Гуцуляк Олег Борисович: другие произведения.

Тайна Святого Войцеха: Об имени тотемного предка праславян

Журнал "Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь]
Оценка: 8.28*8  Ваша оценка:
  • Аннотация:
    на украинском языке

  
  

Олег ГУЦУЛЯК

(м. Івано-Франківськ)

  

ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО ВОЙЦЕХА

(До проблеми реконструкції генези першопредка-тотема праслов'ян)

  
   У міфогенетичній легенді балтійських пруссів розповідається про двох братів-близнюків -- Відевута (Вейдевута) і Брутена. Перший був у балто-пруському культовому центрі Ромове обраний королем (потім він поділив своє королівство між дванадцятьма синами, а нащадок його четвертого сина Недрона -- володар Судовії, Самогітії, Литви та інших земель -- Гланда Камбіла Дівонович, будучи переможений німецькими мечоносцями, виїхав зі своєю ріднею та підданими під покровительство Олександра Невського та охрещений як Іоанн), а Брутен (Прутено) встановив у 305 р. ідоли двох богів-близнюків Патолса і Потрімпса (Трімпса) та бога грому Перкунаса, і під іменем Кріве-Крівайтіса став першим верховним жерцем. Литовське передання називає Кріве-Крівайтіса батьком Ліздейки, якого підкидають в орлине гніздо, де його знаходить литовський князь Гедемінас. Ліздейкас також приймає ім'я Кріве-Крівайтіс, стає тлумачем снів та родоначальником роду Радзивілів.
   Вважається, що мотив "підкидання хлопчика в орлине гніздо" та "дар передбачення" є стійкою ознакою міфів про виховання шаманів.
   З причини, що у міфах брат шамана виявляється невдахою, то можливо, що якраз Брутен Крів-Крівайтіс символізував в уявленні прибалтів успішну в балто-слов'янській тимчасовій єдності фратрію (в даному випадку -- пралето-литовську), в той час як Відевут-Ворскайто символізував "неуспішну" (з погляду балтів) фратрію -- предків слов'ян (за В Івановим -- В. Топоровим, слов'яни виникли з периферійної групи балтів; за В. Пізані, слов'яни виникли на периферії прабалтів від контактів із іранцями; за Т. Лер-Сплавинським, слов'яни виникли в результаті нашарування іллірійських венетів на західних прабалтів; за В. Мартиновим, слов'яни утворилися із об'єднання західнобалтського з італійським (венетським) та іранськими міграційними етносами; за Б. Горнунгом, самі західні прабалти "відірвалися" від праслов'ян, а за Г. Шаллем, прабалто-слов'яни виникли від "схрещення" на Балканах "південних прабалтів" (науці не відомих! вірогідно, на увазі маються іллірійці, які мешкали раніше північніше Балкан і Паннонії) та фракійських гето-даків, що підтверджують численні лексичні балто-фракійсько-малоазійські сходження, час появи яких О. Трубачов датує серединою III тис. до н.е.; за Ю. Петуховим і П. Тулаєвим, прабалти виникли із середовища периферійних змішаних праілліро-фракійців, які зазнали інвазії частини прийшлих протослов'ян-венетів, витіснених пракельтами з Північної Адріатики).
   Відповідно, у праслов'янській спільноті, навпаки, удатним був аналог Відевута -- Вячеслав, Вятко (< *V?tislavъ), наступний епонім вятичів (як на нас, то, можливо, слов'янізованої периферійної групи північно-західних іранців, перебуваючих у фратріальних стосунках з прабалтами: осетин. faetaeg "лідер"). Отже, його опонент у слов'янських версіях -- епонім кривичів?
   Відомий стійкий загальноіндоєвропейський мотив, за яким іменем одного із братів-близнюків місто отримує назву: від Ромула - Рим, від Кріве-Крівайтіса -- Krzywgorod, Curvum castrum у Вільнюсі (древня частина міста), то слов'янський Вячеслав може вважатися засновником Витичева (суч. с. Витачів Обухівського району Київщини), відомого візантійському імператорові Константину Багрянородному як ????????? (у Київському Синопсисі - Витичи, Вятичи). Наприкінці ХІ ст. Вітичів пагорб вже був не заселений і Святополк заснував на ньому "Святополчь градъ".
   У ракурсі взаємних контактів західних індоєвропейців сам Відевут (Вейдевут) може виявитися паралельним кельтському жерцеві-друїду поряд з автентичним балтсьим жерцем Кріве Крівайтісом: Caer Vediwid -- "замок найдосконаліших" и Caer Vandwy -- "замок найвищого (!)". А отже, можна говорити про вплив на балто-слов'янський союз кельтів. Щоправда у давньоруській літописній традиції епонім вятичів згадується разом з епонімом не кривичів, а радимичів і зазначається, що прийшли вони "від ляхів" (не обов'язково це повинно було означати, що вони походять "з ляхів", а, на нашу думку, -- переселилися з причини інвазії на їхню початкову територію ляхів). Проте, думається, нові політичні обставини змусили забути старе балто-слов'янське протиставлення Крів-Вячко і співвіднестися з більш актуальним Радим-Вячко.
   Однією з дружин великого князя київського Володимира Святославича Святого була чешка ("чехиня"), яка народила князеві сина Вишеслава. Останній у 80-х рр. Х ст. отримав у княжіння Новгород та володів ним до своєї смерті в 1010 р.
   В 1033 або 1036 р. великий київський князь Ярослав Володимирович Мудрий дає ім'я Вячеслав своєму синові (при хрещенні отримує ім'я Меркурій). У "Повісті временних літ" повідомлення про це розташовано одразу ж після вказівки на те, що Ярослав став "самовластцем Рустей земли". Важко собі уявити, зазначає А.І. Рогов, що в такий торжественний момент могло бути випадковим наречення іменем сина руського "самовластця". Вячеславом іменовано шостого сина Ярослава на честь чеського князя Вячеслава (Вацлава) (нар. 907 р., князь в 921 - 28.9. 929 рр.), який першим у чехів став "самовластцем". Він був представником династії Пржемисловичів -- сином чеського князя Вратислава (905 - 921 рр.) та Драгомири (дочки князя племені стодорян - гілки полабських лютичів). Молодшим братом Вячеслава був Болеслав, який підступно вбив першого чеського самодержця. День памяті "доброго короля" Вячеслава (польск. Waclaw, угор. Vencel, ірл. Wenceslas, нім. Wenceslaus) як перенесення його мощей (932 р.) католики шанують 4 березня. Відомі історії королі Чехії Вячеслав І (1230 - 23.9. 1253) і Вячеслав ІІ (1278 - 21.6. 1305), король Угорщини Вячеслав ІІІ (1301 - 1304), а також Вячеслав ІV, король Чехії (1363 - 1419) та імператор Священної Римської імперії германської нації (1376 - 1419).
   За заповітом Ярослава Мудрого Вячеслав Ярославич у 1054 р. отримав у княжіння Смоленську землю, де прокняжив до своєї мерті в 1057 р. Його син Борис, князь вщизький, в 1077 р. захопив Чернігів на вісім днів і втік звідти в Тмуторокань, а під час нового походу за допомогою половців 3 жовтня 1078 р. загинув у битві на Нежатиний Ниві (тепер - м. Ніжин).
   Вячеславом було названо сина Ярополка Ізяславича, внука Ярослава Мудрого, який був удільним князем десь на Волині та помер 13 лютого 1104 року. В 1127 р. князем міста Клечеська на півночі Туровської землі був Вячеслав Ярополкович, правнук Ізяслава Ярославича.
   Іншим смоленським князем на ім'я Вячеслав був син Володимира Всеволодовича Мономаха, який в 1125 - 1132 та 1134 - 1146 рр. був князем туровським та пінським, в 1132 - 1134 та 1142 -- князем ереяславським, а з 18 лютого до 5 березня 1139 р. - великим князем київським. В 1050 р. - після блукань руською землею - отримав у держання Вишгород, а в 1151 р. стає співправителем свого племінника Ізяслава Мстиславича у Києві, а після його смерті в 1154 р. - співправителем князя Ростислава Мстиславича.
   Під скороченою формою імені - Вячко - відомі в літописній традиції Вячеслав Святославич, який на 1167 р. княжив у якомусь уділі Полоцької землі, можливо, у Вітебську, та Вячеслав Борисович, син полоцького князя Бориса Давидовича, внук смоленського князя Давида Ростиславича. Вячко Борисович прославився звитяжною боротьбою з тевтонськими військами на середній течії Західної Двіни. Новгородські бояри найняли його на княжіння у місто Юр'їв (тепер - Тарту), обороняючи який він загинув у 1224 р.
   Вражає, що брат Вячеслава Борисовича Володимир Борисович мав друге, хрестильне ім'я, але не православне - Войцех. Про нього згадує тільки В. Н. Татіщев на основі незбереженого літопису під 1217 р.
   З усього перерахованого чітко проступає те, що носії імені Вячеслав прив'язуються до певних територій від Києва на північний захід - північ - північний схід (Волинь, Туров, Полоцьк, Вишгород, Смоленськ), що, вірогідно, перебуває з певною традицією претендування саме на ці землі і наречення майбутніх претендентів саме іменем Вячеслав (Вишеслав).
   Той же корінь імені Вячеслав М. Брайчевський вбачає в топонімі Самбатас, наведеному Констянтином Багрянородним (Х ст.) як назва якоїсь Київської фортеці, де збираються човни-однодеревки русів (Const. AI, IX; як на нас, не обов'язково тут мова йде про Дитинець, а, можливо, про місце першого форпосту києвлян на півдні, що трансформувався з часом у Суботів): "... Bantas -- ім'я, широко відоме в етноніміці Східної Європи -- слов'янське "Вятъ", яке виступає в іменах "венеди", "венди", "вінди" (можливо -- "анти"), а пізніші -- "в'ятичі", ... Отже, в цілому реконструйована назва семантично виглядає як "столиця венедів" або щось в цьому роді". В цьому контексті цікавий засвідчений Географом Баварським етнонім полабських слов'ян "бетеніци" (Betenici, Bethenze), яких П. Шафарик співставив з етнонімом Vethenici, котрих Тітмар Марзебурзький розташовує в районі Майсена.
