Привнесена релігія Бон у Тібет була мігрантами, які не прийняли реформи маздаїзму, запропонованої Заратустрою ("маючий старого верблюда") та прийнятою в якості державної релігії Ксерксом (дв.-перс. Хшаярша; тібет. Shri-harsha; дв.-євр. Ахашверош) та Артаксерксом І (тібет. букв. переклад Ngang-tshul "праведні закони") (УІ - У ст. до н.е.) . Аналогічно на Заході іраномовними єретиками були мідійці Атропатени (тібет. `Od-ma-`byam-thang; `O-ma-`byam-skya yul; теперішній Азербайджан) з їхньою релігією магів та культом коня. Сама назва країни, як на нас, свідчить про те, що географічні реалії тібетсько - шаншунського словника описують не географічні реалії епохи Ахеменідів, а елліністичного періоду, коли селевкідський сатрап Мідії Атропат проголосив незалежність.
Назва походить від тібетського bon-pa "читати напам'ять"; її символ - "правобічна", проти годинникової стрілки, свастика, а епітет релігії - "Колесо вищої свастики", gyung drung bla med kyi sheg ces). Основний епітет цієї релігії - "Бон могил" (dur bon). Так її називають суперники - буддисти, бо коли вони в УІІІ ст. проповідували в Тібеті, що світ - ілюзія, спасіння - занурення у Нірвану, а шлях до неї - нероблення вчинків ні злих, ні поганих, бо "чорні хмари та білі хмари однаково закривають від нас сонце", людина перебуває мовби в могилі, то жерці - шени релігії бон, звертаючись до людей, говорили: "Не слухайте базікання махаяністів: вам серце підкаже, де чорне, а де біле" .
Начебто, з'явилася вона за правління першого тібетського царя Ньяті-цзанпо (Ньякхрі), котрий, начебто, народився в 417 р. н.е. (рік дерева-миші) . Хоча за бонськими переданнями , саме бонські жерці запросили його на царство. Він завоював для них Північно-Східний Тібет (Сумпа) .
Б. Чунг вважає на основі буквального співставлення моральних доктрин, що Бон виник в результаті синтезу конфуціанства і махаяни . Проте однакові етичні ідеї притаманні будь-якій релігії: робити добро, правильно поводитися, боротися зі злом.
Б. Кузнєцов переконливо довів маздаїстську (іранську) її основу, котра, крім того, потрапила у тібетський варіант махаяни, чим, власне, й надала йому колориту. Ба, більше того! На основі бонських джерел - "Тібето-шаншунського словника", "Біографії Шенраба" ("Зерміг"), "Історії буддизму" лами Таранатхи та трактатів бонських священників - було встановленно , що міфічній Шамбалі тотожний Іран (Елам, Іламту, hal-ta-am-ti "високе місце", звідки виводили свій рід іранські царі Ахеменіди; тібет. "Олмо"*; тібет.`Ol-mo lung-ring "Олмо Довга Долина") з центром у Пасаргаді (тібет.Bar-po-so-brgyad; дв.-іран. Pasargadai < *pasarkagris "за (pasa) горою Аrkagris" ), біля Парси (грец. Персеполя, тепер - "Тахт-і Джемшид", "Трон Джемшида"), поряд зі "Священною дев'ятиповерховою горою бонської свастики" ("юндрунг"; gyung drung )" - Юндрун-Гуцег (тепер - гора "Кух-і Рахмат" - "Гора Милосердя"). Саме у Пасаргаді народився засновник Бону Дмура (dMu-ra) - Тонпа Шенраб Міво (Sang yang rgyal-ba gshen-rab mi-bo-kun-las rnam-par rgyal-ba ; "Світлий, переможець, ліпший із жерців, перевищуючий повністю всіх людей" ; слово "шенраб" означає "найдосконаліший жрець" ).
Також шанували гору Свастики біля Пасаргади як Кшахарата (іран. *xsaharat-, де xsa?ra- "владний") за народження на ній легендарного засновника індо-іранської династії Кшахаратів, що були махакшатрапами (великими сатрапами) в місті Чукша (тепер Чач) при індо-сакському царі Таксіли Мауесі (Моге; Moyes = mah "Місяць" = санскр. chandra) з Удьяни (80 р. до н.е.) та вели непримириму боротьбу на південних кордонах історичної Арьяварти із шудріанськими республіками, сепаратистами та південними дравідійськими царствами. Найвідоміший представник Кшахаратів - Ліак Кусулак (тібет. Lyi-ak Gtsul-yak), послідовник культу Шіви - Мітри - Аполлона та автор багатьох коментуючих сутр.
