Гвайта: другие произведения.

Запис на останнiй сторiнцi щоденника

"Самиздат": [Регистрация] [Найти] [Рейтинги] [Обсуждения] [Новинки] [Обзоры] [Помощь|Техвопросы]
Ссылки:
Конкурсы романов на Author.Today
Загадка Лукоморья
 Ваша оценка:


Запис на останній сторінці щоденника

  
   Повільно приходжу до тями. Знайомі відчуття. Невідомість, напівмарення... Жіноче обличчя. Ні це вже не сон.
  -- Прокинувся?
  -- Привіт. Де я?
  -- Спробуй пригадати.
   Судомо хапаюсь за спогади. Що це було? Удар, біль, можливо навпаки.
  -- Де ми зараз?
  -- О,саме це вже не суттєво. Йдем.
  -- Куди?- підводжусь, оглядаюсь -- незнайомий пейзаж -- ми в горах?
  -- Пішли, пригадаєш по дорозі.
   Ми довго йдем мовчки.
  -- Ти знаєш мене все житття, а тепер не можеш пригадати. Невже достатньо одного удару долі, щоб забути мене? Для більшості твоїх знайомих усе відбувається навпаки...
   Я мовчу. Намагаюсь засміятись, але мені чомусь боляче.
   Ближче до вечора зупиняємось поблизу джерела. Ви будували колись криївку під корінням дерева?
  -- Я пам'ятаютебе, але ці спогади наче з минулого життя.
   Вона сміється. Легко, заразно, відкидує голову назад, демонструючи прекрасну шию, плечі. Чому ж мені так боляче десь в грудях?
  -- Так і має бути. Спробуй ще раз.
   З усіх сил напружую мозок. Спогади приходять болісно, повільно, вони текуть, як патока і печуть, як розплавлений метал.
  -- Пригадав. Я знав тебе завжди, скільки себе пам'ятаю. Ми зустрічались потім, недовго, трохи більше тижня, а потім ти зникла.
   Вона знов сміється.
  -- Невже так легко забути першу коханку? От не чекала від тебе такого.
   Обнімаю її, пригортаю до себе, це знайоме відчуття ніжності огортає мене, те, як вона відповідає на мої ласки. Це незабутньо, але чому так далеко?
   Потім, коли вона, згорнувшись калачиком і поклавши голову мені на груди, ледь торкаючись пальцем мого плеча, поступово засинає, я лагідно торкаюсь її щоки, вдихаю запах її волося, погладжую її спину -- тут приходять останні спогади. Моє серце починає калатати, як шалене, кров ударяє в скроні, судини скручують мозок...
  -- Що з тобою, -- вона прокинулась.
  -- Пам'ятаєш наш останній день разом? Вечір був такий же теплий. Ти була така ж ніжна. А зранку ти сказала мені, що помреш!
  -- Ти сам казав, що це спогади з минулого життя.
  -- Я приходив на твою могилу потім.
  -- Ти згадував мене.. Це приємно.
  -- Я збожеволію, якщо ти не поясниш, що відбувається!
  -- Ти сам казав, що це спогади з минулого житт, що тобі більше?
  -- Куди ж ми йдемо?
  -- За цією рівниною буде озеро, ти впізнаєш його. А потім ти зрозумієш...
  -- К бісу озеро!
  -- Невже тільки тепер ти хочеш все знати?
   Мовчу. Здається, починаю розуміти.