   О.С. Стрижак, досліджуючи етнонім "вятичі", звернув увагу на те, що в басейні р. Березини басейну Верхньої Наддніпрянщини наявна ріка В'яча, що з лівого боку вливається до р. Свіслочі. До правого ж боку в ту ж таки Свіслоч впадає р. Ратомка. Це напрошує паралель з етнонімом "радимичі", що в літописній традиції тісно пов'язується з вятичами: легендарні генеалогічні герої Радим та Вятко спільно вивели свої роди "від ляхів" (напевно, не походячи від предків поляків, а залишаючи свою прабатьківщину під натиском останніх). А отже, "... можливо, надійніше відбиває рух в'ятичів (і радимичів) гідронімія Верхньої Наддніпрянщини", що, з іншого боку, доповнює наше співставлення антропоніму Вячеслав з територією на північ від Києва, особливо північний захід та північний схід Верхньої Наддніпрянщини.
   Також О.С. Стрижак зазначає: "...первісно на місці -я ... було -ен- , яке перетворилося в е носове (*?), а те вже в -я. Якщо відновити у слові "в'ятичі" оте старе -ен-, то дістанемо щось на зразок вентич (*ventitjь). А чи реальне таке наше відтворення? Гадаємо, що воно принаймні можливе. На Вінничині є одне село з цікавою назвою, яку ще ніхто детально не вивчав. Мова йде про с. Вендичани, поблизу якого протікає р. Вендичанка - права притока Немії в басейні Дністра на південний захід від ... Жмеринки. Так от у назві цих двох географічних об'єктів (річки і поселення) можна відмітити компонент Вендич --, що й у відновленій нами праформі вентич-. Вони відрізняються лише звуками t i d , але, як відомо, і вінди (венеди) мали варіант венти (венети). Вендичани - це слово тієї ж конструкції, що й поляни, деревляни, сіверяни та ін. Воно утворене від основи вендич, яке врешті зводиться до венд. Вендич - це, можливо, один з представників вендичів - племінного відгалуження вендів. Не виключено, що подільські с. Вендичани і р. Вендичанка - своєрідне свідчення про вен(е)дів Причорноморя, згадуваних ще в ІV ст." та "... оселі їх біля 360 р. подані вже на римській карті - подорожнику Касторія між гирлами Дніпра і Дунаю. Археологи з венедами пов'язують так звану венедську, або пшеворську культуру, названу так від м. Пшеворська в басейні р. Сяну. Ця культура склалася ще в ІІ - І ст. до нашої ери. З часом венеди жили на просторі між Карпатами і Балтикою, обабереги Вісли та на схід від неї, досягаючи Прип'яті і Дністра. Ще далі на схід від них виникає споріднена зарубинецька культура. Культура венедів-слов'ян перебувала у тісних зв'язках з культурою кельтів (! - О.Г.), які в той час належали до найпередовіших європейських племен ... Венедськими називали гори Карпати, Венедським - Боденське озеро, Венедською - ріку Дунай ... Багато було спроб пояснити цю назву. Її ув'язували і з давньопівнічнонімецьким vand - вода (тоді вен(е)ди - це жителі вод, моря), і з німецьким Wanderer - мандрівник й навіть Weiden - пастух. Але найпереконливішим є пояснення, за яким назву віндів - вінідів, вентів - венедів пов'язують із кельтським vindos - "світлий" (ірланд. ban - "білий" > слов. "бан", -- О.Г.) ...". Саме кельти поширили дану назву теренами Європи: р. Віндо (тепер Віртах), міста Венеція, Відень, Віндея, а також топоніми в Англії (Венти, Віндобела, Віндоглотія, Віндолана, Віндоиіра, Віндополіс), у Франції (Вандея) тощо.
   Згодоми ім'я "венеди" стає позначенням вже симбіозу (та його нащадків) венетів (протослов'ян) та кельтів (Venedorum, Venedi, Venedis, ????????, Wenden, Winden). Те, що пізніше праслов'яни німцями стали визначатися замість "венети" іменем Wenden, Winden, який носило кельтське плем'я, не повинно дивувати. Бо, по-перше, аналогічне перенесення етнонімів з етносу на етнос відоме науці (кельт. volcae (назва племені, споріднена з санскр. bhalah "сила"; гаел. folc "бадьорий, жвавий") > "волохи" -- "романомовні етноси" (через німецьке посередництво: гот. *walhs, дв.-верх.-нім. walah, walh , сер.-верх.-нім. walh "кельт > чужинець > романець"; і словом wlach поляки досі називають італійців. Порівняймо також топоніми: Богемія, від boi haemum "вітчизна боїв" ~ Баварія, від bai (u)varii "жителі країни боїв (тобто маркомани, які під проводом Марбода в 8 ст. до н.е. завоювали ці землі)", ~ Бойківщина, на нашу думку, від boi civium "община боїв", назва етнографічної території в районі Прикарпаття і Підкарпаття (сам етнонім може походити від кельтського baja -- "боротьба", від якого походить галльське "багауд"-"партизан") . По-друге, тут зіграла своє і зовнішня (фонетична) схожість етнонімів "енети / венети" та "венеди / вінди". По-третє, венетські племена рушили з території Венеції та Словенії на Одру та Віслу, де змінили в ІІ ст. до н.е. прабалтійсько-кельтський симбіоз на кельто-германо-венетський (пшеворська культура), який виступив з І ст. хр.е. під іменем "венеди" і їх матеріальна культура проіснувала до часу, коли був затягнений у вир подій епохи Аттіли (V ст.). Ті германські племена, які входили в цей симбіоз, стали самовизначатися як "вандала(-ни)" чи "вандала(-ни)", "ванділа(-ни)", де -ала(н)-, -ела(н)- та -іла(н)- є варіантами зменшувального суфікса. Це були племена бургундів, варинів, аздингів, харінгів, сілінгів, ругів, гепідів, готів та інших. Частина племен об'єдналася довкола аздінгів і стала відома як "вандали", з якими суперничали готи, гепіди та бургунди.
   Натиск в VIII-IX стт. вятичів та радимичів із заходу здійснювався на схід та північний схід. На сході в басейні рік Ока і Угра проживали в укріплених городищах племена балтів -- носіїв мощинської археологічної культури. Між шарами городищ балтів та слов'ян розташовується шар пожарищ, в котрому присутні зброя та останки тиг, хто загинув від насильницької смерті. Ту ж картину спостерігаємо у на Верхньому Дніпрі -- на території тушемлинсько-банцеровської культури, колонізованої кривичами, та й у всіх інших місцях, котрих сягнув колонізаційний наступ. Як бачимо, "компліментарності" між прибульцями та тубільцями не виникало... Лише значно видозмінена угро-мовними степовиками-буртасами (відомі до XVII ст.) східнобалтська народність голядь ("гольтескіфи" Геродота) збереглася в анклаві до ХІІ ст., але зрештою теж була асимільована, починаючи з посягань Юрія Довгорукого, який встановив на їх землі собі столицю -- Москву.
   Прихід вятичів змусив знятися з насиджених місць предків новгородських словен та кривичів, чому є наукові факти: "... північноруський мовний тип проник на північ у Приільмення з верхів'їв Дніпра, Західної Двіни... Селітерським шляхом. Тоді перші носії північноруського мовного типу, предки новгородських словен, йшли з верхів'їв Дніпра на верхів'я Західної Двіни, в обхід центру основної території Дніпро - Двінської зони у район озера Селігер і далі Селігерським шляхом на Ільмень, Волхов, котрим опустилися до його низин, де заснували Стару Ладогу. Таким чином, на цьому ранньому етапі предки новгородських словен обійшли кривичів Дніпро-Двінської зони її південною периферією. Новгородські словене йшли на Волхов ... Починаючи з VІІІ ст., з початком активних слов'яно-скандинавських зв'язків на базі мови словен виникає північноруське новгородське наріччя, формуються північноруси Поволхов'я... До приходу носіїв північноруського наріччя на територію Пскова Псков слов'янської мови не знав. Хоча в принципі ніщо не заваджає гіпотетично припустити наявність певної невеликої хвилі полабських слов'ян, що проникла колись на територію східної Прибалтики".
   Звідси стає зрозуміла у літописах, переважно проновгородської орієнтації, відсутність згадок про язичницьку вятицьку "королівську" традицію, пов'язану з антропонімом Вячеслав (Вацлав, Вячко, Войцех). Тим більше, що прецеденти в історії існують. Жодні ірландські легенди та пісні не згадують про мешканців острова -- ірландську (гаельську) групу племен скотів ("українців", від ірл. sciathАn "край, сторона", "крило"), які в пізнішому часі, в V ст. н.е., переселилися в Північну Британію -- Каледонію і власне заснували шотландські (скоттські) королівства, ворогуючи з бритами (на півдні), англами (на сході) та племенами реліктових ескімоських піктів.
   Можливо, що Вячеслав -- це ім'я особистості, котра стала каталізатором для формування ідеологізованого образу "національного" героя праслов'ян в усній традиції, навколо якого починають гуртуватися герої його майбутнього кола, аналогічно до того, як довкола короля бритів Артура (пом. 537 р.) групувалися герої Круглого Столу, і, одночасно, якась частина праслов'ян усвідомлює свою значимість як "своєрідності" ("нації") під іменем "венеди" (> "вятичі"), тобто Вячеславові (корінь "вяч-", на думку М. Будіміра, ідентичний латин. magis, франц. mais, а отже "венети" означає "магнати". Г. Вернадський співставив його з осетин. faetaeg "лідер", "вождь").
   Можливо, так фіксується перехід частини праслов'ян від avia potestas "дідівського права" (культово-економічна община-"рід", з формантом "-ани/-яни" в самоназвах) до patria potestas "батьківського права" (генеалогічно-сусідська община-"народ, нація", з формантом "-ичі" в назвах родів та племен). Аналогічно московська традиція почала вбачати за такого героя саме Юрія Довгорукого, попирача "дідівських звичаїв".