Щодо назви Бон , то, на нашу думку, тібетці переклали ним (bon-pa "читати напам'ять") авестійське sanh- "розказане", "оповіщене", "повідомлене" (пор.: Євангелія - "Блага Вість"), близьке за звучанням відомому індійському слову на означення церковного об'єднання буддистів "сангха". Послідовники "розказаного" об'єднані у "сама" (sama - "слухання", "захоплення від сказанного"), вони слухають особливого виду музику і танцюють під неї, внаслідок чого вони ставали особливо спроможні сприймати потік божественних енергій - "сполядати Лик Улюбленого", що приводить людину в стан "секіна" ("спокою") - "приємний стан екстазу" (пор. з іудейським "шехіна" - "сусідство" ? слов. "миръ" - "спокій" і "сусідська община") , що є символом божественної присутності на землі , іманентності Бога творінню ("шехіна" позначала жіноче начало Бога; пор. з індуїським поняттям "шакті"). Не дивно, що саме ця індо-іранської генези позиція стала основою руху дервішів (суфіїв) - реакції іранського духу на арабізм ісламу.
Засновником Бон-по вважається Тонпа Шенраб Мівоче. До свого народження, у "попередню епоху", він начебто носив ім'я Салва та вивчав бонські доктрини зі своїми двома братами - Дагною та Шепою на небесах Сідпа Йєсанг під керівництвом мудреця Бумтрі (Бумхрі) Логі Кесана. Після закінчення навчання брати звернулися до бога співстраждання Шенлхе Окара із запитанням про те, як зменшити стражданя людства та живих істот. За порадою божества вони стали наставниками людей протягом наступних світових епох. Дагпа навчав людей у минулу епоху, Салва втілився у формі Шенраба і став вчителем у наступну епоху. А його брат Шепа стане вчителем людства і спасителем у третю епоху.
Тонпа Шенраб Мівоче зійшов з небесних сфер та втілився біля гори Меру разом зі своїми учнями Мало та Юло. Потім він прийняв народження в тілі принца, сина царя Гьяла Токара та царівни Зангі Рінгум. Відбулося це в сяючому гаю у палаці на південь від гори Юнгдрунг Гутсег, на світанку восьмого дня першого місяця першого року дерев'яної миші - самця (1857 р. до н.е.). Він одружився і мав декілька дітей. У віці дридцяти одного року він зрікся свого мирського життя і став строгим аскетом та наставником бону.
Ворогом Шенраба був демон Кхьябпа Лагрінг, котрий всіляко прагнув перешкодити його діяльності. Але, зрештою, він був навернений на віру бон і став учнем Шенраба. Якось Кхьябпа викрав коней Шенраба, через що Шенраб переслідував його через все царство Жанг Жунг (Шаншун, Шашун) до південного Тібету (пор. з мотивом викрадення худоби демоном та визволення її громовержцем Індрою, описаним у "Рігведі", та з мотивом врятування Гіперіонових коней Гераклом, внаслідок чого герой потрапив у Гіперборею та став родоначальником скіфів!). Подолавши гору Конгпо Бонрі, вчитель Шенраб потрапив у самий Тібет (ця гора у бонці є "святою" і кожен хоч раз у житті мусить обійти її тричі). Тут він змусив тібетців відмовитися від кривавих жертвопринесень, запропонувавши на заміну жертовній худобі використовувати спеціальні фігурки з тіста в якості підношень богам. На думку Шенраба, Тібет у його часі ще не був готовий прийняти головні настанови бону, а тому навчав їх лише ритуальним основам боротьби з демонами, зміцнення зв'язків з ангелами - охоронцями, очищення за допомогою спалювання духмяних паличок та освячення водою та ввів т.зв. "молитовні знамена" для зміцнення позитивної енергії та набуття щастя.
Після смерті Шенраба у віці вісімдесяти двох років, шість великих перекладачів навчались та практикувалися під керівництвом його наступника Мучо Демруга. Надалі вони виконали переклади бонських вчень на свої мови. Ось їх імена: Мутса Трахер з Таціга (Туран), Трітаг Патса з Жанг Жунгу (Шаншун, Синцзян), Ліпа із Сумпи (Індія), Ладаг Нагдро з Китаю та Сертог Леджам з Кхрому (Риму). Деякі з вчень, що засвідчені у країні Таціг, були прямим шляхом занесені у Тібет , в той час як інші потрапили туди через Жанг Жунг, Індію та Китай. Кодекс, принесений з Індії, називається "Гьярма" та містить всі цикли вчення "Дев'яти Шляхів Центральних Скарбів".
Згідно з бонською традицією, відбулося "три цикли поширення бон" у трьох вимірах: на верхньому рівні богів (девів, лха), на середньому - людських істот (мі) та нижньому - демонів (нагів, клу). У верхньому Шенраб збудував храм "Пік, що є Міцність Лха" і відкрив мандалу "Всепереможний Простір". Там він дав вчення Сутр і зробив наставником Дампа Тогкара. У вимірі нагів збудовано було храм "Континент Ста Тисяч Гесерів, що є Міцністю Нагів" та відкрито мандалу Матері Чистого Лотоса. Тут запроваджено вчення "Праджняпараміти Сутри" та дано настанови про природу розуму.
У вимірі людей Шенраб здійснив у бік континентів рух еманацій, спрямованих на благо живих істот. Центром цього рівня є країна Олмо Лунгрінг на захід від Тібету і має форму квітучого восьмипелюсткового лотоса. В центрі - гора Юнггдрунг Гутсег - "Свастика Дев'яти Пірамід", з під якої течуть чотири ріки у чотири сторони світу.