* * *

   Зранку вона знову будить мене.
  -- Вставай, нас шукають.
  -- Хто?
   Замість відповіді вона витягає з-під купи одягу меч.
  -- Вони назовні.
   Відсовую набік одну з гілок. Так вони там. Кілька істот - дві, ні три постаті в лахмітті, брудна шерсть на лапах, такі ж брудні ножі. Мені раптово стає весело, вискакую назовні.
  -- А що ви тут, власне, шукаєте, панове?
   Сміх розбирає мене. А вони кидаються на мене із звіриним гарчанням. Добрий Космос, які ж в них людські обличчя!
   Чи пробували ви колись битись оголеним? Запевняю вас - це зовсім інше відчуття. Ми раби одягу. Він - як маска на нас, як інша особистість, одяг диктує поведінку, нашіптує щось про безпеку, непомітно направляє... Звільнитись від цього важко, щось треба зламати в собі, позбутись цих очей за плечима. Тоді ти звільняєшся, тебе охоплює чудове, незабутнє відчуття танцю. Це єдність з собою, зі зброєю, з ворогом. А потім ти з цим розстаєшся, витираєш кров з клинка.
   Різкий біль в нозі, такий далекий, такий приємний. А ще злість: ах ти ж! І ось він лежить біля твоїх ніг окривавлений, неприродній поворот голови...
  -- Тікаєм! Вони не будуть доганяти.
   Вже на безпечній відстані ми зупиняємось щоб вдягнутись і починаєм сміятись. Вона сміється, перев'язуючи мою рану, я - витираючи меч.
  -- Оце пригода з самого ранку! Якщо так піде далі...
   Вона підводиться. Тепер в її очах незнайомий мені смуток.
  -- За кілька годин ми будем діля озера. Озирнись зараз і скажи: що ти бачиш?
  -- Степ, трава, наші сліди. Ні, стривай! Он там на горизонті! Я бачив колись цю скелю. Я був там, думав що це був лише сон. Але наскільки це реально зараз. Чи я лише марю?
   Вона зітхає.
  -- Марення? Якби ж то. Чи ти вже не віриш мені?
  -- Я вірю тобі. Завжди вірив. А от собі...
  -- Йдем, у нас мало часу.
  -- Якщо в нас так мало часу, давай лишимось тут, я хочу провести його з тобою, скільки б його не лишалось. А зранку ми будем дивитись на ту далеку скелю. Я розкажу тобі, що там - на її вершині.
   Вона відводить очі, намагається не дивитись на мене. Коли мої долоні торкаються її щік, пальці -- скронь, коли я примушую її подивитись мені у вічі, там - сльози.
  -- Чому?
  -- Ти не розумієш...
  -- Але ж ти сама хотіла, щоб я позбувся минулого. - вона зітхає.
  -- Ходімо.
   Невдовзі ми стоїмо на березі озера. Погода похмура, як мій настрій. Вітер гонить свинцеві хмари по жалюгідно-сизому небу, лютий що вода лишається така ж нерухома і холодна, зухвало не віддзеркалюючи нічого.
  -- Нам на той берег?
  -- А ти хочеш пройти по воді?
  -- Жартуєш...
   Те, що було далі я скоріше відчув, ніж побачив. Жорстокість, холодний свист, глухий звук удару, і зла жалюгідна радість. Атоді вона похитнулась і впала мені на руки зі стрілою в спині. Десь далеко засміялись. Вітер підхопив цей сміх і поніс кудись.
  -- Це все,- прошепотіла вона. -- Ти повинен дещо пообіцяти...
  -- Ні!- кричав я - Як я можу втратити тебе, ледь знайшовши! -- біль, відчай, обман; я трусив її, ніби це могло допомогти, а тепла кров текла по моїм рукам.
  -- Ти залишиш мене тут і підеш далі. Там...
  -- Ні! Я нікуди не піду!
  -- ...коли дійдеш до лісу, побачиш вдалині місто. Підеш в ту сторону, побачиш ворота... Послухай мене - ти повинен пройти їх, якщо кохаєш мене. Небагато людей має мужність пройти їх самотужки, але ти особливий, я завжди вірила в тебе... Іди. Можливо там ми зустрінемось знов...
  -- Неможливо, неможливо...
  -- Коли ти йшов по життю, я ішла поряд... Я веду тебе і зараз. Ступи цей останній крок і ми навіки будем разом. Довгий, довгий час...
  
   Зараз я стою перед брамою. Насправді це ніяка не брама - просто кам'яна арка поросла мохом під віковими дубами, жовте листя під ногами...Іще крок і я увійду. Але цей крок... Я розумію, чому декому так важко дається цей останній крок. Напевно, перший зробити набагато легше, коли не розумієш, що перекреслюєш і що буде там вкінці. Але коли чекаєш зустрічі...

 Ваша оценка:

Связаться с программистом сайта.

Новые книги авторов СИ, вышедшие из печати:
Э.Бланк "Пленница чужого мира" О.Копылова "Невеста звездного принца" А.Позин "Меч Тамерлана.Крестьянский сын,дворянская дочь"

Как попасть в этoт список
Сайт - "Художники" .. || .. Доска об'явлений "Книги"