливова і фінансово забезпечена індійська діаспора мусульман). З його благословіння Сент-Ів створив на Заході організацію з метою пропаганди принципів "соціальної держави" -- Синархії.
   "... Середньоазіатське передання говорить про таємничий підземний народ агарті. Наближаючись до входів у його благе царство, всі живі істоти замовкають і благоговійно переривають шлях. Згадаймо руське передання про таємничу чудь, що відійшла під землю від переслідування злих сил. Священна легенда про підземний град Кітеж веде ж у ту таємницю". Під час будівництва Нурекської ГЕС в Таджикистані було виявлено гігантське скельне зображення Сфінкса (довжина - 200 м, висота - 70 м), контур якого співпадав зі знаменитим єгипетським Великим Сфінксом (напрямок погляду якого відхилений від однієї з осей піраміди Хеопса, котра зорієнтована точно на схід, на північ - на 20 градусів, і начебто саме по цій невидимій вісі рушило військо Александра Македонського з Єгипту до Паміру). Біля передніх лап його був вхід у штучно створену печеру, яка була початком тунелю довжиною 100 м і який закінчувався стіною, зробленою із зовсім іншого матеріалу, ніж стіни. Надалі Сфінкс і тунель були затоплені водами ГЕС. Згідно з таджицькою легендою, саме сюди спустився Александр Македонський, щоб поспілкуватися з богами, але повернувся іншим шляхом -- піднявся посередині великої прозорої кулі з дна озера, котре з того часу стало називатися Іскандер-кул.
   Інтерпретатор поглядів Сент-Іва Серж Ютен вважає, що Агартха -- це явище т.зв. "паралельних світів", мешканці котрих потрапляють у наш світ за допомогою спеціальних "літальних" апаратів та впливають на події земного буття.
   Німецькі інтерпретатори Сент-Іва вважають, що Агартха, центр Аріо-Гнозису, символізує "шлях правої руки" (правобічної свастики; пор.: "... Зосередження Братства Вчителів, яке складається з усіх Адептів Шляху Правої Руки, -- пише М. Реріх у книзі "З гірських вершин", -- перебуває в Центральному Духовному Сонці. Це Центральне Сонце рівнозначне Христові, який є досконалим Сином (Сонцем) Нескіннченої Любови"), а Шамбхала, центр Могутності, -- "шлях лівої руки" (лівобічної свастики). Начебто саме "лівим" шляхом пішли після катастрофи в пустелі Гобі ті арійці, котрі стали предками германських племен (пор.: назва кельтської касти жерців "друїди" пов'язана з франц. droite "права сторона", а назва балто-північнослов'янських жерців "кріве" - з поняттям "кривий, лівий"; наприклад, у кельтській традиції "ліва сторона" тотожна "півночі", а "права сторона" -- "півдню"). "Лівобічна свастика" розглядається як символ, протилежний рухові Землі, як протилежний Часові-Хроносу. В ісламі, наприклад, лівий бік світу обходить пророк Ілія, а правий -- пророк Хадір (Хізр). Також у храмі Соломона перед входом правий мідний стовп називався "Яхін", а лівий -- "Вааз" (євр. nehash "мідь" / nahash "змія"). В першому на горі горів вогонь, а в другому була вода, одночасно означаючи зодіаки Рака і Козерога.
   Впротивагу "лівобічній" традиції "... Ашока, -- як вважається у нацистській аріософській доктрині, -- ... користувався покровительством Агарті і таємничі мешканці печер у Гімалаях, приймаючи образи прочан, навчили його заснувати товариство Дев'яти Невідомих..., кожен з Дев'яти постійно працює над своєю книгою".
   "Лівий шлях" потрапив і в іудейську Каббалу, де діти "лівого боку" ("сітре ахер") -- це есхатологічний Ерев Рав ("Велике Змішання"; в "Тікуні ха-Зохар" -- це п'ять народів нечистивого змішання: "нефілім" (або грішні), "гіборім" (або герої), "анакім" (або гіганти), "рефаїм" (або тіні) і амелікім (значення слова невідоме). Від останніх походять Балеам і Балак, які трактуються як зашифровані назви Вавилону та Ассирії --"Бабель" (узагальнено Ерев Рав -- це або власне немістичні, раввіністичні іудеї, або арійсько-гойські етноси, нацисти, християни, неєвреї взагалі, ті, які мають лише дві душі -- "руах"-"дихання" і "нефеш"-"кров" і піддані повністю у владу Йєцер а-Ра - "дурного начала, егоїзму", в той час як іудеї мають ще й третю -- "нешама" і можуть до пришестя Мешіяха "обрізати" це зле начало за допомогою 613 заповідей, в той час як для неіудеїв достатньо лише 7). Вони "злякали" "вау" у Тетраграматоні (YHWH) і цим перепинили містичне перетікання між обома "хе". І що тільки знищивши Ерев Рав, можна буде іудеям-"стражам дев'ятої години" повернутися з четвертого галуту (вигнання) і відновити Храм. Проте деякі школи іудаїзму вважають, що ці діти "лівої сторони", Ерев Рав є приблудлими до євреїв інородцями-магами, котрі пристали до них під час втечі з Єгипту і з того часу чинять капості. Зокрема саме вони виготовили Золотого Тільця і що "Червона Корова", яка повинна буде бути принесена в жертву перед відновленням Храму, саме симетрична в сенсі стосунку до цього Тільця (Овна, Рами, Ramah, де ra "зло", а mah "маги"). Начебто саме ці Ерев-Рав виступають як Бне-Ісраель, колонія "чорних євреїв" (щось на зразок ефіопських фалашів) в Західній Індії (теперішні Пакистан і частково Афганістан), які для тамтешніх арійців сформулювали брехливу доктрину самадхи та адвайта-ведантизму і її провідниками, як зауважує М. Серрано, є саме Шанкара-Чарья та наступні його послідовники аж до Рамана Махаріші. Справжні ж арійці-"каула" збереглися серед шіваїстів та тантриків, які проповідують шлях Кайвала, "персоніфікованого Абсолюту", "диференційованого Безсмертя".
   Самі ж опоненти іудаїзму саме його визначають шляхом "лівої руки" (із заходу на схід і з півдня на північ): "... Це "ліве" начало, яке веде ще до Ямму, Муту і Молоха, а також до "допотопного" Каїна (і ототожнюваного з ним і змієм сатани) проникло, як видно, у талмудичний іудаїзм і найбільш виражено -- у вирослий з нього мізантропічний сіонізм... Звідси й виникає природне прагнення християн, а також послідовників інших "світлоносних" релігій вести постійну і непримиренну боротьбу з будь-якими проявами сіонізму, що претендує на владу разом із "князем світу цього"...".
   В 1915 р. книга Сент-Іва була опублікована в Росії стараннями графині М. В. Келлер та її сина Олександра. Саме звідти більшовики запозичили поняття "Рада" (le Conseil), де воно означало державний інститут "Соціальної держави", пізніше реалізований і в Італійській соціальній республіці (т.зв. "республіка Сало") "червоних фашистів" Беніто Андреа Муссоліні. Також ідею "синархічної влади" проголосив "Союз руських фашистів", очолений поетом Олексієм Ганіним і розгромлений в СРСР в 1925 р. (сам лідер і шість його активістів були розстріляні, а приналежний до організації та близький то теософського руху теж поет Борис Глубоковський розповів у романі "Подорож з Москви на Соловки", а після відбуття 8 років ув'язнення, де спільно з Д. Ліхачовим та Б. Ширяєвим грав у табірному театрі, і повернення назад у Московський камерний театр, помер, начебто, "від передозування морфію").
   А. Сент-Ів створив "Археометр" -- містичну діаграму, являючу собою "ключ до всіх світових релігій і наук давнини, а також до універсальної релігії та універсальної науки". Археометр, або "археометрична планісфера" -- це певний пристрій, що складається з рухомих концентричних кіл, у котрі вписані різні "елементи відповідностей" -- букви давніх алфавітів, ноти, барви, знаки планет та інші символи. Над створенням цього проекту Сент-Ів працював 15 років, майже до кінця 1890-х. Археометр появився на світ в результаті шести одкровень, отриманих метром окультизму у різний час. Так, індійський гуру Харджі Шаріф, що навчав Сент-Іва санскриту, відкрив йому алфавіт універсальної мови "ваттан", що походить з Агарттх. Іншим джерелом знань для містика слугувала душа померлої в 1895 році дружини, графині Марі-Віктуар Келлер. В 1897 р. в день Пасхи Сент-Ів "отримав" від свого "Ангела Світла", як він називав Марі-Віктуар, певну "Таблицю відповідностей", названу ним за рядком біблійного псалма "Coeli enarrant" ("Небеса проповідують..."). 26 вересня 1900 р. учень Сент-Іва, знаменитий французький окультист і глава ордену мартиністів Жерар Енкосс (Папюс) провів публічну демонстрацію Археометра на Міжнародному конгресі спірітів та спіритуалістів у Парижі. Папюс після смерті вчителя в 1909 р. видав трактат про Археометр (1911 - 1912). Дана книга складалася з трьох частин: широкого теоретичного вступу під заголовком "Істинна мудрість", детального опису Археометра і розділу, присвяченого його оперативного використання.
   Прообразами Археометра Сент-Іва були "Ars combinatoria" Раймунда Луллія, астрологічні сфери Гійома де Карпентра, "Прогнометр" Вронського та планіметрична сфера Адольфа Берте.
   Сучасну науку Сент-Ів відносив до т.зв. "іонічної інволютивної Традиції", а "премордіальну науку" -- до "дорійської інволютивної Традиції". Обидві Традиції за суттю є полярними: перша уособлює "лунарний", жіночий полюс, а друга -- "солярний", чоловічий. В результаті катастрофи з крахом Імперії Овна два полюси Традиції стали непримиримо ворожими, аж доки вони знову не "змиряться" у великій Синархії.
   В 1924 р. була опублікована книга "Звірі, люди і боги" Антонія Фердінанда Оссендовського (1876-1945), міністра фінансів уряду адмірала Колчака, в якій описуються його подорожі Центральною Азією в першій половині 20-х рр. ХХ ст та зустрічі з тувинським Хамбу-ламою та великим євразійським "залізним романтиком" бароном Романом фон Унгер-Штернбергом. Значна частина оповідей про Агарту ідентична тим, що розповідав Сент-Ів, що навіть дало декому підстави говорити про відвертий плагіат. Р. Генон на основі текстологічного аналізу дійшов висновку, що інформатори Сент-Іва та Ф. Оссендовського належали саме до різних азіатських традицій. Якщо перший отримав свідчення про таємничу державу з індійського джерела (де вона називається Agartha, також використовує форму мантри як Aum, титули - brahatma, mahatma, mahanga), то другий - з монгольсько-ламаїстського (Agharti, сакральна мантра - Om, тобто правильна транскрипція індійського Aum, титули - brahytma, mahytma, mahynga). Також вважається, що концепцію "Царя світу" сформулював відомий географ-мандрівник Г.Н. Потанін (1835-1920), знайомий з алтайськими шаманськими переказами про Ерлік-хана. Однак, як встановлено дослідниками, кінцевий розділ про Царя світу як розлогу ремінісценцію додав з твору Сент-Іва д'Альвейдра, працюючи над рукописом Оссендовського, американський журналіст Л.С. Пален, орієнтуючись на окультний психоз західного читача. Проте найвдалішою була ретельна зведена праця Сержа Ютена "Від підземних світів до Царя Світу".
   Аналогічно й Реріхи претендують на те, щоб відстояти самостійність свідчень А.Ф. Оссендовського, але, на відміну від Р. Генона, посилаються на те, що "і нам розповідали": "Даремно думати, що в книзі "Звірі, Люди і Боги" все межує з малоймовірною фантазією. Там більше правди, ніж думають. Так і чарівниця, згадана у цій книзі, все ще жила, коли ми були в даний приїзд. Вел(икий) Вл(адика) Шамб(али) у Гомпа не є видумка. Версію цього ми самі чули" (З листа О. Реріх від .03. 1936 р.). Відчувається явна "вторинність" Реріхівської доктрини, "натужної компіляції" всіх і вся. Позиція Реріхів ідентична тій, що займали шотландські патріоти, які відстоювали оригінальність пісень Оссіана вже після доведення, що вони є витвором літературного таланту Дж. Макферсона.
   В 1922 р. організація послідовників Сент-Іва, яка до цього ледь животіла, перероджується в респектабельну організацію випускників Політехнічного університету -- "Імперський Синархічний Рух" ("Mouvement synarchiste d'Empire") або "Революційну синархічну конвенцію" ("Convention synarchique revolutionnaire"), мета якої полягала у здійсненні "всесвітньої синархічної революції" у французьких колоніальних володіннях. з метою створення ПанЄвАфрики -- Союзу звільнених народів та націй європи та Африки, а також дружніх Британської Співдружності, ПанЄвразії, ПанАзії та ПанАмерики. Програмні засади були викладені у "Тринадцяти основних положеннях та 598 тез революційного синархічного Пакту (Французька імперія) ("Pacte synarehiqiic revolutionnaire pour I'Empire francais" [P.S.R.])" та "Схемі соціального архетипу" (або "Схема досконалої соціальної держави"). Реальні задуми організаторів-католиків були викриті таємною поліцією "національної революції" маршала Петена під час розгрому різних масонських структур. Як вважають прихильники уряду Віші, саме нерозгромлені синархічні організації в Північній Африці під час другої світової війни зрадили метрополії, визнали емігрантський уряд Шарля де Голля і передали цю територію в руки Об'єднаних Націй.
   В радянській Росії послідовником вчення Сент-Іва та ініціатором пошуків Шамбали та Агартхи був літератор та психіатр, керівник відділу в інституті експериментальної медицини Олександр Барченко (1881 -- 1938), який діяв під патронатом начальника Спецвідділу ОГПУ Г. Бокія. Колізіям ідеї Шамбали саме в СРСР присвячена вже згадана книга О. Андрєєва та стаття О. Шишкіна. Також цікава доля послідовника російського антропософа В. Шмакова (автор книг "Священна книга Тота", "Пневматологія"; в 1926 р. емігрував у Аргентину) радянського дипломата Всеволода Белюстіна, керівника московського неорозенкрейцерського "Ордену Оріонійського Посвячення". Після кількох арештів НКВД він виходив неушкодженим і, за чутками, начебто ці "арешти" лише повинні були прикрити тривалу відсутність В. Балюстіна в наркоматі закордонних справ. В 1940 р., після останнього такого "арешту і присуду ув'язнення на 10 років", він начебто ввійшов експертом в таємничу експедицію в Тібет, організовану НКВД.
   Аналогічні експедиції в напрямку Тібету здійснювала нацистська "Ahnenerbe" ("Спадок предків"), реалізаторка концептуальних ідей аріософських товариств "Thule" i "Vril". Головна роль в цій акції відводилася оберштурмфюреру СС Ернсту Шефферу, а також другові Гітлера шведському досліднику Свену Хедіну, якому сприяв тодішній далай-лама Тхутпен Гьяцо. "... Саундерс, цей наш ворог, -- як говорить аріософ-нацист у повісті В. Щербакова "Меч короля Артура", -- намагався у "Сімох сплячих", скандальному, але невдалому бестселері, заперечити наш езотеризм і принизити роль наших тібетських друзів та натхненників. Наша арійська доктрина не може не враховувати реальностей минулого. І коли ми говорили про гігантський катаклізм у Гобі, котрий в далекому минулому змусив вчителів високої цивілізації поселитися в гімалайських печерах, то ми знаємо, що саме до нас це має безпосередній стосунок. Носії Вищого Розуму заховалися у величезній системі підземель. Потім склалося два центри -- Агарті та Шамлах. Це були місця споглядання і могутності відповідно з розділенням цих функцій між центрами. Маги керували народами. Ми виконуємо тепер їх волю і призначення. Їх голос -- наш голос, їх воля -- наша воля. Ось у чому суть нашої доктрини... Але двоякість центру (тобто Агарті і Шамлах, -- О.Г.) породжує такий стан, коли й іншим, а не тільки нам частково відкривається істина...". З публікації у публікацію перекочовує цитата слів Р. Гесса з його "Спогадів", написаних у тюрмі Шпандау: "...Похід Німеччини на Схід був за суттю санкціонований Центром космічного контакту на Землі, так званою Шамбалою. Махатми не тільки підказали Адольфу Гітлеру необхідність розгромити джерело пролетарського зла, що захопило територію Росії, але й спрямували у генштаб рейху своїх "спеціалістів". Воїни Шамбали виявилися не тільки в особистій охороні фюрера, але й у центрі стратегічних планувань. Саме вони назвали день і навіть годину нападу. Ми вели ту ж саму війну, котру свого часу вів великий Рама проти чорної раси в Індії. Один наш воїн вартував десяти супротивників. Біда тільки в тому, що Адольф був наполовину таким, що зійшов з розуму, але й наполовину генієм одночасно. І перше взяло верх над другим. Він віддав наказ знищити під корінь все суще на території суперника. Це повністю змінило ставлення до нього махатм. І хоча посланці Шамбали залишалися при Гітлері до його смертної години ..., енергетична підтримка Шамбали зникла ... Раніше наші танки проходили там, де не міг пройти й піший воїн, літаки були швидкісніші і маневреніші за всі інші, а воїни невтомні, їх енергія і бойовий дух незакінчувалися. Тепер все стало таким, як і у ворога...".
   Також експедицією в Гімалаї для пошуку Шамбали була група Пітера Ауфшнайтера, яка вирушила в Індію в 1939 р. Але з причин початку другої світової війни її учасники були посаджені британцями в табір для військовополонених, з якого в 1944 р. вдалося втекти керівникові групи та ще кільком мандрівникам. Серед них був і спортивний інструктор СС Генріх Харрер (6.07. 1912 -- 14.01. 2006), який, діставшись до тібетської столиці Лхаса, затоваришував з тоді молодим Далай-ламою, стає його вчителем з європейських наук. Група змушена була повернутися на батьківщину після окупації Тібету Китаєм. За легендою, група повинна була знайти за наявною картою таємничий вхід у підземну Шамбалу, де начебто розташована земна вісь, розкручення якої в протилежний бік і було тією самою страшною міфічною зброєю, на яку сподівався фюрер. Начебто вхід у Шамбалу виявлено в районі священного озера Манасаровар біля величної гори Гурла-Мандхата, а другий вхід -- біля озера Тамцо, вивчаючи протягом року його внутрішні течії. Дослідження в районі останнього П. Ауфштнайтер проводив вже після від'їзду Г. Харрера в Австрію. Останній написав автобіографічний роман "Сім років у Тібеті", за яким в 1997 р. режисер Жан-Жак Анно зняв фільм, в котрому головні ролі зіграли Бред Пітт та Інгеборга Дапкунайте. На день 90-ліття Генріха Харрера привітав особисто Далай-лама на всесвітній зустрічі буддистів.
   В 50-х рр ХХ ст. бразильський теософ Енріке Жозе де Соуза виступив з лекціями про те, що Шамбала є столицею країни Агарті, що перебуває під землею, і саме звідти з'являються невідомі літаючі об'єкти (НЛО). Його послідовники спорудили в бразилійському місті Сан-Лоренцо храм, присвячений Агарті, а його послідовники почали вдосконалювати концепцію підземних тунелів-трас для НЛО в своїх подальших публікаціях. Зрештою, один з відомих істориків-"ревізіоністів" Ернст Цюндель написав статтю "НЛО: нацистська таємна зброя?", де заявив, що внаслідок контакту з Агарті нацистам вдалося створити в районі теплих озер Антарктиди колонію "Нова Швабія", де вони почали розробляти під керівництвом своїх окультних союзників таємну зброю -- НЛО.
   Власне німецька "рапсодія про Шамбалу" розпочалася з моменту, коли настоятель бенадиктинського монастиря в австрійському місті Ламбах Теодор Хаген в кінці ХІХ ст. мандрує на Близький та Середній Схід з паломницькою метою і привозить гору древніх манускриптів і наказує оздобити стіни монастиря барельєфами у вигляді свастики. В цей же час у монастирському хорі співав худенький хлопчик на ім'я Адольф Гітлер, який значно пізніше згадував, яке незабутнє враження справили на нього ці барельєфи та розмови з аббатом. Проте незабаром Теодор Хаген помирає, а його колекція манускриптів передається гостю -- цистерціанському монахові Йоргу Ланцу фон Лібенфельсу (1874-1954), який, керуючись ними, засновує нову таємну організацію -- "Орден Нового Храму (Тамплієрів)", члени якого називали себе "вієнай" (старонімецьке -- "посвячені", натяк на одну з груп давньо-германських богів -- "ванів", Vanir), а сакральним центром вважали містро Вієнета (слов'янське Ретра) на острові Узедом в Балтиці (де, зокрема, в 1936 р. німцями було споруджено ракетний аеродром "Пенемюнде"). Саме Ланцу фон Лібенфельсу належить розробка доктрин "диктатури світловолосих та блакитнооких арійців" та змови нижчих рас проти німців протягом всієї історії. Пропагував свої доктрини він у створеному ним журналі "Остара" (названий в честь давньо-германської богині весни). На початку 1927 р. після зустрічі у Відні Ланца фон Лібнфельса з окультистом і головним редактором журналу "Хіромант" Ернстом Іссбернер-Халданом на острові Рюген (слов'янський Руян із сакральним центром Аркона) ними відкривається "арійська комуна" "Свастіка-Хайм" зі статусом штаб-квартири "Ордену Нового Храму".
   Зокрема, до "Ордену Нового Храму" належав австрійський доктор філософії Вальтер Штайн, який спробував курирувати окультно-езотеричний розвиток молодого віденського художника Адольфа Гітлера, захопленого міфологемами кола передань про Парцифаля. Однак шляхи В. Штайна та А. Гітлера надалі розійшлися -- перший став серйозним вченим, переїхав в Англію, де став консультантом У. Черчіля щодо окультних вподобань нацистської верхівки. Багатообіцяючий художник підпав під вплив однієї з люцеферіанських груп, керованої віденським бакалійником Прецше, який з Мексики привіз практику застосування пейоту та інших наркотичних речовин, а в 1919 р. ветеран санітарної служби А. Гітлер був посвячений у "масони" священником Бернардом Штемпфле.
   В 1912 р. "Орден Нового Храму" разом зі створеним в 1910 р. перекладачем і коментатором "Едди" Феліксом Ніднером "Товариством Туле" та деякими іншими аналогічними групами утворили організацію пропаганди тевтонського духу -- "Германен Орден". До Ордену в 1918 р. додалися новоутворені "Товариство Вріль", очолене знаним геополітиком та сходознавцем Карлом Хаусхофером (1869-1946), та мюнхенське відділення "Товариства Туле", утворене дрезденським купцем Рудольфом Хайнріхом Глауером (усиновлений бездітним графом фон З еботтендорфом, який був технічним спеціалістом на службі турецького уряду). В 1935 р. на базі активістів Ордену було створено Інститут з вивчення рідного спадку ("Ahnenerbe"), який в 1937 р. було передано під безпосередню опіку СС.
   Насправді ж весь феномен "аріософських" (не плутати з "аріогнозисом") організацій в німецькому світі був інспірований (вірніше, "сатанинськи" первертований) могутньою конспіративною організацією "Мемфіс Міцраїм" ("Міцраїм" -- іудейська назва Єгипту, "Міср" -- арабська, що по-семітськи означає "стіна"), інші назви якої -- "Орден Сета (Червоного Осла або Мідного Змія)", за Р. Геноном; "Червоного Тільця" або "іршуїзм", за Ф. де Олів'є та А. Сент-Івом; "Орден 72-х", "Зелений Дракон", за Жаном Робеном; орден "Квінта", "Місяця", "Адельфів", за Клодом Грасе д'Орсе та Жаном Парвулеско; "Нові Теурги", за Ж.К. Гюїсмансом.
   Символом ложі "Мемфіс Міцраїм" є пелікан, який, за переданням, вириває зі своїх грудей м'ясо, щоб врятувати ним від голоду своїх пташенят), революційним відгалуженням світової масонерії, де, зрештою, й постав лозунг "Геть Розіп'ятого!".
   Також "червоний" колір тут символізує в дійсності саме "мідь", проте "барвою ложі" "Мемфіс-Міцраїм" виступає саме блакитна, а стіни ложі фарбуються у блакитний або синій і білий кольори.
   Як вважав Р. Генон та його прихильники, до ложі "Мемфіс Міцраїм", зокрема, належали славнозвісні окультисти та деякі підозрілі персонажі як-от: Каліостро (Джузеппе Бальзамо, позашлюбний син португальця-алхіміка Мануеля Пінту, він же -- великий магістр Мальтійського ордену св. Іоанна Ієрусалимського Еммануїл Пінто де Фонсека, 1741-1773), брати Беддарід (батько яких -- Гад Беддарід -- начебто отримав посвящення від якогось іудея-каббаліста, приналежного до течії Франка), з легкої руки яких в обряд потрапили такі цікаві титули як "Князь Хануки", "Суверенний Князь Талмуду", "Суверенний Великий Князь-Хасид".
   Проте створений в 1805 р. в Мілані палкими послідовниками Каліостро власне "Орден (обряд) Міцраїм" був лише на певний час "екзотеричною групою" для того, щоб відволікти увагу від справжньої "Мемфіс-Міцраїм", зовнішніми щупальцями якої є т.зв. організації "другої європейської окультної революції" (XVIII - ХІХ ст.), як-от:
   Орден "Мемфіс" (заснований в 1839 р. французькими євреями Марконі та Мулле), який було начебто зреформовано в кінці ХІХ ст. англійським масоном Джоном Яркером шляхом, начебто, об'єднання вищезгаданого "обряду Міцраїм" з "обрядом Мемфіс", внаслідок чого національні ложі позбавлялися незалежності і підпорядковувалися лише Великому Ієрофантові (щоправда, в ХХ ст. главу не обирали, а справи вирішували збори голів національних юрисдикцій-посвячених у 97 ступінь) і впроваджувалися жіночі ложі. Новий "обряд Мемфіс-Міцраїм" було оголошено "гіпер-ініціацією", яка стоїть вище всіх масонських і магічних традицій (від Каббали до Вікки);
   Орден "Нові Теурги" ("...заснований в 1855 році. Він являє собою два табори, тісно пов'язані між собою. Один ставить перед собою завдання зруйнувати світ і царювати потім на його уламках, інший прагне лише насадити скрізь культ Сатани і поставити архіпастирями членів своєї організації. Їх штаб знаходиться в Америці. Колись на чолі організації стояв Лонгфелло, котрий називав себе великим служителем Нового Магічного Культу. Її відгалуження наявні у Франції, Італії, Німеччині, Росії, Австрії і навіть Туреччині"), значну частину якого становили вихідці з дрібної буржуазії -- актори (в традиційне масонство заборонено приймати артистів), митці, письменники та журналісти, а також жінки. В Росії відділення ордену під назвою "Corona Astralis" формували представники т.зв. покоління "Срібного віку" -- поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, Ю. Балтрушайтіс, М. Волошин, А. Петровський, критик С. Сізов, мистецтвознавець Т. Трапезніков, видавець С. Соколов, художники М. Чуйко, М. Сабашнікова, А. Тургенєва, а очолювала його відома теософка, перекладачка Новаліса та О. Уайльда А.Р. Мінцлова. "Нові Теурги" намагалися ствердити Слово-Образ в якості креативної сили, породженої дезінтеграцією традиційної художньої методології та загальноприйнятого дискурс і тоді, слідом за цим "новим мистецтвом/наукою/гнозисом", прийде "нова надприродна магія" ("нова теургія"), яка позбавлена традиційного безпорядку мертвих символів, некротичного залишку культури, що розпадається;
   "Англійський Орден Розенкрейцерів" (засновник -- Роберт Вонверт Ліддл); "Каббалістичне Товариство Розенкрейцерів" (засновники в 1888 р. -- поет, маркіз Станіслав де Гуайята та Жозефін Пеладан), з котрого пізніше виокремилися "Ланцюг Міріам" (на чолі з Джуліано Креммерц, він же Чіро Формісаро) та "Католицький Орден Розенкейцерів, Храму та Граалю" (на чолі з "ассірійським царем Меродаком Пеладаном", а до нього приєдналися письменники Жоріс Карл Гюїсманс, Густав Майрінк, перекладач Франк Гартман);
   "Древній містичний Орден Розенкрейцерів" (на чолі з Спенсером Люїсом виникає в американському штаті Флоріда);
   "Орден Святого Мартина"артиністи; 1760 р.; заснований войовничим містиком-християнином Мартінесом Паскуале та популяризований його учнем Луї-Клодом де Сен-Мартеном та відомим містиком-"ренегатом" Папюсом; в 1923 р. був відновлений поляком Чеславом Чинським);
   "Golden Dawn in the Outer", "Золота Зоря у Зовнішньому (Світі)" (або "The Hermetic students of G.D."; створена в 1888 р. єврейським каббалістом Самуїлом Ліддел МакГрегор Мазерсом.; до неї належали або мали стосунок окультисти, С. Метерс, В.В. Весткотт, А. Шпренгель, Діон Форчун, Е. Андерхілл, президент Королівської академії Д. Келлі, письменники А. Макен, О. Блеквуд, А. Бергсон, Булльвер-Літтон, Б. Стоукер, автор "Дракули", В.Б. Йїтс і його кохана Модд Гон, а Г. Майнрінк був ініційований до дочірного "Ланцюга Міріам"), ініціація в якій здійснюється за "Книгою Чорної Змії" у Храмі Ісіди-Урантії.