З 779 р. н.е. бону довелося протистояти буддизмові ("чос"). Зокрема верховним бонським жерцем був Дрангпа Намха, батько засновника буддизму - ньїнгма Падмасамбхави. Він хоча явно і визнав буддизм ("чос") та що Будда Шакьямуні лише впроваджує вчення Шенраба, учнем якого той був під іменем Сангва Дупа (gSang-ba'dus-pa, санскр. Guhyasamaja) у минулому втіленні, але таємно продовжував відбувати бонську практику, поширювати вчення сутри (mdo), тантри (rgyud) та дзогчен (rdzogs-pa chen-po, "велика досконалість") або упадеші (rnan-ngag). Учень Падмасамбхави Вайрочана займався перекладом бонських текстів з мови друш. Надалі бонські тексти переховувалися, у вигляді Терм (gter-ma), бо в ІХ -Х ст. бон зазнав тотальних гонінь. В ХІ ст. розпочалося відродження бон, викликане знайденням текстів Шенчена Лугі, нащадка Шенраба. В 1405 р. було засновано верховним патріархом бону Ньямед Шераб Гьялтсеном монастир Менрі, який разом із монастирем Юнгдрунг Лінг стали найважливішими у бонській традиції.
Божества Бон тотожні іранським : "Мудрий Бумкхрі" (Sangs-po `Bum-khri), "Володіючий язиком блискавки", "Цар буття" - це Мазда Ахура ("Мудрий Господь"; бонці пояснювали його санскритським іменем бодхісатви мудрості Манджушригоша; китайці називали головного бога Тібету Асюло, тобто "Ахура"; символи - орел і зубчаста корона, аналогічно до того , як Ахура Мазда зображався у вигляді диска з орлиними крилами та орлиним хвостом, а голова прикрашена зубчатою короною, що запозичено іранцями від зображень ассірійського бога Ашшура та семітського Баал - Шаміна); бог - жрець "Біле світло" (`Od-kar), втіленням якого вважається Шенраб - це Мітра (у бон символом - "троном" його є бик; паралельно з іменем "Біле світло" тібетці використовують імена Мітра і Пехар, де другий варіант - від середньо-перського Міхр "Мітра"), якого іранці теж наділяли визначенням "Ахура" ; богиня Сатріг Ерсан (Sa-trig Er-sangs), "мати вічної сфери" - це Шутрук, еламський еквівалент Ардвісури Анахіти (де "анахіта" - "непорочна, тібетський переклад якого "ерсан" - "чиста") , що увібрала в себе багато від уявлень про Астарту - Іштар (Іштар зображалася стоячою на леві або бикові; еламський її аналог - богиня перемоги і "оберега палацу богів" Нарунда, сидяча на троні, прикрашеному левами ; також на троні з левом або левами зображалася малоазійська Матір богів Ангдістіс , яку Страбон ототожнив з римською Реєю Сільвією (Х, 3:12), її епітет походить від назви гори Діндім ; в індуїзмі лев - нодмінний супутник богині Дурги - Асмаї "Скелястої" ; у античних греків у супроводженні барса або лева зображалася богиня Артеміда (Paus., V, 19, 5)). Трон Сатріг - "могучий лев, складений із світлих та сяючих дорогоцінностей" ми співставляємо з визначенням "левячий трон" у царів Шамбали. Також якусь богиню (Кумарадеві - "Дівчинку-богиню"?) зображали сидячою на леві на своїх монетах в імперії Гуптів. Підпис під нею "ліччавайах" (licchavayah) , начебто, символізував однойменне північно-західне плем'я, з якого родом була жінка Гупти, засновника династії.
Перша частина імені Бумкхрі, тобто Бум-Ахура, на нашу думку, відповідає першому слову "апам" - "вода" в імені Апам Напата - "нащадок (син) вод", яким називався громовержець в епоху індоіранської єдності. Апам-Напат присутній і у "Рігведі" (ІІ 35; У 41:10) і в "Авесті" ("Яшт", ХІХ). Апам Напат - золотий, сяючий, виник із "золотого лона" (!), росте під прикриттям, живе на найвищому місці, сходить на землю і створює всі живі істоти. Він врятував фарн у глибинах озера Ворукеша від дракона Ажі-Дахака , створив людський рід. В "Авесті" говориться, що в Апам-Напат живе Тріта (у "Ведах" він називається Тріта Апатья - "водяний"; іран. Траетона; фарсі Фарідун; рос. Іван Третей Водович), сильний з роду Самів, син Атвйа, третя людина (пор. з біблійним третім сином Адама Сифом, предком сучасного, "післяпотопного" людства), яка приготувала напій хаому, батько героїв Урвахшая та Керсаспа (!). Він отримав від Ахура Мазди десять тисяч (!) лікарських рослин, білу хаому та дерево життя. Принцип "лікування" є особливою ознакою релігії бон. Причиною всіх проблем цього життя та блукань у сансарі є п'ять пристрастей ("отрут") - незнання, прив'язаність' гнів, зависть та гордість.