   Ймовірно, що формування-самоусвідомлення "вячеславових" (венедів) відбувалося саме у часі формування з протослов'ян наступних праслов'ян. Начебто, саме на Ельбі та Нижній Саксонії культура городищ стала каталізатором виникнення праслов'ян.
   Система городищ дозволяла створити своєрідні "креольські острови" (ilha crioula), що різко відрізнялися від оточуючого їх населення більш високою культурою, в котрій змішання кельтів, етрусків, венетів/генетів (вже в IV ст. до н.е. ці три етноси знає як сусідів Псевдо-Скілакс), іллірійців, італіків, фракійців, германців, кіммерійців та інших (скіфів?) етносів було найбільш продуктивним.
   Появі "креольських островів" сприяють здібності деяких народів вживатися у чуже їм біосоціальне середовище та вважаємо, що саме біологічні та соціально-психологічні особливості "колоністів" дозволили їм створити "креольську культуру" (в даному випадку -- праслов'янську) -- зародок наступної культурно-цивілізаційної трансформації Центральної та Східної Європи. Цікаво, що з цим феноменом етноутворення можна співставити й засвідчений істориком Тацітом характерний процес: "... Були приписані до Таренту і Антію (в Південній Італії, в 60 р. н.е, - О.Г.) ветерани (римських легіонів, - О.Г.), але вони не допомогли безлюддю цим місць, бо більша частина їх розбрелася по провінціях, в котрих вони закінчили строк своєї служби; (до того ж) не звиклі ні вступати у супружні стосунки, ні виховувати дітей, вони залишали свої дома сирими, без нащадків. Справа в тому, що тепер не виводилися, як раніше, в колонії цілі легіони з трибунами, центуріонами і солдатами, до того ж кожен з останніх перебував у своїй маніпулі, так що у згоді та любові утворювали общину, а це були люди, не знайомі один з одним, з різних маніпул. Без керівника, без взаємної прив'язанності, котрі раптово збиралися в одне ціле, як би з іншого роду людей і складали швидше збрід, ніж колонію" (Annales XIV 27).
   Саме в епоху "креолізації" виникли у слов'янських мовах слова "вогонь", "море", "орати", "порося", "руда", "весь" (поселення), "господь", "говеть" (звичай, суспільність), "*strojiti" ("домашнє господарство"), *pola voda ("місце мешкання"), *роjьmо (русск. поймо "горсть"), *oticu (русск. "отец") як запозичені з латині (ignis, mare, arare, porcus, raudus, vis, hospes, favere, struere, paludes, po-mum "плод, фрукт" < *ро-emom "снятое, сорванное", attikos "почесний титул судді-medix", solum, dom, luna, sol, brosh, nova, est, semena, vera, volo, sibi, mini, tibi, tui, nema, pasti, ne, vidit, vertit, stoit, pripea, vethum (ветхий), nunce (нинче), spina, cost, perur (обпалювати, очищувати, прати), orare (орати), rus (село). "... Наприклад, -- писав О. Трубачев, -- можна зіслатися на близькість латинських віддієслівних іменників на -tio (-tionem) та слов'янських віддієслівних іменників на -tьje. Ця близькість виглядає як дещо самоочевидне навіть з погляду елементарної граматики... Декілька слів про цю латинсько-слов'янську паралель. Слов'янський іменний віддієслівний формант -tьje ... може бути умовно реконструйований як індоєвр. -tiom/-tiiom, з іншого боку -- регулярність утворень на -tьje на слов'янському грунті і їх ... похідність з формантом -je від відповідних інфінітивних основ ... змушують розцінювати імена на -tьje як слов'янське новоутворення. Балтійський, що знає інфінітиви близької формації (-*tei), не має таких розширених іменних форм. Навпаки, латинський іменний формант для утворення віддієслівних іменників -tio (пор. лат. emptio, род.відм. emption-is, знахід. відм. emption-em) крім функціональної та формальної близькості, теж може продовжувати індоєвр. -*tiom (середній рід, перебудований потім у латинській за жіночим відмінюванням). Слов'янський та латинський форманти можуть оформлювати етимологічно споріднені дієслівні основи, даючи близькі за значенням імена: ст.-слов. "приіатиіе" -- "прийняття" і лат. emptio "купівля" за суттю справи об'єднуються спільною вихідною формою похідного характеру *emptiiom < *em-tiiom. Таким чином, можна говорити якщо не про спільне новоутворення, то, принаймні, про спільний словотворчо-морфологічний паралелізм двох індоєвропейських діалектних груп..."; аналогічно власне креольскими версіями за походженням від латинських слів є сучасні слов'янські "оскомина", "котел", "латук", "осел", "палата", "поганий", "Коляда", "сокира", "щит", "жид", "хрест", "Рим" (при автентичному Roma). Також власне слов'янськими топонімами Правобережжя України входить в центральноєвропейський топонімічний ареал на північний схід від Альп. Свого часу Н. Антошин зауважував: "... Для загальнослов'янської мови, що існувала не менше 500 років, був характерний, наприклад, закон відкритого складу, котрий змінив всю фонетичну систему та граматичний лад мови, до того ж ці зміни охоплюють всі слов'янські діалекти. Це могло бути тільки у тому випадку, коли слов'яни займали невелику територію, всі слов'янські племена були взаємопов'язані економічними відносинами, мали єдині центри господарської та політичної діяльності".
   У расово-антропологічному вимірі носії цієї "креольської культури" венетів-праслов'ян належали до альпійського типу, що й населення Австрії, Швейцарії та частково Північної Італії. Йому морфологічно тотожна дніпровсько-карпатська група слов'янської популяції, що дало можливість вважати останню північно-східним варіантом цієї раси.
   Але не тільки римсько-етруський вплив на праслов'ян мав вплив у даному регіоні. Венети в І ст. до хр.е. в альпійських землях спільно з деякими кельтськими та іллірійськими племенами об'єдналися довкола іллірійського племені нориків, утворивши могутню державу Норик, згадану як прабатьківщина слов'ян у "Повісті временних літ". "... Протягом тривалого часу основним населенням провінції Норик були кельти, котрі у перші століття християнської ери зазнали глибокого впливу римської цивілізації та латинської мови. Саме тут римляни впроваджували політику інтенсивної урбанізації, внаслідок котрої все місцеве населення було романізоване... Романізоване населення із Норику пізніше пересунулося на схід і заселило Верхню Паннонію... Не слід забувати, що майже скрізь романські мови сформувалися на кельтському субстраті. Інтенсивна і глибока романізація північної Африки не призвела до створення тут романських мов... Мовні сліди кельтського субстрату через романську мову проникли в багато мов карпатського ареалу. Кельтське походження ряду карпатизмів не викликає сумнівів. Одначе у деяких районах карпатської зони кельтський вплив міг бути безпосереднім (не серез східнороманську мову). Добре відомо, що у перші віки н.е. кельтський вплив мав місце на території південно-західної Польщі та Верхньої Сілезії. Ще сильніше та інтенсивніше воно було у Богемії, де перші слов'янські поселенці застали ще багаточисельне кельтське населення...". Норик контролював знамениту "Бурштинову дорогу", що починалася на північному сході сучасної Італії, в Аквілеї (власне енети - венети заснували Венецію та заселили Патавію - Падую та Аквілею), проходила через міста Норика та Паннонії - Емону (тепер Любляна), Саварію (тепер Сомбатхей), Скарбанцію (тепер Шопрон) і Карнунт (тепер Дейчальтенбург під Віднем) на Дунаї. З останнього дорога йшла у напрямку до рік Морава і Мура довжиною 600 римських миль (888 км), досягаючи Балтійського побережжя та племені естіїв (Таціт, "Германія", 45). Ю. Колосовська звернула увагу на те, що буси з бурштину латиняни називали словом monilia, що дуже схоже на болгарське та українське "моністо". Щоправда, вона вважає, що це слово занесене у Середнє Подніпров'я з берегів Адріатики, хоча логічніше допустити його шлях із сходу на захід, аналогічно як латиняни запозичили в якості синоніму до свого слова succinum ("бурштин") ще й венетське glaesum (буквальне значення "жовтий"). Так само італо-сабінське слово rota у Варрона (RR,II,1,5) є контракцією з rohota ~ слов. "рогата".
   Тут надзвичайно доречно згадати теорію О.М. Трубачова про прабатьківщину слов'ян на Середньому Дунаї, в Західному Норику. Як на нас, саме тут відбулася остаточна кристалізація "креолів" у етнос (усвідомлення "свої" впротивагу "чужим") та формування діалектного членування: празахідні слов'яни -- в Воєводині та Західній Паннонії, прапівденні -- на території теперішньої Словенії, північної Хорватії та північної Сербії, прасхідні -- в Трансільванії та Банаті.