   Із "Золотої Зорі" виокремилися пізніше: 1) сатанист Алістер Кроулі (1878-1947), який оприлюднив таємниці ордену "Золота Зоря" у пресі, зі своїми журналом "The Equinox" ("Рівноніччя") та організаціями "Орден Срібної Зорі"rgentium strum; A.A.), "Аббатство Семи Променів" та "Орден Тамплієрів Сходу" (Ordo Templari Orienti, O.T.O. на чолі з Теодором Ройссом, Карлом Кельнером і Францем Гартманом; А. Кроулі очолив його британську секцію "Misteria Mystica Maxima", M.M.M.; з 1946 р. О.Т.О. очолив Кеннет Грант), "Орден Трапеції/Око Нут" (своєрідна таємна поліція Кроулі в його організаціях; не слід плутати з однойменною організацією), в якій пройшли ініціацію та благословення творець Церкви Сайєнтології Рон Хаббард (за допомогою американця Джека Парсона) та автор численних книг з магії Ахад (Шарль Стенфельд Джонс); 2) "Орден Ранкової Зорі" ("Stella Matutina"; 1903 р.; на чолі з У.Б. Йїтсом) та 3) "Незалежний та Очищений Орден R.R. et A.C." (О. Блеквуд, А.Е. Уайт, А. Макен), 4) "Братство Внутрішнього Світла" (Діон Форчун); 5) в 1999 р. було проголошено про Реформу Братства 1999 Ордену Розенкрейцерів А+О, оскільки його таємниці оприлюднив А. Кроулі, за якою таку реформу належиться робити через кожні 111 років, як це було, начебто, в 1666, 1777 і 1888 рр. Покладено обов'язки реформи, з розшифруванням належного німецькомовного манускрипту XVIII ст., було на діючого "імператора Ахатхоора" з Храму N7 в Парижі Жана-Паскаля Ружжі (Jean-Pascal Ruggiu) та "брата" ступеню LES Девіда Гріффіна і таємничого "Frater Lux et Tenebris", який є носієм надто таємної містико-алхмічної доктрини халдеїв. Внаслідок цього було переформатовано Алхімічне (Друге) і Герметичне (Третє) Коло Ордену Розенкрейцерів А+О і, таким чином, істинні ключі до системи єдності алхімії та магії виявляються невідомими профанам типу А. Кроулі ступеню "Мінор Адепті" (5=6), а їх охоронцями стають приналежні до ступеню "Адепти Ексепті" (7=4).
   "Герметичне Братство Луксора" (Hermetic Brotherhood of Luxor, існувало в 1890-х - 1913 в Каліфорнії, а активні його діячі -- Томас Генрі Бергойн чи Бургон, Макс Теон, Норман Астлі, Женев'єва Стеббіз-Астлі, Генрі і Белл Уагнер, Міні Хіггінз, Елюерт Бенджамін, більш відомий як К.К. Заїн, а також у молодості до європейського філіалу Братства належав Рене Генон), перетворене в "Братство Світла", а в 1932р. -- в "Церкву Світла";
   "Фонд Люцифера" (створений в 1920 р. Алісою Бейлі (1880-1949) після того як вона програла першість в керівництві теософським рухом Анні Бізант, початково називався "Тібетська ложа", а потім -- "Фонд Люціс", "Lucis Trust").
   Для надто стурбованих християнством протестантів було створено "Товариство дослідження Біблії" (1872 р. в Пенсильванії; пізніше -- "Товариство Вартової Башти", "Свідки Єгови") конгрегаціоналістом пастором Чарльзом Тейзом Расселом, наступниками якого стали Джозеф Франклін Рутерфорд та Гомер Кнорр. Згідно з їхнім "вченням" "...Христос начебто не був Богом. Він лиш є Сином Божим, що не посідає повноти Божественності, оскільки її має Бог Єгова. Перед втіленням Христос був Михаїлом Архангелом, а після втілення -- звичайною людиною... Ті, що будуть у лавах переможців, будуть поділені на дві категорії, а саме: а) на тих 144 тисячі вибранців із Свідків Єгови, які радітимуть і втішатимуться вічним життям десь у засвіті (у повітрі); б) на тих, які будуть спасенні, але залишаться на землі у т.зв. "земному раї" (виділення наше, -- О.Г.) і матимуть щастя і задоволення".
   На ілюстраціях масонів для "внутрішнього використання" Христос зображується в одязі масона-новачка ("не одягнений і не роздягнений" -- ліва нога взута в черевик, а права -- боса і з закоченою до коліна штаниною), чим, начебто, символічно підкреслюється те, що християнство походить від масонства, що християнство -- це лишень масовий "притвір" масонства, яке на певний час вийшло з під контролю. І навіть сам Ісус Христос -- лишень "учень", "недомасон", не більше. Також розкривається істинна суть містерії християнського причастя, про що розповів колишній масон Мерідорф у журналі "Bauxite" (1879 р.) -- це ритуал "випивання крові": з надрізу на великому пальці новачка кров крапає в чашу з вином, з котрої п'ють всі присутні. Осад залишається в особливій посудині до наступного посвячення, що, таким чином, змішує кров всіх попередніх масонів у своєрідний "ланцюг", і тому ланцюг є одним із символів масонства на його гербах.
   Всіх їх Рене Генон об'єднав поняттям "контрініціація", "контрініціальні організації", що, базуючись на шкаралущах колись справді істинних аспектів Традиції, проте трансформувалися у її протилежність, спрямовані на зруйнування залишків істинної Премордіальної Традиції: "... Якщо ти отримаєш ініціацію невірно або я неправильно проведу ініціацію, як потім ті, хто шукає істину, будуть знати, чому слідувати? Неправильні ініціації називаються крадіжкою Вчення, бо вони суть спроба обманути Будду. Глибини таємного вчення не виявити у словах, але передаються вони від серця до серця. Слова -- це сміття. Якщо ти будеш підбирати тільки шкаралущу і сміття, то втратиш суть. Тільки дурні відкидають істинне заради брехливого. Тобі не слід йти шляхом глупоти", -- наставляв Адзярі Кукай, засновник езотеричного японського буддизму (поч. ІХ ст.), якому на сотий день медитації на горі острова Сікока з неба падає зірка і потрапляє прямо в рот, після чого Кукай вирушає набути езотеричне знання в столицю Китаю, де й проходить ініціацію і отримує титул "великого наставника" (япон. "адзярі", санскр. "ачарья").
   Папа Пій ІХ називає ці контрініціальні групи "синагога сатани" (енцикліка "Qui pluribus", 1865 р.), а папа Лев ХІІІ -- "царство сатани" (енцикліка "Humanum Genus", 1884 р). Як правило, методика їх діяльності одна й та ж: " ... Поки що до нашого зацарювання ми, навпаки, створимо і розмножимо франко-масонські ложі у всіх країнах світу, втягнемо в них всіх, хто може бути та видатних людей, тому що в цих ложах буде головний ... впливовий засіб... В таємні товариства зазвичай йдуть найохочіше аферисти, кар'єристи і взагалі люди переважно легковажні, з котрими нам буде легко мати справу і ними заводити механізм проектованої нами машини... Гої йдуть в ложі з цікавості або в надії за їх допомогою пробратися до громадського пирога, а деякі для того, щоб мати можливість висловитися перед публікою свої немаючі можливості до реалізації та безпідставні мрії: вони прагнуть емоції успіху і рукоплескань, на котрі ми завжди щедрі. Ми тому й даємо їм цей успіх, щоб користуватися звідси народженим самообманом, з котрим люди непомітно сприймають наші навіювання, не остерігаючись їх... Ви не можете собі уявити, як найрозумніших з гоїв можна привести до безсвідомої наївності за умови самообману і разом з тим їх легко вибити з колії найменшою невдачею, хоча б припиненням аплодисментів, і привести до рабського підпорядкування заради відновлення успіху...".
   "... У своїй праці "Окультне Масонство" Рагон, знаменитий і вчений масон Бельгії, правильно чи ні, ганьбить англійських масонів за те, що вони оматерелізували і збезчестили масонство, котре було свого часу засноване на Древніх Містеріях, прийнявши, через помилкове розуміння походження ремесла, назва "Фран-Масонства" і "Фран-Масони". Помилка ця відбулася, говорить він, завдяки тим, хто пов'язує масонство з побудовою Храму Соломона. Він висміює цю ідею...".
   Проте перекручення масонства виникло не в Англії, а прийшло туди з Франції, де на початку ХVIII ст. почало приймати всіляких заброд (порушуючи девіз: "Масон повинен бути вільним чоловіком, народженим від вільної жінки"), авантюристів, багатих аристократів і навіть євреїв-вихрестів, а також стало орієнтуватися виключно на політику лобіювання якихось вузькокорпоративних інтересів, як правило, спрямованих проти церковних. "... Масони-розкольники були і на Заході, і в Росії, вони мріяли про всесвітній союз "вільних мулярів" і з масонами-містиками не мали нічого спільного. Це були особливого типу масони: франкмасони, що діяли напередодні французької революції і які приймали участь у поширенні її ідей, деякі італійські ложі, що вступили в союз з карбонаріями, польські патріоти на чолі з Лукасинським...". Прийнято називати даний напрям як "англо-французький чин", "оперативне (operative) масонство", на противагу "символічному" (symbolical) масонству. Знаменитими "англо-французькими" масонами називає Лоллій Замойський Вольтера, Руссо, Д'Аламбера, Дідро, Демулена, Мірабо, Лафайєта, Сіейєса, Дантона, Робесп'єра, Сен-Жюста, а ложами -- "Ложу Енциклопедистів", "Ложу Наук" та ложу "Дев'ять сестер" (заснована в 1769 р., куди входили Вольтер, Кондорсе, Грьоз, брати Монгольф'є, Дантон, Демулен і де був навіть прийнятий Б. Франклін). Відомо, наприкад, що батько знаменитих тиранів Максиміліана та Огюстена Робесп'єрів Франсуа де Робесп'єр, адвокат в Аррасі, належав до т.зв. "шотландського капітулу" оперативного масонства, а після його смерті його діти виховувалися та просувалися на відповідні посади братами-"франкмасонами".
   Як результат, орієнтуючись щонайперше на конспіративно-політичну діяльність, у "англо-французьому чині" виникають ієрархії аж до 99 ступенів ініціації, бо людина осмислюється як істота нижчого рівня, котра просувається сходинками природного царства, опираючись на внутрішні сили. Людина у цій доктрині виступає як природний об'єкт, і заперечуючи космічний антропоцентризм, цим заперечується і високе призначення людини. Також "оперативне масонство англо-французького чину" інколи іменують "аналогічним" або "місячним" масонством, оскільки в своїх "духовних практиках" вони апелюють до аналогій, представляючи істину земну (цисцендентну) відображенням істини космічної (трансцендентної), як аналогічно місяць відбиває світло сонця, але при цьому, відбиваючи світло, Місяць, проте, залишається все ж світилом.
   В 1772 р. граф Шартський, пізніший республіканський воєначальник Філіп Егаліте, як Великий Магістр Великого Сходу Франції, прагне об'єднати ложі "оперативного масонства" під своє начало, але вони стають активними учасниками наступної революції, беручи участь у різних "революційних клубах". В 1989 р. великий магістр ложі "Великий Схід Франції" Поццо ді Борго закликав вірне йому масонство святкувати 200-річчя французької революції спільно з німецькими та бельгійськими "мулярами" під гаслом: "За масонську Європу сердець!" ("Le Monde", 1988, 14 septembre). "Великого Архітектора", в результаті, французькі масони проголосили "Верховною Істотою", його вірним пастирем -- Природу, його храмом -- Всесвіт, його релігією -- Істину, його святом -- радість великого Народу, який зібрався, щоб зміцнити солодкі узи Братства і принести клятву знищити Тиранів. 7 травня 1794 р. французький революційний парламент (Конвент) одноголосно прийняв декрет про визнання "Верховної Істоти" та безсмертя душі. Урочисто спалювалися статуї, символізуючі Атеїзм, Егоїзм, Ворожнечу, Гординю і Облудну Простоту, а "Гімн Верховній Істоті" виконувався на мотив "Марсельєзи".
   Не останню роль масонства у Паризькій комуні 1871 р. бачив К.Маркс: "... це була також змова франкмасонів, тому що їх індивідуальна участь в діяльності Комуни була далеко не малою. Я, насправді, не здивувався б, якби папа оголосив все повстання справою рук франкмасонів". Відомо також, що один з популярних в 20-х рр. ХХ ст. лідерів Французької компартії А. Коен в 1956 р. став великим магістром Великої ложі Франції, а масонами були комуністи М. Кашен, А. Марті, Ш. Люссі, А. Морізе.
   Тому ще в 1738-43 рр. для збереження "істинної чистоти Храму" за ініціативи шанованого масона Ендрю Майкла Рамзея (1686-1743) здійснено спробу поєднати масонську ("Мулярів Храму Соломона", офіційно проголошена 24 червня 1717 р. в Лондоні) та таплієрську ("Бідних князів Христа та Храму Соломона") традиції. Було також визнано, що з причини, що поряд тамплієрами, перетворювачами язичницького та іудейського масонства, начебто, також були рицарі-госпітальєри ордена Св. Іоанна, тільки їм надається прерогатива відрізняти "істинні" ложі від "секулярних". Окрім того, масонство перших трьох ступенів "мулярів" (учень, підмайстер/товариш, майстер), об'єднаних у т.зв. "Ложу Ремесла" (або "Синю ложу"; ложі можуть утворюватися як територіально, так і для певних градусів посвяти) традиційно іменується "іоаннитським". В результаті "реформи" відокремлюються різні ложі "тамплієрів" ("храмовників"), які часто (але неправильно) визначають як "(древній і визнаний) шотландський обряд" як за фактом, що рицар-масон Е.М. Рамзей та укладач першого масонського маніфесту "Конституції" в 1723 р. Джеймс Андерсон були шотландцями, так і за назвою ложі в Тулузі -- "Ложа Вірних Шотландців", поряд з "Колегіумом Високих Князів Королівського Мовчання" (у Бордо), "Двору Суверенних Провідників Храму" (в Каркассоні), "Філадельфійців" (в Нарбонні), "Капітулу Розенкрейцерів" (у Монпельє) та ін. Саме за підтримки Чарльза Редкліффа, графа Дернвентуотерського, (1693-1746), у Франції друг Дж. Андеросона Жан Теофіль Дезагульє (1683-1744), капелан Принца Уельського та член Королівського співтовариства, надзвичайно швидко поширює дану ревізію масонства, а в Гаазі в 1731 р. приймає в ложу герцога Лотарінгського, котрий незабаром одружившись на Марії-Терезії Австрійській стає імператором Священної Римської імперії германської нації, а в 1737 р. і самого принца Уельського Фрідріха Людвіга, сина короля Георга ІІ (згодом великим магістром стає внук Георга ІІ -- герцог Кумберлендський, 1745-1790). Засновує ложі в 1728 р. в Мадриді, а в 1729 р. -- в Гібралтарі великий магістр Великої ложі Лондона Герцог Філіп Уортон (1698-1731), який власне схвалив маніфест Андерсона і за чутками належав до сатанинської ложі "Пекельне полум'я".
   Агенти ворожого "англійсько-французького чину" (політично -- якобити, прихильники короля Якова ІІ із династії шотландських Стюартів, вигнаного з Англії в 1688 р. і мешкаючого у Парижі під прихистком короля Людовіка XIV) намагаються розколоти цей, начебто, "блюдучий чистоту та єдність масонів та тамплієрів" орден. Як наслідок, підтримуючі з ними контакти вищезгадані великий магістр (і за чутками, сатаніст) герцог Філіп Уортон змушений втікати від своїх братів-масонів, а граф Чарльз Редкліфф, який нелегально прибув у Англію, був схоплений і страчений. Проте через їх послідовників виникають ренегатські ордени "Велика Шотландська ложа Суверенного ритуалу" (1774 р., Луї-Клод Сен-Мартен), "Шотландська директорія провінції Овернь", з якої виникає "Шотландський Виправлений обряд" (1776 р., його приймає саме "Строге Спостереження"), який, зрештою, в 1782 р. зливається із "Великим Сходом Франції" на умовах зовнішнього дотримання "виправленого шотландського обряду" (проте залишається Велика Французька Ложа з "франко-англійським ритуалом").
   Після загальноєвропейських колізій наполеонівських війн та монархічних реставрацій ренегатський орден відновлюється знову як "Древній і Прийнятий Шотландський обряд" (Чарльстон, 1824 р.), однак на вищому рівні посвячення нова об'єднана ложа визначається як "Древній і Первісний Мемфісько-Міцраїмський обряд" (1785 р.), "витік інформаціії" про який дозволяється частково виконати групі Каліостро. За деякими даними, ще десь в XVI-XVII ст. в сицилійському Палермо на таємні меси збиралися якісь "рицарії Міцраїму", а в одній з дочірних лож, "Східному ордені франкмасонів Мемфісу" розповідається, що "міцраїмський ритуал" містеріальних шкіл стародавнього Єгипту був відомий якомусь Ормузу, якому приписується слава об'єднання іудейської течії єсеїв. В 46 р.н.е. начебто Ормуз був навернений до християнства святим Марком Євангелістом, який і реформував сам ритуал. Останній в 1150 р. був привезений шотландськими рицарями з Палестини в Едінбург, що й призвело до появи сучасного франкмасонства.
   Сприяв діяльності "ренегатських орденів" і сам розкол серед масонства Англії. Ще в 1725 р. Ложа Йорку проголошує про невизнання права Великої ложі Лондона (утвореної 24 червня 1717 р. внаслідок об'єднання чотирьох лож на чолі з великим майстром Ентоні Сойєром, і надалі щорічно обирається новий великий майстер) на першість і проголошує сама себе "Великою ложею Всієї Англії", оскільки вважає, що саме вона побудувала в VII ст. найдавніший, Йоркський собор, а першим великим магістром був король Нортумбрії Едвін. В 1767 р. секретаріат Великої ложі Йорку маніфестував, що "... наша ложа не визнає нічийого верховенства, ні перед ким не схиляється і володіє владою дарувати устави і грамоти на рівні з лондонською ложею, і з незапам'ятних часів володіє такими правами і традиціями, як лондонська ложа". Тоді ж в 1725 р. заявила про самостійність Велика ложа Ірландії з центром в Дубліні і на чолі з графом Росським з древнього роду герцогів Тірконнельських. В 1737 р. було оголошено про скликання Великої ложі Шотландії. Місцем її знаходження за легендою називається скеля Хередом біля міста Кілвіннінг. Начебто, першим великим майстром її було обрано графа Оркні Вільяма Сен-Клера/Сінклера, рицаря Золотого Руна, який жив в середині XV ст., який в Росслін/Rosslyn спорудив у скелі спеціальну церкву начебто для зберігання знайдених тамплієрами в підвалі храму царя Ірода/Зоровавеля таємничих сувоїв і для збереження таємниці з обраних мулярів та каменярів сформував ложу посвячених "Двір Ремесел", а представники роду Сен-Клер були великими майстрами до кінця XVIII ст., а в часі Англійської революції лорд-протектор Кромвель особисто відвідав церкву в Росслін і взяв її під свою опіку, на відміну від решти зруйнованих "папістських" храмів. Реорганізатором масонських лож Шотландії традиція вважає короля-пресвітеріанина Якова VI (англійський престол він зайняв під іменем Якова І), сина королеви Марії, прийнятого в ложу "Сконе і Перта", за наказом якого це здійснив головний хранитель ложі Вільям Шоу, який видав у 1598 р. спеціальні "Акти і приписи", а в 1600 р. проголосив себе Королівським майстром Ремесел, відібравши покровительство у роду Сен-Клер. Частина лож визнала реформу, але більшість не захотіла поривати з традицією.
   "Острівним" масонам протистояли в цій суперечці й "континентальні" масони, бо останні вказували на те, що слово "франкмасон" вказує на вольності (звільнення від певних податків та військової повинності), які надав у 1276 р. імператор Священної Римської імперії Генріх VII будівничим собору в Страсбурзі, де, начебто, і було засновано першу ложу (Bauhutte), за зразком якої виникли ложі у Відні, Келні та Цюриху, і начебто в 1459 р. стразьбурзькі масони об'єднали всі німецькі ложі в єдину федерацію, представники яких на зібранні Ратісбоні встановили єдині символи та обряди.
   Впротивагу германцям французькі масони вважають, що мова йде про вольності, які надав папа Лев ХІ своєю буллою бенедиктинському аббатству в Клюні (заборона єпископам здійснювати перевірки, заборона відлучати аббатство від церкви, незалежність від світських феодалів), куди в 910 р. аббат Бернон з мандрівною братією приніс рідкісні рукописи і вже в 915 р. будує за т.зв. "бенедиктинським планом" першу церкву в Клюні, а через п'ятдесят років -- іншу, зовсім не схожі на звичний романський стиль. В процесі будівництва виховувалися майстри -- мулярі та облицювальники. Пізніше саме вихованці аббатства (як ось Гійом де Вольпіано) та їхні наступники споруджували по всій Європі храми та аббатства (на які пішло більше каменю, ніж будь-коли було добуто в Стародавньому Єгипті!), які щонайперше належали тамплієрським командорствам і тепер відомі під назвою "готичних соборів" (зокрема, в Шартрі, Парижі, Бурже, Реймсі, Ам'єні, Тулузі, Стразбурзі, Суасоні та ін.).
   "... Закладка собору була не менш урочистою подією в житті середньовічного міста, ніж освячення закінченого храму... Єпископ закладав перший камінь майбутньої будови, на місці будівництва здійснювалися урочисті богослужіння... День за днем ... здіймалася небачена досі, грандіозна, чудова споруда, що настільки вражала своєю величчю, розкішністю, блиском і красою, що порівняння із Соломоновим храм мимоволіиходило на гадку сучасникам, які бачили в міському соборі втілення небесного Ієрусалиму на землі...тут же, під навісом біля стіни собору, в спеціальному приміщенні (це і була "ложа" мулярів -- та "особлива світлицяласти інструмент залізний"), йде безупиннаобробкаам'яних глиб. Обтесані квадри підіймаються наверх... Точність і чистота обтесування кам'яного квадра була заставою майбутнього художнього ефекту витонченої чіткості архітектурних ліній готичного собору. Будівництво розпочинали з хорової частини, в котрій можна було здійснювати богослужіння вже тоді, коли західна частина (! -- О.Г.) храму ще перебуває на стадії побудови... Довкола будівництва собору формувалася будівельна ложа, котра у великих містах незабаром ставала могутньою організацією, що володіла власними правилами і розпорядками, підпорядкувалася головному майстру і слугувала справжньою школою для багатьох поколінь архітекторів, художників і скульпторів... (Паризька будівельна школа ХІІІ ст., -- О.Г.) виникла зі сформованої довкола будівництва церкви Сен-Дені великої артілі майстрів de diversis nationius, запрошених Сугерієм з різних земель... Збори засобів на будівництво готичного храму походили за участі величезних мас народу. Недаремно папський легат в Парижі ХІІІ століття Одо де Шатору писав, що собор Паризької Богоматері побудований на грошібідних вдів (! -- О.Г.)... Лінійка, циркуль і кронциркуль були незмінними речами середньовічного архітектора, а циркуль (compas, -- О.Г.) ... виступав в якості його обов'язкової емблеми... Знання геометрії було особливо важливе... Середньовічним майстрам було властиво тримати в таємниці деякі прийоми свого мистецтва... традиції огорталися таїною...".
   В ложу будівничих входили як власне мулярі (macons), так і каменотеси/скульптори/живописці (tailleurs de pierre, "тайлори/тейлори"), штукатури (plastriers, chaufourniers) і цементарі (morteliers) та інші, але на практиці майбутній майстер отримував уявлення про всі види мулярських робіт на будівництві, а проходив він три стадії посвячення у ремесло: учня (apprentis; 6 років), підмайстра (varlet, ouvrier, sergent, comhaignon "оброблювача, робітника, сержанта, товариша") і майстра (maistre, meistre, mestre). Крім того, члени ложі повинні були нести ще й караульну службу (le gueit) та інші податкові повинності щодо корони, проте ще Карлом Мартелом була надана різбярам по каменю та цементаріям привілегія звільнення від вартової а на нижчому юридичному рівні вся ложа звільнялася від королівської юрисдикції і підлягала у судовому порядку своєму головному майстру. Найперша згадка про ложу будівничих наявна у едикті лангобардського короля Ротарі, виданому в 643 р., де на керівника гільдії покладалася відповідальність за все, що трпапляється на території будівництва. Аналогічна хартія вольностей та відповідальностей гільдії будівничих в Йорку була надана й англійським королем Ательстаном в 926 р. "Ордонанс" ("Статут") Саєнської ложі (1296 р.) був проикнутий справжнім демократизмом (виборність, проходження ступенів навчання, чітке визначення прав та обов'язків). Покровителем мулярів вважався святий Власій (Блез).
   Відомим пріором аббатства Клюні був Оддон де Лажері, відомий в історії як папа Урбан V (1088-1099), який, опираючись на підтримку норманського рицарства, на великому синоді в Клермоні (столиці Оверні) в жовтні 1095 р. проголосив перший великий військовий похід християнського рицарства з метою визволити від сарацинів Ієрусалим та інші місця, освячені перебуванням в них Христа, він же перший проголосив в історії католицької церкви вислів indulgentia ("відпущення гріхів"), а також реформував орден бенедектинців та призначив відомого вченого-схоласта Ансельма з Аости архієпископом в Кентербері (Англія). Папа помер через два тижні після взяття хрестоносцями Ієрусалиму. Його наступником став також клюнійський чернець Раньєро ді Б'єда під іменем Пасхалія ІІ, який всіляко підтримував знамените цистерціанське аббатство, яким керував святий Бернар, покровитель рицарського ордену тамплієрів.