Саме ці пристрасті ми повинні подолати шляхом практики. Найкращим вважається "виготовлення протиотрути" , так як це роблять лікарі для виготовлення ліків: змішати отруйну рослину з іншою рослиною. Це т.зв. "тантрична практика". Але ще пропонується "практика дзогчен" - звільнення від пристрастей в порядкові появи їх виникнення без будь-яких зусиль. Метафорою тут виступає павич, який, начебто, поїдає отруйні рослини, бо володіє здатністю використовувати ту енергію, що міститься в отруті, для того, щоб ще більше збільшити свою красу. Тобто перетворює отруйну якість рослини в енергію росту.
Можна, йдучи за феноменологом релігії К. Сєргєєвим, цілком стверджувати, що релігія Бон, разом із перської генези орфізмом та філософією досократиків (Геракліт та Емпедокл), належить до гностичних релігій: у ній спасіння здійснюється через очищуюче самопізнання . Тобто притаманна носіям певної когнітивної моделі, що постала внаслідок виокремлення індивідуальної рефлексії із перебуваючої у кризі сакрально-"полісної" колективної рефлексії. Звідси - звернення до "чужого" гносеологічного досвіду - в формі релігії чи якоїсь традиції. Інколи "чуже" не стільки етнічне, а "потойбічне" (зі світу богів) - як у богів, за людиною визнається право на звернення до власного когнітивного досвіду, на винаходження власних когнітивних моделей .
Метафорою реалізації гнозису стають "мандри", "подорож", мета яких - не набуття чогось раніше неіснуючого (як це здійснює шаман - трікстер, приносячи зі світу духів нові речі), а навпаки - звільнення від того, що приховує істинну природу рече: "... Мандри повертають людину себе самій, і їх сенс полягає у набутті себе через "трагічний катарсис", що викликається спогляданням різних "станів душі" (описаних у поемі Емпедокла "Очищення", - О.Г.)... Можливо, не позбавлене основ припущення про зв'язок арістотелевого катарсису ... з описаними Емпедоклом очищуючими діями, бо вони, беззаперечно, мають образну природу - очищення досягалося спогляданням, нехай навіть мисленнєвим, якогось дійства. Мандри душі уподібнювались подорожі у світі театральних декорацій, споглядання котрих повинне повернути їй пам'ять" . Самі послідовники бон погоджуються з тотожністю доктрини Бон як "гнозису" (ye-shes) з гностичними Євангеліями, вважаючи, що Ісус лише зреалізував принцип Дзогчен, ставши Райдужним Тілом Світла (`ya`-lus-pa) .
Згідно з вченням Бон представники різних релігій та культів, в дійсності, сповідують віру в одних і тих же богів, тільки по різному їм поклоняються і по різному їх називають. Народам тільки слід роз'яснити цю таємницю, але аж ніяк не заперечувати чи забороняти їхні етнічні традиції, очищуючи їх тільки від "демонічних єресей". Щось подібне пропагувалося у пізнішій "Бхагаватгіті" послідовниками Вішну, з тією різницею, що радикальний націоналізм його послідовників вимагав від адептів відвернутися від "нечистих", "непроявлених" форм пошанування Вішну і повністю прийняти форму культу та вчення бхагаватів.
В землі халдеїв (rGya-lag-`od-ma`i-gling) правовірний бонський цар Гья-конце-пхрулгі-гьялпо (rGya-kong-rtse-`phrul-gyi-rgyal-po; це ім'я Б. Кузнєцов не може розшифрувати, в той час як його батько Кадала-сергі-догчан інтерпретується як Набу-Кудіррі-усур , тобто Навуходоносор ІІ, за якого був відбудований зіккурат Есагіли, УІ ст. до н.е. ; на нашу думку, в переказі про легендарну будівлю під Конце тібетські автори подали іранське Кангха чи Кандіз, під якою в "Авесті" розуміється чарівна фортеця - храм, приналежна праведним синам Весака, збудована демонами десь на сході, а мешканці її - безсмертні) будував за допомогою демона "Чорного" - Хада (Ha-`da'), тобто "без сумніву, хатті, як називалися у Вавілоні народи південного побережжя Середземного моря аж до Єгипту" , храм (відголосок про Вавілонську вежу). Після завершення будівництва храму царя халдеїв запрошують допомогти будувати "магічний храм" у землі Тхобар (Thog-`bar) - Єгипет. Цей "єгипетський храм" був "Незвично чарівний ..., сірий, сяючий, морської країни Тхобар вдатні демони поставили (і він) не піддається руйнуванню. Могутній (gyan-po, жорстокий) Бад (Bad), бог, розтирав (полірував), і він блистить. Всередині чарівні дракони писали (знаки, і вони) сяють. Досконалий Ко (Skos), божество (phyva), робив, і він гарний. Люди, володіючі прекрасними руками, отримали його і закінчили..." . В результаті протистояння Хаду і царя перший виносить рішення "втопити країну магічного храму, сірого, сяючого, країну Тхобар" .