   Як на нашу думку, найбільш рухомі прошарки пасіонаріїв-"креолів" під іменем белгів та свевів виходили із середовища придунайської "материзни" -- італо-венето-ілліро-праслов'янської спільності (архіпелагу "креольських островів"). Свевів Цезар називав "новим полчищем" (nova manus Sueborum) (Caes. BG , І, 37). Вони виступили до Рейну (Rhenus) і навіть перейшли на його правий, галльський берег. Тут частина свевів стала відома як "белги", у кельтському походженні яких сумнівався вже сам Цезар (Caes. BG , ІІ, 4) і який під час війни з ними про існування свевів ще не підозрював (а, отже, коли довідався про останніх, то назвав їх "новим полчищем", бо під "старим полчищем", напевно, розумів саме белгів). Як зазначає Ю. Колосовська, "... деякі особливості життя лугіїв змушують припустити, що лугії, як і свеви, належали до одного і того ж народу, не будучи ні кельтським, ні германським. Можливо, вони були народом слов'янського походження. Якщо гарії, названі Тацітом, належали до племені лугіїв (Germ. 43: 3-4) і якщо вони тотожні гарудам Цезаря, які входили в ополчення царя Аріовіста (Caes. B.G. І, 51), то в цьому вбачається прямий зв'язок народу лугіїв з народом свевів. Як і свеви, лугії входили у культову спільноту, об'єднану шануванням землеробських божеств ... У лугіїв був гай, освячений древнім культом (antiquae religionis lucus ostenditur - Tac. Germ. 43.3). Гай для здійснення таїнств мали марси або марсіани - плем'я свевів. В цьому гаю знаходилося святилище богині Танфани і за її культ відповідало усе плем'я (Tac. Ann. І, 51). Мати-земля Нерта (епонім Норику і, можливо, жіночий еквівалент скандинавсього бога Ньйорда з числа класу богів-ванів, батька Фрейра та Фрейї, -- О.Г.) шанувалася племенем свевів у священному гаю (Tac. Germ. 40.2)". Цікавою в цьому випадку є приказка, засвідчена Географом Баварським стосовно свевів: "Suevi non sunt nati, sed seminati" ("Свеви не народжені, а посіяні").
   Юлій Цезар характеризує германців на прикладі свевів (відмінних, як він зазначає, від германців: Таціт пише, що ім'я "свеви" (suebia) є більш вірним та древнім (verum et antiquum nomen), на відміну від недавнього для історика з Риму терміну "Германія" (Germ 2.2-3). Свеви, як розповіли Цезарю, -- єдині з германців, котрі не бояться нікого, крім безсмертних богів (Caes. BG ІV.7)) як войовничих та "рискаючих", то саме так визначають його наступники племена саме венетів (венедів)-праслов'ян.
   Думається, що навіть ім'я "германці" стосувалося швидше спочатку свевів за іменем їхнього родоначальника (приналежність до "культової" спільноти -- "свободи, яка розумілася як "жертва, принесена із сакральною метою" > "свіжа (нова) кров, віддана богам" > "свіжа (нова) кров, влита в етнос через шлюб та побратимство" > "о-своєний, свій" (*svoboda, де -d-a суфікс у збірному значенні < і.-є. *sue-bh-o "свої, співплемінники", "рід"; пор.: дв.-прус. subs "сам, свій", латин. suus "самому собі приналежний"; нім. Schwab "шваб" < дв.-верх.-нім. sw?b? "вільний"< і.-є. *suo- / *sue- "свій, рідний, лівий (пор. з лівим, північним берегом Дунаю!)" ~ sau- "світити") > "чистий", "білий", "справжній"; сталося це, напевно, внаслідок входження до держави свевів-прасловян ще й германців - маркоманів). Спогад про єдність зберегли балканські слов'яни у ритульному персонажі "Герман" (Джерман), аналога румунського (фракійсько-ілліро-венетського) Калояна. В українців йому відповідає Коструб, а у росіян - Кострома. У замовляннях розповідається, що він помер від засухи (жертва богові сонця?), а обрядово глиняну ляльку Германа з чіткими фалічними атрибутами під час ритуалу жінки ховають на піщаному березі ріки, щоб викликати дощ. Тут одразу ж хочеться згадати германського верховного бога (і жертву самому собі) Одіна (гот. woчs "одержимий", "істовий" ~ праслов. *vent-). Аналогічне проголошує, як вище зазначалося, й вішнуїзм: "... Я вчу вас цьому, грунтуючись на Ведах. Згідно з Ведами, Вішну є той, хто вбиває і той, кого вбивають. У жертвопринесенні битви вбивати або бути вбитим однаково не має значення... Я однаковою мірою шаную війну, жертвопринесення і поклоніння Вішну".
   І звідси напрошується висновок про те, що й праслов'янський аналог -- король Вячеслав -- повинен був бути такою ж як германський Одін та індоарійський Вішну жертвою (не дивно, що реального історичного Войцеха наважується принести в жертву його брат -- чеський аналог Святополка Окаянного, куди, до речі, останній і втікає, бо його аналог не те що зазнає якогось поганьблення, а стає королем, тобто його вчинок розцінюється у відповідності з традицією, визнавався ритуально законним; до речі, цей київський князь здійснює жертвопринесення своїм амбіціям саме правителів вятицьких та дотичних земель -- Бориса, Гліба та Святослава).
   К.Т. Вітчак запропонував реконструкцію імені саме для цієї праслов'янської спільності, зафіксованого, за Г. Ловм'янським, лише на переферіях Давньої Європи (у зв'язку з розселенням): "венети" < *wenHtoi (< і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") як спадок від більш давньої (реліктової) індоєвропейської спільності, з чим погоджується А. Брюкнер: "Це єдина первісна племінна назва (назва аріїв, можливо, стосується тільки індійців та іранців)"(Цит. за:). Тим більше, що О.М. Трубачов настоював на тому, що слов'янську культуру слід розглядати як "архаїчний варіант індоєвропейської культури".
   Праслов'яни-"венети" просувалися у багаті та пожвавлені суспільним та культурним життям області побережжя Північного моря, а звідти -- на схід, південь та захід. "...Процес цей характерний для всіх індоєвропейських народів того часу, і виключати з нього представників праслов'ян, одного з могутніх етнічних масивів Європи, нема підстав". Саме тут, між середньою течією Ельби і нижньою Одрою, частина "венетів" змінює протослов'янське самоозначення "венети/венеди/вятичі/ветенічі" (*wenHtoi < і.-є. *bhrghntoi "великі, високі") на праслов'янське "великі/вільци/велети" (*vel-), що зафіксували їх германські сусіди (Oueltai, Wilzi, Wilti, Wiltios, Vulsi, Vuloini, Vilini, Wulzi, Weletabi; Адам Бременський у ХІ ст. зауважував, що племена, які слов'яни називають "вільями", німці називають "лютичами", Leuticii, в той час як біограф Карла Великого Ейнхард говорив, що "вільці" -- це німецька назва слов'ян, які самі себе називають "велетами"; Географ Баварський нараховує у "велунцан" 70 міст, що співставляють із засвідченою у "Великопольській хроніці" XIV ст. назвою міста Воліна в усті Одри Welunecz).
   Лише зіткнувшись із Римом, як вважає С.В. Назін, праслов'яни самоозначилися саме як "нероманізовані" (на відміну від кельтів та даків-волохів),-- "слов'яни" -- "ті, що зрозуміло говорять", аналогічно до "шкиптарет" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), "еускалдунак" -- "ті, що зрозуміло говорять" (самоназва басків).
   Зазнавши культурного романського впливу, праслов'яни повернулися на землі предків в межиріччі Вісли та Одера (де сформували культуру підкьошевих поховань, 400-100 рр. до н.е.), також зазнали і світоглядно-господарського впливу кельтських племен (латенська і тшинецька культури) і створили симбіоз із германськими племенами (вандали, бургунди та племена союзу лугів -- гарпії, гелізії, маннами та наганарвали; пшеворська, оксивська і зарубинецька культури і пряшівська на Середньому Подунав'ї та етулійська на Нижньому Подунав'ї, що походить із пшеворської), відомий як венеди/венети писемних джерел. Надалі вони зайняли й територію Прикарпаття, співіснуючи з носіями латенських культур (серед яких -- гірське плем'я котінів -- спеціалістів по добуванню заліза, які Тацітом визначаються не германцями, а такими, що говорять галльською мовою, тобто використовують кельтську як посередника в системі різноетнічної латенської культури) або витісняючи звідси фрако-дакійські племена-носіїв липицької та прабалтські племена-носіїв зубрицької культури (І-поч. ІІІ ст.), які одночасно намагалися колонізувати Верхнє та Середнє Подністров'я, асимілюючи місцеве населення, яке залишалося незахищеним після переходу в 50 р. н.е в Тисо-Дунайську низовину (після розгрому тут римлянами дакійської держави одріссів) в союзі з германцями-лугіями значної її частини -- сарматів-язигів. Саме із залишком місцевих іраномовних язигів (які проіснували аж до поч. ІІІ ст), на наш погляд, і пов'язаний субетнонім "гуцули": пор. з осетин. гыццыл чизг "дівчинка", де "гыццыл" - "мале/малий", а "чизг" - "дівиця", що у європейських писемних джерелах фігурує власне як "язиг" (етнонім сарматського племені, тісно пов'язаного з мотивом войовничих вершниць-амазонок та реліктами матріархату). Тобто карпатські гуцули -- це "малі язиги" в сенсі того, що залишилися в Карпатах (аналогічно група остготів/остроготів, яка відмовилася від войовничого походу на Захід, у "Готиці" Йордана визначається як "малі готи", Geti Minores), а не вирушили у Європу, змішалися з германськими гото-вандальскими племенами. З часом їх етнонім зазнав переосмислення у середовищі сусіднього романізованого населення на "готські": got/guth + румунський означений постартикль -ul > gu?ul "розбійник, рекетир". З європейських язигів, до речі, походить знаменитий канцлер корони Франції, єпископ Парижу в 867-879 та 883-889 рр. Гоццелін д'Анжу.
   Якщо з історичним кельто-бритським королем Артуром (VІ ст. н.е.) передання співвідносить події кінця V - початку ІV ст. до н.е., то логічним буде допустити, що схоже явище відбулося з королем венедів Вячеславом, на якого перенесли уявлення про легендарного короля племені венетів (енетів, ??????? < кельт. uenos "друг", uenja "спорідненість", за О. Шахматовим), що мешкали у альпійських землях, на північному сході сучасної Італії та у Словенії. Венетів вважають носіями археологічної культури Есте, що еволюціонувала з культур полів поховань (ранній період - 950 - 750 рр. до н.е., середній - 750 - 575 рр. до н.е. і пізній - 575 - 183 рр. до н.е.).
   Також венетів (енетів, ?генетів, ???????) згадує у "Ілліаді" (ІІ, 851) Гомер:

Вождь Пілемен пафлагонянам передував, хоробре серце,

Який вивів їх із Генет, де стадно живуть дикі мески.

   Проте у "Ілліаді" наявне одне неузгодження з персоною Пілемена: у V пісні його вбито, а в ХІІІ пісні він іде за тілом убитого сина, і власне цю суперечність виставляють дослідники як доказ того, що авторами "Ілліади" є декілька осіб. Але легко припустити, що "пілемен" - це не стільки ім'я, а титул володаря Пафлагонії і народу енетів, що населяв цю малоазійську країну (аналогічно до того, як ім'я героїчного короля даків Децебал просто означає "дакський цар", Deci-balus). І мабуть, не лише титул, а явище, характерне для архаїчних королівств, коли система влади опиралася на право володіння землею. Наприклад, на побережжі Екваторіальної Африки у королівствах Лоанго, Каконго, Нгойо вся влада у формі особливого поняття "вене" (з іменем "венет" тут лише випадковий збіг!) концентрувалася у верховному правителі: "...Власне інкарнація "Вене" давала необмежену владу над підданими. "Вене" можна зрозуміти як еманацію духів землі, що пішли у землю предків. Земля вважалася неподільною між індивідами, так як її власником виступав весь клан, при ньому не тільки його живі представники, але у першу чергу всі вже померлі члени. Їх представником і виступав "король"...". В іранській зороастрійській системі ця еманація виступає як Амеша Спента ("Безсмертні Святі"), а іпостась її - Хшатра Вайрья ("влада", з відтінком "царство боже") і її носієм вважав себе перський цар Дарій І.
   Після падіння Трої вождь енетів Антенор (ст.-гец. "влада, що залишилася") переселився зі своїм народом у Фракію, а звідти - у країну євганеїв ("благородних") на північному сході від ріки По та північному березі Адріатики, де заснував міста Патавій (сучасна Падуя) та Атеста (сучасна Есте). Тіт Лівій у своїй "Історії" (І 1: 1-3) деталізує це переселення, зазначаючи, що Антенора з немалим числом енетів вигнали заколотники, а об'єднавшись із троянцями, енети прийняли ім'я венетів та заснували нову Трою (тепер , на думку Р. Салінаса Прайса та А. Вучетича, це - с. Гебел, що в долині ріки Неретви, що впадає в Адріатичне море неподалік від міст Дубровник та Спліт).
   Страбон у "Географії" (ХІІ, 3,8) на рядки Геродота про енетів зауважив, що у його часи у Пафлагонії (Мала Азія) ніяких енетів вже не залишилося, але все одно старогрецький письменник Зенодот був переконаний у достовірності слів Гомера і вважав, що поет мав на увазі не народ, а місто Енети, пізніше відоме як Амсіла. Інші стверджували, що енети були одним з найсильніших пафлагонських племен (Полемон Періегет, "Фрагменти", 22), які мешкали по сусідству з Каппадокією. Втративши свого вождя під час Троянської війни, вони перебралися у Фракію і зрештою заселили спершу північ Македонії (Herod, I, 196), а потім -- Енетику, тобто Адріатичну Венетію (Herod., V:9; Strabo, IV, 4,1; V, 1,4-5; Polib., II:17; Plin., NH, XXXVII:43), а інший клан енетів (Auendeatai) заснував у землі ілірійських іаподів (яподів) місто Houendo (Strabo, IV, 6,21; VII, 5,4; Appian. Illyr., IV, 16-18).
   Земля анатолійських енетів була розташована в Каппадокії, на правобережжі ріки Галіс (лазо-мегрел. "галі" -- "ріка"), що в ті часи називалася Marašanta- (сучасна р. Кизил-Ірмак), а в області фракійського начебто племені агафірсів (агатірсів) текла річа Маріс (тепер Муреш або Марош ~ кельт. mar- "великий": галл. антропоніми Nertomarus "сильно-великий", Segoaros "переможно-великий", Catumarus "битво-великий" ~ етрус.-італ. Marens/Mars). Вважається, що останній гідронім було занесено з Анатолії. Агатірси начебто були нащадками кіммерійців (Агатірс -- брат Скіфа та Гелона, за Геродотовою генеалогічною легендою), котрі, до речі, теж здійснили свого часу військову експедицію у Північну Анатолію і, зокрема, у Пафлагонію (і чи не шукали вони там своєї прабатьківщини?). Вірогідно, що спільно з анатолійськими племенами якась частина енетів рушила не на північний захід, у Адріатику та Нижню Саксонію (а звідти -- на схід, асимілювавши пшеворську культуру), а на північний схід, у Північне Причорномор'я, де й стали предками наступних кіммерійців. Адже Тіт Лівій (І 1:1-3) згадав про розкол у общині венетів Пафлагонії. Наші венети причорноморських степів України -- це т.зв. скіфи-"георгої" (ст.-грец. "землероби"?) (Геродот, ІV, 18, 53), що, як довів В.І. Абаєв, є зіпсутою греками назвою мешканців даної місцевості, які самі себе називали gauvarg? - "розводячі худобу" або "шануючі худобу", тобто етнонім не містить жодної вказівки на землеробство, а навпаки.
   У зв'язку з агатірсами і венетами цікавим для нас є свідчення Геродота, що агатірси люблять наносити на тіло густе татуювання, і що саме татуювання, його густота та щільність малюнку говоряь про знатність, священність. Це наштовхує згадати значно пізніше аналогічне свідчення Ібн-Фадлана: "... І від краю нігтів декого із русів до шиї є зібрання дерев, зображень і тому подібне", тобто мова йде про татуювання на тілі. Крім того, агатірси фарбували (picti) у синій (??????) колір волосся, що, можливо, є спадком праіндоєвропейської давнини (і.-є. *?oer "темний колір" > перс. xval ( < *suer-d- "копоть"), согд. хwrn- "колір", "барва" , дв.-інд. varna "колір" (> "каста, ранг"), авест. ?ar?nah "фарн", осетин.дігор. xo?run "розфарбовувати", xo?rФn "колір", дв.-іран. *hv?ra; латин. sord?s"бруд"; гот. swarts "чорний колір", дв.-англ. sweart, дв.-верх.-нім. swarz , нім. schwarz "чорний"; дв.-ірланд. sorb "бруд", а також: і.-є. *mel- : ст.-грец. ????? , латськ. melns "чорний", литов. melsvas "синюватий", латин. mulleus "червонуватий"; герм. *m?l-a-n "пляма, знак, прикмета": гот. m?la "знаки", дв.-ісл. m?l "прикмета", дв.-англ.mФl, дв.-сакс., дв.-верх.-нім. m?l "крапка, пляма" ~індуїстське "тілак"), адже у індоаріїв синій колір зберігся на означення варни шудр, до якої в давнину входили всі землероби (пор.: брахмани - білий, кшатрії - червоний, вайші - жовтий). "Артхашастра" засвідчила також традицію, за якою необроблені або закинуті землі заселялися спершу землеробами - шудрами (s?drakarsaka, де karsaka - "землероб"). Це не дивно, адже в умовах колонізації на новому місці слід було спільно будувати укріплене поселення, освоювати земельні угіддя, налагоджувати стосунки з тубільцями тощо. Це призводило до витіснення на другий план станових норм, відокремленості, що існували на батьківщині між різними родами та професіями. Тому не дивно, що пізніші прибульці з арійського світу на нові землі, виявивши таке неприпустиме змішання у нормальних умовах, цуралися першопроходців, оголошували їх "недоторканими", а себе -- "благородними" (в індоіран arya, а їх земля -- Airyanam; ірланд. aire "вождь", "знать", boaire -- "власник великої рогатої худоби", airig "вільні, котрі мають право обирати князя", Eire -- "країна благородних"; хетт. ara -- "вільний"; дв.-сканд. arjoster, дв.-сакс. ir -- "знать", дв.-сакс. Irminsul -- "дерево-ідол родоначальника саксів Ірміна", irmintheod -- "людство" < "арійський народ"; ст.-грец. aristos -- "кращий", звідки "аристократія" -- "влада кращих"). Не дивно, що Ашвіни як покровителі переселенців та мандрівників розглядаються "Махабхаратою" як шудри серед богів (Марути -- як вайші, Адіті -- як кшатрії, Ангіраси -- як брахмани).
   Єдиний порятунок "недоторканих" останніх був у новому переселенні у нові, неосвоєні землі. Цілком можливо, що такі "сині"-агатірси (аротери) після Троянської війни перейшли з Анатолії на Балкани, освоюючи нові шляхи: нім. Bahn "шлях, дорога", укр. багно "болото, топь" < "торфяне болото" < "місцевість, звільнена від рослинності та дерев внаслідок розкладеного багаття", дв.-ісланд. sorb/sorp "бруд" > сорби, серби "першопроходці; колоністи" (пор.: "... з англ. man "чоловік" можна співставити також црк.-слов. тимено "рідка грязюка" (рус. тина) , грец. ?????? "земля" (пор.: дв. - інд. pu-man "людина", латин. puer, pubes), чеськ. kmnem "плем'я, стовбур роду", пор.: ірланд. cnaim "нога, ляжка", лтськ. nams "дім" (букв. "те, що опалюється", типологічно пор. дв.-рус. племя, але пламя), латин. mensis, англ. moon (типологічно пор. латин. luna < lux), ірланд. men "пилюка", mionn "клятва", бретон. mon "навоз" < "вогонь", укр. мну, словен. monem "терти", ірланд. men "мука", дв.-інд. carmamna "дубильник, кожум'яка", прус. mynix "дубильник"..." ; а також: латин. via "шлях, дорога", дв.-інд. v?ti "переслідує", дв.-англ. wœПan "бродить", wœdl "бідний" та дв.-англ. widl "бруд", дв.-верх.-нім. widillo "немічний; слабкий", ірланд. fiothal "карлик", дв. - інд. vetala "демон", "житель кладовищ", латин. vatius "кривий", дв.-верх.-нім. wadal "те, що хвилюється", "непостійний", сер.-верх.-нім. wadel, wedel "хвилювання", wadalari "волоцюга", дв.-інд. daridra- "волоцюга" > "бідний"; чеськ. chudy "бідний", укр. худий < дв.-інд. ksud "порушувати (норми соціуму), бити, ламати (соціальні установи), rsudra "маленький", санскр. Г?drА "шудра, людина з найнижчої касти, створена з пилюки (!) стоп Пуруші"). Тут явно напрошується зауваження О.М. Трубачова, що прабатьківщина слов'ян на Середньому Дунаї пов'язана з "болотом" (озеро Балатон і місто Блатьнъ градъ біля Малого Балатона, а також пор. слов. "болото" з фракійською глосою pala "болото, трясовина", латин. palus "озеро"; сам топонім Паннонія теж трактується як "болотяна": фрак. pani, прус. pannean "болото", гот. fan "намул"), над чим, на нашу думку, і іронізує (!) Іордан: "У них (слов'ян) болота і ліси замість міст". Окрім того, власне незрозумілого походження давньо-грецьке "варвар" (barbaros) може мати задовільне пояснення саме як жителя Іллірії: іллір. barbis "болото" (у топонімі Metubarbis "Міжболоття"), якому тотожні санскр. barburam "вода", грец. borboros "слиз", албан. berrak "болотистий грунт".
   Підтверджують даний факт виходу протослов'ян "з півдня" (за літописною традицією, з берегів Дунаю) і виявлені В.В. Івановим вищезгадані зв'язки слов'янських мов із давніми анатолійськими та палеобалканськими мовами, що дозволяє говорити про початкове південніше місцезародження слов'янської мови (та етносу) у системі індоєвропейських мов. Можливо, що енети/генети представляли собою етнос, споріднений із хетто-лувійською спільнотою та прототохарами, та, вірогідно, навіть були діалектно-етнічною групою останніх (вже до середини ІІІ тис. до н.е. стосуються окремі ізоглоси, що об'єднюють праслов'янський діалект індо-європейської мови з північно- або східно анатолійським (хеттським), з одного боку, і балто-словянський як групу діалектів з південно- або західно- анатолійським (лувійським), з другого боку, і до останньої входив і пратохарський діалект). У свою чергу хетто-лувійська індоєвропейська спільність в Анатолії зазнала значного впливу від представників тубільного населення (хаттів-протоабхазів), що належало до північнокавказької мовної сім'ї (якщо хетти, палайці та тохари належали до групи мов centum, то енети та лувійці -- до групи мов satem). До хетто-лувійської спільності належали й гостинні щодо енетів фракійці Балкан, що самі себе називали "місіями", musai. Відповідно греки знали їх як moisoi, а римляни -- moesi, або mysas gentes, від чого отримала своє ім'я пізніша римська провінція Мізія (Moesia), згодом розділена на Верхню та Нижню. Відповідно фракійці Анатолії називалися фрігійцям або брігами, а самоназвою їх було mysi, mysoi. Колізії довкола етноніму місії на Балканах та Анатолії присвячене спеціальне розмірковування Страбона (VII, 3,2; 10).