   У 1879 р. ложі "Великий Схід Франції" та "Великий Схід Італії" (остання заснована в 1862 р. в Турині) розривають конвенцію із Об'єднаною Великою Ложею Англії (що, власне, й заснована в 1717 р., і проголосила про розрив з попередніми ложами роком раніше -- 22 лютого 1878 р. і яку підтримали ложі США та Австралії) та Великою Ложею Франції і стають винятково світсько-політичнимиганізаціями аж до заміни пункту віри в Бога та безсмертя душі пунктом про свободу совісті, вилучення з требників позиці про "Великого Архітектора (Зодчого)" (начебто, в масонстві під "Великим Архітектором" розуміється милостивий Автор Проекту Буття, який був викривлений злобним Деміургом-виконавцем (виконроб) Проекту, проте, за іншою традицією, "архітектор є тільки якимось виконавцем божественної волі"; "непромовним іменем" Архітектора, начебто, є ЯХ-БУЛ/ВАЛ-ОН), апологетика еволюційного прогресу ("... Глибокі доктрини посвячення можуть бути осягнуті і з користю використані і застосовані тільки тими, хто, пройшовши всередині себе посередництвом медитації шлях, здійснений людським прогресом за тисячоліття, зміг відкрити і подолати труднощі і вирішити для себе, використовуючи власну свідомість посвяченого, проблеми, котрі стоять на заваді і роблять неподоланню дорогу, якою йде Свільний Муляр, наповнений волею, озброєний знаннями і вченням, до цілі") та запровадження права мусульман та євреїв ставати їх членами, не приймаючи християнства (саме через це й виникає в публіцистиці поняття "жидомасонство" для означення цих "світських" лож). Апофеозом ренегатства стала доктрина фемінізму, за якою на порушення архаїчного принципу "розділення" створено в 1893 р. спільну для обох статей ложу "Право народів" (Le Droit Humain) з "квазі-шотландським" ритуалом, серед активісток яких -- Марія Дераісмес та Анні Безант.
   В 1733 р граф Альбрехт Вольфганг Шаумбург-Ліппе, масон Великої Шотландської ложі, засновує ложу у Гамбурзі, а в Міндені ініціює, а потім у 1738 р. приймає до ложі "Авессалом" спадкоємця прусского престолу, майбутнього Фрідріха ІІ і засновника берлінської Великої Ложі "До трьох глобусів" (1744 р.). Масони Німеччини щонайперше асимілюють континентально-протестантської генези конспіративну структуру "Золоті Троянда та Хрест", яка виводить своє таємниче знання від охрещеного святим Марком єгипетського жерця Ормуса (Орміссуса). Ормус, начебто, християнізував єгипетські "містерії" та заснував "Орден Ормуса", символом якого є подарований святим золотий хрест, покритий червоною емаллю. Начебто, в 151 р. єссеї приєдналися до ордену і тому він отримав назву "Охоронці Таємниці Мойсея, Соломона та Гермеса". Після хрестових походів в орден були посвячені тамплієри і три з них заснували в Європі "Орден Будівничих Сходу", куди був прийнятий Раймонд Луллій, який посвятив потім у таємницю Едуарда І. Через те, що надалі орден очолювали представники як Йорків, так і Ланкастерів, на гербах яких була зображена троянда, вона ж була додана і до емблеми Ордену. В одному з масонських текстів, "знайдених" у Стразбурзі в 1760 р. говориться, що єссеї-розенкрейцери як стражі Гробу Господнього посвятили у свою таємницю тамплієрів, внаслідок чого було сформовано капітул "Каноників Гробу Господнього". В 1710 р. Sincerus Renatus (Самюель Ріхтер), лютеранський пастор, схильний до пієтизму і який заявляв про себе як про учня Парацельса та Якоба Бьоме, видає книгу "Справжнє і досконале приготування Філософського Каменю", де наводить 52 правила Ордену "Золотих Троянди і Хреста", де зазначається, що Орден не повинен налічувати більше 63 членів під керівництвом обраного "Імператора". Автором трактату С. Ріхтер називає таємничого "Професора Мистецтва", що центри Ордену були в Нюрнберзі та Анконі і що останнім часом це Братство перебралося в Індію. Перегукувався трактат С. Ріхтера з книгами Юліуса Спербера "Ехо Братства пошанованого Ордену Т.К." (1615 р.) і Міхаеля Майєра "Золоте Руно" (1618 р.), де розповідається про заснований в 1577 р. "Орден Нерозлучних", де повторюються деякі статутні норми. Сам термін "Троянда і Хрест". Як вважається, вперше зафіксовано в трактаті Петруса Мормія "Таємні Аркани всієї Природи", де розповідається легенда про якогось Фредеріка Роза, який жив у Дофіні і в 1622 р. заснував з трьох чоловік братство "Золотих Троянди і Хреста". В 1749 р. Герман Фіктульд у книзі "Aureum Vellus" говорить про Орден Золотих Троянди і Хреста як про спадкоємця "Ордену Золотого Руна", заснованого Філіпом Лебоном в 1492 р. Саме Г. Фіктульд в 1757 р. створює масонський ритуал з алхімічно-пієтиським нахилом, який складається з "розенкрейцерських ступенів" (Societas Roseae et Aureae Crucis) і який поширюється на Франкфурт-на-Майні, Марбург, Кассель, Відень і Прагу, а в 1764 р. знову реформується в суто масоно-розенкрейцерський ритуал, який приймають в 1770-х рр. ложі "Півмісяць" і "Три ключі" (обидві -- у Ратісбонні), віденська "Надія" та дочірна від неї "Три мечі". Але в 1776. член останньої Йоханн Рудольф фон Бішоффсвердер (1745-1803), військовий міністр після смерті Фрідріха Великого, та пастор Жан Крістоф Воллнер (1732-1800) засновують саме новий масонський "Орден Золотих Троянди і Хреста Старої Системи", центром якого стає ложа "Три глобуси", і проводять Конвенцію Ордену в 1777 р. в Празі. Згодом виходить знаменита алхімічна книга "Таємні фігури розенкрейцерів XVI і XVII ст." (Альтона, 1785/88), яка вважається найважливішою після перших трьох маніфестів розенкрейцерства. В 1757 р. починає фіксуватися ступінь "Рицаря Розенкрейцера" (в ложі "Мудрості і Згоди"), згодом стає сьомим і останнім ступенем у "французькому обряді" (1786 р.) і шістнадцятим у "старому шотландському прийнятому обряді". Під час посвячення в цей ступінь посвячуваний бачить блукання, котрі тривали після зруйнування Ієрусалимського Храму, шукає "втрачене Слово" і його подорож дозволяє відкрити доброчинності (віру, надію, любов) і таємний сенс абревіатури I.N.R.I.
   В 1733 р. великим магістром для всієї Америки стає бостонець Генрі Прайс, який змінив уродженця Англії Даніеля Кокса, мешкаючого у Пенсильванії. У Філадельфії засновується незалежна від Великої ложі Лондона ложа за участю Бенджаміна Франкліна, який згодом стає великим магістром, та його друзів із доброчинного "Братства шкіряного фартуха". В 1773 р. була проведена акція проти британської податкової політики в Америці т.зв. "Бостонське чаювання" і здійснили її члени ложі Святого апостола Андрея первозванного С. Адамс і П. Ревір. З тих, хто підписав Декларацію за незалежність 4 липня 1778 р. масонами були В. Хупер, Б. Франклін, М. Торнтон, В. Уіппл, Дж. Хендкок, Ф. Лівінгстон і Т. Нельсон. Коли Дж. Вашінгтон, який був членом ложі "Александрія" (N22), склав клятву в якості першого Президента США 30 квітня 1789 р., то це була клятва великого майстра Великої ложі Нью-Йорка і він поклав руку на примірник Біблії, що використовувався як "Том священних законів" на засіданні в ложі св. Іоанна (N1) у списку Нью-Йоркської Великої ложі. Відповідно, в США ложі об'єднуються у Північне та Південне коло. Саме в США славою чистої та древньої користується "Велика ложа Йорку", а найпопулярнішим -- "Древній арабський орден благородних шанувальників містичного Храму" (в просторіччі -- "храмовники"; не плутати з "тамплієрами"!). Коли Вашінгтон і його соратники закладали у Вашінгтоні перші камені майбутніх будівель Білого Дому та Капітолію, вони були зодягнені в усі масонські регалії. В 1910 р. 18 Великих лож США вирішили спорудити в містечку Александрія (штат Вірджінія) Масонський Національний Меморіал на відзнаку заслуг Джорджа Вашінгтона, керівника масонської ложі N22. Коли були зібрані кошти, в 1923 р. два масони, президент США Кулідж разом із верховним суддею Тафтом закладають наріжний камінь споруди, в 1932 р. інший масон-президент США Гувер урочисто відкрив Меморіал, а в 1950 р. масон-президент Г. Трумен урочисто відкрив у Меморіалі статую Вашінгтона.
   В 1731 р. великий магістр Великої ложі Лондона лорд Ловелл назначає капітана Джона Філіпса провінційним великим магістром для всієї Росії, яку в 1740 р. очолює Джеймс Кейт і починає приймати російських підданих. З Саксонії в Польщу прибувають емісари і засновують у 1730 р. відділення дрезденської ложі "Трьох білих орлів", куди входять Мнішеки, Потоцькі, Огіньські, Вієльгорські.
   У Швеції під егідою монарха зароджується регіональний т.зв. "шведський обряд" Іоханна Вільгельма Ціннендорфа (1731-1782; його ще називають "ціннендорфським обрядом"), суть якого полягала лише у суворому слідуванні ложі-матері (якою була Велика ложа Лондона) іншими ложами і ретельне підпорядкування лож-філіалів "ініційованим" їх ложам.
   Барон Карл Готліб (Готфельд) фон Гунд (Хунд) і Альтен-Гроткау (1722-1776) стверджував, що в Парижі в 1743 р. був прийнятий у масони з девізом підпорядкування "Невідомому старшому" т.зв. "Рицарем червоного пера" в присутності лордів-якобітів Кілмарнока і Кліффорда та перебуває на прямому зв'язку з "невідомими особами" -- вцілілими тамплієрами та тевтонськими рицарями. Під патронатом прусського короля фон Гунд впроваджує в 1758 р. об'єднаний контрольний орган -- Строге Спостереження (Послух, Чин) Тамплієрів на чолі з "Невідомими Старійшинами" та з виконавцем помсти за тамплієрів -- Рицарем (зі Сходу) Кадошу ("Священного, Відокремленого"). Крім того, масоном стає берлінський письменник Мойсей Мендельсон (1729-1786), який користувався патронатом все того ж Фрідріха ІІ і за проханнями якого король розпочав в 1750 р. лібералізацію у ставленні до євреїв (це ж почав здійснювати з 1781 р. австрійський король-романтик "європейської єдності" Йосиф ІІ). В 1760-1763 рр. "Консиліум Імператорів Сходу і Заходу" укладає Конституцію і т.зв. "Статут Бордо", де офіційно проголошується "Древній і Прийнятий Шотландський Обряд" з 33-ма ступенями посвяти.
   В Росії, відповідно, в 1765 р. постає ложа послідовників цієї доктрини -- "Капітул суворого чину" (з ложами-філіалами: "Гора", "Латони", "Немезіди" -- у Петербурзі, "Гарпократа" -- у Москві, "Ізіди" - у Ревелі, "Аполлона" -- у Ризі). Під вплив доктрини "строгого чину" фон Гунда попадає і Велика ложа Росії, де був провінціальним великим магістром І.П. Єлагін, що виникла як ложа "шведського обряду". Зрештою, з подачі емісара з Німеччини Шварца створюється в межах Великої ложі Росії "сієнтифічна ложа "Гармонія", куди входить обмежене коло посвячених (І. Єлагін, М. Новіков, князь Трубецькой, поет Херасков, історик Татіщев, майбутній ректор Московського університету Тургенєв), яку в 1782 р. бере під своє покровительство великий магістр ордену "Строгого чину" принц Фердинанд Брауншвейгський і оголошує Росію 8-ю провінцією Строгого Спостереження. Стурбована цим фактом. А також прийняттям у масони спадкоємця престолу майбутнього імператора Павла І імператриця Катерина ІІ в 1792 р. указом розганяє масонство в Росії (ложа визначається у звинуваченні проти М. Новікова як "орден Золоторозового хреста"). В 1802 р. виникає в Петербурзі "англо-французька" ложа "Сполучені друзі" (з гаслом "Soleil, Science, Sagesse" -- "Сонце, Наука, Мудрість"), де великим магістром став консул Росії в Парижі Жеребцов. У ложу увійшли брат імператора Константин Павлович, герцог Вюртемберзький, графи Костка-Потоцький, Остерман-Толстой, Наришкін, Балашов і Бенкендорф, мемуарист Вігель, майбутні письменники Грибоєдов і Чаадаєв, майбутні декабристи Пестель, Муравйов-Апостол, Долгоруков та ін.. В Росію був запрошений масоном М. Сперанським відомий масон угорець Ігнац Ауреліус Фесслер (1756-1839), засновник ритуалу, котрий носить його ім'я. В 1803 р. в Петербурзі сенатор Голеніщев-Кутузов утворює ложу "шведського обряду" "Нептун", куди приймають самого імператора Олександра І, а згодом відкривають ложі "шведського обряду "Олександра доброчинства до коронованого Пелікана" і "Єлизавета до доброчинства" (на честь імператриці). Прихильники ж "строгого чину" об'єдналися в ложі "До мертвої голови" та "Палестина" і видавали журнали "Сіонських вісник", "Друг юношества". Зрешто. В 1810 р. всю цю розгалужену мережу лож в Росії очолила "Велика директоральна ложа Володимира до порядку". Після наполеонівських війн в Росії виникають ложі "англо-французького" гатунку петербурзькі "Три Доброчинства" (1816 р.; великий майстер -- князь П.П. Лопухін), "Обраного Михайла" (1815 р.; формально входила в "Велику ложу Астреї"; "внутрішня ложа" її -- декабристський "Союз Благоденствія"; єдина проводила свої засідання російською мовою, сама ложа посвячена пам'яті першого царя з династії Романових, обраного народом на престол), київська "Сполучені слов'яни", кишенівська "Овідій-2" (N25; теж формально входила в "Велику ложу Астреї", до неї належав і поет О. Пушкін, а великим магістром був генерал-майор П.С. Пущін), куди входять з ступенями "шотландського" масонства майбутні декабристи Пестель, Волконський, Трубецькой, Муравйов-Арпостол, Бестужев, Кюхельбекер та ін. Після війни 1812 р. набирає популярності "англо-французький чин" та діяльність емісарів їх європейського об'єднання "Карбонада". Наприклад, в лютому 1816 р. барон Дибич писав своєму братові, начальнику російського Генерального Штабу, що велика кількість російських офіцерів і чиновників засвоїли у Франції вчення масонів, за яким "... прийде час, коли не буде ніякої власності, крім винагородження за працю", і коли "народ не буде мати потребу у володарі". Один із сучасників також констатував: "Знатні люди у нас рідко були масонами; принаймні, жодна з них не відвідувала масонських лож, зазвичай наповнених людьми середнього стану, офіцерами, цивільними чиновниками, художниками, дуже рідко купцями, а більше всіх літераторами". Серед паперів в кабінеті імператора Олександра І після його смерті була знайдено документ французькою мовою з основними тезами франкмасонської ідеології (написана рукою княгині Лович, дружини великого князя Константина Павловича, брата імператора). В ній недвозначно стверджується, що з причини, що Бог дарував людям природну свободу і ніхто не може обмежувати її, не ганьблячи цим Творця і його творінь, отже, необхідно скидати як справжніх тиранів та узурпаторів божественної влади тих володарів та священників, які притісняють свободу людей. Для виконання цього благородного завдання можуть залучатися язичники, магометани, протестанти, католики, деїсти і навіть атеїсти. Бо різноманітні вірування є лишень забобонні винаходи тих, хто хотів вкрасти свободу у людини і владу у Бога. Тому ті, хто вступає в ряди "вільних мулярів", стають байдужими до своєї віри, що сприяє встановленню міцного миру і досконалих законів. "... А через те, що це таємниця найвищого градусу, вона повинна зберігатися винятково у п'ятій ложі, що складається з Архітекторів, покликаних керувати спорудженням Храму Соломона. Решті ж буде сказано тільки, що в нашому товаристві рекомендуються особливо взаємодопомога і милосердя у всіх необхідних випадках життя" .
   Тому сам масон імператор Олександр І під тиском архімандрита Фотія та великого магістра Великої ложі Астреї сенатора Кушелева в 1822 р. указом розформовує масонство в Росії. Але воно не зникає, але до нього вже не входять члени імператорської родини (щоправда, великий князь Микола Михайлович, двоюрідний брат імператора Олександра ІІІ разом з письменником І. Тургенєвим входив у закордонну французьку ложу "Біксіо"; окрім того, діяли різноманітні окультні ложі як "філалетів" та "мартиністів" для вищої знаті та аристократії, так і "люциферіанські" та "розенкрейцерські" для інтелігенції та чиновництва, які, проте, масонськими в повноправному розумінні не були). Зокрема, петербурзькими масонами керував граф С.С. Ланской, який до 1862 р. був міністром внутрішніх справ, а московськими -- С.П. Фонвізін. Одразу ж після заборони масонських лож в 1822 р. майбутні декабристи, бажаючи продовжувати таємні контакти з революціонерами-масонами Європи, відряджають свого емісара, відставного ротмістра П. Я. Чаадаєва. Проте наступні його контакти з "англо-французькими" масонськими колами Англії, Франції, Італії, Швейцарії та Австрії виявляють розбіжність з його власними поглядами, він відмовляється від місії відроджувача масонства в Росії, входить в контакт з російським посланником у Берні князем Ф.А. Щербатовим і здає в 1826 р. після повернення в Росію в Бресті всі контакти та масонські ініціальні дипломи великому князеві Константину Павловичу, брату імператора Миколи І. Пояснюючи свою "зраду", П. Чаадаєв говорив: "... Що б ми (масони, -- О.Г.) не робили, яку б незацікавленість не прагнули вкласти в свої почуття і вчинки, керує нами завжди одна тільки ця вигода, більш або менш правильно зрозуміла, близька або віддалена. Яке б не було полум'яне наше прагнення діяти для загального блага, це уявне абстрактне благо є тільки те, що ми прагнемо для самих себе; в бажане нами для інших ми завжди підставляємо щось своє".
   В 1887 р. в Парижі для росіян утворюється під егідою "Великого Сходу Франції" ложа "Космос" (N288), куди входили історик М. Ковалевський, винахідник лампочки П. Яблочков, письменники А. Амфітеатров і В. Немирович-Данченко. Аналогічною російською ложою була й "Гора Синай". Російські масони за кордоном для прикриття своєї діяльності створили Російську вищу школу суспільних наук, а в листопаді 1906 р. відкрили ложу безпосередньо в Росії з філіалами ("Відродження" -- у Москві, а "Полярна зоря" -- у Петербурзі). Надалі значний вплив в Росії мали "англо-французькі масони", історія діяльності яких в кінці ХІХ -ХХ ст. висвітлена в книзі Н. Берберової "Люди та ложі" (Нью-Йорк, вид-во "Руссіка", 1986), де факти почерпнуті безпосередньо від російських масонів та з різних архівів (Паризького архіву російського масонства, архіву О. Керенського в Техаському університеті, Центру Вудро Вільсона у Вашінгтоні, архіву Герберта Гувера). Зокрема, ложа "Полярна зоря" як ложа вищої посвяти (від 18-го ступеня) з правом самостійно відкривати філіали (такі як "Військова ложа", "Мала Ведмедиця") проголосила про саморозпуск, а в 1910 р. відродилася як "нерегулярне" (без масонських традиційних церемоній) формально відокремлене від "Великого Сходу Франції", уникнувши ставлеників від французів, а керівництво почала здійснювати створена в 1913 р. "Верховна рада народів Росії", секретарями якої були Некрасов, Керенський та Терещенко. В еміграції масонські ложі Росії остаточно попали під тиск "Великого Сходу Франції", декілька раз реорганізовувалися (найвідоміша ложа -- "Свобідна Росія") і ліквідовувалися.
   В 20-30-х рр. ХХ ст. "містичний бум" у середовищі дрібнобуржуазної інтелігенції, чиновництва та колишніх революціонерів (головним чином, анархістів) викликав своєрідний "ренесанс" руху масонів, ілюмінатів, тамплієрів, анетропософів і теософів (серед імен варто назвати релігієзнавця А. Кареліна, антропософа М. Чехова, колишнього секретаря Махна П. Аршинова, есерку Віру Фігнер, М. Жемчужнікову географа А. Баркова, режисера С. Ейзенштейна, біофізика М. Сізова, авантюриста В. Белюстіна-"російського Сен-Жермена", котрі перебували під невсипним оком ОГПУ-НКВД і зрештою були розгромлені в роки сталінського терору. Цим перепетіям присвячене спеціальне дослідження А. Нікітіна ("Містики, розенкрейцери і тамплієри в радянській Росії", М., 2000).
   З початку 90-х рр. ХХ ст. розпочався новий етап розвитку масонства та неомістицизму в Росії. Ось, наприклад, 11 січня 2007 р. у засоби масової інформації потрапило повдомлення із закритого "інтернет-комюніті" російських масонів (цитуємо мовою оригіналу): "Новая Ложа в Воронеже.  По поручению Великого Мастера Великой Ложи России брата Романа Г. информирую вас о том, что 5 января 6007 года И.С. на Востоке города Воронежа была торжественно инсталлирована новая Достопочтенная Ложа "Святой Грааль" N28. Руководителями Ложи на 6007 год И.С. назначены: Досточтимый Мастер Д.Б. Александр А.; Первый Страж Б. Дмитрий З.; Второй Страж Б. Алексей К. Декретом Великого Мастера, изданным в соответствии с решением ВДК ВЛР от 13 декабря 6006 г., Достопочтенной Ложе "Святой Грааль" N28 предоставлено право вести работы как по Древнему и Принятому Шотландскому Уставу, так и по Циннендорфскому Уставу. Окончательное право выбора будет принадлежать братьям Ложи.
Информирую вас также о том, что Досточтимым Мастером Достопочтенной Ложи "Гамаюн" N4 инсталлирован Д. Б. Алексей Ж
.".
   Ще раз в історії Росії свою роль орден "Строгого спостереження" зіграв в 1918-1920-х рр., коли, з метою порятувати російську імператрицю з дітьми, дочку гессенського великого герцога і було створено таємний орден "Балтикум" ("Консул"), в котрий входили білогвардійські та кайзерівські генерали та офіцери Тальберг, Вінберг, фон дер Гольц, Біскупський, Авалов, Скоропадський, Шаберський-Борк, які перебували під протекцією генерала Людендорфа. Безпосереднє керівництво операцією (а отже, і діяльністю ордену) здійснював папський нунцій у Мюнхені Еудженіо Пачеллі за наказом папського секретаря кардинала Гаспаррі (як відомо, Бенедикт XV проголосив про надання притулку царській сім'ї).
   Емблемою ордену "Балтикум" була свастика, а сам об'єкт їх порятунку був носієм "езотеричної благодаті" ("вріль"), оскільки принцеса Аліса була прямою спадкоємницю безпосереднього учня містика Сен-Жермена вищезгаданого принца Карла Гессен-Кассельського, заступника великого магістра ордену Суворого Спостереження і великого магістра (з 1790 р.) ордену "Посвячені брати Азії" (заснований в 1779 р.), які займалися вивченням доступних їм буддиських символів та доктрин. Значно пізніше ложа була перейменована у "Світлосяйну ложу", а в часі Третього Рейху вона була перетворена в "Товариство Вріль" і поставлена під контроль "Ahnenerbe".
   На кінець ХІХ ст. дочірними ложами "Мемфіс-Міцраїм" стали ложі т.зв. турецьких "демне" (тур. donmeh "перевертнів"), іудеїв-саббатіанців, які офіційно прийняли іслам, але зберігають обряди іудейської секти месії Саббатая Цві. Вихідцями з "денме", зокрема, були активісти молодотурецької організації "Єдність і Прогрес" та сам основоположник світської Туреччини Кемаль Ататюрк.
   Існували не тільки довколахристиянські ордени, але й іудейські. Так, на Україні, де зародився і розквітнув хасидизм, постала ложа сіоністів-соціалістів "Поалей-Ціон", де ідеологом був містичний марксист-сіоніст Бер Борохов. Він з друзями ще у гімназійні роки заснували також масонську ложу "Греки", де мріяли про переоблаштування світу, виношували плани революційних перетворень і обговорювали захоплення влади та облаштування республіки за зразком Афін. Як наслідок, це привело "греків" до участі в безчинствах та єврейській самообороні. "Греки" власне й склали кістяк ордену "Поалей-Ціон".
   Також в США існує для негрів Африканська ложа (N459), котра затверджена Великою ложею Англії 29 вересня 1784 р. і котру утворювали чорношкірі військовослужбовці 38-го піхотного полку Британської армії. Після здобуття незалежності США Африканська ложа не була визнана білими масонами-американцями, через що великий майстер ложі Прінс Холл проголосив незалежність ложі і почав створювати філіали. Надалі вона поповнювалася, як правило, військовослужбовцями-неграми. З метою протидіяти їй на території колишньої Конфедерації виникла біла ложа "Ку-клукс" (від грец. kyklos "коло"), проте незабаром вона переродилася у відверто расистську і антикатолицьку організацію "Рицарі Ку-клуксклану", через що офіційно була розпущена 1869 р. великим магістром генералом Н. Б. Форрестом, проте розрізнені організації її спадкоємців існують досі у багатьох штатах Америки.
   Також ряд "квазі-Шотландських" лож заявив про підтримку позицій Великого Сходу Франції і об'єдналися у "Велику Символічну Шотландську Ложу" (1874 р.), однак через 22 роки вона самоліквідувалася і приєдналася до Великого Ложі Франції на компромісній основі щодо застосування тих чи інших формул про релігійність і Великого Архітектора в дипломах та требниках. За це Велика Англійська Ложа наклала відлучення і на Велику Ложу Франції.
   Заслуговує особливої уваги також течія масонів "англо-французького чину" -- ілюмінати, яку в Баварії заснував 1 травня 1776 р. професор канонічного права Інгольштадського університету, колишній єзуїт Адам Вайсгаупт (Вейсхопт), а ілюмінатів Авіньйона об'єднав бенедектинський аббат Антуан Пернеті, та розкольницькі групи з вищезгаданого "Світлійшого Ордена суворого дотримання заповітів" (заснованою в 1751 р. бароном фон Гундом), що самоозначилися як "нові тамплієри", хоча офіційно ці рухи (разом з "масонами-розенкрейцерами") збереглися як окремі структурні одиниці, утворюючи, швидше, "федерацію". Ілюмінати проголосили себе носіями "Релігії Розуму", просвітлення людства яким принесе всезагальне благоденство: "Розум є Абсолют, тому ми повинні вірити у нього", "Розум людини, мов смолоскип, осяє Всесвіт", "Люцифер Світозорий, син Світанку! Це він несе Світло ...". Непосвяченим членам нижніх ступенів Ордену (а їх всього є 13-ть) говорилося, що вищих ступенів посвяти не існує, а ім'я Великого Магістра Ордену всіляко замовчувалося.
   "... Ілюмінатська хронологія (в котрій перший рік світла -- "р.с." -- відповідає чотирьохтисячному рокові до нашої ери за григоріанським календарем) веде свій відрахунок від народження Хун Муна, давньо-китайського філософа-хаосиста (переддаоса), котрий відповідав на всі питання голосним вигуком: "Я не знаю! Не знаю!"... П'ять ілюмінатських пір року називаються Verwirrung, Zweitracht, Unordnong, Beamtennherrschaft та Realpolitik, кожна з котрих триває 73 дні. В ілюмінатському календарі, як у григоріанському і ерідіанському календарях, теж кожні чотири роки "зависає" один додатковий день ... Heiligefliegendekinderssheissetag, і в цей день виконуються ритуали ..". Крім того, вважається, що Вайсгаупта посвятив в ілюмінатство датський купець Кельмер, яким був, начебто, ніхто інший, як прибулий з Єгипту Альтотас, вчитель Каліостро. Кредитором Адама Вайсгаупта у його ілюмінатській діяльності був єврейський банкір Ротшільд.