Для спасіння храму і бонського вчення прибуває сам вчитель Шенраб, встановлюючи обряд "прикрашання дерева". Також він формулює основний обряд для блага живих істот: "Праву долоню прикласти до чола, ліву долоню покласти на серце, потім з душою перебувати в та-бон (sta-bon). Чотири рази прочитати (мантру) А-ХЕ-О-МУ-ЛІН... Потім всією сутністю перебувати у та-бон..." . Основа вчення бон - "Золотий лотос із тисяччю листками, бирюзова бонська свастика, випромінююча світло" - містить дві сторони - "вчення дисципліни" і "духовне вчення заклять" (sngags sems-kyi bstan-pa). На заході великим бонським вчителем вважається "мудріший в Римі Хризостом (Злотоуст) - ритор" (Khrom la mkhas-pa Gser-thogs lce-`byams), реальний римський філософ - мітраїст епохи імператора Траяна (др.пол. І ст. - поч. ІІ ст. н.е.). Власне за імператора Траяна в 99 р., як свідчить Діон Кассій (LXVIII, 15), прибуло в Рим посольство з "Індії", тобто земель за землями, які населяли іранські етноси. На сході , аналогічно, бонським проповідником був Мо-цзи (Меу-цан, rMe`u-tshang; 479 - 400 рр. до н.е.), засновник моїзму з його культом "пошанування мудрості" та заперечення конфуціанського ритуального шаманізму. Хронологія в Бон йде в порядку зменшення. Відправною точкою слугує рік хіджри (624 р.), котрий відповідає 1337 р. бонської хронології. За нею Шенраб народився в 17977 р. (16016 р. до н.е.). Допомагав цареві халдеїв у Єгипті в 15457 р. (13496 р. до н.е.). Відлюдником - монахом він став у 14877 р. (12916 р. до н.е.), а в 14577 р. (12616 р. до н.е.) став Просвітленим. Вперше бонські вчителі в Шаншуні з'явилися в 3157 р. (1196 р. до н.е.), а Будда Шакьямуні народився в 2921 р. (960 р. до н.е.). 25-му рокові відповідає 1936 р.н.е.
Якщо йти за певною календарною традицією народження Шенраба у рік дерева - миші (16016 р. та 1857 р. до н.е), то даний персонаж цілком вписується у близькосхідну традицію зв'язку з Еламом та Вавілоном у ХІХ-ХУІІІ ст. до н.е. Можливо, бонська традиція у Шаншуні змішала різночасових релігійних реформаторів, ототожнивши сучасника Кіра Великого з попереднім (на тисячоліття) аналогічним персонажем (підстрахувавшись введенням попереднього втілення Шенраба на землі під іменем Чімед Цугпхуд, `Chi-med gtsug-phud).
Власне, якщо йти за традицією народження Шенраба в 1857 р. до н.е., то сучасними йому були наступні події. Після смерті месопотамського царя Ларси Сінікішама (1836 р. до н.е.) в його царстві стався дивний "переворот". На престол вступив Ціллі-Адад, внук Нур Адада, володар священного для шумер і семітів міста Ніппур. Проте надалі з'являється формула "Ціллі - Адад не став царем", хоча надалі продовжує титулуватися "енсі (закладаючий наріжний камінь) Ура, Ларси, Лагашу і Куталлу", тобто є володар значної частини царства Ларси. Зокрема, він здійснив реставраці. зіккурату в Урі. Це надто схоже зі зреченням принца Шенраба від влади, відхід у аскезу , а потім відбудову храму у Вавілоні за допомогою приручених демонів. Царем ларси у той час спочатку був цар Казаллу, а потім - еламіт Кудурмабуг (елам. Кутурмапук), син Сімтішільхака. Проте він також титулується "отцем амореїв" та є вождем аморейського (скотарського) скотарського племені ямутбала. В союзі з царем Вавілону Сабіумом Кутурмабуг розорив місто Казаллу, потім вів війни з царем Іссіну Ітерпішем, внаслідок чого і завоював Ларсу. Але царем Ларси, Шумеру і Аккаду він проголосив свого сина Рім-Сіна І (1822 - 1763 рр. до н.е.), який переміг Урук, Іссін та Вавілон. З царем Вавілону Хаммурапі (1793 - 1750 рр. до н.е.) він став союзником. Від падіння Іссіна (1794 - 1793 рр. до н.е.) було запроваджено нове літочислення. Але зрештою Хаммурапі змусив Рім-Сіна І поступитися владою і передати титул "отця амореїв" і царя Шумеру та Аккаду.
Б. Кузнєцов відносить час існування Шенраба до УІ ст. до н.е. Виходячи з його власного імені в шаншунській традиції як Дмура (dMu-ra, скорочений варіант від Мітрідат - "Дар Мітри"), він ототожнює його з вихователем Кіра (Куруша) ІІ Великого (правив у 558 - 530 рр. до н.е.) Мітрідатом, якого античні джерела називають "пастухом" (Геродот 1 : 112, 116, 122). Кір ІІ в деяких джерелах подається як послідовник вчення Матхара (Матхура). На цій основі Дмура-Шенраб, Мітрідат і Матхура ототожнюються. Крім того, у "Ветхому Завіті" (Ездра 1:8) говориться, що за допомогою головного царського сановника Мітрідата вавілонським євреям були повернуті скарби єрусалимського храму та дозволено іудеям повернутися в Палестину, а в "Житті Шенраба" ("Зерміг") розповідається про відвідання Дмуром - Шенрабом Ієрусалиму (тібет. Ланлін) в Палестині (тібет. Мулестон), храму та що матір'ю його була саме ієрусалимська принцеса. Цілком вірогідно, він належав до тої групи іудеїв, яка була переселена ассірійцями в Мідію в УІІІ - УІІ ст. до н.е. і з якою пов'язують героїв ветхозавітної "Книги Товіт" (написаної, чи вірніше відредактованої, в ІІ ст. до н.е. в Парфії іудеєм - емігрантом) та арамейської "Повісті про Ахікара" .