   У передньоазіатській традиції місії відомі як "західні мушки", на відміну від "східних мушків"-правірмен (грузини вірмен досі називають "мекхи"), з якими спільно переселилися з Балкан в Анатолію в кінці ХІІІ-початку ХІІ ст. до н.е. та розгромили, відповідно індоєвропейські хеттські та лувійські царства та могутню державу Урарту. Саме асиміляція урартів правірменами і спричинила досить оригінальну антропологічну конфігурацію сучасних вірмен. У Біблійній традиції як мушки-фрігійці та правірмени взагалі, так і федерація табальських племен фрігійців Гордія-Куртіса відомі як народи мосх і тувал, а також як "бен-Тогарма", що відповідає у середньовічній вірменській традиції "Дому Торгома". Титул Гордія досить дивний -- "відомий на Заході і на Сході цар", його місто Атуна в історичній традиції саме відоме як "місто Гордія" -- західноанатолійський Гордіон, де знаходився знаменитий "гордієв вузол", а сам він -- син царя Атуни Аш-Хіту/Уш-Хіті та батько не менш знаменитого Міти-Мідаса. Також Гордій -- васал Ассірії і ассірійська традиція називає його "Гурді з Кулуммана", і саме йому ассірійці віддали свого часу під управління всі інші ліквідовані анатолійські царства -- Шінухту, Куе, Хілакку, Мелід та у васальну залежність -- Біт-Буруташ і Тувана. Він переселяє їх на селення у своє царство і формує з них "єдину фрігійську націю", а на спустошені землі поселяються "східні мушки"-правірмени. В 705 р. до н.е. Гордій повстає проти Ассірії, що змушує самого Саргона ІІ йти походом у далекий Табал і безславно загинути (труп так і не було знайдено) під копитами кіммерійської кінноти, завбачливо закликаної на нові землі фрігійцями (а тому подальші інтерполяції про те, що кіммерійці "втікали від скіфів", власне породжені спекуляціями наступних поколінь істориків).
   До анатолійської Місії (Mysia) як складова частина входила й область Трої - Троада та плем'я іллірійців -- дардани (вождем яких під Троєю був Акамант, син енетського правителя Антенора). Пізніші історики фіксують дардан на Балканах (від Адріатики до Дунаю) поряд з іншими іллірійськими племенами як от істри, яподи, лібурни, далмати, пірусти, бревки. Деякі з племен іллірійців -- япіги, мессапи -- населяли Апеннінський п-ів. Мовними нащадками іллірійців вважаються албанці. Відповідно іллірійську, фракійську та дакську мови відносять до палеобалканських мов. М. Грушевський зазначав: "...Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між групою слов'янською, грецькою й іранською". Наприклад, станом на ІІ тис. до н.е. фракійці в Європі саме розселені були наступним чином: на півночі та сході Балкан -- фракійці та даки, у Македонії мешкали македонці, фрігійці та протовірмени, на півдні Балкан -- пеласги, на заході і північному заході (Албанія та Епір) -- іллірійці та мессапи, а ось на південь від Македонії та острови -- "піратські" грецькі племена. Племена останніх (іонійці та еолійці) конкурували з фракійськими (пелазги, карійці, фрігійці та дарданці) щодо освоєння земель в Західній Малій Азії.
   Сам етнонім енети (генети, венети) міг походити від північноанатолійського слова, як аналогічно походить іншомовне слово у старогрецькій мові -- ????? "блиск, краса, слава", "волога", відоме також латинянам як h?nos "честь, почесть", "достойність" (потрапивши від етрусків), а саме -- з хаттскої (до-індоєвропейської, протоабхазької) мови Анатолії: hun- "великий".
   Крім того, дивним чином слов'янський теонім Сварог, як називається небесний бог ковальства (ототожнюється літописцем із Гефестом), виявляється тотожним не тільки санскритському svarha "небо", але й фракійсько-фрагійському лексичному колові: "... surgastoy - родов.відм. однини теоніма, пор. фрак. Surgasteus, віфін. Zeus Syrgastes. Даний теонім, очевидно, запозичений в лід(ійському). Srkastus ... surgasto -- співвідноситься із незасвідченим дієсловом surgadyo і походить далі з і.-є. suergh- "піклуватися"...". Але він також означає "хвилюватися, переживати, бути хворим", що зближує його з вищезгаданим пра-нах.-дагест. sw?rHo "старий". А отже, Сварог -- це "старий бог", deus otius, "бог, який віддалився", аналог оскоплених Урана чи Кроноса, (і міг бути запозиченим саме з однієї з алародійних мов, до яких належать сх.-півн.-кавказькі, хурритська, урартська та етивська), для праслов'ян -- Сварог лишень батько Сонця-царя Дажьбога. У кіммерійсько-анатолійських переданнях останній (Дажьбог) міг бути лише казковим богатирем, а з частиною кіммерійців, які прийняли участь у формуванні кельтського гальштату, трансформувався у бога-героя Дагду, у германському середовищі -- в тотемічний персонаж (дв.-верх.-нім. *daho > латин. taxo, -nis "борсук" ~ латин. taxus "тис (тисове дерево як Іггдрасіль-кінь бога Одіна)"), у скіфському середовищі -- в бога коней Тагімасада (тут наявний іранський компонент "-мазда", як от у теонімі Ахура-Мазда ~ дв.-інд. adhi-deva "вищий бог", adhica "верховний володар", епітет Шіви з тризубцем-"шріватса", "знаком тільця", з яким, до речі, зображався й верховний бог ассірійців Мардук), ототожненого Геродотом з еллінським Посейдоном. Останній є, в дійсності не стільки бог вод, а, за В. Топоровим, "Супруг Землі" -- poteidavon, що тотожний як ведичному змію Ахі-Будхня, з якого й виростає Світове Дерево, так і слов'янському змію Бадняку, котрий обвився довкола Горюч-Алатир-Каменю, що захований у коріннях Світового Дерева. Останнє росте на Кіян-морі і на ньому орел звив багате гніздо із срубла, золота, перлин, коштовностей і вивів дітей. Коли ж буря вирвала з коренем дерево і втопила гніздо та дітей орла, то він не зміг винести горя, кинувся у низ і розбився об "білгорюч камінь" або хоче це зробити, але сокіл відраджує, і радить полетіти далеко і відшукати "прекрасне нове життя".
   Власне прасловянами їх герой-родоначальник був ототожнений з архаїчним індоєвропейським божеством, ім'я якого (на честь посвяти) початково герой і носив.
   Сам же епічний і історичний герой цілком встановлений. Той факт, що у грецькій (у переданні іншомовних слів) та анатолійських мовах було характерне асимілятивне чергування звуків d//l (т.зв. "південносхідноіранське", притаманне пушту, бактрійській і скіфській мові, але невідоме у сарматській), дає нам підстави до вбачання в прообразі Дагди-Дажьбога кіммерійського царя-героя Лігдаміса, ім'я якого ассірійські джерела більш правильно передають як Dug-dam-me-i (Дугдамме; факт тяжіння "кіммерійського світу" до індоарійського відобразився і тут, адже саме останні фіксують -l- там, де в іранських оригіналах - -d-: дв.-інд. Bahlika, авест. Baxdika "Бактрія", дв.-інд. lipi < західно-іран. dipi тощо). Саме Лігдаміс знаменитий тим, що наказав розграбувати та спалити храм Артеміди в Ефесі (640-рр. до н.е.), в 660 р. до н.е. він розгромив Лідійське царство, штурмом взяв його столицю Сарди та вбив царя Гіга. В 653 р. до н.е. Лігдаміс загинув в Кілікії в битві з царем скіфів Мадієм. Ім'я Лігдаміс, вивченню якого присвячена спеціальна праця С. Тохтасьєва, стало династичним серед правителів Галікарнасу та популярним серед автохтонних жителів Карії та емігрантів з неї (тут додамо, що античність -- "Палатинська Антологія", Діодор Сицилійський та Валерій Марціал -- знає слово lygdos на означення білого мінералу або сорту мармуру). Крім того, як вже на нашу думку, теж саме ім'я могли носити як мідійський родоначальник царської династії Дейок, так і ассірійський намісник у Манні Dai(a)ukku, який був усунутий від влади в 715 р. до н.е. Щодо мідійського Дейока (700-678 рр. до н.е.), сучасника батька Лігдаміса кіммерійського царя Теушпи (який міг одружитися на союзній мідійській принцесі і назвати на честь тестя сина; був розбитий ассірійським царем Асархаддоном в 679 р. до н.е.), то він виступає, у порівнянні з іншими історичними царями Мідії, як ідеальний, мудрий правитель, характерний для епічної іранської традиції, будівничий столиці Екбатани, що дає підстави вченим вбачати у ньому, у порівнянні з іншими історичними царями, "епонімного царя", аналогічно до генеалогічного родоначальника, і внесений був Геродотом у перелік мідійських царів (Дейокідів), як зазначає І. Медведська, саме для узгодження хронології, якою він керувався (150 років правління царів). Крім того, в самій назві країни Каппадокія цілком може міститися й корінь кіммерійського імені "Дейок".
   Продовжуючи досліджувати проблему енетів/генетів, зауважимо, що власне вождем пафлагонців (яких, до речі, в Римі прозивали "тібіями"-"флейтистами, свистунами") з Генетики є Пілемен (??????????). Етимологія імені наштовхує нас на архетип *bala-gwhamo > шумер. GIŠ.BILGA.MEŠ "Більгамес" (>Гільгамеш)", хуррит. dbil.ga.miš, хетт. GIŠ.GIM.MAŠ, що у греків набуло вигляду ????? "великий", "довгий", "голосний, сильний", а у пафлагонців-енетів могло набути ?????? та означати те ж саме, що й словянське "Вяче-" (у імені "Вячеслав") - "більше" (праслов. *v?tj, сербохорв. Ве?и, польск. wi?ej "більший, великий" < і.-є. *(?)ueg-/aug- "збільшуватися, набирати силу" > герм. *wahs(-an/jan-) "рости" > англ. wax "збільшуватися", дв.-англ. weaxan, нім. wachsen "рости", дв.-ісл. vaxa, гот. wahsjan "збільшуватися, рости" ~ грец. aexein < *aFex "рости", латин. augere "збільшуватися" > Август), семітське Йосиф (Yosseph "збільшувати") та ведичне Васіштха ("Превосходнейший", "найбагатший") як назва однієї із семи традиційних головних екзогамних брахманських груп -- домашніх жерців-пурохітів Сонячної династії (тут напрошується кельтський еквіваент: ірл. Ard-Ri "високий, верховний король" > Артур, ім'я якого пояснене римлянами як "страшний медвідь" ~ малоазійсько-галатська Артеміда, символом якої була ведмедиця). Саме Васіштха, начебто, був зачатий від двох богів -- Мітри і Варуни і народився "з думок" апсари (водяної богині) Урваші (пор. з народженням із голови іншої діви-войовниці -- Афіни, яка у північнонордичній традиції є еквівалентом Одіну, маючому стосунок до "голови мудрості" Міміра). Васіштха -- автор сьомої "мандали" "Рігведи", ідеал брахмана, власник "корови бажань", друг богів і щонайперше -- Варуни, який показує йому зміну дня і ночі, бере його на свій корабель (пор. з мандрами Гільгамеша на кораблі та спробою змагання зі сном). На іранському грунті, як на нас, вже наявне переосмислення антропоніму у напрямку до загальноіран. *winda "той, який перебуває, набуває": дв.-перс. Vinda-farnah "Набуваючий фарн" = грец. ??????????, Інтаферн (як правильна форма наведеного Геродотом та Арріаном імені Іданфірс / Індатірс, хоча можливе й *vidamtrsu- "прагнучий до ведунства, всевідання" на основі дв.-інд. veda "знання, пізнання").