   Послідовником секти ілюмінатів була й Женні фон Вестфален (von Westphalen; 1814-1881). Для неї, як дочки аристократа від другого шлюбу, яка не могла успадкувати титул і статки батька, надто привабливою стала доктрина соціальної справедливості баварсько-авіньонського Ордену ("... У церомонії посвячення в члени ордену, той, хто посвячує, говорить тому, кого посвячує: "Ось наша таємниця.... Якщо для знищення всього християнства, всієї релігії ми зробимо вигляд, що маємо єдино правильну релігію, пам'ятайте, що ціль виправдовує засоби і що мудрому для того, щоб робити добро, слід використовувати всі засоби, які негідник допускає, щоб творити зло"..."). До нього вона втягнула свого друга дитинства (а потім і чоловіка) єврея-вихриста, автора драми "Оуланем" (назва -- спотворене біблійне ім'я божого месії Еммануїла), адвоката Карла Генріха Маркса (1818-1883), учня протосіоніста-соціаліста Мойсея Гесса, та всіляко сприяла дружбі та співпраці його з масоном-"підмайстром", "найбільш визначнішим поетом пролетаріату", який "був неперевершеним у відображенні природної, здорової чуттєвості і плотської пристрасті" (за визначенням Ф. Енгельса), Георгом Веертом (пізнішим емісаром франкфуртських та лондонських масонів-grasshoppers в Латинській Америці та Вест-Індії, де навіть був радником гаїтянського імператора Сулука і раптово помер в 1856 р. в Гавані) та іншим ілюмінатом, англійцем німецького походження Фрідріхом Освальдом Енгельсом (1820-1895), автором езотеричного лібретто опери "Кола ді Ріенцо" (1840-1841) та окультної газети "Північна зоря", пропагатором ідей ілюмінатів у середовищі англійських чартистів.
   Також до масонів-ілюмінатів належав небезвідомий єврей Пауль Ре, автор ряду психолого-філософський трактатів, який в другій половині 70-х рр. ХІХ ст. втерся в довіру до Фрідріха Ніцше. Ще Ріхард Вагнер свого часу попереджував Ніцше стосовно П. Ре: "Остерігайтеся цієї людини, вона не багато що вартує". Проте вплив Ре на Ніцше був настільки могутнім, що "... послідовник Шопенгауера, друг Вагнера, обере собі тепер нових вчителів в особі (масонів, - О.Г.) Ларошфуко, Шамфора, Стендаля". Сам П. Ре визнавав: "Я песиміст, мені ненависна ідея продовження людського роду", і ця позиція призвела до його негативної ролі в стосунках Ніцше з молодою талановитою росіянкою Лу Саломе, майбутньою послідовницею психоаналітика З. Фрейда. Через певний час, коли Ніцше дізнався про істинну роль П. Ре, він з гіркотою визнавав: "... Надто пізно, майже через рік я довідався про ту роль, котру ви відігравали у відомій історії минулого літа; ніколи ще у душі моїй не було стільки зневаги, як зараз; при думці, що така людина як ви, підла, брехлива і лукава, могла протягом стількох років називати себе моїм другом. Адже це був злочин, і не тільки проти мене, але й проти самої дружби... Я би із задоволенням з пітолетом у руках дав би вам урок практичної моралі; я, можливо, в кращому випадку досяг би того, що перервав би раз і назавжди всю вашу працю над мораллю...". Звісно, Ніцше був надзвичайно вольовою людиною, власне його "Так сказав Заратустра" був спробою звільнитися від диктату масонського кола П. Ре, під впливом якого дещо раніше Ніцше написав "Ранкову зорю, або Думка про моральні забобони", з прославленням "єврейського героїзму", та "Прочанин і його тінь", але остаточно розквитався з ілюмінатством у своєму трактаті "Генеалогія моралі".
   Вважається, що антицерковна позиція засновника ілюмінатів А. Вайсгаупта була породжена шоком, який виник внаслідок заборони в 1773 р. папою римським Климентом (під тиском монархічних урядів Франції, Іспанії та Португалії) ордену Ісуса (єзуїтів), ревним членом якого він був (у Франції аналогічний "шок" викликав дещо інше явище -- феномен "чудовиська з Живодану", таємничого хижака, який винищував в сільській місцевості жінок та дітей як покарання Франції за гріхи).
   В 1786 р. ілюмінати як агенти і симпатики Сполучених Штатів Америки були заборонені баварським урядом за підготовку скинення усіх європейських монархій і Ватікану. Багато ілюмінатів перейшло у просвітницьку організацію "Німецька Єдність" або емігрувало у північноамериканську католицьку колонію Віргінію (майбутній штат США Вірджінія), де заснували ложу, секції якої розкинулися по всіх інших штатах, а самі північноамериканські ілюмінати прийняли ім'я "якобінців". Згідно з переданням, саме Адам Вайсгаупт був автором ескізу печатки США та піраміди зі "всевидячим оком", Фенікса та прапора із 13 полос і 13 зірок.
   Саме після спільного конгресу масонів, ілюмінатів та розенкрейцерами масонським рухом було остаточно прийнято в якості своєї символіки циркуль вверху, кутник-лінійка внизу і букву G посередині, символізуючі Бога як Великого Архітектора. Самі ж ілюмінати вкладали в цей символ інший зміст. В своєму колі вони пояснювали, що буква G символізує тирановбивцю Гармодія (хоча по-грецьки це ім'я пишеться через H), якого з побратимом Арістогітоном прославили в 447 р. до н.е. скульптори Несіот і Крітій. Обидві скульптури сміливо спрямовані вперед, а широко розставлені ноги, мовби у досконалому "кроці" циркуля; рука одного з них витягнена вперед, а рука другого занесена над головою, мов би для удару. Рух обох фігур розраховано точно, мовби перед ними важільний механізм: кожен жест -- це не динамічний вираз почуттів гніву або злості, а логічний наслідок складення діючих сил. Мязи, суглоби, здуті вени є лише провідниками цих сил. Обидва герої вбивають тирана з однаковою точністю і розрахованістю жесту так само, як атлет на стадіоні кидає спис або диск.
   В Йєльському університеті на поч. ХІХ ст. ілюмінати сформували секцію, відому як "Ложа Череп і Кістки", до якої, зокрема, належать президенти США Дж. Буш-старший, Дж. Буш-молодший і В.Г. Тафт. Діяльність Ордену триває вже понад 170 років і храмовим ініціальним центром його є дивна садиба за назвою "Могила" (є підозра, що славнозвісний цикл "Лара Крофт: Розорювачка могил" демонструє для посвячених езотеричний рівень ініціальних обрядів; Лара -- дочка Армона Уеста, археолога, вбитого масонами-ілюмінатами за те, що викрив їх сутність ворогам, на пряжці Лари - "череп і кістки"). В своїй промові 4 липня 1812 р. ректор Гарвардського університету Джозеф Віллард відкрито звинуватив американських ілюмінатів-"якобінців" у тому, що вони стали причиною нової війни США з Англією на боці Наполеона. Під час Громадянської війни "якобінці" виступили на боці Конфедерації, а в 1881 р. руками "народників" організували вбивство царя Олександра ІІ, який під час Громадянської війни відправив на допомогу Півночі величезний флот і цим зірвав плани "якобінців" щодо здійснення другої революції в США, а також підтримував "поміркованих" масонів типу банкіра Л. Ротшільда, через руки якого проходили всі російські залізничні позики. Відомим масоном-ілюмінатом армії Конфедератів був бригадний генерал Альберт Пайк. Він був призначений Джузеппе Мадзіні главою всіх ілюмінатів США, видав у 1871 р. книгу "Мораль і догма" про масонський шотландський обряд.
   В 1875 р. внаслідок загибелі під час грози кур'єра ілюмінатів з Франкфурта в Париж громадськості став доступний програмний документ ілюмінатів, відомий як "Новий Заповіт Сатани" ("сатана" тут розуміється як противник існуючої християнської цивілізації), де визначалися основні шляхи до маніпуляції громадською свідомістю, а також створення оманливих "відкритих" лож для обману істеблішменту.
   В 1864 р. ілюмінат-розенкрейцер Моріс Жолі у своїй книзі, виданій в Бельгії, подає "Діалог в пеклі між Макіавеллі і Монтескьє, або ж Політика Макіавеллі в ХІХ столітті очима сучасника". Видаючи як сатиру на імператора Наполеона ІІІ, за мету автор ставив "викрити змову" суперного оточення "масонів-"аристократів". Але історія зіграла поганий жарт. Книга потрапила в Росію, де вже в якості "Протоколів сіонських мудреців" як документ першого базельського конгресу сіоністів (1897 р.) з'являється у книзі російського релігійного письменника Сергія Нілуса "Велике в малому". На цей раз текст тобто б'є по "паріях", "пролетарях"-масонах. Колізії щодо "єврейсько-масонської змови" призвели, без сумніву, й до однієї з найжахливішої з війн в історії людства, тотальних геноциду та голокосту.
   В кінці ХІХ ст. один з ілюмінатів-"якобінців" фінансист з Південної Африки Сесіль Родс проголошує свою мрію про грядуче створення Федерації народів всіх частин світу під єдиним урядуванням. Для цього створюється Фонд, який надає стипендії для підтримання та виховання в необхідному дусі тисяч і тисяч талановитих молодих людей. Тільки у США серед них -- державний секретар США Дін Раск, відомий економіст В.В. Ростов, сенатор і меценат Дж. У. Фулбрайт та величезна група високих державних чиновників та сенаторів, які заснували власні дочірні організації та фонди. Окрім того, найвідомішим степендіатом Фонду є ідеолог "празької весни" Давід Гольдштюкер, учнем і послідовником якого став колишній посол СРСР в Канаді та ідолог "перебудови" Олександр Яковлєв. До цього ж кола належить і міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, який відкрито проголосив про створення "світового уряду" (США і Росія, виходячи з "нічийного" результату "холодної війни"). Зокрема, в Україні фулбрайтівським степендіатом є Юрій Андрухович, маючий один із основних впливів на духовність оточення та прихильників президента-банкіра Віктора Ющенка, затятого послідовника економіста-фабіанця Дж. Мейнарда Кейнса, автора доктрини "кінця невтручання" держави у вільне підприємництво (в одному ряду серед його палких послідовників - Беніто Андреа Муссоліні). Враховуючи уроки невдалого путчу 2002 р. у Венесуелі (коли до влади прийшов олігарх Педро Кармона, але народне повстання і віддані війська повернули владу законному президентові Уго Чавесу), "Агенство із міжнародного розвитку" (USAID) та "Фонд підтримки демократії" (National Endowment for Democracy), очолювані колишніми посадовцями та співробітниками ЦРУ (наприклад, президентом "Фонду підтримки демократії" є колишній троцкіст Карл Гершман), розпочинають формувати своїх "чавесистів", зокрема в в Україні створюючи В. Ющенку образ "українського, але нашого Чавеса", паралельно в його підтримку створюючи як "Інститут євроатлантичної інтеграції" (директор -- Б. Тарасюк, майбутній міністр закордонних справ в уряді В. Ющенка), так і спеціальні видання типу "Телекритики" і громадські організації, що починають вимагати для себе дорадчих голосів у державних органах.
   Йшов на виборах Ющенко у єдиному блоці "Сила народу" з ніким іншим, як із Соціалістичною партією ортодоксального марксиста Олександра Мороза, послідовником Сальвадора Альєнде (теж масона, 16-го ступеня, ініційованого ложею Хірама N65 і керівника місцевої чілійської ложі "Томас Моро"), який з причини певних політичних ситуацій змушений був "зрадити" свого патрона й начебто перейти до стан суперної масонської ложі "Reggio Annalia", підконтрольної іудейській секті "Хаббад".
   Представник північноамериканських ілюмінатів банкір Бернард М. Барух, внаслідок теракту Гаврила Принципа, агента створеної сербськими масонами Йовановичем-Чупою та Танкосичем ложі "Об'єднання або смерть" балканського відділення "якобінців" "Чорна рука" і розв'язаній через це першій світовій війні, займає посаду Голови Комітету військової промисловості США і його статок збільшився з одного мільйона до 200 млн. долларів, а створений після війни в Швейцарії для виплати репарацій т.зв. Банк міжнародного валютного вирівнювання став приносити Ротшільдам величезні комісійні з конвертації валют. Аналогічно ставлениками ілюмінатів було нав'язано Німеччині карталь "ІГ Фарбен", який став приносити гігантські прибутки як Ротшильдам, так і партнеру по картелю "Стандарт Ойл" (Рокфеллеру), а також таким монстрам капіталізму як "Дженерал Моторз" (Дж. П. Морган, через дочірні компанії "Форд" і "Опель"), ІТТ та "Джерерал електрік". Як відомо, Прескотт Буш, батько і дід обох президентів США, був співробітником банку W A Harriman & Co, який фінансував НСДАП за допомогою Еверелла Харрімана і німецького магната Фріца Тіссена.
   Для безпосереднього впровадження ілюмінатських ідей було профінансовано Морганами та Рокфеллерами і створено 21 липня 1921 р. плантатором з Півдня Едвардом М. Хаузом, фінансовим представником Ротшильдів у США, і вже згаданим банкіром Бернардом М. Барухом, представником президента США В. Вільсона, Раду з міжнародних відносин (Council on Foreign Relations), а його органом став начебто "ліберальний" журнал "Foreign Affairs". Серед засновників -- майбутні Державні секретарі США Джон Фостер Даллес і Крістіен Гертер та директор ЦРУ Аллен Даллес, автори статуту Ліги Націй.
   В 1976 р. було реанімовано створений в 1950 р. т.зв. "Комітет з існуючої небезпеки" (Committee on Present Danger, CPD), куди увійшли колишні троцкісти євреї М. Кампельман, І. Крістол, Н. Подгорец, М. Дектер, М. Муравчік, Б. Ваттенберг (остання -- колишня активістка троцкістської групи Макса Шахтмана), які почали співпрацювати з такими неоконсерваторами як Д. Рамсфельд, Р. Чейні, Д. Кірпатрік, представників республіканської правлячої адміністрації США. Вихованці чикагського філософа-єврея Лео Штрауса П. Вулфовіц, Е. Абрамс, А. Шульскі, Д. Болтон також склали ідеологічне оточення президента Дж. Буша-молодшого. Обидві ці групи склали ідеологічний кісьтяк неоконсервативного руху США ("неоконів") і уклали союз із "євангельськими" християнами США, серед яких найвідомішими є пастори П. Робертсон і Д. Фолвелл, а також остаточно витіснили неолібералів з "American Enterprise Institute", "Huston Foundation", "Heritage Foundation", "Project for New American Century".
   В 1954 р. нідерландський принц Бернард, колишній член НСДАП і СС, створює елітарний Більдербергський клуб. За основу було взято елітарний кембріджсько-оксфордський клуб "Круглий стіл", який був заснований ще в 1910 р. і видавав однойменний імперський журнал. Постійними учасниками Більдербергського клубу є Генрі Кіссінджер, Девід Рокфеллер, британський принц Філіп, Роберт МакНамара (був міністром оборони США в уряді Дж.Ф. Кеннеді і президентом всесвітнього банку), Маргарет Тетчер, Жіскар Д'Естен, Дональд Рамсфельд, Збігнев Бжезінські, Алан Грінспан. Зустрічі проходили у маєтках Ротшільдів або шведських банкірів Валленбергів. В клубі також існує "спрямовуючий комітет", до якого входять провідні магнати світу Джозеф Акерман ("Дойче Банк"), Йорма Олліла ("Нокіа"), Йорген Шремп ("ДаймлерКрайслер"), Джеймс Волфенсон (колишній голова Всесвітнього банку), Пол Волфовіц (концептуаліст "іракської війни" та голова Всесвітнього банку) та ін. Клуб приймає консенсусні стратегічні рішення, а тактику впровадження їх вже розробляють Міжнародний валютний фонд та Всесвітній банк.
   В червні 1991 р. у німецькому містечку Санд на зустрічі елітарного Більдербергського клубу Девід Рокфеллер заявив: "... Світ сьогодні більш досконалий і більш прихильний до створення єдиного світового урядування... Наднаціональна влада інтелектуальної еліти та світових банкірів більш приваблива, ніж право народів на самовизначення, котрого ми дотримувалися протягом віків". З цією метою виступає геополітик Фр. Фукуяма з програмною декларацією апофеозу світового ілюмінатства "Кінець історії".
   "... Світ Традиції не задовільняє "порядних" (тобто масонів-ілюмінатів, -- О.Г.) -- в ньому було надто мало порядку. І справді -- різні стани, різні регіони. Всі живуть за своїми звичаями, у кожного -- мовби свій світ ("квітуча складність"). І всі спрямовані в Небо, до Бога. Це замість того, щоб облаштовувати земне життя і постійно бути успішними у земних справах! Так ні ж -- ось вам революція і одна суцільна однорідність. Один порядок, одна культура, один стан -- для всіх. По суті, абсолютний Порядок -- це ідеальний світ без Історії. Партія Порядку бажає припинити Історію, знайшовши всім своє, корисне місце за Конвеєром всезагального облаштування".
   Іншими словами, цілеспрямовано, ретельно та поступально впроваджується ідея одного з провідних масонів XVIII ст. Г.Е. Лессінга (1729-1781; член ложі "Три золоті троянди"), який у праці "Ернст і Фальк. Діалоги про масонів" (1778) пропагував за всесвітню "гуманістичну" державу, де будуть знищені кордони, примус, "відмінності, що викликають відчудження між людьми", де "патріотизм перестане бути доброчесністю", відповідну до "наперед визначеної Гармонії" (prastabilierte Harmonie), а створити його можна за допомогою франкмасонства на прикладі зразка ідеальної таємничої держави в надрах Азії.
   Розколу в середовищі "Мемфіс Міцраїм" та "квазі-Шотландського обряду" (яких ще можна узагальнити як "оперативне масонство") треба завдячувати агентам впливу справжніх "шотландців" типу консерватора і католика графа Жозефа де Местра (1754-1821), шостого президента США Джона Квінсі Адамса та наступних поколінь їх послідовників. Останні навмисно в уяві обивателя перетворені їх опонентами, агентами впливу "Мемфіс Міцраїм", на одіозну "сімейку Адамсів". Правнук і внук президентів США, син посла Генрі Адамс (1838-1918) став одним з ідеологів "антиамериканців" -- людей, які здійснили своєрідне "закриття Америки", які проявили глибоке розчарування в масонському експерименті під назвою "Америка". Журналіст, історик і літератор, він виклав свою позицію в ряді історичних досліджень, двох романах (серед них -- "Демократія"), подорожніх книгах і найвідомішої автобіографії "Виховання Генрі Адамса", написаної від третьої особи. Його позицію із засудженням американського проектупротовжують в теперішньому часі Джеррі Фолвелл і Пет Робертсон, поєднуючи це зі схваленням атак "Аль-Каїди" на башти ВТЦ 11 вересня 2001 р.
   На відміну від "франк-масонів" "французько-англійського (мемфісько-міцраїмського) чину" (т.зв. "фармазонів", на ідиш. "хитруни, пройдисвіти") справжнє "масонство" (іврит. bonaim "споруджувачі") "шотландського чину" усвідомлює, що існує постійна небезпека перемоги Зла, бо завжди є більшість людей, які з радістю готові віддати свою свободу в руки "небагатьох здібних", обраних, які знають, що роблять зло, але вважають, що це "зло во благо", хоча нема нічого більш злого, ніж прагнення здійснити будь-що благо.
   "Шотландці" ставлять за мету не радикальну зміну світу, а лише організацію і управління ним. Зовнішніми ідеальними реалізаторами цієї ідеї певний час вважалися шотландці та шведи, які перебували в союзі з Венецією -- Республікою Святого Марка, в якій вбачали свій ідеал, і на гербі їхнього масонського Ормусського братства зображався лев із пергаментом, на якому написано -- "Мир Тобі, Марку Евангелісте", Pax Tibi, Marce Evangelistameus.
   "Справжні шотландці" -- це посвячені у створений впротивагу "Мемфіс-Міцраїм" істинний "Шотландський чин" (невірна назва -- "Червоне масонство" дана саме членами "Мемфіс-Міцраїм", які самі використовували блакитний колір; екзотерична назва -- "Пріорат Сіону (Сіонське аббатство)", за Жаном Робеном та Деном Брауном; "Орден Істини Троянди і Хреста (розенкрейцери)", за Р. Леєм, Г. Лінкольном та М. Бейджентом; "Орден Сонця, або Геродона, або Кварти", за Клодом Грасе д'Орсе та за Жаном Парвулеско; питання, чи слід його ототожнювати з масонською місіонерською організацією "Quatuor Colonalis" залишається відкритим; в деяких джерелах є свідчення про назви "Амалія (Амелія)", "Ана Флора", "Judd", "Theron" тощо). Назва "шотландський" в даному випадку є "екзотеричною" (для непосвячених), оскільки насправді походить не від самоназви "скотти" -- "шотландці" (франц. l'Ecosse), а від дв.-англ. scytta "охороняти" (походить від кельтського слова, спорідненого з ірл. sciathАn "край, сторона", "крило", scath "тінь", Скатах, -- країна у володарки якої Кухулін вчиться військового ремесла ~ Скіфія/Скітія і амазонки), і правильною назвою є "Скіттанський чин".
   "Справжнє (Шотландське, Скіттанське) масонство" як таке -- це не позитивісько-світська релігія, а ініціальна школа, котра вважає містерію Істини ("Алетеї") інтимно пов'язаною з внутрішнім змістом окремої особистості, котра цю істину здатна осягнути, бо вже містить її. "Справжнє масонство" вважає себе вмістилещем надісторичної та універсальної релігійності, базованої на відчутті єдності життя, на внутрішньому переконанні в існуванні "морального закону", на досвіді одночасно містичному та раціональному, пов'язаному з переживанням "священної" сторони життя, що вторгається у буденне існування. Пріоритетом є виховання і освіта, а не боротьба за "нову людину", переконання, а не примус, прощення, а не помста. "Справжнє масонство" допомагає пройти шлях, але не претендує на обов'язковість. Для "справжнього масона" вдосконалення рівнозначне "самобудівництву", він покликаний "вічно будувати", просувати справу містичного та раціонального пізнання. Цю "велику справу" він і повинен передати світові, "Храм" є не тільки відображення світу, але й відтворення на землі трансцендентної моделі (на Сході б сказали -- дхарма гуру полягає у допомозі зведення мандали). Але без зведення небесного у поцейбічне, щоб отримати над ним жрецько-магічну владу, як це здійснює "Мемфіс-Міцраїм". Місія Ордену також у тому, щоб донести світові ще й ту істину, що органічна солідарність (соборність) всіх істот дозволяє стражданню одних служити заміщуючою жертвою, що викупляє гріхи інших (щоправда, не забуваючи, що християнське поняття жертви та викуплення хоча й пов'язане історично з відомими дохристиянськими настановами, але саме з причини цього зв'язку відміняє їх, і щонайперше, "первородний гріх" людини, тобто потенційну неможливість спасіння). Ба, більше! Вважається, що відомий фільм братів Вачовскі "Матриця" (1999) є демонстрацією ініціації в "справжньому масонстві", за якою ініціант (герой на ім'я Нео, тобто "новачок") повинен досягти стану "стронгера" ("більш сильного") і прийти до висновку, що реальність змодельвана неістинними установками, крізь які можна прорватися, як крізь сон (ініціюючий носить ім'я Морфеус), до "пустелі Реального", до вигнання з Раю.
   В цій ситуації "... масон уподібнюється земному раєві, до якого Бог приставив херувима з вогненним мечем для недопущення свавильних, котрі, будучи заражені всіма сімома гріхами, наважилися б наблизитися до посадженого Дерева Життя", бо людина вже свавильно доторкнулася до іншого "дерева": "... Традиція -- це райське дерево пізнання добра і зла, а окремі традиційні форми можна вважати гілками цього таємничого дерева..., кожну з них у свою чергу стала духовною віссю, символічно рівнозначною "центрові світу"...", "Традиція ... -- це сукупність "нелюдських" знань, що передаються з покоління в покоління кастою жерців або іншими духовними організаціями", "...ця Першозданна Традиція розпалася на ряд окремих і на перший погляд незалежних одна від одної традиційних форм -- кожна зі своєю власною системою вторинних "традиційних наук". До таких відносяться, зокрема, алхімія та астрологія разом з астро-алхімічною медициною, а також "традиційна географія та історія", "традиційна математика і фізика" і так далі аж до "традиційної етимології"...". В цій ситуації стоїть одна єдина місія -- не стихійне занурення у старі традиції, не "пристосування до нових умов" і компроміси, спонукання заново відкривати свою нескінченність ("Премордіальну Традицію") у нових історичних умовах.
   Тому в політичному плані Орден заперечує і як т.зв. "права людини та громадянина" (які є лишень замасковані бажання якомогаменше нести обов'язків), так і т.зв. "права стану (еліти)" (які є лише прагненням створити державу в державі). При аристократично-елітистському режимі нація розколюється, при демократичному вона стає крихкою, перетворюється на прах. Справжні "кращі люди" аж ніяк не повинні турбуватися про якісь особливі права, вони повинні нести тільки особливі обов'язки. Роль ордену "справжніх масонів" у тому, щоб донести це еліті суспільства, яка своїм обов'язком повинна тільки гордитися, бо відуття це очищує і облагороджує, а претензія на права озлоблює і робить дріб'язковим та прискіпливим. Принцип, що прикрашає еліту, -- noblese oblige ("благородство зобов'язує"), вона -- природжені "стражі охоронних істин".
   Сам Орден "Шотландського (Скіттаенського) чину" складається з Внутрішнього і Зовнішнього кола посвячених.
   Зовнішнє коло Ордену "Шотландського (Скіттаенського) чину" іменується "Пріорат Сіону (Сіонське аббатство)", а "... його Великим магістром з 1918 по 1963 р., тобто до самої своєї смерті, був Жан Кокто. В 1981 р. Великим магістром ордена був обраний П'єр Плантар де Сен-Клер... (склав повноваження в 1984 р.; носить прізвисько начебто врятованого останнього меровінгзького короля Сігіберта IV "Плантард" -- "Полум'яний пагінець", -- О.Г.). В 1979 р. ... Великим магістром був впливовий французький белетрист і клерикал, аббат Франсуа Дюко-Бурже,... (який, проте) обирався "неповним кворумом" і потім зняв свою кандидатуру (був в 1947-1961 рр. магістром-капеланом Мальтійського ордену, -- О.Г.)... після смерті Кокто в 1963 р. влада в ордені перейшла в руки триумвірату, в склад якого входили Гейлорд Фріман (відомий американський банкір, опікун Еспенівського інституту гуманітарних досліджень, -- О.Г.), П'єр Плантар і Антоніо Мерцаджора... Асоціація, названа орденом Пріорат Сіону, дійсно існувала в 1956 р. у Франції і мала на меті дещо специфічні цілі. Вона діяла відкрито, була зареєстрована в "Офіційному журналі" і безслідно зникла після подій у Франції в 1958 р., коли Плантар де Сен-Клер зайняв пост генерального секретаря комітету громадської безпеки. Ця нова організація, що виникла в 1956 р., відображала внутрішню кризу в колі шанованого ордену Sionis Prioratus, заснованого близько 1099 р. в Ієрусалимі. До її (нової організації, -- О.Г.) створення призвели реформи, проведені Жаном Кокто в 1955 р., які передбачали відмову членів ордену від принципу анонімності (з метою більшої відповідальності членів ордену за свою діяльність, -- О.Г.)... в період, коли Великим магістром ордену був Жан Кокто, а маршал Жюен і Андре Мальро були "хрестоносцями" (його заступниками, -- О.Г.). Після смерті Кокто в 1963 р. і маршала Жюена в 1967 р. чисельність французького контингенту (членів Пріорату, -- О.Г.) скоротилася до сорока трьох чоловік. Саме в той час на вимогу генерала де Голля ... П'єр Плантар де Сен-Клер був підвищений до рангу "хрестоносця"... Всього у ордені було три "хрестоносці", за котрими йшло дев'ять "командорів" -- ієрархів третього рангу... 19 липня 1116 р. орден Сіону вперше згадується в офіційних хартіях і документах. Ми (М. Бейджент, Р. Лі, Г. Лінкольн, -- О.Г.) знайшли грамоту, датовану 1152 р., на якій стоїть печатка французького короля Людовіка VIII, котрий подарував орденові його першу крупну резиденцію в Європі, розташовану в Орлеані. Крім того, мии знайшли трохи пізнішу грамоту, датовану 1178 р. і завірену печаткою папи Олександра ІІІ, в котрій підтверджується законність володінь ордену не тільки на Святій землі, але й у Франції, Іспанії і ... в Неаполі, Калабрії, Ломбардії і на острові Сицилія..."Так, наприклад, у переліку акцій ордену постійно фігурує сімейство, предком якого був якийсь Жан де Гісор, котрий був у родинних зв'язках з Гуго Пайєнським -- першим Великим магістром ордену тамплієрів. Особливу роль в історії ордену Сіону ... відіграв рід графів де Сен-Клер... Потім, в документі, датованому 1619 р., говориться, що Пріорат викликав невдоволення короля Франції Людовіка ХІІІ, який відібрав у нього давню резиденцію в Орлеані і передав її єзуїтам.. Після цього Пріорат Сіону практично зникає зі сторінок історичних хронік і з'являється знову тільки в 1956 р.... .