Проте, аналізуючи ім'я Дмура, Б. Кузнєцов не звернув увагу на героя "Шахнаме" Тахмураса (Теймураза < авест. Тахма-урупа, "Сильний (як) вовк"), сина Хушанга (Хаошйангха), царя Ірану з династії міфічних Пішдадідів (Парадатів ?). На вершині високої гори він збудував храм, в котрому жерці - мобеди оберігали священний вогонь, силою заставив демонів відкрити людям таємницю письма. Він приручив котів, собак та соколів, домашню птицю. Сином Тахмураса був Джамшид, царювання якого призвело до того, що владу над Іраном захопив демонічний Захок (Ажідахак). Врятувати Іран зміг тільки Ферідун (Траетона), в жилах якого текла кров династії Тахмураса .
По - суті, Мітрідат - Шенраб відіграв ту роль, що й пізніші вихователі: Арістотель - у Александра Македонського і Каутілья Чанака - у Чандрагупти Маур'я. Кір ІІ завоював величезні території: Мідію, Парфію, Гірканію, анатолійську Лідію, Дрангіану, Маргіану, Хорезм, Согдіану, Бактрію, Арейю, Гедросію, середньоазіатських саків, Саттагідію, Арахосію і Гандхару, Вавілонію, Сірію, Палестину, Фінікію, Бактрію і Согдіану. Загинув він у бою із туранськими масагетами. Не дивно, що в ІУ ст. до н.е. Александр Македонський зауважував спадкоємцям Кіра, що веде війну з персами не з особистих причин, а за природним правом на володіння Азією (оскільки перським царем під іменем Дарія ІІІ став представник бокової лінії Ахеменідів сатрап Вірменії Кодоман, в той час як сатрапом перської Македонії якраз був Александр).
Зображався Кір ІІ сидячим на троні в короні. В правій руці у нього довгий скіпетр , а в лівій - квітка лотосу. Перед ним два вівтарі вогню і стоїть у мідійській одежі* чоловік з акінаком на боці та з жезлом в руці . Вважається, що чоловік представляє собою "хазарапата" - "тисяцького" (прийшлі македонці переклали цей титул саме як "хіліарх" ), тобто начальника заснованої Кіром ІІ корпусу "безсмертних" (з 10 000 чоловік; дв.-іран. anusya "послідовник", anausa "безсмертний") - особистої гвардії царя. В Біблії посада хазарапата згадується у формі ptsgr "другий", тобто вищий сановник Персії . Але дослідники не звернули на дуже цікавий факт , наявний у вірмен , які, починаючи з епохи Ахеменідів, зазнавали величезного іранського впливу. Вони в "Новому Завіті" переклали грецьке oikonomos запозиченим у персів hазирпет (hазарапет). Це узгоджується із версією, що зображеного на рельєфі сановника слід розглядати як фінансового управителя держави Кіра ІІ. Тим більше, що даний рельєф знаходится на одному з портиків царської скарбниці, а у Кіра ІІ скарбівник Вавілону, столиці за Кіра ІІ, мав ім'я Мітрідат . В державі Ахеменідів скарбівник царства (елам. kabniskir) одночасно був намісником столиці пізніх Ахеменідів Хузи (Сузіани). Після поразки персів від Александра Македонського цей "скарбівник" створив нову династію Кабнішкірів з Еліман, яка правила в районі Сузи - Ізех до кінця ІІ ст.н.е.
Але слід також зауважити, що цим же словом у вірмен називався керівник общини вірменських язичників Ареворді ("синів сонця"): "він читає (проповіді) і звенить" . Ареворді, за словами християнських авторів, вважають себе хрестиянами, але усно передають вчення мага Зрадашта, "голови капища", поклоняються тополі, а з квітів - лілії та іншим, котрі постійно повернуті до сонця.Сонце вони вважали Христом та клялися сонцем ("Клянуся милим господом сонцем !"). Спалах популярності Ареворді датується ХІ - ХІУ ст. і займали вони обширну територію - міста Маназкерт, Аміда і його область, Самосату, Мердін та Кілікію. Цікаво, що до аревордів християнські функціонери виявляли значну толерантність, в той час як вели непримириму боротьбу з єретиками - павлікіанами та маніхеями. Деякі дослідники вважають, що вони були не вірменами та співставляють із існуючою в Месопотамії ісламською сектою "синів сонця" ("Шемсіа").