   Надалі слов'янське плем'я в'ятичів у хазарських та арабських джерелах засвідчене як "вантіт". Дослідник В. Щербаков пише: "... у ХІ столітті ... відбулися походи Володимира Мономаха ... на Ходоту, володаря землі Вантіт, і на сина його. Головним містом "вантіт" - ванів був тоді Хордаб (Корьдно у руських джерелах, можливо, Корьден [пор.: Гордієни - місто Ванського царства, у якому цар Руса І встановив пам'ятну стелу на честь перемог над Ассірією, -- О.Г.]). Держава Вантіт була приєднана до Русі. Вона розташовувалася у ті часи на берегах Оки і у верхів'ях Дону ... ванів потіснили на північ в епоху великого переселення народів... Адже власне в'ятичі "сиділи" на Оці і верхньому Доні ... Вани - це "вентичі", венети, венеди і, зрештою, в'ятичі - так це ім'я змінювалося за віки" .
   У германській міфоісторії вани (vinir) ворогують з асами (asr). Наприклад, у інтерпретації нацистського окультиста К.М. Віллігута-Вейстхора, це класи богів: Asen -- "повітря" і Wanen -- "води". Асів очолює Одін, а ванів -- Ньйорд. Після тривалої ворожнечі, у якій жодна група не могла взяти верх, вони уклали перемир'я та обмінялися заручниками, тобто уклали договір (сканд. vinr, дв.-верх.-нім. wini, швед. van "друг", ірланд. fine "велика сім'я", anfine "ворог", дв.-сканд. Сґvinr "недруг", латин. uin-dex "поручитель відповідача, котрий замінює його перед судом та оголошує себе готовим взяти на себе наслідки процесу", а також санскр. mitra "друг", авест. mi?ra "договір" тощо). Відповідно, заручники-вани Ньйорд та Фрейр стали асами, а заручники-аси Хьйонір та Мімір -- ванами.
   Цікавою є здогадка М. Серрано про тотожність германського циклу про асів та ванів з переказами про ведичних божественних близюків Ашвінів, тотожних грецьким Кастору і Поллукс, між якими укладається теж певний договір -- частину свого безсмертя безсмертний брат віддає своєму смертному братові.
   Вважаєтья, що в цьому міфі відобразилася боротьба прийшлих "індогерманських" племен із носіями мегалітичної землеробської культури Східної Європи. Той факт, що у "Сазі про Інглінгів" говориться , що аси жили на схід від Дону (Танаквісля або Ванаквисля), а їхні головні суперники, вани -- біля устя тієї ж ріки, наштовхує нас на припущення, що термін "вани" є ознакою спадкоємництва від ewan > "енів" -- князів шумерів, святилище яких -- "Кам'яна Могила" -- існувало у Приазовських степах України (за А. Кіфішиним та Ю. Шиловим). Як вважає С. Наливайко, "... назва Україна може сходити до надзвичайно давніх часів, до назви Ахура-яна (типу Согдіана, Бактріана, Маргіана, Дрангіана, Сузіана), тобто Країна асурів/ахурів; саме така загадкова Земля Ахури один-єдиний раз згадується в "Авесті". Тож назва Ахураяна (іранський варіант) легко могла прибрати вигляду Окураяна, Окраяна, Україна, Вкраїна".
   Якщо аналоги асів (asr) відомі в інших індоєвропейців (індійські асури, іранські ахури, словянський Чур), то вани засвідчені тільки у германців, а ворогами асурів (ахурів) виступають деви (даеви). Але перш за все "вани", "венеди" -- це означення епічних героїв, витязів, що протистоять не тільки хтонічним істотам, але частково своїм мізерним нащадкам (як от протистоять виродженцям героїчні кавказькі нарти, скандінавські гаути або фіннсько-естонські сини Калеви). Аналогічно до того як під іменем "... "готи" у германо-скандінавському епосі розуміють не лише історичних готів, а певне геройське епічне плем'я, а епітет "готський" майже синонімічний "героїчному" (як і "нартський"). У таких розвинених епосах, як германський, грецький, індійський, готи і бургунди, ахейці та троянці, пандави і каурави, що вже зникли як самостійні племена і тільки увійшли в якості одного з компонентів у "етнос" носіїв епосу, -- це перш за все героїчні племена давнього героїчного віку, певний героїчний зразок для майбутніх поколінь... В цьому зв'язку суттєво, що у образах героїв найбільш архаїчних епічних поем і переказів чітко виявляються реліктові риси першопредка або культурного героя".
   Якщо допустити походження теоніму "вани" від шумерського *ewen > en "князь, володар" (пор.: шумер. "ануннаки" -- "сім'я князя", група божеств -- покровителів, заступників та посередників між землею та небом, а з аккадського часу -- боги землі та підземного світу, в той час як "ігіги" -- "космічні боги"), то, можливо, "аси" < "анси" слід виводити з шумерського "анзуд" (шумерське ім'я, яке аккад. витлумачили фактами своєї мови "анзу" - "буря - вітер" ~ хетт. huvant "вітер", huves "жити"), назви величезного божественного птаха - левоголового орла, якого прогнав Гільгамеш із гнізда на дереві богині Інанни-Іштар "халуппу". Анзуд заволодів інсигніями бога неба ЕнЛіля та таблицями долі - "ме" (пор.: бог-ас Одін прибив себе списом до світового дерева Іггдрасиль і через цей шлях ініціації отримує знання священних рун). Інший епос розповідає про боротьбу ніппурського бога Нінурти (у Лагаші --Нінгірсу), сина бога Енліля, з Анзудом, поряд з тим, що епічні пісні оповідають про перемогу Нінурти над злодієм Асагом. Останный -- створений богом Аном в горах, на колінах Ануннаків, випускаючий сяйво (melammu) і претендуючий на престол Ніппура. "... Індійський вчений С.Чаттерджі висловлює здогад, що під асурами може критися згадка про народ "ашшура", тобто ассірійців. З їхніми культурними досягненнями та безжальністю на війні орії-арії безпосередньо зіткнулися під час свого перебування в Малій Азії.... Ассірія, як відомо, зазнала поразки 612 року до н.е. від мідійського царя Кіаксара, а Мідією певний час володіли причорноморські скити - до пори, коли скитських ватажків спостигла доля, дивовижне схожа на долю антського князя Божа та його старійшин".
   "... Схоже, -- продовжує С. Наливайко, -- що тема асурів та девів (і асів і ванів, - О.Г.) відбивається також у ближчі до нас часи -- вже на слов'янському ґрунті. Маємо на увазі стосунки між полянами (на санскрт. "pal", "palak" означає "захисник", "воїн", "охоронець", "правитель", "цар") та древлянами (пор.: дв.-інд. dhanuh "дерево" та назвою групи асурів як "данави", -- О.Г.) полянами та іншими східнослов'янськими племенами, які в деяких літописах помітно протиставляються, як в Індії деви та асури, брахмани й кшатрії, жерці й воїни. У міті про царя Яяті наймолодший його син Пуру (санскритське "пуру" тотожне грецькому "полі" (багато), звідки й "плем'я", "народ") виявляється найблагороднішим і протиставляється своїм братам -- теж родоначальникам племен. Так і в руських літописах поляни протиставляються іншим східнослов'янським племенам. Пуру, хоч він і наймолодший, усупереч традиції став царем, бо єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість. А поляни, на противагу деревлянам, кривичам чи дреговичам, мають мирну й лагідну вдачу та шлюбний звичай, не викрадають собі дружин на бісівських ігрищах, шанують батьків і предківські звичаї. Особливо в цьому плані показові стосунки полян та деревлян, де останні мають виразні "асурські" ознаки. Тож у світлі сказаного про леґендарного царя Куру, про плем'я Куру, згадуване ще в "Ріґведі", яке, доречі, має написання "кріаі", привертають увагу українські факти. Зокрема, назва деревлянської столиці Коростеня та інші назви типу Корост, Коростишів, Корсунь можуть бути спорідненими з індійськими назвами типу Курукшетра ("Поле Куру", де й відбулася вісімнадцятиденна битва, описана в "Магабґараті"), Куруджангала ("Гай Куру") тощо". Тут слід додати, що в протистоянні між двома "фратріями" слов'ян -- а саме у літописному переказі наявна шлюбна колізія між двома весільними групами (фратріями) -- сватанні древлянського князя до полянської княгині домінує княгиня Ольга (пор.: дівчина сама обирала собі чоловіка, через що й індійська назва "сваямвара", тобто "самобір", "самобрання"; також згадаймо перипетії сватання-війни Кіра Великого та цариці массагетів), яка, зрештою, проводить на Русі реформу -- встановлює "устави та уроки" та обирає собі небесного нареченого -- Христа.
   У власне ведичній традиції індоаріїв під іменем Апала ("незахищена") виступає богиня Шрі-Лакшмі, вірна супутниця бога-героя Індри. Вона домагається прихильності ("договору") від буйного героя, принісши в дар йому сому - божественний напій, який він спробував з її вуст (інд. soma = іран. haoma = дв.-слов. *сhъmеlь). Аналогічно в кельтській традиції може отримати владу ("договір із общиною") тільки той, хто отримає в дар "пиво з Кули", тобто благословення (dergflaith "червоний ель / влада"), так як його отримав від дочки короля Конана з Кули чарівної Медб (валл. meddw "напій", англ. mead "мед") Летдерг ("Напівчервоної") її чоловік - верховний король Конхобар (пор.з бритським мотивом Гвіневери і короля Артура; також царський трон з крилами отримує від богині урожаю Деметри Тріптолем). В сенсі дотичності дарительки сили (соми) як благодаті Шрі-Лакші-Апали до буйного кшатрійського бога Індри можлива інтерпретація, за якою даний сюжет відзеркалив "праіндоарійську" релігійну реформацію, а саме: опертя на військовий стан з його таємними чоловічими союзами впротивагу жрецькому станові з його ідеологією про Золотий вік та утвердження влади мудрого сакрального володаря, що, зрештою, на думку В. Матвеєва, відобразилося в непримириме протистояння двох класів божеств колись єдиного "праіндоіранського" пантеону - девів та асурів, богів та титанів, ванів і асів, що незмінно відображається і їх земною паралеллю -- боротьбою пандавів і кауравів, ахейців і троянців, племен богині Дану і фоморів, антів і готів, полян і древлян.
   Отже, ми розглянули антропонім давньоруських князів Вячеслав (Вишеслав, вятко, Войцех), проаналізувавши його семантично-генеалогічні витоки (Піламен, Гільгамеш) з часу формування праслов'янських (і праіндоєвропейських) уявлень про героя-тотема з іменем Vent-/ *Ent-/ *Hent-/ *Gent-, який періодично "відроджується" в певні етногенетичні епохи предків слов'ян (енетів > венетів > венедів > антів/вятичів) як легітимний володар-"король".
  