   Цікавим фактом є те, що в часі нацистської окупації Франції орден використовула англо-американська розвідка (контакт було встановлено англійським членом ордену -- бароном Гліном Мейсоном Блекфордом, головою ради директорів "Гардіан Ешуранс", який вступив в організацію під час своєї служби в Палестині в корпусі генерала Алленбі за першої світової війни, в 1922-1940 рр. він був депутатом парламенту від партії консерваторів, в часі другої світової війни був командиром корпусу ополчення і безпосередньо підпорядковувався начальнику Служби спеціального призначення (SOE) графу Селборну, а курування операцією випало високопоставленому співробітнику SOE Ролану Мальро, братові відомого письменника Андре Мальро, який в 1947 р. рганізував таємну організацію ветеранів SOE у Франції -- RPF, яка в 1958 р. перетворена була в Асоціацію в підтримку де Голля (надалі -- партія Об'єднання за підтримку Республіки), і безпосередньо узгоджувала свою діяльність з голлістським Комітетом громадської безпеки, генеральним секретарем якого був П'єр Плантар; кодовою назвою операції було "Голова у хмарах"). Члени ордену зобов'язані були видавати себе за колаборантів ("принцип Джільди", аналог шиїтського принципу "такійя"), але жодним чином не вступати в контакт з рухом Опору ("макі"), щоб не потрапила інформація в руки гестапо через викритих агентів "Свобідної Франції".
   Зокрема, П'єр Плантар видавав "провішистський" традиціоналістський журнал "Vaincre: Pour une jeune chevalerie" ("Перемагати: Для молодого рицарства"), "... в журналі було багато розмов про Атлантиду. Немало уваги приділялося древній кельтській "традиції мудрості" і міфічним темам і образам, в яких вони існували. Були і ліберальні розмірковування з неозороастрійської теософії, про тібетських посвячених і заповітних містах у Гімалаях. Зрештою, "Vaincre" претендував на роль органу специфічної організації, або ордену Альфа Галати (виділення наше, -- О.Г.)... Альфа Галати були зареєстровані у французькому "Офіційному журналі" 27 грудня 1937 р... члени Альфа Галатів (серед них -- традиціоналістський дослідник Робер Амаду, який пізніше став "ренегатом" -- членом паризької ложі "Мемфіс-Міцраїм", антимасонський журналіст Анрі Костон, правий публіцист Луї Ле Фур, авіатор Жан Мермо, поет і езотерик Габріель Трарійо д'Егмонт, німець Ганс Адольф фон Мольтке, посол Рейху в Іспанії, який був у родинних та близьких стосунках з організатором замаху на Гітлера графом Клаусом фон Штауффенбергом та лідером громадянського руху Опору нацизму графом Гельмутом Якобом фон Мольтке, -- О.Г.) поділялися на дві основні групи: "легіон" і "фаланга". Роль "легіона" не була конкретизована. Зате функцією "фаланги", як вважалося, були філософські дослідження та підготовка майбутніх рицарів. Цікаво відзначити, що згідно зі статутом ордену, переданому в 1956 р. в префектуру поліції в Анненмассі, Пріорат Сіону теж поділяється на дві основні групи: "легіон" і "фалангу"... Перша з них "продовжує апостольське служіння". Друга виконує функцію "стражів традиції". Згідно зі статутом орден складається з дев'яти градусів, представники кожного з яких носять титул рицарів... 21 вересня (1942 р.) П'єр де Франс-Плантар (головний редактор журналу, псевдонім П'єра Плантара, -- О.Г.) ... був обраний Великим магістром Альфа Галатів". В 1956-59 рр. орден видавав під редакторством П'єра Плантара журнал "CIRCUIT" ("Chevalerie d'Institutions et Regles Catholiques, d'Union Independante et Traditionaliste"), в якому висвітлювалися ті ж проблеми, що і в "Vaincre". І якщо в першому пропагувалася ідея "Сполучених Штатів Європи (або Заходу), то в новому журналі говорилося про "Афро-Європейське співтовариство".
   Іншими словами, відомо громадськості лише про французьке відділення ("Альфа-Галати") міжнародної організації "Пріорат Сіону". Деякі дані свідчать про існування відділення Пріоратів Сіону в Швейцарії, яке очолює Антоніо Цапеллі, але воно утворилося в результаті чисельних відколів від Мальтійського ордену і зазвичай трактується як "неотамплієрська" організація, в яку приймають і де проходять "фільтрацію" члени інших різноманітних таємних організацій та масонських лож.
   Відомі також і наступні дочірні відділення "Пріорату Сіону", які нижче буде розглянуто.
   На початку ХІХ ст. виникає одне з найвідоміших зовнішніх кіл Ордену -- "Орден Всесвітньої Теодоксії", який діє під егідою традиціоналіста-масона Антуана Фабра д'Оліве (1768-1825), автора "Відновленої єврейської мови" (1815), "Філософічної історії роду людського" (Fabre d'Olivet A. "Histoire philosophique du genre humain", 1824) та ряду романів провансальською мовою. Орден виводив своє становлення від давньо-грецького поета Гесіода, автора поем "Теогонія" та "Труди і дні" (остання -- апологія землеробської культури), тобто адепта "великої науки, даної людству богами Еллади". В ордені теодоксів ("богославів") спільні зібрання-трапези називалися "агапами" (і ототжнювалися з такими ж аграрної генези Елевсинськими містеріями), ступені посвячення відповідали аграрним професіям -- "поливальник", "оратай", "сіяч", а чотири найвищі чини позначалися назвами космічних стихій (вода, земля, повітря, вогонь), а сама ідеальна людина визначалася поняттям "небесна рослина" (пригадаймо кінофільм "П'ятий елемент" з Міллою Йовович і Брюсом Уіллісом у головних ролях, і який розглядається як запис ініціального шляху для адептів ордену). Поряд з цим йшла апеляція до вчення платоніків та піфагорейців про те, що душа людини тотожна пшеничному колосові. Фабр д'Оліве визначає головну рушійну "Велику Тріаду" історії -- Провидіння, Доля і Воля людська та її "божественних посланців/великих посвячених" (Рама, Крішна, Орфей, Мойсей, Фусі, Будда, Конфуцій, Лао-цзи, Зороастр, Ездра, Лікург, Нума, Піфагор), які щонайперше проголошують: людей об'єднює не їх Доля і не колір їх шкіри, а містична семантика Слова, Логоса, Провидіння. Там, де людська Воля торжествує над Провидінням, переважає республіканський спосіб правління з його демагогією, духовним нівелюванням і занепадом цивілізації. Там, де Доля володіє над свободою Волі, виникають монархії з неминучим для них рабством і раболіпством. І тільки там, де всі три сили, котрими керує Провидіння, урівноважують одна одну, запановує теократія, найкраща і найбільш життєстійка із соціальних форм. Історія, відповідно, -- це шлях прогресу людства в умовах вічних випробувань, які влаштовує йому Провидіння. Продовжувачами ідей і навіть учнями Фабра д'Оліве вважаються Александр Сент-Ів д'Альвейдр, основоположник "Синархічної доктрини" та автор розповіді про таємничу державу обраних посвячених -- Агартху, Едуард Шюре, автор книги "Великі посвячені", в якій в популярній формі виклав деякі розділи з книг Фабра д'Оліве, Жерар Анкос (Папюс), який був спочатку великим майстром ордену мартиністів, але надалі став ренегатом і після відомого конгресу спіритуалістів і масонів в 1908 р. ввійшов у ложі обряду Мемфіс-Міцраїм і став великим майстром цього чину у Франції, автор фундаментальної праці "Окультизм" про науку проявлення трансцендентного та великих посвячених посланців містичного Сфінкса (символу єдиної трансцендентної та абсолютної Істини) і П'єр Симон Балланш, католицький автор двотомного "Нарису соціальної палінгенезії" (Ballanche P. "Essais de la palingenesie sociale", 1827) та критики Великої французької революції "Людина без імені". Останній наполягав, що Європа не повинна відмовлятися від традиційних устоїв і спогадів, бо тільки за допомогою їх неперервної наступності у новітній цивілізації можливий її подальший поступальний розвиток. Суспільство, яке втратило своє минуле, випадає з ланцюга вдосконалення і не має перспективного майбутнього, а в світі запановує "вік плебея, "людини без імені", "нікого", царевбивці, сучасного Едіпа". Причина недовговічності попередніх цивілізацій в тому, що в залишеній самій собі людині висувається на перший план матеріальне начало, після задоволення якого людина більше не прогресує. І тому суто людський розвиток незмінно закінчується станом ступору. Через це тільки воля Провидіння за допомогою своїх обранців веде людський рід до нескінченного прогресу. Так, коли Провидіння відкрилося людині в часі, воно стало говорити її мовою, але в сучасну епоху, коли гаснуть старі соціальні вірування і зароджуються нові слід вміти знаходити в цих змінах єдину лінію замислу Творця, що виявляється тепер у науці та лібералізмі, як колись у Святих писаннях, що вимагає тепер у відповідності з духом часу інших тлумачень. За переконаннями Балланша, тільки "прогресивний традиціоналізм", який цікавим чином поєднує у собі ультрамонтанство і свободолюбство, здатний глобально і оптимістично обгрунтувати соціальну еволюцію, в котрій повнота ("плерома") розкриття людських здібностей і стане кінцевим здійсненням релігійних начал: "Я сподіваюся дати синтетичний виклад історії людства. Я сподіваюся показати історію суспільства від його темного зародження і таємничої колиски аж до вищого розвитку його сили і могутності... Наважуюсь сказати, що більш широкий історичний синтез неможливий". Вражає, що засновник іншого "премордіального традиціоналізму" Рене Генон, коли в 1908 р. отримує від патріарха Гностичної церкви Фабра Дезессера єпископський сан, то також і нове ім'я -- Палінгенезій ("Відроджений"), що є перекладом християнського імені Рене (лат. renascere "воскресати") і явним натяком на доктрину П. Балланша.
   Інші "дочірні" організації "Пріорату Сіону", це -- славнозвісна "Велика Альпійська Ложа" ("Альпіна"), яка контролює фінансові банки в Цюріху, Базелі і Женеві і про яку розповів журналіст Меттью Паолі в своїй книзі "Les Dessous" ("Заглибиння", 1973 р.; автор пізніше був заарештований в Ізраїлі за шпигунство і начебто розстріляний). Діяла вона під протекторатом Комітету суспільної безпеки в уряді Шарля де Голля і в керівництво якого входили ветерани руху Опору -- нобелівський лауреат Анрі Мальро та вчений П'єр Планто де Сен-Клер (начебто він одночасно -- "навігатор", Великий магістр Пріорату Сіону, але залишив свій пост на знак протесту проти засилля його рицарями Мальтійського ордену), і, на думку М. Паолі, ставилася мета зведення на французький престол королівської династії Меровінгів, яка веде своє походження, начебто, від іудейського царя Давида). Відома також італійська "Пропаганда (массоніка) дуе" (або "Ложа П2"), створена банкіром Адріано Леммі в 1885 р. Вона рекрутувала в свої ряди посвячених третього ступеню з Великим східних лож Італії (великим магістором яких і був А. Леммі). Станом на 1982 р., коли розпочали просочуватися в ЗМІ дані про Ложу, до неї входило більше 900 чоловік з високих посад в державному управлінні Італії. "... Досить сказати, що не менше двохсот неіснуючих банків зуміли "проіснувати" достатньо довго, щоб дивним чином поєднати банк Ватікану з банком Цизальпіне та Національним банком Франкліна (переводячи кошти на користь польської "Солідарності", наприклад, -- О.Г.) ... всі три відомих лідери змови П2 (Лічо Джеллі, засновник П2...; Роберто Кальві, президент банку Амброзіано і управляючий "банками-привидами"; Мікеле Сіндона, член П2, президент Національного банку Франкліна і адвокат мафії) мали звання рицарів Вищого Військового Мальтійського Ордену (ВВМО), власної таємної поліції Ватикану". Щоправда, великий магістр італійського "регулярного" масонства Армандо Корона проголосив, що ложа "П2" (з раніше приєднаними до неї ложами "Хід" та "Справедливість і свобода") була єретичною (тобто не належала до традиції "Мемфіс-Міцраїм"), вийшла за межі прийнятих масонських уставів, через що в 1974 р. вона була оголошена офіційно розпущеною, але роком пізніше декретом великого магістра Сальвіні ложа була відновлена під юрисдикцією саме "Великого Сходу Італії" "квазі-шотландського обряду", який відновив станом на 1972 р. союз з аналогічними ложами США та Англії і проводити спільні т.зв. "Конференції Вашінгтона". У Франції проти фармазонства і присягу на вірність істинній шотландській традиції принесла ложа Нейї (під безпосередньою опікою ряду американських лож, як правило, зі значним впливом військових), їй ідентичні також також такі ложі: у Греції -- ложа "Парфенон", в турецькому Ізмірі -- "Ефесіс", в СНГ -- "Паламіт", в Мексиці -- "Tequila", в Фінляндії -- "Суомі Лоосі І", у Перу - "Фенікс 137".
   Але найцікавішим є той факт, що існує нелегальна органцізація "друзів Шотландського майстра" -- "Ramses Pharao", "орден Короля-Сонця", яка призводить до того, що зсередини нівелює всі геополітичні домагання "ір-регулярної" ложі "Мемфіс Міцраїм". Символом "друзів Шотландського майстра" є "золотий грифон", який у стародавньому Єгипті та мінойському Кріті символізував солярний принцип монарха. Однак у Західній традиції, за Жаном Парвулеско, він же -- "Червоно-Коричневий Єдиноріг", Licorne Mordore, де франц. mordor -- "червоно-коричневий із золотим відливом" (символ фінальної есхатологічної коронації алхімічним золотом Традиції). Сам Жан Парвулеско (нар. 13.9 1929, Румунія) як командор д'Альтвілла (або Тоні д'Антремон, Сільванус Репробатус, "таємний протектор Полярної Зорі") є емісаром цього ордену як серед вищого сановного екзотерично стурбованого світу (аж до того, що через своїх дочок породичався з королівськими та імператорськими родинами та кланами Європи та Японії), так і емісарами "Мемфіс-Міцраїм" (зокрема, для відвернення експансії Альянтів в Іспанію)". У грифона, зазначалося у папірусах, "дзьоб сокола, око людини, тулуб лева, вуха, як у риби, і хвіст змії", що символізує могутність та суперечливість тварин всіх чотирьох стихій, але головним з'єднує у собі якості птаха і звіра, Неба і Землі, добра і зла. У греків він -- поряд з лебедем -- їздова тварина бога гіперборейців Аполлона та неодмінний супутник богині Немезіди -- він їм допомагає неминуче і люто карати лиходіїв. Також зображався зі стрілою Аполлона у пащі.
   Давні автори так описували цю дивну істоту: "... грифони вдійсності мешкають в Індії і шануються посвяченими Сонцю -- тому індійські зодчі зображають колісницю Сонця запряженою четвіркою грифонів" (Флавій Філострат, ІІІ, 48); "Люди ловлять грифона і з його пір'я роблять сагайдаки, а з його кігтів -- великі кубки" (Тимофій з Гази, "Про тварин", 9 а, 9); "Грипи -- особливий вид тварин, мешкає на гіперборейських горах. За своєю зовнішністю вони суть леви, але крилами і головою схожі на орлів, дуже ворожі коням, посвячені Аполлонові; тому і сказано: "вже з'єдналися грипи з конями" (Мавр Сервій Гонгорат, "Пояснення до книги "Буколік" Вергілія"). У "Чистилищі" Данте (ХХІХ) тріумфальна колісниця запряжена саме грифоном (орлина його частина -- золота, а лев'яча -- біле з червоним, символізуючи дві природи Христа), а св. Ісидор Сивільський у своїх "Етимологіях" трактує грифона як символ Христа, який є лев, бо царює над світом, і він орел, бо вознісся із землі на небо. Також, як розповідає Арістей з Проконнесу (VII ст. до н.е.), грифони стережуть золотоносні гірські масиви та ріки і час від часу "одноокі" арімаспи крадуть їхні скарби. Певні джерела (Ктесій з Кнідоса, Клавдій Еліан, Тимофій з Гази, Конрад Ліконстен, Джон Мандевіль) мешкання грифонів розташовують саме в Індії, що викликано явними зображеннями могутньої арійської птиці Гаруди, символа царя-жерця. Особливо цінувалися магічні чаші для вина, які виготовляли із пазурів грифонів і які можна було отримати в дар тільки за вилікування людиною тяжкохворого грифона.
   В європейській середньовічній традиції (Аріосто "Несамовитий Роланд") грифон або гіппогриф є верховою твариною рицаря Руджьєра (Рожера), який рятує чарівну Анджеліку, дочку катайського царя. Вона прикута на морському березі до скелі та очікує появи чудовиська (сюжет тотожний грецькому переказові про ефіопську принцесу Андромеду та героя Персея). Руджьєр осліплює своїм мечем монстра і одягає Анджеліці на мізинець чарівний перстень, котрий її захищає. Але далі Анджеліка стає коханою і дружиною рицаря-мавра Медора, якого виліковує за порадами пастуха соками трав і вирізає на корені дерева імена своє та свого коханого. Без взаємності в Анджеліку закоханий рицар Роланд (Орландо), який через ревнощі стає шаленим і гине в боротьбі з мавританським царем Алжиру Родомонтом.
   Іранським еквівалентом грифона є собако-птах Сенмурв (Симург, слов'янський Семаргл): "...Гніздо його на Сході, але він присутній і на Заході, -- говориться у манускрипті "Сафір-е Симург" ("Посвист Симурга"). -- Всі зайняті ним, але він не зайнятий ніким. Все наповнене ним; він же порожній від усього. Всі науки -- від посвисту цього Симурга, від нього вилучені вони; і дивні інструменти, на подобу органа та інших,-- від посвисту цього птаха... Їжа Симурга -- вогонь, і кожен, хто прикріпить до свого правого боку його перо, зможе пройти неушкодженим через полум'я. Подув ранкового вітерця -- від дихання Симурга, тому закохані і довіряють йому таємницю свого серця і свої приховані думки...". В ісламі (малайська книга "Про Світло Мухаммада"), відповідно, теж присутнє уявлення про священного птаха, створеного Аллахом з містичного предвічного Світла Мухаммада: головою своєю він мав Алі, очима -- Хасана і Хусейна, шиєю -- Фатіму-сірійку, руками -- Абу Бакара й Омара, хвостом -- Аміра Хамзу, спиною -- Аббаса і ногами -- Хадіджу ал-Кубру. Створивши його, було проголошено, що іон буде плавати по десять тисяч років в кожному з семи морів (пізнання, доброти, терпіння, розумності, думки, співстраждання, світла). З крапель Світла, які впали з очей, вух, носа, з плеч і рук птаха, Бог створив 124 тисячі пророків, 30 апостолів, 4 архангели, перо і скрижалі долі, престол і сім небесних кіл, Сонце, Місяць, вітер, воду, вогонь, дерево життя, дерево туба, печать Сулеймана (Соломона) і посох Муси (Мойсея). Від Адама містичне Світло зійшло до Сифа, від Сифа -- до Муси. В даному контексті космогонія тотожна арійській -- ведичному творенню каст людства з різних частин Пуруші та авестійським світлом благодаті-"фарно". Одночасно в поемі "Шахнаме" Симорг є тотемом могутньої династії Сама, вихователь богатиря Заля, батька Рустема.
   Цей образ Симурга-Грифона відроджений у багатстві своїх атрибутів іранськими суфіями -- послідовниками Шіхаба ад-Діна Сухраварді (1155-1191; не слід плутати його зі значно пізнішими месопотамськими засновниками суфійської школи ас-сухравардійя), рух яких постав арійською ("аджам"-"не-араби; іранські етноси") відповіддю на арабізм ісламу. Симург стає символом створеного під опікою правителя сирійського міста Алеппо ал-Маліка аль-Захіра, сина Салах-ад-Діна, таємного братства ("іхван") представників різних релігійних традицій, стурбованих збереженням основ Премордіальної Традиції -- "Охоронців Божественного Логоса (аль-Каліма)", заснований "прабатьком мудреців" Гермесом, який розділив братство на дві гілки "мудрості" (гнозису, маріфа) -- "західну" та "східну". До "східної" він відносив героїв "Авести" -- царів-мудреців Гайомарта, Ферідуна і Кай-Хусрау, а також Заратустру. Їх продовжувачами на грунті ісламу були суфії-проповідники містичного екстазу: ал-Бістамі (пом. 874 р.), ал-Халладж (пом. 922 р.) і ал-Харакані (пом. 1034 р.). "Західну", або "грецьку" гілку представляли Асклепій, Емпедокл, Піфагор, Платон та мусульманські містики Зу-н-Нун ал-Місрі (пом. 861 р.) і Сахл ал-Тустарі (пом. 896 р.).
   Проявитися у повній силі "Орден Золотого Грифона" не може з причини тимчасової прихованості її "Імператора" (певним чином пов'язаного з церковною традицією апостола Андрея Первозванного), "Нового Зігфріда", "Хельгі Аватари", але заявляти про своє існування і здійснювати діяльність більш відкрито вже може в зв'язку з явленим світові знаменням -- приходом "Кіра нового віку" Атаульфа Істрійського (20.4.1889 - 30.4.1945).
   Також дочірними до "Ramses Pharao" (і вірніше, його ступенями/градусами) є:
   1) ложа "Братство Венери (Фрейї) / Сірійської богині" (Варвари, Амалії) -"Товариство Вріль" - "Орден Восьмикутної Зорі" (A-Mor, Leliwa, Re-Che), що заснована на сексуально-тантричній концепції нівелювання аналогічної оккультної практики "Мемфіс Міцраїм", працюючи не на "раціональному" рівні, а через посередництво уяви за допомогою еротично забарвлених символів та ритуалів (знаходячи їх навіть збереженими у таємних братствах Малайзії, Полінезії та Японії, які використовують для цього "хентай"), апелюючи й до християнського "умілєнія" перед красою жіночого тіла та шлюбного союзу, створених Творцем. Ініційовано орден було Афродітою Пандемос (Іштар/Астарта), котра від Ареса народила Гармонію, котрій було подаровано чарівне намисто (пор. з аналогічною японською традицією про намисто Аматерасу). Саму містерію Ордену описав у "Фаусті" масон "стразбурського посвячення" Гете (1749-1834), де апофеозом виступає саме "гармонія", в основі якої лежить "відчудженість", а її символом -- грот, в якому міститься самостійний світ ("Там, в альтані, світ є цілий, / Гай і луки, гори й ріки... / Там глибини незглибині"). Іншими словами, пропонується, як це не парадокально, звільнитися від чуттєвої, фізичної природи, як це досягли герої Гете Фауст та Гелена в естетичній царині, позбувшись від її фатальної необхідності: "... Не лише Фауст знаходить спокій -- Гелена звільняється від докорів сумління і почуття провини, а також від небезпеки з боку войовничого чоловіка... Метафізичний план твору твору диктує, що стан естетичної гармонії не може бути тривалим! ... повною мірою людина може вивищитися над фізичною природою ("цариною необхідності") лише в наступному -- "моральному стані" (тобто на рівні вчинку)..., це і є істинний стан свободи, ... та шлях до свободи ... лежить саме через красу... до моральності ("практичного розуму"), від споглядання насолоди до діяльного прагнення, від царини необхідності до царини свободи... Шиллеровій самовтішеній естетичній гармонії споглядання Гете протиставляє неспокійну моральну гармонію прагнення: вона й була втілена в образі Евфоріона (сина Фауста і Гелени, - О.Г.): "Бій -- нині оклик мій, / До перемоги стій!"... Загибель Евфоріона і зникнення Гелени пробуджують Фауста від "естетичного сну". Він відкриває для себе нову істину. Вона -- не у споглядальній насолоді високою красою, а в діяльності...: "Я влади прагну, володінь / Діла -- ось суть; а слава -- тінь"... Засліплення має той важливий смисл, що тепер Фауст пориває зі світом анархічних спокус і життєвої емпірії, зі "свободою від" і зосереджується тільки на ... "свободі для", свободі як умови власної екзистенції -- "волі як життя" ("Freiheit wie das Leben")... У невтомній діяльності не окремий індивід, а лише рід у своїй сукупності (тобто в безкінечності) досягає стану повної свободи...";
   2) орден "Червоний Дракон" (Dragon Rouge), діяльність якого спрямована на прояснення факту, що "... існують як темна, так і світла сторони буття, котрі не мають нічого спільного ні з добром, ні зі злом, ні з людськими поняттями моралі взагалі". Ставиться за основу розвиток ("еволюція") суб'єктивного сприйняття Всесвіту аж до рівня т.зв. особистості "Mega Therion" (що невірно з грецької перекладається опонентами як "Великий Звір" і спрофанований не маючими нічого спільного з орденом "сатаністами"). Вважається, що екзотеричним варіантом ордену є церква курдів-єзидів (Yezidis) з їх ритуалами пошанування грішного через любов до людей Ангела-Павича (Мелекі Тауз), але вже прощеного Всевишнім;
   3) орден Трапеції (інколи - "Орден Галльської Трапеції", "Джорджіно"), який одержимий ідеєю безсмертя і практикує обряди, пов'язані зі скульптурами, світлом, численням та людською кров'ю, через що серед обивателів вони користуються дурною славою "вампірів" (не слід плутати з однойменним "Орденом Трапеції" -- службою безпеки в ложах А. Кроулі). Саме злам розумових бар'єрів, що існували у свідомості людей Середземномор'я протягом тисячоліття античної історії, Орден ініціював шляхом викопування, переміщення, розчленування мертвих тіл, тобто практикою пошанування святих у вигляді їх мощей, перетворюючи могилу у вівтар, зруйнував традиційну межу між світом живих і світом мертвих, зробив могили і мертві тіла місцем зустрічі світу земного і світу потойбічного. На Орден також покладена місія нівелювання злочинних експериментів (т.зв. "проект Ліканія", "Т-вірус", "Еон Флакс") ордену "Мемфіс Міцраїм" над людиною та її особистістю. Серед безпосередніх адептів Ордену -- Гонгора-і-Арготе, Лессінг, Людвіг Баварський, Гарсія Лорка, Жан-Батіст Бокасса, Мілен Готьє та ін. Надзвичайно багато членів ордену були інтербригадівцями і боролися на боці республіканців в Іспанії, у французьких макі, італійському та грецькому Рухові Опору, в латиноамериканських революційних організаціях, однак за певних умов боротьби з агентами впливу "Мемфіс Міцраїм" вони були й в загонах ультраправих ("червоні фашисти" Муссоліні, "ескадрони смерті" у Гватемалі та Гондурасі).
   За легендою, начебто, ініціювала в європейській традиції сам орден народжена з крові фаллосу Урана (Сатурна) та піни Океану Афродіта Уранія, посвятивши в нього кіпрського володаря Пігмаліона та його дружину Галатею, а головні храми Ордену -- у місті Пафос на острові Кріт та на острові Кіфера.