До того ж слід додати, що вірменський цар Тігран І був особистим другом Кіра ІІ, внаслідок чого, коли батько Тіграна підняв заколот проти мідійців, Кір як один з тодішніх мідійських полководців, будучи посланий на придушення заколоту, обмежився примиренням (див.: Ксенофонт, "Кіропедія", ІІ, 4, 3; ІІІ, 3, 5). Пізніше син Кіра ІІ та сестри Тіграна Тігрануї, що до того була дружиною мідійського царя Астиага - "Ажідахака", Таноаксар, став сатрапом Вірменії.
Вражає те, що в часі начебто життя Шенраба у його сучасника Хаммурапі теж існувала посада "відаючого воїнами" (аккад. "шапір-реде"), який також був ще й "володіючим країною" ("шапір-матім") . Цілком можливо, що посада хазарапата збережена була в Еламі саме від того часу і пов'язана з вавілонською сакральною традицією бога Мардука, своєрідного бога - "хазарапата" бога неба Ану. Вищенаведене якраз дає нам підстави ототожнити зображеного на рельєфі хазарапата як Мітрідата - Шенраба, бо саме по-тібетськи слово khri означає і "десять тисяч", і "трон"). Тобто тібетці витлумачили для себе "Ахура" як бог "десяти тисяч" (за східною традицією число 10 000 є загальним місцем, визначаючим велику кількість , армії духів добра , якою командує Шенраб - Дмура (Мітрідат), підкорюючи злого правителя Мідії. Також Ахура є дарителем десяти тисяч цілющих трав. Мотив сну Шенраба, де південна армія перемагає північну (потім без будь-якого мотивування цей же переказ наявний у біографії Заратустри), стає одним з центральних сюжетів для "Біографії Шенраба", і можливо саме цей віщий сон спонукав Кіра ІІ Ахеменіда (Ha?amanis), сина дочки мідійського царя Астіага Мандани Спаки ("Собаки") та Камбіза І, перського царя міста Аншани (Анчана), підняти повстання проти Мідії. Після падіння Мідії з її бридким персам культом жертвопринесення коня Дмур - Шенраб реформував маздаїзм (відкинув вчення мідійських магів) і цим сформулював ідеологічну основу діяльності Кіра ІІ та можливість проголошення Вавілону з його зіккуратом Есагіла столицею. Кір проголосив себе великим шанувальником вавілонського бога Мардука. Як пише М. Бойс, рік завоювання Кіром ІІ Вавілону (539 р. до н.е.) був витлумачений в епоху Селевкідів, коли про реалії епохи Ахеменідів вже мали тьмяне уявлення, як рік одкровення Пророка, якого ототожнили із Заратустрою (якому тоді, начебто, минуло тридцять років) . Зокрема, можливо, що Шенраб навів для легітимізації боротьби Кіра давньоіранське передання про вбивство демонічного Ажідахака, "змія Дахака" з Bawri- ( < Babiru- ) "Вавілону", героєм Траетоною (Ферідуном), що, в результаті, потрапило в "Історію вірмен" Мойсея Хоренського, де мідійський цар Астіаг фігурує під іменем Ажідахака, що так викликає здивування у І. Дьяконова (див.: ).
Аналогічне зображення "начальника десяти тисяч" ("хазарапата") Мітрідата перейшло на кушанського царя Канішку, що ми бачимо на його статуї з Матхури (див.: ). Хоча Канішка прославлявся буддистами як зразок праведного правителя, який керується дхармою (Канішці належить заслуга проведення собору буддистів у Кашмірі і з його діяльністю пов'язані такі буддиські світочі' як Ашвагхоша, Васумітра і Нагарджуна), у дослідників є всі підстави вважати, що він притримувався традиційної для іранських етносів форми маздаїзму. На своїх монетах кушани "ери Канішки" (78 - 298 рр. н.е.) поряд з царем у діадемі зображали індуїстського бога Шіву Махішвару (Mahasvara "Великий Господь") та його їздового бика Нанду, а саме Шіву іранці ототожнювали з Мітрою (кушан. "Мііро" та "Міоро"), атрибутом якого був бик. Поряд з цим кушани карбували зображення безбородого безіменного "царя царів" в діадемі і верхи на коні. Поряд був напис "Великий Спаситель" ("Сотер Мегас") .
Індуси іменували кушан тускарами (tuskara, tushara, tukhara, turuska), а китайці - "ту-хо-ло". Страбону вони були відомі як асії і тохари (ХІ, 8.2), Помпею Трогу - асіани і тохари. Вони в І ст. до н.е. захопили Східний Іран, Согдіану, Бактрію, Північний Інд та Афганістан, а саме за праведного Канішки кушани (тохари) вели війни з китайцями за Східний Туркестан (Уйгуристан, Синцзян), захопили басейн ріки Тарим та змусили племена за Жовтою річкою платити данину та давати заручників . Тож цілком кушани могли розглядати себе спадкоємцями імперської традиції завойованих ними земель, котра йде від династії Ахеменідів. З часом вони індіанізувалися, перейшли з бактрійської мови на пракріт, посилено сприяли буддизму махаяни.