  
  
  
  
  
  
   1
  
  
  
   Локиер А.Б. Русская геральдика / Подгот. Текста и послесл. Н.А. Соболевой. - М.: Книга, 1990. - С.298.
   Иванов В.В., Топоров В.Н. Криве // Мифологический словарь / Гл.ред. Е. Мелетинский. - М.: Сов.энциклопедия, 1990. - С.293.
   як встановлено найновішими дослідженнями, балти і слов'яни, спільна лексика яких нараховує десь 1600 одиниць, не знають спільних назв для архаїчних металів (міді, бронзи), а виключно -- для заліза. Тобто ця єдність стосувалася виключно доби заліза -- останніх століть до н.е., аналогічно коли існувала й така ж тимчасова германо-кельтська єдність. Також балти і слов'яни виражають різними словами такі архаїчні поняття як "ягня", "яйце", "бити", "мука", "гість", "живіт", "діва", "долина", "дуб", "довбати", "голуб", "горн" тощо.
   фратрія -- це дуальний екзогамний поділ суспільства, що поширюєься іноді на декілька племен і навіть на різні етнолінгвістичні спільноти, що складаються з кількох родів, що вважаються спорідненими (natio). Як правило, одну фратрію утворюють нащадки тубільців, а другу -- прибульців.
   Иванов В. В., Топоров В. Н. К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков // Исследования по славянскому языкознанию. -- М., 1961. -- C. 303; Топоров В. Н. К проблеме балто--славянских языковых отношений // Актуальные проблемы славяноведения (КСИС 33--34). -- М., 1961. -- C. 213; Maziulis V. Apie senoves vakaru baltus bei ju. santykius su slavais, ilirais ir germanais // Is Lietuviu etnogenezes. -- Vilnius, 1981. -- P. 7.
   Pisani V. Baltisch, Slavisch, Iranisch // Baltistica. -- 1969. -- V (2). -- S. 138--139.
   Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. -- Poznan, 1946. -- S.114.
   Мартынов В. В. Балто-славяно-италийские изоглоссы. Лексическая синонимия. -- Минск, 1978. -- С. 43; Мартынов В. В. Балто--славянские лексико--словообразовательные отношения и глоттогенез славян // Этнолингвистические балто-славянские контакты в настоящем и прошлом: Конференция 11--15 дек. 1978 г.: Предварительные материалы. -- М., 1978. -- C. 102; Мартынов В. В. Балто-славянские этнические отношения по данный лингвистики // Проблемы этногенеза и этнической истории балтов: Тезисы докладов. -- Вильнюс, 1981. -- C. 104 -- 106.
   Горнунг Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. -- М., 1963. -- С. 49.
   Schall H. Sudbalten und Daker: Vater der Lettoslawen // Primus congressus studiorum thracicorum: Thracia II. -- Serdicae, 1974. -- S. 304, 308, 310; Топоров В.Н. К фракийско--балтийским языковым параллелям // Балканское языкознание. -- М., 1973. -- C. 51, 52.
   Трубачев О.Н. Языкознание и этногенез славян: Древние славяне по данным этимологии (I) // Вопросы языкознания. -- М., 1982. -- N4.-- С. 10--26.
   Етимологічний словник літописних назв Південної Русі / Автори: Желєзяк І.М., Корепанова А.П., Масенко Л.Т., Стрижак О.С. - К: Наук.думка, 1985. - С.31 -32.
   Сказания о начале чешского государства в древнерусской письменности / Предисл., коммент. И перев. А.И. Рогова. Отв. ред. В.Д. Королюк. - М.: Наука, 1970. - С.19 - 20.
   Брайчевський М. Вибрані твори: Історико-археологічні студії, публіцистика / 2-е вид. -- К.:КМ Академія. 2002. -- С. 81.
   Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.18.
   Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.41.
   Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.40 --41.
   Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.35 - 37.
   Стрижак О.С. Про що розповідають географічні назви (Сліди народів на карті УРСР). - К.: Наук.думка, 1967. - С.36.
   Бубрих Д.В. О названии АНТЫ в связанных с ним названиях // Изв. АН СССР. Отделение литературы и языка. -- М.: Изд-во АН СССР, 1946. -- Т.V, вып.6. -- С.479.
   Герд А.С. Русская историческая диалектология в кругу смежных дисциплин (На материале псковских говоров) // Вопросы языкознания. - М., 1995. -- N2. - С.63 - 64.
   Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.136.
   Будимир М. Protoslavica // Славянская филология: Сб.стт. -- М.: Изд--во АН СССР, 1958. -- Т.ІІ. -- С.129.
   Тихомиров М.Н. Славяне в "Истории России" проф. Г. Вернадского // Тихомиров М.Н. Исторические связи России со славянскими странами и Византией. -- М.: Наука, 1969. -- С.239.
   Кланица З., Тржетик Д. Первые славяне в Среднем Поднепровье и в Полабье // Раннефеодальные государства и народности. - М.:, 1991. - С.12.
   Трубачев О.Н. О составе праславянского словаря (Проблемы и результаты) // Славянское языкознание: VI Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. -- М.: Наука, 1968. -- С. 377.
   Иванов Вяч. Вс. Поздне(вульгарно-)латинские и раннероманские заимствования в славянском // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением. -- М.: Языки славянской культуры, 2002. -- 104-111.
   Гідронімія України в її міжмовних і діалектних зв'язках / Відп.ред. О.С. Стрижак. -- К., 1981. -- С.32.
   Антошин Н.С. Взаимосвязи славян и восточнороманских народностей в V-XV вв. // Научные записки Ужгородского государственного университета. -- Ужгород, 1957. -- Т.XXVIIII. Языкознание. -- С.51-52.
   Алексеева Т.И. , Алексеев В.П. Антропология о происхождении славян // Природа. - М., 1989. -- N 1. - С.64.
   Бернштейн С.Б. Проблемы интерференции языков Карпато-Дунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии // Славянское языкознание: VII Международный съезд славистов: Доклады советской делегации. -- М.: Наука, 1973. -- С. 32--33.
   Черняк А.Б. Тацит о венедах (Germ. 46 : 2) // Вестник древней истории. - М., 1991. -- N 12. - С.56.
   Колоссовская Ю.К. Коллегия почитателей Исиды из Паннонии // История и культура античного мира / Отв.ред. М.М. Кобылина. - М.: Наука, 1977. - С.163 - 164.
   Pisani V. Zur lateinischen Wortgeschichte // Rheinisches Museum fur Philologie. - 1958. - Vol.101, n 2. - S. 105--106.
   Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн. -- М.: Наука, 2003. -- С.389.
   Колосовская Ю.К. Некоторые вопросы истории взаимоотношений Римской империи с варварским миром // Вестник древней истории. - М., 1996. - N2. - С.161.
   Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.14, 15.
   Левалуа К. Калки, десятый Аватара. - М.: Дхармалока, 1999. - С.22.
   Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
   Витчак К.Т. О первоначальных венетах / Пер. с польск. // Этимология. 1986 - 1987: Сб.статей / Отв.ред. О.Н. Трубачев. - М.: Наука, 1989. - С. 109
   Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / 2-е изд., дополн.. -- М.: Наука, 2003. -- С.381.
   Петухов Ю. Родина Аполлона // Дорогами тысячелетий: Книга третья: Сб.историч. ст. и очерков / Сост. Л.В. Поспелов. - М.: Мол.гвардия, 1989. - С.18.
   Назаренко А.В. Немецкие латиноязычные источники ІХ-ХІ веков: Тексты, перевод, комментарии. -- М.: Наука, 1993. -- С.16-17.
   Назін С.В. Середнє Подунав'я і Північне Причорномор'я у VI -- VII стт. і проблема слов'янської міграції // ІІ Читання пам'яті академіка О.М. Трубачова (Алупка-Херсонес-Севастополь, 14--21 вересня 2004 р) (усне повідомлення)
   Гуцуляк О.Б. Кельтський слід в історії слов'ян // http://www.gallart.narod.ru/celtic.html
   Lehr-Splawinski Т. О pochodzeniu i praojczyznie Slowian. -- Poznan, 1946. -- S.114.
   Балагурі Е.А., Бідзіля В.І., Пеняк С.І. Давні металурги українських Карпат: Історико-краєзнавчі нариси. -- Ужгород: Карпати, 1978. -- С. 52.
   Цигилик В.М. Населення Верхнього Подністров'я перших століть нашої ери (Племена липицької культури). -- К. Наук.думка, 1975. -- 175 с.
   Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (Раннеславянский и древнерусский периоды) / Отв.ред. А.П. Черныш. - К.: Наук.думка. 1990. - С.27-33.
   Волков А.Р., Горбачевська І.І. Становлення традиційного сюжету артуріани (Раннє середньовіччя) // Іноземна філологія: Респ.міжвідомчнаук.зб.: Вип.107. - Львів: Світ, 1994. - С.137 -- 138.
   Седов В.В. Древнеевропейцы // Природа. - М., 1992. -- N8. - С.69.
   Гаспаров С. Лукумоны -С.22.
   Антонов В. Троя ... на Адріатиці // Прикарпатська правда. - 1985. - 9 вересн.
   Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.19 - 20.
   Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в "Истории" Геродота. -- М.: Наука, 1982. -- С.347.
   Раевский Д.С. Ранние скифы: Среда обитания и хозяйственно - культурный тип // Вестник древней истории. - М., 1995. -- N4. - С.89.
   Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Индоевропейцы и индоевропейская прародина. - Т.2. - С.820.
   Кошеленко Г.А. Ранние этапы развития культа Мифры // Древний Восток и античный мир: Сб.стт., посвящ. проф. Вс.И. Авдиеву. -- М.: Изд--во МГУ, 1972. -- С.82.
   Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.22.
   Маковский М.М. Удивительный мир слов и значений: Иллюзии и парадоксы в лексике и семантике. - М.: Высш.шк., 1989. - С.38.
   Кобычев В.П. В поисках прародины славян / Отв.ред. В.Д. Королюк. - М.:Наука, 1973. - С.140.
   Гамкрелидзе Т.В., Иванов В.В. Первые индоевропейцы в истории: Предки тохар в древней Азии // Вестник древней истории. - М., 1989. -- N1. - С.14 - 39.
   Иванов Вяч. Вс. Введение // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянских окружением. -- М.: Языки славянской культуры, 2002. -- С. 12.
   Фрейман А.А. Хеттский язык в его отношении к индо-европейским // Известия АН СССР: Отделение литературы и языка. -- М.--Л.: Изд-во АН СССР, 1947. -- Т. VI, вип. 3. -- С. 189--210.
   Дьяконов И.М., Нерознак В.П. Очерк фригийской мифологии // Baltistica. Priedas. - М., 1977. - С.181.
   Шехтер В. В пошуках індоєвропейського Едему // Галичина. -- 2001. -- N 7. -- С.134.
   Косян А.В. Лувийцы, фригийцы и мушки (К этнополитической истории Малой Азии в VIII--VII вв. до н.е.) // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. -- СПБ.: Петербургское Востоковедение, 2002. -- С. 187.
   Куклина И.В. Этногеография Скифии по античным источникам / Отв.ред. А.А. Нейхардт. - Л.: Наука, 1985. - С.49.
   Мальований О.М. З історії боротьби іллірійських племен з рабовласницькими державами Балканського півострова у VII--III ст. до н.е. // Український історичний журнал. -- 1969. -- N 8. -- С. 90--95.
   Грушевський М.С. Історія України - Руси. -- К.: Наук.думка, 1991. -- Т.1. --- С.67.
   Баюн Л.С., Орел В.Э. Язык фригийских надписей как исторический источник. ІІ // Вестник древней истории. -- 1988. -- N 4. -- С. 137.
   The American Heritage Dictionary of Indo-European Roots / Revised and edited by C. Watkins. -- Boston: Houghton Mifflin Company,1985. -- P.68
   Чирикба В.А. Баскский и северокавказские языки // Древняя Анатолия. - М.: Наука, 1985. - С.99.
   Топоров В.Н. Еще раз об и.-е. budh- (:/bheudh) // Этимология. 1976. -- М., 1978. -- С. 145.
   Стойнев А. Българските славяни: Митология и религия: Светогледен анализ. -- София: Народна просвета, 1988. -- С. 69.
   Кирдан Б.П. Украинские народные думы и их соотношение с другими фольклорными жанрами // Специфика фольклорных жанров /Отв.ред. Б.П. Кирдан. -- М.: Наука, 1973. -- С.97 -- 98.
   Грантовский Э.А. Иран и иранцы до Ахеменидов. -- М., 1998. -- С.106-107.
   Тохтасьев С.Р. Имя киммерийского царя LYGDAMIS // История и языки Древнего Востока: Памяти И.М. Дьяконова. -- СПб.: Петербургское Востоковедение, 2002. -- С. 299--305; Tokhtas'ev S.R. Die Kimmerier in der Antiken Uberlieferung // Hyperboreus. -- 1996. -- 2/1. -- S. 1--46.
   Медведская И.Н. Дейок, Фраорт и хронология Мидийской династии // Вестник древней истории. -- М., 2004. -- N 2. -- С. 94--100.
   Кулланда С.В., Раевский Д.С. Эминак в ряду владык Скифии // Вестник древней истории. -- М., 2004. -- N 1. -- С.91.
   Шапошников А.К. Indoarica в Северном Причерноморье // Вопросы языкознания. -- 2005. -- N5. -- С.35.
   Щербаков В.И. Как был открыт город богов // Книга тайн / Предисл., выбор и обзорные ст. В. Щербакова. - М.: Общ-во по изучению тайн и загадок Земли, 1991. - С.56 - 57.
   Серрано М. Воскрешение Героя / Пер. исп. // http://www.mesogaia-sarmatia.narod.ru/serrano-hero.htm
   Томенчук Б. [Рец.на:] А.Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ -- ІІІ тысячелетийдо н.э. --Т.1. -- К.: Аратта, 2001. -- 872 с. // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. -- Ів.-Фр., 2002. -- N 8. -- С.218-220.
   Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі // http://ideya.uazone.net/paraleli.html
   Мелетинский Е.М. Поэтика мифа / 2-е изд., стереотип. - М.: ИФ "Восточная литература" РАН; Школа "Языки русской культуры", 1995. - С.271 - 272.
   Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі // http://ideya.uazone.net/paraleli.html
   Наливайко С. Трипілля та Халеп'я: Дивовижні паралелі // http://ideya.uazone.net/paraleli.html
   Матвеев В.В. Асуры и девы: Основной конфликт индоарийской мифологии // Восток. - М., 2003. -- N4. - С.19.
  
  
Оценка: 8.28*8  Ваша оценка:
Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Н.Щерба "Ведьмин крест" Д.Аксенов "Реформатор" В.Абоян "Древо войны" И.Сударева "Двойная честь" В.Михальчук "Клыки на погонах" Т.Устименко "Принц для Сумасшедшей принцессы" Ю.Зонис "Дети Богов" О.Демченко "Семь легенд мира" М.Палев "Серебряный ятаган пирата" В.Филоненко "Сто рентген за удачу" А.Каменистый "Время одиночек" Е.Малиновская "Кодекс дракона" В.Вегашин "Почерк Зверя" О.Баумгертнер "Коготь Дракона" Т.Григорьев "Все не просто" Д.Казаков "Кровавый рассвет" С.Шкенев "Архангелы Сталина" Я.Алексеева "Сестра Рока" Л.Астахова "Ничего невозможного" Д.Морозов, И.Эльтеррус "Фиолетовый меч" А.Астахов "Щит Найнавы"

Сайт - "Художники"
Доска об'явлений "Книги"