   За "внутрішніми" письмовими джерелами існує версія, що "Орден Галльської Трапеції" представляє собою т.зв. "Анархів" -- повсталих членів ордену "Мемфіс Міцраїм" (у термінології ордену Трапеції "Мемфіс Міцраїм" виступає як "Камарілла", який утворюють сім з 13 "кланів" т.зв. "Червоного Роду" і був реформований у кінці Середедньовіччя; для непосвячених пропонуються казочки про дані клани як "бруха/сови", "гангрели/бродяги", "тореадори/естети", "вентру/володарі долі", "носферату/емпати", "тремери/чародії", "малкавіани/оракули" і "кайтіффи/недопосвячені"), який складався проти наявних у цьому ордені тиранії і людиноненависництва, проти тенденції "Старійших Ієрархів" видавати як "жертовних агнців" молодших за ієрархією на розправу профанам (з метою відволікти увагу та знімати напруженість у суспільстві), інколи завуальовано подаючи це як виконання жертовного ритуалу відправлення "посланця/прохача" до світу богів. Відповідно, "Анархи/Орден Трапеції" розглядаються вірними заповітам свого першозасновника Каїна, якого Ліліт посвятила у "Містерію Крові" і разом з ним прийняла в Орден ще Трьох Великих членів, які, проте, вже свавильно навернули ще членів, з яких 13 перетворилися у кровожерливих вбивць та тиранів і стали відомі як "Антеділувіани". Обурений Каїн, який вважав за неможливе ображати створений Богом світ існуванням сповідників містерії, призупинив дію т.зв. "Шести Традицій Каїна", якими регулював ситуацію в Ордені (прихованість, володіння, потомство, відповідальність, гостинність, страта посвяченого), чим заборонив "створення потомства" і спільно зі своїми "означеними" дітьми і внуками ("метузела") відокремився у першоствореному місті, де посвячені і непосвячені у "Містерію Крові" мирно співіснували. Проте чародійство одного з нащадків Каїна призвело до катаклізму і захоплення влади в ордені дітьми Антеділувіан, які отримали дари та прокляття своїх батьків і віру в те, що в грядучому наступить апокаліптична Гієна, коли першостворені Антеділувіани повстануть із безодні і "пожеруть" як звичайне людство, так і молодших адептів "Камарілли" ("Мемфіс-Міцраїму"). Відповідно "Камарілла" поширює про "Орден Трапеції" брехливі плітки як про секту "Саббат" (як два клани "лазомбре/lasombre/маніпуляторів" та "цімісце/tzimisce/чародіїв-інтелектуалів"), що, начебто, проповідує "відкрите володарювання вампірів над людством". Насправді ж "Саббат" (начебто, члени клану "лазомбре" вміють викликати "живу темряву", надавати їй форму і володарювати нею, ототожнюють їх з іудаїстами, які поклоняються традиції творення големів; "нейтрали"-"асаміти/найманці, переважно в країнах ісламу", "клан Сета/Змія", "джованні/некроманти-фінансисти", "равнос/цигани", "інкону/відлюдники, переважно переховуються у монастирях та ашрамах") та "лінії крові", як от "ахрімани/гінократи-шамани", "баалі/дияволопоклонники-ваалісти", "кроваві брати/солдати", "дочки какофонії/півун'ї", "гаргульї/воїни", "каесід/вчені", "нагараджа/канібали", "самеді/зомбі" та ін.) штучно створені самими послідовниками "Камарілли/Мемфіс Міцраїм" для дескридитації "Ордену Трапеції" та маніпуляції тими членами, якими заволодіває сумнів і наявне прагнення до індивідуальності та людської гідності.
   Щонайперше орден "Короля-Сонця" ("Ramses Pharao") протистоїть темній жрецькій консорції, котра символізується "Зеленим Драконом", або просто зеленим кольором (зелені барви рукавиць, зелений плащ з червоним хрестом у капеланів ордену тамплієрів, наприклад). Свого часу, 24 січня 1906 р. російський посол у Римі Муравйов подав у своє міністерство текст постанови масонської ложі "Розум": "...Ложа "Розум", посилаючи братське вітання новій російській масонській сім'ї, котра мужньо розпочинає своє існування ..., висловлює побажання, щоб нова масонська ложа, котра вийшла з народу, і стоїть за народ, швидко отримала можливість здійняти свій зелений прапор (виділення наше, -- О.Г.) над звільненим людством і благородно відплатити за незчисленні жертви теократичної реакції" (Цит. за: ). Під зеленим драконом мається на увазі близькосхідний "Смарагдовий Урій", біблійний "Мідний Змій" (зелені дракони, "Рю", наприклад, зображенні як "охоронні" на гербі самостійного тібетського королівства Бутан, яке виконує місію охоронця шляху до Шамбхали на відміну від "єретичних", на їх погляд, тібетських ламаїстів). Також на езотеричному рівні свідчення про протистояння двох орденів, начебто, зафіксоване в "Пісні про Роланда":
  
   Могуч эмир, пред ним несут "Дракон",
   С ним Тервагана знамя, Мухаммеда,
   И Аполлина идол нечестивый.
   Вокруг гарцуют десять хананеян,
   И зычный клич пронесся по дружинам:
   "Пусть служит верно богу Аполлину --
   Кто обрести души спасенье хочет !" (235);
  
   Увидел Карл "Дракон" -- эмира знамя,
   Увидел он знамена Мухаммеда ... (239);
  
   Эмир зовет на помощь
   Своих богов проклятых: Аполлина
   и Мухаммеда, бога Тервагана (253).
  
   Тут слід додати, що в даній поемі ісламська Кааба передана як "Прецьоз" (Preciuse) -- клич воїнів еміра та ім'я меча самого еміра, що контамінується в уявленні езотериків одночасно зі смарагдовим каменем, "смарагдовим Урієм"-"Зеленим Драконом" та "смарагдовою скрижаллю" Гермеса Трисмегіста ("Тричівеликого").
   В християнській традиції розповідається про те, як "наречену Ісуса" Маргариту-"Перлину" Антіохійську в темниці проковтнув Дракон, але хрест в її руках змусив дракона розверзстися і вона неушкодженою вийшла назовні, і не дивно, що цю найпопулярнішу святу, разом з такою ж святою Катериною, покровителькою науки та філософії, та святим Христофором Лікійським в 1969 р. було виключено з католицького церковного календаря.
   Загальноприйнято, що " ... у допотопні часи полюсом світу була (зоря) Альфа (сузір'я) Дракона. У грецьких міфах Дракон обернувся довкола Північного Небесного Полюсу. "Пополь-Вух", священна книга майя, описує священного Змія Гукамаля, аналогічного Кнефу єгиптян... Мексиканський зміємог Вотан описується мешкаючим у підземеллі, як і шумерські змієбоги та індуські Наги. "Махабхарата" і "Рамаяна" оповідають про контакти ранніх аріїв з нагами, напівбожественними істотами з людським обличчям та тілом дракона...". Хранителями даної традиції з премордіальних часів вважаються, за Г. Віртом, індіанські юто-ацтекські племена, які є нащадками тих америнідських племен, котрі першими вийшли із гроту "Семи печер" (тобто із попередньої ініціальної традиції) гинучої арктичної прабатьківщини людства (Туле, Арктогеї) для збереження заповітної традиції.
   Саме Сухраварді претендував на те, що у його вченні об'єдналися ці обидві гілки "мудрості" ("правої" та "лівої"). Також він вважав, що "таємниці ал-гайб" -- "прихованого" (мугаййабат) доступні через містичну інтуїцію (заук), божественне одкровення (кашф), уві сні, коли душі людей не під тягарем турбот та думок "світу очевидного" (алам аш-шахада). Ці таємниці постають у вигляді "накреслених рядків", "голосів" та "образів". Відповідно до цього у "Братстві охоронців Логосу" визнається неважливим ініціальний "сілсілат ал-барака" ("ланцюг благодаті"), який передає ініціальну традицію та святість від засновника ордену до наступника, від вчителя до учня (іноді ініціація може здійснюватися без випробувального терміну та ангелом, святим або духом померлого шейха, або ж якимось магічним предметом, як от чаша чи камінь (Грааль), і тоді такий учень називається "увайса", за іменем йєменського сучасника Мухаммеда Увайса ал-Карані, ініційованого духом самого Пророка після його смерті), бо "благодать" (барака) дарується будь-якому містикові безпосередньо Богом ("ал-маджзуб ал-муджаррад"). Містики-муджтахіди (перс. "муджтехід", тур. "мюджтехід") не мають рангів, їх соціальний та релігійний авторитет прямо залежить від їх знань та рівня містичного осягнення та містичних вправ ("зікр", "хатм", "сама").
   На езотеричному ж, прихованому рівні "Орден Золотого Грифона" ("Ramses Pharao", "Орден серця", "Therion") є насправді організацією імперської синтетичної функції, яка утворює конспірологічну оккультну Тріаду, урівноважуючи і гармонізуючи ("Holy Royal Arch") обидва протистоячих Ордени -- "Мемфіс Міцраїм" ("Орден Лівої руки") та "Пріорат Сіону" ("Орден Правої руки"). Щоправда, як один, так і другий висувають в якості альтернативи власних "посередників" -- відповідно "Орден Зеленого Дракона" (Amphyreus) та "Орден Вищих Невідомих" (Superior Inconnu). Парадокс в тому, що для обох останніх людина філософськи осмислюється як Мікрокосмос у Макрокосмосі (і її символом є Пентаграма -- "Пломеніюча Зоря"), в той час як містично-філософська доктрина "Короля-Сонця" розглядає людину як Макрокосм, що тимчасово (і з певною місією) перебуває у Мікрокосмі.
   Аналогічно орден "Лівої руки" відстоює теллурократичний (континентальний) принцип геополітики, а "Правої руки" -- талласократичний (морський, торгово-колоніальний).
   Орден "Правої руки" виступає носієм принципу "андрогінності", а "Лівої руки" -- гінекократії з її "теплотным притяжением почвы", прагненням до суто біологічної пролонгації, розчинення особистості у родовій стихії: "И жена бе облечена в порфиру и червленицу, и позлащена златом и камением драгим и бисером, имущи чашу злату в руце своей полну мерзости и скверн любодеяния ея" (Откр.: 17; 4).
   У візіонерсько-фентезійній доктрині ордену "Лівої руки" ("Мемфіс Міцраїм") відповідає Феанор, а "Правої руки" -- Галадріель (Нервен, "Діва-Муж").
   Аналогічну Тріаду Р. Генон наводить в Каббалі, де дерево Сефірот складається з двох колон -- "правої", Милосердя, Доброти, Світу і "лівої", Строгості, Правди ("Дім Правди", Beith-Din), Суду (відповідно два аспекти Господа: Шаддай-Яхве -- "Шаддай" ("Всемогутній") --ім'я бога Авраама, Яхве ("Я Той, Хто Є") -- ім'я бога Мойсея, і Єлохім-Саваоф, "Шемот рабба", ІІІ, 6). Синтезом же цих двох колон Сефірот є Шехіна (Shekinah), "покоющаяяся сутність" ("Сукка", 53а). Вона разом з ангелами зійшла з небес, сховалася у "заповітному місці" (!) -- "місторім" і там проливала сльози над загибеллю Ієрусалимського Храму ("Хагіга",5б; "Берахот", 59а). Свого часу саме Шехіна обвінчала у Раю Адама і Єву ("Ерувін", 18а). Під впливом гріха Адама Шехіна залишила землю і замешкала на першій сфері неба (Велон, "завіса перед світилами"), далі під впливом гріха Каїна -- на другу сферу (Ракіа, "місце, де прикріплене сонце") і т.д. аж доки не досягла сьомого неба (третя -- Шехакім, "місце священних каменів, що мелють манну небесну"; четверта -- Зебул, "небесний храм, де архангел Михаїл приносить жертву Богові"; п'ята -- Меон, "замешкання ангелів"; шоста -- Махон, "місце дощу і граду, снігу і туману"; сьома -- Аработ, "скарб справедливості, благоволінь та роси воскресіння", "Хагіга", 12б). І тільки сім праведників (Авраам, Ісаак, іаків, Леві, Кегат, Амрам і Мойсей) своїми доброчинностями повернули Шехіну з неба на землю і вона замешкала у Скинії.
   Але якщо сама Шехіна "видима" тільки у світі Трансцендентному, її фактичним проявом ("слава Шехіни") і посередником ("малакі"-"ангел") між світами є Метатрон (Metatron), якому Бог дав від своєї величі шістсот тисяч миль в довжину і тисячу у ширину ("Хагіга", 15а). Вважається, що саме Метатрон мається на увазі у визначеннях "Ангел лику Його", "Князь Світу" ("Шар ха-олам"), "Священник" ("Кохен ха-гадол").
   Герметичний гностицизм Агриппи Неттесгейського Тріаду розглядає як зруйновану тепер гріхопадінням ідеальну єдність космічних субстанцій (ангелів-планет-елементів-сторін тіла-звуків-кольорів-муз-чуттів):
  
   ПРАВА СТОРОНА:
      -- права нога/вухо (Цафкіель/Престоли-Сатурн-Чібіс-Каракатиця-Кріт-Свинець-Онікс/Карбункул-Соль-Блакитний-Ассафтіда (сірка/скаммоній і всі погані запахи) -Полігімнія-Уява;
      -- права рука/ніздря (Самаель/Сили-Марс-Гриф-Щука-Вовк-Залізо-Алмаз/Онікс-До-Червоний-Перець (перець і всі гострі запахи) -Кліо-Слух;
      -- серце/праве око (Рафаель/Власті-Сонце-Лебідь-Тюлень-Лев-Золото-Карбункул/Хризоліт-Ре-Помаранчевий-Ладан (кориця і всі чудові запахи) - Мельпомена-Зір;
  
   ЛІВА СТОРОНА:
      -- голова/ліва ніздря (Цадкіель/Господства-Юпітер-Орел-Дельфін-Олень-Олово-Сапфір/Берил-Ля-Синій-Шафран (і всі інтенсивні запахи) -Терпсіхора-Глузд;
      -- статеві органи/ліва ніздря (Ханіель/Начала-Венера-Голуб-Харіус-Козел-Мідь-Ізмарагд/Яшма-Мі-Жовтий-Мирт (сандалове древо і всі м'які запахи) -Ерата-Нюх;
      -- ліва рука./рот (Міхаль/Архангели-Меркурій-Лелека-Кефаль-Мавпа-Ртуть-Агат/Топаз-Сі-Фіолетовий-Мускат (сандал, мастік) -Евтерпа-Смак;
      -- ліва нога/око (Габріель/Ангели-Місяць-Сова-Морський кіт-Кішка-Срібло-Хрусталь/Сердолік-Фа-Зелений-Алоє (камфора і менструальна кров) -Талія-Дотик;
  
   ЦЕНТР:
      -- мовлення (Офанієль/Херувими-Зоряне небо-Ізмарагд-Уранія-Мислення);
      -- слава (Серафими/Метатрон-Першодвигун-Сапфір-Калліопа-Пам'ять).
  
   Езотерична доктрина Тарот знає також дану істинну функцію "Ордена Золотого Грифона" ("Короля-Сонця"): "... розкажемо про сьому нумеровану карту, названу Колісницею ... На ній зображений воїн-переможець, увінчаний короною та сидячий на колісниці, котру тягнуть чорний та білий сфінкси або коні. Зоряний навіс колісниці підтримується чотирма стовпами. Ця карта означає величного, який їде в колісниці творення. Екіпаж сонячної енергії, відміченої сімкою,розкриває таємницю семи планет, котрі є колісницями сонячної енергії, що торжествуюче здійснюють свій шлях у висоті. Чотири стовпи, підтримуючі навіс, символізують чотири могутності, на котрих тримається світ, котрий символізує зоряний навіс. Величний тримає скіпетр сонячної енергії, і його плечі прикрашені півмісяцями -- Урім і Туммім. Намальований на колісниці сфінкс презентує таємну і невідому силу, за допомогою котрої переможний правитель рухається неперервно через різні частини всесвіту... Зверніть увагу: щоб рухатися шляхом творення, величний використовує як чорних, так і білих сфінксів. Іншими словами, елементи і Шляху правої руки, і Шляху лівої руки... Масони вважали, що людина в латах на колісниці означає сходження третього ступеня посвячення до четвертого. І що тільки на цій останній пошукач здатний удостоїтись прилучення до таємниць Всесвіту...".
   Тантрична доктрина теж має уявлення про цю Тріаду. "Нетра-тантра" (ІХ,11) визначає відповідно її складові ("шляхи" - "марг") як "дакшина" (праве), "вама" (ліве) і "сіддханта" (встановлене), котрі представлені трьома маніфестаціями Шіви -- Бхайрава, Тумбуру і Садашіва, але поряд з тріадою як супутні їй присутні шість традицій ("амная"), що асоціюються з богинями: східна амная -- Пурнешварі, південна -- Нішешварі, західна -- Кубджіка, північна -- Калі, верхня -- Трипура і нижня -- Ваджрайогіні (буддійська, яка є не-істинна, а існує для зваби ворогів істинних традицій). Проголошується, що не було єдиного центру, з якого одна тантрична традиція поширювалася б якимись "колами", а в різних частинах майже одночасно виникали окремі "школи", які центрувалися довкола якогось основоположного тексту Традиції, і ці школи впливали одна на одну, перекриваючи, повторюючи або дублюючи версії т.зв. "додаткових" одкровень, відмінних від більш раннього ведичного об'явлення ("шруті").
   В якійсь мірі уявлення про Тріаду потрапляє у грецьку міфологію, де центральним, урівноважуючим принципом виступає Асклепій, вихователь мудрого кентавра Хірона. В "Міфологічній бібліотеці" Аполлодора говориться, що Асклепій отримав від богині Афіни кров, котра витекла з жил Горгони і використовував ту кров, котра витекла з лівої частини її тіла, людям на погибель, а ту кров, яка витекла з правої частини тіла, для спасіння людей. Зевс злякався, що люди можуть рятувати один одного, запозичивши у Асклепія його вміння, і вразив того блискавкою. За це Аполлон, батько Асклепія, винищив циклопів, які викували Громовержцеві його зброю. Проте незабаром Зевс розкаявся і воскресив Асклепія, чим виконалося пророцтво дочки Хірона Евіппи про те, що Асклепій стане богом, помре, але потім йому знову повернеться божественність, тобто він двічі повторить свою долю. Образ Асклепія, який тримає чашу, обвиту змією, Зевс помістив серед зірок.
   "Мемфіс Міцраїм" (і "Зелений Дракон") та "Пріорат Сіону" (і "Вищі Невідомі" + Орден Трапеції + Орден Восьмикутної Зорі) початково "...належали до Ієрархії так званих "Вогнених Драконів Мудрості", Дхіан-Коганів, відповідаючи Агнішваттам, Пірі, Марутам і Рудрам взагалі, будучи потомством Рудри, їх батька, тотожного Богові Вогню", "... названих пізніше "Синами Вогненого Туману", "Наші Спасителі, Агнішватта та інші "Сини Полум'я Мудрості" -- уособлені греками в Прометеї", "... кастою Магів, ... котра виховала першого Заратустру..., запрошених ... як священнослужителі Сонця, в храм, побудований Самба, можливим сином Крішни... Вся ця розповідь викладена в Бхавішія Пурані. Стверджується, що Самба, після свого зцілення Сонцем (Сур'я) від прокази, побудував храм і посвятив його цьому Божеству. Але коли він забажав знайти благочестивого браміна для виконання в храмі вказаних ритуалів і прийняття дарів для Бога, то Нарада -- цнотливий Аскет ... -- порадив йому не робити цього, бо Ману заборонив брамінам отримувати плату за здійснення релігійних ритуалів. Тому він спрямував Самбу до Гаурамукха (Білий Лик), Пурахіта або жерця сім'ї Угразени, царя Матхура, котрий повинен був вказати йому, кого ліпше покликати. Жрець спрямував Самбу запросити Магів, шануючих Сур'ю, для виконання цього обов'язку. Але через те, що він не знав місця, де жили вони , то Сур'я, саме Сонце, спрямовує Самбу в Шака-Двіпа, за межами соленої води. Тоді Самба вирушає в дорогу (пор. з мандрами Гільгамеша та Теймураза, -- О..Г.), скориставшись послугами Гаруди, Великого Птаха, носія Вішну та Крішни, котра й переносить його до Магів ... Маги суть Маги Халдеї, і їхня каста і культ були народжені в найранішій Атлантиді, в Шака-Двіпа, безгрішній... ".
   Гностики ототожнюють цих початково єдиних "Вогненних Драконів Мудрості" із "Змієм" ("Нун") своїх передань -- втіленим посланцем Мудрості-Софії в саду Едем до першого свого адепта -- Єви (продовження природи свободи в людині), для них "Змій" - це "вічний Христос", "меч любові", "сяйво істини", який відкрив людям природу Світла і матерії, дав Пізнання (Гнозис) цього світу: "Хто пізнав світ -- знайшов труп, і хто знайшов труп -- світ недостойний його". Сила "Змія" -- не тільки пізнати світ, але й не прийняти його, а духовною сутністю "Змія" виступає "Утішитель" ("Параклет"), котрий єдиний може пробудити "іскру Світла" у матеріальних тілах.
   Початково орден "Ramses Pharao" зароджується, згідно з теософською традицією, як організація "древніх Ієрофантів" -- "Аргіянатх" в Аргхіаварші "Землі жертвопринесень": "... є таємною назвою тої області, котра простягається від гори Кайласа до самої пустелі Шамо... Айрьяна-Варседія зороастріан, як місцевість, тотожна з нею. Тепер говорять, що вона знаходилася між озером Аральським, Балтістаном і Малим Тібетом; але в давні часи протяжність її була більш обширна...". Іншими словами, мова може йти про Євразійський степ і що певним чином охоронцями землі "древніх Ієрофантів" є посвячені в релігію Отця Неба північні іранці (массагети і сармати) та тюрки і монголи ("... Sulde -- позначення субстанції, котра захищала власний соціум і жахала та перемагала чужий, іконографічне вираження котрого на даний історичний період -- сокіл, що, як відомо, пов'язано з сонцем"; у елліністичній традиції -- "Therion").
   "... Перша хвиля переселення племен індоєвропейської мовної спільності заполонила долину Ніла між 3600 -- 3500 рр. до н.е. Ось як описує ці події грецька міфологія: Океан і Тетіс породили сина Інаха і дочку Мелію. Інах перетворився у головну ріку Арголіди (тобто Аргіянатхи, а не реально історичної грецької Арголіди, -- О.Г.). Інах і Мелія породили Форонея та Егіалея. Країна, котрою правив Егіалей, отримала назву Егіалея. Він помер бездітним (це явна паралель на Каїна та Авеля, тільки Інах-Єнох тут їх батько, а не син Каїна, -- О.Г.)... І Фороней ... навчився застосовувати вогонь, ... заснував і населив перше торгове місто -- Форонею (це паралель першому містові каїнітів Єнох, -- О.Г.). Він став поклонятися Гері ... і породив сина Апіса та дочку Ніобу ... Ніоба і Зевс породили сина Арга (! -- О.Г.). Арг заснував однойменне місто... Арг і Евадна ... породили синів Екбаса, Піранта, Епідавра і Кріаса... Екбас породив Агенора. Агенор породив Арга Панопта (Всевидячого).... Арг (син Ніоби, а не Арг Панопт, -- О.Г.) та Ісмена ... породили сина Іаса/Інаха/Пірена. Іас/Інах/Пірен породив Іо, котра стала жрицею храму Гери. Зевс зійшовся з Іо, обернув її в білу телицю і наказав Гермесові викрасти її в Гери. Ревнива Гера приставила до неї всевидячого Арга (сина Інаха ...). Гермес вбив Арга каменем і відрубав його голову з метою викрасти Іо для Зевса (це тотожне переказу про перемогу ведичного Індри над Врітрою і звільнення священних корів-вод, -- О.Г.). Гнівлива Гера наслала засуху на Арголіду ..., наслала також гедзя на білу телицю, котра, рятуючись від овода, втікла з країни. За нею вирушило воїнство куретів ... вона прийшла до ріки Ніл, де повернула собі попередній вигляд і народила на берегах Ніла, в низинах біля міст Ісей і Бусіріс, сина Епафа, зачатого від Зевса. Мстива Гера попросила куретів заховати Епафа, але Зевс в гніві перебив куретів (тобто "загинула" певна консорція жерців, яка прибула в Єгипет, -- О.Г.). Безвтішна Іо ... виявила Епафа у жінки біблоського царя, котра викормила і виховала Епафа. Іо з Епафом повернулися до Нілу (тобто перша місія жерців виявилася невдачною, проте їх чекав успіх у Фінікії, звідки вдруге прибули до Єгипту, -- О.Г.), де вона вдруге вийшла заміж за Телегона, який царював тоді над жителями долини Нілу. Телегон усиновив Епафа.... Епаф зацарював над жителями долини Нілу, одружився на дочці Ніла (Апіса), німфі Мемфіді (! -- О.Г.), та заснував місто Мемфіс (! -- О.Г.). Епаф і Мемфіда народили дочку Лібію. Від шлюбу Лібії та Посейдона народилися близнюки Бел і Агенор (це явно символи Верхнього і Нижнього Єгипту, -- О.Г.). Бел ... породив близнюків Єгипта і Даная, синів Кеея і Фінея, а також дочку Дамно ... Агенор, также спершу царюючий ... саме в Дельті (! -- О.Г.) ... [породив] сина Кадма ...[,] прекрасну Європу і сина Кіліка (епонім Кілікії, південної Анатолії; Агенор, маючий двох дружин, також генеалогічно тотожний Ламеху, маючому двох жінок, Кіліку, епоніму Кілікії з її родовищами міді, тотожний Тувалкаїн-коваль і мідних справ майстер, а його сестрі Ноемі/Наамі (іврит "Красуня"; Буття, 4:22; згідно з каббалістичною "Зохар" народилася з боку Тувалкаїна, з нею блудодіяли "сини божі" Аза і Азазель і вона стала матір'ю демонів; ~ викрадена Зевсом в образі бика Європа ! -- О.Г.). Пізніше Бел вигнав Агенора та його нащадків з долини Нілу ... Курети, які прийшли з Арголіди слідом за Іо, власне й принесли в долину Нілу свої культи богів та обожнених героїв. 1. Культ священної телиці Іо ..., по дв.-єгип. Нут ... 2. Культ священного Апіда ... , він же Епаф ..., пізніше Хапі ..., він же ... Ба Осіріса, ... Ка Птаха. 3. Культ бога Зевса в образі яструба-перепелятника, ... пізніше бог -- ... "Гор Великий". 4. Культ бога Аїда ... Осіріса ... 5. Культ бога Посейдона ... Сета ... 6. Культ богині Гери ... Хатхор ... 7. Культ богинь Гери і Гестії в одній особі (Іо), пізніше Ісіди ... 8. Культ богині Деметри ... Нефтиди ... 9. Культ Астерії ... Лето ... Анукет. 10. Культ героя Арга Панопта, пізніше Арсафес (... Хрішіф, ... Харшафе), ототожнений еллінами з Гераклом. Окрім того, нащадкам Іо приписувалося традицією заснування міст Ісея, Бусіріса, Мемфіса (Єгипта), Хемміса, а також утворення ранніх держав у долині Нілу ... Пелазги довідалися імена богів в долині Нілу й рознесли по всьому Середземномор'ю. Але особливу роль у справі освоєння єгипетського богословського спадку відіграв знаменитий Орфей ... Кожного ранку Орфей підіймався на вершину гори Пангеї, щоб привітати молитовним співом світанок, і шанував там Геліоса, котрого називав Аполлоном ...".