Оскільки Єгипет завоював наступник Кіра ІІ його син Камбіз (Камбуджія) ІІ, то цілком вірогідно, що цар використав таланти сина іудейки Мітрідата - Шенраба для виконання певної ідеологічної місії в щойнопідкореній країні. Можливо, у розв'язанні гострого на той час конфлікту між єгипетськими жерцями овноголового Амона та єврейськими поселенцями на острові Елефантина (з часу зруйнування Ієрусалиму Навуходоносором ІІ в 587 р. до н.е.) з їх культом цілопалення барана. Персами було знайдено компороміс, за яким іудеї продовжували поклонятися Яхве (Йахо), але не здійснювали цілопалення. В елефантинському рукописі наявне ім'я мага Мітрасараха та мідійця Атарпарана з області Нісейя. Свідком у справі стосунків між персами та іудеями виступав також іранець Мітра, син Мітраязни . У Мемфісі було засновано храм Мітрі, де, зокрема є вотивне зображення бика з аккадським написом "Мітра - мій батько". З цього ж святилища походить зображення мідійця в стані ритуального "плачу" . Лінії Ахеменідів розділилися на нащадків Кіра І і Аріарамна, синів Теіспа (Cispis), сина Ахемена.
Цілком можливо, що за аналогією до старших Ахеменідів (Кіра та Камбіза), які мали "власного" пророка Шенраба, молодші (nautara) Ахеменіди (Віштаспа - Гістаспа і Дарій), які були за володарювання старших Ахеменідів сатрапами Парфії, "завели" собі "свого" "вчителя Арти (праведності)", яким і став Заратустра (Заратуштра, Зороастра, "власник старого верблюда"), і традиція вважає його молодшим братом Віштаспи . Якщо перший (як син іудейки) пов'язувався із "західною" традицією (Вавілон, Єгипет, Іудея), то другого "шарахнуло" в протилежний бік: він звернувся до аутентики ("грунтянства", "ревнительства старовини"), знайшовши її у надбаннях північно-східних іранських племен Середньої Азії та Євразійських степів, наслідком чого стало зближення мови "Гат" (частини "Авести", написаної саме Заратустрою) з мовою хорезмійців. Тим самим Заратустра запропонував проміжну форму між "західноіранським" та "східноіранським" діалектами. Тим більше, що Заратустра міг видавати себе за відроджувача тої праведної традиції, що існувала в доахеменідську епоху у двох єдиноправедних країнах - Маргіані (суч. Мари) та Чахрі (= ототожнений парфянами із Загросом) і засновник якої був тезкою Заратустри, батьківщиною якого "Молодша Авеста" вважає Арйана Веджу (за великою рікою Датья, на ріці Дареджа). Сам же історичний Заратустра (це ім'я могло бути "почесним титулом", як і Шенраб; за даними Ктесія справжнє ім'я - Оксіарт, або ж просто ім'я Спітама, що розглядалося раніше як родове) міг бути вихідцем із Східної Мідії, міста Рагу, бібл. Рагаі (Товіт, 1:14) (тепер - Рей, біля Тегерана), де він, за Авестою (Ясна ХІХ, 18) був правителем або наставником правителя (Віштаспи ? Дарія?). За Спітаму свого часу, як свідчить Ктессій, мідійський цар Астіаг видав заміж свою дружину Амітіду, що цілком можливо у сенсі пошуку ідеологічного протистояння Кірові та Шенрабу - Мітрідату. Похований Шенраб у Согдіані (Гава-Сугда, долина Зеравшана і Кашкадар'ї в Узбекістані та Таджикістані; пор.: Заратустра похований у сусідній Бактрії, авест. Бахдіш; сучасний Таджикістан та Північний Афганістан), яку завоював ще його учень Кір ІІ. Саме согдійці - да - юе-чжі (прапарфяни і пракушани), на думку Б. Кузнєцова, принесли вчення Бон у Східний Туркестан (Шашун, на південний захід від пустелі Алашань) в У ст. до н.е., де стали відомі китайцям як вищезгадані Нюй-го ("Царство жінок"; в родоводах представників цього етносу крім лінії батька обов'язково була присутня лінія матері) з їх головним богом Асюло ("Ахура"). Ще в державі Ахеменідів одруження на принцесі - спадкоємниці престолу було необхідне для визнання законності царя: дочка Кіра ІІ Атосса (Hatausa "Прекраснобедра") була послідовно дружиною царів Камбіза, мага Гаумати та Дарія . Надалі царі Ірану одружувалися з рідними сестрами. Можливо, ця традиція пішла від того, коли представник династії кочових персів одружився з еламською принцесою Анчану, а на чолі еламського пантеону стояла аналог Іштар - Піненкір Кіріріші, "священний шлюб" царя з якою був основним у ритуалі вступу на царство.
В Анчані (Шираз) та Сузах, де правили Ахеменіди, вона називалася Парті, що, на нашу думку, знаменує той факт, що вона була богинею царського клану Епарта в Еламі, шлюб з принцесами якого робив царем. В документах Саргона ІІ, 722 - 705 рр. до н.е. вона вже іменується Багбарту/Багмашту, що є явним прагненням зближення з іран. baga-mazda .