   В герменевтичній традиції ці два ордени "Мемфіс Міцраїм" та "Пріорат Сіону" -- "Лівої руки" ("Змій Зла") і "Правої руки" ("Дракон Добра") -- символізуються "двома дамами" -- Ваджет (кобра) і Некбет (гриф), символів Нижнього і Верхнього Єгипту, покровителів міст Бхуто в дельті Нілу та Некхеб біля Едфу, які відігравали найвизначнішу роль у додинастичному Єгипті і розташовані на іншому березі Нілу, навпроти Некхена -- столиці адептів бога Гора ("шемсу-гор"; ст.-єгип. "некхен" -- "місто сокола" греки переклали як "ієраконполь" -- "місто яструба", а саме хамітське слово "гор (хар, херу)" близьке арабському "хуру" -- "сокіл"; сам фараон іменується титулом "Сильний Бик Гора"). Також, як вважають "герметики", до ордену "лівої руки" був посвячений Мойсей, який виступив для іудеїв як адепт "мідного (зеленого) змія", а орден "правої руки" серед арабів ініціював пророк Мухаммед (САВС), символ чого є "бурак" ("кінь-блискавка").
   В епоху фараонів кожний цар включав імена цих "дам" у своє п'ятичленне ім'я. Одночасно фараони та їх сестри-дружини, як зауважує Д. Рол, належали до еліти клану "ірі-пат" ("один з нащадків Пата"), тобто біблійного Іафета, грецького Япета, ведичного Пра-Джапаті та ацтекського Пататекутлі). Етимологічно Япет < дв.-єгип. jpt "те, що відокремлене від решти", "ззовні" (в той час як брат Ноя Нір < дв.-єгип. hnrj "те, що виокремлене, але включенням у певне коло", "в середині"), Сім ("семіт") < дв.-єгип. smd "край, маргінали" (їм антитеза -- shwt "крайні", "братство").
   Клан "ірі-пат", начебто, шумерського ("дільмунського", "серпопардського", тобто "довгошиїх леопардів", зображених на маніфестаційних палетках фараона Нульової династії Нармера) походження (до нього, наприклад, належав мудрець і архітектор Імхотеп, син Птаха, -- творець концепції пірамід як таких, будівничий ступінчастої піраміди Джосера, намісник Нижнього Єгипту, верховний жрець сакрального міста-саду Іуну - "Геліополя" і бога сонця Атума, похований у Анехтауі), в той час як тубільні єгиптяни -- до кланів "хенеммет" (Верхній, Південний Єгипет, символи -- біла корона, лілія-"сешен", яка насправді росте в природніх умовах лише на північ від гори Кармел, а в Єгипті лише культивувалася; бик Верхнього Єгипту -- Бухіс, який є душою Монт-Амон-Ра) та "рекхіт" (Нижній, Північний Єгипет, символи -- червона корона, лотос-"некхебет", бик -- Апіс, який є душею бога Птаха). У Верхньому Єгипті поклонялися також баранячоголовому богові лівійського походження Амону, в той час як тубільне населення Нижнього Єгипту поклонялося богові Ра (Ре).
   Завоювавши в 751 р. до н.е. Єгипет, кушитський цар Кашта змусив лівійського правителя Нижнього Єгипту Осоркона ІІІ зробити його дочку вищою жрицею "відновленого" об'єднаного культу Омон-Ра, що формально дало право Кашті на трон. Син Кашти Піанкхі (який, проте, називав своїм батьком бога Птаха, який "знаходиться на південь від своєї стіни", тобто Єгипету, оскільки сама ця грецька назва означає "помешкання Птаха") звільнив весь Єгипет від лівійських царів і об'єднав велич Двох Земель, оголосивши резиденцією Напату, в 1200 км на південь від Гераклеополісу, де, в свою чергу, засів принц Тефнакхт.
   Для протистояння "варварам-кушитам" (і це при тому, що Куш вже тисячу років був під культурною домінантою Єгипту і став Меккою для будь-якого єгиптянина в умовах окупації варварами-лівійцями) та їхньому синкретичному культові "любов Ра" прихильники сепаратиста Тефнакхта проголосили в древній столиці Єгипту Мемфісі, "відпочатковому помешканні Шу" (біля якого славні піраміди древніх династій на плато Гізе) власний культ з власною жрецькою консорцією -- "жерці чистоти (!) богів", апелюючи до релігії благочестивого часу фараона Тутмоса ІІІ (1521 -- 1473 рр. до н.е.), котрому допомагали дванадцять чоловік -- дев'ять братів та три сестри (явно сакральний символізм чисел !), в той час як кушитські фараони апелювали до більш архаїчної благочестивої традиції 2440 р. до н.е., коли за царювання V династії виникло т.зв. "Братство Світла" і яке спробувало встановити своє домінування над всім Єгиптом в часи фараона Ехнатона (власне наймані кушити-нубійці становили особисту "опричну" гвардію цього фараона).
   Проголосивши себе засновником нової (XXV) династії, кушит Піанкхі, цар Об'єднаного Єгипту, залишив володарів Дельти Нілу у спокої після того, як останній лівійський цар Осоркон IV капітулював, а принц міста Саїсу Тефнакхт попросив милості. Проте з часом опоненти кушитського фараона підняли повстання на чолі з тим же Тефнакхтом, а після його смерті -- його сином Бекенренефом. Під час заколоту Піанкхі помер, але його брат Шабако жорстоко розправився з суперниками, закопавши їх вождя живцем у землю. Столицю було перенесено з Напати у столицю Верхнього Єгипту стародавні Фіви, центр культу Амона, Шабака дочку свою проголосив верховною жрицею Омона-Ра, а жерці мемфіського храму Птаха в 720 р. до н.е. сформулювали на основі аналізу давніх текстів особливий Мемфіський теологічний кодекс (т.зв. "тексти Шабака" або "чорний камінь N 498 Британського Музею") для протистояння консорції "жерців чистоти богів" (вони пізніше зробили з цього каменю жорна!), де розповідається про своєрідний "соломонів" суд бога Геба: він розділяє Єгипет між синами своєї дружини Нут: Сетові дістається Верхній Єгипет, а Осірісові -- Нижній, а після того, як Осіріс "втонув" ("Тексти Пірамід", 959, розповідають про боротьбу Сета і Осіріса і що саме Осіріс першим напав, бо в нього були "великі ноги та широкий крок"; пор. з ведичним переказом про кроки Вішну і його боротьбу з царем світу Балу), а Сет почав претендувати на частку брата, владу над Нижнім Єгиптом передають синові Осіріса Гору. Але згодом Геб своєю волею бажає передати весь Єгипет під владу внука і тому починається боротьба між племінником і дядьком, внаслідок чого перемагає Гор, втративши ліве око, і стає "об'єднувачем обох земель", а сакральним місцем як місце поховання Осіріса стає Мемфіс (ном Стіни). Примирила Сета і Гора богиня Ісіда, і Сетові була відведена роль "атланта" -- "підтримувача" південнішого сузір'я Оріона (тобто він став групою зірок Гіади в сузір'ї Тільця). Начебто, в часі IV династії внаслідок прецесії відбувалося на небі зміщення на північ сакральної демаркаційної лінії, що розділяла небо Верхнього та Нижнього Єгипту (а отже, внизу так, як і наверху).
   Саме з кушитським Єгиптом іудейський цар Ієзекія, як про це розповідає біблійна "Книга Царств", вступає в союз проти Ассірії. Обложеному ворогами Ієрусалиму цар Шабако направив на допомогу багатотисячну добірну армію (свого часу пророк Мойсей одружився на кушитці,"Книга Чисел", 12). Саме в ніч напередодні вирішальної битви, як про це розповідає Біблія, сталося чудо -- Ангел Господній вразив ассірійську армію Сеннахеріба, вбивши 15 тисяч чоловік, внаслідок чого в 701 р. до н.е. ассірійці поспішно залишили Палестину. В результаті взаємоконтактів між кушитами-хамітами та іудеями-семітами (наприклад, у Мемфісі існувала стародавня іудейська колонія) виникає новий етнос, який, проте, під тиском люто ворожих до них ассірійців, змушений був мігрувати на батьківщину прабатьків, де отримали назву "фалаша" ("вигнанці"), "чорні євреї" і поселилися в Ефіопії в горах на північ від озера Цана. Вони розмовляють на одній з хамітських мов, не знали давньо-іудейської мови, не святкують Пурім, не дотримуються приписів Талмуду та Мішни. В Х ст. фанатична цариця-"амазонка" фалашів Юдіт ("Вогонь") з вогнем і мечем пройшлася по Ефіопії, руйнуючи храми, вбиваючи монахів та священників, обертаючи в рабство християн.
   Коли Шабако через п'ять років помер, його трон успадкували сини Піанкхі: старший Шебітку та молодший Тахарка (біблійний Тіртак), але ще через п'ять років Шебітку вмирає і молодий Тахаркха залишається сам на троні у Фівах. Його царювання розпочалося в 690 р. зі щасливого знамення -- потопу (безпрецедентний розлив Нілу до 90 метрів), який не тільки змів із землі пацюків та інших паразитів, а призвів до рекордного урожаю та хвилі народної радості з приводу зацарювання нового правителя, якого благословляють боги. Для боротьби із сепартистами Дельти з їх консорцією жерців "чистоти богів" та культом "червоного (рожевого) Анх" Тахаркха переносить резиденцію в саму Дельту і звідти веде активну зовнішню політику, внаслідок чого проти Ассірії повстають Тір і Сідон. Але невдало, бо завдяки верблюдам ассірійська армія Асаргаддона переходить Синайську пустелю, розбиває своєю залізною зброєю авангард єгиптян, озброєний бронзовими і латунними мечами, списами та стрілами, і бере у змові із принцами Дельти столицю Мемфіс, захопивши дітей і гарем царя. Сам цар вдало рятується (хоча на переможній стеллі Тахарка зображений у вигляді полоненого, якого ведуть за кільце, продіте через губу). Ще декілька раз Мемфіс переходив до рук ворогуючих сторін, аж доки Тахаркха не помер у віці 64 років в 666 р. до н.е., воюючи з сином Асаргаддона Ашшурбаніпалом. Його трон успадкував племінник Танветамані (Тенуат-Амон), якому перед цим приснився сон про те, як дві змії піднялись по обидва боки від нього. Він коронувався в Напаті, здійснив паломництво до храмів острова Елефантина, його зустріли як тріумфатора у Фівах, він вигнав заколотних принців з Мемфісу знову у Дельту.
   Тут в місті Саїсі укріпився фараон Псамметіх І, якому вдалося відкупитися від скіфів, які були запрошені кушитами на допомогу в боротьбі з Ассирією. Під час цієї боротьби загинув улюбленець ассірійського царя Ашшурбаніпала мемфіссько-саїський правитель Нехо і в Саїсі зацарював його син Псамметіх ІІ (595-589 рр. до н.е.), а потім внук Апрій (589-570 рр. до н.е.), на боці яких воювали грецькі (мілетяни) та карійські (лідійські) найманці і з якими Псамметіх ІІ здійснив похід у Нубію, засвідчений Геродотом (ІІ, 161) і єгипетськими джерелами. На острові Елефантина збереглися грецькі написи, зроблені грецькими найманцями. Згодом фараона Апрія скидає бунтівний воєначчальник Амасіс, якого підтримали греки, але в 525 р. перський цар Камбіс розбиває Амасіса і завойовує Єгипет. За цих умов XXV (Кушитська) династія вже не змогла повернути собі Єгипет, але правила в Куші (Мерое, між П'ятим і Шостим порогами) ще понад тисячоліття (66 нащадків Танветамані).
   Нова роль кушитів в історії Єгипту розпочинається з 250 р. до н.е., коли цар Ергаменес і п'ятеро його наступників встановили неймовірно дружні стосунки з новими правителями -- грецькою династією Птолемеїв, яка зуміла на певний час придушити "осине гніздо" -- т.зв. "мемфіських змовників". Після експедиції в Куш римських легіонерів намісника Єгипту Гая Петронія (20-ті рр. до н.е.), де їм сміливо протистояла цариця-"кандаке", країна ще триста років процвітала, але зрештою в 350 р. її завоював ефіопський володар Аксуму (Шеби) християнин Езана, але сам народ кушитів, не бажаючи приймати нову віру, під проводом своєї цариці полишає батьківщину і, за деякими даними, мігрує на захід аж на 900 км від Нілу, де їх частина відома під іменем "каджідді", а інша -- "дарфури". Ремісників, торговців та воєначальників кушитів радо приймає Східна Римська імперія, яка, проте, постійно плутає їх з ефіопами (шеба) і певну їх частину розселює на кордоні з закавказькими царствами (звідси свідчення про "ефіопів Абхазії"), а іншу -- в Дакії та Паннонії. Найвірогідніше, вони стали визначатися на Балканах як "темні люди" ("чорні, як смола"): копт. qmj.t "смола" > "кмети" - "чорні люди, слуги" (звідси й інші реалії: копт. jnk займен. "я" > "інок").
   Цікавим є той факт, що скрізь кушитів-"ефіопів" супроводжувала священна тварина, яка з часом витіснила з біологічної ніші європейську куницю, -- кішка (нуб. kadis "кішка" > лат. cat(t)us, укр. "кіт"), в той час як по-грец. hailoyros, але куниця зберегла в давньо-грецькій ностратичне визначення священної тварини (hiktis).
   Також не слід забувати, що реформа кушитських фараонів в часі тотожна із виникненням Риму як такого і що власне їх езотерична традиція "любов Ра" перебувала у "гностичному" спілкуванні із традицією расенів (тусків, етрусків, тіренів): "... Ромул поховав Рема і своїх вихователів на Ремонії і зайнявся розбудовою міста. Він викликав з Етрурії людей, котрі дали йому ретельні свідчення та поради стосовно застосованих в даному випадкові релігійних обрядів і правил, як це буває при посвяченні в таїнства" (Плутарх, "Життєписи. Ромул", ХІ). Лукумоном був саме Тарквіній Древній, засновник етруської династії царів у Римі (616-509 рр. до н.е.), син корінфянина Демарата, який отримав посвячення в Етрурії, а потім переселився в Рим, де став мужем знаменитої пророчці Танаквіл. Він став засновником страхітливого для майбутніх римських істориків-республіканців культів потойбічних божеств на чолі з Дітом та його батьком Мантуєм (від його імені походить латин. mundus "заглиблення"), а палац царя (Регіум) вмістилищем жахливих чуд. Зокрема, як і єгиптяни, етруски будували собі при житті гробниці, встановили неймовірне свято, під час якого необхідно було вбивати немовля тощо. Цікавим також є звичай етрусків, за яким на краях поховальних урн-каноп розташовувалися зображення голів грифонів, покликаних оберігати від злих сил попіл померлих, а кришки цих урн вінчала фігурка жінки в довгому до пят одязі, з довгою косою за спиною "а ля вріль", з піднятою правою рукою в "арійському" салюті, а ліву з браслетом на лікті притиснула до грудей, звернувши до неба широко розкриті очі.
   Ця група альбанських посвячених-етрусків (лукумонів) з гострими чорними бородами утворила в Риму трибу Luceres ("світлі"), сабіняни -- Tities (від імені сабінського царя Тіта Татія), а власне римляни -- Ramnes. Виникає особливий римський орден -- Курія, члени якого іменуються "кардиналами" -- маючими право закривати або відкривати cardo -- ворота в інший світ. Це цілком в дусі античності Європи. Наприклад, у елліністичному світі виникають клуби (асоціації) з власними храмами, котрі об'єднували представників різних полісів для задоволення релігійних або професійних потреб (клуб Ергетів у Афінах, Епіктетів у Фере), зокрема для натуралізації чужоземців та їх релігій і ремесел у полісі. Крім того, ряд масонських традицій вважає, що наступний цар Риму етруск Нума Помпілій в 715 р. до н.е. удосконалив організацію "будівельників мостів", які мали своїм покровителем Діоніса і прибували в Італію з центрів своїх навчань в Сирії та Лівані, і організував колегії зодчих. Надалі члени цих колегій мандрували за римськими легіонами, споруджуючи скрізь мости, дороги, акведуки, храми, амфітеатри тощо. Вважається, що саме латинське слово "майстер" ("магістр") походить від етруського імені Мастарна, яке носив римський цар Сервій Туллій (VI ст. до н.е.), який встановив майновий ценз, розприділив політичні права, ввів військовий обов'язок, обвів Рим безпечними фортечними стінами. Саме Мастарна Сервій Туллій був підступно вбитий, на його місце прийшов тиран Тарквіній Гордий, якого, зрештою, римляни вигнали і скасували владу царів, встановивши в себе республіку.
   Також саме в цей час, який К. Ясперс назвав "вісьовим часом", у світовій історії "... відбувалася, -- як зауважує Р. Генон, -- реадаптація "першозданної традиції" в стосунку до умов "залізного віку" (наприклад, саме тоді виникає кельтський гальштат). В Китаї вона характеризується розділенням єдиного до того часу "традиційного вчення" на дві гілки: езотеричну -- даосизм і екзотеричну -- конфуціанство; в Індії -- породила буддизм з його запереченням релігії Вед, неприйняттям кастової системи і проповіддю настільки ненависної Генону "моралі"; на Заході, в країнах Середземномор'я -- співпала із зародженням натурфілософії".
   Дослідження К. Найта і Р. Ломаса прояснюють сутність "Братства Світла", до традиції якого ("любов Ра") апелювали кушити. За їхніми результатами виходить, що масонські ложі зберегли несвідомо сам ритуал інтронізації глави Братства -- фараона (народження нового "живого бога", пов'язаного одночасно з похованням попереднього фараона) або, вірніше, факт його реформи, викликаної втратою знання про ритуал реінкарнації -- перетворення спадкоємця престолу на "живого бога"-царя (міфологічно -- народження Ісідою царя Єгипту Гора-Амона Ра від померлого Осіріса, тобто Гор -- "син вдови"). Сталося це тоді, коли гіксоський володар Нижнього Єгипту, який захопив Мемфіс і при якому управителем був біблійний патріарх Йосиф Красивий, син Іакова/Ізраїля, спробував вивідати таємницю ритуалу інтронізації фараона у представника ХVII династії, який царював у Фівах (Уїс, Південне місто). Спроба була неуспішною з причини вбивства агентами Йосифа (масонський Юбело, Юбела і Юбелу, а узагальнено -- Юви) тридцятилітнього фараона Секененра Тао ІІ (Секненра/Сакнан-Ріа Таа), прозваного "Безстрашним" і протистоянню якого гіксоському володарю Апопі у єгиптян існувала спеціальна повість-казка (мумія Секененра демонструє власне ті ж три рани, що були нанесені, згідно з переданням масонів, великому майстру-архітектору Хіраму Абіфу; мумія містить також сліди часткового розкладу, отже, тіло було бальзамоване не одразу ж після смерті, а згідно з переданням масонів, вбивці тіло Хірама закопали під кущем білої акації і його довгий час розшукували; сама мумія знайдена в тому ж похованні, що й молодша на кілька сотень років мумія фараона Рамзеса ІІ; окрім того у деяких ритуалах масонів Хірам іменується як Аймон/Аймен/Амен/Беннейм, що явно натякає на імена на фіванського бога Амона і каменя піраміди Бенбен) .
   Начебто непрямим свідченням про причетність євреїв до вбивства фараона є слова вмираючого патріарха Іакова про синів від Лії: "Симеон і Левій -- то брати, їхня зброя -- знаряддя насильства. Хай до їхньої змови не входить душа моя, і нехай не прилучиться слава моя до їхніх зборів, бо вони в своїм гніві людину забили, а в своїй сваволі вола копит позбавили... Проклятий гнів їхній, бо сильний, та їхня лютість, тяжка бо вона! Поділю я їх в Якові, і їх розпорошу в Ізраїлі!" (Буття, 49:5-7). Як відомо, померлі патріархи Іаків та Йосиф були забальзамовані, тобто поховані аж ніяк не за єврейським звичаєм (Буття 50:2,26). А той факт, що "... став над Єгиптом новий цар, що не знав Йосифа" (Вихід, 1:8) свідчить про прихід до правління іншої династії Нового царства, ворожої до євреїв.
   Після загибелі фіванського фараона його сини Камос (Ка-масі) і Яхмос І (Ах-масі; 1584-1559 рр. до н.е.), під благословінням своєї мудрої матері-вдови Яххотеп/Ах-хатпі очолили визвольну війну, яка призвела до того, що гіксосів -- західносемітських воїнів-пастухів -- було назавжди вигнано з Єгипту, а війська повстанців вторглися як у Палестину, так і північну Ефіопію (яка була союзником гіксосів) з її прославленими золотими родовищами. Ударну ж силу армій Камоса і Яхмоса складали найманці з південних земель (кушити/нубійці), широко почали застосовуватися колісниці та кіннота. Розбивши гіксоського правителя Апопі, який в єгипетській міфології став зображатися демонічним змієм Апопом, якого перемагає бог сонця Ра, Яхмос переміг і військо заколотників на чолі з Тетіаном/Ататі-Ана, образ якого, найвірогідніше, став символізувати принципових богоборців і потрапив у античну традицію як "титан". Вже внук Яхмоса Тутмос І (Дхут-масі; 1538-1525 рр. до н.е.), син сестри фараона Аменхотепа І, вогнем і мечем пройшов всю Палестину і Сірію і вперше зіткнувся в кровопролитній війні з державою індоаріїв Мітанні, яку розгромив і встановив прикордонний стовп на середньому Євфраті. Тутмос остаточно порвав з тисячолітньою традицією поховання царя в піраміді, гробниця була споруджена у великій таємниці в гірській ущелині, в так званій "Долині царів", що на захід від Фів. Тутмосу І належить така відвага, як проголосити наступним фараоном свою дочку Хатшепсут.
   Коли внук Тутмоса І вищезгаданий Тутмос ІІІ (тронне ім'я -- Манахпірйя; 1503-1491 рр. до н.е.), народжений наложницею Ісою (Ісідою), займав незначний ранг серед жрецької консорції храму Амона і не мав шансів на престол, як свідчить генеалогічна легенда, був обраний самим богом на царство цікавим чином: під час церемонії в залі Кедрових колон ідол Амона у храмовому човні, якого проносили повз молодого Тутмоса, настільки став важким для несучих його жерців, що вони змушені були його поставити на землю, і це було розцінено як знамення. Даний мотив цілком схожий з тим, як раптом став важким біблійний Ковчег Заповіту. Ставши за допомогою жерців Амона на двадцять років співправителькою Тутмоса ІІІ, фараон(-ка) Хатшепсут (1525-1503 рр. до н.е.), круглолиця жінка з видовженими очима і ледь орлиним носом, відправляє за вимогою оракула храму Амона першу велику експедицію в блаженну країну Пунт для добування її скарбів. Це цілком подібно до експедиції царя Соломона, споруджувача ієрусалимського храму, у країну Офір за її скарбами для храму.
   Як ми вже зазначали вище, саме Тутмос ІІІ десь 1500 р. до н.е. заснував (або реформував) мемфіську консорцію "жерців чистоти богів" (вона стала опонувати "Братству Світла", до якого апелювали кушитські фараони). Саме цю консорцію у довколоезотеричній літературі зазвичай називають "Великим Білим Братством" ("пра-ілюмінатими"), а багато шарлатанів від окультизму взагалі ототожнюють "Братство Світла" і "Велике Біле Братство": "... На середину терміну його (Тутмоса ІІІ, -- О.Г.) правління вавилонські втікачі (начебто, прихильники вавилонського царя-реформатора Намму, преслідувані його племінником Егнаном ІІ, -- О.Г.) та їхні єгипетські послідовники згуртувалися довкола секти, яка сполучала містику з наукою й називалася тоді Великим Білим братством... Велике Біле братство розгалузилося на різні гілки, котрі, як і раніше, об'єднувалися між собою, попри географічну відстань і плин часу. Золота його гілка закорінилася в Індії та на півдні Китаю, Червона гілка -- на півночі Африки, на півдні Італії та на її островах, де через багато століть налагодила контакт із представниками нового грецького мислення і проникла до нього, так само, як Зелена гілка -- до таємних арабських і палестинських сект. Ядро Великого Білого братства, що, як і колись, підтримувало стосунки із Золотою, Зеленою та Червоною гілками до виникнення християнства, ба й по тому, перемістилося до Риму й закорінило там своїх важливих людей... Секта асасинів ... підлегла Великому Білому братству... Зростання арабської імперії надало Великому Білому братству змогу розповсюджувати свої знання, що їх вони черпали в усіх віддалених куточках тогочасного цивілізованого світу ... й перекладали їх західноєвропейськими мовами. Цей аспект є дуже вагомим для розуміння походження ілюмінатів, оскільки вони ... належать до внутрішньої гілки Великого Білого братства, яка наголошувала на науковому пізнанні й на такій меті, як контроль над політичною, економічною та військовою владою, знехтувавши натомість доти найголовніші складники секти -- езотеричні поняття і практики... Укорінившись ... братство спробувало ствердити своє панування ... над діяльністю масонів і розенкройцерів, і це йому вдалося наполовину ... Ані на мить не можна забувати, що справжня мета секти ... полягає в ще дужчому зміцненні своєї і так уже поважної влади і впливу ... рішуче здійснювати контроль над людністю й позбавлятися установ і організацій, що є перепонами до цієї найвищої мети ...".
   Проблему появи "архітектурної теми" в даному контексті переказу про вбивство Секененра/Ахірама слід, як на нашу думку, пов'язувати з тим фактом, що саме син Секененра цар Яхмос І як засновник нової ХVIII династії (1584 р. до н.е.) став щонайперше титулувати себе "фараон" ("пір-а/пер-о") -- "великий дім", яке з часів Середнього царства позначало тільки царський палац. Перемога синів, внуків і правнуків Секененра над Ефіопією, Палестиною, Сирією та Мітанні і щорічні данини з них неймовірно збагатили Єгипет. Це щонайперше відбилося на зодчестві. За царювання Тутмоса І починається та гігантська будова, котрою Фіви хотіли віддячити і звеличити свого бога Амона ("Заповітний, Сокровенний") як дарителя перемог і покровителя імперії. Головне місце шанування Амона у Фівах -- це Карнакський храм (Апа-сауа). Високі, гостроверхі грановані стовпи (гранітні обеліски), дві величезні подвійні кам'яні башти (пор. з масонським двома стовпами!) з воротами посередині (пілони), подвір'я з рядами величезних царських споруд, які виросли перед древнім храмом, наочно свідчили про міць і багатство Нового царства. Споруджувачем храму був великий майстер Інені.
   Інший зодчий Сененмут (Санна-мауа) спорудив цариці Хатшепсут друге чудо єгипетського зодчества -- її поминальний храм, і він же керував зведенням храмів в Карнаці та Луксорі з величезними гостроверхими обелісками (стовпами). Одночасно він (за походженням син нечиновних батьків, приближений Хатшепсут ще до її інтронізації) був жерцем бога Амона (у Фівах) і головним жерцем бога Монту (в Геліополісі/Ана Манте), управляючий господарством (житницею, угіддями, ткачами) цариці і вихователем, разом з братом Сан-Міном, її дочки Нефрури. Як тільки цариця померла, вся гільдія її сановників, архітекторів та жерців зазнала страшного гоніння з боку прихильників Тутмоса ІІІ, і вони частиною втікають в Палестину. Фараон Тутмос ІІІ через два роки після свого самостійного царювання розпочинає завоювання непокірних Палестини, Сірії, Фінікії та Мітанні, опір яких очолило священне місто Кадеш (що на Оронті). В Ездраелонській долині біля міста Мегіддо (саме там, де нас очікує грядуча апокаліптична битва між воїнствами Добра зі Злом) розбиває повстанців і бере в облогу місто на сім місяців, після чого те здається на милість фараона. На всій території знову повернутих земель Тутмос ІІІ споруджує храми на славу і велич Амона і найбільше оздобрює храм у Фівах. Наступники фараона всіляко продовжували його політику, зокрема в Луксорі теж був спруджений храм, аналогічний фіванському. Відомі імена двох архітекторів-близнюків, які керували спорудою храму, -- Гор і Сет.
   Славнозвісними наступниками були і фараон Аменхотеп ІІІ, період правління якого в 38 років був своєрідним "золотим віком" династії та для будівництва храмів Амона, і його син, відомий фараон-реформатор Аменхотеп IV (Ехнатон; 1424/1419-1407 рр. д н.е.), за наказом якого архітектор і "розпорядник слуг бога всіх богів" Пареннефер спорудив у Фівах храм "Дім Атона". Наступний "Дім Сонця" було вже споруджено в новій столиці Ахетатоні ("Горизонт Атона", біля теперішнього міста Ель-Амарна). Він складався з двох величезних споруд всередині прямокутної огорожі, витягненої в довжину на відстань 800 м. Один двір йшов за другим, будучи розділений подвійними баштами, а священною частиною вважався задній храм, який називався "Двором сонячного каменю" (пор. з мотивом каменю в масонському храмі).
   Дивно, але невдовзі після своєї інтронізації Аменхотеп IV приймає ім'я "Єдиний для Ра", а його палац отримує назву "Тріумф на небосхилі". Це більш ніж дивно, адже в палацах з такою назвою проводилося зазвичай свято "Хеб-сед" на честь відзначення тридцятиліття царювання фараона, тобто тоді, коли вважалося, що є небезпека для життя фараона і необхідне його "відродження", для чого проводилася повторна інтронізація (і свято "Хеб-сед" проводиться на п'ятий рік царювання), після якого фараон приймає ім'я Ехнатон ("Корисний Атону"). Незабаром проголошується, що єдиним царем Єгипту є лише Сонце, "Шу, який є Атон" (Шу -- бог повітря, простору між небом і землею, зображався Шу-Атон, переважно, чоловіком, який стоїть на одному коліні з піднятими руками, якими підтримує небо над землею, тобто виконує ту ж функцію, що й Атлант грецьких міфів; дв.-єгип. sw "порожнеча, світло"), а офіційною емблемою сонця стає диск зі змією (урієм) та променями-руками. Як вважає О. Морозов, реформа Ехнатона була викликана природним явищем -- вибухом вулкану Санторін біля острова Кріт, який власне й знищив мінойську цивілізацію. Вибухи були чутні на відстані тисячі кілометрів, а гігантські хвилі-цунамі та хмари вулканічного попелу з окисами і сульфатом заліза, закриваючі сонячний диск, цілком досягали і приморської частини Єгипту та підкорених йому земель в Сирії та Палестині, викликаючи панічний жах населення і безсилля традиційних релігійних ритуалів, спрямованих на приборкання стихії. Про що й розповідалося фараонові. Що зрештою, і відбилося у традиційному масонському ритуалі: "Брат, -- запитав вчитель, -- чого ти хочеш? -- Я хочу Світла!".
   Також цікавим є той факт, що раптом багато наближених до фараона Ехнатона сановників починають визначати себе "сиротами" (воєначальники Маї та Рамсеса, верховний жрець Амона Панехсі, хранитель скарбниці Сута, верховний бог Атона Туту і багато інших), чого не було в попередні часи. Частина з них попала пізніше в немилість ще за життя фараона, але решта після його смерті знайшла порозуміння з ворогами релігійної реформи -- жерцями богів Амона і Птаха. Столицю, проте, було повернуто не до Фів, а до Мемфісу, давньої столиці бога будівництва Птаха і фараонів-будівельників пірамід та храмів сонцю. Як відомо, саме тут спорудив гробницю Джосеру архітектор Імхотеп (І-ма-ха-тап), якого після смерті тут шанували як бога лікування і під царюванням "Тосортроса" (тобто Джосера) і єгипетський жрець Манефон у своїй праці з історії Єгипту згадував про винахід саме єгипетським Асклепієм (богом лікування у греків) будівництва з тесаних каменів. Тим самим, у післяреформенний період відбулася спроба зняття всіх тих суперечностей, які виникли з ходом історії в духовній культурі (втрата ритуалу реінкарнації фараона та ексцеси протистояння жрецьких гільдій).
   Іншими словами, в часі вступу Єгипту у бронзовий вік значну роль почала виконувати консорція жерців-сонцепоклонників, одним з обов'язків яких було й володіння мулярським та архітектурним мистецтвом, а підкорення Єгиптом Палестини та Фінікії призвело, звісно, і до знайомства ханаанеян та євреїв з ним, а також із супровідними ритуалами.
  
  

ШАМБХАЛА

У ВЕДИЧНО-БУДДІЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

  
   Про існування царства Шамбхали (санскр. "Дійсно щаслива", тібет. Деджунг, bde `byung "джерело щастя") індусам повідомила ще "Бхагавата Пурана" та санскритська енциклопедія "Вахаспатья". Шамбхала називається також "Країна дев'яносто шести", тобто за кількістю міст, що оточують її столицю Калапу (санскр. "Складена з частин"). За даними індуських джерел, ця країна знаходиться десь на схилах Гімалаїв, біля Бхутану (Бутану, де її називають "Ксембала" ) та Тібету або в окрузі Нгарі Західного Тібету. Біля неї у Західному Тібеті землі Арівархи розташована священна гора Кайласа.
   Багато буддиських текстів містять ретельні, але не чіткі, описи досягнення Шамбали (Шамбхали). Чи слід їх приймати буквально, чи метафорично -- думки розходяться. Наявні тексти, в котрих дається детальний опис самого царства. Наприклад, згідно з "Великим коментарем до Калачакри" буддиста Міфама (ХІХ ст.) царство Шамбхали розташоване на північ від ріки Сіта та розділене вісьмома гірськими пасмами. Столиця правителя Калапа (санскр. "складена з частин"; у "Матсья-пурані" наявний варіант назви -- Катапа), начебто, розташована у формі великого кола на вершині гори Кайласи, що знаходиться в центрі країни. На південь простягається сад Малайя, а в цетрі - храм Калачакри.
   Тібетський монах Манлугпа (ХІІІ ст.) написав перший путівник у Шамбалу, вибравши точкою відліку свій дім, від якого слід рухатися по напрямку в Ладак(х)у, потім у країну Хор, потім повернути у країну Согпо (Монголію) і приблизно років через два можна досягти Шамбали.
   Проте якщо в іранських (таджики) варіантах переказів правителем Чамбулі Мастон був богатир Кер-оглу, то в тібетських легендах вищезгаданий цар-воїн Гесер (ХІ ст.) із Лінги (провінція Кхам на сході Тібету) лише керувався духовним наставництвом містичної, перебуваючої у "тонкому світі", на "небесах", Шамбали, і навіть не здійснював туди подорож - його зв'язок із царством був духовним.
   У ваджраяні буддизму (не плутати з ваджраяною індуїзму!) першим правителем Шамбали вважається Чандрабхадра або Сучандра ("Добрий Місяць"; тібет. Давасамба або Дава Самбо, кит. Сюй-Чженьцзюнь) з північного Кашміру, яким мати завагітніла неприродним чином від перлини, що впала їй за пазуху із дзьоба золотого фенікса (пор. із зачаттям українського героя Котигорошка, давньо-індійського Кітта-Хари.).
   У китайському варіанті Сюй-Чженьцзюнь, володар країни Дежюнг (Шамбхали; також можна тут згадати легендарну країну -- "святилище Безсмертних" даосів Тебу, загублену десь між Тхуанем і Тібетом, де пасма сніжних вершин приховують вузькі долини, пересічені стрімкими потоками і водопадами), у віці 136 років разом зі своїми домашніми, півнями та собаками із Західної гори вознісся на небо. Він залишив нащадкам 130 віршів, що досі використовуються для ворожіння.
   В даоській антології "Юнь цзі ці цянь" розповідається, що "щасливі землі" розташовані між "славними горами" і що верховний правитель небес (шан ді) послав туди досконалих людей ("чжень жень"), безсмертних, для повного набуття Дао та для допомоги "земним безсмертним" ("ді сянь") підготуватися до вищої форми безсмертя -- вознесіння на небо. Таких земель нараховується 72 і до кожної приписаний певний "безсмертний". Окрім того, вважається, що даосизм буквально був привнесений із Індії з її уявленням про праведну країну у Гімалаях. Про генетичну тотожність даосизму та індуїзму свідчить наступний підбір фактів:\
   1. Брахман -- єдина вища реальність. Світ не реальний, бо мінливий, не стійкий і не вічний.
   За даосизмом, всесвіт перебуває у постійному русі та циклічній зміні: "Дао -- глибока (основа) всіх речей" ("Дао де цзін", 62).
   2. Брахман, на противагу феноменальному світові, незмінний.
   "Змінюючись разом з часом, Дао зберігає (в той же час) свою постійність. Йдучи за (постійно мінливими) речами, воно саме незмінне" ("Гуань-цзи", 37); "Ось річ, у хаосі постаюча, перше неба і землі народилася! О беззвучна! О позбавлена форми! Самотньо стоїть вона і не змінюється. Скрізь діє і не має перепон. Її можна вважати матір'ю Піднебесної" ("Дао де цзін", 25).
   3. Брахман вічний.
   "Дао вічне і безіменне" ("Дао де цзін", 32); "(Воно) існує (вічно) як-от нитка, що не закінчується, і його дія невичерпна" ("Дао де цзін", 6).
   4. Увесь світ -- лишень еманація Брахмана. Тобто, Він -- першопричина.
   "Дао народжує одне, одне породжує два, два породжують три, а три породжують всі речі" ("Дао де цзін", 42); "Дао -- це те, посередництвом чого створюється тьма речей" ("Хань-Фей-цзи", 20); "Дао -- основа всіх речей" ("Гуань-цзи", 30,1).
   5. У Брахмані все виникає, існує і зникає.
   "Дао незмінно є всеохоплюючим ..."; "Воно -- те, посередництвом чого речі речі народжуються і вдосконалюються" ("Гуань-цзи", 49).
   6. Брахман не доступний словесному описові.
   "Дао, котре може бути виражене словами, не є постійне Дао" ("Дао де цзін", 1); "Про Дао розповісти не можливо" ("Чжуан-цзи"); "Дао -- це те, що не можна виразити словами, воно недоступне нашим очам і вухам" ("Гуань-цзи", 49).
   Також китайці епох Тан (Тао Юань-мін Цянь, Ван Вей, Лю Юй-сі, Хань Юй, Ші Цзянь-у, Цао Тан, Чжан Цзе) та Сун (Су Ші, Ван Ань-ші, Чен Да-чан, Ван Ші-пен, Фан Хуй) знають чудову країну "Персикове джерело" (куди потрапив рибалка Хуан Дао-чжен; він вдосконалювався в горах у даоському вченні, потім виїхав невідомо куди на білому олені; в іншому варіанті його імя - Лю Лінь-чжи, друге ім?я - Лю Цзи-цзі, праведник з Наньяну в 310 р.н.е., що мандрував у горах Хеншань), яку пізніше ототожнювали з даоським храмом Таохуагуань в Дінчжоу. Згадує таку ж країну і Лао-цзи
   Начебто, саме в ній врятувалися древні від безчинств імператора Цінь Ші-хуанді. Їх керівниками були Си Хао - "Чотири Сивих", котрі заховалися на горі Шаншань біля Лояна в провінції Хенань. Також у "Ле-цзи" Чжан Чжана описується міфічна країна на далекій півночі: "... Коли Юй розмежував води і землю, він заблукав і забрів у країну на північному березі північного моря невідомо на скільки тисяч десятків лі віддалену від Цічжоу - серединної області. Країна називається Чжунбей - далека північ, і не видно їй ні кінця, ні краю ... І на всі чотири сторони це рівнина, оточена гоами. А в середині тої країни стоїть гора Хулін, що по вигляду своєму нагадує "даньчжуй" - "глек для вина". На вершині її круглий отвір і називається він - Печера б?ючої води. Звідто бере початок ручай, що називається Священним джерелом. Він пахучіший, ніж орхідея, і солодший густого вина. Він поділяється на чотири потоки,що збігають з гори і розтікаються скрізь, по країні. Там лагідна природа і нема хвороб, а люди невередливі та поступливі, не сваряться і не вступають у бійку. Вони м?якосердні та ніжної тілобудови, не зазнайкуваті, не заздрісні, старі і малі завжди разом. Нема у них володаря та чиновників, чоловіки не відокремлюють себе від жінок, нема там ні сватівства, ні весільних подарунків. Живуть вони біля води, не орють і не сіють. Там тепле повітря, і вони не тчуть і не носять одяг. Доживши до ста років, вони помирають, у них нема ранньої смерті і не буває хвороб. І народу там стає все більше, і вже нема йому числа. Там веселощі та радість, там не буває ні дряхлості, ні старості, ні печалей, ні горювань. Там у звичаю любов до звуків пісень, люди ходять, взявшись за руки, і співають один за одним, і цілими днями не стихають їх голоси. Коли вони зголодніють або змучаться, тоді п?ють зі Священного джерела і тоді сили і прагнення їх приходять до узгодження та спокою. Якщо вип?ють надто багато, то хмеліють і протрезвляються лише через десять днів. Вони купаються у Священному джерелі, і шкіра їх стає гладкою та блискучою, а приємний запах зберігається десять днів. Чжоуський Му-ван, будучи на півночі, проїжджав через цю країну і затримався в ній на три роки. А повернувшись у Чжоуський дім, він так затужив за цією країною, що зовсім втратив себе. Він не пив вина, не їв м'яса, не кликав наложниць, і тільки через декілька місяців повернувся до попереднього стану"
   Образ Сюй-Чженьцзюня у китайців склався пізно -- у ранньому середньовіччі (Х ст.), коли, як вважають, склалися уявлення і про таджицького Кер-оглу (Гургулі) та буддиського Сучандру.Китайці відносять його до групи Сянь ("Безсмертний") чи Тяньсянь ("Небесний безсмертний"), які, начебто, мешкають у святих глухих місцинах в горах (сам ієрогліф "сянь" складається з двох - "чоловік" і "гора", і згідно з тлумаченням давніх словників означав людину, що відійшла в гори) та серед озер. Особливість безсмертних - їх постійні перелітання на журавлях "хе" ("сяньхе"). Одночасно "безсмертні" називаються "дажень" - "велика людина" (пор. з шумерським титулом царя "лугаль" - "велика людина").
   Сучандра вважається втіленням бодхісатви Ваджрапані ("рука (яка тримає) ваджру - булаву"), який у свою чергу є еманацією будди Акшобхьї ("Той, хто не обурюється"). Останній має власний рай Абхіраті ("Насолода"). Іконічно Сучандра зображався так: його права рука доторкається землі (пор. із вищезгаданими зображеннями Кшітігарбхи та Аполлона), а царство Шамбхала має форму лотоса (лотос у другій руці тримає той же таки Кшітігарбха).
   Також володар Шамбали Рігден-джампо (Rigs-ldan Drag-po Khor-lo-can "Суворий Куліка, володіючий колесом") зображався тримаючим лотос, на якому лежать книга "Праджняпараміта-сутра" (засновник махайяни Нараяна видобув її із царства підземних нагів) і меч - символи Володаря Знання бодхісатви Манджушрі ("Красиве сяйво", він же - Манджугоша - "Красивий голос", Манджунатха -- "Красивий спаситель", Вагішвара - "господь мови", Кумарабхута -- "колишній принц"). В Тібеті живим втіленнням Манджушрі вважається засновник школи гелукпа Цзонкаба (ХV ст.), а бонці, як вище зазначалося, пояснювали ним свого верховного бога мудрості Бумкхрі. У тібетців втілення Манджушрі - бикоголовий Ямантака "Вбиваючий смерть", а в алтайській міфології -- богатир Мангдишіре, створений зі сплаву чавуна і срібла небесним Ульгенем для боротьби зі зрадником Ерліком.
   Як зазначають Р. Гайне-Гельдерн та Г. Екхольт, "... у ранньому мистецтві Індії рослина лотоса часто використовується для зображення ландшафту, що оживляється людськими фігурами. Ту ж саму рису ми спостерігаємо і в Америці, в Чічен - Іце. Як слід очікувати, ... фігури різняться расовим типом і за одягом, але мотив за суттю той же. Це сходження особливо вражаюче у випадку, коли людські фігури, зображені у відкинутій позі, тримаються за горизонтальний відросток стебла лотоса".
   Крім того, у мистецтві Індії цей горизонтальний відросток часто виходить з пащі макара, вище нами згаданого морського чудиська з тулубом риби (у Європі так зображався зодіакальний Козерог) і носом, нагадуючим хобот слона, то в Чечен-Іці ми бачимо по обидва боки лотоса схожі стилізовані фігурки риб. Відкинута поза божества Чак-Мооля, як зазначає Г.Екхольм, та інші зображення напівлежачих фігур, не мають прототипів у культурі Мезоамерики, а, на його думку, пов'язуються з Азією, особливо з напівлежачими фігурами божеств у ранній буддійській іконографії.
   Щоправда, ці мезоамериканські паралелі відносяться до Х - ХІІ ст. н.е. Вважається, що на західному кордоні території майя (у мексиканських штатах Ч'япас, Табаско і Кампече) існував таємничий "комплекс А", що виник внаслідок впливів з Азії та здійснював, у свою чергу, вплив на мистецтво та архітектуру близько розташованих до нього міст Паленке і П'єдрас-Неграс, а згодом - Чечен-Іци і Тули.
   З напівлежачою скульптурою Чак-Мооля напрошується паралель з однією з найбільших скульптурних зображень Маха Вішну в храмі Вішну Падманабхасвамі індійському місті Пурі (штат Орісса), що на березі Індійського океану. За переказами, цей храм почав споруджуватися у перший день Калі-юги (28.12. 3101 р. до н.е.). Щоденно довкола цього храму здійснюється ритуальний обхід, під час якого несуть зображення героїв "Рамаяни" -- Сіти, Рами, Ханумана, Крішни та Нарасімхи.
   Царство Шамбхала Сучандри розташовується північніше ріки Сіта (санскр. sita "борозна"; з борозни народилася красуня Сіта, майбутня жона Рами та причина війни Рами з володарем Ланки та ракшасів Раваною).
   За традицією, що йде від шведського географа С.А. Гедіна, автора книг "В серці Азії" (рос. перекл. - 1899) та "Тарим - Лобнор - Тібет" (рос. перекл. - 1907), ріка ця ототожнюється з рікою Тарім (співставлення санскр. sita "борозда" та тюрк., монг. "таря" -- "пашня, землеробство" в сенсі "ріка-кормилиця"; кит. Талімухе, у Птолемея -- Ойхард) у Таримській впадині між горами Тянь-Шаню і Куньлуня або біля міста Тарим у районі озера Лобнор (Східний Туркестан, Уйгурістан, Синцзян). Вважається, що Сіта - це індоєвропейський еквівалент (рос. "сито" - "заросле очеретом і залите водою місце", від "сіт" - "осока - трепета", "сіта" - "очерет"; укр. "ситник", польск., чеськ. sit "очерет", литов. saitas, латв. saite "суха жила") тюркського Тарім (тюр. tarau "суха жила" (що розходиться, як жила на тілі), "розгалуження ріки і устя", "дельта", від tar- "розходитися", "розсіюватися", "поширюватися", каракалп. tarmak "рукав", "притока", "гілка", монгол. tarah "розходитися, розсіюватися", евенк. tara "розходитися", а в давн.-тюрк. tarim "берег ріки; річка, що розбивається на рукави, утворюючи безліч приток, висихає у пустелі або впадає в озеро";"). Саме у басейні Таріму, зауважує Л. Гумільов, мешкав могутній індоєвропейський народ Турфану, Карашару та Кучі, який сусідніми тібетцями був названий "тохарами" (tha gar) -- "біла голова", та сповідував ортодоксальний буддизм (хінаяну). Китайці називали цю землю Сіюй - "Західна межа". Елліни називали її "Серіка" ("Шовкова").
   Самі ж монголи у своїх переказах розташовують Шамбалу на північ від "Центру Землі" - гори Сумбур-Ула (Меру?), тобто десь у Сибіру (< Сумбур).
   Столиця Шамбхали - місто Калапа (санскр. "складена з частин") чи Капата (киргиз. kala "селище, місто", узбек. kala "російське місто", туркм., азерб. gala "фортеця, місто", тадж. kala "фортеця, укріплене поселення на пагорбі", "місто", груз., вірм., абхаз. kalak "місто", осетин. galvan, galavan "фортечний мур", "замок", "палац", кабард. "кьалэжь" --"стара фортеця", "городище", "курган, пагорб", татар. kale, марійськ. ola, чуваш. "гыла" - "місто", крим.-татар. kale, хінді kala, іран. kalot "фортеця", "башта", етрус. cala "поселення" тощо).
   У саду Калапи цар Сучандра побудував палац - тривимірну "мандалу" (тіб. kilkor) Калачакри ("колесо часу"; тібет. dus `khor) - ототожнення макрокосмосу з мікрокосмосом, Всесвіту з людиною: все, що здійснюється у всесвіті, впливає на людину, тому, змінюючи себе (психічно і фізіологічно), людина змінює світ.
   Сама ж мандала -- це своєрідна і магічна діаграма, що використовується на практиці споглядання, і розташований у вигляді ієрархічної піраміди пантеон "богів"-їдамів (своєрідні істоти трансцендентного світу, "світу невидимого", представники світу Ідей, що, по суті, є видом однієї з ієрархій ангелів як останніх розуміє іудаїзм, християнство, іслам), і просто блюдо для збирання жертвопринесень, що використовується у храмових службах.
   Геометрична схема, що міститься в основі мандали, -- коло, вписане у квадрат, котрий, у свою чергу, теж вписаний у коло. Це - архетипна форма освоєння простору людини, побудови універсальної моделі Всесвіту. Саме тому так близькі один одному храмові комплекси буддизму, християнства, ісламу, а також інших релігій, що в основу храмового будівництва будь-якої з них покладена одн і та ж ідея: храм - житло Бога, і тому він повинен виглядати як зменшена модель Всесвіту, котрий є творіння (або "еманація") цього Бога. У буддизмі, поряд із храмами, функцію вертикальної моделі Всесвіту виконує "ступа", в той час як мандала, звичайно написана у вигляді ікони, вважається горизонтальною моделлю Всесвіту, хоча її можна зобразити і скульптурно. Людина, здійснююча медитацію, думкою розташовує себе в центр мандали і в міру проходження різних стадій медитації наближує через народження Духа Пробудження Серця (БодхіЧітта) себе до злиття з божеством (їдамом), котре виступає як об'єкт медитації, для того , щоб внести більше гармонії у наш хаотичний світ, відновити рівновагу тонких елементів тіла, звільнитися від ментальних хвилювань та досягти Просвітлення і допомагати всім істотам, а через це - до досягнення Стану Будд -- злиття з космічним Абсолютом. "... Мандала -- це не тільки диск (дкіл-кхор, по-тібетськи), але й будь-яка ікона з центральним образом, місяцем і сонцем. Це і бронзова статуетка чойчжина на солярному колі, і чортень, котрий у плані -- суть мандала, і навіть цілий архітектурний комплекс".
   У монгольській мові слово "мандала" буквально означає "для жертвопринесень", а у переносному значенні -- "місце (як правило, пагорб, вершина, гора), де приносять жертви духам --Богам", але також "відродження, світанок"... "."... Мандала у ламаїзмі -- одна з багаточисельних можливих форм підношення (або жертви). Ритуал такого підношення обріс масою метафізичних деталей і на їх грунт -- суто релігійних обмежень. Наприклад теоретично мандала можуть бути піднесені тільки "трьом скарбам", тобто Будді, вченню, общині, з котрих логічним адресатом є Будда. Згідно сутр, навіть лами-втіленці (тобто лами в істинному розумінні цього слова) не мають права отримати мандала, бо вони є лише членами общини. У тантричному буддизмі всі лами гідні піднесення їм мандала, бо кожен включає у себе повну тріаду слова, думки і мови. Сенс жертвопринесення мандала виражено у фразі "Дім дарується Будді", що підтверджує вищезгадане трактування мандала як обителі божества".
   Але слід погодитися, що "... Мандала -- це не схема і не план космосу, як іноді вважається, мандала -- це правило його створення, правило відтворення дій творців". Мандала -- "... це діаграма на подобу "квадратури кола", в центр котрого посередництвом магічного ритуалу закликається божество, виконуюче бажання медитуючого".
   Проте християнська ортодоксальна традиція дає, звісно, інше бачення практики "шамбалістів": "Саме в Тібеті, у "Шамбалі" буддизм був сприйнятий у своєму тантричному різновиді як практика ритуального контакту із силами темряви. Цей стрімкий поворот до тантризму, у бік чародійства, всіляких забобонів та затуманеного символізму помітний у північному буддизмі (Махаяні, -- О.Г.) з VІІ століття. Відтепер вважається, що "замість довгого ланцюга перероджень людина може досягнути нірвани через одне коротке таємне заклинання - дарані. Так вироджувався буддизм із філософської системи у звичайне чародійство"(Токарев С.А. Религия в истории народов мира.--М., 1964, с. 452.)" .
   З Індії у Тібет вчення про Калачакру (тібет. "Дуйнхор"; свято "Дуйн-хор" буддисти школи гелугпа відзначають в травні) було принесене вченим монахом-пандітом Соманатхою, учнем якого був Бро-лоцзава ('Brolotsaba, ІХ ст.), наступником традиції якого був тібетський історик та автор коментарів до вчення Калачакри Будон-Рінчендуб (1290-1364). Також учень буддиського реформатора Цзонхави/Цзонкапи (Tsong-kha-pa, 1357-1419) був інший відомий коментатор Калачакри -- Кхайдуб-Гелег-Балсанг (Mkhas-grub dge-legs dpal-bzang, 1385 -1438), автор багатотомного коментаря до Калачакри ('Grel-chen) і, як правило, всі подальші коментарі базуються на цій традиції.Історію поширення Калачакри до XV ст. розповідають "Блакитні Аннали" ("Дубтер-онбо", Deb-ther sngon-po, 1478), автором яких є Гой-лоцзава Шоннубал ('Gos-lotsaba gshos-nu dpal, 1392-1481). Про поширення ідей Калачакри в самому царстві Шамбхала розповідає Падма-Карпо ('Brug-padma Dkar-po) в праці "Chos-'Byung Bstan-Pa'i Padma Rgyas-Pa'i Nyin-Byed", уривки з якої перевів відомий угорський дослідник Ш. Чьома де Кьорьоші. А Klong-rdol bla-ma ngag-dbang blo-bzang (народ в 1719 р.) дає короткий опис царства Шамбали і поширення доктрини Калачакри.
   Тібетологи вважають Калачакру однією зі складних систем буддійської тантри, що належить до класу Аннутара-йоги (тіб. RNAL-'BYOR BLA-MED RGYUD), найвищого типу йоги. Вважається, що практикуючий її досягає вищого рівня свідомості - "бодхі" і стає буддою в найкоротший період часу -- вже в цьому житті. Калачакра-тантра поділяється на "зовнішню" ("екзотеричну"), "внутрішню" ("езотеричну") та "альтернативну". Тібетський вчений Геше Джампа Тінлей пояснює, що у "зовнішній" Калачакрі міститься ретельне пояснення зовнішнього світу, бо він тісно пов?язаний зі світом внутрішнім. Начебто, вона описує колообіг галактик, рух планет, астрологію тощо. У "внутрішній" міститься знання про внутрішній світ - "канали", "енергії" і т.ін. для використання в духовній практиці. Але основне положення Калачакри міститься у її "альтернативній" версії, котра є головною основою стосовно до "зовнішньої" та "внутрішньої". Описи ж країни Шамбали, її історія і пророцтва про грядучу Шамбалінську війну - стосуються виключно "зовнішньої" Калачакри-тантри.
   В російській науці класичною працею стосовно містицизму Калачакри є праця Ю.М. Реріха "До вивчення Калачакри", що доступна в багатьох перевиданнях та мережі Інтернет. Зокрема в ній зазначається, що існують і скорочені версії та коментарі вчення -- Калачакрамулатантри, авторство яких приписується різним царям Шамбхали (наприклад, у ламаїстському зведенні буддиської доктрини "Канджур" такий шамбхалійський "короткий курс" Калачакри має заголовок "Бхагаван-Ваджрапанігухьябхідешатантрараджа".
   Однією з важливих церемоній тібетського буддизму є "Посвячення Калачакри". Її завжди проводить сам далай-лама. Ритуал складений в ХVІІІ ст. Далай-ламою VІІ (за версією ХV ст.). Спочатку здійснюється очищення місця, де буде створюватися мандала К